Ніна Незламна

Світило править балом

А  дощ,  моросить  знову,
Красу,  змива  зимову
У  вікна  б’ють  краплини,
Чорніють..    всі  стежини.
 
В  них  смуток  жде  на  вирок,
Мороз  проник  зі  скриньок
Легенький  іній    білить,
Землі  надію  зцілить.
 
Сяйливий  місяць  світлий,
Зіркам  моргне,  привітний,
Ану…    збудіть  хмаринки,
Нехай,    вкриють  перлинки,
 
 Скрізь  золото    і  срібло,
Зникає…  дощ  безслідно,
Світило    балом  править,
Казкову    ніч  не  зрадить….

До  неї...  любов  вічна!

                               25.01.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2025

Один день з відпустки (проза)

         Літня  пора…  здалеку,  чудові  краєвиди  Капрпатського  краю,  ніби  торкаються  безхмарного  блакитного  неба.  Від  сонячного  проміння  вода    виграє  веселкою.  Дністер  приваблює,  зачаровує,  надихає  до  життя.
 Тарас  любить  своє  село,  примхливу  річку,  що  навесні    поміж  гірських  порогів,  немов  летить,    все  змиваючи  на  своєму  шляху.  А  коли  вже  досягає  долини,  тиха  течія  наповнює  душу  спокоєм,  радістю.
     Він  два  дні,  як  приїхав  додому.  Більше  року  знаходився  під  логовом  ворога,  нанесли  глибоку  психічну  травму,  але  все  ж  тримався.    В  бою  під  Вугледаром,  отримав  поранення  правої  ноги.  Так  він  вирвався  із  пекла.  До  рідного  краю  пройшов  довгий  шлях,  спочатку  кілька  операцій,  згодом  реабілітація.  І  ось,  нарешті  довгоочікувана  відпустка.  
   Десять  днів,  йой!  -  не  вірилося  йому.  Невже  я  знову  зможу  пройти  знайомими  стежками,  де  пройшло  казкове,  босоноге  дитинство,  де  квітла  юнь.  Та  усміхнені    привабливі  дівчата  зігрівали  серце,  а    в    річці,  доволі  не  маленка  ловилася  риба.  На  реабілітації,  ні  ночі  без  думок,  закарбувалося  у  пам’яті,  як  зловлена  риба  вислизає  з  рук,  за  мить  зникає  у  воді.    Все  хоче  волі.  Ой  якби  ж  і  нам    вирватися  з  кігтів  орлиної  ненажери.
   А  нині  ранок,  за  столом  смакував  пахучі  пиріжки  з  лівером,  капустою,  то,  як  солод  для  душі,  а  запах,  який  здавалося    п’янить,  хотілося  знову  скуштувати,  а  може    інший  ще  смачніший?!
 Мати  з  батьком  потай  дивилися  на  нього,  любувалися  своїм  легенем.  У  очах  таїться  смуток,  думки  сплітаються,  як  нитки  при  вишиванні.  Ой,  як  важко  знову  відпустити    сина,  на  ту,  кляту  війну.  І  в  той  же  час,  в  очах  маленькі  блискавки,  все  буде  добре.  Хоч  серця  й  краються  на  двоє  та  на  плаву    життя  їх  втримує  віра.  Подумки  звертаються  до  Бога  -  Ти  збережи  життя  доньок  і  синів,  що  на  полі  бою,  виборюють  волю.  Щоб  у  всьому  світі,  навіки,  було    найкращим  майбуття.
         Повільно  встав  із-за  столу,  залпом  випив  кварту  молока,  рукою  поспіхом    зітер  краплю  із  вуст,  сказав,
     -  Я  йду,  пройдуся  до  річки.  Хочу  побути  наодинці,  відчути  подих  землі,  течію  річки,  полюбуватися  рідними  краєвидами.
     Кілька  хвилин,  трохи  кульгаючи  по  стежці  до  річки,  від  втоми,  тіло  злегка  тремтить.
-  Та  це  спочатку,  -  про  себе  шепоче  тихо,-  З  часом  минеться,  за  кілька  днів,  я  знову  наберуся  сили.  Ось  тут,  де  пахне  материнським  молоком  і  її  теплі  погляди  очей  прогрівають  мене.
     Яскраве  сонячне  проміння  пестить  воду,  вона    у  тихій  течії,  все  ж  виграє,  мінливо  переливаючись,  змішує  веселкові  кольори.  Та  за  мить,    сріблом,  золотом  так,  що,  аж  мерехтить    у  очах.  Тарас  у  човні,  неподалік    від  берега,  який    у  траві  деінде  приховує  маленькі  білі  квіти,  мов  зірочки.  Як  оченята,  що  виглядають,  ловлять  ласкаве  сонячне  сяйво  і  тепло.  Він  тут  один.  Лише  час  від  часу,  почує    крик    пташки,  як  попередження,  що  хтось  порушує  їх  спокій.  То  враз    почув    змах  пташиних  крил  і  вже  за  мить,  ввись  здійнялася    пара  лелек,  немов    вітали  його.  Кілька  раз,  подаючи  звуки,  кружляли  і    сильніше  змахуючи  крилами,  полетіли  далеко,  в  напрямку  лісу.
   В  його  погляді  осяйна  мрія,  -  Ой,  якби  ж,  зупинилася  ця,  кривава  війна.  Боже  –  Боже,  Та  скільки  ж  людині  всього  треба?  Лиш  мирного  неба,  води  святої  та  щедрості  садів  і    полів,  щоби    завжди  на  столі  був  хліб!
   Тихо  гойдається  човен,  від  незручності  затерпла  шия,  приліг  ниць.  Бородою    торкається  човна,  руками  гладить  воду.  А  вона  ж  чиста,  як  сльоза,  мов  забирає  душевну  тривогу.  На  глибині  бачить,  як    повільно  схиляються  водорості,  топлять  її  глибше  у  темні  води.  За  мить  зграя    маленьких  рибок  зникає  в  глибині  і  вже  здіймається  сіра  імла,  а  зверху  мов  туман.  Відразу,  він  порівняв    з  буденними  днями  на  війні.  Перед  очима    вибух,  здіймання  землі  й  пилу.  Тут  рибки,  поласують  піщинами  з  водоростей  і  повернуться  у  свою  зграю.  А  там,  у  боротьбі    вижити  важко,  комусь  добра  доля,    а  комусь…  і    ні.
   Раптово    скотилася  сльоза  за  побратимами,  що  навіки  злетіли,  як  журавлі.  В  грудях  запекло,  біль,  прискорене  серцебиття.  Привстав,  повільно  потягнув  поранену  ногу,  сів  зручніше,  задивляється  на  пагорби,  що  здалеку,  здається  майже  цілуються  з  небом.
-  Яка  краса!-  захоплено  зробив  подих,  продовжив,  -  Треба  вірити  в  краще,  рана  загоїться  і  тілесна,  і  душевна,  адже  жити,  це  вже  є  шанс  мати  щастя.  
Та  вже  знову  лежачи  на  спині,задивляється  в  небо.  Захоплюється  пташиним  переспівом,  який  доноситься  здалеку.  Ледь  -  ледь  помітно,  плили  смугами  хмари,  ніби  товкаючись,  злегка  здригаються.  Ввижається,  що    танцюють,  перед  очима  все  закружляло,  заснув.  Немов  дитина  у    обіймах  матусиної  любові,  як  колись  опісля  купеля  і  насиченості  грудним  молоком,  відчув  душевний  спокій.
       Сонце  хилилося  донизу…  його  сон  порушили  лебідь  і  лебідка.  Могутні  крила  здіймали  воду,  звук  плескіту  розноситься  по  окрузі.  Ледь  потягнувшись,  уже  сидячи,  очі  забігали,  де  він,  що  коїться  навколо?  Здаля  помітив  лебедів,  відчуває  ритмічний  стук  серця,  душевне  тепло.Усміхнувся,  лише  тепер  побачив,  що  човен  зупинився  біля  самого  берега.  Високі  водорості  злегка  гойдалися  з  переплетеною,  ледь  -  ледь  рудою,  високою  травою,  що  з  берега  схилилася  в  воду.  Лиш  протягнути  руку,  перед  ним  квітка  латаття,  ледь  помітно  гойдається  на  маленьких,  прозорих    хвилях.  Така  біленька,  мила  -  майнула  думка  -  можна  дістати  та  тут  же,  зупинив  себе.  Та  ні…  навіщо,  цю  красу  і  це  життя  руйнувати?    Нехай  квітне  красуня,  довкола  приносить  радіст  і  тій  закоханій  парі,  що  плескається  у  воді.
       Краса  природи,  човен  на  воді,  в  черговий  раз  надихають  до  життя  та  вже  залишилися  позаду.  Можливо  завтра  зранку,  як  у  дитинстві  поспішу  на  рибалку  й  справді  спіймаю  великого  карпа,  чи  судака.  Зніму  на  фото,  як  повернуся,  покажу  хлопцям  –  побратимам,  чекають  же  мене.  Кивнув  рукою  до  води,  думка,  як    жвава  течія  води  –  О  нехай  би  ти  річенько  мій  сумнів  і  смуток  заховала  у  свої  глибини,  щоби  й  мені  дихалося  так,    як  вітру,    при  безхмарній  блакиті,  в  сонячних  обіймах.  
     Вечоріє…  за  столом    вечеря.  Батько  і  мати  спостерігали,  як  син,  із  захопленням,    жадно  їв    паруючий,  пахучий  борщ  із  сметаною.  У  тарілці,  саме  доречні,  пишні,    ледь  -  ледь  жовтенькі    з    глянцем  пампушки,    покриті  часниковим  соусом.  В  його  тарілку  з  борщем,  мати  добавляє  сметани,  усміхнено  до  нього,
-  Може  ще  хоч  трішки  набереш  ваги,  ти  ж  так  схуд,  бідолашний.
-  Ох,  мамо,  дякую!  Чого  ти  кажеш  -  бідолашний?  Я  майже  цілий,  рана  загоїться,  ну  буде  шрам,  не  страшно,  основне,  що  я  живий!    
Батько,  злегка  поправляє  свою  сиву  чуприну,
-  Хай  клопочеться,  їй  на  душі  легше  стане.  Ти  правий  синку,  основне,  що    живий  і  нехай  при  нагоді  покращиться  твій  життєвий  шлях!
Із  -  за  гір,  у  вікно,  зазирає  ріг  блідого    місяця.  Тарас    у  спальні  розстеляє  ліжко.  Мати  та  батько,  перехрестившись  перед  іконою,  обмінялися  поглядами.  Чоловік  тихо      до  дружини,
-  А  помітила,  як  прогулявся,  прийшов  ніби  трохи  інакший,  гарні  розмови  про  життя.
-  Та  дай  Боже,  щоб  час  загоїв  рани!  Щоб  жахіття  забулося,  може  цієї  ночі,  вже  не  буде  кричати  і  крутитися.  Він  сильний  духом!  Згодом    уговтається,  знайде  душевний  спокій,  основне  не  втратити  надії  на  краще  життя.
Рукою  торкнулася    його  плеча,
-  Пора  відпочивати.  Дасть  Бог,  завтра  настане  новий  день  і  ми  будемо  з  ним  поруч.  Йому  зараз  конче  потрібна  наша  підтримка.
                                                                                                                                                                                             13.07.2024  р                                                                        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2025

Прогулянка ( дит)

Розбудив  вітрець  ранковий,
Який  день  буде  чудовий!
Виграє  веселка  в  росах,
Золотиться  по  покосах.

 Тож  чому,  не  погуляти,
Скік-  скік  козлик-    кругом  хати,
Вже  з  думками,  він  тупцює,
Як  втекти,  хитро  мудрує.
 
Туп-туп-туп,  гучно  копитця,
А  попереду  криниця,
Ой  набридла,  мучить  спека,
Під  кущем  дрімав  лелека.
 
Он  й  гайок,  густий    близенько,
Ніжне  сонечко,  ясненьке,
Між  дерев,  розважусь  трохи,
Поскакать  дуже  охота.

А  я  жвавий,  славний  козлик,
Хоч  і  маю  малий  хвостик,
Сварять,  кажуть  надто    впертий,
Зате  шубка  м’яка  з  шерсті.
 
Не  завада,  мені  холод,
Вабить  воля-ніби  солод,
Ростуть  кущики  маленькі,
Всі  листочки  та  й  смачненькі.
 
Пощипаю,  вміло  трішки,
Щоб  скоріше  росли  ріжки,
Підростали,  ще  гостріші,
Й  кісточки  були  міцніші.
 
Та  чомусь,  раптом  стемніло,
Сіра  хмара    пливла  сміло,
Затулила  усе  небо,
Ой,ой-ой,-  кричить-  Не  треба!
Гучно  мекав,  сумний  козлик,
 Затрусився  його  хвостик.
 
 Враз  напружилися  вушка,
Поспішив  сховавсь  під  грушку,
-Ти  чого,  оце    пригнався?
-От  дощу...  нині  злякався,

Зовсім  тихо,  мекав  козлик,
Навесні,  завжди  холодний,
Пам’ятаю,  я  це  добре,
Навкруги  волого,  мокро.
 
 Шелестять  злегка  листочки,
-Що  ж  робить,  спочинь  тут  трошки,
 Знай  весна,  тобі  не  літо,
В  колосочках  стигне  жито,
Прийде  дощик,  до  нас  теплим,
Ляже  дотиком  приємним.
 
 Вмить  вразливі,  світлі  краплі,
 По  траві    тремтять,  атласні,
Ледь  бринять,  всюди  іскряться,
Миготять,  жваво  срібляться.
 
 І  йому  крап-  крап  на  шийку,
Вже  здалось  мокро  на  писку,
Круть  і  верть  зразу  голівка,
Загубилася  краплинка.
 
Радий  козлик,вміло  скаче,
Хай  хмаринка,  знову  плаче,
Всім  помиє  спинку,  личко,
Втішав  дощик,  мілкий,    спритний.
 
Поспішив,  козлик  по  стежці,
Квіточки  ніби  в  сережках,
По  них  блиск,  із  сонцем  грає,
Всіх  з  дощем    літнім  вітає.
 
Під  парканом,  чути  туп-туп,
Посміхнувся,  малий  лопух,
-Тьфу,  хто  тут?  Це  ти?  От  утнув!
-Чи  злякався,  цього  дощу?
Наче  хтось,  гнався  так  швидко,
Не  впади,  дивись    бо  ж  слизько.
 
Не  журись,  бачиш  все  в  нормі,
Ти  помітив,  вже  моторні,
Міцні  ніжки,  давно  маю,    
От  тому,  я  тут  й  гуляю.
 
Ось  втомився,  мабуть  досить,
Вгомонився  й  утік  дощик,
 Нагулявся,  що  сказати,  
Бувай  друже,    я  йду  спати.

                                                     Літо  2024  р      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2025

Зупинити сніг ( проза)

       Ближче  до  обрію  поступово  схилилось  сонце.Тремтливо  спалахують  останні  промені,  все  ще  ласкаючи  смужку  білих  хмаринок.  Проникаючи  крізь  них,  на  воду  легко  лягають  золоті  відблиски.  Широкий  Дніпро    їх  приймає,  під  дійством  вітру  і  тихої  течії,  хвилясто  виплескує.  Вдалині,  в  напрямку  заходу,  час  від  часу,  сонце  неначе  у  обіймах  води,  наразі  немов  топиться  і  тут  же  знову  виринає.  
 Яка  краса!-  про  себе  втішилася  Марина  -  Люблю  цю  річку,  набережну,  моє  чудове,  красиве  місто    Кременчуг!
     Весняний  настрій  природи,  вологий  подих  вітру,  ковток  свіжого  повітря,  нікого  не  залишить  байдужим.  У  вечірній  час,  по  обрію  небо  зачаровує  дивовижними  хмарами,  інколи  й  з  жовтими  та  червоними  відтінками.  Їхня  казкова  краса    привабить  кожного,  особливо  здалеку,    коли  вони  наче  купаються  у    морському  піднебессі.
     Вздовж  річки  парк,  між  оголених  дерев,  синіли  сутінки.  Враз  нагадали  їй  -  треба  поспішати.  Від  старшої    сестри  мала  завдання,  із  дитсадка  забрати  племінника    Максима.    Це  рідко  буває,  але  чому  й  не  допомогти.
 Вона  йшла  без  головного  убору,  то  ж  весна,  минула  середина  березня.
На  плечах,  раз  -  у  -  раз  від  вітру,  легко  здіймається  каштанове  волосся,  розсипається,  за  мить,  знову  припадаючи,  лоскоче  шию.  У  неї,  такий  же    настрій,  як  у  вітру,    піднесений.  Хоча  нині  і  ні  з  ким  не  зустрічається,  але  тішиться  пробудження  природи.  Сяючі  очі  дивляться  на  Дніпро,  який  вселяв  надію,  що  все  буде  добре.    А  чому    й  журитись?  Робота  в  магазині  по  продажу  жіночої  білизни,  не  така  вже  й  важка  і  колектив  дружній,  хоча  одні  жінки,  за  виключенням  керівника.  То  добре,  що  вже  на  пенсію  збирається  -  так  інколи  гомоніли  дівчата.  В  такому  разі  не  буде  приставати,  як  колись,  як  той  реп’ях.  Весь  час  мав  намір  спокусити  працівницю  до  лестощів  та  скакнути  в  гречку.  Ох  -  інколи  подумає  -  Для  сім`ї    важко  знайти  порядного  чоловіка,  один    наркоман,  інший  без  пляшки  спиртного  прожити  не  хоче.  До  того  ж,  ще  й  не  мають  роботи.  Та  всі  хочуть  потусуватися  в  кав`ярні,  чи  частенько  відвідати  ресторан.  А  потім  пропонують  до  себе  додому,  чи    в  готелі  зняти  номер.
 За  плечима  роки  квітучої  весни,  себе  втішала  -Тю,  та  це  ж  лише  двадцять  два,  поспішати  немає  куди!  Як  розібратися,  де  ж  познайомитися?  У  магазин  за  білизною    в  основному  приходять  жінки.    Ну  хіба  що    на  набережній,  але  ж  одній  незручно  йти.  Але  коли  й  наважишся  :  побачиш  лиця  щасливих  пар,  поцілунки,  блиском  сяючі  очі    і  нарешті  привабливий  сміх.  Тут  не  гріх  самій  собі  зізнатися  -    Трохи  шкребне,  як  кажуть,  по  душі.  Та  враз  подумає    –  Ні  -  ні,  заздрити  не  посмію,  не  той  характер,    добре,  хоч  комусь  повезло.
       Марина  поспішала  до  дитсадка.  Зненацька,    пустився  невеликий  сніг.  Стрілою  настигла    думка  -  Ой,  як  невчасно,  курточка    ж    без  капюшона!  Попереду,  за  брамою,  двоповерхова  будівля  дитсадка,  біля  парадного  входу  стояв  високий  молодий  чоловік.  Він  помітив  її,  позирнув  на  вхідні  двері,  на  пару  кроків  відійшов.  Дівчина  зробила  висновок,  напевно  когось  чекає.  Швидкою  ходою  зникла  в  під’їзді.  Та  тільки  зайшла  в    приміщення  роздягальні,  як  цей  же  чоловік  прослизнув  перед  нею,  миттєво  відчинив  двері  в  групу.  Від  несподіванки,  звичайно      здивувалася  та  її  посмішка  -  це    ознака  ввічливості,  подякувала.  Все  ж  відчула  незручність,  адже  з  групи,  нікого  з  батьків  не  знає,  за  племінником  приходить  дуже  рідко.  Тут  же,  зробила  висновок  -  Можливо  мене  знають.  Чомусь  стримано  позвала  Макса,  відразу  на  її  телефон  подзвонили  з  магазину.  Племінник  одягався  сам,  розмову    продовжила    на  сходовому  майданчику.  За  кілька  хвилин  відчинилися  двері,  Племінник  сонячно  всміхався,  тримаючи    світлооку  дівчинку  за  руку,  весело  сказав,
-.  Оце  моя  тітка  Марина,  а  оце  Наталка,  моя  подружка.  
-  А  з  ким  вона  йтиме  додому?    -здивовано  спитала,  пристально  дивлячись  на  нього.
Дівчинка    випередила  його,  дзвінким  голосом,  співочо  сказала,
-  На  мене  внизу  чекає    дядько  Ігор,  він    же  зразу  за  вами  вийшов.  Сьогодні  він  мене  забирає,    тато  й  мама    до  двадцятої  години  на  роботі.
Марина  вже  знала,  як  звати  цього  дядька.  Хоча  на  вид,    їй  здалося,  йому  років  двадцять  п`ять,  не  більше,  Тоді  подумала-А  він  так,  нічого!
   Надворі,  вона  намагалася    взяти  за  руку  племінника,  він  відмахнувся,  здивований  її  поведінкою,  кліпав  оченятами,
 -Тю,  то  ж  ми    разом  йдемо  додому,  ти  що  не  знаєш?  Наталка  ж  з  нашого  будинку,  тільки    вона  проживає  в  третьому  під`їзді,  на  другому  поверсі.
 Ігор  почувши  розмову,  усміхнений,  наблизився  до  них,
 -  Напевно  твоя  тітка  рідко  з  тобою  водиться.  Може    ми  познайомимося?
     Максимко    з  Наталкою  йшли  попереду,    про  щось  жваво  спілкувалися.  Хлопчик  розмахував  руками  і  вони  вже  сміялися.  Ігор  запропонував,  
-Давайте  не  поспішати,    сніг  перестав.    Ця  прогулянка,  дітям  тільки  на  користь  піде.  
           Уважно  дивився  на  її  реакцію,  продовжив,
-Я  думаю  нам  теж  не  завадить.
 Марина  трохи  засоромилася,  але  не  заперечила.  Скоса  позирала  на  нього,  думки,  як  рій  бджіл  –  Цікаво,  як  він  знає,  що  я    тітка?
Та  згодом,  він    несподівано,  ледь  нахилившись,  тихо  прошепотів,
 -Марино,  а  може  краще  дітей  заведемо  додому,  а  самі  прогуляємося  по  набережній?
Її  думки  -  вітряки  -  Оце  розмах!  Ось  так  при  першій  зустрічі?!  Від  пропозиції  розгубилася,  не  встигла  й  слова  сказати,    як  він  потурбувався  ,
 -  Тільки  на  голову  щось  візьміть,  прохолодно.  Бачите,  яка  весна  та  й  треба  берегтися,      у  наш  час  вірусів  достатньо,  щоб  захворіти.
 Хоча  планів  щодо  вечора  й  не  було,  але  йшла,  зважувала  всі”  За”  і  “Проти”.  Тож  не  буду,  як  кажуть,    у  лоб  запитувати,  чи  розвідник,  чи  можливо  одружений.  Чи  просто  є  час  та  бажання  пофліртувати.  Але  ж  славний,  сині  очі,  приємний  в  розмові,  невже  холостяк?
   То  була  їх  перша  зустріч…  ці  зустрічі  продовжилися.  Минали  тижні,    він    часто  зустрічав  її  з  роботи,  обом  було  комфортно,  весело.
 Невже  я  зустріла  свій  діамант?  Інколи  запитувала  себе.  Невже  й  насправді,  ще  є  такі  чоловіки?  З  розмов,  таки  трохи  дізналася  про  нього.    Здивувалася,  йому  вже  цілих  двадцять  вісім  років  і  не  одружений!  При  спілкуванні  помітила  його  схильність  все  докладно  розповісти.  Ось  тут,  з’явилася  нагода,  запитати,  хто  ж  він  за  фахом?    Почувши,  що    викладач    у    Кременчуцькому  льотному  коледжі,  себе  критикувала  -  І  як,  я  не  допетрала,  адже  так  розмовляти  можуть  тільки    фахівці  своєї  професії.  Ось  тому,  її    вражав  чистою  українською  мовою,  уважністю,    культурною  поведінкою.
 Напередодні  Нового  року,  Ігор  передзвонив,  що  на  свята    його  в  місті  не  буде,  має  поїхати  з  батьками  до  родичів  у  Полтаву.
Звичайно,  подумала    Марина,  він  же  сказав,  що  їде  з  батьками.  Я  з    торгівлею,  підрахунками,  про  все  на  світі  забула.    Йому  добре,  ніби  має  канікули,  а  мені  до  відпустки  далеко.
   І  чому  так  тягнеться  час?  На  балконі,  дівчина  задивляється  в    далечінь.  Його  немає  два  тижні,  а  здається  ціла  вічність.  Думки  плутаються,  як  інколи  нитки  при  шитті.  А  може    я  закохалася?  Що  так  швидко?  Але  ж  ми  надто  мало  зустрічаємося.  Зупинила  себе  -  що  за  дурня  лізе  в  голову,  мені  ж  не  сімнадцять!    Цікаво,  а  що  він  зараз  відчуває?  Чи  думає  про  мене?  Ой,  здається  він  надто  серйозний.  Але  ж  при  зустрічах  приємно  разом  смакувати  морозиво,  насолоджуватися  прогулянками,  розмовляти  про  роботу,    погоду  та    згадувати  веселі  витівки  дітвори.
 Аж  тут    мила  усмішка  прикрасила  її  обличчя  -  А  він  дітей  любить,  як  і    я,  тільки  про  майбутнє  мовчить,  ніби  окрім  цього  всього    ніяких  планів.
   Ігорю  дуже  подобається  Марина  та  є  мрія,  придбати  авто.  Ще  зі  школи  збирав  гроші,  міняв  на  долари,  ховав  у  скарбничку.  Часто    прицінювався,  але  хотів  купити  нову  модель  машини,  а  для  цього,  ще  потрібно  трохи  часу.  Про  це  з  рнею  не  ділився,  вважав  так  буде  правильно.  Думки,  мов  перелітні  птахи,  -  Скажу  коли  придбаю  .-    От  тоді,  відчуваючи,  що  впевнено  стою  на  ногах,    можна    й  освідчитися.
       Дві  тисячі  двадцять  другий  рік…  розпочалося  вторгнення  росії.  Війна  внесла  свої  корективи;  тривогу,  від  звісток  смуток,  хололи  душі,  тремтіли  серця.  Ігор  багато  часу  проводив  у  коледжі  з  волонтерами.  Згуртував  молодь,    у  вільний  час,  виготовляли  свічки,  плели  сітки.    
 З  Мариною  зустрічаються  рідко.  На  її  плечі    звалилося  більше  роботи.  Деякі  продавчині  виїхали  за  кордон,  тепер  їй  довелося  обслуговувати,  ще  й  дитячий  та  жіночий  відділки  одягу.  Більше  товару,  звичайно  треба  більше  уваги  та    й  відповідальності.      
 Травневі  дні…  не  принесли  втіхи.  Ігор    поїхав  на  навчання,  куди  й  на  стільки  днів,  навіть  він  цього  не  знав.  Тільки  й  встиг  по  телефону  попередити,
-Привіт!  На  розмову    маю  кілька  секунд.  Їдемо  на    тренування.  Все  буде  добре,  при  можливості  буду  дзвонити.  Цілую!
 Минало  літо..  важкі  дні  хвилювань,  інколи  відчаю.  Надто  рідкі  дзвінки,  як  випробування.  Теплий  початок    вересня  для  обох  став  бажаним.  Він  повернувся,  де    стільки  часу  був,  не  розповідав.  Лиш  обійняв,  застигли  в  солодкому  поцілунку,  потім  приклав  палець  до  її  уст,  прошепотів,
-Навіть  не  запитуй  мене,  де  і  що,  бо  нічого  не  скажу,  не  можна.  Він  мав  бронювання  та  при  потребі  в  любу  хвилину  могли  визвати  в  ТЦК.
     Життя  продовжується,  як  течія  річки  по  старому  маршруту.
 Одного  зимового  вечора,  він  проводжав  її  додому.  Під  тиском  вітру,  злегка  падав  і  часом  летів  густий,  лапатий  сніг.  Зазираючи  в  її  привітні,  теплі  очі,  поцілував  руку,  сказав,
-Марино,  я  тебе  кохаю.  Як  треба,  за  тебе  життя  віддам.
Вона  іще  ніколи  його  таким  серозним  не  бачила,  легке  тремтіння  пронизало  тіло.  Та  чомусь  раптово,  їй  захотілося  його  розвеселити,  
-Я  тобі  вірю,  але  наразі,  хоч  цей  сніг  зупини!  Он  бачиш,  як  сипле!  
-Хай  сипле,  нам  не  завада,-  він  взяв  її  обличчя  в  теплі  долоні,  хотів  поцілувати.
Вона  миттю,  його  руки,  відвела  в  сторони,  по  дитячому    усміхалася,  прошепотіла,
-Ні-ні,  життя  не  треба!  Ось  ти  зараз,  сніг  зупини!  Що  не  в  змозі?  
Різко  відвернулася  і  пішла  вперед,
-Ігоре,  до  завтра!
Він  хотів  покликати,  але  передумав  -  Завтра…  хто  знає  яким  буде  завтра?  Він  точно  буде  нелегким,  бо  війна.
 Йому  ліжко  здавалося  холодним,  не  спалося.  Завтрашній  день,  а  може  взяти  торт  і  піти  познайомитися  з  її  батьками.  Хоча  Максимко  напевно  вже  не  раз  розповідав  про  наші  прогулянки  по  набережній.  Може  настав  час  одружитися?  Батьки  давно  підганяли-”Втрачаєш  щасливі  хвилини”.  Та  хто  наперед  знає,  які  випробування  підготувала  доля.
 Не  встиг    закрити  повіки,  над  містом  лунала  сирена.  Але  з  ліжка    не  встав,  не  хотів  порушувати  сон  батьків,  вони  ніколи  не  йшли  в  укриття.
       Минали  дні.  Вітрина  магазину  прикрашена  новорічною  ілюмінацією.  Ялинка  палахкотить,  переливається  різними  кольорами  привабливих,  яскравих  іграшок.  Біля  неї,  Марина  викладає  новорічні  подарунки  –  чоловічу  та  жіночу  білизну  з  косметикою.  
   Робочий  день  добігав  до  кінця.  Вже  з  пів  години,  Ігор  біля  магазину,  чекає  на  неї.  Вона  не  помічає,  тому  й  не  поспішала.  Сьогодні  у  її  відділку  за  прилавком  помічниця  Оля  -  дев’ятнадцятирічна  учениця  торгового  коледжу,  проходить  практику.    Про  таких  дівчат,  як  Оля,    кажуть  -  дівчина  не  промах.  За  скляними  дверима,    вона  давненько  помітила  молодого,  привабливого  чоловіка  Цікавість  гризла  з  середини  душі  -  кого  ж  він  чекає?  Якби  ж  зайшов  -  нав’язлива  думка,  не  давала  спокою.
Марина,  нічого  не  помічаючи,  повернулася    за      прилавок,
-Олю,  я    є,  через  пару  хвилин    можеш  йти  додому.  Я  тільки  руки  помию.  
Саме  в  цей  час  Ігор  зайшов  в  магазин,  направився  до  неї.  Але  Марина,  вже  поверталася  до  підсобки.  Він  все  ж  підійшов    до    прилавка,  уважно  роздивлявся    запаковані  подарунки.
 Серце  Олі  затрепетало  пташино,  до  обличчя  прилинула  кров,  у  очах  замиготіли  стріли  блискавиці.  Дівчина,  ледь  -  ледь  приховуючи    нервозність,
-      Вітаю  шановний,    тобі  допомогти  вибрати  подарунок?  Я  зараз!
     За  хвилину,  її  голос  нагадав  настирливу  осу,  дівчина  розмахувала  руками,  пропонувала,  то  один  подарунок,  то  інший.  Кожного  разу  подаючи  пакунок,  намагається  кілька  секунд  затримувати  прямий    погляд,  зазирнути  у  очі.  І  чомусь,  майже  після  кожного  руху,  рукою  проводила  по  своїх  грудях.  Ніби  намагалася  привабити  його  погляд  до  їх  пишності.  Мабуть  деяким  чоловікам  і  подобаються  такі  дівчата,  достатньо  вгодовані  і  швидкі  на  язик,  але    він  до  всього  ставиться  іронічно,  її  це  збісило,
-І  те  не  таке,  і  це  не  таке!  Хоч  зараз  не  сезон  та  зверніть  увагу  на  літній  варіант.
В  її  руках  яскраво  -  барвисті  пляжні  труси  з  люрексом.  Вони  йому  нагадали  про  бабусиного,  барвистого  з  блиском  півня.    Перед  очима,  ніби  наяву,  бачить  гонористого,  високохвостого,  зозулястого,  ще  й  войовничого.  Який  розправивши  крила,  високо  піднімав  лапи  і  боком  наступав  на  нього.  В  цей  же  час  прокричавши-  Ку-ка-рі-ку,  видавав  дивні  звуки  невдоволення.  Йому  тоді.  йшов    п’ятий  рік,  а    мабуть  пам’ятатиме  все  життя.  Напевно  й    дітям  колись  розповість  про  півня  -  забіяку.
Він  не  стримався,  опустивши  голову,  тихо  засміявся.  Дівчина  хитро  зазирнула  в  очі  та  вже  лагідніше  до  нього,  
 -Ну,  як  не  маєте  бажання  собі  взяти,  то  щось  дружині  виберіть!
Повертаючись  на  робоче  місце,  Марина  помітила  Ігоря,  вирішила  зачекати.  Із-за  синьої,  ситцевої  штори  спостерігала,  чим  закінчиться  це  обслуговування.  Може  він  при  мені  соромиться  вибирати?  То  нехай  пропонує,  можливо  в  неї  щось    купить!  
Ігор  здивовано  подивився  на  Олю,  посміхнувся,  тикнув  пальцем,
-Дружині?  Ану  оцей  комплект  можете  показати?
Дівчина  нахилилася  до  нього,
-Я  для  тебе,  в  іншому  місці  могла  би  зробити  справжній  показ.  Подивися,  он  ті,  ще  два  комплекти,  блакитний  колір  та  рожевий.Така  білизна  тільки  для  інтиму.  Скажи  де  й  коли,  як  хочеш,  зустрінемося.
     Марина,  почувши  її  пропозицію,  миттєво  почервоніла,  завмерла,  як  миша,  що  ховається  від  загрози  попасти  в  лапи  кота.  Здивуванню  не  було  меж  -  вирячила  очі,  ледь  переводила  подих,  ждала,  що  ж  буде  далі.
 Ігор  косо  глянув  на  неї,  зробив  вигляд,  що  останніх  слів  не  почув.
-Дякую!  Скільки  пропозицій,  очі  розбігаються.  До  Нового  року,  ще  є  час,  я  іншим  разом  зайду.  От  тоді,  вже  точно,  щось  підберу.  
Він  різко  розвернувся,  прямував    до  виходу.
 Марина  ніби  нічого  не  чула,  вийшла  з  підсобки,  неголосно  сказала,
-Олічко,  можеш  йти  додому.  Нам  час  закриватися,  на  сьогодні  все.
Дівчина,  помітно  знервована,  озирнулася  довкола,  різко  підхопила  свою  сумочку.
-До  завтра  Марино!
-Па-па!-  сухо  промовила    у  відповідь.  І  тут  же  її  догнала  думка  -  Оце  так  -  так,  їй  би  й  справді  працювати  в  торгівлі,  але  чи  не  занадто  й  себе  пропонувати.  Що  значить  молодша,  ні  сорому,  ні  ввічливості.
 За  метрів  п’ять  від  магазину,  Ігор  чекав  Марину.  Перед  нею  маленький  букет    з  мімоз  і  ніжний  поцілунок  у  щоку,
Вона  миттєво  озирнулася,  сказала,
-До  восьмого  березня  далеко,  а…
Він  перебив  її,
 -Я    ладен  щодня,  тобі  дарувати  квіти,  лише  б  бачити  твої  сяючі  очі  та  милу  усмішку.
   В  цей  вечір,  вона  чекала,    можливо  щось  скаже  про  Олю,  але  він  мовчав,  як  риба.  Не  в  його  характері  було  звертати  увагу  на  таких  дівиць,  які  самі    вішаються  на  шию.Тим  паче    у  коледжі  мав  досвід,  контингент  молоді  іноді,  його  дуже  часто  дивував  і  поведінкою  і  висловлюванням.
 Після  прогулянки  по  набережній,  підходячи  до  будинку,  він  попередив,  що  на  кілька  днів  зникне,  Пообіцяв,  за  два  -  три  дні  до  Нового  року  повернутися.
 Через  пару  днів  Марина  отримала  СМС-  Все  йде  за  планом,  думаю  вдома  буду  вчасно.  Вони  не  домовлялися  подзвонити  один  одному.  Це  її  трохи  здивувало,  але  й  вона  не  підкинула  такої  ідеї.  Якщо  якийсь  секрет,  пізніше  дізнається.  А,  якщо  й  ні,  то  значить  так  потрібно,  довіряла  йому.    
 Відколи  для  Олі,  Ігор  ніби  десь  зник,  не  втрачала  надії,    зустрітися  з  ним.  На  роботі,  її  очі  весь  час  направлені  до  вхідних  дверей.  Через    чотири  дні  Марина  не  витримала,
-Олю!  Ти  чекаєш  на  хлопця,  чи  помиляюся?  Бачу,  серед  присутніх  ніби  когось  шукаєш,  час  від  часу,  то  зблідла,  то  червонієш.  
-Та…  тут  один  пообіцяв  прийти.  А  сам,    зар*за,  як  у  воду  впав.
-Ти  не  хвилюйся,  у  нас  така  професія,  ще  зустрінеш  своє  кохання.  Давай  краще  подарунків  добавимо,  торгівля  йде  на  “Ура!”.
-Та  ні,  він  такий  симпатичний.  Коли  білизну  вибирав,  моє  серце  шаленіло,  його  очі  збентежили  мене,  приворожили.  Вже,  як  тільки  прийде,  я  його  нізащо  не  відпущу.
-А  може  він  одружений?-  примруживши  очі,  спитала  Марина.
-Ха-ха!  Дружина  не  стіна,  посунеться.  Треба  боротися  за  своє  щастя.
Ось  ти  бачу  весь  час  сама,  а  могло  бути    інакше,  якби  не  була  скромниця.  Дивися    так  і    у  старих  дівах  залишишся.
       Минуло  кілька  днів…в  кінці  робочого  дня,  Марина  отримала  СМС,  -  Я  тебе  чекатиму  неподалік  від  зупинки    тролейбуса-.
І  чого  б  не  зайти  в  магазин?  -  її  настигла    думка.    Незадоволено,  поклала  телефон  у  кишеню.    У  Олі,  відразу  все  під  контролем,  
-Щось  сталося?  Бачу  обличчя  змінилося,  набуло  серйозного  вигляду.
Як  би  це  їй  відповісти  -  подумала.  Марина.  Невеличка  пауза.  мило  посміхнувшись  до  неї,
-Та  ні,  це  тобі  здалося.  Після  роботи  йду  на  побачення…такі  справи.
       Всередині  скляного  прилавка,  Марина  поправляє  подарунки,
-Олю,  давай  швидше,  будемо  зачинятися.
 В  цей  час,  дівчина  на  обличчя  наносила  макіяж,  підморгнувши  до  дзеркала,  тихо,
-І  чим  я  гірша  за  неї?  
За  мить  голосніше,
 -  Я  готова!
   Пролітав  невеликий  сніг.  Марина  йшла,  радо  вдихаючи  свіже  повітря.-  Як  добре,  може  якраз,  зима,  на  Новий  рік  зробить  нам  подарунок.  Нехай  би  густий  сніжок  сипав  цілу  нічку,    всі    дерева,  кущі  прикрасив    шовковою,  білою  шаллю.  І  вся  земля  зігрілася  б    під  білосніжним,  пухнастим    простирадлом,  під  місячним  сяйвом  переливалася,  сяяла  золотом  і  сріблом.  Вона  любила  сніжні  зими,  здавалося  потрапляла  в  дивовижну  казку.
   Від  магазину  до  зупинки  тролейбуса    метрів  двадцять,  Марина  йшла  не  поспішаючи,  обурено    цмокнула  -  І  де  ж  він?
 Озирнулася,  неподалік  від  себе,  біля  ларька  помітила  постать  Олі.  Ого  та  вона  напевно  за  мною  слідить,  думка  змусила  її  посміхнутися.-    Це  ж  треба,  отакої!
В  цей  час,  не  знати  звідки,  перед  нею    всміхався  Ігор,
-Привіт!  Леді,  ви    мене  шукаєте?  Обійняв  її  і  чмокнув  в  щоку.
-Ти  що  -  побоявся  в  магазин  прийти?
Він  взяв  її  за  руку,  підвів  до  бордюра,
-  Як  тобі  це  авто?
-Не  зрозуміла.  Це  що  твоя?!Ти  рискнув,  їздив  за  кордон?
-Це  буде  наша.  Мені  її  у  Львів  пригнали.  Подобається?
-Я  в  них  не  дуже  розуміюся.
На  синю  тойоту  падає,  іскриться  сніг.  
Сідай,  поїхали!-відчинив  передню  дверку  автівки.
Усміхнувшись,  двинула    плечами,  не  перечила.
Залишивши    автівку,  біля  річкового  вокзалу,    прогулянка  по  набережній.
Ігор  дуже    хвилювався,  як  почати  розмову,  як  зробити  крок  до  нового  життя.  Вона  відчуває,  що  він  має  сказати  щось  важливе,  бо  час  від  часу  важко  переводить  подих.
 Невже  знову  кудись  поїде?  А  може  десь  знайде  собі  таку,  як  Оля?  А,  як  же  я?  Від  цих  думок  її  тіло  проймає  легке  тремтіння.
-Ти  змерзла?-  запитав  він.
-Та  ні,  це  щось  так,  раптово  вітер  війнув,  тому  й  здригнулась.
Вони  зупиняються  дуже  близько  до  річкового,  досить  високого  бордюра.  Ігор  взяв  її  за  руку,
-Марино,  я  розумію,  зараз  війна  і  ми  не  знаємо,  скільки  ще  часу  триватиме    це  жахіття.  Але  життя  продовжується,  Поки  я  тут,  у  нас  є  шанс  бути  щасливими,  ти  вийдеш  за  мене  заміж?
Вона  мовчала…ніби  слухала  сплеск  хвиль,  які  торкалися  берега.
   Зненацька,  повільно,  рідко  закружляли  сніжинки,  вмить  вітер  підносить  їх  догори  і  тут  же  пускається    густий,  дрібний  сніг.
Вона  в    його  ніжних  обіймах,
-Не  мовчи!  Не  втрачаймо  надії,  що  все  буде  добре!-  прошепотів  він.
В  її  очах  блискавки  кохання,  повільно  примруживши  очі,  тулилася  до  нього,
-Ти  казав,  що  все  для  мене  зробиш.  От,  як  зможеш  сніг  зупинити,  тоді  скажу.
 Хтось  би  почув  ці  слова  зі  сторони,  мабуть    мимоволі  б  посміхнувся.
 Та  за  мить,  білий  велюровий  шарф,  що  був  на  його  шиї,  опинився  на  її  голові.  Чолом  торкнувся  її  чола,  усміхаючись,  притиснув  до  грудей,    тихо  прошепотів,
-У  нас    кохання,  а  це…  це  таке  легке  завдання.
Довгий,  солодкий  поцілунок,  їх  заставляє  забути  про  все  на  світі.
 Звук  кроків..  хтось  проходив  мимо,  напевно  спеціально  кашлянув.
Марина,  злегка  сп’яніло,  поклала  на  його  мужні  груди  голову.  Здивувалася…ніби  погода  відчула  її  бажання  -    вже  не  сипав  сніг.  За  мить  сміливо  зазирнула  в    його  світлі,  теплі  очі,
-Ти  спромігся  зупинити  сніг,  То  ж  я    вийду  за  тебе  заміж.
За  кілька  секунд,  на  її  безіменному  пальці  правої  руки,    виблискувала  золота  каблучка  з  камінчиком  цитрину.
   -Все  їдемо  до  моїх,  вони  на  нас  давно  чекають.
-Що,  ось  так  прямо  зараз?-тільки  й  встигла  запитати.
 Рукою    обійняв  за  талію,
-Не  гаймо  часу,  йдемо  до  машини!
   Надворі…  пролітають  сніжинки.  Автівка    рухається  по  асфальтованій  дорозі,  в  напрямку  залізничного  вокзалу,  де  неподалік  їх  будинки.    В  ній  їдуть  молоді  люди,  веселі,  усміхнені  сповнені  мрій  і  надій  на  краще!

                                                                                                                                                                           2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2025

Зрада

                                                         (вірш  до  картини)

У  серце  вістрям  вп’ялось  сумління,
Ось  так  зненацька,  стомлює  душу,
Чому  згубилось  порозуміння?
Гнітять  думки,  приводять  до  блуду.

Як  не  втрачати  щоденну  цінність,
Себе  самої,  то  ж  зраджуєш  ти,
Холоне  тіло…  десь  зникла  ніжність,
Хто  нам  посмів,  зруйнувати  мости?!

Чи  рік  такий,  кажуть  зміїний,
Твій  образ  мінить  хитрість,  відраза,
І  раптом  погляд,  досить  нещасний,
Мов    ятрить  душу,  якась  проказа.

Втаїла  ніч,  спогади  за  хмари,
А  місяць  рогом,  визирнув  на  мить,
Ти  розтрощив,  полюбовні  чари,
Ой,  якби  ж  знав,  як  серденько  болить.

                                                     18.01.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2025

Душа поета

Я  подумки,  обійму  прекрасний  світ,
 Є  в  ньому,  пречудовий,  барвистий  цвіт.
 
Де  перлами,  зачарував  світанок,
Пробудить,  враз  звук  пташиних  співанок.
 
Ти  земле,  о  красуне,  втіха  ранку,
Вплітаєш…  золото  у  вишиванку.
 
Промінчик,    перший  виграє  несміло,
Дорогу,  кладе  дню  досить  повільно
.
Минає  час,  небо  відкрило  очі,
 Махрові  хмари,  як  вії  дівочі.
 
Ледь  –ледь  здригаються,  ніби  з  просоння,
За  мить,  ясна  блакить    проб’ється  зовні.  

Свята  землиця  переводить  подих,
Вщасливить  радо,  час  полудню  гордий.
 
Життя…  це  так,  воно  щоденне,
Нехай  упевненість  у  всьому  кремнем.

Довічним  зігріває  серцебиття,
Де  мрій  політ  і  надії  майбуття.

Тоді  душа,  осяяна  весною,
Повірить  у  щастя,  навіть  і  зимою.

Шануймо  люди,    нам    Богом  даний  світ,
Щоб  віра  в  мир,    життя  -  не  згасла  повік!  

Тож  злет    натхнення,  хай  лине  над  світом,
Завжди  казковим,  ніжним,  теплим,  світлим…

Тоді  й  поет  відкриє  душу,  серце,
Напише  вірш  про  життя,  сокровенне,
Земне,  дорогоцінне,  наче    вперше.

                                                                               17.01.2025  р
         (Вщасливить  -те  саме,  що  ощасливить)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030939
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2025

Бог не дав кращої долі

Всюди  ходить,  смерть  з  косою,
По  землі,    українській,
Людей  в  плечі,  до  ізгоїв,  
Вкотре  б’є,    мечем    сторічним.
 
Лід  розтрощений  снарядом,
Під  завалом,  крик  дитячий,
 Вирви,  ями,  купи  згарищ,
Знов  летить,  ворон  проклятий.
 
Почорнілий,  сніг  у  полі,
Стікав  кров’ю  в  рову  воїн,
Бог  не  дав,  кращої  долі,
Ніхто  рани  не  загоїть.
 
Орлів  зграя,  в  очах  вістря,
Враз  вогонь,    пекучий,
Чи  зненацька  кінець  світу,
Пройма  тіло,  біль  жагучий.
 
Все  ж  хотів  боєць  піднятись,
Та  неначе,    вже  й  мав  крила,
В  піднебесся  злетів  птахом,
Душа  стрімко  в  рай  летіла…
 
Що  ж  ти  доле  нещаслива.

 05.01.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2025

Доленосне рішення ( проза)

   Вечоріло…  край  неба  привітне,  літнє  сонце.  Яскраві  промені,  все  ще  дарують    тепло,  злегка  миготять  при  землі.  Невеличке    містечко,  вздовж  околиці  вулиця.  Проїжджа  частина    дороги  виділялася    старим    потрісканим  асфальтом  з  де  –  не  -  де  купками  пилу  та  дрібного  щебню.    Уповздовж    залізних  парканів    та  деінде  із  дерев’яних  штахет,    ніби    рушниками    майорять  різнокольорові  квіти.  За  ними  будинки,  хати,  збудовані  іще  в  шістдесяті  та    в  сімдесяті  роки  минулого  століття.
Тоня  йшла  по  обіч  дороги,  здалеку  під  її  парканом  видніються  білі    й  рожеві  флокси,  переплетені  глянцевими  листками  барвінку.    Дівчина  помітила  відчинені  ворота,    примруживши  очі,  подумала  -  О,  у  нас  знову  є  хтось.  Як  добре,  що  батько  заробляє  гроші,  ремонтує  машини.  Але  ж  сьогодні  неділя,  міг  би  й  відпочити.  Піднесений  настрій,  весела  хода,  зазирнула  в    білий  поліетиленовий  пакет,    рукою  підхопила  цукерки,  які  купила  в  магазині,  по  дорозі  від  подружки.  Так  -  так,    де  тут  м’ятна?  І  усміхаючись  дістала  одну,  розвернувши,  швидко  відправила  в  рот.  Смакота,  що  сказати!  Може  Вадим  прийде,  треба    пригостити.  Вона    і  цього  разу  задумалася    про  нього.  Шкода  хлопця,  більше  року  назад,  батько  помер  від  ковіда,  а  це  вже  минуло  пів  року,  як    і    мами  не  стало.  Як  він  тепер  буде  жити  далі  і  де?  Бабця  в  селі,  зовсім  немічна.  Взимку  тут  була,  підтримала  онука,  та  повернулася,  як  сказала,  до  рідної  оселі.  Це  поки  літо,  до  нас  заходить  часто,  обідає,  а    інколи  і  вечеряє  в  нас  та  й  сусіди  йому  продуктами  допомагають.    А  скоро    прохолоду  принесе  вересень  і  до  школи  треба.  Це  якби    хоч  дев’ятий  клас  закінчив,  пішов  би    в  якусь  бурсу,  а  після  восьмого  класу  куди  кинеться?
   Тоня  і  Вадим  мешкали  на  одній  вулиці,  ще  з  дитинства  гралися  з  вуличною  компанією.  З  першого  классу  у  школі  разом.  Хоча  й  були  непорозуміння,  але  ті  сварки  на  день,  чи  може  на  два,  не  на  довше.  Хлопець  розумний,  кмітливий,  як  кажуть  -  не  балуваний.  Він  допомагав  Тоні  з  уроками  математики.  Після  четвертого  класу,  у  вільний  час,  приходив  із  своїм  батьком,  вчився    ремонтувати  автомобілі.  Коли  ж  помер  його  батько,  він  майже  щодня  приходить  сюди,  із  задоволенням  допомагає    ремонтувати.  Загалом    хлопець    цікавиться  технікою,  любить  автомобілі,  з  часом  в  них  став  добре  розбиратися.
     Ніби  підкрадаючись,  Тоня  повільно  підходила  до  паркану,  чула  нерозбірливі  слова  батька  і    незнайомий  чоловічий  голос.  Думка,  як  вістря  блискавки  -  Ага,  видно  Вадима  немає.  Та  тільки  наважилася    стати  перед  ними,  виразно  почула  слова  батька,
-  А,  я  що  не  людина.  Розумію,  що  хлопцю  треба  допомогти.  Прийняв  доленосне  рішення,  подав  папери  на  опікунство.  Вчора    в  село  їздив,  умовив    його  бабусю,  щоб  дала  дозвіл    виїхати  за  кордон.  Я  ж  не  скажу  їй,  що  це  моя  рідна  кровинка,  що  це  мій  син.  Мій  час  настав,  за  гріхи  треба  розрахуватися.
   Від  почутого,  Тоня  присіла.  Знервовано  дістала  цукерку,    розмотала,  жадібно    схопила    вустами,  прошепотіла,
-  О...  це  вже  мої  нерви,  як  таке  в  собі  переварити?  Цмокаючи    цукерку,    притаїлася,  прислухається,  що  ж  буде  далі.
 Знову  почула  незнайомий  голос  ,
-  А  жінка  знає?
-  Ой…  та  хіба    ж    я  собі  ворог,  щоб  залишитися  без  дружини.  У  неї  проблеми  із  серцем.  не  дай    Боже  дізнається,  боюся  не  витримає.  Вона    ж  не  проти,  була  взяли  опікунство,  а  мені  й    цього    достатньо.    Ми  ж  з  його  батьком  все  життя  на  одній  вулиці  прожили,  разом  до  дівчат  ходили.  Покійний  мав  ваду,  то  ж  догадувався,  що  не  його  хлопець.  Але  радів,  що  є  сім’я,  тому  й  мовчав.  Мабуть  і  не  подумав,  що  це  мій  гріх.
-  А  хлопець  погодиться    поїхати  за  кордон?  Чи,  ще  нічого  не  зна?
-  Думаю,  що  захоче,  він  майже  щодня  тут,  бачу  з  дочкою  ладнає.  А  що  нам  робити?  Он  був  у  Харкові,  їздив    по  запчастини.  Ті  хлопці,  що  були  на  Майдані,  кажуть,  як  не  осінню,  то  навесні    рашка  знову  полізе.  Якби  подалі  від  кордону.  А  тут,  від  рашки  до  Харкова    сорок  кілометрів,  то  їм  подолати,  ще  двадцять  кілометрів,  не  завадить  багато  часу.  Я  хлопцям  вірю,    боронитимуть  Харків,  але  ж  це  війна,  жахіття,  танки,  літаки,  ракети,  бомби.  Боюся  і  моя  Наталія  не  витрима,  треба  сім’ю  вивозити.  Можливо  хтось  і  буде  засуджувати,  але  іншого  виходу  не  бачу.  Кошти    маємо,    в    Румунії  є  родина,  теж  займається  ремонтом    автомобілів.  Ми  з  Вадимом  гори  звернемо,  він  розумний  хлопець.
-  Ну,  ти  ж  йому  колись  розкажеш,  що  ти  батько?
-  Та  хіба,  що  коли  скаже,  що  хоче  одружитися  на  Тоні.  А,  як  ні,  то    цей  секрет,    із  собою  в  могилу  заберу.
-  А  з  хатою  що?
-.  Он  сусідові,    діду    Миколі  довірю,  пусте  квартирантів.    А  далі  час  покаже,  мабуть  швидше  за  все  продамо.
Запала  тиша.  Тоня  відчула,  що  затерпли  ноги,    привстала,  топталася  на  місці.  Несподівано,  рукою  зачепила  залізний  паркан,  різко  нахилилася,  глухий    стук  відбився  луною  по  залізу,  відразу  почула  голос  батька,
-  Чи    нас  хтось    підслуховує,  чи  якийсь  пес  треться?
Дівчина  випурхнула    метеликом,  вже  стояла  перед    ними,  випалила,
 -  От  чортівня,  об  траву  зашпортнулась,  ледь  не  впала.
-  І  чого  так  спішила?-  запитав  батько.
-  Тож    спішу,  вже  моє  кіно  почалося.  Ой,  ви  мене  вибачте,  я  не  привіталася.
Незнайомий,  доволі  сивий  чоловік,    із    синіми    очима,  ледь  усміхнено,
-  Та  нічого,  головне,  щоб  на  лобі  шишку  не  набила.
Зацікавлено  подивилася  на  батька,  хотіла  запитати  хто  це.  Та  не  встигла,  він,  у  його  сторону  кивнув  рукою,  
-  Доню,  це    дядько  Сергій,  ми  разом  у  війську  служили.  Проїздом  у  нас,  поїде  в  Кременчуг  до  батьків.  То  оце  ми  пообідали,  поспілкувалися,  дещо  згадали.
-  Так,  дякую  за  гостинність,  то  ж  скоро    мій  потяг,    я  буду  йти  –  бадьоро  промовив  чоловік.
-  Щасливої  вам    дороги,  -  побажала  Тоня  і    поспішила  в  будинок.
     Побачивши,  що  мати    в  кухні  миє  посуд,  її  серце    раптово  гучно  забилося.  Ой,  мамочко,  якби  ж  ти  знала  правду.  Але,  як  тато  наважився  прийняти  таке,  доленосне    рішення,  не  розказавши  про  минуле!  Та  без  його  згоди,  я  не  посмію  відкрити  цю  таємницю.  Мама  ж  насправді  щодня  приймає  сердечні  ліки.  Мені  про  все  почуте,  треба  просто  забути.
 За  вікноч  ніч…Тоні  довго  не  спалося.  Тільки  закриває  повіки,  перед  очима    образ    Вадима.  Не  вкладалося  в  голові,  що  він  виявляється  її  брат.  Обіймаючи  маленьку  подушку,  що  лежала  поруч,  подумками    заспокоювала  себе.  Він  мій  брат,  але  це  теж  кльово,  головне  мені  не  спалитися,  не  підвести  батька.  А  поїхати  за  кордон,  страшнувато,    треба  буде  вчити    іншу  мову.  Але    якось  воно  буде,  батько  прийняв  правильне  рішення.  А  далі,  як  він  каже,  буде  видно.  Та,  якщо  навіть  пройде  років  п’ять  чи  десять,  буду  старшою,  тоді  вже  й  сама  в  Україну    повернутися  зможу.
     Минали  дні,  минали  ночі,  не  мали  спокою  очі  дівочі.  Погляне  на  Вадима,  аж  серце  тріпоче,  розповісти  б  йому?!  Та  ні,    я  не  маю  права.
 Батько  з  Вадимом  мав  серйозну    розмову,    папери  про  опікунство  були  давно  готові.  На  пропозицію  поїхати  за  кордон,  хлопець  сприйняв  з  блисками    в  очах.  Його  серце  наповнилося  радістю,
-  Що  візьмете    мене,  правда?
Батько    кивнув  головою,  
-  Так!  Правда  хлопче,  правда!  -  поспішив  у  будинок,
-  Тоню,    ти  чула,  я  поїду  з  вами,  ти  про  це  знала?
Її  хитрий  погляд,  усмішка  та  відразу  ж  звернулася  до  матері,  яка  в  кріслі,  пришивала  до  сорочки    ґудзик,
-  Мамо,  а  можна,    я  за  кордоном,  Вадима  називатиму  братом?
 Хлопець  засміявся,
-  Та  хоч  цвяхом  мене  називай,  головне,  що  я  з  вами  поїду.
 Мати  зазирнула  на  обох,  звернулася  до  дочки,
-  Та  чи  мені  жалко,  називай,  хто  тобі  забороняє.
Важко  перевела  подих,    подивилася  їм  у  слід.  Діти  поспішили    вийти  на  двір.
   Минуло  два  місяці.  Тоня  і    Вадим  в  багажник  автівки  складали  валізи.  Мати,  вже    сиділа  на  передньому  сидінні,  у  очах  смуток  і  маленький  відблиск    надії,  що  колись,  вона  повернеться  до  рідного  дому.
     З  місця  повільно  зрушила  автівка,    усміхнені  Вадим  і  Тоня  сиділи  на  задньому  сидінні.  Озираючись,  дівчина    рукою  помахала  дідові  Миколі.    В  її    очах  прихована  тривога,  що  їх  чекає  там,  на  чужині.  За  мить,  опустивши  голову,    заспокоїла  себе  Нічого,  я  витримала  два  місяці  витримала,  так  і  роки  витримаю.  Не    розповім  секрет  батька,  бо  тепер  це  сімейна  справа.  А  такі  речі,  які  багато  значать  у  житті,  не  обов’язково  розповідати.
                                                                                                                                                             2022  рік

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2025

Зима брови хмурить

Сніжна  зима…  землю  накрила,
Їй,  саме  час,    розправить  крила,
Та  вдень  імла  снить,    на  заваді,
Притихли  з  вітром,    хмари  раді.
 
Спіткнувсь  мороз,  об  промінь  сонця,
Слізьми  вмиваються  віконця,
Шибки  ронили  диво  -  іній,
Ховали  мрії  в  небо  сині.
 
Блакить  сіріла,  у  зажурі,
У  снігах  рихлих  брови  хмурить,
Відчай  зими,  знівечена  знов,
Нині  чому,  зрадницька  любов?

Ніч  підкрадається,  шепоче,
Допоможу…  тобі  охоче,
Я  грішна  з  місяцем  у  змові,
Скоро  ти  будеш  у  обнові….

Він  злим  ошкіриться  котиськом,
І  кілька  раз  яскраво  блисне,
Покірно  з’явиться  морозець,
Сплетеш  землиці,  білий  вінець….
 
Все  буде  добре  ,  повір,  твій  час!

                                                           08.01.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2025

До глибин душі

Мерехтить  по  річці  золота  мережка,
Зазира  промінчик,  за  мить  срібна    стежка,
Прокладав    закохано  до  глибин  душі,  
Приласкать    бажав,  їй  присвячує  вірші.

Повноводна  фея,  течія  мов  коси,
Від  світанку  вміло  забирала  роси,
І  води  краплинки  в  обіймах  проміння,
Іх  барвистість  диво,  веселки  цвітіння.

Як  не  задивитись,  доленька  керує,
Хай  відчує  ніжність,  весь  світ  зачарує,
У  облозі  льоду,  не  здалась  морозу,
Блискотить  промінчик,  зберігає  вроду.

Шанобливість  гріє,  річенька  сміється,
Весни  подих  зловить,  тоді    розіллється,
Ну,  а  поки  зимно,  ваблять  вечорами,
Ті  слова  таємні,  що  лягли  віршами.

                                                                       07.01.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2025

Хтось закликає…

Хтось  закликає  веселитись,
Бо  ж  нині  свято  Водосвя́ття,
Благими  краплями  скріпившись,
Пізнать    Всевишнього  сприйня́ття,
Очистить  душу  й  тіло  грішне.

Хтось  у  зажурі,  помолитись,
Відкриє  серце  в  сніжну  повінь,
Йде  до    джерел,  води  напитись,
А  по  дорозі  слова  –  сповідь,
Як  усвідомлення  помилок.

Думки  тривожні,  не  весняні,
Жага  прозріти    в  своїй  брехні,
Щоб  зникла  десь,  як  роси  ранні,
Чи  загубилась  у  сірій  млі,
І  врешті  –  решт  стерлась  у  мольбі.

Нинішній  ранок    -  мрійний  спокій,
Бажання  зцілитись  водою,
Думки  метеликами  в  простір,
Небес  сягнути    та  й  з  тобою,  
Про  мир  і  щастя  попросити.

Щоб  світлі  сни,  кольори  райдуг,
Ніби  пробудження,  від  війни,
Позбутись  смутку,  недуг,  жа́ху,
Та  й    повернулись  доньки,  сини,
Живі  й  здорові  веселились…

За  короваєм,  на  весіллях,
Ну,  як  колись,  після  зимніх  свят.

                                                 06.01.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2025

Свята минають…

Одна  стоїть,  серед  поля,
Мов  квітка  снить,  зовсім  квола.

Погляне  вгору,    до  небес,
Чому  не  сталося  чудес?

Свята  минають  день  за  днем,
Поведе  мову  з  вітерцем.

Зло  відчиня  душі  дверцю,
Сховає  біль,  щем  під  серцем.

Стискають  сльози  -  гнів  повік,
Не  відчуваючи  потік.

Печуть  вогнем,  вже  по  щоках,
На  мить  змивають  з  очей  страх.

 Надію  мала…  та  нема,
 Тремтить  знесилена  німа.

   Та  все  так  хоче  спитати,
Чи  доля  їй  зустрічати?

 Свого  синочка  із  війни,
Чи  сльози  зронять  й  ясени,
Які  колись  вдвох  садили?

                                 02.01.2025р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2025

Конспірація (проза)

         Літня  пора…  по  дорозі,  по  різних  напрямках  рух  машин.  Ранкове  сонце  визирає  із-за  білих  хмарин,  золотом  обсипає  зелені  дерева,  кущі  і  широкі,  смугами  пшеничні  поля.  
     Свіжий  вітерець,  залітає  в  салон  Мерседеса  і  ніби  під  музику,  яка  звучить  з  приймача,  чоловікам  куйовдить  волосся.  Вадим  з  другом,  із  обласного  міста  поспішають  у  містечко.  Мають  відбутися  загальні  збори  офісу.  Батько  Вадима,  керівник  невеликого  приватного  підприємства,  збирається  йти    на  пенсію.  Своє  керівництво  планує  передати  синові,  хоче  познайомити  з  поточними  справами  та  з  підлеглими  працівниками.
   За  кермом  Вадим  уважний,  хоча  і  злегка  хитає  головою  та  не  відриває  погляду  від  дороги,
-  Сергію,  ти  знаєш,  я  не  уявляю  себе  на  керівній  посаді.  Правда  трохи    допомагав  батькові,  але  зізнаюся,  я  без  тебе  не  обійдуся.  Вчилися  разом,  гуляємо  разом,  дякувати  удачі,  ніяка  з  подруг  не  спокусила  до  одруження.  Але  зізнаюся,  ми  точно    гріхи    маємо!-    повернувся  до  нього,  підморгнув  і  продовжив,
-  Якщо  знайдеш,  якусь  дівицю,чи  кралю,  відразу  зізнавайся.  Я  подивлюся,  як  буває,  ото  кажуть,  оціню.  Та  якщо  надумаєш  одружитися,  тоді  вже  й  мені  закортить,  сам  розумієш.  
 Обоє,  з  піднесеним  настроєм,  повернувши  голови,  зиркали  один  на  одного,  гучно  розсміялися.
Сергій  тупцював  ногами,
-  Ти  тут  правий,  заперечень  немає,  приймається.  »  Давно  пора  розуму  набратися»  -  так  мені  мама  каже,»  Скоро  тридцять,  а  й  досі  вітер    у  голові,  пора  сину,  досить  гуляти!»
 Машина  проїжджала  вздовж    автозаправки,  Вадим    голосно,
-  Ми  тут  не  зупиняємось,  я  заправив  повний  бак,  попереду,  ще  кілометр  з  хвостиком  і  будемо  на  місці.
 На  околиці  містечка  триповерхова  будівля,  біля  неї  дошки,  дрова.  Під  високим,  довгим  навісом  із  шиферу,  акуратно  складені  готові    дерев’яні  будівельні  матеріали.
 Батько  вже  чекав  біля  входу,  помітивши  авто,  гукнув  до  працівників,  які  стояли  осторонь,
-  Ну  ось,  вони  їдуть,  колеги,  прошу  всіх  до  кабінету.
   Зробивши  кілька  кроків  від  авто,  Сергій    поплескав  по  плечі  друга,
-  І  скільки  років  ми  тут  не  були?
Вадим  заперечив,
-  Та  ні  ми,  це  не  те  слово,  це  ти  ту,т  зо  три  роки  не  був.  Мені  за  цей  час    декілька  раз  доводилося  побувати,  ти  напевно  забув,  як  батько  хворів.
-  Та  я  в  тому  сенсі,  мабуть  колектив    змінився,  є  нові  люди.
-  Напевно  є,  не  цікавився.  Та  й  зараз  не  до  нових  знайомств,  давай    цю  тему  залишимо  на  потім.  Не  шукаймо  нових  пригод!
-  А  я  що,  я  нічого.  Але  чомусь  згадав  про  наші  походеньки  в  містечку.
     На  нараді,  після    представлення  нового  керівника,  відбулося  обговорення  деяких  документів.  Наостанок,  сказав  пару  прощальних  слів,  побажав  гарного  дня.  Не  зволікаючи  часу,  звернувся  до  сина,
-  Вадиме,  ну,  я  думаю  все  зрозумів.  В  обласний  офіс  секретарка    передасть  звіт,  згодом  ти  отримаєш  підтвердження  на  право  підпису.
Озирнувшись,  рукою  кивнув  до  Сергія,
 -  А  ти  куди?Ти  ж  будеш  його  правою  рукою,  пішли  в  техвідділ,  бухгалтерію,  це  на  другому  поверсі.  Є  нові  працівники,  то  ж  вас  треба    познайомити  з  ними.
   В  бухгалтерії  кипить  робота,  дві  жінки,  років  сорока,  працюють  за  комп’ютерами.  Третя,  набагато  молодша,  біля  шафи  перекладає  папки,  ніби  щось  шукала.  За  мить,  побачивши  чоловіків  на  порозі,  різко  схилила  голову  над  надписом  папки,  яку  в  цей  час  тримала  в  руці.
 Привітне  вітання  батька,  -  Доброго  ранку  -,  на  кілька  секунд  відволікає  від  роботи.  Почувши,  такі  ж  слова  у  відповідь,  він  представив  Вадима  і  Сергія.  Тут  же,  не  зволікаючи  часу,  поглянув  на  всіх  присутніх,  ледь  усміхнений,  
-  Ну  все  мої  дорогі,  ми  вас  потурбували  і  нам  час  поспішати,  ще  є  справи,  їх  треба  владнати.  В  такому  ж  темпі  працюйте,  думаю,  ви  його  не  підведете,  а  він  виправдає  ваші  сподівання.
     Позаду    перший  день  роботи…  Вадим  із  Сергієм  машиною  поспішали  додому.  Сергій  на  задньому  сидінні,  ледь  відкинувши  назад  пишночубу  голову,  сказав  хриплим  голосом,
-  О  Вадиме,  знаєш,  я  такий  зморений,  ноги,аж  гудуть,  зараз  би  з  келихом  вина  та  полежать  у  ванні,  згодом  впасти  у  ліжко.  Добряче  находилися  по  території.  Нам  треба  тут  шукати    житло,  ці  щоденні  переїзди  нас  зовсім  виснажують.  Прийдеться  забути  про  особисте  життя…  але  я  з  цим  не  погоджуюсь.  Ти  в  бухгалтерії  помітив  ту,  молодшу,  ноги  від  плечей,  здається  так  у  нас  кажуть.  Правда  вона  на  нас  майже  не  звернула  уваги.  А  мені  сподобалась  її  фігура,  профіль,  не  фарбоване  волосся  локонами.  Цікаво,  які  в  неї  очі,  скільки  їй  років?
Той  з  відповіддю  не  забарився.
-  У  тебе  ціла  промова.  А  може  вона  заміжня,  ну  ти  даєш,  з  першого  дня  шукаєш  пригод.
-  Та  хоч  думками  можу  потішитись.  а  то  відчуваю  тиск  піднімається,  -  посміхаючись    до  нього.
Вадим      раптово  натиснув  на  гальма,
-  Себе  заводиш  і  мене  підбурив,  краще  зупинимось  на  хвилинку,  хай  я    води  нап’юся.
-  А  може  ми  в  кав’ярню  заскочимо?
-  Ні  -  ні,  ти  подивися  на  годинник,  вже  сутеніє,  а  завтра    робочий  день.
 Минуло  два  тижні…  Вадим  із  Сергієм    влаштувалися    на  зйомній  квартирі,  на  кухні  готували  вечерю.
-  Ти  помідори  помив?-    запитав  Сергій,  позирнувши  на  стіл.
Вадим  набирав  у  тарілку  макарони,
-  Звичайно  помив.  А  ми  масло  купили?
-    В  холодильнику…  там  кетчуп  і      вареника,  яку  ти  любиш.
     Після  вечері,    кожен  розлігся  на  своєму  дивані,  щось    читав  у  телефоні.  Часом    по  кімнаті  розносився  звук  тихого  дощу,  інколи    слухали  пісню.  Коли  знаходили  смішне  відео,  вже  сміялися.  Такі  миті  відпочинку  придавали  сили  і  віри,  що  все  буде  добре.
   Сергій  уже  вкотре  позирнув  на    друга,
-  Оце  нагадав…хотів    тобі  сказати,  сьогодні    був  у  бухгалтерії.  Знаєш  відчинив  двері,  всі  троє  сиділи  за  комп’ютерами.  А  та  молода,  побачивши  мене,  ніби  ховалася,  нахиляючись,  рукою  намацала  окуляри,  одягла  їх.  Цікаво,  того  разу  була  без  окулярів,  а  це  одягла,  ще  й  таке  скло  велике  і  оправа  чорна.  Сама  симпатична,  їй  би  до  них  світлу  оправу,  була  би  схожа  на  нашу  викладачку  з  англійської  мови.
-  А  не  багато  ти  їй  уваги  приділяв?!
-  Та  ні,  це  я  так  трохи  ніби  роздумуючи  Тоді  глав  бух    дала  папери  підписати.  А  вона  ж  сиділа  неначе  та  миша.  Але  парфуми  в  неї  такі  запашні,  досить  приємні.  Я  оце  думаю,  тоді  була  без  окулярів,  а  нині  в  окулярах,  шкода  дівчину.  Що  світлі  очі  помітив,  але  якого  кольору  точно  не  скажу.  Нічого  так  собі,  мабуть  років  двадцять  п’ять,  не  більше.  В  кого  б  це  дізнатися  чи  заміжня?
-  Ну  досить!  Лягаймо  спати,  завтра  важкий  день,  сам  бачив,що  треба  скрізь  навести  лад,    ще  й  робочих  рук  замало.
-  Тож  завтра  мають  приїхати  дві    вантажні  машини  КамАз,  заберуть  дрова,  буде  куди  інші  скласти.  Та  й  з  магазина  »  Будматеріали»  зробили  заявку,    продамо,  ще  ж  не  зима,  не  хвилюйся.
     Останні  дні  серпня…  ранкова  прохолода  нагадувала  про  початок  осені.
Майже  всі  дні  в  роботі,  як  не  на  території  складу,  то  вдома  за  комп’ютером.
   В  цей  вечір,  Сергій  повернувся  з  роботи  пізніше  Вадима.  З  телефону,  на  малій  звучності  линула  музика  Баха.  Хлопець  не  витримав,
-  Це  що?  Невже    нерви  вже  здають?
-    Оце  під  музику  хотів  відпочити,  думав,  задрімаю,  а  тут  думки,  як  осиний  рій.  Треба  буде  поїхати  в  Івано-Франківська,  до  жовтня  оновити  угоду  щодо    дощок,  дров.  На  зворотному  шляху  треба  заїхати  в  Рівне.  А  ті  два  вагона  дров,  що  ми  шукали,  по  паперах  у  нас,чомусь    стоять  у  них  на  станції  в    тупику,  треба  розібратися.  Я  главбуха  попередив,  щоби  всі  папери  зібрала,  Поїде  зі  мною,  вона  там  декого  знає  та  й  з  цінами  краще  мене  розбереться,  то  ж    роботи  непочатий  край.
-  Та  не  сприймай  все  близько  до  серця,  зараз  тебе  трохи  розважу.  Вийшло  так,  що  під  час  обідньої  перерви,  я  в  техвідділ  заніс  папери.    Мені  кави  запропонували,  я  й  погодився.  Там  така  фіфа,  доволі  симпатична!
-  А  ти  впевнений,  що  фіфа,  хіба  б  на  такій  роботі  працювала?
-  Я  мабуть  не  так  висловився.  Напевно  краще  сказати  кралечка,  бо  до  себе  дуже  привертає  увагу,  а  голос  співочий,  як  у  пташки.  З  її  рук  кава  –  то  насолода.
-  Ой  дивися  може  за  кілька  хвилин  закохався?
-  Здається    допоки,  ще  ні.  До  речі,  знаєш  якось  читав  у  журналі,  що  закохатися  можна  від  восьми  до  сорока  восьми  секунд.  Ти  собі  це  уявляєш,  кажуть  це  науковцями  доведено.
-  Ну  досить  про  кохання!
-  Та  зачекай,  ти  не  повіриш,  її  звати  Наталя.  От  нам  обом  везе  на  дівчат  з  таким  ім’ям.  А  оту  в  окулярах  з  бухгалтерії,  теж  звати  Наталя.
-  До  чого  ти  ведеш?
-  Чи  ти  забув  наші  походеньки?  Років  п’ять  ,чи  чотири  назад,  згадай,  їхали  від  твого  батька,  зайшли  в  кав’ярню.  На  фоні  музики,  досить  гучно  поводилася  компанія  молодих  дівчат.  Всі  такі  гарненькі,  веселенькі,  привітні  погляди,  до  того  всього,  ще  й  довгоногі.
-  А  може  досить  про  таке!
-  Але  ж  скільки  тебе  пам’ятаю,  ти  в  захваті  від  високих  дівчат.  Правда,  ця  з  техвідділу    мені  по  плечі,  але  ж  гарна.
-  От  нахаба,  сам  голодний,  як  вовк  до  злучки  і  мене  провокуєш,  Наталі…  Наталі.
-  Ох  ж  ми  ж  тоді  погуляли,  опинилися    в  чужій  квартирі.  Ти  пам’ятаєш?
Та  дівчина,  яку  ти  пригрів  у  ліжку  під  ранок  нас  поспіхом  проводила  до  дверей,  бідкалася,  що  мати  прийде  з  нічної  зміни.
-  Ну  то  й,  що?  Тобі  неначе  сімнадцять  років,  чи  не  знаєш,  що  ми  теж  не  безгрішні  на  цій  землі,  як  і  всі  люди.  Хіба  хтось  прожив  без  помилок?!
-  Та  це  я  так  нічого,  просто  згадав,  що  її  звали  Наталя.
-  О  біса  тобі  в  ребро,  ти  знову  за  своє,  скільки  можна!-  сердито  сказав  Вадим  і  відвернувшись,  закрив  очі.  На  душі  стало  досить  моторошно,  зненацька  спітнів.  Підстерегла  думка  –  Ох,  це  вже  діють  гормони,  як  тепер  заспокоїтися,  щоби  заснути.
     Лише  кілька  хвилин…  Сергій  не  вгамувався,  знову  позирає  на  друга,
-  Мабуть  треба  подумати  про  одруження.  Ця  зйомка  квартира,  макарони,  ковбаса,  смажені  яйця.  Я  б  оце  із  задоволенням  з’їв  гарячого  домашнього  борщу  з  пампушками.  А  потім  би    з  коханою  зігрівся  у  ліжку.
Але  відповіді,  він  не  дочекався,  накрився  пледом,  зрозумів,  треба  спати.
   Минуло  кілька  днів.  Вересневий  ранок…  привітне  сонце  передвіщало  гарний  день.  Вадим  тільки  переступив  поріг  офісу,  йому  назустріч  йшла  секретарка,
Вадиме  Миколайовичу,  термінова  справа,  вам  треба  їхати  в  Івано-Франківська,  нарада  завтра  на  тринадцяту  годину.
-  Оце  так  сюрприз,  не  могли  раніше  попередити.  Та  ми  щойно  отримали  по  факсу.  Всі  документи  готові,  але    главбух  подзвонила,  лежить  вдома  з  температурою  за  тридцять  дев’ять,  викликала    лікаря.
Раптом  до  нього  дзвонили  на  телефон,
-  Вибачте,  ось  вона  дзвонить.
Він  уважно  слухав,    ніби  на  згоду,  кивав  головою,
-  Я  все  зрозумів  дякую.  Значить  так  все  і  зробимо.
Звернувся  до  секретарки,
-  Світланко,  мені  на  нічний  поїзд    треба  замовити  два  квитки  до  Франківська,  що  ж  поробиш,  поїдемо  з  Наталкою.
Секретарка    займається  справами,  він  тільки  тепер  зрозумів,що  це  мова    йшла  про  ту  дівчину  в  окулярах.
Думка  за  думкою  -І  чому  я  мало  цікавлюся  підлеглими,  от  бовдур.  Ну  нічого  в  потязі  поспілкуюся,  ще  є  час.
   В  кабінеті  при  відчинене  вікно,…  Вадим  присів  у  крісло.  Кілька  фраз  про  відрядження,  привернули  його  увагу,  він  розвернувся  до  вікна.  Відразу  подивився  на  одяг  Наталі.  Брючний  костюм    світло  -  коричневого  кольору  підкреслював  її  струнку  фігуру.  Русяві  локони  волосся,  злегка  прикривали  тендітні  плечі.    Вона  дивилася  на  папери,  які  їй  показувала  секретарка,  ніби  погоджуючись,  кивнула  головою.  Від  здивування  його  брови  піднялися  догори,  а  де  ж  окуляри?  Дівчина  ніби  відчула,  цей  прискіпливий  погляд,  різко  відвернулася,  на  ходу,  сказала  досить  голосно,,
-  Гаразд,  я  все  перевірю!
 Думка  мов  стріла  -  Треба  було  зачинити  вікно,  вийшло  незручно,  ніби  я  підслуховував  розмову.  А  може  вона  просто  соромиться  їх  носити?  Чорт  забирай  та  чого  я  на  ній  зациклився?    
   Розвернувся  до  столу,  В  двері  постукали,зайшла  секретарка.
-  Що  вже  є  квитки?    
-  Та  тут  така  справа,  літній  потяг  відмінили.  А  на    цей  потяг,  є    два  квитки  тільки  в    двомісне  купе.
-  Отакої!-  вирвалося  з  його  вуст.
Правою  рукою  почесав  чоло,  з  розчаруванням  відвів  погляд,
-  Але  я  так  зрозумів  виходу  немає!  Ну  що  ж,  вісім  годин  це  не  так  багато,  основне  не  запізнитися.
Залишившись  сам,    знову  думав  про  Наталю  і  вже  вголос,
-  Це  питання  треба  вирішити.  Тож  не  скажу  купи  красиві  окуляри,  нехай  би  сама  додумалась.
Кілька  дзвінків  до  главбуха,  дзвінок  до  касира,  поспішав  у  бухгалтерію.
 Жінки  сиділи  за  комп’ютерами,  Наталя  в  окулярах  повернулася  до  дверей,  він    привітавшись,
-  Наталю,  підійдіть  до  каси,  отримайте  гроші  на  відрядження.  Квиток  я  вам  скину  на  телефон.  Можливо  дещо  в  дорогу  треба  купити.  Владнаєте  всі  справи,  на  сьогодні  можете  бути  вільні.
Її  щоки  злегка  зарум’янилися,зняла  окуляри  і  вмить  знову  одягла,
-  А  ви  мій  номер  телефону  знаєте?
-  Звичайно!  Дивіться,  старайтеся    не  запізнитися  на  потяг,  може  вам  таксі  заказати?
-  Ні  -  ні,  дякую.  Я  мешкаю  недалеко  від  вокзалу.
   Вечоріло…  Вадим  повертається  на  квартиру,  думки    роїлися  про  Наталю  -    Зняла  окуляри,  така  симпатична  та  й  справді  їй  років  двадцять  п’ять,  ну  рік  туди,  рік  сюди.  Красиві,  балухаті  очі,  нагадують  колір  волошок,  а  вуста,  як  соковиті  стиглі  вишні.  Правда  поводиться  дивакувата,  то  в  окулярах,  то  зняла  і  тут  же,  ніби  злякалася,  знов  наділа.  Без  окулярів  іще  гарніша  і  голос  приємний.  Але  помітно,  що  контролює  свою  поведінку,  може  й  справді  заміжня    і  є  дитина.  Треба  було  зазирнути  в  її  особисту  справу.
   Сергій    вже  чекав  на  нього…  пахло  смаженою  ковбасою,  яйцями.  За  вечерею,  дізнавшись,  що  друг    їде    у  відрядження  з  Наталею,  не  стримався,
-  Ну  от,  в  тебе  є  нагода  поспілкуватися,  все  про  неї  дізнатися.  Я    вчора  був  у  техвідділі,  то  моя  Наталя,  розпашіла,  як  квітка.
-  Ого-го!  Вже  твоя?
-  А  що?  Хіба  я  не  вартий  її,  в  неділю    у  нас  побачення.
-  То  може  й  на  краще,  вже  заспокоїшся,  припиняться  нічні  розмови  про  кохання,  про  самопочуття.  
-  В  тебе  теж  є  шанс,  адже  я  бачу,  Наталя  тобі  сподобалася,з  нею  їдеш.
-  Це  зовсім  інше,  це  робота,  так  глав  бух  вирішила.  Вона  краще  знає,  кого  послати  замість  себе,  видно  їй  більше  довіряє.  Так!  Все,  ми  до  цього  більше  не  повертаємося.  Мені  вночі  їхати,  лягаймо  спати.    
     Потяг  під’їжджав  до  платформи…  Вадим  здаля  помітив  Наталю  -  Все  добре,  значить  їдемо.
   Підходячи  до  вагона,    вона  поправила  окуляри,  привіталася.
   У  вагоні  тихо….    за  тусклим    освітленням  не  помітно  кислий  вираз  обличчя  Вадима.  Гризла  думка  -  Не  додумалася  придбати  нові  окуляри,  шкода.  А  чому  б  лінзи  не  поставити?  Але  ж  це  її  особисте,  відразу  заспокоїв  себе.
-  Купе  на  двох?  Це  чому?
Він    кладе  валізи  на  полку,
-  Що  ми  могли  зробити…не  завжди  все  виходить,  як  хочемо.  Це  останні  квитки  на  єдиний  потяг,  зате  на  нараді  будемо  вчасно.
За  кілька  хвилин….    кожен  із  своїми  думками,  засинав  під  стук  коліс.  
     Ранок,  у  вагоні  метушня,  розмови.  Наталя  спала  обличчям  до  стіни,  на  столі  лежали  окуляри.  Вадим  вже  прокинувся,  сидячи,  намагався  дивитись  у  вікно.  Але  очі  уже  вкотре  поверталися  до  окулярів,  думка  –  Плюс  чи  мінус?  Нестримне  бажання  дізнатися,визвало  легке  хвилювання  і  він  рішуче,  поспіхом,  приміряв  окуляри.
   Це  що?  На  мить  тіло  пройняв  холод.  Йому  хотілося  запитати,  що  за  конспірація?  Це  ж  просте  скло!  У  мене  ж  відмінний  зір.  Та  вчасно  зміг  опам’ятатися,  скривившись,  окуляри  поклав  на  стіл.  Саме  в  цей  час    Наталя  провела  рукою  по  чолі  і  тут  же  розвернулася  в  його  сторону,  ледь  відкривши  очі,  одягла  окуляри,  привіталася.
Він  сухо  відповів,  виходячи  з  купе  добавив,
-  За  годину  будемо  у  Франківську.
   Вона  ж  метеликом  піднялася,  лише  кілька  секунд,  одягнена  в  білу  сорочку,  дивилася  на  відображення  в  дзеркалі.  Чорний  брючний  костюм  з  деінде  мілким  люрексом  виблискував  так,  як  під  сонцем  її  волошкові  очі.  Злегка  усміхнувшись,  взяла  рушник,    зубну  щітку,  пасту,  вийшла  з  купе.  Вадим  стояв  навпроти  дверей,  озирнувся  на  неї.  Її  очі  забігали    по  коридору  вагона,  рукою  схопилася  за  ліву  щоку.  Сердита  на  себе  -  Ото  біда,  забула  одягнути  окуляри,  але  ж  не  повернуся,  може  все  обійдеться.
 Коли  поверталася  з  туалету,  він  все  ще  стояв  у  коридорі.  Злегка  збентежений  побаченим,  все  ж  намагався  себе  тримати  в  руках.  Та  весь  час  підстерігала  думка  –  Ото  лиска!  Це  заради  кого,  чи  заради  чого?  А  може  від  залицяльників  немає  спокою.
-  Я  для  нас  замовив  чай.
-  Добре,  а  я  маю  бутерброди,  поснідаємо.
За  мить  вона  вже  одягла  окуляри,  полегшено  перевела  подих.
 Як  важко  вгамувати  свої  думки.  І  чому  знову  я  про  неї  думаю?  Що  так  притягує  до  неї?  Ну  славна  жіночка,  але  ж  таких  не  раз  зустрічав.  Та  то  ж  був  такий  вік,  чи  може  попав  у  течію,  де  розум  десь,  а  вирій    почуттів  підносить  далі.  Але  я,    все  ж  таки  виринав  та  чесно  зізнатись  -  інколи  і  падав.  Були  помилки,  тоді  про  це  не  замислювався.  Лише  тепер,  неначе  приземлився,  напевно  роки  все  ж  таки  мають  значення.  А  вона  притягує,  як  той  магніт,  якщо  незаміжня,  варто  спілкуватися,  придивитися.  А  може  просто  напряму  запитати,  для  чого  носить  такі  окуляри.  Це  мабуть  буде  смішно,  якщо  збреше,  що  погано  бачить  А  що  далі?
   Легкий  скрип  дверей  купе  відволікає  від  думок,  вона  покликала  його,
-  Вадиме  Миколайовичу,  будемо  снідати.
 Після  бутербродів  пили  чай,  Він  намагався    прямим  поглядом  дивитися  на  неї,  зазирав  у  очі.  Раптово  підкрався  сумнів,  а  можливо  я  їх  уже  десь  і  бачив?  Та  ні,  то  мабуть  хіба,  що  у  сні  -  заспокоїв  себе.  І  тут  же  запитав,
-  Наталю,  думаю  нам  на  «Ти»  краще  спілкуватися,    у  нас  вік  майже  однаковий,  чи  не  згодна?
-  Та  чого,  можна…
Раптовий  дзвінок  з  телефону  Наталі,  перервав  їх  розмову.
-  Вибач  -  те.
-  Ти  поговори,  я  вийду,
-  Та  ні,  нічого,-  сказала  поспіхом  і    відразу  ж  відповіла,
-  Мамо,  я  слухаю.  За  пів  години  буду  на  місці.    Що  там  у  вас?    Щось    тебе  погано  чути.
Вмить  натиснула  на    гучномовець.
-  Мамо…мамо,  а  коли  ти  прийдеш?  –  лунав  дитячий  голос.
Достатньо  однієї  миті  -  порушився  ритм  його  серця,  здавалося  кудись  не  спиняючись  біжить,  поспішає.  Він  зразу  ж  встав,  вийшов  у  коридор.
     Пасажири  готувалися  до  виходу,  метушня,  розмови,  все  тисне  на  голову,  визвало  роздратованість.  В  цей  час    йому  так  хотілося  зачинитися  в  собі,  нікого  не  бачити  і  не  чути.  В  голові  немов  здалеку  плинуло  цехо  -  у  неї  є  сім’я.
 Через  пів  години,  залишивши  валізи  в  камері  схову,  вони  їхали  в  таксі,  до  місця  призначення.  Ніяких  запитань  і  розмов.  Занурившись  у  телефон,  Вадим  сидів  на  задньому  сидінні,  Наталя  ж,  присівши  біля  симпатичного  водія  (років  тридцяти),з  вікна  дивиться  на  місто.  Інколи  нахиляється  до  нього,  щось  запитувала.
Він  посміхався,  щось  шепотів  їй  на  вухо.  Вадим  ніби  й  не  дуже    звертав  на  це  увагу,  але  почервонів,  це  спілкування  визвало  дратівливість.  Приїхавши  до  офісу,  він  намагався  взяти  себе  в  руки.    Поводився  чемно,    навіть  подав  руку,  щоб  вона    вийшла  з  таксі.  Він  вже  зачарований  її  милою  гарною  усмішкою,  теплий,  сонячний  погляд  зняв  всю  напругу.
-  Затримайся  на  хвилинку,  я  зараз.
 Із  сумочки  Наталя  дістала    футляр  з  окулярами.  Відвернувшись,  свої  заховала  в  нього,  сама  ж  одягла    окуляри  з  меншим  склом  в  металево-світлій  оправі.
Злегка  розгублена,  почервонівши,  повернулася  до  нього,
-  Це  так  сказати  для  солідності,  мені  так  краще?
 Від  задоволення    кліпнув  очима,
-  Звичайно  краще!  Мені  б  хотілося  знати  навіщо  ти  їх  носиш?Чи  від  боргів  ховаєшся,  чи  від  когось?
Від  таких  запитань  їй  хотілося  провалитися  крізь  землю,    трохи  похитнулася,  наставила  руку,
-  Це  роботи  не  торкається,  особисте  залишимо  при  собі.  Чого  стоїмо,  пішли!
   По  завершенню  засідання,  узгодивши  деякі  справи,  можна  було  повертатися  додому.  Вадим  вчасно  отримав  СМС.  Питання  з  вагонами  по  Рівному,  було  вирішене.
-  Наталю,  у  мене  гарні  новини.  Я  не  їду  в  Рівне,  то  ж  додому  їдемо  разом.
 Може  погуляємо,  подивимося  місто,  чи  зайдемо  в  кав’ярню,  а  вже  потім  поїдемо  на  вокзал?
   -  Ні-ні,  вже  майже  вісімнадцята  година,  а  наш  потяг  о  двадцять  першій.  Хіба,  що  в  кав’ярню,  то  ж    вимотались  за  день,  але    треба  квитки  взяти.
-  За  квитки  не  хвилюйся,  це  я  сам  владнаю.
-  Можна  й  купе,  тільки…
-  Стоп!-  перебив  він  її  і  продовжив,-  Ти  мені  не  довіряєш?Тобі  було  не  комфортно  в  одному  купе?
-  На  те  були  обставини,  а  зараз  думаю  з  квитками    проблем  не  буде,тому  можна  їхати  окремо.
А  я  думаю,  нам  краще  поспілкуватися,  обговоримо  деякі  ціни,  можливо  підготуємо  угоди  з  магазинами.
-  Ну  гаразд!-  Вона  погодилася,  бо    зрозуміла,  що  всі  сперечання  марні.
   В  кав’ярні  доволі  людно,  то  ніби    рій  бджіл  у  малому  вулику.
 Замовлення  принесли  за  хвилин  двадцять,  хоча  й  мали  час  для  розмови,  але    в  такій  обстановці  Вадим  не  наважився,  ні  щось  розповісти,  ні  про  щось  запитати.
   Потяг  набирав  швидкість…  Наталя  розмовляла  по  телефону,
-  Так  мамо,    я  приїду  вранці.  Ну  добре  дай  йому  трубку,
-  Синку,бабуся  розповість  казку  і  лягай  спати,  я  приїду  завтра.
Він  щось  їй  говорив,вона  відповіла,
Ні  -  ні,  не  чекай.  А  завтра  будемо  бачити,  можливо  й  не  підеш  у  садочок.
Прямим  поглядом  зазирнула  на  Вадима,  продовжила,  Може  у  мене  буде  вихідний,  побачимо.  Мій  любенький,  я  тебе  цьомкаю.  На  добраніч!
Дві  години  в  дорозі…  робоча  обстановка.  Закривши  планшет,  Вадим  з  дипломата    дістав  шоколадку,
-  Добре  попрацювали,тепер  вип’ємо  чаю,  Може  ти  мені    розповіси  про  своє  життя.  Вибач,  чув  із  сином  говорила.  Може  й  не  коректно  та  цікаво,  а  батько  в  сина  є?
 Вона  відвела  очі  до  вікна…він  бачив  її  хвилювання,зняла  окуляри.
-  Знаєш,  в  житті  бувають  моменти,  про  які  важко  згадувати,  бо  були  помилки.  З  часом  шкодуєш,  але  їх  важко  виправити.  Інколи  доля  дає  шанс  це  зробити.  Та  я  не  знаю,  чи  на  це  варто  піти.
Запала  тиша…тільки  стук  коліс  видає  звичний  звук.
   Саме  вчасно  провідниця  принесла    чай,
-  Я  до  вас,  як  замовляли.
   Вадим  сьорбав  чай,  роздумував,  як  так,  знову  почати  розмову,  щоби  відкрилася.  Йому  хотілося  цього,  навіть  виникає  бажання  обійняти.  Та  розуміє,  що  ще  не  настав  той  час.  Все  ж  наважився  дещо  сказати,
-  В  житті  все  повертається.  А  може  ми  з  тобою  можемо  виправити  цю  помилку.  Той  хто  завдав  тобі  болю,  переживе  його  теж.
У  відповідь  мовчання…  в  руках  крутила  окуляри,  про  щось  думала.  Згодом.  позирнула  на  нього  спідлоба  глибоким  зором  волошкових  очей,
-  Ми  народжуємося  раз  і  раз  живемо,  час  швидко  летить.  Тому  не  буду  мовчати.  Скажу  те,  що  мала  сказати,  як  тільки  побачила  тебе.  Окуляри,  мабуть  сміятимешся,  це  маскування.  Думала  ти  мене  відразу  впізнаєш,  цього  не  хотіла.  Хотілося  про  тебе  все  дізнатися,  може  одружений  та  й  так  дещо.  Адже  людину  на  керівній  посаді  завжди  краще  розгледіти,  більше  різних  обставин,  ліпше  видно  характер,  відношення  до    інших.
 Наше  життя  небезгрішне…  п’ять  років  назад,  пригадай  кав’ярню.
Його  карі  очі  ніби  заблукали…  врешті  подивився  на  неї.  Тільки  хотів    запитати,  як  вона  випалила,
-  Вадим    твій  син!
Помітно    почервонів,  в  роті  пересохло,
-  Ти  його  назвала  Вадимом?
Так    і    зареєстрований  він.  Як  Вадим  Вадимович,  от  тільки  прізвище  моє.
Він  помітив  по  її  щоках    непрохані  сльозини,  за  мить,  пригорнув  її  в  обійми,
 -  Довірся  мені,  у  нас  все  буде  добре.  Звичайно,  я  спантеличений,  але  дуже  радий,  що  це  мій  син.  Та  й  за  час  проведений  з  тобою,  я  зрозумів,  щоб  закохатися  не  треба  багато  часу.  Як  навіть  він  був  би  і  не  мій  син,  я  би  прийняв  за  свого.  Вибач,  напевно  будеш  сміятися,  зізнаюся,  але  закохався,  як  хлопчисько.  А  щодо  сина  звичайно  постараюся  знайти  підхід,  будемо  разом  виховувати.

                                                                                                                       Листопад  2024  р                                            
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029690
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2024

Кроки зими

Йшла  наліво,    вже  направо,
 Озирнулася    навкруги,
Ти  красуня,    маєш  право,
Виграють…  сніжні  береги.
 
Крок  за  кроком  так  сміливо,
Сипле  сніг,  вже    й  підморгнула,
Ніби  в  казці,  справжнє  диво,
В  дзеркалах,    річка  заснула.
 
Поле  й  степ  під  блиском  срібла,
Всі  дерева  златом  сяють,
Повелася  досить  гідно,
Ледь  іскрять-  зорі  вітають.
 
Ліс  приборканий,  в  спідниці,
Десь  по  пояс,  десь  по  груди,
Зима  рада,    веселиться,
Розсипає  ізумруди.
 
Височать  сухенькі  трави
Із  морозом  у  обіймах,
У  сапфіри,  роси  вбрані,
Загубились    у  снах  зимніх.
 
Серед  ночі  завітала,
Заясніло  все  довкола,
Ще  й  припудрить  поспішала,
Велич  гори  і  роздоли…
 
Вкрилась  пухом  лебединим,
Снить  земля,    відпочить  в  змозі,
Всім  здається  день  щасливим,
Без  сирен,  відбій  тривозі.

Хай  відійдуть  дні  мінливі,
Збереже…  зимонька  красу,
А  синички  шанобливі,
 Душевний  спокій  принесуть.

***

З  Новим  роком,  шановні  друзі!
Не  втрачаймо  віри  в  майбуття!
Я  бажаю  Вам  миру,  здоров’я!
Тепла,  світла  і  творчого  завзяття!
Хай  збуваються  ваші  плани  і  мрії!

                         30.12.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2024

Знищити завісу

Заходить  днина…    що  за  вікном  надворі?
Усе  довкола,  немов  у  навівсонні,
Думкам  так  важко,  гуляли,  ще  від  ночі,
Душа  і  серце,  приємних  деньків  хоче.
 
Небо  затьмарене,  примруживши  очі,
А  ніби  нехотя,  сльозину    вниз  скотить,
Чи  то  здається,  бо  ж  досить  навкіс    летить,
Думки  тривожні,  знову  розбудить.  За  мить.
 
Жага    з  натхненням,  полетіти  до  хмарин,
Щоби  відчути  всі  досягнення  пташин,
Там  мати  волю  та  знищити    завісу,
Відкрити  двері  до  найкращого  світу.
 
Щоб  гарний  настрій,  до  сонця,  як  зернині,
Що  проросте  на  полях  України,
І  об’єднались  сім’ї,  зв’язки  родинні,
Земне  життя  людини  -  найвища  цінність!
 
Треба  позбутись  пітьми,  припинить  вІйни,
 Не  втратьмо  віри,  у  розквіті  країни!
Тож  хай  колядки,  різдвяні  линуть  всюди!
Рік  двадцять  п’ятий  -подарує  МИР  людям!

                                                                                   26.12.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2024

Передріздвяні сни

Скажи  нічко,  нащо  украла  зорі?
Темні  хмари…  плачуть,  журбу  тримають,
Материнські  душі,  мліють  від  горя,
Сльози  відчаю,  втрати  -  серця  крають.
   
Безліч  хмар,  жалобу  відчують.  Нині,
Кров’ю  скроплений  сніг,  скрізь  вирви,  ями,
Їм  би  сни,  бачити  райдужні,  зимні,
Щоб  зірки  про  Святвечір  нагадали.

У  руїнах  дома…  немає  куті,
Коли  ж  сяйво  освітить  Україну?
Не  скуштують,  ті  солдати  на  війні,
Що  життя,  віддали  за  землю  рідну…

Берегли  наші  сни,  дали  надію,
Щоб  діждалися  миру,  світла,  весни!

                                                         23.12.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2024

Жираф в зоопарку

Всі  дивуються  мені,  що  такий  високий,
Лиш  листва  та  пташка  торкнеться  до  очок,
Я  ж  увись,  ближче  до  неба,  де  хмаринки,
Веселять,  мене  втішають,  як  перлинки.

Унікальні  плями,  красиві  на  шкірі,
Поміж  ними  білі  смужки,заздрять  звірі,
Кажуть  славний  гордовитий.  Ще  в  цьому  суть,
Мене  дуже  часто  доброзичливим  звуть.

Зазирну    в  неба  блакить,  ото  б  злетіти,
Та  весь  час  відволікають  малі  діти,
Хоч  не  дуже  довга  шия  нагнусь  низько,
Вже  голівка  ніби  поряд,  зовсім  близько.

Хоч  і  маю,  довгий,  півметровий  язик,
До  попкорну,  цукерок,  ну  зовсім  не  звик,
Воно  й  справді,  смачненьке  і  солоденьке,
Та  я  краще  посмакую  все  зелененьке.
 
Гілочки,  тоненькі,  з  листячком  в  торбинці,
Принесіть,  нині  такі,  люблю  гостинці,
Милі  дітки,    посміхніться,  всім  приємно,
 Я  ж  пройдуся  величаво,  нахилюсь  чемно.

Вам  подякую  за  все,  мої  хороші…
Ви  до  мене,  частіше  приходьте  в  гості!

                                                 21.12.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2024

Довіра (проза)

 Грудневий  день…  надвечір’я.  Легкий  серпанок  спускався  донизу,  несе  вологість,  прохолоду.  Земля  деінде  під  ковдрою  білого  снігу.  Біля  маркету  від  снігу  розчищена  невелика  площа,  все  ж  де-не-де  залишилися,  короткі,  вузькі  клапті  від  ковзанок.
   Містечко  за  кілька  сотень  кілометрів  від  воєнних  подій,  живе  тихим  життям.  Хоча  часто  виють  сирени  та  люди  звичні,  копошаться,  як  мурахи,  поспішають  у  щоденних  справах.
     Про  прибуття  електрички,  з  вокзалу  чути  слова  диктора.  За  декілька  хвилин,  з  тунелі,  що  виходить  зі  сторони  вокзалу  до  площі,  в  тисняві  поспішають  люди.  Більшість  жінок  старшого  віку  із  сумками,    а  чоловіки  частіше  з  рюкзаками    в  руці,  чи  за  плечима.  Ну,  а  молодь  майже  завжди  з  пакетами  чи  з  невеличкими  сумочками,    чи  з  портмоне.
   В  очікуванні  покупців,  Світлана  хитро  позирає  в  сторону  тунелі.  Чи  всміхнеться  їй  вдача,  чи  продасть  пахучі,  смажені  пиріжки  з  капустою.  Це  сьогодні,  з  такою  начинкою,  іншим  разом    бувають  з  картоплею  і  зеленим  кропом,  чи  зі  смаженою  цибулею.  Вдома  з  мамою,    рідше  готують  із  сиром  та  з  лівером.
   -  Таке  життя  -  не  солод,  доводиться  виживати,  -  так  часто  казала  мати.  Звичайно,  щодня  в  аптеці  по  дві  години  займається  прибиранням,  заробляє  невеликі  гроші,  тому  й  доводиться  займатися  такою  справою.  Батько  давно  живе  за  кордоном,  а  вдома,  ще  є  молодша  сестра,  яка  в  цьому  році  закінчить  школу.    Але  зростом  вже  й  догнала  її.
 Після  закінчила  ПТУ  на  перукаря,  Світлані  на  роботу  не  вдалося    влаштуватися.  Пообіцяли  після  Нового  року  передзвонити,  хтось  має  піти    в  декретну  відпустку.  Знайомим  вдома,  інколи  робить  зачіски,  підстригає.  Мати  вирішила,  що  це  її  особисті  гроші,  тому  в  сімейний  бюджет  віддавала  гроші  за  продані  пиріжки.  Ще  місяць  назад,  хоч  мама  і  стояла  поруч,  вона  соромилась    їх  продавати.  Але  поступово    звикла.  Не  раз  бувало,  юрба  молоді,  в  гарному  настрої,  жартує,  їй  так  добре  на  серці.  Покупці  інколи  відмовляються  від  здачі.  Принесе  додому  виручку,  всміхається,  а  мама  відразу,
-  Що  мабуть  більше  грошей  принесла,  ніж  пиріжки  коштують?  Потім  вже  веселіше,
-  Це  мабуть  за  твої  красиві  оченятка,  як  сині  волошки  в  полі.  Коли  веселишся,  в  них  сонячний  відблиск  і  тепло.  Личком    до  батька  вдалася,    маєш  бути  щаслива.
         В  тунелі  залишалися  тільки  декілька  чоловік,  інші  пасажири  розходилися  хто  куди.    Біля  Світлани  молодь,  ледве  встигала  подавати  пиріжки.  Веселі  розмови,  усміхнені  обличчя,  від  цього,  їй  хотілося    на  весь  голос  крикнути,  -  Дякую  вам!  Та  від  таких  думок  тільки  червоніла  на  обличчі,  у  очах    раз-у-раз  миготіли  маленькі  блискавки.
     На  площі  безлюдно,  лише    один  молодий  чоловік,  ніби  загубився  в  тунелі.  Раз-по-раз  озирався,  вкотре    вивертав  кишені,  на  плечі    поправляє  ремінь  від  рюкзака.  Врешті  вийшовши  з  тунелі,    комусь  дзвонив  по  телефону.  Напевно  не  відповідали,  сердито  махнув  рукою.  Окинувши  поглядом  всю  площу  та    спустошену  зупинку  автобуса,  повільно  підійшов.
   Побачивши    його  близько,  злегка  почервоніла  -  та  він  зовсім  молодий.  Тільки  тепер  вона  помітила,  що  за  плечима  в  нього  у  чохлі,  якийсь  музичний  інструмент.  Озираючись  він  запитав,
-  Ви  часом  не  знаєте  коли  буде  автобус  на  Бар?
Дівчина  сміливо  дивилася  в  його  зелено-сині  очі,
-    Ой,  та  він  недавно  від’їхав.  Пасажирів  нема,  можливо  наступної  ходки  і  не  буде.  На  жаль,  так  часто  буває,  заради  двох-трьох  пасажирів  їхати  не  буде.  А  вам  далеко?  Можна  на  таксі  добратися.
-  Та  ні…  недалеко,  по  трасі  десять  кілометрів,  але  мені  таксі  не  підходить.
У  долоні  тримав  мілкі  монети,
-  А  з  чим  пиріжки,    скільки  коштують?
-  З  капустою  по  десять  гривень.
 Хлопець  нахилив  голову,    рахував  гроші,  Подавши  їх,  ледь  чутно  бубонів,
-  На  два  не  вистачить,  от  халепа.
 За  мить  звернувся  до  неї,
-  Мені  один  дайте.
-  Що  вам  одного,  беріть  два.
-  Мені  незручно,  але  останні    шістнадцять  гривень  залишилося.  Хтось  поцупив  гаманець.  Тут  маю  друга,  але  по  телефону  не  відповідає.  Написав  СМС,  мовчить.    Мабуть  прийдеться  на  автовокзал  йти,  почекати,  може  пізніше  відповість.
Дівчина,  наполегливо    дала  два  пиріжки,
-    Ви  напевно  голодні,  їжте  на  здоров’я.
 В  його    телефоні  звук  -    прийшла  СМС.  Злегка  усміхнувшись,
-  Вибачте,  ось    дружок,  як  палочка-помагалочка,  щось  написав.
Та  обличчя,  вмить  стає  серйозним,  заховав  телефон.
-  На  жаль,    він  сьогодні  не  ночуватиме  вдома,    то  ж  дуже  дякую.
     Саме  в  цей  час,  на  автобусну  зупинку  приїхало  таксі.  Помітивши,  як  в  нього  сідало  двоє  чоловіків,  дівчина  крикнула,
-  Зачекайте,-      махнула  рукою  і  продовжила,
-  Ось  вам  сто  гривень,  наступного  разу  мені  віддасте.
Він  зразу  не  зміг  второпати    до  кого  вона  кричить.  Від  здивування,  його  очі,  здавалося  ось-ось  із  орбіт  повилазять.
-  Мені  так  незручно.  Ви  такі  гроші  довіряєте?
Миттєво  озирнувшись,  що  більше  ніде  нікого,  вона  тягнула  його  за  руку,
-  Та  йдемо  ж!  Мене  звати  Світлана.  Правда,  твого  імені  не  знаю,  але    хочу  довіряти,  тобі  ж  якось  треба  добратися  додому.
 Спантеличений  її  поведінкою,  сідаючи  в  машину,  нахилився,
-  Я  Максим,  дуже  дякую.  Не  хвилюйся,    обов’язково  поверну  гроші.
     За  кілька  хвилин…  дівчина  поверталася  додому.  З  кіоску  з  напоями,  знайома  продавчиня,  ледь  не  вилізла  з  віконця,
-  Чого  так  довго?  Я  така  голодна,  як  вовк.  Виглядаю,  чекаю  на  тебе,  може  хоч  один  пиріжок  залишився?  Від  води  толку  замало,  в  шлунку  шкварчить.
 Із  емальованої  каструлі,  дістала  два  пиріжка,  подала  їй.    Та    жадно  кусаючи,
-  Я  би  і  три  зараз  вклала,  тормозок  вдома  забула.  
Лице  Світлани  розпливається  в  посмішку,  голосно  сміється,
-  Ну-ну,  а  якби  я  не  мала  пиріжків,  щоб  робила?
-  Напевно  б  на  якийсь  час  зачинила,  тоді  б  мала  догану  від  шефа.  Він  у  цьому  домі  живе,  на  третьому  поверсі.  Кожен  мій  крок  бачить,  як  навіть  когось  довго  відпускаю,  дзвонить,  нагадує  про  виручку.
-  Тобі  в  цьому  відношенні  краще,  сама  собі  господарка.
-  Ой,  не  скажи  і  дозвіл  є  на  торгівлю,  але    іншим  разом  поліцейський  причепиться,  як  смола,  покажи  мед  картку.
-  Та  він  гроші  хоче,  чи  залицяється.
-  Та  ну  тебе,  ти,  як  завжди,  все  про  хлопців,  чи  познайомилася,  чи  когось  маю.  Все  я  йду,  па-па.
 По  дорозі    дівчина  вирішила  нічого  нікому  не  розповідати.  Вдома  непомітно  доклала  свої  гроші,  віддала  матері.
     Тьмяне  світло  нічної  лампи,  спонукало  до  роздумів.  Світлані  не  спалося,  розмірковувала,  поверне  гроші  чи  ні,  хто  знає?  Ну,  як  ні,  то  так  і  буде,  зроблю  дві  стрижки,  поверну  ту  сотню.  Шкода  того  хлопця,  симпатичний  та  насправді  не  знати,  яка  в  нього  душа.
     Минуло  два  тижні…  вечоріло,    літав  пухкий  сніг.  Сьогодні    дівчині  пощастило,  вдалося  швидко  продати  пиріжки,  збиралася  додому.  Раптом,  хтось  ззаду,  торкнувся  плеча,
-  Світлано,  добрий  вечір!
Перед  нею  усміхнений  Максим,
-  Того  разу,  мені  здається,  ми  перейшли  на  ти.
     Нині  він  був  без  в’язаної  шапки,  під  капюшоном  куртки  помітила    світло  русяве  волосся.  А  й  справді    славний  і  такий  колір  волосся,  за  прикметами  має  бути  добрим,  подумки  зробила  висновки.
Він  подав  їй  гроші,
 -  Дуже  дякую.  Я  був…  трохи  прихворів,  тільки  сьогодні  вибрався,  як  кажуть,  до  людей.
-  Приніс  борг,  ти  мене  справді  дуже  виручила.  Замість  процентів,  запрошую  в  кав’ярню.  Може  не  відмовиш?
Вона  не  чекала  такої  пропозиції,  трохи  задумавшись,
-  Я  справді  не  проти,  але  оце  все  треба  додому  відвезти.  
-  То  скільки  того  діла?!
Не  соромлячись,  взявся  за  ручку  кравчучки,
-  Поїхали!
Дівчині  сподобався  його  такий  жест,  але  запитала
 -  І  що  до  самого  дому  мене  проведеш?
-  А  чого  ні?  Я  іще    зранку  поспілкувався  з  другом,  сьогодні    в  нього  зупинюся.  Правда,  він  нас  двох  запрошував  у  гості  та  я  подумав,  нам  краще  поспілкуватися    в  кав’ярні.  
 Від  почутого,  трохи  зніяковіла.  І  чого  ти  такий  прудкий,  ледь  не  вирвалося  з  її  вуст.  Позираючи  з-під  лоба,  сказала,
   -  Отак  відразу  в  гості,  я  тебе  зовсім  не  знаю,  А  може  б  навіть  у  кав’ярню  не  погодилася  сходити….
-  Ні,  на  тебе  не  схоже.  Ти  добра!-  перебив  її.
На  кілька  хвилин  затягнулася  мовчанка.  Згодом    вона    запитала,
-  А  скільки  тобі  років?
Мені  двадцять  три  роки.  Не  одружений,  я  загалом  у  Вінниці  мешкаю,  з  дядьком  Миколою,  маминим  братом.  Працюю  в  театрі.  Граю  на  скрипці,  на  гітарі,  якщо  треба,  то  зіграю  й  на  піаніно.  Дядька  відправили  на  пенсію,  тепер  я  замість  нього.  З  дитинства  він  мені  привив  любов  до  музики.  Знаєш  коли  йде  вистава,  без    музичної  композиції  ніяк.  Хоча  зараз  є  можливість  знайти  любу  музику,  записати  її,  але  це  ж  не  завжди  підходить.  Інколи  доводиться  готувати  декорації…  отакі  справи.  А  тобі  є  вісімнадцять?
-  Ото  пожартував,  мені  скоро    двадцять  стукне.  Живу  з  мамою  і  сестрою.  Маємо  свій  будинок.  Так  склалося,  батько  поїхав  у  Росію    до  родичів,  там  і  залишився.  Зрозуміло…    йде  третій  рік  війни.  мабуть  вже  й  не  повернеться.    Мама  каже,  що  відбувається,  то  на  краще.
 В  її  руках  кравчучка,
-  Он…    обійстя,  бачиш,  отой  білий  будинок  наш.  Ти  мене  тут  зачекай,  я  швидко  зберуся.
   Він  залишився  чекати.  Вона  з  думками  не  може  дати  ради  -  ой,щось  не  так  з  ним.  Такий    відвертий,  привітний,  не  занадто?    Так  зразу,  все  виклав,  ніби  дивись,  я  позитивний.
   В  кав’ярні  мало  відвідувачів.  Вже  на  столі  паруюча  кава,  солодощі.  Ніби  і  все  добре  та,  все  ж  її  переслідує  сумнів.  Двадцять  три  роки  і  не  мати  дівчини,  якась  же    є  причина.  Чому  ж  не  пішов  країну  не  захищати?
     Максим    весь  час  з  неї  не  зводив  очей.  Їй  навіть  ставало  незручно.  В  нього  рот  не  закривався,  розповідав  про  місто,  роботу.  Вона,  то  слухала  його,  то  знову  роздумувала,  ото  вже  балакучий,  видно  не  одній  дівчині  може  голову  затуркати.
     Провівши  зо  дві  години  в  кав’ярні,  він  проводжав  її  додому.
-  Я  десь    скоро  з’явлюся.  Бачу  ти  вільна,  як  пташка.  Я  з  другом  домовляюся,  він  як  треба,  мені  ключі  від  квартири  залишить,  побудемо  наодинці.
-  Ні-ні,  ніяких  наодинці.  Я  тебе  зовсім  мало  знаю,  -  різко  заперечила.
-  Ти…  ти,  що  мені  не  довіряєш?  Я  ж  тобі  борг  віддав.
Її  вираз  обличчя  різко  змінився,  ніби  з’їла  кислицю,  у  волошкових  очах  спалахнула  блискавка.  Знервовано  розвернулася,  йшла    в  сторону  будинку,
-  Я  пішла,  на  добраніч!
-  То  я  тобі  через    декілька  днів  передзвоню?
-  Добре…  па-па!
   В  душі  з’явився  незрозумілий,  дивний  осад.  Думка  за  думкою,  як  рій  бджіл,  ну-ну,  повернути  гроші,  це  ніби  трохи  совісті  мати.  Та  довіра  ж  не  тільки  на  грошах  базується.  Сьогодні  є  гроші,  а  завтра    їх  нема.
   Минуло  кілька  днів…  Світлана    продає  пиріжки.  Поруч  з  нею  сестра,
-    Я  замерзла,  покупців  немає,  пішли  додому!
-  Валю,  зараз  будуть  покупці  з  електрички.  В  каструлі,  іще  є  з  десяток,  треба  продати.  Може  не  чекай,  сама    йди  додому.
-  О!  Пів  години  біля  тебе  стирчу,  чекаю,  а  тепер  йди  сама!Та  раптом    всміхнулася,  продовжила,
-  Он  чуєш,    диктор  кричить,  електричка  прибуває.
За  кілька  хвилин,    пиріжки  були  продані.  Аж  тут  і  з’явився  Максим,
-  Ой,  які  дві  чарівні  красуні!  Світлано,  ти  познайомиш  мене  зі  своєю  подругою.
Вона  підморгнула  сестрі,
-  Звичайно…  знайомся,  це  Валя!    
-  Ви  навіть  трохи  схожі,  гарну  подругу  маєш.  А  давайте  в  кав’ярню  сходимо!    В  трьох  веселіше…  що  скажете?
Валя  зрозуміла  хитрість  сестри,  запропонувала,
-  Дай  мені  кравчучку,  я  відвезу  в  ларьок  з  напоями.  По  повній  відірвемося,  нарешті  зігріюся,  бо  вже  холодна,  як    бурулька.
-  Ну,  що  ж,  тоді  ловимо  шанс!  Йдемо!  –  весело  погодилася  Світлана.
     В  кав’ярні  досить  людно,  галасливо.  Їм    трохи  повезло,  хоча  далеко  від  бармена  та  вільний  столик  знайшли.
 Максим  відразу  попрямував  за  напоями  та  солодощами.  Світлана    шепотіла  сестрі,
-  Це  добре,  що  ти  прийшла.  Я  його  майже  не  знаю,  бачиш  який  занадто  говіркий.  До  таких  людей  моє  ставлення  ти  знаєш.  Ніби  порядний,  бо  давала  гроші  в  борг,  то  віддав.  Але  після  спілкування,  мене  підстерігає  думка,  може  просто  шукає  пригод,  хоче  розважитися.
-  То  давай  і  далі  удавати,  що  ми  подруги..Ти  згодна?
-  Так,  подружко,-  озирнувшись,  сміялися.
   Розмови,  анекдоти,  сміх…  вечір  видався  веселим.
 Вже  кілька  раз  Світлана  нагадала,  що  пора  йти  додому.  Валентина,  встала  з-за  столу,  на  ходу,
-  Так,  я  до  вбиральні  зайду,  почекайте,  підемо  разом.
 Тільки  відійшла,  Максим  до  Світлани,
-  Виручай,  я  знову  в  скрутному  становищі,  замовляв  напої,  небагато,але  заліз  у  борг.  Може  й  цього  разу  мене  виручиш?  Ти  ж  мені  довіряєш,  знаєш  я  відповідальний.
Від  почутого  її  брови  піднялися,
-  І  скільки  недостатньо?
-  Та  небагато…
-  Гаразд,  думаю  сто  гривень  досить?-  дістає  з  кишені  куртки.
-  Так…-  озираючись,  взяв  гроші,  продовжив,
-  Тільки  Валі  не  кажи,  мені  незручно.
Він  саме  встав  з-за  столика,  побачив,  як  дівчина  поверталася,  йшов  до  бармена.
 Світлана  йшла  їй  назустріч.  Всміхаючись,  підморгнула,  взяла  за  руку,  шепотіла  на  вухо,
-  В  мене  є  план.  Давай  продовжимо  цю  театральну  виставу.  Здається,  він  на  тебе  око  поклав.  Якщо  пропонуватиме  провести  додому,  погоджуйся.  Разом  заберемо  кравчучку,  дійдемо  до  розвилки.  Ти  скажеш,  що  далі  тобі    в  провулок.  Далі  по  стежці,  через  городи  йтимеш.  А  я    піду  по  прямій,  він    мене  вже  проводжав,  то  ж    знає  де    мій  будинок.  
-  Хух,  дівчата,  ви  так  швидко  пішли,  я  думав,  що  вже  й  не  наздожену  вас,  -  до  них  прибіг  захеканий  Максим.
   Дорога  від  площі  освітлена  ліхтарями…  пролітав  сніг.
Хлопець  поступив  по  -  чоловічому  -  віз  кравчучку.  Дівчата  йшли  поруч,  інколи  переглядалися,  слухали    його  розповіді  про  театр,  акторів.  При  нагоді,  обіцяв  у  друга  влаштувати  вечірку  та  зіграти  на  гітарі.  Він  так  захоплено  все  розповідав,  що  весь  час  підкреслював,  хвалив  себе,  як  дуже  потрібен  театру.  Дівчата    всміхалися,  зазирали  одна  на  одну.
 Непомітно  пролетів  час,  прийшли  до  розвилки.  Валя  зупинилася,
 -  Так,  мені  в  цей  провулок,  стояти  не  буду,  бо  вже  трохи  змерзла.
Максим    поставив  кравчучку,
-  А  там  темно,  але  нічого  ми  вдвох,  а  далеко  йти?
-  Та  ні,  біля  садка  пройти  метрів  сто,  може  трохи  більше,-  поспішила  відповісти    Валя.
Світлана  позаду  себе  везла  кравчучку,  
-  Ну,  а  я  зникаю…  па  -  па!
 Максим    на  втрачав  удачі,  обійняв  Валю,  злегка  нахилившись,
-  Ти  така  красуня,  збентежила  моє  серце.  Я    у  друга  візьму  ключі  від  квартири,  може  ми  тільки  удвох  з  тобою  розважимося.  Вип’ємо  вина,  музику  послухаємо.  Якось  же  треба  нам  ближче  познайомитися.  Ну,    а  згодом,  уже  якось  можна  буде  і  твою  подругу  запросити.    Загалом,  сама  знаєш,  де  троє,  то  один  зайвий.
 Дівчина  мовчала  ледь  стримувала  усмішку,  дивилася  на  нього  з  задумливим  виразом  обличчя.
Після  паузи,  він  продовжив  улесливо,  ніби  заохочуючи,
-  То  що  скажеш,  моя  душа  холоне  від  бажання  побути  наодинці,  
-  Мені  треба  подумати.
-  Гаразд,  я  цією  електричкою  в  суботу  буду,  зустрінемося  біля  тунелі,  що  виходить  на  площу.
Хотів  її  поцілувати,  але    дівчині  вдалося  вирватися  з  обіймів,
 -  Ой,  який  же  ти    швидкий!  Бувай!
Її  постать  зникає  в  темряві,  він,  розчаровано  дивився  вслід.  Відчув,  як  холод  проникає  до  спини,  здригнувся.  Повертаючись,  тихо,
 -  Щось    не  везе  мені  з  цими  дівками,  одна  другої  краща,  але  ж  незговірливі.  Скоро  Новий  рік,  що  знову  буду  один?  Чортівня…  чого  не  спитав  номер  телефону?  Бамбула,  був  би  подзвонив,  знав  би  наперед  чи  погодиться.  Хоча  молодша,  як  цукерка  солодша,  ще  рожеві  окуляри  носить,  то  ж  здається,  її  простіше  умовити.
   Світлана  хвилювалася  за  сестру,  почувши  в  коридорі    шарудіння,  заспокоїлася.  Значить  все  гаразд,  але  ж  в  цьому  відношенні  прихвостень,  до  того  ж  здається,    він  ще  й  ловелас.
   В  спальні  дівчата  довго  гомоніли,  обговорювали  події.  Виключаючи  настільну  лампу,  Світлана  трохи  замислившись,
-  Все  спимо!  До  суботи    є  час.  Ти  вже  цього  разу  не  відмов    своєму  однокласнику    в  побаченні,  як  його  там,  Віталій  звати.  Нехай  прийде  на  площу  зустрінетеся.  а  що  далі  буде,  побачимо.  Не  хвилюйся,  я  вчасно  приєднаюся.
   Субота…  надвечір’я,  на  площі  трохи  людно.  Світлана  і  Валя  чекали  на  електричку.  В  каструлі  залишилося  кілька  пиріжків,  Декілька  пиріжків  але  дівчат  це    не  турбувало,  вони  чекали  на  Максима.
   Людей  з  електрички  було  небагато.  Побачивши  Максима,  Валя  вирішила  загубитися  на  автобусній  зупинці,  слідкувати,  що    буде  далі.
Він  кілька  раз  пройшов    вздовж  тунелі.  До  нього,  видно  хтось  подзвонив,  кілька  слів  сказав  по  телефону,  знервовано  махнув  рукою.  Його  ноги  ніби  путалися,  не  поспішаючи,      підійшов  до  Світлани.
-  Добрий  вечір!  Ось  візьми  мій  борг,  ти  мене  знову  виручила,  дякую!-  віддав  гроші  і    кілька  раз  озирнувся.  В  цей  час    Валя  помітила,  як  до  них  йшов  Віталій,  намагалася  непомітно  підійти  ближче,  щоб  з’явитися  за  їх  спинами.
-  Світланко,  а  де  ти  свою  сестричку  поділа?  Вона  ж  мала  з  тобою  бути,-  зненацька  голосно  запитав  Віталій.
     -  Та  я  вже  тут,  -  веселий  голос  привернув    увагу.
Повернувши  голову  в  її  сторону,  його  обличчя  помітно  почервоніло,  різко  шарпнув  гітару  назад.  Від  злоби  стиснув  кулак.  Вмить  думка  стрілою  -  отакої!  Як  я  не  помітив  лукавства,  дозволив  себе  круг  пальця  обкрутити?!  Розвернутися  і  піти?  То  чого  тоді  я  тут  стою?
Лише  на  мить,  холодний  погляд  до  Світлани,  тут  же  тупо  дивився  на  пиріжки.  Невеличка  пауза.  Хриплим  голосом,  відчуваючи  посуху  в  роті,  видавив  із  себе,
-  У  вас  ще  є  пиріжки?  Якщо  можна  мені  два  штуки.
 Розрахувавшись,  подякував  і  не  озираючись,  швидкою  ходою  зник  за  будівлею  маркета.
 Світлана  з    сестрою  усміхнені,  переглянулися.  Кожна  з  них  розуміла,  що  жаль,  таких  мисливців  є  немало.  Щоб  впізнати  людину,  її  характер,  відношення  до  інших,  при  різних  обставинах,  треба  приділити    багато  уваги  і  часу.  Довіряти  можна  лише  тоді,  коли  є  впевненість  порядності  і  доброзичливості.
 
                                                                                                                                                                     Грудень  2024  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2024

Далеко до весни

Так  далеко  до  весни,
Кришталеві  береги,
Запитай,    все  ж  у  води,
Чом,  не  плавають  човни?
 
Пташка  пісню  не  співа,
Тиха  гавань,  ледь  дріма,
Обійма  річку  зима,
Скрізь  краса,  лід,  як  кайма.
 
У  коне́й…  немов  крила,
Мчить  у  санях  вродлива,
Ця  панянка    смілива,
Відчуває  щаслива.

Кожух  має,  парчевий,
В  нім  відтінок  квітневий,
Хоч  мороз  і  грудневий,
При  розмові  душевний.
 
Чобітки  з    перламутра,
Як  розсердиться  дмуха,
Звуки    вітру  послуха,
Вже  й  вихрить  завірюха.
 
Надто  ближче,  до  ночі,
Всі  поду́шки  розтрощить,
Сипне  чари  жіночі,
Запорошить  їй  очі.
 
Добра  по́́вна  скарбниця,
Тож  на  ранок  землиця,
З  промінцем  веселиться,
Сяйвом  злата  іскриться.

Сухі  трави  в  долині,
Вітерець  гойда  іній,
Блиск  ховавсь,  у  сніг  сині,
І  втішавсь  цій  хвилині.

Мов  на  скрипці  грав  лунко,
Пожвавішай  чаклунко,
Добросердна  співунко,
Підкинь  срібла,  віщунко!

Ще  далеко…  до  весни,
 Бахрома  в  косах  верби,
Біло  -  біло  навкруги,
Подарунки  від  княжни…
 
Ти  позбудешся  нудьги!

17.12.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2024

Коник стрибунець

Я  маленький  стрибунець,
Жвавий  зелененький,
   Вірний  друг  -теплий  вітрець,
Завжди  веселенький.
 
Як  співаю,  він  несе,
По  усій  окрузі,
Павучок  сітку  плете,
 Під  той  звук  у  лузі.
 
 Тоді  добре,  так  йому,
І  траві  шовковій,
Не  веде  мову  сумну,
Бо  ж  росинки  в  змові.
 
В  них  веселка  виграє
Засія  зірками,
Все  іскрить,  тішать  мене,
Різнобарвні    гами.
 
А,  як  серпень    частий  спів,
Сюр-сюр  –сюр,  знайоме,
Долетить  і  до    лісів,
Чарівне,  казкове.
 
Поспішає  ніченька,
Прийде  час  сновидінь,
 Задрімає  річенька,
 Враз  сріблиться  гладінь.
 
Тож  нехай,  всі  стрибунці,
Навпаки  заваді,
Спів    доносять  від  душі,
В  ньому  тільки  радість.
 
 Я  зелений  стрибунець,
Так    люблю  співати,
Та  вже  казочці  кінець!
То  ж  лягайте  спати.

Сюр-сюр-сюр…відлуння  спів,
Вам  любенькі,  світлих  снів!

2024  р
                                                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2024

Тихий шурхіт…

Вітерець  летить  сміливо,
Із  крупинками  у  танці,
В  час  нежданий,  то  ж  ліниво,
Розсипались  при  алтанці.

Цей  політ,  з  небес  вразливий,
В  круговерті,  мов  сп’яніли,
Зчарували,  він    ревнивий,
Повести  в  казку  зуміли.

Тихий  шурхіт  й  вітерцю  звук,
Поміж  них  відразу    спротив,
Та  зненацька,  сердечний  стук,
Зміг  спинить  лиш  ніжний  дотик.

Він,  як  птах  замавши  крила,
Пригортав,  прикрасив  блиском,
 Навіть  нічка  не  спинила,
Втішав  зоряну  колиску.

Розстелилися  крупинки,
Білосніжним  простирадлом,
Злет  увись,  за  мить  сніжинки,
Під  казковим  зорепадом.
 
Скрізь  іскрить  золото,  срібло,
Не  важлива  прохолода,
Легковій  знав  -  ще  не  пізно,
Тож  кружляйте,  є  нагода.

 Молодий,  чому  ховатись,
Нині  вибрати    єдину,
Доки  в  змозі  закохатись,
Рознести  в  пух  самотину…

 Повести  в  танок  красуню,
Тут  пізнати  смак  любові.  
Їй  вродливій,  дарить  зорі!

                       09.12  2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2024

Козача Лопань - два кіломет. до кордону

Козача  Лопань  моє  рідне  селище,
Серце  тріпоче  від  мороку  і  болю...
Хати,  долини,  дерева  -  скрізь  згарище,
Руїни  –  привиди,  аж  пекучо  оку.
 
Люди  понівечені,  життя  в  підвалах,
Війною  виснажені,  в  душі  тривога,
Давно  вже  мрії  приспані  у  завалах,
На  жаль  і  втрачена  до  життя  дорога.
 
Посадка,  рів  і  шлях  окроплений  кров’ю,
Їхали  танки,  знищували  все  святе,
Не  посміхнулась  доля  сину  –  герою,
Який  любив  свій  рідний  край  понад  усе.
 
Вас  скільки  дітки…  полягло  при  землиці…
Вступали  в  бій,  дивлячись  смерті  у  очі,
Між  хмар  птахами  зникли  в  небесній  висі,
Шукали  прихисток  під  покровом  ночі.
 
Вже  третій  рік  блукає  смерть  по  окрузі,
І  не  потрапити  туди  й  на  хвилину,
Навіть  на  цвинтар,  де  родина  і  друзі,
Ущент  розбитий  і  бомблять  без  упину.
 
І  все  ж  блукають    думки  в  любов  одіті,
Війна  закінчиться  і  розквітне  мрія,
Настане  мир,  благодать  божа  на  світі,
Життя  не  згасне,  як  свіча  -    є  надія…
 
Бо  материнське  серце  вірить  ЗСУ.

                                                                     10.12.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028322
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2024

Чому плаче небо

Чому  так  часто,  плаче  небо,
Вогонь  всебічний  смажить  хмари,
Та  хто  посмів  порушить  кредо,
Несуть  на  землю  темінь,  чвари.

Вогонь,  руїни,  оголена,
Осінні  сльози?І  не  тільки,
Зриви  шахідів,  синь  зболена,
Роздерте  небо.  О,  зла  стільки!

Знов  зграя  воронів  край  неба,
На  мить  світило  рине  в  пітьму,
А  ти  стоїш  під  голінеба,                
Знов  проклинаєш  ката,  русню.

Летять  снаряди,  як  примари,
Жаль  не  сховатися  від  біди,
Такі  у  снах,  бачив  кошмари,
Адже  не  ждав,  нападу,  війни.

Чому  плаксиве  піднебесся?
Щодня  хоронять  дочок,  синів,
Тож  ти  в  зневірі  лишаєшся,
Війна  поглинула...    цвіт  всіх  мрій.

Не  притихав  материнський  біль,
Полинні  сльози,  з  неба  зливи,
Ущент  розбите  зерно  надій,
Лихо  тебе,  не  ощасливить.

На  склі  вікна  чорні  краплини,
Ніби  у  мареві  століття,
Коли  ж  позбудемось  ск*тини?
Яка  несе    смерть  і  жахіття.

                                                           09.12.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2024

Залишити слід

Залишила  зима  слід,
Поспішала  дуже,
Снить  шмат  льоду,  а  десь  сніг,
Всім  мабу́ть  байдуже.
 
Це  насправді,  все  не  так,
Хтось  шукав  відраду,
Від  багна  втекти  мастак,
Відігнав  досаду.
 
По  снігу,  слід  людини,
Розмір  сорок  п’ятий,
За  пів  метра,  дитини,
Тут  пішла  завзято.

Бо  сліди  ніби  в  танці,
Чи  в  стрибку  можливо,
В  дитсадок  мчали  вранці,
У  цей  день    властиво.
 
Значить  настрій  такий,
Кожен  день  спішити,
Хоч  старий  та  чи  малий,
Мусиш  слід…  лишити.

Що  ж  життя?  Ще  вирує,
Зимних  сліз  не  шкода́,
Легковій  тут  керує,
Приніс  частку  тепла.

Зима  встелить  дорогу,
Заховає  смуток,
Всім  позбутись  тривоги,
Затиснути  в  жмуток.

Впертість  є,  то  ж  подолай,
Перемет,  незгоди,
Доки  зможеш,  надихай,
І  під  час  негоди.

Та  й  доречно  при  змозі,
Розквіт  ніжних  квіток,
По  життєвій  дорозі,
Мати  впевнений  крок.

Не  спіши  покинуть  світ,
Навчи  дітей  мрії,
Під  прекрасний  птичій  спів,
Де  цвітуть  шавлІї.

Та  ти  знаєш,  настав  час,
Грудень  місяць  впертий,
Друг  мороз  потішить  нас,
На  сніжок,  ледь  спершись.  
 
Не  спинити  й  нам  часи,
Залишаємо  сліди,
Як  прожити    без  краси?
Не  було  б  лиш  війни…

Лишим  слід  -  щоби  вдача,
Принесла  нам  мир  і  щастя.

                                   07.12.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2024

Не для тебе

 Не  для  тебе…
О,  де  селище,  стежки  з  піснями?
Свистом  злякана,    пташина    втекла,
Летять    бомби,    снаряди,  мла,    ями,
Не  повернешся,  йде  жорстка    війна.

Болить  серце…
Скаженіє…вже  третій  рік  ворог,
Скрізь  руїни,  в  глибах  чиїсь  руки,
Сподівання  затерті  на  порох,
Важко    витримать  страждання,  муки.
 
Божевільний  світ…
Гучне  мя-у,  кішка  тягне  ноги,
Кров  і  глина  змішані  на  шерсті,
Вже  не  знайде  додому  дороги,
Бідолашна,  піддається  смерті.
 
Ніби  привиди…
Здаля  дід,  позирає  з  підвалу,
Чи  живий,  хтось  є,мо»  дасть  шмат  хліба,
Бачить  жінку,  в  лахмітті  засмаглу,
Щось  шукає,  ногами  ледь  диба.
 
Безпросвітно…
Не  приніс  день  сонця,  як  надію,
Небо  в  хмарах?  Ні,  вкрили  літаки,
Розбивають,  ущент  світлу  мрію,
Земля  стогне,  життя  нищать  кати.
   
Це  ж  безумство…
В  двадцять  перший  вік,  як  допустили,
Розпочати,  цю  криваву  війну?
Що  країну,  з  молотка  пустили?
А  народ,  побачить,  мирну  весну?
 
Не  для  тебе…
 Життя    людства  під  дулом  сусіда,
Як  вернутись,  де  нищать  націю,
 Боже  зглянься,  смерть  несуть  шахіди,
Знову  наступ,  готовить  ротацію.
 
Рідне  селище…
Так  далеко,  дорога,  кордони,
Міх  думок,  ятрить  серце  до  болю,
До  вечірньої  служби  звуть  звони,
Помолюся  за  бійців,  за  волю.
 
 Я  вклонюся  …
Відчайдушним,  воїнам  за  мужність,
За  сміливість,  що  боронять  мій  край,
Волонтерам,  дякую  за  дружність,
Маю  віру,  повернусь  у  свій  рай!
 
Не  для  тебе  війна  й  не  для  мене,
Благаю  всесвіт  -  зупиніть  війну!

                                                            05.12.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028023
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2024

Під звук дощу

Душевний  біль  не  зцілить  і  звук  дощу,
 Та  й  не  притупить  навіть  на  хвилину,
Хоч  ллє,  ще  зранку,  омиває  площу,
На  жаль,  тривожить  й  несе  смуток  днині.

Тож  святе  місце,  так  обом  здавалось,
Де  ти  освідчився,  дарив  троянди,
Серця  і  душі  справді  сподівались,
     На  земне  щастя,  в  єднанні  назавжди.

Осінь-  розлучниця,  звабила  в  танець,
Потухло  полум’я…  що  розпалили,
Засліпив  очі,  сяйливий  багрянець,
Жага  боротись,  жаль,  забракло  сили.
 
Де  ж  вічна  вірність,  казав  лебедина,
Опам’ятайся,  її  краса  спаде,
Нині    втішає,    червона  калина,
Вона,  як  я,  й  від  морозу  не  впаде.  

Цей  водоспад,  приборкає  почуття,
Ясний  промінчик  –  час…  залічить  рану,
На  склі  мороз  накреслить  майбуття,
Як  на  долоні.Згадаєш  кохану.  

Осіння  зрада  -  оголена  душа,
В  тобі  не  здатна  вогонь  розпалити,
Вже  не  нап’єшся  любові  із  ковша,
Мене  ж  запізно  посмієш  цінити…

Запам’ятай,  я  вже  не  буду  твоя.  

 18.11.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2024

Відспівала осінь

Вітер  здаля,  доносив  звук  сонати,
Пісні  останні  відспівала  осінь,
Валізи  зібрані,  пора  тікати,
Під  ноги  сніг,з  дощем  холодом  косить.
 
Гнітить  образа,  згадали  би  красу,
Золото  й  срібло  й  фарб  не  шкодувала,
Її  цнотливість  потішити  листву,
Інколи    блискітки  в  неї  вкладала.
 
Із  вітерцем  під  тихе  танго  в  танці,
Здавався  теплим,  той    погляд  у  очі,
Враз  розстелились  стежки  в  вишиванці,
Легкий  багрянець,  усміхався  ночі.
 
Ранкове  сонце  -  купіль  у  любові,
Відчуття  ніжності  -  цвіт  життя  землі,
Хоча  і  в  сутінках  дні  вечорові,
Вже  свіжий  подих  відчувався  на  стерні.
 
Земля  оголена…  то  ж  іде  осінь,
Знов  заведе  своє  звабливе  соло,
У  піднебессі,хмари  крадуть  просинь,
Краплин  звучання  -  ”Йди,  бо  зима  ж  скоро”.

                                                                                    28.11.2024  р
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2024

Повернутися в минуле ( проза)

     Велике  місто  покрите    димчатим  туманом…  початок  вересня.
   Цей  ранок  майже  нічим  не    відрізняється  від  серпневого  ранку,  ну  хіба  що  легкою  прохолодою.Чи  всім  мешканцям,  цієї  ночі  вдалося  виспатися,  ніхто  не  знає.  Адже  кожна  людина  особистість  і  тому  по-різному  сприймає  жахіття  війни.  До  цього  звикнути  неможливо.  Коли  гудуть  сирени,  лише  одна  мить  і  вже  чути  вибух,  здається  місто  розривається  на  частини.  Зненацька,  не  очікуючи,  від  сприйняття  жаху  і  поштовху  відчуваєш  тремтіння,  неначе  попав  у  епіцентр  землетрусу.  Від  болю  крається  серце,  що  не  в  змозі  це  зупинити.  На  жаль,  вже  більше  двох  років  так  живе  місто.  А  чи  живе,  чи  виживає,  це  відчуває  лише  той,  хто  вдень  і  вночі  від  рашистів  немає  спокою.  Місто  потерпає  від  атаки  шахідів,  снарядів  і  бомб.  Та  тільки  ранок,  мешканці,  як  мурахи,  поспішають  по  своїх  справах.  Хтось  на  роботу,  а  хтось    до  магазину  за  продуктами.  Дуже    часто,  під  волонтерським  пунктом,  можна  побачити  згуртованих  пенсіонерів.  Які  приходять  записатися  в  чергу,  чи  вже  отримати  допомогу  продуктами.  А  інколи  і  деяким  іншим  товаром  для  існування,  щоби  легше  пережити  скрутні,  воєнні  часи.
Великий  автобус  під’їхав  до  п’ятиповерхового  будинку.  Кілька  чоловіків,  з  рюкзаками  за  плечима,  ніби  по  команді,  вже  стояли  біля  під’їзду.  Задравши  голови,  дивилися  на  сірі  від  пилюки  і  попелу  стіни  та  чорні,  покриті  сажею  балкони.
-  Жодного  вцілілого  скла,  не  будинок,  а  привид.  –  сказав  чоловік  середньої  статури,  років  шестидесяти.
-  Але  збудований  на  совість,  стіни  без  тріщин,-  підтримав  розмову  один  з  молодших  чоловіків.
     Керівник  бригади  кивнув  рукою,
 -  Ну  гайда  хлопці!  Згідно  списку  по  два  чоловіки  на  поверх,  матеріал  у  квартири  вже  рознесено,  то  ж  до  роботи.
   Микола    стояв  перед  будинком,  а  потім  розвернувся  в  сторону  двору.  Замислився,  цей  вид  і  береза  посеред  двору,  йому  здаються  знайомими.
-  Миколо!-  рука  друга,  дядька  Сашка,  торкнулася  плеча,  продовжив,
-  Чого  закляк,  ніби  щось  цікаве  побачив.  Пішли,  ми  сьогодні  працюємо  на  четвертому  поверсі.  Давай  хутчіш,  мешканці  квартир  хочуть  повертатися,  не  гаймо  часу.  Обіцяли,  що  фанери  достатньо.  Дякувати  Богу  руки  цілі,  інструмент  є,  думаю  і  бажання  теж,  то  ж  вперед,  може  хоч  сьогодні  вдасться  працювати  спокійно.
     Микола,  трохи  схиляючись  на  праву  ногу,  піднімався  на  четвертий  поверх.  Йому  всього  лише  двадцять  шість  років  та  вже  побував  у  пеклі  -  він  сам  собі  так  каже.  Війна  це  пекло,  де  нестримний  вогонь,  страх  і  смерть,  які  лякають,  переслідують  щосекунди.  Важка  втрата  побратимів,  яка  й  досі  не  дає  спокійно  спати.
     Після  поранення  він  переніс  операцію,  пройшов  реабілітацію,  а  згодом  його  направили    в  будівельну  бригаду.  Робочих  рук  недостатньо,  а  руйнувань  і  пошкодження  будівель    відбувається  майже  щодобово.  Ось,  уже  минуло  три  місяці,  як  він  закриває    розбиті  вікна  фанерою,  правда  інколи,  господарі  мають  скло  і  наполягають  щоби  хоч  одне  вікно  мало  нормальний  вигляд.
     Його  мама  і  родина  мешкає  у  Дніпрі.  Батько  працював  на  одному  з  заводів,  але  восени  дві  тисяча  тринадцятого  року  поїхав  у  Росію.  Нічого  не  пояснюючи  йому,  батьки  розлучилися.  Звичайно,  це  було  важко  сприйняти.  Бачив,  як  часто  мати,  зачинивши  двері  в  спальню,  плакала,  не  наважувався  докучати  своїми  запитаннями.  Минали  роки…  він  вивчився  на  слюсаря,  працював  на  заводі,  потім  служба  в  армії.  Зробив  вибір,  пішов  захищати  Україну.  А  тепер  відноситься  до  військкомату,  то  ж  де  потрібні  робочі    руки,  туди  й  відправляють  бригаду.  Це  вже  місяць,  як  вони  в  Харкові,  в  рідному  місті,  де  народився  і  до  п’ятого  класу  навчався  в  школі.  Але  роки  стерли    той  час,  з  дитинства  пам’ятав  лише  якісь  моменти  і  то  досить  туманно.
     Піднімаючись  по  східцях,  дивився  під  ноги,  але    в  голові,  то  щось  тиснуло,  то  ніби  копошиться,  зовсім  нічого  не  чув.
 Дядько  Сашко  вже  чекав  на  нього.  відчинив  двері  однієї  квартири,
-  Так  тут  твої  два  вікна,  фанера  ціла,  проблем  нема,  то  ж  справишся  сам.  Я  піду  в  другий  під’їзд,  подивлюся,  чи  там  все  є.
Чоловік  залишив  свій  рюкзак,  поспіхом  спускається  по  східцях.
     Микола  стоїть  у  прихожій  кімнаті,  навпроти    кухня  без  дверей,  направо  двері  в  спальню  без  скла,  вікно  вже  було  забите  фанерою.  Майнула  думка,  видно    не  вперше  хвилею  розноситься  скло  та    добре,  що  прибрали,  значить  мешканці  живі.  Важко  перевів  подих  -    коли  ж  нарешті  закінчаться  обстріли,  ця  кривава  війна….
Пару  кроків  вліво,  двері  в  іншу  кімнату  завішані  старою  верблюжою  ковдрою.
 Відхиливши  ковдру,  свіже  повітря  миттю  вдарило  в  обличчя.  Повільно    закрив  повіки,  підстерегла  думка  -  хоча  і  ковдра,  але  все  ж  таки  якийсь  захист  є  та  й  трохи  тепло  зберігається.  Біля  вікон  стоїть  фанера.  У  нозі  відчув  біль,  розглядаючи  краєвид,  що  відкрився  звідси,  сперся  на  підвіконня.  Доволі  широкий  двір,  перед  ним  будинки  буквою  П.  Будинок  навпроти…  його  не  можна  назвати  будинком.  Бо  більша  половина  зруйнована,  стіни  чорні,  як  смола,  балкони  викривлені,  обвуглені.  Будинки  по  боках  з  вибитими  вікнами  і  де-не-де  вже  закриті  фанерою.    Світла  думка,  покращила  настрій  -  напевно  все  ж  таки  хтось  із  мешканців  тут  проживає.  Але  ж  це  такий  ризик,  не  втекти  від  влучення  ракети,  чи  шахіда,  бо  занадто    близько  до    кордону.
   Погляд  зупинився  на  березі,  яку  він  бачив  у  дворі.  Що  це?  Щось  торкнулося  серця…  дивився    в  нікуди…
   Під  молодою  берізкою,  він  у    пісочниці,  поряд    дівчинка,  голос  жінки,
-  Таню,  пора  йти  додому.
Світлоока  дівчинка    уважно  зазирає  в  його  очі.  Білокуре  волосся    зібране  у  великий  білий  бант,  звисало  на  чоло.  Не  звертаючи  на  це  уваги,  вона  привітна,  усміхнена,  весело  до  нього,
-  Колю,  а  ти  завтра…  гратися  вийдеш?
Враз  ніби  туман,  розпливчасто  перед  очима;  тримаючись  за  коліно,  з  якого    тече  кров,  він  біжить,  луною  крик,
-  Мамо,  мамо,  мені  боляче…
   Зненацька  виступив  холодний  піт.  Відчув  тремтіння  тіла,  з  чола  стікали  одна  за  одною  краплини.
 То  ніби  сон…  миттєво  здаля  бачить    постать  батька,  який  спішить  до  нього.  Сердитий  погляд  пронизує    душу.  Його  чорний,  хвилястий  чуб,  аж  труситься,
-  Що  за  роззява,  вже  не  маленький,  чого  на  весь  двір  репетуєш?
Підхопивши  його  на  руки,  поспішав  додому,
 -  Ти  хлопчик,  маєш  бути  сильним,  терплячим,  а  не  маминим  синочком.  І  не  соромно,  ну  не  втримався  на  турніку,  впав,  то  треба  так  волати?!
       Раптовий  звук  сирени,  ніби  пробудив  Миколу.  В  ту  ж  мить  здалеку  почув    відлуння  вибуху.  Думка,  як  оса  –    це  ж  треба  так  попасти!  Це  ж  в  минулому  мій  будинок,  моя  квартира  і  мій  двір,    я  згадав  дещо.  Добре,  що  знову  тихо,  тепер  не  варто  й  ховатися.
Його  очі  бігали,  погляд  зупинився  на  березі.  Ба…вціліла,  як  і  я  бачить  війну,  страждання  людей.
   Перед  очима  вже  картина,  як  хтось  із  старших  хлопців  на  берізку  посадив    сіре  кошеня,  воно  ж  бідненьке  дуже  нявчало,  боялося  висоти,  звало  на  допомогу.  Перед  ним  образ  Тані;  великі  блакитні  очі,  брови  рівні,  як  шнурочки,  на  пухких  щічках  ямочки.  То  вона  за  руку  притягнула  батька,  щоб  зняв  кошенятко.  О,  скільки  ж  тоді  було  радості.  Від  задоволення  Таня,  аж  підскакувала.
 Під  серцем  щем,  як  змія  підповзла  думка,  чому    ми  в  дитинстві  зростаємо  байдужі  до  друзів.  Ті  чаруючі  очі,  він  не  раз  згадував,  особливо  коли  закінчив  школу.  Чому  не  додумався  запам’ятати  адресу,  а  так  просто  поїхав  і  все.  Цікаво  було  би  побачитися,  скільки  років  минуло,  напевно  стала  красива,  як  орхідея.  І  де  ти  тепер  коли  війна,  може  вийшла  заміж  і  маєш  дитину?  Чи    в  Україні,  чи,  як  багато  інших,  поїхала  за  кордон?
   Нав’язлива  думка  про  батька,  на  душі  тривожно,  чому  поїхав,  чи  знав,  що  буде  війна?  Мене  вчив  бути  мужнім,  сильним,  зваженим,  а  сам  же  що?
 Котилася  непрохана  сльоза.  О,  якби  ти  знав,  як  мені  тебе  не  вистачає.  За  скільки  років,  ні  листів,  ні  дзвінка.  Мабуть  тільки  тепер  я  тобі    можу  сказати,  ти  зрадив  маму,  зрадив  мене  і  нашу  Україну.  Щодо  порад,  то  ти  майстер  їх  роздавати,  а  сам  вчинив  ганебно,  як  справжній  боягуз.  Тож  знай  навіть  колись  і  закінчиться  війна  та  я  тобі  цього  не  пробачу.
 Відразу  думка  про  маму,  як  вона  там?  Ледь  нахилившись,  озирнувся,  дзвінок  до  мами,
-  Мамо,  у  мене  все  в  порядку,  ми  так  і  працюємо  в  Харкові.  Як  приїду,  дещо  розповім.  Не  хвилюйся,  нині  тут  більш-менш  спокійно,  бережи  себе.
 Ще  раз  подивився  до  берези  і  приступив  до  роботи.
     Вечоріло…  в  Салтівському  районі  міста  знову  чути  вибухи.  Водій  автобуса  підганяє  хлопців,
-  Так-так,  швидше,  я  маю  забрати    ще  одну  бригаду.  До  гуртожитка  далеченько,  то  ж  не  баріться,  розмови  потім.
В  гуртожиток  Микола  повертався  в  піднесеному  стані,    спогади  зігріли  серце  й  душу.  Несподівано  для  хлопців,  розказав  пару  анекдотів.  Хтось  з  них    навіть  помітив,
-  А  наш  Миколка  сьогодні  веселенький,  а  що  сталося?  Може  маєш  бажання  про  щось  розповісти,
У  відповідь,  злегка  усміхнувшись  сказав,
-  Я  сьогодні  потрапив  у  минуле.
-  Ого!  А  це,  як?-    запитав  хлопець  років  дев’ятнадцяти.
-  Підростеш…  зрозумієш,-  помітив  Микола,    накрив  голову    ковдрою  і  продовжив,
 -  Все!  Не  чіпай  дядька,  я  сплю!
По  кімнаті  рознісся  сміх.
   Минуло  майже  три  тижні…  після  роботи,  в  гуртожиток,  як  завжди,  бригада  поверталася  автобусом.
-  Роботи  непочатий  край,-  бідкається  дядько  Сашко,  позирнув  на  хлопців,  продовжив,
-  Коли  ця  ***  зупиниться  ніхто  не  знає.  В  даний  об’єкт  фанеру  не  завезли,  завтра  матимете  вихідний.
В  салоні  автобуса,  як  у  вулику,  почалася  жвава  розмова.  Микола  ж  мовчав,  перед  очима  раз-у-раз  миготять  понівечені,  зруйновані  і  інколи  не  пошкоджені  будівлі.  Ця  звістка,  все  ж  на  якусь  мить  зігріла  його  молоде  серце.  Він  чекав  на  вихідний  день,  щоб  навідатися  до  будинку,  де  провів  дитинство.
 Тільки    сонце  торкнулося    землі…Микола    вийшов  з  гуртожитка.
Майже  дві  години  від  добирався  до  будинку,  але  в  нього  не  наважився  зайти.  Всю  дорогу,  напружуючи  пам’ять  роздумував,  намагався  пригадати,  з  якого  будинку  та  з  якого  під’їзду  вибігала  Таня.  Не  міг  пригадати.  Його,  ніби    самі  ноги  повернули  праворуч.  Так,  тут  видно  є  мешканці,  здається  з  другого  поверху  гукали  Таню.  Він  чомусь  оминув  другий  під’їзд,    не  поспішаючи  піднявся  на  другий  поверх.
Раптом  жіночий,  різкий  голос  привернув  увагу.
-Тільки  прийшла,  переодяглася,  перекусила  і  знову  йдеш.  Таню,  доню  ти  ж  така  виснажена,  прилягла  б  трохи  поспала,  а  вже  потім  йшла.  Невже  без  тебе  немає  кому    води  подати  пораненим.
-  Мамо,  там  бійцям  з  тяжкими  пораненнями,  медперсоналу  недостатньо.
Він  раптово  зблід  -  це  вона,  Таня,  я  постукаю,  але  що  скажу?
Відразу  різко  відчинилися  двері,  від  несподіванки,  Микола  зробив  крок  назад.
 Побачивши  його,  дівчина    здивувалася,  зчервоніла,  кліпає  очима,
-  Ой,  а  ви  до  кого?Чи  когось  шукаєте?
-  Таню  я…
 Більш  і  слова  не  міг  сказати,  йому  хотілося  обійняти  її.  Все  ж  стримався,  ніби  видавив  із  себе,
-  Я…
Вона  рукою  заперечила,    уважно  зазирає  в  очі,
-  Чекай-чекай,  дай  пригадаю  цей  погляд…  це  ти  Колю?  О!  А  звідки  ти  тут  взявся?
 -  Так,  це  я!
Вона  кинулася  його  обіймати,  не  очікуючи  такої  реакції,  голосно,
-  А  чоловік,  що  скаже?
Її  очі  повні  сліз  радості,
-  З  чого  ти  взяв,  що  я  заміжня?  Пережили    ковід,  тепер  війна,  хіба  зараз  до  цього.  Ти  поїхав,  як  кажуть  -  ні,  слуху,  ні  духу.  Навіть  з  однокласниками  не  підтримував  контакти.  А  я  чомусь  весь  час  мала  відчуття,  що  ми  маємо  зустрітися,  а  чому  й  не  знати.  Тож  проходь  у  кімнату,  не  соромся,  зараз  разом,    хоч  чаю  вип’ємо.
 Запах  м’яти  рознісся  по  квартирі.  За  столом  троє..  емоційні  розповіді  Тані.  Микола  ж,  за  характером  більш  спокійніший,  про  своє  життя  розповідав  не  поспішаючи.
 Мати  щораз  зазирає  в  її  очі,  вона  розуміла,  ось  той  чоловік,  про  якого  мріяла  дочка.  Ось  чому  вона  часто  згадувала  дитинство  і  омріяна,  казала,
 -  Мамо,    я    дуже  хочу  повернутися  в  минуле.
 
                                                                                                                                                     Жовтень  2024  р
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027778
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2024

Я не філософ, але…

Кому  в  радість  ця  війна,
Пам’ятай  таку  фразу,
Мозок  вкриє  тьма,  імла,
Непозбутись  маразму.

***
Озирнись  по  окрузі,
Скільки  маєш,  ти  друзів,
Чи  шукаєш,  все  ж  (кращих),
Читать  твори-  ледачих,
Дивись  вірних  втратиш.

***
Ой  не  плюй  у  криницю,
До  святої  водиці,
Порадій  тій  краплинці,
Зможе  світ  ожити,
І  ти  прийдеш  напитись!

***
Хтось  хоче  слави,  як  подає  творіння,
 Не  без  лукавства,  виставить  своє  фото,
Із  блиском  радості,  без  сумління,
Себе  вважає  краще  за  всіх,  так  просто.

Звичайно  має,  він  чи  вона  той  талант,
Що  уподобав  простий  читач,  чи  митець,
Та  мабуть  треба  подумати  до  стократ,
Що  той  час  швидко,  блискавкою  мигне.

Не  поважаючи  інших,  загубиш  все,
Коли  де  треба  й  не  треба  себе  хвалиш,
Думки  сивіють,  що  врешті  гордість  спасе,
Звичайно  ера  розсудить,  слава  згорає…

Та  в  судний  день,  що  твоя  душа  відчує?
Чи  хто  й  згадає,  бо  втратив  щирих  друзів.

                                                                       02.12.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2024

За туманами осені

За  туманами  осені…
Пріють  трави  покошені…
Скирти  мліють  наряджені
У  краплинах,  ображені,
Потемніла    краса…

Дощ  шниря,  іще  вдосвіта,
Імла  наче  та  злодійка,
Після  нього  накрила  все,
Світлу  днину  вже  не  спасе,
І  зрадливий  вітрець.
 
Бачив  сни,  в  рудих  чебрецях,
Не  порушить,  тишу  і  птах,
Мов  сп’янілі,  ждали  ночі,
Прийме  рішення,  лиш  осінь,
Бо  ж  вона,  на  коні.
 
Чи  світанок  кине  промінь,
І  на  землю  ляже  пломінь,
Чи  зневірена  природа,
Зовсім  втратить  свою  вроду,
Все  ж  не  хочеться  їй.
 
Сповив  землю  сліпий  морок,
А  край  неба  круглий  сторож,
Блідий  місяць  виглядає,
Вкотре  осені  прощає,
Та  й  ледь-  ледь  моргає.
 
Хай  пограється,  ще  трішки,
Обросить,  в  останнє  ніжки,
Бо  ж  йде  грудень,  по  дорозі,
Стане  князем  на  порозі,
У  жупані  сніжнім.
 
Он  здаля,  в  легкій  синяві,
Дзвін  звіночків,  мчить  на  коні,
Хай  же  буде  він  привітним,
Землі  дасть  біленьку  свиту…
Принесе  мир,  спокій!
 
Тож  не  втратьмо  ми  надії!

29.11.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2024

День поему пише

Надто  сиве,  небо  вранці,
Блякнуть    трави,  у  мовчанці,
Берег  річки,  стежки  в  листі,
Очерет,  сухий  в  намисті,

Блиск  роси,  здаля  мінливий,
Враз  яскравий  та  лінивий,
Ненадовго  його  досить,
Вітерець  ніжно  тормошить.

Прийма  річка,  краплі-  сльози,
Ледь-  ледь  чутно,  тихо  дзвони,
Вмить  здригнеться,  руда  ряска,
Колом  хвильки,  все  ж    не  рясно.

Відступа  повільно  морок,
 Десь  зникають  хмари-  штори,
На  порозі  день  світліший,
Він  свою  поему  пише….

Почуттям    сколихне  осінь,
Подаруй,  ще  трішки  просинь,
Досить  смутку,  будь  тепліша,
Нехай  днина    стане  ліпша,

Не  знімай  одяг  барвистий!

10.11.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2024

Доки не пізно, зупиніть!

Летять"  привіти"  із  кремля,
Війну  продовжує  орда,
Країна  не́нависті  й  зла!  

Чи  хто  зупинить,  чи  в  змозі?
Чи  до  всесвітньої...в  дорозі,
Йдем  до  війни,  на  порозі?

Жаль  світ  лукавий,  болить,
Ой  так  під  серденьком  щемить,
Невже  ніхто  не  хоче  жить?

Тим  паханам  іспит  зброї,
Стражда  народ,  у  двобої,
Стіка  під  листячком  кров'ю...

О  схаменіться,  зупиніть!
Лихварство  звіра  зачиніть,
На  жаль,  не  можуть  зрозуміть...

Ніхто  не  піде  під  вінець,
Як  кине  ядерку,  -  кінець!
Земля  на  попіл  і  свинець!

Доки  не  пізно,  зупиніть!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027368
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2024

Козлик - мрійник…

Ой,  як  гарно,  літо  нині,
Біжить  козлик  по  долині,
Трава  манить,  вже    щипає,
За  мить  пісеньку  співає,
-  Сіра  хмарко,  не  барися,
Відпливай,  хутко  всміхнися,
Бачиш  сонечко,  вже  ясне,
І  довкола    все  прекрасне.
 
Поспіваю  ме  –  ме,  ме-ме,
Хай  осяє,  тепер  й  мене.
 Щораз  новий  день  гряде,
Веселеньке…  ме-ме-ме,
Хай  полине  по  окрузі,
Мене  ждуть  друзі  на  лузі.
 
Туп  –  туп  –  туп,  жваво  до  річки,
Диво  -  смак,  напивсь  водички,
Погляда,  мала  синичка,
Поряд  з  ним,  теж    веселиться.
У  водичці    гусенята,
Крильця  чистять  каченята,
Розігнали…  полохливих,
Усіх  жаб,  надто  лякливих.  
 
Вся  роса,  впала  безслідно,
Тож  прийшла  пора  обідня,
Я  приляжу  на  травичку,
Бо  ж  давно,  цю  маю  звичку,
 Промінь  пестить  оченята,
Відчинилися    дверцята,
У  сон    віщих,  красивих    мрій,
Він  зненацька  тихо  сопів.
 
 Йому,  сниться,  увись  летить,
Здаля    зіронька  миготить,
Наче  в  гості  до  себе  зве,
Крик  луною,-Чекай  мене!
Та    раптово,  підкравсь  сумнів,
Ледь-ледь  чутно,  прошепотів,
Що  ж  робити,  о  -    ме,    ме  -  ме,
Та  чи  щойно,  можу  земне,
Я  покинуть?  О,  мабуть  ні!
Сказав  голосно  уві  сні.
Але  ж  хочу,  дістать  її,
Туди  ж  літають  журавлі,
Завжди    мрію,  там  бувати,
Звідтіля,    весь  світ    побачить.
 
Та  враз    півник  завів  пісню,
-От  біда,-  промимрив  злісно,
Не  дали  мрію  здійснити,
Сон  казковий  подивитись.
 
Вітерець  війнув  зухвало,
До  землі  прилягли  трави,
Позіхнув  козлик  і    мляво,
Потягнувся,  -Чого  вже  злитись,
Мрії  й  завтра  будуть    снитись.
 
Подививсь,  сонце  край  неба,
Ой  додому    певно  треба,
Щип  –  щип  –  щип,  травичку  знову,
Щойно  сам  її  шовкову,
Підбадьорював  тихенько.
 
Ти  смачна,  ніжна,  маленька,
Щоби  завжди  веселенько,
 Заспіваю,  ме  -  ме-ме-ме,
Нехай  всіх  смуток  мине!
Гусенята,  всі  в  рядочок,
Поспішали  у  садочок,
 Каченятка  у  шерензі,
Оминають  стежок  межі,
Ляже  шлях  через  діброву,
Проспішатимуть  додому.
 
Вже  копитця  туп-туп,  туп-туп,
По  долині,  розвіявсь  звук,
Мрійник  -    козлик  веселився,
Залишав  слова    травичці,
-Ну  до  завтра,  хай  насниться,
Мені  й  вдома  та  зірниця!
Мов  жаринка,  ясна  світла,
Щоб  тепленька  і  привітна!
Хай  втішає  всіх  і  мене!

2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2024

Тече річка

Тече  річка  невеличка,  близько  два  озерця,
Хто  посмів  їх  роз’єднати,  біль  стрілою  в  серце.

Жаль  не  чують,  душі  крики  рідної  матусі,
 За  кордонами  тумани,  як  їх  повернути?

Чи  пісень  їм  не  співала,  ніжних  колискових,
Вечорами  не  втішали  блиски  веселкових.

І  вода  злегка,  так  рябить,  квітнуть  вишиванки,
З  ясним  сонцем  зустрічали,  разом  теплі  ранки.

Плескіт  лав…  берег  цілують,  з  вітром  розмовляють,
 Може    бачив  їх  чи  чув,  чому  все  забувають?

Не  втрачайте,  землю  рідну,  любов  материнську,
Шепіт  хвиль-  тихим    відлунням  -  повертайся  синку!

У  обіймах,  разом  дружні,  у  потоці    сильні,
Рухом  течій  знесем    межі,  будемо  щасливі.

Тече  річка  …  сподівання,  світлі  два  озерця,
Зігрівають,  і  надія  тішить  журне  серце.

До  них  сни,  прийдуть  з  дитинством  і  усмішка  мами,
Забурлять  нові  джерельця  поміж  берегами.

26.10.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2024

Холодна кава

Світанок…ранок,
 Холодна  кава  на  столі,,
В  небі  серпанок,
 Місяць  ховається  у  млі,
Вузька  стежина,
Ледь  –ледь  ясніє  у  листві,
В  чому  причина…
Ти  не  сказав,  тих  слів  мені.
 
Ніжних,  ласкавих,
Щоби  вночі,  лід  розтопив,
Й  зникла  лукавість,
І  лиш,  одну  мене  любив.
   У  літню  пору  в  травах,
Виводив  вітер  сопрано,
В  нічних  забавах,
   Ми  купалися  привабно.
 
 Та  сумні  очі,
Бентежать,  й    морозні  нині,
 Не  став  пліч-о-пліч,
Тепер  не  тішусь…  і  днині,
Чом  зникла  просинь,
Що  серце  так  зігрівала,
Навіщо  осінь,
Його,  підступно  забрала?!
.
15.11.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2024

Подарунок ночі

Хто  час  від  часу,керує  небесами,
Бува,  як  плесо  всіх  річок  з  берегами,
 Які  все  ж  досить  різні,  створені  з  хмарин,
Одні  чубаті,  інші…  неначе  з  перлин.

Все  хтять  з’єднатись  у  могутній  океан,
Вітрець    хитренький,  їх  запрошує  на  бал,
Повчає  танцю,  проснувшись  ніби  рано,
Немов  під  музику,  розкроїть  волани.

Та  передумавши,  вже  плісе  наразі,
Пірнув  думками,  подібно  у  джазі,
Дмухнув  вразливо,  та  й  трусить  над  землею,
 Мабуть  пишається  вдачею  своєю.

Донизу  сніг,  летить  біленький,  сріблястий,
Вітрець  щасливий,  із  часом  йде  лапатий,
Ніщо  не  в  змозі,  йому  протистояти,
Вже  й  простирадла,  килими  лежать  з  вати.

 Іскриться  златом,  по  деревах  ряднина,
В  парчовій  сукні,  у  намисті  калина,
Край  неба  зирить,  виглядає  світило,
За  мить  сховався,  посміхнувшись  вразливо.

У  змові  з  осінню,  нам    ніч  подарунок,
Подала  радо,  земля  відчула  трунок,
               Прикрита  блиском,  у  сні    змарніла  листва,
                     Красу    сприймаю,  за  вікном  прийшла  зима…
                                                                                                                                                                     
                   У  чародійстві,  казковім  з  нею  і  я.            


                                                                             21.11.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2024

О Харківщино… ( ода)

О,  Харківщино,  рідна,
Душею…  завжди  твоя,
Землице  моя  плідна,
Щораз  щебет  солов’я,
Пробуджував  так  рано,
У  захваті  п’янкому,
Вітрець  співав  сопрано,
Під  злет,  думки  без  втоми.

В  росинках  ноги.  В  травах
 Дитинство  і  світла  юнь,
Зненацька  у  октавах,
Ледь-ледь  доторкнувся  струн.
То  ніби  скрипка  грала,
Вже  й  жвавий,  пролине  звук.
 А  серденько  співало,
Сприймаючи    всю  красу,
І  ніжний  погляд  мами,
Що  в  пам’яті  бережу,
Здаля  поміж  хлібами,
Додому,  радо  спішу.

А  зараз  що?  О  Боже,
Ущент  розбита  земля,
Стиска…  душі    тривожно,
Сусід  сказився,  війна.

Летять  гелікоптери,
Стрибає,  як  саранча,
Із  злобою  пантери,
Весь  розум,  зовсім  втрача,
Це  військо  ненажери,
Кинжали,  знов  розкида.  

Здаля…  не  звук  серенад,
Гнітить..  річечку  Лопань,
Із  свистом  упав  снаряд,
Останній  місток  топить,
Вода  омиє  берег,
Не  злічить  нову  рану,
В  сльозах,  младе  джерельце,
   Утратило  удачу,
Не  зцілить,  вмира  серце.
                                                                                                                                                                                               
Це  сон?  О  ні!  Наяву,
Де  стежка,  що  до  школи?
Навіщо,  почав  війну,
Завдав  болю  і  шкоди?
Де  світлі  вікна  -  імла,
Злодійський  тон  війни,
Стражда  зболена  душа,
Гуляють  мов  привиди,
Рвуть  серце  на  шматки.

Де  поле  вирви,  ями,
Будинки…  руїни  скрізь,
Безжально,  до  безтями,
Приносить  жах,  смерть  і  біль.
Боєць  на  півдорозі,
 Скровавив  трухлявий  сніг,
Дідусь  старий  не  в  змозі,
Піднятися,  бо  без  ніг,
Залишивсь  на  порозі,
Невтримався,  допік  гнів,  
Здійнявся  до  вічних  снів.

На  жаль,  не  їде  потяг,
 Із  Харкова…у    село,
Де  ха́тки,    ті  знайомі,
Пейзаж,  рідний  за  вікном?
Скрізь  ходить,  смерть  з  косою.
Прудянка,  вже  й  Слатино,
Козача  Лопань  стогне,
Розбита  надто  давно.

Гримить…  довкола  попіл,
Звірині  страшно,  втекла,
Злетів  до  неба  сокіл,
Тож  куля,  вмить  досягла.
Мороз,  аж  біль  невпинний,
Як  страшно  пізнати  все,
Течуть  сльози  полинні,
Не  в  змозі  зімкнуть  очей.
Печаль,  розпач,  аж  пече.
Це  зло  -  геноцид  людства,
З’їдає  мізки  заздрість,
Життя,  не  без  паскудства,
Керує,  ним  жадібність.

Іуда  занапастив,
І  свій  народ,  вже  під  гніт,
Поклав.  Певно  зачинив,
По  тюрмах,  що  увесь  світ,
Таких  не  знав  й  не  бачив.
Незгодних  закатував,
Готуючи,  щоб  стратить,
                                             Свою  велич  показать.                                                
 
Позаду…  тисяча  днів,
Як  важко  все  сприймати,  
О  скільки  доньок,  синів,
Оплакує  знов  мати,
В  журбі…  треба  ховати…
Та  тільки  поле  знає,
Їх  стільки,  у  снах  лежить,
Чи  безвісті  пропали,
Вони  ж….    так  хотіли  жить!  

В  душі  вогонь  палає,
А  лиху  немає  меж,
Жура  серця  стикає,
Диявол,  чого  ти  ждеш?
 Не  стала  на  коліна,
 Тож  кров,  козацька  тече,
 Повстала  Україна,
 Розбурханий  час  гряде!
 Весь  біль  не  вгамувати,
 Гнобиш  землю,  рідний  край,
 Настане  час  розплати,
                                                             Прощення,  ні,  не  чекай!                                                          
 Надія  не  вмирає,
День  світлий  стріне  мати,
Щоденно,  я  вірю  в  це!

О,  Харківщино…  моя,
Бій  вкотре,  хоча  й  осінь,
Трава  згоріла  дотла,
Похмура,  темна  просинь,
Щодня  прошу,  Бога    я,  
Та  й  весь  народ  наш  молить,
Хай  зникне,    вічна  вражда,
Нехай…  забринять  роси.
І  знов  чисті,  як  колись,
Ранкові  і  веселі,
Й  дитячі  мрії  збулись,
Осінні  акварелі,
Під  мирним  небом  лягли,
Навік  накрили  темінь.

Вклонюся,  низько  землі,
Незламним  захисникам,
Що  день  і  ніч  у  борні,
Спроможні  винести  (хлам),
Усупереч  цій  війні,
   Повернуть  мир,  щастя  в  дім!

О,  рідна  Харківщино!
Я  серцем  і  душею…
Назавжди,  лиш  з  тобою.

     20.11.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2024

Світлий ранок України

В  ліс  стежина…  хліба  в  полі,
Душа  тішиться,  на  волі,
Привітає  мене  сонце,
Я  ж  тепло  візьму  в  долонці,
Світлий  ранок  зустрічаю.

Тече  річка  при  долині,
Чую  звуки  лебедині,
Пара  ніжиться.  Водиця,
Веселково  скрізь  іскриться,
Розмовля…  ніби  зі  мною.

З  лісу  пісня  солов’їна,
Гріє  віра  заповітна,
Серцю    втіха,  Україна,
І  мала,  навіть  дитина,
Про  щасливу…    долю  мріє.

Не  збирайтесь  чорні  хмари,
Не  несіть  по  світу  чвари,
Земля  –  ненька  у  суцвітті,
Найгарніша.  Море  квітів,
Добра  й  радості  дарує.

Рушник  вишитий-  стежина,
Приголубить  мати  сина,
Перехрестить  у  дорогу,
Повернись,  любий  додому,
Навіки́  згине  росія!

Озирнись…  довкола  люди,
Нам  би  збутися  Іуди,
Щоб  не  сльози,  а  росинки,
По  віночках  українки,
Та  й  збулась  осяйна  мрія!

Диво  -  осінь.  Цвіт  барвистий,
В  листі  відблиск  золотистий,
Не  руйнуйте  красу  нині,
Хай  не  ллють  дощі  полинні,
Не  помре  в  душах  надія!
Тож  розквітне  Україна!

17.11.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2024

Місяць і осінь

Рожевий  обрій,
Красу  останню  зібрав  з  квітучих  жоржин,
Від  пелюсточків,
Поміж  хмарин,  ледь-  ледь  темнішу  тінь  приклав,
Промінчик  сонця,
Розсипав  злато,  поміж  прозорих  гардин,
Сприймала  осінь,
Щиро  раділа,  що  її  не  забував.
 
У  надвечір’ї,
Земля  деінде  іще  барвисто  квітне…
Здаля    сузір’я,
Ледь  мерехтить,  як  імпульс  -  ознака  єднань,
Із  блиском  іскри,
Що  зберігають,  щораз  яскраве  світло,
Немає  міри,
Як  безкінечність  світообігу  всіх  знань.
 
Згасає  обрій,
Небесне  плесо  під  дійством  диво  –  нічки,
Ясніші  зорі,
У  хороводі,  шлють  поцілунки  листю,
Легкий  серпанок,
Лукавий  місяць,  ледь  схилився  до  річки,
Мов  на  останок,
Цей    блідолиций,  наспівує  їй  пісню…
 
 Прощаймось,  осінь,
О,  чарівна,    строката,  люба,  золота,
Лиш  ляжуть  роси,
Знай  не  остання,  це  моя  терпка  сльоза,
Бо  ж  часто  буду,  тебе  згадувати  я.

 15.11.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024

Я йду в красну осінь

Я  поспішаю    в  красну  осінь,
Берізка  в  жовтім  сарафані,
Нас  зустріча    небесна  просинь,
Вплітає  в  коси  роси  ранні.

Чепурний    клен,  ще  молоденький,
Щодень  пишається  барвистій,
Черпає  подих  солоденький,
Із  прохолодою  з  намиста.

Блистить  стежина  під  листвою,
Переливається  яскраво,
Я  знаю  ти  поруч  зі  мною,
Хоч  сонце  шле,  погляд  лукавий,

Я  йду,  спішу  у  красну  осінь,
Прошу  лиш  час  -  на  мить  спинися,
Адже  душа,  так  тепла  просить,
У  злеті  з    листям  звеселиться.

В  небі  кружляють  птахів  зграї,
Зі  мною  тішаться  красою,
Як  у  весняному  розмаї,
Любуюсь  осене  тобою.

Злилися  фарби  у  потоці,
В  передчутті  змін,  сподівання,
Вродлива  в  вишитій  сорочці,
Світ    зачарує,  є  бажання.

Лиш  подружися  з  ясним  сонцем,
Надіюсь  буду  частим  гостем,
До  тебе  йду,  чаклунка  -  осінь.
                                           
                                                           08.11.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2024

Депресія ( з гум)

Коли  їй,  тільки  сорок  п'ять,
Досить  славна  молодиця,
Ще  той  час  щоби  влюбиться,
 Та  й  сусід  давно  холостяк.

Відвела  душу  у  ванні,
Напахтилась,  як  троянда,
Розляглася  на  дивані,
Чом  кохання  на  заваді,  
Де  ж  депресію  подіти?

Ох  ця  осінь  сонце  світить,
Сумно  в  хаті,  не  всидіти,
В  коротесенькій  спідниці,
Як  та  пава,  до  криниці,
Йшла  з  відерцем  крок  за  кроком,
По  стежині,  що  під  листям,
Оступилась  ненароком,
Погляд  гострий  -  сяйво  блиску.

Чи  побачив  той  Микола,
Що  упала,  як  поліно,
Лежить  -  жде  неначе  квола,
Заспівала  б  солов’їнно,
Як  би  поруч  опинився,
Глянув  серце  б  тріпотіло,
Краще  було  б  одружився,
Щоб  вогнем  палахкотіло,
Ублажав    жіноче  тіло,

Ой  -ой  справді,  чує  кроки,
Мужня  постать  нахилилась,
-От  біда,  от  заморока,
Збулось  те,  що  нині  снилось.

Ой,  Миколко,  осінь  -  біда,  
Чом  стовбичиш,  як  той  маяк,
Мовить  тихо,  немов  бліда,
Там  у  хаті,  стоїть  коньяк,
У  торбинці  є  закуска.

Може  сходим  по  грибочки,
Як  торік,  тільки  ти  і  я,
У  букет  збереш  листочки,
Душа  рветься    у  небуття,
Ця  депресія  дістала,
Як  позбутися    не  знати,
У  лікарні  розказала,
Кажуть  треба  покохатись.

Он  горіх,  зовсім  голенький,  
Не  завада    любуватись,
Не  стерпіть,  мені  любенький,
Тож  пішли  гриби  збирати.

 Лише  мить,  неначе  вітер
В  хаті  шурхіт,  то  ж  все  забрав,
Біля  неї,  чоло  витер,  
-Вже  цього,  давно  чекав,
Ледь  світало,  я  виглядав.

***
Ой  ти  осінь,  ой  блудниця,
З  листопадом,  ніби  в  змові,
Від  депресій  захисниця,
Шурхіт  листя,  наче  сповідь,
Як  же  добре,  коли  двоє,
Є  з  ким  радість  розділити.

10.11.2024.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024

Напередодні звістки ( проза)

           Осінній  вечір…  довгоочікуваний  дощ.  Так  давно,  на  нього  чекала  Марина,  гадала  краще  б  він  пішов,  тоді  би  під  його  звук    сину  пісню  співала.  Чи  виплакала  сльози,  які    приховувала  в  собі,  не  давала  їм  волі.  Бо  по  поведінці  сина  відчувала,  що  її  настрій  передавався  йому,  тому  мала  бути  сильною,  щоб  відкидати  всі  сумління  і  тривоги.  Хоча  два  тижні  назад  чоловік  три  дні  був  вдома,  але    підкрадається,  якесь  передчуття,  холоне  серце,  поглинає  тривога.
   На  склі  вікна  великі  краплини  зливалися  докупи  й  швидко  стікали  донизу.  Ніби  ховалися  від  її  погляду,  щоби  не  навіювати  смуту.  А  вона  ж  намагалася    побачити  цю  картину  поєднання,  зморена,  але  за  мить  легка  усмішка  прикрашає  обличчя.  Світла  думка  зігріває  душу,  вони  обіймаються,  стають  сильнішими.  Ось  і  Олег  повернеться  з  війни,  ми  разом  будемо  сильнішими,  думаю  ти  не  будеш  часто  плакати,  правда  синку  -  подумки  звертається  до  сина.
   Шестимісячний  син,  після  купеля  лежав  у  ліжечку.  Рум’яні  щічки  поступово    втрачали  яскравість.  На  перший    погляд  здавалося  він  солодко  спав,  але,  як  приділити  кілька  хвилин,  то  помітно,  що  хлопчика  щось  бентежило.  Скривиться,  різкі  рухи  головою,  враз  тремтять  маленькі,  пухкі  пальчики,    пхикає  і  вже  голосно  плаче.  Три  дні  поспіль  одна  й  та  сама  картина.  Нагодований,  у  теплі,  температура  нормальна,  здається  і  з  газами  проблем  немає,  але  поведінка    хлопчика  привертала  увагу.  Що  ж  тут  не  так,  що  непокоїть  малого?
 Три  дні    назад  приходила  свекруха,  відбулася  серйозна  розмова.  Вона  звинувачує  невістку,  що  син  пішов  на  війну,  але  ж  це  був  не  її  вибір.  В  армії  набув  навиків  танкіста,  повістка  у  Військкомат,  потім  на  навчання  до  Німеччини.  Напевно  така  доля,  дітей  Бог  не  дав.  Але  коли  перед  поїздкою    на  навчання  приїхав  на  кілька  днів  додому,  відбулося  диво.  Ось  тепер    є  Даня,  є  радість,  є  заради  кого  жити.
 В  надії  прийняти  душ  та  лягти  спати,  жінка    тільки  зайшла  до  ванної  кімнати,  як  зненацька  різкий  крик  сина  примусив  повернутися.  Почервоніле  хлоп’я  метало  ніжками,  ручками,  на  якусь  мить  здалося  ніби  захлинулося  від  сліз.  Вона  різко  підняла  його  і  голівкою  нахилила  донизу,  син    кілька  раз  кашлянув,  важко  вдихнув  повітря.  Вона  ж  вся  труситься,  не  могла  зрозуміти  в  чому  причина.  Тільки  поглянула  на  настінний    годинник,  на  ньому  двадцять  третя  година.  До  себе  ніжно  пригортає,  тремтячим  голосом,  злякано,
-  Синку,  любцю  мій,  що  сталося,  що  ж  тебе  так  непокоїть?!
І  вже  трохи  спокійніше,  
-  Все  буде  добре.
Устами  торкнулась  чола,
-  Тут  все  нормально,  то  ж  у  чому  справа?  
Рукою  мацала  кожну  частинку  тіла,  дивилася  в  його  карі  оченята,  а  він  пхикає,  ніби  щось  хоче  сказати.  Та,  якби  ж  то  сказав…
 Не  випускаючи  з  рук,  дві  години  неспокою,  знову  плач,  нестерпний  крик.  По  кімнаті  немов  дике,  тихе  виття  вовчиці,
-  Ой,  що  ж  це?  Такого  ж  ніколи  не  було.  Де  б  не  торкнулася  не  плаче,  а  тільки  тулиться  й  кричить,  ніби  шукає  захисту.  Я  ж  біля  нього,  зглянься  Боже!  А  можливо  хто  наврочив,  коли  відвідували  лікарню?  Чому  мій  синочок  такий  неспокійний,  що  його  так  тривожить.  
   Під  ранок,  обоє  знесилені,  заснули  в  її  ліжку.  Вона  б  напевно  іще  б  спала  та  відчула  дотик  рученят  до  обличчя.  Даня  торкнувся,  уважно  дивився    на  неї.  
-  Синочку!  Час  годування…  прошу  тебе  тільки  не  плач,  а  то  що  я  скажу  таткові,  коли  подзвонить.
Малий  відразу різко  скривився,  почав  вертіти  головою,  зайшовся  плачем.  
Не  менше,  як  з  пів  години  заспокоювала  сина,  нарешті  заплющив  очі,  присмоктався  до  груді  .
 Вона  цей  день  майже    не  помітила  яким  він  був,  правда  скло  без  краплин,  а  їй  хотілося  плакати.  Прилягти  на  мужнє  чоловіче  плече  і  поділитися,  як  їй  зараз  важко.  Поклавши  сина  в  ліжко,  впала  ниць  на  своє  ліжко,  розридалася.  А,  як  ти  там  мій  соколе,  три  дні  поспіль    ні  дзвінка  і  СМС.  Нехай  би  подзвонив,  вже  б  менше  хвилювалась.  Але  ж  не  скажу,  що  син  так  плаче,  нині  вихідні  дні,  в  понеділок  підемо  на  прийом  до  лікаря.
 Два  дні  неначе  в  пеклі.  Ні  поїсти,  ні  поспати  та  й  нікому  про  хвилювання  розказати,  ще  в  чотирнадцятому  році  батьків  війна  забрала.  На  жаль,  із  свекрухою    хвилювання  не  розділяла,  знає,  що,  як  завжди  знову  у  всьому  буде  звинувачувати  її  ж  саму.  Вже  навіть  приїжджала  швидка  допомога,  обстежили  сина,  але  лікарі  ніяких    причин  для    стаціонарного  лікування  не  бачили,  довелося  чекати  понеділка.
 Вона,  вмовляючи    малого  не  плакати,  старалася  швидко  одягнути,  посадила  у  візочок.  Несподівано,  перед  будинком  почула  сигнал  машини,  за  парканом    зупинилась  машина,  за  нею  швидка  допомога.
Здивовано  сама  до  себе,
-  Цікаво,  але  я  не  викликала  швидку.
Коли  відчинилася  хвіртка  її  очі  округлилися,  хто  може  знати  код  замка?  Може  свекруха…
Тільки  подумала,  відчинила  вхідні  двері,  до  неї  спішили  два    чоловіки  у  військовій  формі.
Один  з  них,  такий  же  чорнявий,  як  Олег  і  напевно    ж  такий  за  віком,  звернувся  до  неї,
-  Марино,  ми  до  вас.  Давайте  краще  зайдемо  в  будинок.
Її  обличчя  сполотніле,  ноги  підкосилися,  ледь  не  впала.  До  неї  підбігла  медсестра,
-  Хлопці,  давайте  її  в  кімнату  на  ліжко.
Даня,  помітивши  метушню,  рученятами  схопився  за  поручні  візка,  заплакав.
-  Ні-ні  маленький,  не  рви  матусі  серденько,  не  плач.
   Очі  хлопчика  бігали  по  незнайомому  чоловікові,  погляд  зупинився  на  карих  очах,  легка  усмішка  лягла  на  обличчя.  Він  взяв  його  на  руки,
-  Ну  от  і  добре,  зараз  мама  прийде,  зараз.
Малий  довірливо  поклав  голову  на    його  мужні  груди,  ніби  слухав  стук  серця,  відчув  тепло,  мовчав.
 За  кілька  хвилин  медсестра,  підтримуючи  Марину  за  руку,  вивела    із  спальної  кімнати,  посадила  на  стілець.  Її  обличчя  злегка  посвітліло
Опухлі  очі  повні  сліз,  мов  потоки  струмків,  текли  по  щоках    -  не  зупинити.  Намагалася  себе  взяти  в  руки,  тихо  вимовила,
-  Коли  це  сталося?
 Під  Запоріжжям  відбувся  бій,  важке  поранення,  три  дні  і  три  ночі  лікарі  боролися  за  його  життя,  але,  на  жаль…
 Вона    простягнула  руки  до  сина,
-  Мій  любий,  йди  до  мене.  напевно  ти  все  відчував,  тому  і  плакав.
Хлопчик  мило  посміхнувся  до  неї,  личком  притулився  до  плеча  чоловіка.
-  Ну  от  на  тобі,  це  ж…
Чоловік  взяв  її  за  руку,
-  Марино,  ти  мужня,  сильна  жінка,  я  про  тебе  все  знаю.  Ми  з  Олегом  на  війні  з  першого  дня,  пліч-о-пліч  вчилися,  долали  ворога,  ділилися  окрайцем  хліба,  останнім  ковтком  води.  Перед  операцією    я  був  біля  нього.  Його  останні  слова,  це  побажання,  хрестити  Даню,  щоб  я  став  хрещеним  батьком,  опікувався  вами.  Коли  мене  призвали  у  військо  дружина  зразу  подала  на  розлучення  і  вже    минув  рік,  як  має  чоловіка  й  народила  доньку.  Зі  мною  чомусь  не  наважувалася  цього  зробити.  Правда  я  підписав  контракт,  мої  плани  й  далі  служити  Батьківщині.  Думаю  ми  проженемо  цю  російську  навалу  з  нашої  землі,  будемо  разом  відбудовувати  Україну.  А  поки  ж    у  тебе  важкі  дні  дозволь  бути  поруч,    підставити  своє  плече,  як  друга.  Принаймні,  я  пообіцяв  Олегу.
 Даня  уважно  дивився  на  маму,  потім  на  нього,  мав  вигляд  ніби  все  розуміє.  Та  йому  ця  довга  розмова  набридла  став  вертіти  головою,    руки  потягнулись  до    погонів,
-  О,  ні-ні    хлопчику,  цього  робити  не  можна,
Малий  ніби  зрозумів  його,  хитро  подивився  на  маму  й  знову  притулився  до  чоловіка.  
-  А  ви  куди  збиралися  їхати  візочком?
-  Та  тепер  вже  нікуди,  бачу  заспокоївся.  Я  зрозуміла  чому  плакав  син.  І    мені  було  тривожно  на  душі,  а  він  напевно  так  відчуває  біду.
Марина  опустила  голову,  важко  перевела  подих,  ледь  стримуючи  сльози,  
-  Боже,  яка  біда  прийшла  в  наш  дім,  а  ми  ж  надіялися,  що  все  буде  добре…

                                                                                                                                                                                             06.11.2024р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024

Ниті єднання

Осінь  спішить…  де  ділась  трава  зелена?
Красуні  вільхи  листочки  бачу    й  клена.

А  поміж  них  дві  ниті,  мов  має  гачок,
Плете  мереживо,  завзятий  павучок.

   Тут  його  місія  єднання  двох  сердець,
   Це  павутиння  не  порушить  й  вітерець.

   Осінь  зрадлива,  манить  листя  у  політ,
         Він  же  не  хоче  руйнувать  кохання  слід.

             Бо  ще  з  весни  про  почуття    чутливе  ехо,
     Неслося    тихо,  лірично,  все  ж  далеко.

           Чатував  літечком,  все  знав  про  їх  любов,
                 Достатньо  довго  слухав  пестливих  розмов.

     Лиш  дощ  посміє  вщент  розірвати    ниті,
 Тоді    не  забудуться    променисті    миті.

Тож  метушиться  павучок  у  сплетінні,
               Клена  барвистість,  золотиться  в  промінні.

Вміло  старається,  у  нього  є  мета,
     Щоб  перед  сном,  любувалась  пара  оця.

               У  снах  побачать,  хто  в  їх  житті  був  поруч,
     Душу  зігріє,  ласкавий,  теплий  погляд.

                                                                                     06.11.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2024

Вирок пори року

Листви  торкнулась  вечірня  прохолода,
Завмерлі  душі  -  це  вирок  пори  року,
Відчарувала  та  ще  ледь  мліла  врода,
В  протистоянні  щорічного  потоку….
 
Холодних  вод,  від  затяжних  дощів  і  злив,
Й  вітру  кудлатого,  сховатись  не  в  змозі,
Стихав  під  вечір,  вже  на  ранок  дуже  злий,
Зривав  листву  під  рок,  кидав  по  дорозі.

О,  що  ж  ти  доле,  де  ж  весноквітна  казка,
І  спів  пташок,  що  надихали  до  життя,
Той  сонця  промінь,  його  дбайлива  ласка,
Листви  успішність  –  запорука  майбуття.

Листву  берізка,  скидає  так  зарано,
 На  душі  смута,  прощання,  на  все  свій  час,
 Журливий  вітер,    веде  ніжне  сопрано,
Мрій  світлих  втрата,  лиш  мить,  ясний  вогник  згас.

                                                                                                 31.10.  2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2024

Квітка в росі

Мороз…  ледь-ледь  сріблиться,
В  росі…  квітка  іскриться.

Покинуті  городи,
Діждався  нагороди.
   
Вітрець…  снить  серед  поля,
Тут  двом,  лишитись  -    доля.
 
Рве  серденько  досада,
Вона  ж  цьому  не  рада.
 
Тебе,  хочу  любити,
Готовий  захистити.
 
Вибаглива,  як  жінка,
Але  ж  для  мене  втіха.
 
Не  лагідна  ромашка,
Душа…  болить  козацька.
 
Пече…  стрімкий  погляд,
Та  знаєш,  що  я  поряд.
 
Трояндо  ясноока,
Не  будь  така  жорстока.
 
Втішайся  вечорами,
Сховай  шипи  між  нами,
 
Мої  листки-  долоні,
Обійми  ж…  не  холодні.
 
Устами  теплий  дотик,
Розпалимо  ми  вогник,
 
Його…  почула  голос,
 Моє  кохання  солод.
 
 Бажання…  прийму  твої,
Цілунки  –  струмок  надій.
 
Тремтів  лопух  чубатий,
На  жаль,  давно  горбатий.
 
Ти  поруч  вже  відрада,
І  старість  не  завада.
 
Впаду,  в  ногах  зігрію,
Нехай,  навіть  зітлію.
 
Та  буду  пам’ятати,
Зумів….  я  покохати.
 
 24.10.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2024

Не порушуй тишу

Не  порушуй  осінню  тишу,
Коли  ледь  виграє  світанок,
Перші  сни  привиділись  листю,
Хай  бадьорить  жовтневий  ранок.
 
Ніжний  промінь  торкнувся  землі,
Поцілунком,  дарує  тепло,
Ніби  Господа  ласка  душі,
Огортає…  укотре  єство.
 
Не  порушуй  осінню  тишу,
Між  дерев  золотиста  стежка,
 Придає  чарівного  блиску,
В  срібних  росах  яснить  веселка.

Не  порушить  осінню  тишу...
І  пташина,  дрімає  в  лісі,
Не  торкне  й  вітерець  барвисту,
Пані  осінь  вбрану  в  намисті.
 
Нехай  спокій  серця  зігріє,
Негаразди  ховає  імла,
Кожен  з  нас    про  мир,  щастя  мріє,
Щоб  на  вік  закінчилась  війна.

                      30.09.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024

Дощі…осіння повінь

Дощі…дощі  ..  осіння  повінь,
У  танці  звабливість,  блиск  краплин,
Серце  торкне  ранкова  сповідь,
Про  почуття,  як  гіркий  полин.
 
Мить  і  сріблиться  все  навколо,
Йде  прохолода,  зробить  справу,
Знову  в  калюжі,  краплів  коло,
Ледь  –ледь  змальовують  заграву.
 
Зненацька  сонце  промінь  кине,
Злегка  відплинули  хмаринки,
Як  серенада  ніби  лине,
Іскрять  веселкою  краплинки.
 
Виводить  дощик  своє  соло,
Від  душі  осені  зізнання,
Нехай  же  знає  все  довкола,
Плекає  мрію,  цвіт    кохання.
 
І  не  відкине  він  подію,
Соромлячись,  поведе  в  танці,
Таїну  держить,  мав  надію,
Тож  не  відмовить  забаганці.
 
Не  приховає,  сердечний  стук,
Та  й  загадковість  сльозин  рясних,
Осінь  почує,  магічний  звук,
Хоч  на  якийсь  час  і  притих.
 
                     31.10.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025531
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2024

Поміж пагорбів стежка ( рим проза)

       Степ    і  степ,  як  ряднина,  згар  і  попіл  повсюди.  При  долині  стежина,  сухе  повітря  тисне  в  груди.  Довкола,  де  погляне,  то  ями,    йому  не  дістатись  до  мами,  там  зараз  ворог,  від  будинків  привиди  -  споруди.  То  подарунки  від  русні,  біда,  смерть,    сліди  війни.  Очам  холодно  побачить,  вщент  зруйновану  хатину,  чи  хтось  може  пробачить,  за  страждання,  безжалісно  вбиту  дитину?
   Поміж  пагорбів  стежка  від  долини  до  лісу.  Невеличка  хата,  попід  балки,  горобці  чистять  стріху.  Раз-по-раз  все  на  злеті,  павутиння  і  пух,  немов  скрізь  лад  наводять,  виганяють  злий  дух.  Павуки    під    крокви,    вміло  мережки  городять  та  залюбки  ряднини  плетуть.  До  землі  летять  скалки,  враз  вітрець,    приліг  відпочити    на  покинуті  санки,  то  ж  помітно,  що  вщух.  Всі  клопочуть  своє,  ранком  сонце  ж  встає.  Як  той  знак  до  життя,  віра  гріє  серця,  не  вмирає  душевне  бажання  побачити  майбуття.
   Нині  днина  у  тиші…  знову  щастя  земне.  Чи  війна  закінчиться  і  біда  омине?  Прямий  погляд  хлопчини  в  теплі  очі  бабусі,
       -  Я  голодний  зі  вчора,  може  снідати  на  часі?
         Ледь-ледь  ноги  волоче,  від  стільця  до  плити,
-  Принеси,  дровець  хлопче,  не  багато  бери.  Нам  би  тих,  що    під  пилом,  досить  тижнів  на  три.  Але  ж    ми  ще  не  знаємо,  скільки  тут  ночувати,  до  якої  пори.  Та  й  чи  досить  муки,  пиріжків  зготувати.  І  нехай  без    пательні,  бо  ж  олії  немає,  ми  положимо  при  плитці,  вона  хоч  трішки  підсмажить.  Допоможи    бабусі,  це    ж  тебе  не  дуже  обтяжить.
       Напівтемрява  в  хаті,  знов  думки  волохаті.  А,  як  наші  відійдуть,  бандюги  й  сюди  прийдуть.  Ховав  думи  хлопчина  та  стару  ж  не  покину.  Де  руїни  сестриця  і  матуся  вдовиця.  Сиротою  зостався,  скільки  сил  намагався,  заховати  в  жмут  сльози,  жаль  немає  дороги.  Обійти    тих  вонючих,  вузькооких  і  злющих.  А  на  пагорб  не  підуть,  побояться  ракет.  Але  їх  лиш  біс  знає,  в  собі    держать  секрет.  
А  старенька  журиться,  весь  час,  як  та  квочка,
-  Як  згадаю  синочка….
Ті  слова,  як  пророчі,  у  сльозах  знову  очі.
-  Він  мені  наказав,    бути  поруч  з  тобою,  ще  тоді,  як  війна  почалася,  весною.  Тобі  ж  всього  дванадцять,  ну  нехай  би  хоч  двадцять,  відпустила  б  у  військо,  хоч  воно  і  не  близько.  Тепер  маємо  ховатись,  щоб  в  полон  не  попасти.  
Тиша  й  мови  немає  та  біль  серденько  крає.  Не  сидиться  на  місці,  в  бабці  руки  у  тісті.  Він  сказав,  
-  Я  скоро  повернуся,  не  пройде  й  хвилини,  піду,  навідаюсь,чи  залишилися  на  сливці  сливи.
У  відповідь,  лиш  посміхнулась  і  до  плити  вже  розвернулась,  про  себе  тихо,
-  От  уже  й  соромиться  сказати,  що  хоче  до  вітру,  намагається  дорослим  стати.
     Свіжий  подих,  гарячий,  бо  спекотне  це  літо,  десь  здаля  котик  плаче,  миттю  в  очі  б’є  світло.  Пригинається  йде,  то  повзком  по  пилюці,  ритм  сердечка  затих,  от  би  дав  тій  падлюці.  Чого  хочуть  зануди?  Чому  неньку  убили?  Як  позбутись  Іуди,  хай    Боги  б  всіх  навчили.
 Від  пилюки,  чуб  -    стріха,  для  хлопчини  є  втіха.  Далеченько  пробрався,  то  ж  зустріти  сподівався.  Тих  бійців  з  тризубом  та  із  стягом  України.  То  відчув  би  справжню  радість,  міцне  плече  родини.    Хай  би  бабцю  повідав,  ото  б  усміхнулась  миленько.  І  за  них  би,  на  колінах,  вдень  і  вночі  молилась  тихенько.  Щоб  вертались  додому    мужні  воїни  наші,  для  народу  настали    мирні  днини,  найкращі.
   Та  раптовий  свист  кулі  пролетів  мимо  вуха.
-  От  чортяка,  от  зараза,  попадись,  ти  мені  с*ка,-    завмер,  як  та  квітка,  що  дрімала  в  пилюці,
-  Почекай  прийдуть  герої,  за  злочин  потонеш  у  багнюці,чи  так,    добряче,  за  все  віддячать  падлюці.
   Згодом…  стало  сивіти,  ніби  морок  на  очі.  Ой,  щось  я  став    безсилий,  треба  трошки  посидіти,  дочекатися  ночі,  Думки    душу    ятрили,  не  дрімай,  іди  далі.  Відкинь  сумнів  підступний    і  безмірні  печалі.
 То  повзком,  то  котився,  вже  за  щось  зачепився.  Враз    бруском    впав  донизу,  ніби  хтось  підстелив  хмизу.  Встиг  лиш  очі  відкрити,  поруч  хлопці-вояки,  хтілось  птахом  злетіти,  обіймав  залюбки.  
-  Звідки  хлопче  ти  взявся,  скажи,  як  сюди  пробрався?
Він  очам  ще  не  вірить  та  відкрив  серце,  щирий.  Так  і  так,  минув    пагорб,  мені  довелося  йти  задом,  щоб  чортів    чатувати,  певно  їх  небагато,  мабуть  троє,  чув  мати.  Бачив  дерево,  схил,  як  вітрисько    котивсь.  Дяка  Богу  я  з  вами!
І  торкнувся  вустами.  Святого  хліба,  що  бійці  угостили.  Ясні  очі  у  хлопця,  то  ж  ще  й    консерви,  як  гостинець  для  бабусі    подарили.
-  Мені  треба  повертатись,  бабуся  буде  дуже    хвилюватись.  Боюся,  ще  шукати  піде,  правда  хіба  що  місяць  зійде.  Як  темно  не  наважиться,  боїться  й  щоб  я  нікуди  не  йшов,  свариться.  Все  до  ікони  мене  тягне,  вкотре  заставляє  помолиться.
   Послухав  командира,  повертався  додому,  при  спілкуванні  зовсім  втратив  втому.  Значить  все  буде  добре,  вони  близько.  Сам  себе  підбадьорював  хлопчисько.  Консерви  й  хліб  швидко  закрутив  у  сорочину  і  вміло  підперезав  за  спину.  Весь  час  повзком,  воно  б,  коли    то  воля  бігом.  Та  де  ж  тут,  як  ворог  у  засідці  чатує.  А  він  повзе  і  навіть  часом,  той  попіл  смакує.  Ще  більша  злоба  збурює  душу.  Та  все  ж  упевнений  в  собі,  шепоче,
-  Я  всі  сили  зберу  та  долізти  мушу.
 Вже  стороною,  далеченько  від  дерева  відповз,  відчував  гучне  серцебиття,  як  зненацька  до  лиця  вдарила  кров.  Чого  хвилююсь,  втішав  сам  себе,
-  Бабусю,  я  скоро  прийду,  то  ж  вже  близько,  мене  біда  мине.
   Аж  ось,  ледь-ледь  видніється    миготіння  світла,  не  розібрати,  але  ж  то  не  свічка.  Здригнувсь,  а  раптом  влучили,  тліють  останки  від  хати.  Але  ж  бо  щось  та  чув,    а  може  лахміття  тліє,  чи  мене  пішла  шукати?  Бабусю,    люба,  чого  не  могла  дочекатись?
Думки    губляться,  наче  блукають  у  павутині,    воно  б  звичайно  було  видніше    при  днині.  Але  ж  гукати  не  стану  я,  бо  ж  тут,  ці  коршуни-  злодії…  русня.  Не  пощадить,  цього  не  дочекатись,  тому  не  варто  і  кричати.
     Темінь…  немов  павук  підкрався  до  хатини,  на  дверній  ручці  висить  шматок  ряднини.    Це  чого  двері  навстіж?  Холодно  тілу,  це  ж    навіщо  бабці?  За  мить,  лежачи    кинувся  ривком,  ліг  на  порозі,  вже  бачить  дрова  на  підлозі.    От  воно  що,  то  за  світло  –    в  пічці    дверці  зачинені  не  щільно.  Відразу  шурхіт  у  куточку,
 -  Любенький,  милий  мій  онуку.  А  я  все  тебе  виглядаю  і  молюся,  ти  ж  знаєш,  до  тих  паскуд  вийти  боюся.  Хоч  і  стара  та  хочу  пожити  поруч  з  тобою,  ми  ж  зберемо,  ще  на  цих  пагорбах  суничок,  літньою  порою.
Оце  так  мрії,  ледь-ледь  всміхнувся,  уже  відразу  й  страху  позбувся.
Обіймала,  заплакала….    крізь  сльози  тихо,
-  Дякувати  Богу,  обійшло  нас  лихо.
Він  жваво  відв’язав  сорочку  з-за  спини,
-  Знаю  затримався,  так  сталося,  ти  мене  не  вини.  Ось  хліб  приніс    й  консерви,  дали    вояки.  До  них  попав,  вони  тут  близько  наші  козаки.
Думаю    скоро  поженуть  цих  загарбників,  чекають  ранку.
Старенька  втерла  сльозу,
-  Йде  діло  до  світанку.  Тож  ти  поспи,  а  я  тебе  постережу,  спечу  картоплю  до  сніданку.
Лиш  тільки    до  подушки,  вмить  заснув.  Вже  й  молитов  бабусиних  не  чув.
   Діждалась  ранку  і  старенька,  онучок  спить  вона  раденька.  Правда  здаля,  знов  чути  вибухи  і  свист.  Вдогін  слова,
 -  А  щоби  ти  навіки,  пропав  в’їдливий  фашист.
У  ліжку  шурхіт,  онук  обличчям  до  неї  повернувся,  ні  не  прокинувся.  Чомусь  здригаються  повіки  і  дихав  дуже  часто.
-  Бідна  дитина,  -  мовить  бабця,  в  такому  віці  війну  бачити  важко.
Вона  ж  не  знала,  що  в  ці  хвилини  він  бачить  сон.
       Здалеку  заграва,  а  в  стороні  ближче  вогонь.  Вже  себе  бачить  під  тим  деревом.  Що  оминав  та  згодом  котився.  За  мить  стояв,  високий,  з  мечем  у  руках,  із  вороном  бився.  Той  ворон  страшний,  чорний,  як  смола,  здорові  крила  вогнем  палахкотять,  виблискують,  аж  пече  у  очі.  Як    мечем  б’є  по  ньому,  то  кінцівки  пір’їн  у  вогні,  відлітають,  губляться  в  темряві  ночі.  Звук  десь  зникав,  удари  припадали  ніби  по  залізу,  він  наступав,  ворон  відлітав  донизу.
-  А  я  ж  тебе,  нечестивого  позбудуся,-  миттєво  волав  його  голос,  зникав    поміж  пагорбів,  здавалося  дуже  далеко.
Хвилюючись,  чутливо  ніздрями  втягнув  повітря,  зібравши  всю  силу  так  вдарив,  що  ворон  перекрутився,
А  от  тобі,  подумав,  що  я  піддамся  легко?    
За  мить  із  очей  ворона  вже  вилітали  іскри,  деякі  з  них  гарячі,  впивалися    в  обличчя,  а  якісь  і  згасли,    розліталися  в  різнобіччя.  Над  головою  ворона    здійняв  меч  і  відчайдушно  вдарив,  щосили,
-  О  погань  рашистська,  згинь  з  моїх  очей,  нехай  навіки,  буде  мій  народ  щасливий!
   Саме  в  цей  час,  хатина,  аж  здригнулася  від  вибуху.  Старенька  з  переляку  поклала  хустинку  за  пазуху.  О,  як  набридли  їй  такі  моменти,  як  опанує  страх,  туди  в  хустинці  ховала  документи.
 Онук  прокинувся,  з  ліжка  різко  скочив  на  ноги.  Бабця  зразу  до  нього,
-  Злякався!  Дякуймо  Богу,  марні  тривоги.  Це  далеченько  від  нас,  тобі  напевно  щось  наснилося,  ти  чомусь  марив,  бачила  часто  трусився,  ніби    у  тебе  щось  неймовірне  вселилося.
-  Але  ж  бабахнуло,  бабусю,  напевно  наші  почали  бій,-  поглянув  хитро,  його  обличчя  ледь  усміхалося.
-  Та  де  там  наші,  бідненькі  відступили.  Воно  ж,  як  порівняти  їхні  й  наші  сили.  Оте  ж  паскудне  заздрить,  сотнями  літ  готується,  збирає  всіх  своїх  шакалів,  вуличний  збрід.  І  вже  вкотре  ганьбить  наш  рід,  увесь  український  народ.  О,  Боже  -  Боже  чому  нашій  країні  така  гірка  доля,  гинуть  сини  і  доньки,  на  жаль,  чомусь  нелегко,  нам  дістається  воля.
   Важко  перевела  подих,  ступила  кілька  кроків  до  ікони.
 Лиш  якась  мить,  його  думка  настигла  -  О,  бабусю,  люба,  якби  ти  могла  добре  ходити,  то  тут  би  не  сиділа.  Знаю  відважна,  давно  би  були  пробралися  до  наших.  І  там  почекали  звісток  кращих.
 Раптове  шарудіння  за  дверима,  у  подиві  обоє  кліпають  очима.  Старенька  зблідла,  опанував  страх  та  все  ж  утрималася  на  ногах.  Онук  обняв  її  й  ні  слова  не  сказав.  Тільки  подумав  -  В  такий  ранковий  час,  кого  б  оце  принесло  до  нас?  У  дверях  стояли  двоє    бійців  посміхались.  Один  із  них  підморгнув  до  хлопця  ,
-  А  ми  вас,  уже  і  знайти  не  сподівались.
-  Яке  це  щастя    синочки,  які  ж  ми  раді  вас  бачити,  -  крізь  сльози  говорила  й  обіймала  старенька.
Худенькі,  жилясті  руки  витерли  сльози  й  до  онука,
-  О,  як  шкода,  цього  не  бачать  рідні  й  твоя    ненька.
Один  з  бійців  поклав  на  стіл  хліб  і  шматок  сала,
-  Колись  моя  матуся  казала.  Що  у  нас,  українців,  від  сала  є  сила,  додає  мужності,  віри,  щоб  міцнішала  родина.  Та,  як  заповіт,  пригадую  казала,    що  Бог  сказав,  що  Україна  –  це  хлібна  та  духовна  житниця  світу.  Тож  сподіваємося  перемога  недалеко,  матимемо  втіху.  Але  не  зараз,  нам  час  поспішати,  а  ви  повертайтеся  в  містечко.  Ми  вигнали  звідти  рашистів,  від  нині  там  буде  безпечно.
Мужня  рука  прилягла  на    плече  хлопчини,
-  Це  завдяки  тобі  ми  знайшли  те  кубло  рашистів.
Від  здивування,    старенька  стрепенулася,  чомусь  зразу  не  знайшлося  слів.  Тільки  тепер  зрозуміла,  де  онук  так  довго  був  і  чому    вночі  марив  та  тремтів.
     Поміж  пагорбів  вузенька  стежка,  дві  постаті,  не  поспішаючи,    йшли  до  низу,  в  напрямку  містечка.  Онук  часто  озирався,  придивлявся  довкола,  радів,  що  допоміг  військовим,  про  місцевість  розповів.  Бабуся  ж  від  щастя  плакала,  вкотре  сльози  витирала.  Йшли  вдвох,  у  душі  з  вогником  надії,  що  обов’язково  збудуться  сердечні    мрії.  І  скоро  мир  настане  в  Україні.

                                                                                                                             Серпень  2024  р.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025166
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2024

В душі таїна…

В  душі  таїна…  хвилювання,
Чи  знайдеш  з  ким,  пройти  дорогу?  
Тепло́  на  серці…  сподівання,
Що  недалеко  від    порогу.

На  шляху  знову,  новий  іспит,
В  розчаруванні  під  час  війни,
Та  розумієш,  небезгрішний,
Зібравши  сили,  мусиш  пройти.

Кордон,  стежки…  чужі  обличчя,
Пізнав  їх  звичаї,  не  гріють,
Життям  не  міг  насолодиться,
У  небесах  плекаєш  мрію.

В  душі  таїна…  повернутись,
Ніщо  не  манить,  як  рідний  край,
І  босоні́ж,  землі  торкнутись,
Бо  тут  для  тебе,  справжній  рай!

                                             24.10.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2024

Ранкова інтрижка

Він    так  зненацька  огорнув  залюбки,
Вона  ж  неначе    трохи  й  запишалась,
Та  враз    зажурно,  скидала  пелюстки́,
Бо  ж  на  кохання    і  не  сподівалась.  

Може  інтрижка  в  таку  пору  року,
Та  хто  наважився  струсити  роси?
Напередодні  не  почула  кроку,
Хтось  із  чужинців,  прийшов  честь  порочить?

 Це  ти,  о  приморозку,  будь  ніжнішим,
Нащо  сріблишся,  як  зимова  вуаль,
Тож  відступись,бо  ж  не  станеш  добрішим,
Прошу  розвій,  цю  нежада́ну  печаль.
 
Досить  іскритись,  не  зваблює  краса,
Прошу  звільни  від  холоду  і  смутку,
Лиш  кілька  слів,-  Як  тішать  небеса….
Й  стебло  троянди  хилилось  без  звуку.

21.10.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2024

Я зазирну …

 Я  зазирну…  осені  в  очі,
Блисків  доволі  та  мінливі,
Бо  ж  сумні  часто,  темні  ночі,
Хмари  пливуть  досить  сонливі.
 
Лягла  вечірня  прохолода,
З  небес  торкнулася  до  землі,
В  короткий  час  змінилась  врода,
Журбу,  тривоги  топить  у  млі.
 
Звабливий    друг  -  туман  клубками,
Дарує  ніжність  і  теплоту,
Спішить  завадити  ночами,
Вкотре  в  душі  сховав  доброту.

Вуаллю  вкриє  милу  осінь,  
   Супутник  вірний  на  довгий  час,
І  вдень  ясна́,  небесна  просинь,
 Блакитних  чар  додасть  і  прикрас.
 
Я  зазирну,  осені  в  очі,
Парча  з  багрянцем  -  іскри  долі,
Й  зірок  мигтіння  серед  ночі,
Зігріють  тайно  і  поволі.
 
Моргає  місяць  мені  впо́вні…
Тебе  люблю,  чарівна  осінь!

16.10.2024  р    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024460
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2024

Кудлаті айстри

Кудлаті  айстри  вже  не  пахнуть,
                       В  душі  тримають,  вразливий  щем,
Тож  з  кожним  днем,  краса  їх  чахне,
Стискає  холод  з  дрібним  дощем.
 
О  пізня  осінь  -  не  спокуса,
Вночі  і  вдень  змінить  палітру,
На  жаль,  зникає...  вся  прикраса,
 Й  той  блиск,  що  мерехтів  під  світлом.
 
Чи  сни  короткі,  як  зірниці,
Ледь  -  ледь  темніли  в  піднебессі,
Й  коли  гуляли  блискавиці,
До  щастя  зачинились  дверці.
 
Бажання  квітнути,  та  осінь,
Зрадлива  плакса,  все  ж  тьмяніє,
Сіріє  небо,  зникла  просинь,
А  кожна  квітка  жити  мріє.
 
Та  не  судилось,  вітрець  обняв,
Шкода́,  знов  осінь,  серця  крає,
Земну  таїну  він  знав,  жадав,
Щоб  айстрам  сон  здавався  раєм.


                                                                         14.10.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2024

Ранкова пробіжка ( дит)

 Я  зайченятко,  тра  -  ля,  ля-ля,
Зранку  пробіжка  по  стежинці.
Сміле  зайчисько  трі  -  лі,  лі-  лі,
Кажу  привіт  рясній  ялинці.

Присіло  сонце  на  ослінчик,
Рожевий  обрій,  жовта  стрічка,
Ніжно  ласка  ясний  промінчик,
Зазолотилась  стрімка  річка.
   
Я  зайченятко,  тра  -  ля,  ля-ля.
Все  оглядаю  по  окрузі,
Поведу  пісню,  трі-лі,лі  -лі,
У  лісі  маю  добрих  друзів.

Пташиний  спів  -  то  насолода,
Це  щебетання  серце  гріє,
Вражає  очі  земна  врода.
Душа  співає,  на  злеті  мрія.

Чудовий  настрій  тра  -  ля,  ля  -  ля,
Примчавсь  -  вітаю,  всі  дубочки,
Берізки  й  сосни,  з  початком  дня,
Й  вітрець  злегка  гойда  листочки.

Я  зайченятко,    пізнай  мене,
Зарядка  ранком,  як  годиться,
Раптом  хмаринка  в  небі  моргне,
Зі  мною  певно...  веселиться.

Мабуть  спортсменом,  все  ж  стану  я,
Мов  підлітаю,  торкнувсь  землі,
Тож  на  змагання  позвав  джмеля,
Лапки  моторні,  класно  мені!

Всі  віншували  й  мене  щиро,
Вдалась  пробіжка  і  насправді,
О,  як  це  добре,  серцю  мило,
І  так  приємно,  друзі  раді.  

Мудрунчик-зайчик,  ля  -  ля,  бум  -  бум,
Трава  в  намисті,  сяйвом  іскрить,
Тривогам  зась,  здолаю  сум,
Щасливий  нині,  прекрасна  мить!
 
                                                                       08.10.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023981
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2024

Не пізнав, пізнай…

Не  пізнав  краси,
Не  збивав  роси,
Не  зігрів  ЇЇ,
Сам  тонув  у  млі.
 
Почуття    десь  там,
В  голові  бедлам,
А  життя  мовчить,
Як  пізнати  мить?
 
Чи  привабить  ніч,
І  чогось  навчить?
Трепіт  серця  стук,
Як  у  бубон  звук,
 
Не  пізнав,  пізнай,
Не  кохав,    кохай,
Бо  згорить  душа,
Доторкнись  сповна.
 
Дар  спокуси  снить,
Від  думок  звільнись,
У  ній  знайдеш  ти,
 Солод  доброти.
 
Закипає  кров,
Тож  пізнав  любов,
Летиш  ніби  птах,
Подолавши  страх.
 
Сяють  небеса,
Ллє  зірниць  краса,
Упіймав  момент,
 Ті  уста  ж,  як  мед.


Твій  життєвий  путь,
 Сміливішим  будь,
Роздививсь,  пізнав?
Вже  й  щасливим  став!

03.10.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2024

Пророчі слова

Вдивлявся  осені  у  очі,
Дуже  красиві  й  серед  ночі,
Спалахи  блиску,  ще  ж  дівочі,
Мов  покохати  вкотре  хочуть.
 
Вона  в  танок  іде  з  туманом,
Є  забанка  засмутити,
Така  хитрунка,  бо  з  обманом,
Уміє  справи  прокрутити.
 
Щоб  ліг  до  ніг,  хоча  вельможний,
Із  перламутром  у  зізнанні,
Хай  знають  він,  все  ж  благородний,
Всякчас  признається  в  коханні.
 
Так  подививсь  осені  в  очі,
Адже  сьогодні  в  повній  силі,
Хоч  пам’ята  слова  пророчі,
Не  будеш  місяце  щасливий.
 
Ревниві  хмари  на  заваді,
Зі  злом  краплинами,  діставав,
Дощ  не  пробачить  жодній  зраді,
Немов  скажений  з  ревом  волав.

Де  ж  те  світило,  де  кохання,
 Осінь  у  млі…  сховала  очі,
В  душі  плекала  сподівання,
Звабить  краса,  ніжність,  дівочість.
 
Слова  пророчі…  відгук  зливи,
Забудь  про  мрії,  дні  прекрасні…
Ні-ні,  не  будете  щасливі!

                                           01.10.2024  р    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023731
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2024

Ти нахилися до землі

Ти    нахилися  низько  до  землі,
І  відчуй  силу,  мужність,  її  біль,
Лишає  воїн…  слід,  стежку  в  крові,
Й  щодня  летять  у  вирій  журавлі.

Тож  на  той  час,  схилися  до  землі,
Розсип  троянди,  хоч  печуть  сльози,
Їх  шлях  тернистий,  небеса  в  імлі,
Слідом  ллє  дощ,  розридалась  осінь.

Знов  нахилися,  нижче  до  землі,
Відчуєш  згар,  стогін,  плач  дитини,
Втрачає  ненька  розум  від  війни,
Вінки,  враз    крик  -.немає  родини!

З  любов’ю,  щиро,  ледь  торкнись  землі,
Подякуй  їй,  що  є,  придає  сили,
Чом  загубилась  віра  у  пітьмі?
Чи  будем  Боже,  колись  щасливі?

Вже  й  на  колінах  і  ладен  повзти,
О  наш  Всевишній,  пробач  за  гріхи!
Спаси  синочків,  здатні  зберегти,
Цю  святу  землю,  яку  даруєш  ти!

                                                       ***                                                          
Вітаю  наших  мужніх  воїнів  зі  Святом  Покрови,
 з  Днем  Захисників  і  Захисниць  України.
Низький  уклін  Вам  і  подяка!
Хай  Вас  оберігає    Всевишній  і  Пресвята    Богородиця!
Здоров'я  Вам,перемоги  і  віри  в  щасливе  майбутнє!

                                                                                   01.10  2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024

Я з хмаринками ( дит)

Ой  хмаринки,  як  перлинки,  
Он  здаля,  пливуть  чубаті,
Поряд  з  ними,  як  перинки,
Тут  з’явились  й  волохаті.  
 
В  небесах  дива  бувають,
Мов  птахів  зграя  на  злеті,
Із  вітриськом  відлітають,
Ну  подібні,  до  комети.

Бо  ж  розділить,  вміло  хмари,
Вмить  з  біленьких  простирадла
З  темних  дощ,  до  землі    чари,
Густо  ллє,  пора  настала.

Осінь  знає  свою  справу,
Хоч  дивлюсь  на  неї  строго,
Все  ж  люблю  цю  золотаву,
Пошле  дощика  сліпого.

Мене  манить  піднебесся,
Помилуюся,  на  часі,
Вже  й  блакить,  сонце  сміється,
Я  з  хмаринками  у  вальсі.

28.09.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2024

Про спокусу ( надихнув вірш поета OreoL)

У  дрімоті  нічка,
Місяць  норовливий,
Срібний  промінь-стрічка,
 Ти  лежиш  щасливий.

Мав  нелегку  втому,
Від  спокуси  нині,
А  Вона  другому,
Поклялась  при  днині.

Плекав  мрію,  мариш,
Цілувати  перси,
Лиш  під  ранок  скажеш,
Закохавсь  до  смерті.

І  за  мить  торкнешся,
Та  таємність  ближче,
Як  вина  нап’єшся,
До  спокуси  кличе.

Ці  уста  медові,
Як  Мальвіни  коси,
Пізнав  смак  любові,
Тож  зняв  першим…    роси.

Від  себе:

Ви  не  судіть,  мене  так  строго,
Пишу,  творю.  Кличе  дорога,
Мо’  й  поетеса?  Всміхнусь  собі,
Тривоги  зникли  в  осінній  млі.

Напишу  вірш,  бо  ж  надихнули,
Хтось  може  скаже,  от  утнули,
В  такі  роки  і  про  спокусу?
В  цей  час,  як  злет,  стрічаю  Музу.


Нині  тому,  так  рима  ллється?
   Серце  співа,  душа  сміється,
Йду  мов  кармічним  коридором,
Випала  честь  бути  актором.

Тож  підкоряюсь  своїй  кармі,
Не  мре  надія  творам  раді.

                                             24.09.2024

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022934
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2024

По небу хмари

 І  день,  і  ніч…  думок  -  осінній  ліс,
Не  зупинити,  материнських  сліз,
Зморені  очі,  до  болю  печуть,
Несуть  синочків,  у  останню  путь.


По  небу  хмари,  осінь  ти  сумна,
 Коли  ж  закінчиться,  страшна  війна?
Зрива  вітрисько  здалеку  гомін,
Жалібний  звук,  від  туги  душ  стогін.


Знов  при  дорозі,    припада  листя,
В  небуття  шлях,  встеляє  барвистий,
За  мить  і  пташка,  навіть  замовка,
Раптом  скотилась,  солона  сльоза.

                           22.09.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2024

Аж по тілу…

 Аж  по  тілу  струм,
Допік  днини  сум,
Догорить  зоря,
Не  буде́́ш  моя.

 Бо  ж  не  мед  уста,
Скажу  ти  проста,
 Відчуть  зраду  міг,  
Та  припав  до  ніг.

Плаче  янголя,
Десь  почув,  здаля,
Навпіл  серце  рве,
Це  життя  земне.
 
Вітер  б’є  в  лице,
Почуття    -  скло  вщент,
Охолону  вмить,
Душа  вкрай  болить.

 Не  вернути  час,
Доля  ранить  нас,  
Стежку  віднайду,
Ти  пробач,  я  йду.

18.09.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2024

Я тебе чекала

Я  тебе...  чекала,  прийшов  час,
Попри  спеку,  все  ж  не  спинити,
Тихий  шелест  листви    поміж  нас,
День  настав,  літу  відступити.

Прохолода...  ніжністю  торкне,
Тут  жоржини,  айстри    за  вікном,
Я  відчую  дихання  земне,
Вже  сповите  росами  вінком.

Тож  торкнусь,  устами  залюбки,
Чаю  з  м’ятою,  знайду  спокій,
До  думок  навіюють  стежки,
Вкриті  листячком  жовтобоким.

Я  щодня  чекала,  як  весну,
 Й  досі  мрію,  ти  не  плач  часто,
Хоч  на  хвильку  забудь  про  війну,
Щоби  іскра  віри  не  згасла.

Золотава  ступнеш  у  парчі,
Вся  осяйна,  світлом  і  теплом,
У  лісах  дріматимуть  сичі,
Зачаруєш…  й  мене  дивним  сном…

Тебе  осінь…  я  дочекалась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2024

Подалі від метушні (проза)

             Серпневий  ранок…ще  сонце    по  травах  не  випило  роси.  Серед  трав  і  квітів  двоє,  ще  поряд,  лежать  два  велосипеди.  Напередодні  школи  це  їх  остання  пробіжка,  як  вони,  із  задоволенням  це  називають.  Відірватися  від  світу,  втекти  від    міського  галасу,  позбутися  метушні  і  нав’язливих  звуків  транспорту.  Хоча  і  живуть  на  околиці  міста  та  все  ж  за  містом  обом  комфортніше.  Тут  відпочинок    і  спокій,  є  можливість  вволю  насолодитися  тишею  і  красою.
Обоє  молоді  й  красиві,  як  привітне  ранкове  сонце.  Почуття  світлі,    як  безхмарна  блакить    у  очікуванні  щасливого  мирного  дня.
Вони  здолали  немалий  шлях,  так  з  кілометрів  дев’ять,  оминаючи  ряди  старих    посадок  з  ясенів,  сосен,  грабів,  клені,  дубів,  ліщини.  Позаду    помітний  пагорб  і  старий  покинутий  садок,  а  за  ним,  уже  знайоме  для  них  широке    поле.  Воно  уже  й  забуло  навіть  звук  трактора,  не  те,  щоб  роботу  плуга.  Мабуть    йому  привітніше  зустрічати  пташину,  що  гніздиться,  слухати  їх  пісні.  Та  тішитися  різними  травами,  польовими  квітами,  які  виблискують  на  сонці,  від    вітру  хвилями  переливаються  різними  барвами.
   Одягнені    у  жовті  футболки    і  в  короткі,  темно-зеленого  кольору  шорти,  вони  закинувши  ногу  за  ногу,  спинами  лежали  на  землі.  Їх  погляди,  як  теплі  рожеві  світанки,  а  усмішки  милі,  привітні.  У  очах  довіра,  бо  ж    поряд  сприйняття  справжнього  друга.
 П’ятнадцять  років  -  квітуча  юність.  Попереду,  ще  школа.  Воно  б  відірватися  би  поповній,  десь  у  кав’ярні,  але  ж  ні,  не  той  настрій.  Третій  рік  жорстокої  війни  кожного  примушує    задуматися,  що  буде  далі,  як  вижити?
     Вона    в  руках  тримала  кілька  віточок  чебрецю,
-  Ромко!  Ти  відчуваєш  запах  цієї  земної  краси?  Квіти  вже  відцвіли,  такі  маленькі  листочки,  тоненькі  стебла,  а  мають  чудодійну  силу.  Та  ти  понюхай,  запах,  аж  п’янить.
Він  дивився  в  небо,
-  А  ти  помітила,  яке  сьогодні  чисте  небо?  Блакить  осяяна  сонцем  -  краса!  Наталю!  Прислухайся,  біля  нас  немає,  але  здаля  я  чую  птахів,  мені  здається  їх,  ще  більше  стало.  Напевно  сюди  від  війни  перелітають.
-  Птахи,  як  люди  теж  тікають.  Всі  хочуть  жити.  Але  ж  деякі  вже  відлетіли  у  вирій.
-  Гнатко!  А,  як  ти  думаєш,  за  два  роки  нашого  навчання  щось  зміниться?
-  О-о-о  Ромчику…  лиш  Бог  знає,  так  каже  моя  бабуся.  Ця  московська  свора  божевільна,  важко  зупинити.
-  А,  як  ти  відносишся  до  проведення  в  школі    військової  підготовки?
-  Мені    це  потрібно,  бо  я  після  школи  мрію  в  інститут  Пирогова,  хочу  мати  вищу  медичну  освіту.  А  ти  так  і  думаєш  стати  юристом  чи  змінив  відношення  до  цієї  професії?
-  Я  ще  на  роздоріжжі,  почав  читати  «Право»  та  батько  каже  юристів  сіткою  лови,  а  на  залізницю  більше  серйозніших  працівників  бракує,  хоче  щоб  я    в    інститут  транспорту  поступав.  Тож    іще  маю  час  подумати.
-  Під  час  війни  і  твоя,  і  моя  професії  будуть  потрібні,  а  це  основне.
-  Я  думаю,    може    за  два  роки    навчань,    цей  жах    закінчиться.
-  Дай  Боже,  щоби  ми  і  зараз  не  ховалися  по  укриттях.
-  Ти  помітила,  коли  оминали  садок,  весь  урожай  при  землі,  так  нікому  і  не  був  потрібний.
-  Мама  розповідала,  що  господаря  вбили  на  війні,  а  дружина  з  дітьми  виїхала  за  кордон.
-  Тікають  люди…шкода.  Риба  занурюється  де  глибоко,  а  людина  де  краще.
-  Ромцю,  а  ми  з  тобою  не  втечемо,  в  Україні  залишимося?
-  Ой,  моя  ж  ти  подружко!  Хіба  я  схожий  на  зрадника?  Ти  захотіла  в  парк,  пішли  в  парк.  Повеселилися  з  горобцями  та  голубами  хіба  ні?  Мала  бажання  на  ставок,  пішли  на  ставок,  викупалася  вдосталь,  аж  тремтіла.  І  ось  твоя  забаганка  чкурнути  за  місто,  це  вже  втретє  за  літо,  хіба  я  заперечив?  Якщо  справа  розумна,    вдвох  маємо  задоволення,  то  чому  й  не  зробити.
Наталя  перевернулася,  лягла  ниць,  поклала  голову  на  його  груди.
-  Слухай,  мені  здається  тут  така  тиша,  я  навіть  вітру  не  відчуваю.
Позіхнула.
-  А  його  й  немає.
-  Ой  подивися  Ромко,  он  над  ромашкою  дві  бджоли  кружляють.  Як  думаєш  вдвох  сядуть  на  одну  квітку,  чи  якась  з  них  одна.  Квіточка  досить  маленька,  як  помістяться?
Хлопець  засміявся.
В  цей  час  дві  бджоли  присіли  на  тій  же  квітці.
-  Ой  дивися,  вони  такі  ж  дружні,  як  і  ми  з  тобою.
-  Щось  у  тебе  голос  трохи  глухим  став.
-  Це  напевно  на  мене  так  чебрець  подіяв,  трохи  на  сон  клонить.
 Роман  встав,  їй  під  голову  поклав  курточку,
-  Ти  дрімай,  а  я,  як  справжній  мачо  буду  тебе  оберігати.
   За  кілька  секунд  Наталя  солодко  сопіла.  Він  не  марнував  час,  довкола  збирав  польові  квіти,  сплів  два  вінка.  І  кілька  волошок,  щоб  швидко  не  зів’яли  обгорнув    листком  лопуха.
Роман  нахилився  над  Наталею,  сухим  колоском  провів  по  щоці,
-  Так,  вже    минула  ціла  година,  може    досить  відпочивати,  пора  повертатися  додому.  Вона  відразу  відкрила  очі.  Її  привітна  посмішка  визиває  гучне  серцебиття.  Він  підніс  букет  волошок  і  відразу  ж    одягнув  собі  і  їй  вінки.  Щаслива  Наталя  обійняла  його  подякувала.,
-  Ти  такий  прикольний!  Тобі  личить  вінок!
-  І  тобі  личить.  Ти  в  цьому  вінку,  як  польова  фея.
Обоє  голосно    сміялися.  З  посадки  почули  звуки  птахів,  переглянулися.
-  Бачиш…    і  їм  з  нами  весело,  -    помітила  Наталя.
В  її  очах  блискавки  -  веселики,
-  Ти  вмієш  піднімати  настрій.  Ану  давай  зіграємо  в  курочку  і  півника,  хто  виграє,  той  буде  їхати  першим.
-  От  згадала  дитячі  забави!  Ну  гаразд,  тільки  швидко.  Нагадай,  бо  я  вже  й  забув.
 Дівчина  вирвала  кілька    стеблин  трави,
-  Ось  дивися,  у  нас  з  тобою  порівну.  Захоплюй  травичку  знизу  і  потягни  вверх.  У  кого  верхівка    гостренька  той  півник,  а  в  кого  пушком  лежить,  то  курочка.
-  Але  ж  я  хлопець  маю  бути  півником,-  весело  помітив  він.
-  Та  це  ми  ще  побачимо,  який  з  тебе  півник  вийде.  Може  в  мене  буде  півник  і  я  поїду  перша.  Так,  давай  одночасно    на    число  -  три.
     Вони  стояли  серед  поля.  Легкий  вітрець  ледь  помітно  здіймав  їх  волосся,  по  полю  розносився  сміх.  
 Усміхнений  Роман,  задоволено  підніс  їй  свою  траву,
-  І  все  таки  я  півник,  бачиш,  як  і  має  бути.
Наталя    зазирнула  в  його  очі,  Тобі  майже  завжди  везе.  Але  це  ж  не  правильно.
-  Зате  чесно.  Ну  поїхали!
     По  обіч  траси,  водіїв    машин  привертають  увагу  два  велосипедиста  у  вінках.  Під  силою  зустрічного  вітру  квіти  розвіюються,    тріпочуть.  Небайдужі  мило  усміхалися  і  іноді  сигналили.  Роман  їхав  першим,  але  часом  пропускав  її  вперед,  показуючи,  що  дівчина  не  одна.  Вона  ж  весело  підморгувала  йому,  не  приховувала  радості  від  проведених  щасливих  годин.  Хоча  й  недовго,  але    без  нарікань,  без  гамірного  міста.  А  нині    й  навіть  без  сирен,  транспортних  звуків  і  галасливих  криків,  що  інколи  так  потрібно  для  душевного  спокою.
Попереду  завтрашній  день…  йти  до  школи.  Хоч  і  багато  думок,  хвилювань,  але  життя  продовжується.
                                                                                                                                             01.09.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022268
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2024

Молодий туман

Досить  несміло  стеливсь  серпневий  туман,
То  десь  клубком,  десь  мережкою  рясною,
Все  ж  намагавсь  приховати  жах,  не  обман,
Того  життя,  що  пов’язане  з  війною.


Де  та  долина  і  лелеки,  дзвін  джерела?
Жаль  та  довкола  вирви,  ями,  згар  трави,
Туману  боляче,  не  розправить  крила,
Він  не  спроможний  лишити  знак  своєї  краси.


Душа  страждає  і  всесвіту  теж  щемить,
За  болі  й  зраду  жити  на  землі  мирно,
Дощова  хмара,  навіть  не  спиниться  й  на  мить,
Бо  сліз  нема,  вже  виплакані,  пливе  невпинно.


Допомогла  б  туману,  але  ж    несила,
Геть  зовсім  виснажена,  наче  пір’їна….


                                                     10.09.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2024

Мрійниця ( проза)

         По  небу  хмари  деінде  неначе  на  плаву  та  в  той  же  час,  зненацька  ніби  на  якісь  миті  завмирають.  Сонячне  проміння    вдалину  досягає  відблиском,  нині  світанок,  як  з  постаменту  проганяє.Окраса  кольорів  змушено    змішалась,  відходила  на  захід  сонця.  Там,  все  довкола,  ще  не  в  стані  пробудитися.
     Дачний  будинок  приймав  вітання  ранку.  Небесне  світило,  то  ближче,  то  далеко,  випромінювало  округу.  В  кімнаті  тиша,  ніби  все  іще  бачить  сни  та  це  лише  на  перший  погляд.  Через  білі  шовкові  фіранки,  золоті  промінці  лягли  на  обличчя  Олі.
Дівчинка  декілька  раз  відмахнулася  рукою,
-  Ото  нав’язалися,  гірше  мух,  правда  не  гризуть  а  гріють  але  ж  спати  не  дають.
Терпець  урвався,  різко  піднялася,  з  ліжка  спустила  ноги.  Щойно  спало  на  думку,  ще  ж  ніби  рано,  мами  не  чути,  мабуть  солодко  спить.  А  чому  й  ні?!  Он  вчора  ввечері,  ми  так  довго  купалися  в  ставку,  що  я  навіть  пожартувала,  що  ми  з  нею,  як  риби.  Вона  голосно  сміялася,  той  сміх  летів  до  верху,  а  потім,  його  звук  раптово  топився  у  воді.  Я  і  про  це  сказала  мамі,  вона  ж  мило  всміхалася  і  вкотре  мене  назвала  мрійницею.  Та  то  ж  добре,  помітила  про  себе  й  тихо  вийшла  з  будинку.  
     Оля,  як  початківець  малювання,  своїми  синіми  оченятами,  все  що  бачила  ніби  фотографувала.  Весела,  добродушна  дівчина,  в  шістнадцять  років  знаходила  себе    у  спілкуванні  з  фарбами.  В  основному  масляні  фарби  збуджували  її  душевні  почуття,  сприйняття  краси  і  звабливості  до  навколишнього  світу.  Дев’ять  років,  як  дев’ять  кроків  минули  швидко,  лякав  десятий  клас,  що  далі?  Правда,  маючи  друзів,  щире  спілкування  відволікає  від  думок.  Інколи  хтось  із  хлопців  жартома  скаже,
-  Ой    Олю,  цей  кирпатий  носик  з  ледь  помітним  ластовинням  та  твої  жарти,    хіба  можна  забути,  як  навіть  і  кожен    вже  піде  своєю  дорогою.
Вона  за  словом  у  кишеню  не  полізе,
-  То  мене  так  сонечко  любить,  від  нього  маю  подарунок,  я  під  його  захистом.
     Серпневий  ранок  багатий  на  сріблі,  золоті  роси.  Веселковим  намистом  переливаються,  ще  зелені  трави  під  захистом  посадки.
-  Хе,  ой,  я  ж  босоніж…  та  нічого,  це  ж  не  вперше.
Розставляє  руки,  бігла,  торкалася    кущів  чорниці  та  струнких    по  пояс  молодих    кленів
-  О,  я,  як  пташка  лечу.  Гей  братики,    прокидайтеся.  Мене  сонечко  розбудило  і  вам  пора.  А  то  бач,  заховалися  під    старими  шовковицями  та  серед  темних,  наче  сердитих,  як  хмарна  нічка,  стовбурів  грабів.  А  я  здається  виспалася,  -  мугикала  під  ніс.
   Порушивши  тишу  посадки,  що  тягнулася  від  дачних  будинків  до  ставу,  нарешті  зупинилася.  В  її  очах  блиск  радості  і  щастя,
-  Як  тут  добре,  всього  двадцять  кілометрів  від  містечка,  не  чути  ні  звуків  сирен,  ні  літаків.  Ось  так  би  жити,  як  раніше.  І  щоб  мій  любий  братик  Максим  повернувся  з  війни.
Раптом  відчула  легкий  біль,  ступню  обволокло  павутиння,  в  ньому  декілька  зовсім  молодих  гілочок  малини  вп’ялися  в  тіло.  Швидко  рукою,  на  ходу  відчепила,  зробила    кілька  кроків  вперед.  Зачарована  видом  зупинилася.
   Ранок  дозволив  сонцю  з’явитися  у  всій  його  красі.  Воно  наче  всміхалося  до  неї.  І  в  той  же  час,  його  проміння  плавало  по  поверхні  води,  то  за  мить  топилось    у  ній.  Її  погляд  блукав  над  водою,  вже  зупинився,  вражена  неймовірно  красивою  картиною.  Це  ближче  до  берега,  в  цьому  місці  був  обрив,  у  воді  побачила  високі  водорості.    По  них  кисневі  кульки,  як  намистини  у  сні  та  враз  зграйка  мальків  порушила  їх  спокій  і  кульки  піднімалися  вверх  і  зникали.  На  їх  місті  з’являлися  нові,  правда  вже  трохи  менші  за  розміром.
Цікавість  збентежила  молоду  душу,  не  могла  відвести  погляд.
-  О-о-о…  підводне  життя  таке  тихе,  цікаве,-  сказала  тихо.
Глибокий  вдих,  її  голос  порушив  цю  казкову  тишу,
-  Доброго  ранку!  Я  Оля!  -  скільки  мала  сили,  вигукнула  вона.
-  Оля…Оля…ля…,-  рознеслося  по  всій  окрузі.  Наче  все  стрепенулося.  З  переляку,  у  воду  кинулися  дві  жаби.  Ґза  мить  у  мутній  воді  плавали  балухаті  чотири  ока,  ніби  чогось  чекали  що  буде  далі.  
-  Ой,  чудасія,  які  кумедні,  наче  чотири  мінливі  кульки  на  поверхні  води.
 Привернув    увагу  і  шелест  листя  зі  сторони  чагарника  і  зілля.  Зовсім  близько  з’явився    чорногуз.  Демонстративно  стояв  на  одній  нозі,  другу  потягнув  і  з  нею  ж  розправив  крило.  Її  обличчя  вкрила  мила  усмішка.
-  Ого!  Та  ти  ж  велетень,  красень.
Від  несподіванки,  в  цей  час  тільки  й  могла    сказати.Та  вчасно  думка,  мені  б    з  тобою  сфотографуватися  та  викласти  в  тубі  своїм  однокласникам.
Чорногуз  не  злякався,  але  йому  така  компанія  не  до  вподоби,  зник  поміж  зіллям.
 В  цей  час,  принаймні  їй  так  здалося,  прокинувся  став.  І  вітерець,  напевно  той,  що  відпочивав  у  темному  чагарнику  й    світло-зеленому  зіллі,  торкався  води.  Ледь-ледь  помітні  хвилі  злегка  бризкали  водою  на  піщаний  берег.  А  далі,  по  ставу  де-не-де  плескається  риба,  малі    і  більші  круги  переливаються  веселкою  і  губляться    по  воді.  Їх  доганяють  краплі,  що  здійнялися  вище,
-  О!  Ніби  в  доганялки  граються.  Яка  краса!  -  вирвалося  з  її  вуст.
Примружила  очі,    здалося  край  берега  навпроти,  човен  повільно  розрізає  водяне  полотно.  Пливе  в  її  напрямку,  на  ньому  силует  чоловіка.
-  Яка  буде  чудова  картина,  прошепотіла  ледь  чутно.
-  Це  мій  братик,  повертається  з  війни,  якби  ж  не  забути  цю  уяву.
Відчула  гучне  серцебиття,
-  Якби  ж  повернувся  -  дай  Боже!
Голос  мами  повернув  до  реального  життя,
-  Олю!Олю!
-  О,  знову  замріялася,  пора  йти.
   Поверталася  в  будинок,
Мій  порив  до  земної  краси,  на  жаль,  закінчився.  Зараз  приїде  електричка    і  галасливі  відпочивальники  заполонять  цей  прекрасний  світ.
   Вона  в  будинку…  мама  трохи  сердито,
-  Ой,  доню-доню,  одягнена  лише  в  нижній  білизні,  не  сором?
-  Тю!Ми  ж  тут  одні  залишилися  на  ночівлю.  Всі  відпочивальники,  рибалки,  вчора  по  дамбі  довгим  рядком  відправилися  на  станцію,  я  бачила.  Ну,  ще  залишився    ставок,  жаби,  риби,  чорногуз,  якого  бачила.  Доречі,  а    тато  з  відрядження  тільки  завтра  приїде,  кого  соромитися  і  що  тут  такого?  Ой  стільки  всього  я  бачила!
-  Гаразд,  присядь,  поснідай.
Оля    виделкою  відривала  маленькі  шматки  омлету,  відправляла  в  рот.  Не  поспішала,  адже    треба  було  про    все  побачене  розповісти  мамі.
Закінчуючи    свою  розповідь  підкреслила,
-  Мамо  та  водичка,  що  веселкою  переливається  і  той  човен  мене  надихають  написати  картину.
-  Ой-ой  картину,  щось  не  віриться.
-  А  що  на  річці  човен,  а  в  ньому  наш  Максимко,  теж  не  віриться?
-  Це  доню,  напевно  казка,  їм  там,  наразі  дуже  важко.
-  Мамо,  але  ж  казки  теж  беруться  з  життя.
Гаразд,  моя  фея-мрійниця  поснідала,  запий  чаєм.
-  Дякую!  А  де  мій  мольберт,  фарби?
-  Як  завжди  в  машині!-  мати  дивилася  вслід  доні,  як    добре,  нехай  мріє  про  краще,  дай  Боже,  щоби  все  збулося!
                                                                                                                                               07.09.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021769
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2024

Щиро дякую за вітання

 Хмурий  ранок,  час  так  плине,
Моя  думка  в  юнність  лине,
Пригадала  рідну  неньку,
В  білій  хусточці,  сивеньку.

Народилась..  де  і  коли,
Та  ім’ям  світлим  нарікли,
Вона  мило  усміхалась,
Слізьми  оченьки  вкривались.

Як  закІнчаться  вже  жнива,
Туман  сивий,  поле  вкрива,
Та  й    почнем  буряк  копати,
Тоді  й  будеш  святкувати.

В  рік  дракона  під  знак  діви,
У  саду  лунають  співи,
І  майорці...  скрізь  буяли,
З  Днем  народження  вітали.

В  піднебессі  чиста  просинь,
Втекло  літо,  ніжить  осінь,
Як  берізка,  плями  в  листі,
Злато  в  сукні,  мов  намисто.

Посріблили  ранні  роси,
Іще  змолоду  всі  коси,
В  них  ховаю  журбу,  радість,
Прийшла  осінь,  з  нею  й  старість.

Хай  вона  буде  красива,
Хоч  пора  війни  журлива,
Та  не  втрачу  я  надію,
Бо  живу,  згадаю,  мрію.

Я  пройду  важкі  дороги,
Щоб  у  наш  -  День  перемоги,
Змогла  Вас  всіх  привітати,
Щастя  й  миру  побажати!

***

Шановні,    дорогі  мої  друзі!
Щиро  дякую  за  теплі,  щирі  слова  вітання.
Миру,  здоров’я  і  добра  Вам!
Нових  успіхів  на  ниві  творчості!

06.09.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2024

Із блиском веселки

Зненацька  котилась,
Кругленька,  маленька,
Це  їй  не  наснилось,
Із  блиском  веселки,


Чи  це  народилась?
Чи  з  неба    упала?
Вмить  сяйвом  світилась,
Десь  мрія  гуляла.

Як  кулька  прозора,
Із  сонця  оправа,
Трава  неозора,
Руденькою  стала.

Вітрець  враз  незваний,
Порушив  їй  спокій
Рашист  окаяний,
Посипав  скрізь  попіл.

Зомліла  краплинка,
З  листочка  стікала,
Де  ж  щастя  хвилинка,
Біди,  лиш  зазнала....


Вона  ж  незрівнянна,  
В  землицю  сховалась...

         30.08.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2024

З Днем Незалежності Україно!

Моя  країна  -  Україна,  незрівнянна,
Сяй  та  світи,  як  навесні  зіронька  рання,
Хоч  кровоточить  від  війни  рана  глибока,
Ціна  за  волю,  щастя  й  мир  дуже  висока,

Та  мрій  і  віри  русня  не  вкраде  ніколи,
В  світле  майбутнє,  в  жита  й  поле  волошкове,
Позолотиться  нива  і  пишні  колоски,
Зігріють  серце  й  душу  народу  навіки́!

*
 Тож  слався  рідна  Україно,  люблю  тебе!
Уклій  й  подяка  нашим  мужнім  захисникам!
З  Днем  Незалежності  дорогі  друзі!

                                                 24.08.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2024

Хвороба знаті…

До  небуття  лиш  один  крок,
Ненависть  тисне  на  курок,
В  людській  подобі  ворог  тут,
Хоче  підняти  свій  статут.

Багато  слави-  злети  ввись,
Себе  любити,  світ  змінить,
Хвороба  знаті  -  звірське  зло,
Знову  до  нас,  воно  прийшло.

Орел  двоглавий  -  знак  війни,
Несе  в  собі  дух  сатани,
Він  теж  вселився  в  люд  простий,
Готовий  смерть,  всім  принести.

Журливі  ранки,  цвинтар,  вінки,
Не  один  день,  на  жаль,  віки,
Спроможність  волю  зберегти,
Чому  не  бачать  це  Боги?

Країна  має  свою  ціль,
Зібравсь  всесвітній  гурт  бійців.
У  боротьбі  за  мирний  світ,
Уберегти  весняний  цвіт.

Щоб  зупинити  злет  орла,
Згорить  ненависть  …  вся  дотла!

                                             21.08.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020494
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2024

Літня пора…

(  від  чоловіка)

Літня  пора...  щоднини  йде  у  небуття,
Та  я  пливу  по  течії,  таке  життя,
 Жінку  лелеїв  і  любив,  мало  цінив,
Як  той  цунамі  у  вирій  полетів,
Тож  не  мав  спокою  і  чудових  мрій.

Роки  –  роки,  разом  більш,  як  п’ятдесят,
Є  онучата,  по  поличках  сидять,
Чи  мабуть  ні?  Бо  в  них  джерелом  життя,
Якби  у  злагоді,завжди  все  до  пуття.

Воно  б  радіти,  але  ж  сьогодні  війна,
Кожну  людину,  біль,  смуток  огорта,
За  вояків,  які  спасають  день  при  дні,
У  бою  гинуть,  гірко  плачуть  матері.

 Так  я  старий,  як  павутиння  навесні,
Мабуть  давно  мої  думки  снять  у  імлі,
Але    ж  так  хочу  знайти  світло  в  тунелі,
Нехай  ця  осінь  розхлюпа  акварелі…

Надія  є,  пташки  в  гурті,  веселенько,
 Продовжать  спів,  на  серці  знову  тепленько,
Хай  проводжають  літо,  я  почекаю,
Весну  зустріну,    то  ж  вперто  відчуваю.

І  як  не  важко,  нам  часом  із  старою,
Най  ми  посидьмо,  втішаймось  під  вербою,
Ну,  як  колись,  вдвох  у  квітучому  гаю,
Милуймось  люба,  наче  знову  у  раю.

Дай  Боже  дітям,  онукам  світ  змінити,
Щоби  спроможні,  всякчас  жити  в  мирі,
 Та  й  нам  від  цього  б  всім    тільки    радіти,
А  щодо  літа,  йому  пора  у  вирій!
 
                                                               15.08.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2024

Пішла й нехай

                                               (  від  чоловіка)

Пішла  й  нехай,  журби  не  маю  й  сумлінь,
Мій  час  весняний,  жити    без  потрясінь,
Часто  годив  та  все  ж  зробила  свій  крок,
Мрії  зігріли,  злет  волі  до  зірок.

Чи  ти  зухвалість,  часом  відчуваєш?
Свобода,  кайф,  із  друзями  фліртуєш,
Солодку  мить  покриє  руда  осінь,
Тоді  душа,  тебе  саму  вже  спросить,

Чому  літала,  як  славнозвісна  бабка,
Роки  летять,  згадати  тоскно,  гадко,
Часу  нема  виправити  помилки,
Життя  збагнути  -  присмак  гіркоти.

Несу  свій  хрест,  покидала  не  одна,
На  жаль,  рясніє,  на  висках  сивина,
Теж  не  безгрішний,  напевно  гонор  мав,
Така  є  доля,  можливо  не  кохав?  

Видно  жорстокий,  я  не  кричу  прийди,
Часом  самотність  не  приносить  біди,
У  Бога  певно,  це  заробили  ми,
Не  зрозуміли  квітучості  весни.

                                           14.08.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019962
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2024

Просто жити

Думки  линуть  у  далі
Течію  не  впинити,*
Чи  забути  печалі,
Про  війну  й  просто  жити?

Це  ж  зробити  так  важко,
Мабуть  нині  не  можна,
На  душі  тускло,  тяжко,
Ні  мабуть,  не  спроможні.

Позабути  діяння,
Ворогів,  злих,  проклятих,
Зникли  всі  сподівання,
Щоби  світ  врятувати.

Вже  думки  в  потойбіччя,
Чути  крики  маляти,
Душі  клич  –  протиріччя,
Яка  ж  бідна  та  мати.

Що  зростила  надію,
І  плекала  в  любові,
За  що  вкрали,  цю  мрію,
По  життєвій  дорозі?

Де  не  глянеш  руїни,
Вдалині  безпросвітно,
Не  зібратись  родині,
Ранок  снить,  непривітний.

Серце  крається,  плаче,
Просто  хочеться  жити,
Пробач  неньку,  козаче,
Не  змогла  захистити.

Потік  рік,  як  веснонька,
В  повсякденному  вирі,
Не  вернулась  і  донька,
Життя  -  море  у  штилі.

Як  дожити  старенькій,
Без  синочка  і  доні,
Слізьми  землю  скропити,
І  поскаржитись  долі.

Думки  линуть  у  далі,
Почуття  не  спинити,
Як  відлуння  в  кришталі,
Що  давно  вже  розбитий…

Хай  би  сяйвом  у  небі...
Щоби  просто  всім  жити.

                                               11.08.2024р
                             (*Впинити  -    те  саме,
                                   що  спинити)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019730
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2024

Лист коханій

Ти  не  вплітай  у  коси  смуток,
Про  мене  люба,  про  війну,
Не  мали  ми  такої  скрути,
Прошу  згадай,  нашу  весну.

Її    струмки,  як  звуки  скрипки,
Зваба  до  ніжності  й  тепла,
Як  під  дощем  змокли  до  нитки,
Мене  від  холоду    спасла.

Ті  почуття  -  бузку  цвітіння,
Як  трунок  збірного  вина,
Для  двох  завжди  порозуміння,
То  в  світлі  дні,  тепер  війна.

Я  їй  дивлюся  прямо  в  очі,
Мов  за  спиною  стоїш  ти,
Слова  плекаю,  всі  пророчі,
Ніхто  не  зрушить  нам  мости.

Я  вірю,  знаю,  настане  час,
Жура  відійде  і  печаль,
Кохана  чуєш,  повір  для  нас,
Заграє  вальс,  вмілий  скрипаль.

Тож  приховай  сльозини  в  жмуток,
Вже  й  від  дощу  змокли  сади,
Більш  не  вплітай  у  коси  смуток,
Не  хочу  бачить  сивини….

Я  повернуся  тільки  жди…

                 06.08.2024р
                                                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019462
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2024

У безмежні висоти

У  безмежні  висоти,
Час  невпинно  летить,
Ти  зробив  вірні  кроки?
Чи  щасливу  мав  мить?

Та  прийняти  не  в  змозі,
Твоє  рішення  сину,
Загубився  в  дорозі,
Все  думок  не  покину.

У  безмежні  висоти,
Мрія  біль  відпустить,
Чому  світ  цей  жорстокий,
Щем  під  серцем,  болить.

Не  знайшлося  стежини,
На  землиці  рідненькій,
Не  послухав  родину,
Не  сказав  навіть  ненці.

Серед  поля  у  шрамах
Знайшов  прихисток  нині,
Зойк  відлуння  по  хмарах,
Лились  сльози  полинні.

Здаля  крик  журавлини,
Не  почуй,  чи  відвернись,
Поспішай  до  хатини,
Де  дитинство,  народивсь.

*
Хай  війна  клята  згине,
Плаче  мати  у  полі,
До  небес  смуток  лине,
Не  пізнав  щастя  й  долі.

                       03.08.2024р

                                                                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2024

Серпень місяць…

Здалі  лине  спів    пташини,
Вмить  веселий,  то  журливий,
Відлік  часу  на  хвилини,
І  для  літа  теж  невпинний.

Серпень  місяць  на  порозі,
Забирав  красу  у  кошик,
І  спинити  час  не  в  змозі,
Холод-  краплі...  сіє  дощик.

Вже  ранкові  снять  тумани,
То  кесільні,  то  молочні,
Не  позбутися  омани,
Вона  зникне  пополудні.

Вже  сія  сонце  лукаве,
У  обіймах  хмар  мінливих,
Та  й  проміннячко,  ласкаве,
Нас  порадує  щасливих.

Ті  години  для  натхнення,
Віра  мрію,  врешті    мати,
Щоби  серпень,  як  знамення,
Приніс  мир  у  кожну  хату.

Надвечір’я...  павутиння,
Заснувало  все  довкола,
Тче  павук  думок  сплетіння,
Прилягла  трава  шовкова.

Серпень  місяць  -  вітрам  воля,
Відчувати  насолоду,
Хай  же  дасть,  ще  кращу  долю,
Працьовитому  народу.

Здаля  чути  звук  пташини,
Враз  навіяв  сподівання,
Крає  серденько  дівчини,
Хай  з  війни    прийде  коханий…

Й  засія  зіронька  рання,
В  серпні  щезнуть  всі  сумління.

                                   01.08.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2024

Де той хавчик ( з гум)

Пора  літня,  славна  жінка,
Все  на  кухні,  наче  бджілка,
На  пательні  кабачечки,
В    банячку  тушить  котлетки.

На  порозі  Миколайчик,
-Я  прийшов,  мила,  по  хавчик,
А  вона  фартух  знімає.
До  садочка  зазиває,  
Ти  послухай  соловейка,
У  нас  дружная  сімейка.

У  очах  блиски  -  іскринки,
Притулився  до  Іринки,
Вдвох  утриматись  не  в  змозі,
Загубились  при  дорозі,
Васильків    запах  духмяний,
Обід  буде  незрівнянний.

Не  пізнали  б,  усі  в  селі,
Якби  ж  хата  не  у  пітьмі,
Запах  гару  ліг  повсюди,
Він  не  чув  чмокав  у  груди,
Вона  сяяла  зорею,
У  думках  немов  до  раю.

Де  той  хавчик,  де  вечеря,
А  дружина,  як  та  гиря,
Задихався  донезмоги,
Нема  іншої  дороги,
Як  не  стане  так  кохати,
І  вечерям  не  бувати.

                           19.07.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2024

Неждано - негадано

Неждано  -  негадано  на  злеті  бажань,
Все  небо  зчорніло  і  вмить  блискавиця,
Розтинала  навпіл,  цвіт  думок,  сподівань,
Дозволила  чаші,  ущент  покришиться.

Чому  і  навіщо,  завада  коханню,
Ура́зливий  грім,  покотилось  відлуння,
Тебе,  у  час  мирний,  спонукав  до  раю,
Та  чаша  любові,  не  стала  дарунком.

Ні  тим,  двом  закоханим,  ні  кату  злому,
Який,  йде  війною,  зруйнувавши  життя,
Снаряди  дощем,  шле  по  мужнім  народу,
І  губить  надії,  як  смерть  до  забуття.

Неждано,  підступно,  кохання  на  попіл,
Увись,  як  лелека,  злетів  любий  сокіл.

                                                   13.07.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017576
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024

Сьогодення країни

Дитя  на  руках,  усміхнулася  ніжно,
Затьмарило  розум,  на  плечах  каміння,
Здаля  лине  спів,  матусі  колискова,
Чомусь,  стіна  поруч,  миттєво  багрова.

Все  ж  очі  із  блиском,    заснемо  рідненький,
Мине  все    так  швидко  і  цей  грім  тихенький,
Пітьма  безпросвітня,  стук  сердець  спинився,
У  смуті  й  тривозі,  весь  світ  затаївся.

Ніхто  не  пробачить!  Маленька  дитина,
Несе  важкий  біль  й    іграшку  до  руїни,
Таким  сьогодення  накрило  країну,
Уста  знов  шепочуть  -  Спаси  Україну!

                                                             12.  07.  2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2024

Цей день ( хоку)

Стражденна  днина,
А  там  чиясь  дитина,
Останній  подих...


Нехай  би  горе,
Упало  на  дно  моря,
Навік  забути...


Кубло  рашистів,
Позбутись,як  фашистів,
Їх  стежка  в  пекло....

***
Не  пробачимо
Смерть  дітей  і  матерів,
Болить  серденько....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2024

Про сусідку й самотність ( з гум)

                   Подаю  повторно,  гумореска
                       була  написана  в  2016р.

***
Я  збиралася,  вже  спати,
Як  самій,  було  лягати,
Місяць  й  зорі  так  моргали,
Про  кохання  чаклували.

Тож  давненько  жду  коханця,
От  сиджу  проти  віконця,
А  він  певно  заблудився,
У  сусідки  опинився.

Ой,  вже  бачу  його,  трясця,
Взяла  б  хутко  та  й  за  яйця,
Ні  не  пхаю,  туди  носа,
Бо  в  сорочці  сиджу  боса.

Та  й  минулого,  то  разу,
Довела,  мене  до  сказу,
Її  пику,  все  ж  набила,
Бо  ревнива  ж,  ледь  не  вбила.

Клявсь,  боживсь,  це  в  останній  раз,
Навела,  трохи  тих  (прикрас),
У  медпункті  ночувала,
Я  ж  миленького  кохала.

Маю  знов,  цю  неприємність,
Гомонів,  у  нас  взаємність
І  чого,    туди  було  йти?
Нам  не  варто  різать  мости,
Хочу  щоб,  не  був  гулящим,
Лиш  моїм  й  самим  найкращим.

Мов  на  вахті,  я  всю  нічку,
Підкидала  дров  у  пічку,
У  сусідки  все  світилось,
На  порозі,  враз  явилось,
Чи  коханець,  чи  потвора,
Я  угледіла  сеньйора.

На  обличчя,  з  лампи  світло,
Ні  фіга,  оце  заквітло,
Та  то  ж    негр,  Боже,  чорнющий,
Як    той  чахлик,  невмирущий.

Блискав  білими  зубами,
Мені  вздрілось,  то  петарди,
З  переляку,  аж  хрестилась,
Аж  за  серденько  схопилась.

Обійняв,  міцно  цілує,
Вже  й  до  стежечки  прямує,
Йшов  у  сторону  вокзалу,
БосонІж,  бігом    з  опалу,
До  сусідки  кричу,  -  Люба!
Сидить  бачу,  біля  дуба,
Мій  Петро,  ото  паск*да,
Наче  синій,  як  приблуда.

Розчепірив  пильні  ноги,
О,  наставила,  вже  роги,
І  йому,  моя  сусідка,
Чергова  в  неї  інтрижка.

Всі  на  неї  кажуть  квітка,
Ой,  солодка,  славна  жінка,
Мужики,  неначе  бджоли,
Не  минають  дім  ніколи.

Вай,  вхопила  іноземця,
За  чергОвого  коханця,
От  везе  прудкій  зар*зі,
Ще  й  працює  у  сільмазі.

Петре  чуєш,  -  кажу,-  Друже,
Він  лепече,  –Люблю  дуже,
Лише  мила,  тебе  одну,
Наче  зірку  в  небі  ясну.

Я  до  Любки,  -  Ну,  як  справи?
Годен  негр,  був  до  забави?
Та  ледь  рота  відкриває,
П`яна  знов,  вітром  хитає,
І    сопе,  бурчить  до  мене,
-  Не  чіпай,  серденька,  нене!

Запитала,  -  Тут    був  Петро?
-  Мені  твій,  як  зайве  ребро!
З  того  вже,  що  можна  взяти?
Одне  те,  тільки    багатий,
Що  до  сексу,  нікудишній,
Ти  пробач,  благаю,  грішній.
Із  Петром  завше  краще  всіх,
 Вів  у  рай,  в  спокусливий  гріх.

Жар  вогню  по  наших  тілах,
 Закипала  кров  у  жилах,
Якби  ж  він,  мене  покохав,
То  до  тебе  б  та  й  не  тікав.
Вдвох  сидим,  Петрусь  ледь  сопе,
Вже  на  ліжку  у  мене    й  хропе.
,
Ми  ж,  як  кажуть,  по-сусідськи,
Почуття  пізнали  бабські,
Як  спустошили  вдвох  пляшку,
 Провела  додому  Любку,
Ясний  місяць  усміхався,
Немов  з  нами  привітався.

По  селі,  вранці  новина,
В  хаті  весело,  не  одна,
Все  ж  добилась,  хай  йому  грець,
Бо  ж  самотності  йшов  капець!
Правда  трохи  в  ластовинні,
 Не  жонатий,  зате  нині,
Рада  врешті,  це  відбулось,
Усе  вдАлось,  як  жадалось.

 А  надворі  казка-  вечір,
Обіймав  милий  за  плечі,
Він  для  мене,  все  на  світі,
Ми  ж,  як  квіти,  в  буйноцвітті.

               *Чахлик  невмирущій  -  Кощій  безсмертний.

                                                                                       2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016709
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024

День народився…

День  народився,  здолавши  значну  відстань,
Світанок  й  ранок  проклали  значний  шлях,
Йому  дорогу  уступив  щербатий  місяць,
 Щоб  звеличався,  не  переслідував  страх.

Лиш  перші  кроки,  обросив  ніжки  в  росах,
Краплі  веселкою,  заграли  перед  ним,
Залишки  ранку,  прохолода  в  покосах,
Світило  гріло,  над  землею  вмлівав  (дим).

День  народився  і  зазвучала  пісня,
Це  солов’їна,  розбудила  все  навкруг,  
А  що  ж  погода?Ця  пані  зна,  що  грішна,
Хоч  усвідомлює,  що  день  для  неї  друг.

День  яким  буде?  Які  зустрінуть  хмари?
Що  навіщує,  яскравість  днини,  чи  сум?
Чи  чорні  й  сірі  розіллять  води  -  чари,
Може  проб’ється,  поміж  них  променів  струм.

Чудовий  настрій  -  літня  пора  буяє,
Сонячний  зайчик  приляже  на  долоні,
Тепло  відчуєш,  душенька  заспіває,
Ти  у  казковім,  життєвому  полоні.

День  народився,  як  засліплене  дитя,
По  землі  сяйво,  мерехтить  із  тремтінням,
Досить  легеньке  та  приємне  відчуття,
Тепло  сприйнявши,  пробудиться  цвітіння.

   Мов  ненароком  помічаєш  плине  час,
В  надії  мрії  -  збуватись  лише  світлим,
Щоб  дні  війни,  нарешті  покинули    нас,
І  кожен  день  для  всесвіту  став  привітним.

Най  лине  музика,  то  ж  народився  день,
І  піднебесся  квітне  в  мирній  блакиті,
Народ  забуде,  про  виття  злющих  сирен,
Хай  в    Україну,  прийдуть  щасливі  миті.

                                                                   26.06.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2024

Блакить неба…

(У  ці  важкі  дні,  так
                                                                 хочеться  світлих  мрій)

Блакить  неба  ясна,  як  широке  поле,
Із  земним  світилом  людські  побажання,
Сподівань    таємних,  щастячка  і  волі,
Як  політ  пташини,  звечора  й  до  рання.

А  здаля,  по  краю,  бірюзи  серпанки,
Не  зумів  світанок,  приховати    радість,
Загравань  із  сонцем,  його  забаганки,
Вже  втікав    від  ранку,  щоб  не  їла  заздрість.

Синьооке  небо,  то  безмежне  поле,
Волошковий  колір,  як  цвіт  витривалий,
Для  життя,    стежини  подарунок  долі,
Щоби  настрій  гарний,  стук  сердець  бувалий.

Враз  по  небу,  хмари,  як  білі  ряднини,
Принесуть  надії,  тоді  й    душам  спокій,
Як  шматки  лугові,    зеленаві  нині,
Тут  цвітуть  ромашки  в  них  жовтенькі  очки.

Та  буває,  раптом,  потемніє  злісно,
Блискавиць    стремління  -  війни  миготіння,
Навесні  частіше,  не  чекавши  звісно,
Ой  не  треба,  простір,  даруй    просвітління.

Гей  летіть  хмари,  із  чорними  хустками,
Хай  яснить  зірниця,  а  дощі  сльозливі,
У  минуле  підуть.  Сини  й  доні  мами,
Мов  птахи,  на  крилах,  злетяться  щасливі.

Підкрадався...    вечір,  ластівки  високо,
Най  у  мирний  час  та  й  щоднини  довіку,
До  доріг  незнаних,  відлетить  жорстокість,
Ластів’ятко    миле  втішається  світу.

***
 Шановні  друзі!
Щиро  вітаю  із  Зеленими  святами!
Миру  !  Щастя  і  добра!
Хай  Трійця  свята  придасть  вам  більше  віри  і  любові!

23.06.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2024

Пелюстки по стежині

Роздрібленість  півоній,
Пелюстки  по  стежині,
Враз  вітер,  звук  симфоній,
Немає,  мрій  віднині.

Покроплені,  рудим  дощем,
Не  вирватись  надіям,
Когось  під  серцем  пече,  щем,
Та  свято  лиходіям.

Жура…  скалічені  життя,
Як  молодість,  розквіт  сил,
На  жаль,  згуба  до  майбуття,
Катма,  спроможності  крил.

Своє,  подарувать  єство,
По  стежці  життєздатний,
Але  ж,  чому  посмів  цей  хтось,
Утілить,  чорну  заздрість.

І  знехтувати  красою,
Щоб  мати  миті  щастя,
Та  лиш,  вмиється  сльозою,
Шкода́,  то  не  причастя.

Чом  доля,  гнобить  жорстоко,
За  що,  впав  весняний  цвіт?
Засипле  ворох  глибоко,
Байдужість  згубить  весь  світ.

                                           15.06.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015731
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2024

Його позивний «Кіт»

Над  полями    вщух  вітрисько,
У  знемозі  вже  піднятись,
Ще  дрімає  туман  низько,
Де  що  є,  не  розібратись.

Вирви,  ями,  «Кіт»  жде  долі,
Тож  безлюдяність  повсюди,
Як  у  замкнутому  колі,
Землі  ворох,  аж  по  груди.

Печуть  сльози  -  життя  в  хмарах,
Допоможе,  чи  хто  йому?
Ходить  горе,  як  примара,
Він  пізнав  криваву  війну.

Здаля  чути,  шурхіт  тихий,
Якийсь  воїн,  встати  хоче,
Болить  рана,  гнобить  лихо,
Але  ж  тішивсь,  бачать  очі.

У  душі  плекає  мрію,
Хтось  подасть  руку  підмоги,
І  здолають  безнадію,
Втрьох  повернуться  додому.

06.06.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024

Черства душа

Завжди    брехня,  що  лине  із  твоїх  уст,
В  той  час  від  неї,  по  гілочках  йде  хруст,
Навіть  природа  відчула  зухвалість,
Що  спонукає,  можливо  це  заздрість?

Знов  витворяєш  і  заробляєш  гріх!
Тут  вітер  вмить,  розносить  зрадливий  сміх,
Не  змиє  й  дощ  святою  водою,
Й  ті  намагання  вмитися  сльозою.

Як  показуха,  що  каєшся  нині,
Черства  душа,  не  ллє  сльози  полинні,
Жаль  не  ятрить,  твоє  серце  і  біда,
Що  у  твій  дім,  принесла  вчора  війна.

Ти,  як  акторка,  у  храмі    граєш    роль,
Чому  забула,  наш,  родинний  пароль?
Все  відгороджувалась,  як  цариця,
Поза  очима,  часто  звуть  -  лисиця.

Знак  зодіака,  теж  багато  значить,
А  чи  Боги,  тобі  усе  пробачать?
Тож  з  голови  відкинь  туман,  покайся,
І  врешті  –  решт,  сама  собі  зізнайся.

Що  не  годиться,  отак  жити  далі,
Лише  гуртом  позбудешся  печалі,
Але  ж  для  цього,  потрібне    уміння,
Та  перш  за  все,  іще  мати  стремління.

Чи  здатна  виправити,  думаю  ні,
Можливо  в  роздумах,  ти  так  день  при  дні,
А  чи  відмолиш  всі  гріхи  довіку?
Навряд  вже  приймеш,  від  життя  утіху.

Вже  п’ятдесят  тобі,  як  мавка  блудиш,
Нащо  в  криниці,  ти  водицю  мутиш,
На  жаль,  не  стала  оберегом  сину,
Не  вишивала    славну  сорочину.

Грошей  бажала?  Не  болить,  що  здала?
Йому  ж  минуло,  всього  лиш  двадцять  два,
Не  зрозуміла,  що  йде  страшна  війна?
А  не  занадто,  це  висока  ціна?

Не  чоловік  пішов,  а  сина  віддала,
Він  боягуз  напевно.  Тобі  ганьба!
Не  захистила,  чи  не  знала  закон,
Тепер  молись  вдень  і    вночі  до  ікон.

Щоб  повернувся  син  із  поля  бою,
 І  жив,  як  люди,  замав  кращу  долю,
За  вчинок  свій,  в  стражданні  будеш  жити,
Й  майже  щодня,  святую  воду  пити….

Щоб  він  колись,  насмілився  простити.

                                                                     06.06.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2024

Злет лелеки

Злет  лелеки  у  висі,
То  самотня  душа,
Чи  можливо  на  часі,
Не  напивсь  із  ковша.

Святих  вод  із  криниці,
Не  пізнав  кохання,
Посміхались  дівиці,
Мав  розчарування.

По  стежках,  де  глянь  ями,
Аж  гірчить  від  долі,
Не  поверне  до  мами,
Дочекався  волі.



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2024

Де ж ти, онучку….

 І  що  ж,  то  за  роси,
Важкі  і  криваві,
 Й  лягли,  із  трав  коси,
Притислі,  зів’ялі.

Вдалі  ́,  враз  гриміло,
Та  ні  ,то  ж  не  грози,
Знов  серце  тремтіло,
Бабусині  сльози,

Втомилися  очі,
Дивилася  в  темінь
Він  ліг    серед  ночі,
Могутній,  як  кремінь.

Чи  сон,  то  наснився,
Вмить  сльози  гарячі,
Чом  там,  опинився?
Немає  удачі.

Бахмут  недалеко,
Чи  впав,  чи  в  полоні?
Чи  зможе  лелека,  
Вертатись  додому…

26.05.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024

Не згубити надії…

Плаття́  вже  зняли  наречені  –  дерева,
То  з  жовто  -  гарячим,  трохи  з  ледь  рожевим,
Яскравий  буйноцвіт  із  різним  відтінком,
Природні  весілля,  любувались  світом.

Є  щастя,  зненацька,  єднання  родинні,
У  сонячних  обіймах,  миті  хвилинні,
Під  небом  блакитним,  мрії  яснокрилі,
У  даль  відпустити  між  хмарини  сині.

З  весняним  вітерцем  повести  розмови,
Під  звуки  скрипки,  то  відчуття  любові,
Тож  вчасно,  скинуть  сумнівні  окови,
Життя  відчувати  в  бажаній  обнові.

Усім,  щоб  на  радість,  процвітали  сім’ї,
Завжди  оминали  тривоги  та  війни,
Зростали  у  гурті  синочки  і  доні,
Надій,  не  загубити,  вірити  долі....

Сміливо  стояти,  не  втратити  волі!

                                                   05.05.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2024

Давно немає звістки (рим проза)

   
 Давно  немає  звістки,  думки  -    у  горлі  кістка.  Обличчя  зеленіє,  душенька  знемагає.  Здавалось,  що  вона,  ось-ось  зовсім  зімліє,  своє  єство  втрачає.
Башку  ніби  зірвало,  по  хаті  залунало,-  Ах  ти  рашистська  погань!
Думки  неначе  повінь.  Ой  справитися  важко,  прийнять  занадто  тяжко.  
 Думки-  цунамі  в  морі,  народ  бажає    волі.
Війна  в  країні,  померкли  зорі....
       Клятущий  зупинися!  Водою  освятися!
Може  чумна  душа,  чи  міль,  чи  ти  окурок?!Хай  спиниться  ваш  нелюд,  при*урок!  
 З  ким  їсть,чи  п’є,  він  за  столом,  а  до  нас  знов,  смерть  йде  селом.
 Привезли    двох  синочків,  лежать  поміж  віночків.  Довкола  ріки  сліз,  ридання,  душа    у  небеса  зарання...  злетіла  ввись,  лишила  тіло.  А  вони  ж  любі,  боролись  сміло.  За  все  село,  за  всю  родину,  за  рідну  землю,  неньку-  Україну.  
Спинися  звіре!  Ненажера!  Хай  забере  тебе  х*лера!
     Ой,  Боже  –Боже,  прости,  я  кляну.  Благаю  Отче  –  зупини  війну!  
Комусь  Великдень,  а  комусь    жура,  горе.  Смуток  і  біль,  страждань  ціле  море.
   Морські  Боги,  до  вас  молюсь,  прошу  змийте  р*шу.  Та  дайте    Україні  -  долю  квітучу,  кращу!
       Давно  немає  звістки,  мов  буревій  заліз  у  мізки.  А  чи  отримає  вона  СМС?
Чи  у  вікно,  пташка  сповістить  про  смерть....

                                                                                                                                                 06.05.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2024

У небеса летять слова

Болить  душа.  У  небеса,
Летять  слова  Христос  Воскрес,
А  в  Україні  йде  війна,
Молюсь  Воістино  Воскрес,
Невзначай  падає  сльоза…

Під  серцем  щем,  квітне  весна,
Скрізь  роси  -  сльози  матусі,
Не  зустріча  сина  вона,
Вже  третій  рік  у  розлуці,
Бо    ж  рідну  землю  захищав…

У  молитвах  із  відчуттям,
Не  втратить  віру  й  надію,
Наперекір  війні,  вітрам,
Плекати  знов,  свою  мрію,
З  часом    розквітне  країна!

І  просить  Бога  поможи!
Захисти  цвіт  України!
Весна  новІ  сплете  вінки
У  самоцвітах  родині,
Щоб  вишивали  рушники
Для  короваю  й  весілля!

   ***
 З  Великоднем,  шановні  друзі!
Не  втратьмо  й  ми  віри  на  волю,
Почуй  Всевишній,  дай  кращу  долю!
Пошли  нам  миру  і  добра  в  кожну  світлину!  
Христос  Воскрес!
                                         Воістино  Воскрес!

                                                   05.05.2024р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2024

Вишневі пелюстки

Розвіяла  вишня  пелюстки  додолу,
Шубостливий  вітер,  здіймав  у  висоти,
Та  зненацька  впали  прямо  на  дорогу,
Не  знайшлася  доля,  певно    Боги  проти.

Тож    навіщо  квітла  з  колисковим  співом,
Все  ж  втішалась  світом    й  ранньою  весною,
Ой  і  нащо    ж    зрада,  суперечка  з  гнівом,
Та  замовкло  серце,  вмилася  сльозою.

Діточок  зростила,  їм  би  жити  й  жити,
Та  війна  кривава,  сповила  в  кайдани,
Розлютився  вітер,  зніс  до  неба  квіти,
Землю  лють  гнобила,  допікали  рани.

Скільки  сили  вклала,  до  жалю  боліло,
Ввись  політ  пелюсток,  навкруги  біліло.

                                                     21.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2024

Вербна неділя

Почуття    теплі,  нестримні  до  світу,
Весна  корали  дарувала  квітам,
Сприйняття  дива  -  різнобарвність  цвіту,
Пора  ясніти  і  вербовим  вітам.

Кольори  жовті,    роси,  мов  алмази,
Лиш    пух  махровий  заграє  із  вітром,
Давно  немає  на  нього  образи,
Він  спав    день  й  ніч,  прозвали  нечуйвітром.

Щодня  ж  дощило,  омилась  землиця,
У  росах  сяючих,  трави  зелені,
А  верба  нині,  як  красна  дівиця,
Тож  прийшло  свято,  Вербної  неділі.

Ми  просим  Бога,  най  війна  скінчиться,
Посвятить    разом,  нам  буде  нагода,
І  земля  рідна,  нехай  освятиться,
Й  почують  люди  слово-Перемога!

*
Шановні  друзі,  читачі!
Щиро  вітаю  з  Вербною  неділею!
Миру,  добра,  наснаги,  здоров’я  і  щастя!
Хай  вербичка  б’є!
Захисникам  й  захисницям  сили  придає!
Подяка  й  уклін  воїнам  нашим,
Що  ми  теж  можемо  святкувати.
Все  буде  Україна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2024

Пробудження

Зелен  колір,ледь  меготить  у  садочку,
У  безсонну  нічку  світле,  ніжне  листя,
Із  бруньок  маленьких  виткало  сорочку,
Вдягнув  світлий  ранок  у  срібні  намиста.

То  життєвих  подих,  насолод  повітря,
Розстелити  ніжно,  приймать  світ  звабливий,
У  обіймах  сонця,  не  знать  зимні  вістря,
А  пізнать  цілунки,  шле  ж  вітер  щасливий.

Ледь-ледь  тьмяні  сутінки,  відійшли  жваво,
Веде  промінь  танго,  вміло  в  піднебессі,
Вгамувавши  подих,  птах    завів  сопрано,
Прокидайся  земле,  сни  відводь,  на  часі.

                     21.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2024

Не дивись у дзеркала

Ти  не  дивись  у  дзеркала,
Коли  позаду  сімдесят,
То  все  зібрали  жернова,
Мов  той  пониклий,  весни  сад.

Пелюсток  сховка,  при  землі,
Не  відродитися  зерні,  
Зіпріли  часом,  у  пітьмі,
Кісточка  снить,  тож  не  одні,

Життя  неначе  карусель,
Гойда  вітрець,  мов  на  воді,
Кудись  несеться  корабель,
Досягти  нових,  світлий  мрій.

Який  же  час,  надасть  життя,
Ще  кілька  кроків,  обережних,
Та  чи  побачиш,  майбуття,
Чи  доля  дасть,  дні  бентежні?

Тож  до  дзеркал,  надій  нема,
Хай  що  було,  десь  відгуло,
Най  закінчиться,  лиш  війна,
Щоб  навкруги  все  розцвіло.

21.04  2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011537
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2024

Весняний цвіт

Весна  буяє  у  бажанні,
Подарувати  цвіт  бузковий,
Хоч  вже  й  скидають  квіти  ранні,
Цьому  сприя,  вітрець    раптовий.

Напевно  ревність,  сподівання,
Щоб  не  любилася    щоночі,
Із  паном-  крокусом  зарання,
Та  й    не  світились  щастям  очі,

Вона  ж  чуть  світ,  слала  цілунки,
І  сповивала  теплом  ніжно,
Ховала  в  росах  солод,  трунки,
Душа  тулилася  приліжно.

Весна  буяє  у  жаданні,
Повздовж  доріг  встеля  барвінок,
Нехай  закохані,  в  цвіт  вбранні,
Не  утрачають  мрій  чаїнок.

Весняний  цвіт-  пори  дарунок,
Сердець  єднання,  щоб  навіки,
То  для  життя,  земний  ґатунок,
 Для  почуттів  тепленькі  втіхи.

Вершин  досягши,  своїх  прагнень,
Принеси  мир  до  України,
Щоби  суцвіття  у  буянні,
Почуло  радісну  новину,
Кінець  війні,  співай  пташино!


                               16.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2024

Гомінкий вітер

Весняний  вітер,  гомінкий,
Зібравши  подихи  весни,
Розвіє  запах  мов  п’янкий,
Лишень  не  чути  б,  звук  війни.

Злегка  всім  настрій  підійма,
Під  спів  пташиний,  у  гаю,
Бузок  з  бруньками  вигляда,
Вже  наготу,  розкрив  свою.

Сприйнявши  зранку,  смак  роси
Як  солод  кращих  почуттів
Зелений  колір  миготить
Несе  собою  диво  -  мить.

                                         08.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2024

Світаночки…

Світаночки,  ранки,
Посріблені  ґанки,
Веселки    у  росах
 По  травці  у  косах.

Край  неба  заграва,
Земля-вишиванка,
Нарцис  і  фіалка,
Всміхнулись  до  сонця.

Роса,  як  віконце.
 Там  бачить  свій  образ,
Ласкавить  проміння,
Буяє  цвітіння.

Дай  Боже,  лиш  миру,
Усім  розуміння,
Цінить,  шанувати,
Дарунки,  щедроти,
Щоб  душі  світились,
Від  радості  й  щастя!


07.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010445
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2024

А що життя…

А  що  життя,  як  річечка  між  берегами,
Є  сподівання,  пливти  плавно  течією,
Її  потік,  часом  зруйнований  вітрами,
У  порівнянні,  все  ж  із  думкою  твоєю,
Нехай    попереду,  без  надгострих  порогів,
Всі  негаразди,  стріти  спокійно,  душевно.

Під  чистим  небом,  осяяним  промінням,
Завжди  надія,  безперечно,  як  опора,
Але  ж  всякчас,  для  всього  потрібне  уміння,
Якби  не  тиснуло,  сумління  -  думка  хвора,
Щоби  не  втратити  впевненості,  стремління,
І  досягти,  омріяного    володіння.

По  водах  блиск,  неначе  сховані  коралі,
 Яскраві  тонуть,  то  знов  плинуть  на  поверхню,
Життя  безцінне,  думки  мліють  у  кришталі,
Тому  для  нього,  підсвідома  значна    впертість.

Нині  важливо,  не  звертати  із  дороги,
Та  не  коралі,  на  дні  бачить,  а  тривоги.

                                           01.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2024

Думок багато, хто знає. .

Думок  багато,  хто  знає  які  -  таїна,
Здаля  неначе,  лине  пісня  солов’їна,

Куди  ж  бо  кличе,  чи  до  весняного  гаю?
 Можливо  мій,  прийшов  час  плинути  до  раю.

Але,  хто  знає,    який  той  шлях,  Божа  воля,
Напевно  вирішить    подарована  доля,

Думки  тривожні,  спірні,  який  зробити  крок?
Невже  цей  час,  останній,  злетіти    до  зірок?

Чи  йти,  чи  плинуть,  поступово,  без  нарікань,
Мабуть  скоріше,  щоб  без  болей  і  спотикань,

Про  гріх  згадати  й  не  один,  просить  прощення,
Бо  ж  усе  вирішиться,    у  якесь  знамення.

За  життя  згадка,  як  веселка  й  дні  весняні,
Та  то  ж  для  долі,  як  настануть  дні  жадані,

Їй  віддам  душу.  Спроможна?!  Керуй  далі!
         Хай  не  гризуть,  мене  сумління  і  печалі.

Ой    так  багато,  чомусь  зібралося  думок,
Мабуть  вітрець,  розвіє,  як  духмяний  пилок,

Нехай  же  доля  і  весна  вирішить  сама,
Та  все  ж  хотілось,  щоб  мене,  обійшла  пітьма…

Принаймні  я,  все  ж  на  це,  маю  сподівання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024

Життя, як воно є ( вірш. розп. )

Важкі  дні,  уже  минули,
Скакав  тиск,  як  сп’янілий  чорт,
Тож  затемнення  відбули,
Хвилювань,  позбулися  вдвох.

Кіт-  пройдоха,  десь  гуляло,
Аж  три  ніченьки  та  й  підряд,
Але  ж  знав,  де  дають  сало,
І  м’ясце    -  певно  кращий  смак.

Та  сумної,  нині  ночі,
Дід  лишив,  його  у  хаті,
І  куди,  дивились  очі,
Чи  думки,  заснули  в  пастці.

Чи  забув,  бабця  спить  чутно,
Двері  навстіж,  коту  воля,
Розбудив,  її  так  хутко,
Жерти  хтів,  такенька  доля.

З  трьох  годин,  так  і  не  спала,
Який  сон?  Справжня  дурепа,
Чом  кота,  геть  не  прогнала,
От  й  настигла,  враз  халепа.

Раннє  сонце,  розбудило,
Кожен  снідав,  сам  по  собІ,
Сумний  дід,  як  той  Гаврило,
При  думках,  немов  у  луні.

Каже  бабця,-  Нехай  посплю,
Бо  ж,  на  жаль,  безсила  стала,
Важкі  очі,  трішки  зімкну,
Це  ж    пів  ночі,  я  не  спала.

Та  та  мрія,  як  лелека,
Воля  є,  у  піднебесся,
Полетіла,  так  далеко,
Не  змогла,  там  поселиться.

Задрімала,  хвилин  двадцять,
Чує  звуки,  молоточком,
Невезуха,  взяла  трясця,
 Хай  пройшла  б,  краще  садочком,
Щоби  силоньку,  замати,
Негаразди...  вгамувати.

Розібратися  охота,  
Вмить  підня́лася  із  ліжка,
Рушить  сон,  стара  морока,
Від  образ,  у  горлі  кістка.

Та  то  дід,  не  гаяв  часу,
Зо  три  дні,    двері  скрипіли,
На  лиці  бачу  гримасу,
  -Їх  шкода́́,  бач,  поржавіли.

Я  тепер,  спитати  хочу,
Чи  навчився  він  любити?
Собі  голову  морочу,
А  чи  здатен  оцінити?

Хоч  стара́,  весь  час  кручуся,
Як  у  колесі,  та  білка,
Чи  з  ним  знову,  я  сварюся,
Знай,  не  наймичка,  а  жінка.

Жаль,  не  вміє  цінувати,
Як  москаль,  свою  дружину,
Не  дає,  часто  поспати,
Потрясе,  в  ліжку  пружину,
Ніби  хоче,  щось  сказати.

Гарний  день,  зирить  у  вікно,
В  хаті  спокій,  тихо-  тихо,
От  життя,  немов  би  кіно,
Скажу  вам,  все  це  не  лихо.

Може  в  діда,  критичні  дні,
Від  тих  бурь,  що  пруть  магнітні,
Комусь  смішно…  думаю  ні,
Загублю  думки  гранітні…

Хай  минає,  сей  буревій.

                     27.03.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2024

Я та штучка…

Каже  Ганька,  до  Миколи,
-Петько  кульками,  кидався,
Визивають,  нас  до  школи.
-А  мені,  бач,  не  зізнався!

-Це  зустріла,  я  пантеру,
Що  веде,  в  нього  англійську,
І  псує,  всю  атмосферу,
Бо  ж  табак,  смалить  російський.

Я  тій  шльондрі,  не  повірю,
Нехай    наших,  вони    знають,
Хай  піду́,  влаштую  бурю,
Най  себе,  трішки  згадають!

-Свого  носа,  пхати  не  смій!
Керівник,  там  править  балом,
Кажуть  люди,    він-  буревій,
Тож  колись,  був  генералом.

 -Тю  це  що,  отой  очкарик,
Я  була,  з  ним  на  Мальдівах,
Мені  в  руку,  дав  ліхтарик,
Коли  рився,  у  архівах.

Все  шукав,  карти,  алмази,
Часто  пив,  у  ресторані,
Ти  залиш,  свої  накази,
Я  та  штучка,  в  тому  стані,
Що  сама  з  ним  розберуся.

І  про  себе  тихо  –  тихо,
-Нагадаю  (вечеринку),
Й  ледь  всміхнувшись,  -Це  не  лихо,
Пригадала,  як  ширінку,
Я  вночі,  вином  залляла,
І  пізніш,  просто  злиняла….

Вже  до  мужа,  та  й  зухвало,
-Усе  добре,  не  журися,
Запакуй,  горілку,  сало,
На  мені  ж,  ти  одружився,

Опісля́,  Мальдів  відразу,
Не  гризи,  себе  зада́рма,
Доведу,  його  до  сказу.

Не  горюй,  дожене  карма,
По  боргам,  пора  платити!

             25.03.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024