| Сторінки (22/2141): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Дощ лив, всю нічку – без зупинки,
Виблискують, в смутку ялинки,
Бринять, на голочках краплинки,
Стікають кожної хвилинки.
Вітрець ні звідки враз завітав,
Душевну оду зимі співав,
Чом посварилася з морозом,
Нехай, засніжило би згодом.
Не квітнуть зорі. У полоні,
Немов сховалися в безодні,
Не зазиває й ніч у гості,
Ну не зима, а наче осінь.
У напівсні дерева й кущі,
Про зиму не пишуться вірші,
Хоч Новий рік і зустріли всі,
Земля не в білій ковдрі - в росі.
Давненько спить,зима фліртує,
Я жду, нарешті залютує,
І розмалює мороз шибку,
Й ялинки, одягнуться в шубки,
Завіта віхола крадькома,
Тоді відчую, що це зима.
04.01.2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2021
Говорила милка любит,
Ой боюсь, меня погубит,
Холодильник пуст – свищи,
Не готовит мне борщи.
Приоделась - »при параде»,
Правда губы в шоколаде,
Так сказать это презент,
Чтоб влюбился президент.
Говорила мне мамаша,
Что не будет, нашей Даша,
У неё, рот до ушей,
Хоть верёвочку пришей.
Вчера гнала самогонку,
Утром вызвали в ментовку,
Загорелся, в глазах страх,
Заплатила собой штраф.
Ах, поёт моя душа,
Страстна милка, хороша,
Скажу завтра, что люблю,
Да в ЗАКС её поведу.
Теперь знал, уж мой сосед,
Что от женщин много бед,
Только ночь и тормошу,
Говорю еще хочу.
Я всю ночь её поил,
Что не помню говорил,
А на утро - Боже мой,
Прибежал за мной конвой
Я сидела взаперти,
Говорила мать – Терпи,
Потому, что много врёшь,
На свиданье не пойдёшь.
Я в голубом платьице,
Вся листва на заднице,
Ведь в лесочек ходила,
Там милочка любила.
Начиталась, берёт страсть,
Как бы в девках не пропасть,
Мне б милёнка да позвать,
Да наверно сразу дать.
Ой, видать, ведь свадьбе бать,
Не могу, её забыть
Он торчит, как огурец,
Идти надо под венец.
Мне в любви поклялся Лель,
Затащил вчера в постель,
Но ведь пьяною была,
Взяла сразу и дала.
Взяли новый, мы матрас,
Испытать пришлось тотчас,
Вспоминал младых портних,
Меня любит за троих.
Мы купили мерседес,
И погнали сразу в лес,
Пока травку топтали,
А машину угнали.
Новый год уж на носу,
А я ни в одном глазу,
Не идут ко мне друзья,
Ведь ковид - выпить нельзя.
Закружила, завертела,
Словно бабка на метле,
Это осень прилетела,
Растопила всюду снег.
Обуть валенки не смог,
Нынче Дедушка Мороз,
Ведёт с зимой диалог,
Просит- Землю приморозь!
Нос припудрила слегка,
Нынче в гости жду быка,
Сможет ли развеселить,
Да тот вирус победить.
За окном градусов пять,
Нету зимушки опять,
Проливной дождь, всем не мил,
Новый год, всё ж встретим мы!
Я желаю всем Вам счастья,
Ковид думаю удастся,
Побороть, ведь мы сильны,
И все трудности пусты!
Пусть проходят дни не зря,
С Новым годом Вас, друзья!
29.12.2020г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899636
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.12.2020
Вже так давно немає сонячних днів,
Та світла думка, мов має два крила,
Зірок не видить і кольорових снів,
Все ж ніч таємна стежку освітила .
Кудись поділась білосніжна зима,
Сором’язлива у рядні туманнім,
Легенький іній пригортає земля
Мережки бачить, стрічки в царстві соннім.
Свій край згадаю, зими волохаті,
Всюди іскрилось, у очах зірниці,
Під дах засіє, не зайдеш до хати,
Щораз вклонялись зимонці - цариці.
Веселим гуртом, всміхнені, щасливі,
На санях мчали, котився в небо сміх,
З дерев злітали бурульки вразливі,
З дахів сріблястих розсіювався сніг.
Серед дерев, я попав ніби в казку,
Легенький вітер, мов посохом змахне,
Зима покаже, вміло свою ласку,
Так несподівано, вмить стрімко жахне,
Накине білу, пухову рядюжку,
Неначе струм, миттєво тіло пройме.
От так зима! Думки - сніжні крижинки,
Як сніг вже тануть, адже плюс надворі,
З рідного краю привели стежинки,
Ховався спогад у небеснім морі.
26.12.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2020
Пора весняна…. птахів переспіви.
Тихе містечко потопало в пишній зелені . Галя всміхалась, по клумбах квіти, в фату одяглись красуні вишні. Душа співала, то весни подих, діяв на неї, молоденьку. Його побачила… ті карі очі, не дають спокою серденьку. А час пролітав, з поривом вітру. Не втішає й яснооке літо. Хотіла побачить, їй такий любий, здалось, лиш з ним по життю світло. В селі родина, брат, батько й мама. В душі віра - вона жадана. Віщала доля? Того не знала, ясніли очі, покохала. Сама ж, тендітна, світле волосся, а очі сині - цвіт льоночку Думки й сни добрі, вже ледь всміхалась, якби ж пройтися по садочку.
Вже літо двері відчинило вересню…
І відлітали птахи в вирій, світлії мрії і сподівання. Повнились грона солодким соком, уста відчують смак кохання. Лінійка… дзвоник… Аудиторій так багато є, хоч вибирай. Вони по різних. Бажання разом, в душі пісні співав водограй. Тарас в надії… Йому навчатись залишилось лише один рік. В неї ж курс другий. Зустріч… Кохання віншували зорі. Вона, мов квітка - пелюстки ніжні. Недавно сімнадцять минуло. Перші поцілунки - солод, медові. В вирій спокуси затягнуло. Мабуть то доля, вже будуть разом, не до смаку, лиш господині. На тій квартирі, що винаймала. Куди піти? Сльози полинні…
Тарас сміливо,
-Знайшла проблему?! Я скажу мамі, підеш до нас. Моя лебідко, не покину, нас попереду - весільний вальс. Як ти закінчиш, своє навчання, тоді й настане, для нас цей час. Що до роботи, не переймайся, завжди копійка буде в домі. Я будівельник, а ще дизайнер, ніколи не піддамся втомі.
Густішали темно-сірі хмари…
Волосся дибом, у сльозах мати. Та попри все, змирилась, що ж робить,-
-О, синку- синку!
Думки, як дощик, що по підвіконню дріботить. А в них різниця, нема й два роки. Туга, заламувала руки. Хто знає, як краще? Може вже й для неї, не будуть ночі наче муки. В самої ж дівча, всього п`ять років та, ще два сини, трохи старші. Може лебедине вірне кохання, проживуть дружно, без фальші. Та і я буду спокійно спати, чим хвилюватись, виглядати. Чи повернеться посеред ночі, чи на світанку зустрічати.
На шибках вікон….мороз малює зимові розписні пейзажі…
Зима із вітром принесла звістку. Розчарування, чому так скоро? Потай зазирала на невістку. Точно вагітна! Думки джмелині. Не сподівались, о діти – діти. Як же навчання й сім`ю зберегти?Як пережить, не посивіти?
Мов гурт пташиний - ненька на чолі. Настав час їхати до сватів. Чудова пара. Тільки не знати, по долі, ще скільки іспитів. Пройти прийдеться. Хата, як вулик. Тісно, краще б жити окремо. Журба й сумління душу терзає, чи й разом скрути проживемо?
В житті не тільки передсвяткова, але й просто постійна метушня….
Хліб - сіль… дорога. Село далеко, ще й бездоріжжя, як та карма. Добрались добре, можна сказати, пусті розмови…. велись дарма. Радісна зустріч. Майбутня теща, просльозилась,
- Ой, зовсім дівча! Галинко люба, моя провина. Не додивилась, оце дива.Вже під сердечком дитятко носиш, то ж вже одружуйтеся нині.
Трохи незручно … та зразу свасі,
- Мо» не завадять у хатині. Поки навчання. Їй самій важко без досвіду з дитям на руках.
Тарас червонів, розхвилювався, все ж подолав прихований страх.
-Які там гульки,- голос свекрухи,- Вагітна ж, зареєструють без вагань. Нині ж до Рагсу дали заяву, в такі часи не до святкувань!
Час поспішав… приносив перші розчарування …
Збулася мрія, попереду клопітливі дні… сімейне життя. Та не такого ж чекала, надіялася на радість та щастя. В злобі свекруха,
- Галасно в хаті, коли дасте вже відпочити?!Йдіть на квартиру, разом не жити, мо» навчитесь гроші цінити. Хазяйнувати будете самі, хай лише родиться дитятко.
Та так не сталось. В день вересневий, Тарас тішився - він став татом. Часті конфлікти, сльози на очах, Галя що зробить - не догодить. Тарас й не думав зняти куточок. Зима куди йти? Біль відходить…. Лиш на якийсь час. Сонячний ранок висушить сльози. Ясна мрія… Душу зігріє. Підросте Максик, поїдемо до бабці Надії.
Безхмарне небо… розцвів бузок…
Веснонька – втіха… Заліки здані.Навчатись один рік лишилось. Що робить далі ? Надумала їхати
до мами, що ж залишилось. Вже й жалкувала, мо» в рожевих окулярах дивилась на життя? Чому покохала? Ще й так зарано?Обіцяв красиве майбуття.
Здавалось, він жив своїм життям, із друзями весь час на роботі. Лиш в пізній вечір тішився малим, розмову відкладає на потім.
Сина зібрала…. Поїхала в село, бо суперечки допекли. Наче й дрібниці. Принижень досить, не стерплю! Й почуття.... десь зникли.
Родина рада, онук підростав, маленьке сонце серця гріє. Тарас сердитий, рідко приїжджає, знов обіцянки - світлі мрії. Все ж на осінь у містечко забрав, тож винайняв малу хатину. Знову навчання, це ж останній рік та й він обожнював дитину. Не все так легко, пора холодна, в хаті по стінах –
сирість, грибок. Хворіє Максик, тіка надія, в горлі тисне - образ клубок. По хаті схлипи, важко нині. Гнівний Тарас, слова докори,
- Що ти за мати, що дитя хворе.
У відчаї… немає опори….
Сама ж, як білка. Пічку палить, диплом писати, вночі не спати. Де сили взяти? Загубилась ласка,тепле слово. Як зупинити… ті сварки в хаті? Порозумітись чи й вже вдастся. Ждала весноньку. В душі таїла - треба тікати.Частіше згадувала неньку. Слова ті, щоб не спішила заміж, бо дуже важко мати сім`ю… Чи й встигнеш одночасно навчатися, загубиш молодість свою.
Та без лікарні не обійшлося. Страждання, сльози, під серцем щем. Бога просила , звала на поміч, здалося покрив своїм плащем.
«Килим життя» - це чорні і білі смуги…
Та час лікує душевні рани, диплом у руках - сяють зірниці. І на обличчі, давно забута усмішка, думала це сниться. Й дякувати долі, синок тупцює, слова лепече – тато, мама. Та все ж щем й туга
підкрались у серця, немов знову прийшла зима. Зібратись важко. Та всі вагання відштовхнула…
подалась в село. Тарас вагався, на кращу квартиру не потягне, жаль не повезло. А тут й роботи, як на зло немає Гризе сумління - любов була? Мов відірвався від реального життя. Мабуть, як сніг ростає.
З пекучим болем дивилася вслід, навіть грозився забрати сина. Галя ж в містечко їхати не хотіла. А тут, ще й така новина. Адже надумав, податись в обласне місто… там роботи вдосталь. Вона в обіймах з сином, самі сльози ллються, на серденьку печаль.
Не дочекалась ні грошей, ні дзвінків. Чомусь не відповідає. .. майже пів року.. Дитя підроста, як батька його забуває. Вже й одяг малий, за що купити? Заява в суд на аліменти. А чого ждати? Й на розірвання шлюбу, зібрала документи. Добре, що в батьків, молочко є, сметана, куряче яєчко. Погляд на сина… дуже схожий на Тараса, заболить сердечко. Темна нічка… де й в чому щастя? Між зірок й хмар ховала смуток. Сльоза стікає…. повна відчаю, розпач й біль загрібала в жмуток. Треба змирись і далі жити, заради любого синочка. Ненька ж дивилась - душа журилась… «Ой, так в`яне моя квіточка…».
Час рікою пливе… минають дні. Друзі і робота в містечку. Відволікають від думок, журби. Є шанс вибрати нову стежечку. З другом Сергієм, що давно кохав, мо» зважитись, з ним щастя знайти? Не поспішати… а чи спроможний з сином спільну мову віднайти?!
А навесні квіти духмяні….
Вітерець запахи розносив, п`янив, часом бодрив, придавав сил. Про все забути надихала земна краса та синій небосхил. Йому б злетіти…Та куди?Де краще? Пошкодував немає крил.
В житті Тараса нове кохання. Зразу не мріяв стати на рушник. Теща хитренька і доня славна, нащо відкладати заручини? Бабця, як квочка,
- Онучка гарна! А чи й знайдеш за неї кращу?
Думки, як оси в грозові ночі, можливо шанс й справді упущу? Не прогадаю. Інше містечко, з роботою проблем немає. Таня красуня, каже кохає - хоча і за малого знає. Риба шукає, де глибше, а
людина – де краще. На виправдання…. Знайшов слова за свій вчинок. Ну й нехай, міркував і вагання… жбурнув подалі. То така доля!
Рідня в зборі… вінчання в храмі. І знову плани… Та обіцянки,
- Люба, поїдемо в Маямі. Навесні краще, коли ще не настав сезон дощів, тож почекай. Грошей зберемо. Заїдемо в Нью - Йорк, сходимо в музей, скуштуємо чай.
Але не склалось, як гадалось…
О мрії - мрії… Пусті надії… Грошей нема, марні розмови. Та все ж на плаву, думки сумбурні, на жаль губились лише в слові.
Кажуть притерлись, хоча й важко знайти спільну мову, жити вкупі. Тішивсь… удача, хоч і в клопотах , в хаті весело та й не скупі.
Так рік за роком, але ж хоча б одне дитятко втішало в хаті. Щоб сім`я міцна. В дружини ж думки, з друзями випити, погуляти. Зовсім не думав, що важким буде життя, але ж він з благородних. З усім змирився. Відволікався, бабці помічник на городі. Тільки й радості з нею спілкуватися сумні думки розвіять. Чи в комп`ютері, щось прочитати і просто відпочить, помріяти. Життя слизьке, як на льодовій ковзанці, себе так почуваєш. Коли почуєш вирок лікаря - « Дітей не буде», вже й страждаєш.
Син далеченько … на жаль, три роки до нього не навідувався.Часто згадував. В Фейсбуці на фото поглянув, побідкався. Швидко час пролетів, скоро в школу, з грішми туго та їхати треба. І саме вчасно знайшов халтуру. Як гора з пліч, відійшла журба. Думок багато, як син зустріне? Чи впізнає, це моя вина. Давно не бачив, під серцем щемно. І як мене… зустріне вона?
Знайома стежка… бриніли в травах срібні роси...
Проснулись перші почуття.. . Він все згадав… ті довірливі очі. Обійми ніжні, поцілунки, та рана, на жаль, ще кровоточить.
Велосипед у подарунок ніс й повний пакунок солодощів. Їй хвилювання, так важко втримати, а Максик радів, аж розпашів. Очі хлопця блистіли невимовним захопленням, чи дозволить?
-Мамо, можна взяти?- запитав…
Гірко…. та сльози пересилить,
-Бери Максимко!
І вийшла з хати, щоби ніхто не побачив сліз. Їй так хотілось кричати, в очі сказати, багато недобрих слів. За мить вже в хаті, є батько, мати і чайник, засвистів на кухні. І син - весело розповів віршик. Всміхнувсь, погляди сонячні. Тарас погладив його по голові, не знав, як мову розпочати. Для Галі дні були важкими, коли син умовляв поїхати. В містечко де живе його татко, все біль ховала під вербою. І умовляла,
- Синочку, ні - ні, чи нам не добре вдвох з тобою? Тут молочко є, яке ти дуже любиш, як же дідусь і бабця? Вони ж тебе так люблять і, як посаджені деревця? Без нас вони в засуху в пропадуть, не буде кому їх полити. Змирися любцю, в татка друга сім`я, тож ми, тут будемо жити.
Сідало сонце – тонуло між червоних хмар…
Додому з думками… Прохолодна зустріч не гріла серце й душу. Вже й зажурився, але ж у церкві вінчані… тепер жити мушу. Згадав про старих, натяк про друга, що давно в Галі просить руки. То
мабуть доля, йшов по трасі, прислухавсь до вітру, в його звуки. Запекло в грудях, все ж не
зізнається нікому, певно й ніколи. Є сила волі, все приховує в собі, що принесло йому той біль. Думки
за сина… Мрія - може знов вирватись , через кілька тижнів.
Та по приїзду додому, думки, як попіл, розвіялись по всьому світу. Заочно вчився в інституті, в
надії шукав нову роботу. Дружина ж за фахом перукарка, з роботи приходить пізно. Змінилась, стала справжня панянка, що не по ній гляне грізно. Нагадає, що обіцяв окремо жити й поїдуть за кордон,
- Дурепа, пішла за тебе, тож кращих мала не менше, як мільйон.
Після сварки Тарас тікав, шукав роботу, щоб десь, як подалі. Мав бажання усамітнитися, писав вірші, в яких ховав печалі.
Швидко рік проминув….
Тарас відпочивав… В Фейсбуці читав новини, побачив фото Максимки. Поруч Галя й якийсь чоловік, у них напевно свято? Та під фото, квіти, теплі вітання зі вступом у законний шлюб. Примружив очі, щеміло під серцем, потирав змокрілий чуб. Але згодом повеселішав, може й на краще, хай так і буде. Мабуть треба купить телефон, чого доброго… мене забуде.
Та думати не гріх… Але ж навіть аліменти не висилає. По скайпу за гроші мовчить, посміхнеться, смайликів надсилає. Й потішить словами,
- Гарний хлопчик! Слухняним будь!
На цьому і все. Після розмови, син заб`ється в куток, за мить червоне лице. В собі схова образу. Ненька каже, на іграшки грошей нема. Он треба теплий одяг придбати, скоро в вікно загляне зима.
Інколи тішився… Навчання в школі, забави з дідусем у теплій хаті. Часом й надворі… вже стоїть снігова баба, в шапці волохатій. З Сергієм у сніжки пограють, а іще покатає на санчатах. Веселий
вітчим, у очі заглядав - загубився в хлопчика страх.
Весняний подих кружляє навкруги…
Тепло надворі… Неподалік від хати гніздилися лелеки. В хату забіг Максим,
- Ой мамо! Йди подивись, птахи недалеко. Такі красиві, а як розправили крила - пів неба закрили!
Сяючі очі, радісно сказав,
- Я бачив, як гілки носили.
Сергій посміхнувся, поцілував Галину в щічку,
Ну от і добре, може й нам лелека колись принесе доньку Марічку.
Зустріли Новий рік… на Різдво, Галина народила сина. Юрком назвали. Він плакав, брала на руки
чи нічка, чи днина. Принаймні так здалося Максу, до себе хтів привернуть увагу. Як завжди
обійнять матусю. Вже частіше її бачив строгу,
«Те не чіпай, туди не лізь, йди погуляй, чуєш, он малий плаче»
Вона не помічала його сліз, він змахне рукою й поскаче. Немов той м`ячик? Підскочить до старого, очі сумні, обійме,
-Мама кричить - не маю часу. Діду скажи, а ти любиш мене?
Той тішиться, візьме на руки, приголубить,
- Ось підросте братик. Разом будете гратися і ти зможеш його вгамувати.
Хай літо прийде, потепліє, забавлятимеш… його в колясці.
А сам зажуриться, двоє не одне, важкий тягар лежить на серці.
Інколи новини приносять розчарування…
Якось ввечері,Тарас в Фейсбуці … Фото Галі, з малям на руках. Ну от кому везе … У смутку… аж забриніли сльози на очах. Поїхати, дізнатися, як син? Та як? Пів року без роботи. Ще й пообіцяв телефон! До всього й домашні клопоти. В Тетяни проблеми з зором, треба нові окуляри і ліки. Була б хоч трохи серйозніша, в голові копошились думки. У перукарні колеги… вино, сигарети. Напоумити? Та як? Скільки раз сварились!Нема віри, чи й зможу все змінити? Сам наламав дров, своє життя скалічив, а виправити пізно. Їхати треба, може знайду телефон, за тисяч три… приблизно. Подзвонив Галині, мав намір поспілкуватися з сином , марно. Відповіла ,
- Син не хоче говорити!» На приїзд дала добро. Хоча відчував незадоволеність від життя, відчай, образу. Не варто відтягувати час, як куплю, то треба їхати зразу.
Тільки небо на сході стає рожевим... птахи виводять… свої пісні….
Весна… тепліші ранки. Праця в городі. Побільшало й замовлень. Комусь перекрити дах, чи в хаті ремонт зробить.
Швидко збіг липень… Підпирали терміни здачі об`єктів, тож було не до поїздки. Взимку не обійшлися без боргів, життя - калинові ягідки. Наче й корисні. Але чомусь , не втішають душу, дуже гіркі. Часто роздумував…Чи в житті в когось бувають дні, світлі, райські?
Ясні світанки…. Спекотні дні… Без відпочинку заробляв гроші. Тарасу потрібні, адже Таня дуже хоче жити в розкоші. Вже думок екзальтованих рій, коли ж побачимося мій сину? Не раз згадував недоспані ночі, важко, відчував провину.
.З птахами відлетіло літо…
Максимко повернувся зі школи розчервонілий, знервований. Переступивши поріг, жбурнув ранець на стілець,
- Я що поганий? Мамо, скажи мені , я поганий син?
- Ні синочку, що ти любий!
- Тато Тарас обіцяв телефон. Так де ж він ? - приліг на груди. Приголубила своє пташеня,
- Синку тож в тебе свято скоро. Мо» й приїде на день народження. Я попрошу поводитися мудро. Та дорослішай! Добре подумай. Гадаю має приїхати.
- Хай би вже привіз! Он у класі всі мають… ще так довго чекати.
Сіріло небо… Не спалось хлопцю, чекав тата - не дочекався. Тарас не забув. Та душили борги, тож до роботи дорвався. Поки є шанс грошей заробити, як покину? Часто думав він… Треба аліментів перевести хоч частину, хай почекає син.
Майже щодня, ідучи до школи, Макс придивлявся на дорогу. Інколи, аж пекло в очах, засмучений повертався додому. Уроки й розмови-– не втіха.Умовляння мами,
- Не журися! А може в нього щось трапилось. Мій любчику, почекай, змирися.
Продовження
Минуло два тижні…
Ранок суботи… Діти, ще спали. Під вікном шум автомобіля.
- Ой, хтось приїхав,- підхопився Макс, - Можливо в когось весілля?
- Мамо… ти чуєш?
Похитнулась коляска. За мить стояв на порозі. Яскраве сонце засліпило очі, на повіках бринять сльози. Кілька раз кліпнув, руками витер все обличчя, помітив «Таксі». Радо підстибнув та відразу ж і зупинився, почув голоси. Як вітерець, тут був, тут вже й нема, посерйознішав, зник у хаті.
Яка то радість блиск у очах. Тож батько вручив йому телефон. Але в той же час, зніяковів. Йому не вірилось, може це сон? Та ні, здається не сплю, глянув на маму,
- Нарешті дочекався….
Притулився до грудей, засоромився,
- Я вже й не сподівався.
Не забув Тарас і про малого, подарував махровий рушник. Й до сина звернувся,
- Ну розповідай, який ти мамі помічник. Чи бешкетує? І, як навчання? Покажи щоденник, оцінки.
Опустив очі, розчервонівся, мовчав. Галя подала малюнки,
- Та в нас все добре, ось бачиш, як гарно! Це успадкував від тебе.
- Молодець синку! –
Роздивлявся малюнки. Спитав,
- Ти любиш мене?
Та зразу, мов прикусив язика. Син в телефоні щось натиснув. У розмову втрутилася Галина,
- Він на тебе дуже чекав! Підроста хлопчик, бачиш соромиться, ти мало спілкуєшся з ним!
Тарас зніяковів та все ж відповів,
- Якби ж життя було кращим . Весь час працюю, роблю ремонти, сама знаєш всі виживають….
Галю заділо,
- Мабуть працюючі аліменти висилають!
Вона сказала так гучно, що Максимко, аж зблід, встав із- за столу,
-Мамо, не сваріться!
Він, ще ніколи не бачив її таку злу. Настала тиша. Син взяв її за руку,
- Он… вже Юрко прокинувся. Час годувати.
- Добре синку, йду.
Тарас мовчав, лиш посміхнувся. Поспіхом допив чай. Рознервувався, мріяв не про таку зустріч.
Дуже шкодував, що так сталось, йому б поговорити віч – на - віч. Одне втішало, що Сергій відразу зник з очей, пішов до батьків. Її ж батьки лише привітались, вдвох возилися біля бичків.
Прощались холодно. Галя знову нагадала за аліменти. Макс махнув рукою,
-Бувай!
Спішив до друга, взувся в чоботи.
Від`їжджало «Таксі»… Галя вийшла,задумано дивилася вслід. До неї ззаду підійшла мати,
- Що не розтопив у серці лід? Я все чула. Ти надто жорсттоко повелася з ним. А він змінився…
-Бачу…. Відчуваю шкодує... Цієї ночі знову наснився. Знала, що приїде, Максим мені за нього всі вуха прожужав. Сидить малює - очі сяють, на зауваження лиш поглядав. Я бачу тягнеться до нього, хоча сьогодні і не проводжав.
Надія на ходу,
- Що ти хочеш, рідна кров. Колись й ти пробачиш.
Як все безглуздо вийшло…
Думки, як вітер,то вривались,то відлітали… позаду село. Стиснуло серце. На душі гидко, сум, тривога… в грудях, аж пекло. Адже сам винен, сина про любов запитав, запитати навіщо? Хай грець тим грошам! Адже частину боргу переслав, це ж поки що. За місяць вишлю. Хіба не вірить, так прикро та я ж пообіцяв. Довіру важко заслужити.Тепер крутись, сам собі докоряв. Після пологів, ще покращала. Перед очима її погляд. Ой, Галю - Галю, що я накоїв, вже так шкодую, що не поряд.
Позаду засигналила автівка, відволікла від всіх думок
Водій сердито,
- Бач, як обганяє, не розумію цих жінок. Чи думає, що навчилася водити, то й можна так летіти.
- Так,- підтримав розмову, - Вони відважні, лише не мають вітрил,
- сказав й прихиливсь до вікна.Чорніло поле, далі багряний ліс.Чому й не знати, все здавалося в краплинах. О! Нехай йому біс! І вид такий, як моє життя. Чом до сина не їздив частіше? Колись була думка - пробачить. Адже жити хотілось гарніше. Згадав слова неньки - » Виправити помилку ніколи не пізно». Часто повторювала» До життя треба відноситись серйозно».
Йому хотілося кричати – « Я все зрозумів, як виправити? Ой, важко мені на душі!». Задивився на небо, все ж треба жити!
Котилось сонце, змінювались пори року…
Догорає тепле літо . Ясне небо… хмари пливли мов човни. Тарас з автомобіля позирав на них, ой, а красиві ж вони!
То, як натхнення, для нього бажання відірватись від всіх проблем. Зануритися в любиму роботу , його думки – солодкий щем. Нехай в нових будинках, люди радіють .Тішиться, адже це добре. Погляне на сади, на колоски в полі, звідти енергію бере. Свіже повітря придає сили. Чарує небо … синє – синє. Відразу про її очі спогад й про кохання те, незабутнє. В душі картає, гаряча молодість, ще й гордість, хотілось волі. У друзів жінки, як жінки, я ж кинутий, як будяк в полі. Ні зварити, ні спекти. Згадалось,
-«Хочеш їсти - зготуй сам собі! І я біля тебе посмакую.»
Чи були мої очі сліпі? Шкодував Тарас і не раз, особливо після розмов із сином. Відчував, що Галі не до нього, тож має, ще одну дитину.
Пора гаряча… в селі збирання врожаю…
Вставало сонце.. . Галина принесла чоловікові «тормозок»,
- Ну, я поїхав! Порвернуся пізно, подзвоню, як буде зв`язок.
Загудів трактор, ривком зірвався з місця, поїхав по дорозі.
-Мамо йди сюди!- з хати гукав Максим, вмить стояв на порозі,
-Юрко знов плаче!
Галя поспіхом,
- От біда! І чого не спати? Всю ніч на руках. Чи знов на зуби? Я й не знаю, що йому дати.
Як завжди, весь день пройшов у клопотах. Сонце схилялося донизу.
Максимко, повертався з долини, за ціпок міцно тримав козу. Біля літньої кухні дід й бабця плівкою накривали сіно.
-От молодець, розумник,
- сказав дід. І Галя похвалила синочка. Вона саме вийшла з хати. Він кивнув рукою,
- Он прислухайся… здалеку добре гуркотить. В сарай її поведи і сам ховайся.
Зірвався вітер, лиш кілька хвилин, небо затягнулось хмарами. Розлютилася гроза, земля, аж здригається під ударами. Старенькі в сараї, молились, причитали,
- Оце ллє, як з відра!
Все обійстя в воді….. Посередині, під дощем плавала ковдра. Дивлячись в вікно, Галя звернулась до сина,
- Бач, забули зняти…
-Та вона ж стара, після дощу витягнемо.Та не хвилюйся ти! Літо ж, висохне. Ми з дідом на ніч, нею накривали телятко.
- Ой мамо,поглянь, біля вил, прямо в воді маленьке ластів`ятко.
Вона відійшла,
- Воно випливе, присядь, пора вечеряти.
Огорнув смуток. Ой, треба ж вийти поглянути до пташеняти. З гнізда випало, погана прикмета, з думками вийшла на подвір`я. А дощ періщив… Але пташеняти вже не було, одне пір`я. Певно кіт схопив. За мить геть взмокла, скоро повернулась до хати. В душі неспокій - зони немає.… вже й час вкладати дітей спати.
Хмари, як зграя воронів, кружляли над селом….
Накрапав дощик….. Зовсім стемніло, Галя придивлялася в вікно. Що там на полі? Чого чекати, вже б пішки повернувся давно.
Старі вже спали…. Ясніло небо, між хмар де-не-де видніються зірки. Думки, як оси, дуже розхвилювалась, аж почервоніли щоки. Вже прислухалась, вловила звуки, із скрипом відчинилась хвіртка. Два чоловіки поспішали до хати. Хто б це? Напевно якась звістка.
За мить зустрічала на порозі,
- А де Сергій? Зайдіть, як прийшли….
Сусід до неї,
-Тримайся Галю, гроза попала, вбитим знайшли.
Сходило сонце…. Максим почув метушню.
- Й тобі не спиться синку?, – спитала мати… крізь сльози.
- Сергій помер, одягну чорну хустку.
Здригнувся, зірвався з ліжка, кліпав очима,
- А від чого, мамо?
-В трактор влучила блискавка.
– Ой, та без батька ж так погано. Мамо не плач, я вже підріс. Яко треба, я буду допомагати!
Ніжно обійняла сина,
- Пішли, спочатку треба поховати.
Три тижні село відрізане від світу. Печаль, розчарування.Максимко хотів додзвонитись до батька. Та замало бажання. Бідкався, на жаль весь час мобільний телефон не ловив мережу.
Похорон, мати сумна… Всі були вбрані в чорну одежу. Хлопець дивився на брата, грається, нічого не розуміє. А тут хоч й вітчим та жалко, мама в розпачі, страждає, блідніє.
Огорнув смуток… неспокійно на душі….
Тарас не знаходив собі місця, не міг додзвонитись до сина. Дзвонив до Галини, йшов збій зв`язку. Як дізнатись в чому причина? Але ж вже третій тиждень минає. Можливо захворіли діти. З такими думками їхав у село. Не дай Боже якоїсь біди….
Макс був на подвір`ї, побачивши «Таксі» , зразу вибіг назустріч.
Тату,- зі сльозами кинувся до нього.
- Я теж радий зустрічі.
Здивувався поведінці сина,
- Розповідай, що тут трапилось?
Підійшла Галя,
- Це ти… Бачиш, тепер сама, мабуть так судилось.
Виправивши на голові чорну хустку, запросила до хати.
Пробачити ніколи не пізно.
Ця думка мулила його серце, попрощавшись, йшов до автівки. Так, шкода Сергія й малого хлопця, нині й їй непереливки.
Гіркі думки гризли голову. Як із цим жити?! Провину визнав.Тепер маю допомагати. За все минуле, себе проклинав.
Тарас із червоними очима сідав в авто, водій розумів… Не до захоплюючих розмов. Порушити мовчання не посмів. Ой, до чого доводить любов…
Вже вдома…. На душі важко….
Згадував сина, його очі повні сліз,
- Татусю, ти ж приїдеш ?
- Аякже, обов`язково будемо разом, знаю, ти мене ждеш.
Минув рік… Він був не простим, але подавав надії.
«Пора набиратися розуму» - частенько говорила мати, коли в гості знов їхав до неї . »Образи треба ховати!».
Одного разу, стала свідком, його довгої розмови з сином,
-Ой, Тарасе, не рви душу хлопцю, а то опинишся під тином. Не давай ніяких обіцянок, яких не можеш виконати. Дивлюсь на тебе, їздиш до Галі, любиш, тож зумій це визнати. Як серце не лежить,то постав крапку в відносинах з Тетяною. Адже скоро зима, думай,повинен бути чесним сам з собою.
За вікном пролітав сніг. Та він не помічав його, пригадував; літо, як косив траву. Веселий галас, як малих розгойдав . Та гойдалка… ні, не забути сонячні усмішки, той блиск в очах. Як Юрка годував, мусив допомогти, він очутився в його руках. Відкинув голову на спинку сидіння, закрив очі лиш на мить. Перед очима трава їй по пояс, з букетом квітів, він біжить, всміхається. В сонячних променях ромашки, маки і волошки. А на траві кошик з суницями, поруч усміхнені хлопчики.
Щось немилосердно стиснуло груди. Ой, що це, чому так погано? Вже витирав піт з обличчя…. поборю страх, поїду завтра, рано.
Він вже вдома, жінка в кав`ярні, не чекав,провалився в сон.
Ранок…за вікном пролітали пухкі сніжинки…
Усміхнений встав з ліжка… Враз думка, маю жінку, чи живу один?! Зібрав валізу, спішив. Написав записку -»Вибач, мене жде син ».
Дорога здавалася занадто довгою. Він не знав, що на нього чекає попереду. Любов,надія, віра - зігрівали серце. Часто згадував мамині слова, ту пораду. Хоча важко впоратися з тривогою та він їхав;
Ми зустрілись ранньою весною,
В бузково- рожевому суцвітті,
Поряд прожити, мріяв з тобою,
Ти єдина, найкраща на світі!
Їду… Спішу… шкодую, що не птах,
Чи пробачиш? Жаль… цього не знаю,
Знов прагну … я втопитися в очах,
Зізнатися.. . кричати – кохаю.
Так шкодую, витру сльози тобі,
Моя вина … пройшов тернистий шлях,
Пробач люба! В пекельному вогні.
Душа горить. Підкрадається страх,
Як згадую, аж серденько тремтить,
Для мене - ти зіронька жадана,
Спаси любов! Без неї нам не жить!
Надіюсь, ти пробачиш… кохана.
В руках букет пишних білих хризантем, часто позирав на одометр. Хвилювання терзали душу, до села залишивсь один кілометр.
Все довкола, вкрите снігом, виблискувало проти сонця…
Максим віником підмітав від снігу прохід у двір та до хати. Побачивши «Таксі», підняв віник догори та й почав махати. І радісно погукав,
- Мамо! Йди сюди! Подивись, хто приїхав!
За мить була поруч. В очах зірниці,
- Як добре, що ти завітав.
Із- за паркану, весь у снігу, вийшов Юрко ,
- Тату,- протягнув руки.
- Кохана, думаю не пізно повернувся, навіщо нам муки ?!
Сказав й радо підхопив на руки Юрка, обійняв Галину. Макс тішився, підходив до них,
- Ей! Забули, ще одну дитину!
25.11.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2020
Веселенько, утіха дітям,
Скрізь біліє, аж засріблилось,
Так яскраво все заіскрилось
Миколай… поспішає світом.
За вікном морозець гарненький,
Йде у валянках, у кожусі,
Вже так близько, крокує в лісі,
Міх несе,червоний, повненький.
Є у ньому смачні гостинці,
Ляльки, книжки і телефони,
Ще машинки, кульки, смартфони,
Подарує кожній дитинці.
Ніч зоріє, наступив той час,
Із цим святом всіх привітати,
Та здоров’ячка побажати,
Миколай, дідусь прийшов до нас,
Будем весело святкувати!
18.12.2020р.
Шановні друзі!
Вітаю з наступаючим святом Святого Миколая!
Бажаю вам здоров*я! Щастя і любові!
Достатку, радості, душевного тепла і щирості!
18.12.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2020
Хочу зустрітися та не можу,
Розповісти, що в мене на душі,
Тільки даремно серце тривожу,
Чомусь раптово… ми стали чужі.
Туманні ранки, сльози на очах,
Принесла осінь розчарування,
Весь час шукаю зорі по ночах,
Скажи навіщо, обом страждання?
Знов листопад, холодний, спогади,
Птахи у вирій вже відлетіли,
Тож проводжаю, вкотре потяги,
Давно б зустрілись, якби хотіли.
Передзвоню та здається мариш,
Як той, листок, що припав до землі,
Зрозумій, що ти мене втратиш,
Мабуть розстанеш, як спомин у млі.
24.11.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898458
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2020
Я тебя, так давно хотела встретить,
Лишь увидев, в миг бы затрепетала,
Как земля с рассветом, смогла ответить,
И купалась в ласке, птицей взлетала…
Ты как солнце, согрел бы, но не сжёг,
Чтоб горел костёр, тот костёр желаний,
И заманливо в нём сверкал огонёк,
Чтобы не было разочарований.
В тихий вечер, ты мне нежность подари,
Миг страсти, познаем любовь хмельную,
В поцелуях, я растаю до зари,
Ты возьми, меня сладкую, земную.
27.05.2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898145
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.12.2020
Знов наберу… у долоню, листків жмуток,
Майже сухі… кольори втратили красу,
Сховаю в них, в`їдливий осінній смуток,
І підпалю… хай в полі згубляться сліди.
Вітрисько полум`я шмагав, гонористо,
І шаленів вогонь із димом гуготів,
Вверх підійнявсь, витанцьовував іскристо,
Мені здалось, прогріти душу захотів.
Останній лист… летів, безнадійно крутивсь,
По ньому жар, то завершальна надія
Що врешті смуток, вже полум`ю підкоривсь,
Свободи дух, моє серце й душу гріє.
10.11.2018р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2020
Крыса белая у окошка,
Жаль осталось совсем немножко,
Мне придется встретиться с быком,
Да пускай, не вспомнит о былом
Когда то, пригрелась на спине,
Уж сердит, но ведь место дал мне,
Свинья всем, преподнесла навоз,
Вот уж я, тянула этот воз.
Победить ковид не сумела,
Сказать честно, я постарела,
Может сделать Быку удастся,
Да найти, наконец мудреца.
Чтобы он, сумел снять корону,
Да вручить, в руки гегемону,
Пускай этот, разрешит вопрос,
С меня думаю, не большой спрос.
Но каким был год, люди скажут,
По стене, может, не размажут,
Ведь добро, так делать хотела,
Ах простите, что не успела.
10.12.2020г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897747
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.12.2020
Перший день зими… сонячний ранок. У повітрі відчувається легенький морозець. Голі дерева й кущі.... і на клумбі жовті хризантеми, все покрите інеєм. Рита поспіхом пройшла біля клумби, але тут же на мить зупинилася, звернула увагу на жовті хризантеми. Чи забули про них, дивно, хай би у вазі потішили чиїсь очі, шкода бідолашних. При вході привітався охоронець. Вона у відповідь підняла руку,
- Доброго ранку! І зайшла в офіс.
Привітавшись з колегами, зняла з плечей в`язану червону шаль і демонстративно, любуючись нею, повісила на спинку свого стільчика. Округлилися очі, розчаровано позирала на всіх, чи сліпі, хай йому грець! Що то за робота в банківській сфері, весь час зайняті. Хоча б хтось один та щось сказав, сама ж зв`язала, ще й такими чудовими квітами. Знявши чорного кольору осіннє пальто, хихикнула. Але ніхто не звернув уваги. Вадим( програміст), майже прилип до манітора, водив очима, напевно, щось читав. Завідуючий офісом Володимир Іванович вже теж працював за комп`ютером,вводячи текст, щось бурчав про себе. Ой, такі всі зайняті, шкода Тетяни немає, у відпустці, якби вона була, то вже точно б розхвалила. А цим, як не ткнеш під ніс, то і не помітять.
Рита уважно подивилася на Вадима. Роїлися думки, два роки, майже щодня поруч,чому так і не зрозумів,що я тебе давно кохаю. Окрім усмішки нічого не подарував, навіть в день народження, лише кліпав очима і вручив букет. А потім, як пили шампанське, торкнулись келихи, лише сказав »За тебе!». Якби ж то знав, як я сохну за тобою, кожного ранку радію,коли зустрічаю на роботі.
Раптом Вадим відчинив кватирку,
- Щось сирістю несе, треба приміщення провітрити.
І знову занурився в комп’ютер.
Рита дивилася у вікно; злегка іскриться срібний іній на оголених гілках горобини, а червоно- оранжеві грона неначе в пуху. Красиво, добре,що морозець тримається. Дивно, вчорашній день й не віщував, що сьогодні буде такий славний день.Задивилася у синє небо… Пливли більші і менші пухнасті хмари, вони інколи доганяли одна одну, а іноді скупчувалися. Цікаво, адже надворі майже немає вітру, а туди вище, стрімко пливуть, як кораблі. Ледь посміхнулася, от би мені політати так, як хмари. А небо синє, як твої очі… На якусь мить прикрила свої балухаті сірі очі й уявила,що обійняла його і цілує.О,якби ті хмари сказали мені, чи зверне він на мене уваги, ну хоч коли небудь. Я чекатиму рік, два, три….
Думки, як вітер, не могла припустити, що в нього є кохана дівчина.Міркувала, то напевно доля,адже живемо в одному п`ятиповерховому будинку, тільки під`їзди різні. Майже кожного ранку бачила, як поспішав на роботу і як повертався. Потай, стежила за ним. А він навіть не припускав такого, немов десь літав.Байдужий до оточення, на якусь мить піднімає голову вище, здвиг плечима і йде далі. А на роботі по телефону ніколи ні з ким з дівчат не спілкувався, хіба що з мамою та сестрою.
Рита симпатична дівчина, русява, коротка зачіска їй дуже пасувала.Одне часто бентежило, що лікар попередив за комп*ютером треба працювати в окулярах. А вони часто не хотіли триматися на її кирпатому носику.
Вадим повернувся до неї,
-Ну ,що мала, ти ще не замерзла, може закрити кватирку?
Закривши кватирку,присів на свій стілець.
Це слово «мала» на неї діяло, як громовиця. І нащо рвати серце? Скільки раз, мабуть з мільйон,не менше, йому говорила, щоб так не називав. Терпець увірвався… Хай йому грець! Знервовано зняла окуляри, жбурнула в сторону, але не розрахувала, вони впали на підлогу.
Вадим здригнувся,
-Тю, це чого раптом?,
Відразу підняв окуляри,
- Добре, що не розбилися.
Прямим поглядом дивилася на нього, махнула рукою,
- Та не розрахувала, слизький стіл, тому і впали. Дякую!
Сказала і почервоніла. А очі , в них блиск і надія. Хотілося крикнути »,Зверни ще раз на мене увагу! Посміхнися… твій погляд, як ковток свіжого повітря для життя. Але він цього не помічав.
Запала тиша, знову всі занурилися в роботу.
Через години дві , Вадим вертівся на стільці, позирав на неї, на шефа. Рита ховала очі, розуміла чому, адже в цей час, завжди заварювала чай і кожен мав можливість насолодитися ним.
Та в неї не той настрій, бачила погляди, але вирішила дочекатися, щоб попросив. Та де ж тут, як закон підлості - невдача, Володимир Іванович, басистим голосом порушив тишу,
- Так… Рито, а де наш чай? Моя дружина спекла печиво, що даремно? Якщо я не помиляюся, сьогодні мій день пригощати.
Через декілька хвилин, в приміщенні запахло м`ятою, від кожної чашки гарячого чаю підіймалася пара. Тож не відмовить шефові, тут, як кажуть, нікуди не подінишся. Це добре, думала про себе, м`ята заспокоює. І тут же знову думки про нього. Бач… мовчав, гордість не дозволила попросити. Але ж окуляри підняв, вже й образа минулася, наче її й не було.
Знову всі займалися своїми справами. Рита дивилася на монітор, таблиці, рахунки, мишкою пересувала, але не помічала їх, знову підкралася думка. Отака тонка натура, свою чашку завжди побіжить помиє, а взяти інші не наважиться. Знає, що я мию свою і шефа. Чи то хоче показати свою незалежність, чи жаліє?! Але ж помічала, що йому подобалося коли приносила чашку чаю. Світліло обличчя, задоволено зморщив ніс, посміхався.
В обідній час усі поспішали в кав`ярню. Легкий обід підіймав настрій І трохи жвавіше спілкувалися. Але спілкувалися знов про роботу. Інколи Рита, себе і інших, про себе називала банківськими крисами. Які весь час вели тихий образ життя. Любили, щоб від роботи їх ніхто не відволік.
Робочий день добігав до кінця…. За вікном посутеніло…..На якусь мить її увагу привернув горобець, сів на підвіконня, зазирнув у вікно, за мить перелетів на грону горобини, охоче дзьобав ягоди і час від часу вертів головою. Вона поневолі посміхнулася й вголос,
-Ви бачили таку красу,кажуть полохливий горобець, але не побоявся подивитися до нас.
Шеф щось бурчав, зрозуміти було важко. Вадим повернувся й весело,
- Ти перевіряєш рахунки,чи любуєшся природою та , що за вікном коїться, кумедна… . Закінчився місяць, день - два треба про все прозвітувати.
- Я вже закінчую, не хвилюйся!
Знервовано, пальцями однієї руки постукала по столі й кліпнувши очима,
- А скажеш Вадиме, перший день зими, може разом підемо додому, прогуляємося, порадіємо першому інею, маленькими бурульками. Хоч сонце і світило, але не розтопило цю красу.
Він крутився на стільці, позирнув на шефа, але промовчав. Володимир Іванович цю розмову пропустив повз вуха, щось записував у блокнот.
До закінчення робочого дня залишилося хвилин п`ятнадцять. Рита вкотре позирала в його сторону.В душі запитувала, що нічого не скажеш?! Хоча б один єдиний вечір залишитися наодинці,торкнутися волосся, очей, губ. Шкода… Та все ж надіялася, відразу за ним вийде, підхопить під руку й скаже - я готова, йдем, погуляєм, адже перший день зими,свіже повітря нас підбадьорить.
Майже о вісімнадцятій годині, в двері постукав охоронець,
-Вадиме, вас просять вийти.
Очі Рити забігали, немов щось шукали, цікавість розпинала душу. Хто б це? Вона, саме в цей час,виключила свій комп`ютер, хотіла одягатися. Вадим зірвався з місця, на ходу одягав чорну шкіряну курточку,
- Бувайте! До завтра!
Володимир Іванович махнув рукою,
- Бувай! Я ще трохи попрацюю.
Тільки устигла поглянула в спину, як вітром здуло. До кого б це так поспішав?
Вона вже стояла в пальто, на плечах поправляла шаль, в душі мала бажання йти за ним, але щось зупинило. Підійшла до вікна.
Ліхтар добре освічував територію біля офісу. Вадим підбіг до якоїсь дівчини, обійнявши, чмокнув у щоку. Вона білявка , на зріст ледь нижча за нього, підхопила його під руку і вони попрямували по тротуару. Дивилася вслід, помічала, як він розмахував рукою, напевно їй щось розповідає. Чому не мені? Стиснуло в горлі, на вії забриніла сльоза. Легенько рукою гладила шаль, про себе тихо,- Марні надії… Чому мене не помітив? Як шкода… Чому нерозділене кохання? Як важко на душі.
01.12.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020
Я з думками, знову лину в рідний край,
О, блакить небесна, мене зустрічай,
Моє поле, волошки, рівні стежки,
Босонога, тут бігала навпружки.
Ясне сонце в позолоту сповива,
Під промінням вся природа ожива,
Павучок, плете мережки, узори,
Всіх чарують, неосяжні простори.
Упаду, я ниць, серед пахучих трав,
І послухаю, як соловей співав,
Та й від щастя, згублю сльозину й печаль,
Тож розвіє, лагідний вітрець – скрипаль
У душі злагода й птахи радіють,
Мої спогади, вже серденько гріють,
Поговію, я в глибокій тишині,
За все дякую, цій, батьківській землі.
04.12.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2020
Загадка
Ледь овальний і кругленький,
Із зернини проростаю,
Є великий і маленький,
Теплим літом виростаю.
Співав в лісі жайворонок,
Гріє сонечко яскраво,
На баштАні в ясний ранок,
Приголубило ласкаво.
Червонію всередині,
Кажуть я, ще й солоденький,
На базарі, є й донині,
До вподоби я гадзині.
Хвалить - сочний і добренький,
Буде діток пригощати,
Хто зуміє розгадати?
Хто впізнав, як мене звати?
( Кавун)
06.09. 2016р
***
Равлик на листочку
На листочку, гойдавсь равлик,
Мав уяву – я кораблик,
Пливе в морі, в пінних хвилях,
Світлі мрії. В сподіваннях,
Дно пізнати - морське темне,
Й на плаву сонце чарівне.
Розгойдався, як в колисці,
Посміхнувсь білій хмаринці,
У дрімоті на листочку,
Як дитятко в сповиточку.
Стих вітрець…. ледь - ледь лоскоче,
Вже й відкрив равличок очі,
Озирнувся - снилось море,
Світло - синє, ледь прозоре,
От би й справді все пізнати,
Та із сонцем попірнати.
07.08.2020р
***
Упав горішок
Упав горішок до землі…
Хапнула мишка - це мені
Взялась тягнути під гірку
Заволокти, як у нірку?
Ледь - ледь здвинула. Ворона,
Кричить,- Гей- гей, моя зона,
За мить у нірочці мишка,
Уже й немає горішка.
02.12.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896916
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2020
Осінній день… Небо затянула сіра пелена. Здалеку, наче за білою ширмою, проглядало сонце, наближалося до обрію. По парку хазяйнував прохолодний вітер. То набирав розгін, то на якусь мить вщухав, ховався у купу опалого листя. Незабаром, немов прокидався, з новою силою підіймав декілька листків і крутив ними й крутив. Деяке листя припадало до асфальту, а деяке, ще на якісь секунди танцювало в повільному танці. Інколи вітер так війне, що листя немов один одного доганяє. Згодом дріботить у танці під музику «Лебединого озера». Згодом, мов у змові, маленькими купками припадало до землі.
Роза вкотре задивляється на листя і відчувала на душі тривогу. Мабуть так станеться й з нами. Ти в одну сторону, я в іншу. Як немає порозуміння, який може бути вихід? За три дні вирішиться наша доля. О,Павле … Павле… Зробити важко, щоб в такому віці розлучатись. Але ж… скільки печалі налив у душу, скільки недоспаних ночей. Та мабуть досить… Пригадувала своє життя.
Гучне весілля у селі… Хтось за спинами шепотів, » Ой, не буде щаслива, от точно, побачите». Їй так всупереч хотілося крикнути. Що вони кохають один одного і будуть щасливі. Навіть не повірила словам бабусі,
-У них в сім`ї всі випивають. Боюся, щоб і тобі Павло не споганив життя. Хочеш бути щаслива, перш за все не втрать свою гідність, люби себе, щоб він не посмів витерти об тебе ноги.
Рожеві окуляри і світла мрія. Намагалася, щоб все було, як у людей. Її батьки розміняли трикімнатну квартиру. Звичайно ж , заради доньки на все готові, собі однокімнатну квартиру, для молодих двокімнатну. Ще й інколи допомагали грішми.
Павло працював на ЖВРз, у плановому відділі. Вона ж касиром на пошті. Перші два роки,як лагідний погляд сонця, то тепер, як сон. Все було добре, злагода й повага, поцілунки, кохання. З надією, що життя й надалі буде, мов квітучий сад навесні. Роза народили двох хлопчиків блезнюків. Поки перебувала в декретній відпустці, все було добре. Справлялась майже сама, рідко Павло мав настрій на свіжому повітрі погуляти з дітьми. Хоча ж було дуже важко їх двоє, а вона одна. Все рідше приходив з роботи вчасно, бідкався, що на роботі завал. Та час спливав. Коли ж діти пішли в садочок, життя змінилося. Павло став часто приходити на підпитку. Причини які?- іншим разом запитувала його.
Очі наче в тумані,
- Та ми по маленькій чарчині.
Інколи замовчувала, а інколи діти, сварилися з ним, говорили, щоб не соромив їх своєю поведінкою. Та з нього, як з гусака вода. Як діти навчалися в старших класах, проводили з ним бесіди, але на жаль, це не допомагало.
В Державі криза, невчасна виплата зарплати, скорочення штату. Все це пережили. Хоча він все ж знаходив гроші і час, щоб вкотре прийти на підпитку.Терпіла, як з`явився у мокрих штанах, не приходив, а майже прилазив накарячки. Ще важче стало, коли синів визвали в військкомат. Згодом, обоє проходити строкову службу в морфлоті. Молила Бога, щоб у них все було добре.За себе,що не може дати ради з чоловіком, мовчала. Материнське серце все сховало в собі, нащо дітям про таке писати. Жила надією, що Павло таки зупиниться і змінить життя. Але він наче, як на зло їй, частіше приходив на підпитку. Намагалася напоумити; коли невчасно дають зарплату, від відчаю не треба свою душу заливати горілкою. Просто, як всі набратися терпіння. Але не так сталося, як гадалося, він не прислухався до її порад. Одну надію плекала в душі, приїдуть сини, проведуть з ним бесіду і він нарешті зрозуміє, що пити, це не вихід.
Як сонця чекала кожного ранку так і синів виглядала у вікно, з дня на день мали приїхати.
Тепла зустріч, обійми поцілунки. Й Павло протримався три дні, вчасно приходив з роботи. Але намагався якнайшвидше зникнути з очей. Роза ж не хотіла відразу розповідати їм про батька. Аж тут така звістка, сини повідомили, що за тиждень їдуть в Одесу. Вже домовилися працевлаштуватися на роботу в Одеську судноплавну компанію. На наступний день Павло прийшов на підпитку. Тепер сини і побачили, який батько приходить з роботи. Роза коротко повідала синам, як вони живуть останнім часом. Наступного дня, не світ не зоря, сини розбудили Павла. Роза збиралася на роботу, чула крики, погрози.Але втручатися не наважилася,сини вже дорослі, може трохи поправлять татові мізки.
Сини поїхали, а проблема залишилася. Їй дивувалися на роботі, що терпелива.Вона вже й сивіти почала від думок, як бути далі? Та втішає себе, адже руки не піднімає. І вкотре прощала. Прийшовши з роботи та приготувавши вечерю, йшла гуляти в парк. Щоб не бачити його пухлого обличчя. Крутилися думки, як ще не вигнали з роботи? Були прогули, але він весь час викручувався. Чи то напевно того, бо був і не поганим спеціалістом на заводі.
Кажуть дальше в ліс, більше дров… Павло вже й замав друзів безхатченків, інколи в вихідні дні, коли Роза була на роботі, приводив їх до себе додому, пиячили.. Це вже й було напевно не раз, помічала, що все зникає з холодильника. На кухні пусті пляшки з-під горілки та сміття.
Пройшло три роки, сини були в гостях лише три дні, запросили в Одесу на весілля. Вони в один, той же день брали шлюб. Роза плакала і раділа, може хоч діти не будуть пиячити, а житимуть щасливо. Як було не поїхати, але Павло категорично відмовився, тож благословляти поїхала сама.Три дні поспіль гостювала,то в одного сина, то в другого і вже на вокзалі прощалися. Невісточки,теж близнючки, славні дівчата. Дивилася на них і тішилася, не з бідної сім`ї, вже в обох є двокімнатні квартири, тож, як кажуть, жити і радіти життю.
Вже сідаючи в вагон, майже на ходу, син подав пакет,
- Мамо це тобі, ти подивися там, тільки відразу, все зрозумієш.
Потяг набирав швидкість, вона подивилася в пакет, подумала, що там продукти. Але там лежала невеличка коробка з під турецьких солодощів. Вирішила не витягувати, прямо в пакеті зазирнула в неї. Від несподіванки затрусилися руки, в ній лежали долари. О Господи, що це і навіщо?! В валізі ж везу подарунки від невісток, а це ж до чого? З думками добираля додому, хоча б Павло не побачив.
Ввечері … вже вдома.В квартирі сморід і пусті пляшки. Сміття і безлад, розкиданий одяг, наче хтось рився в шафах. Павло в ліжку спав одягнений. Від нього дуже гидко пахло. Сльози стікали по щоках, як горошини. Але ж і тривожно на душі, для чого ці гроші. Окрім доларів лежав лист.
«Мамо, так, як ти живеш, цього більше не можна допустити. Ці гроші тобі від нас на квартиру. Придбай собі і ми всі приїдемо на новосілля. На днях маємо відбувати в рейс, будемо через пів року. Цілуємо.
і підписи синів. Зачинилася в своїй кімнаті, дуже плакала. Їй би порадіти, але так щеміло під серцем, здавалося воно зараз розірветься на шматки.
Кілька днів поспіль, носила ці гроші з собою. Адже прибираючи той безлад в квартирі, зрозуміла, хтось шастав по всіх закутках,напевно шукав гроші, чи коштовності. Ранком намагалася з Павлом поговорити, але він з кімнати прошмигнув в душ. На пропозицію,-
»Давай поговоримо», махнув рукою,- »Зараз не до тебе.»
На ходу натягував светра,в руках тримав жакет, пулею вилетів з квартири. Так, поглянула на годинник, мабуть на заводі летучка.
Цього дня він повернувся з роботи дуже пізно. Але знову встиг добряче набратися. Видно десь падав, бо одяг був у багнюці.
Нарешті Роза дочекалася неділі. Боляче дивитися на того, кого колись кохала. На кого став схожий! Хоча кожного ранку приймав душ, в чистому одязі йшов на роботу, але приходив звідти, смердючий, як безхатько. Весь одяг пропитаний горілкою, кефаліями, де він був, не розуміла і коли встигав так набратися,теж не зрозуміла.Але йти до нього на роботу не посміла, вважала, це занадто низько, навіть для себе. Завжди намагалася з ним говорити спокійно, але він без галасу не міг, намагався кричати, що зовсім мало випив, немає чого чіплятися.
І цього разу тільки почала просити,щоб перестав пити, він відразу знервовано перед нею замахав руками, обличчя почервоніло, очі, аж іскрилися від злоби,
-Замовкни! Замовкни, я сказав! Я що не маю права запросити друзів,чи пригостити?!
Вона не очікувала такої реакції, блідніла і біліла. Схиливши голову сказала,
-Не лякай мене, грозишся кулаками,чи вже так низько впав,що зможеш на мене руку підняти.
Лише мить, він вдарив її по голові, вона втратила свідомість.
Прийшла до тями… їй прямо в в очі світило сонце. Рухаючись зрозуміла, що весь одяг, що на ній змоклий. В хаті тихо. Біля столу її сумка,з якою вона ходить на роботу. Вже й крізь сльози посміхнулась, як добре.що вчора залишила долари в сейфі на роботі. На голові намацала гулю,заплакала…
Павло з`явився ввечері… Побачивши її, тільки й сказав, - Відглегала…. Ха, хотіла мене налякати…
Це були останні слова для неї,вона відчувала, обірвалася остання нитка, яка ще поєднувала їх. Скільки любові було до нього, які останні надії мала, все пропало.
Наступного дня,Роза на роботі порадилася з своєю керівницею і її відпустили за адресами подивитися, можливо й вибрати квартиру. Остаточно вирішила, іншого виходу немає.
За три дні вже була в новій квартирі. І знову плакала,чи то від біди,чи від радості, що в неї такі розумні діти. Що характером вдалися до неї, а не до Павла.
Вона складала свої речі в сумку і потай, по дорозі на роботу, заносила речі в свою нову квартиру. Павло все продовжував приходити на підпитку, але добре хоч не ліз, як п`яниця. Ховалася в своїй кімнаті, він лише помітивши її, посміхався, грав у мовчанку.
Їй знадобився лише один тиждень, щоб все обдумати. В п`ятницю вона зустріла його з роботи. На заводській прохідній когось чекали два чоловіки, спілкувалися, розмахували руками. Один з них топтався на місці, іноді ним похитувало. Видно вже заправилися, подумала Роза, точно його чекають. Павло здивувався, коли побачив її, але відразу кивнув рукою до них, ледь прихилившись.
Озираючись,чоловіки відразу поспішили до виходу.
Вже підійшов до неї,- Чого тут? Щось сталося?
Тільки й вимовила, -Пішли додому.
Їй би скинути тягар з душі, викричатись. Але вгамовуючи хвилюванн, завела розмову.
Вже сідало сонце…. Роза забирала валізу,
-Не знаю чи зрозумів ти мене, чи ні, але я тобі даю три дні на роздуми. Буду чекати в парку на нашій лавці.
Похабно посміхнувся, трохи здивовано запитав,
-Ну і куди ти дінешся?
-Ти не хвилюйся за мене, я без тебе не пропаду. А от ти без мене зіп`єшся.
Павло навіть не встав з стільця, коли вона направилась до дверей. Колотиться серце, але вона не показала сліз, спускалась по сходах. За мить гучно зачинилися двері.
Очі дивились у нікуди, рукою витерла непрохані сльози. В цю мить підлетіла зграя горобців, її відволікла від думок. Вони скакали один поперед одного, крутили голівками, цвірінькали, заглядали в очі. Вже посміхнувшись,
- Мої маленькі…Подумали, що вам щось кидаю…
І тут же пригадавши, з сумочки дістала печиво. Розкришила і кинула до горобців. Це відволікання від думок, як віддушина для неї. Озирнулася, придивлялася вдалину, чекала, але він так і не прийшов. Можливо й на краще, досить калічити мені життя. З центральної алеї повернула на стежку, а там недалеко вже й її нова квартира. Вітерець пестив обличчя, в душі надія і віра, що все що відбувається, це на краще. Вже пішла навпростець, вітер підносив листя, вертів ним, воно припадало до землі, немов шукало захисту, збивається в маленькі купки.
30.11.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2020
Впевнені кроки… давно в чобітках осінь,
Легенький іній…. листя спада з горіха,
Але у небі, сьогодні знову просинь,
Промінь надії, то для душі, як втіха.
Коли я бачу сонце поміж хмаринок,
В калини грона налились стиглим соком,
Іскрять під сонцем вже декілька краплинок,
Як ті сльозинки, скотяться ненароком.
В опале листя, помітно зеленаве,
Але змарніле з прожилками багрянцю,
Примхлива осінь…. хоч сонечко й ласкаве,
Все приховає землиця у скарбницю.
В ці дні останні… скажу, осене бувай!
Візьми з собою, всі сумління й печалі,
Та вже запрошуй, до нас зимоньку на чай,
Вона прикрасить й моє життя надалі.
29.11.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2020
«Голодомор - це страшне слово,
сім мільйонів загиблих.»
<
Схилилась хата, скрізь вибиті шибки,
Гуляє вітер. Засипає снігом,
Тіла оголені, старі рушники,
Які давно, вже і не пахнуть хлібом.
А ні зернини, ні крихт, ні скоринки,
Не залишилось, лише одне дитя,
Голодні очі… діряві ботинки,
Живіт опухлий, крики, аж до виття.
Зірка не в небі, в когось на пілотці,
Погляд суворий - голодного вовка,
По кутках шастав, під руками мертві,
Хлопчик родився… напевно в сорочці.
Він бачив все, але ж доля на життя,
Згадував з болем, вмивався сльозами,
Пізнати щастя, зустріти майбуття,
Страх не забути… навіть із роками.
***
Ми запалимо свічку пам`яті, вшануємо,
невинно убитих та померлих від голоду.
28.11. 2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2020
Ой лети птица, ты лети,
Да к милому на сеновал,
Возвращайся да мне расскажи,
Кого страстно он целовал.
Все в автобусе сердиты,
Лиц под маской, уж не видать,
Не привыкли одесситы,
Анекдот, ведь не рассказать.
Царю батюшке приснилось,
Что землёй, он всей завладел,
Лишь к утру, всё прояснилось,
От прохлады уж протрезвел.
Загляделся, раз парнишка,
Я увидев, влепила в глаз,
К нему гордо,- Слышь, мальчишка,
Я пришла, но не на показ.
Мы с подругой сторговались,
За богатого мужика,
Дело было уж подрались,
Он слабак, вдруг дал (драпака).
Я пила с милёнком вино,
До тех пор - пьяною стала,
А ему было всё равно,
Лишь бы позами давала.
Душа пьяная в парнишки,
Хочет сразу, всех любить,
Проиграл штаны в картишки,
Ублажал, не будет пить.
Я люблю свою гармошку,
Милу жёнку ещё больше,
Сама вырыла картошку,
Говорит, проживу дольше.
Вот настали времена,
Не пойти к подруге в гости
На тоску обречена,
Даже не с кем помыть кости.
Муженёк мой ковбоем стал,
Как с другим меня вновь застал
Я больною притворилась,
Встреча мирно завершилась.
Под дождём шёл, лил как с ведра,
Мне пророчили доктора,
Дела худо, у вас цистит,
Пропадёт, к бабам аппетит.
На приём, я пошла к врачу,
Говорю, уж дитя хочу,
А он мне, иди помойся,
Я всё сделаю, не бойся.
Потрудилась, я на славу,
В баньке выпарила Славу,
Едва яйца не сварились,
Охлаждать, вдвоем рушились.
Нынче , я старуху,
Получил, уж оплеуху,
Обозвала, меня чёртом,
За кроватью, как за бортом.
Ох уж лодочка качалась,
Когда с милым, я ласкалась,
Где то взялся, вдруг «Рыбнадзор»,
Плыву в лодке и до сих пор.
Дед Мороз стучит в ворота,
Живу сам, бабы охота,
Вдруг сердито,-Слышь, я не гей,
Уноси, ноги поскорей.
Вчера Вера вышла замуж,
Говорит, что плохой муж,
Он не выдержал экзамен,
Переспать, с нею не дюж.
По дорожке прямо баня,
В ней яички моет Ваня,
Он Снегурочку там ждёт,
Ведь придёт, скоро Новый год.
27.11.2020г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896369
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.11.2020
Стройная берёзка под моим окном,
К ней серая стёжка, сердечко болит,
Грусть её подружка. Тихим вечерком,
Подойти прижаться - душа не велит.
Нам печаль развеять - я ведь не смогу,
Но хочу с тобою, тихо пошептать,
С другими общаться, совсем ни к чему,
Только ты родная, сумеешь понять.
По небу зарницы, месяц молодой,
Ведь отойдёт осень, погрузишься в сон,
Раздели берёзка, все мысли со мной,
Уж вдвоём зимою обретём покой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896227
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.11.2020
Чи то морда, чи лице,
Чи, як міх, товсте пузце,
Аж так трусить підгорля,
А язик, мов щось муля.
Ой, послухати, аж жах,
Раптом бабу, узяв страх,
Що твориться, це у нас?
В телевізорі, мов сказ,
Ресторани у біді!
А що ж бідним вже тоді?
Хазяї ж – олігархи,
Потайні вовкодухи,
Статки в доларах лежать,
Тож їх досить, примножать!
Хай потрусять гаманці,
В лихоманці надстрашній,
Поки ковід відійде.
Пузо хай, трішки спаде,
В телевізор, ледь влазить,
По каналах, всіх лазить,
Їх би пенсію просту,
Й мінімальну зарплатню.
Хай пізнали б те життя,
Що доводить до виття,
Тих сирІт і каліків,
Де купить й за що ліків?
Де ж тут людоньки правда?
Це ж країни вже зрада,
Люду знищення іде,
До провалля всіх веде,
Течуть сльози – не спинить,
Як на світі… далі жить?
24.11.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896028
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2020
Хай кохання… не припаде сивиною ,
Любий знаю ми завжди вірні з тобою ,
Як земля наша й сонце в неба сині,
Почуй, коханий, мусимо стати сильні.
Хоч проливний дощ та страшна громовиця,
Ти дужий, поглянь - я ж славна молодиця,
Не зрадь жадану, ніжну, жіночу красу,
Пригадай милий, ти розчісував косу.
Немов дитя, обняв, тихенько колисав,
А соловей… нам вкотре весело співав!
В небесній гойдалці… зірниці яскраві,
Надіюсь, жду, від тебе слова ласкаві.
Хоча до нас, пані осінь завітала,
Чи ми бажаєм? Серця не запитала,
Встеля тумани, вже осінь при дорозі,
Я тебе стріну та й всміхнусь на порозі,
Не хочу ним, щоб кохання покривалось,
Хай би назавжди, весною залишалось.
22.08. 2018р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895670
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2020
Тікала ніч… Світанок немов птах, наперекір темноті, розправив крила. Мережки сині, зелені, фіолетові й золоті вигравали по краю неба, освічували частинки землі, в осінньому вбранні.
Їх мерехтіння проникає через скло вікна. Падало на ліжко в кімнаті, де спав Сергій. Торкалися його очей, пробуджували, пестили обличчя. Очі не хотіли відкритися, потягнувся. А чи він спав, а чи не спав, так і не міг зрозуміти, хвилювався, боявся проспати. Але відчув в собі силу, як добре, все ж таки трохи відпочив. Відкривши очі, вслухався в тишу. За зачиненим вікном просинається село. Чути тихий переспів півнів, за мить вже голосніший, напевно під самим вікном. Таке воно сільське життя, зовсім інакше чим міське, тільки подумав, як з іншої кімнати донеслося тихе шарудіння. Вмить, крізь щілину дверей, пробилося світло, видно хтось проснувся. Ледь відчинивши двері, показалася голова Миколи, тихо гукнув,
-Гей друзяко! Пора вставати. Підйом! Автобус не чекатиме. Ти не дивися, що темно, перший автобус о п`ятій сорок. Чи передумав? А може й справді поїдеш пізніше?
Сергій, поверх блакитної сорочки, натягував синій светр, як хлопчисько, підскакував то на одній нозі, то на другій.
-Н і - ні, де ти бачив, запізнюся в інститут, студенти скажуть загуляв.
Микола посміхаючись, запитав,
-Що таку думку про тебе мають? Цікаво і чого це? А може ти змінився? Мовчиш про свої холостяцькі походеньки.
У відповідь, зішуривши носа, усміхнено, протяжно,
-Так кожен по собі судить, часто, після бурних вихідних, в аудиторію приходять напівсонні.
Вони прощалися надворі. Сергій в дипломат для документів поклав « тормозок».
- Дякую! Та я б в їдальні перекусив...
Микола заперечив,
-Чого ти? Це ж домашнє все. Шкода, ні яблук, ні груш не хочеш взяти. Досить скромничати, ми ж як рідня, за плечима шість років навчання. Сам вчора згадував , як останній шматочок сала та одне яйце ділили на двох. Таке було студентське життя в гуртожитку, інші й не повірять, що інколи навіть недоїдали.
Поклавши на плече руку, продовжив,
-Ти вже наступного разу приїжджай з коханою! Скільки можна жити одному, дивуєш, скромний, як дівчисько. Вперед козаче, будь сміливішим, час летить!
Теплі обійми, стискання рук. Сергій на прощання кивнув рукою, придивлявся на стежку.
Микола дивився вслід товаришу.Так – так у кожного своє життя. У мене дім є, сім`я, землі добрий шмат, господарство на славу, а що він? Все сам та й сам, хоча й від інституту кімнату має та все ж напевно сумно одному, а роки летять. Щось не так в ньому, можливо тому, що виріс в дитбудинку. Боїться одружитися, взяти відповідальність за сім`ю. І їсть так мало, як ота кицька. Такий, як був скромний , такий і залишився. Дивно, он студенток в інституті, яку хочеш вибирай . Невже жодна з них не могла спокусити? Тьфу ти, що то за думки.
По тілу відчув легке тремтіння, глянув назад, окинув оком навкруги,
-Ух … прохолодні ночі, що то осінь.
Посміхнувся від думки, що догнала його, йду до Світланки, нехай зігріє. І все ж краще коли в ліжку не один, як перст, а таки вдвох тепліше.
Сергій поспішав… Час від часу, ліхтариком телефона освічував стежку, по якій йшов. До траси кілометра два, не менше. Дорогу знає, коли навчалися в інституті, влітку не раз гостював, допомагав сіно косити. Час підганяв йти швидко, а думка думку опережає, одна одну доганяє. А Микола молодець, директор школи й математику викладає. Гарну дружину собі знайшов, ще й з будинком. Славна жінка, вчитель початкових класів. Ще й ім`я таке гарне – Світлана. Вона і справді, як світло, яке іще й несе тепло . Саме так він відчував своє тіло при спілкуванні з нею. А очі, як волошки, красиві, балухаті. Молодець Микола! Немов підводив риску.Як добре, що я навідався, приймають як рідного. Та й молодість приємно згадати!
На душі стало тепло, переводячи подих, зупинився, відволікся від думок. На мить задивився на край неба, світанок вигравав кольорами веселки. Тоненьке сонячне проміння здіймалося вище, освітлювало небо. Мов щастям наповнилася душа, кивнув рукою, наче привітався з світанком й прискорив ходу.
Біля зупинки людей багато. Автобус»ПАЗ» під`їжджав на невеликій швидкості. Люди юрбою кинулися до відчинених дверей. Сергій стояв в стороні, спостерігав за посадкою пасажирів.. Подивитися.... поневолі посміхнешся, люди один поперед одного, товкаючи, заходили в автобус. В місті теж автобуси їдуть битком набиті, але люди поводяться більш стримано. Мабуть, якби записав на телефон та згодом показав їм, напевно б самі з себе сміялися. Правда товклися, поспішали люди та в той же час їх обличчя усміхнені й задоволені. Напевно знають один одного, зробив висновок. Майже всі віталися з худорлявим водієм, років п`ятидесяти.
В автобус зайшов останнім. Лише два вільних місця залишилося, що навпроти всіх пасажирів. Не комфортно, але вибору немав, мусив присісти на одне з них і відразу відчув на собі проникливі погляди оточуючих. Мабуть дивуються, хто я і звідки? Видно, що для них чужий, ще й всівся перед всіма, як більмо на оці. Навпроти нього, в чорній пошарпаній курточці, сидів щупленький дідусь з ясними очима, лівою рукою тримався за опухлу щоку. Напевно до стоматолога, ледь скривившись, поспівчував старому. А поряд з ним, в світло-коричневій куртці, сиділа повненька жінка років тридцяти. Вона двома руками тримала кошик з червоними, пахучими яблуками. Між її ногами стояла сумка, з пластиковими пляшками молока. Вона весь час смикається, намагалася ногами притримувати її, щоби часом не впала. Сергій зніяковіло дивився в вікно, але запах яблук приваблював до себе. І він знову любувався ними. Не можливо було не помітити з під курточки пишні груди жінки, сяючу шкіру, красиву шию. Раптово відчув прилив крові до обличчя, стало жарко. Зненацька жінка тихо кашлянула від несподіванки, аж здригнувся. От йолоп, куди дивлюся, напевно помітила, ото осоромився. Вона поправила комір курточки і трохи нахилившись до нього, запитала,
-Вас пригостити яблуком?
На мить розгубився. Очі забігали, як в полохливого зайця, під носом виступив піт. Зніяковів, боявся заперечити, прямим поглядом подивився й тихо до неї,
- Дякую, ні! – витерши хустинкою піт під носом, продовжив,
- Просто вони так пахнуть, поневолі подивишся. Такі великі, з блиском, напевно соковитий сорт.
Сказав і відразу ж повернув голову до вікна. Але не помічав, що за вікном, замислився. Красива жінка, як соковита ягідка, пощастило якомусь чоловіку. Рудий колір волосся підходить до горіхового кольору її очей. О, але ж і в мене такий самий колір очей. Тільки в її очах є зірниці, напевно весела молодиця. Мені б таку дружину, нехай і сільську, навіть з дитям, якщо доля не склалася. Серед студенток такої і не бачив.
Водій різко зупинив автобус, відчинив передні двері. Повна жінка циганської зовнішності, з маленькою чорною сумкою в руках, ледве спромоглася піднятися по сходах в автобус. Вона відразу привернула до себе увагу. Доволі великі, золоті сережки кільцями торкалися коміра чорної куртки. Піднявшись, обурена, грубим голосом бурчала,
-І чого гнатися? Тож зупинка! Чи ти мене не помітив?
І продовжила бурчати про щось на своїй мові.
За мить рукою товкнула Сергія в плече,
-Пропустіть, я хочу біля вікна сидіти.
Відразу до неї відчув неприязнь; от циганка, наглість – це перше, на що здатні такі люди. Здвигнувши плечима, хотів встати, жіночка навпроти нього віддвинула ноги. Її сумка з пляшками молока впала йому на ноги. Вона миттєво посунула кошик до дідуся,
- Ой!- вирвалося з її уст і кинулася до сумки.
Сергій не міг залишитися байдужим, майже одночасно з нею, ледь нахиляючись, потягнувся рукою до сумки. Саме в цей час сіпнувся автобус, вони стукнулись головами.
Дідусь тихенько засміявся.
Ой,- жіночка подалася назад, приклавши вказівного пальця правої руки до пишних губ,
-Вибачте!
Приснула зі сміхом. Мусила долонею затулити уста, щоб не розсміятися вголос. У відповідь, Сергій позирнув і з посмішкою на обличчі, підняв сумку. Циганка, чимось схожа на квочку, сідаючи на сидіння, щось бурчала собі під ніс.
Сергій взяв сумку і поставив між своїми ногами,
-Хай тут стоїть, так надійніше, а ви краще кошик тримайте, а то загрузили дідуся, він же такий немічний.
Кров кинулася до її обличчя, почервоніла, подякувала. Цікаво – подумав він, не заперечила і чого червоніти, чого соромитися?
Через пару зупинок автобус був переповнений. Людей напхалося, мов оселедці в бочці. Сергій відчував її погляд на собі. Поневолі й він сам, час від часу, немов вивчаючи, дивився на неї. Раптово загарчав мотор автобуса , від зупинки всі різко сіпнулися.
Водій рукою погладив лисину й голосно,
-Цього тільки бракувало!
Він вийшов з автобуса, за допомогою важеля відкрив капот. Декілька секунд роздивлявся, щось мацав руками й захлопнувши його, повернувся на місце. Знову намагався запустити двигун, але той не піддавався, гарчав і знову глух.
Водій із заклопотаним видом обличчя, попросив всіх вийти. Попередив, що великі речі можна залишити на місцях, йому треба хвилин двадцять - тридцять, щоб розібратися в чому справа.
Люди закопошилися, один перед одним поспіхом виходили з автобуса.Хтось хустинками витирав обличчя, хтось позираючи на інших, застібає куртки. З натовпу чийсь чоловічий голос гучно сказав,
-Оце так поїздка! В автобусі - ніби в бані побував. Добре, що зупинилися, хоч піти свіжим повітрям подихати.
Сергій стояв неподалік від автобуса, у метушні не зрозумів, загубив ті красиві очі, де поділася? Роздивився довкола. На заході в небесній далі, як валики, виднілися білі хмари. Зазолотився схід, посміхалось ранкове сонце, пестив обличчя легенький вітерець. По обіч траси невеличкі пагорби покриті майже сухою травою. А далі кювет, за ним чорніло зоране поле.
Він почував у душі своїй невиразне хвилювання, очима шукав її. Згадав чиїсь слова »Кажуть життя мудре, само все ставить на свої місця».
Побачивши її, немов гора скотилася з плечей, дала перевести подих. Вона на пагорбку розстелила ряднину і озираючись, присіла на неї. Здивувався, адже не тільки вона , а й інші сідали прямо на траву. Щоб не привернути уваги, до неї йшов не поспішаючи.
Вона вже кусала бутерброд з смаженим яйцем. Побачивши його перед собою, зашарілася. Від здивування кліпала округленими добрими очима, швидко проковтнула їжу й до нього,
-О, ви теж вийшли! Присідайте, в мене і для вас знайдеться бутерброд,
З кишені куртки витягнула прозорий поліетиленовий пакет з бутербродом. Сміливо зазирнула в очі й мило посміхнувшись, запропонувала,
-Беріть! Не соромтеся, я - Ольга з Кудієвець, не бійтеся він без чарів.
Хіба встоїш перед такою спокусою, адже не снідав, добряче зголоднів. Ще в автобусі на нього подіяв запах яблук, якби ще раз запропонувала, можливо б і не відмовився. Догнала думка; цікаво, поводиться, як незаміжня, ще й мова про чари.
Вона з апетитом жувала свій бутерброд, іншою рукою, наполегливо подала йому пакет з бутербродом...
Він помітив, що вона без обручки, запитав,
- Де ж тут присісти?
-Та не бійтеся, я не кусаюся, ось поруч, на ряднину. Ви не дивіться, що вона старенька, але ж чиста. Це я, на всяк випадок, при собі в сумці з молоком ношу.
Задоволений запрошенням, присідаючи поруч,
- Тоді вже й познайомимося.
Витягнув шию, як журавель, озираючись, взяв пакет,
- Дякую! А ви смілива жінка Олю, мене ж звати Сергій.
І несподівано для самого себе випалив,
- Попереджаю я неодружений, а ви?
В обличчя вдарила кров і розтеклась по жилах, не зміг сказати більше й слова.Оце так вчудив.
Вона весело заговорила,
- Ой, де в селі порядного знайти… гарні чоловіки давно повтікали. Залишилися вдівці та чоловіки бальзаківського віку. А ви напевно в гостях побували, їдете з таким дипломатом, мабуть прямо на роботу.
Вона помітила з яким задоволенням він з`їв бутерброд. Подякував й похапцем здійнявся на ноги,
-О, вибачте, добре, що нагадали, мені треба передзвонити.
Неподалік, спілкувався з колегою по кафедрі, попросив підмінити. На якусь мить замріявся, погляд ліг на траву. В ній копошиться, швидко снував гніздо павук. Його думки, мов осіннє павутиння під краплинами роси й переривчастого вітру. Чи зможу я нарешті зважитися, зробити пропозицію, її провести, чи попросити номер телефона. Згадав слова Миколи й ледь посміхнувшись, підійшов до неї, подав руку,
-Думаю пора вставати, бачу наш водій руки витирає.
Вона відразу подала руку. За мить стояла навпроти нього, подарувала усмішку й примруживши очі,
-Ну то пішли, в такому разі треба поспішати. Мене мають зустріти, я на замовлення везу молоко і ці яблука. Якось на базарі продавала молоко,одна панянка скуштувала, сподобалось. Вже пів року спілкуюся з нею. Інколи яйця та дещо з городини замовляє. От і катаюся, трохи далеченько, але нічого, воно того варте.
Сергій рішучо взяв за руку,
-Олю, а якщо я вас сьогодні вкраду?
Розвернулась, пильно подивилася, заперечила,
-Та ні! Сьогодні я в них маю бути.
Люди не товкалися біля автобуса, вони йшли вервечкою, поглядом, підбадьорювали один одного.
Нарешті автобус рушив з місця. Дивлячись в вікно, Сергій розмірковував - цікава жіночка. Все сама розповіла, а от чому в них має бути сьогодні, не сказала.
Циганка помітила, що він часом задивляється на Ольгу. Ліктем ледь торкнула його й нахилившись до нього, тихо над вухом прошепотіла,
-Твоя удача!Дивись не впусти щастя, сміливіше хлопче!
Він лише посміхнувся й знову повернув голову до вікна. В осінньому вбранні мелькали дерева, кущі і багатоповерхові будинки. Цього всього не помічав, думав, як непомітно попросити в неї номер телефона. Відмовить – ні? А, як відмовить? Як наполягати? Тож при всіх не буду кричати, зачекай, не тікай!
Автобус плавно знизив швидкість, зупинився біля зупинки. Його хтось штовхав у плече, відволік від думок. Люди вже виходили з автобуса. Тільки тепер він помітив, що вони приїхали в місто. Ольга вже стояла біля дверей, за нею, розставивши руки, приготувалась до виходу циганка.
Почервонів від обурення до себе. От йолоп, прогавив! Як тут сміливіше діяти, тож не полізу по головах людей. Нарешті вийшов з автобуса, циганка немов чекала на нього,
-Доганяй своє щастя. Сьогодні твій день.
Довкола очима шукав Ольгу. Помітив її через дорогу, вона вже сідала в чорний Mercedes – Benz.
- Мій день кажеш, - тихо сказав про себе.
Йому пощастило, одразу зупинив таксі,
- Будь ласка за чорним мерседесом, якщо можна.
Молодий білявий водій привітно посміхнувся,
- Гаразд! Дивлячись який ти розчервонілий, емоційний,таке враження, що ти в гонитві за щастям.
Сергій хустинкою витирав змокріле чоло,
-Мені сказали , що сьогодні мій день.Тож все можливо, прошу не відставай!
Ольга в розпачі, через силу посміхалася до знайомого водія, дядька Василя, як вона його називала. А думки про Сергія; ну-ну,навіть номер телефона не запитав. Ой чоловіки - чоловіки, а говорив неодружений. На обличчі славний, чомусь здався заторможений, несміливий чи що? Але якби хотів краще дізнатися про мене,то б не дивився весь час в вікно. Фу -ти і чого придала значення цьому знайомству.Чи й варто міським вірити?
-У вас щось сталося?- перервав думки дядько Василь?
-Та ні, - вже відповіла веселіше і запитала,
-Ви мене на автовокзал завезете чи ні?
- О! Цього не знаю. Це залежить від того скільки часу пробудете в гостях. Маю їх сина до стоматолога завести, а в який час, не сказали.
Через хвилин п`ятнадцять, чорний мерседес заїхав на одну з вулиць на околиці міста. Зупинився біля красивого кованого паркану. За високими кущами троянд , виднівся двоповерховий будинок з білої цегли, з великими напів круглими вікнами, покритий черепицею з червоним відтінком.
Водій таксі ніби свиснув крізь зуби,
-Ого ця панянка з багатеньких. То, що тут зупинятись ?
Сергій розхвилювався,
- Так – так, почекаємо її тут. Але вона не з багатеньких, проста сільська дівчина, чи жіночка. Ти не хвилюйся, я розрахуюся.
- Вибач, але я довго стояти не зможу, за годину маю їхати на замовлення.
Вони обоє прилипли до вікна, Ольга швидко йшла вперед, за нею поспішав водій, в руках ніс торбу і кошик з яблуками.
Сергій розрахувався з водієм таксі, вирішив зачекати Ольгу. Він рухався вперед і назад по тротуару, розмірковував, як краще підійти до неї коли повернеться додому. Приблизно через хвилин п`ять, водій повернувся і мерседес швидко зник з очей. Мабуть безглуздо поводжуся, критикував себе. І чому було не гукнути її ?
Ольга в цей час, від господарки Олени отримала гроші, які вона була їй винна за два місяці. Жінка середньої статури, за віком трохи старша за неї, розповідала про сина, пригощала чаєм з тістечками.
Пройшло більше години. Від думки Сергію стало незручно, можливо хтось слідкує, а я петляю майже на одному місці. І сам не помітив, як відійшов на метрів п`ятдесят. Саме в цей час з`явився чорний мерседес і різко зупинився біля воріт. Він тільки й помітив, як Ольга рукою комусь кивнула, сідала в автомобіль.
На якусь мить оторопів, наче на нього хто вилив окріп. Закліпав очима, біг по тротуару, махав дипломатом і рукою, але ніхто його не побачив.
Завертівся дзигою, де знайти таксі? Але ж по таких вулицях рух автомобілів мінімальний, де тут йому взятися. …
Трохи заспокоївшись, розмірковував; мабуть виглядаю немічним ідіотом,це ж треба такого. Задавав собі питання - де вона швидше за все має бути? Вирішив добратися до автовокзалу. Через пів години, нарешті спіймав таксі. Він наскільки був схвильований, розчервонілий, що таксист,чоловік років сорока, здивовано подивився на нього. Зміряв з голови до ніг підозрілим і не дуже доброзичливим поглядом , запитав?
-Ви, що від когось тікаєте, чи когось маєте догнати?
- Ні шановний, давай швидше, доганяю своє щастя.
Обличчя водія відразу змінилося, засяяло усмішкою й веселим голосом,
- Проходили таку школу. Кажи куди їхати.
Сергій вже ні про що не думав, тільки про неї. Можливо й справді сьогодні мій день, змінити своє холостяцьке життя на сімейне. Шукав її. Обійшовши автовокзал навкруги, придивлявся до людей, що сиділи на лавочках. Намірився зайти в зал відпочинку та раптом, за плечима почув її голос. Ледь опустивши голову, з під лоба позирнув позад себе. Вона підходила до автовокзалу з тим самим худеньким дідусем, що їхав з ними в автобусі. Сергій став, як укопаний, прислухався до її слів,
- То ви тепер до доньки їдете, це добре. А я тут почекаю, може наш автобус відремонтують, то хоч останнім рейсом доберуся додому.
Перевівши подих, він різко розвернувся до них,
- Олю, а я думаю де ви пропали?
Вона не чекала на нього. Здивовано подивилась. Лише одна мить відчула, як величезна усмішка розплилася по її обличчю, очі засвітилися щастям.
Вони в кав`ярні… неподалік від автовокзалу. Обоє усміхнені, смакували Сергіїв »тормозок». Він розповів про себе, про друга Миколу. Трохи ділився поглядами на молодь, яким в інституті викладав математику. Дізнавшись, хто він за фахом, здивувалася. Цікаво, як це студентки загубили такий шанс? Після думки емоційно сказала,
- А я закінчила педагогічне училище,але в нашому селі школу закрили так і не довелося мені вчителювати. Але не шкодую, вдома стала швачкою. Моя мама рукодільниця й мене навчила шити й вишивати, можна сказати свій бізнес.
Мило посміхнувшись, відвела погляд до вікна. Вона підносила чашку з кавою до губ, смакувала її, від задоволення закривала очі. А він вже мріяв, що вона так само буде закривати очі після поцілунку.
Сутеніло… Автобус так і не виїхав на маршрут. Ольга намагалася вмовити таксиста, щоб завіз в село, але жоден не погодився. Сергій розумів, що безглуздо відразу запросити до себе, але в той же час, не хотів відпустити. Вона з кишені дістала телефон, мала намір набрати номер телефона. Саме в цей момент, він ніжно взяв її за руку,
- Олю зачекайте! Думаю найкращий варіант це поїхати до мене. В мене дві кімнати, обіцяю бути чемним, оберігатиму ваш сон. Не відмовляйте відразу, подумайте.
По ній було видно, що розхвилювалася. То дивилася на нього, немов вивчала, то відводила погляд на ліхтарі, що горіли вздовж алеї.
Сергій не міг відвести від неї очей, пригадав слова Миколи – Сміливіше! Ну і нехай, як у вир головою, що буде,то буде. Лише одна мить, ніжно обійняв її, притулив до себе,
-Олічко, ви мені дуже сподобалися.То може варто поїхати до мене? Здається, що нам доля дає шанс влаштувати сімейне життя.
Вона ледь звільнилася від обіймів, задумливо дивилася в його очі,
Прошепотіла,
-Ну гаразд.
Сергій не зміг втриматися, припав до її вуст довгим поцілунком.
Минуло майже два роки…. Закінчувалось літо… Автомобіль BMW синього кольору звернув з траси, по вапняковій дорозі їхав на малій швидкості. За кілька хвилин, Сергій вирулював автомобіль під дерев`яний паркан. Відразу відчинилися ворота, назустріч поспішав Микола. Підхопив за руки сина й доньку, які вибігли поперед нього,
-Ану побачимо, що за гості приїхали до нас…
Сергій, швидкий, як хлопчисько, за мить з іншої сторони автомобіля подав руку дружині. Ольга після пологів, стала ще більш привабливою, принаймні так здавалося йому.
-Ну, а малого, що в баби з дідом залишили ?- запитав Микола.
-Та ні, він так солодко спить ,- з усмішкою на обличчі відповіла Ольга.
Діти вирвалися з рук батька, за мить із цікавістю поглядали на заднє сидіння автомобіля.
З будинку вийшла усміхнена Світлана,
-Ну що гості дорогі, забирайте своє чадо з автомобіля, запрошую до хати!
Микола з Сергієм, як два брати, після обіймів, поклавши, один одному руку на плече, спостерігали, як всі заходили в будинок.
10.11.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2020
Мабуть старію та не хочу,
Про себе тихо прошепочу,
Я люблю осінь, листопади,
Коли листочки у таночку,
Летять униз, як зорепади,
Вітрець заводить співаночку.
То колискова пісня ніжна,
У сповиточку задрімає,
Трава шовкова. Білосніжна,
Вуаль з морозцем накриває.
Така на вид й моя сивина,
В дзеркалі бачу. І з роками,
Біліє більше й не дивина ,
Хоч і втішаюсь, часом днями,
Та в душі холод, скоро зима.
Відкинь печаль, листя шурхоче,
Всміхнусь,- О осінь - тебе люблю!
Розповісти, певно щось хоче,
Розвеселить доленьку мою.
15.11.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2020
Кліпав очима обрій неба,
Пробивавсь промінь, перешкоди,
Чи й спочивати хмарам треба,
Не було іншої, нагоди.
Та все ж вляглися перед ранком,
Стрічки малює в піднебессі,
То ледь туманні, а то златі,
Вставало сонце, то ж на часі.
Протистояти, смутку, темноті,
І дуб в багрянім капелюсі,
Вже спіймав першим, поцілунок,
Його листочки наче в вальсі.
Тихо кружляють, злегка в русі.
Мабуть зі мною зустрічають,
Цей день осінній, ледь багряний,
Блакитне небо привітають,
І свіжий подих, ледь духмяний…
Вони омріяні літають,
Як я, хай серденько, втішають.
13.11.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2020
Тікав вечір… встелив дорогу ночі,
Десь почулось… гучно джмелі гуділи,
Це кохання… ніжність, цілував очі,
А соловейко знову трелі завів.
Він насолоджувався її тілом,
Вуста гарячі, серця шаленіють,
П`янкі цілунки – як пив вино сміло,
Моя жадана…у примані мліють.
Дотики персів, тонуть у гріхові,
Із зір небесних розсипались чари,
Скарбів дістались… схованих в любові,
А місяць свідок, котивсь поміж хмари.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2020
Вона спішила, мов запізнювалась на потяг,
Панянка осінь - кожен день змінювала погляд,
То гляне ясно, теплим днем, сонячним завітає,
Насупить брови - міленький дощик накрапає.
Так поспішала й серед прохолодної ночі,
Як зірка в небі, місяцю заглядала в очі,
Немов прохала, мені ти освіти стежинку,
Вдягну землицю, я в бурштинову одежинку.
Ну, а світанок, сипне не одну жменьку роси,
І на ставочку, від краси заніміють лози,
Втішались лісом, що поруч. Мережка, аж сріблить,
По всіх листочках… краплини, мов веселкова нить.
Бринять у тиші, як із смичком скрипка з любов`ю,
Й впадуть зненацька і поєднаються з водою,
Дощу стрімкого. Що напередодні погуляв,
О, такий збоченець, давно панянку полюбляв.
Завжди годив, то ж знав, характером норовиста,
Любив, розсипав по всій землі різні намиста,
Одів червоні, в дарунок красуні калині,
Із ясним сонцем, солодкій ягідці малині,
Під ранок з вітром, сміливо в вальсі закружляє,
Листопад пісню, душевну, ніжну заспіває.
Майстриня – осінь, щоб згодом не пошкодувати
Тому й спішить, так завчасно, все розфарбувати.
Ми налюбуймося чарівною красою ,
Багряний вечір запалав для нас з тобою.
10.11.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2020
Я знаю с осенью подружусь,
Как в вальсе, с ней тихо покружусь,
С подружкою голубь воркует,
Моё сердце ветер волнует,
Уж кружатся, падают листья,
Разбрызгала, повсюду кистью,
Все краски, словно жар птица,
Ах осень, уж наряд искрится,
І солнце золота добавит,
Задуматься, точно заставит,
Ах как мила, прекрасна она!
Прошу тебя,, не будь холодна!
02.09 2017р
З
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894355
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.11.2020
На узліссі, під горбочком, мишка нору риє глибшу. Здаля тішилась ставочком, настрій гарний, не полишу. Треба все зробить до діла, хоч й пристала,трохи впріла. Та то пусте, зумію швидко, вхід закрити, щоб не видко. Хто проживає в цій норі, кажуть прийдуть дні суворі. Любий звір прийде - голодний! Хитрий, злющий, геть огидний. Шкода, покинула поле, злякав трактор, землю оре. Тож мусю попрацювати, нове житло змайструвати. Щоб тепленько і сухенько, відпочивала гарненько.
Бігла мишка вздовж стежинки, підбира малі зернинки. - Ой, без запасів пропаду , все в схованочку покладу.
Працювала на славу, тішилася, добру справу, оце я зробила нині, будуть в мене дні щасливі. Напевно все ж збігаю в ліс, туди де клен молодий ріс. Він мій друг - весною втішав, як кріт нору зруйнував. У лісі - шукала їжу, вже й розповіла про біду.
Шур-шур-шур під листям мишка,- О!- раптом знайшла горішка. Радо в нірку повернулась, щурить носик, посміхнулась. Ну, а тепер, швидко вперед… і знов миготіла між дерев. Вже на мить і зупинилась ,
- Ой,чи я й не заблудилась?! На двох лапках, догори ніс, здивувалась,чом такий ліс? Летить листя, де ж красень клен?Угледіла - поруч ясен.
-Це ліворуч, – пропищала-, - Мабуть трішки заблукала. Враз округлилися очі, потемніла гірше ночі. Бачить клена - просльозилась, напівголий – зажурилась. Від відчаю, тихо- тихо,
- Мій кленочок, яке лихо! Жовте листя - це хвороба? Чи коріннячко хтось шкряба?Що сталось, з тобою друже? Я ж тебе, так люблю – дуже.Ти був красень молоденький, деж жупан твій зелененький?
Раптом гілочка торкнула, мишка з страхом позирнула. Шепіт - майже їй на вушко,
- Чуєш, мила говорушко! Не сумуй пора осіння, це природи повеління.Скину вбрання, взимку посплю, навесні розкрию вволю… нове листя зелененьке. Мені сонечко ласкаве, допоможе одягнутись, тож нема чого журитись. А ти мишка молоденька, хоч доволі і хитренька.Та народилась навесні, не пам`ятаєш зимні дні. Дерева - соснові не сплять, а інші - всі голі стоять. Про весну сни, бачать гарні, твої хвилювання марні! А зима прийде - білий сніг, ляже всюди й тобі до ніг. Не лякайся,він розтане,як повсюди тепло стане.
-Ну, провідала, радий тобі.
-Чекай- чекай, тобі спасибі! Що розповів. Та знай що мені… Довелося пережити, добре, що вдалося вижити!
Хоча хвилювалась, мов гупало серце, мишка повідала про все. Словами її утішав, ледь гілочками колихав.
- Біжи додому вже вечір, холод обійме за плечі! Знаєш так прикро, все це мені та побачимось навесні ! Бувай - бувай,
- гукнув їй услід. Від смутку в серці наче лід. Вона ж, як нишпорка в лісі, за мить в норі на узліссі. Скрутилася клубочком… в надії… Зустрінемось з клиночком - світлі мрії…. Хай швидко пролетять зимові дні….
31.10.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2020
В обіймах Листопада, моя берізка,
Дарує.... зовсім поруч,всю красу мені,
Давненько, до неї, стоптана доріжка,
Листочки - ніжні припадають до землі.
Прийшов його час, хоче повеселитись,
У змові з вітром, під музику цимбалів,
Своєю вдачею бажав насолодитись,
Вже чутно танго, захмелів у танці.
Немов джентльмен,враз торкнеться всіх листочків,
Та то ж цілунок, давно її кохає,
Спливе час швидко і дивних віт – дзвіночків,
Той місяць, грудень у сні заколисає.
Раненько- вранці в прохолоді берізка,
Мов у намисті помарніли листочки,
І так нежданно, вниз покотиться слізка,
Із них, один скине, поводиться мовчки.
Всі трави, враз сріблилися, що довкола,
Погляну, люба нам прикрашаєш цей світ,
Із златом жовті, листочки зроблять коло,
Ти ж наче в сонці, в чарах, усім шлеш привіт.
02.11.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2020
Похмуре небо, прохолода… Осінній ранок... росянистий… Багрове листя під ногами, притопчує старенька по стежці. Чоботи старі продірявлені, в пальцях відчула вогкість, згодом холод. Їй якби тільки дійти до містечка та здати ці горішки, що набила. Мала б копійку вже свіженьку, то новенькі, хоч і низенькі чоботи та собі купила б. Два тижні поспіль прибирала сухі бур`яни на городі. Добру частину землі займає горіх; високий, крислатий, хоч і не дуже старий та дуже схожий на старого дуба. Тішилася, любувалася ним, горіх вродив на славу, стерегла його. Часом скоса кидала сердитий погляд на ворон, що шастали під ним. Розставляє руки, немов метеликом стане і ледь зашпортуючись, бігає під горіхом, проганяє їх. А іншим разом, ціла зграя ворон налітала. Бабця, цупко брала в руки граблі, махаючи ними, кричала,
- Ну гей - гей... із - за вас не куплю чоботи. Он зима, не за горами.
Як приставала, заправить сиве волосся під полинялу хустку на голові і бубонить під носа,
- Чи я складу з цієї мізерної пенсії на ті чобітки.
А то цеглинами розіб`є горішки, зніме тоненьку плівку, на долоні розімне на крихти й поклавши в рот, довго смакує на язиці. Потішається,
- Навіть гірчинки немає, солоденькі.
Погляне до неба, молиться до Бога й скаже,
- Забрав би ти мене, чи що , скільки іще страждати? Як перст одна, немає до кого голівку прикласти. Таке життя, був один синок і той інвалід. Хворів на цукровий діабет, десь взявся цей ковід, від нього й помер бідолаха. Ой, доле- доленько моя, чому ж мене, отой вірус не візьме?!
Жилисті руки, тремтять від безсилля. Біль у очах... скотиться сльоза. Руки замурзані, трусне головою, щоб впала до землі. Й очима кліпає декілька раз. В душі собі дає наказ, ні - ні, тож тільки не зараз, ще ж на смерть капці й одяг не придбала.
Попід посадку стежка пролягла. З однієї сторони зоране поле, з іншої листяні дерева. Тут вільха і акація, ясени і клени, і рідко поміж них можна побачити ліщину і старі пишні черешні. Сонце засліпило очі, старенька поневолі зупинилася, кліпнула ними декілька раз і повернула голову до дерев. Яка краса! Сонячні промені зайчиками скакали по листках. А роса по них, ніби веселка вигравала різними кольорами. Бабця потягнула хустку нижче, щоб сонце не потрапило на очі. Під ногами стежка звузилася й потонула поміж дерев. Старенька, крехтячи зняла торбу з плечей, поклала на засохлу траву. Знявши стареньку коричневу куртку та склавши її вдвоє, постелила поруч і всілася простягнувши ноги. Із- за пазухи дістала маленьку хустинку, розвернула, в ній лежав шматок хліба,
- Ну, от тепер поснідаю. Ах, пахне олійка, аж слинка тече.
По маленькому шматочку ламала і клала в рот. Запавшими устами цмокала, закінчивши свій сніданок, посміхнулась,
- Ну от заправилась, як той автомобіль,тепер і сили прибавилось.
Встаючи, пожартувала сама до себе. Так часто робить,коли пристане.Завдяки сили волі й тримається на цьому світ. Їй залишилося йти з кілометр приблизно, якщо йти навпростець, через поле. Добре, що ще не зоране, втішилася. Хоча по всьому полю стирчали стовбури від соняхів, це ж не по багнюці йти, якось доберуся, шморгає носом, роздумувала вона. Якщо ж йти далі посеред посадки, кілометрів три буде. Хай йому грець, поки дотопаю, той приймати не буде кому. Шкода, вже тиждень, як поламався маршрутний автобус, що возив людей в містечко. Коли зремонтують не знати, ще й по селі розмови ходили, що водій захворів. Ото біда на людей така прийшла,то запалення легенів,то вмирають і не знати від чого. Раптом біля неї стрімко пробігла білочка, якесь шарудіння позаду, вона зупинилася,
-Ой, маленька, чого так злякано шмигнула і хто ж міг тебе так налякати.
Тільки проговорила, як по заду себе почула шурхотіння листя.
- Тю, хто б це мене догнав? Наче й нікого не було,- сказала вголос.
Тільки обернулася, перед нею стояли два молодих чоловіки, років тридцяти. Ой, це не цигани, якісь монголи, може з тюрми втекли, майнула думка. Обоє одягнені в чорні курточки і темно- сині джинси, коренасті, середньої статури, чорняві. Один худіший, в його чорних очах немов полум`я палахкотіло, обличчя нагадало вовка. Старенька, аж жахнулася від його погляду, зробила крок назад. Другий товстіший, схиливши чубату голову, з її рук сміливо висмикнув торбу,
- Ану показуй, що несеш?
У її серце немов хто стрілу пустив, не могла зробити подиху. Затремтіла, як листок під сильним вітром. Від відчаю, злякано наставила перед собою руки,
- Діточки, це не вкрала… Не вкрала, свої горішки. Оце набила, несу в містечко, хочу здати.
- Цить!- сказав худіший, не нервуй мене, бо я зли. А злий, бо голодний.
Бабуся склала докупи руки, немов до Бога й заплакала, хриплим голосом до них,
- Побійтесь Бога, діти! Це ж гріх. Візьміть поїсти, а останні мені віддайте.
Чоловіки гучно засміялися, здалося, від сміху, аж деяке листя злетіло з дерев.
Вона продовжила,
- Знайшли в кого забрати. Он капців не маю, зима на носі. Краще вбийте мене!
Товстіший, примруживши вузькі чорні очі, засміявся,
- Ні, ми на мокруху не підемо. Тішся стара, вважай тобі повезло.
Вона впала на коліна, гучно заридала. Вони й не звернули уваги на її прохання. Худіший витягнув з кишені куртки клітчасту торбу,
- Нам таке діло підходить, а ти собі ще наб`єш, тож жива залишаєшся.
Вони пересипали горіхи в свою торбу. Інший зло дивився в її бік,
- Ти і не подумай комусь пожалітися. Хочеш жити - мовчи. Бо, як треба, то й і в селі тебе знайдемо.Ти нас не бачила, а ми тебе не знаємо.
Побіліла на обличчі, немов зробилася німа, не промовила й слова. Тіло задерев`яніло, в голові шуміло, по щоках річкою текли сльози, ледь- ледь повернувся язик,-
- А, як же чобітки…
Дві постаті швидко зникли поміж дерев. Рукою витирала сльози. Душа страждала, відчуття болі. На вустах гірко, солоно,тихо прошепотіла,
- Горішки мої… солоденькі мої.. Чому ж для мене, стали такими гіркими….
31.10.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2020
Шурхоче листя, під ногами,
Один із них, вітер підносить,
Зв`язок напевно є між нами,
Тебе душа - побачить просить.
Спіймала я…. гріє долоню,
Мені здається від тебе лист,
Земні думки - серце холоне,
Печаль навіяв цей падолист.
Шурхоче листя під ногами,
Багряний лист кружляв у вальсі,
Ти на війні, не спиш ночами,
Тож нам зустрітись не на часі.
26.10.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2020
Ой кукушечка- кукушка
Ой, кукушечка – кукушка,
Спой мне песенку - на ушко,
Научи, да быстро считать,
Один, два, три, четыре, пять.
Ой, кукушечка - кукушка,
Теперь ты, моя подрушка,
Поспеши, кукуй смелее,
Ведь вдвоем, нам веселее.
Ой, кукушечка - кукушка,
А я мамина дочурка,
Хоть упряма и строптива,
Говорит, что не ленива.
Благодарна я кукушке,
Поёт слышу- на опушке,
В глазах блеск, как днём зарницы,
Нет умнее ученицы.
***
Про їжачка
Голки носить їжачок,
В нього носик - п`ятачок,
Ледь чорненький і маленький,
Цей звірок дуже хитренький,
Як загроза, вмить в клубочок,
Вже й не видно його очок.
28.10.2020р
Порада
Киця Мура йшла з городу, на обійсті песик,
Він до неї, - От красуня, так схожа на персик,
Дуже файну шубку маєш, чому там гуляла?
-Та дарма оце сходила, мишку виглядала.
Часто песик виляв хвостом й так до неї мило,
Та вночі ж, вони гуляють, занадто сміливо,
Тож порада, не будь соня, треба хитрість мати,
На дивані не лежи, йди вночі гуляти…
***
Сумний їжачок
Початок осені... ліс ледь жовтіє,
Чалап – чалап, сумний їжачок,
Несе листочки, немов мішок,
Зібрав докупи, всі на спині,
Майструє лігво, поспіша нині.
Поки сухенько, тож не дощить,
Треба ловити тепленьку мить,
Вересень бравий, як на коні,
Скоро примчався, коротші дні.
І щось птахів, давно не чути,
Чорненькі очі, зирять всюди,
Під який кущик, де сховатись?
Щоби нікому не дістатись!
Й проспати міцно, аж до весни,
Про літо бачить, гарненькі сни.
07.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2020
По підвіконню великого вікна мерехтіння сонячних променів. Вони майже без перешкод пробивалися в клас. Біла, тоненька шовкова тюль для них, лише ледь помітне розсіювання. По склі вікон деінде, ще трималися маленькі краплини, на сонці переливаються веселкою.
Ну, ось, подумав Олег, добре що за вікном минувся дощик і знову сонячно й на душі краще. Замріяно дивився вдалину та шкільний дзвінок порушив думки. Відразу заметушилися учні, захлопали кришками парт, збирали речі. Він кашлянув, цим привернув до себе увагу. Прямий погляд поверх окулярів, на якусь мить призупинив метушню,
- Так закінчили твір, час вийшов. Зошити кладіть мені на стіл і ви вільні. До побачення.
П`ятикласники у відповідь загуділи, як бджоли,- До побачення! Зривалися з місць й на ходу, виходячи з класу, залишали зошити на столі. Дивлячись на немалу купу зошитів, промайнула думка - буде чим зайняти себе ввечері.
Знявши окуляри, прямував в учительську кімнату, раптовий телефонний дзвінок відразу нагадав про маму. Так, це вона дзвонила, за мить відповів,
- Я чую мамо,чую! Ні, не забув, вже йду.
Ось так майже щодня він виконує її прохання. І в педінститут пішов навчатися за її бажанням. Тепер продовжує вчительську династію. Батько викладач фізики, а йому доля - пішов по материнських стопах, викладає українську мову та літературу.
Не звик до швидкої ходи, але нині поспішав додому, з мамою має йти в лікарню. Вона два рази на рік проходить курс лікування,часто підвищується цукор в крові. Вперше, це сталося п`ять років назад, після смерті батька, напевно стрес подіяв. Шкода, не такий і старий, а вже пішов в інший світ. Часто жаліється на болі в області серця. Приймав пігулки, які виписав лікар, але одного осіннього вечора його серце зупинилося. Ще й був старшим за маму на дев`ять років. Важко перенесли втрату, але життя продовжується.
Оце й від сьогодні, треба п`ять днів поспіль мамі прийняти крапельниці. Раніше тільки проводжав її, сам йшов по справах, а через години три забирав.
Інколи заходив в парк, який знаходився за парканом лікарні. Ковток свіжого повітря придавав сили, краса дерев в осінньому вбранні, відволікала від смутку, який заповнював душу. Йшовши по алеї, любувався столітніми дубами, пишними ялинами, соснами. Чарували берези… віти гойдалися від вітру, шелестіли, немов віталися з ним. В очі кидався строкатий клен, а біля нього кущ шипшини, вже злегка притрушений листям. Часом відволікали полохливі горобці, які зграйкою перелітали з одного місця на інше, шукаючи поміж травою й опавшим листям якесь насіння та комах. Він поневолі посміхався, чомусь нагадували дітей в його класі, дружні, веселенькі.
Тепер же прийдеться посидіти в коридорі, почекати маму. Вона піддалася останнім часом, почувала себе недобре, а син для неї єдина опора. Все розумів, вже ж не парубок, а за плечима тридцять два роки. Й коли вони пролетіли?
Навчання дітей – кропітка, відповідальна робота, скільки хвилювань, недоспаних ночей. Прийшовши в колектив, де в основному одні жінки, причин почувати себе, як не у своїй тарілці було чимало. Інколи відчуває незручність, соромився, червонів. Це на ньому відразу відображалося, мав світлу шкіру, ще й біляве волосся. Але згодом звик до жіночої уваги, хвилювання зникало, обличчя приймало незвичайний вигляд. Його карі очі, інколи уважний погляд, виводили жінок з рівноваги, у відповідь більшість вчителів щиро і по- доброму посміхалися.
Воно вже й роки сім`ю мати, але не було такої нагоди, щоб зустріти ту, яка до серця. От коли навчався в інституті, не одна задивилася у його сторону. Одного разу навіть взяв гріх на душу. В гуртожитку другові святкували день народження, спокусила одна дівиця. Та то була її короткотривала інтрижка, для чого він так і не зрозумів, бо більше й не бачилися. Хлопці з кімнати дивувалися, що не бігав на побачення, як вони. В першу чергу його бажання – вчитися. Час спливав, згодом змирився, вбив собі в голову, мабуть одружуся пізно, як батько. В інтернеті не наважився познайомитися з ким небудь. А в школі всі заміжні, одна Євгенія - розвідниця, славна, але має шестирічного сина. Коли тільки заікнувся матері про неї, категорично заперечила,
- А, це та … Ні! Ніяких з дітьми…ти не розумієш, як це мати поруч чужу дитину. Це така відповідальність! Своїх матимете, ще встигнеш одружитися.
Вона сподобалася йому, тиха, розумна, струнка, як берізка,теж білявка, тільки з блакитними очима. Майже рік маму вмовляв, пропонував запросити її на вечерю до них, але вона стояла на своєму. І з другого під`їзду, їхнього ж п`ятиповерхового будинку, теж сподобалася дівчина, правда на вигляд зовсім молоденька, але видно вже десь працювала. Не насмілився підійти познайомитися, навіть її ім`я не знав. Якось стояв на балконі, побачивши її, гукнув,
- Мамо подивися, он пішла дівчина з сусіднього під`їзду, симпатична. Вона відразу різко обірвала,
- Тобі не пара, ти набагато старший за неї. Я знаю її батьків, буде так, як ми з татом. Зле залишатися одній, хіба ти не бачиш. В цей момент треба думати не тільки про свої почуття, а й про те, як ти з нею маєш прожити з півстоліття.
Йому ж лишалося тільки зі сторони спостерігати за цими красунями. За одною на роботі і зітхати. Євгенія помічала ці ніжні погляди, мило посміхалася. А часом і підморгнула, здавалося чекала, що він її запросить на побачення. За іншою ж спостерігав з балкону, як вона йде по алеї, інколи озирнеться, наче відчуває, що на неї хтось дивиться. Скільки раз задавав собі питання, як умовити маму? Вона ж холодна, як той айсберг у океані.
А ввечері дивлячись на зірниці, шукав, яка з них світить ясніше. І змирившись, лише посміхнеться, мабуть, ще не прийшов мій час знайти шлях до однієї з них.
З дому до лікарні недалеко… Триповерхова будівля, вже доволі стара, незручні кабінети, але іншої в містечку немає, тож треба змиритися з тим, що є.
В приміщенні пахло хлоркою. Сонячні промені пробивалися через невеликі вікна, мерехтіли, ще по мокрій підлозі. Олег підтримував маму, коли вони підіймалася по сходах. Звичайно зайва вага діяла на ноги й серце. Вона задихаючись, присіла на стілець біля вивіски - » Відділення денного стаціонару». За мить в дверях з`явилася молода медсестра, від несподіванки, закліпав очима. З під її білої шапочки виглядало темно-каштанове волосся. З цікавістю роздивлявся, увагу привернули пишні груди, з лівої сторони бейджик, великими буквами ім`я - Ольга і меншими прізвище та по – батькові. Але він не встиг прочитати. На мить зазирнув в красиві великі блакитні очі й зупинив погляд на її губах, вони наче були покриті вишневим варенням. Серце так заколотилося, здавалося ось - ось вискочить, відчув прилив крові до обличчя. Мати помітила, що син миттєво почервонів, їй стало моторошно, забігала очима й різко торкнулася його руки,
- Синку,чуєш - допоможи піднятися!
- А ви до нас?- запитала медсестра й продовжила, - Пішли в палату, давайте свою картку й ліки.
Взявши її під руку, звернулась до Олега,
- А ви можете йти!
- Ні- ні, хай мене тут зачекає, можливо щось треба буде, -
- заперечила й незадоволено зміряла дівчину з ніг до голови.
Медсестра уважно скоса зазирнула на Олега й ледь піднявши брови, посміхнулась, на згоду кивнула головою.
Зачинивши двері за ними, Олег відчув полегшення, хустинкою витирав спітніле обличчя. І що це зі мною, чи гормони діють. Я десь ці очі бачив, а може колись уві сні? Уговтавшись, з пакета витягнув книгу »Кобзар», намагався зануритися в неї, читати, але перед очами її очі і та мила усмішка. Не зміг довго всидіти, швидко спустившись по сходах, вийшов надвір. Виникло бажання запалити цигарку, але ж вже років п`ять, як не палить. Хололи, а згодом потіли долоні. Ой ні мамо, душа палає, в жилах кипить кров, тебе треба умовити, мені вже треба одружитися. Чого чекати, одна краще другої, всі милі, привітні, пізнати б їх краще.Та, як тебе, рідненьку, умовити?
Після лікарні йшли мовчки. Вона помітила, якийсь відтінок на обличчі сина, незадоволеність. Порушити мовчанку не насмілилася.
На другий день, її записали на чотирнадцяту годину, щоб в сина закінчилися уроки. Їх знову зустріла Ольга. Заклопотано привіталася й взявши її під руку запитала,
- Ну, як ви?
У відповідь бурчала,
- Як – як, жива бачиш. Добре колиш, синців на руці немає, тож претензій до тебе ніяких.
Й відразу до сина,
- Олеже, ти мабуть підійди через години дві, чого тут нудьгувати….
Він задоволено кивнув головою, за мить спускався сходами.
Свіже повітря вдарило в обличчя. Як вільно дихається тут, що зі мною коїться? І вчора довго не міг заснути, і сьогодні, здається б гори звернув. А вона… Вона ж така славна…Ольга… Ти перевершила всіх .Ти, як княгиня Ольга. Пригадав слова, які про неї писали - » Як денниця перед сонцем, як зоря перед світанком. Сяяла, як місяць в ночі, так і світилася серед язичників, як перли в бруді». Як відволіктися від думок про неї?
Ноги самі повели в парк. Але не втішали ні дерева, ні навіть ті полохливі горобчики, що цвірінькали й раз по раз скакали перед ним. Раптом зупинився і здивовано звів брови, от телепень, вони мабуть голодні, просять допомоги. Ой, а хто ж мені допоможе? Ой, мамо - мамо кепсько на душі, важко з тобою, де доброта твоя, чому така холодна? Саме в цей час, крізь гілки дерев пробилося сонячне проміння, засліпило очі. Чи від нього, чи від думки, посміхнувся, але ж і айсберги згодом тануть.
Повертаючись в лікарню, зустрів однокурсника, Вадима, з доволі молодою дівчиною, здивувався. Здається ж він одружився з Аллою з протилежної групи. Як старі знайомі обійнялися, поплескали один одного по плечах. Чорнява дівчина в короткій червоній куртці і в чорних джинсах, крутнула головою, наче ховала обличчя. Й прямуючи вперед , голосно до Вадима,
- Ти поговори, не поспішай, я до лавки піду, погодую горобців.
Про Вадима в групі говорили -»Жодної спідниці не пропустить». Живий, енергійний хлопець, жартівник, умів згуртувати групу, дівчата його надихали, ним захоплювалися.
Вадим перший запитав,
- А ти, що і досі не одружений?
В цей момент Олег трохи зніяковів, але все ж поцікавився,
- А ти що не з Аллою?
Зморщивши носа, посміхаючись, тихо відповів,
- З Аллою звичайно і сина маю, вже чотири роки парубку.
Олег намірився дещо запитати та Вадим продовжив,
- Твоє щастя старина, що ти не народився в рік півня. Ну, думаю ти зрозумів мене. Вони всі такі гарні, ну це між нами звичайно. Та я поспішаю вибач, заходь до мене на сторінку в Фейсбуці, поговоримо.
Й торкнувши рукою плеча,
- Бувай!
У відповідь, Олег розвів руками,
- Бувай!
В голові мов блискавка, промайнула думка, яким був таким і залишився. Ні, я свою дружину зраджувати не стану, це гидко і низько. Й похапцем глянув на годинник, поспішив до лікарні.
Наступного дня мати записалася на шістнадцяту годину, її мав оглянути лікар. Олег надіявся побачити Ольгу, час очікування був напруженим. Та коли двері відчинила повна, років п`ятидесяти медсестра ( на бейжику прочитав Марина), здивувався, але й полегшено перевів подих. Не знав, чи мати спеціально на цю годину домовилася чи ні, але помітив… єхидна посмішка світилася в її очах.
Медсестра запитала басовим голосом,
- Це ви до лікаря на шістнадцяту?
- Так- так! - різко піднялася із стільця мати й продовжила,
- Пішли! І крапельницю треба поставити, ліки при мені.
В Олега тіпається праве око, що вона задумала? Різко розвернувся і поспішив на вулицю.
Він часто дивися на годинник й вкотре по алеї рахував кроки. Це чекання здається вічністю. Хоча й прохолодний вітер зривав листя й підносив його догори та часом куйовдив йому волосся, він наче й не помічав і не відчував цього.
Сутеніло… вони вийшли з лікарні, мати відразу обурено пробурчала,
- Наче й з досвідом медсестра, але ледве вену знайшла, видно синяк буде.
Ці слова, як шанс для розмови. Взявши її під руку, тихо запитав,
- Мамо,а що Оля краще уколи робить?
- Краще - краще, а воно тобі нащо? Ти ж наче не хворий, дякувати Богу.
Заговорив голосніше, швидко, мов чогось боявся,
- Хворий мамо, хворий. Душа болить, побачив Олю, вона ж, як зірка. Хіба ти не помітила, привітна і славна. Ти пам`ятаєш портрет княгині Ольги? Мені здається вони схожі. Зверни увагу на її красиві очі…
Й миттєво стиснувши губи замовчав. Чекав, хоч якусь реакцію на його слова, але вона мовчала. Поправила свого капелюха і задумливо дивилася просто вперед. Чомусь запершило у горлі, він тричі тихо кашлянув і продовжив,
- Ти забуваєш, що мені пішов четвертий десяток. Досить холостякувати, напевно завтра її запрошу в кафе.
Мати миттєво звільнилася від його руки, різко розвела двома руками,
- Ага! Ти з своєю зарплатою… Вона з мізерною зарплатою, заживете - закачайся! А задивився на неї, щось знайшов красиве?! Сину, я скажу – красива! Але ж з личка не п`ють молока. Однак не варто думати, що світ зійшовся клином саме на ній. Чи ти вже моїх порад не потребуєш?
- Мамо!,-Він знову взяв її під руку,
- Матусю, я вдячний тобі за коханнячко, за піклування. Ти ж мене викохала, як утя на воді, та людям – не собі.
Вона перебила його,
- Ну, досить, досить, знаю начитаний!
Олег знервовано ,
- Я вже дорослий, он в під`їзді, мене діти дядьком називають. Ну не будь така холодна, як айсберг! Ти ж добра душа, чи в твоєму серці не залишилось тепла?
І вже засміявшись, тихо,
- Чуєш мамо, пригадав казку « Сніжна королева ». Не думаю,що ти такою стала.
Запала тиша… Мати задумано подивилася на нього змовчала.
Вони підходили до свого будинку, на мить призупинила його,
- Ну от, ти кажеш дорослий, а розмови дитячі. Ну і знайшов з чим та з ким мене порівняти, то я айсберг, то сніжна королева.
Довго сперечатися з мамою ненасмілився, не таке має виховання. Ніжно взяв її за плечі,
- Добре мамо, тільки не нервуйся, більше ніяких розмов на цю тему.
Новий день, як ковток свіжого повітря. Олег після роботи, в надії, що поговорить з Ольгою, йшов з мамою в лікарню. По стежці, з дерев попід ноги облітає листя. Вітер загравав з ним, то підносив вверх, то вертів й воно декілька раз покрутившись, прилягало до землі. На небо наче хтось накинув сіру хустку - все затягнуте хмарами. Почав накрати дощ, Олег відразу з пакета витягнув парасолю,
- Ось так краще мамо!
Більше ні слова за Олю, ні вона, ні він. Адже вчора ввечері бачив, як вона довго не могла заснути, все охала й ахала, пила ліки.
Біля самого входу в будівлю лікарні, пустився сильний дощ. Мати трохи незадоволено,
- Ого дощ , як злива! Ще й вітер зривається, похолодало, тобі прийдеться тут мене почекати.
Під дверима відділення стояла чорнява жінка похилого віку, коли вони наблизилися, емоційно запитала,
- Ви теж до лікаря?
- Ні ми на крапельницю,-- віразу відповів Олег.
За дверима лунали жіночі голоси, різко відчинилися двері.
Він вперше побачив Олю без головного убору, біляве волосся ледь торкалося плечей. Світло - коричнева курточка їй дуже пасувала. Коричневі брюки підкреслили струнку, витончену фігуру. Зніяковіло закліпав очима, за мить, обличчя розпливлося в усмішці. Звівши тоненькі брови, вона повела очами і ледь посміхнувшись привіталася. І відразу ж звернулася до Марини,
- Все що треба, я списала , тож я пішла. До побачення!
Олег задоволено потер руки. Мати теж задоволено поглянула на дівчину. В думках втішалася, йди - йди, менше будеш мелькати перед очима, менше розмов буде про тебе. Й поспіхом прослизнула в відділення, швидко зачинила за собою двері.
Олег полегшено перевів подих. З сяючими очима, як хлопчисько, наче перелітав через дві сходинки, догнав її,
- Олю там дощ, а ви без парасольки,
Вона мило посміхнулася,
- Та в мене ж куртка з капюшоном, чи не бачите.
Злегка почервонівший, сміливо взяв її під руку,
- Думаю так краще, чи ви проти?
Дівчина все ж накинула капюшон,
- Та ні…. удвох веселіше, а ви що тут недалечко живите ?
- П`ятнадцять хвилин ходу, якщо йти швидко. Але тут така справа, я хочу вас запросити до кав`ярні. В таку осінню погоду не завадить зігрітися. Чи ви поспішаєте?
У відповідь, тихо,
- Ні, вдома нікого.... Мама й тато на роботі, вони на залізниці в ПЧ працюють. Мама позмінно, а тато нині на виїзді з бригадою.
О, скільки відразу інформації, мелькнула думка, значить сьогодні мій день.
В кав`ярні людно, в кутку, єдиний вільний столик на двох був їхнім. Вони захоплено смакували каву з морозивом, спілкувалися близько двох годин. При розмові Оля слухала його доволі уважно, не перебивала. В голосі відчула хвилювання і чомусь сама,час від часу, хвилювалася. А він вкотре ловив її погляд, в очах шукав зірницю. Час швидко пролетів... Вона наполягла, щоб не проводжав додому, а йшов в лікарню за мамою. Обмінялися номерами телефонів, ото радість, він був на сьомому небі від щастя.
Сьогодні останній день, як Олег йшов з мамою до лікарні. Й словом не нагадував їй про Олю. Вона ж тішилася; ну от і добре, здається минулося захоплення. Та не знала, що вчора, лише сказав їй, що пішов до бібліотеки в читальний зал, насправді ж, поспішав на побачення.
Вони зустрілися біля кав`ярні…
В цей вечір, він все дізнався про неї. Їй минуло двадцять шість років, два роки назад був сільський хлопець, мали одружитися, але поїхав до Москви. Й відтоді, » Так і з кінцями», як висловилася вона.Та то нічого, майнула думка, я теж не без гріха.
Пройшов час… Олег два рази на тиждень, потай від матері, зустрічався з Олею. Вже й познайомився з її батьками, інколи ввечері чаював разом з ними.
Та все таємне колись стає явним... Одного вечора мати помітила, як він в прихожій кімнаті затримався біля дзеркала, посміхався, кропився парфумами. Підійшла до нього,
- Синку, а чи часом не на побачення ти йдеш? Хто вона?
Його очі засяяли щастям,
- Йду мамо, побачення з Ольгою. Хочеш ти цього, чи не хочеш, але мій вибір маєш прийняти. Думаю, ти ж не в захваті будеш, якщо залишишся сама в трикімнатній квартирі. Я ж маю право на особисте життя. Чи в неї будемо жити, чи знімемо квартиру на визначений термін.
Вона ледь зблідла
- Не поспішай, зваж всі за і проти, це життя.
- Я закохався мамо і вже все зважив. Познайомився з її батьками, працьовиті, щирі, добрі люди, тепло приняли мене. На Новий рік хотів до нас Олю запросити, в надії отримати від тебе благословення.
Вона повільно присіла на крісло,
- Ти поспішаєш сину, ще…
Не дав їй договорити,
- Ми з тобою не один раз розмовляли на цю тему. Подумай добре мамо. Невже твого тепла не стане для нас з нею в цій квартирі?
Й різко розвернувся,
- Я пішов, прийду пізно.
Минали дні… Не спиться матері і не лежиться. Її думка жахнулася до дальшої перспективи його життя. Щодня в магазинах все дорожчає, як можна змиритися, жити з такою малою зарплатою. Ну навіть, як він і займеться репетиторством, що ті копійки.
Олег з Ольгою все частіше разом проводили вільний час. Прогулянки по сніжному парку, поцілунки під місячним сяйвом, розмови про майбуття, вселяли надію, що будуть разом.
Вже вдома, в ліжку, часто згадував її очі. Фантазував про спокусливу ніч, в думках цілував і засинав.
Напевно, давно б запропонував разом жити, але ж це приклад для інших. У вчителя велика місія на землі, він має бути взірцем, для наслідування з боку дітей.
За тиждень до Нового року Олег таки придбав каблучку для заручин, хоча брав сумнів, що без серйозної розмови з мамою не обійдеться. Але в новорічну ніч хотів їй освідчитися, запропонувати руку й серце.
Під вечір сипав невеликий сніг… вони заходили в парк, немов потрапили в зимову казку. У царство кучугур, сонних дерев, припудрених пишних ялинок, на центральну алею з оригінальними ліхтарями. Їх світло розсівалося навкруги, все виблискувало, іскрилося, переливалося сріблом.
Олег обережно підтримував Олю під руку, щоб часом не послизнулася, не втратила рівновагу. Вона, посміхаючись, задерла голову догори, намагалася розгледіти новорічну ялинку. Пишна, прикрашена іграшками, під сніжинками, немов у шовковій білій вуалі, крутилася, сяяла, переливалася від різнокольорових гірлянд. Сніг іскрився, сліпив очі, вона закривала їх і тулилася до нього, зваблювала до поцілунку. Її ніжні обійми, відчуття щирості й тепла вселяли надію - вони кохають один одного.
Провівши її додому повертався, розмірковував. Це ж треба, яка доля.... піти з мамою в лікарню і там зустріти своє кохання. Мабуть не завжди від людини все залежить, але хто знає.
До нового року залишилося два дні. Олег вже одягнений, з пакунком куплених ялинкових іграшок, збирався до Олі, гукнув,
- Мамо! Я йду, напевно прийду пізно, адже буду наряджати ялинку. Вона поспішила до нього й розставивши руки перед ним, голосно,
- Ти присядь на хвилинку.
Здивувався, але присів на стілець, побачивши, що дуже розхвилювалася, запропонував,
-Ти теж присядь, не поспішай мамо, я маю час….
Округлені очі, ніби дивиться в нікуди, мати продовжила,
- Я тут довго думала про твоє майбутнє.Ти назвав мене айсбергом. Нехай і так… Але в мене ж є душа, материнська любов і мрія. Відчуваю, що вже зрушилася з місця й мабуть скоро зовсім розтану. Та поки живу, пливатиму, як по океану та вже з твоєю течією. Ти ж моя надія і опора.
На очах забриніли сльози, повільно котилися по щоках,
-Синку, я приймаю твій вибір. На Новий рік запроси Олю до нас. Моя мрія бачити тебе здоровим, життєрадісним і щасливим.
15.10.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2020
Моя країна, в квітучім віночку,
Життя виборює в житніх колосках,
Вдягла дівчина,вишиту сорочку,
І прославляє наш український стяг.
Із ним відстоювали волю й красу,
Козаки мужні, наші на війні,
Чорні стрічки, часом вплітали в косу,
Щоби щасливе, дать майбуття мені.
Немає тиші, біль, земля змарніла,
Та на кордоні стоять до загину,
Сини - герої, спиняють свавілля,
Оберігають неньку- Україну.
У день Покрови, низько поклонюся,
Попрошу Бога- синочків борони,
За них, до щему в серці помолюся,
Цей світ Господній - нам рятують вони.
***
Діво Маріє – о, матір Господня,
Прошу, благаю, воїнам поможи,
На святу землю, нашу принеси МИР!
***
Шановні друзі!
Приймінь щирі вітання зі святом Покрови Пресвятої Богородиці!
З Днем українського козацтва! З Днем захисника Вітчизни!
Миру, здоров`я, щастя, достатку, світлих мрій і любові Вам!
14.10.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2020
В полі колос загубився на стерні,
Зерна сховались у краплях дощових,
Холод, моторошно, шанси у весні,
Жити лишатися, між трав польових.
День за днем минає, золоте тепло,
Забирає осінь у вечірній схов,
І лежать краплини немов чорне скло,
Зігріває зерна, до землі любов.
Сум розвіявся у багнюці сірій,
Весна насниться, спів птахів звабливих,
Колискова лине, змінився настрій,
У надії серце - зникнуть сумніви.
Понесе, їх вітер, наче у вирій,
Так і люди, то ж виживають нині,
Усі з вірою - омине їх ковід.
12.10.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2020
Світанок крила розправляє,
Мережки сині і золоті,
Червоним небо вишиває,
Наперекір нічній темноті.
Люба вже досить, навтішалась,
Розгулялась, бешкетувала,
Та й із вітром, залюбки гралась,
Вроду осені прославляла.
Чому прийшла, пора спинитись,
Земля втомилась від дощів, злив,
Тож дай сонечку прояснитись,
Щоб встав ранок - срібла розстелив.
Поміж хмар зорі ясноокі,
Відпливали у свої шати,
Скрізь по небу стрічки всілякі,
Так світанок вмів малювати.
11.10.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2020
( трохи з минулого)
Невелике селище….. Понад хати чепурненькі, плинуть хмари волохаті… Порозкидані по небу , ледь- ледь ближче й ген – ген далі, наче відстань відміряють, одна одну доганяють.
Сонце вишкірилось прямо в очі, розгнало їй печалі. І не тільки сонце нині, а ще й радість розпирає груди. Ну ось і все, закінчився навчальний рік, ще один рік, а потім до нових досягнень. Тоня поверталася зі школи в старенькій формі й в такому ж біленькому фартушкові, що залишились у спадок від старшої сестри. Стомлена й виснажена, напевно перенервувалася, із- зі екзаменів пів ночі не спала. Ну от нарешті все позаду. Здавалося сьогодні і сонце світило яскравіше, і вітерець лагідніший, тепліший. Ковток свіжого повітря, придавав сили. Хотілося, як семирічній дівчинці, розставити руки в різні сторони, кружляти і кричати- позаду навчальний рік! Ура!
Вона неначе на роздоріжжі між небом і землею та всі емоції намагалася приховати, тож попереду широке залізничне полотно. Набравши за щоки повітря, голова, як у пташки, верть в одну сторону, верть в іншу, який сигнал горить? Чи часом потяг не летить? Де-де, а тут не можна гав ловити. Напружена, зчервоніла, обличчя схоже на червону кульку. Вже перейшовши залізничне полотно, склавши повненькі губи в трубочку, випустила повітря, наче тягар скинула з душі. І обережно по вузенькій стежці,що між насипним щебнем і ракушняком спустилася до посадки.
Густенько, рядочком, стрункі берізки молоді, немов дівчата в плямистих, білих з чорним, сарафанах, що дивляться у височінь. Іх підпирали пишні кущі шипшини, на них деінде майорів рожевий цвіт. Далі шеренгою до себе приваблював бузок. Темно - зелене листя, ледь колихнулося від вітру, жадало сонячного поцілунку. Хоча він уже й відцвів, а листя так виблискувало на сонці, що цього просто не можна було не помітити. Тут і пишні кущі глоду й стрункі гостролисті клени, є більші і менші. Де –не – де густіше, між них, ще зовсім молоденькі. На кущах акації виграє оркестр, то бджіл гудіння. Ті жовтенькі квіточки пахучі, в них солод, інколи діти навіть їх смакували. При виході з посадки з обох сторін крислаті вузьколисті ( дикі) маслини. Вона ніколи не могла пройти мимо них, щоб не налюбуватися. Сріблясто - білі продовгуваті листочки на гілочках і купками бруньки дивують очі. День чи два бруньки розкриють жовтенькі ( медові ) пелюстки. І на них весело загудуть бджоли. Який той п`янкий запах, коли розкриваються всі квіти разом. А насолода буде восени, йдучи зі школи часто зупинялися і по кілька штук ягід відправляли в рот. А згодом брали кісточки і заклавши між пальці, стріляли ними. Наче на змаганні, хто попаде далі. І линув сміх над всією посадкою, здіймався вверх й губився вдалині над залізничним полотном.
Ну ось, стежка вперлася в пагорбок, а далі через дорогу близько й додому. Та гавкіт собаки - дворняги, кожного разу її попереджає; не підходь близько, я охоронець обійстя. Це тут, вздовж посадки, новобудови. З червоної цегли одноповерхові будинки на чотири господаря. Це житло побудували для працівників електропідстанції, яка регулює напругу на електрифікованих ділянках залізниці. Ці працівники; монтери, контактники, сигналісти, яких можно часто бачити на залізничному полотні, на дрезині з довгими драбинами.
Це так добре, що тепер до Харкова їздять електрички, багато людей там собі знайшли роботу. А то колгосп далеко, а радгосп зовсім маленький, в основному там працюють всі приїжджі, живуть в бараках. Хоч до Харкова електричкою їхати майже годину та люди з задоволенням знаходять роботу, по – перше, можна більше грошей заробити ніж в колгоспі, по –друге, змінна робота більше приваблива ніж щоденна. Про це не раз роздумувала Тоня, мріяла, закінчить школу й теж буде працювати в Харкові.
Вона, махнула рукою до пса,
-Та не гавкай ти, пора вже й запам`ятати тих хто тут часто ходить.
Аж вмить неподалік, біля паркану з штахет, побачила Романа. Це хлопець – кавалер, так називає його батько. Залицяється до старшої сестри. Славний, високий, коренастий, з білокурим чубом, який чомусь весь час спадає на лоб, ще більше округлює обличчя. Його балухаті блакитні очі подобалися всім дівчатам з вулиці. Вдома, під дерев`яним парканом, лежало кілька штук давно зрубаних тополів, ось там і збиралися хлопці й дівчата. Щоб веселіше було, хтось приносив приймача, на максимум включали гучність, щоб допитливі люди похилого віку не прослуховували розмов.
Роман взрівши її махнув рукою,
-Зачекай!
Він напевно був вихідний, бо одягнутий зовсім по – літньому. Яскраво зелена сорочка з коротким рукавом пасувала йому. Широко крокував в літніх сандалях, без шкарпеток під час ходьби, аж підскакував, напевно цим показував веселий стан душі. Темно - коричневі спортивні штани з закоченими штанами, не облягали тіло, легко надуваються вітерцем. Здалеку здавався доволі кумедним. Кілька секунд і він вже був поряд, обличчя сяяло, як сонце,
- Привіт мала, а я до вас.
-Тю… Привіт!,- й трохи задумавшись,
- А… це ж Надя вдома,- нагадала,- Це ж в неї практика.
Роман нагнувся, закатав штанину спортивних штанів, яка раптово обвисла й підморгнувши,
-Думаю сестричка не приревнує, що я йду з тобою.
Миттєво скривила уста, наче з`їла кислицю й гордовито,
-Ото нема про що тобі говорити,
Швидкою ходою пішла вперед. А він йшов слідом, чомусь човгав сандалями по стежці і в той же час , намагався не відставати. Зайшовши зі сторони городу й саду, вона побачила батька й до Романа тихо,
- Дивися, тато дивиться до бджіл. Бачиш, один вулик зовсім відкритий, чуєш, як бджоли гудуть, ото розліталися. Так- так, ти,як хочеш, а я тікаю в хату.
Навздогін вигукнув,
- То ти Наді скажи, що я прийшов, хай вийде!
Слова відволікли батька від бджіл. Уздрівши Романа, на голові поправив антимоскидну шляпу й вигукнув,
- О! Іванович прийшов!
Хлопець сміливо попрямував до вулика, привітався. Тоня ж затрималася, від цікавості, аж рота роззявила Головна інтрига в тому, про що ж говорити будуть.
Батько кивнув рукою,
-То добре, що прийшов та ти краще відійди від вулика, бо бджола є бджола, це не дівчина, не цілувати буде, а кусати. Так почастує медом, що й його їсти не захочеш.
На обличчі Тоні розпливлася усмішка, от видав, ледь не сказала вголос. Береже хлопця, напевно майбутнього зятя. Бач,як з повагою ставиться до нього, от тільки сестра, як пава ходить. І чого спитати… здається хлопець не поганий, симпатичний і до того ж привітний, веселий. Правда западенець, як мама каже, але ж перспектива, після технікуму, як молодий спеціаліст отримує квартиру.
Дівоча хитрість не має меж, вже на веранді. Біля відчиненої кватирки бджіл не було, вирішила підслухати, про що йтиме розмова.
Роман і не подумав відійти від вулика, нахилився над ним і час від часу махав рукою, відганяв бджіл. Цікавість розпирає дівчині душу, спостерігала. Ото сміливець!
Батько щіткою струшував бджіл і уважно роздивлявся медові рамки й до нього,
--Та ти краще йди в хату, бо й справді кусатимуть.
Він задравши голову,обома руками взявся в боки й гордовито, наче хвастався,
- Та ні, мене бджоли люблять. У нас в горах, у дідуся, теж пасіка є, десь вуликів п`ятнадцять. Частенько там був і бджоли мене кусали, але нічого страшного в цьому немає, так трохи почервоніло і все.
Раптово скрипнули двері, мама стала на порозі й сердито до батька,
- Що ти там хлопця тримаєш. Як бджоли кусають, то біди не обберешся, ще запухне чого доброго, чи алергія візьметься не дай Бог!
І за мить до Тоні,
- Ти вже є, ну, що здала екзамен?
- Здала на четвірку. Все, тепер вже відісплюся, - відразу відповіла і зникла в хаті.
Надя сиділа біля вікна й посміхалася,
- Диви і не боїться.
- То ти бачиш, що він прийшов, чого не вийдеш?
- Ой, біжу і падаю, треба щоб почекав, хай знає наших. Може скажеш при всіх йому кинутися в обійми.
- Тю, чи тебе бджола вкусила,чого така сердита…..
- І чого вдень приходити, ну ввечері, ще зрозуміло.
- Та ну тебе,- сказавши,Тоня пішла в другу кімнату переодягтися.
Мама повернулася в хату заклопотана, з каструлі в банку наливала паруючий компот,
- Ось вистигне, пригостите хлопця, а я піду в літню кухню, доварюю борщ. Вже пора й пообідати.
Дівчата з вікна спостерігали, як Роман розмахував руками, щось розповідає. Аж раптом привернув увагу вулик, що стояв майже поруч. З нього вилетіла купа бджіл. Очі,ледь не повилазили на лоба,Тоня заверещала на всю хату,
- Ой! Тато напевно не бачить, дивися, це ж рій!
Мов темна хмара оскаженілих бджіл з дзижчанням піднялася на стару високу грушу й осіла там. Тоня вибігла на двір та лише махнула рукою і вмить заспокоїлася. Батько вже закрив вулик і ніс драбину. Вони помітили рій. Роман відкачав штани,
-Давайте я полізу зніму бджіл.
Батько, здалеку здавався квочкою. Розмахував руками, метушився,
- Ой якби не злякати, щоб далеко не полетіли, бо ж шкода, це ж ціла сім`я. Ой, подивися, як їх багато.
А бджоли дзижчали, як сказилися . Довкола літали і вкотре намагалися хоч когось вкусити. За кілька секунд і Надя, з біленькою хустинкою, підійшла до Тоні. Вони підняли хустку догори і розтягнули її, як парасольку, підійшли ближче до вуликів. Надя намагалася вгамувати емоції, все ж голосно сказала,
-Ну справжній цирк. Роман, ти на голову одягни татового капелюха,тож бачиш, як липнуть бджоли до обличчя.
Йому напевно стало дуже приємно, що вона потурбувалася за нього. Повернувся до них напрочуд веселий, в очах витанцьовували іскринки. Ледь посміхаючись, підморгнув,
-Ну, я ж сказав вони мене люблять. Завтра побачиш, зі мною буде все гаразд.
Мама, почувши галас, вибігла з літньої кухні. Роман вже намірився лізти по драбині, вона за мить зірвала з себе хустину,
- Ой Боже куди ж ти лізиш! Ходи сюди зав`яжу на голову.
Він трохи зніяковів та все ж спустився. За декілька секунд, вже в хустці і в робочих рукавицях з усіх сторін накрив бджіл великим, темним, вогким полотном. Скрутив їх разом з гілочками й декілька раз труснув. Батько подав маленьку пилку,
- Ой Іванович, ось так- так, хутко по гілочках, збери докупи і ми їх разом з гілочками в посилочний ящик відправимо. А я потім в літній кухні розберуся з ними, там пустий вулик є. І, як це я прогавив, нічого не розумію. Чи вже сліпий став.Тож пару днів назад дивився.
Десь за годину вся ця тривожна метушня закінчилася і всі разом обідали в хаті. На апетит ніхто не скаржився, не відмовлявся від пахучого борщу з сметаною. Батько чистив часник, клопотався за рій, тішився, що не пропали бджоли. А дівчата позирали на Романа і зажимали губи, щоб не засміятися, бо розчервонівся, став схожим на червоний буряк з насінням. Його білявий чуб, після того, як він вмився мав саме такий вигляд. Він не соромився, лише час від часу з під лоба позирав на Надю. Вона ж не задоволено поглянула на батька й надула свої пухкенькі губи, коли він запросив його на обід. І за столом сиділа між з Тонею і мамою, показувала характер, що вона проти. А Тоня, поклавши в свою тарілку сметану запросила,
-Чуєш Романе, бери сметанки, свіженька й корисна.
Надя в цю ж мить, доторкнулася її руки й пронизала суворим поглядом.
Після обіду батько провів рукою по своїй напів лисій голові, із серванту витягнув термометр. Підійшов до Романа й підморгнув правим оком,
- Ану Іванович, поміряй температуру, щось ти розчервонівся, як варений рак. Чи то дівчат соромишся, чи нас, дякую, що допоміг, не брикайся, ми люди прості.
Дівчата, немов домовилися, водночас стиснули губи й закатали балухаті блакитні очі догори, стримували сміх.
І що тут смішного, миттєво пролетіла думка, Роман зашарівся,
-Та все буде добре… ну, як ви так дуже хочете, то поміряю….
Пройшло декілька хвилин Надя проводжала Романа до хвіртки,
-А голова не болить?
-Та ні, за мене не переймайся. Температура ж нормальна. Що червоний, не звертай уваги, минеться. Я тобі кажу мене бджоли люблять. Пару укусів для годиться, то не біда, от побачиш мене завтра.
День збіг до кінця… По обрію до купи зібралися сірі й білі хмари, їх наче навпіл розрізали червоні смужки. На подвір`ї ґелґотіли гуси, вкладаються спати. Надя перед сном, все ж не витримала, прочитала мораль сестрі за ту сметану, що запропонувала Роману.
Та з відповіддю дівчина не забарилася,
- Могла б і сама запропонувати, чи то така гордість,чи до неї жадібність?
І наче ховаючись від неприємностей, примруживши очі й відкопиливши нижню губу, залізла під ковдру.Та швидко заснути не вдалося, все ж тягар з душі вирішила зняти,
-Надь,ти не спиш?
Та в відповідь повернулася до неї.Тоня продовжила,
-Ти не ображайся,що я так сказала. Але ж він тобі подобається. Як на мене, то й була б з ним лагіднішою, привітною.
- Спи вже! Ха –ха! Яйця будуть курей вчити. Чого маю ображатися? На твою балаканину, я зовсім не звертаю уваги.
Наступний день пройшов без пригод. Так, звичайні щоденні домашні клопоти. Надя з самого ранку, сидячи за столом, зводила дебіт з кредитом, то ж навчається на бухгалтера. А Тоня з задоволенням годувала своїх любимчиків, тобто гусей. Любов привита з самого дитинства, завжди з гарним настроєм спілкувалася з ними, на долоні подавала зерно. А вони милі, сірі й біленькі, мов довірливі діти. Дивилися в її очі, один поперед одного ґелґотали і смакували його. Холодненькі дзьобики лоскотали долоню, дівчина примружувала очі й посміхається до них. Гуси відчували її настрій і доброту схиляли донизу голови і знов ґелґотали, немов дякували. Навіть гусак, до неї ставився шанобливо, довірив свою сім`ю. А півень, напевно ревнував, бо знервовано закидав ноги, підскакував. Як охоронець, спостерігав за цим дійством. Кури вже давно наїлися й займалися своєю улюбленою справою, шпортались на подвір`ї, шукали черв`ячків та іншу живність. Мама на кухні рехтувала вечерю. В літній кухні батько возився з бджолами, щось гомонів про себе. Бідкався, що вже закінчується відпустка і скоро на роботу. А робота та, як поїде потягом, то може й тиждень чи два вдома не бути. Тож працював монтером на залізниці, в потягах далекого сполучення.
Вечоріло… Дівчата, як ті дівиці в казках, визирали у вікно, погляд на стежку, що проходила через сад і город. Хоча й після подій з роєм, намагалися сховати свої емоції, більше мовчали, але обох турбував Роман.
Вже й виплив уповні ясний місяць, заглядав у вікна. Розмальовував по підлозі, в`язаних килимах і стінах якісь узори. Здавалося намагався кожну з дівчат пестити в ліжку, показати свою любов до навколишнього світу, але все було навпаки, чомусь бентежив, не давав заснути.
Сонячний ранок пробудив дівчат. Через скло вікон проникали сонячні зайчики, часом попадали на очі. За мить, відчуваючи теплий дотик, очі поневолі моргали. Сон тікав… Тоня вкотре переверталася в ліжку, легкий скрип порушував тишу. Надя теж вже не спала, кліпаючи очима, кілька раз потягнулася,
-Хоча довго не могли заснути та здається спали не погано. Відчини вікно, ти ж ближче до нього.
Тоня похапцем зірвалася з ліжка, швидко відчинила й висунулася з нього,
-Сьогодні день буде теж гарний. О, це ж нині субота, напевно мама на базарі.
Й відразу метнулася в ліжко, вкрилася ковдрою. За мить батько розмовляв з Дружком, якесь, ледь чутне торохтіння, наче по залізу. Напевно насипав йому їсти. Побачивши відчинене вікно, гукнув,
-Дівчата, досить ніжитися! Мати на базарі, годуйте гусей, курей та й для нас сніданок.
Тут заперечень не може бути. Він всіх тримав наче в їжакових рукавицях. Так в сім`ї повелося, його слово, як залізний кремінь.
Ближче до обіду, з літньої кухні батько виніс літрову банку меду й до дівчат в вікно,
-Так є свіженький. Тільки ж не кидайтесь дуже, а то животи болітимуть.
Тут і мама задоволена, посміхнулась,
-Не баріться, гайда смородини нарвіть. До меду вареників на пару наліпимо.
Хоча стиглої ягоди було мало, але заради вареників, можна й терпіння набратися. Батько знову метушився біля вуликів. А дівчата, за одним махом, вирішили позасмагати. А чому б і ні? Погода посприяла бажанню. В коротких спідницях та майках повсідалися на стареньку ряднину біля кущів смородини. До вуликів й до стежки не маленька відстань, ще й розділяв їх ряд яблунь. Вони мовчки збирали ягоди і часом, як ті пташки по кілька штук відправляли в рота. Надя ж інколи здіймалася на ноги, позирала в кінець городу й на стежку. Ну, звичайно подумки тішилася Тоня, бач не звертає уваги на мої слова, а сама хвилюється, виглядає Романа. Задоволено позирала на сестру, так - так люба, точно закохалася.
Пройшло трохи часу… Дівчата почули човгання, по стежці йшов Роман. Як партизанки, пригиналися за кущами, визирали з-за них, спостерігали, що ж буде далі. Вийти й зустріти не наважилися, адже сором в майках показатися. Він був одягнений в морську смугасту тільняшку.
- Тю, - тихо вирвалося з уст Наді,- Чого раптом в тільняшці?
Тоня витріщила оченята, прошепотіла,
--Що тут незрозумілого, напевно приховує сліди бджолиних укусів. Але ж прийшов, значить все в нормі. Мабуть тепер не буде хвастатися, що його бджоли люблять. Але ж хода яка дивна… зверни увагу, як він йде!
Роман йшов повільно, широко розставляє ноги й одночасно позирає навкруги. Коли обличчям повернувся до них, в дівчат ледь не повідпадали челюсті від того видовища. Обличчя не було червоним, але добряче опухшим. Й пари з уст, на якусь мить язики заціпило, жодна з них й слова не змогла промовити. В очах скакали бісики, бажання розсміятися розпирало щоки. Стискаючи губи дивилися одна на одну, ледь стримували свої емоції, тож не можна видати себе.
Хлопець не поспішаючи підійшов до батька. Той першим подав руку, привітався і прикипів до його обличчя. Дівчатам було не до смородини, уважно придивлялися, що ж буде далі. Батько обережно рукою торкнувся його лоба,
-Так, тут трішки підпух, а от на обличчі більше. Хоч температури не було? Ти нині трохи схожий на китайця.
Після цих слів дівчата схопилися за животи, щоб часом не засміятися.
- Та ні, міряв вчора й сьогодні. Вчора трохи морозило, але минулося, - сказавши, відійшов в сторону.
Батько помітив, як ступаючи, він широко розставляє ноги. Посміхнувся, правою рукою декілька раз підтер свого носа й хитро озираючись, запитав,
-Ти так ноги широко розставив, ото біда! Що там теж покусали?
Роман миттєво зніяковів, почервонів, його очі забігали, як миші, позирав навкруги, чи часом ніхто не чує. Звичайно, хлопець не ждав такого прямого запитання. Але врешті задер голову догори, трохи соромлячись заперечив,
-Та ні, там не покусали, то ноги трохи попухли. Сам не розумію, як вони туди залізли, штани ж наче з щільної тканини.
Батько по - дружньому поплескав його по плечу,
-Отака любов бджолина! Думаю саме страшне позаду. Добре,що прийшов,бо всі хвилювалися за тебе. Топішли в літню кухню, побачиш, як я мед качаю. А там і вареничків з смородиною скуштуєш, напевно вже дівчата наліпили.
В очах наче палахкотів вогонь, ледь стримуючи емоції, дівчата потайки проходили за сараєм, щоб непомітними прослизнути до хати.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2020
Плакучий жовтень скаржиться на долю,
Вже зранку дощик, а з обіду – злива,
Подарувала Осінь парасолю,
Його втішала, що вона щаслива.
Та недовіра шарпала під серцем,
Озолотитись в сонячнім промінні,
Змішати б фарби в срібному озерці,
А не дрімати в сонячнім сумлінні.
В глибокій тиші - ледь в поклоні трави,
Як перли краплі осявали кругом,
Тож вже на небі виграють заграви,
Відблиск зірничок… протягнувсь ланцюгом.
Одна лиш втіха - нічка-чарівниця,
Шепоче жовтню, що пливуть хмаринки,
Багрянець ляже в гаю й в чорнобривцях,
Цілунки ранні - сонячні жаринки,
Радіє жовтень і осінь - блудниця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2020
Усе минуло, як вчорашній день,
Зів'яло літо, осінь на коні,
Вже ліс не чує голосних пісень,
Біжать хмарки хвилююче - сумні.
Геть спорожніло полечко давно,
Бо крила має, скакун вороний,
Побагровіло помахом воно,
Хоч золотий пейзаж та не рясний.
Нині радіє тремтливій зорі,
Останнє листя, що несе красу,
А на берізці у косах младі,
Диво- жаринки, іскрять, п'ють росу.
Всім травам фарби підбирає кінь,
Червоно - жовтий і зелений квіт,
Мигтить мереживо із павутин,
Від літа, жовтню передасть привіт…
Осіння втіха лине в небосинь...
15.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2020
Ой, скажіть ромале, що маю робити,
Горю, закохався, всі думки про неї,
Лебідка- красуня, я ж не зможу жити,
Уві сні щоночі, несу орхідеї
Ой, як би ж то знала, що причарувала,
То може б кохала, як нічка зоріла,
Соловей співав би і ти цілувала,
Щоб ми йшли пліч- о - пліч доленька веліла.
Думка немов хвиля, море лазурове,
Чи зірку спитати, світить ясно – ясно,
Чому сни тривожиш, що ж робиш любове!
Душеньку бентежиш - ти мені навмисно?
Вишневий світанок, умлівають роси,
Подарую квіти й серденько в придачу,
Я горю бажанням розплітати коси,
Ні, з горя нап`юся та й гірко заплачу.
Схил крутий, долина, вогнище палає,
Зорі між хмар чорних - розбрелися долі,
Циган у спокусі, гітара ридає,
Нам разом не бути - ми різні по крові.
05.10.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2020
Сміливий вітрисько, вихором літав,
Над лісом, у гаю, впевнено вештав,
Та втратив, при долині свою силу,
Стрів осінь - панянку, красуню милу.
Тихенько, вміло, грайливо заводив,
У танці такт між нотами знаходив,
Вона вуаллю вишитою вкрила,
Упевнено, щойно ж тож замала крила.
Багряне мереживо всюди ткала,
У златі фарби, землю прикрашала,
Ховала погляд, свій сором`язливо,
Червоний колір, раптово, сміливо,
Під ноги вітру впевнено стелила,
Йому моргала та й розвеселила…
Міцні обійми, вже щасливий співав,
Цілунок – солод, сховався поміж трав.
01.10.20р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2020
Пролітала птаха, низько над водою,
Приспустила крила, вмилася сльозою,
Зарябила річка, хвилі в жабуринні,
Ой, щемить під серцем - день розлуки нині.
Вітерець гойдає, серденько тріпоче,
Далека дорога, відлітать не хоче,
Й покидать гніздечко, де зросла, раділа,
Де посеред ночі, зіронька ясніла.
Як стрічала ранки, весело співала,
Злітала до неба, землю прославляла,
Їй рясніли роси, мережки сріблясті,
Добре тут жилося, купалася в щасті.
Чарівній калині й сонечку всміхалась,
Привітно віталась і в промінні гралась,
Тішилась землиці в пишнобарвних квітах,
Сумніви ховала в зависоких злетах.
Пролетіло літо, осінь сизокрила,
З хмарами густими небеса накрила,
Прийшов час прощатись - відліта в зажурі,
Вірю - знов прилинеш, пройдуть зими – бурі.
Пролітала птаха, низько над водою,
Приспустила крила, вмилася сльозою,
Зарябіла річка, хвилі в жабуринні,
Ой, щемить під серцем - день розлуки нині.
13.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890118
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2020
Звабливе небо, витівкам тішусь,
Хмари мурують величний замок,
Сонце грайливе, всміхнулась свіжість,
Ми вдвох йдемо, зустрічаєм ранок.
Лише миттєвість і блискавиця,
Сплела мережку з вогню й злата,
І громовиця - млада дівиця,
Пронеслась ехом, немов соната.
Хмар дивний замок, розбивсь на дрізки,
Пелена сіра - дощова злива,
На коні наче, тримає віжки,
Десь там далеко, стрімка, смілива.
Міниться небо і ми радієм,
Білі хмаринки - пінисті хвилі,
Веселка грає, серденько мліє,
В золоті лиця, дуже щасливі.
Ненько природо, ми немов в казці,
Сонце ласкаве, взяло в обійми,
Хмари будують нові фортеці,
І у нас дощ піде, грілось серце.
26.09.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020
Курсанти проснулись, ще на світанні,
Емоції , розмови про навчання,
Політ , так прикро, для них став останнім,
Відлунням пронеслось чиєсь ридання.
Скажи, за що Боже, соколів забрав?
Які ж, мають провини, то ж молоді,
Служити Батьківщині, кожен з батьків навчав,
Ніхто не чекав, вкрай печальних подій.
Схилила голову, сльози полинні,
Мати у відчаї, не вернеться син,
За катастрофу, чи й знайдуться винні,
Хто відповість за біль й неспокійні сни?
Скажіть, як далі,без сина жити їй?!
27.09.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2020
Зріжу троянди… я на світанку,
Всупереч долі, маєш коханку,
Якби ж відчув, так боляче нині,
Всі сподівання тепер марні.
Скажеш влюбився, як той хлопчисько,
Більш не спитаєш, чому так низько,
У очах впав й гаснеш - це ж блюзнірство,
Де ж те кохання, гордість, партнерство?
Чоловік скажеш? Схоже ганчірка,
Тебе оцінить, із часом жінка,
За брехню й зраду, теж не пробачить,
Між нас навік, ниті обірвались.
Сумнів відкину, зріжу троянди,
Сенячним ранком, всміхнусь, як завжди,
У чарівнім цвіті, є надія,
Віра в удачу, не знасне мрія,
Ще покохаю… серце зігрію,
Не уярмить у бран ейфорія!
(бран- полон)
13.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2020
Храм Божий, виден у речушки….
Вьётся узкая тропа, средь деревьев, густых трав,
Ветер воет, рвёт так жесток - показывал свой нрав,
Со щеки, слёзы стирая, не печалься уж ты,
Словно рядом вздыхает, в уши режет- не грусти!
Как печаль, унять в душе? Ведь Она, совсем рядом,
Он влюблён, так давно, покорила его взглядом.
Её взгляд, ведь так нежен, словно наваждение,
Кабы знала, как ему тяжело терпение.
Словно нимфа, прекрасна, с зелёными глазами,
Ах, греховны мысли, что может быть между нами?
Мужскую похоть, как стерпеть? В жилах закипает кровь,
Так упасть! О, Боже- Боже, ведь это грех какой!
Уж прощение просить бы, тело пылает вновь,
Цветок летний, молодушка, с ней грех познать любовь.
Он алтарник, не молод, знает, надо устоять,
Уж увидев, вздохи, как притяжение унять?
Ей лет двадцать наверное, может чуть побольше,
Что за мысли да блудные, прости меня Боже!
Признать стыдно? Да, ведь мне уже давно тридцать пять,
До поры, этой, одинок, увы, девственник я.
Летний вечер, тёплый, в полусне, в лёгком тумане,
Уж проходит служба, людей нынче много в храме,
Озабочен, он для батюшки правая рука,
Она здесь и для него же, это просто мука.
Как берёзка, стройная, стояла в уголочке,
Так желанна, красивая в беленьком платочке,
Её губы шептали, взор устремлён к иконе,
Но на миг какой –то, уж застывшая в поклоне,
Показалась, совсем хрупкой, очень одинокой,
Я прошу, судьба, ну не будь же такой жестокой!
Не уж – то, ты никогда не сможешь меня понять,
Я страдаю - горю желанием её обнять.
Ему полно, ведь странным было сегодня принять,
Одна нынче, без матери, очаровывал взгляд.
Грешны мысли, а может после службы, мне вдруг взять,
Посмелее подойти к ней. О, Всевышний, нет – нет!
Так давно, в душе бушует ураган, цунами,
Я на службе, грешно, это пропасть между нами.
Отслужив, вторично молился, покаяние,
Ах, как жаль, что мне нельзя позвать на свидание,
Но одежду сменив, уж поторопился за ней,
Снова мысли коварны, он как среди двух огней.
И догнав, вдруг так нежно, едва руки коснулся,
Блески глаз, всё же стесняясь, слегка улыбнулся.
Изумлённая, что он совсем уж рядом.- Одна,
-Не боишься, ты идти, даже не светит луна?!
Уж довольно, сегодня служба, так долго длилась,
Невзначай, глазами хлопая, пред ним склонилась,
-Я ведь знаю, завтра отмечаем праздник большой,
Мой дом рядом, ну уж коль ты пришёл, пойдём со мной.
Одна в доме, а мама нынче в ночь, на работе,
Берёт дрожь, боюсь - не горит свет на повороте.
Замолчала, словно ждала, что теперь скажет Он,
Очень близко, сразу зазвонил чей - то телефон,
Содрогнулась и плечом коснулась его плеча,
Он уж так волновался, поцеловал сгоряча.
Она нет, совсем не сопротивлялась, поддалась,
Ведь ждала, страстно желала, наконец дождалась,
В руках таяла, так же, как белый снег под солнцем,
Пусть что будет, а может быть, всё и обойдётся.
Он так голоден и соблазнён, забыл о грехах,
Уж тонул, в её счастливых, удивлённых глазах.
Но узка тропинка, губы слегка касались губ,
Что за нежность, ласка, невзначай охмелела вдруг,
Тишину в улочке вдруг нарушил стук калитки,
Чтобы ей, свою дверь открыть, не надо визитки.
Не боясь, так страстно в глаза, посмотреть посмела,
И того не зная, что на лице побледнела,
Привлекательные губы тихо прошептали,
- Но ведь мы, хотели этого и давно ждали,
Эти чувства пылают, намного сильнее нас,
Восторгался, замирая, не смог отвести глаз.
Растерялся, когда вдруг рубашку расстегнула,
И ладонью тёплой коснулась лба, улыбнулась,
Задрожала, словно оторвавший лист на ветру,
Только миг – он снимая, разбрасывал одежду.
Два чуть твёрдых соска, ощупь волосатой груди,
-Ты не бойся, любовью нынче, меня награди.
Уж румянец, лёгкий на лице, коснулась плоти,
Не стесняясь изнемогала, душа в полёте,
Он всё понял, хотела, так ждала, совсем не прочь,
Не знал женщин, бурен порыв, прекратить уж невмочь.
К бедру тронулся, возбуждал губы, ласкал рукой,
Сгоряча шептала, - О , мой милый, мой дорогой.
При объятиях, едва смог к кровати поднести,
Едва слышно,-Я знаю что грех, но меня прости,
Ждала долго и буду любима только тобой,
Ты не бойся, делай всё, что пожелаешь со мной,
Посмелее, наверняка уж давно мужчина,
В чём же дело, ненаглядный, какая причина?
-Я алтарник, ты правда, вот так доверяешь мне?
- Я согласна, почему не веришь в нашу любовь?
К её плоти, нежно, ласково коснулся рукой.
Уж в глазах, страстный блеск и манящий, жаждущий, взгляд,
-Ты так сладостна, дорогая, не до слов сейчас,
Под влиянием блаженства, эмоций, сильных чувств,
Тел слияние, жаждущих тепла, влюблённых душ,
Извивался, в соблазне дрожал, в голове шум, звон,
Дождалась, уж словно в тумане, её тихий стон.
Он достиг желанного, сорвал цветок весенний,
Уж подобна, словно в неволе Жар птица в клетке,
И от неги, ослабшая, слегка трепетала.
О как сладки, минуты любовных увлечений!
Тихий шепот, -Любимый, ты лучший на всём свете!
Младым телом любуясь, Он с азартом целовал,
Сам хмелея и улыбаясь, снова привлекал.
Какой раз, опьяневший, шептал,-Только ты мой свет!
И без слов, обещаний, любя встречали рассвет.
Вновь касаясь, упругой груди, со страстью ласкал,
Поцелуи манят, уж в какой раз изнемогал,
От слов тёплых, тихих, она словно растворялась,
Как дитя, с ним игралась, сильнее прижималась.
Но будильник, вдруг о времени, двоим напомнил,
Как некстати, зачем нарушил желанный покой,
Её губы, ведь даже сладостней чем мёд и он,
Вновь с азартом, пылая желание исполнил.
Лёжа рядом, с душевным трепетом, он произнёс,
- Очень счастлив, -хочу, чтобы ты об этом знала,
Ты давно собою – на всю жизнь очаровала.
Нежно пальцами, его губ коснулась, сказала,
-Знаю в праздник, мы согрешили – себя спасала,
В храм ходила, очень часто только ради тебя,
Я ждала, думала без тебя уж сойду с ума,
Коль хоть раз, мой милый, ты не поцелуешь меня,
И внимания не обратишь, не коснёшься рук,
Да и коли, ты бы знал, какие это муки!
Теперь знаю, какой ласковый и мной любимый,
Эту ночь, и наш чудный вечер, неповторимый,
Совсем нету в моей душе никаких сомнений!
Я люблю! Поэтому тебя попрошу поверь,
Ты так нежен, я лишь твоя, до конца своих дней,
Вот сегодня в мир любви, смог открыть для меня дверь.
Одевался, -Любимая, знаю вдвоём грешны,
Но пусть Бог, только услышит нас, думаю простит,
Настрадались, ведь он же с небес всё это видит,
На земле, каждый из нас, по жизни, свой крест несёт,
Не уж он, не милостив, я надеюсь нас поймёт.
И обняв, поцеловал, не торопясь, уходил,
Она вслед,- Дорогой, меня собой ты покорил,
Пусть простит нам Бог, нынче оградит от всяких бед,
Прослезилась, восхищаясь, смотрела ему вслед.
Не посмела пойти в храм Божий и помолиться,
После бурной ночи, ведь надобно освежиться,
У иконы попросила прощения за грех,
Волновалась, уборка в доме не пошла во вред.
Скоро мама придёт, ах, только бы не узнала,
Вспоминая, что было, в душе каясь, страдала,
Сладок грех, да вряд ли кто- то сможет меня понять,
Ведь стерпеть так тяжело, то желание унять.
Уж старалась, совершить облик спокойной лани.
В храме празднично, всё приукрашено цветами,
И весь пол., устлан благоуханными травами,
Все в нарядной одежде, радостны прихожане,
Есть знакомые, считать одни односельчане.
Улыбаются, в руках держат ветви берёзы,
По серебряным вазам, тёмно- красные розы.
Поздравляя, батюшка всех окропил водицей,
Уж из храма, люди выходили вереницей.
Он сегодня, всё сделать вовремя не успевал,
В мольбе с хором, прощения просил и подпевал.
По нему, всё же видно, что ведь что- то случилось,
О дитя, как жаль, но неужели ты влюбилось?
Какой раз, на него батюшка вновь строго смотрел,
Держишь в тайне? О, Бог мой, ну погоди, как посмел?
Тронуть женщину, ведь надобно разрешение,
Иль забыл? О, Господи, что за поведение?
В храме пусто, постепенно догорают свечи,
Уж озлоблен батюшка, вдруг взял его за плечи,
- Ну давай, сознайся, ты нынче дома ночевал?
-Знаю грешен, прости, уж ему руку целовал.
Покраснев, сразу упал на колени перед ним,
-Прости, каюсь! Я не смог сдержаться, был победим.
И за грех, обещаю молится и день, и ночь!
-Что влюбился, от меня посмел скрыть! Да пошёл прочь!
Ты скажи, как искупить пред Богом, тобой вину?
-Я прошу! Не рви мне душу, как тонкую струну,
Этот грех, ведь буду нести до конца дней своих,
И поверь, за все грехи, отмолю за нас двоих.
О, Всевышний! Подскажи как научить молодых?!
Ты попросишь у него и у сорока святых,
Снисхождения. Лишь вода, ни соков, ни борщей!
-Знай тебя, я закрою на сорок дней и ночей!
Лишь окошко и то, не поглядеть, так высоко,
Так тревожно в душе и вновь на сердце нелегко,
Он молился, не отдыхая библию читал,
Мысль о ней, его не покидала, больно страдал,
За любовь, надо бороться - завсегда понимал,
Но не думал, что предстоит долгая разлука,
Столько дней, её не увидеть, какая мука.
А вдруг время, к счастью, очень быстро пронесётся?
А кричать, просить, этим ничего не добьётся.
Все сомнения, как оковы, тяжело дышал,
Как она? И Он снова о поцелуях мечтал.
Почему, скажите ночи, тёмные, длинные,
Ведь у нас, намерения благие, чистые,
Мной любима, хотя бы на миг увидеть тебя,
Что случилось, пойми, я во всём виню лишь себя.
В полумраке, тяжело оторваться от смуты,
Очень долгие, тянутся секунды, минуты,
Где же ты, солнце? И день словно ночь, и ночь как день,
В душе боль и от свечи часто содрогалась тень.
Как всегда, рано утром ясно солнце вставало,
День ушёл и уж слегка сердечко ликовало,
Читал библию, повсюду эхо разносилось,
Но сон краток, и совсем ничего не приснилось.
В полнолуние, душа разрывалась на части,
Скажи Боже, за что и почему я несчастен?
Бил поклоны, отчаивался, часто уставал,
Но опять, брал в руки «Божье слово», снова читал.
Уж с утра в окошке, будто малость посветлело,
Лёгкий шорох, внезапно тихо дверь заскрипела,
Ночь не спал, от мыслей в жилах кров, словно кипела,
Есть надежда, ведь сегодня день - был сорок первым,
Он уж очень похудевший и выглядел бледным.
Взор уставший, всё на дверь, батюшка на пороге,
- Я сознаюсь честно, от тебя просто в восторге,
Как дела? Молись дитя, Ну что скажешь мне теперь?
Испытание, скажу выдержал образцово,
Полагаю, всё понял читая Божье Слово.
Их беседа продлилась, не меньше чем часа два,
Видел смутно, внезапно закружилась голова,
Умываясь потом, на ногах едва держался,
Устояв, уж кивнув головой, Он соглашался.
Прикасаясь руки, не отводя от него глаз,
- -Ну пошли! Знай, я тебя прощаю, на первый раз,
Поспешим, речей довольно, все так давно ждут нас.
Спешит время и вот, Он уже на службе снова,
Что поделаешь, ну коль судьба так сурова,
Грусть разлуки, душа страдает, тяжело больна,
В храме пусто, очень часто пугает тишина.
Идёт служба, Он искал глазами, где же Она?
И вот вдруг, уж в который раз, её не находил,
Я бы в жизни, только её одну ценил, любил,
И страдал, при свечах много раз с книгами дружил,
Иногда, даже себя, неожиданно жалел,
Но спросить о ней мать, Он постеснялся, не посмел.
Ведь не знал, что ей младой столько пришлось пережить,
Мать узнала бы позже, ведь нельзя было бы скрыть,
Ей сквозь землю, взять бы провалиться, просто не жить!
В храм идти, совсем не хотелось, в себе закрылась,
Пусть Она, мышкой бы, в одиночестве, зарылась,
Столько выслушать унижений? Вот бы поплакать,
Молча слушала, на душе горестно однако.
Но со временем, путь далёк, её ждала родня,
Ведь под сердцем, желанное дитятко носила,
Потому, вот мать всё так за неё и решила,
Чьё дитя? Но Она молчала, в тайне держала,
Так вдали, ровно четыре года проживала.
А мальчонка, какая радость, родился на свет,
Время шло, казалось быстро, позади пару лет,
На него, сынок похож, те же глазки, улыбка,
Но не знал, ведь Он, что где - то подрастал сынишка.
Возвращаюсь, пора домой, - говорила себе,
Кто отец, пускай пока сберегу, будет секрет,
Ведь же мысленно, всегда любимый, я с тобою,
Часто плачу по ночам, скажу правду, не скрою.
И вдруг боль, словно стрела пронзила её сердце,
А быть может, ты совсем не был, во мне уверен?
И другую, давно в тёплой постели ласкаешь,
Обо мне, увы, даже совсем не вспоминаешь.
Я приеду и в храм уже с нашим сыном приду,
Но не знаю, иль на радость будет, иль на беду,
Ведь мальчонке, пришло время, скоро идти в школу.
Сам увидишь ты его и думаю все поймешь,
Как то вечером, даже может, к нам в гости придёшь,
Коль судьба, то в небе, звёзды соединяются,
Я надеюсь, что мы вместе найдём своё счастье.
Но шло время, Он уже стал совершенно другим,
Его мысли о том, что Бог уж давненько простил,
Отболела душа, всё бурной рекой отнесло,
И любить, Он решил лишь Бога, больше никого.
Та поездка в Харьков, довольно изменила жизнь,
И в дорогу батюшка благословил,- Ну трудись!
Проучившись, в большой духовной семинарии,
Лишь теперь понял, что ожил, что не в изгнании,
И столь радостный, Он вскоре возвратившись домой,
На служении в храме, окунулся с головой.
И заканчивалось злато - солнечное лето,
А сердечко, то её, ещё прошлым согрето,
Ранним утром, были слышны колоколов звуки,
Получить, благословение на все науки,
Держа сына за руку, волнуясь, в храм спешила,
Ведь сюда и сама раньше, приходить любила.
Вот с тропинки, они спустились, у ворот храма,
На мгновение, ей показалось, что Он замер.
Но с машины, не озираясь, выходил смело,
Увидала, а его лицо вдруг побледнело,
Тот блеск глаз, наверно, вспомнилось искушение,
Показалось, сердце едва не выскочит с груди,
Он сдержался, себе мысленно повторял – иди!
Ты же библию читал, нас Бог учит- потерпи!
Люди смотрят, видишь на тебя, нынче ждут в храме,
Ты стал батюшка, они со всей душой в поклоне,
Коль душа и до сих пор, пылает в адском огне,
И закрыв, машины дверь, Он поклонился ко всем,
Торопился, вскользь посмотрев, всё же сказал,- Мир Вам!
По ступенькам, как будто убегал, поднялся в храм.
Проводил службу и мельком посматривал на всех,
Прекрасна, как и раньше, стояла в уголочке,
Лишь маленько пышней, в том же беленьком платочке,
Рядом с нею стоял, милый, небольшой парнишка,
Мысль терзала, а быть может это мой сынишка?
Удержался как мог, не показал волнение,
Ребятишек, Он благословлял на учение.
Уж причастие свершилось и все расходились,
Но её мучили мысли, словно раздвоились.
Иль идти, а может остаться, с ним наедине?
Узнал сына? О Господи, а если глядишь нет?
Горьки слёзы от переживаний и печали,
Интересно, какой путь для нас звёзды избрали?
После службы, Он просто уехал на машине,
Вслед смотрела, но остановила взгляд на сыне,
Мысли душу казнили, казалось рвут на части,
Что нам Бог, не простил? Не уж потеряли счастье?
Но уж вскоре, домой спешила с библиотеки,
Вдруг сигнал машины, Он вмиг открыл две дверцы,
И внезапно, заставил её чуть встрепенуться,
- Я не думал, что дороги, вновь пересекутся,
Хотя очень часто приходила ко мне во сне,
Уж взволновано,- Мы поговорим наедине?!
Взгляд терялся, присела, смогла спрятать гордыню.
И машина тронулась, ехал к реке поближе,
-Не гони, ты уж так, попрошу чуть -чуть потише,
Может хочешь, мы можем поехать, прямо ко мне!
Руль сжимая, удивился и густо покраснел,
Ну подобно, что -то поднял, повернуться не смел,
Заглушив, двигатель машины, страстно поглядел,
-Ты прекрасна, как алый цветок, но скажу в ответ,
-Я прошу, прости, любимая! Мне так жаль, но нет!
Те слова, как гром,- Тогда пропала, так внезапно,
Злился батюшка и меня в комнатушке запер,
Я страдал, за грех, за своё непослушание,
Днём и ночью, в полумраке, читал Слово Божье,
Был наказан, в призрении, на долгих сорок дней,
Для того, чтобы стал ответственным и был мудрей,
Ведь просил , я за двоих, прощение у Бога.
Она слушала, голову склонив, -А как же я?
Он серьёзен, словно все её мысли прочитал,
Говорил волнуясь, но не торопясь, продолжал,
-Я в надежде страдал, почти два года ожидал,
Очень часто в храме матушку, в здравии видал,
Ты прости, но поэтому за тебя не спросил,
Мне разлуку перестрадать, едва хватило сил.
А потом была учёба, теперь на службе я,
Ты пойми и поверь, не отрекаюсь от тебя,
Лишь одну, тебя любил, клянусь, век буду любить,
Я посмел с тобою, один бокал вины испить,
И за грех расплачиваться, теперь буду один!
Вдруг так резко, она с силой, его за руку взяв,
-Ты ослеп, рядом со мной, что мальчонку не видал?
Ведь у нас с тобою, уж подрастает сынишка!
Её нежно, двумя руками, Он взял за плечи,
-Не смогу! Любимая, оставь, к чему все речи,
И пойми, женщин не иметь, я Богу поклялся,
Лишь ему, до конца дней своих, верным остался.
Спелой вишенкой стала, у тебя будет семья!
Но тут вдруг, покатились слёзы по его щекам,
-Ну прости! Я знаю, очень больно пережить нам,
Но дороги, мне назад уже нет, прошу пойми,
Лучше сына, ты в церковную школу приведи,
Я обязан, не откажусь от кровушки своей,
В жизни встретишь - хорошего человека, друзей!
-Отпусти! Скажи зачем ты нас обеих мучишь!?-
А как боль нести, от человека когда любишь?
Очень громко и даже злобно крикнула она,
Сказав резко, словно в момент, оборвалась струна.
В этот миг, Он так нежно прижимал её к себе.
-Согласись, я благодарен тебе, нашей судьбе,
Ты моя любовь! Если я вознесусь в небеса,
В моей памяти, одна останешься навсегда.
И когда, моя душа будет среди тёмных туч,
Будешь ты, как светлый, желанный, нежный солнца луч!
Но сейчас, презирай меня и перестань любить,
Так обеим, нам будет полегче всё пережить,
Когда сын подрастёт, я всегда помогать буду!
Он пойдёт, уж только, по своей жизненной тропе,
Повзрослев, я всё же надеюсь, не упрекнёт мне,
И рассчитываю, меня узнает и поймёт.
От объятий освободилась, она поняла,
Что им вместе, не быть и вдоль дороги побрела,
Но машина, очень медленно ехала за ней,
До сих пор Он влюблён. Этот голос словно ручей,
-Увы жизнь такова! Встречей остался доволен.
***
Прошло три года….
Он в храме, весел, радуется душа,
Ведь нынче, крестил славного малыша,
Родного брата сынишки своего,
И это, уж стало счастьем для него,
Сиянье глаз и на сердце так легко,
Она любима - значит всё хорошо!
-Спасибо Боже! Меня услышал ты!
Я буду, за всех отмаливать грехи!
Прошу поверь, теперь твой раб навеки!
***
Алта́рник (служитель алтаря) — именование мужчины-мирянина,
помогающего священнослужителям в алтаре.
От автора;
Прошу меня простить,
за мысли откровенные,
Из жизни, не выбросишь,
чувства сокровенные.
И кто любил, был любим,
думаю не осудит,
Мы знаем, все грешны…
Ведь не живём без прелюдий.
22. 09. 2020 г .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889424
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.09.2020
Панянка осінь, пришвидшує ходу,
Плескає фарби по всій землі,
А я немов у літі живу,
Тону у сонячній, теплій імлі.
Й молодий ясен, зеленавий,
Змінить не хоче, одежину,
Хоч й обійма, туман ласкавий,
І сповива, немов дитину.
А на бузочку… всі листочки,
Від сонця зайчиків, гойдають,
Павук - завада… плів нитки,
Та все ж цілуночки сприймають.
Осінь пришвидшить свою ходу,
Піддавсь спокусі старенький клен,
Ранком таїв сердечну журбу,
Почервонів, засоромивсь вщент.
Чарівна осінь сипле злато,
І зіркам втіха в тиху нічку,
Адже ще планів, так багато,
Ще розмалює ліс строкато,
А я потішусь, цій майстрині.
20.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889328
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2020
До чого йдемо, любі друзі?
Гуляє привид по окрузі,
Зневіра, настрій до життя ,
Довіку вимучене буття?
Колись давно станки гуділи,
Всміхнені лиця,так раділи,
Люди трудились і старались,
На життя краще, сподівались.
А нині ж вітер завиває,
Немов голодний вовк шукає,
Що розтрощити в його силі?
Старим спинити… не в їх стилі.
Із сумом дивляться на зорі,
Що кляті творите,ви морди ?!
І защемить серденько в когось,
А хтось загне, матюк, аж вголос.
Це все здійметься в піднебесся,
Розвіє вітер з пересердя,
Були часи, співав з станками,
А хто загоїть, людям рани?
А трудівниця в фартушкові,
Шука надію в кожнім слові,
Мо» не зруйнують,а відновлять,
Напевно ні, то все лукавлять.
І гірка скотиться сльозина,
Мабуть покине дім дитина,
Й поїде в найми виживати,
А, як же батько, як же мати?
Як же династія, надія?
А чи й здійсниться батьків мрія,
Зморена ненька, аж заплаче,
Життя набридло, як собаче.
Здригнуться хмари, темно сині,
По цехах всюди, чорні тіні,
Стечуть з дощем, підмиють стіни,
Прийме земля - цей жах, руїни.
Як те чиєть зламане життя,
Чому нема в ньому майбуття,
За все це хто, відповість, скажіть?
Хто країну, вчив так не любить?
Щоб довести, все, аж до краху,
Чому не йдем, ми іншим шляхом?
А вітер чує, притих, мовчить,
Люд у тумані, неначе спить,
Скажіть, як можна, так далі жить?
Люди просніться, врешті від сну!
Себе спасіть і всю родину!
І нашу славну Україну!
12.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020
Ясний сонячний день… Блакитно – синє небо…. деінде по ньому пливуть пухкі білі хмаринки. Траса, мов чорне полотно, залишилась позаду. Вздовж посадки, на невеликій швидкості по грунтовій дорозі їхав автомобіль. Блиск дерев приваблював погляд, торкнувся душі, придавав радості. По іншу сторону дороги хлібне поле, вже доволі налиті, ледь – ледь, ще зеленаві колоски. Від вітру, вони гойдались наче морські хвилі.
Роман задивлявся вдалину… Яка ж краса! Ото б зупинитись, насолодитись цією красою…та він поспішав.. Спогади зігріли серце, хоча часом чомусь навіювали печаль. Добре, що на сьогодні і на два дні поспіль, дощів не передбачалось.Чийсь потаємний голос звав туди, де зріс. Де дід і бабця, і рибалка. І річка з тихою течією, що переливається перламутром. Й вражаючі пів метрові соми та швидкі, спритні карасики, карпи, плотва. Де вздовж річки очерет, як охоронець з пахучим зіллям, а між ним на одній нозі дрімаючий чорногуз. А попід самий берег, веселі балухаті жаби каламутять воду. До чого ж сміливі й непосидючі. Інколи, випускаючи бульки з води, дивним звуком порушують тишу. Та лише хтось з`явиться на березі, за мить, в воді наче їх і не було. А пізні вечори пахучі свіжістю, нектаром квітів, трав, то насолода, немов дурман охоплював, сповиває душу й тіло. Приваблювало дивне явище земної краси, коли ясноокий місяць купається в річці. Чи й втримаєш бажання, вже там з ним, наче за компанію, плескається, насолоджувався ніжними дотиками води.
Ну ось нарешті…. побачив старі, покинуті хати, садки з напівсухими деревами. Хоча пройшли роки та все ж неподалік від річки, ще є лелече гніздо на стовпі. Як в ті часи…. ось, хто не зраджує рідного краю.Та де ж поділась та широка річка? Геть перехопив подих від напруги,чи й вже висохла? Аж серце йокнуло… зміліла, звузилась, стрічкою сховалась серед високої трави.
Ледь видніється, в густому спориші дорога. По обіч вклоняються красуні – рожі. Стежка, де та стежка до цвинтаря? Чи може заросла? Розгледівши, ні –ні, при вході все ж скошена трава та вже й помітно суха. Що то літо, зранку сонце з вітерцем працювало, а можливо тут дощик меншим був. Відстань сто кілометрів, здається й недалеко.
Чомусь несміливо, з хвилюванням, відкрив двері автомобіля і зробив перший крок на рідну, батьківську землю. Стара… сіро - попельнаста з коричневими прожилками, напізгнила огорожа потопала в травах й в високих ромашках і синіх сокирках. Окинувши поглядом навколо, скотилася сльоза…. Згадав, як колись, неподалік, крав в полі кукурудзу, ще зовсім молоденьку. Було зубами здавиш молоді зерна, а там молоко… таке дивне на смак. Бабуся свариться, нащо так зарано наламав качанів та бажання перевершило всі сумніви, хотілося посмакувати якнайшвидше. А дідусь хитро водив веселими очима й підморгнувши шепотів,
-Хай покричить… нічого, таку вже можна зварити, збити охоту.
Добрячий був, але ввечері повчав, що красти не годиться. Розповідав,що колись і він мав такий гріх та тож все голодні, сім`ї великі. Було й таке, що за качан кукурудзи запроторювали за грати. А об`їждчики навіть стріляли по людях. А зараз… де ті хазяї? Хто, що хоче й тягне собі, все мало й мало, хоча й живуть не в такій бідності, як раніше.
Лише де –не –де видно вцілілі хрести, а то все більше травою заросші горбики. Якби не цвинтар, то й не подумав, що то могилки. Ледве знайшов два хрести з портретами бабці й діда. Не встояти перед тими добрими поглядами з фото. Низько – низько схиливши голову, припав на одне коліно до землі. Привітався, за якусь мить скам`яніле обличчя. Тиснуло в грудях… погляд в нікуди, вголос прочитав молитву і кілька раз перехрестився.
Думки – птахи здіймалися в дитинство… стікали сльози по щоках. А руки, свою справу робили, поспіхом зривали бур`яни. Здалось вже й посвітліло навкруги, то наче з неба бабця посміхалась.Ті ніжні, теплі руки, що пахли хлібом, немов торкнулися його. А поряд сивенький дідусь, в руці тримає ложку з медом. Та чомусь гірко на душі, стискало в горлі, все ж тихо пролунали слова,
- Простіть…простіть, що рідко приїжджаю….Рідненькі я вас пам`ятаю…
Думки роїлись…. спогади, як кіно з екрану. Та наче, хто насипав сіль на рану. Чому так сплинув час? Здається і не жив…
До заходу хилилось сонце… підказувало - час повертатись. На сході темні хмари збивались в справжні гори… чи грозі бути? Тож не мало бути опадів. Подумки з вітром розмовляє, ну от вже бачиш, я таки дістався села. А то скілька років тільки й думки, що треба з`їздити, провідати старих.
Йти по стежці, якої майже не видно, важко та все ж дістався до свого авто. Це вже три роки, як залишився сам, давно нема батьків й пішла дружина в інший світ. А діти… діти, що? В Європі, в наймах, вже й мають дозвіл на постійне проживання. А чи хто й думав, що таке з Україною може статися? Що виїжджатимуть діти, кидатимуть рідну землю, батьків, родину. А чи й знайдуть вони ту стежку, де буду спочивати я. Шкода, що рідня похована не на одному цвинтарі… розкидала доля.
Чомусь не заводилась автівка. Вкотре мотор гарчав, як тигр та все марно. З пакету дістав пляшку води, умився, долонею хлюпнув собі за шию. Так- так, чого рознервувався, втішав себе, ще підніметься тиск. Провозився з нею майже дві години…. Нарешті доїхав до села… накрапав дощ і вдалині , раз по раз блискала блискавиця. Та грім доходив до вух не зразу, тому й гріла душу світла надія - все буде добре. Ще кілька хат і він від’їде на трасу. А блискавиця розгулялась… ой,що ж ти, вгамуйся громова сестрице! Чом не даєш безпечно виїхати мені? Чого доброго влучиш у автівку, то ж поруч ні дерева і ні кущів. Гей, куди ж тікати? Поспіхом покинув авто, з парасолею в руці прямував до хат. Вже майже зовсім темно, в хатах не видно світла. Не може бути, щоб нікого не залишилося в селі. Поміж дерев, в одній із хат, в вікні побачив випромінювання, миготіння світла. Полегшено перевів подих, напевно телевізор працює. Пройшло хвилини дві – три, стукав в вікно. Раптово, де й взялося, під ногами, скавліло маленьке цуценя й тут же сховалося в свою комірку. Дзвінкий жіночий голос топився в гуркоті грому,
- Хто там?
- Це я,- за мить стояв перед нею.
Обоє придивлялися, не могли повірити очам. Наталя злегка посміхнулась і запросила в хату,
- Заходь… Якщо не помиляюсь,ти Романе?
Й весело голосом до чоловіка,
- Чуєш, Григорію, однокласник мій прийшов…Це ж треба в таку пору…. Добре,що не змок.
Сільська хатина пахла м’ятою і чебрецем. І, як в старі часи, самовар на столі і кілька бубликів в закусочній тарілці.
За мить на електричній пічці, на пательні смажиться, шкварчало пахуче сало з цибулею. Напевно свіжина, бо, аж збирається слина в роті, вже так хотілося посмакувати. Господар чемно запрошував до столу й ледь примружував до дружини очі. На обличчі усмішка,
-Ти подивися, як моя дружина засяяла, напевно згадала молоді роки.
Жінка зашарілась, поправиле сиве волосся. Ай справді, в душі на якусь мить відчула себе зовсім молодою. Розчервонілась,чи то від пательні, на якій вже смажились яйця, чи то від несподіваної зустрічі.
Та ніч, наче солов`їна, скрізь блискало і гуркотіло. Вже й ніхто на погоду не звертав уваги. Щасливий, бо немов потрапив на стежку дитинства. Веселі, теплі спогади зігріли серце й душу. Час від часу по кімнаті лунав сміх, ніби зустрілися в білий день. Лягти поспати і думки не було. Після чарчини домашнього вина та смачної закуски, приємний запах чаю спонукав до довгої розмови.
Ледь - ледь сіріло… Вщухла громовиця… За вікном вишневий світанок… Роман вкотре підійшов до вікна,
-Таку красу й не пам`ятаю коли вже бачив… Ви тут на батьківщині, вам добре. Та я не заздрю, бо напевно теж проблем багато.
Шмат сала й запеченого м`яса Наталя клала в пакет, задумуючись підтримала розмову,
- А це тобі від нас гостинець. Знаєш, кажуть, добре там, де нас немає. Тож доживатимемо тут, хоч по селі сім хат залишилось, де хтось зимує. Є й що замість дач тримають, шкода, все більше просто покидають. Ніхто з молоді не хоче важко працювати. Все шукають легшого хліба та чи воно того варте. Хто знає, хто вигадає, хто прогадає…
Вологе повітря пестило обличчя. На якусь мить відчув себе щасливим птахом, що побував на волі, злітав в дитинство. Окидав поглядом рідне село і тішився його красі.
Щирі усмішки, теплі погляди, найкращі побажання при прощанні. Роман відчував чітке серцебиття. На світі все ж є миті щастя такі непередбачувані, як ці. Біля автівки дякував… стискання рук, обійми друзів. Наталя намагалася сховати сльозу, що раптово, повільно котилася по щоці,
-Ти приїжджай Романе! Ми завжди радо зустрічаємо гостей в оселі. Не забувай дорогу до дитинства.
Після цих слів, примружив очі з налитими сльозами. На якусь мить заколотилось сердечко, немов виривалося з грудей. Не поспішаючи присів за кермо, зробивши глибокий вдих, намагався вгамувати хвилювання, що вирувало з душі наче вулкан.
Наталя побачила в очах сльози, смуток, закрила двері автівки. І, як в молоді роки, дзвінким голосом сказала,
-Щасливої дороги, Романе! Не забувай рідне село і нас!
У відповідь усмішка на обличчі, підморгнув правим оком й махнув рукою,
-Бувайте здорові!
Автівка зрушила з місця… колеса злегка ковзали по мокрій траві. Лише декілька хвилин, автівка виїхала на трасу. З піднесеним настроєм, час від часу позирав в вікно, любувався рідними просторами. В душі розлилося тепло, відчуття вдячності долі. Вдала поїздка. Знову і знову мимоволі виринали спогади про бабусю й дідуся, про дитинство й друзів.
10.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020
Через поле, навпростець, скаче сірий комірець.( Зайчик)
-Літо,! - плеще у долоні, маленький зайчисько.
Має силу скаче вміло, то високо, за мить низько. Усмішка,примружить очки, сонечку моргає. Біля нього низесенько, метелик літає.
-Гей привіт,- гука зайчисько,- Не боїшся літати низько?
А метелик, як пір*їнка,вверх та вниз, вниз та вверх. Красень, крильця барвисті, його злету нема меж. Розважався, веселився, не звернув уваги, швидко полетів до яру, заради розваги. Тішивсь квіточками, синенькі і білі. По травичці вітерець ледь здіймає хвилі.
А зайчисько скік та скік, скаче над травою. І незчувся,як за мить летів, униз головою. Ще й кілька раз перевернувся, хлюп, прямо в багнюку.
- Оце так- так… Оце біда, матиму науку…
-Рот роззявив! От халепа,чи то я, отак загрався?!
Від страху й розчарування швидко на ніжки здійнявся.
Зникли жабки балухаті, кожна з них тремтить у хаті. Де поглибше,в очереті, дрімав дядько Чорногуз,несподівано для себе, аж по колінця загруз. Геть замовк цвіркун в траві, ледь шуміло в голові. Озирнувся навкруги, в очах веселки круги. Та все ж носом нюх –нюх-нюх, в різні боки вуса, я в болоті, оце так- так, настала житуха. І позирнув на небеса, а там пливуть паруса. Білі хмарки чепурненькі, з сонечком вже не гойдались,всі комахи, що літали на травичку повсідались. От недоумок, оце попався, вдача, що міленько, лапкою підтерає носик, позирав хитренько. Хоча і настрій кепський, швидко вимивав хутро. Добре, що поруч джерельце, водичка тече бадьоро. Немов пісеньку співає, весело дзюрчить, настрій піднімає.
І він лапками , старанно вже вичистив шубку і маленький хвостик. Несподівано відчув до носика дотик. Задзижчав комарик, вороже до нього,
- Гей ти хто лохматик?
Намагавсь сміливо, присісти на носик.
- От нахаба, чи не бачиш, я попав в халепу,бо роззявив рота. Тож тепер буду уважним, не кружляй ти наді мно, як оса, та, злюща!
І піднявши уверх вушка, позирнув суворо,
- Ану, гайда ти від мене, бо получиш скоро!
Замахали лапки вміло, комара прогнали сміло. Скік вліво, скік управо, поскакав зайчисько жваво. Біля лісу відчув втому,мабуть вже пора й додому. Догори здіймав голівку,не розкажу про мандрівку. Добре, літечко, тепленько, і я помився гарненько. Суха шубка на мені, от, що значить літні дні.Та тепер уважним буду, цю пригоду не забуду.
08.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020
Господар Вересень, збігло літо,
Збирає в кошик літню красу,
Погляд стрімкий, між хмар далеко,
Кине всякчас холод, росу.
Роса - намисто, ледь багряніє,
Між квітів, трав, наче корали,
Раненько вітер, ледь- ледь повіє,
Від щастя квіти, аж завмирали.
Шалену спеку осінь тримає,
Не зве на поміч хмари дощові,
Яскраве сонце часу не гає,
Безжально палить трави степові.
Цвітінь ромашки схиля донизу,
Ясне проміння, не дає дихать,
Таке палюче, мов через лінзу,
Як не пропасти, - шелестить стиха.
04.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2020
Гей, збираймось молоденькі, дружно на долині,
Хай сопілочка заграє, потанцюєм нині,
Нехай зазвучать цимбали, разом звеселимся,
Нас почують велич- гори, танцюй не соромся!
Гей- гей - гей, а в небі зорі, мигтять золотії,
У веселих, відчайдушних, збуваються мрії!
Гей- гей – гей, линуть музики, з співом солов`їним,
Та й народ, наш, український, завжди буде вільним!
Хай освітить місяченько, всі шляхи й дороги,
Навік світлим наш шлях буде, обійдем пороги,
Славні хлопці й дівиці у вишитих сорочках,
Прославімо Україну в квітучих віночках.
Гей- гей -гей, а в небі зор, мигтять золотії,
У веселих, відчайдушних, збуваються мрії!
Гей- гей – гей, линуть музики, з співом солов`їним,
Та й народ, наш,український, завжди буде вільним!
Гей, збираймось молоденькі, при долині квіти,
У родині дружелюбній підростають діти,
Хай шанують і цінують, матусю і батька,
Всі традиції поважають й дядька і брата.
Гей- гей - гей, а в небі зорі, мигтять золотії
У веселих, відчайдушних, збуваються мрії!
Гей- гей – гей, линуть музики, з співом солов`їним,
Та й народ, наш,український, завжди буде вільним!
Земля - ненька, поля щедрі,в закромах пшениця,
Всякчас з нами порадіє нічка - чарівниця,
Зарябить водиця в річці - веселкові хвилі,
Щоб старі і молоденькі, всі були щасливі!
Гей - гей - гей, а в небі зорі, мигтять золотії,
У веселих, відчайдушних, збуваються мрії,
Гей - гей – гей, линуть музики, з співом солов`їним,
Хай народ, наш, український, авжди буде вільним!
11.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2020
Біжать секунди і хвилини,
Спливає час, вже й прийшла осінь,
Ділиться небо на частини,
Все більше сизе,зника просинь.
Вночі збирає з зорей злато,
І розсипає по землиці,
На ранок ліс, вбраний строкато,
Торкнулись трав, що при долині.
В саду черешня в сарафані,
Жовті листочки,як стан душі,
Засумувала на світанні,
Вже скоро прийдуть, холод й дощі.
Години лічить місяць в сяйві,
Сприя панянці, хай гуляє,
Птахи принишкли… галасливі,
В сон впали квіти… чорнобриві,
Мов колискову всім співає.
08.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2020
Холодний вітер обпікає плечі,
Вкотре розгойдав лаштунки моїх дум,
Журливі крики…лунають лелечі,
Немов під музику, всіх небесних струн.
Хмарин торкнулись, як пух тополиний,
Сонце всміхнулось, грайливо цій порі,
Лелечий погляд, ніжний і безвинний,
Не раз почуєм, ми крики угорі.
Ясне проміння – ниточки шовкові,
Летять у вирій - мов сапфірів хвилі,
Хай щезнуть хмари, чорні випадкові,
Птахи бадьоро, подолають милі!
Вітре - сміливцю, вгомонись нарешті,
Хоч й пройшло літо та є тепло в серцях,
В душах з любов’ю, їх життя в круговерті,
Знаю повернуться, в хмарах лишать страх.
07.09.20220р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2020
Зберу букет квІтів, у вазу поставлю,
Волошки, ромашки, як частинки неба,
Затамую подих… літечко прославлю,
Мов сонце й хмаринки, що мені, ще треба.
Нам зігріла душі духовита м’ята,
Пригадаю нічку, той спів солов’їний,
Вона пахне літом, зведу бровенята,
Поцілунки, ваба і трав запах пряний.
Зваба, погляд ніжний, теплий і ласкавий,
Й в небі блискавицю, хмари звели чвари,
Ні, я не забуду настій чебрецевий,
З медом у прикуску, по хаті мов чари.
У міцних обіймах й барвінкове літо,
Світанок…заграви… Гілочка жасмину,
Як кохання спомин, ми ж давно не діти,
Ще прийдеш я знаю й надії зернину.
Вкладу в букет квітів і заберу в осінь,
Нам серця зігріють, наче літнє сонце,
Розійдуться хмари, заясніє просинь,
Бо кохання вічне - щастячка джерельце.
05.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2020
Річок... тьмяніють береги,
Пожовклість трав, сум у росі,
В дрімоті, марять вже й луги
Ще сняться сни, усі в красі.
Її, давно серпень украв,
Сховавши, в казку, в кошик свій,
Мов до́говір з літом уклав,
За друга, був їм суховій.
Спекотні дні, а час летить,
Відкрив, він двері осені,
Відкину сум.... щасливу мить
Здаля, знайду у просині…
31. 08.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2020
Вечір…тиша, ясні зорі,
І не чути хвірточки скрип,
Вже й віконце відчинила,
Тож чекаю на Данила,
Хлопець бравий, мене любить,
Зацілує, приголубить.
Лиш матуся заважає,
На жаль дурником вважає,
Нині я, як на дозорі,
До віконця, все лип та й лип,
Щось Його погляд, наче ліки,
Добре знаю, вдвох навіки.
Чорні очі, карі брови,
Ждані пристрасті в діброві,
І сердець шалений стук,
То кохання гучний звук.
Основне, щоб не програти,
Мабуть досить вибирати!
Я калина, він дубочок,
Буде славний вечорочок,
Разом зорі порахуєм,
Про весілля поворкуєм.
Раптом світло, геть зникло,
Наче милий, шепіт хрипло,
- Прихворів, лягай у ліжко,
- Полікуй, ти мене ніжно,
Не запалюй тепер свічку,
Бо кохатиму всю нічку.
Лиш халатик, зняти встигла,
Пора близькості настигла,
Називав, мене (княжною),
Та просив, - Не будь сумною.
Пози різні, тих й не знала,
Всюди помацки ласкала,
Де хотів, мов стала п`яна,
Тож товклись, аж до світання.
Геть знесилена, капець,
Кричить ненька - Під вінець!
З ним ти підеш, моя воля,
Посміхнулась тобі доля.
Важкі очі, наче скриня,
Чи не я, тут господиня,
Із собою поряджатись,
Ось хотіла покохатись.
Руки в боки, ходить мати,
Справді досить вибирати!
І стягнула простирадло,
Там Грицько, зир й похабно,
Я ж казав, моєю будеш,
А Данила позабудеш.
Аж на лоб вилізли очі,
Не було такої ночі,
Не згада ненька погоди,
Як дізналась, що догодить?
Може й варто, гризе сумнів,
Поступить треба розумно,
Нагадала ,як торкався,
Ріп`яшечком цілувався.
Знайшов ключ, до мого тіла,
І за зятя ненька хтіла,
Язик в неї, як помело,
Ще ославить, на все село,
Зазирнути в очі правді,
Нагулялась, я насправді.
ПеревЕла подих доня,
Та неначе, ще з просоння,
-Ця затія, твоя нене,
Щоб зробила б, я без тебе,
Сміла в очі їй сказати,
Нехай шле, сватів до хати.
Тепер йди і не заважай,
На сніданок зготуй чай,
Я ж прийматиму екзамен,
Перевірю, на що здатен.
Чи є в нього, те що хочу,
Хай, ще трішки полоскочу,
Посміхнулась, як лисиця,
Над ним я, буду цариця,
До весілля треба знати,
Чи його, варто кохати.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2020
Чи краще згуби́тись? Чи читати й писати,
Чи може закритись, в світлих мріях літати,
Прийшов час… безвихідь – заховатись, змовчати,
В імлі безпросвітній, як можна виживати?
В травах заховатись, де цвіркун стрекоче?
Думка шаленіє… тож політати хоче,
І тисне на скроні – як річкові пороги,
Сумління б розвіять, вже й віднайти дороги.
Та, яку, з них вибрать, лине спів мелодійний
Хто ж мені, підкаже, який той шлях, надійний
Де мла під ногами, тумани, пил і брили?
Підошви навІки б зранені засмутили.
Чи вибрати стежку, де сонце й диво - квіти?
Нехай не в багатстві, кожному дню радіти,
Стрічати світанки, де хліба колосяться,
Можливо й зустріти… друга і своє щастя.
Щось мовчить цвіркунчик, вирішить дає змогу,
Все думки лукаві та маю вдачу строгу,
Нехай ручка й аркуш, завжди ліки для душі,
І цвіркуна пісня, ллється в новому вірші.
Де, я знайду вихід! Дорога рівна й стежина,
Близько біля дому, де збиреться родина,
Де щебет пташини, в лісах, в саду, в суцвітті,
Щоб дихалось вільно й жилося краще в світі.
01.09.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887571
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2020
Небо синее, летят журавли,
Три угольником, в дальние края,
Что несут с собой, ведь мечту они,
Берегут в сердцах, знаю не таят.
Ах вы журавли, птицы добрые,
Красота земли, всегда гордые,
Не прощаюсь я, ведь вернётесь вы,
Время пролетит, Родине верны.
Той сторонушке, там где родились,
Где ручей звучал, воды напились,
Где румян рассвет, облака белы,
Там где мать, отец, не будет беды.
Ах вы журавли, птицы добрые,
Красота земли, всегда гордые,
Не прощаюсь я, ведь вернётесь вы,
Время пролетит, Родине верны.
Небо синее, летят журавли,
Слышен взмах крыла, даже вдали,
Ни к чему печаль, возвратитесь вы,
Лишь бы не было на земле войны,
Ах вы журавли птицы добрые,
Символ мудрости, всегда гордые,
Не прощаюсь я, возвратитесь вы,
Ведь нельзя прожить без земной любви.
23.08 2020г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886902
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.08.2020
За що й за кого стоїш воїн?
За рідну неньку Україну,
Живим, чи згинеш у двобої?
Ти не покинеш цю країну.
Тут народився і навчався,
Зустрічав ранки і вечори,
Інколи й плакав, посміхався,
В колі родинному знав щастя.
Ти ж пам`ятаєш неньки очі,
Ясний світанок в них і ласка,
І колискову серед ночі,
Той ніжний погляд, була й казка.
Вела у мандри, до веселки,
До поля, в луки, в ліс й до Дніпра,
Де є чаклунки і русалки,
Була здається вчорашня гра.
Тьмяний світанок, приліг смуток,
Чекати бою? Ніхто не знає,
Всі хвилювання зібрать в жмуток,
Хай краще пташка заспіває.
Тих хто загинув, не повернуть,
Героям слава!Не забудем!
Свій шлях цінуймо! То ж не звернуть,
Честі не втратиш, дружні будем!
За що й за кого стоїш воїн?
За рідну неньку Україну!
За Незалежність! За свободу!
За свою мову солов'їну,
За мир і щастя для народу!
****
Шановні друзі!
Щиро вітаю всіх з Днем Незалежності!
Щастя, миру і достатку! Поваги і любові!
Наснаги, тепла і добра Вам!
24.08.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2020
Коли спів пташиний лунає на волі,
Чи то в полі, в лісі, голосний доволі,
Тоді й жага жити, не скаржиться долі,
Мене заворожить співом й хліба в полі.
Як сумний полине, частенькі октави,
Наче серце крає… грозові заграви,
Душа заніміє від болю й страждання,
Не залічить рани й ранкове світання.
На душі полегша , як дощик, краплини,
Нині ти загубиш… неждані сльозини,
Мов уже крайнеба майорить надія,
Веселкова нині, моя й птахів мрія.
Та й ранковий вітер, візьме в руки скрипку,
Весело заграє й душу одиноку,
Від болі позбудить і поведе в казку,
То долі дарунок, маю божу ласку.
Коли спів пташиний, в неба синь злітає,
Тоді й квітка в полі з сонцем розмовляє,
І хочеться жити, сміятись, співати,
Життя та свободу навік прославляти.
23.08.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2020
Птахи притихли… на порозі осінь,
Їх доленосна чекає дорога,
Ні, не забудуть, приманливу просинь,
Де рідний край. На серці тривога.
В блакитнім небі упевнений змах крил,
Білі лелеки, зберуться у групи,
Туди де сонце, милує небосхил,
В степах широких злетяться докупи.
І гучні крики -Кру- кру, подадуть знак,
Шикуйтесь друзі! Вже пора настала,
Прощай край милий, будем бачить у снах,
У височінь,зграя лелек злітала.
Слова молитви, для них, як оберіг,
Хай на шляху… теплом зігрівають всіх,
Діждусь й весною, буду стрічати їх,
А поки ж любі- щасливої дороги!
21.08.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2020
Кожне життя - як особиста скриня,
Цінності всі…..Здається господиня,
Чи в ній господар,часом і не знаєш,
Що мабуть долі, завжди довіряєш.
А в скрині тій дитинство босоноге,
Чи й тепла пічка,бо життя убоге,
Пісня матусі ллється колискова,
Добра і ніжна, як рідненька мова.
Щоб не посмів забудь батьківський поріг,
Хоч і нехай, буде багато доріг,
Запам`ятай,це в житті найцінніше,
Вертай назад, знай,вдома завше ліпше.
Тебе підтримають і батько й мати,
Де чужий світ, так важко виживати,
Бо по житті є смужка біла й чорна,
Скрутні часи, наче попадеш в жорна.
Згадка про мальви - квітли коло хати,
Добре подумай, нащо десь блукати,
Візьми рушник, що ненька вишивала,
То все вночі, як ростила й плекала.
Як оберіг, на щастя, самостійність,
Та знай же ти, цінуй і май сміливість,
Іди вперед! Прислухайся до серця,
Тож повернись, ти до свого озерця!
Буває й так, що ти жив у достатку,
Ситий завжди, носив модну краватку,
То є фундамент, з батьківського роду,
Від спекулянтів замав нагороду.
У тій родині тій, є хліб – сіль на столі,
Та чи навчивсь ти дякувати долі?
І чи спромігся народ поважати?
Який у шахті,в полі, не смів красти.
Круте авто, гидишся сусідів,
Сите життя… ти відразу розгледів,
Тоді і їхать… думаєш не варто?
Купи - продай... і тут живеш пухнасто.
Кожне життя, як особиста скриня,
У наших душах, таїться гординя,
Хоч на одній землі попідростали
На жаль, чомусь, ми такі різні стали.
Жорстокий світ…. та чи навчились любити,
Чи рідну землю здатні захистити?
Не загубить честь і совість людини,
І не продать, дідів, батьків зернини?
Не дай зробити із краю руїну!
Збережемо́, матінку Україну!
20.07. 2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2020
Уж третий день подряд, моросит осенний дождь… За окном первого этажа пятиэтажного дома, слегка склонился молодой клён. Он почти голый, но несколько красных и желтоватых листьев, еще принимают на себя мелкие капли дождя. Продолжают сопротивляться порывам холодного ветра. Оконное стекло в мелких каплях дождя, но это лишь на мгновение. Они быстро соединялись, увеличивались и стекали по стеклу.
Валя смотрела на них, они, как бы, старались догнать её мысли. Одна за другой, вмиг освежали память, а некоторые, словно подали знак задержаться, вспомнить о прожитом.
В небольшой квартире тихо. Мебель семидесятых годов прошлого века, хранила в себе её тайну жизни. На столе, у стеклянной конференции на ножке, стояло фото. Фото любимого человека, который в своё время изменил её жизнь.
-Лёня, - она прошептала тихим голосом. И взмахом руки вытерла щёки, от уже застывших слёз. Неожиданной волной, на неё нахлынули воспоминания.
По коридору института суета, поток людей, то в одну, то в другую сторону. Она стояла у большого окна. Смотрела на дома, что за окном и на своё отражение. Вдруг, ей внимание привлёк высокий парень, он в это время подошёл к окну. Его взгляд скользнул по её лицу, ей показалось, что он улыбнулся. Красивые черные волосы и цвет васильковых глаз на какое-то мгновение заворожили её. О, да он же в нашей аудитории был, значит будем вместе учиться. Но увы, он кажется помоложе…
Валя, девчонка небольшого роста с голубыми глазами красивой формы. Белая кожа и россыпь слегка заметных веснушек на курносом носу, привлекали внимание. Волнистые волосы пшеничного цвета спадали на плечи – они восхищали многих. Она с небольшого городка Свердловской области. Её мечта выучиться и работать на железной дороге. Хотя и закончила школу с отличием, но мать не сразу отпустила её из домашнего гнёздышка. Они уж несколько лет жили вдвоём, отец ушёл к другой. Ей было больно перенести разлуку с ним, но она себе дала слово, что и без него добьётся в жизни успеха. Настырность, уверенность в себе, в своих способностях, дали в жизни зелёный огонёк, вперед и только вперед.
Однажды в институтской библиотеке, она всё- таки познакомилась с ним. В библиотекарши спросила книгу » Проектирование и строительство железных дорог». Она, кивнув рукой, сказала, что последнюю книгу взял тот парень. Он, склонившись над книгой, сидел за столом в самом углу читального зала. Подойдя к нему, не успела и слова сказать, он поднял голову, улыбаясь спросил,
-Что тоже за этой книгой?
Немного стесняясь, в ответ кивнула головой. Он, указав на стул, сразу представился,
- Меня зовут Леонид, садись рядом.
После нескольких разговоров с ним, она сделала выводы, это имя ему подходило. Он высоко ценил моральные принципы, дипломатичен, гибок в общении. Такой парень не позволит себя обманывать -ложь сразу чует. Довольно умный, обходительный, в тоже время заметила, что большое внимание обращает на интеллектуальные способности.
При подготовке курсовых работ, их взгляды в чём –то совпадали. Но это были сугубо рабочие моменты. Тайно наблюдала за ним, но пригласить на чай не хватило смелости. Если бы жили в одном общежитии, другое дело, было бы попроще. Но узнав, что он моложе на четыре годы, её надежды продолжить дружбу рухнули. С лёгким волнение рассуждала, да и даже после окончания института смогут ли где то встретится. Ведь он из Красноярского края и кто знает как сложится жизнь дальше?
Время - оно как река, не стоит на месте. Мысли о нём, не покидали её светлую головушку. Лёгкость общения притягивало друг другу. Но это были дружеские отношения студенческих дней. Мысли о разлуке часто ей не давали спать. Но время шло и уж последний вечер в шумном зале волновал каждого. Вручение дипломов, тёплые слова преподавателям и последние обсуждения, кто и куда получил направление на работу. Леонид, улыбаясь, сообщил, что едет в Украину, но куда конкретно не сказал. Ведь сам был шокирован, что будет так далеко от родителей. Правда дома еще был брат, это немного успокаивало его. Валя же должна была явиться в Киев, в Управление Юго- западной железной дороги, для дальнейшего распределения.
Она приехав домой, сообщила маме, что направление получила в Киев. Та,от волнений расплакалась, обнимала и прижимала к себе,
-А как же я, дочь? Ты меня одну оставишь?
Но вопрос долго не обсуждался, ведь им только месяц дали, чтобы по направлению, обязательно все были устроены.
Большой, красивый город приветливо встретил Валентину. Она осталась в Киеве, в Управлении Юго-Западной железной дороги. В одном из технических отделов, занималась схемами по строительству новых железнодорожных веток, с автоматическими стрелками. Вскоре познакомилась с парнем с их отдела и у них закрутился роман. Долго времени не тянули. Ведь ей, как молодому специалисту дали квартиру. К небольшой вечеринке, по поводу росписи, на постоянное жительство к себе забрала маму. Через год она родила дочурку Людмилу. Казалось, фортуна улыбнулась ей, но не всё было гладко. Спустя шесть лет они разошлись с мужем. Она вынуждена была уйти с техотдела, не смогла простить мужу измену, каждая встреча с ним, вызывала отвращение. Перевелась в плановый отдел движения поездов, совмещала работу с навыками диспетчерской службы.
Жизнь Леонида сложилась настолько неожиданной, непривычной для него. По приезду на большую узловую станцию его направили работать электромехаником по обслуживанию автоматических стрелок по распределению вагонов. Жизнь в небольшом общежитии, не предвещала ничего хорошего. Но спустя два года, он был направлен в Киев в школу по обмену опытом. Где вносил свои предложения по работе СЦБ. Его заметили в службе связи железной дороги и он был назначен зам. начальником. Здесь в небольшом городке он и встретил свою любовь. Светлана красива и стройна. Распустив тёмные, с каштановым оттенком волосы, напоминала красивый, пышный цветок пиона. Они познакомились в бухгалтерии, она вела дела по технической документации. Ему предоставили служебную квартиру и он не стал откладывать женитьбу. Жили в согласии. Радовались семейной жизни и очередным успехам на работе. Через год у них родился сын Виктор. Они были безмерно счастливы. Несмотря на то, что он много времени проводил на работе, она всегда была ему поддержкой. Он любовался её красотой и иной раз не смог сдержаться, желал её любить. Он очарован её карими глазами, желал испить сладость её губ, познав поглубже тайны естества.
Время летело, через семь лет, после рождения Виктора, родился сын, его назвали Серёжей.
У Вали семейная жизнь не складывалась. Казалось и характер имела не сложный. Но ей не удавалось встретить такого мужчину, чтобы покорил её сердце. Чтобы почувствовала к нему, то что чувствовала к Леониду. Уже прошло столько лет, она уж и смирилась с тем, что ей не нужен мужчина. Смотрела на дочь и радовалась, вот уж заканчивает техникум. А там гляди и замуж захочет, ведь встречается с Павлом. Хотя он немного и старше, но видно надёжный парень. Еще и в цирке работает акробатом, а Людмила в школе занималась акробатикой. В перспективе думала попасть в цирк, работать вместе с ним.
Прошло время… Однажды Леонид, у двери большого зала увидел Валю. Они встретились на торжественном собрании посвященное Дню железнодорожника. Взгляд глаза в глаза, в душе радость, на лицах улыбки. Он слегка обнял её за плечи,
-Я так рад тебя видеть. Валюша, сколько лет… сколько лет … А ты почти не изменилась. И тут же, наклонившись, на ухо прошептал ,
-Ты так похорошела! Я едва тебя узнал.
Она пыталась смотреть в сторону, на ресницах мерцали слёзы радости. Какое счастье его увидеть вновь. Затрепетало сердце, от неожиданности приятных слов, к лицу хлынула кровь. Покраснев, нежно взяла за локоть, отвела в сторону,
- На нас смотрят. .. Лёня, ты так возмужал. Ну давай рассказывай, как жизнь, где ты сейчас, кем работаешь?
Вдруг заиграла музыка и он шепнул ей,
-Я, после собрания, буду ждать у входа. Давай не будем оставаться на концерт.
В кафе играла спокойная музыка с элементами джаза и блюза. Она кратко рассказала о своей жизни, о работе. О дочери, которой вчера парень сделал предложение выйти замуж. Не задумываясь сказала,
- Вот видишь, я наверное уж старая стала, а ты говоришь похорошела. Дочь замуж выдам, а там и внуки пойдут. Время летит и за ним не угнаться. Ну теперь поделись, расскажи о себе.
Он также был красив, да повезло кому – то , проницательно смотрела на него. Услышав её просьбу, его всегда сияющим живым блеском, глаза потускнели. Он вдруг поник. Это придало лицу серьёзный и задумчивый вид. В руке теребил салфетку, слегка наклонив голову, не спеша заговорил,
- Знаешь, я не знаю что меня ждёт. Я так был счастлив…. встретил любимую женщину, она мне родила двух сыновей. И на работе всё отлично, сейчас тружусь на узловой станции, занимаю должность зам. ШЧ по СЦБ. Мои мечты сбылись, ведь ты же знаешь, я любил разрабатывать рациональные предложения в этом направлении.
Она смотрела на него, внимательно слушала, в какой раз хотела увидеть его глаза. Но он не подымая головы, слегка волнуясь, говорил всё тише и тише. Она уж наклонилась к столу и взяла его за руку,
- Лёня, если очень больно, может не надо вспоминать.
Он, слегка встрепенулся, сжал её руку,
- Знаешь, у моей Светланы онкология. Вот уж почти год мы боремся с этим. Но увы, результата нет. А у нас мальчики, одному тринадцать, а другому шесть лет. Как они без неё, не представляю. Уж о себе ничего не говорю. Но им же в этом возрасте так нужна мать, им надо дать дорогу в жизнь, надо выучить.
Она обе его руки взяла в свои. Он словно не заметил, снова опустил голову, продолжил рассказывать. Около двух часов они беседовали в кафе. Поджимало время, ему надо было идти на поезд. Она с нежностью смотрела не него, тихо сказала,
- Лёня. А ты знаешь, ведь я сейчас диспетчером работаю. Ты не стесняйся, позванивай. Может нужна помощь. Я готова тебе помогать, конечно чем смогу. Может быть деньги нужны?
Подняв голову, не отрываясь, смотрел в её глаза,
-Нет- нет. Деньги есть. Спасибо.
Они расстались на остановке метро. Ей было больно за его неудачу. Это надо же такое горе. Как жаль ведь еще так молода, а дети? Тяжело ему будет с ними.
В этот вечер, придя домой, никак не могла успокоиться. Всё время ходила по комнате, словно измеряла расстояние от угла к углу. Мать не могла не заметить, что дочь чем –то встревожена. Валя вышла на балкон, хотела мысленно затеряться в городском шуме машин, к ней подошла мама,
-Дочь, чем встревожена, поделись.
Дверь на балкон не была закрыта. От лёгкого ветерка, время от времени покачивалась нарядная белая тюль. В это время Люда, с пакетом семечек в руке, вышла со своей комнаты. Увидев, что мать и бабушка на балконе, в серванте взяла тарелку и закинув ногу на ногу, присела в кресло. Она словно растягивала удовольствие, руками обирала каждое зернышко и не спеша, отправляла его в рот. Совсем случайно стала свидетелем этого разговора.
Валя облокотившись смотрела в никуда,
- Думаю не стоит, зачем тебя нагружать своими проблемами.
Мать нежно обняла за плечи,
-Ты не смотри, что я уж старой стала, поделись как в детстве. Ведь знаешь, поделишься, снимешь груз с души, авось да полегчает.
Около получаса, Люда боялась пошевелиться, боялась глубоко дышать, ловила каждое слово матери. Уж понимала, что разговор подходил к концу, мысленно удивилась. Ну, это надо же, столько лет молчала, держала в тайне свои чувства. Удивительно, даже бабушка об этом ничего не знает. Надо будет посмотреть на фото, кажется, там вся группа есть. И кто это тот, такой красивый, как она описывает бабушке? Вдруг опять услышала голос бабушки,
-Да, неизвестно сколько времени она протянет. К сожаление тяжёлая болезнь, она всем приносит много страданий и горе.
Голос матери едва слышен, казалось, что она плачет,
-Не знаю как его поддержать.
-Да Валюша, ему очень тяжело будет. Но здесь я тебе не советчик,- мать заговорила громче,- Да и ты не слушай ничьих советов, действуй по зову сердца. Прислушайся к нему, прислушайся к своей душе. Спешить – то некуда, ещё есть время. Кто знает, а может быть у него есть кто-то на примете.
Уверенный, но тихий голос Валентины,
-Ну что ты такое говоришь. Он чист, настолько я его знаю, он не терпел, ни кривляний, ни подлости, ни обмана. Любит, что б ни соринки, ни единой фальши. Такие люди в жизни, редко встречаются.
Люда услышала шорох и мгновенно скрылась в своей комнате. Она долго не могла уснуть. Но взглянув на фото Павла, улыбнулась. Ну и пускай едет к нему. Пусть в конце концов устроит свою жизнь, конечно если захочет. А мы уж с бабушкой, как-то сладим.
Прошло пол года, Леонид приезжал в Киев по делам и навестил её на работе. Был очень рад, что попал в её смену. Где- то бы отойти поговорить, но увы, работа есть работа. Несколько слов и при расставании лишь задумчивые взгляды.
На улице ранняя весна… Пахнет талым снегом, лёгкий ветерок подбадривал, нёс запах свежести. В этот день, Валя, как всегда, на работу пришла рано. Начальник службы проводил селекторное совещание. Услышав о соболезновании Леониду, она неожиданно для себя ойкнула и присела на стул. Это надо же. От неприятной неожиданности, всё тело покрылось гусиной кожей.
От Управления дороги, несколько человек ехало на похорон. Валя не могла не поехать. Одна мысль, сейчас его надо поддержать. Родные далеко, вряд ли кто в это время приедет с Красноярска?
Леонид ошеломлен случившимся. Хотя и знал, что это случится, как бы старался быть подготовленным к этому, но ему это не удалось. В его глазах таилась боль. Увидев его, ей показалось, что за это время, что не виделись, он очень постарел. Где подевалась его стройность? Опущены плечи, густые чёрные волосы с проблесками седины свисали на лоб. По обеим щекам, одна за другой катились крупные слёзы, он не в состоянии был их сдержать. Сжимая кулаки, не шелохнувшись, стоял у изголовья гроба. Возле него стояли родственники мужа Светланы и мальчик, она поняла, это был старший сын Леонида. Младшего сына на похоронах не было. Колонна людей шла пешком до самого кладбища. Последний путь, путь боли и печали. Путь с которого не возвращаются, но оставляет о себе воспоминания.
После поминок, когда все благодарили за обед и прощались с ним, он только теперь заметил её. Не смог сдержаться, затряслись плечи, положив голову ей на плечо, тихо заплакал. В недоумении некто спросил,
Это, кто –то из родных?
-Нет - нет, - чьи то слова в ответ,- Они вместе учились, это с Киева.
Время очень долго тянулось. Каждое утро младший сын спрашивал о маме. С болью в душе, уж сколько раз говорил сыну, что она уже никогда не вернётся. Леонид спал в сутки по три часа, разрывался на части; домашние хлопоты, работа, детсад. Иногда и ночью приходилось быть на работе. Хорошо, что старший сын всё понимал и вёл себя хорошо, поддерживал его. Но как –то вечером, спросил,
-Что так и буде жить втроём. Мне надо вечером на волейбол, а ты с работы приходишь поздно. Мне надоедает Серёжу таскать за собой. Да и ведь ему скоро идти в первый класс.
- Погоди сын, скоро лето, я вас обеих завезу в Красноярск,- задумываясь, ответил он.
- Ну, да ладно, тебе решать. Но учти, я после окончания школы, насовсем перееду в Красноярск. Там есть техникум, думаю бабушка с дедушкой только рады будут.
Леонид удивился, но ничего не ответил на слова сына. Довольно тяжело расставаться с детьми. Ему было даже страшно подумать, что он один останется в квартире. Но другого выхода просто не было. И после окончание учебного года он отвез детей к родителям.
Лето было в самом разгаре. Он с головой окунулся в работу. Приходил домой на какие –то четыре часа, не больше. Да и что его держало в пустой квартире? Воспоминание о любимой жене забирало сон, иногда чувствовал боль в области грудной клетки. Успокаивал себя, это нервы, это всё нервы. Тишина в комнате давила , раздражала. Но каждое воскресенье, как всегда с цветами, он ходил на кладбище. По дороге оттуда, заходил на дачу. Хотя в этом году он ничего не успел посадить, но всё же клубника и смородина уродили. Каждую минуту вспоминал жену. Перетёр ягоды с сахаром, как это она делала, поставил в холодильник. Последние дни, только проснувшись, посматривал на настенный календарь, планировал поездку к родителям.
Прошло немного времени. Леонид ехал с пересадкой по Киеву, хотел увидеться с Валей. Она была очень рада, что позвонил за день до приезда. Готовилась к встрече, словно шла на свидание. Даже купила красивое голубое платье. Оно подчёркивало её фигуру и очень подходило к цвету глаз. С волнением, отправилась в парикмахерскую, хорошо бы, чтобы большой очереди не было.
С улыбкой на лице посмотрела в зеркало, любовалась причёской. Ну вот, мысли догоняли её, уж теперь можно идти на свидание. И взглянув на часы, поторопилась на железнодорожный вокзал.
Она, увидев его издалека, по неволе улыбнулась. В одной руке держал три белых розы, в другой дипломат. Увидев её, ей показалось он растерялся, но тут же поспешил навстречу,
-Я очень благодарен, что ты пришла.
И как мальчишка, немного покраснев, вручил ей цветы,
-Это тебе. Мой поезд через два часа, давай зайдем в кафе.
Поблагодарив, она слегка покраснела. Внезапно на неё нахлынуло странное ощущение, услышала учащенное сердцебиение. Да, она разволновалась, он разбудил в ней женщину. Но пыталась скрыть своё волнение и взмахнув рукой в сторону, громко сказала,
-Давай перейдём на ту сторону, в метрах ста от сюда, есть кафе.
Он поддержал разговор,
-Да, заметно, что уж вторая половина августа. Людей много, шум, гам, разговоры. Почти все, впопыхах, тащат чемоданы и куда-то торопятся.
В кафе было очень людно и шумно, поэтому они не сидели долго. Ведь пообщаться практически не было возможности. Выпив по чашечке кофе, отправились побродить у вокзала. Он очень эмоционально рассказывал о успехах на работе. Внимательно слушая его, она иногда поворачивалась к нему, посматривала на лицо. Да, а кажется на висках не было седины, что горе делает с людьми. И как быстро летит время. Он строил планы забрать детей, рассказывал о старшем сыне, что тот после школы хочет уехать жить к его родителям. Вдруг остановился и взял её за руку. Его взгляд утонул в глубине её глаз. Тепло и нежность проникли к сердцу. Ах, столько лет она ждала этого взгляда. Они на несколько секунд словно замерли. Внезапно вздрогнули от звука резкого торможения машины. Он растерянно заговорил,
-Валя, ты кажется собиралась в отпуск. Хочу тебя пригласить в гости. Скоро первое сентября, Серёжа пойдёт в первый класс. Может ты мне поможешь его собрать?
Она улыбнулась. Да, а ведь она ждала этого момента, давно была к нему готова. В душе переживала, услышит ли когда то эти слова? Да, уж не те годы, чтобы не понимать друг друга с полуслова. Он улыбнулся, мгновенно повеселел, одной рукой обнял её за плечи и слегка наклонившись,,
-Я по улыбке понял….Ты не против? Или я не прав?
За три дня до школы, рано утром , Леонид привёз её к себе домой. Дети еще спали. Он только переступил порог, обнял её и нежно поцеловал. Отчаянно забилось сердце, волнение переполнло её. Она тихо прошептала,
-Лёня, нам не по двадцать лет. Хотя время летит, но не торопи события. Я пока не готова к таким отношениям.
Пока она в шкаф складывала свои вещи, Леонид готовил завтрак. Несмотря на его уговоры, что всё будет хорошо, она все же очень волновалась. Тот первый поцелуй, словно стрела пронзила тело. Да столько лет она не чувствовала мужчину. Но не сейчас, не время, твердила себе. Что скажут люди? Начнутся разговоры, ведь после похорон прошло только пол года. Как бы он не хотел, но я пока надолго здесь не останусь. Ведь он так любил жену. С его стороны это непорядочно, как-то надо протянуть время.
Уж несколько минут Леонид находился в детской комнате. У неё даже и в мыслях не было, чтобы подслушать, что там происходит. Понимала, за дверью серьёзный разговор. Она на кухне не спеша разрезала батон поперёк и порционно намазала его маслом. Ей доходили звуки уже с ванной комнаты. За несколько минут Леонид взял её за руку,
- Пойдём.
Да, она очень волновалась. Дети встретили её приветливо, но с опаской. И начались домашние хлопоты. Поход в магазины, совместные покупки, слегка снимали напряжённость у детей. Виктор называл её по имени отчеству, а Серёжа был более нежен, больше улыбался. Его глазки с любопытством бегали по её лицу. Когда, она это замечала, он просто улыбался и уходил в детскую комнату.
Сколько радости надо ребёнку? Ведь каждый знает из нас. Когда такой большой праздник в школе. Когда ребёнок переступит порог к знаниям и почувствует, что у него есть поддержка, ему это намного легче принять. Ведь с одной стороны это стресс для ребёнка. Пойти в неведомое, познакомиться с другими детьми и вместо мамы рядом учительница.
Пробыв целый месяц с детьми, Валя со спокойной душой уехала в Киев. Дети приняли её и это дало надежду, что они скоро будут вместе. Все вместе ходили на кладбище, возможно это и дало такой результат. Серёжа обращался к ней на «вы», узнав, что она уедет даже заплакал.
Леонид готовил документы, чтобы с Нового года она работала у них диспетчером, но все документы были готовы только в марте месяце.
Они не спешили оформить брак, ведь не дети. Но она приняла его как мужчину. Всё же ласка, уговоры, нежные слова и трепет души позволили окунуться в страсть любви. Им обоим казалось, что они совсем еще молоды. Она пылала алым цветком и он любовался ею. Вдыхал её аромат нежных объятий –лепестков. Он чувствовал, что был любим, в душе пылал огонь любви. Даже слегка старался страсть унять, ведь так давно не хмелел от искушения. И как вином наслаждался её поцелуями, которые сводили с ума.
Солнце всходило и заходило… так проходили дни. Она часто приезжала на выходные дни, дети радовались, ведь в доме всегда нужна женщина. И постирать, и убраться, иногда помочь сделать уроки. Особенно дети любили, когда она готовила торт. Вообще Серёжа обожал любую домашнюю выпечку, но особенно с масляным кремом. Леонид много времени проводил на работе, но она понимала, что нужна ему, нужна детям.
Перед Новым годом заболел Серёжа и ей пришлось взять внеочередной отпуск. Доброе сердце не могло остаться равнодушным к мальчику. Температура подымалась до тридцати девяти градусов, казалось он временами бредил. Едва открывал глаза и просил пить. Иль невзначай, иль по зову сердца, стал называть её мамой.
Прошло время… Валя переехала на постоянное место жительства, вышла на работу. Конечно, работать в одной организации с мужем не просто, ей казалось ответственность вдвойне ложилась на её хрупкие плечи. Работа диспетчера, это в первую очередь ответственность за безопасность движение поездов, за жизни людей. Новый коллектив, где больше женщин, с интересом посматривал в её сторону. Ведь не каждая решиться пойти на двое детей. Но в то же время все понимали, занимать такую должность и одному воспитывать детей нелегко. Её терпение, уравновешенность и мудрость много значила в воспитании детей. Леонид был счастлив. Он видел как она всем сердцем пыталась всегда уделить внимание и ему, и детям. Две семьи породнились. Они ездили в Киев к её маме и к дочери. Семейная жизнь Люды сложилась хорошо. Они со временем купили квартиру и вскоре родилась внучка.
Вале было приятно, что у Леонида не было разделения детей. Он сам предложил на каждого в банке открыть счёт. И они ежемесячно вкладывали туда деньги. Дети об этом даже не знали.
А время летело… После окончания школы, Леонид отвез Виктора к родителям . Парень был смышлёным, грамотным, он в этом же году поступил в техникум.
Прошло три года… Выходные, будни, жизнь продолжалась. Валя чувствовала себя хозяйкой, хранительницей семейного очага. Серёжа подрастал и радовал её любознательностью. Он внешностью очень похож на Леонида. Знания мальчику давались не сложно. Все таки есть фундамент. Она иногда была в восторге от его умения самому разобраться в физике, электронике. Да, а ведь и удивляться ни к чему, наверняка гены в жизни очень много значат.
После техникума, Виктор отслужил в армии, а вскоре приглашал на свадьбу. Конечно, задумываясь, рассуждала Валя, надо поехать. Уж сколько раз они собирались поехать вместе, но всё как - то не получалось. И они, взяв отпуск, втроём поехали в гости. Их встретили очень тепло. Особенно свекровь, всё обнимала и благодарила за внуков. Она понимала, что такое воспитывать детей.
И свадьба удалась и еще две недели гостили. А погулять и отдохнуть было где. Красноярский край славился лесами. Они собирали грибы, ягоды и даже орехи.
Дни текли чередой, менялись времена года. Время шло… За эти годы из жизни ушла её мама. В дочери всё было хорошо. За это время, уж подрос внук. И тоже мечтал выступать в цирке. Как хорошо, что была мама, успокаивала себя, как бы я смогла помочь дочери в воспитании внуков. И у Виктора, на родине Леонида, было уже двое сыновей. Они ездили туда через каждые три года.
Вале до пенсии оставалось немного меньше года. Она смотрела на Серёжу, ну вот и он уже заканчивает школу. Уравновешенный, симпатичный парень, наверное тоже не одной девчонке вскружит голову. Но последнее время она увидела напряжённость в отношениях с Леонидом. Словно между ними пробежала чёрная кошка. В душе оправдывала мужа, это всё связано с работой. Ведь недавно он пошёл на повышение. Последнее время и даже в выходные дни, уж совсем мало времени проводил дома. Она же работала в смене, чаще ездила на дачу, здесь ей помощником был Серёжа. Она заметила в нём какую - то непонятную скованность, но решила, что это возрастное, не стоит над этим ломать голову.
Утро…. яркие лучи солнца проникли в спальню. Валя проснулась и бросив взгляд на Леонида улыбнулась. У нас всё будет хорошо, ведь пришла весна, а она всегда приносит радость и мудрость. И слегка рукой коснулась мужа,
- Вставай дорогой. Время собираться на работу.
Набросив на себя халат, отправилась в прихожую, включила утюг.
Она гладила для мужа рубашку, в это время, из ванны вышел Сергей, поздоровался и как бы мимоходом сказал,
-Ну мам, ты его так разбаловала. Вы с отцом меня научили вещи гладить, а ему самому что слабо? Тебе и так работы хватает.
Леонид уже позавтракав, вышел с кухни, он услышал слова сына, грубо ответил,
-Не тебе меня учить….
От сына долго не пришлось ждать ответа,
-Слышь пап, я не собираюсь тебя учить. Но думаю тебе стоит прислушаться к некоторым моим советам и не только в этом.
Сказав это, он сразу отправился в свою комнату. Когда в семье такие моменты случаются, уж лучше уйти. Валя всегда так поступала. Слегка покраснев ушла на кухню. Но тут же вернулась, в руках держала кожаную папку,
-Леня, вот ты забыл.
Она протянула ему папку и слегка задержав его руку спросила,
-У нас с тобой всё в порядке? Его взгляд забегал по её лицу, немного растеряно ответил,
- Тебя что –то не устраивает? Мне кажется ты просто устала. А если ты о нём, не обращай внимания. Я с ним поговорю, о чём это он. И уж у двери сказал громче,
-Да спасибо за завтрак… И за рубашку тоже.
Дверь захлопнулась… Словно оборвалась струна на музыкальном инструменте. Её стало себя жаль. А ведь раньше, когда уходил, всегда улыбался и часто, даже при сыне, позволял себе поцеловать её в щеку.
Сергей слышал их разговор, ухмыльнулся, во даёт. А всю жизнь учил меня быть честным. Он в себе держал тайну о отце, ему было больно за мать. Два дня назад, он с ребятами гулял по городу. Уже было поздно, домой идти не хотелось. Валя была в ночную смену, а отец как всегда приходил ближе к ночи. Идя по аллее, у подъезда пятиэтажного дома привлёк внимание женский смех. У входа подъезда свет падал на белокурую женщину и рядом с ней стоял его отец. Он приостановился, вытаращил глаза, а время то какое… во даёт! И он сразу попрощался с ребятами, но не пошёл домой. А стал из-за угла следить за отцом. Казалось, что здесь такого, но его здорово насторожило это. При одной мысли стало неприятно, неужели у него другая женщина? Да нет, какая –то чушь лезет в голову. Подожду его здесь, пойдём вместе домой. Но вдруг, он увидел как отец приблизился к ней, она засмеялась и резко зашла в подъезд. Отец кинулся за ней. Серёжа ничего не думая, как мышь проник за ними. Он обрадовался, что здесь был полумрак, свет горел где –то по выше. На втором этаже звук замка привлёк его внимание. Сделав несколько шагов вверх, он увидел как она забросила руки на плечи отца и припала к его губам. Дверь медленно закрылась, щелкнул замок.
Сергей был готов рвать и метать. Как он посмел? Он что превратился в бабника? Боже мой, иметь такую заботливую жену и творить чёрт знает что. В подъезде, прокараулил до полуночи, так и не дождался отца. Придя домой, принял холодный душ и выпил молоко с мёдом. От размышлений стали волосы дыбом. Нет, я мать не дам в обиду. Он еле уснул, казалось, всю ночь слышал тот заразительный смех.
Ранним утром собирался в школу, но настроения совсем не было. Все мысли о отце, интересно давно он с ней ? И ночевать не пришёл. Он только сейчас обратил внимание, ведь он часто не ночевал дома, когда мать работала в ночную смену. Недавно говорил, что ездил в Киев. Да, наверное иногда надо больше внимания уделять родителям. Сделав такие выводы, он отправился в школу. Едва отсидел два урока, волновался. Наверное мать дома, может он у себя? И он всё- таки решил зайти к нему на работу. Поймал себя на мысли, хорошо, что от школы идти минуты три, не больше.
Секретарши на месте не было и он, слегка склоняясь, тихо приоткрыл дверь, отец читал какие то бумаги. Кроме него в кабинете больше никого не было.. Сжав кулаки, это как поддержка для себя, зашёл в кабинет и резко закрыл дверь. Только теперь Леонид услышал, что кто-то зашёл. Он удивился его появление,
- Что на что- то деньги нужны?
Серёжа, отодвинув стул от длинного стола,
- Можно я присяду? Хочу с тобой поговорить.
- А дома этого сделать нельзя?- выглядывая из – очков спросил его.
- Ты мне скажи, у тебя эта женщина как давно?
- Ты о чём сын? Та белокурая, с которой ты вчера хохотал у подъезда.
- Что за чушь, это мы просто вместе шли з работы. Она пошла домой, а я вернулся на работу, на маневровой горке было повреждение, мне пришлось туда поехать. Кстати, эта женщина председатель нашего месткома уже три года, если ты этого не знаешь. И нам приходится иногда решать некоторые вопросы.
- Так решать как вчера. Я не маленький мальчик, отец. Я вырос, а ты просто не заметил. Ты вечно на работе, а мы с мамой и на даче, и на кладбище ездим без тебя, она как пчела пашет. Наверное скажешь низко с моей стороны, что я следил и всё видел, на что способна эта женщина. Думай как хочешь, но я мать в обиду не дам . Поэтому я пришел на работу к тебе, хорошо, что в приёмной никого нету. Я боюсь, не хочу чтобы она об этом узнала. Так что прекращай это безумство. Иначе, я тебе на выпускном вечере видеть не желаю!
-Прекрати!- вдруг громко, остановил его..
Сын уходя, -Запомни, я мать в обиду не дам.
Да, он пережил всё это, поэтому стал малость задумчивым. Поэтому утром, так разговаривал с отцом. В выходной день Валя занималась генеральной уборкой. Не заметила как прошло время. Серёжа пришел со школы, поев, закрылся в своей комнате. Да у сына тяжёлое время, ведь экзамены на носу. Леонид пришёл домой около десяти часов вечера, она не дождалась его, уснула. Серёжа, увидев отца в прихожей, тихо вышел к нему,
- Я прошу тебя, пока она ничего не замечает, прекращай этот бред, Отец, мне за тебя стыдно!
И резко развернулся, ушёл в свою комнату, сразу выключил свет.
После выходного Валя на работе готовила отчет о повреждениях за квартал, чертила график дежурств на следующий месяц. Это была пятница, перед выходными днями всегда меньше людей в дистанции.
Она в обеденный перерыв, закрыв дверь в диспетчерскую, зашла в подсобку набрать в чайник воды. По лестнице услышала чьи -то шаги, плотно прикрыла за собой дверь. Набрав воды , вдруг услышала женский голос,
- Да, уж сколько лет, как он привёз её с Киева. Она добрая душа, говорят, ради детей за него пошла. И такая, всегда в хорошем настроении, приветливая, добрая ко всем, грамотная. А он неблагодарный, на старости лет сходит с ума. Крутит роман с этой. Вон только вышла с бухгалтерии, не пошла а поплыла к нему в кабинет. А секретарши то сейчас там нету.
Другой голос грубее, словно шёпотом,
- Да я её знаю, это Оксана, у неё двое сыновей, давно оба женаты. У неё уж трое мужей было, никак не остановится. Ей - сорок пять лет, а она всё корчит из себя молодушку. Её как женщину жалко. А он при такой должности, фу… Да ни стыда ни совести. Если хотя бы не вместе работали, а здесь же всё как на ладони.
- Говорят, пару дней назад, Серёжа с его кабинета вышел, красный как рак. В это время кто-то в приёмной был. Говорят, в кабинете громко разговаривали, ссорились. Только когда дверь открылась, уходил, услышали слова,- «Я мать в обиду не отдам!». После разговора никого не принимал. Помню жену его, красавица была, а как он её любил… как любил, прям лелеял.
Валентине казалось она замерла, слушала разговор и не верила. Разве может быть, чтобы Леонид ей изменял, да ещё в такие годы. Пыталась эту мысль отогнать, нет- нет, всё сплетни. Желание выбежать с подсобки, словно птицей с клетки, не хватало воздуха. Боясь, взялась за дверную ручку, но слова остановили её.
- Да, все таки Серёжа молодец. Такую женщину ценить надо. Видать всё же она хорошо воспитывала его детей. Ну да ладно, побежала, мне ещё в доставку идти. Пока.
Частое сердцебиение не давало ей сделать вдох. Последние слова шокировали. Ручьём потекли слёзы. Хотела на пол поставить чайник, но не рассчитала, почти уронила его. Умывшись холодной водой, все же нашла силы успокоиться. Резко открыла дверь. Но в коридоре, уже никого не было.
Она, выпив лекарство от давления, взяла в руки график дежурств, стала считать часы. В голове гудело, едва удавалось сосредоточиться.
Рабочий день подходил к концу, звонки, записи о работе отвлекли от всех мыслей. Посмотрев на часы, она решила занести ему месячный график работ на подпись. Перед тем как пойти, посмотрела в зеркало. Ну что же… надо держаться. И слегка припудрив нос, и поправив седые волосы направилась в кабинет. В приёмной никого не было. А может он ушёл, резко открыла дверь. Он сидел за столом, от неожиданности вытаращил глаза. В полуметре от него на столе сидела Оксана. Увидев её, сощурив глаза, ехидно улыбнулась и соскочила со стола. Отошла к окну, словно там что-то увидела .
Валя уверенно направилась к нему,
-Извините, я без стука, думала здесь нет никого.
И положив график на стол, сразу вышла.
Сердце стучало бешеными молотками, в голове словно что- то щелкало, она поняла, это давление. Зайдя в диспетчерскую, снова выпила таблетку. Успокаивала себя, надо держаться.- А ну Валюша, возьми себя в руки, ведь ты же сильная. И словно кто-то шептал на ухо, подумай о Сергее, ведь ты ему нужна, хотя бы в институт поступил. А уж потом. Она знала, в любом случае, если что- то не так пойдёт, у неё в Киеве есть квартира. Там друзья, которые всегда поддержат, помогут.
Открыв дверь ключом, она поняла, что дома никого нет. На кухне всё валилось с рук. Желание от боли завыть волчицей. На глазах выступали слёзы, но она успокаивала себя. Нет- нет, я сильная, уж лучше как мышь забиться в угол и никого не слышать, не видеть. Уж сколько раз воспоминания тревожили душу. Тогда была ему нужна, попросил помочь поднять на ноги сыновей. Ну вот и дождалась благодарности…
Где -то ближе к одиннадцати часам ночи, в квартиру тихо вошёл сын. Он видел, что в спальне горел светильник, понял, что дома отца нет. Несколько движений на кухне и ушёл в свою комнату.
Ей почему –то вспомнилась » Сказка о золотой рыбке», старуха у разбитого корыта. И тут же успокоила себя. Да разве мне так много надо было, нет – нет. Звук щелчка замка прервал мысли. Ну вот, пришёл, пусть уж лучше думает, что я сплю.
Дни в напряжении. Замечала взгляды сотрудников в её сторону, но она держалась. Не в её характере ссориться, что – то выяснять, доказывать.
Весна всегда приносит хорошее настроение. Тёплый ветерок, словно ласкал, подбадривал её. А яркое солнце дарило тепло и надежду. Всё будет хорошо, она успокаивала себя, ведь в жизни так бывает. Надо время… и только время расставит всё на свои места. Весенние хлопоты, подготовка к выпускному, поездки на дачу, в семье снизили градус напряжения.
Настежь открытое окно… Солнечные лучи пробивались сквозь шторы – на улице хорошая погода. Она способствовала хорошему настроению. Ведь сегодня вручение аттестатов, выпускной бал. Леонид с сыном, улыбаясь, завязывали друг другу галстуки. Ну вот, она смотрела со стороны, кажется отношения наладились. Её успокоило то, что он не очень надолго задерживался на работе, в выходные дни, чаще был дома. Стал как и раньше, внимательно относиться к ней.
Но ведь она не знала того, что три недели назад, сын имел очень серьёзный разговор с отцом. Это случилось в выходной день. Валя была на дежурстве. Сергей, случайно по телефону, услышал разговор. Слова отца поразили его,- «Хорошо моя кошечка, я скоро буду.» Почувствовал, как гнев воспалил разум. Ярость удушливыми волнами накатила на него. Не уж - то пойдёт? Мать на работе... Ну, погоди…. Ведь я тебя предупреждал…
Леонид, словно мальчишка торопился, подходил к её дому. Сергей, сжав кулаки, шёл следом. Странно, хотя бы раз оглянулся по сторонам. Не уж-то в них такая любовь? Или помрачение ума на старости лет?
У подъезда, он пробыл около полу часа. Нервно курил, хотя очень редко себе это позволял. Но молодая кровь кипела в жилах. Взволнован, слегка растерян, но всё же поднялся на этаж , нажал кнопку звонка. Нервно смотрел на часы, пять минут показались вечностью.
В конце - концов дверь открылась. Оксана стояла перед ним с распущенными волосами ниже плеч, в шикарном розовом пеньюаре. Увидев его презрительный взгляд, побледнела, только и смогла выдавить слова,
-Ты успокойся, успокойся….
Он резко вдохнул, слегка дрожащей рукой, отвёл её в сторону, стремительно направился в другую комнату. Казалось, от брани и криков содрогались стены. Краткий миг тишины. Леонид от волнения, от стыда вскочил, весь красный как рак. Он сразу поспешил, открыл входную дверь квартиры. За ним вышел, от гнева, побледневший сын, мгновенно прикрыл за ним дверь. Лёгкий румянец покрыл красивое лицо парня. Он взорвался вулканом, наговорил много гадостей в её сторону и у выхода, глядя в глаза сказал,
-Где совесть твоя? Я тебя предупредил! Коль не прекратите это, он навсегда потеряет сына. И тебе совет дам, поищи себе помоложе.
По дороге домой Сергей переживал, неужели не поймёт? Да, пусть я жёстко говорил с ним, но ведь это так подло с его стороны. Такую жену, какую имеет, надо ценить, лелеять. А тем более на старости лет. Ведь для меня она мать, мать с большой буквы. Я счастлив, что она есть в моей жизни. Пусть только посмеет снова переступить её порог!
Прошло время… Серёжа после первого курса института женился. Первое время молодые жили с родителями невесты. Спустя два года с помощью родителей купили двухкомнатную квартиру. Со временем родилась дочь Руслана, очень похожа на Серёжу. Леонид уж был на пенсии, радовался жизни, радовался внучке, но много уделять внимания не мог. Его здоровье пошатнулось. Валя и дни, и ночи возле него, как возле маленького ребёнка. Мучило высокое давление, беспокоило сердце. Он несколько раз лежал в больнице, но лечение результата не давало.
Как –то ночью Серёжу разбудил звонок телефона. Увидев, кто звонит, он всё понял. В дом пришла беда и здесь уж ничего не поделаешь. Он сразу позвонил и на всякий случай дал телеграмму. Но в Красноярске на три дня объявили штормовое предупреждение. Да, начиналась осень, а это время дождей.
После похорон прошло семь дней. Только сейчас Виктор добрался в Киев. Уж оттуда приехал электричкой. В квартире хозяйничала Людмила. Она, с семьёй, приехала ещё вчера вечером. Они с Валей планировали завтра в кафе провести поминальный день на девять дней после смерти.
На второй день после поминок, все съездили на кладбище. По возвращению , Валя попросила зайти в квартиру. Когда все дружно расселись за столом, она со своей спальни вынесла папку. Слегка дрожали руки, обронив слезу, открыла её,
- Вот дети, всем поровну. Это мы вам с отцом приготовили. Уж сколько смогли, не обессудьте.
Она на стол выкладывала пачки денег. От неожиданности наступила тишина. Слегка опустив голову к стулу, хотела присесть, пошатнулась, к ней сразу кинулся Серёжа,
- Мама не волнуйся. Присядь. Может лекарство дать?
Он торопясь, принёс стакан с водой и барсетку, в которой она всегда хранила свои лекарства. Люда накапав сердечные капли, положила руку на плечо,
- Мама, а может всё же поедешь с нами?
- Да нет же, я тебе сказала, не уговаривай, всё будет хорошо.
Она перед этим имела разговор с дочерью. Сказала, что она ещё здесь нужна сыну. Руслана пойдёт в первый класс, уж может быть тогда вернётся в Киев, в свою квартиру.
Да, она и правда устала… не те уж годы, не те…. Никогда не думала, что он уйдёт первым. Болело сердце и душа, но её что – то зовет в Киев. Уж на вокзале, провожая дочь, тихо прошептала,
- Я давненько не была на кладбище у мамы. Но уж нету здоровья ездить туда - сюда. Ты сходи на могилку, положи цветы от меня.
Отправился поезд. Она с сыном возвращалась домой.
И вот, прошло почти три года после смерти мужа. Она вчера с Сергеем ездила на кладбище. Поправив цветы на могиле, роняла к земле слёзы. Благодарила Бога, что он был в её жизни. Благодарила за любовь, за счастливые дни и ночи, за все радости и печали, что пережили вместе.
В квартире настежь открытое окно. Резкий сигнал машины прервал её воспоминания. Она в который раз посмотрела на фото мужа,
-Ну вот Лёня, я уезжаю. Я выполнила свой долг, долг женщины, долг матери, сколько могла помогла сыну. Ты меня уж прости, ведь я не знаю смогу ли еще приехать к тебе на могилку.
В квартиру вошёл Сергей с дочуркой. Нежный, тёплый взгляд сына скользнул по её лицу. Внучка расставив ручки подбежала к ней, обнимала и ласкалась. В полупустой квартире раздался звонкий, серебристый голосок,
-Бабушка, а мы на такси приехали. На таком... жёлтом.
-Ну вот и хорошо, -ответила, поцеловав её в лоб.
Склонив голову, внучка сразу возразила,
- И вовсе ничего хорошего в этом нет, ведь ты уезжаешь. А я буду за тобой очень - очень скучать.
- Пошли уж, время ехать, нас поезд ждать не будет… Быстрее,- заботливо поторопил Сергей.
И взяв чемоданы, обратился к дочери,
-Ты бабушку не расстраивай, ведь мы будем к ней в гости приезжать. Время скоро пролетит, даже не заметишь. Ведь у неё, через месяц день рождения и мы обязательно поедем к ней.
Июнь 2020 г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886153
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.08.2020
Пусть говорят… вот так походка!
Но для меня… знаю находка,
Пусть говорят очень строптива,
Но ты скромна, чуть - чуть ревнива.
И всё судачат... не пара мы,
Нет не послушаю, не томи,
Я так уверен под светом звёзд,
Я подарю чудный букет роз.
Будешь моя ангел - хранитель,
Славной хозяйкою в обитель,
Войдёшь навек! Я обещаю,
Ценить, любить! Ты любишь, знаю.
Пусть говорят … к чему печали,
Луна и солнце - повенчали,
У нас любовь - в этом весь секрет,
Пускай ворчат, нам к ним дела нет!
14.08.2020г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885884
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.08.2020
Ти постукай у двері ще раз,
Прошу соколе, не цурайся,
Мені квітів, не треба й прикрас,
На покращення сподівайся.
Не примхлива, немовби осінь,
У душі сплеск весни надії,
Хоч на скронях вже й давно просинь,
Я плекаю лиш світлі мрії.
Те кохання, як струмок життя,
Що з тобою, вдвох пережите,
Нам вдалось відчути почуття,
Бог здоров`я придасть по вінця.
Ми у полі, ще зберем жито,
Ти у двері, стукай лишній раз,
І до мене ніжно всміхнися,
Не згадаймо минулих образ,
Жар кохання, іще не погас!
Не розлучать біди і біль нас!
Перший промінь уже виграє,
Віджене хмари і печалі,
День новий, знов сили придає,
Злитість трав у срібній вуалі,
Лиш хай Бог, нам допомагає,
Та й ми будем - так жити далі,
І яскравій зірці, як завжди,
Ти мені, даруй ніжний погляд,
Життя втішить як той смак води,
Я твоя, опора назавжди,
Тож здолаєм, вдвох негаразди.
12.08.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2020
По підвіконню хлюпоче дощ… Великі прозорі краплі потрапляють на скло, подібні тихому тупотінню. По небу хмари метушились, за мить летіли, немов коні вороні. Під тиском вітру, клубилися, кружляли колом, замали вигляд виру. Раптовий блиск блискавиці, скував ті хмари темнокрилі, освітив все навкруги. Й різкий барабанний удар, наче хтось різко забив кола в землю й за мить луною, ніби з розгону, віддалився вдалину. Хмари штовхались між собою, частий, тихіший, барабанний бій рознісся над землею.
Думки й думки… Їх не зміг позбутися Євген. Вкотре рукою торкався чорного, густого кучерявого чуба. Чи й це на радість, чи й на біду ця прикмета. Олександра ж приголомшила його, з`явилася, як ця громовиця.
Два роки розлуки, лише через три дні після зникнення, прийшла СМС » Я в Польщі. Все буде добре.» А потім, ні дзвінків і ні СМС. Дзвонив на цей телефон, але голос оператора весь час повторював одне й те саме -»Цей номер не є дійсним». Згодом, через три місяці, знову СМС « Уклала договір на два роки. До мене не додзвонитися. Все буде добре. Цілую». Так легко сказала. Та нащо ж поїхала в найми? А, як же я ? І чому не попередила ? Мабуть була впевнена,що я буду проти поїздки. Сто «але» та вже там, на жаль нічим не здатен завадити.
Напередодні повернення, нічого й не снилось. Різкий дзвінок в двері спантеличив його, хто б міг бути в таку пору? Пройшло лише пару хвилин, як він присів за стіл, домальовував, вже майже готовий проєкт нового житлового дев`ятиповерхового будинку. Архітектура, це одне, що він вміє добре робити. Мрія дитинства - будувати комфортні дома, їх цілі комплекси. Кажуть везіння гарна штука, фортуна посміхнулася. Після навчання в інституті, працював замом головного архітектора міста. Його тільки це й підтримало після раптового зникнення Олександри.
Влітку, випадкове знайомство в магазині »Книгарня Є », продовжилося дружбою, а згодом переросло в кохання. Вже більше трьох років жили разом, здавалося й вирішили одружитися. Та в неї не було бажання жити з ним в двокімнатній квартирі, хоч і кажуть, - « З милим рай і в курені «. Мріяла, щоб він за власним проектом побудував приватний, просторий будинок на околиці міста. Їй у спадок давно дідусь залишив тридцять соток приватної землі. Вона й сама за професією дизайнер. Вміла гарно малювати, підібрати кольори фасадів і дахів будинків, їх гармонійне поєднання з розміщенням дерев, клумб, парків, дитячих майданчиків, тощо….
Приблизно за пів години до грози, Олександра ввійшовши в квартиру тільки й сказала,
- Привіт! Я така виснажена». Залишила валізу біля дверей й з чорної невеличкої сумки поклала на журнальний столик дві пачки доларів і банкоматну картку,
- Ось, я все ж таки це зробила. Це додаток до наших збережень. Тепер в нас є гроші, тож ми втілимо мою мрію в життя. Не ображайся, що так раптово зникла, ти б мене не відпустив. Я пішла в ванну.
Ось так просто, примруживши стомлені волошкові очі, чмокнула у щоку й зникла за дверима. Її погляд, каштанове волосся розсипане по тендітних плечах, пробудило в нього чоловіка. Нагадали про чарівні, безсонні ночі, наскільки вони були спокусливими, приємними для них.
Пару хвилин…. вона вже в ванній кімнаті. Вода тече, хлюпоче… напливають думки. Така ж тендітна, як і була, здається за ці два роки і не змінилась. Може зайти до неї… та ні. Хоча й жвава та видно, що стомлена. Але в той же час підступали інші думки. Яка впевненість?! Не бентежили думки, чи я тут сам? Чи то така довіра? І скільки часу мовчала й чому? Сто запитань,чи й буде відповідь… А може вже й собі там коханця мала. Але в той же час в душі протиріччя, заспокоював себе. Та ні, ми ж знаємо один одного та й вона ж так присягалася в коханні. На мить закрив очі й тут же їх відкрив,прислухався до свого дихання, здається зняв напругу. І все ж, довіра в житті багато значить. Приїхала і це тільки на краще. Я ж стільки днів і ночей чекав дзвінка, чекав і вірив, що повернеться, не покохає іншого.Та й знавши її брезгливість до інших чоловіків, вірніше до випадкових знайомств, що нав`язуються всупереч бажанням, напевно ще й це розвіювало сумнів.
Вона, розслаблена після купеля, бажала одного, впасти в своє рідне ліжко, відіспатися. Як миша, крадучись проникла в спальню. Все ж помітив, ледь посміхнувся. Хай відпочине, я ж все розумію, ми ж не діти. Як важко вгамувати бажання, щоб поруч бути з нею. Швидкоруч склав всі речі, потирав руки. Довгі хвилини в чеканні, швидше б час пройшов. Мила моя, люба моя квітко ясноока, якби ж ти знала, як я за тобою сумував.
Де там довго всидиш, минуло не більше десяти хвилин, тихою ходою зайшов до спальні. За вікном минулася гроза і поміж хмар визирав ясноокий повний місяць. Він освічував, її білизну, синій атлас переливався. Вона спала на спині…. глибоке декольте й ледь приспущені плечики пеньюара, подовжують шию, виділяють прекрасну область ключиць. Напівоголені пухкенькі груди і тіло млосно – молоде, так вабили доторкнутись. Чи й можна бути біля неї байдужим? Все ж не посмів порушити той сон. Вона ж, як та квітка волошка, певно бачила ясний сон… адже вже вдома. Біля вікна присів на стілець, любувався нею. Тільки від уяви огортала чарівність, як він торкнеться її жаданого, п`янкого тіла. Легенький піт виступив на чолі. Так важко втриматись… Якби вже відволіктися, зняти напругу. Це відчуття, як вогонь, що гріє серце та все ж спалахує, здається, аж закипає в жилах кров й бентежить душу.
Терпіння…. повернувся до вікна… Мала хмарина ледь приховала місяць, накрапав дощ, падав донизу, на кущі червоних троянд. Раніше був до них байдужий та наче ненароком , зірвався з стільця. Ой,що ж це я та в мене вдома конем грай, ні випити і ні закусити.
Швидкою ходою повертався з нічного магазину. В руках тримав букет червоних оксамитових троянд, пакет з продуктами і пляшку шампанського вина «Бісер». Боявся порушити її сон, крадькома, босоніж, на пальцях, ледь торкаючись підлоги пробрався до ліжка. Затамувавши подих, вже лише в білизні приліг біля неї. Не наважився торкнутись її тіла, порив одвічний…. стримував в собі. Її знову освітив місяць. Здавалось, він не міг відвести від неї очей. Вона ж наче відчувала його поряд. Уві сні чарівно посміхнулась . Напевно бачить рожевий сон. І він склавши дві долоні підсунув під свою щоку, тихо приліг поряд. Спи моя Богиня! Спи кохана! Моя половиночко, рідненька душа… Нам до щастя один крок, я дочекаюсь ранку.
Липень 2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2020
Я любуюсь … вранішньою красою,
Шепіт вітру у шовковистих травах,
У обіймах… із срібною росою,
Іскрить промінь, так ніжно у забавах.
Золота парасолька лягла, до ніг,
Щедре сонечко, всім роздає тепло,
Впертий місяць у небі, то наче ріг,
Вже давно його добренько припекло.
Літня казка… все у маках маках червоних,
У ромашках рясних, думки літають,
Цвіт троянд, злет у спогадах раптових,
Це про тебе любий, вінок сплітають.
19.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2020
Ой летять, летять хмаринки,
Славні, різні балеринки,
І я небо б підкорила,
Якби ж мала чудо – крила.
Ой летять, так поспішають,
З вітерцем весь час гуляют,
Малі сірі і біленькі,
Ой, насправді всі гарненькі.
Ніжне сонечко миленьке,
І на вид, ніби м`ягеньке,
Я під ним позолотилась,
І промінням теплим вмилась.
Ой, летять, летять хмаринки,
Дуже схожі на пір`їнки,
Я всміхаюсь красі й літу,
Повтішаймось диво- світу!
Липень 2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020
Я піду до житнього поля,
Пригадаю, як ми гуляли,
Між ромашок сховалась доля,
В небі зорі, ніжно сіяли.
Та навіщось… розлучилися,
Не змогли зберегти, ми любов,
Коси сріблом притрусилися,
Туди йду, я спішу знов і знов.
І думки, про тебе коханий,
Поблукаю, під світлим сяйвом.
Щем під серцем, біль невгомонний
Не судилось нам бути разом.
Вірш зі скрині
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882703
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2020
Скупчились хмари, про щось шепотіли,
Спочатку тихо , згодом голосніше,
Та й чомусь квіти під вікном тремтіли,
Не зник мій смуток й нікому не ліпше.
Чому коротка, твоя стежка мамо?
Тепер ніколи, ти не поллєш квіти,
Чом пішла рано? Нам дуже погано,
Поглянь рідненька, це ж ми твої діти.
Ти так хотіла, щоби пішов вчитись,
Я це зробив, то ж провчився один рік,
Та це ж так мало, хто буде тішитись?
Вірила в Бога…. він чомусь не вберіг.
Пекуче сонце, спалило барвінок,
Отруйні жала, у серце впивались,
Від сліз на личко, лягає відтінок,
Чорної смерті. А ми ж сподівались.
Ти чуєш мамо, гримить, плачуть хмари
Хлюпоче дощик по твоїй стежині
Пізні краплини, для життя не чари,
Не посміхнешся, ти своїй дитині.
Й доньку з онуком, вже не приголубиш,
Стіл не накриєш, не даси поради,
І мого чуба, ранком не погладиш,
Люба матусю, де знайти розради?
Ридало небо, руйнувало стежку,
Слізьми вмивались понурі квіточки,
А у куточку, павук в`є мережку,
Скрив негатив… у тоненькі ниточки.
07.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2020
Йшла по стежині, вітром розвіюються коси. У ногах холод, в травах морозні роси. Лиш кілька кроків, вниз до річки спустилась. Тут, зовсім близько, чомусь вербичка похилилась. В очах із сумом, задивилася на воду. А чи погана? Тож маю гарну вроду! Чом не помітить, в зіницях блиск кохання, увесь вік, була б для нього зірка рання. Я би освітила, пестила щоночі… якби ж заглянув, тільки в ясні очі. Та все чомусь обійдеш стороною, а я ж борюсь у душі з журбою.
Спокійна річка наче відчула ті страждання, ледь рябить, плеском вод передала вітання. Переливалась із сріблом, з відтінком зеленим. Тихий шепіт, голосом проникливим, тужливим,
- Не переймайся він того не вартий! І не ховай мила, себе за грати. Не там ти нині долю шукаєш, хоч боляче, знаю кохаєш. Послухай, люба…. йди до старого дуба. Не край серце й душу, за те, що побачиш, її очистиш, як врешті поплачеш.
Вона ж відразу, неначе проснулась… плескіт води, їй квітка, біла лілія посміхнулась. Над нею бджілка тихенько дзижчала, на якусь мить здалося, печаль відлітала. Вітер приносив звук здаля, немов струни у скрипки обривались. Та то ж старезний дуб так заскрипів, музично підзивав, мов підійти велів.
Попід ногами білі ромашки, ледь - ледь схилились, чому ж такі, чи з нею зажурились? Чи усі знають те, чого вона не знала? Хода швидка, від відчаю страждала. Із трепетом в душі, зривала пелюсточки. Та нехай там що, тож ще сплету віночки, куди вода ця понесе там і кохання, вона права, треба часу, може притихнуть страждання?
Могутній, крислатий дуб, гілля донизу, а біля нього гора гілок і хмизу. І звідти сміх вразливий, голосний. Та, що ж це, Боже?! Перед очима спалах, вогняний. Це блискавиця відвела її погляд, зайнялась полум`ям шовковиця поряд. Миттєвий страх, змусив відступити, в руках ромашки прийшлося розтрусити. Позаду чула гучні, веселі голоси і знову сміх. Вже й озирнулась, о ненько рідна, ти ж навчала, що це гріх! Він із другою спостерігав за вогнем, що спалював шовковицю ущент. Яка жорстокість! Чи серця він немає… адже шкода, деревце палає. Гірка сльозина дісталась уст, холодила… невже не бачила, кого кохала і любила?! Вже й вщух вітрисько, спопелив жар травицю навкруги. Вона зашпорталась та все ще бігла, дихає на повні груди.
Усміхалось сонце, пестив обличчя вітерець, як вибігла до поля. А смуток, геть відлітав, згорів, розсіявсь, так вирішила доля! Пройти той шлях їй було важко, так боліло. Та повернути все назад сердечко не хотіло. І відчуття сховатися від усіх. В душі стримувала різкий, колючий сміх. А чи то дикий крик, зрадженої вовчиці? Тікала до своєї вербички, сховати смуток у водиці.
П`янілий погляд, від всіх переживань, питає свою річка сприйняла, забрала в себе, в стрімкий потік понесла. І різко закрутила в вирі й сховала все, лише поверху хвилі…. підносили темні краплини й навік сховали у глибини.
Знесилена упала на стежині. Ой, ненько - ненько, як боляче ж нині. Здалося лиш на мить закрила очі. Та вже почула спів соловейка серед ночі. По небу зоряно, місяця не видно. Згадалось все, на душі огидно. В клубок скрутилась, куди йти така темінь, образа душить, неначе важкий кремінь. Сльозам нестерпно, дала волю. Ой, що ж ти робиш? Питала свою долю.
Тепло проміння, торкалося обличчя, нині проснулась, в душі протиріччя. А я, чи вірно поступила? І його нащо відпустила? Може треба було боротися за кохання? Впала сльоза, важко та розвіялось таке бажання. І вгамувавши бурхливі почуття, йшла по стежині, з надією знайти щастя.
Вітрець грайливий, копошиться у волоссі. Ласкавить сонце, траву в покосі. По них росинки ясні, жовтоокі. Й не скошені червоні маки невисокі. Їх не скосили, радістю очі засвітились. Така вже їм доля, лише похилились. Та чи ж я не сильна, зраду пережити? Ні - ні, з криниці буду святу воду пити. І доля зглянеться, нехай Бог благословить! Вірю, зустріну коханого, буду щасливо жить.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2020
Зацвіли ромашки, пригорну до себе,
Все погляд до поля, а думки про тебе,
Пелюстки біленькі, торкнусь ніжні – ніжні,
Ой краса ж довкола, лани білосніжні.
Золотисті плямки, сонечка маленькі,
Пригадаю милий, ми любі й рідненькі,
Як стрічали ранки, удвох босоногі,
Зайчатам втішались- бігли довгоногі.
Та хто ж тоді думав, підеш на війноньку,
Що й мене залишиш, свою голубоньку,
Відцвітають маки, волошки синіють,
Птахи на узліссі, про діточок мріють.
Броджу шосте літо, на тебе чекаю,
Плекаю надію, в серці колисаю,
Повернешся вірю, ромашка ясніла,
То ознака долі, душеньку зігріла.
Обійму ромашки, пригорну до себе,
Розгулявся вітер, знов думки про тебе,
Пелюстки біленькі, торкнусь ніжні – ніжні,
Ой краса ж довкола, лани білосніжні.
Пташеня по травах, ще вчиться літати,
Знаю, тобі важко, мене захищати,
Помолюся Богу, подякую долі,
Ранком йду зустріти тебе й щастя в полі.
06.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2020
( поету в КП- В. Назаруку)
Коли біда зненацька приходить у дім,
Одна печаль вразливо запанує в нім,
На жаль, він прожив, зовсім небагато літ,
Пішов раптово та для всіх залишив слід..
Дружив із Музою, мав любов у душі,
Писав яскраві й досить сердечні вірші,
Та чомусь доля дозволила забрати,
Це лише Бог, наш єдиний має знати.
Землиця пухом, а родині співчуття,
Для нас усіх, надто завелика втрата,
Життя прожив, наш справжній сокіл, красень- птах,
Хай спочиває, із Богом у небесах.
03.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881591
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2020
На море буря бушевала,
И крики чаек доносились,
Её я встретил - не узнала,
Так чудны глазки! Часто снились.
Она смотрела, на брызги волн,
На лице строгость, беспокойство,
И вдруг всё вспомнил, как ночной шторм,
Душа пылает, одно расстройство.
К кому пришла же ? Задал вопрос,
Изнемогая, уж сам себе,
И захватил бы…. я штук сто роз,
Всю жизнь улыбку, хранил в душе.
Прошли года, ты словно рядом,
Вдвоем делили парту в школе,
Слегка скользнув, обычным взглядом,
Нет не узнала. Недоволен.
,
Но не посмею, словно море,
Тревожить сердце, ведь так люблю,
Под тихой гладью, спрячу вскоре,
Свою горячность.... я утоплю.
Стих из сундука
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881522
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.07.2020
Чуєш любий, пригорни сьогодні,
Мо» мене витягнеш, з порожнечі?
Чом з тобою, ці ночі холодні,
Обійми, ще міцніше за плечі.
Може згаснув, а порив кохання?
Як химерний дощ, січе надворі,
Одне знаю, лиш твоє бажання,
Най навіють, всі пристрасті зорі.
Ніч казкова перли розсипає,
В серцях наших запалює вогонь,
Обійми міцніш! Душа співає,
Я розтану поміж теплих долонь.
2000р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881419
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2020
Синіє небо… Чудеса…. Пливуть сіренькі паруса . А куди й самі не знають, вони ж літо зустрічають. Купчаться, летять сміливо, вітерець, гойдав грайливо. Тепленький дощик крап-крап-крап, дуже злякався, тікав цап. Я ж дивився в піднебесся, репетую, -Ти ж не сердься! Виросте славна травичка, в бурячка висока гичка. Для мене ж, в гаю суничка й хай дощик, всім омиє личка! Тож спекотно, от тварина, ну і справді, як дитина….
Під вербичкою, ліг цапок, дятел по стовбурі ,-- Цок-цок –цок. Й надто гучно,- Цік-цік-цік, він злякався, додому втік. Вдогін кричу, нащо тікать, хто ж буде літо зустрічать?
Летять хмаринки, от краса! Легенько вітер колеса…. Між них сонечко гойдалось, ніжно й мило посміхалось… В лузі літечко купалось…
05.06.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2020
Я благаю дощик, ой скажи чому,
Ти шепочеш часто, за моїм вікном,
Навкруги навіщо принесеш пітьму,
У душі – вгомонись, потайки кричу.
Як чаклунки хмари, навіюють сум,
Очей карих погляд, мов п`янкий туман,
А про тебе спогад, аж по тілу струм,
Шаленіє серце, в голові дурман.
Прошу дощ, уймися, не тривож душі,
У очах таємних, послання,-« Не жди»,
Де й взялися сльози, знов дощик по склі,
Певно знає, що ми вже давно чужі.
20.06.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880452
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2020
І я колись, була зовсім малою,
Як босонога,втішалась собою,
Вуста липкі, від цукру- рафінаду,
Неньки слова- То замість мармеладу.
Та смакота, неначе нагорода,
Осет, бур`ян , я рвала по городах,
Мов змій кусав, худі ручки й ніжки
Вже й залюбки, поспішала до річки,
Щоб вгамувати зуд по всьому тілі,
Й нестримний біль, вбирали срібні хвилі.
Я у ярку, випасала гусенят,
Такі миленькі, торкались рученят,
Зерна чекали, з долонь годувала,
Було й пісні, веселенькі співала.
Вже прислухались…за мить ґелґотіння,
Яке ж це добре, боже сотворіння,
Неначе тямили, про що ті пісні,
Дружба міцна - тепло й радісно мені.
Було в садку, тато грав на гармошці,
А я скакала й плескала в долонці,
А гусенятам, літо рай, як усім,
Ми мов втопали, в промінні золотім….
Я теж колись, була зовсім малою.
19.06.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2020
Ліс і долина… деінде пагорби видніються здаля. Село розкидане, старе, старезне. Хати, далеко одна від одної, якась під соломою, якась під листками ржавого заліза. А деякі покриті толем, всі потопають серед густо насаджених дерев. Все і всюди має темні, холодні кольори. Вологе літо і осінь не барилися, майже щодня кропили землю невеличкими дощами. Восени частіше зливи, омивають все довкола, стежки з ржавою травою вкриті водою. Земля вже не спроможна увібрати в себе кількість води. А по дорозі, що йшла в інше село, рядном багнюка, без гумових чобіт не пройдеш. Що вже говорити за якийсь транспорт, щоб проїхати, з початку осені, ніхто й носа не показав.
Похмуре небо, не обіцяло гарної погоди… Майже під самим лісом, можна сказати на відшибі, стара хатина, скривлений дах, покритий толью. Вікна перекошені, вросли в землю, фарба від сонця вигоріла, не зрозуміти коли вони й фарбувалися. А неподалік, під столітнім дубом дерев`яний сарай. Двері збиті, абияк, з щілинами, зверху весіла стара ряднина, довгі нитки торкалися землі.
Баба Орина, одягнена в стару фуфайку, копошиться в сараї, вкотре висипала з фартуха дрова. Веселі очі старенької вказували на хороший настрій. На обличчі то з`являється усмішка, то вкотре зникала. Часто поправляючи білу хустку на голові, щось бубоніла про себе. Та згодом наче розмовляла сама з собою, тихо раділа й журилася,
- От добре, гарно виграла закваска, буде в хаті самогон, може хто зайде купити, скоро ж Жовтневі свята. Охо-хо-хо-хо…
Одна біда, ніхто з родини не навідується, вже років три, племінників не було, що вже говорити за інших. А нині пізня осінь, хто сюди заїде, щоб щось привезти, може якраз з села прийде покупець.
Вона зазирнула в банку з самогоном, придивлялася,
- От трясця, така чиста, що не бачу, чи повна банка чи ні.
І вмочила пальця, облизавши його, прицмокує,
- Міцненька й без запаху, дякувати Богу. Ну, ще літру візьму та й досить.
Раптом на обійсті почула шарудіння. Чи це вітер здійнявся, чи хтось прийшов? Злякано присіла біля дверей, підкрадаючись, через щілину дивилася на обійстя, затамувавши подих, тихо – тихо шепотіла,
- Тю хто б це міг бути? О! Чиясь постать…
За мить, щоб зручніше, стала на коліна, хвилюючись придивлялася. Незнайомий, патлатий чоловік, згорбившись, роздивлявся навкруги. На ньому гумові чорні чоботи й штани в багнюці. Темне волосся чоловіка, лягало на широкий комір старого, коричневого кожуха. На голові чорна в`язана шапка, натягнута, аж на очі.
От халепа, літали думки, якби ж роки молодші, то можливо краще б бачила. З боку й не розгледіти хто це. Тю, здається, ще й невеличка борідка є, чи то непоголений.
Він, добре схилившись, пішов за хату. Не знати, що там робив, але де видно було бабці, бачила, як заглядає у вікна. Озирнувся й наче підкрадаючись, тихо відчинив вхідні двері хати й зник з очей.
Стара поправила хустинку, перехрестилася, тішилася, от добре, що вся самогонка біля неї. А то б напевно забрав та й пішов. А в хаті, там дуля з маком, грошей немає, що візьме? Хіба пряників, що сусід приніс тиждень назад. Нічого – нічого, потираючи руки та трохи хвилююсь бабуся чекала, що буде далі. Гадала, що довго в хаті не буде сидіти, дні короткі. Хай Бог милує, не додумається ж залишатися тут ночувати.
Коліна геть затерпли, прийшлося встати…. І скільки його бісова душа там буде сидіти, задавала собі питання. Шкода Барсика немає, то хоча б налякав. Минуло три дні, як пропав. П`ятнадцять років відслужив, шкода. Часто закліпала очима, підкралася думка, може хто спеціально його забрав і отравив. От стара дурепа, нащо з ланцюга знімала.
Почула скрип вхідних дверей… Чоловік вийшов з хати, повернувся до хвіртки, потягнувся, щось бурчав про себе й зник за хатою.
Дивина, вид і одяг вказує на безхатька. Та здається не дуже старий, жвавий, шкода боком стоїть, як роздивитися обличчя? Бабця, аж впріла від думок і хвилювання. Та за хвилину, він знову зник в хаті.
Орина, зі злості, набрала в рот самогону, потримала трохи й проковтнула, а потім пошепки,
- Ось так може краще, не так буду хвилюватися. Он,як в молоді роки, щоб сміливішою бути, допомагало. Нехай цей стрес зніму, щось придумаю.
Пройшло з пів години, в бабці урвався терпець, вона крадучись, ледь не на карачках, вилізла з сараю. Присіла біля вікна, подивитися, що ж він там робить? Здивувалася, він в одязі, сидів за столом, в руці тримав пряник, підносив собі до рота.
От , біс тобі в ребро, мої пряники, ледве втрималася, щоб не закричати. От, хай би розвернувся чи що, нехай би його пику побачила. І чого це чудовисько до мене прилізло?
Повернулася в сарай, вирішила йти напролом, що буде то буде. Взяла в руки товсту мотузку, колись нею бичка водила та маленьку совкову лопату з довгою ручкою, якою завжди з печі вигортає залишки дров та попелу. Відчувши в руці, що таки не легенька, посміхнулася. А ось, я тебе провчу, бісову душу, як по чужих хатах лазити.
Душа холола, підкралася до дверей хати, відчинила їх, тихо, мов та миша, причаївшись стала біля стіни, позаду нього. Вирячила очі, слідкувала за ним, а він, так і сидів на стільці за столом. Тільки змінив позу, нічого не жував, облокотившись, рукою підтримував голову. Бабця різко розмахнулася й вдарила його по голові,
-Ось тобі!
Та не вдалося дуже вдарити, не ті сили в неї, лопатка вискочила. Але чоловік напевно хотів піднятися на ноги, з голови впала шапка, він обома руками схопився за голову і разом з стільцем кубарем полетів на підлогу, впав ниць. Стара швидко скумекала, звалилася йому на спину, мабуть таки трохи подіяв удар, бо він мовчав. Тремтячими руками, стільки стало сили, стягувала мотузку, зв`язала руки. Він ледь - ледь зашевелився, намагався, щось сказати, вона ж взяла, ще й ноги зв`язала. Зненацька повернув голову в сторону, волосся сповзло на обличчя.
Так- так, а борода, як у цапка молодого, чекай - чекай, я на тебе управу знайду . Вискочила з хати , здавалося б полетіла на крилах.Та де там, ті крила в вісімдесят років, але намагалася йти, настільки сили достатньо, аби швидше. Але ж сусід Микола, далеченько живе. Два городи по тридцять соток треба пройти, а це ж багнюкою. Вологий вітерець придавав сили, не відчувала втоми. Але, все ж захекавшись, різко відчинила хвіртку й тут же присіла на кругляк зрізаного дерева, що лежав біля паркану. Загавкав пес, але бабця, ще не могла заговорити. Хапає повітря, наче їй щось заважає дихати. Здавалося – ось- ось вискочить серце, руки трусилися.
Микола в цей час був в хаті. Як тільки загавкав пес, відразу подивився у вікно, за мить стояв біля Орини,
-Тітко, що з вами? Такі червоні на обличчі, що погано?
Старенька, кілька раз, глибого вдихнула й видихнула повітря, кивнула рукою й ледь ворочачи язиком, хриплим голосом,
-Та ні, зараз все розкажу….
Вони вдвох підходили до обійстя Орини. Микола в руці тримав рушницю, бабця вгамувала свої хвилювання, просила,
-Ти ж тільки не стріляй, налякаєш і все. Дізнаємося хто він, а далі видно буде, можливо треба сходити до бригадира. Та тільки я не піду, ти підеш, це ж далеченько.
Чоловік, почувши, що відчиняються двері, почав кричати,
- Гей, хто там! Допоможіть…
Обоє здивовані, за мить стояли перед ним, побачивши молоде обличчя, відняло мову.
Він заволав,
- Бабцю Орино, це ж я…. Віталій..
Старенька, як квочка ходила кругом нього, мов кудахкала,
- Багато Віталиків на світі є.. І яка я тобі бабця, опудало патлате. В подертому кожусі, чоботи й штани в багнюці, як пес бродячий…
Микола взяв стареньку за плечі,
-Ось, зачекайте, тітко присядьте на стільчик, давайте розберемося…
Розв`язав хлопцю ноги й посадив на стілець, навпроти бабці.
Усміхнено позирав, то на Орину, то на молодика,
-Ну хай нам цей гість, чи казку розкаже, чи правду розповість. З яких країв цей птах прилетів…
Хлопець, раз - по - раз кивав головою, з обличчя відкидав волосся,
-Та ви мене розв` яжіть, я ж нічого у вас не крав і не збираюся це робити. Оце своїй бабці розповім, як мене тут зустріли та чим пригостили.
Микола, махнув рукою,
-Так- так, давай докладніше все… Хто ти і звідки?
-Та , я ж з Межирова… Оце їхав на мотоциклі, все попід ліс та під посадки, а тут, на початку села, застряг у багнюці. Мотоцикл підтягнув до першої хати, обіцяли подивитися, щоб ніхто не чіпав.
Він з хвилюванням переводив подих,
- Пригадайте,я ж з бабцею Катериною був у вас, дванадцять років назад. Ну, з вашою сестрою ж , влітку, ще з вашим дідом Іваном ходили на рибалку. Ви не дивіться, що маю довге волосся. Я граю на гітарі в ансамблі, в нас вся команда така, це зараз модно.
Старенька підійшла до серванту,
- Чекай – чекай, не гони вороних коней….
Дістала окуляри й старі, рижі фото, примруживши очі, хитро запитала,
-І скільки тобі нині років? Ось, покажи де моя сестра і хто тут, ще є?
Микола , розв`язуючи хлопцю руки, ледь стримував сміх. Віталій, потираючи затерплі руки, кліпаючи очима, відповів з легким тремтіння в голосі,
-А років мені, оце в жовтні минуло двадцять три …
Під самий ніс, Орина хлопцю тикала фото. Той пальцем показував і всіх називав по імені.
Микола, стримуючи сміх, почервонів, як рак, лоб покрився потом. Та згодом здригалися груди, вирвалося хіхікання, весело до бабці,
-Так… наливай нам по сто грам тітко Орино, будемо знімати стрес.
Старенька, похапцем поклала фото на стіл, зі сльозами на очах, притулила голову хлопця до себе,
- Ой - ой, Боженьку, яке ж непорозуміння. Добре, що голову не розбила.Ти, Віталику, вже пробач мене стару дурепу. Не признала.
А потім виправдовувався,
- Ти б напевно теж не впізнав мене, якби десь зустрілися, скільки років пройшло, давно бачилися.
Й відійшовши від нього до стільця,
- І не знаю, чи й побачуся з родиною, все вдома, діда давненько нема, мабуть Катерина ж всім розповіла.
Хлопець, поправляє розпатлане волосся,
-Та тепер точно побачитися, я ж приїхав за вами. Я ж це… Одружуюся. Побачите, яка в мене гарненька дівчина...
Заясніли сонцем очі, усмішка на все обличчя, навіть трохи почервонів.
Орина вдивлялася в очі хлопця, на обличчя, з надією знайти схожість. Знявся тягар з душі, раділа, що все обійшлося без тяжких наслідків. Раз - у - раз посміхалася, тішилася, як добре, що не забули її, що ще таки, комусь потрібна на цьому світі.
2019р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2020
Він домовлявся, з ними сором`язливо,
Не був рішучий, як всі його начвали,
Хмарин торкався ніжненько, жартівливо,
Брати вітриська, лише спостерігали.
То й що бешкетникам зимовий, весняний,
Ім погуляти, зверхньо розвеселитись,
Він добрий, літній….має бути духмяний,
Сонячним, теплим, не хоче зла навчитись.
Так любить квіти і трави шовковисті,
Й вишневий ранок, ледь розшитий золотом,
Не доторкнеться, до суцвіття в намисті,
Не струсить роси… не повіє холодом.
Такий він, літній… хоча й трохи ревнивий,
Коли зухвалі, по небу темні хмари,
Печаль навіють, вже й зірветься вразливий,
Їх різко зрушить, розсипле теплі чари.
Тихеньким вітром ... сердечним має бути,
Троянді шепіт, зізнання у коханні,
У душі тайна, чи й в змозі він забути,
Як зорі в небі, лиш соннеє зітхання….
Такий він, літній.
14.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879750
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2020
Крап- крап- крап по шибці…
Яке красиве явище природи,
Ми все чекаємо, як нагороди,
Всякчас у душах маєм світлі мрії,
Терпке бажання, щоб збулись надії.
Для душі втіха …
Як мирне й ніжне дощику плескання,
Мов колискова, до самого рання,
Цікаве явище вночі стрічала,
Все дивувалась… Так довго не спала.
Розряд атмосфери...
То блискавиця, раптом різко сяйвом,
Збудила землю. Й громовиці разом,
Перекотились, наче морські хвилі,
Шовкові трави, всміхнені, щасливі.
Дні пережиті….
Так довго спека, випивала соки,
Здавалось краще, наче й мали спокій,
Суховій часто, співав серенади,
Раптово чулись й вривались рулади.
Ховались у житі….
Птахи терплячі і в цю ніч задушну,
Зраділий шепіт - збив дощик посуху,
Вона ж тремтіла, від несподіванки,
Скрізь заясніли земні вишиванки.
Троянди пишні...
В себе ввібрали частиночку сонця,
Вкотре погляну, я тішусь до віконця,
По пелюсточках срібні намистини,
Крап - крап – крап по шибці, течуть краплини.
14.06.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020
Ой, як гарно ж , літо нині,
Є струмочок при долині,
Його сонечко дістало,
Веселіше й мені стало.
Так тепленько! Гусенята,
Мов готуються до свята,
Тож помили крильця й лапки,
Влаштувались біля липки.
Голоси чую лелечі,
Пече сонечко на плечі,
Я з промінням вже пограюсь,
І теж з ними заховаюсь.
З лісу чути соловейка,
В мене є - гарна сімейка,
Мал радісно шепочуть,
Вони теж співати хочуть.
Справді літечко чудове,
Таке класне, кольорове,
Краса всюди, ясний розмай,
При долині маленький рай,
Мій казковий, подільський край.
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2020
Зустрічав літо
Гойдався, жваво гойдався,
Метеличок розгойдався,
На квіточці веселенько,
Зустрів літечко раненько.
***
Ранком
Із джерельця водичка,
Я умию, в ній личко,
Мов у дзеркалі бачу,
Вже дівчинку найкращу.
Веселенько, всміхнуся,
Мене звати Ганнуся,
Гляньте сонечком сяю,
Всіх із ранком вітаю.
І маму, також й тата,
Бабусю й Даню брата,
Тож сімейка дружненька,
І я бачте, гарненька!
***
Хоч маленький хлопчик
Ой, я так люблю літо,
Сяє сонце через сито,
Сія звабливо іскристо,
Вже й всміхнусь променисто.
Промінці посеред квітів,
Дзижчать бджілочки в суцвітті,
Жу… жу – жу, дружно співають
Літо красне прославляють.
Піде теплий, рясний дощик,
Хоч малий, я жвавий хлопчик,
Тож зберу букетик мамі,
Тут слова, звичайно зайві!
Я всім серцем її люблю,
Обійму і поцілую,
Цвіте літечко прекрасне,
Світить сонце, тішить ясне!
05.06 2020р
***
Козенятко
Вечір сонечко сховав,
Туман землю накривав,
Козенятко ме-ме ме,
Гей забули ви мене,
Копитцями туп, туп – туп,
Й ланцюгові стук - стук- стук,
Бабця швидко, вже й тут,
Не могла його забуть,
Біжить козлик ме-ме-ме,
Ой, як любить мене…
***
Пасу каченяток
Каченятка на долині,
Пасу зранку, я ж в малині,
Поблизу малий гайочок,
Дзюрчить радісно струмочок .
Пахнуть ягоди в долоні,
Смакота, вуста червоні,
Вийшла я ,- Кря,- не впізнали,
Подають гучні сигнали.
Радо вмилася в струмочку,
Відпочинок на горбочку,
Тут пасу, я каченяток,
Порахую - сім близняток.
Всі як сонечко жовтенькі,
Веселенькі і гарненькі!
***
Коли ж це настане
/Для розвитку дитини /
У зими срібляста шубка,
А в ялинки шапка з хутра,
Коли сонечко припече,
Шапка вмить, струмком потече.
*
Скажіть дітки коли ж це настане?
Дружно всі – Тоді, як ж сніг розтане!
В яку пору? - ( Як веснонька прийде).
05.02.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2020
Ну ось й весна,з зимою попрощались біля поля. Та хтіла,чи не хтіла, а все ж полетіла, залишивши вологість всюди. Весна ж ясноока дівиця, вдихає повітря на повні груди. Засяяв обрій, золоті промені цілують землю, ведуть дерева й трави в спокусу. Ні, то вже все насправді, не уві сні. А в світанковім сизим тумані. Лиш де - не - де прихований кришталь в бурій траві і паморозь поблизу річки й на долині. Без гомону, без звуку, вітерець принишк, чи ще можливо не прокинувся.
Вода ледь - ледь рябить в ставочку, часом, несміло риба виплесне доверху й знову в воду, розведе кола. Переливається вода то прозора, то кольорами синім й зеленим і неначе дзеркало для неба. Ледь сизуваті хмари ближче до заходу. Зі сходу білі хмаринки – перлинки, купаються в золотистих променях. Ледь сизуваті навіюють сум та в той же час, проводжають зиму на спочинок.
Торкнулись промені дерев, кущів в пробудженні світлі мрії. Вже відлітають сни сумні, весни цілунок, несе надію. Що вже позаду, той невеличкий морозець, а часом й сніг місцями по країні, а то пороші злегка вкривали землю. І часом лихий вітер наспівував серенади.
Серед людей панічний настрій – коноровірус розлітається по світу. Ну, а природа навесні все ж має свою волю. Останні сніги розплакались по полю і ті, що поховались по ярах, стекли струмками., забрали зимовий сум, вологи додали землі. Вже й шпак озирається навкруги, ховає голову у шпаківню. І ніжний погляд до подруги, веселим співом про кохання вселяє надію. Воркують веселіше голуби, птахи злітаються до лісу. Стрімкі річки порушили береги, в собі втіху несуть, розлитися, відчути волю. Останні груди снігу скидають пагорби і гори, величний погляд світліше до небес. І ось вже скоро квітень. Ведуть розмову квітучі котики вербички і розсипають пахкий сонячний пилок довкола. Нагадуючи нам, що принесе свято Вербної неділі і згодом зустрінемо Паску і пролунає Христос Воскрес! Воістино Воскрес!
І ми в весняній метушні, радо сприйняли весну з первоцвітами.І поспішає бузок, розкриває повні бруньки, а під ним мати й мачуха, як краплі сонця, переливається, виблискує, дарує оку сонячний привіт. А в лісі пробуджуються кущі і дерева, берізка – білявка тягне віти, в бажанні відчути поцілунок сонця. І вздовж дороги прокинулися, висунули перші зеленаві травинки і заблистіли по них ранні роси. Весна, як пташка, розправивши крила, з вітром, мов під музику скрипаля зазиває народ до весняних робіт.
Вже й травень місяць впевнено зустрівся з сонцем. Але ж забракло сили, чи порозуміння з ним. Частіше хмари заглядають до віконця, а то бешкетував суховій. А там, у величних горах Карпатах, де вершини підпирають небо,часто сніги прикрашали, одягали шапки - вушанки. І хизувалась зима, що, ще здатна навідатись у гості. Та все ж весна з сонцем домовилась. І руйнувала зими забаганки. Вже гуркотіло скрізь довкола, зривалися з вершин гір лавини снігу, струмки води в стрімкі річки впадають й ледь - ледь пробившим травам приносили втіху. Та все ж часом морозець встеляє дорогу, сріблив стежини, вже й підкрадався до малини. Яка в журбі позирала вдалину, де сонце на хмари одягало золотисту одежину. І вже лунали перші грози. Блискавиця навпіл розрізала небо, і грім гримів, розносив звістку, про впевненість весни. А частково схід і центр країни в цю пору стогнав, чекав дощу, бажав умитись після зими. Донбас, Луганск все ще палає, ніяк не може позбутися війни. На жаль там шостий рік гинуть герої, відважні доньки і сини.
Здавалось згодом потепліло, та то лише на якийсь час. Бо неначе квітень, так зачастив у гості, що принишкли вже квітучі черешні й вишні. Й на якийсь час завмерли бруньки пишні. А, як розкритися й для кого? Бджолиного оркестру, не чути ніде, лиш часом джміль зненацька загуде. Та й той тікає в свою хатину, на жаль тоненьку має одежину. А там, в селі, давно вже вулики надворі. На вході кожного, як на дозорі, кілька бджолинок, мов вимірюють температуру, чи й полетіти? Хоча б на мить красу дерев і квітів уздріти. Та холод крильця припікає, вже й кожна в вулику зникає.
І зажурилася весна - дівиця. Як холодний вітер вгамувати? Й злетіла в небо, до хмар поближче. Ану гайда, спустіться нижче! І врешті – решт, змийте з землі журбу. Нехай здіймаються трави шовкові від зимового сну. Й потішила весна трошки. Відцвіли вже весняні квіти, а в полі підростає стебло волошки. Озимина доволі підросла, вбралася в силу. В надії буде мати щасливу долю. Черешні, сливи, вишні по них ягідки зеленуваті. Вже й зав`язалися яблука й груші. Й пташки, що повернулися з вирію у захваті. В садах, гаях, лісах, лунають веселі пісні й гомінкі звуки.
На жаль, не скрізь по Україні так відбулося. Холод і дощ надовго вкрили землю. Тепла замало, ховає пташка яйця у гнізді. А друг її співом запросить сонце у вирії надій. Щоби нарешті весна стала тепліша і добріша.
І кожен з нас чекав ранку і тепла. Вважав, що весна має бути красива й добра. Та не вдалось їй все до ладу зробити. А, що ж нам залишилось? Надіятись й жити. Стрічати літо, хоч є прохолода. Та все ж кожен з нас в надії - буде краща погода. І дай нам Бог дожити до літа. Щоб було більше тепла і світла. Щоби, що росте в садах, лісах, гаях і те, що зійшло в полі й на городі втішало нас. Бо й справді ми живемо у важкий час.
З Початком літа Вас, шановні!
Хай кожен з нас зустріне Зелені свята! Хай запанує скрізь мир і доброта! Хай підростає жито, хліба й буде щедрим урожай! Щоб процвітала ненька - Україна! І наш квітучий, рідний, солов`їний край!
31.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2020
Лоскоче вітер, щипав мороз,
Моє обличчя червоніє,
Немов попала, я під гіпноз,
Раптовий вітер, злегка віє.
Іскрять сніжинки – діаманти,
До серця холод проникає,
Далеко ти, а я з думками,
В душі журба… сніг пролітає.
…
Тебе кохаю… ту стежину,
Хоч і під снігом, таки знайду,
Блистить кришталь, снує ряднину,
Вітер несе голос, - Я іду!
Віру не втрачу, хоч заметіль,
Давно пече, тіло холоне,
Та я вгамую увесь цей біль,
Здолаю відстань й перепони…
Ти там, на сході… та я прийду!
Лютий 2017р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878608
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2020
Мене забув? Чи смієш сприймати,
Колись казав, очі діаманти,
Чому сьогодні, подався в світи,
Знов знаю будеш, себе картати.
Ранкове сонечко, хоч й засяє,
Та я ввижатимусь, вкотре тобі,
Кохає серце, душа страждає,
Все ж розібратись, не хтів у собі.
Чом поспішав? Вже й холодна кава,
Аж розтривожив, закипіла кров,
Невже тобі, стала не цікава?
Чом ти не випив, цнотливу любов.
Мене забути, чи й посмієш ти?
І тих прекрасних диво - вечорів,
Серденько ранив, як посмів піти?
Зникала постать… між прожекторів…
2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2020
Ледь – ледь світало за вікном… Максимко кліпав очима й морщив носа, перевертався з боку на бік. Ото … й чомусь вже не спиться? Була в нього така звичка, вкотре рукою тернув під носом. І вже підвівся, широко розставивши ноги, сів у ліжку, почухав чуба. Терпіння лопнуло, здалося в роті пересохло, зліз з ліжка, босоніж поплентав на кухню. За мить, перед ним, в нічній сорочці, стояла мама. Здивовано дивилася й знизавши плечима, запитала,
-Тю, Максимку, чому не спиться? Та чи раптом не захворів?
Переминається з ноги на ногу, не знав, що їй відповісти, кліпав оченятами. Та все ж тихо сказав,
-Чомусь не сплю. І все думаю… Ти вчора сказала, що Таня і Люба мене виведуть в люди. Оце лежу, згадую, в голові крутиться, швидше б це сталося, щоб я дізнався, як це в люди?
Мати мило посміхалася, а він дивувався її веселості. Ледь стримуючи сміх, взяла за руку, вела назад до ліжка. Тихо заговорила,
-О мій маленький! То я так сказала, бо ж сьогодні на центральній площі міста масове гуляння до Дня захисту дітей. Там проводитимуть різні ігри, конкурси, буде концерт, продаж сувенірів, солодощів. Підеш разом з з сестричками, оце те, воно і є «підеш в люди». Тобто будеш там , де багато людей. Це трохи далеченько, щоб пішки йти до центру, автобусом швидше. Ми й справді живемо в мікрорайоні, де садочок близько, робота й зовсім поруч поліклініка. В нас свій дитячий майданчик, майже всі один одного знаємо. А це ти будеш бачити багато незнайомих людей, але можливо і когось з наших зустрінеш. Тож гайда в ліжко, ще лише пів на п`яту ранку.
Накривши його ковдрою, прилягла поруч, погладила по голові,
-Спи сонечко моє, спи…
Він лежав, кліпав очима і думав. Здалося зрозумів, що на нього чекає щось нове. Цікаво, яким буде цей день? І це його трохи бентежило. Поглянув на маму, вона тихенько, мелодійно сопіла. Зморщив ніс, на його обличчі повільно розпливлась посмішка. Вже заспокоївся, підсунувся ближче до неї і заснув.
Гучні звуки розрізали тишу… За вікном ясно світило сонце. Максимко відкрив очі, посміхнувся. О! Напевно нам повезе, буде гарний день. Таня і Люба голосно сперечалися. Вони близнючки і завжди одягаються однаково. Тільки без крику цього не відбувається, в що ж нарешті краще одягтися? Суперечка йшла про футболки, в яких йти і які під них одіти блейзери? О! Добре що нагадали. А я, не мрію стати моряком та моя футболка в білу й синю полоску, а спереду зображений Мюнхаузен. Мені мама про нього казку читала. Але ж де й мій куптур? Можливо й справді буде пекуче сонце, ще нагріє мені башку, як було того літа. Тоді так зле стало, мама сказала перегрівся. Сестричкам добре, вже майже дорослі , недавно святкували їм день народження. Чотирнадцять років, нічого собі, по зрівнянню з моїми п`ять з половиною. Вони симпатичні, тато їх називає синьоокими пампушечками. Та я не думаю, що вже й такі товсті. А мама каже дівчатка входять в сік та, як це не знаю. Коли запитав її, то вона тільки посміхнулася й сказала,- Підростеш - узнаєш. А мені вже зараз все хочеться знати. Он букви і числа вдовбують в голову, а цього пояснити не хочуть. Та я люблю своїх сестричок, вони часто мене заводять в садочок. Їх школа в другому мікрорайоні. Я того року туди з татом ходив. Шкода, що тато на роботі, мама каже не вихідних, ні прохідних. Він на залізниці машиністом працює. Важка в нього робота, вдень і вночі спокою нема, це теж так мама каже. Хоча сама теж працює на залізниці, але старшим касиром. Добре хоч вона не ходить в нічну зміну, люблю коли мене вкладає спати.
Від роздумів відволік сміх. О, вже не сперечаються. І злізаючи з ліжка,за мить був біля їх кімнати, хитро заглянув,
-Гей! Привіт! Своїми суперечками та сміхом мене розбудили.
Дівчата посміхалися. Таня поправила розпатлане русяве волосся на лобі й сказала,
-Ну що малий Мюнхаузен, вже прокинувся?
Він відразу скривився, не любив коли його так називають. І з розгону кинувся до неї, намагався вкрити ковдрою,
-Не називай мене так, я тобі вже скільки раз говорив!
Раптом в дверях з`явилася мама,
-Так, я пішла на роботу, ви тут самі впораєтесь.
На столі поклала триста гривень, -Гадаю, вам досить на розваги. Хай Макс катається на електромобілях, ну морозиво, солодощі, тільки не багато.
Люба різко піднялася, звісила ноги донизу й запитала,
-А як він вередуватиме та ще щось захоче?
-То дасте йому виволочки. Та й приїдете додому,- відповіла мати.
Він, вирячивши очі, подивився на неї. Цікаво, що таке виволочка? І яка вона на смак солодка,чи солона?
За мить, Таня накинула на нього ковдру,
-Так заховайся і не слухай розмови дорослих, це не правильно.
Після сніданку Максимко складав пазли. А сестрички одна одній плойкою підкручували кінчики волосся, яке ледь дістало плечей. Сміялися, задивлялися до дзеркала, милуватися розкішними завитками. Він спостерігав за ними. Ото й насправді дівота, так каже тато, мабуть він правий. Хочуть бути красивими, вже до них часто приходять однокласники. О! А, як вони верещать, коли в хлопців виграють в шахмати. Шкода, я ще не вмію в них грати. От в шашки грати, мене тато вже вчить, здається трохи петраю.
Вони ледве влізли в автобус, який прямував до центру міста. Йдучи по алеї, Макс дивувався. А люду скрізь, як комах. Навіть з малюками в колясках і зовсім старенькі з паличками є. Метушня й такий гамір, аж, час від часу, аж у вухах лящало. Крізь гамір, здалеку,то гучніше, то тихіше проривалася музика й слова якоїсь пісні. Справді, такого напливу людей, він ще не бачив. Вздовж площі виставка картин з Будинку дитячої творчості, їх продавали діти. Любувався картинами, що були намальовані олівцем і фарбами. Приваблювали картини, на яких зображені герої з мультфільмів. З розкритим ротом задивився на картину з бісеру, вона блищала на сонці, переливалася. Люба стиснула руку й гучно,
-Дивися муха залетить, прикрий рота.
І чого чіпляється, догнала думка. Та тут же побачив усміхнених Сашка й Володю, які підходили до них. О, вже й кавалери тут, як тут. Це були однокласники сестричок. Він радо звільнився від Любиної руки. Почав вертітися, позирати на всі сторони. Вже від компанії чув гучний сміх й зажавши губи, хитав головою. Чи довго будуть базікати, вже їсти охота.
Та вони наче прочитали його думки. Таня схопила його за руку,
- Ну давай, досить вертітися, йдемо в кав`ярню.
Смачно пообідавши, з кав`ярні виходила молодь. І Макс, задоволений обідом , теж поспішав на вихід. Розмахував руками. Ото, як класно пообідали, пельмені, шашлики, «Кока -Кола». Оце свято, справжнє, цікаве, смачне і солодке. Він уважно прислухався у кав`ярні,коли замовляли страви та слово «виволочки» так і не почув. Хоча б побачити, що воно таке? Весело спілкуючись, підійшли до надувної гірки. Неподалік кілька дітей стояли біля батута і дитячих електромобілів.
Це ж так класно! Макс, з сяючим обличчям, тішився за кермом поліцейської автівки. Люба розрахувалася з касиром і дозволила іще покататися на білому Мерседесі. Вона ж з друзями направилася до лавки, яка, саме в цю пору, звільнилася. Братик інсцинував своє задоволення, примружував очі, весь час посміхається й хитає головою. Хотілося їх покликати, як бувало вдома, коли грався з друзями на дитячому майданчику, але тут стримував себе, пообіцяв же мамі бути чемним, не капризувати.
Ну от, напевно вже й досить розваг. Він ледве задерав ноги, нарешті виліз з батута. Хоча й зняв каптур, коли скакав, та все ж все обличчя було в краплинах поту. Стоячи на асфальті, йому все ще здавалося,що він скаче. Обома руками тримався за Любу, вона серветко витирала його обличчя. Він так втомився, що й не проти лягти поспати. Йому трохи набрид навколишній галас, ця метушня, хотілося додому.
Проходячи біля великого білого будинку, раптово заграла весела музика, гучно запрошували на концерт. Всі люди ринулися ближче до сцени і вони теж пробралися, як найближче, щоб було видно Максу. Де й сила в нього взялася, стояв, як на пружинах, захоплювався танцями й дитячими піснями. Хотілося й собі, разом з дітьми, гопака потанцювати. Ото краса. Підскакував та інколи рукою витирав спітнілого лоба. Оце,свято! Справжнє диво! А то тільки по телику бачив. Так то ж зовсім не те. А тут все тільки діти виконавці, молодці, а красиво як! Він часом почував себе метеликом, розправляв руки й вигинався, як дівчатка в східному танці. Його вразили яскраві костюми виконавців, дружність та їх веселість. Як добре, що я потрапив на це свято. Озирався до сестричок і вже не вперше помітив, що Таня приглядалась в телефон. Але колись все закінчується і вона згодом взяла його за руку,
-Ну досить, вже наскакався…. Шкода, що пізно розпочався концерт. Та нам час іти додому.
Ніхто не заперечував, бо справді всі пристали. Але по дорозі, біля переходу продавали солодку вату, заварні тістечка та морозиво. Хіба хто зміг би пройти мимо таких пахощів ? В Макса засяяли очі, смикнув за руку і обвів всіх поглядом,
-Я теж хочу і тестечко й морозиво!
Гучний сміх загубився в натовпі людей. За кілька секунд, вже задоволено смакували, хто, що хотів.
Люба серветкою витирала Максу уста.,
-Так, досить, наївся, нагулявся, поспішаймо додому, йдемо на автобус.
В автобусі тісно і душно. І куди вони всі їдуть, позираючи на всіх, дивувався хлопчик. Він стояв між двома сестричками, повернутий до вікна. В очах мерехтіло, наче кудись летів. Люба раптово підхопила його за плечі,
-Ти, що засинаєш? Чому руку відпустив?
В відповідь здвигнув плечима, промовчав. Сам не міг зрозуміти, як це його потягнуло на сон.
Коли вони вийшли з автобуса, свіже повітря наче й справді пробудило хлопчика. Дівчата взяли його за руки. Люба, поправила на своїй голові каптур, сказала,
-Так, давай поспішаймо, ми тебе заведемо додому, а на нас чекають хлопці. Ми, ще хочемо прогулятися по парку.
І де в них та сила, подумав. Сон наче втік, але ноги не слухалися. Як це я маю, ще на п`ятий поверх піднятися?
Сестри підіймалися по сходах, обоє взяли його за руки. Переглядаючись, голосно сміялися з нього коли він, після третього поверху зашпортався, ледь підіймався,
-Ой, я вже не можу… Де той тато? Він би давно мене на руках поніс…
Таня весело запитала,
-А, що Максе сподобалося свято?
Він тільки кивав головою. Мав такий вигляд, наче в нього вже й сили заговорити не було.
На них вдома вже чекала мама. Люба, щось прошепотіла їй на вухо і вони зникли за дверима.
Мати, посміхаючись, подивилася на сина,
-Але ж вигляд у тебе, як у вичавленого лимона. А очі сонні, наче ти зо три ночі не спав. Йдемо в ванну.
Він не заперечував, під струмом ледь теплої, води освіжився, збадьорився. Захоплено розповідав, як йому все сподобалося. Та вийшовши з ванної кімнати, задумався і вже за кілька хвилин скривився.По ньому було видно, що в нього зіпсувався настрій. Замотаний в великий махровий рушник, надувши губи, лежав на дивані, дивився в стелю.
-Ти чай будеш пити?- запитала мати.
- Не хочу твого чаю, - закрив обличчя рукою.
Вона здивовано до нього,
-О! А, що щось сталося? То такий веселий був, а нині, як щось тебе вкусило.
У відповідь, повільно, сердито заговорив,
-Вкусило… вкусило. Нічого не вкусило. Ти сказала, щоб вони мені дали виволочки. Я чекав – чекав, так і не дочекався.
Ледь стримувала сміх,
-Ти напевно гарно поводився…
Він не чекав, що скаже далі, перебив її,
-І поводився чемно і не капризував,а вони мені її все рівно не дали.
Ніжний погляд до сина, почервоніла, мовчки натянула на нього піжаму. Він метляв руками, забрав її руки від себе, сердито зазирнувши, сказав,
-Я, що сам не можу заправитися… дай, я сам … дай….
Обійнявши, взяла на руки, понесла в кімнату. Поклавши в ліжко, з усмішкою на обличчі сказала,
-Ти перевтомився. Тобою керують емоції. Закрий очі, заспокойся і слухай. Я тобі зараз розповім, що ж означає слово » виволочки».
Макс закрив очі та відкрити їх, вже забракло сили. Слова мами лунали мелодійно, немов колискова. Це лише кілька секунд і він наче десь летів. Перед собою бачив діток, що танцювали на площі, а потім, немов туман і все зникло. Вже й тихенько сопів.
2019р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2020
Моё желание, пусть ветер стихнет,
Облака стынут, уж сбросив слезинки,
В круговороте, в той неразберихе,
Ведь там прячутся сомнений песчинки.
Весны страдание, скажи как же мы,
Ты так далёк, за волнами ушедший,
Мечты разбились о причал, уйти от тьмы,
Душевный крик, счастья не нашедшей.
О, брызги волн, в них не нашла утехи,
Нету следов, не услышу, слов о любви,
Лишь чаек крик, ловлю в небесном эхе,
Отвечу я… попрошу, цепи не рви.
Сияет месяц, уж тонет в глубине,
Он не один, таит мерцание звёзд,
Мечты летают о тебе в вышине,
Дай мне терпения, путь в жизни не прост.
20.05.2020г
Стих написан к картине
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877750
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.05.2020
Вітер колише весну - дівицю,
Вона між квітів мило сміється,
Не відпускає її блудницю,
Сором`язлива, не піддається.
Тихенький шепіт, не обіймайся,
Такий холодний, неначе айсберг,
Не сяють зорі й не сподівайся,
Я не накину на себе зашморг.
З дощем лютуєш, серденько краєш,
Жага літати, сіять доброту,
Ти ж божевільний лиш заважаєш,
Не витанцьовуй, марно не чатуй.
Пливуть хмарини, розвій повсюди,
Нехай промінчик, ляже на квітку,
Теплом сповиє ніжну пелюстку,
Любов зігріє, всупереч смутку.
Не по дорозі, нам із тобою,
Сонце - за друга, я хочу мати,
Щоби землиця вмилась росою,
Щоб соловейко хтів заспівати.
Притих вітер, немовби на згоду,
Утік дощик… вже й стрепенувся гай,
Мабуть відпущу, лиш шануй вроду,
Прошу тебе….. у відчай не впадай.
Врешті зігрілась весна - дівиця,
В окрузі сяють сріблясті роси,
Небо в блакиті, квітне землиця,
Вона ж красуня, всміхалась сонцю.
27.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877500
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020
Чи дорогу загубила в квітах,
Мабуть стала, не на ту стежину,
Та назвалась, матір’ю вже в літах,
В переході, кинула дитину
Не пішла б, серденько так тріпоче,
Крикнуть хоче та не має сили,
І зростила б, хтось скаже не хоче,
І осудить... та світ став немилий.
Катма хати, забрали за борги,
Чоловік, то ж втік, знайшов багату,
Де безхатьки, майже всі вороги,
Їм би втішитись й дай за сон плату.
Душа в п`ятах, чи заберуть дитя?
В які руки, потрапить нещасне,
Щем під серцем,чому важке життя,
У очах, вже сум й віронька гасне.
Два дні поспіль, зимно в переході,
Хоче їсти… в грудях зовсім пусто,
Маля плаче, а що перехожі?
Спішить кожен, має своє русло.
Згасло світло, поплентала в місто,
Дитбудинок, ще горять ліхтарі,
Дитя клала й дороге намисто,
І молилась й плакала при зорі.
Пробач синку! І ти наш Всевишній!
Піду в найми, жебрачити сором,
Помолюсь, щоби син був не лишній,
Не святій землі, де гуля морок.
24.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2020
Я встану рано, у тиші глибокій,
Та хто ж порушив, мій нинішній спокій,
Очей торкнулась, магія яскрава,
Та це ж край неба.... виграє заграва.
Проміння навпіл розріза сміливо,
Все піднебесся, мов сором`язливо,
Не в поспіх зніме, вуаль зорянисту,
Розсипле роси, на землю барвисту.
Вся заіскриться в срібному віночку,
Йду день стрічати, вже й чую в садочку,
Птахів переспів, так люблячих весну,
Й не пошкодую, що раненько встану.
16.05.2020 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020
Не все вміла, ще не все встигла,
Я зробити, на своєму віку,
Тож не птаха, не маю крила,
Не літаю, а просто живу.
Так, як всі, тішуся природі,
Роки мчать і не повернути,
Озирнусь, якось при нагоді,
У минуле, захочу пірнути.
Як та вишенька підростала,
Мабуть схожа на родинний сад,
Була радість і бід зазнала,
Ну а молодість, як виноград.
Вино вишні - п`янить кохання,
Така доля, стежка, чужинна,
Спів пташиний, чи зірка рання,
В душі тягар, стекла сльозина.
Час летів, все ж укоренилась,
Й зарясніла вишенька цвітом,
Тим що мала задовільнилась,
В буття погляд, втіха світом.
Вже три вишеньки й наречені,
Батькам втіха, журба позаду,
Не пусті роки, а шаленні,
Онучата несуть розраду.
У житті, є усяке – різне,
Та живу, я вдихаю нектар,
Із квіток. Часом дуже дивне,
Відчуття, те мов пила узвар.
Маю силу, дякую Богу,
Як живу?Іще топчу спориш,
Світла мрія, вклонюсь порогу,
Легше жити, коли щось створив.
Не могла, іще я не встигла,
Все зробить, на своєму віку,
Бо не птаха, не маю крила,
Не літаю, а просто живу.
24.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2020
Чогось встала спозаранку,
Одягти мо" вишиванку?
Нині ж свято, кажуть люди,
Та чи всуну свої груди.
Лип на вікна, до Івана,
Одна клявся і кохана,
Сусід бравий, молоденький
А цілує, солоденький,
Ще й торкнеться грудей ніжно,
Вдвох на ліжку надто тісно,
Дуже любить, щоб був знизу,
Спокушає до стрептизу.
На мені ліфчик й спідниця,
Тож вгодована младиця,
Каже любить, бо пишненька,
Де торкнеться, скрізь м`якенька.
Напівгола по стежині,
Хай зрадіє, вже йду нині,
Попід вікна й вмить у двері,
На порозі чую - Мері,
Я давно, жінок не маю,
Лиш одну… тебе кохаю.
Крок назад, держу спідницю,
Ой так мабуть не годиться,
Крик,- Це хто? Секс- робітниця?
Мене вздріла,- Чи мо»сниться?
А сама ж немов та тріска,
По мені очима блиска,
В душі біль, взяла образа,
Ой Іван, ах ти ж зараза.
Вчора в ліжку обіймався,
Мені клявся закохався,
Та мовчу роки завада,
Я до неї, вдаю рада,
-Замок щойно поламався.
Він за стіл, враз заховався,
-Тітко Віро, -гукнув за мить,
Хоч мовчу, під серцем щемить,
Вдав, що чинить мені замок,
А упрів, як той козел змок.
Очі бігали ховались,
Отак мовчки й попрощались,
Вже доплентала додому,
От так свято! Мала втому,
Основне, я зрозуміла,
Закохати не зуміла.
Чи двадцять років різниця?
Вже дійшло, то ж не дівиця,
А вона, то справжня квітка,
Буде в нього, славна жінка...
Попередить, я хочу всіх
Молодь зваблювать - мабуть гріх.
21.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020
У нас сьогодні справжнє свято,
Тож подивись на мене, тато!
Яка на вигляд доня зранку,
Я одяглась у вишиванку.
Повсюди трунок, квітне бузок,
То, як і вчора, не йду в садок,
І що за дні, знов стривожити,
Цей карантин нам продовжили.
А за вікном сонячний ранок,
Я сумувати вже не стану,
Мамі всміхнулася, так мило,
А вишиванка,просто – диво!
Я мамі дякую за працю,
І поцілую свою бабцю,
Цей фартушок, її робота,
Аж танцювать, взяла охота,
Тож вже згадала свій садочок,
Та й руки в боки йду в таночок.
Мов мак червоний, ця спідниця,
Хай звеселиться вся світлиця!
Щоби по личку, аж рум`янці
Класно мені у вишиванці!
20.05.2020р.
***
ШАНОВНІ ДРУЗІ, ЧИТАЧІ!
ВІТАЮ ВСІХ З СВЯТОМ ВИШИВАНКИ !
МИРУ! ЗЛАГОДИ! ЗДОРОВ*Я!
ДОСТАТКУ! ЩАСТЯ В КОЖНУ ДОМІВКУ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020
Начало лета… за окном уже светло. Солнечные лучи пробивались сквозь тонкие голубые шторы, достигли кровати. Некоторые из них касались милого личика с задорным курносым носиком, ласкали светлые кудряшки волос. Лучи солнца касались её век, заставляли открыть глаза. Она едва открыла их и потягиваясь, повернулась на бок.
Вот уже и утро, наверняка будет хороший день. Лето, красное солнышко, голубое небо и много - много всяких цветов, вот что теперь буду рисовать. Интересно, мама спит, или уже проснулась? Наверняка проснулась, но скорее всего, еще нежится в кровати. А так хочется к ней, залезть в теплую постель и обнять её.
Она, вспомнив, улыбнулась … О! И мне так же хочется, как, наверное, хотелось маленькому птенцу под мамино крылышко. Вчера с мамой ходили в парк, случайно, у куста услышали чириканье птенца. От любопытства заглянули в куст, а там…. В гнёздышке чирикал взъерошенный маленький воробушек. Он едва открывал глаза и чирикал, звал на помощь. Потом мы быстро отошли подальше. Присев на скамью, следили, скоро ли приедет его мама? Но нам не пришлось долго ждать. Как только отошли, она сразу слетела з дерева, попрыгала у куста и исчезла среди веток. Он больше не пищал. И я так хочу, но пищать же не буду.
Её голубые глазки засветились радостным блеском. Встав с постели и подтянув штанишки пижамы, слегка покачиваясь, направилась в спальную комнату родителей.
В это время Светлана уже не спала. Она пересматривала журнал «Мама и малыш». Ведь ей до родов осталось два месяца. Когда родилась Вика они жили в поселке, ей помогала мама. Сейчас же как всё будет? Лёгкое волнение теребило душу, сможет ли справиться одна. На мужа надежда маленькая, с утра и до ночи, каждый день на своей фирме; по техническому обслуживанию и ремонту машин. Приходит домой вечно уставший,голодный как волк. С одной стороны, хорошо, что с дочкой всё время дома, есть время приготовить кушать. С другой стороны, все же плохо, что дочь не ходит в садик, ведь ей осенью идти в школу. Лягу в больницу, опять придётся нагрузить маму. Если бы помоложе, а то ведь года берут своё. Да еще, эта гипертония её мучит.
Под дверью, Вика прислушиваясь, сделала несколько шагов, приоткрыла её.
-Мама, к тебе можно?
Дочь прервала её мысли. Отложив журнал в сторону, улыбнулась,
-Ты уже проснулась? Ну хорошо, иди приляг возле меня.
Дочь , поправив рукой свои волосы, подошла к кровати.
- Да только осторожно!- подвигаясь, заметила Светлана. И гладя её по голове, продолжила,
- Будь осторожна. Смотри не толкни меня.
И всё же, немного отодвинулась. Дочь мило улыбнулась, прилегла рядышком, заглядывала в глаза,
-А что, тебе братик не дал поспать? Опять толкался. Мам, дай я послушаю какой он вредный.
-Ну, что ты дочурка, он совсем не вредный. Это так должно быть. Это он даёт понять, что с ним всё в порядке.
-Вот видишь, ведь я не зря у нашего дома рисовала аиста. Ты мне тогда рассказала, что есть такая примета, что если аист прилетит к кому – то, значит родится ребёнок. А я знала, что у меня будет братик.
-Откуда, солнышко?- внимательно, немного с удивлением, заглянула в её глаза.
-Вот знаю и всё,- она обняла её, поцеловала в щеку, хитро посмотрев,
- О мам, дай я послушаю как он стучит.
Слегка улыбаясь, взяла руку дочери, легонько приложила к себе.
Затаив дыхание, хлопала глазами, прислушивалась. За несколько секунд отодвинулась,
-Нет, ничего не слышу. Он не хочет чтобы я его послушала.
-Наверное уснул, вот ты его и не слышишь,- сразу поразила, хотела обнять дочь. Но она, надув губы, слезла с кровати,
-Пойду к себе.Ты всё равно его будешь больше любить, чем меня. Я знаю…. Да, ты сегодня сможешь мне заточить карандаши? Почти совсем стёрлись,
-Ну конечно, моя маленькая художница. Только сначала позавтракаем.
Провожая её взглядом, вот странно, почему так часто говорит, я знаю. И этот её рисунок с аистом, ещё до зачатия ребенка.Твердила, что будет братик. Вдруг вспомнила, что недавно, стоя за спиной дочурки, увидела рисунок. Девочка с жёлтыми кудряшками стоит на кладке у реки и подписано- «это я». Странно, а ведь одну к реке никогда не пускали и откуда взялась кладка? Фантазии… А может соскучилась за рекой, хочет к бабушке, в поселок. Да там красиво и мне бы туда поехать, ведь воздух свежее, да и спокойнее, чем в городе. Но ведь Руслана одного оставить нельзя, ему сразу даст о себе знать гастрит.
На кухне свистел чайник… Вика, уже одета в синие шорты и жёлтую футболку, ела овсяную кашу на молоке. Немного задумываясь, обратилась к ней,
-А ты мне сказку прочитаешь?
Мать, выключив чайник, удивилась,
-Что сейчас?
-Угу! А что нельзя. Мне так хочется рисовать, но тишина меня пугает. А мультики надоели. И вообще , разве сказки можно читать только на ночь?
В ответ, слегка сдвинув брови, возразила,
-Ну почему? Я просто должна приготовить кушать, а уж потом…
Дочь встала из –за стола, слегка закрыла глаза и тут же открыла их,
Спасибо, всё было очень вкусно. Мама, я тебя жду.
И слегка наклонилась. Сдвинув плечами, расставив руки в стороны,
-Я как самолёт полечу и с высоты брошу зернышек воробушкам.
-Хорошо, только осторожно на балконе!
- Не волнуйся, там, мне ничего не грозит. Я им в коробочку насыплю, а сама спрячусь за дверью. Буду любоваться, как они будут один за другим прилетать, чирикать и клевать зернышки. Потом я их нарисую.
Прошёл месяц, без приключений проходили дни.В хорошую погоду, после обеда ходили в парк. Девочка почти каждый день рисовала цветы, солнышко, безоблачное небо и даже пыталась красиво нарисовать птиц.
А время спешило…. Светлана не очень хорошо себя чувствовала, отекали ноги, поэтому последнее время в парк не ходили. Большую часть времени, Вика на балконе занималась рисованием.
Однажды в обед, Светлана, насыпав для дочери гречневый суп , погладила по голове,
-Я кушать не хочу, пойду прилягу. А ты, моя умница, сама поешь и может мультики посмотришь?
В глазах дочери грусть, унылое лицо, тяжело вздохнув,
-Иди мамочка. Не волнуйся за меня. Я уже большая. А у тебя ножки пухнут из- за братика? Это что навсегда?
-Ну что ты, солнышко, это иногда так бывает, со временем всё пройдет.
Она ушла, но не в спальню, вышла на балкон. Грустное лицо дочери её взволновало. Ведь пару дней назад, еще весёлая была, хохотушка, а это ходит, как в воду опущенная. Интересно, что она сегодня нарисовала? На маленьком столике лежало два рисунка. На одном из них, изображена зелёная высокая трава и голубое небо с оранжевым солнцем. И три фигуры, подписано; папа, мама, братик. Интересно, а почему себя не нарисовала? Второй рисунок , ещё больше удивил. Река разукрашена в серый и тёмно синий цвет, а небо почти всё затянуто чёрными тучами, вдалеке, в самом уголке, красная стрела. Такой представила грозу? Странно, буквально три дня прошло, как была гроза, небо не было таким. С балкона смотрела вдаль. Охота прилечь, совсем отпала, хотя чувствовала себя неважно. В это время услышала, как дочь включила телевизор. Шёл мультик - « Губка Боб Квадратные Штаны». Войдя в комнату, увидела, что она полулёжа на диване, простым карандашом что – то пыталась начертить в альбоме. Она, слегка торкнулась её кудряшек, строго сделала замечание,
-Вика, ты же знаешь, я запрещаю тебе рисовать в таком положении. Ну отдохни малость, ведь у тебя уже и так много рисунков.
Не перечила, она сразу удобно уселась, улыбнулась,
- Ничего, зато это будет память о моём детстве. Разве не так? Ты же их не выбросишь?
-Ну, что ты, они всегда будут в твоей комнате. Расставим по полочкам. Скоро пойдёшь в школу, будет меньше времени для рисования. Подрастёшь, взрослой станешь, сама будешь удивляться своему таланту. Вот только к тебе вопрос. Почему на рисунках река такая темная? И на другом рисунке подписала нас, а себя что, забыла нарисовать?
Вдруг изменилась на лице, её взгляд показался задумчивым, смотрела в окно,
-А меня там нет…. А я у бабушки буду,что здесь непонятного? Мам, а как вы назовёте братика?
- Ну вот родится, тогда все втроём и выберем ему имя, - погладив её по голове и поцеловав в лоб, продолжила,- Ну я пойду, что –то устала.
Прошло около недели, Светлана поглядывала на дочь,удивлялась. Всё таки семь лет не пять. Может так взрослеет? Стала замкнутой и уж очень послушной. Но может это и к лучшему.
Она, в который раз, хотела дозвонится к маме, но телефон находился вне зоны. Да связь конечно, не лучшего качества. Смотрела на календарь, а ведь ещё день - два и малыш появится на свет.
Буквально на второй день, Вику разбудил отец,
-Дочурка, открой глазки, просыпайся! Я уже готов отвезти тебя к бабушке.
- А что мама уже в больнице?- резко сорвалась с кровати.
Обеими руками протёрла глаза. Поправив волосы, смотрела на него.
-Нет, она дома. Вот в рюкзаке твои вещи. Мы так решили, она завтра поедет в больницу, а я тебя отвезу сегодня.
Она вдруг часто – часто заморгала глазами, немного щурясь, словно вспоминая,
-А альбом и карандаши положила?
-Ну конечно, не волнуйся! И сказки положила, там тебе бабушка будет читать. И сама больше учись читать. Ничего не забыли, не волнуйся.
Одевшись, она побежала в спальню. Светлана лежала в постели,
-Я не очень себя хорошо чувствую, провожать не буду. Ты же знаешь, мне тяжело подниматься на пятый этаж.
Дочь, расставив руки в стороны, потянулась к ней, в желании обнять. Она, наклоняясь к ней, прошептала на ушко,
-Ты моя умница, всё понимаешь, я думаю, ты и бабушку не будешь расстраивать. Будь послушной, аккуратной девочкой и одна от дома далеко не уходи.
Они обнявшись, целовались. Вика, отойдя в сторону,
-Мама ты такая красивая, я тебя очень люблю. У меня к тебе есть просьба, когда родится братик, ты сразу назови его Димой.
Светлана, нежно посмотрев, улыбнулась,
- Приедешь от бабушки тогда и выберем имя, я же уже тебе говорила.
Она, убрав рукой красивые кудряшки, наклонила голову в сторону,
- Если честно, мне почему –то не очень хочется одной ехать к бабушке, вот если бы с тобой. Но если надо, значит надо, потерплю. Правда, долго ли пробудешь в больнице, ведь неизвестно. Я тебя очень прошу назови его Димой.
Погладив дочь по голове, внимательно посмотрела в глаза,
-И от чего, эти синие глазки стали грустные? Я обещаю, ты там долго не будешь.
-Ну всё мам, пока, - махнув рукой и слегка нагнув голову, пошла к отцу.
Отчего такая грустная? Смотря ей вслед, думала Светлана. Ведь раньше только и разговоров, что поеду к бабушке, ведь там очень хорошо, так красиво.
По дороге в село, Вика с машины выглядывала в окно. Все больше засматривалась в небо, вдруг спросила,
-Па-а –п, а к бабушке дозвонились?
- Нет, это будет сюрприз. Даже не знаем, как она сейчас? Чем занимается? Как её здоровье?
-Да если бы я стала птицей, взлетела в облака, точно бы увидела бабушку. Пусть даже крохотной, зато бы знала, что она делает. Или уточек кормит или в огороде бурьян вырывает.
-Ох, ты и выдумщица у нас , - он слегка повернул руль в сторону, продолжил,
- Вот и село…. Смотри в саду яблони все в яблоках, вот это урожай! Только ты не больно налегай на яблоки, особенно, если будешь пить свежее молоко. Знай, тогда яблоки нельзя есть.
Она,задумываясь смотрела в окно, не спеша заговорила,
-Да мама, целую лекцию прочитала мне, как себя надо вести. Да мы с бабушкой как бы и не ссорились. Наконец-то дождётся меня… Раньше, когда говорили по телефону, говорила что соскучилась. Обрадуется моему приезду….
Машина слегка покачивалась… Дочь, с заднего сидения, смотрела вперёд,
-Вот качает! Ужас какие ямы по дороге, как здесь машины ездят? И почему так далеко забралась наша бабушка.
Он засмеялся,
-Мы в дороге ровно один час. Не так уж и далеко, зато лес и река почти рядом. Мама очень скучает по селу, всё вспоминает как в детстве с дедушкой по грибы ходила да в реке купалась.
Мария Петровна не была удивлена приезду гостей, поскольку знала, что дочь скоро должна родить. Обнимая и целуя внучку, сказала,
-Уж пять дней, как что-то со связью, никто из села, ни к кому не может дозвониться. Говорят - идут работы… Со дня на день обещают сделать, вот уж посмотрим.
Она, сложив гостинцы в сумку, поднесла к машине,
-Ты смотри там, Руслан, езжай осторожно, не гони машину. Когда родит, постарайся дозвониться к нам. Да я и сама буду пробовать вас набрать.
Вика подошла к отцу,
-Папочка я тебя очень люблю. Нагнись я тебя поцелую.
Улыбаясь, взял дочку на руки,
-Ну что, моя принцесса, придумала чем будешь бабушку развлекать?
Она поцеловала его в щеку и одновременно моргнув двумя глазами. Лбом коснулась его лба и тихо , почти шепотом,
-Чем - чем, как будто ты не знаешь, она любит мои рисунки. Слушай, я говорила маме, хочу чтобы братика Димой назвали. Это красивое имя, пусть знает, что это имя я предложила.
Он, погладив её по голове, поставил на землю,
-Ты сама ему скажешь. Ну я поехал, думаю, через дней пять ты будешь дома.
Вечером они с бабушкой пошли к речке, напомнили уточкам, что пора возвращаться домой. И те, подавая звуки, взмахивая крыльями, один за другим, выходили из воды. Они пропустили их вперёд, Вика весело, помахивая обеими руками, подбадривала их,
-Ах вы хорошие, травки наелись, вдоволь накупались, пора уж и баиньки.
Мария Петровна шла чуть сзади, любовалась внучкой. Какое милое дитя, скоро начнётся школа, начнутся мучения. Да, это время быстро пролетит. Иль дождусь увидеть её счастливой, иль доживу я со своим давлением, до её свадьбы, а так бы хотелось..
Возле своей конуры лежал старый пёс Серый, он внимательно смотрел за всем,что происходило во дворе. Вику он любил, но подняться ему, наверное, было лень. Хотя очень любил, чтобы его погладили по голове, дали кусочек хлеба. Внучке не надо было напоминать, она знала, что каждый вечер его надо покормить хлебушком. И сейчас, перед тем как ему дать, кусочек отрезала себе, хитро посмотрев, подошла к нему,
-Ну что, не сердишься на меня? Ну ты же не жадный, бабушка и мама говорят, надо делиться.
Мария Петровна засмеялась,
-Вот уж хитрая. Ну - ка на ещё этот кусочек, дай ему. Я тоже поделюсь и я не жадная….
На столе альбом и карандаши. Вика, присев на стул, складывала карандаши в коробочку,
-Бабуль , а пойдём завтра к речке, я хочу нарисовать уточек в воде.
-Ну почему не пойдём? Пойдём… У нас, немного далее, за камышами, кладка есть, рыбаки сделали. Я ноги помою, а ты у берега маленько искупаешься. Если вода не будет холодной. Только без меня ни-ни, в реку не входи. Песок только по краюшке, а далее глубоко. Ну всё, пора молоко пить, чистить зубы да будем спать ложиться. А сказку тебе прочту маленькую. Уж вижу глазки усталые, намаялась за целый день.
Утром Вика проснулась от крика петуха. Улыбаясь, хихикнула и встала, как Ванька - встанька.Сразу забралась на стул у открытого окна. Едва не высовываясь с него,
-Эй! Что поёшь, спать не даёшь? А ты наверное пшенички хочешь?
И сняв ночную рубашонку, всунулась в летнее платьице розового цвета.
В это время Мария Петровна варила овсяную кашу на молоке, услышав внучку, громко позвала,
-Вика, я здесь на кухне.
Она вприпрыжку побежала к ней. Увидев внучку, приветливо улыбнулась,
-Ну, ты как принцесса в этом платьице, а кудряшки запутались, надо привести себя в порядок.
Она сразу повернулась уходить, - Это я знаю, пойду всё сделаю.
Буквально через пять минут, уже умытая и причёсанная сидела за столом. Набирая в рот воздух, дула в кашу, облизывала ложку,
-А курочкам и петушку ты дала пшенички?
-Конечно дала. И Серого без тебя накормила.Ты так сладко спала. А кудри твои шелковые на подушке, ну точно, как у принцессы.
В ответ довольно посматривала на неё. Прищурив глаза, морщила нос,
-Ну прям таки принцесса….
И сразу приумолкла. Доела кашу, встав из-за стола,
-А где телефон,? Я папу наберу, скажу, что у меня всё нормально.
Мария удивилась,,
-А почему не маму?
В ответ сдвинув плечами,
-Ты что не понимаешь, маму сейчас тревожить нельзя. Папа сказал, если что надо, чтобы ему звонила.
Она несколько раз набирала номер, но так и не дозвонилась. Показав телефон бабушке,она сказала, что нету зоны. Внучка разочарованным голосом,
-Я пойду воробушкам дам зернышек, я дома всегда их кормлю.
Мария возразила,
-Да они возле кур уже наелись, посмотри на крыше сарая как весело чирикают да свои пёрышки чистят. Сходи- ка лучше в сад, чёрной смородины поешь, она с куста вкуснее.
После обеда они пошли к реке. Идти – то, по тропинке через огороды, не более пяти минут. Она отдала бабушке карандаши и альбом, вырвалась вперёд. Стоя на кладке, подняв руки вверх, произнесла,
-Ах , какая красота! Мне кажется, я руками достаю голубое небо!
Опустив руки и слегка опустив голову, засмотрелась в воду,
-Посмотри как блестит вода в реке! Лучи солнца так глубоко светят и даже рыбок видать.
Этот день был прекрасным , солнечным и тёплым. Вика два раза плескалась в реке. Бабушка стояла по колена в воде, недалеко от неё, прищуриваясь от солнца, каждый раз напоминала,
-Далеко не иди, там глубоко.
После купания, с наслаждением ели варёные яички и пили молоко. Затем, Вика, сидя на кладке, что- то рисовала в альбоме.
Под вечер собирались домой. Мария Петровна выйдя на кладку, подняла телефон вверх,
-Вика! Кажется сейчас дозвонимся.
Она поговорила с зятем и дала телефон внучке. Та, соловьиным голосом, рассказала как у неё прошёл день. Руслан им сообщил, что завёз жену в больницу.
Прошло три дня… Они были на кладке, уже собирались идти домой, внезапно раздался звонок. Мария Петровна улыбаясь, на телефоне нажала зелёную кнопку. Вика в это время собирала карандаши в коробку и поглядывала на бабушку. Удивилась,что она сначала разговаривала весело, а потом вдруг изменилась на лице,
-Я всё поняла. Ну как она ? Ну хорошо, звони, может как раз дозвонишься. Нет. Хорошо. Пока.
Вика смотрела на неё, в недоумении, спросила,
-А что со мной говорить не будет?
-Я тебя поздравляю, у тебя есть братик, а у меня внучек.
Она поспешила к ней, обняв за талию,
-Ура бабуля! А я ему уже имя придумала, назовём его Димой.
Она, обняв двумя руками плечи девочки, старалась спрятать слёзы. Шутка ли, кесарево сечение. Хотя бы всё нормально было. Конечно, мальчик четыре кило и восемьсот грамм, богатырь! Как, она бедная, теперь на руки его сможет взять, коль так порезаная?Господи, помоги ей в эту трудную минуту! Пряча глаза, посмотрела в сторону. Вдруг, увидела у тростника лодку, отвлекла внучку,
-Смотри, вон там,- она показывала рукой, - Гляди, а мы и не заметили рыбаков, и они молчат, не признаются.
Она громко спросила,
-Эй, дед Федор! Ты что ли?
-Чего не признаётесь? Хотя бы поздоровались….
Дед крутил спиннинг, к ней громко,
-Уж домой собираемся… Боялись рыбу распугать. А я гляжу, это что внучка приехала?
Она, немного покраснев на лице, почти прокричала,
-Да, а что не узнал?
В ответ, он кивнул рукой,
- Не узнал, подросла за год...
Вика, задрав голову доверху, спросила,
- Дед Федор, это тот который меня в том году угощал ранней черешней? А с ним, что за мужчина такой высокий?
Она погладив её по голове,
- Этот мужчина, его сын Андрей. Они здесь недалеко живут, третий дом от дороги.
- Ого, дед такой низенький, а сын такой высокий!
Мария, взяв её за руку,
-- Да, так бывает, старенькие растут вниз, а молодые вверх.
Внучка хихикнула,
-Ну бабушка, скажешь такое…
Прошло несколько дней… Вика хозяйничала вместе с бабушкой. Мария днём, хоть немного, но ложилась отдыхать. Просила её, чтобы тихонько рисовала, жаловалась, что плохо себя чувствует, хотя это скрывала от детей. Но у девочки пропало желание рисовать. Она набрасывает эскиз быстрыми уверенными штрихами, но красиво разукрасить не удавалось. Всё казалось хмурым, облака почти касались реки и никак не могла подобрать цвета, чтобы вода была посветлее. Хотя и рисовала на ней белые лилии, но листья получались довольно темными. В который раз, посматривала на телефон. Ей так хотелось услышать голос мамы и папы. Но бабушка предупредила её, что мама задержится в больнице и еще придется немного подождать. Что возможно и мама с братом, сразу, после больницы приедут сюда.
Со связью снова были проблемы и это раздражало и Светлану с Русланом, и их обоих, ведь они ждали звонка. И Мария пыталась набрать, но ничего не получалось.
С утра стояла чудная летняя погода, хотя был август, но было довольно тепло и днём и ночью. Но ближе к полудню по небу собирались темные тучи. Мария Петровна с утра капала сердечные капли,
-Знаешь это видно погода так на меня действует. Видать снова давление. Я прилягу…
Вика испуганными глазами смотрела на неё,-
- А может скорую надо вызвать, бабуль ? Здесь тоже набирают сто три?
-Да нет, я полежу и всё пройдёт. Тем более зоны опять нету, разве что попробовать пойти на кладку, подальше от леса, там появится.
Она сидела на маленьком стульчике возле неё. Взяв за руку,
-Ну полежи маленько, может и правда пройдёт.
В это время, Руслан с роддома встречал жену с сыном. Они решили, что он сразу повезёт её к маме. Хотя бы на пару недель, чтобы после больницы немного окріпла. Да и дочь будет рядышком, будет помощницей и всем будет спокойнее.
Вика рассматривала книгу со сказками, в который уж раз, беспокойно посмотрела на бабушку. Она лежала с закрытыми глазами., Глазки забегали по её лицу, показалось,что она не дышит. Рукой дотронулась щеки и тихо к ней,
-Бабушка…. Бабушка!
Но она не реагировала ни на её руку, ни на слова. Уже громко позвала,
- Ты слышишь меня?
Маленькая рука потянулась к телефону. В голове гудело, по телу расходился холод. Позвоню папе. Нет, наверное вызову скорую. Она пыталась несколько раз набрать номер скорой, но связи не было. Словно птица из клетки, выскочила на улицу, несколько дождевых капель попало ей на лицо. Волнуясь, бросила взгляд на небо, со всех сторон надвигались тёмные тучи. Ею овладевал страх неизвестности.
- Надо идти на кладку, там дозвонюсь,- уговаривала себя, шептала по дороге,- Погоди бабуля, погоди родимая, я быстро, я успею.
Холодные крупные капли попадали на лицо, на шею, стекали на хрупкие маленькие плечи, мочили платьице. Запыхавшись, она подбегала к кладке, навстречу ей шли, те же, рыбаки. Дед удивился,
-Ты что под грозу купаться пришла? А бабушка где?
Она сдерживая слёзы, на ходу ответила,
-Надо бабушке скорую вызвать, ей очень плохо, она лежит и молчит.
Быстро двигалась по мокрой кладке, подошла к середине и подняла руку с телефоном вверх. Но на телефоне было всего две полоски.
Дед Федор остановился и к сыну,
-Кажется дождь утих. Погоди малость, ей надо помочь. Вон гроза будет, а она с телефоном, это же опасно. Иди к ней, ты же повыше меня, я подожду и все вместе пойдём. Потом ты домой, а я с ней пойду, посмотрю, что там с Марией.
В это время, Вика подалась вперёд, не замечая, стала на краю кладки и вдруг поскользнулась, выпустила телефон.
- Ой!- вырвалось с груди. Пыталась поймать, но пошатнулась, подскользнулась и упала в реку.
На кладке лежал телефон. Андрей нёс девочку на руках, положил на траву. Федор быстро подбежал, но ужаснулся. На виске сочилась кровь, тело несколько раз дрогнуло и вытянулось.
В это время Андрей уже был на кладке, вызвал скорую помощь и сразу выключил телефон, возвратился к ним. Небо побагровело, ослепительная молния вспорола его пополам. Мгновенный взрыв пламени на другой стороне реки, молния попала в дерево. Федор упал на колени перед девочкой, не мог сдержаться, рыдал навзрыд. Андрей на руке послушав пульс, удушливым голосом произнёс,
-Нет уже поздно, она мертва.
Гроза снова разрезала небо пополам, сильный грохот раскатился и понёсся вдаль. Они оба плакали. И заплакало небо, пустился сильный ливневый дождь. Из ниоткуда взялся сильный ветер, он придавал силы дождю. Им казалось, ему не будет конца, промокшие насквозь, её тело прикрывали собой. Минут двадцать лило, как из ведра. Когда дождь утих и одновременно приутих ветер. Андрей из под перевёрнутого ведра достал тряпку, с неё вытащил телефон.
- Надо милицию вызвать. Ой, по этой дороге попробуй добраться. А скорая в соседнем селе, так, что должна скоро быть. Я указал адрес Марии.
Дед, с опухшими глазами, охрипшим голосом едва заговорил,
-Ты здесь сиди, а я пойду к Марии, на минуту заскочу домой, штаны переодену, а то худо мне будет, не молодой же.
Когда всё небо засверкало от грозы, внезапно заплакал малыш. Они успели доехать до села. Руслан у сада остановил машину,
- Подождём малость, пусть гроза да дождь пройдёт, почти ничего видно, еще в яму попадём.
-Вот непогода, а гром, можно оглохнуть - поддержала разговор Светлана и продолжила,
-Он есть хочет. Как раз покормлю. Она к груди приложила сына.
После дождя, Руслан завёл машину,не спеша тронулись с места. Хотя колёса скользили, но всё же потихоньку подъехали к дому Марии. Малыш уже спал в люльке - колыбельке.
Серый, не сидел в конуре, он помахивая хвостом метался по двору. Руслан вылез с машины, открыл ворота.
В этот момент, из дома вышел дед Фёдор,
-А вам кто позвонил?
Светлана в недоумении смотрела, то на мужа,то на деда. Почему он здесь? Что с мамой? Где Вика? Она вылезла из машины, ничего не спрашивая, вбежала в дом. Сразу кинулась в комнату, где спала Вика. По дивану, в глаза кинулись рисунки,такие же как дома. Небо в тучах, гроза, черные птицы над тёмной рекой. А на полу лежал рисунок, на котором она с мужем и мальчик, внизу надпись братик Дима. Сгоряча схватила рисунки, влетела в спальню мамы. Мать лежала бледная, как стена. Увидев дочь, в её глазах появились слёзы.
Светлана лишь успела спросить,- Что с тобой?
Но сию секунду, к ней подошёл Руслан. Сзади него зашли двое мужчин в белых халатах.
Руслан вывел её во двор,
- Иди к сыну! У мамы наверное инсульт. Я пойду к врачам.
Ведь дед Федор уже успел ему рассказать, что случилось на реке. Сжав руки до боли в кулаки, он не знал как лучше поступить. Едва сдерживая волнение, он решил о дочери пока не говорить жене. Приедет милиция, пусть уж потом. Один за другим удар, как это можно пережить. Ему хотелось кричать, желание завыть, как заблудившемуся волку, среди пылающего леса.
Врачи вошли в положении молодых, забрали Марию в больницу. Она так и не узнала о случившемся.
Прошло два дня. В доме тихо – тихо. Запах свечи разносился по комнате. У входа на лавке сидело несколько старушек. Зеркало трюмо завешено белой простынёй. На тумбочке карандаши и альбом. Светлана сидела на стуле, смотрела на останки дочери. В белом платьице, она лежала как спящая принцесса. Над головой, из крупных белых ромашек, лежал венок. Ручки и ножки прикрыты полевыми ромашками.
Убитая горем, она словно пьяная, напичкана медикаментами, держала в руках рисунки. Уж не было слёз. Губы не уставали шептать,
- Если бы я знала… Если бы я знала. Эти же рисунки, были как предсказание мне, почему я недоглядела…
19.05.2020р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876501
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.05.2020
Подібний колібрі, підкрався світанок,
Кортить подивитись, поспішу на ґанок,
Барвистість…чарує веселкова гамма,
На мить… то замре, а то сонно, ледь блима,
Пробудить роси, срібні сховані у імлі,
Й таємним поглядом, сипне чар до землі.
Ясні зорі зблідли, місяць молоденький,
Вчепивсь, неначе ріжечок золотенький,
В поклоні світанку, то немов вітання,
Зникає на небі, зіронька остання.
Світанок…підкрався, мов тепло магічне,
Бажання - потяг до свободи одвічне,
Проникло в душеньку.. Чародійство п`янить
Скажіть, як можна, світанки не любить?
16.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020
В твоих глазах, я не увидела луча,
Но всё же шла, на свидание, не спеша,
Увы так быстро, время пролетело,
Уж оказалась, ты вишенкой спелой.
В душе сомнение, таила всегда,
Женою быть иль нет… Но видно судьба,
За нас решила, в прекрасный вечер,
Ты улыбаясь, нежно взял за плечи.
Силёнок нет, тебе противоречить,
Знаю давно, ведь ты не бессердечен,
Хотя в глазах, не увидела лучей,
Но я же знала, навек буду твоей,
Ведь трепетало сердечко при встрече,
Ты мне любим, один на этом свете.
15.05.2020 г
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875989
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.05.2020
7ч
Тіло Сашка подалося назад, але все ж втримався на ногах та відчув біль в руці. Звідки і взялася хоробрість,сила в Тетяни. Як пантера кинулася на Богдана, пальці її рук, як кігті, вп`ялися в його шию. Руслан теж всім тілом навалився на нього, притискав донизу. Нарешті, вони таки змогли його звалити на коліна. Богдан заскреготав зубами, зажавшивши ножа в руці, з горла вирвався дикий голосний звук,
- А-а-а!
Від звуку наче здригалася земля. Руслану все ж вдалося скрутити йому руки й забрати ножа,
-Ти, що з глузду з`їхав! У нас же, ще тут є замовлення. Батько дізнається, тобі ж не поздоровиться… Що твориш, бовдуре? Зовсім з глузду з`їхав!
-Відпусти,- прохрипів Богдан, -Я піду, відпусти!
Вона дуже збентежена та все ж помітила, що Сашко скривився, лівою рукою схопився за праву руку, в якій був ключ. Заклопотано прихилилася над нею,
-Давай подивлюся, здається поранив.
Розірвала рукав сорочки, з невеликої рани сочиться кров. За мить, перев`язала маленькою хустинкою,
- Дякувати Богу, ледь зачепив тебе.
Руслан в цей час майже сидів на братові,
-Охолов? Охолов питаю!
-Так!Сказав відпусти!
Таня з Сашком стояли з боку, весь час спостерігали за ними.
- Полеж, герой! - відповів Руслан, кашлянув й заговорив,
-Таню пробач цього дурня. Розумієш, попали до таких господарів, що нам ніяк не вдалося відмовитися від горілки. Ми й випили лише по чарці, на жаль маємо, що маємо. Він обіцяв з тобою тільки поговорити, тому я з ним і пішов.Якщо батько дізнається, то …..
Таня хвилюючись, голосно перебила,
-Ти проси у Олександра вибачення, он йому руку поранив, добре, що не глибоко зачепив. А ні, то зараз подзвоню в Поліцейський відділок.
Богдан намагався піднятися, прохрипів пригніченим голосом,
-Відпусти! Я сам вибачусь. Відпусти сказав!
Сашко обійняв її,
-Пішли до автівки! Ну їх до біса!
І махнувши рукою до них,
-Хай знають нашу доброту. Тільки щоб не з`являлися на очі ні мені, ні їй.
Руслан, ще тримав брата, заговорив подавленим голосом,
- Ми зрозуміли… Ми все зрозуміли…. Тільки, щоб ніхто не знав, бо нам буде кришка.
Вони за кілька кроків озирнулися, брати сиділи під деревом, палахкотіли вогники сигарет.
В автівці намастила рану зеленкою,
-Болить?
Він полегшено перевів подих,
-Здається обійшлося… Ти знаєш, я от думаю, щоб було, якби я не помітив вогні сигарет?
-Ой, не кажи… Страшно й подумати. В мене до цієї пори коліна трусяться й серце калатає. Але ж тепер сама дивуюся, як я на нього накинулася…
Задумуючись, поклав руку на її плече,
-Шкода, я на два тижні щезну, їду в місто на практику. Оце думаю, хто тебе буде захищати? Я ж обіцяв Олегу охороняти оце чадо.
Й ледь посміхнувшись,
-Знаєш, давай на якийсь час це приховаємо від усіх. Здається нас ніхто не бачив. Хай це буде нашим секретом. А то, як дізнаються, будуть дошкуляти запитаннями та хвилюватися і Олег, і твої батьки. Хай потім, колись, або, як Олег приїде. Думаю вони більше не з`являться на нашій дорозі.
- Ой, - з сумки дістала телефон,- А котра ж година?
Позирнувши на телефон,
- Вже майже двадцять друга. Можливо ти й правильно думаєш. Я наче потроху заспокоююсь…
Хитнув головою,
- Ой життя – життя, в ньому і таке буває…. Ну то поїхали. Віднині мен буде наука, наступного разу, я тебе, як найцінніший скарб оберігатиму, підвозитиму під саму хвіртку. Весело зазирнувши, засміявся.
Наче підкрадаючись, Таня йшла до хати, можливо сплять. Заворушився Дружок в буді, затріпався й притих. Раптово з веранди почула голос батька, йшов назустріч,
-Ну нарешті, а ми вже й не знаємо, що думати…
-О! Тату, а чого в темноті сидиш, що світла немає?
-Та ні, не хотів уваги сусідів привертати.
Обіймаючи, поцілувала в щоку,
-Запізнилася на автобус. Ой, такий останній клієнт попався, років шестидесяти, наче й нормальний мужик, а заріс, як бомж. А можливо звідкись приїхав, ще захотів щоб побрила. До траси доїхала міжміським автобусом, а тут вже пішком добралася.
- Ого, тож до траси майже п`ять кілометрів. Ну не піду ж на автовокзал ночувати.
- Та з цього автобуса, теж зійшли жінка й чоловік, йшли попереду. Згодом вони звернули до короварні, а тут вже стільки йти... Ноги, аж гудуть, - як пташка цьвірінькає й морщила носик. В душі ж усвідомлювала, що брехати не годиться, але ж треба було, щось придумати. Сама здивувалася своїм здібностям. Зайшовши до хати, батько кивнув рукою,
-Я пішов спати, напевно, вже мама почула, що ти є.
В ліжку, огорнувшись ковдрою, вона довго не могла заснути. Вкотре, закривши очі, ввижався розпатланий Богдан і наче здалеку чула відлуння його крику. Нарешті втома приборкала до сну.
Пройшло два тижні…. Всі ці дні, Таня в містечко їздила автобусом. Працювала в чоловічому залі, від клієнтів тільки слова вдячності. Особливо від молодих, які кидали пронизливі погляди й часто посміхалися.
Друга зміна не дуже втішала її, весь час в напрузі, щоб не запізнитися на автобус та без пригод дістатися додому. Але нині тішилася, тож завтра субота, а в неділю Великдень. Під кінець зміни, позирала на настінний годинник, поспішала.
За вікнами вже стемніло… В перукарню, з букетом білих троянд, зайшов білявий високий хлопець. Сірий костюм, вдало сидів на його статурі. Біла сорочка, бордового кольору краватка вказувала на солідність і вишуканий смак. Він озирнувся і рішуче направився до неї, вона в цей час брила клієнту потилицю. Хлопець ввічливо привітався,
-Я до вас!
-А ви на годинник дивилися? В мене останній клієнт.- зняла рушник з плечей чоловіка.
Чоловік, якого вона обслуговувала, відразу піднявся, подякував, поклав гроші на тумбочку й поспішив до виходу.
-Та ви розумієте, - розгублено топтався на місці, тримав букет, наче не знав куди його подіти.
-Ану покажіться,- уважно подивилася на його зачіску, - Та вам же можна, ще кілька днів так походити. Ви ж здається в мене недавно були.
-Та я… Це для Вас,- несміливо подав квіти.
Здвигнувши плечима, відчула прилив крові до обличчя. Подякувавши, все ж взяла квіти.
Він спалахнув від її погляду, дивився в очі, наче просив допомоги,
-Я хочу запросити прогулятися по весняному парку.
Несподівано в дверях з`явився Олександр, кашлянув. Вони обоє звернули увагу до дверей. Її розгубленість не приховалася від очей хлопця, відразу зрозумів, що він тут зайвий,
-Я приїду іншим разом, - не поспішаючи, йшов до виходу.
Олександр з єхидною усмішкою дивився вслід. Дочекався поки той вийшов з салону і дрібними кроками, хитаючись, наблизився до неї. Розчаровано розвів рука, пристально придивляючись в її сполохані очі,
-Що за один?
- Може не повіриш та це був клієнт. Я йому відмовила постригтися, бо ж робочий день закінчився.
-А що, всі клієнти квіти приносять?
Вона намагалася весело відповісти й дзвінким голосом,
-Та не зациклюйся ти! Чесно, я його вдруге бачу, якось стригла… То ти вже повернувся. Та чого так пізно їдеш?
-В справах, затримався Таню… В справах… Знаю ти на другій зміні, вирішив забрати, вдвох їхати веселіше. Та бачу, тут би Олегу було не до веселощів.
-Не мили дурниць, я за мить буду готова.
Не наважилася взяти з собою квіти, навіщо лишні розмови. Але ж такі гарні, на ходу квіти засунула в чотиригранну скляну вазу, що стояла на підвіконні.
В містечку їхали мовчки. Вона не мала наміру виправдовуватися, бо не було за що. Він витримував паузу. Тільки інколи відривав погляд від дороги, підіймав брови, косо позирав на неї.
Та тільки виїхали на трасу, торкнувся її плеча,
-Та не журися ти, я Олегові нічого не скажу… Ще не один залицяльник буде… Я ж знаю ти не вертихвістка, тож й немає причини для занепокоєння. Танічко, в сімейному житті принцип довіри відіграє велику роль. А життя каверзне, не дарма кажуть « життя прожити - не поле перейти». Та не вішай носа, все буде добре, Олег по вуха закохався в тебе, значить довіряє.
Цими словами він розвіяв напругу. По дорозі, для підняття настрою, кілька анекдотів, а він умів їх розповідати, в автівці лунав гучний сміх. Та згодом посерйознішав, розповідав, як в місті, в одній з поліклінік, проходив практику.
А час летів… За вікном сутеніло… Не завжди ж везе в житті, думала Таня, тримаючи в руці чашку з паруючою кавою. Бувають і розчарування, друга зміна не до душі, але, що поробиш, мусиш змиритися. В кімнаті відпочинку затишно, але ж треба йти до роботи. Зробивши крок, в вікні привернув увагу білий Мерседес, що під`їхав під салон. Ого нічого собі авто! З неї виліз білявий хлопець. Хитнула головою, це ж здається той хлопець, що мені квіти приніс. Він на мить пригнувся, вже тримав в руках букет червоних троянд. Закривши двері, направився до салону. Відчула гучне серцебиття, ой, чого це я? Та, що ж робити? Це ж напевно до мене. Від несподіванки розхвилювалася, злегка тремтіло тіло. Пару хвилин постояла, потирала холодні, як лід руки. От дурепа, чого це я така до біса збуджена. Але ж теж красень, ще й така автівка. Ні треба зібратися, зробила глибокий вдих і дуже повільний видих. Миттєво озирнулася назад, наче почула чоловічий шепіт -«Таню». Ледь контролюючи себе, відійшла від дверей, приклала руку до губ, дмухнула, наче хотіла погріти. Та тут же, пригадала поцілунок Олега. Ой, що це зі мною коїться. Раптово, з зали, її позвала майстриня,
-Таню до тебе клієнт.
А може, хтось інший? Так, треба зосередитися на роботі, заспокоїла себе. Все ж невпевнено відчинила двері.
8
Чомусь відчуваю важкість у ногах, як би зробити крок? В голові борюкався острах, як поступити? Як сказати, щоб не образити?! Треба вирішити. А, хай буде, як буде, візьму гріх на душу. Кілька кроків і вона в салоні. На її тумбочці лежали червоні троянди. Побачивши її, він відразу підвівся з крісла,
-Я до вас. Мене звати Вадим.
-Добре! Приємно здивована, присядьте.
Вона стригла волосся, вдаючи, що не впізнала його. Не могла не помічати, як він часто затримував подих, від дотику її руки наче завмирав. І весь час намагався зазирнути в дзеркало, милувався її кожним рухом.
Скропивши зачіску парфумами, зняла з плечей рушник, ледь посміхаючись запитала,
-Все добре?
-Так – так,- підійнявся з крісла, біля дзеркала поклав гроші. Й нахилившись до неї, тихо,
- Таню, ви така чарівна. Ті квіти для вас. Я наважуся у вас попросити номер телефона, а ні, то зараз почекаю біля салону.
Звівши брови, повела очами, так же тихо до нього,
-Ого, сміливий крок. Добре, що тоді чоловік не приревнував.
Збрехала й зажавши губи, відійшла до вікна. От життя знову вимушена брехати.
Він ледь здвигнув плечима, озирнувшись, розгублено подякував і вийшов. Наче скинула камінь з душі, полегшено зітхнула. Господи пробач за гріх, але інакше, як було викрутитися.
Від тієї пори, вона його більше не бачила.
А час летів…. Минуло три тижні від Великодня. Таня кожного дня з задоволенням зустрічала ранок і поспішала в містечко. Вихідним днем була неділя та їй інколи і в цей день, приходилося брати ножиці в руки. Хоча мама й бурчала, що в такий день не годиться стригтися, але односельчани приходили, не могла відмовити. З Олегом спілкувалася через кожні три дні. То наче за графіком, пізно ввечері зачинила двері і батьки чули радісний голос, веселий, заразний сміх.
Микола впорався з польовими роботами та городами. В неділю встав раненько, відправився на рибалку. Як завжди з ним був Дружок. Лащився, зазирав в очі й біг вперед. Та озираючись знову повертався, задоволено бігав кругом нього. Підходячи до ставу, Дружок гучно загавкав. Зовсім близько, з очерету подала голос качка, здалеку, долинула відповідь. На кладці метушиться трохи згорблена постать. Він відізвав пса,
-Дружок ходи сюди, не смій зачепити!
Підійшовши ближче, впізнав односельчанина діда Федора. Подаючи руку, привітався з ним бадьорим голосом. Той, погладжуючи сиві козацькі вуса, посміхнувся,
-Давно тебе не бачив. Сідай поруч, всім рибки достатньо. Та не будем говорити, ще злякаєш.
Пройшло три години, сонце вище підіймалось, добре пригрівало. У відрах хлюпаються карасі.
-Добре клює,- порушив дід тишу, - А,що може поснідаємо? Я маю консерву й до консерви.
Микола примружив очі від сонця, ледь посміхнувся,
- Так і в мене дещо є.
Біля куща шипшини накрили поляну. Дід розповідає про своїх дітей. Микола уважно слухав, підтримував розмову. Коли по другій чарці випили, дід хитро позирнув,
-Ти чув, що Олійники будують два білі будинки? Молодець Степан, справжніх козаків виховав. Славні, роботящі, ото комусь з дівчат повезе. Микола вже й сім`ю має й маленький бізнес, приватний магазин. Олександр на зубного лікаря вчиться, молодий веселун, але толковий. А Олег наче місця не може нагріти, вже й пора гніздо звити. А він то тут, то в Москві, але будинок тут будує. Видно в селі збирається жити.
Микола слухав мовчки, тільки інколи кивав головою. Дід відламував шматок хліба, рвав його на маленькі шматочки, поклав до рота. Раптово закашлявся, похапцем, витираючи сльози,
-Так сміх душе, ледь не вдавився. Я оце думаю, як вони мають поряд жити?
-Як,-засміявся Микола,- Як всі люди живуть. Тим паче брати, дружна родина буде.
-Тю на тебе,- здивовано дід,
-По селі ж всі знають, що твоя Тетяна крутила любов з Олегом, а тепер вечорами з Олександром на автівці роз`їжджає. Як одного не обкрутила, за іншого взялася. От, зараз молодь…
Миколі, як обухом по голові, відразу почервонів, як варений рак. Ладен був крізь землю провалитися. Оце так новини. Почухав рукою голову й задумливо до діда,
-Та ти, що діду, сам це бачив?
Той зморщив носа, кліпав вузькими очима,
-Та люди…
Микола не дав договорити,
-Менше людей слухай! Як сам не бачив, то навіщо плітки розпускати?!
В діда захмелілі очі, ледь здійнявся на ноги. Перед самим носом, рукою заперечив,
-Ха! Плітки кажеш. Їх в містечку у кав`ярні бачили, кажуть, як голубки сиділи. А вона така весела, все посміхається та все щебече й щебече до нього. Це ж треба так уміти…
- Та хай там ляпають язиками,- Микола знервовано збирав речі.
Чи й правда? Треба поговорити. Нащо славитися на все село. Закинувши вудочки на плече, підхопив відро,
-Ну бувай здоровий діду, я пішов,
Старий, прилігши на траву, кивнув рукою,
-Йди з Богом. А я передрімаю, щось ця горілка мене підкосила.
Ввечері за вечерею, батько розповів про розмову з дідом. Таня сміялася, мати схопилася за голову. Та в кінці розмови, сердито подивився, стукав вказівним пальцем по столі,
-І чого сміятися. Славлять тебе на все село, кості миють.І нас славлять, скажуть люди, оце виховали. Одну мають і ту розуму не навчили. Ти вже розберися з ними і подумай, що коїш!
Вона, стиснувши губи, мовчала, як риба. Нині не варто доводити. Адже добре знала батька. Навіщо дров у вогнище підкидати.
В цей же вечір під час розмови запитала в Олега,
-То ти, коли збираєшся додому?
-О! Це мені вже подобається, що ластівочко, може й справді засумувала за мною.
На душі кепсько після розмови з батьком, але ж не стане розповідати. Тільки важко перевівши подих,
-Ну- ну… Загалом, це мені не подобається. Казав на Івана купала вінок для тебе сплести… Тут часу вже стільки залишилося? А ти навіть не знаєш коли закінчите об`єкт.
Він мовчав, розумів її. А після того, як брат розповів про кавалера з білими трояндами й так душа була не на місці. Розумів, що в селі йому ніхто дорогу не перейде, але в містечку можуть і перейти. Молоденька, а міські ж вміють голову задурманити. Треба поспішати.
Після цієї розмови Таня з Олександром не бачилася. Копошились думки, звичайно, село є село. Як в тому вислові -» Теля в ср*ці, а баба довбнею маха», вміють люди паніку наводити, прибріхувати, оббріхувати. Чи то заздрощі, чи просто не мають кому помити кості.
До Зелених свят залишався тиждень. В суботній день Таня мала вихідний. В ліжку, в роздумах позирала до вікна. Сонячний день, навіть гілочки дерев не гойдаються. Ось і червень, вже б до ставу побігти скупатися, так вода холодна. Та й з ким? Звичайно дітлашня є, а старші десь поїхали в пошуках професії, в технікуми, в інститути. Так, міське життя, не сільське. Але ж, якщо село значитиметься - містечко сільського типу, як нам обіцяють, то й ми заживемо по – людськи.
-Таню, ти прокинулася? - з кімнати голосно спитала мати.
-Угу! Так точно! А що-о-о-о?
Зайшовши до неї в кімнату, посміхнулася,
-Так сонечко, мені самій не справитися. Корова з телям на пасовищі, тож займемося сараєм. Дах перекрили, гарне діло. Але треба з середини підмастити, до самих піддашок, щоб взимку снігу не навіяло.
-Добре мамо. Але ж це болото, вода холодна.
-Та ні, я воду в літній кухні на пічці нагріла. Та й погода тепла. А ногами скоро вимісиш, потанцюєш, а я валькувати буду.
-А тато де?- зіваючи запитала й встала з ліжка.
-Пішов до Зінченків, там в хаті стелю валькують. Вони нам допомагали, тепер наша черга.
Таня одяглася в коротку легку чотирьох кльошну спідницю гірчичного кольору,
-Нащо валькувати, он зараз гіпсокартон кладуть.
-Хто кладе, а хто й ні, так тепліше, не всім подобаються євроремонти.
Поки поснідали, вже й сонце піднялося вище. Таня відром носила глину, пісок, мати підсипала триння, солому й тирсу. Донька старанно, перемішуючи сапою, спохопилася,
-Мам, що скажеш, якщо я приймач включу? Мені б веселіше місилося,
-А що заважатиме? Включай свою музику й мені буде веселіше.Тільки ж не дуже гучно, а то люди подумають тут якась гулянка.
-Я за одним махом одягну купальник, трохи засмажуся, сонечко гарно припікає.
Мати підняла відро з паруючою водою, добавляла в неї холодну.
-Ти що з глузду з`їхала, в купальнику? Вся ср*ка буде в болоті.
-Так мені ж все рівно прийдеться помитися в балії, хіба я не буду, як порося. В ставку вода ще холодна…
Мати засміялася, хитнула головою,
-То погана ідея,
-Ну добре,- кивнула головою,- То я тільки ліфчик від купальника одягну, хоч плечі засмагнуть.
За кілька хвилин вона вийшла з хати.. Мати, позирнуши, посміхнулася, плеснула в долоні,
-Ой, як же ти виросла, ще й поправилась так.
-Ага, в ліфик ледве влізла, -сказала й складала косу віночком, закріпила шпильками.
- А не випадатимуть груди, коли будеш нахилятися? - любувалася донькою.
Ледь посміхнувшись,-Не випадуть, він добре притискає,
Включений приймач налаштувала на хвилю «Радио Пятница» й поставила на підвіконня, поруч поклала телефон. Мати помітивши примружила очі,
-Що ти, весь час, його за собою носиш?
-Тож має Олег подзвонити, обіцяв в обід, як не вийде,тоді вже ввечері. Хай лежить, а раптом…
Мати поливала воду, вона тупцювалася в глиняному замісі,
-Долий сюди води, бо не можу ногою влізти, таке густюще.
Та з розмаху вилила пів відра води, бризки з частками глини потрапили на тіло й на спідницю.
- Ой мамо! - похапцем підняла спідницю,- Мабуть таки треба було зняти.
Розчепіривши пальці, підняла руки догори. Липала очима і глузлива усмішка розпливлася на її обличчі,
-Ма-а-ам, який вигляд в мене? Мабуть, схожа на первісну забруднену індіанку? Тільки треба в косу декілька пір`їн з гусей взяти.
Зазирнувши на неї, враз залилася дзвінким сміхом, аж закашлялась. На очах з`явилися сльози й голосно,
-Ой, дитино. Ото розсмішила! Ну таке вже скажеш! До індіанки далеко, треба мати засмагу. Рукою витерла сльози, задоволено дивилася,
-Спідницю в поясі підбери, щоб коротша була, все ж не те, що в одних плавках, - запропонувала і на приймачі прикрутила звук,
-Щось майже нічого не чую, дуже горлопанить.
Таня, повернулася в сторону хати, стоячи в замісі, рукою дотягується до приймача, хотіла зробити гучніше. В цей час різко й гучно відчинилася хвіртка, гавкнув Дружок. Вона поспішила розвернутися, раптом підсковзнулася й ледь не гепнулася в заміс, але однією рукою таки торкнулася глини.
Мати теж звернула увагу, побачила Олега. Він одягнений в джинсові штани й білу футболку, вже біг до них з букетом червоних троянд. Від несподіванки оторопіла, очі мало не вилізли на лоб, кинулася до доньки. Лише кілька секунд, він всунув квіти в руки матері, взяв Таню на руки.
Здивовано кліпаючи широко відкритими очима, дивилася на Олега. Тіло тремтіло більше від несподіванки, чим від того, що ледь не впала.
Як не помітити ті пишні, ледь прикриті груди. Він дивився на неї закоханими очима,
-Ти не забилася?
В очах сяючі іскринки, вона ледь стримувала сміх, обіймаючи прошепотіла,
-Оце так зустріч! Я так сумувала за твоїми вустами…
Вона обома руками пригорнула його до себе, ніжно торкнулася своїми губами до його губ.
Після солодкого поцілунку сором`язливо опустила очі та за мить різко озирнулася,
- Ой, тут же мама!
А її наче й не було…. Біля приймача лежали троянди. Вдвох гучно засміялися.
Погляд очі - в – очі, своїм чолом торкався її чола,
-А що? Хай навіть і така зустріч. Ти моє сонце, ти моє небо. Ти моє життя, моя кохана…
Ловив її уста, вона відхиляється, намагалася звільнитись з рук. Урешті - решт поставив її на ноги. Дивлячись прямим поглядом в очі, став перед нею на одне коліно, за мить з кишені дістав коробочку й відкрив її,
-То ти підеш за мене?
Золота каблучка виблискувала на сонці, від щирого здивування перехопило подих.
Задоволена, топилась в його очах. Розпашіла, немов сонцем пригріта квітка в росі, в очах бриніли сльози радості,
- Звичайно піду.
13.05 2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020
Зустріла ранок…сонце не ясне,
Вже чую вітру виття голосне,
Спішать хмаринки, плачуть на льоту,
Вкотре помиють, земленьку святу.
На мить затихла уже й пташина,
Їх не багато, немов родина,
Стоять зажурені, у поклоні,
Війну згадають, наші герої.
День Перемоги… сльози на очах,
Срібляться роси, скрізь по листках,
Прожив народ страшні часи, страждав,
Їх не забути, хто життя віддав.
Хто МИР відстояв для нас і щастя!
Низько вклоняймось, вам ветерани!
Замужність й подвиги, болючі рани,
Щоб небо ми, бачили голубе,
І шанували життя дороге!
Згадаймо всіх,тихо зі сльозою,
Хто тут обіймемося з любов`ю,
Здоров`я вам, дорогі і подяка!
За чисте небо, за світле завтра!
***
Шановні друзі !
Вітаю всіх з Днем перемоги!
І дай Бог, Україні спинити війну на сході!
Побороти всі віруси, розчарування!
Здоров`я Вам, наснаги і щастя!
09.05.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2020
5ч
Олег зненацька оступився… Ой ця темінь, ні місяця, ні зірок. Ще й ця, як курка на яйцях, передзвони…. Та ще й терміново. В душі обурювався, все ж набрав номер телефона. Відповів жіночий голос,- Ало!
Голосно, - Привіт!, що за пожар Наталю?
-Терміново приїжджай, є халтура. Двоповерховий дачний будинок під ключ. Я знаю тобі потрібні гроші. Та і нам дають малий строк для будівництва, без тебе не обійтися.
-Добре, я завтра зможу виїхати. Дякую, гроші зайвими не бувають. Бувай!
Поспішав, запланував поїздку. А Наталя молодець, щира молодиця й чого її ніхто заміж не бере. Не білоручка, наче й з личка непогана. Та ті карі очі холодні, як айсберг. Їй до Тані далеко. Зелені очі, зводять з розуму, я вже за ними сумую. В них сонце й волошки, які приваблюють до себе і гріють. В них доброта і ласка. Роїлися думки в голові. За мить, сварив себе. От бовдур, я ж телефон їй не заніс, шкода, не вдалося сюрприз зробити. Хай би побачив її здивовані оченята. Та іще й пообіцяв дізнатися про курси перукарів, наче доганяючи думку вголос,
- Добре, що завтра субота, десь – то Сашко мав приїхати. Що братику, знову без тебе ніяк, мені ж треба якось викрутитись.…
По небу мерехтіли перші сонячні промені… Олег з Сашком, в напівпустому автобусі, їхали в містечко.
Сашко, позираючи у вікно, схилився до брата,
-От їде повільно, шкода автівка не на ходу.
Та Олег не відповів. Думки, то гризли мозок, то відступали, тихо до брата,
- Мабуть Таня образиться, що поїхав не попрощавшись.
Той озираючись, нахилився ближче до нього,
- Та не їж ти себе. Вона ж не маленька. Сказав зроблю все, значить зроблю. Тим паче завідуюча цим салоном нам знайома.
Таня проснулася від торохкотіння трактора…. Повернулася до вікна, от в тата й починаються трудові дні. Добре, що за один день перекрили сарай, тепер можна і поніжитися.
Звичайний день, в домашніх клопотах, тягнувся довго. Вона чекала вечора, чекала на Олега.
Сутеніло… Гуси в огорожі подавали тихі звуки, вкладались спати.Таня сиділа на лавці біля криниці, чистила часник до дерунів. В голові багато думок, які новини принесе Олег? Чи відповісти сьогодні, чи краще почекати? Сімейне життя… Яким воно буде? І де жити? Тож до свекрухи не піду. Он, маю свою кімнату, але жити разом з батьками, теж не хочу. Може запропонувати не поспішати, але ж гарячий який. А поцілунки, як магніт притягують, аж голова обертом іде. Від думок відволікло торохкотіння трактора, голосно до матері,
- Мамо, здалеку чути трактор, напевно тато повертається.
В цей час Ольга на веранді на тертці терла картоплю,
-Ну от і добре, саме вчасно, попаде на теплі деруни…
Після вечері мати збирала посуд, з під лоба журливо позирала на доньку. Не прийшов Олег, напевно розчарована, хвилюється, виглядає. Така вона любов… То радість, то сльози…
Наступала ніч… з кватирки віяло прохолодою, легенько гойдалась фіранка. Лежачи в ліжку,Таня дивилася на стелю. А можливо щось сталося, не дай Боже проблеми з спиною. Чомусь такий невезучий.То гусак вкусив, то мама вчудила.Чомусь так неспокійно на душі. Прикривши кватирку, замоталася в ковдру намагалася заснути.
Ранкове сонце яскраво освітлювало кімнату. Таня лежала в ліжку, як сповите дитя, одне обличчя виднілося з ковдри. Вона проснулась… не відкривавши очей, дивувалась, наче й виспалася. Та вилазити з під ковдри не мала бажання. Але ж треба вставати. Нарешті, відкрила очі і одразу прикрила їх від сонячних променів, потянувшись, посміхнулася. Раптом загавкав Дружок. Це на кого? Може хтось з клієнтів прийшов. Мами не чути. Ой вона ж в магазин збиралася, напевно, ще не повернулася.
Швидко вскочила в спортивні штани, накинула халат й поспішила надвір.
За хвірткою стояв Сашко. Побачивши її, гукнув,
-Щаслива людина. Ти напевно, ще спала. Нам треба поговорити… Я зайду?
Майже закричала, -Заходь, тільки Дружка закрию, почекай!
З цікавістю позирала на нього. Що ж він хоче сказати мені, про що поговорити?
В школі був веселунчиком, а тут такий серьозний, навіть не посміхнеться. За мить підкрався сумнів, може щось сталося? Відчула посилене серцебиття, трохи схвильовано,
-Що щось з Олегом?
-Та ні. Чого ти? Бачу, аж почервоніла. Все в нормі. Тут такі справи…
В хаті пахло м`ятою, Таня запропонувала чай, але він відмовився. Спілкувалися майже годину. Сашко віддав їй телефон, попередив, що Олег перезвонить вечером. Сяюче обличчя від звістки, що завтра разом поїдуть в містечко. Адже він виконав прохання брата, домовився, що її візьмуть на навчання зараз, якщо вона покаже свої здібності.
Ольга повернулася з магазину, здивувалася, що закритий пес. Кого б це принесло… Таня саме піднялася з-за столу, провести Сашка.
-О, гостя маємо,- сказала мати, заходячи в хату й привіталася.
Він привітався, ледь почервонів,
-Та я це… Доручення виконував. Мені час іти, вибачте. До побачення,- поспішив до дверей.
Здивовано подивилась на доньку, наче щось хотіла запитати. Таня спохмурнівши, враз звела брови й махнула рукою,
- Мам, я проведу й зараз повернуся.
Мати не була в захваті від тих новин, що повідала донька. Клопоталася, що не хоче відпускати з дому та й із грошима тугувато. Таня хвилюючись, з тумбочки дістала коробку з- під взуття й відкрила її,
- Ось подивися, тут майже дві тисячі. Думаю досить і на проїзд, і за навчання платити. Мамочко, мені ж Свідоцтво перукаря треба. Що я буду значити в житті без професії.
У відповідь, схиливши голову мати мовчала. Мовчала й вона, адже знаючи її характер, що згаряче може не погодитися, згодом передумає.
Крехтячи, підіймалася з-за стола, ніжно поглянула на доньку, кивнула головою,
-Згода. Тепер удвох будемо умовляти тата, почуємо, що він скаже.
В очах сльози і радість, вона обійняла її й чмокнула у щоку,
-Мамочко, все буде добре. Я тобі щось покажу, ось, зараз, подивися.
Скільки радості в голосі, подумала мати, відривається пташка з гнізда, а згодом і покине.
Вона бачила коробочку на столі, але подумала можливо якісь парфуми. Та донька звідти дістала
телефон і весело, як синичка зацвірінькала. Хвалилася, що передав Олег. Показувала й розповідала, як ним користуватися. Адже допіру її навчав Сашко, хоча вона мала нагоду побачити телефон в дівчат, які приходили до неї стригтися.
Мати задумливо запитала,
-А чому сам не приніс, що з спиною проблеми?
Де й поділася та радість, розчаровано,
-В Москву визвали. Сказав Сашко, що він мені позвонить на цей телефон. Будемо спілкуватися, можливо й на краще, чого поспішати з заміжжям.
Приховуючи стурбованість, мати дивилася на неї великими очима,
-Не зрозуміла…. Вже такі відношення, що навіть про це була розмова, а не зарано?
За мить почервоніла, винуватий погляд, стояла перед нею, як першокласниця. Тихо видавлювала слово за словом,
-Він вчора освідчився. Хотів на Івана купала сватів прислати… Запитував чи я згодна…
Мати розчервонілась, знімаючи хустку,
-Щось, аж в жар кинуло від твоїх несподіванок.І ти дала згоду?
Дивлячись прямо в очі, заперечила,
- Та ні, я сказала, що спочатку хочу закінчити курси перукарів.
Материнські слова прозвучали вже не так тривожно,
-Ой доню, дивися сама. Хлопець непоганий, але ж різниця у віці немаленька. Та й що то буде за життя, як він в Москву їздитиме, а ти тут?
Невиразно двигнула плечима,
-Та він вже не збирався їхати, говорив, планує в селі жити. Сказав і тут для будівельників є робота.
Мати позирнула на настінний годинник, різко встала з- за столу
-Ой, теляті ж пора їсти, а ми тут з тобою….
Біля дверей озирнулася,
-Ти ввечері краще посидь в кімнаті, чи раніше спати ляж. Я з батьком сама поговорю. В цей момент краще не з`являтися на очі.
На згоду, стиснувши губи, кивнула головою. Від розмови, аж мурашки по шкірі. Ой, чи так краще мамо. Може б, як завжди, підійшла, обійняла, чмокнула у щоку та він і погодився.
Колеса потяга стукають свій звичайний ритм, інколи збивали з думок. Олег, вкотре дивився в маленький календар, рахував дні, журився, чи встигнуть зробити все до літа.
От, якби вже фундамент був, тоді б і не викручував мозок, як встигнути. На худий кінець, встигнути хоча б за пару днів до Івана купала.
Тільки під вечір Олег добрався до Підмосков`я. За адресою в вагончику на нього чекали друзі. Привітне рукостискання, обійми. А Наталя, підморгнувши поцілувала в шоку.
Цього ж вечора Олег занурився в телефон, відіслав СМС
« Танічко, вибач, що не зайшов попрощатися. Вночі не наважився будити. Якби затримався, то б не встиг на потяг.
Тетянко люба, ти снишся щоночі
Посміхаєшся дивно. Дивлюся в очі
Вкотре бажаю… Я у них втопитись
Нині ж кохана, маємо змиритись
Це розставання, лише на якийсь час
Я так сумую та це ж іспит для нас….
Маю надію, що діждешся мене
Ти моє сонце…..Обожнюю тебе
Пора весняна - так скоро минеться
А там і літечко нам посміхнеться
Будемо разом, я тебе кохаю
Ти промовчала, я ж дуже страждаю.
Дзвонити буду сам, знаєш, не зручно спілкуватися, коли десь на даху, чи у розчині руки. Працюємо з п`яти ранку до смеркання. На добраніч люба. Цілую в щічку. А коли даси відповідь,тоді буду цілувати в уста, щоб вкорте нагадати тобі про наші поцілунки.»
Частинами писав і надсилав. А неподалік сиділа Наталя, стискає кулаки. Ну й чого добилася, що позвала його, запитувала себе. Он поцілувала в щоку, навіть не звернув уваги.
Побачивши, що ховає телефон в кишеню, підійшла ззаду. Обома руками ніжно торкнулася плечей. Це його збентежило, різко підвівся й виставив руку перед собою,
- Наталю, я вдячний, що ти потурбувалася про мене. Але ж ми з тобою все з’ясували, вибач до інтиму не дійшло, як ти хотіла. Та це ж на краще, я перед тобою нічим не зобов`язаний. Тож вибач і зрозумій, нав`язливість може порушити і дружбу.
Різко розвернувся і пішов.
Закривши обличчя руками, вона тихо заплакала,
- А я ж надіялася… ти за мною сумуватимеш…
Та він не почув цих слів, навіть не озирнувся.
Лежачи в ліжку, Таня отримувала СМС. В захваті читала шматочки, раз - у – раз її обличчя розпливається в широкій посмішці. Прочитавши, з кімнати ривками почула розмову, згодом розбірливо слова батька,
-Коли встигла вирости?
Тихіше говорила мати, - Дівчина, як квітка… Заміж віддавати, коли цвіте.
Далі незрозуміло. Як не намагалася склеїти окремі слова, їй це не вдалося. Втішало те, що без крику,а це вже добре. З головою залізла під ковдру, пригадувала текст СМС.
Дзвінкий звук будильника нагадав, що ранок й треба вставати. Водночас почула торохтіння трактора, примруживши очі, посміхнулася. Значить все добре, не чекав на мене…
Таня, одягнена в джинсові штани та в легеньку куртку синього кольору, вийшла з хати. В цей час перед обійстям зупинилася й засигналила автівка. Гучно загавкав пес.
Здивуванню не було меж, поспішила до хвіртки, за нею поспішала мати, вона щойно вийшла з сараю. За кермом Ниви сидів усміхнений Сашко, побачивши Ольгу, виліз з автівки. Злегка прихилився й привітався. Відкривши передні двері, до Тані,
- Батько на сьогодні дав авто,чого трястися, мучитися в автобусі. Сідай, думаю за водія тобі підійду…
І з самовпевненим поглядом звернувся до Ольги,
- Ви тітко не хвилюйтеся. Все під контролем, в цілісності і схоронності привезу.
Закривши за Танею двері, поспішав сісти за кермо.
- Дивіться обережно по трасі, бо там все байкери ганяють. Щасливої дороги! - гукнула мати й махнула рукой вслід.
Нива плавно зрушила з місця, набирає швидкість. Ольга, з опущеними плечима, поверталася до хвіртки. Ой, доню -доню, дай Боже, щоб всі твої мрії збулися. Щоб ти, моя єдина ластівочка та й була щаслива.
6 ч
Автівка стояла біля салону краси…. Таня, від хвилювання, раз – по – раз великими ковтками пила газовану воду. Чому так довго не виходить? Можливо тієї жінки немає? Вкотре виглядала з вікна, від нетерпіння часто стукає ногами. Нарешті Сашко вийшов,махнувши рукою, позвав її до себе.
Вони зайшли в одну із кімнат, за столом сиділа повна, років п`ятидесяти жінка. З голови до ніг, привітний поглядом зміряла її, відразу заговорила,
-Сашко погукай Надю з салону.
За мить, дівчина, років двадцяти, привіталася й поклала на стіл набір ножиць для стрижки та ще деякі речі. Таня, затамувавши подих, спостерігала за всіма. Сашко, підморгнувши їй, присів на стілець, що стояв неподалік. Легенько торкнувся руки, посміхаючись,
-Я твій перший клієнт. Віддаю себе в жертву, давай, покажи їм свої здібності.
Миттєво почервоніла та все ж змогла приборкати своє хвилювання, взялася за рушник.
На дозволеній швидкості автівка рухається в сторону села. Весняний сонячний день приніс задоволення дівчині, виглядаючи в відкрите вікно,
- Я ж не знала, що вона тобі якась родина. Хоча б попередив мене, що маю стригти. Ти не уявляєш, для мене, це ж просто везуха. Ще й навчатиме мене молода перукарка. Бачила, як вона одній дамі робила зачіску, є чому повчитися.
Він уважно дивився на дорогу, весело,
-Спостерігати легко, засиділася сьогодні, поки я по справах їздив. Все ж нелегку професію ти вибрала, це ж цілий день на ногах, ще й попробуй кожному догодити. Два тижні будеш в жіночому залі, потім підеш в чоловічий. Згодом матимеш своїх клієнтів. Дівчата йтимуть у відпустку, будеш на підміні. Марія Петрівна похвалила тебе, ти сподобалась їй. Ну це між нами… Тільки ж носа, свого курносого не задирай!
-Ой прямо таки курносого, здається нормальний, скажеш таке!
Відкопиливши губу, усміхнено позирала на нього. Як добре, що Олег має такого брата. Такий простий, як дрова, ще й веселий. На душі так тепло й легко, ну все одно, як в шкільні роки.
Не могла вгамувати радість, від задоволення підставляла своє красиве личко сонцю, яке зазирало у вікно, примружила й кліпала очима. Немов нагадала щось, різко повернувшись до нього,
- Мабуть сьогодні Олегові найбільше гикається, бо так хочеться повідомити йому новини.
Сашко, з усміхненим лицем, підморгнув,
-Не журися, я перед ним відчитаюсь.
Життя дівчини зовсім змінилося. Вдома батьки змирилися, що їй треба їхати в містечко. Після того, як отримала СМС, Олег подзвонив через два дні. Пізно ввечері почула його зморений голос. Про роботу нічого не розповідав, відкривав серце і душу, немов сповідався, про своє кохання до неї. Нагадав, що чекає відповіді. Вона ж обіцяла відповісти, коли він повернеться додому. Щоб менше витрачав грошей на переговори, намагалася коротко говорити, хоча бажання було слухати й слухати його ласкаві слова. А він називав її, то дзвінкоголосою пташечкою, ясноокою квіточкою, то сонечком, що навіть на відстані дарує тепло.
Три дні поспіль, автобусом їздила в містечко. А в п`ятницю, вийшовши з салону, побачила Сашка. Він, опершись на капот автівки, спостерігав за перехожими. Вони нагадували йому мурах, які весь час кудись поспішають. Побачивши її, махнув рукою спішив назустріч. Наче збитошний хлопчисько, піднявши брови, подарував усмішку й весело,
-О! Привіт! А я боявся, що не встигну тебе забрати.
Від здивування в неї округлилися очі,
-- Привіт! Яким вітром?
-Та я сьогодні на автобус проспав, в батька випросив авто. Впорався раніше, подумав, одним махом тебе заберу. Слухай, я такий голодний, може в кав`ярню зайдемо.
Ледь усміхнулася, двигнула плечима, нерішуче,
-Я знаю…
-Та чого, ще ж допіру шістнадцята година, батькам скажеш, що затрималась на роботі. Сідай, тут же недалеко.
В кав`ярні за столом, він поправляє краватку, нахилився до неї, підморгнув й ледь посміхнувшись,
-Я вдома Сашко, а тут Олександр. Майбутнього стоматолога мають таким знати в містечку.
-За мить на стіл офіціантка поставила келихи наповнені виноградним соком. І тут же, через хвилину на столі парували гарячі пельмені.
Вже зовсім стемніло… Веселі поверталися додому. В автівці звучала тиха музика. Під`їжджаючи до роздоріжжя, натиснув на гальма.
Сашко, виліз з авто, позирав навкруги. По приколу, низько нахилився, подав їй руку й голосно,
-Ну паняночко, от ми і дісталися. Думаю тепер трохи пройдися.
Таня подавши руку, засміялася,
-Що ти таке говориш, досить приколюватися, знайшов панянку. Та, ще й так голосно, люди почують. Ото сміятимуться.
Сашко тихо заперечив,
-А чом не панянка, сама чарівність. Ой заздрю я брату, білою заздрістю. Тільки йому і вступлю тебе, більше нікому.
І раптом чмокнув у щоку і відскочив. Вона вирячивши очі, зробила крок вперед, намірилася сумкою дістати і вдарити його. Та він голосно, вигукнув,
-Та це за брата Таню, за брата… Їй богу більше не буду, ми ж скоро родиною станемо.
Вона ж знервувалася й сердито,
-Ой Сашко, пожаліюсь Олегу. Коли ти виростеш, це ж тобі не в школі. Я думала ти подорослішав.
І різко розвернулася, поспішила стежкою вздовж дороги.
Сашко сідаючи в автівку, позирнув їй вслід й відразу став уважно придивлятися. Далі до дерев, попереду неї, палахкотіли два вогники. Вони майже не рухалися, його насторожило це. Що, ж то за курці? На всяк випадок, з салону взяв в руку найбільший ключ для гайок. Прикривши двері, широкими кроками поспішив за нею.
Таня не озирається пройшла, буквально метрів сто, як з під дерев їй назустріч вийшли два брати.
Богдан, перегородивши їй дорогу, відкинув сигарету, рішуче взяв її за плече,
-Стій! Що паночко, така чесна, то перед одним хвоста розпускаєш, то перед іншим. А з себе видаєш недоторкану. Ми вже кілька днів тебе чатуємо, нарешті діждалися. Вона зробила крок назад, намагалася звільнитися. Руслан викинувши сигарету, штовхнув його в плече й хотів схопити за руку,
-Богдан, ти ж обіцяв, що будеш поводитися чемно.
Він відкинув його руку,
-Ти ж знаєш, я не люблю коли мені відмовляють…Чи тобі братику теж кортить спробувати цієї панянки?
Дівчина стояла ні жива, ні мертва. Від несподіванки, голову наче що руками здавило, відразу пересохло в горлі. Кричати? Та кому? Сашко ж напевно поїхав. Треба шукати вихід. Шалено колотиться серце. Зажавши губи дивилася в його очі, поклала свою руку на його плече. Відчула, що тиск зменшився, повільно прибрала руку з свого плеча. Намагалася посміхнутися, голосно тремтячим голосом,
-О! Привіт хлопці! А ви ще в селі!
Її пронизав холодний, єхидний погляд,
-Що мозок мені пудриш, чи не бачиш?! А голосочок тремтить..
Зненацька різко, обома руками, притиснув її до себе, намагався поцілувати.
Вона виверталася, махала сумкою, намагалася вдарити його,
-Ти, що здурів! Не смій! Чуєш не смій!
Руслан засміявся,
-Та не кричи, не бійся, він тільки поцілує.
Хлопці не помітили, змієм підкрався Сашко… Хоча зростом і був менший та за мить від неї відірвав Богдана, той, з розпростертими руками, звалився на землю.
-Таню йди додому,- вигукнув Сашко. Вона вся тремтіла, відійшла на кілька кроків,
-Як піду, а ти?
Руслан відразу підняв брата. Той штовхає його, намагався підійти ближче.
-О! ти диви, якийсь салага мені буде перечити?! Руслан помітив в Сашка інструмент,
- Богдане заспокойся, тобі, таки справді, навіть сто грам не можна пити. Пішли звідси, бачу це до добра не доведе.
Та Богдан раптово вирвався вперед. Вирячивши очі, мав вигляд розлюченого медведя. В руці блиснув ніж. Сашко стрілою відскочив в сторону, перед собою тримав ключ. За мить Руслан і Таня намагалися схопити його за плечі. Сашко ухилявся від ножа, ледь послизнувся, Богдан розмахнувся ножем.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874794
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.05.2020
3 ч
Весняна ніч…. У вікно кімнати зазирав місяць, великий,майже зовсім круглий. Його світло здалося не таким розсипчастим, як завжди. А чаруючим, теплим, ніжним, оксамитовим, хотілося доторкнутися, відчути його. Чи то справді було все сьогодні зі мною, Таня відчувала себе принцесою, наче побувала в казці. Не спалося, переверталася з боку на бік. Легке зітхання розходилося по кутках кімнати. Задивлялася на мерехтіння зірок, вони наче вальсували, то далі, то ближче. Уявляла себе з ним у вальсі, ніжний дотик рук, солодкий поцілунок, вже відчувала, як частішало серцебиття, пульсувала кров по жилах. Чи й справді я закохуюсь в нього. Дивно… Мабуть треба собі зізнатися, той перший поцілунок, був бажаним. Краще цілується, чим Олексій, правда було один єдиний раз. Хоча в роках у них і невелика різниця та старші ж, напевно не першу дівку цілували обоє. Ні, таки тут, все інакше… З розсердя на себе, легенько підбила подушку, вкотре перевертала її, презирливо позирала в вікно, прошепотіла,
-О ніченько - нічко, допоможи заснути… Якщо це так приходить кохання, то чому так бентежить, чому забирає сон і весь час ввижаються його ніжні очі?
Наступив новий день… тихий шурхіт по хаті розбудив її. Ледь відкривши очі повернулася до вікна. В вишині небесній виднілися більші і менші білі хмари. Пролунав спів півня, ґелготали гуси. Поневолі закрилися очі та всупереч бажанню поспати ще, розставивши руки догори потягнулася, мов немовля. Та ні, треба вставати, ото трясця і запитав би хто, чого не спалося, адже все добре. Так, а котра година? Раптово донісся голос батька,
-Та все добре, що поробиш нині ціни такі. Он інші правлять скільки коштує лист шифера, скільки й беруть за те, щоб його покласти. Добре, що шифер раніше придбали, дешевше обійдеться. Я цвяхи заказав сусіду, він поїхав в містечко, тож привезе.Зараз в магазинах все є, тільки давай гроші. Основне, щоб добре та швидко зробити до дощу.
- А ти на верх не лізь, не ті роки, беруть гроші, хай працюють. Кажуть люди, вони з початку березня в селі, в Осадчуків в літній кухні живуть. То така сім`я, ніде не прогавить прибутку, напевно й ціну загнули за проживання. Добре, що їх Олексій з січня місяця до нас не з`являється. Він то так хлопець непоганий, йому б і одружитися пора та така скупа сім`я, чи й знайде собі дівку в селі. Я б Тетянку не довіряла йому,- хриплим голосом проговорила мати.
Він тихо засміявся,
-Скоро прийде побачиш… Заросте, прийде патлате. В містечко стригтися не поїде, бензину, грошей шкода, окрім Тані, в селі хто його постреже? В сільраді обіцяли побудувати Будинок побуту та то тільки пусті розмови. Хай би перукарню зробили, була б і Тані робота та й іншим.
-Можливо колись і розбагатіє село, поживемо побачимо.
Таня прислухалася до кожного слова. А може щось за Олега скажуть, не дочекалася. Запахло вареною бараболею та смаженини яйцями. Цікаво… тато на рибалку не пішов, тож не сьогодні прийдуть ті робітники. А один, той, трохи вищий так вилуплювався на мене, справді на лице обоє непогані та очі темні, немов магніт, притягують подивитися.
Вона піднялася з ліжка, кілька раз вигиналася, натягувала одяг.
А час поспішав.... День пройшов, як завжди, без сюрпризів. Прийшла сусідка тітка Олена постригтися, за роботу, принесла два десятки яєць. Дівчина тішилася, що перед жіночим днем мала більше клієнтів. Як не як, а люди знають не тільки релігійні свята, тож є шанс заробити грошенят. А ближче до літа почнуться весілля. Якби ж курси перукарів закінчити, інколи задумувалась над цим. Та в містечко не відпустять, а щоб їздити щодня, чи хтось возив, дорогувато. Гроші, які їй давали люди, батьки не брали, сказали складай, треба буде, як знайдеш. Мала надію, складе грошенят, вирветься в містечко, нехай би навіть щодня автобусом їздити.
Землю вкрила темінь.Увімкнений телевізор освітлював кімнату, тихий звук наче заспокоював її. Та вона час від часу зривається з крісла, позирала у вікно, дивилася за Дружком, прислухалася, чи часом не подасть голос.
Він не прийшов… А мав прийти, стверджено переслідували джмелині думки. Може, щось не так? Чи, хтось та щось сказав? Задавала собі питання, сумуючи, обійнявши подушку, кліпала очима, затискала їх, намагалася заснути.
Два дні поспіль, буденні дні, тягнулися довго… Хоч і погода не така вже й холодна. Та настрій був кепський. Батько за ці дні, ні разу не помітив, щоб донька хоч раз посміхнулася. За вечерею, важкувато перевівши подих, не витримав, запитав,
-А, що Олег знову до Москви подався? Зробив візит і зник.
Мати штовкнула рукою,
-Воно тобі треба! Помовчати не можеш, куди коні гониш? Хай гуляє дівчина, ярмо одягти, ще встигне.
У відповідь, Таня лише нагнулася й криво всміхнулася. Каже ярмо, а сама, он недавно розповідала, як чекала побачення з татом. Раділа тій, нещасній цукерці. І він розповідав про неї, згадуючи, аж сяяв і весь час такий веселий, з усмішкою на обличчі.
Батько продовжив,
- Завтра прийдуть працівники замінити крокви та перекрити дах, тож мамі на кухні допоможеш. Та і так, якщо треба щось допомогти, щоб була поруч, може води хлопцям піднести, не гордися. Ці западенці роботящі. Правда дуже віруючі, але нашої віри, православної. То добре, що горілки не п`ють. Але ж трохи дивно, наче Україна і одна та ми всі такі різні. Чоловіка Роман звати, а то його сини, ще не одружені. Вищий Богдан, а нижчий Руслан, це мені сусід розповів, як цвяхи привіз.
Мати торкнулась його руки,
- Ну досить теревенити, лягаймо відпочивати!
Цього вечора Олег теж не прийшов. Підкрадалась ніч… Все небо поступово затягувала темна пелена. Таня надувши губи, з розчарованим і ображеним обличчям, сиділа навпроти включеного телевізора, час - від – часу позирала до вікна. Помітивши, що ні місяця, ні зірок немає, настрій зовсім зіпсувався. Ой і помилуватися немає чим. Швидше б зануритися в ліжко і викинути з голови всі думки. Як вже завтра не прийде, то й надіятися не буду. Нехай тільки спробує завтра не прийти! Різко кивнула рукою й вимкнула телевізор.
Батьки в своїй кімнаті тихенько про щось гомоніли. Почувши, що запала тиша, теж втихомирилися.
-Це безглуздя - і чого не прийшов?! ,- пробурчала Таня, лягаючи в ліжко й залізла з головою під ковдру,
- Та я добра… На добраніч, Олеже! А я сьогодні тебе чекала…
Міцно тулилася до подушки й подумки; ти моя єдина подружка, тільки ти знаєш мої таємниці. Тільки ти пухкенька, мене вкотре зігрієш.
Похмурий світанок пробуджував село… Ні світ ні зоря, Микола поспішав на рибалку. Навпомацки, тихо, як миша пробрався до вхідних дверей, зник за ними. Одягався на веранді, шкода порушувати ранковий солодкий сон, що дружині так і доні. Взявши вудочки, принади та відро, поспішив до хвіртки. Дружок тільки й чекав цього, вирвався вперед. Микола, попереду себе, ліхтариком освічував дорогу. Він, ще вчора все приготував, намірився швидко справитися, щоб до восьмої години ранку повернутися.
Дзвінкоголосі півні вже заводили не перші пісні по селі. Яскраве сонячне проміння торкалося, припадало до землі. По блакитному небі розкидані осяяні сонцем маленькі білі хмаринки. Легенький вітерець пестив Олегові обличчя. Дивувався, вчора так пасмурно було, а сьогодні, наче літній ранок, видно славний день буде. Він одягнений у старий робочий одяг та взутий в старі кеди, на ходу натягував вицвівший каптур. Втішав себе, наче так буде краще, це ж дах і вітер, і пилюка.
Два дні поспіль, допомагав батькам вдома, а вчора спеціально в містечко їздив, придбав для Тані телефон. Як одягався поклав його на столі. Роздумував, можливо, ще прийдеться в Москву поїхати. Зроблю подарунок, потрібна річ, занесу хай потішиться. Підбадьоривши себе, так поспіщав, що не помітив, забув взяти телефон. У роздумах... та треба ж допомогти, її батько на дах не полізе, не ті роки. Та й щоб хлопці швидше впоралися і геть зникли з моїх очей. Хай на своїх дівчат придивляються, нема чого в чужий город лізти.
Перед самою хвірткою в його нагрудній кишені з мобільного телефону прозвучав звук. О, від когось СМС, ще й так зарано. На мить зупинився прочитати. Здається з Москви
» Олежек, освободишься, позвони. Наташа.»*
- Ой, Наталю, тільки не сьогодні,- пробурчав і знервовано поклав телефон в кишеню. Рукою мацнув бокову кишеню. В душі сварив себе, а телефон забув, от турок. Та тут же цмокнувши, махнув рукою, може й на краще, матиму привід завтра прийти.
Хвіртка відчинилася без скрипу, зайшовши, позаду себе торкнув її рукою, але вона лише тихо гойдалася. Та він на це не звернув уваги і не дуже голосно до пса,
-Дружок це я, не лякай господарів. Але пса не було, тож він не зволікаючи жодної хвилини, попрямував вперед. По обійсті бігали кури, в загорожі гуси один поперед одного, спокійно, без зайвих криків, з корита діставали їдло. Озираючись, по обійсті, додумався, це ж напевно старий пішов на рибалку. Тітки не видно, може Таня ще й спить. Прошмигнув на веранду, тихо ледь відчинив в хату двері й неголосно,
- В хаті хтось є?
У відповідь тиша….
В цей час Ольга, з відром бараболі, поверталася з льоху, який знаходився за хатою. Вона почула якесь шарудіння на веранді, подивилася на хвіртку, бурчала,
-Ой,чого я після Миколи на клямку не зачинила. Зупинилася. Та ні…. здається ж хвіртка була зачинена. Чи хтось чужий зайшов. Покинувши відро посеред обійстя, метнулася до вікна хати. Поправила хустку на голові і приклала руки до скла. Між них засунула голову, придивлялася,чи хтось там є. Аж впріла, побачивши постать чоловіка, розхвилювалася, знову поправляла хустку, тремтячим голосом прошепотіла,
-Ой, лишенько! Хто ж то в страшному одязі, ще й в каптурі, чи й не бомж якийсь?
Саме в цей момент Олег сміливо направився в кімнату до Татяни, зазирнув, де й поділась рішучість. Перед ним на ліжку лежала русалка. Вона солодко спала, розпущене волосся покривало всю подушку, через тоненьку нічну сорочку просвічувались повненькі перси.
Раптом з надвору почув шарудіння. Зачинив до неї двері, але вони скрипнули. Він присів за стіл, не знав куди подітися. На щастя, в хату ніхто не зайшов. За мить почув її голос,
- Мамо, що пора вставати?
Олег був на сьомому небі, чемно постукав в двері,
-Таню це я.
Вона, як птаха зірвалася, накинула халат, посміхнулася й відчинила двері. Він сміливо зробив крок вперед…. Саме в цю хвилину, з дровенякою в руках влетіла Ольга. Вона, піднявши її догори, намагалася з усієї сили вдарити його по плечах. За постаттю Олега Таня побачила матір, від здивування округлилися очі, тільки й встигла крикнути,
-Ні мамо!
Та цей крик дровиняку не зупинив, хоч удар виявився меншим та каптур злетів з голови. Олег, зразу не міг зрозуміти крику Тані, получивши по плечах, ледь скривившись, почервонів. Вона стрілою підлетіла до нього,
-Ти, як Олеже?
Мати від несподіванки випустила дровиняку з рук, остовпіла. Від побаченого не могла й слова сказати.
Таня тремтячими руками взяла руки Олега,
- Ти сядь на ліжко. Тобі не погано?
Як підбитий птах, опустивши голову, присів на ліжко. Кліпнув очима й посміхнувся,
-Та я нічого… Здається плечі цілі…
Вона присіла поруч, плеснула в долоні,
-Оце так зустріч! Тоді гусак покусав, тепер мама вчудила.
Ольга в цей час, знервовано присіла за стіл. Їй ніяк не могло вкластися в голові, чому не розпізнала хлопця.
Таня зачинила двері, вони залишилися наодинці.
А Ольга з опущеними плечима, хитаючи головою виходила з хати,
-Це ж треба такого?! Боже… Боже..
Олег не втратив нагоди, вона така близька і така красуня. З розпущеним волоссям схожа на пишну півонію. Як не доторкнутися до неї, як привабливі уста не поцілувати?
Привітний погляд, обійми і ніжні поцілунки діяли, як ліки від потрясіння.
Лише за кілька хвилин, пролунав голос батька,
-Таню, я вже прийшов, гайда рибу чистити.
Вона чмокнула Олега в щоку, запитала,
-Як почуваєшся… Підеш додому?
Вставши з ліжка, розім`явся, двигав плечима,
-Та здається я в нормі, не хвилюйся. Завдяки твоєму крику удар вийшов не такий вже й сильний. Давай про це більше не говорити. Думаю не обов`язково всім розповідати про це, що сталося. Я пішов…
На порозі веранди привітався,
- Доброго ранку! А я ранній гість. Нині все одно вдома, вирішив прийти допомогти.
Зненацька загавкав Дружок… Микола поспішив зустрічати робочих. Попереду на них чекав важкий день. Всі поринули в роботу.
Діло йшло до обіду…. Поміж маленьких хмарин, яскраво позирало сонце. Таня зморщилася від проміння, кліпала оченятами, посміхалася,
-Гей, хлопці! Гайда злазьте звідти, будемо обідати!
До неї підійшов батько,
-От молодці, що значить молоді, роботи лишиться на пару годин. А Олег спритний і все - то він знає і, як класти той шифер, як його закріпити.
- Тю… Тато, так від мабуть не менше покрив дахів чим ці хлопці.
-А що хлопці? Гарні, роботящі. Он Руслан, як позирає. Ти ж не дуже посміхайся йому. Бо бачив воду йому подавала, то Олег, так з під лоба дивився, напевно ревнує. Дивися щоб не побилися ці два півні.
- А я тут при чому?- здивувалася.
- Причому…. Причому… Та ти ж, як та квітка в росі, що іскриться на сонці, весь день збентежена, рум`янці на щоках. Менше усміхайся і не дуже води своїми оченятами. Он подивися, які веселі і всі на тебе витріщаються. А в очах бісики скачуть і обличчя сяють широкою усмішкою,- трохи сердито вичитав її батько і махнувши рукою пішов в хату.
Олег озирнувся, намірився йти до драбини, Богдан побачивши це, стрімко зробив ривок і широкий крок, за мить стояв попереду нього. Гаряча кров вдарила в обличчя Олега. Диви, от *** то йому п`ять раз води принеси, а то компоту подай, ще й підморгує їй. Глибоко вдихнув повітря і різко видихнув, наче скинув з себе непотріб.Так спокійно. Йому вдалося вгамувати свою гарячкуватість, тож лише пронизав його сердитим поглядом. Богдан відразу підійшов до Тані,
-Чуєш мала, дай телефончик запишу. Ми ще маємо роботу в селі, то може якось ввечері погуляємо.
Олег, злізши з драбини за мить очутився біля них. Поклав руку на її плече і поцілував в щоку. Вона відразу звільнилася,
-Олеже не дозволяй собі забагато.
Він же хотів пригорнути її, показати хлопцю, що тут стосунки серйозні. Та вона суворо глипнула на нього і на крок відійшла в сторону,
- Не чіпай!
-Ну Таню, я ж просто хочу тебе обійняти,- розставивши руки наближався до неї. За мить дорогу перегородив Богдан,
-Ти, що не зрозумів, що тобі сказали. Я думав ти їй родина, а ти липнеш, як банний лист.
Розмова проходила на підвищених тонах. На щастя, з драбини швидко злазив Руслан, адже він все чув. За мить розставивши руки став між ними,
-Так хлопці угомоніться, покриваємо дах, тоді будете розбиратися, хто кому хто.
Саме в цей час вийшла з хати Ольга,
Ну хлопці, чого базікати, руками розмахувати. За столом поговорите. Йдіть до хати, обід стигне.
Та помітивши, що донька збентежена, звернулась до неї,
- Так, а ти йди, я сама про них подбаю. І продовжила,
-А ви хлопці йдіть за мною, покажу де руки помити.
Таня, як миша затаїлася в своїй кімнаті. Присівши на ліжко, після суперечки ледве заспокоїлася. Думки били молоточком по мозку, от візьму і не піду за стіл, тим паче не голодна, добре що накуштувалася вареників з сиром. Казав батько не усміхайся, тож нехай і без мене обходяться. Прилягла на ліжко, на голову поклала подушку. На душі кепсько, не хотіла нікого ні чути, ні бачити. З під подушки дивилася у вікно. Вітерець гойдав тоненькі гілочки черешні, на них випиналися молоденькі листочки і деінде понадувалися бруньки цвіту. Вони заспокоювали, заколисували її, не помітила, як і заснула.
4.ч
За обідом старші чоловіки про щось гучно гомоніли. Олег з своїми думками про Таню. В голові, як у вулику, а часом напливало, немов морська хвиля - а її немає. Позирав на двері кімнати, напевно там, то ж зайшла в хату, можливо вийде? Чому не йде, може батьки погримали?
Два брати їли мовчи, тільки час від часу переглядаються і позирали на нього. Господиня весь час припрошувала до страв. Олег першим встав з-за столу, подякував і нахилившись до неї, тихо,
- Я навідаюся до Тані?
На знак згоди кивнула головою. За столом метушня, всі поступово підіймалися, дякували за обід. Олег підперши стінку, чекав коли всі вийдуть. Ольга, мала винуватий вигляд, намагалася не дивитися на нього, поспішила в свою кімнату.
Тихий стукіт у двері. Таня спросоння глипнула на вікно. Футти, це я заснула. Олег постукав вдруге. Не запитуючи хто, різко встала з ліжка, відчинила двері. Задоволений, озираючись, повз неї прошмигнув у кімнату, зачинивши за собою двері, обіперся і запитав,
- Ти, як сонечко? Що спала? Часом не захворіла? Чи можливо заморилася на кухні? І не обідала… Хочу подякувати тобі за обід, такий смачний та якби ти там була, був би, ще смачнішим.
- Та ну, скажеш таке. Я не голодна, варила вареники, куштувала.
Олег топився в її очах,
- І не догоджай тим западникам, хай вдома керують, своїх дівчат ганяють.
У відповідь, наблизилася до нього, рукою торкнулася чуба,
- А ти, що ревнуєш?
- Таню ти моя дівчина і на цьому крапка…. Ніяких залицяльників, ти згодна?
За мить, долонею прикрила йому уста, ледь посміхнулася,
-Якщо ти добре подумав, то добре. Але знай в мене не характер, а характерець, так часом мама каже, бо вперта. А тато їй перечить, бо в нас з ним дуже схожі характери…
-Мені, що вісімнадцять років, чи, ще молоко на губах не обсохло, щоб я розкидався такими словами. Я хотів тобі…
Але раптом спохватився, адже ледь не проговорився за телефон і замовк.
-Що ти хотів сказати? - кліпнула оченятами, -Ану зізнавайся!
-Та я, ну ж запитав тебе чи ти згодна,а ти заговорила мене, - йому вдалося викрутитися з цієї ситуації.
Задерши голову догори, дивлячись в нікуди, наче в роздумах,
-Згодна Олежку, згодна, тільки давай це не дуже на людях показувати. Якось незручно при комусь, щоб мене отак обіймали та цілували.
Її пухкенькі губи, як стиглі вишні, манили до себе. Він припав до них, бажав випити весь солод. За якусь мить, заховалася в його обіймах.
З кімнати пролунав голос батька,
- Олю, а Таня, де?
Заторохтів посуд, сердитий голос,
- Вона з Олегом в кімнаті, заганяли дівчину…
Таня хитро позирнула й прошепотіла,
- Всі мене жаліють. Ти йди я зараз прийду.
Коли Олег вийшов, Ольга витирала посуд, не повертаючи до нього голови кахикнула й майже прошепотіла,
-Олеже ти вибач, що так вийшло… Та на той верх вже не лізь, хай самі закінчують. Якщо додому не йдеш, то краще весь хлам та щепки поприбирати з під ніг, щоб раптом носом не зарити.
Важко перевівши подих спитала,
-Я це… Хотіла запитати, спина болить?
Та нічого, я міцний, як дубок,- посміхнувся і продовжив, - До весілля заживе… Давайте забудемо про це непорозуміння. В житті всього буває та не все треба пам`ятати.
- Ну й добре, - погодилася,- І мені легше на душі.
Він вийшов надвір….. Зайнявся прибиранням обійстя. Хлопці ж відразу помітили його, здивовано переглянулися, продовжували викладати шифер.
Таня, вийшовши з кімнати, допомогла матері з посудом. Ольга довго мовчала та все ж потурбувалася,
-Що певно набігалася, пристала… Вечеряти є що, до них не йди, досить няньчити, нехай самі обходяться. Он Дружок, цілий день в льоху закритий, скавулить, занеси йому їсти і повертайся.
Тільки дівчина вийшла з хати, Богдан, немов чатував її, відразу зліз з даху. Вона швидкою ходою йшла по стежці до льоху, він вже наздогнав її,
-Таню,чуєш квіточко. Я ж не ловелас якийсь, а хочу зустрічатися з тобою, з серйозними намірами. І нашому батькові ти сподобалася.
-А я що корова, чи кобила, що мене, ще й батьки будуть вибирати. Може, ще в рот намагатимуться подивитися, щоб знати, чи всі зуби є.
Слова, хлопцю, як обухом по голові, зупинився, витріщив очі. Таня відкрила льох, Дружок уздрівши чужого, вискаливши зуби, гучно загарчав через решітку. Вона озирнулася,
-Он дивися, тебе навіть пес не хоче признавати. Він у нас чутливий, на відстані відчуває людину, чи добра, чи лиха. Тож відійди, не дратуй його. Та гадаю і мені з тобою нема про що говорити. Знаєш, ми хоча й українці та всі різні. Шукай собі дівчину таку, як сам, западенку. Кажуть краще живеться на рідній землі, чим на чужині.
Він прислухався до її слів, бо ж пес так гавкав, аж у вухах лящало,
-А може все ж даси номер телефона, подумай... Чого тобі, такій панянці, сидіти в цьому селі?
Ті слова зачепили її за живе. Суворо звела брови. Ледь нагнулася до пса, гладила рукою,
- Ну вгамуйся, мій хороший, помовчи.
Подала йому курячу кістку. Й озирнулася, досить неприязно подивилася на хлопця,
-Ну, якщо тут живуть такі панянки, як ти кажеш, значить це село чогось варте. Рідний край, це немов рай, тут все миле і чарівне. Он став, краса і гордість нашого села. Лебеді, лелеки, дикі гуси й качки, нема ніде таких, як у нас. А в цвіту сади пахучі, з бджолиними піснями. А поля квітучі, згодом з щедрими хлібами, по них ромашки, як сонечка. І волошки, то немов лагідні очі поля, над якими, відчуваючи волю, літають птахи. А спів соловейка з лісу… Ой, що тобі сказати, а люди у нас щирі і добрі…
Привідкривши рота, зачаровано дивився на неї. Але ж гарна. Від її промови настільки здивувався, подумав, тю,чи й справді так любить своє село? За мить оговтався,
-Та ти все ж подумай до вечора,
Вона з легенькою усмішкою на обличчі, крутнула головою,
-Навіть і не чекай, я все сказала.
Це напевно на щастя, що Олег в цей час був за сараєм. Повернувшись на дах, Богдан очима шукав його. Ніде не помітивши, кивнув рукою до брата,
-Глухий варіант, не розважимося….
Надворі насувалась темінь…. За вечерею Таня сиділа поміж батьками, брати тільки переглядалися між собою і немов по черзі підморгували їй. Олега це бісило, почервонів і бліднів та мусив все витримати, не хотілося, щоб хтось крім них знав ту розмову.
Микола подякував за роботу, розрахувався з Романом. Той звернувся до синів,
-Ну, що йдемо?,
Богдан двинув плечами, до батька тихо,
-Йдемо тату, ця краля гордячка. Думали прогуляємося з нею, а вона, як пава хвіст підняла. Вважає себе недоступною.
Батько сердито поглянув на нього, на мить зажмурив очі і стиснув губи, дав зрозуміти, щоб замовчав.
Батьки провели робітників за хвіртку, прощалися. Біля веранди Таня з Олегом задоволено дивилися один на одно, полегшено перевели подихи. Тепло, легко на душі, вона йому не розповіла про розмову з Богданом. А він тішився, дивно, пішли мовчки? Та гріла думка, позбувся суперників.
За кілька хвилин батьки повернулися, Таня до них веселим голосом,
-Ну а тепер я піду за хвіртку виведу Олега,
Батько, примруживши очі, посміхнувся, на ходу крутнув головою й майже крикнув,
- А що сам не вийде!
Й тихо про себе засміявся, продовжив,
- Яка краса та молодість, чого так швидко виростають діти. Поклавши руку на плече дружині,
-Пішли люба відпочивати. Ноги, аж гудуть, натоптав за день…
Таня пару метрів відійшла від обійстя, зупинилася під молоденькою тополею. Солодкий поцілунок збуджував молоді тіла. Олег відчував легке тремтіння свого тіла, став осторонь. Хоча й доволі темнувато та він хотів сказати їй важливі слова, намагався дивитися очі – в – очі.
-Таню я давно тебе кохаю… Ще від тієї пори, як з річки витягнув. Моє серце пронизане стрілою. Як зранений птах, чекав коли ти підростеш і вилікуєш мене. Вилікуєш ніжністю, щедрими поцілунками, станеш рідною.
Магічним блиском пристрасних очей зачарував її. Зробила крок до нього, на мить сп`яніла, самовільно закрилися очі. Легкий довгий поцілунок, заводив в храм любові. Поцілувавши її повіки, легенько відсторонився,
- Я знаю, як ти жила ці роки, мене весь час не покидали думки про тебе. Звичайно, я не принц на білому коні. Але чи ти кохаєш мене? Чи ти підеш за мене заміж?
На кілька секунд запала тиша. Поряд в кущі, щось зашаруділо й затихло. Відволікло її від думок, що сказати? Куди поспішати і чого?
-Знаєш Олеже, в мене є план. Я хочу в містечку закінчити курси перукарів. Хочу мати свідоцтво. Курси вже почалися з лютого місяця. Ти пам`ятаєш Марію з мого класу, вона в тій перукарні працює, планую на наступний набір потрапити. Я ж з восьмого класу стрижу жінок, чоловіків та гадаю не завадить перейняти досвід від інших.
-А чому б і ні, це ж просто чудово. То я завтра поїду в містечко й про все дізнаюся.
-Знаєш, я вже піду,-
Не давши їй договорити, знову поцілував, за мить рішуче вирвалася,-
-Ну все, тоді бувай! Намагався спіймати за руку, різко вирвалася. Лише кілька секунд…. Зникла за хвірткою, пролунав брязкіт клямки.
Здається все добре, але ж не відповіла на запитання, бентежили думки по дорозі додому. За мить пригадав чаруючі, привітні очі. Посміхнувшись, вже й виправдовував її, полохлива пташечка, ще ж зовсім молоденька. Напевно, не була готова до такої розмови. Та я ж живий, чого час тягнути? Раптовий звук СМС перебив думки. Коли витягнув телефон з кишені, цмокнув. О, знову з Москви. І чому їм не спиться, читав текст » Олежек. Ты нам очень нужен. Срочно перезвони. Наташа».*
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2020