Ніна Незламна

Ранок сьогодні

Раптовий  дошик,  міленький  мжичить  зранку,
Легенький  шурхіт...  чуть  по  останках  снігу,
По  склу  краплини  стікають  й  на  фіранку,
У  хмарах  небо,  та  все  ж  несе  він  втіху.

Весна  надворі,  пробудяться  фіалки,
Зима  змирилась,тихенько  відступає,
Хоч  на  останок,  завіяла  снігами,
Та  все  ж  в  надії  підсніжник  виглядає.

Де  не  поглянь  проталини  й  під  ногами,
Мов  усміхаються  крокуси  рядами,
Синенькі  й  білі,  й  жовті  подібні  сонцю,
Приносять  радість  й  натхнення  всім  поетам.

На  серці  тепло,  з  мрією  у  віконце,
Погляну  в  небо  -  «  Гей,  привіт»  скажу  хмарам,
 Води  вже  вилили  не  одне  відерце,
Але  ж  уйміться  і  підтримайте  весну!

Хай  промінь  сонячний,  приляже  до  землі,
   А  вітер    вмить,  рознесе  радісну  звістку,
Й  на  душі  зразу  –  стане  так  добре  мені,
Щиро  бажаю  -Друзі,  доброго  ранку!


                                                                         15.03.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2021

Мов промінь сонця

Знов  засріблились,  білосніжні  замети,
Я  поміж  них,  напевно  могла  б  замерзти,
Погляди  наші  і  рука  в  твоїй  руці,
Тепло  і  ніжність,  назло  зимі  –  розлуці.

Вогонь  в  каміні  здіймається  доверху,
Поміж    дровин,  тонких,  не  наганя  страху,
Лиш  загадковість  у  нім  до  очей  іскрить,
В  раптовім  спалаху  стріляє  і  тремтить.

Як  почуття,    що  між  нас  завмерли  на  мить,
Вже  від  самотності,  сердечко  не  щемить,
Мов  промінь  сонця,    душі  освітив  сяйвом,
Коханий,  любий,  тож  нам  так  добре  разом…

Хоча  сповитий  березень,  ледь  у  імлі,
Цьому  промінню  порадіймо    і  весні.

                                                                       13.03.2021р.

Вірш  до
   картини  з  інтернета

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2021

Під знаком

А  чи  чекала,  ти  бабцю?  Певно  ні,
 Бо  під  замком  «  таємно»    -  всі  тримали,
І  не  наснилося  тобі  уві  сні,
Онук  з  дружиною  сина  замали.

Немов  промінчик  потрапив  в  її  очі,
Вже  так  раптово,  скотилась  сльозина,
На  мить  згадались  недоспані  ночі,
Як  старша  доня  народила  сина.

Яка  то  втіха  і  не  тільки  бабці,
І  день  народження  в  діда  сьогодні,
   Тож  хай,  все  добре  по  життєвій  нивці,
 Будуть  у  правнучка  щасливі  будні.

А  місяць  березень  -    це  ж  вісник  весни,
Хай  промінь  сонця  придасть  йому  сили,
Нехай  малюк,  не  знає  жахів  війни,
Щоб  тихі  ночі,  зірочки  світили…

Подумать  тільки,  вже  вдруге  прабабця,
Родина  вся  -    бажає  йому  щастя!
 Нехай  на  радість,  хлоп`ятко  підроста,
Мирного  неба,  здоров’я  міцного!  
Щастя  на  многії,  многії  літа!

                                           12.03.2021р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2021

Ото прорвало, так прорвало ( продовження)

       На    якийсь  час  хлопці  розслабились,схилившись  один  на  одного,  дрімали.    В  проході  між  купе,  проходила  жінка,  років  сорока,  пропонувала  купити    газети  і  журнали.    Михайло  визирнув  у  вікно,  згадав  про  село  -  добре,  що  погода  сонячна,  здається,    тут  теж  давно  не  було  дощів.  Напевно  зустрічатимуть  мене  якоюсь  автівкою.  І  вже  посміхнувся,  пригадавши  очі  коханої  дружини  і  усмішку  своєї  кирпатенької  доньки.  Як  добре,  коли  тебе    чекають  і  зазирнувши  на  Максима,  на  плече  поклав  руку.
 -Ну  досить  дрихнути,  я  скоро  схожу,  будемо  прощатися.  Але  це  лише  на  якийсь  час,  я    тебе  чекатиму  в  гості.  Максим,  потер  руки,  двинув  плечами,  озирнувся  навкруги,
 -От  добре,  за  пів  години  і  мій  вихід.
     Електричка  зменшила  швидкість,під`їжджає  до  станції.  Кілька  чоловік  уже  стояли  біля  дверей.  Рукостискання,  обійми,    прощання…
       Михайло  спускався  по  сходах,  на  нього  чекала    усміхнена  дружина  з  донькою.Сяючі  очі,  в  них  радість  і  трепіт  сліз  на  віях.  Максим  спостерігав  з  вікна  вагона,    в  душі  за  друга  відчуває  радість.  Щасливий  і  вона  така  гарненька,  сонячний  погляд,  дочекалася,  ото  почуття,  видно.що  кохає….
   Двері  зачинилися,  електричка  рушила  з  місця.  Він  повернувся  на  своє  місце.  Буквально  за  хвилини  дві  –  три,  в  купе  навпроти,    різко  піднялася  літня  жінка,  двома  руками  підтримувала  тіло  чоловіка,  яке  хилилося  на  неї.  Раптово  гучно  скрикнула,
-Миколо  тобі  зле?
 Майже  всі  пасажири  звернули  на  них  увагу.  Максим  відразу  зірвався  з  місця,  за  мить  підтримував  чоловіка,  голосно  запитав,
-Може    у  вагоні  є  лікар,    чи  попросити  машиніста,  щоб  зробив    об`яву,  можливо  є  в  іншому  вагоні…..
Його  увагу  привернула    дівчина,  на  яку  він    дивився  з  Михайлом.  Різко  піднялася  з  місця,  на  плечах  поправила  футболку,  на  поясі    підв’язала    легку  хустину,  кремового  кольору,    на  шпильку  зібрала  волосся.    З  тонометром  у  руці    підійшла  до  них.  Макс  здивовано  дивився  на  неї,  не  встиг  нічого  й  думати,  як    вона  сміливо  до  жінки,
   -Треба  під  язик  покласти  валідол.  Маєте  при  собі  ?  Тут  душно,  можливо  в  нього  проблеми  з  серцем.
 Жінка,  знервовано  кивала  головою,    у  руці  уже  тримала  пігулку,  щось  говорила  до  чоловіка,  намагалася  покласти  її  в  рот.
-Ну,    давайте,  ось  так  його    підтримайте,  я  тиск  зміряю,  -  поспішаючи,    сказала  дівчина  і    уміло  одягла  тонометр  на  зап`ястя  руки.
-Нітрогліцерин    він  переносить?.-  знову  звернулася  до  жінки
-  Так  інколи  приймає.
-  Якщо  є    -  не  гайте  часу.
Чоловік  ледь  відкрив  очі,  щось  пробурчав,  рукою  доторкнувся  до  кишені    на  сорочці.
 -В  нього  тиск  сто  шістдесят  на  сто  десять  -  трохи  підвищений  і    прискорене  серцебиття.  Не  хвилюйтеся  так,  все  буде  добре.  думаю,  це  з-за  духоти  в  вагоні.  Я  закінчила  університет  імені  Пирогова,  тож  на  цьому  трохи  знаюсь.
     Чоловікові  стало  краще,  жінка  обіймала  його  і  слухала  дівчину.  Вона  тихо,  поспішаючи,  давала  їй  поради,  як  діяти  далі.  І  вже  голосніше  сказала,
 -Зараз  ще    раз  міряємо  тиск,  ви  мене  вибачте,  але  я  на  цій  зупинці  виходжу.  Хочете  визвіть  швидку,  а  ні,  то  додому  чоловіка  везіть  на  таксі,  так  буде  краще.
Максим,  аж  жахнувся,  але  ж  йому  теж  зараз  виходити.  Трохи  знервований,з  пляшки  випив  води  і  зазирнув  у  телефон.  Адже  мав  передзвонити  батькам,  в  який  час  буде    на  місці  та  щось  зупинило  його.  Майнула  думка  –  хай  краще  надворі  передзвоню,  чи  маленький,  сам  доберуся  додому.
Дівчина  з  валізою,  уже    поспішала  до  вихідних  дверей.  Побачивши  її,  здвигнув  плечима  -    бач,  яка  швидка  -  поспішив  за  нею.  Пасажирів  сходило  небагато,  Максим    взявся  за  ручку  її  валізи,
-Я  вам  допоможу,  думаю  чоловік  не  ревнивий.
Її  сині  очі  ледь  засяяли,  щоки  зарум`янилися.  Вона  різким  рухом  голови  змахнула  з  чола  неслухняне  волосся,    привітно  посміхнулася,
     -Хто  знає  який  буде,  до  ворожки  не  ходила.
Аж  дух  перехопило  після  її  слів,  йому  здалося  в  нього  ростуть  крила.  Він  першим  зійшов  по  сходах  і  тут  же  подав  їй  руку,
Давайте,  ось  так  краще,-    раптом  обома  руками  підхопив  її  за  талію,  ледь  підняв  і  тут  же  поставив  на  ноги.  А  легка,  немов  пір`їнка    -  ледь  не  вирвалося  з  уст.
-Я  так  зрозумів  ви  місцева,мабуть  їдете  з  відпочинку,бачу  засмагли,  вам  так  личить.
 Про  таких  люди  кажуть  -  в    кишеню  за  словом  не  полізе.  Вона  ледь  вирячивши  очі,з  усмішкою  на  обличчі,
-Ні,    не  місцева,  я  з  Ніжина.  Дякую  за  комплімент  та  ні,    швидше  за  все,    так  вирішили,  бо  я    в  такому  одязі.    Знаєте,    відпочивала  на  морі,  як  кажуть    -  відірвалася  від  світу.  Трохи,  можна  сказати  на  прощання  захотілося    бути  модною.  Ось  і  в  дорогу  так  одяглася,  все  рівно  ці  штани  викину.  Адже  в  мене  починається  зовсім  нове  життя.  Я    тут,  від  університету  в  районній  лікарні  проходила  практику.  Тепер    треба  два  роки  відпрацювати,    за  фахом  лікар  –терапевт.  Він  тихо  засміявся,
-Ви  сказали  попрощатися  з  молодістю…  Ой,щось  я  не  бачу  тут  жінки  середнього  віку.
 Обоє  засміялися.  Направилися  до  виходу  в  містечко.
 Думки  ледь  не  розірвали  голову  на  частини.  Ото  бач,  а  я  її  по  одязі  охарактеризував,  недарма  кажуть,  зустрічають  по  одязі,  а  проводжають  по  розуму.  А  може  в  мене  є  шанс  познайомитися  ближче.  А  раптом  пощастить,  може  й  кавалера  немає,але  ж  така  гарненька,  природна,  чим    чорт  не  жартує,  можливо  якраз  на  удачу.  Ой,  таке  відчуття,  що  в  мене  щось  прорвало  й  несе  за  покликом  душі  й  серця.  Спіймав  себе  на  думці,  що  повторив  слово  Михайла  –  прорвало.
Неподалік  від  вокзалу  запитав,
 -То  ви  де  вирішили  зупинитися?
 За  мить,    її  хитрий  погляд  зупинив  його,
 -Ой  та  годі  викать!  Здається  говорив,  що  тут  не  бачиш  жінки  середнього  віку.
Раптово  відчув  прилив  крові  до  обличчя,    почервонів.  Трохи  ніяково  заговорив,
 -Та  я  що,  я  тільки  –за.  Надіюся  ми,  ще  зустрінемося.
   Вони  стояли  біля  широкої  дороги,  що  проходила  від  щебеневого  заводу.
 -А    ти,  що  до  когось  в  гості,  так  одягнений,  зараз  багато  так  одягаються  в  дорогу,  чи  десь  тут    працюєш  охоронцем?
-Та  ні,  я  місцевий  лев,  а  чому  лев,бо    працював  охоронником  в  магазині.  А  зараз  з  далекої  дороги  добираюся  додому.
-І  де  це  та  далека  дорога?    -  запитала,  взявшись  за  ручку  валізи.
-  Та  ми  з  другом  Михайлом,  він  вийшов  на  одній  із  зупинок,  приїхали  з  АТО.  Правда    два  тижні  були  в  реабілітаційному  центрі,  закінчився  контракт,  добираюсь  додому.  Думаю  продовжити  службу  охоронником,    на  мене  там  чекають.
-А,  хто?  -  не  витримала  вона,  запитала  і  тут  же  стиснула    повненькі  губи,  хоча  очі  бігали  по  ньому,  чекала  відповіді.
-Колектив  чекає,  а  вдома  батьки.  Ой,  я  ж  с  тобою  забарився,  треба  передзвонити,  вони    ж  чекають  мого  дзвінка.  Вибач,  постій  хвилинку,  я  швидко.
 За  кілька  хвилин,    поговоривши  з  мамою,  запитав,
 -То  куди  ти  направляєшся?    Вдома  все  гаразд,  я    тобі  допоможу,  не  така  вже  й  легка  твоя  валіза.  
-Тут  недалеко,  я  зупинюся  в  гуртожитку  для  працівників  заводу.  В  ньому  мешкає  під  час  практики.  Напередодні  передзвонила,  на  якийсь  час  мені  виділять  кімнату.  А  завтра  піду  в  лікарню,  здам  всі  папери,  вирішу  питання  з  житлом.  Можливо  запропонують  щось  краще,  як  ні,  то  винайматиму  квартиру.  Здається,    тут    з  цим  проблем  немає.
   Збігали  хвилини…  Максим  лише  тепер  помітив,  що    повітря  зовсім  інакше,  чим  в  Києві,  що  вже  говорити  про  схід  України.  Коли  чув  гучний  гул  грузового  автомобіля,  поневолі  дивився  в  ту  сторону,  немов  чекав  чогось  непередбачуваного.  Як  добре,  що  у  нас  тихо…Думки  втішали  його…
     Коли  вони  вже  стояли  біля  парадного  входу  гуртожитку,  ледь  схиливши  до  неї  голову,    запитав,
 -То  я  маю  надію  на  зустріч?
-Ну,  якщо  дуже  хочеш,  то  чому  ні?  Правда  мені  ж  треба  все  вирішити,  знаєш,  яку  б  кімнату  де  не  знайшла,  напевно  в  ній  треба  буде    навести  лад.  Ну,  ти  ж  розумієш,  побілити,  чи  замінити  шпалери,  врешті  повісити  фіранки,  щоб  було  комфортно.
Він  слухав  і  весь  час  намагався  дивитися  в    її    очі,  дізнатися,  чи  щиро  говорить,чи  може    лукавить.  А  раптом  хоче  з  ним  пофліртувати  та  й  на  цьому  кінець.  Не  думає  про  сімейне  життя,  а  чи  захоче  піти  зі  мною  під  вінець,  ну  звичайно,  якщо  я  їй  подобаюся.  А  чи  захоче,    ще  й  далеченько  від  родини.  Ой,захопила  вона  мене  в  свої  сіті.Та  раптово  пригадав,
-Ой,  ми  ж  не  познайомилися!
Гучний  сміх  привернув  увагу  охоронника,  що  стояв  за  скляними  дверима,
 -Ви,  що  до  нас?
Вона  озирнулась  і  тут  же,  ласкаво  дивилася  на    Максима,  немов  огортала  теплим  поглядом,    
   -Так-  так,через  пару  хвилин.
   Уже  усміхаючись  один  до  одно,  знайомились.  Легке  рукостискання,  він  на  якусь  мить  затримав  її  руку.  Почувши  ім`я    -  Надія,  відразу  подумав-  мабуть  моя  надія,  яку  я  завжди  тримаю  в  серці,  що  все  має  бути  добре.
   Минуло  три  дні…  Максим  відсипався  після  теплої  зустрічі  з  батьками  ,  з  тіткою  Марією  (по  батьковій  лінії)  та  з  друзями.  Вчора  побував  на  роботі,  попередив,  що  за  тиждень,  буде  готовий  приступити  до  своїх  обов`язків.  Позмінна  робота  його  влаштовувала  та  й  чому  не  тішитись,  адже  зараз  не  всім  повезе    влаштуватися  відразу.
 Михайлові  написав  СМС,    що  вже  вдома.  Але  йому  дуже  кортіло  розповісти  про  знайомство  з  Надією.  А  поки  ж,  сам  собі  зізнався,  розповідати  майже  не  було  про  що.  Він  подзвонив  їй  в  той  же  вечір  та  вона    відповіла,  що    ще  все  не  вирішено,  щоб  подзвонив  через  три  дні.
Хай  йому  грець,  потягнувся  в  ліжку,  з  телефоном  в  руці,  немов  розмовляв  сам  з  собою.  За  вікном    сонячний  день,  а  його  наче  лінь  звалила  з  ніг.  Проміння  досягає  обличчя,  приємно  пестило,  відчував  тепло.    Від  задоволення  примружував  очі  і  уже  рахував  -  один,  два,  три…  й    голосно  на  всю  кімнату,-  Рота  підйом!
Зірвавшись,  прямував  у  ванну  кімнату.
     В  квартирі  пахло  м`ятою.  Сім`я  пила  чай,  насолоджувалася  запахом.  Батьки  переглядались  між  собою,  але  мовчали.  Помічали,  що  в  душі  сина,  щось  відбувається.  Але  не  хотіли  турбувати  запитаннями.  Адже  й  так,  два  дні,  як  на  допиті,  що    і  як.  Але  всього  не  розповісти,  багато  чого  під  знаком  »таємно».  
   Пізно  ввечері,  Максим  стояв  на  балконі,  декілька  раз  набирав  її  номер  телефона…  До  душі  підповзало  розчарування,  а  може,  просто  розіграла  мене…  Так,  як  іноді  поступають  дівчата,  щоб  більше  до  себе  привернути    увагу.  Та  тут  же  відігнав  цю  думку  –  за  фахом  лікар,  ой  навряд  чи  буде  фліртувати.  Професія  відповідальна  та  й  після  закінчення  університету  не  така  вже  й  молоденька,  саме  час  звити    гніздо.
Він  так    задумався,  що  коли  на  телефоні  заграла    мелодія,  злегка  здригнувся.  Так,  це  дзвонила  вона.  Мов  та  пташка  щебетала,  
розповідала  про  роботу,  про  те,    що  вже  наклеїла  шпалери  і  на  вікно  повісила  нові  фіранки.  Їй  на  пів  року  дали  дозвіл  на  проживання,  а  згодом  вирішать,  як  бути  далі.На  жаль,  в  містечку  в    цей  час  нових  будинків  не  будували.Приватні  квартири,  люди  здавали  в  оренду  під  офіси,  тільки  там  виконувались  ремонтні  роботи.  Йому  здавалося  він  би  слухав  і  слухав  її,  тому  й  не  наважився  перебити  і  .запитати,  чому  не  подзвонила  раніше.Адже  вже  й  справді  була  пізня  година,чекав  поки  закінчить  емоційно  розповідати  про  себе.  Нарешті  вона,  немов  підбила  підсумки,
 -Ну  от,  здається  я  тобі  про  все  розповіла.Ало,  ти  мене  слухаєш?
-Звичайно,  не  хотів  перебивати.  Я  зранку  чекав  твого  дзвінка,  сама  наклеїла  шпалери,  хай  би  прийшов  допоміг..
-Вибач,  просто  незручно,  адже  ми  зовсім  мало  знаємо  один  одного.
   -Давай  зустрінемося  завтра,  о  котрій  годині  ти  закінчиш  роботу?  
-  Гадаю,  десь  о  шістнадцятій  звільнюся,  не  раніше.
-  То  я  підійду  до  лікарні.
Вони,  ще  перекинулися  кількома  фразами  і  побажавши  один  одному  доброї  ночі,  попрощалися.  Зоряна  ніч…  ніч  роздумів  і  сподівань,  ніч  спогадів  і  світлих  мрій,  а  зорі  немов  колихали  їх,  заводячи  в  таємність  ночі.
   Наступного  дня  він  зустрічав  її  біля  лікарні.  Вона  вразила  своєю  чарівністю.  Одягнена  в  сукню  блакитного  кольору,  яка  підкреслювала    фігуру,  дуже  пасувала  їй.  На  обличчі,    ні  гриму,  ні  помади,  волосся  спадало  не  плечі.  Він  перед  нею  стояв  бадьорий,  усміхнений,    чорне  волосся  злегка  пристало  на  чоло,  деінде  виднілись  краплі  поту.  Напевно  так  поспішав  -  зробила  висновки  й  легкою  ходою  пішла  вперед,
-Що  думав,  що  поспішаєш  на  потяг  і  він  тебе  не  почекає..
-Все  може  бути,-  рукою  торкнувся  її  плеча.  Вона  розвернулася  до  нього,ти  щось  хочеш  сказати?
-Хочу  ще  раз  подивитися  в  твої    чаруючі  очі.  І  запропонувати  прогулятися    до  річки,  у  нас  прекрасні  місця,  є  на  що  подивитися.  А  потім  сходимо  в  кав`ярню  чи  ресторан,
-Та  ні,  краще  в  кав`ярню,  там  публіка  інакша,  музика  різна  і  весела,  і  тиха.  Он  у  нас  в  Ніжині,  можна  навіть    у  кав`ярні  послухати  музику    Бетховена  і  Баха  «  к  Элизе»
-Ух!  –вирвалося  в  нього,    відразу  взяв  її  під  руку,
-Я  десь  читав,  що  лікарі  люблять  слухати  музику  цих  композиторів.  
-О,  я  обожнюю  цю  плавну  музику,  закривши  очі,  немов  літаєш  до  піднебесся  і  наче  чуєш,  як  вона  піднімається    і  поступово  десь  далеко  –далеко  зникає.Та  все  ж  залишає  на  серці  тепло,  приємне  відчуття  спокою  і    задоволення.
 Його  очі  бігали  по  її  обличчю.Вона  коли  говорила,злегка  почервоніла  і  час  від  часу    повільно  закривала  очі    і  также  повільно    їх  відкривала.
 То  де  ж  було  втриматися….    Він  притиснув  її  до  себе,  .припав    у  поцілунку.  Відчув,  як  вона  на  якусь  мить  завмерла,  руками  ніжно  торкнулася  його  обличчя.  Який  то  солод  ті  уста…він  ледве  відпустив  її    й  немов  соромлячись  опустив  очі.  Вона  ж,    поправила  волосся,  усміхнулася,  крутилась  на  одній  нозі.  Добре,  що  туфлі  не  на  підборах  -  відразу  подумав  -    напевно  б  так  рівновагу  втратила.  Та  лише  мить,  попрямувала  навпростець,  через  дорогу,  до  річки.
   В  цей  вечір,  він  майже  опівночі  повернувся  додому.Хоч    і  подзвонив,що  буде  пізно  та  батьки  все  одно  не  спали.  Коли  вже  вийшов  з  ванни,  батько  на  кухні  пив  воду,  запитав,
-Сину  в  тебе,  що  є  дівчина?
-Так  тату…  є…    І  думаю,  що  скоро  вас  познайомлю.
       Максим,  вклавшись  у  ліжко,  телефон  поставив  на  зарядку  і  немов  сонна  думка  копошилася  в  голові-  тепер  мені  буде  що  розповісти  Михайлу.
     Уже  минали  серпневі  дні…І  вечорами  до  землі  припадала  прохолода…Люди  збирали  урожай  і  надіялися,  що  закінчиться  війна,а  її    на  жаль,  наче  й  ніхто  не  думав  закінчувати.  На  мирній  частині    країни  життя  продовжувалось  за  своїми  звичаями
   Надія  й  Максим  зустрічалися  два  ,  а  то  й  три  рази  на  тиждень.  Вона  розповідала  про  свою  роботу,  а  він  про  свій  магазин  і  покупців,  які  інколи  намагалися,  щось  поцупити.  В  суботу  йшли  в  кав`ярню.  До  себе  в  кімнату,  вона  запросила  його  лише  один  раз,  вважала,  що  непристойно  залишатися  один  на  один.  Адже  гуртожиток,  є  гуртожиток,  тим  паче  тут  жили  і    сім`ї.  Навіщо  їй  якісь  плітки,  розмови.  Містечко  невелике,  а  люди  не  завжди  без  заздрощів.  Гадала,  що  професія  лікар,  не  має  бути  спаплюжена  своєю  поведінкою.  Нівякому  разі  не  можна    до  себе  привернути  увагу  необдуманою  поведінкою.
Максим  же    ділився  з  Михайлом.Звичайно  чоловік,як  дізнався,що  вони  зустрічаються,  аж  засвистів    в  телефон,
-Ой,то  ти  напевно  точно  по  вуха  закохався,  ти  немов  в  карти  виграв,  тобі  повезло,  де    зараз  ті  дівчата,  без  макіяжу.  Така  гарненька,  ще  й  лікар,  велику  пташку  спіймав.  Ой  дивися,  щоб  ніхто  не  вкрав.  
   Після  спілкування,  Максим  мав  бажання  зблизитися  з  нею,    напрошувався  в  гості,  але  вона  категорично  відмовила.  Він  давно  думав  над  тим,  щоб  познайомити  її  з  батьками  та  не  знав,  вірніше  сказати,  боявся,  що  відмовить.
   Минуло    більше  двох    місяців…  Одного  вечора,  Максим  перед  побаченням  поговорив  з  Михайлом.Той,  напевно  щось  святкував,був  дуже  веселий,  його  добряче  висварив  за  нерішучість.  
     І  він,  як  завжди  після  роботи,  зустрівся  з  нею,  в  душі  відчував  порив,  готовий  був  звернути  гори.
   Доволі  сиро  й  прохолодно,  вже  майже  голі  дерева,  під  ногами  шурхотіло  листя.  Вона  взута  в  чобітки  на  підборах  і  в  осінньому,  коричневого  кольору  пальто,  тулилася  до  нього,
 -А  знаєш  я  замерзаю,  аж  холод  по  спині,  може  підемо  в  кав`ярню,  вип`ємо  кави,  погріємось  ,  послухаємо  музику.
Мабуть  саме  нагода  відкритися…  Рішуче  підійшов  до  неї,
 -Надійко,  я    вже  давно    хочу  зігрітися,  зігрітися    в  обіймах    твоїх,  пізнати  трепіт  твого  тіла,  твою  ласку.
Вона    позадкувала  до  дерева,  очі  полізли  на  лоб,  це  що  з  ним?  
А  він  немов  завівся  і  не  знати  від  чого,чи    пригадав  слова  Михайла,  чи  може  теж  проймав  холод,  розмахував  руками.  Несподівано  пригадав  вірш  Юрка  Ізрика    -  »  Я  жив  би  з  тобою  на  дикому  острові»,  закінчивши  читати,
-І  твої  очі  сині,мені  вже  давно  не  дають  спати.
Поспіхом    підійшла  …  рукою  торкнулась    чола,
 -Ти  часом  не  захворів?
-  О,  ні  кохана  що  ти-  гучно  сказав  і  поцілував  її.  
Легенько  звільнилася  від  обіймів,
 -Ти  знаєш  такі  вірші?
 -А  що?  Ти  лікар,  любиш  музику,  а  я  люблю  читати  і  художню  літературу,  і  вірші  про  кохання.  Ось  послухай    »  Мені  ти  приснилась  давно»  Володимира  Сосюри.
Вона,  задивившись,  як  емоційно  він  читав  вірш,  кожне  слово,  немов    пропускав  через  себе,  трохи  позаздрила  йому.  Як  добре,  має  час,  а  тут  вся  література  тільки  про  хвороби,  про  ліки.
Чи    пожаліла,  чи  за  покликом  серця    підійшла  до  нього,  той  погляд  в  очі,  як  промінь  сонця,  застигли  в  поцілунку.
А  чи  то  кров  по  жилах  так  закипіла,  він  легко  підхопив  її  на  руки,
 -Надійко,  я  тебе  кохаю!  Скажи  для  чого  нам  ці  муки.  Адже  не  діти,  нам  би  радіти,  що  ми  зустрілися.  Для  мене  ти,  як    світла  зірка  на  захмареному  життєвому  небі.
Кипіла  кров,  розходилась  по  жилах…  поставив  її  на  ноги.  За  мить    припав  перед  нею  на  коліна,  поцілував  їй  руку,  
 -Скажи  ти  підеш  за  мене?  
Вона,  не  сподівалась  на  такі  події,  наче  трохи  злякалась,  зненацька  рукою  прикрила  йому  уста  і  гучно,
 -Ні  не  треба  зараз  обручки!  Почекай!  Хай  потім!
І  вже  тихіше,
 -Давай  трохи  почекаємо,  адже  я  не  знаю  твоїх  батьків.  Як  вони  мене    приймуть  ?  Напевно  й  мої  батьки  тебе  побачити  захочуть,  перед  таким  відповідальним  рішенням.
   Як  сніг  на  голову  -    її  слова  про  обручку.  І  тут  немов  зрадів.  От  телепень,  я  ж  її  навіть    не  купив.  В  солодкому  поцілунку  злегка  затремтіло  тіло…    відійшов  в  сторону,
 -Ти  права…  я  давно  думав  це  зробити,чомусь  не  наважувався…  Давай  в  неділю,  я  заберу  тебе    з  гуртожитку,і  познайомлю  з  ними,  не  бійся  -    вони  в  мене  добрі.  Тим  паче  нам  з  ними  не  жити.  Бабуся  живе  в  двокімнатній  квартирі.  Давно  батьки  її  звуть  до  себе.Вона  ж  не  хоче  покидати  квартиру,  мені  у  спадок  залишає.
 -Гаразд,  ось  так  краще.  Гадаю  поспішати  нам  не  варто.  
Немов  сонячне  тепло  її  підстерегла  думка  -  а  я  журюся,  де    через  три  місяці  буду  жити.  
   Він  провів  її  до  гуртожитку,  поспішав  додому.  Хода  напрочуд  швидка.  В  душі  себе  сварив,  адже  давно  треба  було  купити  обручку.  Що  я,  як  той  індюк  белькочу,  розповідаю  про  тих  покупців,  а  про  основне  забув.  Михайло  правду  казав,  відстаю  від  життя  .  А  тут  вже  й  посміхнувся,  згадав  його  слова  -  це  після  його  слів  за  нерішучість,  мене  так  прорвало.  Сам  собі  дивуюсь,  навіть  вірші  пригадав.  Але  ж  так  давно  їх  читав,  коли  уже  й  не  пам`ятаю.
     На  наступний  же  день,  купив  каблучку  для  заручин,  в  душі,  за  свою  безпорадність,  недолугість,  знову  картає,  соромив  себе.
   В  неділю  моросив  дощ….Максим  зайшов  до  неї  в  кімнату,
 -  Привіт,-    поцілував  в  щоку
 Уже  одягнена  в  пальто,  перед  дзеркалом,  вона  на  шиї    поправляла    білий  шарфик,
 -  Привіт!  Щось  така  погода…  і  мені    мій  вигляд  не  подобається.  Може    гігієнічною  помадою  придати    блиску  губам?  Що  скажеш?
 -О,  ні-ні!  Що  ти  люба!  Ти  маєш  природну  красу,  саме  нею  мене  приворожила.  Я  не  вважаю,  що  накласти  макіяж  -  це  добре.Людина  має  бути  такою,  як  є.
Від  здивування  піднялися  брови,закліпала  очима,
 -Що  справді?!  Ну  гаразд,  тоді  пішли.Он,  бери    торт,  квіти,я  вранці  купила.
-Та  це  ж  я  мав  по  дорозі  заскочити  в  магазин,  купити.
Уже  зоринки  в  очах,  хитрий    погляд,  підморгнула  йому,
 -Маю  свекрусі  догодити,  чи  ти  щось  маєш    проти?  Це  ж  я    до  вас  йду  в  гості,  а  перший  раз  йти  в  квартиру  пусто  не  можна.  Кажуть  звичай  такий…
     Осінній  вечір…телий  і  привітний,  хоч  за  вікном  все  ще  моросив  дощ…Його  батьки  її  зустріли  привітно.  Довелося  розповісти  про  своїх  батьків,  похвалилася,  що  має,  ще  брата,який  навчається  в  одинадцятому  класі    Тільки  тепер  Максим  почув,  що    її  мама    в  поліклініці  працює  медсестрою,  а  батько  в  Києві  перевозить  пасажирів  на  своїй  маршрутці.  Злегка  хвилювався  і  червонів,  чому  не  запитав  про  її  батьків.  А  Надія  вся  розпашіла,  позирала  на  нього,  наче  чекала  підтримки.
Вони  вже  одягалися,    Наталя  Петрівна  сказала,
 -А,  як  же  це  ми  познайомимося  з  батьками,  так  далеко.
Надія  навіть  усміхнулася,  
 -Думаю,  ми  до  Києва  потягом  поїдемо,  а  там  тато  зустріне,  маршруткою  завезе  в  Ніжин.
Максим  навіть  поцілував  маму  в  щоку,
 -Дякую,а  я    вже  думав,  як  це  вмовити  вас  поїхати.
Надія  задоволена  гостинністю,  мило  усміхнулася,
 -Дуже  дякую.  Приємно  було  познайомитися,  поспілкуватися.
     Вони  йшли  під  однією  парасолькою  і  їм  не  було  тісно….    Він  був  на  сьомому  небі  від  щастя.  Бачив,  що  вона  всім  задоволена,  хотів    залишитися  на  ніч  в  неї.
 В  нагрудній  кишені  його  курточки  лежала  обручка,він  відчував  її  і  притискав  до  себе  Надію.  Надіявся,  що  цього  вечора  він  одягне  їй  обручку  і  вкотре  скаже  ,що  кохає  її,  не  може  без  неї  жити.
   Минули  зимові  свята…  Через  тиждень  після  Водохреща  в  ресторані  гучно  грали  музики.  Надія  і  Максим,усміхнені,щасливі,      танцювали  перший  танець.Родина  й    друзі  задоволено  спостерігали    за  ними.  А    Михайло  –  боярин  на  весіллі,  вкотре  запрошував  гостей  випити  за  здоров`я  молодих  і  часто  кричав  гірко.

                                                                                                                                                       12.03.2021р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2021

Це наш Тарас

Це  наш  Тарас-  творець,  мислитель,
Для  нас  герой,  борець,  учитель,
Рядки,  римовані  в  куплети,
Писав,  як  спали,  ще  поети.

Уболівав  за  Україну,
 Немов  за  неньку,  свою  рідну,
Його  топтали,  катували,
І    у  кайдани  закували.

Писав  в  натхненні  із  любов’ю,
Не  раз    у  зАстінках  стік  кров’ю,
Та  сила  духу,  та  незламна,
І  часто  воленька  стражденна.

Немов  той  птах,  злітав  на  крилах,
Зміг  побороти  всі  насилля,
Без  довгих  снів,  часто  в  безсонні,
Клаптик  паперу  на  підвіконні.

Слова  закладені  від  серця,
 Мов  малював  свої  озерця,
Що  надихали  до  боротьби,
Мрії  й  надії  в  душі  завжди,
Щоби  дійти,  людям  до  правди.

Не  допустити,  лише  зради,
Єднати  людство  кожним  словом,
Немов  покрити  землю  сяйвом!  
Щоб  Мир  прийшов  й  пшениці  в  полі,
Заколосилися  доволі,
Й  безсмертне  є  слово  Кобзаря,
Не  знало  ліку  календаря!

Це  наш  Тарас,  це  наш    учитель
Це  наш  пророк  і  наш  мислитель
               Вклонімось  низько,  перед  поетом!            

                                                 09.03.2021р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2021

Ото прорвало, так прорвало… ( проза)

     Спекотне  літо  …    Людей  на  залізничному  вокзалі,  як  комах.    При  спілкуванні  шум,  то  гучніший,  то  тихіший.  На    якусь  хвилину,    чи  на  декілька  секунд,  коли  диктор  оголошує    про  прибуття  потяга,  чи  відправлення,  той  шум  перетворюється  на  гудіння  і  його  відлуння    піднімається    вверх  й  раптом    десь  губиться.  
   Широкий  перехід      для  переміщення  пасажирів,    весь  осяяний  сонячним  промінням,    що  потрапляє  через  доволі  широкі  й  високі  вікна.  Воно    проникає    між  рядами    тунелів  для  виходу  на  платформи  і  на  іншу  сторону,  де  в  ряд  стоять  крісла  для  сидіння.
   Вокзальне  життя  кипить…  В  переході  …    пасажири,  то    проходять  спокійно,  то  поспішають.  Іноді    у  штовханні  почуєш    чиїсь  суперечки.  Хтось,    оминаючи    інших,    на  колесах  везе    валізу.    А    хтось    вже  й    з  ким  небудь  зашпортується,  здивовано  зазирнувши  один  на  одного,    люто  бурмоче,    поспішає.  Але      можна  й    помітити    усмішки  на  обличчях.
     Два  хлопці,  присівши  на  крісла,    прислухалися  до    інформації  диктора,  звертали  увагу    на  пасажирів,  що  рухалися  по  переходу.    Хлопці  одягнені    у    форму  охоронця,  хоча  насправді    їхали  з  АТО.  Вони,    два  роки  поспіль,  за  контрактом      захищали  кордон  України.  
       Максим  -    чорнявий,    худорлявий  хлопець,    з  містечка,  ще  не  одружений.  Хоча  й  має    красиві  карі    очі  та  чорні  брови,  але  ніяка,  з  знайомих  дівчат,    не  змогла  причарувати,  сподобатися.  Він  виховувався  в  сім`ї  педагогів.  Хоча  й  працював  охоронником,    в  одному  з  магазинів  міста,  але  чомусь  кохання  обходило  стороною.  Не  розумів  дівчат,  які  фарбували  волосся  та  на  обличчя  наносили  макіяж.    Саме    таких,  що  сидять  на  касах,  тільки  й  подивитися,    ніби  на  змаганні,    хто    з  них    більш  яскраві  фарби  наносить    на  обличчя.    Що  до  покупців,  тут  тим  паче,  очі  розбігаються  й  кожна  з  дівчат  посміхнеться,  намагається  до  себе  привернути  увагу.    Але  він  би  був  щасливим,  якби    мила    дівчина  підкорила  його  серце  своєю    природною  красою.  Мала  довге    волосся,  ну  і  звичайно  без  шкідливих  звичок.  Біля  себе  не  уявляв    дівчини  в  кричущому,    яскравому  одязі,  але  в  той  же  час  мріяв,  щоб  вона  одягалася  модно,  вишукано.  Друзі    дивувалися,  але    при  розмовах,  щоб  змінити  свою  думку,    він  завжди    непохитний.    Інколи    над  цим  і  замислювався,  чому  так?  Та    відразу  ж    себе  заспокоював,    я  правий,    як  і  мама.  
 Вона    вчителька  української  мови,  при  спілкуванні,  завжди  підкреслювала,  що  одяг    багато  говорить  про  характер  людини.    І  сама    завжди  одягалася    зі  смаком.  Мабуть  це  йому    й    передалось,    разом  з  материнським  молоком.  Його  навчили  бачити  красу  природи.  Тож  він  і  сподівався,  що  все  має  бути  відповідним.
   Михайло  ж  -    молодий    чоловік    міцної  статури,  на  обличчі  виглядає    симпатичним  хлопчиськом  із  сірими  очима  та  русявим  волоссям.  Одружився,  ще  до    служби  в  армії,  має  3-  річну    доньку.  Коли    показував  фото    дружини  й  доньки,  очі  світилися  щастям.  Вже  закривав    їх  і  мріяв  живим  і  здоровим  повернутися  додому.      Дуже    любить  своє  село,  працелюбний,  тому  й    не    подався  у  місто,  як  багато  його  однокласників.    З  батьком,  ще  хлопцем  ,  зібрав  власний  трактор,    який  дуже  потрібен  у  господарстві,  чи,  щось  перевезти,  чи  зорати  город.  Михайло  з  дружиною  і  донькою    мешкав  у  бабусиній  хаті,  яка  залишилася  на  спадок.  Складав  гроші,  хотів  придбати  автівку,  саме  в  цей  час  у  військкоматі  й  запропонували  укласти  контракт.  
     Нарешті  хлопці  почули  голос  диктора,    повідомила  про  відправлення  швидкісної    електрички  з      першої    колії  приміського    вокзалу.  З  рюкзаками  за  плечима,  стрункі,    підтягнуті,  швидкою  ходою,  наче  в  строю,  загубилися  серед  пасажирів  .
     Біля  вагона  вже  стояло  багато  пасажирів.  Молоденька,  білява  провідниця,  до  всіх  привітно  посміхається,  перевіряє  квитки,  запрошувала  у  вагон.
-Ну  нарешті  ,    ось  наші  місця,  падай,-  звернувся  Михайло  до  друга,    хустинкою  витирав    чоло.
       Як  кажуть,  усі  місця  відповідно  до    придбаних  квитків  зайняті.  Електричка  набирала  швидкість…  За  вікном  миготять  стовпи,    потяги,  згодом  будинки.  А    далі    квітучі    пагорби  й  зелені    посадки.  Інколи  й  виднілися  поля  з  буряком  та  соняхом.  Електричка  злегка  погойдувалася,  наче  запрошувала  розслабитися,  подрімати.  Але  інколи,  через  скло,  прямо  в  очі  світили  сонячні  промені,    заважали  це  зробити.  
     Їх    місця  майже    серед  вагона.  Максим    присів  на  середнє  місце,  крайнє  дісталося  Михайлу.  Трохи  оговтавшись,  знявши  з  себе  напругу,  роздивлялися    пасажирів.    В  їхньому  купе      три  жінки  бальзаківського  віку  й    худенький  дід.  Старий  весь  час  обіймав    свій  кошик,  який  тримав  на  колінах.  Кошик  накритий  чорною  рядниною,  що  він  віз  в  ньому  не  знати.  Але    часто  кліпав  очима,  з  осторогою  позирав  на  кожного,    можна  було  подумати,  що  везе  щось  дуже  цінне.
В  одному  з  купе  сиділа  компанія  молодиків,    про  щось  весело  розмовляли,  вигукували  якісь  слова,  за  мить  лунав  сміх.  За  годину  в  вагоні,  хоча  й  вікна  відчинені,  але  стало    доволі  душно.  Михайло  нахилився  до  Максима,
-Ти  подивися,  он  там,  через  два  купе  вперед  ,  бачиш    яка  дівчина  славна,  трохи  засмагла.  І  все  при  ній,  як  кажуть  люди.  Як  тобі    така?  Здається    одна  з  найкращих  варіантів.  Ну  ….  та    з  навушниками,  в  чорній  футболці,  білявка,  губи  такі  пишні,  як  в  моєї    Надійки.  Цікаво,  що  вона  слухає?  Помітив,    то  зведе  брови,  наче  трохи  сердита,  то  вже    так  мило    усміхнеться,  немов    до  сонячного  проміння,  що    раптово  потрапить  в    очі.  Шкода,    здаля  не  дуже  видно    який    їх    колір.  Та  напевно    світлоока,  якби  чорні,  то    відразу  б    помітив.  Здається  й  без  макіяжу,  як  ти  любиш.    Але  ж  мене  ти  дивуєш,зовсім  без  макіяжу  та  одягатися  не  модно,  нині  чи  й  знайдеш  таку  дівчину!
Максим  ліктем,    його  легенько      штовхнув      в  бік,  шепотів,
-Ото,    їде  додому,  згадує  свою  кохану    дружину,  а  задивляється  на  інших.  Себе  накручуєш  й    мене.
У  відповідь  тихо,
-Ти…    диви!  Що    меню  не  можна  прочитати?  Це  ж  я  заради  тебе  друже  придивляюся  до  дівчат.  Хоча  не  близько,  але    ж  сидить  обличчям  до  нас.  Може  з  її  купе    хтось  вийде,  підемо  присядемо  біля  неї,  слово  за  слово    та  й  познайомишся.  
--Ну  ти,  як  кіт  на  сметану  позираєш,  наче  шукаєш  для  себе,  чи  хочеш    пофліртувати?  Думаю-  тобі    пора  вгамуватися.
-  Та  ну  тебе,    ти  подивися  в  чому  зараз  одягнені,  в  топиках,  в  шортиках,  що  тебе  не  приваблюють  оголені    плечики  дівчат?
Максим  розсердився,  почервонів,
-Ну  досить  шепотіти!  
Ледь  задерши  голову,    схилився  на  спинку  сидіння,    вдавав,  що  хоче  дрімати.  Сам  же  тишком  –  нишком  привідкривав  очі,  позирав  на  оточуючих.  І  сам  здивувався,  коли  його  погляд  зупинився  на  тій  самій  дівчині.  І  чому  надмірно  зацікавився  нею?    Очі  бігали  довкола  і  знову  поверталися  до  неї.
   Правда,  в  дівчини  не  коса,  як  йому    хотілося  б,  але  волосся    торкалося    пишних  грудей.  Відразу    догнала  думка;  справді  нічого  личко  й  футболка  гарно    прилягає  на  тілі,  добре,  що  виріз  невеликий.  Боявся,  що  вона  помітить  його  погляд,  намагався  задрімати,  але  марно.  
По  станції  Козятин  вийшло  багатенько  пасажирів.    В  купе    -    з  ними      залишилася  одна  жінка,    яка  майже  всю  дорогу    дрімала,  час  від  часу  клювала  носом.    Хлопці    з  пляшок    пили  мінеральну    воду,    тож  справді  в  вагоні  було  дуже  жарко.  Звичайно  коли  за  вікном    температура  плюс  тридцять  два  градуса,    за  яку  вже  температуру  можна  говорити  у    вагоні.    Але  сидіти  вже  було  зручніше.  Михайло  присів  біля  вікна,    обома  руками,  ззаду  за  плечі,  обійняв  друга,  прихилив  до  себе,
 -Приляж  на  мене.  Бачиш  вже    пів  дороги  проїхали.
І  знову  зашепотів  над  самим  вухом,
-    Подивися,  з    її  купе  двоє  вийшли.  Може  пересісти?
-  Ну,  як  це    ти  уявляєш?  Ні  !  Я  хочу  побачити  її  стан,  сидячи  ж  не  зрозуміти  який  має  зріст,  чи  куца,  як  та  Фенька  в  гуморесці  Павла  Глазового.    Чи  не  злякає  нас?  Можливо,  як  жердина,  чого  доброго  вища  на  цілу  голову.  А  в  чому    одягнена    окрім  футболки  -  в  шортах,  чи  бріджах?    А  можливо  й  справді  в  в  спідниці,  як  годиться  дівчині.
-  Ну  ти    даєш!  В  якому  віці  живеш?  Он  моя  Надійка,    майже  все  літо  вдома  в  шортах.  А  чого  й  ні?  Коли  так  спекотно  та  й  мені  любо  подивитися  на  її  ніжки.
-  Я    бачу,    ти  ніяк  не  дочекаєшся  ,  коли  вже  будеш  вдома.  Ото  кров  грає!
-  Тю!  -  Михайло,  аж    зайорзався  на  місці,  продовжив,
 -  Може  ти  ще  хлопчик    ніким  нецілований,  чи  прикидаєшся?
Максим    звільнився  від  його    рук,  посунувся  на  край  сидіння.    В  проході,    біля  тієї  дівчини  стояла  велика  валіза.    Не  помітив  оголених  ніг,  перевів  подих,  це  вже  добре.    З  -  за  пасажирки,  що  сиділа  перед  нею,  було  погано  видно  саме  в  що;  в  спідницю,  чи  в    штани    одягнена.  Але    в  очі  кинувся  клаптик    тканини    синього  кольору.  Напевно  десь  відпочивала,  зробив  висновки.  Цікаво…      їде  сама.  Це  рідкість,  щоб  красуня  й  сама,  а  може  відшила  кавалера,  чи  хтось  буде  зустрічати.  В  голові    рій  думок;    що  взяти  й    ризикнути?  Гарна  панночка,  може  мене  не  відшиє,  їдемо  в  одному  напрямку,    значить    їде  кудись  недалеко.  Ото    було  б  добре,  якби  до    Гнівані.  Ну  гаразд,    немов  умовляв  себе,  як  ще  раз    Михайло  запропонує,  то  так  і  буде    -  або  пан,  або  пропав,  ризикну.
     Раптово,      у  вагон  зайшов  чоловік  кремезної  статури.  Його  їдючий,    дзвінкий  голос    сполохав  пасажирів.  Він  озвучував    назву  товару    і    його  ціну,    придивлявся  до  пасажирів,  пропонував    придбати.    В  руках  тримав  ліхтар,  батарейки,  набір  голок,  серветки,    ще  дещо.
-Ой,  нічого  в  нас  не  змінилося,-      дивлячись  на    чоловіка-  продавця,  сказав  Михайло  й  продовжив,  -  Коли  буде  порядок  і  не  знати.
-Виживають  люди,    а  що  робити,  не  всі  ж  підуть  на  передову,  більшість  хочуть  миру,    спокою.
-  То    що,  цей  крикун    пройде  в  кінець  вагона,  присядемо  біля  неї?  Знаєш,  як    у  нас  кажуть;  попит  не  вдарить  в  ніс.    Та  й    ми  ж  з  тобою  тепер,  як  брати,    країну  від  ворога    разом  захищали,    я  поганого  не  пораджу.
-  Ну  гаразд.  Тільки    відразу  не  гони  коні.  Не  тисни  на  мене.    Я  сам    поближче  придивлюся  ,    там  і  вирішу  знайомитися  чи  ні.
-Ну  добре  –  добре,  буду  мовчати,  як  риба.
   Хлопці,    в  руках  тримали  рюкзаки,  хотіли  підніматися  з  місць.  Слідили  за    чоловіком  з  товаром,  як  несподівано  йому  назустріч  й    вже  за  мить  оминувши  його,    поспішала    повна  жінка,  років  сорока  п`яти.  В  руках  несла    велику  клітчасту  сумку,    посміхалася,  привітним,    лагідним  голосом      пропонувала  морозиво.  Вона  стояла  біля  другого  купе  з  початку  вагона,  пасажири  копошилися,  передавали  гроші  і  вже  за  кілька  секунд,  взявши    в  руки  морозиво,    дякували.  Максим  помітив,  як  та  білявка,  діставши  з  сумочки  гроші  привстала  з  місця,    направилася  до  жінки  з  морозивом.  Від  здивування,  ледь  щелепа  не  відвалилася,  скривився  наче    жував  цілий  лимон.  Схрестивши  руки,  приклав  до  плечей,
-Оце  так  облом.  
Михайло  відразу  не  зміг  зрозуміти  в  чому  справа.  Дівчина  -    в  жінки    брала    морозиво  й  саме  розвернулася  намірилася  йти,  присісти  на  своє  місце.  Вона  була  одягнена  в  розірвані  джинси.  Михайло  не  стримався,  долонею  закрив  нижню  частину  обличчя,  щоб  не  привернути  уваги,  ледь  стримував  сміх,
 -Оце  прорвало,  так  прорвало.    Джинси  ніби  пожовані  конем.  Оце  так  мода,  хай  йому  грець!    О,  біс  в  ребро,  ну  хай  би  там  трохи,  а  це  ж…
Максим    різко    взявся  за  плече  друга,  відпихнув    його  від  вікна,  пересів    на  його  місце,
 -О  ні,    вибач,  це  не  мій  варіант!        Ну  хай  би  вдома  так  колись  одяглася,  а  це    ж  між  людей,    ні  -  ні.  На  жаль,  що  модно,  то  не  завжди  красиво!  
За  вікном  мерехтіли  дерева…  .  В  його  в  очах    розчарування,  на  обличчі  скули  ходили  ходором,    чоло  покрилося  потом.  Але  ж  така  славна!    І  навіщо  себе  так  паплюжити?!
Михайло,  хоч  і  почервонів,  але  принишк,    як  миша.  Джмелина  думка-  звичайно  моя  б  дружина  так  не  одяглася,  тож    нині  краще  промовчати.  
   По  відношенню  один  до  одного,    через  розбіжності    у  поглядах,  вони  уже  давно  так  поводилися.  Навіщо  ятрити  душі.    Адже    служба  у  війську  далася  взнаки,    за  ці  два  роки,    багато  чого  навчилися.
     Електричка  -    вкотре  зупинилася    та    через      пару    хвилин,    знову  набирає  швидкість.  Їх  серця  втішала  думка  про  зустріч  з  рідними.  Втомлені,  але  щасливі    поверталися  додому.
                                                                                                                                                                                         13.07.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907429
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2021

А хто ж вона…

Одна  із  квітів  у  суцвітті,
Ти  наймиліша  всіх  на  світі,
Ще  із  дитинства  є  умілість,
В    ходІ  й    роботі  упевненість,
Ти  господиня  в  сім`ї  своїй,
Подібна  білій  –  орхідеї.

Їй  притаманна  чесність,  вірність,
Земна  любов,  очей  чарівність,
Мов  промінь  сонця  чоловіку,
Йому  усміхнена  довіку,
Поряд  підтримка  на    все  життя,
Приносить  щастя  на  майбуття!.

Люба  й  жадана  на  планеті,
Подібна  пташці,  що  на  злеті,
Здійнялась  висі,  піднебесся,
В  душі  підносить  і  до  серця,
Натхнення  й  подих  цей  жаданий,
Духмяний  вітер,  спів  весняний!

Вам  нашепоче  про  кохання,
Вона  ж  неначе  зірка  рання,
Вже  подарує  ласку,  уста,
 Й  вночі  дитя…  ніжно  пригорта.

Хоч  ніч  недОспана,  в  тривозі,
Та  вона  вистояти  в  змозі,
Щораз  хвороби  переборить,
І  приголубить  й  заговорить,
І  захистить,  сімейне  гніздо,
Несучи  в  серці    тепло    й  добро.

 І  не  дасть  землю  потоптати,
Сміливо  йде  обороняти,
Від  ворогів  жадних,  пихатих,
За  дітей  помста,за  убитих!
Та  хто  ж  вона  така  всесильна?

Це  проста  жінка  -  щира,  вільна
А    її  ненька  -    Україна!

*
 Зі  Святом  Вас,  шановні  друзі!
Всіх  благ  земних!  
Миру,  здоров`я,  щастя!

07.03.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2021

Весна сменила наряд

Ночью  весна  сменила  свой  наряд,
Белой  вуалью  украсила  сад,
Накрыла  землю  снежным  пледом,
А    полный  месяц,  торопясь  следом,
Пленил  оттенком  чуть  -  чуть  синеватым,
Всюду  искрилось  серебром,  златом.

Но  о  весне  шептались  берёзы,
Хотя  и  дремлют  под  снегом  розы,
И  уж  подснежники  цветут  давно,
Я  погляжу  на  крокусы  в  окно,
 Слегка  в  росе  хрустальной  искристой,
Словно    слезинкой  зеркально  чистой,
Под  лучом  солнечным  задребезжит,
 И  веселее    ручей  зазвучит...

Уж    ранним  утром…  пробуждение,
Ведь  не  унять  мне  восхищения,
Как  ясно  солнце,  звенят  капели,
И    снова  птицы,  заводят  трели

                                             06.03.2021г.
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907039
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.03.2021

З першим Днем весни, Друзі!

Вже  й  відлетів  останній  день  зими,
Листочком  білим  із  календаря,
Вітаю  щиро-  з  першим  Днем  весни!
Хай  заясніє  кожного  зоря!

   У  мішок  Лютий,  зібрав  все  пір`я,
Хоча  лишив,  деінде  легкий  пух,
Ввібрав  квітучість,  вкрасив  подвір`я,
Вже  відчувається  весняний  дух.

До  піднебесся  злетів  немов  птах,
Приліг  мелодією…  на  душу,
Ніби  на  крилах,подолала  страх,
Сльозинку  я,  від  радості  струшу.

У  змові  Березень  із  вітерцем,
Зігрів  всю  землю,  сонячним  теплом,
Й  вночі  малює,  небо  олівцем,
Щоб  нас  втішали  ранки    за  вікном.

Вже  синій  пролісок    і  підсніжник,
І  крокус  звабить  вас  до  нових  мрій,
Добро  в  малюнки,  заклав  художник,
В  серця    і  душі  вклав  купу  надій.

Знов  спів  пташиний,  риму,  натхнення,
Несе  поету  у  сподіванні,
В  нових  віршах  про  сьогодення,
На  аркуш  ляжуть  слова  приємні.

Що  всесвіт  наш  –  на  краще  змінився,
Людина  всміхнена,  хоч  й  старенька,
І  сон  дитині  гарний  наснився,
З  війни  діждалась,  синочка  ненька.

 Мої  бажання  всім  зичу  щастя!
Щоб  не  втрачати  надії  на  МИР!
Весни  чарівність  немов  причастя,
Придасть  здоров`я  й  сили  для  життя!

Щоби  в  достатку,  в  порозумінні,
На  столі  хліб  й  сіль  завжди    в  родині!
Нехай  земля  буянням    зелен  –трав,
 І  пишних    квітів,  приносить  радість!
Всіх    благ  земних,  бажаю  щиро  вам!

Благословіння  Божого,  добра!
Хай  сонце  більше  приносить  тепла,
Щоб  усі  дружні  й  многії  літа!

                                               01.03.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2021

Вона навчає мудрості, любові

Життя  її,  як  стрімка  течія  річки,
Де  забагато  порогів,  перепонів,
На  жаль,  як  вирій,  часто  рвалися  стрічки,
Стрічки  надій,    мрій,  жаданої  любові.

Хвороби  в  муках  та  все  ж  вивчала  мови,
Слова  плекала…  з  материнським  молоком,
Тож  перед  нею  схилялися  діброви,
Рядки  писемності  спліталися  вінком.

Велика  праця  -  написати  підручник,
І  залишила  у  спадок,  для  нас  з  вами,
Щоб    прочитав,  її  кожен  шанувальник,
Мала  уміння,  передати  словами.

Про  всю  історію  народів  зі  сходу,
Вона  -  навчала  любити  Батьківщину,
І  завжди  землю  прославляла  й  рідний  край,
Та  ті  слова,  про  сорочку  білу-  білу,
Де  вигравали  ниточки,  як  водограй,
Всі  настанови  в  ній,  як  прожити  життя.

Тепер  й  навІки,  буде  жити    серед  нас,
Те  кожне  слово,  її  патріотичне,
Що  залягло,  з  весняним  цвітом  у  серцях.
Та  шанування  до  людей  святе,  вічне
Що  в  мелодійних  творах  возвеличує,
Навчає  -  мудрості,  любові,  як  нам  жити.


                                                                   25.02.2021р.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906244
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2021

Присягався Місяць

Не  ховайся  Місяцю,не  ховайся,
Нині    ж  ти    казав  мені  –  закохався,
Вихваляв,  що  зіронька  ясноока,
Тож  на  небі  виплила  одинока.

Я    тобі  довірилась,  заіскрилась,
З  золотим  відтінком  засвітилась,
Заспівало  пташкою  надвечір’я,
Розплеска́ється  в  небі  біле  пір’я.

І  збиралось  сонечко  вже  на  спокій,
Однолюб,  я    присягавсь  кароокій,
Зарожевів  обрій  і  хмар  чарівність,
Прикрашала  місячну  щиру  вірність.

Вмить,  за  Місяцем...  знову  зазорилось,
Кароокої,  серце  зажурилось,
Він  й  забув  про  зіроньку  одиноку,
Посвітлів,  залицявся  в  жовтооку.

                                           09.02.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2021

́́А я знала, що пройдисвіт ( з гумором)

                                                     (Жартівлива  розповідь)

А  я  знала,  що  пройдисвіт  та  його  кохала,
Завжди  їсти  готувала,  завжди    одяг  прала,
А  він  бачу,  сяють  очі,  пішов  до  діброви,
 Там  дівчатка  молоденькі,  мають  чорні    брови.

Сіло  сонце  за  обрій,  кольори  веселкові,
До  землі  лягли  яскраві,  ну,  а  я  Миколі,
Он  наш  півник  із  курьми,  ти  ж,  тікаєш  із  хати,
   Як  же  я?  Чому  миленький,  перестав    кохати.

Немов  хмари,  гострі    брови  -  Діти  є,  що  треба,
І  чого,  ти  причепилась,  то  ж  погода  тепла,
Тоді  ж  зимонька  була,  з  тобою  обіймався,
Чи  забула,  у  сараї    в  ніжностях    кохався.

У  мого  Миколоньки  чорнявенька  чуприна,
На  весіллі,  мені  казав  -  що  славна  дівчина,
Але  чом,  ото  скурвився,  їй  Богу  не  знати,
Вечорами  зника  кудись,  попробуй  вгадати.

Сиза  ніч,  не  сяють  зорі,  от  задачу  маю,
Прогледіла  всі  очі,  але  ж  його  кохаю,
Нині  місяць  уповні,  ну,  а  думки,  як  оси,
Зустрічали  ми    зірниці,  розчісував  коси.

Все    в  минулому  спливло,  повиростали  дітки,
Хоч  й  волосся  сивеньке  та  біжить  до  сусідки,
Що  ж  придумала,  взяла  зашила  шіріньку,
Тож  хай  бісова  душа  -    мене  має  за  жінку.

Той  патик,  поки  на  стрьомі,  аж  трусяться  руки,
Чи  й    сусідка  не  почує  тих  матюків  звуки,
Та  на  раз,  та  мить  гаряча,  упаде  крючечком,
Ото  й  будуть  удвох,  тихо    втішатись  гаєчком.

Якби  хтось,  ото  почув  ті  думки  серед  ночі,
Та  я  певно  скуплюща,  від  сліз  витерла  очі,
Ясний  ранок,  до  віконця,  лип,  аж  виджу  Раю,
Та  й  Миколу  свого,  голий  вийшов  із  сараю.

Викидала,  в  плечі  слідом,  напевно  труси  й  штани,
-Слухай,  ти!    Не  трави  душу,  порушив,  всі  плани!
Розкричалась  на  подвір`ї,  аж  заспівав  кугут,
Нащо  звав,  щоби  дізналась,  що  ти  давно(  банкрут)?!

Бач  ходив,  немовби  півень,  хотів  покохати,
От,  халера,  трясця,  вихвалявсь,  навчивсь  брехати,
Горю  гнівом  і  бажанням,  піду  до  ставочку,
Ніби  стану  Німфою,  когось  стріну  на  горбочку.

Ну,  як  ні,  так  і  буде,  не  везе  із  сусідом,
І  навіщо,    я  зв’язалась,  ти  ж  давно  став  дідом,
Як  не  маєш  пороху,  в  своїй  порохівниці,
Тоді  йди,  під  три  чорти,  не  спокушай  дівиці.

А  мого  Миколи,  гарні  вуса,  чорні  брови,
Та  вже  вийшов  із  сараю,  ходив  до  корови,
Хоча  й  бісова  душа,  шкода,  пройшло  скільки  літ,
Тож  простила,  любов  тліла,    лиш  подивилась  вслід.

                                                                                                   23.02.2021р.

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2021

Шановні друзі - поети!

Хоч  за  вікном  і  погода  мінлива,
Зима  й  весна  нині  в  суперечці,
Та  мабуть  я,  щохвилини  щаслива,
Душевно  рада    Музі  –  панночці.

Хоча  і  рідко,  до  мене  заходить,
Веде…  до  сходу  сонця,  до  зірниці,
 На  шлях  барвистий,  сміливо  виводить,
До  рим.  Та    до  слів  -  святої  скарбниці.

Дякую  Богу  й    цій  щирій  дівиці,
Слово  вкраїнське  -  у  серці  плекає,
Прославля  мову.  Ця  мудрість  правиці,
Скарб    історії  -  потомкам  зберігає.

 І  я  пишу,  допоки  Божа  воля,
Доношу  думку,  свою  до  Вас  друзі,
Яскраво  світить  моя  зірка-  доля,
Знов  вкаже  шлях  по  білосніжній  смузі.

Дай  Боже  ще,  зустріть  не  одну  весну,
В  поклоні  я  -    перед  Вашим  талантом,
Втішаюсь  дружбі,  крізь  імлу    пронесу,
Дорога  наша  -  засіється  житом.

Поети  прославляймо  землю    рідну,
Хай  Клуб  поезії  квітне  в  суцвітті,
Славімо  мову  -  ніжну,  солов’їну
Щоб  весь  народ,    її  пізнав    на  світі!

           >>

 Шановні  друзі  -  поети!

Щиро  дякую  за  привітання!
Всім  бажаю      миру  і  здоров*я!
Натхнення,    любові  і  щастя!

                                           22.02.2021р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2021

П`ять років на сайті

                                                     Завтра  -  22.02.  2021  р-  
                                                     мій  невеличкий  ювілей.


Хто  зна,  п`ять  років…  це    багато,  чи  мало?
Але,  я  тут  знайшла  найщиріших  друзів,
Цього  в  житті  напевно  так  бракувало,
Мабуть,  як  інколи  в  полі  вод  для  квітів.

Дитинство,  босоноге  збігло  серед  трав,
Й  ромашок  білих  і  волошок  синіх,
Світанок…  як  піднебесся  обіймав,
Рядочки    перші  від  думок  прийдешніх,
Приймав  аркуш,  написаних    так  поспіх.

Весни  чарівність  і    перше  кохання,
Бузку  цвітіння  і  сонячне  тепло,
Звабливий  вечір  і  зіронька  рання,
До  творчості  натхнення,  щодень  несло.

Блукала  в  римах,  наче  по  павутинні,
І  вибратися    намагалась  з  нього,
Скажу  не  завжди  ,вдається  й  до  нині,
Так  є,  помилки  та  не  судіть  строго,
Адже  пишу,з  любов`ю    і    від    душі.

Я  миті  щастя,  ловлю,  як  метелик,
Промінчик  сонячний,  як  посланець  рим,
Коли,  по  небу  диво  -  акварелі,
Як  зваба  проникнуть,  до  нових  картин,
Життя  розкрито    у  одах,  поемі.

Вже  щедра  осінь…  разом  з  падолистом,
Із  листям  бурштину  писала  прози,
Весняним    ранком,  інколи  намистом,
Земля    приймала  веселкові  роси.

Зима…  ворожка  -  чарівна  дівиця,
Морозом,  вже  розмалювала  шибки,
Мене  окрилить  красуня      білолиця,
Перо  взяти  й  написати  залюбки.

Про  землю  та  людські    життєві  кроки,
Цей  клуб,  як  ковток,  свіжого  повітря,
Мене  жити  надихає  й  творити,
Завжди,  вказує  дорогу    до  світла,
Й  навчить,  як  жити  і  дружбу    цінити.


                                             *                                    
               Хочу  подякувати  панові  Юхниці  Євгену  
за  створення  сайту.
І  Вам  шановні    поети,  друзі,  читачі  !
Я    щиро  вдячна  за  підтримку
За  радість  і  поради,  що  даруєте  мені.
Й  попрошу    вибачення  за  якусь  помилку
Що  часом  є    в  віршах,  прозі,  чи  в  поемі.
Я    всім  –  всім    бажаю  здоров`я,    добра!
Мирного  неба    і  людського  тепла!
Щастя  земного,  як  весняні  дні
Достатку  і  поваги  в  родині!
Щирих  друзів  Вам!  Натхнення  і  любові!
Пишіть!  Читайте!  Мрійте  і    кохайте!
Знаходьте  віддушину  в  слові!
Щоб  іще  кращим  стало  Ваше    майбуття!

                                                                               21.02.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905584
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.02.2021

Ворожила зима

Ворожила  зима...  ворожила,
С  ветерком,  уж  в  танце    закружила,
Как  посметь    отказать,  нынче  в  вальсе?
Ведь  хотел  побывать,  он  с  ней  в  сказке.

Эта  ночь  восторгов,  забвенья,
Ночь  чудес  и  затей,  наслажденья,
Где  снежинки    -  кристаллы    искрили,
Под  луной,    о  любви  говорили.

Ворожила    зима...  ворожила,
Ах  красотка,  всем  взгляды  дарила,
Ворожила  зима...    ворожила,
Покрывалом  всю  землю  накрыла.

Наберётся,  пусть  силушки  во  сне,
Ведь  уж  время  торопиться  к  весне…
А  пока    пускай  с  ветром  покружит
И  украсит  землицу,  завьюжит….
Заискриться  сказочно    средь  ночи,
Лучик  солнца  украсит  денёчек.

                                                         18.  02.2021г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905306
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.02.2021

Троянди для коханої ( проза)

   Зимовий  день…  довкола  білосніжно,  відблиск  срібла  й  золота  придає  чарівності.  У  світлому  залі  ресторану,  галас  то  стихає,  то  раптом  виринає  гучніше.  Під  стелею  крутиться  дзеркальна  диско-куля,  виблискує,  переливається  магічним  світлом.  Велика  зала  поринає  у  веселкових  кольорах,  то  раптово,  немов  потрапляє  під  дощові  краплини  золота  й  срібла.
 А  інколи,  на  якусь  мить,  присутнім  засліплює  очі.  Місцева  молодь,  любить  погуляти,  завжди  в  піднесеному  настрої,  усміхнені,  веселі.  Офіціантки  в  основному  з  України.  Молоді  привітні,  уважні    жінки,  в  однаковій  формі  одягу,  із  скромними  зачісками,  на  обличчі  усмішки.  Обслуговування  клієнтів  завжди  на  вищому  рівні.  Дружня  команда,  один  одного  підтримують,  а  якщо  й    треба  виручають.
 За  барною  стійкою,  стрункий,  молодий  чорнявий  чоловік  на  ім’я  Вадим,  готує  напої,  коктейлі.  Інколи,  від  блиску  кулі,  морщиться,  примружує  очі,  але  за  мить  усміхається  до  присутніх.  Зі  сторони  й  не  подумаєш,  що  в  нього  є  якісь  проблеми,  що  тривожать  душу.  Насправді  ж,  настрій  такий  же,  як  і  погода    за  вікном.  Завиває  вітер,  на  скло  великих  вікон  приносить  пасма  снігу,  по  яких  мерехтять  розвішані  різнокольорові  гірлянди.
 Від  думки  про  Маргариту,  як  вона  там,  стискається    у  грудях.  Десь  через  місяць  має  народити  сина.  Вкотре  погляд  до  зали,  на  столах  у  вазах  червоні  троянди,  на  якийсь  час  відволікають  від  тривоги,  втішають  душу.  Йому  здається,  що  Маргарита  десь  тут,    поряд,  адже  вона  в  цьому  ресторані  працювала  дизайнером.  Обожнює  червоні  троянди.  Тому  кожного  ранку  приносила  великий  букет,  квіти  розставляла  у  вази,  прикрашала,  освіжаючи  залу,  придавала  чарівності  та  комфортності.  Господар  ресторану  був  задоволений  дизайном.  В  основному,  тут  тусувалася  молодь,  а  червоні  троянди,  як  символ  кохання  і  пристрасті.  Магія  квітів  викликає  тільки  позитивні  емоції.
 Вадим  і  Маргарита  познайомилися,  коли  навчалися    у  Львівській  національній  академії  мистецтв,  на  факультеті  «Дизайн  середовища».  Але  з  такою  професією  важко  знайти  роботу  в  Україні,  тому  й  вирішили  працювати  за  кордоном.  Зупинилися  в  Польщі,  хоч  і    винаймали  квартиру  й  нелегко  на  роботі,  бо  було  й  по  вісімнадцять  годин  працювали,  але  воно  того  варте.  Вони  одружені  вже  три  роки  і  майже  весь  час  були  разом.  Від  батьків  допомоги  не  мали,  а  жити  разом  з  ними  в  однокімнатній  квартирі,  чи  в  невеликому  будинку  на  околиці  міста,  не  надихало  для  сімейного  життя.  Бажання  жити  окремо,  мати  свій  улюблений  куточок,  придавало  сили    й  віру,  що  їм  вдасться  це  зробити.
   На  жаль,  пандемія  порушила  плани,  навесні  карантин  на  ковід  -  19,  вибив  з  колії.  Повернулися  додому,  але  це  не  втішало,  гроші  попливли  не  за  призначенням.  Чекали  нагоди  знову  повернутися  на  роботу.  Але  після  карантину  він  мав  їхати  один.  Адже  вже  чекали  на  дитя.  За  тиждень  до  від`їзду,  все  ж  обоє  здали  тест  на  коронавірус.  Він  поїхав  сам,  хоча    тест  не  показав  вірусу,  але  за  дружину  турбувався,  ходе  в  лікарню,  хоча  б  не  підхопила  хвороби.  
 В  другій  половині  вагітності,  в  основному  жінки  мають  кращий  апетит  і  дитя  набирає  вагу  й  самі  повніють.  А  вона  ж    дитя  носила,  немов  приклавши  кульку  до  себе,  худенька,  як  берізка.  Інколи  він  так  і  називав  її,  коли  вона  журилася,  що  схудла.  Підбадьорював,  що  народить    гарненького  карапузика,  а  вагу  набере  й  згодом.  На  столі,    у  вазі  завжди  є  червоні  троянди,  як  і  колись,  він  не  переставав  їх  дарувати.  А  вечорами  в  теплих  обіймах  втішав,  як  маленьку  дитину,  розповідав  смішні  історії.
У  ресторані  звучить  тиха,  спокійна  мелодія.    Вадиму  навіює  спогади  про  кохану.  Він  витирає  келихи,  час  від  часу  відволікається  до  клієнтів,  але  перед  очима  ніби  бачить  її.  Під  зоряним  небом  у  шифоновій,  святковій  сукні,  в  якій  була  після  закінчення  навчання.  Зелені  очі  з  блиском  оксамиту,  в  яких  готовий  був  втопитись.  І  на  обличчі  чарівну  усмішку,  привабливі  уста,  кольору  стиглої  вишні.  Від  поцілунків  обоє  п`яніли,  тішились,  що  залишилися  сам  на  сам.  А  ті  червоні  троянди,  що  він  того  вечора  їй  подарував,  нектаром  збуджували    обох.  Пора  весняна,  квіти,  які  обожнювала,  спонукали  на  гарячі  почуття.
 Минуло  кілька  днів.  Вранці  Вадиму  зателефонувала  мама,    повідомила,  що  в  зв’язку  з  обставинами,  для  Маргарити  довелося  визвати  швидку  допомогу.  Її  забрали  в  лікарню.
Розхвилювався,  чому  це?  Адже  за  підрахунками,  народжувати  зарано.  Та  по  телефону  всього  не  дізнаєшся,  що  і  як,  довго  не    будеш  говорити.  Вирішив,  потрібно  поговорити  з  господарем  ресторану  та  їхати  додому.  Але  буквально  через  годину  передзвонила  Маргарита,  запевнила,  що  нічого  страшного  не  сталося,  кілька  днів  буде  під  наглядом  лікарів,  швидше  за  все  підхопила  звичайний  грип.
 Три  дні  в  напруженні,  хоч  і  коротке  спілкування  з  коханою  та  їй  вдалося  його  заспокоїти.  З  господарем  ресторану  домовився,  що  через  два  тижні  матиме  можливість  поїхати  додому.  
 Позаду  десять  днів.  Ранок  видався  сніжним,  холодним.  Мороз  градусів  десять,  під  ногами  скрипить  сніг.  Зірвався  вітер,  здіймався    дрібний  сніг,  б’є  в  обличчя,  холод  проймає  все  тіло.  Вадим  поспішає  в  ресторан.  На  півдорозі,  його  зупинив  дзвінок  від  тещі.  Плакала,  просила,  щоб  терміново  приїхав.  Хоча  Рита  й  просила  її,  щоб  не  дзвонила  йому,  але  жінка  наполягла  на    приїзді.  В  цей  день  йому  довелося  відпрацювати.
На  ранок,  зібравши  потрібні  папери,  він  поспішав  додому.  На  потяг  квитків  не  було,  вирішив  їхати  автобусом.  Та  з  квитками  на  автобус  теж  проблема,  мав  виїхати  тільки  на  наступний  день.  І  то  треба  їхати  з  пересадкою,  на  прямі  сполучення  квитків  не  було.  Адже  добиратися  майже  через  всю  Польщу,  треба  немало  часу.  Дзвонив  додому,  але  йшов  збій  зв’язку.  Дружині  послав  СМС,  що  виїхав,  але  їде  з  пересадкою.  На  жаль,  відповіді  не  отримав.  Смута,  відчай,  паніка  охопили  його.
Змарнілий,  пригнічений,  схиливши  голову  сидів  у  автобусі.  Він  майже  не  чув  голосів,  в  голові  гуділо,  не  звертав  уваги  на  оточуючих.  Весь  час  позирає  на  телефон,  можливо  хоч  Маргарита  щось  напише,  чи  передзвонить.
 За  вікном,  погода  зовсім  зіпсувалася,  завиває  вітер,  сипле  густий  сніг.  Підкрадались  неприємні  думки,  на  душі  гірко,  серце    ятрить  безпорадність.  По  дорогах  затори,  транспорт  ледь  їхав.
   Вечоріє…  він  пересів  у  автобус  прямого  сполучення.  Для  коханої,  в  руках  тримає  п’ять  червоних  троянд,  їх  кількість  означає  побажання  удачі,  благополуччя  і  щастя.  Дивлячись  на  них,  відхиляє  всі  сумління,  навіщо  хвилюватись,  то  ж  вона  під  наглядом  лікарів,  все  має  бути  добре.
Автобус  вирушив  до  кордону  з  Україною.  За  кілька  хвилин,  від  батька  отримав  СМС  -  »  Ти  де  синку?  Коли  будеш?».
 Ну  от,  хоч  якась  звістка  і  то  добре.  Відразу  набрав  його  номер,  але    телефон  був  у  зоні  недосяжності.  Йому  послав  СМС,  передбачав  на  ранок  бути  вдома.  Думки  плетуться  павутинно,  хоч  СМС  і  то  добре,  мабуть  таки  зв`язок  поганий,  що  не  дзвонять.  Поклав  квіти  на  багажну  полицю  і  зручно  всівшись,  провалився  в  сон.
Але  проспав  недовго,  гучні  розмови  розбудили  його.  Їхати  до  кордону  залишалося  кілометра  три,  не  більше.
Але  попереду,  один  за  одним,  щільно  стоїть  транспорт.  Водій  попередив,  що  снігоприбиральні  машини  розчищають  трасу,  автомобілі,  автобуси  погрузли  в  снігу.
 Надворі  ніч,  сніг    не  вщухає.  Автобус  немов  черепаха  наближався  до  кордону.  Погода  нічого  доброго  не  віщала.  Вадим  навіть  не  хотів  уявляти,  якщо    і  надалі  такою  буде    траса,  то  коли  ж    він  добереться  додому?
 Кажуть  одна  біда  не  ходить,  двигун  автобуса  почав  гарчати.  Добре,  що  два  водії,  кажуть  одна  голова  добре,  а  дві  краще.  Хоч  і  витратили  близько  години  часу  на  усунення  пошкодження,  але  пасажири  все  ж  були  задоволені,  що  знову  безпечно  вирушили  в  дорогу.
 Світає…  автобус  на  кордоні  простояв  майже  чотири  години.  Виснажені  поїздкою,  пасажири  вже  майже  не  спілкувалися.  Більшість  намагалася  вгамувати  своє  незадоволення  уві  сні,  або  просто  заплющивши  очі.
   Вадим  позирав  у  вікно,  полегшено  перевів  подих,  сніг  втратив  свою  силу,  як  пух,  пролітають  поодинокі  сніжинки.  Зазирнувши  на  телефон,  намагався  зателефонувати  до  Рити,  але  знову  немає  мережі.  Чи  там  світла  немає,  чи  що?  Може  телефон  розрядився?  Але  почувши  гудки,  що  вже  йшли  до  батькового  телефону,  заспокоївся.  Він  не  встиг  й  слова  сказати,  як  батько  закричав,
-  Ну  нарешті,  а  я  вже  не  знаю,  що  й  думати,  на  кордоні  застряг,  чи  що?  Чи  так  завіяло,  як  і  в  нас?
-  Так  тату,  привіт!  Скрізь  навіяло  й  по  трасі  бачу,  ще  не  скрізь  розчищена  дорога,  то  ж  не  знаю  коли  доберуся.
В  телефоні  зарипіло,  зв`язок  перервався.  Ну,  це  ж  треба!  Від  злоби  стиснув  кулаки,  адже  не  встиг  запитати  про  дружину.
Раптово,  автобус  зупинив  даішник,  попередив  водія,  щоб  з  пів  години  не  їхав,  грейдер  розчищає  дорогу.
-  Оце  так  поїздка,-  шепотіли  пасажири,-  Ну  й  повезло  нам.
 В  салоні  автобуса  відчутний  запах  апельсин.  Думки  роїлись,  як  оси,    ну  це  ж  треба,  як  комусь  їдло  лізе  в  рота?  Чи  це  так  нерви  заспокоюють?  Тут  ні  їсти,  ні  пити  немає  бажання.
Утішають  троянди,  що  лежать  на  полиці.    Як  добре,  що  додумався  в  поліетиленовий  пакет  покласти  вологий  папір.  Риточко,  кохана  моя,  може  не  зів`януть,  поки  я  доїду  до  тебе.  Зіронько  моя  ясна,  я  так  шкодую,  що  поїхав  один.  Якби  ти  була  поруч,  у  нас  би  все  було  інакше.  Здається  й  ми  ж  хотіли,  щоб  було  краще.  Але  ж  нині,  тобі  дуже  потрібна  моя  підтримка.  Якби  ти  знала,  як  болить  душа.  Я  хоча  б  на  мить  став  птахом,  то  вже    б  давно  був  біля  тебе,  моя  ясноока  берізко.
Думки  злегка  зняли  напругу,  відчай.  Він  тупо    зирив  у  вікно.  Небо  світліло,  навіть  деінде  видніються  маленькі  шматки  блакиті.  Це  ніби  сонячний  промінь  надії  проник  до  душі,  здавалося  небо  віщувало  щось  добре.  І  так  поступово,  ближче  до  полудня,  сірі  хмари  розступились,  нарешті  виринуло  яскраве  сонце.  Довкола  все,  іскриться,  сріблиться  й  раз-по-раз  миттєві  золотисті  іскринки  засліплюють  очі.
 Попереду  автобуса,  вже  майже  немає  автомобілів.  Погода  водіям  дала  зелене  світло.  Автобус  мчав  на  дозволеній  швидкості,  за  вікном,  по  обіч  дороги,    в  снігових  заметах,  траплялися  вантажівки.
 Вадим  зателефонував  до  батька,  перше,  що  запитав,  де  зараз  знаходиться  його  дружина?  Батько  заспокоїв,  щоб  не  хвилювався,  сказав,  що  вона    в  лікарні.  В  якій  лікарні  не  сказав,  попередив,  що  його  зустріне  на  автовокзалі.  Що  за  секрети?  Можливо  народила?  Та,  якби  так,  то  мене  би  вже  вітали.  Але  ж  мовчать!
Він  вкотре  набирав  телефон  тещі,  але  знову  в  зоні  недосяжності.  Міркував,  чи  через  погоду  зв`язку  немає?  Де  подіти,  як  заспокоїти  муки  свого  сумління,  як  вгамувати  нестерпне  хвилювання?
Автобус  під`їжджає  до  міста.  Всі  заметушилися,  готуються  до  виходу.  Вадим  знервовано  здійнявся  з  місця,  щосили  стиснув  два  кулаки  й  тихо  про  себе,
 -  Це  на  удачу!  Дай  Боже,  щоб  було  все    добре.
 З  полиці  зняв  букет  троянд  і  вже  за  мить  навіть  усміхнувся.  На  душі  потепліло,  адже  це  для  коханої.
   За  кілька  хвилин,  біля  таксі  помітив  батька.  Лише  кілька  кроків,  вже  його  обійняв,
-  Привіт  тату?  Що  з  Ритою,  з  дитиною?    До  неї  не  можу  додзвонитися.
-  Привіт,  сину.  Все  гаразд,    в  мене  її  телефон,  впустила  на  підлогу,  перестав  працювати.  Оце    тільки  з  ремонту  забрав.  Досить  розмов,  таксі  лічить  гроші,  поїхали.
Батько  всівся  біля  водія.  Вадим,  обережно  тримаючи  квіти,  присів  на  заднє  сидіння.  Наче  вдихнув  ковток  свіжого  повітря,  коли  батько  сказав,  що  все  гаразд.  Це  ж  треба,  впустила  телефон!  Чому  на  якийсь  час  ніхто  свій  не  дав?  Адже  я  так  хвилювався.
Батько  не  став  синові  ятрити  душу,  щоб  охопив  його  страх,  коротше  не  скажеш,  як  все  відбувалося.  А  довго,  навіщо  передавати  ті  хвилювання,  які  їм  довелося  пережити  за  три  тижні.  Адже  три  тижні  назад,  Маргарита  захворіла  на  ковід  -  19.  Від  нього  всі  і  все  тримали  в  таємниці.  Дякувати  Богу,  це  було  в  більш-менш  легкій    формі.  Тому  вона  й  попросила  всіх,  щоб  мовчали.  Але  ж  в  такому  стані,  без  допомоги  лікарів  не  обійтися.  Добре,  що  знаходилася  в  окремій  палаті.  що  не  дійшло  до  зараження  легенів,  але  інколи  було  дуже  важко  дихати,  підключали  кисень.
 Батько  озирається  на  заднє  сидіння  до  сина,  полегшено  переводить  подихи.  Добре,  що  приїхав,  саме  вчасно,  сьогодні  Риту  мають  виписати  з  лікарні,    вдома  буде  не  сама,  то  ж  на  душі  спокійніше.
Біля  лікарні  на  них  чекали  батьки  Маргарити.
Він  привітався,  відразу  запитав,
-  То  в  якому  відділенні  вона?
-  Ну,  от  і  добре!  -  вперед  вийшла  теща,-  Вже  Риту  виписали,  одягається.  Зараз  вийде.
-    А  я  вже  думав,  що  народила.
-  Та  ні!  Пологове  відділення  в  іншій  будівлі.
До  них  під`їхав  Бус,  за  кермом  сидів    дядько  Олександр,  сусід  Маргарити,
-  Ну,  що  там?  Де  Рита?  Я  готовий  везти,  тільки  скажіть  куди.
Через  хвилин  двадцять  Маргарита  виходила  з  будівлі,  позаду  неї  медсестра  несла  пакет  з  речами.  Побачивши  Вадима  здивувалася,
 -  О!  Ти  приїхав?!
 Він  кинувся  їй  назустріч,
-  Риточко,  берізко  моя!-  ніжно  обійняв,    поцілував  в  щоку.  Ой,  це  ж  тобі  кохана!Такі,  як  ти  любиш.  
Вручив  їй  квіти.Ніжна  усмішка,  сонячний  блиск  в  очах,  відчуття  радості  й  щастя  переповнили  її  душу.  Гучно  забилося  серце.  Вона  обійняла  червоні  троянди,  від  задоволення  закрила  очі.  Але  за  мить,  як  в  сполоханої  пташки,  по  всіх  забігали  очі.  Скривилася  й  ледь  присіла,  розгублено  до  нього,
-  Ой,  напевно  я  буду  народжувати.
Від  такої  несподіванки,  батьки    запанікували,  загомоніли.
Вадим  не  слухав  їх,  холодний  піт  покрив  чоло,  зблід,
-  Як,    прямо  зараз?
-  Так!  Здається  так,-  ледь  стримуючи  біль,  сказала  тихо.
   Він  ніс  її  до  пологового  відділення.  А  вона,  щоб  вгамувати  біль,  притискала  до  себе    червоні  троянди.  Позаду  догнав  батько,
-  Рито,  доню  візьми  ж  телефон.
 Минув    тиждень…  Біля  пологового  будинку  на  Маргариту  чекала  вся  родина.  Вадим  тримав  два  букети  червоних  троянд.  Один  віддав  медсестрі,  яка  вручила  йому  сина.  А  інший  букет,  з  солодким  поцілунком,  із  словами  подяки,  подарував  дружині.  Вона  з  відчуттям  задоволення,  радості,  із  сяючими  очима  прийняла  червоні  троянди.  Усмішка  щастя  розіллялася  по  її  обличчю,
-  Дякую,  коханий.  Троянди,  це  ж  мої  улюблені  квіти.
 
                                                                                                                                                                                   14.02.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904876
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2021

Я пам`ятаю білосніжну зиму

У  сподіванні,  я  поруч  з  тобою,
Що  ти,  зігрієш,  хоч  надворі  мороз,
Твій  погляд  теплий,  як  сонце  весною,
Як  цей  букет,  досить  звабливих  мімоз.

Що  дарував,  як  посланець  кохання,
Так  несподівано  сполохав  серце,
Віщала  щастя,  нам  зіронька  рання,
Ти  ж  намагався  стримать  хвилювання.

Я  пам`ятаю,  білосніжну    зиму,
Що  залишили,  давно  за  плечима,
Ти  витирав  непрохану  сльозину,
Одній  побути,  знав  була  причина.

Ясні  зірки,  скрип    снігу  під  ногами,
Уповні  місяць…    шепіт  про  кохання,
Та  час  летів,    відстань  лягла    між  нами,
В  душі  таїла  сум  і  сподівання.

В  морозний  вечір  -    вітер  ятрив  душу,
Ти  обіймав  жадав  мене  зігріти,
Втішав,-  Пробач  та  я  їхати  мушу,
Адже  дав  слово,  його  не  порушу.

Я  почекаю,  як  ота  калина,
Нині  під  снігом,  у  білій  вуалі,
І  також  вкрита    вузенька  стежина,
Вітер  здіймався…    порошив  печалі.

У  метушні,  позирну,  що  за  вікном?
Лапатий  сніг  -  підкрався,  як  цей  спогад,
Земля  прикрашена  сріблястим  вінком,
І  мій    коханий  -  ти  зі  мною  поряд.
                                                       
                                                                   13.02.2021р

                                                       Фото  з  інтернета.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904577
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2021

Серед зими, я хочу літа

Я  хочу,  потрапити  в  літо,
Між  хмар,  скрізь  блакить    й  сонця  світло,
І  теплий  промінь  пестить  землю,
Мов  ситом  розсівав  по  полю,
Ледь  злата  й  срібла,  має  вволю.

Я  хочу,  серед  зими,  в  літо,
Широке  поле  дивно  квітне,
Вражає  очі  кольорами,
Мов  мову  веде  з  небесами,
Свої    шукає  монограми.

Під  лісом  чую,  спів  джерельця,
Їх  кілька,      річка,  як  веселка,
Шляхи  показують    їй  зорі,
Загубляться  води  у  морі,
Воно  ж  так  ніжно  ласка  обрій,
Позве  до  мрій,  дарує  спокій.

Потрапити  хочу,  я    в  літо,
Де  стигне  пшениця  і  жито.
Вже  тут,  звучать  пісні  пташині,  
І  хлібом  пахне  по  хатині,
То  справжнє    щастя  господині,
Тож  зібрані  врожаї  гарні.

І,  як  в  дитинстві    в  букет  квітів,
Візьму  додому  -  краще  ліків,
Оті  ясноокі  волошки,
І  сонячні  білі  ромашки,
Краса  природи-  справжнє  диво.

Я  хочу,  потрапити  в  літо…
Де  кожну  квіточку  зігріту,
І  вже  обійму  й  приголублю,
Цей  світ  яскравий,  дуже  люблю,
Мені  здається,  що  я  в  раю.

Люблю,  блукати  разом  з  літом,
Тут  став-  красунчик,стрімкість  світла,
І  стражник  –  очерет,  як  вінком,
Сповив.  А  жабки,    у  облозі,
Втішаються  теплій  погоді,
І  рясці,  що  вітрець  гойдає,
А  поруч  верба  звеселяє,
Вона  й  захища  в  спекотні  дні.

Я  хочу,  потрапити  в  літо,
Де  пахощами  цвіт  налито,
В  саду  рідному,  а  бджілочки,
 Нектар  збирають  любуючись,
І  я,  радію,  буду  з  медом.

Закрию  очі,  поговію,
І  знову,  я  про  літо  мрію,
Плете,  тут  павучок  мережку,
Ясний  барвінок  вкриє  стежку,
Синенькі  очі  -    ніжить  блакить,
Душа  співає,  щаслива  мить.

Я  хочу,  потрапити  в  літо,
Втішатись  дивовижним  світом,
У  ліс  пройдусь  де  шелест  листя,
Й  повітря  свіже,  як  причастя,
Придасть  сили,  утішить  душу,
Натхнення  прийде,вірш  напишу,
Життя  земне,  в  ньому  опишу.

Я  хочу,  потрапити  в  літо,
Щоб  птахою,  мені    злетіти,
Туди,  до  неба,  де  веселка,
До  річки  гляне,  як  в  люстерко,
Й  земля  засяє,  вся  барвисто,
Прикрашена  срібним  намистом.

Пройдусь  по  росах  босонога,
А  далі  в  соняхах  дорога,
Як  завжди,  я  звернусь  до  Бога,
Медовим  запахом  уп`юся,
Із  вірою,  знов  помолюся,
Подякую  щиро,  за  цю  красу.

О  думи….думи…  моя  втіха  ,
Я  хочу,  серед  зими,  літа.


                                 15.01.2021р.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2021

Що живий - відчуваю

Наповню  музикою  хмари,  що  летять,
Вдалечену,  понесуть  мій  біль,  печалі,
Туди  де  ти,  коханий,  де  бомби  гатять,
Розбиті  мрії,  всі  в  дріб`язок  дзеркальні.

Де  білий  сніг  окровавлений  зненацька,
Зранений  воїн  шукав  просвіт  між  хмар,
Хоч  на  хвилину  ,його  погляд    до  сонця,
За  допомогою  звернутись  до  Творця.

Хай  він  почує  та  побачить  нині,
Як  клятий  ворог,  сусіда  хоче  знищить,
Як  ллються    сльози  материнські  полинні,
І    жахів  скільки    і  бід  землі  приносить.

Тож  розійдіться,  хмари,  я  вас  благаю,
Смичок  здригається,  як  серце  дівчини,
Хай  він  повернеться  до  рідного  краю
Мій  любий,  милий,    що  живий  -    відчуваю!

                                                                                                 09.02.2021р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2021

Життя не завжди….

                                                       (  віршована  розповідь


Я  одинокий  в  залі  ресторана,
Хоча  довкола  веселощі  й  гомін,
Тебе  чекав,  щовечора  кохана,
Може  засяєш,  як  сонячний  промінь.

Хоч  і  зима  замела  всі  стежини,
І  вже  дерева  в  пухових  вуалях,
Мороз  сріблив  всі  дзеркала-  крижини,
Я  розтопить,  здатен  той  сніг  на  віях.

Що  припорошить  з  вітром  тобі  нині,
Як  зустрічались,  мабуть  з  тиждень,  колись,
Запав  у  душу,  на  роки  нестримні,
Як  навіжений,  за  тебе  я  моливсь.

Щоб  знов  –  таки,  почути  твої  кроки,
Оторопіла  від  несподіванки,
Ти  вже  присіла,  за  столом  навпроти,
Адже  не  знав,  я  кращої  блондинки,
Розчарування,  як  мені  збороти?

Сидить  усміхнена  у  впівоберта,
А  я  ж  жадав  подивитись  у  очі,
Чомусь,  зненацька  сумнів  огорта,
З  тіла  душа,  так  вирватися  хоче.
І  закричати  на  весь  світ-  Ти  моя!

А  чи  впізнала,  запросив  до  танцю,
Слова  із  уст,  як  грім,-  Ти  пам`ятаєш?
Немов  із  неба,  я  забрав  зірницю,
Вона  у    відповідь,-  Гарно  кружляєш.

О,  твої  очі,  як  фіалки  сині,
 Ти  не  згадала,    всі  наші  світанки,
Адже  здавалося  були  щасливі,
В  травах  шовкових  зустрічали  ранки.

 Раптом  обручку,  помітив  на  руці,
І  опустила,  очі  так  невинно,
Впала,  скотилась,  сльозина  по  щоці,
Пробач  так  сталось  та  я  маю  сина.

Тремтіння  рук  і  стук  сердець  ритмічно,
Печаль    підкралась  у  голову  хмільну,
А,  я  ж  кохати,  цінить  мріяв  вічно,
 Пізнав  життя,  тебе,  як  жінку  одну.

У  танці  пташка,  ніби  сизокрила,
Ласкавий  погляд,  ніжне  торкання  рук,
Обручка  є,  пробач  обман,  схитрила,
А  за  столом,  то  зі  мною  шкільний  друг.

Холодним  потом  пройняло  до  кісток,
То  що,  мій  син,  чому  не  дала  знати?
Життя,  не  завжди,  як  сплетений  вінок,
Тож  інший  раз  приходилось  страждати.

Як  засторога,  батьки  «То  ж  він  чужий,
Та  дочекалась,  давно  приховала,
Хто  тато  часто  запитував  малий,
А  я  ковтала  сльози  і  мовчала.

На  благо  сину  поєднались  долі,
Удвох  сприйняли  пору  вечорову,
Взялись  за  руки,  як  колись  у  полі,
А  тиха  музика  звучала  знову…
                                                             В  собі  сховала  пережиті  болі.                                                                  

                                                           09.02.2021р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2021

Мов стріла в серце

Стежки,  доріжки,  змиті  дощем,
Блукала  довго,  під  серцем  щем,
О  скільки  маків,  як  сліз  гірких,
Серед  червоних,  милих,  п`янких.

Вволю  наплачюсь  -    як  розрада,
Мов  стріла  в  серце…  твоя  зрада,
Та  їх  чарівність  придасть  сили,
Пелюсток  трепіт  ощасливить.

І  тихий  шепіт,-Не  марнуй  час,
Ти,  ще  станцюєш  з  коханим  вальс,
Не  вартий  сліз,  тож  викинь,  як  хлам,
Обачна  будь,  не  вір  брехунам.
                     

                         Вірш  до  картини  08.02.2021р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2021

Казка про горобчика

       Вже  перший  промінь  виглядав  з-за  хмари,  ранкове  сонце  в  блакитному  полотні.  Проснувся  горобчик  й  говорить  до  мами,-  Чик-  чирик-  чомусь  сумно  мені.  Я  хочу  самостійності  нині,  он  бачиш  там  за  сараєм  вдалині,  теж    є  горобчики  сміливі  й  не  ліниві.  Я  теж  гадаю,  туди  пора  й  мені.
-  Ну,  що  ж  хитро    поглянула  горобчиха.    Хоча  б  не  сталося    нам  з  тобою  лиха.Ти  ще  занадто  молодий,    від  гнізда  літати  далеко.  І  я  гадаю,  мабуть  це  не  схвалить    твій    тато.  Але  тобі  дозволю  полетіти  недалечко,  лиш  до  сараю.  Хоча  й  повсюди  на  деревах  листячко  та  я  тебе  застерігаю.  Будь  же  уважним,  обережним.  Щоб  часом  тебе  не  спіймав  кіт  хитрющий.  Ой,  буває  він  такий  голодний  й  занадто  злющий.  Що  не  помітиш,  як  підкрадеться  ненароком.  Що  ти  не  встигнеш  і  моргнути  оком.
-  Чик-  чирик,  ну  добре…    добре  мамцю,  -крильця  раз  -  у-  раз  підіймав.Ой,  ну  нарешті    полечу  сам,    дозволила  –подумав.  
     І  ось  горобчик    з  гілочки  на  гілочку,  ну    справді,  як  ота  спритна    білочка.  Все  ж  сміливо    долетів  до  сараю.Втішавсь,  подумав;  Ой,як  добре,  я  вже  свободу  відчуваю.  Але  зізнатись  трішки  він  пристав.  Присів  на  дах    й  донизу  за  всім  спостерігав.  Гусей,  качок  та  курей,      він  знав  давненько,    про  них  матуся  розповідала  багатенько.  І  про  людей,  на  них  часто    позирав  скоса.  Та  на  обійсті  їх  не  було.  Лише  на  траві  виблискувала  роса.  І  ні  крихти  хліба,  ні  зернини,  нічого  не  побачив.  Ну  от  шкода,  даремно  відпросився,багато  часу  втратив.  Ану  ;  подумав-  Злечу  до  землі!  Кота  не  видно,  так  принаймні  здається  мені.  Й  сміливо    присів  під  самими  дверима,  зненацька,  від  здивування    закліпав  очима.  За  розміром,  майже  такий  як  він,  за  ним  спостерігав  маленький  звір.  Два  чорні  очки  пристально  спостерігали,  здавалось    часом,  як  зірочки  мигали.  На  голові,  щось  подібне  стирчало,  як  у  кота  та  не  побачив  він  такого  ж  хвоста.  А  якийсь  мов  патичок  тоненький,  рухався  туди  -  сюди.  Ой-  ой,  сполохався,  якби  не  було  би  біди!  Але  його  крильця  немов  прилипли  до  спини,  певно  від  здивування,  ледь  не  впав,  прихилився  до  стіни.  Завмер,  злетіти  не  мав  сили.  Раптово  горобці  поряд  присіли,
-Чик  –  чирик!  Чого  сам  тут  літаєш,  чи  може,  щось  знайшов,чи  ще  шукаєш?
 Він  відволікся    й  сам  не  помітив,  де  взялась  сила,  зненацька  злетів.    Й  за  мить    присів  на  дах  .  Вже  й  здивувався,  де  ж  подівся  страх?  І  що  за  звір,    на  нього  пристально  дивився?  Та  вже  радів,  з  горобчиками  веселився.  І  зрозумів,що  краще  друзів  мати  ,чим  десь  далеко  самому  літати.  Й  подумав;  принаймні  мамі,що  я  злякався,  не  розповім  та  й  про  звіра.  Буду  хитренький,  щоб  була  довіра.    Як  буду    спати  вкладатися,  її  запитаю,  що  звіра,  бачив  якогось,  біля  того  сараю.  Нехай    мені  про  нього    повідає    все,  чи  він  загрозу  для  мене  несе.
     І  полетів  горобчик,  озираючись  навкруги,  як  добре,  що  не  сталося  біди.  А  вітерець    немов  летіти  допомагав,  що  в  дружбі  сила,  тепер  горобчик    точно  знав.  

                                                                                                                                                                       серпень  2020р

                                                                                                                                                                 Картинка  з  інтернета

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2021

Шептались звёзды

Ночь  ворожила…  шептались  звезды,
Все  говорят,  что  нет  плохой  погоды,
 Нас  удивляют  зимы  капризы,
В  который  раз,  уж  дарит  сюрпризы.

Но  как  бы  всем,  не  было  досадно,
Теперь  уж  кажется,  всё  как  надо,
Зима  в  пушистой  белой  вуали,
Сумела  спрятать  земли  печали.

Словно  невеста  в  белых  сапожках,
Морозу  шепчет,-    Погодь  немножко,
Не  уходи,    я    с  тобою    краше,
Зачем  же  нам  поступать  иначе.

Подписан  с  тучками,  ведь  договор,  
Не  уж  не  понял,  меня  до  сих  пор,
Они  пушисты,  снегу  подсыпать,
Весною  влагой,  сполна  насытят.

Договорилась  с  ветром  –  удальцом,
Пообещал  слегка  взмахнуть  крылом,
Потрусит  тучки,  взобьёт  снежинки,
В  пуху  деревья,  в  них  паутинки.

Только  тогда,  наступит  твой  черёд,
Ану  дружок,  ты  удиви  народ,
Прибавь  силёнок,    крепчай  маленько,
По  стёклам  окон  придай  оттенка.

А    коли  сможешь,  нарисуй  цветы,
Ведь  ты,  умеешь  придать  красоты,
Поведи  взглядом  по  всей  округе,
Да  посмелее,    в  помощь  подруге.

И  мы  с  тобою  под  руку  пойдём,
 Пусть  заискрится  златом,  серебром,
Ведь  нынче  время,  наше,  торопись,
Придай  мне  блеска,  ну  ка  улыбнись.

Месяц  всё  слышал,  ревновал  слегка,
Ох,  и  хитра,  уж  зимушка  -    зима,
Но  не  судил,  он  красотку  строго,
Придал  оттенка,  ей  голубого…

Она  сияла,  шептались  звёзды,
     Прибавив  нежности  её    блескам,  
Пускай  красивей  будет  наша  гостья!

                                                           05.02.2021г  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903712
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 05.02.2021

Навчись цінити життя

Під  ясним  сонцем  все  цінуй,
Під  чистим  небом  завжди  мрій,
Даремно  часу  не  марнуй,
В  душі  не  кидай,  ти  надій.

Умій  прощати  на  землі,
Умій  сприймати  все,  як  є,
Бо  то  життя    -  бути  в  борні,
Й  відстоять  місце  ти  своє.

Ти  Богом  посланий  сюди,
Тож  не  зганьби,  вчення  його,
Чи  оцінить  здатен  сліди,
Для  світу  що,  лишиш  цього?

По  житті  ангел  поруч  йде,
Охороняє  від  незгод,
Крилом  обійме  й  поведе,
По  тій  стежині,  де  народ.

Вже  дім  свій  має  й  достатки,
За  все  завдячуй,  ти  Богу,
Бо  вже  проріс,  як  паростки,
І  возвеличує  Бога.

Він  нас  навчає,  лиш  любові,
Дарить    щедроти,  всі  земні,
Нам  благу  вість  несе  в  слові,
Прожить  повчає  -    дні  сумні.

Сонцем  освічені  думки,
Навчить  сприймати  тривоги,
Й  чари  природи,  залюбки,
Тож  шлях  пройти,  маєш    довгий.

Життя  навчися    оцінить,
Не  відмов  другу  у  бідах,
І  зумій  недругу  простить,
Та  зазирни  в  очі  правді.

Прочитай  правила    Божі,
Дбай  про  здоров`я  й  про    життя,
Нехай  повік  дні    погожі,
Неси  любов  у    майбуття!

                                             28.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903500
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2021

Люблю, таку погоду

Ой  люблю,  таку  погоду,
Прикрашає  зимі  вроду,
Снігом  землю  звеселяє,
Душу  й  серденько    втішає.

Повіва,  спішить  вітерець,
Здійма  сніжинки  й  навпростець,
Розсипа  чари  довкола,
Кине  срібла,  жмут  додолу.

Йде  зима  та  й  по  стежинці,
Зірки  з  неба  на  долонці,
Всюди  златом  заіскрилось,
З  білим  пір`ям  розстелилось.

Всі  поля  в  коцах  пухових,
А  кущі  в  шалях  шовкових,
Дріма  річка,  спить  долина,
Сяйвом  вкрилася  калина.

День  із  сонцем  творять  казку,
Тож  корону  вдягнуть  царську,
Заблистить  зима  красою,
Вмита  срібною  росою.

Ой,  люблю,  таку  погоду!
Люблю  зимонькину    вроду!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2021

Зима мчить на коні

Час  летить,  зима  мчить    на  конях,
З    ним  неначе  на  перегонах,
Забарилась,    сьогодні  ж  спішить,
На  змарнілу  землю,  спорошить.

І  кружля,  пада  біленький  сніг,
Рядном  й  ковдрами  до  неї  ліг,
Не  замерзла,  щоб  врешті  вона,
Подарує  любові  сповна.

На  деревах,  аж  іскрить  вуаль,
Приховає  перлами  печаль,
Про  ті  дні,  що  позаду,  в  думках,
Як  мороз  лякав,  наводив  страх.

Час  летить,  зима  мчить  на  коні,
І  на  серці,  так  тепло  мені,
В  полі  вітер  сніжинки  здійма,
Врожай  щедрий,  ляже  в  закрома.

                                                               27.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2021

Помилка ( проза)

     
 В  квартирі  тихо.  Лише  інколи  вітер,  кинувши  на  скло  вікна  жмуток  снігу,  порушує  тишу.  І  то  так  тихо,  але  Вона  тупо  дивиться  на  скло,  хоч    й    час  від  часу    чує,  те  тихе  торкання.  Для  неї  мов    пробудження  від  думок.
 В    кімнаті,  навпроти  вікна,  святковими    стравами  накритий  стіл.  Два  кришталеві  бокали,  в  них  на  дні    залишилося    по  кілька  крапель  недопитого  вина.  Ті  залишки,  їй  чомусь  здаються    недомовленими  словами,  на  які  Вона  чекала  роками.  Вогонь    і  запах  пахучої  свічки,  часом  хитався  від  її  подиху,    торкається  душі,  ніби  намагається  втішити,  зігріти.  Бо  ж    її  стан  такий,  як  надворі  зимовий,  холодний,  а  так  хочеться  тепла.  Немов  десь  шукає  розради,  щоб  не  розплакатись.
 На  склі    вікна,  тримаються  купки  сніжинок,  деінде    на  лисинах  стікають  маленькі  краплинки.  Цим  придають  жалю,  Вона  тихо  заплакала.  Напевно  від  своєї  недолугості,  було    бажання    все  висказати,  що  лежало  на  душі,    щоби  нарешті  почув.  Та  не  посміла,  адже    в  такий  вечір  не  мала  бажання  сваритися.  Декілька  років    поспіль  такого  не  було,  щоб  він  пішов  і  не  всміхнувся,  чи  не  подарувавши  їй  ніжний  погляд,  чи  на  якусь  мить  не  затримався  в  солодкого  поцілунку.
В  душі,    спогад,  мов  написав  книгу  про  її  життя.  Чи  плач  є  в  ньому,  напевно  так,  коли  не  приходив  вчасно,  як  обіцяв.  В  тій  книзі    викарбувані  золотом  слова  про    щасливі  миті;    в  спокусі,  в  теплих  обіймах.  Ніжні  дотики,  ласкаві  погляди,  як  нагорода  за  її  ласку.  А  Вона  мліла,    вміла    дарувати,  адже  кохала.  І  не  жадала  знати,  що  він  одружений  і  є  дитя.  Та  мала  сподівання,  що  буде  майбуття,  нехай  не  зараз,  а  колись.  Та  поки  кров  у    жилах  кипить,  прийде  до  неї,  вгамує  полум`я,  той  жар  потушить,  що  палить  її    тіло.    Віддасть  йому  частину    тепла,  порине  в  річку  прохолоди,  з  тремтінням  впаде  на  його    мужні  груди.  Він  так  жадав  її.  Таким  солодким  було    їх  кохання.  Не  сміла  відмовити  і  Він    руками,    немов  птах    крилами,  пригорнув  її.  І  обіцяв  все  життя  кохати.  Хоча  і  знала,    що  це  гріх,  але  погодилась  його  пронести  через  все  життя.  Бо  Він  один,  як  розділити  на  двох?  Коли  топилась  в  його  зелених  очах,  немов    ковток  цілющої  води  шукала  там  для  спасіння.  Тож  серце  тріпотіло,  немов  у  пташки,  що  тікає  від  яструба,  в  обіймах  знаходила  захист.  Він  цілував  її  груди,  стан,  ховався    під  простирадло,  відчував  її  бажання,  виконував  їх  і  сам  з  блиском  в  очах,  від  задоволення  стогнав.
   Сльози  котились….  деж  молодість?  Чому  покидає?  Адже  з  нею  не    бажає  прощатися.  Хай  би,  як  раніше,    під  лісом  широке  поле.  Почути  дзвінкоголосого  солов’я,  спів    про  кохання,  збирати  в  букет  квіти;  маки,  волошки,  ромашки  і  стиглі  колоски  жита,  пшениці.    І  бігати  по  травах  посеред  квітів,  як  колись,  немов  діти.  Чи  на  долоню  покласти  декілька  зерен  і  пригостити,  устами  доторкнутись  долоні.  І,  як  вдячність,  відчути  поцілунок,  що  стрілою  проникне  через  все  тіло.  Як  же  відмовитись  від  цього?  Не  знати.  Підкралась  думка,  хіба,  як  сорок  років,  то  вже  все  не  так  сприймаєш?  Можливо  хтось  та  тільки  це  не  для  нас.  В  такі  роки  здається  магія  притягує  до  того,  кого  по-справжньому  кохаєш.  Відмовитись?  Де  сили  взяти?
Думки,  як  яструби    літають,  ну  ось,  провели  Старий  Новий  рік.  Невже  з  ним  моя  молодість  відлітає.  Перше  і  останнє  кохання  мене  покине?  Що  це  було?  Ніяких  слів,  лише  зітхання.    Між  нас,  як    прірва  в  небуття.    Холодний  став,  як  айсберг  у  океані.  На  жаль,  не  доторкнувся  до  мого  тепла.  А,  як  же  я?  А  може,  ще  прийде?  Чи  може,  це  моя  помилка  в  житті?  Ой,  від    думок,  аж  голова  стала  свинцева.
Вона  встаючи  з-за  столу,  на  ходу  налила  в  бокал  вина  і  до  дна  випила    одним  духом.    Кілька  раз  сердито  труснула  головою,    кліпає  очима,  з  вій  на  тарілку  впали  останні  сльози.  Відсунувши  її,    підійшла  до  дзеркала,  криво  усміхнувшись,  обома  руками  взялась  за  голову.  На  скронях  помітила  кілька  сивих  волосин.  Так,  Вона  білявка,  їх  важко  розгледіти,  але  ж  раніше  не  було.  В  розчаруванні  пригадала,  пішов,  але  ключі  від  квартири  не  залишив,  значить  прийде!  В  душі  мов  буря  бушувала,  розставивши  руки,    повсюди  роздивлялась,  що  справді  не  залишив?    На  мить  надія,    мов  промінь  сонця    зігріває  серце.  Але,  підійшовши    до  телевізора,  на  підвіконні  балкону,  на  коробці  цукерок  помітила  ключі.  Схиливши  голову,  мов  підстрелена  пташка  припала  до    холодного  скла  вікна,  в  ньому  хотіла  знайти  розраду.  П’ятнадцять  років  надій  і  сподівань  забрав  із  собою  Старий  рік.
Крізь  сльози  шепіт,
-  Так,  це  була  моя  помилка.
за  вікном  гуляє  заметіль,  сховала  всі  стежини,  по  яких  він  приходив  до  неї.  Вітер  по  склі,  немов  би  в  такт  із  сердечним    частим  ритмом,  відбиває  -  так,  це  помилка,  помилка…  помилка.
                                                                                                                                 28.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2021

У січневу ніч

Чом  дні  зимові  схожі  на  осінні?
Хлюпоче    дощик  у  протистоянні,
Несе  загрозу  сніговим  наметам,
Даючи  вволю  наридатись  хмарам.

Під  дійством  крапель  засніжена  земля,
Втрача  чарівність,  ніщо  не  звеселя,
Сніжинок  врода,  розлилась  у  імлі,
Що  за    зневага,  зима    мов    у    ярмі.

Бунтівний  вітер,  за  обрій  хмари  гнав,
І  день  похмурий,  новизни  не  віщав,
Взялася  виправить,  нічка  січнева,
Тож  господарочка,  як  королева.

І  полетіли  з  хмарин  метелики,
Маленькі  й  більші,  снігу  кристалики,
І  вже  земля,  білим  пухом  покрилась,
Вітер  жадав,  щоб    ніч  повеселилась,
Здіймав,  кружляв,  уволю  годив  зимі,
Бо  відмовити,  нічній  дамі  не  зміг.

                                                           26.01.2021р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902670
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2021

Смута зимоньку сповила…

Лежав  туман  та  й  хизувався,
Зимі  в  коханні  зізнався,
Втішав  незвичний,  ледь    білявий,
Під  ясним  сонцем  кучерявий.

Чи  вона  думала,  гадала
Навіщо  зустрічі  чекала?
 Тож  прилетів,  розправив  крила,
 І  смута  зимоньку  сповила.

Стікав  сніжок,  струмки  дзвеніли,
Та  всі  бурульки  помарніли,
Води  краплини  по  землиці,
Не  потішали  й  молодиці.

Отак  оце  й  в  житті  буває,
Що  від  омани  серце  крає,
Туман  –  туман,  розчарування,
Та  чи  відкине  всі  вагання.

Як  морозець  у  сподіванні
Іще  зустріти  зорі  ранні,
Адже  довіку  із  ним  доля,
На  це,  як  кажуть  -  Божа  воля.

                                         25.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2021

В ранкову пору

В  ранкову  пору,  тиша  навкруги,
Все  піднебесся  в  сірій  пелюшці,
В  зимовій  сплячці,  ставу  береги,
З  ними  туманні  клуби  –  зухвальці.

 Як  охоронці,  вони  звисають,
У  себе  вбрали  смуту  зимову,
Сонячний  промінь  сонно  вплітають,
Гамму  відсвічують,  кольорову.

 Ще  білий  сніг  відображав  світло,
Між  трав  сухих,  що  по  березі  снять,
 Хоча  і  днями,  стікав  помітно,
Кольори  інші  не  хотів  сприйнять.

Ще  не  на  часі  весну  стрічати,
Хоч  день  й  підкрався  з  теплим  вітерцем,
Туман    срібливсь,  став  силу  втрачати,
Ховавсь  у  водах,  дрібненьким  дощем.

Тепла  надмірність  -  дива    погоди,
Частіш    свої    правила  диктує,
Ні,  не  спитає  вона  в  природи,
Чи  добре  їй?  Лиш  наносить  шкоди.


                                                   24.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021

Зима у білому кожушку

 Прийшла  зима  у  білому  кожушку,
Лиш  на  два  тижні,    до  нас  завітала,
Гарна  дівиця  в  златім  капелюшку,
Зізнаюсь  сніг,  скрізь    вміло  розсипала.

Тож  гляне  вправо,  посипле  сніжинки,
Як  прямовисно,  в  серпанку  поле  й  ліс,
Зирить  наліво,    іскряться  стежинки,
Річка  виблискує,  по  ній  ніби  міст.

Іній  бринить  -  на    сталевих    перилах,
Із  лазурово-блакитним  відтінком,
Відблиск  вздовж  річки  на  всіх  покривалах,
 Ще  й  місяченько,  мов  ліхтарик  світить.

Річка    люстерком,  із  сніжних  кристалів,
Диво    картини  морозець  малював,
Вирізав  квіти,  підсипав    коралів,
Справжня  чарівність,  то  ж  мене  здивував.

Вечірня  тиша  так  вабить  мій  погляд,
Кущик  калини,  всі  грона  під  пухом,
Мороз  тріскоче,  враз  якась  тривога,
Вітер  підкрався,  ніжно  теплом  дмухав.

Похмурий  ранок,  цій  сонливій  пані,
У  жмуток  взяв  і  відніс  блиск  до  річки,
Що  ж  ти  красуня,  неначе  омані,
В  розчаруванні,  геть  збліднілі  щічки.

Тож  тримайсь  люба,  відкидай  спокусу,
Не  грайсь  із  вітром,  сьогодні  збережи,
Цю  білосніжні  жну,  казкову  окрасу,  
І  краще  землю  з  морозом  освіжи.

Хай  я  потішусь,  місяць  січень  не  спить,
Ще  почаруй  й  хурделицю  запроси,
Засяй  веселкою,  всміхнись  до  зірниць,
Тож  знову  перлами,  землю  ороси.


                                     19.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2021

Це увечері сталось…

Це  увечері  сталось,  небо  палало,
 Та  воно,  випадково  про  щось  віщало?
 Розгулявся  вітер,  мов  дух  навіжений,
На  підмогу,  йому  мороз  злий,  скажений.

Вся  природа  дріма,    зима  закувала,
Та  й  озера  і  водойми  зачаклувала,  
 В  задзеркаллі  місяць  -    водевіль  гуляє,
А  чарівність  красуні,  аж  звеселяє.

 Перламутром  сірим,  переливавсь  нині,
 І  цілунки  послав,  сонливій  калині,
 А    ясні  зірниці  -    ревнощі    принади,
Їм  тужливо,  вітер  співав  серенади.

Сніжна  пані,  вже    із  вихрем  закружляла,
Простирадла  білі  в  полі  розстеляла.
Попід  лісом,  пагорби  осяйні  сріблом,
А  стежки,    мережки    покриті  кристалом.

В  сповитку  вечір,  прошепотів  вітриську,
Не  показуйте,  друзі  -    велич  гетьманську,
Не  морозьте  землю  -    поведіть  у  казку,
Хай  природа  у  сяйві,    пізнає  ласку.

                                                               17.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2021

Сприймаю зиму…

Зима  накрила  поля  снігами,
 Іскрить,  сріблиться,  мов  розмовля,
 Як  сонце  ясне,  ну  а  ночами,
Ледь-  ледь  в  дрімоті,  як  немовля.

 То  сон  побачить,  а  то  з  морозом,  
По  вікнах  пензлем  сріблить  шибки,  
Водойми  вкриє,  всі  мимоходом,
Люстерком  сяють,  ті  залюбки.

 Враз  із  зірками  веде  розмову,
 Позичить  блиску,  гне  до  землі,
 І  ранком  злата,  сипне  росою,
 По  полю  срібла,  бринить  наліт.

 Вітрець  до  танцю,  запросить  зиму,
 Як  пташка  крила  вмить  розправля,
 Раптово  в  небо  зрине  незримо,
 Кристал  повсіє,    світу  навмання.

 А  згодом  б’ється  в  зимові  хмари,
 -  Просніться  сонні,  струсніть  поля!
 На  радість  людям  розсипте  чари,
 Потішусь  радо  і  я  й    земля.

 Сприймаю  зиму,  як  чарівницю,
 Про  цю  панянку  пишу  вірші,
 Мов  з  нею  п`ю,  я  святу  водицю,
 Її  казковість  –  в  моїй  душі.


                                     20.01.2021р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901876
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2021

В чудовий день

Промінчик  сонця  приліг  на  фіранку,
І  я  радію…    яскравому  ранку,
Тож  за  віконцем,  сніг  легенький  сіє,
Вітрець  іскринки  здійма,  сміло  віє.

Кущі  в  городі,  в  кожушках  біленьких,
По  них  скрізь  блиски,  смужки  золотенькі,
Ледь-  ледь  із  сріблом  й    лазурним  відтінком,
Здаля  ввижалися  казковим  замком.

Крислата  груша  від  морозу  сіра,
У  сподіванні,  мороз  втече  завтра,
Товсті  гілки  тримають  пасма  снігу,
Яскраве  сонце  всім  принесе  втіху.

Сповите  поле…    сяє  в  зимовім  сні,
Сухенькі  трави  вкриті  в  студенні  дні,
Сховали  в  землю  осінні  печалі,
То  тут,  то  десь,  білосніжні  вуалі.

Зима  –  чаклунка,    фея,  чарівниця,
Уже  посвячена  в  храмах  водиця,
В  чудовий  день  ми  відзначаєм  свята,
Хай  настають  стартом  нового  життя!

>
Шановні  друзі,  читачі!  
З  Богоявленням  Вас  та  Водохрещем!
Щастя!  Миру  і  добра!
Всіх  земних  благ!

19.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901824
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2021

Від Нового року до Водохреща ( проза)

       
         Ну  от,  ми  з  вами,  в  новому  році  прожили  більше  двох  тижнів.  Збирались  в  родини,  йшли  до    храмів,    до  церкви,  виходили    на  площі    до  яскраво  прикрашених  ялинок.Хоч  і  погода  нас  не  втішала
гуляв    в`їдливий  вітер  і  йшов  нежданий  дощ  та    ми  відсвяткували      Різдво  Христове.  Хоча  і  ковід  -  19    й  війна  на  сході  країни    та  на  Маланку  народ  співав  щедрівки  й  вітав  з  святом  Василя  Великого.    За  цей  час  багато  новин,  розчарувань;    подорожчання  на  комунальні  послуги,  збільшилися  обстріли  на  Донбасі.    В  лікарнях  зменшилась  кількість  хворих,  але    ковід  продовжує  вражати  населення.  Що  гріха  таїти,  ввели  локдаун  (  жорстку  форму  карантину)    та  чи      ми    його  дотримуємося?    Зневіра  до  влади,  чи  байдужість,  неповага  до  інших,  що  завадить  нам  набратися  терпіння,зробити  так,  як  це  робиться  в  інших  державах?  Хоча  можна  зізнатися  і  там  не  все    гаразд  та  люди  більш  відповідальні  один  перед  одним.  Чи  в  такий  тяжкий  час  живемо,  чи  не  мали    належного  виховання,  чи  апатія  до  життя?  Ні-  Ні,  знаю,  досягти  порозуміння  важко,  бо  в  кожного  різні  погляди  на  життя    та  згуртованість  і  повага  є  серцевиною  об`єднання.      Важкі  часи  вже  були,  але  вижили,  переживемо  й  ці  негаразди!  Україна  була,  є    і  буде!  Збережемо,    шануймо,  щедру  землю!    Прославляємо  Творця  нашого!
     І  ось  сьогодні  Хрещення  Господнє  -  завершальне    велике  свято    різдвяно  –  новорічного  циклу.  Досягши  тридцятирічного  віку  Христос  прийняв  хрещення  від    Івана    Хрестителя  в  річці  Йордані.  Коли  вийшов  на  берег,  з  небес  почувся  голос  Бога  -    Отця,  який  назвав  Ісуса  своїм  Сином.  І  на  нього  зійшов  Святий  дух  в  образі  голуба.  Звідси  ще  одна  назва  свята  -  Богоявлення.  За  християнським  вченням  з`явився  Бог    у  трьох  іпостасях;  Бог-  Отець    -    в  голосі,  Син  Божий  -    у    плоті,  Дух  Святий  –  у  вигляді  голуба.
       Вважається,  що    на    Водохреща,  з  опівночі,  до  опівночі,  вода  набуває  цілющих  властивостей,  символізує  про  початок  життя  та  очищення.
Вона    протягом  цілого    року  зберігає  властивості  і  ми  з  вірою  п`ємо  її,  зцілюємо  тілесні  і  душевні  хвороби.  
І  нам    православним,    пращури  у    спадок  передали  звичаї.    В  цей  день    у  містах  і  в  селах,  де  є  храми,  церкви  освятимо  воду.  Вип`ємо  її,  вмиємося  та  окропімо  будинок,  тварин.    І  вдома  помолимося  біля  ікон,  поставимо  воду  на  збереження.  Щоб  при  нагоді  вона  нам  придала  віри  і  силоньки  для  життя.
Життя  продовжується,тож  збережемо  нашу  рідну  Україну,  нашу  щедру  ,  Богом  дану    землю!  Дай  Боже,    щоб  закінчилася  війна!  Щоб  ми  були    здатні    подолати    всі  віруси  і  ковід  та  його  іммутацію!  Шануймося,  єднаймося!  Попереду  багато  справ  і  ми  маємо  бути  сильними,  подолати  всі  негаразди.  Дітям  і  онукам  у  спадок  передати  найкраще!
             Дорогі  друзі!  Щиро  вітаю  Вас  з  Богоявленням  і  
               Хрещенням    Господа  нашого  Ісуса!
                     Рано-  раненько  проснися
                   До  Боженьки  помолися!
                   Умийся  свяченою  водою
                   Він  буде  поруч  з  тобою!
                   Помолімося  до  хреста
                   Омивається  душа  від  гріха!
                 Хай  вода  захистить  від  всіх    бід!
                 Придасть  здоров`я  на    цілий  рік!
                 Хай  принесе  мир  і  злагоду  в  кожен  дім!
                 Щоб  панувало  щастя  і  добро  в  нім!
               Шануймося,  усміхаймось  люди,
               Нехай  світло  й  радість  запанує  всюди!

                                                                                                     19.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2021

Я по стежці піду

Я  по  стежці  піду  до  безмежного  поля,
В  шовковистій  мережці  золотаві  хліба,
Сонцеграй,  їх  ніжить,  відчувається  воля,
Радо  ними…  милуюсь,  відлітає  журба.

Хмари  обрій  цілують,  рожеві  заграви,
При  дорозі  присяду,  вдалині  неба  край,
Тут  й  повітря  інакше,  в  срібних  росах  трави,
Я  ж  люблю,  тебе  земле,  прошу,  запам'ятай.

Сонце  є  на  чужині  та  жаль,  так  не  гріє,
Легше  дихати  душі    –  надихає  розмай,
І  тріпоче  сердечко,  повернутись  мріє,
Сяйво  ллє  з  небосхилу,  ти  мене  не  втішай.

Я  садочок  згадаю  …  спокусливі  вишні,
Поріг  батьківський  вабить  –  милий  серцю  куток,
І  цвіт  яблунь  у  ряд  та  й  смородини  винні,
В  білосніжнім  суцвітті,  зазвичай,  гул  бджілок.

Рідне  щастя  з  дитинства  –  мені  снилось  вкотре,
Я  все  йду  по  стежині,  пестить  ноги  спориш,
Вітер  дме  на  волосся,  ніжненько,  комфортно,
Та  скотилася  сльоза,  прошу,  спомин  залиш.

На  гарніше  життя  –  в  серці  віру  лишаю,
На  шляху  при  дорозі  не  згірк,  щоб,  як  полин,
Хай  голками  чужина  в  тіло  не  шпигає,
Тут  сім’я,  моя  доля,  все  життя  до  сивин.

 Хай  нам  сонце  яскраве,  золотить  небо  синє.
   Я  люблю,  тебе  серцем,  моя  Україно!

                                                                       18.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901681
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2021

Ой зима - зима, дівиця

Ой,  зима,  зима    дівиця,
Навкруги,  сніжок  іскриться,
Запалали  сяйвом  зорі,
Ясний  місяць  на  дозорі.

Хмари  дивні  притаїлись,
По  край  неба  зажурились,
Все  ж  скидають  перли    тихо,
Всім  приносять  світло,  втіху..

Сад  і  ліс  в  зимовій  сплячці,
А  сніжинки  в  легкім  танці,
Поспліталися    мережки,
В  кущах  блиск,  білі  сережки

Дерев  чубчики,  у  шапках,
Калин  грона,    в  вишиванках,
В  білосніжних  і  сріблястих,
Ледь  в  червоних,  попелястих.

Тиха  ніч,    зимі  шепоче,
Вітерець  землю  лоскоче,
Ледь  здійма  пушок  легенький,
Зирить  місяць  веселенький.

 Йду,  любуюсь,  зимнім  дивом,  
Сріблі  ковдри,  тішусь  сяйвом,
У  кристаликах  -    сніжинках,
Наче  в  казці  по  стежинках.

Ой,  зима,  зима  дівиця,
Дай  мені,  насолодиться,
Краєвидами,    красою,
Та  морозною  росою.

                                         
                             16.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2021

В Новый год

В  Новый  год  салюты,  вино,
Оно  словно  дурманило,
Твои  губы,  жгут  и  манят,
Ну,  а  взгляды  просто  пьянят.

Я  познал  загадки  любви,
А  виновны….глаза  твои,
Знаешь  в  них,  готов  утонуть
Всю  жизнь  буду,    любить    одну.
                                                                   
                                                                     1970г  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901461
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.01.2021

Провели Старий рік

По  снігу  зайчик  скік  та  скік,
 Провели  нині    Старий  рік,
Земля  в  пуховій  хустині,
Радіють  всі,    хуртовині.

Ой,  як    гарно  і  красиво,
Зирить  зайчик  полохливо,.
   Усіх  тішать  подарунки,
Дід    Мороз  приніс  пакунки.

 Є  капуста  і  морквина,
Тут  й  горішок,    ще  й  калина,
ГоробИна  і    грибочки!
А  ялинкам  сніжиночки!

Їх  прикрасили  гарненько,
Стрінем  свято  веселенько,
 Зібрав  зайчик  своїх  друзів,
 Не  бояться    і  морозів,
 Круг  ялинки  жарти  і  сміх,
Вже  зі  святом    вітають  всіх!

                                   16.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901460
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2021

Дочекались й ми зими

Ой  надворі  завірюха,
Так  у  вуха,  сильно  дмуха,
І  летять  пухкі  сніжинки,
Чарівні,  срібні  пір`їнки.

Скрізь  іскрять,  сяють  килими,
Дочекалися  й  ми  зими,
Ой  повсюди,  так  біленько,
Нині  тішиться,  серденько.

Порадіймо,  зимі  й  святам,
Нехай  мир  принесе  й  щастя!
Най  узгодженість  на  землі,
Й  прийде  радість  у  кожен  дім.

                                             14.01.2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2021

В щедрий вечір

Добрий  вечір!  Щедрий  вечір!
 Поміж  хмар  іскряться  зорі,
 Сніжок  падає  на  плечі,
 Блиск  і  сяйво  по  всім  полі.

Сім`я    зібрана  за  столом,
Вже  й  Маланки  спів  під  вікном,
Щоби  добрим  людям  усім,
Огорнуло  тепло  в  душі.

І  надія  гріла  серця,
Всім    здоров’я  зичить  й    щастя!
Хай    уродить    нам  пшениця!
 Та  й  потішить,  всіх    пашниця!

Народ  звичай  всякчас  зберіг,
Ти    посій,  ще  й  під  Старий  рік,
Й  запроси,  гостей  до  хати,
Радість  вміють  дарувати.

Хай  щедрівок  заспівають,
Рідну  землю  прославляють,
Сійся  –  сійся,    родись  жито!
Щоб  вдалося  краще  жити!

 Рік    бика    -    приніс  удачу,
Здолав  кОвід  у  придачу,
Вигнав  зло  із  України,
Щоб  втішалися  родини.

   Повернулись  з  війни  сини,
 Щоб  засніжені  всі  лани,
 Й  ранки  з  сонцем  зустрічали!

 Часу  друзі,    не  змарнуєм,
Гайда  разом  пощедруєм,
Тож  лети  ця  щедрівонька,
Не  болить  хай  голівонька!

   Нехай  нам  у  цей  Новий  рік,
Буде  краще,  аніж  торік,
 Тож  господарям  співаймо,
З  щедрим  вечором  вітаймо!

***
Шановні  друзі  з  Маланкою  Вас!
 Та  з  святом  Василія  Великого!

12.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2021

Щоб заіскрилось

Хмаринки,  сонно  пливуть  у  піднебессі,
 І  день  і  ніч,  немов  засекречені,
Та  розсипатись  крижинками  на  часі,
 Немов  листівки  послать  поетові.

 На  два  дні  поспіль  розплакалося  небо,
Можливо  вилило,  свій  сердечний  сум,
Та  зима  знає,  що  це  все  так  ганебно,
 Для  неї  краще  б,  нам  принесла    красу.

Який  той  настрій,  як  дріботіння  дощу,    
 Хоч  і  мугичить…    свою  мелодію,
Мороз  на  землю,  зиркне  чорноволосу,
Веде  осібну,  ту    хронологію.

Дрімає  ліс,  із  ніччю  мороз    фліртує,
 Вона    прийняти,  ладна  в  свої  шати,
Зірниці  сяють,  ця  зустріч  їх  втішає,
Тож  краще  зиму,  за  коханку  мати.

Вже  показати  вмілість,  силу  і  любов,
Кинути  виклик    хмарам  і  вітриську,
Щоби  осінні  залишки  переборов,
Засипав  снігом,    землю  українську.

Щоб  заіскрилось,  засіяло  навкруги,
Білі  полотна,  сяяли  казково,
 Щоб  засріблились,  у  сніжинках  береги,
У  Новий  рік,  світились  загадково.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.01.2021

Про що шепочуть… ( проза)

           Про  що  шепочуть  нам  зимові  дні  і  ночі…
 Зими  початок…  Несміливий    місяць    грудень,  йому    вчасно  не  вдалося  провести  панянку  осінь.    Минали  дні,  а  рудоволоса  настирно  намагалася  з  ним  домовитися  і  це  їй  вдалося.  Часті    дощі  занадто  надоїдливо  тужливі.  Чи  місяць  серпом,  чи  блідолиций  тарілкою  й  ясноокі  зірниці,  заховалися  в  своїх  казкових  шатах.  Майже  щодня  небо  в  сірій  пелюшці.
   І  в  Новий  рік,  і  на  Різдво  Христове  небо  затягнуте  хмарами.Чому  сердите,чом  насупило  брови?  І  часом  із  смутком  дивиться  на  землю.Та  все  ж  комусь  була  нагода,помітити  поміж  хмар  Благовісну  зірку,  про  народження  Ісуса.
     А      ранком,  хмари  на  землю  посіяли  дрібний,  нежданий,холодний  дощ.
Дуже  схожий  на  дощ  примхливої  осені.  Ну  ось,знову  спомин  про  неї.  Такий  дощ  може    й  затягнеться,  але  ж  вже  тиждень  січня.  По  дорогах  калабані  води,    а  десь,    навіть  з    багнюкою.  На  зораних  полях  земля,  як  пластилин,  хоч  й  день  похмурий  та,  аж  виблискує.  Доволі  напилася  вологи    матінка-земля,  але  ж  тепер  у  душу  підкрадається  тривога,  хоча  б  не  вдарив  сильний  мороз.
   Себе  спитаю;  за  чим  сумує  природа?  За    людську  байдужість  до  неї?  Не  бережуть  Божий  дар,  засмітили,  на  жаль,  вирубують  дерева-легені  землі.      А  можливо,  що  немає  закінчення  воїн?    Та    кожного  разу  іспити  нової  зброї,  до    чого  приведуть?  Звичайно  ні  до  чого  хорошого.  Врешті-решт,  вже  рік,    як  живемо  в  хаосі.  Розповсюдився  «  Ковід  -19»    -  по  всій  планеті.  Хто  відповість  на  багато  запитань,  чи  дочекаємося  правди?  Напевно  ж  ні!  Доведено  вченими,  ми  маємо  більше  двохсот  вірусів.  Страшно  уявити  здібність  Ковіда  імітувати  з  ними.  Інші  держави  вже  знову  закривають  кордони,    на  жаль    знову  відбувається  сплеск    захворюваності,  що  приведе  до  смертей.  В  новинах  інколи    обговорюють  про  новий  вид  ковіда.  Хто  в  цьому  винен?  Напевно  і  ми  частково,  що  гріха  таїти.  Покаятися,  шанобливо  ставитися  до  землі.
   А    що  ж    вона….  годувальниця  наша?  Як  і  кожного  року,  хоче  себе  прикрасити.  Он,  біля  гойдалки,  зморена  розквітла  фіалка.  Бідолашна,  не  може  зрозуміти,  чи  осінь,  чи  весна,  адже  спекотне  літо  далося    в  знаки.  завмирала  зелень,  висихала  й  знову  в  боротьбі  за  життя,  прагнула  досягти  мети.
І  ось,  вже  минає  другий    день  Різдва…  Можливо  небо  й  Всевишній  почули  каяття  народу,  молитви.    Небо  по  обрію  ховало  хмари,  посвітліло.  Яскраве  сонце    промінням  ласкає  землю.  
Тож  і  ми  скинемо  сум  з  душі,  з  сердець.    В  надії  прислухаємося  до  зимових  днів,    що  згодом  покажуть  свою  силу.  Земля  вбереться  в  пухову  білосніжну  хустину,  дерева  й  кущі      в  іній  й    в  вуалі  неймовірної  мережевої  краси.    А  вітер,  що  приносив  тепло,  сховається  в  долинах  поміж  гір,  прислухається  до    річкових  пісень.  І  зима  сміливо  запросить  в  гості  морозець.  Вологе  повітря  охолоне,  мороз  на    шибках  вікон    тихцем  розмалює    срібні    візерунки,  покаже  свою  майстерність.  В  природи  буде  міцнішим  сон,      під  білосніжним  простирадлом  зігріються  озимі,  набираються  сили.
 Нам  так  хочеться,  щоб  кожна  пора  року  відповіла  своїм  критеріям.  Навесні  просинається  природа.  З  вирію  повернуться  птахи,  зеленітиме  все  довкола.День  стане  довшим,  теплішим,  привітним.  Хоча  думаю;  ми  проснувшись,  вже  радіємо  новому  дню,  бо  це    вже  життя.  А  жити  -  це  вже  щастя.  Думаю;  влітку  насолоджуємося  його  подарунками,  різновидність,  різний  смак    ягід,  краса  різнобарвних  квітів  придасть  нам  віри  в  щасливе  майбутнє.  А  щедра  осінь  підтримає  нас  і    кожну  родину,  кожну  господиню  нагородить  врожаєм….
Та  про  все  це    -  треба  справжньої,  сніжної  зими  з  хурделицею,  з  чарівними  сніжинками,  щоб    зловивши  їх  на  долоні,  відчути  смак  зими.  Зліпити  сніжку,  заставити  її  заплакати  і  цим  позбутися  усіх  сумлінь.  І  світлі  мрії  тримати  при  собі,  нести  людям  добро  і  радість.  І  берегти  нашу    землю  –  матінку.    Вірю,  ми  український  народ  -  здатні  це  зробити!
 А  поки    ж,    температура  за  за  вікном  нуль  градусів.  Та  пахне  зимою,  морозцем,  а    про  що  нам  зима  нашепче,  ми  ще  послухаємо  з  вами.
Всім  гарного  Різдвяного    вечора  за  святковим  столом.

                                                                                                                                                                                     2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2021

Настав Святвечір ( проза)

     Похмурий  день…    Дерева  й  кущі    у  росі.Хоча  й  оголені,  але  всі  у  своїй  красі.  Он,  біля    калюжі,  скачуть    горобці,  веселі,  вже    й  вміло  миють  крильця  у  воді,  бач,як  тішаться  теплій  погоді.  Та  в  смутку,  аж  плаче  зима.  Мабуть  на  душі    так  гірко,  тож  снігу  так  і  нема.  Напевно    сповитий  у  небесах,    разом  з  морозом    у  сірих  парусах.
 Вщух  вітерець,  хоч  і  коханець  нині,  мо»  десь  зрадив,  чи  загубився  в  туманній  імлі.  Вже  зовсім  втратила  надії,  тож  навіть  іній  не  вкрив  вії.  Всі  зрадили,  десь  поховались  і  сірі  хмари  не  здригались.  Сповили  землю,    як  немовля,  але  ж  вже  вечір,  чи  засіяє  зоря.
 Настав  Святвечір,  тож  є  вже  і  кутя.  Напевно  всі  приготувалися  до  свята.  Й  моя  оселя  раптово  ожила  -    між  хмарин    Благовісна    зірка  -  яскраво  засвітила.  І  вже  з  хмаринок  полетіло,  ледь  –ледь  іскриться,  побіліло.  І  так  тихенько  летять…  летять  пір`їнки,  довкола  сяє  і  навіть  стежинки,  прикрашені  в  кришталеві  сніжинки.  Земля  радіє,  зима  іскриться,  ось  так  і  треба-  все,  як  годиться.  Може  до  ранку  не  розтане  ця  краса  і    врешті  –  решт,  не  розплачеться  зима.
 В  Різдвяний  вечір-  не  треба  багато  слів.  Через  молитву  кожен  покається    за    свої  гріхи.    Щоб  Бог  почув  нас,  приніс    нам  мир,  радість  і  повсякчас,    оберігав  від  хвороб,  негараздів,  на  землі  відродив    справедливість!
 Тож  і  ми  з  вами  -  порадіймо  люди!  Нехай  колядки  зазвучать  повсюди!  Нехай  у  кожній  оселі    достаток  і  любов  запанує!  І  кожен  -  один  одного  з  повагою  почує.  А    погляд  подарує  тепло    і  від    душі    й  серця  подаруй  добро!
                                                                                                                                       
                                     З  Різдвом  Христовим  вітаю  вас,  шановні!
                                     Миру!  Здоров*я!  Вірних  друзів!    Безмежної  любові!
                                   Шануймо  один  одного  й  життя!
                                   Плекаймо  надії  на  краще  майбуття!
                                   Достатку!  Мудрості!  Смачної  куті!    Веселих  свят  Вам!

                                                                                                                                                                               06.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2021

Ну не зима, а наче осінь

Дощ  лив,  всю  нічку  –  без  зупинки,
Виблискують,  в    смутку      ялинки,
Бринять,  на  голочках  краплинки,
Стікають  кожної    хвилинки.

Вітрець  ні  звідки  враз  завітав,
Душевну  оду  зимі  співав,
Чом  посварилася  з    морозом,
 Нехай,  засніжило  би  згодом.

Не  квітнуть  зорі.  У  полоні,
Немов  сховалися  в  безодні,
Не  зазиває    й  ніч  у  гості,
Ну  не  зима,  а  наче  осінь.

У    напівсні  дерева  й  кущі,
Про  зиму  не  пишуться  вірші,
Хоч    Новий  рік  і  зустріли  всі,
Земля  не  в  білій  ковдрі  -  в  росі.

Давненько  спить,зима  фліртує,
Я  жду,  нарешті  залютує,
І  розмалює  мороз    шибку,
Й    ялинки,  одягнуться  в  шубки,

Завіта  віхола  крадькома,
Тоді  відчую,  що    це  зима.


                     04.01.2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2021

Частушки 7

Говорила  милка  любит,
Ой  боюсь,  меня  погубит,
 Холодильник  пуст  –  свищи,
Не  готовит  мне  борщи.

Приоделась  -  »при  параде»,
Правда  губы  в  шоколаде,
Так  сказать  это  презент,
Чтоб  влюбился  президент.
   
Говорила  мне  мамаша,
Что  не  будет,  нашей  Даша,
У  неё,  рот    до  ушей,
Хоть  верёвочку  пришей.

Вчера  гнала  самогонку,
Утром  вызвали  в  ментовку,
Загорелся,  в  глазах  страх,
Заплатила    собой  штраф.
             
Ах,  поёт  моя  душа,
Страстна  милка,  хороша,
Скажу  завтра,  что  люблю,
Да  в  ЗАКС  её  поведу.
                     
Теперь  знал,  уж  мой  сосед,  
Что  от  женщин  много  бед,
Только  ночь    и  тормошу,
Говорю  еще  хочу.
                     
Я    всю  ночь  её  поил,
Что  не  помню  говорил,
А  на  утро  -    Боже  мой,
Прибежал  за  мной  конвой
                 
Я  сидела  взаперти,
Говорила  мать  –  Терпи,
Потому,  что  много  врёшь,
На  свиданье  не  пойдёшь.

Я  в  голубом  платьице,
Вся  листва  на  заднице,
Ведь  в  лесочек  ходила,
   Там  милочка  любила.
           
Начиталась,  берёт  страсть,
Как  бы  в  девках  не  пропасть,
Мне  б  милёнка    да  позвать,
Да  наверно  сразу  дать.
         
Ой,  видать,  ведь  свадьбе  бать,
Не  могу,  её    забыть
Он  торчит,    как  огурец,
Идти  надо  под  венец.
               
Мне  в  любви  поклялся  Лель,
Затащил  вчера  в  постель,
Но  ведь  пьяною  была,
Взяла  сразу  и  дала.

 Взяли  новый,  мы  матрас,
Испытать    пришлось  тотчас,
Вспоминал  младых  портних,
Меня  любит  за  троих.

Мы  купили  мерседес,
И  погнали    сразу  в  лес,
Пока  травку  топтали,
А    машину  угнали.
 
Новый  год  уж  на  носу,
А  я  ни  в  одном  глазу,
Не  идут  ко  мне  друзья,
Ведь  ковид  -  выпить  нельзя.
 
Закружила,  завертела,
Словно  бабка  на  метле,
Это  осень  прилетела,
Растопила    всюду  снег.
   
Обуть  валенки  не  смог,  
Нынче  Дедушка  Мороз,
Ведёт  с  зимой    диалог,
Просит-  Землю  приморозь!
   
Нос  припудрила  слегка,
Нынче    в  гости    жду  быка,
Сможет  ли  развеселить,
Да  тот  вирус  победить.

За  окном  градусов    пять,
Нету  зимушки  опять,
Проливной  дождь,  всем  не  мил,
Новый  год,    всё  ж    встретим  мы!
     
Я  желаю  всем  Вам  счастья,
Ковид    думаю    удастся,
 Побороть,  ведь  мы  сильны,
И  все  трудности    пусты!
Пусть  проходят  дни  не  зря,
С  Новым  годом  Вас,  друзья!

                                             29.12.2020г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899636
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.12.2020

Згадаю зими…

Вже  так  давно  немає  сонячних  днів,
Та  світла  думка,  мов  має  два  крила,
Зірок  не  видить  і  кольорових  снів,
Все  ж  ніч  таємна  стежку  освітила  .

Кудись  поділась  білосніжна  зима,
Сором’язлива  у  рядні  туманнім,
Легенький  іній  пригортає  земля
Мережки  бачить,  стрічки  в  царстві  соннім.

Свій  край  згадаю,    зими  волохаті,
Всюди  іскрилось,  у  очах  зірниці,
Під  дах  засіє,  не  зайдеш  до  хати,
Щораз  вклонялись  зимонці  -  цариці.

Веселим  гуртом,  всміхнені,  щасливі,
На  санях  мчали,  котився  в  небо  сміх,
З  дерев  злітали  бурульки  вразливі,
З  дахів  сріблястих  розсіювався  сніг.

Серед    дерев,  я  попав  ніби  в  казку,
Легенький  вітер,  мов  посохом  змахне,
Зима  покаже,  вміло  свою  ласку,  
 Так  несподівано,  вмить  стрімко  жахне,
Накине  білу,  пухову  рядюжку,
 Неначе    струм,  миттєво  тіло  пройме.

От  так  зима!    Думки  -  сніжні  крижинки,
Як  сніг  вже  тануть,  адже  плюс  надворі,
З  рідного  краю  привели  стежинки,
Ховався  спогад  у  небеснім  морі.

                                                                             26.12.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2020

Ніколи не пізно ( проза)

   Пора  весняна….  птахів  переспіви.  В  пишній  зелені  потопає  тихе  містечко.  По  клумбах  квіти,    квітучі  красуні  вишні,  немов  наречені  одягнені  в  білу  шовкову  фату.  Галя  всміхається,  ловить  їх  пахощі,
 душа  співає.  Напевно  й  весни  подих,  на  неї  молоденьку,  так  діє.  А  ще  його  побачила,  ті    карі    очі,    серденьку  не  дають  спокою.
 А  час  з  поривами  вітру  пролітає.  Не  втішає  й  яснооке  літо.  Хотіла  побачити,  їй  такий    любий,здається  лише  з  ним  по  життю  світло.  В  селі  родина,  брат,  батько  й  мама.  В  душі  віра  -  вона  жадана.  Віщала  доля?  Того  не  знала,  ясніли  очі,  покохала.  Сама  ж,  тендітна,  світле  волосся,  а  очі    сині,  мов  цвіт  льону.  Думки  й  сни  добрі,  вже    ледь  всміхається,  якби  ж  пройтися  по  садочку.
 Вже  літо  двері  відчинило  вересню.  І  відлітають  птахи  у  вирій,  світлі  мрії  і  сподівання.  Повнились  грона  солодким  соком,  уста    ж  відчують  смак  кохання.  Лінійка,  дзвоник.  Аудиторій  так  багато,  хоч  вибирай.  Вони  по  різних.  Бажання  разом,  в  душі  пісні  співає  водограй.  Тарас  в  надії,  йому  навчатися  залишається  один  рік.  В  неї    ж    курс  другий.  Зустрічі,  кохання    віншували  зорі.  Вона,  мов  квітка,  ніжні  пелюстки.  Недавно  сімнадцять  років  минуло.  Перші  поцілунки,  солод,  медові.  У  вирій  спокуси  затягнуло.  Мабуть  то  доля,  вже    будуть  разом,  не  до  смаку,  лише  господині.  На  тій  квартирі,  що  винаймала..  Куди  піти?  Полинні  сльози.  Тарас  сміливо,
 -  Знайшла  проблему?!  Я  скажу  мамі,    підеш  до  нас.  Моя  лебідко,  не  покину,  у    нас  попереду  весільний    вальс.  Як  ти  закінчиш,  своє  навчання,  тоді  й  настане,  для  нас  цей  час.  Що  до  роботи,  не  переймайся,    завжди    копійка    буде  в  домі.  Я  будівельник,  а  ще  дизайнер,  ніколи  не  піддамся  втомі.
Густішають  темно-сірі  хмари.  Волосся  дибом,    у  сльозах  мати.  Та  попри  все,  змирилася,
-  О,  синку-синку!  Та  що  ж  поробиш.
Думки,  як  дощик,  що  по  підвіконню  дріботить.  А  в  них  різниця,  нема  й  два  роки.  Туга,  заламувала  руки.  Хто  знає,  як  краще?  Може  вже  й  для  неї,  не  будуть    ночі  наче  муки.  В  самої  ж  дівча,  всього  п’ять  років  й  ще  два  сини,  трохи  молодші.  А  може  лебедине  вірне  кохання,  проживуть  дружно,  без  фальші.  Та  і  я  буду  спокійно  спати,  чим  хвилюватись,  виглядати.  Чи  повернеться  посеред  ночі,  чи  на    світанку  зустрічати.
 На  шибках  вікон  мороз  малює  зимові  розписні  пейзажі.  Зима  із  вітром  принесла  звістку.  Розчарування,  чому  так  скоро?  Потай  визирає  на  невістку.  Точно    вагітна!  Думки  джмелині.  Не  сподівались,  о    діти-діти.  Як  же  навчання  й  сім’ю  зберегти?  Як  пережити,  не  посивіти?
Мов  гурт  пташиний,  ненька  на  чолі.  Настає  час  їхати  до  сватів.  Чудова  пара.  Тільки  не  знати,  по  долі,  ще  скільки  іспитів.  Пройти  прийдеться.  Хата,  як  вулик.  Тісно,  краще  б  жити  окремо.    Журба  й  сумління  душу  терзає,  чи  й  разом  скрути  проживемо?
*
В  житті  не  тільки  передсвяткова,  але    й  просто  постійна  метушня.
 Хліб-сіль,  в  руках  і  вже  дорога.  Село  далеко,  ще  й  бездоріжжя,  як  та  карма.  Добрались  добре,  можна  сказати,  пусті  розмови  велися  дарма.  Радісна    зустріч.    Майбутня  теща,  просльозилась,
-  Ой,  зовсім  дівча!  Галинко  люба,  моя  провина.  Не  додивилась,  оце  дива.  Вже  під  сердечком  дитятко    носиш,  то  ж  вже  одружуйтеся  нині.
Трохи  незручно  та  зразу  свасі,
-  Може    не  завадять    у  хатині.  Поки  навчання.  Їй  самій  важко  без  досвіду  з  дитям  на  руках.
Тарас  червонів,  розхвилювався,  все  ж  подолав  прихований  страх.
-  Які  там  гульки,-  голос  свекрухи,-    Вагітна  ж,  зареєструють  без  вагань.  Нині  ж  до  Загсу  дали    заяву,    в  такі  часи  не  до  святкувань!
Час    поспішає,  приносив  перші  розчарування.  Збулася  мрія,  попереду  клопітливі  дні,  сімейне  життя.  Та  не  такого  ж    чекала,  надіялася  на  радість  та  щастя.  В  злобі  свекруха,
-    У  хаті  галас,  коли  вже  дасте  відпочити?!  Йдіть  на  квартиру,  разом  не  жити,  може  колись  будете  гроші  цінити.  Хазяйнувати  будете  самі,  нехай  лише    народиться  дитятко.
Та  так  не  сталося.  В  день  вересневий,  Тарас  тішиться,  стає  татом.  Часті  конфлікти,    сльози  на  очах,  Галя  що  зробить,  не  догодить.  Тарас  й  не  думав  зняти  куточок.  Зима  куди  йти?  Біль  відходить  лише  на  якийсь    час.  Сонячний  ранок  висушить  сльози.  Ясна  мрія  душу  гріє.  Підросте  Максик,    поїдемо  до  бабці  Надії.
Безхмарне  небо,  розцвів  бузок.  Весна,  вже  й  втіха  заліки  здані.  Навчатися  залишилось  один  рік.  Що  далі  робити  ?  Надумала  до  мами  їхати,  що  ж  залишалось.  Вже  й  жалкувала,  може  в  рожевих  окулярах  дивилась  на  життя?  Чому  покохала?  Ще  й  так  зарано?Обіцяв  красиве  майбуття.
Здавалось,    він  жив  своїм  життям,  із  друзями  весь  час  на  роботі.  Лише    в  пізній  вечір    з  малим  потішиться,  розмову  відкладає  на  потім.
 Сина  зібрала,  поїхала  в  село,  бо  суперечки  допекли.  Наче  й  дрібниці.  Принижень  досить,  не  стерплю!    І  почуття  десь    зникли.
     Родина  рада,  онук  підростає,  маленьке  сонце  серця  гріє.  Тарас  сердитий,  рідко  приїжджає,  знов  обіцянки,  світлі  мрії.
 Та  все  ж  на  осінь  у  містечко  забрав,  то  ж  винайняв    малу  хатину.  Знову  навчання,    це  ж  останній  рік  та  й  він  обожнює  дитину.  Не  все  так  легко,  пора  холодна,  в  хаті  по  стінах  сирість,  рибок.  Хворіє  син,  тікає  надія,  в  горлі    тисне  клубок  образ.  По  хаті  схлипи,  важко  нині.  Гнівний  Тарас,  слова  докори,
-    Що  ти  за  мати,  що  дитя  хворе?
 У  відчаї,  немає  опори.  Сама  ж,    як  білка.  Пічку  палить,  вночі  не  спить  ,  дипломну  роботу  пише.  Де  сили  взяти?  Загубилась  ласка,  тепле  слово.  Як  зупинити,  ті  сварки  в  хаті?  Порозумітись  чи  й  вже  вдасться.  Ждала  весноньку.  В  душі  таїла,  треба  тікати.  Частіше  згадує  неньку.    Слова,  щоб  не  спішила  заміж,  бо  дуже  важко  мати  сім’ю.  Чи  й  встигнеш  одночасно  навчатися,    загубиш  молодість  свою.
 Та  без  лікарні  не  обійшлося.  Страждання,  сльози,  під  серцем  щем.  Бога  просила  ,  звала  на  поміч,  здалося  покрив  своїм  плащем.
Килим  життя  -  це  чорні  і  білі  смуги.  І  час  лікує  душевні  рани,  диплом  у  руках,  сяють  зірниці.  І  на  обличчі,    давно  забута  усмішка,  думала  це  сниться.  Й  дякувати  долі,  синок  тупцює,  слова  лепече,тато,  мама.  Та  все  ж    щем  й  туга  підкралися  в  серця,  немовби  знову  прийшла  зима.  Важко    зібратись  та  всі  вагання  відштовхнула,  в  село  подалася.  Тарас  вагається,  на  кращу  квартиру    не  потягне,  жаль  не  повезло.  А  тут    й    роботи,  як  на  зло  немає.    Гризе  сумління,  а  чи  любов  була?  Мов  відривається  від  реального  життя.  Мабуть  розтане,  як  сніг.
 З  пекучим  болем  дивилася  вслід,  навіть  погрожував  сина  забрати.  Галя  ж    в  містечко  їхати  не  хотіла.    А  тут,  ще  й    така  новина.  Адже  надумав,  податися  в  обласне  місто,  там  вдосталь  роботи.  Вона    в  обіймах  із  сином,  самі  сльози  ллються,  на  серденьку    печаль.
 Не  дочекалася  ні  грошей,  ні    дзвінків.  Чомусь  майже  пів  року  не  відповідає.  Дитя  підростає,  як  батька    його  забуває.  Вже  й  одяг  малий,  за  що    купити?  Заява  в  суд  на  аліменти.    А  чого  ждати?    Й  на  розірвання  шлюбу,  зібрала  документи.  Добре,  що  в  батьків,    молочко  є,  сметана,  куряче    яєчко.  Погляд    на  сина,  дуже  схожий  на  Тараса,  болить  сердечко.  Темна  нічка,  де  й  в  чому  щастя?  Поміж    зірок  і  хмар  ховає  смуток.  Сльоза  стікає,  повна  відчаю,  розпач  й    біль  згрібає  в  жмуток.  Треба  змирись  і    далі  жити,  заради  любого  синочка.  Ненька  ж  дивилась,    душа  журилась,  ой,  так    в’яне  моя  квіточка.
 Час  рікою  пливе,  дні  минають.    Друзі    і  робота  в  містечку.  Відволікають  від  думок,    журби.  Є  шанс  вибрати  нову  стежечку.  З  другом  Сергієм,  що  давно    кохав,  може    зважитись,  з  ним  щастя  знайти?  Не  поспішати,  а  чи    спроможний    із  сином  спільну  мову  віднайти?!
*
 А  навесні  квіти  духмяні.  Вітерець  пахощі  розносить,  п’янить,  часом  бадьорить,  придає  сили.  Про  все  забути  надихала  земна  краса  та  синій  небосхил.  Йому  б  злетіти.Та  куди?Де  краще?  Пошкодував  немає  крил.
 В  житті  Тараса  нове  кохання.  Зразу  не  мріяв    стати  на  рушник.  Теща  хитренька  і  доня  славна,  нащо  відкладати  заручини?  Бабця,  як  квочка,
 -  Онучка  гарна!  А  чи  й  знайдеш  за  неї  кращу?
Думки,  як  оси  в  грозові  ночі,  можливо  шанс  й  справді    упущу?  Не  прогадаю.  Інше  містечко,  з  роботою  проблем  немає.  Таня  красуня,  каже  кохає,    хоча    і  за  сина  знає.  Риба  шукає,  де  глибше,  а  людина  де  краще.    На  виправдання,  знайшов  слова  за    свій  вчинок.  Ну  й  нехай,  міркував,    вагання  жбурнув  подалі.  То  така  доля!
 Вся  рідня  радіє,  вінчання  в  храмі.    І  знову  плани  та    обіцянки,
-    Люба,  поїдемо    в  Маямі.  Навесні  краще,    коли  ще  не  настає    сезон  дощів,  то  ж  почекай.  Грошей  зберемо,  заїдемо  в    Нью-Йорк,  сходимо  в  музей,  скуштуємо  чай.
 Але  не  склалось,  як  гадалось.  О  мрії-мрії,  пусті  надії,  грошей  нема,  марні  розмови.  Та  все  ж  на  плаву,  думки  сумбурні,  на  жаль,  губилися  лише  в  слові.
Кажуть    притерлись,    хоча  й  важко  знайти  спільну  мову,  жити  вкупі.  Тішиться  удача,  хоч  і  в  клопотах,  в  хаті  весело  та  й  не  скупі.
 Так  рік  за  роком,  але  ж  хоча  б  одне  дитятко  втішало  в  хаті.  Щоб  сім’я  міцна.  В  дружини  ж  думки,  з  друзями  випити,  погуляти.  Зовсім  не  думав,  що    важким  буде  життя,  але  ж    він  з  благородних.  З  усім  змирився.  Відволікається,  бабці  помічник  на  городі.Тільки  й  радості    з  нею  спілкуватися,  сумні  думки  розвіяти.  Чи  в  комп’ютері,  щось  прочитати  і  просто  відпочити,  помріяти.  Життя  слизьке,  як  на  льодовій  ковзанці,    себе  так  почуваєш.  Коли  почуєш  вирок  лікаря  -  дітей  не  буде,  вже  й  страждаєш.
   Син  далеченько,  на  жаль,  три  роки  до  нього  не  навідується.  Часто  згадує.  В  Фейсбуці  на  фото  погляне,  побідкається.
Швидко  час  пролетів,  скоро  синові  в  школу,  з  грішми  туго  та  їхати  треба.  І  саме  вчасно  знайшов  роботу.  Як  гора  з  пліч,  відійшла  журба.  Думок  багато,  як  син  зустріне?  Чи  впізнає,  це  моя  вина.  Давно  не  бачив,  під  серцем  щемно.  І  як  мене,  вона  зустріне?
 Знайома  стежка,  в  травах  бринять  срібні  роси.  Проснулись  перші  почуття.  Він  все  згадав,  ті  світлі  довірливі  очі.  Обійми  ніжні,  поцілунки,  та  рана,  на  жаль,    ще    кровоточить.
 Велосипед  у  подарунок    для  сина    й  повний  пакунок    солодощів  приніс.  Їй    хвилювання,  так  важко  втримати,  а  Максик    радів,  аж  розпашівся.  Очі  хлопця  блистіли  невимовним  захопленням,  чи  дозволить?
-  Мамо,  можна  взяти?-    запитав.
 Гірко  та  сльози  пересилила,
-  Бери  Максимко!  
І    вийшла  з  хати,  щоби  ніхто  не  побачив    сліз.  Їй  так  хотілось  кричати,  в  очі  сказати,  багато  недобрих  слів.  За  мить  вже  в  хаті,  є    батько,  мати  і  чайник,  засвистів  на  кухні.  І  син  так  весело  розповів  віршик.  Всміхнувсь,  погляди  сонячні.  Тарас  погладив  його  по  голові,  не  знав,  як  мову  розпочати.  Для  Галі  дні  були  важкими,  коли  син  умовляв  поїхати.  В      містечко  де  живе  його  татко,  все  біль  ховала  під  вербою.  І  умовляла,
-  Синочку,  ні  -  ні,  чи  нам  не  добре  удвох  з  тобою?  Тут  молочко  є,  яке  ти  дуже  любиш,    як  же  дідусь  і    бабуся?  Вони  ж  тебе  так    люблять  і,    як  же  посаджені  деревця?  Без  нас  вони    в  засуху  всі  пропадуть,  не  буде  кому  їх  полити.  Змирися  любцю,    в  татка  друга  сім’я,  то  ж    ми  тут  будемо  жити.
 Поміж  червоних  хмар  сідає  сонце.Додому  з  думками,прохолодна    зустріч  не  гріла  серце  й  душу.  Вже  й  зажурився,  але  ж  у  церкві  вінчання  було,  тепер  жити  мушу.  Згадав  про  старих,  натяк  про  друга,  що  давно    в  Галі  просить    руки.  То  мабуть  доля,    йшов  по  трасі,  прислухавсь  до  вітру,  в  його  звуки.    Запекло  в  грудях,  все  ж    не  зізнається  нікому,  певно  й  ніколи.  Є  сила  волі,    все  приховує    в  собі,  що  принесло  йому  той  біль.  Думки  за  сина,  вже  є  мрія,  може  знову  вирватися  ,  через  кілька  тижнів.
 Та  по  приїзду  додому,  думки,  як  попіл,  розвіялись  по  всьому  світу.  Заочно  вчиться    в  інституті,  в  надії    шукає  нову  роботу.  Дружина  ж  за  фахом  перукарка,  з  роботи    приходить  пізно.  Змінилася,  стала  справжня  панянка,  що  не  по  ній  гляне  грізно.  Нагадає,  що  обіцяв  окремо  жити    й  поїдуть  за  кордон,
-  Дурепа,    пішла  за  тебе,  то  ж  кращих  мала  не  менше,  як  мільйон.
Після  сварки  Тарас  тікає,  шукає  роботу,  щоб  десь,  як  подалі.  Мав  бажання    усамітнитися,  пише  вірші,  в  яких  ховає  печалі.
*
Швидко    рік  проминув.  Тарас  відпочиває,  в  Фейсбуці  новини  читає,  на  фотографії  бачить  Галю,  сина  і  з  ними  якийсь  чоловік,  у  них  напевно    свято?  Та  під  фото,  квіти,  теплі  вітання  зі  вступом  у  законний  шлюб.  Примружив  очі,  щеміло  під  серцем,  потирав    змокрілий  чуб.  Але  згодом  веселішає,  може  й  на  краще,  нехай    так  і  буде.  Мабуть  треба    для  сина  купити  телефон,  чого  доброго,  мене  забуде.
Та  думати    не  гріх.  Але  ж    навіть  аліменти  не  висилає.  По  скайпу  за  гроші    мовчить,  посміхається,  смайликів  надсилає.    І  словами  тішить,
 -  Гарний  хлопчик!  Слухняним  будь!
На  цьому  і  все.  Після  розмови,  син  заб’ється  в  куток,  за  мить  червоне  лице.    В  собі    образу  ховає.  Ненька    каже,    на  іграшки  грошей  нема.  Он    треба  теплий  одяг  придбати,    у  вікно  скоро  загляне  зима.  Інколи    тішився,  навчання  в  школі,  забави  з  дідусем  у  теплій    хаті.  Часом  й  надворі,  вже  стоїть  снігова  баба,  в  шапці  волохатій.  Із  Сергієм    у  сніжки  пограють,  а  іще  покатає  на  санчатах.  Веселий  вітчим,  у  очі  заглядає,  в  хлопчика  губиться    страх.
Весняний  подих  кружляє  навкруги,  тепло  надворі.  Неподалік  від  хати    гніздяться  лелеки.  В  хату  забіг  Максим,
-  Ой    мамо!  Йди  подивись,  птахи  недалеко.  Такі  красиві,    а  як    розправили  крила,  здається  пів  неба  закрили!
Сяючі  очі,  радісно  сказав,
-    Я  бачив,  як  гілки  носили.
 Сергій  посміхнувся,  поцілував  Галину  в  щічку,
Ну  от  і  добре,  може  й  нам  лелека  колись  принесе    доньку  Марічку.
Зустріли  Новий  рік,    на  Різдво,  Галина  народила  сина.  Юрком  назвали.  Він  плакав,  брала  на  руки  чи    нічка,  чи  днина.  Принаймні  так  здалося  Максу,  до  себе    хтів  привернуть  увагу.  Як  завжди  обійняти  матусю.  Вже  частіше  її  бачив    строгу,
   -Те  не  чіпай,  туди  не  лізь,  йди  погуляй,  чуєш,  он  малий  плаче.
Вона  не  помічала  його  сліз,  він  змахне  рукою  й  поскаче,  немов  той  м’ячик.  Підскочить  до  старого,  очі  сумні,  обіймає,
-  Мама  кричить,  що  не  має  часу.  Діду  скажи,  а  ти  мене  любиш?
Той  тішиться,    візьме  на  руки,  приголубить,
-  Ось  підросте  братик.  Разом    будете  гратися  і  ти  зможеш  його  вгамувати.
Хай    літо  прийде,  потепліє,    його  в  колясці  забавлятимеш.  А  сам  журиться,  двоє  не  одне,  важкий    тягар  лежить  на  серці.
   Інколи  новини  приносять  розчарування.  Якось  ввечері,Тарас  в  Фейсбуці  бачить  фотографію  Галі  з  малям  на  руках.  Ну  от  кому  повезло,  у  смутку,    аж  на  очах  бринять  сльози.  Поїхати,  дізнатися,  як  син?  Та  як?  Пів  року  без  роботи.  Ще  й  пообіцяв  телефон!  До  всього  й  домашні  клопоти.  В  Тетяни    проблеми  із  зором,  треба  нові    окуляри,  ліки.  Була  б  хоч  трохи    серйозніша,  в  голові    копошаться  думки.  У  перукарні    колеги,  вино,  сигарети.  Напоумити?  Та  як?  Скільки  раз  сварилися!  Немає  віри,  чи  й  зможу  все  змінити?  Сам  наламав  дров,  своє  життя  скалічив,  а  виправити    пізно.  Їхати  треба,  може  знайду  телефон,  за  тисяч  три,  приблизно.  Подзвонив  Галині,  має  намір  поспілкуватися  із  сином  та  марно,
-  Син  не  хоче    говорити!
На  приїзд    дала  добро.  Хоча  відчував  незадоволеність    від    життя,  відчай,  образу.  Не  варто  відтягувати  час,  як  куплю,  то  треба  зразу  їхати.
*  
Тільки  небо  на  сході  стає  рожевим,  птахи  свої  пісні  виводять.  Весна,  тепліші  ранки,  праця  на  городі.  Побільшало  й  замовлень.  В  Тараса  є  робота  та  й  комусь  перекрити  дах,  чи  в  хаті  ремонт  зробити.            
 Швидко  збіг  липень.  Підпирали  терміни  здачі  об’єктів,  то  ж  було  не  до  поїздки.  Взимку  не  обійшлися  без  боргів,  життя,  як  калинові  ягідки.  Наче  й  корисні.    Але  чомусь,    не  втішають  душу,  дуже  гіркі.  Часто  роздумує,  чи  в  житті  в  когось    бувають    дні,  світлі,  райські?
     Ясні  світанки,  спекотні  дні.  Без  відпочинку  заробляє  гроші.  Вони  так  потрібні  Тарасу,  адже  Таня  дуже  хоче  жити  в  розкоші.  Вже  думок    екзальтованих  рій,  коли  ж  побачимося  мій  сину?    Не  раз  згадує  недоспані  ночі,    важко,  відчуває  провину.
З  птахами  відлетіло  літо.  Максимко  повернувся  зі  школи  розчервонілий,  знервований.  Переступивши  поріг,  жбурнув  ранець  на  стілець,
 -  Я  що  поганий?  Мамо,  скажи  мені  ,  я  поганий  син?
-    Ні  синочку,  що  ти  любий!
-  Тато  Тарас    обіцяв  телефон.  Так  де  ж  він  ?  -      приліг  на  груди.  Приголубила  своє  пташеня,
-  Синку  то  ж  в  тебе    свято  скоро.  Може  й    приїде  на  день  народження.  Я  попрошу  поводитися  мудро.  Та  дорослішай!  Добре  подумай.  Гадаю  має  приїхати.
-  Нехай  би  вже  привіз!  Он  у  класі  всі  мають,    ще  так  довго    чекати.
Сіріє  небо.  Не  спалось  хлопцю,  чекає  тата  та  не  дочекався.  Тарас  не  забув.  Та  душили    борги,  то  ж  до  роботи  дорвався.  Поки  є  шанс  грошей  заробити,  як  покину?  Часто  думав  він    Треба    аліментів  перевести    хоч  частину,    хай  почекає  син.
 Майже  щодня,  ідучи  до  школи,  Макс  придивлявся  на  дорогу.  Інколи,  аж  пекло  в  очах,  засмучений  повертається  додому.  Уроки  й  розмови  не  втіха.  Умовляння  мами,
 -  Не  журися!  А    може    в  нього  щось  трапилось.  Мій  любчику,  почекай,  змирися.
 Минуло  два  тижні.  Ранок  суботи…    Діти,    ще  спали.  Під    вікном  шум    автомобіля.
-  Ой,  хтось  приїхав,-    підхопився  Макс,  -  Можливо  в  когось  весілля?
-  Мамо,  ти  чуєш?
Немов  коляска  похитнулась,  за  мить  стоїть  на  порозі.  Яскраве  сонце  засліпило  очі,  на  повіках  бринять  сльози.  Кілька  раз  кліпнув,  руками  витер  все  обличчя,  помітив  таксі.  Радий,  стрибає  та  відразу  ж  і  зупинився,  почув  голоси.  Як  вітерець,  тут  був,  тут  вже  й  немає,  посерйознішав,    зник  у  хаті.
   Яка  то  радість  блиск  у  очах.  Тож  батько  йому  вручив  телефон.  Але  в  той  же  час,  зніяковів.  Йому    не  вірилось,  може  це  сон?  Та  ні,    здається    не  сплю,  глянув  на  маму,
 -  Нарешті  дочекався.
Притулився  до  грудей,  засоромився,
-  Я  вже  й  не  сподівався.
Тарас  не  забув  і  про  малого,  подарував  махровий  рушник.  Й  до  сина  звернувся,
-  Ну  розповідай,  який  ти  мамі  помічник.  Чи  бешкетує?  І,  як  навчання?    Покажи  щоденник,  оцінки.
Опустив  очі,  розчервонівся,  мовчить.  Галя  подає  малюнки,
-  Та  в  нас  все  добре,  ось  бачиш,  як  гарно!  Це  успадкував  від  тебе.
-  Молодець  синку!
 Роздивляється  малюнки.  Спитав,
-  Ти  мене  любиш?
Та    відразу,  мов  прикусив  язика.  Син  в  телефоні    щось  натиснув.  У  розмову  втрутилася  Галина,
-  Він  на  тебе  дуже  чекав!  Підростає  хлопчик,  бачиш  соромиться,  ти  з  ним  мало  спілкуєшся!
Тарас    зніяковів  та  все  ж  відповів,
-  Якби    ж  життя  було  кращим.  Весь  час    працюю,  роблю  ремонти,  сама  знаєш  всі  виживають.
Галю  заділо,
-    Мабуть  працюючі    аліменти  висилають!
Вона  сказала  так  гучно,  що  Максимко,  аж  зблід,  встав  із-за  столу,
-  Мамо,  не  сваріться!
Він  її,  ще  ніколи  не  бачив    таку  сердиту.  Настала  тиша.  Син  взяв  її  за  руку,
-  Он  вже    Юрко  прокинувся.  Час  годувати.
   -  Добре  синку,  йду.
Тарас  мовчав,  лиш  посміхнувся.  Поспіхом  допив  чай.    Рознервувався,    мріяв  не  про  таку  зустріч.  
Дуже  шкодую,  що  так  сталось,  поговорити  б  віч-на-віч.  Одне  втішає,  що  Сергій  відразу  зник  з  очей,  пішов    до  батьків.  Її    ж  батьки  з  ним  лише  привітались,  удвох  возилися  біля  бичків.
 Прощались  холодно.  Галя    знову  нагадала  за  аліменти.  Макс  махнув  рукою,
 -  Бувай!
Спішив  до  друга,  взувся  в  чоботи.
 Від’їжджає  таксі,  Галя  вийшла,задумано  дивиться  вслід.  До  неї  ззаду  підійшла  мати,
-  Що  не  розтопив  у  серці  лід?    Я  все  чула.  Ти  надто  жорстоко  повелася  з  ним.  А  він  змінився.
-  Бачу,  відчуваю    шкодує,  цієї  ночі  знову  наснився.  Знала,  що  приїде,  Максим    мені  за  нього  всі  вуха  продзижчав.  Сидить  малює,  очі  сяють,  на  зауваження    лиш  поглядає.  Я  бачу  до  нього  тягнеться,  хоча  сьогодні  не  проводжав.
Надія  на  ходу,
-  Що  ти  хочеш,  рідна  кров.  Колись  і  ти  пробачиш.
*
     Як  все  безглуздо  вийшло,  бідкається  Тарас.  Думки,  як  вітер,  то  вриваються,  то  відлітають,  позаду  село.  Стиснуло  серце.    На  душі  гидко,  сум,  тривога,  в  грудях,  аж  пече.  Адже  сам  винен,  сина  про  любов    запитав,  чому,  навіщо?  Хай  грець  тим  грошам!  Адже  частину  боргу    переслав,  це  ж  поки  що.  За  місяць  вишлю.  Хіба  не  вірить,  так  прикро  та  я  ж  пообіцяв.  Довіру  важко  заслужити.  Тепер  крутись,  сам    собі  докоряє.  Після  пологів,  ще  покращала.  Перед  очима    її  погляд.  Ой,  Галю-Галю,  що  я  накоїв,  вже  так  шкодую,  що  не  поряд.
Позаду  сигналить  машина,  від  всіх  думок  відволікає.
Водій  сердито,
-  Бач,  як  обганяє,  не  розумію  цих  жінок.  Чи  думає,  що  навчилася  водити,  то  можна  так  летіти.
-  Так,-  підтримав  розмову,  -  Вони  відважні,  лише  вітрил  не  мають.
Сказав  й  прихилився    до  вікна.  Чорніє  поле,  далі  багряний  ліс.Чому  й  не  знати,  все  здається  в  краплинах.  О!  Нехай  йому  біс!  І  вид  такий,  як  моє  життя.  Чому  до  сина    не  їздив  частіше?  Колись  була  думка,  пробачить.  Адже  жити  краще  хотілося.  Згадує  слова  неньки  -  »    Виправити  помилку  ніколи  не  пізно».  Часто  повторює  -  »  До  життя  треба  серйозно  віднестись.
Йому    кричати  хочеться  -  «  Я  все  зрозумів,  як  виправити?  Ой,  так  важко  мені  на  душі!».  Задивляється  на  небо,    все  ж  треба  жити!
Котилось  сонце,  змінювались  пори  року.  Догорає  тепле  літо  .  Ясне  небо,  хмари  пливуть  немов  човни.  Тарас  з  автомобіля    позирав  на  них,  ой,  а  які  ж  вони  красиві!  То,  як  натхнення,  для  нього  бажання  відірватись  від  всіх  проблем.  Зануритися  в  любиму  роботу,  його  думки  –  солодкий  щем.  Нехай    в  нових  будинках,  люди  радіють.  Тішиться,  адже  це    добре.  Погляне  на    сади,  на  колоски  в  полі,  звідти  енергію  бере.  Свіже  повітря  придає  сили.  Чарує  синє-синє  небо.  Відразу  спогад  про  її  очі,  про  незабутнє  кохання.  В  душі  картає,  гаряча  молодість,  ще  й    гордість,  волі  хотілося.У  друзів  дружини,  жінки,  як  жінки,  все  згуртовані,  я  ж  кинутий,  як  будяк  у  полі.  Ні  зварити,  ні  спекти.  Згадалось,
-  Хочеш  їсти,  зготуй  сам  собі!  І  я  біля  тебе  посмакую.
Чи  були  мої  очі  сліпі?  Шкодує  Тарас  і  не  раз,  особливо  після  розмов  із  сином.  Відчуває,  що  Галі  не  до  нього,  то  ж  має,  ще  одну  дитину.
*
Пора  гаряча,  в  селі  збирання  врожаю.
Вставало  сонце,  Галина  принесла  чоловікові  тормозок.
-  Ну,  я  поїхав!  Повернуся  пізно,  подзвоню,  як  буде  зв`язок.
Загудів  трактор,    з  місця  ривком  зірвався,  поїхав  по  дорозі.
-  Мамо  йди  сюди!-  з  хати  гукає  Максим,    вмить  стоїть  на  порозі,
-  Юрко  знов  плаче!
Галя  поспіхом,
-  От  біда!  І  чого  не  спати?    Всю  ніч  на  руках.  Чи  знову  на  зуби?    Я    й  не  знаю,  що  йому  дати.
Як  завжди,  весь  день    пройшов  у  клопотах.  Сонце  схиляється  донизу.
Максимко,  повертається  з  долини,  за  ціпок  міцно  тримає  козу.  Біля  літньої  кухні    дід    й  бабця  плівкою  накривають  сіно.
-  От  молодець,  розумник,  -  сказав  дід.  І  Галя  похвалила  синочка.  Вона  саме  вийшла  з  хати,
-  Он  прислухайся,  здалеку  добре  гуркотить.  В  сарай  її  поведи    і  сам  ховайся.
 Лише    кілька  хвилин,  зривається  вітер,  небо  затягнулось  хмарами.  Розлютилася  гроза,  земля  під  ударами,  аж  здригається.  Старенькі  в  сараї,  молились,  причитали,
-  Оце  ллє,  як  з  відра!
   Все  обійстя  в  воді,  посередині,  під  дощем  плаває  ковдра.  Дивлячись  в  вікно,  Галя  звернулась  до  сина,
-  Бач,  забули  зняти.
-  Та  вона  ж  стара,  після  дощу  витягнемо.  Та  не  хвилюйся  ти!    Літо    ж,    висохне.  Ми  з  дідом  на  ніч,  нею  накривали  телятко.
-  Ой  мамо,  поглянь,  біля  вил,  прямо  в  воді  маленьке  ластів’ятко.
Вона  відійшла,
 -  Воно  випливе,  присядь,  пора  вечеряти.
 Та  смуток  огорнув,  треба  вийти,  поглянути  до  пташеняти.  З  гнізда  випало,    погана  прикмета,  з  думками  вийшла  на  подвір’я.  А  дощ  періщить.    Але  пташеняти  вже  не  було,  одне  пір’я.    Певно  кіт  схопив.  За  мить  геть  змокла,  скоро  повернулась  до  хати.  В  душі  за  чоловіка  неспокій,    зателефонувати  зони  немає.  Вже  й  час  дітей  вкладати  спати.
Хмари,  як  зграя  воронів,  кружляють  над  селом,  крапає  дощ.  Зовсім  стемніло,  Галя    придивляється  у  вікно.  Що  там  на  полі?  Чого  чекати,  вже  давно  би  пішки  повернувся.
     Старі    вже  спали    Ясніє  небо,  поміж  хмар  де-не-де  видніються  зірки.  Думки,  як  оси,  дуже  розхвилювалася,  аж  почервоніли  щоки.  Вже  прислухається,  вловила  звуки,  із  скрипом  відчинилась  хвіртка.  Два  чоловіки  поспішають  до  хати.  Хто  б  це?  Напевно  якась  звістка.
За  мить  зустрічає  на  порозі,
 -  А  де  Сергій?  Зайдіть,  як  прийшли.
Сусід  до  неї,
-  Тримайся  Галю,  гроза  попала,  вбитим  знайшли.
Край  неба  сонце  сходить,    Максим  чує  метушню.
-  Й  тобі  не  спиться  синку?,  –  спитала  мати,  крізь  сльози.
 -  Сергій  помер,  одягну  чорну  хустку.
 Здригнувся,  зірвався  з  ліжка,  кліпає  очима,
 -  А  від  чого,  мамо?
-  В  трактор  блискавка  влучила
   -  Ой  та  без  батька  ж  так  погано.  Мамо  не  плач,  я  вже  підріс.  Як  треба,    я  буду  допомагати!
Ніжно  обійняла  сина,
 -  Пішли,  спочатку  треба  поховати.
 Три  тижні  село  відрізане  від  світу.  Печаль,  розчарування.  Максимко  хотів  додзвонитись  до  батька.  Та  замало  бажання.  Бідкався,  на  жаль,  весь  час  мобільний  телефон  не  ловить  мережу.
Похорон,  мати  сумна,  всі  були  вбрані  в  чорну  одежу.  Хлопець    дивився  на  брата,  грається,  нічого  не  розуміє.  А  тут  хоч  й  вітчим  та  шкода,    мама    в  розпачі,  зблідла,  страждає.
*
Огорнув  смуток,  неспокійно  на  душі.Тарас    не  знаходив  собі  місця,  не  міг  додзвонитися  до  сина.  Пробував  з  Галиною  зв’язатися,  йшов  збій  зв`язку.  Як  дізнатись  в  чому  причина?  Але  ж  вже  третій  тиждень  минає.    Можливо  діти  захворіли.  З  такими  думками  в  село  їде.  Не  дай  Боже  якоїсь  біди.
Макс  був  на  подвір’ї,  побачивши  таксі,  зразу  вибіг  назустріч.
 -  Тату,  -  зі  сльозами  кинувся  до  нього.
-  Я  теж  радий  зустрічі.
Здивувався  поведінці  сина,
-    Розповідай,  що  тут  трапилось?
Підійшла    Галя,
-  Це  ти,  бачиш,  тепер  сама,  мабуть  так  судилось.
Виправивши    на  голові  чорну  хустку,  запросила  до  хати.
   Пробачити  ніколи  не  пізно.  Ця  думка  мулила    його  серце,  попрощавшись,  йшов  до  машини.  Так,  шкода  Сергія  й  малого  хлопця,  нині  й  їй  непереливки.
Гіркі  думки    гризли  голову.  Як  із  цим  жити?!  Моя  провина,  тепер  маю  допомагати.  За  все  минуле,  себе  проклинає.
Водій  помітив  червоні  очі  Тараса,  зрозумів,  не  до  захоплюючих  розмов.  Порушити  мовчання  не  посмів.    Ой,  до  чого  доводить  ця  любов.
 Вже  вдома.  На  душі  важко.  Згадує  сина,  його  очі  повні    сліз,
-  Татусю,  ти  ж  приїдеш  ?
-  Аякже,  обов’язково  будемо  разом,  знаю,  ти  мене    ждеш.
     Минув  рік.  Він  був  не  простим,  але  подавав  надії.
Пора  набиратися  розуму,  частенько    говорила  мати,  щоразу  згадує,  коли  їде  до  них.  Так  образи  треба  ховати.
 Одного  разу,  мати  стала  свідком,  його  довгої    розмови  із  сином,
-  Ой,  Тарасе,  не  рви  душу  хлопцю,  а  то  опинишся  під  тином.    Не  давай  ніяких  обіцянок,  яких  не  можеш  виконати.  Дивлюсь  на  тебе,  їздиш  до  Галі,  любиш,  то  ж    зумій  це  визнати.  Як  серце  не  лежить,  то  постав  крапку  у  відносинах  з  Тетяною.  Адже  скоро  зима,  думай,  повинен  бути  чесним  сам  із  собою.
   За  вікном  пролітає  сніг.  Та  він  його  не  помічає,  пригадує  літо,  як    косив  траву.  Веселий  галас,  як  малих  розгойдав.Та  гойдалка,  ні,  не  забути      сонячні  усмішки  дітей,  той    блиск  у  очах.  Як  Юрка  годував,  мусив  допомогти,  він  очутився  в  його  руках.    На  спинку  сидіння  відкинув  голову,  лише  на  мить  закрив  очі.  Перед  очима  їй  трава  по  пояс,  з  букетом  квітів,    він  біжить,  всміхається.  В  сонячних  променях    ромашки,  маки    і  волошки.  А  на  траві  кошик  з  суницями,    поруч    усміхнені  хлопчики.
Щось  немилосердно  стиснуло    груди.  Ой,  що  це,  чому  так  погано?  Вже  з  обличчя  витирає  піт.  Страх  поборю,  завтра  вранці  поїду.
   Він  вже  вдома,  дружина  в  кав’ярні,  не  чекає,  провалився  в  сон.
 Ранок,  за  вікном  пролітають    пухкі  сніжинки.  Усміхнений  встає  з  ліжка.  Враз  думка,  маю  жінку,  чи  живу  один?!  Зібрав  валізу,  спішить.  Написав  записку  -  "  Вибач,  мене  жде  син  ».
Дорога  здавалася  занадто  довгою.  Він  не  знає,  що  на  нього  чекає.  Любов,  надія,  віра,  зігрівають  серце.  Згадує  мамині  слова,  ту  пораду.  Хоча    важко  впоратися  з  тривогою  та  він  їде;
Ми  зустрілись  ранньою    весною,
В  бузково-рожевому  суцвітті,
Поряд  прожити,  мріяв  з  тобою,
Ти  єдина,  найкраща  на  світі!
Їду,  спішу,  шкодую,  що    не  птах,
Чи  пробачиш?  Жаль,  цього  не  знаю,
Знов  прагну,  я  втопитися  в  очах,
Зізнатися,  кричати  -  «кохаю».
Так  шкодую,  витру  сльози  тобі,
Моя  вина,  пройшов  тернистий  шлях,
Пробач  люба!    В  пекельному  вогні.
Душа  горить.  Підкрадається  страх,
Як  згадаю,  аж  серденько  тремтить,
Для  мене  ти,  зіронька    жадана,
Спаси  любов!  Без  неї  нам  не  жити!
Надіюсь,  ти  пробачиш,  кохана.
В  руках    букет  пишних    білих    хризантем,  часто  позирає  на  одометр.  Душу  мучить  хвилювання,  до  села    залишається  один  кілометр.
   Все  довкола,  вкрите  снігом,  проти  сонця  блищить.
   Від  хвіртки  до  хати,  Максим  підмітає  сніг.  Побачивши  таксі,  догори  віник  підіймає,  ним  махає,  радісні  очі,
 -  Мамо!  Йди  сюди!  Подивися,  хто    приїхав!
За  мить  була  поруч.  У  очах  блиск.  ніжність,
 -  Як  добре,  що  ти    завітав.
Із-за  паркану,  весь  у  снігу,  вийшов  Юрко  ,
-  Тату,-    протягнув  руки.
-  Кохана,  думаю  не  пізно  повернувся,  навіщо    нам    муки  ?!
Сказав  й  радо  на  руки  підхопив  Юрка,  обійняв  Галину.  Макс  тішиться,  підходить  до  них,
-  Гей!  Забули,  ще  одну  дитину!
                                                                                                                                                                                     25.11.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2020

Дід Миколай спішить світом

Веселенько,  утіха    дітям,  
Скрізь  біліє,    аж  засріблилось,
Так  яскраво  все  заіскрилось
Миколай…    поспішає  світом.

За  вікном  морозець  гарненький,
Йде  у  валянках,  у  кожусі,
Вже  так  близько,  крокує  в  лісі,
Міх  несе,червоний,  повненький.

Є  у  ньому  смачні    гостинці,
Ляльки,    книжки    і  телефони,
Ще  машинки,  кульки,  смартфони,
Подарує    кожній  дитинці.

 Ніч  зоріє,  наступив  той  час,
Із  цим  святом  всіх  привітати,
Та  здоров’ячка  побажати,
Миколай,  дідусь  прийшов  до  нас,
Будем  весело  святкувати!


                                         18.12.2020р.

                       Шановні  друзі!  

           Вітаю  з  наступаючим  святом  Святого  Миколая!
Бажаю  вам  здоров*я!  Щастя  і  любові!  
       Достатку,  радості,  душевного  тепла  і  щирості!

                                                                         18.12.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2020

Раптово стали чужі…

Хочу  зустрітися  та  не  можу,
Розповісти,  що  в  мене  на  душі,
Тільки  даремно  серце  тривожу,
Чомусь  раптово…    ми  стали  чужі.

Туманні  ранки,  сльози  на  очах,
Принесла  осінь  розчарування,
Весь  час  шукаю  зорі  по  ночах,
Скажи  навіщо,  обом  страждання?

Знов  листопад,  холодний,  спогади,
Птахи  у  вирій  вже  відлетіли,
Тож  проводжаю,  вкотре    потяги,
Давно  б  зустрілись,  якби  хотіли.

Передзвоню  та  здається  мариш,
Як  той,  листок,  що  припав  до  землі,
Зрозумій,  що  ти  мене  втратиш,
 Мабуть  розстанеш,  як  спомин  у  млі.

                                                                 24.11.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898458
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2020

Мне нежность подари

Я  тебя,  так  давно  хотела  встретить,
Лишь  увидев,  в  миг    бы  затрепетала,
Как  земля  с    рассветом,  смогла    ответить,
И  купалась  в  ласке,  птицей  взлетала…

Ты  как  солнце,  согрел  бы,  но  не  сжёг,
Чтоб  горел  костёр,  тот  костёр  желаний,
                                                         И  заманливо  в  нём  сверкал  огонёк,
Чтобы  не  было  разочарований.

В  тихий  вечер,  ты  мне  нежность  подари,
Миг  страсти,  познаем    любовь  хмельную,
В  поцелуях,  я    растаю  до  зари,
Ты  возьми,  меня  сладкую,  земную.


                               27.05.2017р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898145
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.12.2020

Спалю осінній смуток

Знов  наберу…  у  долоню,  листків  жмуток,
Майже  сухі…  кольори  втратили  красу,
Сховаю  в  них,  в`їдливий  осінній  смуток,
І    підпалю…  хай    в  полі  згубляться  сліди.

Вітрисько  полум`я  шмагав,  гонористо,
І  шаленів  вогонь  із  димом  гуготів,
Вверх  підійнявсь,  витанцьовував  іскристо,
Мені  здалось,  прогріти  душу  захотів.

Останній  лист…  летів,  безнадійно  крутивсь,
По  ньому  жар,  то  завершальна  надія
Що  врешті  смуток,  вже  полум`ю  підкоривсь,
Свободи  дух,  моє  серце    й  душу  гріє.

                                                                             10.11.2018р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2020

У окошка…

Крыса  белая    у  окошка,
Жаль  осталось  совсем  немножко,
Мне    придется  встретиться  с  быком,
Да  пускай,  не  вспомнит  о  былом

Когда  то,  пригрелась  на  спине,
Уж  сердит,  но  ведь  место  дал  мне,
Свинья  всем,  преподнесла    навоз,
Вот  уж  я,  тянула  этот  воз.

Победить  ковид  не  сумела,
Сказать  честно,  я  постарела,
Может  сделать  Быку  удастся,
Да  найти,  наконец  мудреца.

Чтобы    он,  сумел  снять  корону,
Да  вручить,  в  руки  гегемону,
Пускай  этот,  разрешит  вопрос,
С    меня  думаю,    не  большой  спрос.

Но  каким  был  год,  люди  скажут,
По  стене,  может,    не  размажут,
Ведь  добро,  так  делать  хотела,
Ах  простите,  что  не  успела.


                                       10.12.2020г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897747
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.12.2020

Нерозділене кохання ( проза)

         Перший  день  зими…  сонячний  ранок.  В  повітрі  відчувається    легенький  морозець.    Біля  офісу  голі  дерева,  кущі,  на  клумбі  жовті  хризантеми,  все  покрите  інеєм.  Рита  поспіхом  пройшла  біля  клумби,  але  тут  настигла  думка.  І  чому  хризантеми  не  поставити  у  вазу,  шкода  бідолашних.  Чи  про  них  забули,  нехай  би  потішили  чиюсь  душу.    При  вході  привітався  охоронець.  Вона  злегка  всміхнулась,  у  відповідь  підняла  руку,
 -  Доброго  ранку!  
 Вже  привітавшись  з  колегами,  зняла  з  плечей    в’язану  червону  шаль    і  демонстративно,  любуючись  нею,    повісила  на  спинку  свого  стільчика.  Округлилися  очі,  на  всіх  розчаровано  позирає,  чи  сліпі,    хай  йому  грець!  Що  за    робота  в  банківській  сфері,  весь  час  зайняті.    Хоча  б  хтось  один  та    щось  сказав,  сама  ж  зв’язала,  ще  й  такими  чудовими  квітами.  Знявши    чорного  кольору    осіннє  пальто,  хихикнула.  Але    знову  ніхто    не  звернув  уваги.    Вадим    програміст,  майже  прилип  до  монітора,  водить  очима,  напевно,  щось  читає.  Завідуючий    офісом    Володимир  Іванович  теж  працює  за  монітором,  вводячи  текст,  щось  тихо  бурчить.  Ой,  такі  всі  зайняті,  шкода  Тетяни  немає,    у  відпустці,  якби  вона  була,  то  вже    точно  б  розхвалила.  А  тут  попробуй,  розворуши  це  царство  трудоголіків.
   Рита  уважно  дивиться  на  Вадима,  в  голові  крутяться  думки.  Ой  ми  майже  два  роки  поруч,  чому  так  і  не  зрозумів,  що  я  тебе  кохаю.    Окрім  усмішки  нічого  не  подарував,  навіть  в  день  народження,  лише  кліпав  очима  і  вручив  букет.  А  потім,  як  пили  шампанське,  торкнулись  келихи,  лише  сказав,  -  »За  тебе!».  Якби  ж  ти  знав,  як  я  сохну  за  тобою,  як  та  вербичка  у  спекотне  літо.  Та  коли  ранком  знову  зустрічаю,  твій  погляд  придає  сили  і  я  цим  живу.  Отримую  заряд  енергії  на  сподівання,  що  помітиш.  Хочу  ловити  твою  усмішку,  від  цього  мати    шматочок  щастя.
 Раптом    Вадим  відчинив  кватирку,
-  Щось  сирістю  несе,    треба  приміщення  провітрити.  
І  знову  занурився  в  монітор.  
   Рита  позирає  у  вікно,  на    оголених  гілках  горобини  злегка  іскриться  іній,  а  червоно-оранжеві  грона  неначе  в  пуху.  Красиво,  добре,  що  морозець  тримається.  Дивно,  вчорашній  день  і  не  віщав,  що  сьогодні    буде  такий    славний  день.  Задивляється  в  синє  небо,  помітно  пливуть  білі  більші  й  менші  пухнасті  хмари,  вони  інколи  доганяють  одна  одну  й    скупчуються.  Цікаво,  адже  надворі  майже  немає  вітру,  а  туди,  ніби  трохи  вище,  стрімко  пливуть,  як  кораблі.  Ледь  посміхається,  от  би  мені    політати  так,  як  хмари.  А  небо  синє,  як  твої    очі.  На  якусь  мить  прикрила  балухаті  сірі  очі  й  уявляє,  що  його  обіймає  і  цілує.  О,  якби  ті  хмари  сказали  мені,  чи  зверне  він  на  мене  увагу,  ну    хоча  б  колись.    Я  чекатиму    рік,  два,  три.
     Думки,  як  вітер,    не  могла  припустити,  що  в  нього  є  кохана  дівчина.  Міркувала,  то  напевно  доля,  адже    мешкаємо    в  одному  п’ятиповерховому    будинку,  тільки  під’їзди  різні.    Майже    кожного  ранку  бачу,  як  поспішає  на  роботу,  як  повертається.  Потай  за  ним  стежу.  А  він  такого  навіть  не  припускає,  немов  десь    літає.  Байдужий    до  оточення,  на  якусь  мить  піднімає  голову  вище,  здвиг  плечима  і  йде  далі.  А  на  роботі    по  телефону  ніколи  ні  з  ким  з  дівчат  не  спілкується,  хіба  що  з  мамою  та  сестрою.  
     Рита  симпатична  дівчина,    русява,  коротка  зачіска  їй  дуже  пасує.  Одне  часто  бентежить,  що  лікар  попередив,  що  за  монітором  потрібно    працювати  в  окулярах.  А  вони,  здавалося  ніяк  не  хочуть  триматися  на    її    кирпатому  носику.
Зненацька,  Вадим  повернувся  до  неї,
-      Ну  що  мала,  ти  ще  не  змерзла,  може  закрити  кватирку?
 Не  чекаючи  відповіді,  зачинив  кватирку,  присів  на  місце.  Це  слово  «мала»  на  неї  діяло,  як  громовиця.  І  навіщо  серце  рвати?    Скільки  раз,  мабуть  з  мільйон,  не    менше,  йому    говорила,  щоб  так  не  називав.  Терпець  увірвався.    Хай  йому  грець!  Знервовано  зняла  окуляри,  жбурнула  в  сторону,  але  не  розрахувала,  вони  впали  на  підлогу.
Вадим  здригнувся,  відразу  підіймаючи  їх,
-  Тю,  це  чого  раптом?  Добре,  що  не  розбилися.
Прямим  поглядом  дивиться  на  нього,  махнула  рукою,
-  Не  розрахувала,    слизький  стіл,  тому  і  впали.  Дякую!
Сказала  й  миттєво  почервоніла.  А  очі,  в  них  блиск  і  надія.  Хотілося  крикнути,  зверни  ще  раз  на  мене  увагу!  Подаруй  усмішку,  твій  погляд,  як  ковток  свіжого  повітря  для  життя.  Але  він  цього  не  помічає.
 Запала  тиша,  знову  всі  занурилися  в  роботу.
Через  години  дві,  Вадим  вертиться  на  стільці,  позирав  на  неї,  на  шефа.  Рита  ховає  очі,  розуміє  чому,  адже  в  цей  час,    вона  завжди  заварювала  чай  і  кожен  мав  можливість    насолодитися  ним.  
Та  в  неї  не  той  настрій,  бачить  погляди,  але  вирішила  дочекатися,  щоб  попросив.  Та  де  ж    тут,  як  закон  підлості,  невдача.  Володимир  Іванович,  басистим  голосом  порушив  тишу,
-  Так…    Рито,  а  де  наш  чай?  Моя  дружина  спекла  печиво,  що  даремно?  Якщо  я  не  помиляюся,  сьогодні  мій  день  пригощати.
     Через  декілька  хвилин,    в  приміщенні  запах  м'яти,  від  кожної  чашки  гарячого  чаю  підіймається  пара.  Тож  не  відмовить  шефові,  тут,  як  кажуть,  нікуди  не  подінешся.  Це  добре,  м`ята  заспокоює.  І  тут  же  знову  думки  про  нього.  Бач,    мовчав,  попросити  гордість  не  дозволяє.  Але  ж  окуляри  підняв,  вже  й    образа  минулася,  наче  її    і  не  існувало.
     Знову  всі  займалися  своїми  справами.  Рита  ніби  уважно  зазирає  в    монітор,  таблиці,  рахунки,    пересуває  мишкою,  але  їх  не  помічає.  Знову  підкралася  думка.  Отака  тонка  натура,  свою  чашку  завжди  побіжить  помиє,  а  взяти  інші  не  наважиться.  Знає,  що    я  мию  свою  і  шефа.  Чи  то  хоче  показати  свою  незалежність,  чи  жаліє?!  Але  ж    помічає,  що  йому  подобається  коли  приносить  чашку  чаю.  Світліло  обличчя,  задоволено  морщив  носа,  посміхався.
В  обідній  час  всі  поспішають  в  кав’ярню.  Легкий  обід  підіймає  настрій,  трохи  жвавіше  спілкуються.  Але  в  основному,  спілкуються    знову  про  роботу.  Інколи  Рита,  себе  і  інших,  про  себе  називає  банківськими  крисами.  Які  весь  час  ведуть  тихий  образ    життя.  Люблять,  щоб  їх  від  роботи  ніхто  не  відволік.  
     Робочий  день  добігає  до  кінця.  За  вікном  сутеніє.  На  якусь  мить  її    увагу  привернув  горобець,  який  сів  на  підвіконня.  Сміливо  зазирає  у  вікно.  за  мить    перелетів  на  грону  горобини,    охоче  дзьобає    ягоди  і  час  від  часу  крутить  головою.  Вона    поневолі    посміхається  й  вголос,
-  Ви  бачили  таку  красу,  кажуть  полохливий  горобець,  але  не  побоявся  подивитися  до  нас.
Шеф  щось  бурчав,  зрозуміти  було  важко.  Вадим  повернувся  й  весело,
-  Ти  перевіряєш  рахунки,  чи  любуєшся  природою  та,  що  за  вікном  коїться,  кумедна.  Закінчився  місяць,    за  день-два  потрібно  про  все  прозвітувати.
-    Я  вже  закінчую,  не  хвилюйся!
Знервовано,  пальцями  однієї  руки  стукає  по  столі,  кліпнувши  очима,
-  А  скажеш  Вадиме,    перший  день  зими,  може  разом  підемо  додому,    прогуляємося,  порадіємо  першому  інею,  маленьким  бурулькам.  Хоч  сонце  і  світило,  але  не  розтопило  цю  красу.
Він  крутнувся  на  стільці,  позирнув  на  шефа,  але  промовчав.  Володимир  Іванович  цю  розмову  пропустив  повз  вуха,  саме  в  цей  час  щось  записував  у  блокнот.
   До  закінчення  робочого  дня  залишилося  хвилин  п’ятнадцять.  Рита  вкотре  позирає  в  його  сторону.  В  душі  запитує,  що  нічого  не  скажеш?!  Хоча  б  один  єдиний  вечір  залишитися  наодинці,  торкнутися  волосся,  очей,  уст.    Шкода.  Та  все  ж  надіється,    відразу  за  ним  вийде,    підхопить  під  руку  й  скаже,  я  готова,  йдемо,  погуляємо,  адже  перший  день  зими,  свіже  повітря  нас  підбадьорить.  
   Майже  о  вісімнадцятій  годині,  в  дверях  з’являється  охоронець,
-  Вадиме,  вас  просять  вийти.  
   Очі  Рити  забігали,  немов  щось  шукають,  цікавість  розпинає  душу.  Хто  б  це?  Вона,  саме  в  цей  час,  виключила  свій  комп`ютер,  хотіла  одягатися.  
Вадим  зривається  з  місця,  на  ходу  одягає  чорну  шкіряну  курточку,
-  Бувайте!  До  завтра!
Володимир  Іванович  махнув  рукою,
-  Бувай!  Я  ще  трохи  попрацюю.
Тільки    і  встигла  поглянула  в  спину,  як  вітром  здуло.  До  кого  б  це  так  поспішав?
 Вона  вже  стояла  в  пальто,  на  плечах  поправила  шаль,  в  душі  мала  бажання  йти  за  ним,  але  щось  зупинило.  Підійшла  до  вікна.
       Біля  офісу,  ліхтар  добре  освічує  територію.  Вадим  підбіг  до  якоїсь  дівчини,  обійнявши,  чмокнув  у  щоку.  Вона  білявка,  на  зріст  ледь  нижча  за  нього,    підхопила  його  під  руку  і  вони  попрямували  по  тротуару.  Дивилася  вслід,  помічає,  як  він  розмахує  рукою,  напевно  їй  щось  розповідає.  Чому  не  мені?  Стиснуло  в  горлі,  на  вії  забриніла  сльоза.    Легенько  рукою    гладила  шаль,  про  себе  тихо,
-    Марні  надії.  Чому  мене  не  помітив?  Як  шкода.  Чому  нерозділене  кохання?    Як  важко  на  душі.
                                                                                                                                                           01.12.2020р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2020

Я знову думками…

Я  з  думками,  знову    лину  в  рідний  край,
О,  блакить  небесна,  мене    зустрічай,
Моє  поле,  волошки,  рівні  стежки,
Босонога,  тут  бігала  навпружки.

Ясне  сонце    в  позолоту  сповива,
Під  промінням  вся  природа  ожива,
Павучок,  плете  мережки,  узори,
Всіх  чарують,  неосяжні  простори.

Упаду,  я  ниць,  серед  пахучих  трав,
І  послухаю,  як  соловей  співав,
Та  й  від  щастя,  згублю  сльозину  й  печаль,
Тож  розвіє,  лагідний  вітрець  –  скрипаль

У  душі  злагода  й  птахи  радіють,
Мої  спогади,  вже  серденько  гріють,
Поговію,  я  в  глибокій  тишині,
За  все  дякую,  цій,  батьківській  землі.

                                                         04.12.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2020

Дитяче 7

Загадка

Ледь  овальний  і  кругленький,
Із  зернини  проростаю,
Є  великий  і  маленький,
Теплим  літом  виростаю.

Співав  в  лісі  жайворонок,
Гріє  сонечко    яскраво,
На  баштАні  в  ясний    ранок,
Приголубило  ласкаво.

Червонію  всередині,
Кажуть  я,  ще  й  солоденький,
 На  базарі,  є    й  донині,
До  вподоби  я  гадзині.

Хвалить  -    сочний    і  добренький,
Буде  діток  пригощати,
Хто  зуміє  розгадати?
Хто  впізнав,  як  мене  звати?
(  Кавун)

                         06.09.  2016р

***      
 Равлик  на  листочку

На  листочку,  гойдавсь  равлик,
Мав  уяву    –    я  кораблик,
Пливе  в  морі,  в  пінних  хвилях,
Світлі  мрії.    В  сподіваннях,
Дно  пізнати  -  морське  темне,
 Й  на  плаву  сонце    чарівне.

Розгойдався,  як  в  колисці,
Посміхнувсь  білій  хмаринці,
У    дрімоті  на  листочку,
Як    дитятко  в  сповиточку.

Стих  вітрець….  ледь    -  ледь  лоскоче,
Вже  й  відкрив  равличок  очі,
Озирнувся    -    снилось  море,
Світло  -  синє,  ледь  прозоре,
От  би  й  справді  все  пізнати,
Та  із  сонцем  попірнати.

             07.08.2020р

 ***                        

Упав  горішок

 Упав  горішок  до  землі…
Хапнула  мишка  -  це  мені
Взялась  тягнути  під  гірку
Заволокти,  як  у  нірку?
Ледь  -  ледь  здвинула.  Ворона,
Кричить,-  Гей-  гей,  моя  зона,
За  мить  у  нірочці  мишка,
Уже  й  немає  горішка.

                         02.12.2020р.
                                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896916
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2020

Все життя в надії ( проза)

       Осінній  день…майже  все  небо  затянула  сіра  пелена.  Ген-ген  здалеку,  наче  за  білою  ширмою,  проглядає  сонце,  наближається  до    обрію.  По  парку  хазяйнує  прохолодний  вітер.    То  набирає  розгін,  то  на  якусь  мить  вщухає,  ховається  в  купу  опалого  листя.  Незабаром,  немов  прокинувся,  з  новою  силою  підіймає  декілька  листків  і    крутить  ними  й    крутить.  Деяке  листя  припадає  до  асфальту,  а    деяке,    ще  на  якісь  секунди,  ніби  витанцьовує  в  повільному  танці.    Інколи    вітер  так  війне,    що  листя  немов  один  одного  доганяє.  Згодом  дріботить  немовби    під  музику  Лебедине  озеро.  Згодом,  мов  у  змові,    маленькими  купками  припадає  до  землі.
   Роза  вкотре  задивляється  на  листя,  на  душі  відчуває  тривогу.  Мабуть  так    станеться  й  з  нами.  Ти  в  одну  сторону,  а  я  в  іншу.  Як  немає  порозуміння,  який  може  бути  вихід?  За  три  дні  вирішиться  наша  доля.    О,Павле  …  Павле.  Зробити  важко,    щоб  в  такому  віці  розлучатись.  Але  ж    скільки  печалі  налив  у  душу,  скільки  недоспаних  ночей.  Та  мабуть  досить.  Пригадує  своє  життя.  
   В  селі  гучне  весілля.  Хтось  за  спинами  шепотів,
-    Ой,  не  буде  щаслива,  от  точно,  побачите.  
А  їй  всупереч,  так  хотілося  крикнути,  що  вони  кохають  один  одного  і  будуть  щасливі.  Навіть  не  повірила  словам  бабусі,
-  В  них  у  сім’ї  всі  випивають.  Боюся,    щоб    і  тобі    Павло  не  споганив  життя.  Хочеш  бути  щаслива,  перш  за  все  не  втрать  свою  гідність,  люби  себе,  щоб  він  об  тебе  не  посмів  ноги  витерти.
       Рожеві  окуляри  і  світла  мрія.  Намагається,  щоб  все  було,  як  у  людей.    Її  батьки  розміняли    трикімнатну  квартиру.  Звичайно  ж  ,  заради  доньки  на  все  готові,  собі  однокімнатну  квартиру,  для  молодих    двокімнатну.  Ще  й    інколи  допомагали  грішми.  
   Павло  працював  на  ЖВРз,  у    плановому  відділі.  Вона  касиром  на  пошті.    Перші  два  роки,  як  лагідний  погляд  сонця,  то  тепер,  то  ніби  був  сон.  Все  було  злагода  й  повага,  поцілунки,  кохання.  З  надією,  що  життя  й  надалі  буде,  мов  квітучий  сад  навесні.    Роза    народили  двох  хлопчиків  блезнюків.  Поки  перебувала  в  декретній  відпустці,  все  було  добре.  Справлялась  майже  сама,    Павло  рідко  мав  настрій,  на  свіжому  повітрі  погуляти  з  дітьми.  Хоча  ж  було  дуже  важко  їх  двоє,  а  вона  одна.  Все  рідше  приходив  з  роботи  вчасно,  бідкався,  що  на  роботі  завал.  Та  час  спливав.  Коли  ж  діти  пішли  в  садочок,  життя  змінилося.  Павло  став  часто  приходити  на  підпитку.  Причини  які?  Іншим  разом  запитувала  його.  
Очі  наче  в  тумані,
-  Та  ми  по  маленькій  чарчині.  
Інколи  замовчувала,  а  інколи  діти,    сварилися  з  ним,  говорили,  щоб  не  соромив  їх  своєю  поведінкою.  Та  з  нього,  як  з  гусака  вода.  Коли  діти  навчалися  в  старших  класах,  проводили  з  ним  бесіди,  але  на  жаль,  це  не  допомагало.
     В  Державі  криза,  невчасна  виплата  зарплати,  скорочення  штату.    Все  це  пережили.  Хоча  він  все  ж  знаходив  гроші    і    час,  щоб  вкотре  прийти  на  підпитку.Терпіла,  як  з’явився  в  мокрих  штанах,  не  приходив,  а  майже  прилазив  накарячки.  Ще  важче  стало,  коли  синів    визвали  в  військкомат.  Згодом,  обоє    проходити  строкову  службу  в  морфлоті.  Молила  Бога,  щоб  у  них  все  було  добре.  За  себе,  що  не  може  дати  ради  з  чоловіком,  мовчала.  Материнське  серце  все  сховало  в  собі,  навіщо  про  таке  дітям  писати.  Жила  надією,  що  Павло  таки  зупиниться  і  змінить  життя.  Але  він  наче,  як  на  зло  їй,  частіше  приходив  на  підпитку.  Намагалася  напоумити;  коли  невчасно  дають  зарплату,  від  відчаю  не  треба  свою  душу  заливати  горілкою.  Просто,  як  всі  набратися  терпіння.  Але  не  так  сталося,  як  гадалося,  він  не  прислухався  до  її  порад.  Одну  надію  плекала  в  душі,  приїдуть  сини,  проведуть  з  ним  бесіду  і  він  нарешті  зрозуміє,  що  пити,  це  не  вихід.
Як  сонця  чекала  кожного  ранку  так  і    синів  виглядала  у  вікно,  з  дня  на  день  мали  приїхати.
 Тепла  зустріч,  обійми  поцілунки.  Павло  протримався  три  дні,  вчасно  приходить  з  роботи.  Але  намагався    якнайшвидше  зникнути  з  очей.  Роза  ж  не  хотіла  їм  відразу  розповідати  про  поведінку  батька.  Аж  тут  така  звістка,    сини  повідомили,  що  за  тиждень  їдуть  в  Одесу.  Вже  домовилися  працевлаштуватися  на  роботу    в  Одеську  судноплавну  компанію.  На  наступний  день  Павло  прийшов  на  підпитку.  Тепер  сини  і  побачили,  який  батько  приходить  з  роботи.  Роза  коротко  повідала  синам,  як  вони    живуть  останнім  часом.  Наступного  дня,  не  світ  не  зоря,  сини  розбудили  Павла.  Роза  збиралася  на  роботу,  чула  крики,  погрози.  Але  втручатися  не  наважилася,  сини  вже  дорослі,  може  трохи    поправлять  татові    мізки.
   Сини  поїхали,  а  проблема  залишилася.  Їй  дивувалися  на  роботі,  що  терпелива.  Від  думок  на  скронях  сивина,  як  бути  далі?  Та  втішає  себе,  адже  руки  не  піднімає.  І  вкотре  прощала.  Прийшовши  з  роботи  та  приготувавши  вечерю,  йшла  гуляти  в  парк.  Щоб  не  бачити  його  пухлого  обличчя.  Крутилися  думки,  як  ще  не  вигнали  з  роботи?  Були  прогули,  але  він  весь  час  викручувався.  Чи  то  напевно  того,  бо  був  на  заводі  непоганим  спеціалістом.
   Кажуть  дальше  в  ліс,  більше  дров.  Павло  вже  й  замав  друзів  безхатченків,  інколи  у  вихідні  дні,  коли  Роза  була  на  роботі,  приводив  їх  до  себе  додому,  пиячили.  Це  вже  й  було  напевно  не  раз,  помічала,  що  все  зникає  з  холодильника.  На  кухні  пусті  пляшки  з-під  горілки  та  сміття.
   Пройшло  три  роки,  сини  були  в  гостях  лише  три  дні,  запросили  в  Одесу  на  весілля.  Вони  в  один,  той  же  день  брали  шлюб.  Роза  плакала  і  раділа,  може  хоч  діти  не  будуть  пиячити,  а    житимуть  щасливо.  Як  було  не  поїхати,  але  Павло  категорично  відмовився,  то  ж  благословляти  поїхала  сама.Три  дні  поспіль  гостювала,  то  в  одного  сина,  то  в  другого  і  вже  на  вокзалі  прощалися.  Невісточки,  теж  близнючки,  славні  дівчата.  Дивилася  на  них  і  тішилася,    не  з  бідної  сім’ї,  вже    в  обох  є  двокімнатні  квартири,  то  ж,  як  кажуть,  жити  і  радіти  життю.
       Вже  сідаючи  у  вагон,  майже  на  ходу,  син  подає  пакет,
-  Мамо  це  тобі,  ти  подивися  там,  тільки  відразу,  все  зрозумієш.
Потяг  набирав  швидкість,  вона  подивилася  в  пакет,  подумала,  що  продукти.  Але  там  лежала  невеличка  коробка  з-під  турецьких  солодощів.  Вирішила  не  витягувати,  прямо  в  пакеті    зазирнула  в  неї.  Від  несподіванки  затрусилися  руки,  в  ній  лежали  долари.  О  Господи,  що  це  і  навіщо?!  У  валізі    ж  везу  подарунки  від  невісток,  а  це  ж  до  чого?    З  думками  добиралася  додому,  хоча  б  Павло  не  побачив.
     Ввечері  …  вже  вдома.  В  квартирі  сморід  і  пусті  пляшки.  Сміття  і  безлад,  розкиданий  одяг,  наче  хтось  рився  в  шафах.  В  ліжку,  прямо  в  пальто  спав  чоловік.  Від  нього  дуже  гидко  пахло.  Сльози  стікали  по  щоках,  як  горошини.  Але  ж  і  тривожно  на  душі,  для  чого  ці  гроші.  Окрім  доларів  лежав  лист.
«Мамо,  так,  як  ти  живеш,  цього  більше  не  можна  допустити.  Ці  гроші  тобі  від  нас  на  квартиру.  Придбай  собі  і  ми  всі  прийдемо  на  новосілля.  На  днях    маємо  відбувати  в  рейс,  будемо  через  пів  року.  Цілуємо.
 І  підписи  синів.  Зачинилася  в  своїй    кімнаті,  дуже    плакала.  Їй  би  порадіти,  але  так  щеміло  під  серцем,  здавалося  воно  зараз  розірветься  на  шматки.
       Кілька  днів  поспіль,  носила  ці  гроші  з  собою.  Адже  прибираючи  той  безлад  в  квартирі,  зрозуміла,  хтось  шастав  по  всіх  закутках,  напевно  шукав  гроші,  чи  коштовності.  Ранком  намагалася  з  Павлом  поговорити,  але  він  з  кімнати  прошмигнув  у  душ.  На  пропозицію,
-  Давай  поговоримо,  -  махнув  рукою.
-  Зараз  не  до  тебе.  
На  ходу  натягував  светра,  в  руках  тримав  жакет,  пулею  вилетів  з  квартири.  Так,  поглянула  на  годинник,  мабуть    на  заводі    летучка.
Цього  дня  він  повернувся  з  роботи  дуже  пізно.  Але  знову  встиг  добряче  набратися.  Видно  десь  падав,  бо    одяг  був  у  багнюці.
   Нарешті  Роза  дочекалася  неділі.  Боляче  дивитися  на  того,  кого  колись  кохала.  На  кого  став  схожий!    Хоча  кожного  ранку  приймав  душ,  в  чистому  одязі  йшов  на  роботу,  але  приходив  звідти,  смердючий,  як  безхатько.  Весь  одяг  пропитаний  горілкою,  кефаліями,  де  він  був,  не  розуміла  і  коли  встигав  так  набратися,  теж  не  розуміла.  Але  йти  до  нього  на  роботу  не  посміла,  вважала,  це  занадто  низько,  навіть  для  себе.  Завжди  намагалася  з  ним  говорити  спокійно,  але  він  без  галасу  не  міг,  намагався  кричати,  що  зовсім  мало  випив,  немає  чого  чіплятися.  
 І  цього  разу  тільки  почала  просити,  щоб  перестав  пити,  він  відразу  знервовано  перед  нею  махав  руками,  обличчя  почервоніло,  очі,  аж  іскрилися  від  злоби,
-Замовкни!  Замовкни,  я  сказав!  Я  що  не  маю  права  запросити  друзів,  чи  пригостити?!
Вона  не  очікувала  такої  реакції,  зблідла  і  біліла.  Схиливши  голову  сказала,
-  Не  лякай  мене,  грозишся  кулаками,  чи  вже  так  низько  впав,  що  зможеш  на  мене  руку  підняти.
Лише  мить,  він  вдарив  її  по  голові,  вона  втратила  свідомість.
       Прийшла  до  тями…  їй  прямо  в  очі  світило  сонце.  Рухаючись  зрозуміла,  що  весь  одяг,  що  на  ній  змоклий.  В  хаті  тихо.  Біля  столу  її  сумка,з  якою  вона  ходить  на  роботу.  Вже  й  крізь  сльози  посміхнулась,  як  добре.що  вчора  залишила  долари  в  сейфі    на  роботі.  На  голові  намацала  гулю,  заплакала.
   Павло  з’явився  ввечері.  Побачивши  її,  тільки  й  сказав,  
-Відглегала.  Ха,  хотіла    мене  налякати.
 Це  для  неї  були  останні  слова.  Вона  відчула,  це  обірвалася  остання  нитка,  яка  ще  поєднувала  їх.  Скільки  любові    було  до  нього,  які  останні  надії    мала,  все  пропало.  
 Наступного  дня,  Роза  на  роботі  порадилася  із    своєю  керівницею  і  її  відпустили  за  адресами  подивитися,  можливо  й  вибрати    квартиру.    Остаточно  вирішила,  іншого  виходу  немає.  
За  три  дні  вже  була  в  новій  квартирі.  І  знову  плакала,  чи    то  від  біди,  чи  від  радості,  що  в  неї  такі  розумні  діти.  Що  характером  вдалися  до  неї,  а  не  до  Павла.  
   Вона    складала  свої  речі  в  сумку  і  поступово,  потай,  по  дорозі  на  роботу,  заносила  речі    в  свою  нову  квартиру.  Павло    все  продовжував  приходити  на  підпитку,  але  добре  хоч  не  ліз,  як  п’яниця.  Ховалася  в  своїй  кімнаті,  він  лише  помітивши  її,  посміхався,  грав  у  мовчанку.
Їй  знадобився  лише  один  тиждень,  щоб  все  обдумати.  В    п’ятницю    вона  зустріла  його  з  роботи.  На    заводській    прохідній    когось  чекали    два  чоловіки,  спілкувалися,  розмахували  руками.  Один  з  них    топтався  на  місці,  іноді  ним  похитувало.  Видно  вже  заправилися,  подумала  Роза,  точно  його  чекають.    Павло  здивувався,  коли  побачив    її,  але  відразу  кивнув  рукою  до  них,  ледь  прихилившись.
 Озираючись,  чоловіки  відразу  поспішили  до  виходу.
Вже  підійшов  до  неї,-  Чого  тут?  Щось  сталося?
Тільки  й  вимовила,
 -  Пішли  додому.
 Їй  би  скинути  тягар  з  душі,  викричатись.  Але  вгамовуючи  хвилюванн,  завела  розмову.
   Вже  сідало  сонце….  Роза  забирає  валізу,
-  Не  знаю  чи  зрозумів  ти  мене,  чи  ні,  але  я  тобі  даю  три  дні  на  роздуми.  Буду  чекати  в  парку  на  нашій  лавці.
Похабно  посміхнувся,  трохи  здивовано  запитав,
-Ну  і  куди  ти  дінешся?
-Ти  за  мене  не  хвилюйся,    я  без  тебе  не  пропаду.  А  от  ти  без  мене    зіп’єшся.
Павло    навіть  не  встав  з  стільця,  коли  вона  направилась  до  дверей.  Колотиться  серце,  але  вона  не  показала  сліз,  спускалась  по  сходах.  За  мить  гучно  зачинилися  двері.
   Очі  дивилися  в  нікуди,  рукою  витерла  непрохані  сльози.  В  цю  мить  підлетіла  зграя  горобців,  її  відволікла    від    думок.  Вони  скакали  один  поперед  одного,  крутили  голівками,  цвірінькали,  заглядали  в    очі.  Вже    посміхнувшись,  
-    Мої  маленькі.  Подумали,  що    вам  щось    кидаю.
 І  тут  же  пригадала,    із  сумочки  дістала    печиво.  Розкришила  і  кинула  до  горобців.  Це  відволікання  від  думок,  як  віддушина  для  неї.
   Озирається,  придивляється  вдалину,  чекала,  але  він  так  і  не  прийшов.  Можливо  й  на  краще,  досить  калічити  мені  життя.  З  центральної  алеї  повернула  на  стежку,  а  там,  недалеко  вже  її  нова  квартира.  Вітерець  пестить  обличчя,    в  душі  надія  і    віра,  що  все  що  відбувається,  це  на  краще.  Вже  йшла  навпростець,    вітер  підносить  листя,  вертить  ним,  воно  припадає  до  землі,  немов  шукає  захисту,  збивається  в  маленькі  купки.
                                                                                                                                                                                                       30.11.2020р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2020

Скажу, осене бувай!

Впевнені  кроки…    давно  в  чобітках  осінь,
Легенький  іній….  листя  спада  з  горіха,
Але    у  небі,  сьогодні  знову    просинь,
Промінь  надії,  то  для  душі,  як  втіха.

Коли    я  бачу  сонце  поміж  хмаринок,
В  калини  грона  налились  стиглим    соком,
Іскрять  під  сонцем  вже  декілька  краплинок,
Як  ті  сльозинки,  скотяться  ненароком.

В  опале  листя,    помітно  зеленаве,
Але  змарніле  з  прожилками  багрянцю,
Примхлива  осінь….    хоч  сонечко  й  ласкаве,
Все  приховає  землиця  у  скарбницю.

В  ці  дні  останні…  скажу,  осене  бувай!
Візьми  з  собою,    всі  сумління  й  печалі,
Та    вже  запрошуй,    до  нас  зимоньку  на  чай,
Вона  прикрасить    й  моє  життя  надалі.
                                                           
                                                       29.11.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2020

День вшанування…. .

             
                                 «Голодомор  -    це  страшне  слово,
                                 сім  мільйонів  загиблих.»

<

Схилилась  хата,    скрізь  вибиті  шибки,
Гуляє  вітер.  Засипає  снігом,
Тіла  оголені,  старі  рушники,
Які    давно,  вже  і  не  пахнуть  хлібом.

А  ні  зернини,  ні  крихт,  ні  скоринки,
Не  залишилось,  лише    одне  дитя,
Голодні  очі…    діряві  ботинки,
Живіт  опухлий,  крики,  аж  до  виття.

Зірка  не  в  небі,  в  когось  на  пілотці,
Погляд  суворий  -  голодного  вовка,
По  кутках  шастав,  під  руками  мертві,
Хлопчик  родився…    напевно  в  сорочці.

Він  бачив  все,  але  ж  доля  на  життя,
 Згадував  з  болем,  вмивався  сльозами,
Пізнати  щастя,  зустріти  майбуття,
Страх    не  забути…    навіть  із  роками.
***
Ми  запалимо  свічку  пам`яті,  вшануємо,
невинно  убитих  та  померлих  від  голоду.

                                                               28.11.  2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896479
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2020

Частушки 6

Ой  лети  птица,  ты  лети,
 Да  к  милому  на  сеновал,
Возвращайся  да  мне  расскажи,
Кого  страстно  он  целовал.

Все  в  автобусе  сердиты,
Лиц  под  маской,  уж  не  видать,
Не  привыкли  одесситы,
       Анекдот,  ведь  не  рассказать.

Царю  батюшке  приснилось,
Что  землёй,  он  всей  завладел,
Лишь    к  утру,  всё    прояснилось,
 От  прохлады    уж  протрезвел.

Загляделся,  раз  парнишка,
Я  увидев,  влепила  в  глаз,
К  нему  гордо,-  Слышь,  мальчишка,
Я  пришла,  но  не  на  показ.

Мы  с  подругой  сторговались,
За  богатого  мужика,
Дело  было  уж  подрались,
Он  слабак,    вдруг  дал  (драпака).

Я  пила  с  милёнком  вино,  
До  тех  пор  -  пьяною  стала,
А  ему  было  всё  равно,
Лишь  бы  позами  давала.

Душа  пьяная    в  парнишки,
Хочет  сразу,    всех  любить,
 Проиграл  штаны  в  картишки,
Ублажал,  не  будет  пить.

Я  люблю  свою  гармошку,
Милу  жёнку  ещё  больше,
Сама  вырыла  картошку,
Говорит,  проживу  дольше.

Вот  настали  времена,
Не  пойти  к  подруге  в  гости
На  тоску  обречена,
Даже  не  с  кем  помыть  кости.

Муженёк  мой    ковбоем  стал,
Как  с  другим  меня  вновь  застал
Я  больною  притворилась,
Встреча  мирно  завершилась.

Под  дождём  шёл,    лил  как  с  ведра,
 Мне  пророчили  доктора,
Дела    худо,  у  вас  цистит,
 Пропадёт,  к  бабам  аппетит.

На  приём,  я  пошла  к  врачу,
Говорю,  уж  дитя  хочу,
А  он  мне,  иди  помойся,
Я  всё  сделаю,  не  бойся.

Потрудилась,  я  на  славу,
В  баньке  выпарила  Славу,
Едва  яйца  не  сварились,
Охлаждать,  вдвоем  рушились.

Нынче  ,  я  старуху,
Получил,  уж  оплеуху,
Обозвала,  меня  чёртом,
За  кроватью,  как  за  бортом.

Ох  уж  лодочка  качалась,
Когда  с  милым,    я  ласкалась,
 Где  то  взялся,  вдруг  «Рыбнадзор»,
Плыву  в  лодке    и  до  сих  пор.

Дед  Мороз  стучит  в  ворота,
Живу  сам,    бабы  охота,
Вдруг  сердито,-Слышь,  я  не  гей,
Уноси,  ноги  поскорей.

Вчера  Вера  вышла  замуж,
Говорит,  что  плохой  муж,
Он  не  выдержал  экзамен,
Переспать,    с  нею  не  дюж.

По  дорожке  прямо  баня,
В  ней  яички  моет  Ваня,
Он  Снегурочку  там  ждёт,
Ведь  придёт,  скоро  Новый  год.

                                                       27.11.2020г

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896369
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.11.2020

Стройная берёзка…

Стройная  берёзка  под  моим  окном,
К  ней  серая  стёжка,  сердечко  болит,
Грусть  её  подружка.  Тихим  вечерком,
Подойти  прижаться  -  душа  не  велит.

Нам  печаль  развеять  -    я  ведь  не  смогу,
Но  хочу  с  тобою,  тихо  пошептать,
С  другими  общаться,  совсем  ни  к  чему,
Только  ты  родная,  сумеешь  понять.

По  небу  зарницы,  месяц  молодой,
Ведь  отойдёт  осень,  погрузишься  в  сон,
Раздели  берёзка,  все  мысли    со  мной,
Уж  вдвоём  зимою  обретём  покой.
                                                             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896227
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.11.2020

Чи то морда…

Чи  то  морда,  чи  лице,
Чи,  як  міх,  товсте  пузце,
Аж  так  трусить    підгорля,
А  язик,  мов  щось  муля.
Ой,  послухати,  аж  жах,
Раптом  бабу,  узяв  страх,
Що  твориться,  це  у  нас?
В  телевізорі,  мов  сказ,
Ресторани  у  біді!
А  що  ж  бідним    вже  тоді?
Хазяї  ж  –  олігархи,
Потайні  вовкодухи,
Статки  в  доларах  лежать,
Тож  їх  досить,  примножать!
Хай  потрусять  гаманці,
В  лихоманці  надстрашній,
Поки  ковід  відійде.
Пузо  хай,    трішки  спаде,
В  телевізор,  ледь  влазить,
По  каналах,  всіх  лазить,
Їх  би  пенсію  просту,
Й  мінімальну  зарплатню.
Хай    пізнали  б  те  життя,
Що  доводить  до  виття,
Тих  сирІт  і  каліків,
Де  купить  й  за  що  ліків?
Де  ж  тут  людоньки  правда?
Це  ж  країни  вже    зрада,
 Люду  знищення    іде,
До  провалля  всіх  веде,
Течуть  сльози  –  не  спинить,
Як  на  світі…  далі  жить?

                       24.11.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896028
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2020

Хай кохання…

Хай  кохання…    не  припаде  сивиною ,
Любий  знаю  ми  завжди  вірні  з  тобою  ,
Як  земля  наша  й  сонце  в  неба  сині,
Почуй,  коханий,  мусимо  стати  сильні.

Хоч  проливний  дощ  та  страшна  громовиця,
Ти  дужий,  поглянь  -  я  ж    славна  молодиця,
Не  зрадь    жадану,    ніжну,  жіночу    красу,
Пригадай    милий,  ти    розчісував  косу.

Немов  дитя,  обняв,  тихенько  колисав,
А  соловей…  нам  вкотре  весело  співав!
В  небесній  гойдалці…  зірниці  яскраві,
Надіюсь,  жду,    від  тебе  слова  ласкаві.

Хоча  до  нас,  пані  осінь  завітала,
Чи    ми  бажаєм?    Серця  не  запитала,
Встеля  тумани,    вже  осінь  при  дорозі,
Я  тебе  стріну  та  й  всміхнусь  на  порозі,
Не  хочу  ним,  щоб  кохання  покривалось,
Хай  би  назавжди,  весною  залишалось.


                                                   22.08.  2018р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895670
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2020

У гонитві за щастям ( проза)

         Тікає  ніч…  світанок  немов  птах,  наперекір  темноті,  розправляє  крила.  Мережки  сині,  зелені,  фіолетові  й  золоті  виграють  по  край  неба,    в  осінньому  вбранні  освічують  частинки  землі.  Їх  мерехтіння  проникає  через  скло  вікна.  Падає  в  кімнату,  на  ліжко  де  спить    Сергій.  Його  очей  вже  ніби  торкаються,  пестять  обличчя,  пробуджують.  Очі  не  хочуть  відкриватися,  потягнувся.  А  чи  він  спав,  а  чи  не  спав,  так  і  не  міг  зрозуміти,  хвилювався,  боявся  проспати.  Але  відчув  у  собі  силу,    як    добре,  все  ж  таки  трохи  відпочив.  Відкривши  очі,  прислухається  до  тиші.  За  зачиненим  вікном    просинається  село.  Чути    тихий  переспів  півнів,  за  мить  вже    голосніший,  напевно  під  самим  вікном.  Таке  воно  сільське  життя,    зовсім  інакше    чим  міське,  тільки  подумав,    як  з  іншої  кімнати  донеслося  тихе  шарудіння.  Вмить,  крізь  щілину  дверей,  пробилося  світло,  видно  хтось  прокинувся.  Ледь  відчинивши  двері,  показалася  голова    Миколи,    тихо  гукнув,
-  Гей  друзяко!  Пора  вставати.  Підйом!  Автобус  не  чекатиме.  Ти  не  дивися,  що  майже  темно,  перший    автобус  о  п`ятій  сорок.  Чи  передумав?  А  може  й  справді    поїдеш  пізніше?
 Сергій,  поверх  блакитної  сорочки,  натягував  синій  светр,    як  хлопчисько,  підскакує  то  на  одній  нозі,    то  на  другій.
-  Ні-ні,  де  ти  бачив,  запізнюся  в  інститут,  студенти  скажуть  загуляв.
Микола  посміхаючись,      запитав,
-  Що    таку  думку  про  тебе  мають?  Цікаво  і  чого  це?  А  може  ти  змінився?  Мовчиш  про  свої    холостяцькі  походеньки.
У  відповідь,    зішуривши  носа,  усміхнено,  протяжно,
-Так  кожен  по  собі  судить,  після  бурних  вихідних  днів,    часто  в  аудиторію  напівсонні  приходять.
 Вони  прощалися  надворі.  Сергій  в  дипломат  для  документів  поклав  «  тормозок».
-  Дякую!  Та  я  би  в  їдальні  перекусив.
Микола  заперечив,
-  Чого  ти?  Це  ж  домашнє  все.  Шкода,  ні  яблук,  ні  груш  не  хочеш  взяти.  Досить  скромничати,    ми  ж  як  рідня,  за  плечима  шість  років  навчання.  Сам  вчора  згадував,  як  останній    шматочок  сала  та  одне  яйце    на  двох  ділили.  Таке  було  студентське  життя  в  гуртожитку,  інші  й  не  повірять,  що  інколи    навіть  недоїдали.
Руку  поклав  на  плече,  продовжив,
-Ти  вже  наступного  разу  приїжджай  з  коханою!  Скільки  можна  одному  жити,  дивуєш,  цнотливий,  як  дівчисько.  Вперед    козаче,  будь  сміливішим,  час  летить!
 Теплі  обійми,  стискання  рук.  Сергій    на  прощання  кивнув  рукою,  придивляється  вперед,    на  стежку  по  якій  має  йти.    
     Микола  дивився  вслід  товаришу.Так-так  у  кожного  своє  життя.  У  мене    є  дім,  сім’я,  землі  добрий  шмат,  господарство  на  славу,  а  що  він?  Все  сам  та  й  сам,  хоча  й    від  інституту  кімнату    має  та  все    ж  напевно  сумно  одному,  а  роки    летять.  Щось  не  так  в  ньому,  можливо  тому,  що  виріс  в  дитбудинку.  Боїться    одружитися,  взяти  відповідальність  за  сім’ю.    І  їсть  так  мало,  як  ота  кицька.  Такий,  як  був  скромний,  такий  і  залишився.  Дивно,  он  студенток  в  інституті,  яку  хочеш  вибирай.  Невже  жодна  з  них  не  могла  спокусити?  Тьфу  ти,  що  то  за  думки.
 По  тілу  відчув    легке  тремтіння,  глянув  назад,  окинув  оком    навкруги,
-  Ух…  прохолодні  ночі,  що  то  осінь.  
Посміхнувся  від  думки,  що  догнала  його,  йду  до  Світланки,  нехай  зігріє.  І  все  ж  краще  коли  в  ліжку  не  один,  як  перст,  а  таки    вдвох  набагато  тепліше.
   Сергій    поспішає.    Час  від  часу,  ліхтариком  телефону,  освічує  стежку,  по  якій  йде.  До  траси  кілометра  два,  не  менше.  Дорогу  знає,  коли  навчалися  в  інституті,  влітку  не  раз  гостював,  допомагав  сіно  косити.  Час  підганяв  йти  швидко,  а  думка  думку    опережає,  одна  одну  доганяє.  А  Микола  молодець,    директор  школи,  викладає  математику.  Гарну  дружину  собі  знайшов,  ще  й  з  будинком.  Славна  жінка,  вчитель  початкових  класів.  Ще  й  ім’я  таке  гарне  –  Світлана.  Вона  і  справді,  як  світло,  яке  іще  й  несе  тепло  .  Саме  так  він  відчував  своє  тіло  при  спілкуванні  з  нею.  А  очі,  як  волошки,  красиві,  балухаті.    Молодець  Микола!  Немов  підводив  риску.Як  добре,  що  я  навідався,  приймають  як  рідного.  Та  й  молодість  приємно  згадати!  
На  душі  потепліло,  перевівши  подих,  зупинився,    відволікся  від  думок.  На  мить  задивився  на  край  неба,  кольорами  веселки  виграє  світанок.  Тоненьке  сонячне  проміння  здіймається  вище,  небо  світліє.  Мов  щастям  наповнилася  душа,  кивнув  рукою,  наче  привітався  із  світанком,  прискорює  ходу.
   Біля  зупинки  людно.  На  невеликій  швидкості  під’їхав  автобус.  Біля  відчинених  дверей  штовханина.  Сергій  стоїть  в  стороні,  спостерігає  за  посадкою  пасажирів.  Подивитися,    поневолі  посміхнешся,  люди    один  поперед  одного,  товкаючи,    заходять  в  автобус.    В  місті  теж    автобуси  їдуть  битком  набиті,    але    люди  поводяться  більш  стримано.  Мабуть,  якби  записав  на  телефон  та  згодом  показав  їм,  напевно  б  сміялися.  Правда  товклися,  поспішали    люди    та  в  той  же  час  їх  обличчя  усміхнені,    задоволені.  Напевно  знають  один  одного,  зробив  висновок.  Майже  всі  віталися  з  худорлявим  водієм,  років  п’ятдесяти.  
 В  автобус  зайшов  останнім.    Лише  два  вільних  місця  залишилося,    що    навпроти    всіх  пасажирів.  Не  комфортно,  але    вибору  немає,  мусив  присісти  на  одне  з  них    і  відразу  відчув  на  собі    проникливі    погляди  оточуючих.    Мабуть  дивуються,  хто    я  і  звідки?    Видно,  що  для  них    чужий,  ще  й  всівся  перед    всіма,    як  більмо  на  оці.  Навпроти  нього,  в  чорній  пошарпаній  курточці    щупленький  дідусь  з  ясними  очима,  лівою  рукою  тримається  за  опухлу  щоку.  Напевно  до  стоматолога,  ледь    скривившись,  поспівчував  старому.  А  поряд  з  ним,    в  світло-коричневій  куртці,  повненька  жінка  років  тридцяти.  Вона  двома    руками  тримає  кошик  з  червоними,  пахучими  яблуками.  Між  її  ногами  стоїть  сумка  з  пластиковими  пляшками  молока.  Вона  весь  час    смикається,    намагається  ногами    її  притримувати  ї,  щоби  часом  не  впала.  Сергій    зніяковіло  позирає  у  вікно,  але  запах  яблук  приваблював  до  себе.  І  він  знову  милується  ними.    Не  можливо  було  не  помітити  з-під  курточки  пишні  груди  жінки,  сяючу  шкіру,  красиву  шию.  Раптово  відчув  прилив  крові  до  обличчя,  стало  жарко.  Зненацька,    жінка    тихо  кашлянула  від  несподіванки,  аж  здригнувся.  От  йолоп,    куди  дивлюся,  напевно  помітила,  ото  осоромився.  Вона    поправила  комір    курточки    й  ледь  нахилившись  до  нього,  
-  Я  вас  пригощу  яблуком.
На    мить  розгубився.  Очі  бігають,  як  у  полохливого  зайця,  під  носом  виступив  піт.  Зніяковів,  боявся  заперечити,    прямим  поглядом    подивився  й  тихо  до  неї,
-  Дякую,  ні!  –  витерши  хустинкою  піт,  продовжив,
-    Просто  вони  так  пахнуть,  поневолі  подивишся.  Такі  великі,  з  блиском,  напевно  соковитий  сорт.
 Сказав  і    відразу  ж  повернув  голову  до  вікна.  Але    не  помічав,  що  за  вікном,  замислився.    Красива  жінка,  як  соковита  ягідка,  пощастило    якомусь  чоловіку.  Рудий  колір  волосся  підходить  до    горіхового  кольору  очей.  О,  але  ж  і  в  мене  такий  самий  колір  очей.    Тільки  в  її  очах  є  зірниці,  напевно  весела  молодиця.  Мені    б    таку  дружину,  нехай  і  сільську,  навіть  з  дитям,  якщо  доля  не  склалася.  Серед  студенток  такої    і  не  бачив.
     Водій  різко  зупинив  автобус,  відчинив  передні  двері.  Повна  жінка  циганської  зовнішності,    з  маленькою  чорною  сумкою  в  руках,    по  сходах  ледве    спромоглася  піднятися.  Вона  відразу    привернула  до  себе  увагу.  Доволі  великі,  золоті  сережки  кільцями  торкалися  коміра  чорної    куртки.  Піднявшись,  обурена,    грубим  голосом    бурчить,  
-  І  чого  гнатися?  Тож  зупинка!  Чи  ти  мене  не  помітив?
І  продовжила  бурчати  про  щось  на  своїй  мові.
За  мить,  Сергія  товкає  в  плече,
-  Пропустіть,  я  хочу  біля  вікна    присісти.
 Відразу  до  неї    відчув  неприязнь;  от  циганка,  наглість  це  перше,    на    що    здатні  такі  люди.  Здвигнувши  плечима,    хотів  встати,  жіночка  навпроти    нього  віддвинула  ноги.  Її  сумка  з  пляшками  молока  впала  йому  на  ноги.  Вона    миттєво    посунула  кошик  до  дідуся,
-  Ой!-  вирвалося  з  її  уст,кинулася  до  сумки.
   Сергій  не  міг  залишатися    байдужим,  майже  одночасно  з  нею,  ледь    нахиляючись,  потягнувся  рукою  до  сумки.  Саме  в  цей  час    сіпнувся  автобус,  вони  стукнулись    головами.
Дідусь  тихенько  засміявся.
     -  Ой,-    жіночка    подалася  назад,  приклавши    вказівного    пальця  правої  руки  до  пишних  уст,
-  Вибачте!  
 Мусила  долонею  затулити  уста,  щоб  не  розсміятися  вголос.  У  відповідь,  Сергій  позирнув  і    з  посмішкою  на  обличчі,  підняв  сумку.  Циганка,  чимось    схожа  на  квочку,  сідаючи,    щось  бурчить  собі  під  ніс.
Сергій    взяв  сумку,  поставив  поміж  своїми  ногами,
-  Нехай  тут  стоїть,  так  надійніше,  а  ви  краще    кошик  тримайте,  а  то  загрузили  дідуся,  він  же  такий  немічний.  
 Її  обличчя  помітно  почервоніло,  подякувала.  Цікаво,  подумав  він,  не  заперечила  і  чого  червоніти,  чого  соромитися?
 Через  пару  зупинок    автобус    був  переповнений.    Людей  напхалося,  мов  оселедці  в  бочці.    Сергій  на  собі  відчуває  погляд  жінки.  Поневолі  й  сам  час  від  часу,  немов  вивчаючи,  позирає  на  неї.    Раптово  загарчав  мотор  автобуса,  від  зупинки  всі  різко    сіпнулися.  
 Водій    рукою  гладить  лисину,  голосно,
-  Цього  тільки    бракувало!
Він  вийшов  з  автобуса,  за  допомогою  важеля  відкрив  капот.    Декілька  секунд    роздивлявся,  щось  мацав  руками  й  захлопнувши  його,  повернувся  на  місце.  Знову  намагався  запустити  двигун,  але  той  не  піддавався,  гарчав    і  знову    глух.
 Водій  із    заклопотаним  видом  обличчя,  попросив  всіх  вийти.  Попередив,  що  великі  речі  можна  залишити  на  місцях,  йому  треба  хвилин  двадцять-тридцять,  щоб  розібратися  в  чому  справа.
   Люди  копошаться,  один  перед  одним  поспіхом  виходять  з  автобуса.  Хтось  хустинками    витирає    обличчя,    хтось  позираючи  на  інших,  застібає  куртки.  З  натовпу  чийсь  чоловічий  гучний  голос,  
-  Оце  так  поїздка!  В    автобусі  ніби  в  бані  побував.  Добре,  що  зупинилися,  хоч    трохи  освіжимося.
   Сергій  стоїть  неподалік  від  автобуса,  в  метушні  не  зрозумів,  загубив  ті  красиві  очі,  де  поділася?  Роздивився  довкола.
   На  заході  в  небесній  далі,  як  валики,  видніються    білі  хмари.  Зазолотився  схід,  посміхається  ранкове  сонце,  легкий  вітерець  пестить  обличчя.  По  обіч  траси  невеличкі    пагорби  покриті  майже  сухою  травою.  А  далі    кювет,  за  ним    чорніло  зоране  поле.  
В  душі  він  відчуває  занепокоєння,  очима  шукає  її.  Згадав  чиїсь  слова    »Кажуть  життя  мудре,  само  все  ставить  на  свої  місця».
 Побачивши  її,    немов    гора  скотилася  з  плечей,  дала  перевести  подих.  Вона    на  пагорбку    розстелила  ряднину    й  озираючись,    присіла  на  неї.  Здивувався,  адже  не  тільки  вона,  а  й  інші  ,  теж  присідають  на  траву.  Щоб  не  привернути  уваги,  до  неї  йшов  не  поспішаючи.
Вона  вже  кусала  бутерброд  із  смаженим  яйцем.  Побачивши  його  перед  собою,  зашарілася.  Від  здивування  кліпає  округленими    добрими  очима,  швидко  проковтнула  їжу  й  до  нього,
-  О,  ви  теж  вийшли!  Присідайте,  а  в  мене    і  для  вас  бутерброд  знайдеться.
З  кишені  куртки  витягнула    прозорий  поліетиленовий  пакет  з  бутербродом.  Сміливо  зазирає    в  очі,    мило  посміхнувшись,
-  Беріть!  Не  соромтеся,    я  Ольга  з  Кудієвець,  не  бійтеся,  він  без  чарів.
Хіба  встоїш  перед  такою    спокусою,  адже  не  снідав,  добряче  зголоднів.  Ще  в  автобусі  на  нього  подіяв  запах  яблук,  якби  ще  раз  запропонувала,  можливо  б  і  не  відмовився.  Догнала    думка;    цікаво,  поводиться,  як  незаміжня,  ще  й  мова  про  чари.                        
   Вона  з  апетитом  жує  бутерброд,  іншою  рукою  наполегливо  подає  йому  пакет  з  бутербродом.
Він  помітив,    що  пальці  немає  обручки,  запитав,
-  Де  ж  тут    присісти?
-Та  не  бійтеся,  я  не  кусаюся,  ось  поруч,    на  ряднину.  Ви  не  дивіться,  що  вона  старенька,  але  ж  чиста.  Це  я,  на  всяк  випадок,    при  собі  в  сумці  з  молоком  ношу.  
Задоволений  запрошенням,  присідаючи  поруч,  
-  Тоді  вже  й  познайомимося.
 Озираючись,  взяв  пакет,
-  Дякую!  А  ви  смілива  жінка  Олю,  мене  Сергієм  звати.  
І  несподівано  для  самого  себе  випалив,
-  Попереджаю  я  неодружений,  а  ви?
В  обличчя  вдарила  кров  і  розтеклась  по  жилах,  не  зміг  сказати  більше  й  слова.Оце  так    вчудив.
Вона  весело  заговорила,
-  Ой,  де    в  селі  порядного  знайти.    Гарні  чоловіки  давно  повтікали.  Залишилися  вдівці  та  чоловіки  бальзаківського  віку.  А  ви  напевно    в  гостях  побували,  їдете  з    таким    дипломатом,  мабуть    прямо  на  роботу.
Вона  помітила  з  яким  задоволенням  він  з’їв  бутерброд.  Та  подякувавши,  він  похапцем  здійнявся  на  ноги,
-  О,  вибачте,  добре,  що  нагадали,  мені    треба  передзвонити.
 Неподалік,  вже    спілкувався  з  колегою  по  кафедрі,  попросив  підмінити.  На  якусь  мить  замріявся,  погляд  ліг  на  траву.  В  ній  копошиться,    швидко  снує  гніздо  павук.  Його  думки,  мов  осіннє  павутиння  під  краплинами  роси  й  переривчастого  вітру.  Чи  зможу  я  нарешті    зважитися,  зробити  пропозицію,    її  провести,  чи    попросити  номер  телефону.  Згадав  слова  Миколи    й  ледь  посміхнувшись,    підійшов  до  неї,  подав  руку,
-  Думаю  пора  вставати,  бачу    наш  водій  руки  витирає.
Вона    відразу  подала  руку.  За  мить  стояла  навпроти  нього,  подарувала  усмішку,  примруживши  очі,
-  Ну  то  пішли,  в  такому  разі  треба  поспішати.  Мене  мають  зустріти,  я  на  замовлення  везу  молоко  і  ці  яблука.  Якось  на  базарі  продавала  молоко,  одна  панянка  скуштувала,  сподобалось.  Вже  пів  року  спілкуюся  з  нею.  Інколи  яйця  та  дещо  з  городини  замовляє.  От  і  катаюся,  трохи  далеченько,  але  нічого,  воно  того  варте.
Сергій    рішучо  взяв  за  руку,
-  Олю,  а  якщо  я  вас  сьогодні  вкраду?
Розвернулась,  пильно  подивилася,  заперечила,  
-  Та  ні!    Я  сьогодні  в  них  маю    бути.
Люди  не  товкалися  біля  автобуса,  вони  йдуть  вервечкою,  поглядом    підбадьорюють  один  одного.  
 Нарешті  автобус  рушив  з  місця.    Дивлячись  в  вікно,  Сергій  розмірковує,  цікава  жіночка.  Все  сама  розповіла,    а  от  чому  в  них  має  бути  сьогодні,  не  сказала.
   Циганка  помітила,  що  він  часом  задивляється  на  Ольгу.  Ліктем  ледь  торкнула  його  й    нахилившись  до  нього,  тихо  над  вухом  прошепотіла,
-  Твоя  удача!Дивись  не  впусти  щастя,  сміливіше  хлопче!
   Він  лише  посміхнувся  й  знову  повернув  голову  до  вікна.  В  осінньому  вбранні    мелькали  дерева,  кущі      і  багатоповерхові  будинки.  Цього  всього  не  помічає,  думає,  як    непомітно  попросити  її    номер  телефону.  Відмовить,  чи  ні?  А,  як  відмовить?  Як  наполягати?  Тож    при  всіх  не  буду  кричати,  зачекай,  не  тікай!      
   Автобус  плавно  знизив  швидкість,  зупинився  біля  зупинки.  Його  хтось  штовхав  у  плече,  відволік  від  думок.  Люди  вже  виходили  з  автобуса.  Тільки  тепер  він  помітив,  що  вони  приїхали  в  місто.    Ольга  вже  стояла  біля  дверей,  за  нею,  розставивши  руки,  приготувалась  до  виходу  циганка.
Почервонів  від  обурення  до  себе.  От  йолоп,  прогавив!  Як  тут  сміливіше  діяти,  то  ж  не  полізу  по  головах  людей.  Нарешті    вийшов  з  автобуса,  циганка    немов  чекала  на  нього,
-  Доганяй  своє  щастя.  Сьогодні  твій  день.
Довкола  очима  шукає  Ольгу.    Помітив  її  через  дорогу,  вона  вже  сідала    в  чорний  Mercedes  –  Benz.
-  Мій  день    кажеш,  -    тихо    сказав  про  себе.  
Йому  пощастило,    одразу  зупинив  таксі,  
-  Будь  ласка  за    чорним  мерседесом,  якщо  можна.
Молодий    білявий  водій  привітно  посміхнувся,
-  Гаразд!  Дивлячись  який  ти  розчервонілий,  емоційний,таке  враження,  що  ти  у  гонитві  за  щастям.
Сергій    хустинкою  витирає  змокріле  чоло,  
-  Мені  сказали  ,  що  сьогодні  мій  день.Тож  все  можливо,  прошу  не  відставай!
   Ольга  в  розпачі,  через  силу  посміхається  до  знайомого  водія,  дядька  Василя,  як  вона  його  називає.  А  думки  про  Сергія;  ну-ну,  навіть    номер  телефону  не  запитав.  Ой  чоловіки-чоловіки,  а  говорив  неодружений.  На  обличчі  славний,    чомусь  здався  заторможений,  несміливий  чи  що?  Але  якби  хотів  краще  дізнатися  про  мене,  то  б  не  дивився  весь  час  у  вікно.  Фу-ти  і  чого  придала  значення  цьому  знайомству.Чи  й  варто  міським  вірити?
-  У  вас  щось  сталося?-  перервав  думки  дядько  Василь?  
-Та  ні,  -  вже    відповіла  веселіше,  запитала,
-  Ви  мене  на  автовокзал  завезете  чи  ні?
-  О!  Цього  не  знаю.  Це  залежить  від  того  скільки  часу  пробудете  в  гостях.  Маю  їх  сина  до  стоматолога  завести,  а    в  який  час  не  сказали.
     Через  хвилин    п’ятнадцять,    чорний  мерседес    заїхав  на  одну  з  вулиць  на  околиці  міста.  Зупинився  біля  красивого  кованого  паркану.  За  високими  кущами  троянд,  видніється  двоповерховий  будинок  з  білої  цегли,  з    великими    напівкруглими  вікнами,  покритий  черепицею  з  червоним  відтінком.  
Водій  таксі    ніби  свиснув  крізь  зуби,
-  Ого  ця  панянка  з  багатеньких.  То,  що  тут  зупинятись  ?
Сергій    розхвилювався,
-  Так-так,  почекаємо  її  тут.  Але    вона  не  з  багатеньких,  проста  сільська  дівчина,  чи  жіночка.  Ти  не  хвилюйся,  я  розрахуюся.
-  Вибач,  але  я  довго    стояти  не  зможу,  за    годину  маю  їхати  на    замовлення.
Обоє  прилипли  до  вікна.  Ольга  швидко    йшла  вперед,  за    нею  поспішає    водій,  в  руках    нісе    торбу    і    кошик  з  яблуками.
 Сергій  розрахувався  з  водієм,  вирішив  почекати.  Він  рухався        вперед    і    назад  по  тротуару,  розмірковує,    коли  повернеться  додому,  як  та  коли  краще  підійти  до  неї.  Приблизно  через  хвилин  п’ять,    водій  повернувся  і  мерседес  швидко  зник  з  очей.  Мабуть  безглуздо  поводжуся,  критикує  себе.  І  чому  було  їй  не  крикнути?
В  цей    час,    Ольга  від  господарки  Олени  отримала  гроші,  які  вона  була  їй  винна  за  два  місяці.    Жінка  середньої  статури,  за  віком  трохи  старша  за  неї,  розповідала  про  сина,  для  неї  приготувала  чай  з  тістечками.
 Минула  довга  година.  Від  думок,  Сергію  стало  незручно,  можливо    хтось  слідкує,  а  я  петляю  майже  на  одному  місці.  І  сам  не  помітив,  як  відійшов  на  метрів  п’ятдесят.  Саме  в  цей  час  з’явився  чорний  мерседес,    різко  зупинився  біля  воріт.  Він  тільки  й  помітив,  як  Ольга    рукою    комусь  кивнула,  сідала  в  автомобіль.  
На  якусь  мить  оторопів,  наче  на  нього  хто  вилив  окріп.  Біжить  по  тротуару,  аж  у  очах  сльози,  махає  дипломатом  і  рукою,  але  його  ніхто  не  помітив.
Завертівся  дзигою,  де    ж  таксі  знайти?  Але  ж  по  таких  вулицях    рух  автомобілів  мінімальний,  де  тут  йому  взятися.  
На  ту  мить  до  себе  відчуває  неприязнь,  ненависть.  Вже  мокра  хусинка,  метляє  нею,  намагається  заспокоїтись.  Мабуть  виглядаю  нікчемним  ідіотом,  це  ж  треба  такого.  Розмірковує,  де  в  цей  час  вона  може  бути,  вирішив  добратися  до  автовокзалу.  Тільки  через  пів  години,  спромігся  піймати  таксі.  Він  настільки  був  схвильований,  розчервонілий,  що  таксист,  чоловік  років  сорока,  здивовано  подивився  на  нього.  Зміряв    з  голови  до  ніг,  підозрілим  і  не  дуже  доброзичливим  поглядом?
-  Ви,  що  від  когось  втекли,  чи  когось  маєте  догнати?
-  Ні  шановний,  давай  швидше,    доганяю  своє  щастя.
Обличчя    водія    відразу  змінилося,  засяяло  усмішкою  й  веселим  голосом,    
-  Проходили  таку  школу.  Кажи  куди  їхати.
   Сергій  вже  ні  про  що  не  думав,  тільки  про  неї.  Можливо  й  справді  сьогодні    мій  день,  змінити  своє  холостяцьке  життя    на  сімейне.  Навкруги  обійшовши  автовокзал,  шукає,  придивляється  на  людей,  що  відпочивають  на  лавочках.  Намірився  зайти  в  зал  відпочинку  та  раптом,  за  плечима  почув  її  голос.  Ледь  опустивши  голову,  з-під  лоба  позирнув  позад  себе.    Вона  підходила  до  автовокзалу  з  тим  самим  худеньким  дідусем,  що  їхав  з  ними  в  автобусі.  Сергій  став,  як  укопаний,    прислухається  до  її  слів,  
-  То  ви  тепер  до  доньки  їдете,  це  добре.    А  я  тут  почекаю,  може  наш  автобус  відремонтують,  то  хоч  останнім  рейсом  може  додому  доберуся.
Перевівши  подих,    він  різко  розвернувся    до  них,
-  Олю,  а  я  думаю  де  ви  пропали?
Вона  не  чекала  на  нього.  Здивована,  лише  одна  мить,  відчула,  як    мимоволі  по  обличчю  розпливається  усмішка.  Несподівано  для  нього,  в  її  очах  з’являється  блиск.  Він  тільки  й  встиг  подумати,  напевно  сьогодні  мій  день.
   Вони  в  кав`ярні,  неподалік  від  автовокзалу.  Обоє  усміхнені,  в  руках    Сергіїв  »тормозок».  Він  розповів  про  себе,  про  друга  Миколу.  Трохи  ділився  поглядами  на  молодь,  яким  в  інституті  викладав  математику.  Дізнавшись,  хто  він  за  фахом,  здивувалася.  Цікаво,  як  це  студентки    загубили  такий  шанс?  Після  думки    емоційно  сказала,
 -  А  я  закінчила  педагогічне  училище,  але  в  нашому  селі  школу  закрили  так  і  не  довелося  мені  вчителювати.  Але  не  шкодую,  вдома  стала  швачкою.  Моя  мама  рукодільниця    і  мене  навчила  шити  й  вишивати,  можна  сказати  свій  бізнес.
Мило  посміхнувшись,  відвела  погляд  до  вікна.  Духмяну  каву  в  чашці  підносить  до  уст,  від  задоволення  закриває  очі.іА  він  вже    мріє,  можливо  так  само,  вона  буде  закривати  очі  після  поцілунку.
 Сутеніє,    автобус  так  і  не  виїхав  на  маршрут.  Ольга  намагалася  вмовити  таксиста,  щоби  завіз  у  село,  але  жоден  не  погодився.    Сергій  розумів,  що  безглуздо  відразу  запросити  до  себе,  але    в  той  же  час,  не  хотів  відпустити.    Вона    з  кишені  дістала  телефон,  має  намір  набрати  номер.  Саме  в  цей  момент,  він  ніжно  взяв  її  за  руку,
-  Олю  зачекайте!  Думаю  найкращий  варіант  це  поїхати  до  мене.  В  мене  дві  кімнати,  обіцяю  бути  чемним,  оберігатиму  ваш  сон.  Не  відмовляйте  відразу,  подумайте.
 По  ній  було  видно,  що  розхвилювалася.  То  дивилася  на  нього,  немов  вивчала,  то  відводить  погляд  на  ліхтарі,  що  горять  вздовж    широкої  алеї.  В  її  очах  відбивається  світло,  на  щоках  помітив  легкий  рум’янець,  вона  стала  іще  більш  привабливою.
Сергій  не    міг  відвести  від  неї  очей,  пригадав  слова  Миколи,
   -  «  Сміливіше!».  Ну  і  нехай,  як  у  вир  головою,  що  буде,  то  буде.  Лише  одна  мить,  ніжно    обійняв  її,  притулив  до  себе,
-  Олічко,  ви  мені  дуже  сподобалися.То  може  варто  поїхати  до  мене?  Здається,  що  нам  доля  дає  шанс  влаштувати  сімейне  життя.
 Вона  ледь  звільнилася  від  обіймів.  Ледь  відступила,  задумливо    зазирає  в  очі.  В  них  бачить,  щирість,  ніжність,  доброту,  глибину  переживань.  Вже  прихилившись,  прошепотіла,
-  Ну  гаразд.  
Сергій  не  зміг  втриматися,    довгим  поцілунком  припав  до  її  вуст.
   Минуло  майже  два  роки,  останні  літні  дні.  Автомобіль  BMW  синього  кольору  звернув  з  траси,  по  вапняковій  дорозі  їхав  на  малій  швидкості.  За  кілька  хвилин,  Сергій  автомобіль  під    дерев`яний    парканом.  Відразу  відчиняються  ворота,  назустріч  поспішає    Микола.  Підхопив    за  руки  сина  й  доньку,  які  вибігли  поперед  нього,
-  Ану  побачимо,  що  за  гості  до  нас  приїхали.
     Сергій,    швидкий,  як  хлопчисько,  за  мить  з  іншої  сторони  автомобіля  подав  руку  дружині.  Ольга  після  пологів,  стала  ще    більш  привабливою,  принаймні  так  здавалося  йому.  
-  Ну,  а  малого,  що  в  баби  з  дідом  залишили?-  запитав  Микола.
-  Та  ні,  він  так  солодко  спить  ,-  з  усмішкою  на  обличчі  відповіла  Ольга.
Діти  вирвалися  з  рук  батька,  за  мить  зацікавлено  зазирають  на  заднє  сидіння  автомобіля.  
З  будинку  вийшла  усміхнена  Світлана,  
-  Ну  що  гості  дорогі,  забирайте  своє  чадо,  запрошую  до  хати!
   Микола  із  Сергієм,  як  два  брати,  після  обіймів,  поклавши  руки,  один  одному  на  плечі,  спостерігають,  як  всі  заходять  у  будинок.
Щасливі  обличчя,  сяючі  очі,  попереду  довга  дружба.

                                                                                                                                                               10.11.2020  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2020

О, осінь…тебе люблю

Мабуть  старію  та  не  хочу,
Про  себе  тихо  прошепочу,
Я  люблю  осінь,  листопади,
 Коли  листочки    у  таночку,
Летять  униз,  як  зорепади,
Вітрець  заводить  співаночку.

То  колискова    пісня  ніжна,
У  сповиточку  задрімає,
Трава  шовкова.  Білосніжна,
Вуаль  з  морозцем  накриває.

Така  на  вид  й  моя  сивина,
В  дзеркалі  бачу.  І  з  роками,
Біліє  більше  й  не  дивина  ,
Хоч  і  втішаюсь,  часом  днями,
Та    в  душі  холод,  скоро  зима.

Відкинь  печаль,    листя  шурхоче,
Всміхнусь,-  О  осінь  -    тебе  люблю!
Розповісти,  певно  щось  хоче,
Розвеселить  доленьку  мою.
                                             
                                                       15.11.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2020

В осінній день

Кліпав  очима  обрій  неба,
Пробивавсь  промінь,  перешкоди,
Чи  й  спочивати  хмарам  треба,
Не  було  іншої,  нагоди.

Та  все  ж  вляглися  перед  ранком,
Стрічки  малює  в  піднебессі,
То  ледь  туманні,  а  то  златі,
Вставало  сонце,  то  ж  на  часі.

Протистояти,  смутку,  темноті,
І  дуб  в  багрянім  капелюсі,
 Вже  спіймав  першим,  поцілунок,
Його  листочки  наче  в  вальсі.
Тихо  кружляють,  злегка  в  русі.

 Мабуть  зі  мною  зустрічають,
Цей  день  осінній,  ледь  багряний,
Блакитне  небо  привітають,
І  свіжий  подих,  ледь  духмяний…
Вони  омріяні  літають,
Як  я,  хай  серденько,  втішають.

                                       13.11.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894820
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2020

Це кохання

     
Тікав  вечір…  встелив  дорогу  ночі,  
Десь    почулось…  гучно  джмелі  гуділи,
 Це  кохання…    ніжність,  цілував    очі,
А  соловейко  знову  трелі  завів.

Він  насолоджувався  її  тілом,
Вуста  гарячі,  серця  шаленіють,
П`янкі  цілунки  –  як  пив  вино  сміло,
Моя    жадана…у  примані  мліють.

Дотики  персів,  тонуть  у  гріхові,
Із  зір  небесних  розсипались  чари,
     Скарбів  дістались…  схованих  в  любові,
     А  місяць  свідок,  котивсь  поміж  хмари.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2020

Осінь спішила…

Вона  спішила,  мов  запізнювалась  на  потяг,
Панянка  осінь  -  кожен  день  змінювала  погляд,
То  гляне  ясно,    теплим  днем,  сонячним  завітає,
Насупить  брови  -    міленький  дощик  накрапає.

Так  поспішала  й  серед  прохолодної  ночі,
Як    зірка  в  небі,  місяцю  заглядала  в  очі,
Немов  прохала,    мені  ти  освіти  стежинку,
Вдягну  землицю,  я    в  бурштинову  одежинку.

Ну,  а  світанок,  сипне  не  одну  жменьку  роси,
І  на  ставочку,  від  краси  заніміють  лози,
Втішались  лісом,  що  поруч.  Мережка,  аж  сріблить,
По  всіх  листочках…  краплини,  мов  веселкова  нить.

Бринять  у  тиші,  як  із  смичком  скрипка  з  любов`ю,
Й  впадуть  зненацька  і  поєднаються  з  водою,
Дощу  стрімкого.  Що  напередодні  погуляв,
О,  такий  збоченець,  давно  панянку  полюбляв.

Завжди  годив,  то  ж  знав,  характером  норовиста,
Любив,  розсипав  по  всій  землі  різні  намиста,
Одів  червоні,  в  дарунок  красуні  калині,
Із  ясним  сонцем,  солодкій  ягідці  малині,
Під  ранок  з  вітром,    сміливо  в  вальсі  закружляє,
Листопад    пісню,  душевну,  ніжну  заспіває.

Майстриня  –  осінь,  щоб  згодом  не  пошкодувати
Тому  й  спішить,    так  завчасно,  все  розфарбувати.
 Ми  налюбуймося  чарівною  красою  ,
Багряний  вечір  запалав  для  нас  з  тобою.    

                                                                                                 10.11.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2020

С осенью подружусь

Я  знаю  с  осенью  подружусь,
Как  в  вальсе,  с  ней  тихо  покружусь,
С  подружкою  голубь  воркует,
Моё  сердце  ветер  волнует,

Уж  кружатся,  падают  листья,
Разбрызгала,  повсюду  кистью,
Все  краски,  словно  жар  птица,

 Ах  осень,  уж  наряд  искрится,
І  солнце  золота  добавит,
Задуматься,  точно  заставит,
Ах  как  мила,  прекрасна  она!
Прошу  тебя,,  не  будь  холодна!      


                                                     02.09  2017р



З

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894355
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.11.2020

Польова мишка і клен ( казка)

     На  узліссі,  під  горбочком,  мишка    нору  риє  глибшу.  Здаля  тішилась  ставочком,  настрій  гарний,  не  полишу.  Треба  все  зробить  до  діла,  хоч  й  пристала,трохи  впріла.  Та  то  пусте,  зумію  швидко,  вхід  закрити,  щоб  не  видко.  Хто  проживає  в  цій  норі,  кажуть  прийдуть  дні  суворі.  Любий  звір  прийде  -  голодний!  Хитрий,  злющий,  геть  огидний.  Шкода,  покинула  поле,  злякав  трактор,  землю  оре.  Тож    мусю    попрацювати,  нове  житло  змайструвати.  Щоб  тепленько  і  сухенько,  відпочивала  гарненько.
       Бігла  мишка  вздовж  стежинки,  підбира  малі  зернинки.  -  Ой,    без  запасів    пропаду  ,  все  в    схованочку  покладу.  
Працювала  на  славу,  тішилася,  добру  справу,  оце  я    зробила    нині,  будуть    в  мене  дні  щасливі.  Напевно  все  ж    збігаю  в  ліс,  туди  де  клен  молодий  ріс.    Він  мій  друг  -  весною  втішав,  як  кріт  нору  зруйнував.  У  лісі    -  шукала  їжу,  вже  й  розповіла  про  біду.
     Шур-шур-шур  під  листям  мишка,-  О!-  раптом  знайшла  горішка.  Радо  в  нірку  повернулась,  щурить  носик,  посміхнулась.  Ну,  а  тепер,  швидко  вперед…  і  знов  миготіла  між  дерев.  Вже  на  мить  і  зупинилась  ,
 -  Ой,чи  я  й  не  заблудилась?!    На  двох  лапках,  догори  ніс,  здивувалась,чом  такий  ліс?  Летить  листя,  де  ж  красень  клен?Угледіла  -  поруч  ясен.
 -Це  ліворуч,  –  пропищала-,    -    Мабуть  трішки  заблукала.  Враз  округлилися  очі,  потемніла  гірше  ночі.  Бачить  клена  -    просльозилась,  напівголий  –  зажурилась.  Від  відчаю,  тихо-  тихо,
-  Мій  кленочок,  яке  лихо!  Жовте  листя    -  це  хвороба?  Чи  коріннячко  хтось  шкряба?Що  сталось,  з  тобою  друже?  Я  ж    тебе,  так    люблю  –  дуже.Ти  був    красень  молоденький,    деж    жупан  твій  зелененький?
 Раптом  гілочка  торкнула,    мишка  з  страхом  позирнула.  Шепіт  -  майже  їй  на  вушко,
-  Чуєш,  мила  говорушко!  Не  сумуй  пора  осіння,  це  природи  повеління.Скину  вбрання,    взимку  посплю,  навесні  розкрию  вволю…  нове  листя  зелененьке.  Мені    сонечко  ласкаве,  допоможе  одягнутись,  тож  нема  чого  журитись.  А  ти  мишка  молоденька,  хоч  доволі  і  хитренька.Та  народилась  навесні,  не  пам`ятаєш  зимні  дні.  Дерева  -  соснові  не  сплять,    а    інші    -    всі  голі  стоять.  Про  весну  сни,    бачать  гарні,  твої  хвилювання    марні!  А  зима  прийде  -  білий  сніг,  ляже  всюди  й  тобі  до  ніг.  Не  лякайся,він  розтане,як  повсюди  тепло  стане.
-Ну,  провідала,    радий  тобі.  
-Чекай-  чекай,  тобі  спасибі!  Що  розповів.  Та  знай  що  мені…  Довелося  пережити,  добре,  що  вдалося  вижити!
   Хоча  хвилювалась,  мов  гупало  серце,  мишка  повідала  про  все.  Словами    її  утішав,  ледь  гілочками  колихав.
-  Біжи    додому  вже  вечір,  холод    обійме  за  плечі!  Знаєш    так    прикро,    все  це  мені  та  побачимось  навесні  !  Бувай  -  бувай,
-  гукнув  їй  услід.  Від  смутку  в  серці  наче  лід.  Вона  ж,    як  нишпорка  в  лісі,  за    мить  в  норі  на  узліссі.  Скрутилася  клубочком…  в    надії…  Зустрінемось  з  клиночком  -  світлі  мрії….  Хай  швидко  пролетять  зимові  дні….
                                                                                                                                                                                                     31.10.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2020

Берізка й Листопад

В  обіймах  Листопада,  моя  берізка,
 Дарує....  зовсім  поруч,всю  красу  мені,
Давненько,    до  неї,    стоптана  доріжка,
Листочки  -    ніжні    припадають  до  землі.

 Прийшов  його  час,  хоче  повеселитись,
У  змові  з  вітром,  під  музику  цимбалів,
Своєю  вдачею  бажав  насолодитись,
Вже  чутно  танго,  захмелів  у  танці.

Немов  джентльмен,враз  торкнеться  всіх  листочків,
Та  то  ж  цілунок,  давно  її  кохає,
 Спливе  час  швидко  і    дивних  віт  –  дзвіночків,
Той  місяць,  грудень  у  сні  заколисає.

Раненько-  вранці  в  прохолоді  берізка,
 Мов  у  намисті  помарніли  листочки,
І  так  нежданно,  вниз  покотиться  слізка,
Із  них,  один  скине,  поводиться  мовчки.

Всі  трави,  враз  сріблилися,  що  довкола,
Погляну,  люба  нам  прикрашаєш  цей    світ,
Із  златом  жовті,  листочки  зроблять  коло,
Ти  ж  наче    в  сонці,    в  чарах,  усім  шлеш  привіт.

                                                                                       02.11.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.11.2020

Гіркі горішки ( проза)

     Похмуре  небо,  прохолодно,  осінній,  росяний  ранок.  Багряне  листя  під  ногами,  старенька  приминає  по  стежці.  Старі  чоботи  діряві,    в  пальцях  відчуває  вогкість,  згодом  холод.  Їй  якби  тільки  дійти  до  містечка  та  здати  горішки,  що  набила.  Мала  би    свіженьку  копійку,  то    новенькі,  нехай  і  низенькі  чоботи  та  купила  б  .    Два  тижні  поспіль  прибирала  сухі  бур’яни    на  городі.  Добру  частину  землі  займає  горіх;    високий,  крислатий,  хоч  і  не  дуже  старий  та  дуже  схожий  на  старого  дуба.  Тішилася,  милувалася  ним,  горіх    вродив    на  славу,  стерегла  його.  Часом  сердитий  погляд,  скоса  кидає  на  ворон,  що  шастають  під  ним.  Розставляє  руки,  немов  метеликом  стане  і  ледь  зашпортнеться,  бігає  під  горіхом,  проганяє  їх.  А  іншим  разом,    як  ціла  зграя    ворон  налетить,  бабуся,  в  руки  цупко  бере  граблі,  махаючи  ними,  кричить,
-  Ану,  гей-гей,  із  -  за  вас  чоботи  не  куплю.  Он  зима,  не  за  горами.
Коли  втомиться,  під  полинялу  хустку  заправить  сиве  волосся,  бубонить  під  носа,
-  Чи  я  складу  з  цієї  мізерної  пенсії    на  ті  чобітки.
 Як  заспокоїться,  горішки  цеглою  розіб’є,  тоненьку  плівку  зніме,    на  долоні  розімне  на  крихти  й  поклавши  в  рот,  довго  смакує  на  язиці.    Потішається,  
-  Навіть  гіркоти  немає,  солоденькі.  
Позирає  до  неба,  молиться  до  Бога  й  каже,
-  Забрав  би  ти  мене,  чи  що,  скільки  іще  страждати?  Як  перст  одна,  немає  до  кого  голівку  прикласти.  Таке  життя,  був  один  синок  і  той  інвалід.  Хворів  на  цукровий  діабет,  десь  взявся  цей  ковід,  від  нього  бідолаха  й  помер.  Ой,  доле-доленько  моя,  чому  ж  мене,  отой  вірус  не  візьме?!
 Жилисті  руки,  тремтять  від  безсилля.  У  очах  біль,  скотиться  сльоза.  Руки  замурзані,  трусне  головою,  щоб  впала  до  землі.    Декілька  раз  кліпає  очима.    В  душі    собі  дає  наказ,  ні  -  ні,  то  ж  тільки  не  зараз,    ще  ж  на  смерть  капці    й  одяг  не  придбала.  
   Попід  посадку  стежка  пролягла.  З  однієї  сторони  зоране  поле,    з  іншої  листяні  дерева.  Тут  вільха    і  акація,  ясени  і  клени,  і    рідко  поміж  них  можна  побачити  ліщину  й  старі  крислаті  черешні.  
 Сонце  засліплює  очі,  старенька  поневолі  зупинилася,  кліпнула  ними  декілька  раз,  до  дерев  повернула  голову.  Яка  краса!    Сонячні  промені  зайчиками  скакають  по  листках.  А  роса  по  них,  ніби  веселка  виграє    різними  кольорами.  Щоб  сонце  не  потрапило  на  очі,    старенька  нижче    натягнула  хустку.  Під  ногами  стежка  звузилася,  потопала  поміж  дерев.  Вона  крехтячи,  з  плечей  зняла  торбу,  поклала    на    засохлу    траву.  Знявши  стареньку    коричневу  куртку  та  склавши  її  вдвоє,  постелила  поруч  і  простягнувши  ноги,  всілася.    Із-за  пазухи  дістає    маленьку  хустинку,  в  ній  шматок  хліба,
-  Ну,  от  тепер  поснідаю.  Ах,  пахне  олійка,  аж  слинка  тече.  
По  маленькому  шматочку  ламає  й  кладе  в  рота.  Запалими  устами  цмокає,  закінчивши  свій  сніданок,  посміхнулась,
-  Ну  от  заправилась,  як  той  автомобіль,  тепер  і  сили  прибавилося.
 Встаючи,    оце  пожартувала  сама  до  себе.  Так  часто  робить,  коли  дуже  зморена.  Завдяки  сили  волі    й  тримається  на  цьому  світ.    Їй  залишилося,  приблизно  йти  з  кілометр,  якщо  йти  навпростець,  через  поле.  Добре,  що  ще  не  зоране,  втішається.  Хоча  по  всьому    полю  стирчали  стовбури  від  соняхів,  це  ж  не  по  багнюці  йти,  якось  доберуся,  шморгає  носом,  роздумує  вона.  Якщо  ж  йти  далі  посеред    посадки,  кілометрів  три  буде.  Хай  йому  грець,  поки  дотьопаю,  той  приймати  не  буде  кому.    Шкода,  вже  тиждень,  як  поламався  маршрутний  автобус,  що  возить  людей  в  містечко.  Коли  відбудеться  ремонт  не  знати,  ще  й  по  селі  розмови  ходять,  що  водій  захворів.  Ото  біда  на  людей  така  прийшла,  то  запалення  легенів,то  вмирають  і  не  знати  від  чого.  Раптом    біля  неї  стрімко  пробігла  білочка,  якесь  шарудіння  позаду,  вона  зупинилася,
-  Ой,  маленька,  чого  так  злякано  шмигнула  і  хто  ж  міг  тебе  налякати.
Тільки  проговорила,  як  позаду  себе  почула  шурхіт  листя.
-  Тю,  хто  б  це  мене  догнав?  Наче  й  нікого  не  було,-    сказала  вголос.  
 Тільки  обернулася,    перед  нею  два  молодих  чоловіки,    років  тридцяти.  Ой,  це  не    цигани,    якісь  монголи,    може  з  тюрми  втекли,  майнула  думка.  Обоє    одягнені  в  чорні  курточки  і  темно-сині  джинси,  коренасті,  середньої  статури,  чорняві.  Один  худіший,  в  його  чорних  очах  немов  полум’я  палахкотить,  обличчя  нагадує  вовка.  Старенька,  аж  жахнулася  від  його  погляду,  зробила  крок  назад.  Другий  товстіший,  схиливши    чубату  голову,    з  її  рук  сміливо  висмикнув  торбу,
-  Ану,    показуй,  що  несеш?  
У  її  серце,  немов  хто  стрілу  пустив,  не  могла    й  подиху  зробити.    Тремтить,  як    осінній  листок  під  сильним  вітром.  Від  відчаю,  злякано    наставила  перед  собою  руки,
-  Діточки,  це  не  вкрала.    Не  вкрала,    це  мої  горішки.  Оце  набила,  несу    в  містечко,  хочу  здати.
-  Цить!  -  сказав  худіший,    не  нервуй    мене,  бо  я  злий.  А  злий,  бо  голодний,  що  не  бачиш.
Бабуся    склала    докупи  руки,  немов  до  Бога,  заплакала,  до  них  хриплим  голосом,
-  Побійтесь  Бога,  діти!  Це  ж  гріх.  Візьміть  поїсти,  а  останні  мені  віддайте.
Чоловіки  гучно  сміялися,  здалося,  від  сміху,  аж  деяке  листя  з  дерев  злетіло.  
Вона  продовжила,
-  Знайшли  в  кого  забрати.  Он  капців  не  маю,  зима  на  носі.  Краще  вбийте  мене!
 Товстіший,  примруживши    вузькі  чорні  очі,    засміявся,
-  Ні,  ми  на  мокруху  не  підемо.  Тішся  стара,  вважай  тобі    повезло.
Вона  впала  на  коліна,  гучно  заридала.  Вони  на  її  прохання    й  уваги  не  звернули.  Худіший,  з  кишені  куртки  витягнув  клітчасту  торбу,
-  Нам  таке  діло  підходить,  а  ти  собі    ще  наб’єш,  то  ж  жива  залишаєшся.  
Вони  пересипали  горіхи  в  свою  торбу.  Інший  зло  дивився  в  її  бік,
-  Ти  і  не  подумай  комусь  пожалітися.  Хочеш  жити,  мовчи!  Бо,  як  треба,    то  і  в  селі  тебе  знайдемо.  Ти  нас  не  бачила,  а  ми  тебе  не  знаємо.
На  обличчі  зблідла,  немов  німа  зробилася,  в  горлі  тиснуло,не  спромоглася  й  слова  вимовити.  Тіло  задерев’яніло,  в  голові  шум,  по  щоках  річкою  течуть  сльози.  Нарешті  ледь-ледь  повернувся  язик,-
-  А,  як  же  чобітки…
Дві  постаті  швидко    зникли  поміж  дерев.  Рукою  витерла  сльози.  Душа  страждає,  відчуття  болі.  На    вустах    гірко,  солоно,    вже  тихий  шепіт,
-  Горішки  мої,  солоденькі    мої.  Ой  та  чому  ж    для  мене,    ви  стали    такими  гіркими.
                                                                                                                                                         31.10.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893568
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2020

Шурхоче листя…

Шурхоче  листя,  під  ногами,
Один  із  них,  вітер  підносить,
Зв`язок  напевно  є  між  нами,
Тебе  душа  -    побачить  просить.

Спіймала  я….    гріє  долоню,
Мені  здається  від  тебе  лист,
Земні  думки  -      серце  холоне,
Печаль  навіяв  цей  падолист.

Шурхоче  листя  під  ногами,
Багряний  лист  кружляв  у  вальсі,
Ти  на  війні,    не  спиш  ночами,
Тож  нам  зустрітись  не  на  часі.


                                                         26.10.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893487
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2020

Дитяче 6

Ой  кукушечка-  кукушка

Ой,  кукушечка  –  кукушка,
Спой  мне  песенку  -    на  ушко,
Научи,  да    быстро    считать,
Один,  два,  три,  четыре,  пять.

Ой,  кукушечка  -    кукушка,
Теперь  ты,  моя  подрушка,
Поспеши,  кукуй  смелее,
Ведь  вдвоем,  нам  веселее.

Ой,    кукушечка  -    кукушка,
А  я  мамина      дочурка,
Хоть  упряма  и  строптива,
Говорит,  что  не  ленива.

 Благодарна  я  кукушке,
Поёт  слышу-  на  опушке,
В  глазах  блеск,    как  днём  зарницы,
Нет  умнее  ученицы.

***
Про  їжачка

         Голки  носить  їжачок,
В  нього  носик  -    п`ятачок,
Ледь  чорненький  і  маленький,
 Цей  звірок  дуже  хитренький,
Як  загроза,    вмить  в  клубочок,
Вже  й  не  видно  його  очок.

                         28.10.2020р

Порада

Киця    Мура  йшла  з  городу,  на  обійсті  песик,
Він  до  неї,  -  От  красуня,  так  схожа  на  персик,
 Дуже  файну  шубку  маєш,  чому  там  гуляла?
-Та    дарма  оце  сходила,  мишку  виглядала.

 Часто  песик  виляв  хвостом  й  так  до  неї  мило,
Та  вночі  ж,  вони  гуляють,  занадто  сміливо,
Тож  порада,  не  будь  соня,  треба    хитрість    мати,
 На  дивані  не  лежи,  йди  вночі  гуляти…
                                                                               
***
           Сумний  їжачок

Початок  осені...  ліс  ледь  жовтіє,
Чалап  –  чалап,    сумний  їжачок,
Несе  листочки,  немов  мішок,
Зібрав  докупи,  всі  на  спині,
Майструє  лігво,  поспіша    нині.

Поки  сухенько,  тож  не  дощить,
                                         Треба  ловити  тепленьку  мить,                                          
 Вересень  бравий,  як  на  коні,  
Скоро  примчався,  коротші  дні.

І  щось    птахів,  давно  не  чути,
Чорненькі  очі,    зирять  всюди,  
Під  який  кущик,  де  сховатись?
 Щоби  нікому  не  дістатись!  
     Й  проспати  міцно,  аж  до  весни,  
Про  літо  бачить,  гарненькі    сни.

                                                     07.09.2020р

                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2020

І айсберги тануть… ( проза)

   По  підвіконню  великого  вікна  мерехтіння  сонячних  променів.  Вони  майже  без  перешкод  пробиваються    в  клас.  Біла,  тоненька  шовкова  тюль  для  них,  лише  ледь  помітне  розсіювання.  По  склі    вікон  деінде,  ще  трималися  маленькі  краплини  дощу,    на  сонці  переливаються  веселкою.
   Ну,  ось,  подумав  Олег,    добре  що  за  вікном  минувся  дощик,  знову  сонячно  і  на  душі  краще.  Вдалину  замріяний  погляд,  зненацька  дзвінок  порушує  думки.  Відразу  заметушилися  учні,  хлопають  кришками  парт,  збирають  речі.  Він    кашлянув,  цим  привернув  до  себе  увагу.  Прямий  погляд  поверх  окулярів,  на  якусь  мить  призупинив    метушню,
 -  Так  закінчили  твір,  час  вийшов.  Зошити  кладіть    мені    на  стіл  і  ви  вільні.  До  побачення.
П’ятикласники  у  відповідь  загуділи,  як  бджоли,-  До  побачення!  Зривалися  з  місць,  на  ходу,  виходячи  з  класу,  на  столі  залишають  зошити.  Дивлячись  на  немалу  купу  зошитів,  промайнула  думка  -  буде  чим  зайнятися  ввечері.
 Знявши  окуляри,    прямував  у  вчительську  кімнату,  раптовий  телефонний  дзвінок  відразу  нагадав  про  маму.  Так,  це  вона  дзвонила,  за  мить  відповів,
-    Я  чую  мамо,  чую!  Ні,  не  забув,  вже  йду.
 Ось  так,  майже  щодня  він  виконує  її  прохання.  І  в  педінститут  пішов  навчатися  за  її  бажанням.  Тепер  продовжує  вчительську  династію.    Батько  викладач  фізики,  а  йому  доля,  пішов  по  материнських  стопах,  викладає  українську  мову  та  літературу.
   До  швидкої  ходи  не  звик,  але  нині  поспішає  додому,    з  мамою  має  йти  в  лікарню.  Вона  два  рази  на  рік  проходить  курс  лікування,  часто  в  крові  підвищується  цукор.  Вперше,  це  сталося    п’ять  років  назад,  після  смерті  батька,  напевно  стрес  подіяв.  Шкода,  не  такий  і  старий,  а  вже  пішов  у  інший  світ.  Його  турбували  болі  в  області  серця.  Приймав  пігулки,  які  виписав  лікар,  але  одного  осіннього  вечора  його  серце  зупинилося.  Ще  й  був  старшим  за  маму  на  дев’ять  років.  Важко  перенесли  втрату,  але  життя  продовжується.  
Оце  й  від  сьогодні,  потрібно  п’ять  днів  поспіль  мамі  прийняти  крапельниці.  Раніше    тільки  проводжав  її  до  лікарні,  сам  йшов  по  справах,  а  через  години  три  забирав.  Інколи  заходив  в  парк,  який  знаходився  за  парканом  лікарні.  Ковток  свіжого  повітря  придавав  сили,    краса  дерев  в  осінньому  вбранні,  відволікала  від  смутку,  який    заповнював  душу.  Йшов  по  алеї,  милувався  столітніми  дубами,  пишними  ялинами,  соснами.  Чарували  берези,  віти  гойдалися  від  вітру,  шелестіли,  немов  віталися  з  ним.  В  очі  кидався    строкатий  клен,  а  біля  нього  кущ  шипшини,  вже    злегка  притрушений  листям.  Часом  відволікали  полохливі  горобці,  які  зграйкою  перелітали  з  одного  місця  на  інше,  поміж  травою  й  опалим  листям  шукали  якесь  насіння  та  комах.  Він  поневолі  посміхався,  чомусь  нагадували  дітей  в  його  класі,  дружні,  веселенькі.  
   Тепер  же  прийдеться  посидіти  в  коридорі,  почекати  маму.  Останнім  часом,  почуває  себе  недобре,  а  син  для  неї  єдина  опора.  Все  розуміє,    вже  не  парубок,  за  плечима  тридцять  два  роки.  Та  коли  вони  пролетіли?  
   Навчання    дітей  –  кропітка,  відповідальна  робота,  скільки  хвилювань,  недоспаних  ночей.  Прийшовши  в  колектив,  де  в  основному  одні  жінки,  причин  почувати  себе,  як  не  в  своїй  тарілці  було  чимало.  Інколи  було  незручно,  соромився,  червонів.    Це  на  ньому  відразу  відображалося,  мав  світлу  шкіру,  ще  й  біляве  волосся.  Але  згодом  звик  до  жіночої  уваги,  хвилювання  зникало.  Його  карі  очі,  інколи  уважний  погляд,  виводили  жінок  з  рівноваги,  у  відповідь  більшість  вчителів  щиро    і  по-доброму  посміхалися.
     Воно  вже  й  роки  сім`ю  мати,  але  не  було  такої  нагоди,  щоб  зустріти  ту,  яка  до  серця.  От  коли  навчався    в  інституті,  не  одна  задивилася  у  його  сторону.  Одного  разу  навіть  взяв  гріх  на  душу.  В  гуртожитку,  другові  святкували  день  народження,    спокусила  одна  дівиця.  Та  то  була  її  короткотривала  інтрижка,  для  чого  він  так  і  не  зрозумів,  бо  більше  й  не  бачилися.  Хлопці  з  кімнати  дивувалися,  що  не  бігав  на  побачення,  як  вони.  В  першу  чергу  його  бажання,  це  навчання.  Час  спливав,  згодом  змирився,  вбив  собі  в  голову,  мабуть  одружуся  пізно,  як    батько.  В  Інтернеті  не  наважився    познайомитися  з  ким-небудь.  А  в  школі  всі  заміжні,  одна    Євгенія    розвідниця,  славна,  але  має  шестирічного  сина.  Коли  тільки  про  неї  заікнувся  сказати,  мати  категорично  заперечила,
 -  А,  це  та!  Ні!  Ніяких  з  дітьми…ти  не  розумієш,  як  це  мати    поруч  чужу  дитину.  Це  така  відповідальність!  Своїх  матимете,  ще  встигнеш  одружитися.
 Вона  сподобалася  йому,  тиха,  розумна,  струнка,  як  берізка,теж  білявка,  тільки  з  блакитними  очима.  Майже  рік  маму  вмовляв,  пропонував  її  на  вечерю  запросити,  але  вона  стояла  на  своєму.  І  з  другого  під`їзду,    їхнього  ж    п’ятиповерхового  будинку,  теж  сподобалася  дівчина,  правда  на  вигляд  зовсім  молоденька,  але  видно  вже  десь  працювала.  Не  насмілився  підійти  познайомитися,  навіть  її  ім`я  не  знав.  Якось  стояв  на  балконі,  побачивши  її,  гукнув,
-  Мамо  подивися,  он  пішла  дівчина  з  сусіднього  під’їзду,  симпатична.    Вона  відразу  різко  обірвала,
 -  Тобі  не  пара,  ти  набагато  старший  за  неї.  Я  знаю  її  батьків,  буде  так,  як  ми  з  татом.  Зле  залишатися  одній,  хіба  ти  не  бачиш.  В  цей  момент  треба  думати  не  тільки  про  свої  почуття,  а  й  про  те,  як  ти  з  нею  маєш    прожити  з  півстоліття.
         Йому  ж    лишалося,  за  цим  красунями,  тільки    зі  сторони  спостерігати.    За  одною  на  роботі  зітхати.  Євгенія  помічала  ніжні  погляди,  мило  посміхалася.  А  часом  і  підморгне,  здавалося  чекала,  що  він  її  запросить  на  побачення.  За  іншою  ж  спостерігав  з  балкону,  як  вона  йде  по  алеї,  інколи  озирнеться,  наче  відчуває,  що  на  неї  хтось  дивиться.  Скільки  раз  задавав  собі  питання,  як  умовити  маму?  Вона  ж  холодна,  як    той  айсберг  у  океані.
   А    ввечері  дивлячись  на  зорі,  шукав,  яка  з  них  світить  ясніше.  Вже  змириться,  лише  посміхнеться,  мабуть,  ще  не  прийшов  мій  час  знайти  шлях  до  однієї  з  них.
     З  дому  до  лікарні    недалеко.  Триповерхова  будівля,  вже  доволі  стара,  незручні  кабінети,  але  іншої    в  містечку  немає,  то  ж  треба  змиритися  з  тим,  що  є.
 В  приміщенні  запах  хлорки.  Сонячні  промені  пробиваються  через  невеликі  вікна,  миготять,  ще  по  мокрій  підлозі.    Коли  вони  підіймаються  по  сходах,  Олег  підтримує  маму.  На  жаль,  зайва  вага  в  знаки  дається.  Вона  задихаючись,    присіла  на  стілець  біля  вивіски    »  Відділення  денного  стаціонару».  За  мить  в  дверях  з’явилася    молода  медсестра,  від  несподіванки,  закліпав  очима.  З-під    білої  шапочки  помітно  темно-каштанове  волосся.  З  цікавістю  роздивлявся,  увагу  привернули  пишні  груди,    з  лівої  сторони  бейдж,  великими  буквами  ім’я  -  Ольга  і  меншими  прізвище  та  по-батькові.  Але  він  не  встиг  прочитати.  На  мить  зазирнув  у  красиві,  великі  блакитні  очі  й    зупинив  погляд  на  її    устах,  вони  наче  були  покриті  вишневим  варенням.  Серце  так  колотилось,  здавалося  ось-ось  вискочить,  відчув  прилив  крові  до  обличчя.  Мати  помітила,  що  син  миттєво  почервонів,  їй  стало  моторошно,  забігала  очима,  різко  торкнулася  його  руки,
 -  Синку,чуєш  -  допоможи    піднятися!
 -  А  ви  до  нас?-  запитала  медсестра  й  продовжила,    -  Пішли  в  палату,  давайте  свою  картку,  ліки.
Взявши  її  під  руку,  звернулась  до  Олега,
 -  А  ви  можете  йти!
 -  Ні-ні,  хай  мене  тут  зачекає,  можливо  щось  треба  буде,  -  заперечила  й  незадоволено  зміряла  дівчину  з  ніг  до  голови.
 Медсестра  уважно  скоса  зазирнула  на  Олег,    ледь  піднявши  брови,    посміхнулась,  на  згоду  кивнула  головою.
   Зачинивши    двері    за  ними,    Олег  відчув  полегшення,  хустинкою  витирав  спітніле  обличчя.  І    що  це    зі  мною,  чи  гормони  діють.  Я  десь  ці  очі  бачив,  а  може  колись  уві  сні?  Уговтавшись,    з  пакета    витягнув    книгу  Кобзар,  намагався  зануритися  в  неї,  читати,  але  перед  очами  її  очі  і  мила  усмішка.  Не  зміг  довго  всидіти,  швидко  спустившись  по  сходах,  вийшов  надвір.  Виникло  бажання  запалити  цигарку,  але  ж  вже  років  п`ять,  як  не  палить.  Охололи,  а  згодом  потіли  долоні.  Ой  ні    мамо,    душа  палає,  в  жилах  кипить  кров,  тебе  треба  умовити,  мені  вже  треба  одружитися.  Чого  чекати,  одна  краще  іншої,  всі  милі,  привітні,  пізнати  б  їх  краще.  Та,  як  тебе,  рідненьку  умовити?
       Після  лікарні  йшли  мовчки.  Вона  помітила,  якийсь  відтінок  на  обличчі  сина,  незадоволеність.  Порушити  мовчанку  не  насмілилася.  
       На  другий  день,  її  записали  на  чотирнадцяту  годину,  щоби  син  був  вільний  від  уроків.  Їх  знову  зустріла  Ольга.  Заклопотано  привіталася  й  взявши  її  під  руку  запитала,
 -  Ну,  як  ви?  
У  відповідь  бурчала,
 -  Як-як,  жива,  бачиш.  Добре    вмієш  колоти,  синців  на    руці  немає,  то  ж  до  тебе  ніяких  претензій.
Й  відразу  до  сина,
 -  Олеже,  ти  мабуть  підійди  через  години  дві,  чого  тут  нудьгувати.
Він  задоволено  кивнув  головою,  за  мить  спускався  сходами.
Свіже  повітря  вдарило  в  обличчя.  Як    тут  вільно  дихається,  що  зі  мною  коїться?  І  вчора  довго  не  міг  заснути,  і  сьогодні,  здається  би  гори  звернув.    А  вона…  вона  ж  така  славна…  Ольга.  Ти  перевершила  всіх  .  Ти,  як  княгиня  Ольга.    Пригадав  слова,  які  про  неї  писали    »  Як  денниця  перед  сонцем,  як  зоря  перед  світанком.  Сяяла,  як  місяць  в  ночі,  так  і  світилася  серед  язичників,  як  перли  в  бруді».    Як  відволіктися  від  думок  про  неї?
 Ноги  самі  повели  в  парк.  Але    не  втішали  ні  дерева,  ні  навіть  ті,    полохливі  горобчики,  що  цвірінькали  й  раз-по-раз  скакали    перед  ним.    Раптом  зупинився,  здивовано  звів  брови,  от  телепень,  вони  мабуть  голодні,  просять  допомоги.  Ой,  а  хто  ж  мені  допоможе?  Ой,  мамо-мамо  кепсько  на  душі,  важко  з  тобою,  де  доброта  твоя,  чому  така  холодна?
   Саме  в  цей  час,  крізь  гілки  дерев  пробилося  сонячне  проміння,  засліпило  очі.  Чи  від  нього,  чи  від  думки,  посміхнувся,  але  ж  і    айсберги  згодом  тануть.
 Повертаючись  в  лікарню,  зустрів  однокурсника,  Вадима,  з    доволі  молодою  дівчиною,  здивувався.  Здається  ж  він  одружився  з  Аллою  з    протилежної  групи.  Як  старі  знайомі  обійнялися,  поплескали  один  одного  по  плечах.  Чорнява  дівчина  в  короткій  червоній  куртці  і  в  чорних  джинсах,  крутнула  головою,  наче  ховала  обличчя.  Вже  прямуючи  вперед,  голосно  до  Вадима,
 -  Ти  поговори,  не  поспішай,  я    до  лавки  піду,  погодую  горобців.
   Про  Вадима  в  групі  говорили  -  »  Жодної  спідниці  не  пропустить».  Живий,  енергійний  хлопець,  жартівник,  умів  згуртувати  групу,  дівчата  його  надихали,  ним  захоплювалися.
Вадим  перший  запитав,
 -  А  ти  що      й  досі    неодружений?
   В  цей  момент  Олег  трохи  зніяковів,  але  все  ж  поцікавився,
 -  А  ти  що  не  з  Аллою?  
 Зморщивши  носа,  посміхаючись,  тихо  відповів,
 -  З  Аллою  звичайно  і  сина  маю,  вже  чотири  роки  парубку.
Олег  намірився  дещо  запитати  та  Вадим  продовжив,
 -  Твоє  щастя  старина,  що  ти  не  народився  в  рік  півня.  Ну,  думаю  ти  зрозумів  мене.  Вони  всі  такі  гарні,  ну  це  між  нами  звичайно.  Та  я  поспішаю  вибач,  заходь  до  мене  на  сторінку  у  Фейсбуці,  поговоримо.  
 Й    рукою  торкнувся  плеча,
 -  Бувай!  
У  відповідь,    Олег  розвів  руками,
-  Бувай!  
В  голові  мов  блискавка,  промайнула  думка,  яким  був  таким  і  залишився.  Ні,  я  свою  дружину  зраджувати  не  стану,  це  гидко  і  низько.  Похапцем  зазирнув  на  годинник,  поспішив  до  лікарні.
 Наступного  дня  мати  записалася  на  шістнадцяту  годину,  її  мав  оглянути  лікар.  Олег  надіявся  побачити  Ольгу,  час  очікування  був  напруженим.  Та  коли  двері  відчинила    повна,  років  п’ятдесяти  медсестра  (  на  бейджику  прочитав  Марина),  здивувався,  але  й  полегшено  перевів  подих.  Не  знав,  чи  мати  спеціально  на  цю  годину  домовилася  чи  ні,  але  помітив,  єхидна  посмішка  світилася  в  її  очах.
 Медсестра    запитала  басовим  голосом,  
 -  Це  ви  до  лікаря  на  шістнадцяту?
 -    Так-так!  -  різко  піднялася  із  стільця  мати  й  продовжила,
 -  Пішли!    І  крапельницю  треба  поставити,  ліки  при  мені.
В  Олега  тіпається    праве  око,  що  вона  задумала?  Різко  розвернувся  і    поспішив  на  вулицю.
Він  часто  дивиться  на  годинник,  по  алеї,  вкотре  рахує  кроки.  Це  чекання  здається  вічністю.  Хоча  й  прохолодний  вітер  зриває  листя  й  підносить  його  догори  та  часом  куйовдив  йому  волосся,  він  наче  й  не  помічає  і  не  відчуває  цього.  
   Сутеніло…  вони  вийшли  з  лікарні,  мати  відразу    обурено  пробурчала,  
 -  Наче  й  з  досвідом  медсестра,  але  ледве  вену  знайшла,  видно  синяк  буде.  
Ці  слова,  як  шанс  для  розмови.  Взявши  її  під  руку,  тихо  запитав,
 -  Мамо,  а    що  Оля  ,краще  уколи  робить?
 -    Краще-краще,  а  воно  тобі  нащо?  Ти  ж  наче  не  хворий,  дякувати  Богу.
Заговорив  голосніше,  швидко,  мов  чогось  боявся,
 -  Хворий  мамо,  хворий.  Душа  болить,  побачив  Олю,  вона  ж,  як  зірка.  Хіба  ти  не  помітила,  привітна  і  славна.  Ти  пам’ятаєш  портрет  княгині  Ольги?  Мені  здається  вони  схожі.  Зверни  увагу  на  її  красиві  очі.
 І  миттєво,  стиснувши  уста,    замовк.  Чекав,  хоч  якусь  реакцію  на  його  слова,  але  вона  мовчала.  Поправила  свого  капелюха  й  задумливо  дивилася  просто  вперед.  Чомусь  дере  в  горлі,  він  тричі  тихо  кашлянув  і  продовжив,  
 -  Ти  забуваєш,  що  мені  пішов  четвертий  десяток.  Досить  холостякувати,    напевно  завтра  її    запрошу    в  кафе.
Мати    миттєво  звільнилася  від  його  руки,    різко  розвела  двома  руками,
 -  Ага!  Ти  із  своєю  зарплатою.  Вона  з  мізерною  зарплатою,  заживете,  закачайся!  А  задивився  на  неї,  щось  знайшов  красиве?!  Сину,  я  скажу,  красива!  Але  ж  з  личка  не  п’ють  молока.  Однак  не  варто  думати,  що  світ  зійшовся  клином  саме  на  ній.  Чи  ти  вже  моїх    порад    не  потребуєш?
 -  Мамо!-  він    знову  взяв  її  під  руку,  
-  Матусю,  я  вдячний  тобі  за  коханнячко,  за    піклування.  Ти  ж  мене    викохала,  як  каченя  на  воді  та  людям,    не  собі.
Вона  перебила  його,
 -  Ну,  досить,  досить,  знаю  начитаний!
Олег  знервовано,
 -  Я  вже  дорослий,  он    у  під’їзді,  мене    діти  дядьком  називають.  Ну  не  будь  така  холодна,  як  айсберг!  Ти  ж  добра  душа,  чи  в  твоєму    серці  тепла  не  залишилось?
І  вже  засміявшись,  тихо,
-  Чуєш  мамо,  пригадав  казку  «  Сніжна  королева  ».  Не  думаю,  що  ти  такою  стала.
 Запала  така  густа  тиша,  що  її  можна  було  різати  ножем.
     Вони  підходили  до  свого  будинку,  на  мить  призупинила  його,
-  Ну  от,  ти  кажеш  дорослий,  а  розмови  дитячі.  Ну  і  знайшов  з  чим  та  з  ким    мене  порівняти,  то  я  айсберг,  то  сніжна  королева.
Довго  сперечатися  з  мамою  не  варто,  не  таке  має  виховання.  Ніжно  взяв  її  за  плечі,
 -  Добре  мамо,  тільки  не  нервуй,    більше  ніяких  розмов  на  цю  тему.
   Новий  день,  як  ковток  свіжого  повітря.  Олег  після  роботи,  в  надії,  що  поговорить  з  Ольгою,  йшов  з  мамою  в  лікарню.  По  стежці,  з  дерев  попід  ноги  облітає  листя.  Вітер  грає  з  ним,  то  підносить  вверх,  то  вертить    й  воно  декілька  раз  покрутившись,  прилягає  до  землі.  На  небо  наче  хтось  накинув  сіру  хустку,  все  затягнуте  хмарами.  Помітно  пролітають  поодинокі  краплі  дощу,  Олег  з  пакета  витягнув  парасолю,
 -  Ось  так  краще,    мамо!  
Більше  ні  слова  за  Олю,    ні  вона,  ні  він.  Адже    вчора  ввечері  бачив,  як  вона    довго  не  могла  заснути,  все  охала  й  ахала,  пила  ліки.  
 Біля    самого  входу  в  будівлю  лікарні,  пустився  сильний  дощ.  Мати  трохи  незадоволено,
-  Ого  дощ,  як  злива!    Ще  й  вітер  зривається,  похолодало,  тобі  доведеться  мене  тут  почекати.
   Під  дверима  відділення    стоїть  чорнява  жінка  похилого  віку,  коли    вони  наблизилися,  емоційно  запитала,
 -  Ви  теж  до  лікаря?
 -  Ні,    ми  на  крапельницю,-    відразу  відповів  Олег.
 За  дверима  лунали    жіночі  голоси,  різко  відчинилися  двері.
Він  вперше  побачив  Олю  без  головного  убору,    біляве  волосся    ледь  торкалося  плечей.  Світло-коричнева  курточка  їй  дуже  пасувала.  Коричневі    брюки  підкреслюють  струнку,  витончену  фігуру.  Зніяковіло    закліпав  очима,  за  мить,    обличчя  розпливлося  в  усмішці.  Звівши  тоненькі  брови,    вона  повела  очима,  ледь  посміхнувшись  привіталася.    І  відразу  ж  звернулася  до  Марини,
 -  Все    що  треба,  я  списала,  то  ж    я  пішла.  До  побачення!
 Олег  задоволено  потер  руки.  Мати  теж  задоволено    поглянула  на  дівчину.    В  думках  втішається,  йди-йди,  будеш  менше  перед  очима  мелькати,  про  тебе  буде  менше  розмов.  Й  поспіхом  прослизнула  у  відділення,  швидко  зачинила    за  собою    двері.  
 Олег  полегшено  перевів  подих.  Сяючі  очі,  як  хлопчисько,  наче  перелітав  через  дві  сходинки,  догнав  її,
 -  Олю  там  дощ,  а  ви  без  парасольки,
Вона  мило  посміхнулася,
 -  Та  в  мене  ж  куртка  з  капюшоном,  чи  не  бачите.
Злегка  почервонівши,  сміливо  взяв  її  під  руку,  
 -  Думаю  так  краще,  чи  ви  проти?
Дівчина  все  ж  накинула  капюшон,
 -  Та  ні,  удвох  веселіше,  а  ви  що    десь  тут  недалечко  живите?
   -  П’ятнадцять  хвилин  ходу,  якщо  йти  швидко.  Але  тут  така  справа,    я  хочу  вас  запросити  до  кав’ярні.  В  таку  осінню  погоду  не  завадить  зігрітися.  Чи  ви  поспішаєте?
У  відповідь  тихо,  
 -  Ні,  вдома  нікого.  Мама  й  тато  на  роботі,  вони  на  залізниці  в  ПЧ  працюють.  Мама  позмінно,  а  тато  нині  з  бригадою  на  виїзді.
О,  скільки  відразу  інформації,  мелькнула  думка,  значить  сьогодні  мій  день.  
     В  кав’ярні  людно,    в  кутку  єдиний    вільний  столик  на  двох  був  їхнім.  Вони  захоплено  смакували  каву  з  морозивом,  спілкувалися  близько  двох  годин.  При  розмові  Оля  слухала  його  доволі  уважно,  не  перебивала.  В  його    голосі  відчула    хвилювання    і  чомусь  сама,  час  від  часу,  відчувала  збентеженість.  А  він  вкотре    ловив  її  погляд,  в  очах  шукав  зірницю.
Час  швидко  пролетів.  Вона  наполягла,  щоб    додому  не  проводжав,  а  йшов  у  лікарню  за  мамою.  Обмінялися  номерами  телефонів,  ото  радість,  він  від  щастя  був  на  сьомому  небі.  
   Сьогодні  останній  день,  як  Олег  йшов  з  мамою  до  лікарні.  Й  словом  не  нагадував  їй  про  Олю.    Вона  ж    тішилася;  ну  от  і  добре,  здається  минулося    захоплення.  Та  не  знала,  що    вчора,  лише  сказав  їй,    що  пішов  до  бібліотеки  в  читальний  зал,  насправді  ж,  поспішав  на  побачення.
Вони  зустрілися  біля  кав’ярні.  В  цей  вечір,  він  все  дізнався  про  неї.  Їй  минуло  двадцять  шість  років,  два  роки  назад  був  сільський  хлопець,  мали  одружитися,  але  поїхав  до  Москви.  Й  відтоді,  »  Так  і  з  кінцями»,  як  висловилася  вона.  Та  то  нічого,  майнула  думка,  я  теж  не  без  гріха.
   Минав  час…    Олег  два  рази  на  тиждень,  потай  від  матері,  зустрічався  з  Олею.  Вже  й  познайомився  з  її  батьками,  інколи  ввечері  чаював  разом  з  ними.
 Та  все  таємне  колись  стає  явним.  Одного  вечора  мати  помітила,  як  він  в  прихожій  кімнаті  затримався  біля  дзеркала,  посміхався,  кропився  парфумами.  Підійшла  до  нього,
 -  Синку,  а  чи  часом  не  на  побачення  ти  йдеш?  Хто  вона?
Його  очі  засяяли  щастям,
 -  Йду  мамо,  побачення  з  Ольгою.  Хочеш  ти  цього,  чи  не  хочеш,  але  мій  вибір  маєш  прийняти.  Думаю,  ти  ж  не  в  захваті  будеш,  якщо  залишишся  сама  в  трикімнатній  квартирі.  Я  ж  маю  право  на  особисте  життя.  Чи  в  неї  будемо  жити,  чи    знімемо    квартиру  на  визначений  термін.
 Вона  ледь  зблідла
-  Не  поспішай,  зваж  всі  за  і  проти,  це  життя.
-  Я  закохався  мамо  і    вже  все  зважив.  Познайомився  з  її  батьками,  працьовиті,    щирі,  добрі    люди,    мене  тепло  прийняли.  На  Новий  рік  хотів  до  нас  Олю    запросити,  в  надії  отримати  від  тебе  благословення.
Вона  повільно  присіла  на  крісло,  
 -  Ти  поспішаєш  сину,  ще…
Не  дав  їй  договорити,
 -  Ми  на  цю  тему  з  тобою  не  один  раз  розмовляли.  Подумай  добре  мамо.  Невже  твого  тепла  не  стане  для  нас  з  нею  в  цій  квартирі?
Різко  розвернувся,
 -  Я  пішов,  прийду  пізно.
Минали  дні…  не  спиться  матері  і  не  лежиться.  Її  думка  жахнулася  до  дальшої  перспективи  його  життя.  Щодня    в  магазинах  все  дорожчає,  як  можна  змиритися,  жити  з  такою  малою  зарплатою.  Ну  навіть,  як  він    і    займеться  репетиторством,  що  ті  копійки.  
   Олег  з  Ольгою  все  частіше  разом  проводили  вільний  час.  Прогулянки  по  сніжному  парку,  поцілунки    під  місячним  сяйвом,    розмови  про  майбуття,  вселяли  надію,  що  будуть  разом.
 Вже  вдома,  в  ліжку,  часто  згадував  її  очі.  Фантазував  про    спокусливу  ніч,  в  думках  цілував    і  засинав.
 Напевно,    давно  б    запропонував  разом  жити,  але  ж  це  приклад  для  інших.  У  вчителя  велика  місія  на  землі,    він  має  бути  взірцем,  для  наслідування  з  боку  дітей.
   За  тиждень  до  Нового  року  Олег  таки    придбав  каблучку  для  заручин,  хоча  брав  сумнів,  що  без  серйозної  розмови  з  мамою  не  обійдеться.  Але  в  новорічну  ніч  хотів  їй  освідчитися,  запропонувати  руку  й  серце.
 Під  вечір  сипав  невеликий  сніг…  вони  заходили  в  парк,  немов  потрапили  в  зимову  казку.  У  царство  кучугур,  сонних  дерев,  припудрених  пишних  ялинок,  на  центральну  алею  з  оригінальними    ліхтарями.  Їх  світло  розсівалося  навкруги,  все    виблискує,  іскриться,  переливається  сріблом.
   Олег  обережно  підтримує  Олю  під  руку,  щоб    часом  не  послизнулася,  не  втратила  рівновагу.  Вона,  посміхаючись,  задерла  голову  догори,  намагається  розгледіти  новорічну  ялинку.  Пишна,  прикрашена  іграшками,  під    сніжинками,  немов    у  шовковій  білій  вуалі,  крутилася,  сяє,  переливається  від  різнокольорових  гірлянд.  Сніг  іскриться,  сліпить  очі,  вона  закривала  їх  і  тулиться  до  нього,  зваблює  до  поцілунку.    Її  ніжні  обійми,  відчуття  щирості  й  тепла    вселяли  надію,  вони  кохають  один  одного.
       Провівши  її  додому  повертався,  розмірковував.  Це  ж  треба,  яка  доля,  піти  з  мамою  в  лікарню  і  там  зустріти  своє  кохання.  Мабуть  не  завжди  від  людини  все  залежить,  але  хто  знає.
 До  нового  року  залишилося  два  дні.  Олег  вже  одягнений,  з  пакунком  куплених  ялинкових  іграшок,  зібрався  до  Олі,
 -  Мамо!  Я  йду,  напевно  прийду  пізно,  адже    буду  наряджати  ялинку.  Вона    поспішила  до  нього  й    розставивши  руки  перед  ним,  голосно,
 -  Ти  присядь  на  хвилинку.  
Здивувався,  але  присів  на  стілець,  побачивши,  що  дуже  розхвилювалася,  запропонував,
 -  Ти  теж  присядь,  не  поспішай  мамо,  я  маю  час….  
Округлені  очі,  ніби  дивиться  в  нікуди,  мати  продовжила,
 -  Я  тут  довго  думала  про  твоє  майбутнє.  Ти  назвав  мене  айсбергом.    Нехай  і  так.  Але  в  мене  ж  є  душа,  материнська  любов  і  мрія.  Відчуваю,  що  вже  зрушилася  з  місця  й  мабуть  скоро  зовсім    розтану.  Та  поки    живу,  буду    пливти,  як  по  океану  та  вже  з  твоєю  течією.  Ти  ж    моя  надія  і  опора.
 На  очах  забриніли  сльози,  повільно  котилися  по  щоках,
 -  Синку,  я  приймаю  твій  вибір.  На  Новий  рік  запроси  Олю  до  нас.  Моя  мрія  бачити  тебе    здоровим,  життєрадісним  і  щасливим.
                                                                                                                                                                                     15.10.20  р.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2020

Сьогодні, в день Покрови

Моя  країна,  в  квітучім    віночку,
 Життя  виборює    в  житніх  колосках,
 Вдягла  дівчина,вишиту  сорочку,
І  прославляє  наш  український  стяг.

Із  ним  відстоювали  волю  й  красу,
Козаки  мужні,  наші  на  війні,
Чорні  стрічки,  часом  вплітали  в  косу,
Щоби    щасливе,  дать  майбуття  мені.

Немає  тиші,  біль,  земля  змарніла,
Та  на  кордоні  стоять  до  загину,
Сини  -  герої,  спиняють  свавілля,
Оберігають  неньку-  Україну.

У  день  Покрови,  низько  поклонюся,
Попрошу  Бога-  синочків  борони,
За  них,  до    щему  в  серці  помолюся,
Цей  світ  Господній  -    нам  рятують  вони.
***
Діво    Маріє  –  о,  матір  Господня,
Прошу,  благаю,  воїнам  поможи,
На  святу  землю,  нашу  принеси  МИР!

***

 Шановні  друзі!

Приймінь  щирі  вітання  зі  святом  Покрови  Пресвятої  Богородиці!

З  Днем  українського  козацтва!  З  Днем  захисника  Вітчизни!

Миру,  здоров`я,  щастя,  достатку,  світлих  мрій  і  любові    Вам!

                                                                                                                                 14.10.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2020

Ось так і люди…

В  полі  колос  загубився  на  стерні,
Зерна  сховались  у  краплях  дощових,
Холод,  моторошно,  шанси  у  весні,
Жити  лишатися,  між  трав  польових.

День  за  днем  минає,  золоте  тепло,
 Забирає  осінь  у  вечірній  схов,
І  лежать  краплини  немов  чорне  скло,
Зігріває  зерна,  до  землі  любов.

Сум  розвіявся  у  багнюці  сірій,
Весна  насниться,    спів  птахів  звабливих,
Колискова  лине,    змінився  настрій,
У  надії  серце  -  зникнуть  сумніви.

Понесе,  їх  вітер,  наче    у  вирій,
Так  і  люди,  то  ж    виживають  нині,
 Усі  з  вірою  -    омине      їх  ковід.

                                                       12.10.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2020

Світанок крила розправляє

Світанок  крила    розправляє,
Мережки  сині  і  золоті,
Червоним    небо  вишиває,
Наперекір  нічній  темноті.

Люба  вже  досить,  навтішалась,
Розгулялась,  бешкетувала,
Та  й  із  вітром,  залюбки  гралась,
Вроду  осені  прославляла.

 Чому  прийшла,  пора  спинитись,
Земля  втомилась  від  дощів,  злив,
Тож  дай  сонечку  прояснитись,
Щоб  встав  ранок  -  срібла  розстелив.
 
Поміж  хмар  зорі  ясноокі,
Відпливали  у  свої  шати,
Скрізь  по  небу  стрічки  всілякі,
Так  світанок  вмів  малювати.
                             

                                                       11.10.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2020

Вони мене люблять ( проза)

                                                                                                                         (  трохи  з  минулого)

   Невелике  селище…  понад    хати  чепурненькі,    плинуть  хмари  волохаті.  Порозкидані  по  небу,  ледь-ледь  ближче    й  ген-ген  далі,  наче  відстань  відміряють,  одна  одну  доганяють.  
   Прямо  в  очі  вишкірилось  сонце,  розігнало  їй  печалі.  І  не  тільки  сонце  нині,  а    ще  й    радість  розпирає  груди.  Ну  ось  і  все,  закінчився  навчальний  рік,  ще  один  рік,  а  потім  до  нових  досягнень.  В  старенькій  формі  й  в  такому  ж    біленькому  фартухові,  що  залишились  у  спадок  від  старшої  сестри,  Тоня  повертається  зі  школи.  Стомлена  й  виснажена,  напевно  перенервувала,  із-за  екзаменів  не  спала    пів  ночі.  Ну  от  нарешті  все  позаду.  Здавалося  сьогодні  і  сонце  світило  яскравіше,    і    вітер  лагідніший,  тепліший.  Ковток  свіжого  повітря,  придає  сили.  Хотілося,  як  семирічній  дівчинці,  розставити  руки  в  різні  сторони,  кружляти  і  кричати,
-    Ура!  Позаду  навчальний  рік!  Ура!
 Вона  неначе  на  роздоріжжі  поміж  небом  і  землею.  Та  всі  емоції  намагається  приховати,  то  ж  попереду  широке  залізничне  полотно.  Набравши  за  щоки  повітря,  голова,  як  у  пташки,  крутить  в  одну  сторону,  крутить  в  іншу,  який  сигнал  горить?  Чи  часом    поїзд  не  летить?  Де-де,  а  тут  не  можна  гав  ловити.  Напружена,  почервоніла,  обличчя  схоже  на  червону  кульку.  Вже  перейшовши  залізничне  полотно,  склавши    повненькі  губи  в  трубочку,  випустила  повітря,  наче  з  душі  скинула  тягар.  І  обережно  по  вузенькій  стежці,  що  поміж  насипним  щебенем  і  ракушняком  спускається  до  посадки.
Густенько,  рядочком,  стрункі  берізки  молоді,  немов  дівчата  в    плямистих,  білих  з  чорним,  сарафанах,  що  дивляться  у  височінь.  Їх  підпирають    пишні  кущі  шипшини,  на  них    деінде    майорить  рожевий  цвіт.  Далі  шеренгою  до  себе  приваблював  бузок.  Темно-зелене  листя,    від  вітру  ледь  колишеться,  ніби  жадає  сонячного  поцілунку.  Хоча  бузок  вже  й  відцвів  та  листя  так  виблискує  на  сонці,  що  цього  просто  не  можна  не  помітити.  Тут  і    пишні  кущі  глоду  й  стрункі  гостролисті  клени,  є  більші    і  менші.  Де-не-де  густіше,    поміж  них,  ще  зовсім  молоденькі.    На  кущах  акації    виграє  оркестр,  то  бджіл  гудіння.  Ті  жовтенькі  квіточки  пахучі,  в  них  солод,  інколи  діти  навіть  їх  смакують.  При  виході  з  посадки    з  обох  сторін  крислаті  вузьколисті  (  дикі)  маслини.  Вона  ніколи  не  могла  пройти  мимо  них,  щоб  не  намилуватися.  Сріблясто-білі  продовгуваті    листочки  на  гілочках  і  купками  бруньки  дивують  очі.    День  чи  два    бруньки    розкриють  жовтенькі,  медові  пелюстки.  І  на  них    весело  загудуть  бджоли.  Який  той  п’янкий  запах,  коли  розкриваються  всі    квіти  разом.  А  насолода  буде  восени,  йдучи  зі  школи  часто  зупинялися  і  по  кілька  штук  ягід  відправляли  у  рот.  А  згодом,  брали  кісточки  і    заклавши  поміж  пальці,  ними  стріляли.  Наче  на  змаганні,  хто  попаде  далі.  І  над  всією  посадкою  лине  сміх,  здіймається  вверх,  над  залізничним  полотном  губився  вдалині.  Ну  ось,  стежка  впирається  в  пагорбок,  а  далі  через  дорогу,  вже  й  близько  додому.  Та  гавкіт  собаки-дворняги,  кожного  разу  її  попереджає;  не  підходь  близько,  я  охоронець  обійстя.  Це  тут,  вздовж  посадки,  новобудови.  З  червоної  цегли  одноповерхові  будинки    на  чотири  господаря.  Це  житло  побудували  для  працівників  електропідстанції,  яка  регулює  напругу  на    електрифікованих  ділянках  залізниці.  Ці  працівники;  монтери,    контактники,  сигналісти,  яких    можна  часто  бачити  на  залізничному  полотні,    чи  на  дрезині  з  довгими  драбинами.  
 Це  так  добре,  що    тепер  до  Харкова  їздять  електрички,    там  багато  людей  знайшли  роботу.  А  то  колгосп  далеко,  а  радгосп  зовсім  маленький,  в  основному  там  працюють  всі  приїжджі,  живуть  в  бараках.  Хоч    до  Харкова  електричкою    їхати  майже  годину  та  люди  із  задоволенням  знаходять  роботу,  по-перше,  можна  більше  грошей  заробити  ніж  в  колгоспі,  по-друге,  змінна  робота  більше  приваблює  ніж  щоденна.    Про  це  не  раз  роздумувала  Тоня,  мріяла,  закінчить  школу  й  теж  буде  працювати  в  Харкові.
     Вона,  махнула  рукою  до  пса,
-  Та  не  гавкай  ти,  пора  вже  й  запам`ятати  тих,  хто  тут  часто  ходить.
 Аж  вмить  неподалік,  біля  паркану  з  штахет,  побачила  Романа.  Це  хлопець-кавалер,  так    називає  його  батько.  Залицяється  до    старшої  сестри.  Славний,  високий,  коренастий,    з  білявим  чубом,  який  чомусь  весь  час  спадає  на  лоб,  ще  більше  округлює  обличчя.  Його  балухаті  блакитні  очі    подобалися  всім  дівчатам  з  вулиці.    Вдома,  під  дерев’яним  парканом,  лежало  кілька  штук  давно  зрубаних  тополь,  ось  там  і  збираються  хлопці  й  дівчата.  Щоб  веселіше  було,  хтось  приносить  приймача,  на  максимум  включали  гучність,  щоб    допитливі  люди  похилого  віку  не  прослуховували  розмов.
     Роман,  взрівши  її,  махнув  рукою,
     -  Зачекай!
   Він    напевно  був  вихідний,  бо  одягнутий  зовсім  по-літньому.  Яскраво  зелена  сорочка  з  коротким  рукавом  пасувала  йому.  Широко  крокував  в  літніх  сандалях,  без  шкарпеток.  Під  час  ходьби,  аж    підскакує,  напевно  цим    показує  веселий  стан  душі.  Темно-коричневі  спортивні  штани  з  закоченими  штанами,  не  облягають  тіло,  легко  надуваються  вітерцем.  Здалеку  здається    доволі  кумедним.  Кілька  секунд  і  він  вже  поряд,  обличчя  сяє,  як  сонце,
 -  Привіт  мала,  а  я  до  вас.
-  Тю…  привіт!,-    і    трохи  задумавшись,
-    А…  це  ж  Надя  вдома,  нагадала,  це  ж  в  неї  практика.
Роман    нагнувся,  закатав  штанину  спортивних    штанів,  яка    раптово  обвисла  й  підморгнувши,  
-  Думаю  сестричка  не  приревнує,  що  я  йду  з  тобою.
 Миттєво  скривила  уста,  наче    з’їла  кислицю  й  гордовито,
-  Ото  нема  про  що  тобі  говорити,
 Швидкою  ходою  пішла  вперед.  А  він    йшов  слідом,  чомусь  по  стежці  човгав  сандалями  і  в  той  же  час,  намагається  не  відстати.  Зайшовши  зі  сторони  городу  й  саду,  вона  побачила  батька  й  до  Романа  тихо,
-  Дивися,  тато  дивиться  до  бджіл.  Бачиш,  один  вулик  зовсім  відкритий,  чуєш,  як  бджоли  гудуть,  ото  розліталися.  Так-так,  ти,  як  хочеш,  а  я  тікаю  в  хату.
Він  навздогін  вигукнув,
-  То  ти  Наді  скажи,  що  я  прийшов,  нехай  вийде!
 Ці  слова  відволікли  батька  від  бджіл.  Помітивши  Романа,    на  голові  поправив  антимоскидну  шляпу  й  вигукнув,
-  О!  Іванович  прийшов!
 Хлопець    сміливо  попрямував  до  вулика,  привітався.  Тоня  ж  затрималася,  від  цікавості,  аж  рота  роззявила  Головна  інтрига  в  тому,  про  що  ж  будуть  говорити.
   Батько  кивнув  рукою,
-  То  добре,  що  прийшов  та  ти  краще  від  вулика  відійди,  бо  бджола  є  бджола,  це  не  дівчина,  не  цілувати  буде,  а  кусати.  Так  почастує  медом,  що  й  не  захочеш  його  їсти.
 На  обличчі  Тоні  розпливається  усмішка,  от  видав,  ледь  не  сказала  вголос.  Береже  хлопця,  напевно  майбутнього  зятя.  Бач,  як  до  нього  з  повагою  ставиться,  от  тільки  сестра,  як  пава  ходить.  І  чого  спитати?  Здається  хлопець  непоганий,  симпатичний  і  до  того  ж  привітний,  веселий.  Правда  западенець,  як  мама  каже,  але  ж  перспектива,  після  технікуму,  як  молодий  спеціаліст  отримує  квартиру.
 Дівоча  хитрість  не  має  меж,  Тоня  вже  на  веранді.  Біля  відчиненої  кватирки  бджіл  немає,  вирішила  підслухати,  про  що  йтиме  розмова.
 Роман  і  не  подумав  відійти  від  вулика,  нахилився  над  ним    і  час  від  часу  махав  рукою,  відганяє  бджіл.  Цікавість  розпирає  дівочу  душу,    спостерігає.  Ото  сміливець!  
 Батько  щіткою  струшував  бджіл  і  уважно  роздивляється  медові  рамки  й  до  нього,
-  Та  ти  краще  в  хату  йди,  бо  й  справді  кусатимуть.
Він  задравши  голову,  обома  руками  взявся  в  боки  й  гордовито,  наче  хвастається,
-  Та  ні,  мене  бджоли  люблять.  У  нас  у  горах,  у  дідуся,    теж  є  пасіка,  десь  вуликів    п`ятнадцять.  Я  частенько  там  був    і  бджоли  мене  кусали,  але  в  цьому  нічого  страшного  немає,  так  трохи  почервоніло  і  все.
   Раптово  скрипнули  двері,  мама    стала  на  порозі  й  сердито  до  батька,
-  Що  ти  там  хлопця  тримаєш.  Як  бджоли  прилетять,  то  біди  не  обберешся,  ще  чого  доброго  запухне,  чи  не  дай  Бог,  алергія  візьметься.
 І  за  мить  до  Тоні,
-  Ти  вже  є,  ну,  що  здала  екзамен?
-  Здала  на  четвірку.  Все,  тепер  вже  відісплюся,  -  відразу  відповіла  і  зникла  в  хаті.
 Надя  сиділа  біля  вікна  й  посміхалася,
-  Диви  і  не  боїться.  
-  То  ти  бачиш,  що  він  прийшов,  чого  не  вийдеш?
-  Ой,  біжу  і  падаю,  треба  щоб  почекав,  нехай  знає  наших.  Може  скажеш  при  всіх  йому  в  обійми  кинутися.
-  Тю,  чи  тебе  бджола  вкусила,чого  така  сердита.
-  І  чого  вдень  приходити,  ну  ввечері,  ще  зрозуміло.
-  Та  ну  тебе,-  сказавши,Тоня  пішла  в    другу  кімнату  переодягтися.
Мама  повернулася  в  хату,  помітно  заклопотана,  з  каструлі  в  банку  наливає  паруючий  компот,
-  Ось  вистигне,  пригостите  хлопця,  а  я    піду  в  літню  кухню,  доварюю  борщ.  Вже    пора  й  пообідати.
Дівчата  з  вікна  спостерігали,  як  Роман  розмахував  руками,  щось  розповідає.  Аж  раптом  привернув  увагу    вулик,  що  стояв  майже  поруч.  З  нього  вилетіла  купа  бджіл.  Очі,  ледь  не  повилазили  на  лоба,  Тоня  заверещала  на  всю  хату,
-  Ой!  Тато  напевно  не  бачить,  дивися,  це  ж  рій!  
Мов  темна  хмара  оскаженілих  бджіл  з  дзижчанням  піднялася  на  стару  високу  грушу  й  осіла  там.  Тоня  вибігла  на  подвір’я  та  лише  махнула  рукою  і    вмить  заспокоїлася.  Батько  вже  закрив  вулик  і  ніс  драбину.  Вони  помітили  рій.  Роман  відкачав  штани,
-  Давайте,  краще  я  полізу  зніму  бджіл.
Батько,  здалеку  здавався  квочкою.  Розмахує  руками,  метушиться,
-  Ой  якби  не  злякати,  щоб  далеко  не  полетіли,  бо  ж  шкода,  це  ж  ціла  сім`я.  Ой,  подивися,  як  їх  багато.
 А  бджоли  дзижчали,  як  сказилися  .  Довкола  літали    і  вкотре  намагалися  хоч  когось  вкусити.  За  кілька  секунд,  Надя  з    білою  хусткою  в  руці,  підійшла  до  Тоні.  Дівчата  підняли  хустку  догори  і  розтягнули  її,    як
парасольку,  підійшли  ближче  до  вуликів.  Надя  намагається  вгамувати  емоції,  все  ж  голосно  сказала,
-  Ну  справжній  цирк.  Роман,  ти    на  голову    одягни  татового  капелюха,  ти  ж  бачиш,  як  бджоли  до  обличчя  липнуть.
 Йому  напевно  стало  дуже  приємно,  що  вона  про  нього  турбується.    Напрочуд  веселий  повернувся  до  них,  у    очах  витанцьовують  іскринки.  Ледь  посміхаючись,  підморгнув,
-  Ну,  я  ж  сказав  вони  мене  люблять.  Зі  мною  буде    все  гаразд,  завтра  побачиш.
Почувши  галас,  з  літньої  кухні  вийшла  мама.  Роман  вже  намірився  лізти  по  драбині,  вона  за  мить  зняла  із  себе    хустку,
-  Ой  Боже  куди  ж  ти  лізеш!  Ходи  сюди,  зав`яжу  на  голову.
   Він  трохи  зніяковів  та  все  ж  спустився.  За  декілька  секунд,  вже  в  хустці,  в  робочих  рукавицях  з  усіх  сторін    накрив    бджіл  великим,  темним,  вогким  полотном.  Скрутив  їх  разом  з  гілочками  й  декілька  раз  труснув.  Батько  подав  маленьку  пилку,
-  Ой  Іванович,  ось  так-так,  хутко  по  гілочках,  збери  докупи  і  ми  їх  разом  з  гілочками  в  посилочний  ящик  відправимо.  А  я  потім  в  літній  кухні  розберуся  з  ними,  там    є  пустий  вулик.  І,  як  це  я  прогавив,  нічого  не  розумію.  Чи  вже  сліпий  став.  Тож  пару  днів  назад  дивився.
     Десь  за  годину  вся  ця  тривожна  метушня  закінчилася  й  всі  разом    обідали  в  хаті.  На  апетит  ніхто  не  скаржився,  не  відмовлявся  від  пахучого  борщу  із  сметаною.  Батько  чистив  часник,    клопотався  за  рій,  тішиться,  що  не  пропали  бджоли.  А  дівчата  позирали  на  Романа,  стискаючи  уста,  щоб  не  сміятися,  бо  він  розчервонівся,  став  схожим  на  червоний  буряк  з  насінням.  Його  білявий  чуб,  після  того,  як  він  вмився  мав  саме    такий  вигляд.  Він  не  соромився,  лише  час  від  часу  з-під  лоба  позирає  на  Надю.  Вона  ж  не  задоволено  поглянула  на  батька  й  надула  свої  пухкенькі  губи,  коли  він  запросив  його  на  обід.  І  за  столом  сиділа  між  з  Тонею  і  мамою,  показувала  характер,  що  вона  проти.  А  Тоня,  поклавши  в  свою  тарілку  сметану  запросила,
-  Чуєш  Романе,  бери  сметанки,  свіженька  й  корисна
 Надя  в  цю  ж  мить,  доторкнулася  її  руки  й  пронизала  суворим  поглядом.
 Після  обіду  батько  провів  рукою  по  майже  лисій  голові,  із  серванту  витягнув  термометр.  Підійшов  до  Романа,  підморгнув  правим  оком,
-  Ану  Іванович,  поміряй  температуру,  щось  ти  розчервонівся,  як  варений  рак.    Чи  то  дівчат  соромишся,  чи  нас,  дякую,  що  допоміг,  не  брикайся,  ми  люди  прості.
 Дівчата,  немов  домовилися,  водночас  стиснули  уста  й  закатали  балухаті  блакитні    очі  догори,  стримували  сміх.
   І  що  тут  смішного,  миттєво  пролетіла  думка,  Роман  зашарівся,
 -  Та  все  буде  добре…  ну,  як  ви  так  дуже  хочете,  то  поміряю.  
   Збігло  декілька  хвилин,  Надя  до  хвіртки  проводжає  Романа,
-  А  голова  не  болить?
-  Та  ні,    за  мене  не  переймайся,    то  ж  температура  нормальна.  Що  червоний,  не  звертай  уваги,  минеться.  Я  тобі  кажу  мене  бджоли  люблять.  Пару  укусів  для  годиться,  то  не  біда,  от  завтра  побачиш.
   День  добігає  до  кінця.  Сірі  й  білі  хмари,  по  обрію  зібралися  докупи,  їх  немовби  навпіл  розрізали  червоні  смужки.  На  подвір’ї  ґелґочуть  гуси,  вкладаються  спати.  Надя  перед  сном,  все  ж  не  витримала,  прочитала  мораль  сестрі  за  ту  сметану,  що  запропонувала  Роману.
 Та  з  відповіддю  дівчина  не  забарилася,
-  Могла  й  сама  запропонувати,  чи  то  така  гордість,  чи  до  неї  жадібність?    
 І  наче  ховаючись  від  неприємностей,  примруживши  очі  й  відкопиливши  нижню  губу,  залізла  під  ковдру.  Та    швидко  заснути  не  вдалося,  все  ж  тягар  з  душі  вирішила  зняти,
-  Надь,  ти  не  спиш?
Та  у  відповідь  повернулася  до  неї.  Тоня  продовжила,
-  Ти  не  ображайся,що  я  так  сказала.  Але  ж  він  тобі  подобається.  Як  на  мене,  то  й  була  би  з  ним  лагіднішою,  привітною.
-  Спи  вже!  Ха-ха!  Яйця  будуть  курей  вчити.  Чого  маю  ображатися?  На  твою  балаканину,  я  зовсім  не  звертаю  уваги.  
   Наступний  день  пройшов  без  пригод.  Так,  звичайні  щоденні  домашні  клопоти.  Надя    із  самого  ранку,  сидячи  за  столом,  зводила  дебіт  з  кредитом,  то  ж  навчається  на    бухгалтера.  А  Тоня  із  задоволенням  годувала  своїх  любимчиків,  тобто  гусей.  Любов  привита  із  самого  дитинства,  завжди  з  гарним  настроєм  спілкується  з  ними,  на  долоні  подає  зерно.  А  вони  милі,    сірі  й  біленькі,  немов  довірливі  діти.  Зазирають  їй  в  очі,  один  поперед  одного  ґелґотали  і  смакують  його.  Холодні    дзьобики  лоскочуть  долоню,  дівчина  примружує  очі,  посміхається  до  них.  Гуси  відчувають  її  настрій,  доброту,  голови  схиляють  донизу  і  знов  ґелґочуть,  немов  дякують.  Навіть  гусак,  до  неї  ставиться  шанобливо,  довіряє    свою  сім’ю.  А    півень,  напевно  ревнує,  бо  закидає  ноги,  підскакує.    Як  охоронець,  спостерігає  за  цим  дійством.  Кури  вже  давно  наїлися  й  займалися  своєю  улюбленою  справою,  шпортались  на  подвір’ї,  шукають  черв’яків  та  іншу    живність.  Мама  на  кухні  рихтує    вечерю.  В  літній  кухні  батько  возиться  з  бджолами,    про  себе  щось  гомонів.  Бідкається,  що  вже  закінчується  відпустка  і  скоро  на  роботу.  А  робота  та,  як  поїде  поїздом,  то    може  й  тиждень  чи  два  вдома  немає.  Тож    працює    монтером  на  залізниці,  в  поїздах  далекого  сполучення.
 Вечоріло…  дівчата,  як  ті  дівиці  в  казках,  визирають  у  вікно.  Погляд  на  стежку,  що  стелиться  через  сад,  город.  Хоча    й  після  подій  з  роєм,    намагалися  сховати  свої  емоції,  більше    мовчали,  але  стан  Романа  обох  турбує.  
   Вже  уповні  ясний  місяць,  заглядає  у  вікно.  По    підлозі,  в’язаних  килимах    і  стінах  розмальовує  якісь  узори.  Здавалося    намагається  кожну  з  дівчат    пестити  в  ліжку,  показати  свою  любов  до  навколишнього  світу,  але  все  було  навпаки,  чомусь  бентежив,  не  давав  заснути.
   Сонячний  ранок,  з  кватирки  легка  прохолода  пробуджує  дівчат.  Через  скло  вікон    проникали  сонячні  зайчики,  часом  попадають  на  очі.  За  мить,  відчуваючи    теплий  дотик,  очі  поневолі  моргають.  Сон  тікає,  Тоня  вкотре  перевертається,  легкий  скрип  ліжка  порушує  тишу.  Надя  теж  вже  не  спить,  кліпаючи  очима,  кілька  раз  потягнулася,
-  Хоча  довго  не  могли  заснути  та  здається  спали  непогано.  Відчини  вікно,  ти    ж  ближче  до  нього.  
Тоня  похапцем  зірвалася  з  ліжка,  швидко  відчиняє  й  висувається  з  нього,
-  Сьогодні    теж  день  буде    гарний.  О,  це  ж  нині    субота,  напевно  мама  на  базарі.
Відразу  метнулася  в  ліжко,  вкрилася    ковдрою.    За  мить  батько  розмовляє  з  Дружком,  якесь,  ледь  чутне  торохтіння,  наче  по  залізу.  Напевно  насипав    йому  їсти.  Побачивши  відчинене  вікно,  гукнув,
-  Дівчата,    досить  ніжитися!  Мати  на  базарі,  годуйте  гусей,  курей  та  для  нас  сніданок.
 Тут  заперечень  не  може  бути.  Він  всіх  тримає  наче  в  їжакових  рукавицях.  Так  в  сім’ї  повелося,  його  слово,  як  залізний  кремінь.  
 Ближче  до  обіду,  з  літньої  кухні    батько  виніс    літрову  банку  меду  й  до  дівчат  у  вікно,
-  Так,  є  свіженький.  Тільки  не  налягайте  дуже,  животи  болітимуть.  
Тут  і  мама  задоволена,  посміхнулась,
-  Не  баріться,  гайда  смородини  збирати.  До  меду  вареників  на  пару    наліпимо.    
Хоча  стиглої    ягоди  було  мало,  але  заради  вареників,  можна    й  терпіння  набратися.  Батько  знову    метушиться  біля  вуликів.  А  дівчата,    за  одним  махом,    вирішили  засмагнути.  А  чому  би  і  ні?  Погода  сприяє  бажанню.  В  коротких  спідницях  та  майках  повсідалися  на    стареньку  ряднину  біля  кущів  смородини.  До  вуликів  й  до  стежки  не  маленька  відстань,  ще  й  розділяє  їх  ряд  яблунь.  Вони  мовчки  збирають  ягоди  і  часом,  як  ті  пташки  по  кілька  штук  відправляють  в  рот.  Надя  інколи  здіймається  на  ноги,  позирає  в  кінець  городу,  на  стежку.  Ну  звичайно,  подумки  тішиться  Тоня,  бач  не  звертає  уваги  на  мої  слова,  а  сама  хвилюється,  виглядає    Романа.  Задоволено  позирає  на  сестру,  так-так  люба,  точно  закохалася.
   Пройшло  трохи  часу.  Дівчата    почули  човгання,  по  стежці  йшов  Роман.    Як  партизанки,  пригинаються  за  кущами,  визирають  із-за  них,  спостерігають,  що  ж    буде  далі.  Вийти    й  зустріти  не  наважилися,  адже  сором  в  майках    показатися.  Він  був  одягнений  в  морську  смугасту  тільняшку.
 -  Тю,-  тихо  вирвалося    з  уст  Наді,-  Чого  раптом  в  тільняшці?  
В  Тоні  очі,  як  ліхтарики,  прошепотіла,
-  Що  тут  незрозумілого,  напевно    приховує  сліди  бджолиних  укусів.  Але  ж    прийшов,  значить  все  в  нормі.  Мабуть  тепер  не  буде  хвастатися,  що  його  бджоли  люблять.  Але  ж  хода  яка  дивна,  зверни  увагу,  як  він  йде!
 Роман    йшов  повільно,  широко  розставляє  ноги  й  одночасно  позирає  навкруги.    Коли    обличчям  повернувся  до  них,  у  дівчат  ледь  не  повідпадали  челюсті  від  того  видовища.  Обличчя  не  було  червоним,  але  добряче  опухлим.  Й  пари  з  уст,  на  якусь  мить  язики  заціпило,  жодна  з  них  й  слова  не  змогла  промовити.  В  очах  скакали  бісики,    бажання  розсміятися  розпирає  щоки.  Стискаючи  уста,  дивляться  одна  на  одну,  ледь  стримують  емоції,  то  ж  не  можна  себе  видати.
Хлопець,    не  поспішаючи  підійшов  до  батька.  Той    першим  подав  руку,  привітався  і  прикипів  до  його  обличчя.  Дівчатам  було  не  до  смородини,  уважно  придивляються,  що  ж  буде  далі.  Батько  обережно    рукою  торкнувся  його  лоба,
-  Так,  тут  трішки  опух,  а  от  на  обличчі    більше.  Хоч  температури  не  було?  Ти  нині  трохи  схожий  на  китайця.
Після  цих  слів  дівчата  схопилися  за  животи,  щоб  часом  не  засміятися.  
-  Та  ні,  міряв  вчора  й  сьогодні.  Вчора  трохи  морозило,  але  минулося,  -  сказавши,  відійшов  у  сторону.  
 Батько  помітив,  як    ступаючи,  він  широко  розставляє  ноги.  Посміхнувся,  правою  рукою  декілька  раз  підтер  свого  носа  й  хитро  озираючись,    запитав,
-  Ти  так  ноги  широко  розставив,  ото  біда!  Що  там  теж  покусали?
 Роман  миттєво  зніяковів,  почервонів,  його  очі  забігали,  як  миші,  позирає  навкруги,  чи    часом  ніхто  не  чує.  Звичайно,  хлопець  не  ждав  такого  прямого  запитання.    Але  врешті  задер  голову  догори,  трохи  соромлячись  заперечив,
-  Та  ні,  там  не  покусали,  то  ноги  трохи  попухли.  Сам  не  розумію,  як  вони  туди  залізли,  штани  ж  наче  з  щільної  тканини.  
 Батько  по-дружньому  плескає  по  плечу,
-  Отака  любов  бджолина!  Думаю  саме  страшне  позаду.  Добре,  що  прийшов,  бо  за  тебе  всі  хвилюються.  То  пішли    в  літню  кухню,  побачиш,  як  я  мед  качаю.  А  там  і  вареничків  із  смородиною  скуштуєш,  напевно  вже  дівчата    наліпили.
 В  очах  наче  палахкотів  вогонь,  ледь  стримуючи  емоції,  дівчата    потайки    проходили  за  сараєм,  щоб  непомітними  прослизнути  до  хати.        
 
                                                                                                                                                                               2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2020

Жовтень і осінь

Плакучий  жовтень  скаржиться  на  долю,
Вже  зранку  дощик,  а  з  обіду  –  злива,
Подарувала  Осінь  парасолю,
Його  втішала,  що  вона  щаслива.

Та  недовіра  шарпала  під  серцем,
Озолотитись  в  сонячнім  промінні,
Змішати  б  фарби  в  срібному  озерці,
А  не  дрімати  в  сонячнім  сумлінні.

В  глибокій  тиші  -  ледь  в  поклоні  трави,
Як  перли  краплі  осявали  кругом,
Тож  вже  на  небі  виграють  заграви,
Відблиск  зірничок…  протягнувсь  ланцюгом.

Одна  лиш  втіха  -  нічка-чарівниця,
Шепоче  жовтню,  що  пливуть  хмаринки,
Багрянець  ляже  в  гаю  й  в  чорнобривцях,
Цілунки  ранні  -  сонячні  жаринки,
Радіє  жовтень  і  осінь  -  блудниця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891083
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2020

Земля її вітала

Усе  минуло,  як  вчорашній  день,
Зів'яло  літо,  осінь  на  коні,
Вже  ліс  не  чує  голосних  пісень,
Біжать  хмарки  хвилююче  -  сумні.

Геть  спорожніло  полечко  давно,
Бо  крила  має,  скакун  вороний,
Побагровіло  помахом  воно,
Хоч  золотий  пейзаж  та  не  рясний.

Нині  радіє  тремтливій  зорі,
Останнє  листя,  що  несе  красу,
А  на  берізці  у  косах  младі,
Диво-  жаринки,  іскрять,  п'ють  росу.

Всім  травам  фарби  підбирає  кінь,
Червоно  -  жовтий  і  зелений  квіт,
Мигтить  мереживо  із  павутин,
Від  літа,  жовтню  передасть  привіт…

Осіння  втіха  лине  в  небосинь...

                         15.09.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890980
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2020

Ми різні по крові ( слова для пісні )

Ой,  скажіть  ромале,  що  маю  робити,
Горю,  закохався,  всі  думки  про  неї,
Лебідка-  красуня,  я  ж  не  зможу  жити,
Уві  сні    щоночі,    несу  орхідеї

Ой,  як  би  ж  то  знала,    що  причарувала,
То  може    б  кохала,      як  нічка  зоріла,
Соловей  співав  би  і    ти  цілувала,
Щоб  ми  йшли  пліч-  о  -  пліч  доленька  веліла.

Думка  немов  хвиля,  море  лазурове,
Чи  зірку  спитати,  світить  ясно  –  ясно,
Чому  сни  тривожиш,  що  ж  робиш  любове!
Душеньку    бентежиш  -  ти  мені  навмисно?

Вишневий  світанок,  умлівають  роси,
Подарую  квіти  й  серденько  в  придачу,
Я  горю  бажанням  розплітати  коси,
Ні,  з  горя  нап`юся    та  й  гірко  заплачу.

Схил  крутий,  долина,    вогнище  палає,
Зорі  між  хмар  чорних    -    розбрелися  долі,
Циган  у  спокусі,  гітара  ридає,
Нам  разом    не  бути  -  ми  різні  по  крові.

                                                                                 05.10.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2020

В обіймах з осінню

 
   Сміливий  вітрисько,  вихором  літав,
Над  лісом,    у  гаю,  впевнено  вештав,
Та  втратив,  при  долині    свою  силу,
Стрів  осінь  -    панянку,  красуню  милу.

Тихенько,  вміло,    грайливо  заводив,
 У  танці  такт  між  нотами  знаходив,
Вона  вуаллю  вишитою  вкрила,
Упевнено,  щойно  ж  тож  замала  крила.

 Багряне  мереживо  всюди  ткала,
У  златі  фарби,  землю  прикрашала,
 Ховала  погляд,  свій  сором`язливо,
Червоний  колір,  раптово,  сміливо,
 Під  ноги  вітру  впевнено  стелила,
Йому  моргала  та  й  розвеселила…

Міцні    обійми,  вже  щасливий  співав,
Цілунок  –  солод,  сховався  поміж  трав.


                                                                       01.10.20р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2020

День розлуки нині… (слова до пісні)

Пролітала  птаха,  низько  над  водою,
Приспустила  крила,  вмилася  сльозою,
Зарябила  річка,  хвилі    в  жабуринні,
Ой,  щемить  під  серцем  -  день  розлуки  нині.

Вітерець  гойдає,  серденько  тріпоче,
Далека  дорога,  відлітать  не  хоче,
Й  покидать  гніздечко,  де  зросла,  раділа,
Де  посеред  ночі,    зіронька  ясніла.

Як  стрічала  ранки,  весело  співала,
Злітала  до  неба,  землю  прославляла,
Їй  рясніли  роси,    мережки  сріблясті,
Добре  тут  жилося,  купалася  в  щасті.

Чарівній  калині  й  сонечку  всміхалась,
Привітно  віталась    і  в    промінні  гралась,
Тішилась  землиці      в  пишнобарвних  квітах,
Сумніви  ховала    в  зависоких    злетах.

Пролетіло  літо,    осінь  сизокрила,
З  хмарами  густими  небеса  накрила,
Прийшов  час  прощатись  -  відліта  в  зажурі,
Вірю  -  знов  прилинеш,  пройдуть  зими  –  бурі.

Пролітала  птаха,  низько  над  водою,
Приспустила  крила,  вмилася  сльозою,
Зарябіла  річка,    хвилі  в  жабуринні,
Ой,  щемить  під    серцем  -  день  розлуки  нині.

                                                                                   13.09.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890118
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2020

Зустрічаємо ранок

Звабливе  небо,    витівкам  тішусь,
Хмари  мурують  величний  замок,
Сонце  грайливе,  всміхнулась  свіжість,
Ми  вдвох  йдемо,  зустрічаєм  ранок.

Лише  миттєвість  і  блискавиця,
Сплела  мережку  з  вогню  й  злата,
І  громовиця  -    млада  дівиця,
Пронеслась  ехом,  немов  соната.

Хмар  дивний  замок,  розбивсь  на  дрізки,  
Пелена  сіра  -  дощова  злива,
На  коні  наче,  тримає  віжки,
Десь  там  далеко,  стрімка,  смілива.

Міниться  небо  і  ми  радієм,
Білі  хмаринки  -  пінисті  хвилі,
Веселка  грає,  серденько  мліє,
В  золоті  лиця,  дуже  щасливі.

 Ненько  природо,  ми  немов  в  казці,
Сонце  ласкаве,  взяло  в  обійми,
Хмари  будують  нові  фортеці,
І  у  нас  дощ  піде,  грілось  серце.

                                                                 26.09.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020

Останній політ

Курсанти  проснулись,  ще  на  світанні,
Емоції  ,  розмови  про  навчання,
Політ  ,  так  прикро,  для  них  став  останнім,
Відлунням  пронеслось  чиєсь    ридання.

Скажи,  за  що  Боже,  соколів  забрав?
Які  ж,  мають  провини,  то  ж  молоді,
Служити  Батьківщині,  кожен  з  батьків  навчав,
Ніхто  не  чекав,  вкрай  печальних  подій.

Схилила  голову,  сльози  полинні,
Мати  у  відчаї,  не  вернеться  син,
За  катастрофу,  чи    й  знайдуться  винні,
Хто  відповість  за  біль  й  неспокійні  сни?
Скажіть,  як  далі,без  сина  жити  їй?!


                                                           27.09.2020р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2020

Всупереч долі

Зріжу  троянди…  я    на  світанку,
Всупереч  долі,    маєш  коханку,
Якби  ж  відчув,  так  боляче  нині,
Всі  сподівання  тепер  марні.

Скажеш  влюбився,  як  той  хлопчисько,
Більш  не  спитаєш,  чому  так  низько,
У  очах  впав  й  гаснеш  -  це  ж  блюзнірство,
Де  ж  те  кохання,    гордість,  партнерство?

Чоловік  скажеш?  Схоже  ганчірка,
Тебе  оцінить,  із  часом    жінка,
За    брехню  й  зраду,  теж  не  пробачить,
Між  нас  навік,  ниті  обірвались.


Сумнів  відкину,  зріжу  троянди,
Сенячним  ранком,  всміхнусь,  як  завжди,
У  чарівнім  цвіті,  є  надія,
 Віра  в  удачу,  не  знасне  мрія,
Ще  покохаю…  серце  зігрію,
Не  уярмить  у  бран  ейфорія!

                           (бран-  полон)

                                                                 13.09.2020р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2020

Из жизни алтарника ( поэма 18+)

Храм  Божий,  виден  у  речушки….
Вьётся  узкая  тропа,  средь  деревьев,  густых  трав,
Ветер  воет,  рвёт  так    жесток  -  показывал  свой  нрав,
Со  щеки,  слёзы  стирая,  не  печалься  уж  ты,
Словно  рядом  вздыхает,  в  уши  режет-  не  грусти!
Как    печаль,  унять  в  душе?  Ведь  Она,  совсем  рядом,
Он    влюблён,  так  давно,  покорила  его  взглядом.

Её  взгляд,    ведь  так  нежен,  словно  наваждение,
Кабы  знала,  как  ему  тяжело  терпение.
Словно  нимфа,  прекрасна,  с  зелёными  глазами,
Ах,  греховны  мысли,  что  может  быть  между  нами?
Мужскую  похоть,  как  стерпеть?  В  жилах  закипает  кровь,
                               Так  упасть!  О,  Боже-  Боже,  ведь  это  грех  какой!
Уж  прощение  просить  бы,  тело  пылает  вновь,
Цветок  летний,  молодушка,  с  ней  грех  познать  любовь.

Он  алтарник,  не  молод,  знает,  надо  устоять,  
Уж  увидев,  вздохи,  как  притяжение  унять?
Ей  лет  двадцать  наверное,  может  чуть  побольше,
Что  за  мысли  да  блудные,  прости  меня  Боже!
Признать  стыдно?  Да,  ведь  мне    уже  давно  тридцать  пять,
До  поры,  этой,    одинок,  увы,  девственник  я.

Летний  вечер,  тёплый,    в  полусне,  в  лёгком  тумане,
Уж  проходит  служба,  людей  нынче  много  в  храме,
Озабочен,    он  для  батюшки  правая  рука,
Она  здесь  и  для  него  же,  это  просто  мука.
Как  берёзка,  стройная,  стояла    в  уголочке,
Так  желанна,  красивая    в  беленьком  платочке,
Её  губы  шептали,  взор    устремлён  к  иконе,
Но  на  миг  какой  –то,  уж  застывшая  в  поклоне,
Показалась,  совсем  хрупкой,  очень  одинокой,
Я  прошу,  судьба,  ну  не  будь    же  такой  жестокой!

Не  уж  –  то,    ты  никогда  не  сможешь  меня  понять,
Я  страдаю  -    горю  желанием  её  обнять.
Ему  полно,  ведь  странным  было  сегодня  принять,
Одна    нынче,  без  матери,  очаровывал  взгляд.
Грешны  мысли,    а  может    после  службы,  мне  вдруг  взять,
Посмелее    подойти    к  ней.  О,  Всевышний,  нет  –  нет!
Так  давно,  в  душе  бушует  ураган,  цунами,
Я  на  службе,  грешно,      это  пропасть  между  нами.

Отслужив,  вторично  молился,  покаяние,
Ах,  как  жаль,  что  мне  нельзя  позвать  на  свидание,
Но  одежду  сменив,  уж  поторопился  за  ней,
Снова  мысли    коварны,  он  как  среди  двух  огней.
 И  догнав,  вдруг  так  нежно,  едва  руки  коснулся,
Блески  глаз,  всё  же  стесняясь,  слегка  улыбнулся.
Изумлённая,  что  он  совсем  уж  рядом.-  Одна,
-Не  боишься,    ты  идти,  даже  не  светит  луна?!
Уж  довольно,  сегодня  служба,  так  долго  длилась,
Невзначай,  глазами  хлопая,    пред  ним  склонилась,
-Я    ведь  знаю,  завтра  отмечаем  праздник  большой,
Мой  дом  рядом,  ну  уж  коль  ты  пришёл,  пойдём  со  мной.

Одна    в    доме,  а    мама  нынче  в  ночь,  на  работе,
Берёт  дрожь,  боюсь  -  не  горит  свет  на  повороте.
Замолчала,  словно  ждала,  что  теперь  скажет  Он,
Очень  близко,  сразу  зазвонил    чей  -  то  телефон,
Содрогнулась    и  плечом  коснулась  его  плеча,
Он    уж  так  волновался,    поцеловал  сгоряча.
 Она  нет,    совсем  не  сопротивлялась,  поддалась,
Ведь  ждала,  страстно    желала,  наконец    дождалась,
В  руках  таяла,    так  же,  как    белый  снег  под  солнцем,
 Пусть  что  будет,    а  может  быть,  всё  и  обойдётся.

Он    так  голоден  и  соблазнён,  забыл  о  грехах,
Уж  тонул,    в  её  счастливых,  удивлённых  глазах.
 Но  узка  тропинка,  губы  слегка  касались  губ,
Что  за  нежность,  ласка,  невзначай  охмелела  вдруг,
Тишину  в  улочке  вдруг  нарушил  стук  калитки,
Чтобы  ей,  свою  дверь  открыть,  не  надо  визитки.
Не  боясь,  так  страстно    в  глаза,  посмотреть  посмела,
 И  того  не  зная,  что  на  лице  побледнела,
Привлекательные  губы  тихо  прошептали,
-  Но  ведь  мы,    хотели  этого  и  давно  ждали,
Эти  чувства  пылают,  намного  сильнее  нас,
Восторгался,  замирая,  не  смог  отвести  глаз.

Растерялся,  когда  вдруг  рубашку  расстегнула,
 И  ладонью  тёплой  коснулась  лба,  улыбнулась,
Задрожала,  словно  оторвавший    лист  на  ветру,
Только  миг  –  он  снимая,  разбрасывал  одежду.
Два  чуть  твёрдых  соска,  ощупь  волосатой  груди,
-Ты  не  бойся,  любовью  нынче,  меня  награди.  
Уж  румянец,  лёгкий  на  лице,  коснулась  плоти,
Не  стесняясь  изнемогала,  душа  в  полёте,
Он    всё  понял,  хотела,  так  ждала,  совсем  не  прочь,
Не  знал  женщин,  бурен  порыв,  прекратить  уж  невмочь.
К  бедру  тронулся,  возбуждал  губы,  ласкал  рукой,
Сгоряча  шептала,  -  О  ,  мой  милый,  мой  дорогой.

При  объятиях,  едва  смог  к  кровати  поднести,
Едва  слышно,-Я  знаю  что  грех,  но  меня  прости,
Ждала  долго  и  буду  любима  только  тобой,
Ты  не  бойся,  делай  всё,  что  пожелаешь  со  мной,
 Посмелее,  наверняка  уж  давно  мужчина,
В  чём  же  дело,  ненаглядный,  какая  причина?
-Я  алтарник,  ты  правда,  вот  так  доверяешь  мне?
-  Я  согласна,  почему  не  веришь  в  нашу  любовь?
К  её  плоти,  нежно,  ласково  коснулся  рукой.
Уж  в  глазах,  страстный  блеск  и  манящий,  жаждущий,  взгляд,
-Ты  так  сладостна,  дорогая,  не  до  слов  сейчас,
Под  влиянием  блаженства,  эмоций,  сильных  чувств,
Тел  слияние,  жаждущих  тепла,  влюблённых  душ,
Извивался,  в  соблазне  дрожал,  в  голове  шум,  звон,
Дождалась,  уж  словно  в  тумане,  её  тихий  стон.

Он  достиг  желанного,  сорвал  цветок  весенний,
Уж  подобна,  словно  в  неволе    Жар  птица  в  клетке,
И  от  неги,  ослабшая,  слегка  трепетала.
О  как  сладки,  минуты  любовных  увлечений!
Тихий  шепот,  -Любимый,    ты  лучший  на  всём  свете!
Младым  телом  любуясь,  Он  с  азартом  целовал,
Сам  хмелея    и  улыбаясь,  снова  привлекал.
Какой  раз,  опьяневший,  шептал,-Только  ты  мой  свет!
И  без  слов,  обещаний,  любя  встречали  рассвет.
Вновь  касаясь,  упругой  груди,  со  страстью  ласкал,
Поцелуи  манят,  уж  в  какой  раз  изнемогал,
От  слов  тёплых,  тихих,  она  словно  растворялась,
Как  дитя,  с  ним  игралась,  сильнее  прижималась.

Но  будильник,  вдруг  о  времени,  двоим  напомнил,
Как  некстати,  зачем  нарушил  желанный  покой,
Её  губы,  ведь  даже  сладостней    чем  мёд  и  он,
 Вновь  с  азартом,  пылая    желание  исполнил.
Лёжа  рядом,    с  душевным  трепетом,  он  произнёс,
-  Очень  счастлив,  -хочу,  чтобы  ты  об  этом  знала,
Ты  давно  собою  –  на  всю  жизнь  очаровала.
Нежно  пальцами,  его  губ  коснулась,  сказала,
-Знаю  в  праздник,  мы  согрешили  –  себя  спасала,
В  храм  ходила,    очень  часто  только  ради  тебя,
Я  ждала,  думала  без  тебя    уж  сойду  с  ума,
Коль  хоть  раз,  мой  милый,  ты  не  поцелуешь  меня,
 И  внимания  не  обратишь,  не  коснёшься  рук,
Да  и  коли,  ты    бы  знал,  какие  это  муки!
Теперь  знаю,  какой  ласковый  и  мной  любимый,
Эту  ночь,  и  наш  чудный  вечер,  неповторимый,
Совсем  нету  в  моей  душе    никаких  сомнений!
Я  люблю!  Поэтому  тебя  попрошу  поверь,
Ты  так  нежен,  я    лишь  твоя,  до  конца  своих  дней,
Вот  сегодня  в  мир  любви,  смог  открыть  для  меня  дверь.

Одевался,  -Любимая,  знаю  вдвоём  грешны,
Но  пусть  Бог,  только  услышит  нас,  думаю  простит,
Настрадались,  ведь  он  же  с  небес    всё  это  видит,
На  земле,  каждый  из  нас,  по  жизни,  свой  крест  несёт,
Не  уж  он,  не  милостив,    я  надеюсь  нас  поймёт.
И  обняв,  поцеловал,  не    торопясь,    уходил,
Она  вслед,-  Дорогой,  меня  собой  ты  покорил,
Пусть  простит  нам  Бог,  нынче  оградит  от  всяких  бед,
Прослезилась,  восхищаясь,  смотрела  ему  вслед.

Не  посмела  пойти  в  храм  Божий    и  помолиться,
После  бурной  ночи,  ведь  надобно  освежиться,
У  иконы  попросила  прощения  за  грех,
Волновалась,  уборка  в  доме  не  пошла  во  вред.
Скоро  мама  придёт,  ах,  только  бы  не  узнала,
Вспоминая,  что  было,  в  душе  каясь,  страдала,
Сладок  грех,  да  вряд  ли  кто-  то  сможет  меня  понять,
Ведь  стерпеть  так  тяжело,    то  желание  унять.

Уж  старалась,  совершить  облик  спокойной  лани.
В  храме  празднично,  всё  приукрашено    цветами,
 И  весь  пол.,  устлан  благоуханными  травами,
Все  в  нарядной  одежде,  радостны  прихожане,
Есть  знакомые,  считать  одни  односельчане.
Улыбаются,  в  руках  держат  ветви  берёзы,
По  серебряным  вазам,  тёмно-  красные  розы.
Поздравляя,  батюшка  всех  окропил  водицей,
Уж  из  храма,  люди  выходили  вереницей.

 Он  сегодня,  всё    сделать  вовремя  не  успевал,
   В  мольбе  с  хором,  прощения  просил  и  подпевал.
По  нему,  всё  же  видно,  что  ведь  что-  то  случилось,
О  дитя,  как  жаль,  но  неужели  ты  влюбилось?
Какой  раз,  на  него  батюшка  вновь  строго  смотрел,
Держишь  в  тайне?  О,  Бог  мой,  ну  погоди,  как  посмел?
Тронуть  женщину,  ведь  надобно  разрешение,
Иль  забыл?  О,  Господи,  что  за  поведение?
В  храме  пусто,  постепенно  догорают  свечи,
Уж  озлоблен  батюшка,  вдруг  взял  его  за  плечи,
-    Ну  давай,  сознайся,  ты  нынче  дома  ночевал?
-Знаю  грешен,  прости,  уж  ему  руку  целовал.

Покраснев,  сразу  упал  на    колени  перед  ним,
-Прости,  каюсь!  Я  не  смог  сдержаться,  был    победим.
И  за  грех,  обещаю  молится  и  день,  и  ночь!
-Что  влюбился,  от  меня  посмел  скрыть!  Да  пошёл  прочь!
Ты  скажи,  как  искупить  пред  Богом,  тобой  вину?
-Я  прошу!  Не  рви  мне  душу,  как  тонкую  струну,
Этот  грех,  ведь  буду  нести  до  конца  дней  своих,
 И  поверь,    за  все  грехи,  отмолю  за  нас  двоих.
О,  Всевышний!  Подскажи    как  научить  молодых?!
Ты  попросишь  у  него  и  у  сорока  святых,
Снисхождения.  Лишь  вода,  ни  соков,  ни  борщей!
-Знай  тебя,  я  закрою  на  сорок  дней  и  ночей!

Лишь  окошко  и  то,  не  поглядеть,  так  высоко,
Так  тревожно  в  душе  и    вновь  на  сердце  нелегко,
Он  молился,  не  отдыхая  библию  читал,
 Мысль  о  ней,    его  не  покидала,  больно  страдал,
За  любовь,  надо  бороться  -  завсегда  понимал,
 Но  не  думал,  что  предстоит  долгая  разлука,
Столько  дней,  её  не  увидеть,  какая  мука.
А  вдруг  время,  к  счастью,    очень  быстро  пронесётся?
А  кричать,  просить,  этим  ничего  не  добьётся.
Все  сомнения,  как  оковы,  тяжело  дышал,
Как  она?  И  Он  снова  о  поцелуях  мечтал.
 Почему,  скажите  ночи,  тёмные,  длинные,
Ведь  у  нас,  намерения  благие,  чистые,
Мной  любима,  хотя  бы  на  миг  увидеть  тебя,
Что  случилось,  пойми,  я    во  всём  виню  лишь  себя.

В  полумраке,    тяжело  оторваться  от  смуты,
Очень  долгие,  тянутся  секунды,  минуты,
Где  же  ты,  солнце?  И  день  словно  ночь,  и  ночь  как  день,
       В  душе  боль  и  от  свечи  часто  содрогалась  тень.
Как  всегда,  рано  утром  ясно  солнце  вставало,
День  ушёл  и  уж  слегка  сердечко  ликовало,
Читал  библию,  повсюду  эхо  разносилось,
Но  сон  краток,  и  совсем  ничего  не  приснилось.
 В  полнолуние,  душа  разрывалась  на  части,
Скажи  Боже,  за  что  и  почему  я  несчастен?
Бил  поклоны,  отчаивался,  часто  уставал,
         Но  опять,  брал  в  руки    «Божье  слово»,  снова  читал.

           Уж  с  утра    в  окошке,  будто  малость  посветлело,
Лёгкий  шорох,  внезапно  тихо  дверь  заскрипела,
Ночь  не  спал,  от  мыслей    в  жилах  кров,  словно  кипела,
Есть  надежда,  ведь  сегодня  день  -  был  сорок  первым,
Он  уж  очень  похудевший  и  выглядел  бледным.
Взор  уставший,  всё  на  дверь,  батюшка  на  пороге,
- Я  сознаюсь    честно,  от  тебя  просто  в  восторге,
 Как  дела?  Молись  дитя,  Ну  что  скажешь  мне  теперь?
Испытание,  скажу  выдержал  образцово,
Полагаю,  всё  понял  читая  Божье  Слово.
Их  беседа  продлилась,  не  меньше  чем  часа  два,
Видел  смутно,  внезапно  закружилась  голова,
Умываясь  потом,  на  ногах    едва  держался,
Устояв,  уж  кивнув  головой,  Он  соглашался.
Прикасаясь  руки,  не  отводя  от  него  глаз,
- -Ну  пошли!  Знай,  я  тебя  прощаю,  на  первый  раз,
Поспешим,  речей  довольно,  все  так  давно  ждут  нас.

Спешит  время  и  вот,  Он    уже  на  службе  снова,
Что  поделаешь,  ну  коль  судьба  так  сурова,
Грусть  разлуки,  душа  страдает,  тяжело  больна,
В  храме  пусто,  очень  часто  пугает  тишина.
Идёт  служба,  Он  искал  глазами,  где  же  Она?
                                                   И  вот  вдруг,  уж  в  который  раз,  её  не  находил,
Я    бы    в  жизни,  только  её  одну  ценил,  любил,
И  страдал,  при  свечах    много  раз  с  книгами  дружил,
Иногда,  даже  себя,  неожиданно  жалел,
Но  спросить  о  ней  мать,  Он  постеснялся,  не  посмел.
Ведь  не  знал,  что  ей  младой  столько  пришлось  пережить,
Мать  узнала  бы  позже,  ведь  нельзя  было  бы  скрыть,
Ей  сквозь  землю,  взять  бы  провалиться,  просто  не  жить!
В  храм  идти,  совсем  не  хотелось,  в  себе  закрылась,
         Пусть  Она,  мышкой  бы,  в  одиночестве,    зарылась,
           Столько  выслушать  унижений?  Вот  бы  поплакать,
               Молча  слушала,  на  душе  горестно  однако.

 Но  со  временем,  путь  далёк,  её  ждала  родня,
Ведь  под  сердцем,  желанное  дитятко  носила,
Потому,  вот  мать  всё  так  за  неё  и  решила,
Чьё  дитя?  Но  Она  молчала,  в  тайне  держала,
Так  вдали,  ровно  четыре  года  проживала.
А  мальчонка,  какая  радость,  родился  на  свет,
Время  шло,  казалось  быстро,  позади  пару  лет,
На  него,  сынок  похож,  те  же  глазки,  улыбка,
     Но  не  знал,  ведь  Он,  что  где  -  то  подрастал  сынишка.
Возвращаюсь,  пора  домой,  -  говорила  себе,
Кто  отец,  пускай  пока  сберегу,  будет  секрет,
Ведь  же  мысленно,  всегда  любимый,    я  с  тобою,
Часто  плачу  по  ночам,  скажу  правду,  не  скрою.

И  вдруг  боль,  словно  стрела  пронзила  её  сердце,
А    быть  может,  ты  совсем  не  был,  во  мне  уверен?
И  другую,    давно  в  тёплой  постели  ласкаешь,
Обо  мне,  увы,  даже  совсем  не  вспоминаешь.
Я  приеду  и  в  храм  уже  с    нашим  сыном  приду,
 Но  не  знаю,  иль  на  радость  будет,  иль  на  беду,
Ведь  мальчонке,  пришло  время,  скоро  идти  в  школу.
Сам  увидишь  ты  его  и    думаю  все  поймешь,
Как  то  вечером,  даже  может,  к  нам  в  гости  придёшь,
Коль  судьба,  то  в  небе,    звёзды    соединяются,
Я  надеюсь,  что  мы  вместе  найдём  своё  счастье.

Но  шло  время,  Он  уже  стал  совершенно  другим,
Его  мысли  о  том,  что  Бог  уж  давненько  простил,
Отболела  душа,  всё    бурной  рекой    отнесло,
И  любить,  Он  решил  лишь  Бога,  больше  никого.
Та  поездка  в  Харьков,  довольно  изменила  жизнь,
И  в  дорогу  батюшка  благословил,-    Ну  трудись!
Проучившись,  в  большой  духовной  семинарии,
Лишь  теперь  понял,  что  ожил,  что  не  в  изгнании,
И  столь  радостный,  Он  вскоре  возвратившись  домой,
На  служении    в  храме,  окунулся  с  головой.

И  заканчивалось  злато  -  солнечное  лето,
А  сердечко,  то  её,  ещё  прошлым  согрето,
Ранним  утром,    были  слышны  колоколов  звуки,
Получить,  благословение  на  все  науки,
Держа  сына  за  руку,  волнуясь,  в  храм  спешила,
Ведь  сюда  и  сама  раньше,  приходить  любила.
Вот  с  тропинки,  они  спустились,  у  ворот  храма,
На  мгновение,  ей  показалось,  что  Он  замер.
Но  с  машины,  не  озираясь,  выходил  смело,
Увидала,  а  его  лицо  вдруг  побледнело,
Тот  блеск  глаз,  наверно,  вспомнилось  искушение,
Показалось,  сердце  едва  не  выскочит  с  груди,
Он  сдержался,  себе  мысленно    повторял  –  иди!
Ты  же  библию  читал,  нас  Бог  учит-  потерпи!    

Люди  смотрят,  видишь  на  тебя,  нынче  ждут  в    храме,
Ты  стал  батюшка,  они  со  всей  душой  в  поклоне,
Коль  душа  и  до  сих  пор,  пылает  в  адском  огне,
И    закрыв,  машины  дверь,  Он  поклонился  ко  всем,
Торопился,  вскользь  посмотрев,  всё  же  сказал,-  Мир  Вам!
По  ступенькам,  как  будто  убегал,  поднялся  в  храм.
Проводил  службу  и  мельком  посматривал  на  всех,
Прекрасна,  как  и  раньше,  стояла  в  уголочке,
Лишь    маленько  пышней,  в  том  же  беленьком  платочке,
Рядом  с  нею  стоял,  милый,  небольшой    парнишка,
Мысль  терзала,  а    быть  может  это  мой  сынишка?
Удержался  как  мог,  не  показал    волнение,
Ребятишек,  Он  благословлял  на  учение.

Уж  причастие  свершилось  и  все  расходились,
Но  её  мучили  мысли,  словно  раздвоились.
Иль  идти,  а  может  остаться,  с  ним  наедине?
Узнал  сына?  О  Господи,  а  если  глядишь  нет?
Горьки  слёзы  от  переживаний  и  печали,
Интересно,  какой  путь  для  нас  звёзды  избрали?
После  службы,  Он  просто  уехал  на  машине,
Вслед  смотрела,  но  остановила  взгляд  на  сыне,
Мысли  душу  казнили,  казалось  рвут  на  части,
Что  нам  Бог,  не  простил?  Не  уж  потеряли  счастье?

Но  уж  вскоре,  домой  спешила  с  библиотеки,
 Вдруг  сигнал  машины,  Он  вмиг  открыл  две  дверцы,
И  внезапно,  заставил  её  чуть  встрепенуться,
- Я  не  думал,    что  дороги,  вновь  пересекутся,
Хотя    очень  часто  приходила  ко  мне  во  сне,
Уж  взволновано,-  Мы  поговорим  наедине?!
Взгляд  терялся,  присела,  смогла  спрятать  гордыню.
 И  машина    тронулась,  ехал  к  реке  поближе,
-Не  гони,  ты  уж  так,  попрошу  чуть  -чуть  потише,
 Может  хочешь,    мы  можем  поехать,  прямо  ко  мне!
Руль  сжимая,  удивился  и  густо  покраснел,
Ну  подобно,  что  -то  поднял,  повернуться  не  смел,
Заглушив,  двигатель  машины,  страстно  поглядел,
-Ты  прекрасна,  как  алый  цветок,  но  скажу  в  ответ,
-Я  прошу,  прости,  любимая!  Мне  так  жаль,  но  нет!

Те  слова,  как  гром,-    Тогда    пропала,  так    внезапно,
Злился  батюшка  и  меня  в  комнатушке  запер,
Я  страдал,    за  грех,  за  своё  непослушание,
Днём  и  ночью,  в  полумраке,  читал  Слово  Божье,
Был  наказан,  в  призрении,  на  долгих  сорок  дней,
Для  того,  чтобы    стал  ответственным  и  был  мудрей,
Ведь  просил  ,  я  за  двоих,  прощение  у  Бога.
Она  слушала,  голову  склонив,  -А  как  же  я?
Он  серьёзен,  словно  все  её  мысли  прочитал,
Говорил  волнуясь,  но  не  торопясь,  продолжал,
-Я    в  надежде  страдал,  почти  два  года  ожидал,
Очень  часто  в  храме  матушку,  в  здравии  видал,
Ты  прости,  но    поэтому    за  тебя    не  спросил,
Мне  разлуку  перестрадать,  едва  хватило  сил.

А  потом  была  учёба,  теперь  на  службе  я,
Ты  пойми    и  поверь,  не  отрекаюсь  от  тебя,
Лишь  одну,  тебя  любил,  клянусь,  век  буду  любить,
Я  посмел  с  тобою,  один  бокал  вины  испить,
И  за  грех  расплачиваться,  теперь  буду  один!
Вдруг  так  резко,  она  с  силой,  его  за  руку  взяв,
-Ты  ослеп,  рядом  со  мной,    что  мальчонку  не  видал?
Ведь  у  нас  с  тобою,  уж  подрастает  сынишка!
Её  нежно,  двумя  руками,  Он  взял  за  плечи,
-Не  смогу!  Любимая,  оставь,  к  чему  все  речи,
И  пойми,  женщин  не  иметь,  я  Богу  поклялся,
Лишь  ему,    до  конца  дней  своих,  верным  остался.

Спелой  вишенкой  стала,  у  тебя  будет  семья!
Но    тут  вдруг,  покатились  слёзы  по  его  щекам,
-Ну  прости!  Я  знаю,  очень  больно  пережить  нам,
Но  дороги,  мне  назад  уже  нет,  прошу  пойми,
Лучше  сына,  ты    в  церковную  школу  приведи,
Я  обязан,  не  откажусь  от  кровушки    своей,
В  жизни  встретишь  -  хорошего  человека,  друзей!
-Отпусти!  Скажи  зачем  ты  нас  обеих  мучишь!?-
 А  как    боль  нести,  от  человека  когда  любишь?
Очень  громко  и  даже  злобно  крикнула  она,
Сказав  резко,  словно  в  момент,  оборвалась  струна.
В  этот  миг,  Он  так  нежно  прижимал  её  к  себе.
-Согласись,  я  благодарен  тебе,  нашей  судьбе,
Ты  моя  любовь!  Если  я  вознесусь  в  небеса,
В  моей  памяти,  одна  останешься  навсегда.
И  когда,  моя  душа  будет  среди  тёмных  туч,
Будешь  ты,  как  светлый,  желанный,  нежный  солнца  луч!

Но  сейчас,  презирай  меня  и  перестань  любить,
Так  обеим,  нам  будет  полегче  всё  пережить,
Когда  сын  подрастёт,  я  всегда  помогать    буду!
Он  пойдёт,  уж  только,  по  своей  жизненной  тропе,
Повзрослев,    я  всё  же  надеюсь,  не  упрекнёт  мне,
И  рассчитываю,  меня  узнает  и  поймёт.
От  объятий  освободилась,  она  поняла,
Что  им  вместе,  не  быть  и  вдоль  дороги  побрела,
 Но  машина,  очень  медленно  ехала  за  ней,
До  сих  пор  Он  влюблён.  Этот  голос  словно  ручей,
-Увы  жизнь  такова!  Встречей    остался  доволен.

***
Прошло  три  года….
Он  в  храме,  весел,  радуется  душа,
Ведь  нынче,  крестил  славного  малыша,
Родного  брата  сынишки  своего,
И  это,  уж  стало  счастьем  для  него,
Сиянье  глаз  и  на  сердце  так    легко,
Она  любима  -  значит  всё  хорошо!
-Спасибо  Боже!    Меня  услышал  ты!
Я  буду,  за  всех  отмаливать    грехи!
Прошу  поверь,  теперь  твой  раб  навеки!

***
Алта́рник  (служитель  алтаря)  —  именование  мужчины-мирянина,
помогающего  священнослужителям  в  алтаре.

От  автора;
Прошу  меня    простить,
за  мысли    откровенные,
Из  жизни,  не  выбросишь,
чувства  сокровенные.
И  кто  любил,  был  любим,
думаю  не  осудит,
Мы  знаем,  все    грешны…
 Ведь  не  живём  без  прелюдий.

                                                       22.  09.  2020  г  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889424
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.09.2020

Осінь пришвидшує ходу

Панянка  осінь,  пришвидшує  ходу,
Плескає  фарби  по  всій  землі,
А  я  немов  у  літі  живу,
Тону  у  сонячній,  теплій  імлі.

 Й  молодий  ясен,  зеленавий,
Змінить  не  хоче,  одежину,
Хоч  й  обійма,  туман  ласкавий,
І  сповива,  немов  дитину.

А  на  бузочку…    всі  листочки,
Від  сонця  зайчиків,  гойдають,
Павук  -    завада…    плів  нитки,  
Та  все  ж  цілуночки  сприймають.

Осінь  пришвидшить  свою  ходу,
 Піддавсь  спокусі  старенький  клен,
Ранком  таїв  сердечну  журбу,
Почервонів,  засоромивсь  вщент.

Чарівна  осінь  сипле  злато,
І  зіркам  втіха  в  тиху  нічку,
Адже  ще  планів,  так  багато,
Ще  розмалює  ліс  строкато,
А  я  потішусь,  цій  майстрині.

                                         20.09.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889328
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2020

До чого йдемо…

До  чого  йдемо,  любі  друзі?
Гуляє  привид  по  окрузі,
 Зневіра,  настрій  до  життя  ,
Довіку    вимучене  буття?

Колись  давно  станки  гуділи,
Всміхнені  лиця,так  раділи,
Люди  трудились  і  старались,
На    життя  краще,  сподівались.

А  нині  ж  вітер  завиває,
Немов  голодний  вовк  шукає,
Що    розтрощити  в  його  силі?
Старим    спинити…  не    в    їх  стилі.

Із  сумом  дивляться  на  зорі,
Що  кляті  творите,ви  морди  ?!
І  защемить  серденько  в  когось,
А  хтось  загне,  матюк,  аж    вголос.

Це  все  здійметься  в  піднебесся,
Розвіє  вітер  з  пересердя,
Були  часи,  співав  з  станками,
А  хто  загоїть,  людям  рани?

А  трудівниця  в  фартушкові,
Шука  надію  в  кожнім  слові,
Мо»  не  зруйнують,а  відновлять,
Напевно  ні,  то  все  лукавлять.

І  гірка  скотиться  сльозина,
Мабуть  покине  дім  дитина,
Й  поїде  в  найми  виживати,
А,  як  же  батько,  як  же  мати?

 Як  же  династія,  надія?
А  чи  й  здійсниться  батьків  мрія,
Зморена    ненька,  аж  заплаче,
Життя  набридло,  як    собаче.

Здригнуться  хмари,  темно  сині,
По  цехах  всюди,    чорні  тіні,
Стечуть  з  дощем,  підмиють  стіни,
Прийме  земля  -  цей  жах,  руїни.

Як  те  чиєть  зламане  життя,
Чому  нема  в  ньому  майбуття,
За  все  це  хто,  відповість,  скажіть?  
Хто  країну,  вчив  так  не  любить?

Щоб  довести,  все,  аж  до  краху,
Чому  не  йдем,  ми    іншим  шляхом?
А  вітер  чує,  притих,  мовчить,
Люд  у  тумані,  неначе  спить,
Скажіть,  як  можна,  так  далі  жить?

Люди  просніться,  врешті  від  сну!
Себе  спасіть  і  всю  родину!
І  нашу  славну  Україну!


                                                             12.09.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020

Поїздка ( проза)

         Ясний  сонячний  день…  блакитно-синє  небо,  деінде    по  ньому  пливуть  пухкі  білі  хмаринки.  Траса  немовби  чорне  полотно,  залишилась  позаду.  
 Уздовж  посадки,  на  невеликій  швидкості  по  грунтовій  дорозі,  помітний  рух  машини.  Роман  задивляється  вдалину.    Очі  вражає  блиск  дерев,  торкається  душі,  придає  радості.  По  іншу  сторону  дороги  хлібне  поле,  вже  доволі  налиті,  ледь-ледь,  ще  зеленаві  колоски.  Від  вітру,  вони  гойдаються  подібно  морським  хвилям.
 Яка    ж  краса!  Ото  б  зупинитись,  насолодитися  цією  красою  та  він  поспішає.Спогади  зігрівають  серце,  хоча  часом  і  чомусь  навіюють  печаль.  Добре,  що  на    сьогодні    і  на  два  дні  поспіль,  дощів  не  передбачається.  Чийсь  потаємний  голос  звав  туди,  де  зріс.  Де  дід  і  бабуся,    і  рибалка.  І  річка    з  тихою  течією,  що  переливається  перламутром.  Й  вражаючі  пів  метрові  соми  та  швидкі,  спритні;  карась,  карп,  плотва.  Де  вздовж  річки    очерет,  як  охоронець  та  й  пахуче  зіллям,  а  між  ними,  на  одній  нозі  дрімаючий  чорногуз.  А  попід    самий  берег,    веселі  балухаті  жаби  каламутять  воду.  До  чого  ж  сміливі    й  непосидючі.  Інколи,    випускаючи  бульки  з  води,  дивним  звуком  порушують  тишу.  Та  лише  хтось  з’явиться  на  березі,  за  мить,  у  воді    наче  їх  й  не  було.  А  пізні  вечори  пахучі  свіжістю,  нектаром  квітів,  трав,  то  насолода,  немов    дурман  охоплює,  сповиває  душу  й  тіло.  Приваблювало  дивне  явище    земної  краси,  коли  ясноокий  місяць  купається  в  річці.  Чи  й  втримаєш  бажання,  вже    там,  наче  з  ним  за  компанію,  плескаєшся,    насолоджуєшся  ніжними  дотиками  води.
   Ну  ось  нарешті,  побачив  старі,  покинуті  хати,  садки  з  напівсухими  деревами.  Хоча  пройшли  роки  та  все  ж  неподалік  від  річки,  ще    на  стовпі  є    лелече  гніздо.  Як  в  ті  часи.  Ось,  хто  не  зраджує  рідного  краю.  Та  де  ж  поділась  та  широка  річка?  Геть  перехопив  подих  від  напруги,  чи    й  вже  висохла?  Аж  серце  йокнуло,  зміліла,  звузилася,  серед  високих  трав  ховається  стрічкою.  В  густому  спориші  ледь  видніється  дорога.  По  обіч  вклоняються  красуні-рожі.  Стежка,  де  та  стежка  до  цвинтаря?  Чи  може  заросла?  Розгледівши,  ні-ні,  при  вході  все  ж  скошена  трава  та  вже  й  помітно  суха.  Що  то  літо,  зранку    сонце  з  вітерцем  зробили  свою  справу.  А  можливо  меншим  був  дощ,  хоча  й  відстань    сто  кілометрів,  здається  й  недалеко.
 Чомусь  несміливо,  з  хвилюванням,  відчинив  двері  машини  й  зробив  перший  крок  на  рідну,  батьківську  землю.  Стара,  сіро-попельнаста  з  коричневими  прожилками,    напівгнила  огорожа  потопає  в    травах,  високих  ромашках  і  синіх  сокирках.  Окинувши  поглядом  навколо,  на  віях  бринять  сльози,  котяться  по  щоках.  Згадав,  як  колись,  неподалік,    крав  в  полі  кукурудзу,  ще  зовсім  молоденьку.  Було  зубами  здавиш  молоді  зерна,    а  там  молоко,  таке    дивне  на  смак.  Бабуся  свариться,  нащо  так  зарано  наламав  качанів  та  бажання  перевершило  всі  сумніви,  хотілося  посмакувати  якнайшвидше.  А  дідусь  хитро  водив  веселими  очима  й  підморгнувши  шепотів,
-  Хай  покричить,  нічого,  таку  вже  можна  зварити,  збити  охоту.
Добрячий  був,  але  ввечері  повчав,  що  красти  не  годиться.  Розповідав,що  колись  і  він  мав  такий  гріх  та  то  ж  все  голодні,  сім’ї  великі.  Було  й      таке,  що  за  качан  кукурудзи    запроторювали  за  грати.  А  об’їждчики  навіть  стріляли  по  людях.  А  зараз,  де  ті  хазяї?  Хто,  що  хоче  й  тягне  собі,  все  мало  і  мало,  хоча    й  живуть  не  в  такій  бідності,  як  раніше.
 Лише  де-не-де  видно  вцілілі  хрести,  а  то  все  більше  травою  зарослі    горбики.  Якби  не  цвинтар,  то  й  не  подумав,  що  то  могилки.  Ледве  знайшов    два    хрести  з  портретами  бабці  й  діда.  Не  встояти  перед  тими  добрими  поглядами  з  фото.  Низько-низько  схиливши  голову,  припав  на  одне  коліно  до  землі.  Привітався,  за  якусь  мить  скам’яніле  обличчя.  Тиснуло  в  грудях,  погляд  в  нікуди,  вголос  прочитав  молитву  і  кілька  раз    перехрестився.
 Думки-птахи  здійнялися  в  дитинство,  вже    гіркі  сльози  відчуває  на  устах.    А  руки,  свою  справу  робили,  поспіхом  зриває  бур’яни.  Здалось  вже  й  посвітліло    навкруги,  то  наче  з  неба    бабця  посміхалась.  Ті  ніжні,  теплі  руки,  що  пахли  хлібом,  немов  торкнулися  його.  А  поряд    сивенький    дідусь,  в  руці  тримає  ложку    з  медом.  Та  чомусь  гірко  на  душі,  стискає  в  горлі,  все  ж  тихо    пролунали  слова,
-    Простіть…  простіть,  що  рідко  приїжджаю.  Рідненькі    я  вас    пам`ятаю.
   Думки  рояться,  спогади,  як  кіно  з  екрану.  Та    наче,    хто  насипав  сіль  на  рану.  Чому  так  сплинув  час?    Здається  і  не  жив.
 До  заходу  хилиться  сонце,  нагадує,  що  час  повертатися.  На  сході  темні  хмари  збиваються  в  справжні  гори.  Чи  грозі  бути?  Тож  не  мало  бути  опадів.  Подумки  з  вітром  розмовляє,  ну  от  вже  бачиш,  я  таки  дістався  села.  А  то  скілька  років  тільки  й  думки,  що  треба  з’їздити,  провідати  старих.  
     Йти  по  стежці,  якої  майже  не  видно,  важко  та  все  ж  дістався  до  машини.  Це  вже    три  роки,  як  залишився  сам,  давно  нема  батьків  й  пішла  дружина  в  інший  світ.  А  діти,  а  що  діти?  В  Європі,  в    наймах,  вже    й  мають  дозвіл  на  постійне  проживання.  А  чи  хто  й  думав,  що  таке  з  Україною  може  статися?  Що  виїжджатимуть  діти,  кидатимуть  рідну  землю,  батьків,  родину.  А  чи  й  знайдуть  вони  стежку,  де  я    буду  спочивати.  Шкода,  що  рідня  похована  не  на  одному  цвинтарі,  всіх    розкидала  доля.
   За  кермом  стурбований,  чомусь  не  заводиться  машина.  Вкотре  мотор  гарчав,  як  тигр  та  все  марно.  З  пакету  дістав    пляшку  води,  умився,  долонею  хлюпнув  собі  за  шию.  Так-  так,  чого  рознервувався,  себе  втішає,  ще  тиск  підніметься,  треба  триматись.
   З  машиною  провозився  майже  дві  години.  Дякувати  Богу,якось  доїхав  до  села.  Та  перші  краплі  дощу  насторожили,  вдалині  ,  раз-по-раз  блискавиця  розрізає  хмари.Але  грім  до  вух  не  зразу  доходить,  тому  й  душу  гріє  світла  надія,  все  буде  добре.
   Ще  кілька  хат  і  він  дістанеться  траси.  А  блискавиця  розгулялась.  Ой,  що  ж  ти,    вгамуйся  громова  сестрице!  Чому  мені  не  даєш  безпечно  виїхати?  Чого  доброго  в  машину  влучиш,  то  ж  поруч  ні  дерев  і    ні  кущів.  Гей,  куди  ж  тікати?  Поспіхом  покидає  машину,  з  парасолею  в  руці,  прямує  до  хат.  Вже  майже  зовсім  темно,    в  хатах  по  вікнах    не  видно  світла.  Не  може  бути,  щоб  нікого  не  залишилося  в  селі.  Поміж    дерев,  в  одній  із  хат,  все  ж  у    вікні  побачив  випромінювання,  миготіння  світла.  Полегшено  перевів  подих,  напевно  телевізор  працює.  Минуло  хвилини  дві-три,    стукає  в  шибку  вікна.  Раптово,  де  й  взялося,  під  ногами  скавулить  маленьке  цуценя    й  тут  же  сховалося  в  свою  комірку.  Дзвінкий    жіночий  голос  топиться  в  гуркоті  грому,
-  Хто  там?
-  Це  я,-  за  мить    стояв  перед  нею.
Обоє    придивлялися,  не  могли  повірити  очам.  Наталя  злегка  посміхнулась,  запросила  в  хату,
-  Заходь.  Якщо  не  помиляюсь,ти  Романе?
Й  весело  голосом  до  чоловіка,
-  Чуєш  Григорію,  однокласник  мій  прийшов.Це  ж  треба  в  таку  пору.  Добре,  що  не  змок.
     Сільська  світлина  пахне  м’ятою  і  чебрецем.  І,  як  в  старі  часи,  самовар  на  столі  і    в  закусочній  тарілці  кілька  бубликів.
   За  мить  на  електричній  пічці,  на  пательні  смажиться,  шкварчить    пахуче  сало  з  цибулею.  Напевно  свіжина,  бо,  аж  збирається  слина  в  роті,  вже  так  хотілося  посмакувати.  Господар  чемно  запрошує  до  столу,  до  дружини  дивиться  тепло  з  усмішкою.  І  вже  до  гостя,
 -Ти  подивися,  як  моя  дружина  засяяла,  напевно  згадала  молоді  роки.
 Вона  помітно  зашарілася,  поправляє  сиве  волосся.  Ай  справді,  в  душі    на  якусь  мить  відчула  себе  зовсім  молодою.  Розчервонілась,чи  то  від  пательні,  на  якій  вже  смажились  яйця,  чи  від  несподіваної  зустрічі.
     За  вікном  ніч,  наче  солов’їна,  скрізь  блискає  і  гуркотить.  Вже  й  на  погоду  ніхто  не  звертає  уваги.  Щасливий,  бо  немов  потрапив  на  стежку  дитинства.  Веселі,  теплі  спогади  зігрівають  серце  й  душу.  Час  від  часу  по  кімнаті  лунає  сміх,  ніби  зустрілися  в    білий  день.  А  лягти  спати  думок  не  було.  Після  чарчини  домашнього  вина  та  смачної  закуски,  приємні  пахощі  чаю,  тільки  приваблюють  до  довгої  розмови.
     Ледь-ледь  сіріє,  вщухла  громовиця.  За  вікном  вишневий  світанок.    Роман  вкотре  підійшов  до  вікна,
-  Таку  красу  й  не  пам`ятаю  коли  вже  бачив.  Ви  тут  на  батьківщині,  вам  добре.  Та  я  не  заздрю,  бо  напевно    теж  проблем  багато.
   Шмат  сала  й    запеченого  м’яса  Наталя  поклала  в  пакет,  задумуючись  підтримує  розмову,
-  А  це  тобі  від  нас  гостинець.  Знаєш,  кажуть,  добре  там,  де  нас  немає.  Тож  доживатимемо  тут,  хоча  по  селі  сім  хат  залишилось,  Хтось  є  десь  зимує,  є  такі,  що  замість  дач  тримають,  шкода,  все  більше  просто  покидають.  Ніхто  з  молоді  не  хоче  важко  працювати.  Все  шукають  легшого  хліба  та  чи  воно  того  варте.  Хто  знає,  хто  вигадає,  хто  прогадає.
   Вологе  повітря  пестить    обличчя.  На  якусь  мить,  він  себе    відчуває  щасливим  птахом,  що  вирвався  на  волю,  злітав  у  дитинство.  Рідне  село,    вже  поглядом  поведе,  тішиться  його  красі.
     Щирі  усмішки,  теплі    погляди,    найкращі  побажання    при    прощанні.  Роман  відчуває  чітке  серцебиття.    На  світі  все  ж  є  миті  щастя  такі  непередбачувані,  як  ці.    Біля  машини  дякує,  стискання  рук,  обійми  друзів.  Наталя  намагається  сховати  сльозу,  що  раптово,  повільно  котиться    по  щоці,
 -Ти  приїжджай  Романе!  Ми  в  оселі  завжди  радо  зустрічаємо  гостей.  Не  забувай  дорогу  до  дитинства.
 Після  цих  слів,  примружив  очі,  хотів  приховати  непрохані  сльози.  За  мить  відчуває,як  колотиться  серце,  немов  виривається  з  грудей.  Не  поспішаючи  присів  за  кермо,  зробивши  глибокий  вдих,  намагається  вгамувати  хвилювання,  що  вирувало  з  душі  наче    вулкан.
Наталя  побачила  в  очах    сльози,  смуток,  зачинила  двері  машини.  І,  як  в  молоді  роки,  дзвінким  голосом  сказала,
-  Щасливої  дороги,  Романе!    Не  забувай  рідне  село  і  нас!
 У  відповідь  усмішка  на  обличчі,  підморгнув  правим  оком  й  махнув  рукою,
-  Бувайте  здорові!
     Машина  зрушила  з  місця,  колеса  злегка  ковзають  по  мокрій  траві.
Лише  декілька  хвилин,  машина  виїхала  на  трасу.  З  піднесеним  настроєм,  він  час  від  часу  зазирає  у  вікно,  милується  рідними  просторами.  В  душі  розливається  тепло,  відчуття  вдячності  долі.    Вдала  поїздка.  Знову  і  знову,  мимоволі  виринають  спогади    про  бабусю  й    дідуся,  про  дитинство  й  друзів.  
   
                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         
                                                                                                                           10.07.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020

Через поле навпростець (казка)

                                                               Через  поле,  навпростець,  скаче  сірий  комірець.(  Зайчик)

-Літо,!  -  плеще  у  долоні,  маленький  зайчисько.
 Має  силу  скаче  вміло,  то  високо,  за  мить  низько.  Усмішка,примружить  очки,  сонечку  моргає.  Біля  нього  низесенько,  метелик  літає.  
-Гей  привіт,-  гука  зайчисько,-  Не  боїшся  літати  низько?  
А  метелик,  як  пір*їнка,вверх  та  вниз,  вниз    та  вверх.  Красень,    крильця  барвисті,  його  злету  нема  меж.  Розважався,  веселився,    не  звернув  уваги,    швидко  полетів  до  яру,  заради  розваги.  Тішивсь    квіточками,  синенькі  і  білі.  По  травичці  вітерець  ледь  здіймає  хвилі.
     А  зайчисько    скік  та  скік,    скаче  над  травою.  І  незчувся,як    за  мить  летів,  униз  головою.  Ще  й    кілька  раз  перевернувся,  хлюп,  прямо  в  багнюку.
-  Оце  так-  так…  Оце  біда,  матиму  науку…  
-Рот  роззявив!  От    халепа,чи  то  я,  отак    загрався?!
 Від  страху  й  розчарування  швидко  на  ніжки  здійнявся.  
           Зникли  жабки  балухаті,  кожна  з  них  тремтить  у  хаті.  Де  поглибше,в  очереті,  дрімав  дядько  Чорногуз,несподівано  для  себе,  аж  по  колінця  загруз.  Геть  замовк  цвіркун  в  траві,  ледь  шуміло  в  голові.    Озирнувся  навкруги,  в  очах  веселки  круги.  Та  все  ж  носом  нюх  –нюх-нюх,  в  різні  боки  вуса,  я  в    болоті,  оце  так-  так,  настала  житуха.  І  позирнув  на  небеса,  а  там  пливуть  паруса.  Білі  хмарки  чепурненькі,  з  сонечком  вже  не  гойдались,всі  комахи,  що  літали  на  травичку  повсідались.  От  недоумок,  оце  попався,  вдача,  що  міленько,  лапкою  підтерає  носик,  позирав  хитренько.  Хоча    і    настрій  кепський,    швидко  вимивав  хутро.  Добре,  що  поруч  джерельце,  водичка    тече  бадьоро.  Немов  пісеньку  співає,  весело  дзюрчить,  настрій  піднімає.
     І  він  лапками  ,  старанно    вже  вичистив  шубку  і  маленький  хвостик.  Несподівано  відчув  до  носика  дотик.  Задзижчав  комарик,  вороже  до  нього,
-  Гей  ти  хто  лохматик?
Намагавсь  сміливо,  присісти  на  носик.
 -  От  нахаба,  чи  не  бачиш,  я  попав  в  халепу,бо  роззявив  рота.  Тож  тепер  буду  уважним,  не  кружляй  ти  наді  мно,  як  оса,  та,  злюща!
І  піднявши  уверх  вушка,  позирнув  суворо,
- Ану,    гайда  ти  від  мене,  бо  получиш  скоро!
Замахали  лапки  вміло,  комара  прогнали  сміло.  Скік  вліво,  скік  управо,  поскакав  зайчисько  жваво.  Біля  лісу  відчув  втому,мабуть  вже  пора  й  додому.  Догори  здіймав  голівку,не  розкажу  про  мандрівку.  Добре,  літечко,  тепленько,  і    я  помився  гарненько.  Суха  шубка  на  мені,  от,  що  значить  літні  дні.Та  тепер  уважним  буду,  цю  пригоду  не  забуду.
                                                                                                                                                                                                         08.07.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020

Збігло літо…

Господар  Вересень,  збігло  літо,
Збирає    в  кошик  літню  красу,
Погляд  стрімкий,  між  хмар  далеко,
Кине  всякчас  холод,  росу.

Роса  -    намисто,  ледь  багряніє,
Між  квітів,  трав,  наче  корали,
Раненько  вітер,  ледь-  ледь  повіє,
Від  щастя  квіти,  аж  завмирали.

Шалену  спеку  осінь  тримає,
Не  зве  на  поміч  хмари  дощові,
Яскраве  сонце  часу  не  гає,
Безжально    палить    трави  степові.

Цвітінь  ромашки    схиля  донизу,
Ясне  проміння,  не  дає  дихать,
Таке  палюче,  мов  через  лінзу,
Як    не  пропасти,  -  шелестить  стиха.


                                                     04.09.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2020

Гей, збираймось молоденькі (слова до пісні й танцю)

         
Гей,  збираймось  молоденькі,  дружно  на  долині,
Хай  сопілочка  заграє,  потанцюєм  нині,
 Нехай  зазвучать    цимбали,  разом  звеселимся,
Нас  почують  велич-  гори,  танцюй  не  соромся!

Гей-  гей  -  гей,  а  в  небі  зорі,  мигтять  золотії,
У  веселих,  відчайдушних,  збуваються  мрії!
Гей-  гей  –  гей,  линуть  музики,  з  співом  солов`їним,
Та  й  народ,  наш,  український,  завжди  буде  вільним!

Хай  освітить  місяченько,    всі  шляхи  й  дороги,
Навік  світлим  наш  шлях  буде,  обійдем  пороги,
Славні    хлопці  й  дівиці  у  вишитих  сорочках,
Прославімо  Україну  в  квітучих  віночках.

Гей-  гей  -гей,  а  в  небі  зор,  мигтять  золотії,
У  веселих,    відчайдушних,  збуваються  мрії!
Гей-  гей  –  гей,  линуть  музики,  з  співом  солов`їним,
Та  й  народ,  наш,український,  завжди  буде  вільним!

Гей,  збираймось  молоденькі,  при  долині  квіти,
У  родині  дружелюбній  підростають  діти,
Хай  шанують  і  цінують,  матусю  і  батька,
 Всі  традиції  поважають  й  дядька  і  брата.

Гей-  гей  -  гей,  а  в  небі  зорі,  мигтять  золотії
У  веселих,  відчайдушних,  збуваються  мрії!
Гей-  гей  –  гей,  линуть  музики,  з  співом  солов`їним,
Та  й  народ,  наш,український,  завжди  буде  вільним!

 Земля  -  ненька,  поля  щедрі,в  закромах  пшениця,
Всякчас  з  нами  порадіє    нічка    -  чарівниця,
Зарябить  водиця    в  річці  -  веселкові  хвилі,
Щоб  старі  і  молоденькі,  всі  були  щасливі!

Гей  -  гей  -  гей,  а  в  небі  зорі,  мигтять  золотії,
             У  веселих,    відчайдушних,  збуваються  мрії,
         Гей  -  гей  –  гей,  линуть  музики,  з  співом  солов`їним,
                     Хай    народ,  наш,  український,  авжди  буде  вільним!

                                                                                11.09.2020р


       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2020

Вже прийшла осінь

Біжать  секунди  і  хвилини,
Спливає  час,  вже  й  прийшла  осінь,
Ділиться  небо  на  частини,
Все  більше  сизе,зника  просинь.

Вночі  збирає  з  зорей  злато,
І  розсипає  по  землиці,
На  ранок    ліс,  вбраний  строкато,
Торкнулись    трав,  що  при  долині.

В  саду  черешня  в  сарафані,
Жовті  листочки,як  стан  душі,
Засумувала    на  світанні,
Вже  скоро  прийдуть,  холод  й  дощі.

Години  лічить  місяць    в  сяйві,
Сприя  панянці,  хай  гуляє,
Птахи  принишкли…  галасливі,
В  сон  впали  квіти…  чорнобриві,
Мов  колискову  всім  співає.

                                                 08.09.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2020

Дорога у вирій

Холодний  вітер  обпікає  плечі,
Вкотре  розгойдав  лаштунки  моїх  дум,
Журливі  крики…лунають  лелечі,
Немов  під  музику,  всіх    небесних  струн.

Хмарин  торкнулись,  як  пух  тополиний,
Сонце  всміхнулось,  грайливо  цій  порі,
Лелечий  погляд,  ніжний  і  безвинний,
Не  раз  почуєм,  ми  крики  угорі.

Ясне  проміння  –  ниточки  шовкові,
Летять  у  вирій  -  мов  сапфірів  хвилі,
Хай  щезнуть  хмари,  чорні  випадкові,
Птахи  бадьоро,    подолають    милі!

Вітре  -  сміливцю,    вгомонись  нарешті,
Хоч  й  пройшло  літо  та  є  тепло    в  серцях,
В  душах  з  любов’ю,    їх  життя  в  круговерті,
Знаю  повернуться,    в  хмарах    лишать  страх.

                                                                               07.09.20220р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2020

Зберу букет квітів

Зберу  букет  квІтів,  у  вазу  поставлю,
Волошки,  ромашки,  як  частинки  неба,
Затамую  подих…  літечко  прославлю,
Мов  сонце  й  хмаринки,  що  мені,  ще  треба.

Нам  зігріла  душі  духовита    м’ята,
Пригадаю  нічку,    той  спів  солов’їний,
Вона  пахне  літом,  зведу  бровенята,
Поцілунки,  ваба  і  трав  запах    пряний.

Зваба,  погляд  ніжний,  теплий  і  ласкавий,
Й  в  небі  блискавицю,  хмари  звели  чвари,
Ні,  я  не  забуду    настій  чебрецевий,
З  медом  у  прикуску,    по  хаті  мов  чари.

У  міцних  обіймах  й  барвінкове  літо,
Світанок…заграви…  Гілочка  жасмину,
Як  кохання  спомин,  ми  ж  давно  не  діти,
Ще  прийдеш  я  знаю  й  надії  зернину.

Вкладу  в  букет  квітів  і  заберу    в  осінь,
Нам  серця  зігріють,  наче  літнє  сонце,
Розійдуться  хмари,  заясніє  просинь,
Бо  кохання  вічне  -  щастячка  джерельце.

                                       05.07.2020р
                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2020

У спекотні дні

Річок...  тьмяніють  береги,
Пожовклість  трав,    сум  у  росі,
В  дрімоті,  марять  вже  й    луги
Ще  сняться  сни,  усі  в  красі.

Її,  давно  серпень  украв,
Сховавши,  в  казку,  в  кошик  свій,
Мов  до́говір  з  літом  уклав,
За  друга,  був  їм    суховій.

Спекотні  дні,  а  час  летить,
Відкрив,  він  двері  осені,
Відкину  сум....  щасливу  мить
Здаля,  знайду  у  просині…


               31.  08.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2020

Чи варто його кохати ( з гумором)

Вечір…тиша,  ясні  зорі,
І  не  чути  хвірточки  скрип,
Вже  й  віконце  відчинила,
Тож  чекаю  на  Данила,
Хлопець  бравий,  мене  любить,
Зацілує,  приголубить.
Лиш  матуся  заважає,
На  жаль  дурником  вважає,
Нині    я,  як  на  дозорі,
До  віконця,  все  лип  та  й    лип,
Щось  Його  погляд,  наче  ліки,
Добре  знаю,  вдвох  навіки.
Чорні  очі,  карі  брови,
Ждані  пристрасті  в  діброві,
І  сердець  шалений  стук,
То  кохання  гучний    звук.
Основне,  щоб  не  програти,
Мабуть  досить  вибирати!
Я  калина,    він  дубочок,
Буде  славний  вечорочок,
Разом  зорі  порахуєм,
Про  весілля  поворкуєм.
Раптом  світло,  геть  зникло,
Наче  милий,  шепіт  хрипло,
- Прихворів,  лягай  у  ліжко,
- Полікуй,  ти    мене  ніжно,
Не  запалюй  тепер  свічку,
Бо  кохатиму  всю  нічку.
Лиш  халатик,  зняти  встигла,
Пора  близькості  настигла,
 Називав,  мене  (княжною),
Та  просив,  -  Не  будь  сумною.
 Пози  різні,  тих  й  не  знала,
Всюди  помацки  ласкала,
Де  хотів,  мов  стала  п`яна,
Тож  товклись,  аж  до  світання.
Геть  знесилена,  капець,
Кричить  ненька  -  Під  вінець!
З  ним  ти  підеш,  моя  воля,
Посміхнулась  тобі  доля.
Важкі  очі,    наче  скриня,
Чи  не  я,  тут  господиня,
Із  собою  поряджатись,
Ось  хотіла  покохатись.
Руки  в  боки,  ходить  мати,
Справді  досить  вибирати!
І  стягнула  простирадло,
Там  Грицько,  зир  й  похабно,
Я  ж  казав,  моєю  будеш,
А  Данила  позабудеш.
Аж  на  лоб  вилізли    очі,
Не  було  такої  ночі,
Не  згада  ненька  погоди,
Як  дізналась,  що  догодить?
Може  й  варто,  гризе  сумнів,
Поступить  треба  розумно,
Нагадала  ,як  торкався,
Ріп`яшечком    цілувався.
Знайшов  ключ,  до  мого  тіла,
І  за  зятя  ненька  хтіла,
Язик  в  неї,  як  помело,
Ще  ославить,  на  все  село,
 Зазирнути  в  очі  правді,
Нагулялась,  я  насправді.
ПеревЕла  подих  доня,
Та  неначе,  ще  з  просоння,
-Ця  затія,  твоя    нене,
Щоб  зробила  б,  я  без  тебе,
 Сміла  в  очі  їй  сказати,
Нехай  шле,  сватів  до  хати.
Тепер  йди  і  не  заважай,
На  сніданок  зготуй  чай,
Я  ж  прийматиму  екзамен,
Перевірю,    на  що  здатен.
Чи  є  в  нього,  те  що  хочу,
Хай,  ще  трішки  полоскочу,
Посміхнулась,  як  лисиця,
 Над  ним  я,  буду  цариця,
До  весілля  треба  знати,
Чи  його,  варто  кохати.

                                               2020р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2020

Коли безвихідь…

Чи  краще  згуби́тись?  Чи  читати  й  писати,
Чи  може  закритись,  в  світлих  мріях  літати,
Прийшов    час…    безвихідь  –  заховатись,  змовчати,
В    імлі  безпросвітній,  як  можна    виживати?

В  травах  заховатись,  де  цвіркун  стрекоче?
Думка  шаленіє…  тож  політати  хоче,
І  тисне  на  скроні  –  як  річкові  пороги,
Сумління    б  розвіять,  вже  й  віднайти  дороги.

Та,  яку,  з  них  вибрать,  лине  спів  мелодійний
Хто  ж  мені,  підкаже,  який  той  шлях,  надійний
Де  мла  під  ногами,  тумани,  пил  і    брили?
Підошви  навІки  б  зранені  засмутили.

Чи  вибрати  стежку,  де  сонце  й  диво  -    квіти?
Нехай    не  в  багатстві,    кожному  дню  радіти,
Стрічати  світанки,  де  хліба  колосяться,
Можливо    й  зустріти…  друга    і  своє  щастя.

Щось  мовчить  цвіркунчик,    вирішить  дає  змогу,
Все  думки  лукаві    та  маю  вдачу  строгу,
Нехай  ручка  й  аркуш,    завжди  ліки  для  душі,
І  цвіркуна  пісня,  ллється  в  новому  вірші.

Де,  я  знайду  вихід!    Дорога  рівна  й    стежина,
Близько  біля  дому,  де  збиреться  родина,
Де  щебет    пташини,    в    лісах,  в  саду,  в    суцвітті,
Щоб  дихалось  вільно  й  жилося  краще  в  світі.


                                                                           01.09.2020р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887571
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2020