| Сторінки (22/2119): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Вірш до картини
***
Тебе прошу, більш не дзвони,
Давно зруйновані мости,
Відбудувати не той час,
Мабуть, так краще, для двох нас.
Стежками скрізь розлігся мох,
Напевно доля, що дав Бог,
З тобою ми, як береги,
Уздовж бурхливої води.
Хоч і була щаслива ніч,
Все ж зрозумій не в тому річ,
Жаль та відцвів весняний цвіт,
Ти не зберіг кохання світ.
На річці крига - то не міст,
Сховай під нею свою злість,
Хай прийме мул її на дно,
Жагучий біль зап’єш вином.
Пробач мені... вже все одно…
15.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2024
Хто спинив час? Життя закоротке,
Бога попрошу - Війну зупини!
Не відбуяло літо солодке,
Ще не пізнав, він тепла й доброти.
Згадав дитинство, мамині очі,
Сприймав їх ніжність, завжди належним,
Коли хворів, той плач серед ночі,
Здававсь сердечним,але й бентежним.
А її руки, як допомога,
Біль у обіймах, стиха нестерпний,
Із молитвами вкотре до Бога,
Щоб син, втішав, юний, благоліпний.
Тож тільки виріс, голитись почав,
Лиш перший крок приватного життя,
Як рашист клятий, в зимний день напав,
Надія вкрасти світле майбуття.
Він на посту, вже бій йде жорстокий,
Ні СМС, ні дзвінка матусі,
Немов у вирії, гул далеко,
Із вітром стогін злетів у часі.
Скільки вас там, дітей при землиці,
Душі давно, в небеса підне́слись,
У хустках чорних, плачуть вдовиці,
Орки клятущі, чого приперлись?
Вкотре думки полинули в небо,
Нещадний час, на жаль, смертний вирок,
Донькам й синам. Нам миру, так треба!
Не мре надія поміж хмаринок,
Вернуть із рабства усіх героїв.
Я тебе знову, Боже, попрошу,
Поможи знищить орків – фашистів,
І зупини, кривавую війну!
14.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2024
Казкова зима....
Летять сніжинки - дарунок свіжості,
Але ж не знають, що на них чекає,
Не дочекались від сонця милості,
В обідню пору проміння лягає,
Кожна раптово, сльози проливає.
І врешті - решт.....
Теплом сповита, не лишиться й сліду,
А чи й згадає про неї хтось й колись?
Якусь все ж радість, несе вона світу,
Її жадані бажання вмить збулись.
Осяйні мрії....
Злети й досягнення, щастя і втіха,
Нехай коротке, але ж воно було,
Часом у смутку, траплялось й до сміху,
Та по життєвій дорозі відцвіло.
Одна знайдеться....
Що впала нині, сріблить на вершині,
Я краща всіх!Та згодом стане снігом,
Краса померкне сльозини полинні,
Стечуть водою боляче із гнівом.
Добра ж немає....
То від пихатості - таїла в душі,
Може знайдеться, хто підкаже щиро,
Сховала б краще між зимові кущі,
Була б простіша, як усі, щоб мирно,
Й не мала звички принизити в житті.
На жаль буває....
Тож у людей, теж так, за любим фахом,
Ми, як сніжини, чи цвіт у суцвітті,
Невдовзі раптом, відчуєм, що прахом,
Настав час стати, розвіють по світу,
Через віки… нас ніхто й не згадає.
11.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2024
Запросив у гості, мене кум одинак,
На столі вечеря готувати мастак,
Заглядає в очі, в тарілці ковбаска,
-Хай потішить люба, мене твоя ласка.
Що гріха таїти, їсти на халяву,
Та й почути вкотре, про себе та й славну,
Слова ніжні, теплі, що ведуть до млості,
Не халепа якби ж, не боліли б кості.
Як дивитись, воно схоже на зарядку,
Пре енергія, треба мать розрядку,
Не розрядився, то швидко драпай з хати,
Налякає лице, очі балухаті.
Віднайти спокій, щодня не завжди легко,
Покарання Боже, серцю надто щемно,
Та жіноча, отака вже дана доля,
Нас зліпили з ребра, на те Божа воля.
Як інакше сказати - без них безсиллі,
Є господар у домі, удвох щасливі,
Ото ноги й несуть, подругою бути,
Хай забави денні, ніяк не забути.
Хай життя , як те вино гірчить на губах,
Та тоді, в очах зника самотності страх,
Нехай хтось й осудить та не в тому ж човні,
Що несе, стрімка річка, як мене в житті.
09. 01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2024
Останній місяць літа… яскраві сонячні промені торкалися пшениці, що колосилася пообіч дороги. Здалеку, на якісь миті все поле потопало в золоті, зблизька ж, по колосках деінде іскрились його мілкі бризки. Поривчастий вітер у злеті закоханого, обіймав, загравав з повними колосками. Раз – у –раз, мов під звуки повільного танцю хилив їх,то в одну,то в іншу сторону.
По старій, грунтовій з вибоїнами, дорозі, на великій швидкості мчала автівка.Час від часу її злегка підкидало,з- під коліс виривалися клубні густої пилюки.
Марина, сидячи на задньому сидінні, обома руками впиралася в нього,,
- Оце так дорога! Ух! Тату збав швидкість, ми ж не на трасі.В мене вже руки болять триматися. Ну будь ласка.
- Ох, Марино, яка ж ти вибаглива й нетерпляча, ну викопана мати.
- Так, давай на цю тему не будемо, не псуй настрій.
- Ти не розумієш, я ж сьогодні маю з’явитися на роботі.На руках білет на літак.Чи ти забула, що я військова людина.Тут дисципліна на першому плані, а особисте вже потім.
- Отож бо, у тебе навчання в Німеччині, у мами виставка картин в Італії. І так все життя. У вас обох дисципліна,а в мене її, що немає?
Я закінчила школу з гарними оцінками, хіба це не відповідальність.
- Але ж в університеті екзамен провалила. Тобі не соромно?
- Тату, чим читати моралі, краще подивися на поле, воно ж з обох сторін, ми тут неначе в морі. Бачиш, ніби пливемо до неба, яка краса! Давненько я в бабусі не була, мабуть років три.
- Та ні доню, чотири. Я матиму що слухати від бабусі. Скаже привіз капризулю.Ти пам’ятаєш, як ти нам концерти влаштовувала? То тобі домашнє молоко жирне, то пес гавкав, заважав спати. Ой, а за пиріжки й згадувати боляче. Вони ж завжди такі смачні. А ти, хочу не такі, не з такою начинкою. На другий день бабуся мусила пекти з чим забажаєш. Думаю тепер ти розумніша стала. Так і я тебе попрошу, перестань на голові чорт зна що робити, то ти біла, то червона, то сива в свої сімнадцять років, це занадто.
- Оце тебе понесло… зараз же в мене свій колір, русявий…
- Свій…свій, до речі не вздумай на сільських дівчатах проводити іспити. Я розумію, що захочеш похизуватися перед ними своїми навичками. Це в місті дівчата збільшують губи, в селі такого немає.
- Це ти так думаєш тату. Он в кав’ярні, не доїжджаючи до Вінниці, скільки раз знайомилася з сільськими дівчатами, вони крутіші за нас.
- Ой Марино порядні дівчата не будуть по трасах шастати.
- То ти вважаєш, що мені і в кав’ярню не можна буде зайти.
- Знаєш, що я тобі скажу, отак приклавши руку ближче до серця, не повторюй наших з мамою помилок. Ми ж одружилися по зальоту, ти ж про це знаєш. Та чи витримали б разом довго жити, хто знає. Добре, що бабусі по черзі приїжджали тебе доглядали. Тільки завдяки їм, ми не таскались з валізами з одного міста в інше та чи й в таких ситуаціях збереглася б сім’я не знаю. Змолоду все здається легким. Закохаєшся, літаєш метеликом, як кажуть, все в рожевих окулярах.
-Ну у тебе й порівняння…..не хвилюйся, мені це не загрожує, я спроможна себе стримати. Тим паче зараз мені не до гулянок. Я вперта, добре підготуюся і на наступний рік поступлю в медінститут. Он до тітки Олени кілька раз заходила в лікарню, вона ж мене навчила уколи робити, ліки розводити.
Батько витер спітніле чоло серветкою,
- Ну от уже й хати видно.
- Ага і річку, я б зараз із задоволенням скупалася.
- Сама на річку не ходи, може хтось із знайомих дівчат тут залишився, вони знають де можна купатися. З водою не жартують, сама знаєш.
-Гаразд тату, усе сказав, здається ми приїхали.
- Слухай, ти там, як щось не так, ну не ладиш з бабусею, додому дорогу знайдеш. Життя, воно таке, інколи, коли людині за сімдесят їй важко догодити.Телефон, банківська картка при тобі є, вчися бути самостійною, сподіваюся в тебе все буде добре.
Марина, присівши біля курчат сипала пшоно,
-Бабусю, а вони такі маленькі, такі милі. Квочка напевно ревнує, коли їх у руки беру. Сердито квохкає, розправляє крила, здається так і хоче на мене налетіти.
- Ця курка пізно розквохкалася, в сараї , за мішками зерна, потай висиджує курчат. Що ж ти хочеш, кожна мати шанує своє чадо так і тут.
- Ти що й не бачила?
-Та хіба за всім встежиш.
-Бабусю, я хочу до річки сходити. Вчора сказала татові, а він мені ніби інструкцію прочитав. Того не можна, цього не можна, сама не ходи…
-Ну чого не можна…сходити можна. Та якщо нікого у воді не буде ,то сама не лізь. Може хтось із наших сусідів буде, чи Сергій, хто дно річки знає, добре плаває, можеш скупатися. Думаю він тебе не забув, не раз кривлялась з нього, пам’ятаєш?.
- А, отой чорнявий з ластовинням на обличчі.
- Тю на тебе, згадала, він зараз красень на все село. Я кілька раз бачила, до нього приходять дівчата. Одна поперед одної кличе погуляти, а він все відмовляє, чи гордим став, чи жодна не подобається. Оце ж школу закінчив, а в місто не поїхав. Тут батько ферму невеличку має. По селі кажуть на заочне відділення в якийсь інститут поступив.
- Ого! Значить із сільських хлопців теж може щось путнє бути.
- Ти так не кажи.Ти уже дівка, не личить принижувати хлопців. Наші сільські хлопці можуть бути кращі за ваших міських.
Спекотне сонце пригрівало в плечі…
Марина йшла одягнена в короткий сарафан із штапелю в червоні маки.
Нема стежин… веселий погляд навпростець до трав і квітів польових. Глибокі вдихи, літній вітерець по плечах розвіював волосся. На пагорбку, біля молоденьких верб, босоніж у високих травах відчувала земне тепло. Думки літали - Яка краса, справді місто і село, велика різниця, не варто й порівнювати. Її погляд світло блакитних очей літав по окрузі, неподалік помітила стежку, що тягнулася ближче до води.
Далі невеликий пляж, кущі глоду й довкола пісок. -Ага, тут і міркувати не треба, обійду верби…але ж далі висока кропива.Тю, та це ж глуха, вона здається не жалить.
Саме в цей час, у високій траві засмагав Сергій. Почувши шурхіт трави, зосередив погляд у цьому напрямку. - Ова, це ж хто така яскрава, вся в маках. В тісному сарафані повненькі груди і личко молоденьке, ну справжня маківка. Скільки ж їй років? Від здивування, очі мало не вилізли на лоб. За мить, уже стояв на ногах, прихилився до землі, ховався за вербами. Думки, як блискавиці, це ж чия така?
Швидкоруч, одягнув спортивні штани, намагався не загубити її з поля зору. Коли Марина, злегка нагнувшись йшла біля вербичок, він мусив сховатися у високій кропиві - Ой-ой, ніби ж глуха та серед неї й пекуча є. Йому б одягти футболку, але ж вона далеченько в пакеті, дотягнутися, значить виказати себе. Ні треба потерпіти, що ж вона далі буде робити?
Дівчина спустилася до річки, неподалік біля самого берега плавала пара лебедів. –Ой, я вас не налякала? Та ніби ні…мабуть звиклі до людей. Її погляд прикутий до води… маленькі хвилі- краплі веселки переливалися,час від часу виблискували золотом й за мить топилися.
-Ой, яка водичка чистенька,то чому ж не купатися…
Розстібнувши на грудях ґудзики, іще раз озирнулася – Я наче одна, ото краса, вихлюпаюся, як дитина.
За кілька секунд, в чому мати родила, так і кинулася у воду.
-Ух- ох-ох - понеслося над річкою. Почувши звуки, лебеді витягнули шиї, побачили її, відпливали ближче до чагарника.
Сергій, як партизан, від несподіванки закляк на місці. Сидячи потирав руки й ноги, по тілу бігали мурашки - Ой, на таких дівчат шкідливо дивитися. Але ж красуня, очей не відірвати.
Лежачи на спині, з заплющеними очима, росставивши руки й ноги Марина лише злегка допомагала собі втриматися на воді. Спокійно насолоджуючись свіжістю, легкою прохолодою, свободою, не помітила, як опинилася майже посеред річки.
-Ой там же стрімка холодна течія, ще й часом так закрутить, що ледь вибиришся- подумав Сергій. Злякано дивився - Напевно не місцева, наші так далеко не плавають. Враз його очі округлилися, дівчина зникла у воді. За мить виринула, руками била по воді, він зрозумів, її затягує течія. Прямо в штанях, під ногами не відчуваючи землі, кинувся у річку.
Знаючи це місце, він обережно, зі сторони течії пірнув у воду. Йому здалося дівчину не досягти, але якась надзвичайна сила штовхнула його вниз. На якусь секунду схопив її за волосся й відразу ж спромігся схопити за руку. Його ноги хололи, вода миттєво повернула в іншу сторону, обох тягнула вниз. Напруживши руки й ноги, з усієї сили кілька раз відштовхувався, нарешті йому вдалося побороти стрімку течію, вирватися з її обіймів.
-Ні - ні, ти маєш жити. Я ніби швидко відреагував, ніби швидко… лунало в голові, коли виніс її на берег. На землі повернув її обличчям вниз, прихилив через коліно, знервовано,голосно до неї,
-Ану спробуй! Дихай! Але ж серцебиття прослуховується, прошу дихай, чуєш дихай! В істериці, поклав на спину, глибоко вдихнувши повітря, торкнувся її вуст. Її тіло злегка затремтіло, не відкриваючи очей закашлялася, випльовувала воду.
Прибираючи волосся з чола, його руки затремтіли іще сильніше, шепотів,
-Марино, це ти? Це ти стала така славна, як маківка.
Вона відкрила очі, помітивши, що її тіло вкрите сарафаном,
-К-х.. к-х.. дякую!
Його обличчя покрила легка усмішка,
-Марино це ти? Чи забула, що там течія?
Дівчина хотіла сісти, він зрозумів її намір, допоміг. Зразу ж на плечі накинув рушник,
-Тобі холодно? Та так ніби ні, в шлунку трохи пече.Та це мабуть нервове.
-Ти прямо, як лікарка - нервове.
Він присів поруч, сміливо поклав руку на її тендітні плечі.
- Давай трохи зігрію. Знаєш, а я тебе здалеку не пізнав. Думав, що за одна? Здивувався, така смілива, ти на воді, як зірка плавала.
-Та нікого ніде не помітила, подумала сільські люди всі зайняті, кому в голову прийде відпочивати серед тижня. Я на відстані тебе б теж не пізнала, добре, що ти з’явився, мабуть мимо проходив. Чуєш Сергію, що трапилося, нехай буде нашою таємницею. Боюся бабуся рознервується, мене додому відправить, як ні, то щодня нагадуватиме, думаю ти мене розумієш. А мені самій вдома бути набридло та й батько влаштує допит.
- Добре, ну все ж обійшлося, то можна й мовчати.Ти наступного разу будь обачніша. Це ми з тобою цілих чотири роки не бачилися, час швидко пролинув.
- Так, але ж ми так змінилися, подорослішали.
Злегка притиснувши її до себе,усміхнений,
- Ну про це я краще змовчу.
Її обличчя миттєво почервоніло,
- Ой, відійди куди- небудь, мені ж треба одягнутися.
Він хіхікнув,- Що боїся, що приревную?
- Тю, до кого?
- Он до лебедів, бачиш, як позирають у нашу сторону.
Вони обоє розсміялися…
За кілька хвилин, знову присів біля неї,
- Рушник мокрий, я одягнув футболку, давай обійму, так обом буде іще тепліше.
- Ти ж кажеш, що я холодна, ще ти почнеш дзигоніти.
-Так я ж чоловік, мені це не загрожує, не сперечайся. Краще розповідай, як ти прожила ці роки, чому не приїжджала. Потім я про себе розповім.
Сонце хилилося донизу… Сергій провів Марину до самої хвіртки.
В цей час бабуся клопоталася біля курчат.
-А я думаю… чого так довго, а вона бач уже з сусідом. Мабуть біля річки здибалися?
Марина скоса зирила на Сергія. Хлопець поспішив підтвердити,
- Так бабусю Лідо, удвох були.
- То добре, бо я відпустила, а сама думаю, що накоїла, а як у воду полізе? Я ж її попереджала, як одна, щоб не купалася, з водою не жартують
Марина обійняла бабусю.
-Та все нормально, тільки голодна, як вовк.
- Гайда в літню кухню, там борщ знайдете, сметану, оладки. В холодильнику котлети.Тільки їх у мікрохвильовці розігрійте.
-Ні, дякую, я не голодний.
Жінка трохи сердито,
-Е ні,так не годиться. Удвох відпочивали, удвох і обідайте, а потім, як птахи, вже куди захочете, туди й розлітайтеся.
Надщерблений місяць зирив у вікно, промінням торкалося ліжка, дівчина ніяк не могла заснути. Підводячи підсумок минулого дня, подумки умовляла себе - Ну все ж обійшлося. Але чим я думала? Могло статися непоправне, навіть уявити страшно, що довелося б пережити бабусі. А він молодець, можна сказати спас мене і навіть тіло прикрив. Якби хто з наших міських, то б у спокої не залишили, липкі на руки.
Минули дні… в передостанній серпневий вечір, біля воріт Сергія гомоніла молодь. Це однокласники вирішили зібратися на вечірку, через два дні розпочнеться інакше життя. В когось установча сесія, а хтось поїде в місто працювати. Коли всі зібралися, Сергій кивнув рукою,
-Я ... на хвилинку покину вас.
Перед Мариною, він з’явився зовсім несподівано. Адже в щоденних клопотах, за кермом трактора зранку до ночі на роботі. Після того випадку на річці, бачилися всього пару разів й то біля воріт, всього на декілька хвилин. Одного разу, пізно ввечері він запропонував їй прогулятися, але виглядав дуже змореним. Розуміючи, що йому завтра знову в поле, вона відмовила.
Цього вечора дівчина зраділа. Одягнута в приталену сукню вишневого кольору з воланами на рукавах, крутилася перед ним,
-Ну, як я тобі? Це на всяк випадок захопила з собою…
Поцілувавши в щоку,- Шикарна сукня, але ти краща за неї.
Взявшись за руки, з’явилися перед молоддю, привернули до себе увагу.
Пристальні погляди дівчат, уже й шепіт, хлопці оцінювали її з ніг до голови.
-Знайомтеся, моя сусідка Марина. Може ви її пам’ятаєте, це онучка Лідії Михайлівни.
Один з хлопців, хитро позираючи, сказав протяжно,
-Може хтось і пам’ятає… але я таку кралю бачу вперше.
Другий, трохи вищий за нього на зріст, кивнув рукою,
-Не твоя квітка, обходь стороною.
Чорнява дівчина, одягнута в синього кольору,коротку спідницю й жовтого кольору футболку з червоним сердечком, підійшла до хлопців,
-Вам своїх не достатньо? Ану півники, швидко розбіглися, швидко!
Сергій нахилився до Марини,
- Це моя двоюрідна сестра. На хлопців не звертай увагу, в нас є захисниця, вона над ними верховодить.
- І вони їй піддаються?
- Мусять. Он бачиш, високого хлопця, спортивної статури, то Славко, він на два роки за нас старший, її кавалер. Уже й сватання було, в листопаді погуляємо на весіллі. Знаєш інколи треба, щоби в селі були згуртовані, все може бути, хлопці так просто своїх дівчат нікому не віддають.
Бризки шампанського…. в бокалах іскрилось вино, цукерки, солодощі, танці, анекдоти, сміх і знову танці. Сергій і на мить не покидав її. Але одного разу, перед ним відразу стало дві дівчини,
-А, ти, що Сергію, вже від своїх відмовляєшся, може потанцюємо?
Злегка почервонівши, подивився на Марину. Вона ж відразу відпустила його руку,
-Та, що ви, танцюйте, чи ви теж своїх хлопців тримаєте?
Помітивши таку ситуацію, на поміч підійшов один з однокласників, на танець запросив Марину.
Вона відразу поклала руки на його плечі,
-А що покружляємо, чому би й ні?!
Сергію стало трохи незручно, але вже підморгнувши одній з двох дівчат,
-Здається питання вирішене, що ж потанцюємо.
До пізньої ночі лунала музика,задоволена вечіркою молодь, уже розходилася по домівках. Під грушкою на лавці, Сергій з Мариною залишилися наодинці. Трохи задумуючись, він запитав,
-Як тобі наша вечірка?
- Ніби все нормально та бачу тебе теж сільські дівчата обожнюють.
-Теж це ти про кого?
Вона зробила вигляд, що не почула запитання,
-Добре, що дівчата не палять, ніби й без наркоти.
-У нас цього, дякувати Богу, немає.
- А ти вирішив у селі залишитися?
- Поки що батькові допоможу, заочно закінчу інститут, а там видно буде. Можливо якась приворожить, тоді буду вирішувати. Чи куди голка туди й нитка, чи може навпаки, але ж це рідко буває.
-Ти завтра знову в поле?
-Так! На пару днів, а через два тижні почну оранку під пшеницю. А ти вже додому збираєшся?
-Та ні, батьки у відрядженні, вирішила тут погризти науки. Хай в цьому році не пощастило, думаю в наступному стану студенткою. Знаєш, я би зараз у річці скупалася, вода ввечері завжди тепліше.
- Та ні, ми ж вина випили, не варто, хай не сьогодні, час розбігтися.
Неочікувано для неї, міцніше обійняв й устами, ніжно торкнувся її уст.
Стрімкість гарячих почуттів, як потік струму пронизав її молоде тіло.
Після поцілунку, пристально подивився в очі,
-Вибач, сполохав тебе, як вітер маківку.
Йому хотілося запитати, чому тремтиш, я не посмію тебе образити. Якби ж ти знала, за всі роки, не було такого дня, щоб я не згадував тебе. Іще відтоді, коли глузувала з мого ластовиння, моє серце наповнювалось дивним відчуттям. Нарешті я дочекався твоєї уваги, першого поцілунку.
Щоб вона не помітила його пристрасті, він змушений був відійти в сторону.
До хвіртки підійшли мовчки, він повівся стримано, навіть не обійняв,
-Я пішов, на добраніч!
Її очі, наповнені блиском, враз погасли, зрозуміла, що марно чекала на поцілунок, сказало тихо,
-На добраніч!
На веранді світилося… в кімнаті намагалася не порушити тишу.
-Я не сплю, чого світло не увімкнути?- спитала бабуся.
-Я думала ти вже спиш. Бабусю, а Сергій з того року, що і я?
-Ні, він у школу пішов з восьми років. Був дуже худеньким, часто хворів, але після десяти років витягнувся, тепер бачиш яким легенем став.
-А чого це ти за нього запитуєш. Що мрієш з ним роман закрутити?
-Ой, романи тільки в книжках бувають. У житті воно все не так.
-А ти звідки знаєш?
-Та мені достатньо бачити життя своїх предків. Хто знає, може воно так і краще жити. Але ж вони на мене стали більше звертати уваги, тільки коли подорослішала.
-Ну, це для тебе наука. Зроби висновки, плануй своє життя. Але й доля багато значить. Буває, що зробиш невірний крок, лише згодом це зрозумієш. А виправити не в змозі, назад час не повернеш. Таке воно життя, лягаймо спати, бо вже скоро й півні заспівають.
Марині не спалося…в голові рій бджолиних думок - Чим причарував до себе? Були поцілунки з іншими хлопцями, якось не так, а це, ну прямо якийсь напряг, аж душа холола, серце ніби в бубон гупало.
Вона провела пальцями по губах, він так ніжно торкнувся їх, моя б воля, хай би ще раз поцілував. Дивний, відразу відпустив, якби хтось із міських, то б присмоктався, як павук до мухи.
Минуло три дні…. життя Марини, як у казці. Бабуся готувала сніданки, обіди, вечері, вона намагалася поринути в книжки. Очі бачили, читали та мозок не був здатний сприймати. - Та хіба ж можна витримати таку напругу, чому не видно його й гуркіту трактора не чути, де пропав?
Лідія Михайлівна помітила поведінку онучки,
-Що думки за Сергія? Гарний хлопець, працьовитий та навряд, що у тебе з ним закрутиться, ви зовсім різні.
-Та я про це зараз і не думаю.
-Ага, комусь іншому скажи. Я все бачу, макарони мені на вуха не вішай.
У відповідь засміялася, весело до неї,
- Ну ти бабусю… ох і вмієш сказати, зняти напругу!
-Знаєш голубко моя, коли пташка стрімко здіймається ввись, може помічала, потім різко падає, взлет нижчий, а чому? Бо на якісь секунди від бажання й успіху у голові паморочиться. А нижче приходить до тями, шкодує, мабуть цього не потрібно було робити. А он візьми воду в річці, коли попадеш під стрімку течію, навряд чи пливеш, ну хіба що з чиєюсь допомогою. Я життя прожила та тебе вчити не буду. Не ті часи, у вас молодих, зараз зовсім інакше життя. Хотіла тебе запитати, по скайпу з батьком коли будеш спілкуватися?
-Не знаю, він зараз на полігоні.
-А мама, що пише?
-А що мама… в Італії з картинами, пізніше їх повезе в Америку. В неї своє життя, як завжди почувається вільною.
- Ти не маєш бажання поїхати до неї.
-Я ж маю інші плани, думала буду вчитися. Правда закордонний паспорт маю, але тато сказав, краще підготуйся, спробуй на наступний рік. Тут спокійніше ніж у місті, хіба підготуєшся, то одна подруга телефонує, кличе в кав’ярню, то інша.
-Тобі видніше, де краще. Та й мені веселіше, добре, що приїхала.
Лідія Михайлівна уже спала, Марина теж думала заснути, але бабусині слова про стрімкість, змушували задуматись. –Ой бабусю, чи можна зупинити стрімкість, чи є від неї якісь ліки, коли душа від почуттів на злеті.
Раптовий гуркіт трактора відволікає від думок.
-Він приїхав! - босоніж підійшла до вікна.
Через відчинену кватирку почула його голос,
-Та обламався, пів дня з ним провозився, тому й затримався.
Уже знову в ліжку, рукою провела по подушці,
-Як добре, він приїхав, значить завтра побачимося.
Дівчина прокинулася від співу півнів,
-От роззява, я ж кватирку не зачинила. Ой, так смачно пахне, коли це бабуся встигла пиріжків напекти?!
Вечоріло… Сергій з Мариною підходили до річки.
-Поглянь, а лебеді знову у воді. На тому ж самому місці, - кивнувнулаю рукою, сказала дівчина.
-Мабуть в очереті мають гніздо, тому й не пливуть далеко. Вони і взимку тут, останнім часом зими теплі, ми їх трохи підгодовуємо.
Лебеді відразу помітили їх, раз –по - раз повертачи голови, відпливали подалі від берега.
Над річкою лунав вереск і сміх, вони мов діти пустували у воді. Вона, то пірнає, то виринає, відразу бризкається водою, падає на нього. І вже разом падали у воду, боролися, реготали. Її уста, як стиглі вишні, пашіли від поцілунків. Та усміхнена, в бажанні ніжності, знову тулилася до його грудей.
-Ой, ти вже вся тремтиш, може досить Маринко?- прошепотів, поклавши руки на її плечі!
-А ти мене зігрій, що боїшся,- несподівано вирвалася, стрімголов здійнялася на пагорб й крикнула,
-Ану спіймай мене і зігрій, ану спробуй!
- Ах ти,- на ходу схопивши рушник, за мить був біля неї,
-Досить Маринко, досить. Вже сутінки, пора додому.
-І чого спішити?
- А ти хочеш, щоб бабуся до нас з дрином прийшла?
-Тю,-кліпала очима, - Іще чого не вистачає, мені стільки років?
Він одягнув на неї сарафан, підіймався на пагорб,
-Ага, а поводишся, як дитина, нам же не по дванадцять років. Після таких дурощів на воді й не заснути. От побачиш, ляжеш у ліжечко, все же дригатимеш ногами, здаватиметься, що й досі плаваєш.
Вона вже догнаа його,
-Ой, ти таке вже скажеш, що й на голову не налазить.
-Отож, ми з тобою так у річці поводилися, якби хтось дивився, точно б з роззявленим ротом. Так поводяться тільки діти, а тебе не спинити.
Вона мовчала, але ж думка, як оса - Ти ба який розсудливий, серйозний, таким так просто не покеруєш!
Маленька лампочка, освітлювала частину обійстя. Сидячи за столом, Лідія Михайлівна на терці терла кормовий буряк. Почувши голоси,
-Ну нарешті дочекалася, здається мої йдуть.
Відкриваючи клямку хвіртки, Марина запитала,
-О, бабусю, що це ти на ніч буряк треш, чи завтра дня не буде?
- Ой, новини є, не дуже гарні. Сергію, ти мене завтра вранці на станцію до першої електрички, що до Києва, можеш відвести?
-Звичайно зможу, батькове авто на ходу. Та я і сам завтра планував з’їздити в містечко.
-А що сталося ? – голосно, здивовано запитала онука.
-У дядька Івана інсульт. Як до брата не поїхати… Ольга подзвонила плаче, запитала, чи я зможу приїхати. Каже він іще при пам’яті, хоче мене побачити. Я уже й сумку зібрала. Ви тут справитися без мене?
-Звичайно,- поспішив сказати Сергій.
Марина хитро позирнула на нього,
-А ти в містечку, що маєш робити ?
- Шукатиму запчастини для трактора, до вечора повернуся.
Від думки, в її очах мигтіли іскри - Краса, залишимося удвох, ото вже я над ним познущаюсь. Прикидається тихим, не звабливим, чекай - чекай.
Смеркало… Сергій загнав автівку на обійстя, зайшов до хати,
-Мамо, я до Марини, подивлюся, як вона там, то ж сама залишилася.
-Добре сину, ти знайшов запчастини?
-Так! Знаєш я сьогодні зустрів Андрія Возника, він зараз у паспортному столі працює.
-А ти, що там робив?
-Та так, де чим поцікавився, я пішов.
Сергій тільки переступив поріг кімнати, як Марина обійнявши його руками за шию, поцілувала в щоку.
-Я так рада, який ти молодець, прийшов, я чекала.
Він чмокнув її в щоку, звільнився від рук.
-Ти курчат порахувала?
-Ну звичайно, двадцять два. Але вони трохи чубляться між собою.
-Бо від різних квочок, ти ж бачиш одні більші, другі менші. Я тільки- тільки приїхав, то ж не надовго.
-Е ні, в мене вечеря готова, куди спішиш? Ти ж завтра маєш бути вдома.
-Йому сподобалась пропозиція, усміхнено,
-Щось смачненьке?
На столі недопите в келихах вино…Марина з Сергієм уже на дивані.
-Марино, я мабуть піду… вже пізно
-Я що сама маю ночувати? І ти мене, ось так покинеш? Он курчат квочка зігріває, присипляє, а мене хто зігріє?
-Ой, напевно на тебе вино подіяло… ти себе чуєш. Ти з ким себе порівнюєш.
Скрипнув диван, різко пересіла на коліна, її теплі руки обвивали його шию,
- Ти так пахнеш, не бійся моїх поцілунків. Чи я тобі не подобаюся?
Маринко, про це не зараз.
-А чому? О!Ну добре, давай вип’ємо вино, поцілуєш мене і підеш.
Він ледь стримував свої почуття, вона пристрасно цілувала, притискалася,
-Подивися в мої очі, скажи, що ти в них бачиш .
Його уста торкалися її уст…солодка зваба, мов захмелілі від вина, поринули у гріх, як в теплі морські, благодатні води.
За вікном сіріло… одягнений, Сергій, присівши на стілець, схопився за голову - Що ми накоїли….Марино, що ми накоїли?
Він обійшов господарство, Надворі,в баняку кипіли лушпайки картоплі й висівки. Раптом почув голос Марини,
-Ну ти молодець, я думала пішов додому.
Він підійшов до неї, довгий солодкий поцілунок зняв напругу.
-Марино,ти розумієш..
- Стоп! Якщо ти про близькість, я не шкодую, все нормально, розслабся.
Вечірній дзвінок від бабусі потішив дівчину.
-У вас все нормально? Сергій тобі допоміг з курчатами? Вони ж розбігаються, потім пищать шукають квочку, хоча б коти не переполовинили.
-Все нормально, не хвилюйся. Ми зранку їх випускаємо на зо дві години, а потім під сітку.Так само і ввечері. А, як там дядько?
-Та поки що тримається, може Бог дасть видужає. Ну добре тоді я після завтра приїду. Скажи Сергію, якщо зможе, нехай приїде на станцію до електрички на вісімнадцяту годину, я нею приїду.
Вдень Сергій возився біля трактора, а ввечері й вночі знову був з нею.
Перед Мариною,в якійсь мірі, відчував провину, але ж в обох від бажання бути разом, горіло тіло. Стрімкість почуттів переборювала супротив думок, милувалися один одним, насолоджувалися коханням.
Минуло два тижні…. Лідія Михайлівна помітила, з якою насолодою онучка їла кислі огірки. - От тобі і на! От безмозка баба, залишила без нагляду. Чого ж вона мовчить? А може, ще й сама не знає…
Незабаром після цього, ввечері Марина прийшла з Сергієм до хати, стара сиділа за відкритим ноутбуком.
-Що тато дзвонив?
-Дзвонив… та тебе ж не застанеш. Вже надворі прохолодно, а ви допізна тиняєтеся.
-Сергій ніби виправдовувався,
-Це ми сьогодні, я від завтра, з трактором на два тижні пропаду в полі.
Лідія Михайлівна йому нічого не сказала, звернулася до онучки,
-Батько завтра, о чотирнадцятій годині буде дзвонити.
-Гаразд! Я до хвіртки проведу Сергія та й піду спати.
Через два дні Марина збирала валізу, ніяк не могла зрозуміти, чому батько наполіг, щоб вона приїхала до нього.
- Невже бабуся дізналася про нас? Але що тут такого?
Та вмить, вже заперечила своїй думці - В неї інший погляд на життя. Дівчина повинна бути скромною, ввічливою, гордою. Та заради чого? Хто знає, що відбудеться завтра, он ковід, недавно людей косив з ніг. Час не варто втрачати, краще бути з тим, до кого серце лежить, особливо коли молодість і почуття. А далі, нехай вирішує доля. Ой, бабусю, ти ж сама так казала, не все від нас залежить.
Додому Сергій повернувся пізно ввечері,
-Як ви тут… все нормально, які новини? З поля не додзвонитися.
Не вмиваючись, одягнений, впав на ліжко,
-Ой, мені той диван і вагончик, набридли, як гірка редька. Досить твердо й після опівночі доволі холодно. Мам,ти мене рано не буди, хай я добре висплюсь.
-То хоч сполоснися в літньому душі, я воду нагріла.
Піднявшись з ліжка, залпом випив кварту молока, що стояло на столі, витерся рукою,
-Ну добре, я помиюся і спати.
Похмурий ранок…. край неба хмари віщали про дощ. Напевно тому, Сергій проспав майже до обіду.
Мати, накривала на стіл страви, голосно звернулася до нього,
-Сину, а сину, може досить спати! Вночі, що будеш робити?
За столом розмови про ферму, про насіння пшениці, про гусей. Мати планувала їх порізати та приготувати тушонку.
-Мамо, я завтра їх порубаю, попатраю, я сьогодні не в кращій формі. Щось трохи морозить, може патиків малини заварю та відлежусь. Але на пару хвилин зайду до Марини.
Батько здивовано, вирячив очі,
-Ти, що не знаєш ? Більше тижня минуло, як я автівкою її завіз на станцію. Поїхала твоя Марина.
Раптово обличчя Сергія побіліло,
-Як поїхала? Куди? У Вінницю?
-Та… я то толком не запитував, але коли сідала в автівку, стара цілуючи її, батькові привіт передавала.
По хаті, мов вітер залетів, кроки вперед, кроки назад, потирав руки, розводив ними, а потім, крутнувшись до батька,
-Я візьму авто, мені треба в містечко.
-Що так відразу? Сходи… все дізнайся в Лідії Михайлівни, тоді вже вирішиш що робити, як вона тобі дуже потрібна.Тобі ж лише дев’ятнадцять років має бути, іще не одна буде дівчина.
- Ні, розумієш, вона потрібна, тільки вона. Я, як віл працюю, не на свої роки, чому маю їх рахувати.
Мати трохи розхвилювалася, з-за столу пересіла в крісло. Як тільки Марина з’явилася, вона помітила, що син закохався. Серед ночі бачила пусте ліжко сина, але йому нічого не говорила. Що то молодість, хіба можна заборонити почуття ? То природне, в житті не кожен може це відчути. Тому й зараз, в розмову вирішила не втручатися.
-Ну то передзвони до неї,- встаючи з-за столу, сказав батько. Я проти цієї дівчини нічого не маю, що хочеш, те й роби.
Пізно ввечері під сильним дощем, Сергій повертався з містечка. Його морозило, з чола стікав піт та він його не помічав. Зігріла думка - У мене на руках закордонний паспорт, якщо туди поїхала, думаю питання з грішми я владнаю. Але чому навіть записки не залишила? І бабця ніби знає якусь таємницю, мовчить, лише важко переводить подих, що трапилося?
За вікном горобина ніч…. він у ліжку, лежав з відкритими очима, думок, як вороху. Тож пізно ввечері не насмілився піти до Лідії Михайлівни, вирішив незручно. Тепер себе умовляв – Завтра зранку піду, завтра дізнаюся адресу.
Минув тиждень…. Марина стояла біля вікна, дивилася на перехожих, які проходили по алеї. На голому дереві помітила єдиний багряний листок, з ним загравав вітер, врешті той піддався йому і вже повільно летів. Та вітер підносив його догори, потім знову, листок летів донизу.
Думки ятрили душу - Ось так і я мала стремління літати, літала, а тепер опинилася тут. Від злетів, стрімких почуттів, під серцем ношу подарунок. За нього несу відповідальність, маю зберегти його, бо це плід нашого кохання. Не знаю здогадається він чи ні, чому я тут і надовго. Бабуся пообіцяла мовчати. Може колись, ми повернемося в Україну і я з нашим малям познайомлю його. Хто б це не був дівчинка, чи хлопчик та знатиме, що в нього є тато, якого я все життя буду кохати.
Дзвінок у двері відволік від думок.
Накинувши на плечі пухову шаль, заглянула в двірне вічко. Від здивування вирвалося з уст,
–Не зрозуміла!
Примружила очі, тихо, -Чи хтось схожий?
У голові плутанина думок - Ні не може бути! Цікаво, це хто, тільки хотіла запитати, як почула голос Сергія,
-Маринко, це я приїхав. Відчини будь ласка, я відчуваю ти тут, за дверима, нам треба поговорити.
Пухова шаль упала на підлогу, солодкий дотик уст, обійми. Букет білих троянд, що їй вручив, впустила, вони прикрасили дорогу злету для щирих, взаємних почуттів.
Від щастя її голос тихий, як нічна течія річки,
-Я тебе нікуди не відпущу.
Яке то щастя почути від неї ці слова. Тонучи очима в синяві її очей, обома руками пригорнув до себе,
-А я й приїхав назавжди.
В її очах щасливий блиск сліз, стрімкість ніжних, теплих почуттів,
-Сонце моє, ми будемо щасливі!
2021р
Відредаговано о 13.20.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002573
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2024
Ой на кухні крутиться молоденька жінка,
Все сама, чи й змориться, крутиться, як бджілка,
Тож так рано- раненько, у руках мукичка,
А для кого годить та має ж чоловічка,
Як у ліжечку, все він на вушко шепоче,
Так люблю варенички, із сиром, муркоче,
Ну,як котик її, що дріма на пуфику,
Разом з нею слухає бадьору музику.
Вже літає пташкою, часто й до люстерка,
Він весь час, чомусь говорить-Ой фантазерка!
То пухкі в сметані, а менші із шкварками,
Ой напевно знову, щось коїться між нами.
Вже мов п’яна він нього, йшла митись у ванні.
Освіжилась швидко, прилягла на дивані,
Ой вже ті варенички, будьте ви неладні,
Ще й вдалися ж вони, смачні і на вид гарні.
Вже й обід, побрився, раденький чоловічок,
Доторкнувсь пахучий, ледь щічкою до щічок,
Як троянда сяє, зчервоніла, всміхнулась,
-Почекай, візьми сметани, враз озирнулась.
На столі винце, сирок та й кільце ковбаски,
Про дівчат, щоб дум не мав, вночі хоче ласки.
Ой, як дуже пахнуть парфуми чоловічі,
Іскрять очі, до інтиму зваблюють свічі….
У обіймах ніжних, палкий погляд у очі,
Я варенички люблю і тебе щоночі.
23.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2024
Горобці скачуть, дружно на тротуарі,
Деінде листя давно вже поруділе,
На лавці грає, дівчина на гітарі,
Поруч дитятко, тупцює надто сміло.
Під звук тужливий, вітер здіймає листя,
Поруч калина, мов зажурене дівча,
Хоча і ваблять диво - кетяги блиском,
Але ж на смак, як це чекання... гіркота.
Кроки маляти, ще не впевнені в русі,
Та ручки тягне, до горобчиків малих,
Бажання в погляді - пограймося друзі,
Щоб посміхнутись, звуків позбутись сумних.
Та прийшов тато, його ж мама чекає,
А він далеко, там де сонечко в імлі,
Гітара плаче, навпіл серденько крає,
Обом без нього, нам так сумно на душі.
Сказать не в змозі та шукає очима,
Вони удвох переживають важкі дні,
Не розуміє маля, в чому причина,
Чому в матусі, щодня очі повні сліз.
30 11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2024
Пора зимова… на зупинці люди. Жінок побільше, хто з торбою, а дехто й з двома. Дещо купити, хтось часто їздити любить. Бувають й рідко, бо долає старість, сили нема, чи грошей катма.
У автобусі, вже сидячі місця всі зайняті, здаля, хтось, про щось шепоче. Та враз, інший, як гучномовець, комусь розповісти, нетерпляче хоче.
Дві жінки, пенсіонерки ведуть розмову про буття.
Одна питає,
-Ну, як ти там, як ваше з дідом життя?
-Та так, як ( старики), виживаємо, що нажили, потроху витрачаємо. Якби ж то не оця війна, можливо б жили краще. А у вас, напевно хтось воює?
-Та ти що, щоб мої, хай біда десь днює! Діти при роботі, невістка в магазині, а він частенько на лимузині. Із молодими справу має, на весілля, хтось замовляє.
-Ну, а онучок, не одружився?
-Куди спішити, він ще свободою не насолодився.
-У Військкомат не викликали?
-Ага, оце б ми цього ждали! Як тільки почалося все, вдало відправили в Америку, бо тут точно б на війну забрали.
Навпроти жінка, бальзаківського віку, на вухо, щось прошепотіла чоловіку. Що сидів поряд, здвигнув плечима, ніби щось хотів сказати.
Та раптом водій пенсійного віку, гучно,сердито,
-Ви можете, хоч під час поїздки, трохи помовчати.
Враз всі замовкли, ніби приспані бджоли, водій же в салон, раз - у - раз позирав суворо. Зупинка – дві, нема того терпіння, як дуже хочеться поговорити. Знов жінка стала вихвалятися,
-Онуку, мабуть така доля, що тут смерті шукати? Треба все вміло спланувати, він обіцяв грішми допомагати.
Терпець урвався, у жінки, що навпроти,
-Тобі я зараз допоможу, подарую шпроти, щоб врешті – решт ти пельку закрила. Вже буде рік, як я синочка схоронила.Оце везу на поминальний стіл. Мій син на цій землі миру хотів. Щоби усі жили краще. А ти вихваляєшся чим, що він боягуз, утік ледаще.
Миттєво, ніби на всіх морок напав. Хтось мовчки, під ногами торбу шукав. Вже готувався на зупинці вийти. З кутка автобуса ледь чутні схлипи. У когось нерви напевно здали. А, як почуваєтеся ВИ?
Ті, хто відправив дітей, як подалі. Хтось, як ця жінка, до поминок готується, в печалі. Чи хтось спроможний її зрозуміти? Чи згодом, прийде до тями, насмілиться засуджувати, буде знов тихо шепотіти.
Подумайте! Якби не ті сини, що за нас із вами, на полі бою полягли, якби тоді, ми всі жили??? Навряд чи й вижили б…
Засуджувати - ні! Не маємо права, тих, хто не пішов захищати. Бо ж різні ми і різні є обставини. Але роздмухувати слова, як отраву, щоби комусь болю завдати. Треба думати де, коли і що сказати!
05.01.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2024
Часом вдаєш, із себе пташку,
Що підкорить, змогла небеса,
Та мить омрійна, хоч так важко,
Але ж заманить диво - краса.
Бо в душі злет, дріма таїна,
Як радість й серденько співає,
У підсвідомість вабить пісня,
Мов солов ‘їна скрізь лунає.
То стрімкі хвилі стоголосся,
Бешкетник вітер навіває,
Куйовдить, грається з волоссям,
Душі натхнення спонукає.
Щоби злетіти в чистий простір,
Забудь тривоги і печалі,
І не впізнати, журби, млості,
Та відлетіти, як подалі,
Щоби повік не знати воїн!
03.01.2024р.
Щиро дякую
за натхнення - Lana P.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2024
Грудневий день у мареві, чомусь,
Проснутись варто, чи знов дрімати,
Природа, у лавровому вінку,
Який спроможний, враз засихати.
Загрався, вітер з порваним листям,
Не хоче дерево покидати,
Руді краплі, як дрібне намисто,
Так мріяв сонечко привітати.
Пора, не та,чийсь шепіт лунає,
Враз гостро ріже, як громовиця,
Із болем восени серце крає,
Не встиг, він життям насолодиться
31.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002215
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2024
Ой, щедрівочка, щедрівка,
Під вікном співа дитинка,
Із Маланкою шановні!
Гаманці, щоб були повні!
Та й послухайте співанку,
Дай Бог миру і до ранку,
Ми зустрінем Василечка,
Й Водосвяття недалечко,
Хай придасть усім здоров’я!
Пора зимна та й казкова!
Прикраси рідну землицю!
Неси щастя у світлицю!
Новий рік благословляє!
Україну прославляє!
31.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2023
Давно бокали, пусті на столі,
Роки війни, злетіть, десь у вічність!
Погляд холодний в далекій імлі,
На жаль невтішні дні новорічні.
Ніхто бокалів, не взяв у руки,
Нема кому, відкрить пляшку вина,
І чути знов, моторошні звуки,
Сирен лунких. Навіщо ця війна?
За що народу Вкраїни муки?
За нами ж правда… в сум’ятті душі.
Жура, печаль, аж ятрить тривога,
Ще скільки горя, принесе русня,
Із смутком руки, здійма до Бога,
Спита,- Чому, задорога платня,
За нашу волю й світле майбуття?
Ми народ мирний, уйми рашистів,
Й земля скривавлена,щодня пала,
Гірко ридає, спини жахіття!
Жіноче серце, від журби стражда.
Й пора збентежена, вечорова,
Під свист снарядів, знервованість, плач,
Свіча горить, шкода не святкова,
Схилилась ненька, - Синочку пробач,
Що не змогла, тебе захистити.
Тінь по бокалах, біль відобража,
Чи хтось зупинить матусі сльози?
Чи й закінчиться орків ворожба?
Поглянь же Боже, все людство просить!
Вже й на колінах, невпинно вмовля,
Це завжди вдасться, тобі зробити!
Крик у пологовому, немовля,
Прагне душа, дуже хоче жити…
Вже поруч ненька, ніжно обійма,
За всі страхи, ми їм не пробачим!
30.12.2023.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2023
Все відлягло, вже й відболіло,
У грудях стисло, в душі тліло,
А часом полум’ям палило,
Коли пройшовши мене мимо.
Такий красивий, так примітний,
До всіх людей завжди привітний,
Ти зробив вигляд, що не бачив,
Вже ж не коханий, мрії втрачу.
Б’є джерело рано весною,
Наша любов стекла з водою,
Під шквалом вітру сердечний стук,
Розбились мари, десь пропав звук.
Тепер удвох різняться ритми,
Тож не жалкую, я ні крихти,
Хоч й соловей пісні заводив,
Бачила ти, очей не зводив.
Та блиску я, не помічала,
Мабуть й сама теж не кохала,
Чомусь бентежить, так ігристо,
Та крупа сніжна, мов намисто.
Вмить пригадала, подарунок,
Той під ялинкою, пакунок,
Поклав й пішов, не залишився,
За кілька днів, ти одружився.
Геть розірвала намистини,
Тепер нема, в тебе дитини,
Жаль не хотів,про це почути,
Є помилки, нам не збагнути
Чому вночі були нестримні,
Тож певно ми, обоє винні.
А чи можливо, так судилось,
Раптовий поштовх і не снилось,
То доля буду одинока?
Все ж рада матиму синочка.
А ти плануй життя бездітне,
Бодай не жди, що стане ситне,
Лише з роками зрозумієш,
Що те дарма, про все що мрієш.
Якби сердечний, мав би вдачу,
Жаль не такий, то ж не пробачу,
Змогли б заради дитя жити,
Я спромоглася відпустити.
Коли троянда бутон має,
Вона про нього теж подбає,
Попросить Бога,-Дай нам сили,
Щоби удвох були щасливі,
І це є прикладом для мене,
Тож ми обійдемось без тебе.
Стелись стежино, в квітнім полі,
Піду по ній, дякую долі,
Щоби під сонцем, жилось на волі,
Навчу синочка, я любові.
14.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2023
Краса і юність буяли цвітом,
Зустріли дивні вечори й ранки,
У насолоді тішились світом,
Твої виконував забаганки,
Удвох любились, як ніби діти.
Повір тебе покохав лиш одну,
На всьому світі, люба, єдину,
Щодня кляну кривавую війну,
Згадаю усмішку ту, безвинну,
Для мене ти, квіточка в суцвітті.
Яку лілеїв. Й раді пліч –о- пліч,
Ти посміхалась, сонячно мені,
Я пам’ятаю сяючі очі,
Коли в дарунок ніжності твої,
Приймав охоче, як нагороду.
Зрадів нас доля, так вчасно звела,
Ждали на мирну і теплу весну,
Я би торкнувся устами чола,
Душа страждала, пішов на війну,
Щоб мрії втілити в майбуття.
Не йти до війська, ну просто не зміг,
Життя ж заради та щастя сім’ї,
Печаль у серці, на жаль, я без ніг,
Але ж спроможний писати вірші,
Можливо ти, їх почуєш у сні.
Тебе кохана, забуть не в змозі,
Скажи потрібен, я тобі такий?
Важкі думки, додому в дорозі,
Авто буксує, сніг рудий, крихкий,
Мені подібний чи й зрадієш ти,
Що повертаюсь у свій дім живим?
06.12.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2023
Край лісу, на дубі у старому дуплі жила синичка. Вона завжди була весела, хитра і помітно смілива. Її так усі друзі й називали Сміленька. Всі синички іще відпочивають у дуплі, а вона щоранку перша випурхне і радо присяде на гілочку, співає,
- Цвінь- цвірінь,цвінь - цвірінь.. цвірінь, цвірінь, цвірінь.
Їй подобалося співати, в цей час здавалося і вітерець вщухав на якісь миті. Цю пісню слухав ліс і усі хто в ньому живе.
За кілька хвилин, вже поруч з нею друзі. Радо цвірінькаючи, розліталися в пошуках сніданку. Їли синички, хто що знайде. Хто комашок ловив, чи знаходив гусінь. А хтось із них любив поїсти зерняток, чи лісових ягід.
Добре, веселіше весною і літом, адже легше знайти харчі.
Сонечко сходило і заходило , минали дні і ночі. Усі синички трудівниці, вони завжди роблять запаси на зиму. Ховають зернятка трав, соняха та ягоди у своїй схованці, чи в дуплі.
Давно минула весна , за ним і літо. Уже й пізня осінь, лякала прохолодою і затяжними дощами. Синички юрбою ховалися в дуплі. Інколи усім і місця не вистачало та синички не покидали подружку. Недалеко знайшли старе дупло білочки, там і ховалися від негоди. Вночі, щоби в дуплі було тепліше спати, тулилися одна до одної.
Одного ранку, синичка хотіла випурхнути з дупла. Та вона лише на мить висунула голівку, як на неї посипав білий - білий сніг. А вітер наче навмисно повіяв сильніше, здійняв сніг і сипнув їй у очі.
-Ой – ой та що ж це, - здивовано цвірінькає вона.
- Ух- ух- і чому так холодно стало, це напевно вже зима.
Пригадала синичка, як мама їй про зиму розповідала. Але ж мама залишилася в іншому лісі. Їй стало трохи сумно. Та пригадала мамині слова,
- Ти сама маєш вирішити,чи летіти тобі в інший ліс, чи залишатися зі мною.
От вона і зробила свій вибір. Ні все добре, подумала синичка, справлюся, я уже доросла.
У цей день й ще декілька днів підряд, зранку було холодніше,а вдень виринає сонечко. І під теплим сонячним промінням, частина снігу розставала, синички знову вилітали з дупла. Цілими днями в пошуках їжі. Поки є можливість літати, щоб на довше зберегти запаси. Адже зима тільки прийшла, попереду багато холодних, сніжних днів.
Вранці Сміленька намагалася швидко поснідати, потім підбадьорювала подружок, біля дупла наспівувала любиму пісеньку.
Зимові дні короткі, тому синички, більше часу проводили у схованках.
Одного ранку Сміленька лише виглянула з дупла, як миттєво, в супереч її бажанню, вітер здійняв крильця і вона кубарем полетіла вниз. Опинившись у снігу, намагалася вибратися, злетіти.
– Цвінь- цвірінь! Ой, як же холодно, що ж це я. Цвірінькає пташечка.
-Ні- ні, я сильна! Я маю вибратися звідси. І чого цей вітер такий злий?
Вона постаралася випурхнути зі снігової облоги, їй це вдалося зробити. Хоч ледь - ледь, але втрималася на першій же гілочці. Вітер здіймав її пір’ячко, ніби спеціально намагався її скинути в сніг. Її лапками міцно трималися гілочки, в протистоянні з вітром, тіло ніби кам’яніло. Хоч їй стало трішки страшно та не втрачала надії повернутися у дупло. Раптово перестав йти сніг, а вітер,то ніби десь дівався,то віяв з новою силою. Саме у цей момент коли вітер вщух, синичка перелітала з гілочки на гілочку і нарешті сховалася в своєму дуплі. Розбудила подружок, попередила, що надворі знову випав сніг і віє занадто різкий, холодний вітер. Вони поснідали зернятками і знову занурилися у сон. А Сміленька не вгомонилася, випурхнула з дупла, всілася на найближчій гілочці. Кілька раз цвірінькнула, звернулася до вітру.
-Гей сміливець, вгомонися, між снігів ляж, притулися….
Будь добрішим і теплішим, розкажи, чому так злишся?
Але вітер знову налітав, хотів її скинути. Вона наполегливо, іще два рази повторила ті слова, в надії, що все ж він її почує.
Раптово й справді, вітер вгомонився, почула його тихий шепіт,
-Та мені сумно, я один, тому й розгулявся. Як з неба сніг летів, було веселіше. А ти хіба не любиш літати?
- Цвінь- цвірінь! О,що ти?! Я дуже люблю літати, це ж так приємно,відчуваю задоволення. Та й, як не буду літати, то пропаду. Мені ж щодня треба шукати харчі. Слухай вітерцю.Ти зараз тихенько вієш і мені не так холодно. А давай дружити. Щоб тобі не було сумно, я співатиму, а ти слухатимеш і потихеньку розвіюватимеш мій спів довкола. Усі хто в лісі будуть слухати, думаю їм сподобається мій спів. Знаєш в інші пори року я частіше співала, бо ж було тепліше. А взимку в лісі птахів значно менше та й холодно, тому, хто не полетів у вирій, рідше співають.
-Ну гаразд, у тебе й справді гарний голос, співай я послухаю.- погодився вітер.
І синичка так зацвірінькала мелодійно, ніжно, що вітер зовсім притих.
Вона подумала, що він заснув. Та лише замовкла, він відразу протяжно, тихо їй прошепотів,
-Ой, як же ти гарно співаєш. І справді мені на душі стало трохи веселіше та спокійніше.
-Слухай вітерцю,а в мене ж і подружки є,вони теж сппівають гарно. Я їх покличу, почекай.
Через кілька секунд з’явилися синички і вони, одна перед іншою, заводили свою пісню. Вітер уважно слухав, був дуже задоволений, прошепотів,
-Ну гаразд, мені сподобалися ваші пісні. Я згоден щодня їх слухати.
-То ми будемо дружити? - Запитала Сміленька.
-Так – так, будемо дружити. То зараз уже летіть, шукайте харчі. А завтра, я знову прилечу до вас.
Від того дня в лісі спокійніше. Інколи з хмаринок сипав сніг, вітер не наважувався порушити своє слово. Він тихенько віяв, слухав пісню синичок і розносив той спів по всій окрузі.
14.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2023
Оце ж треба…
Це настільки, можна себе любити?
Щоби фото, де треба і ні пхати,
Сам спромігся, свою працю цінити,
А на інших, чомусь просто начхати.
Так, ми всі різні….
Де ж повага?Ти занадто пихатий?!
Не важливо, поет жінка, чоловік,
За кордоном, вже спустошена хата,
Що війна, не журиться, байдужий, втік.
Але ж спроможний….
Вірш писати, час маєш й натхнення,
Про що пишеш, ти критикуєш владу?
Тобі втішна ця гіркість сьогодення?
Тож не тут, через що пішов на зраду?
Чи маєш ваду….
Не любив, можливо свою країну?
Гай під сонцем, де ненька плекала,
Як зміг кинуть, у важку годину?
Пригадай, колискову співала.
Чи задумався….
Але зрадив, не один родину,
Від війни тікав, аж підошов блиск,
І при втечі, забув про дитину,
Та дружину, що лишилась на риск,
Бо єдину любить Україну!
Важко сприйняти….
Таких є, шкода багато щодня ,
Й досі мріють покинуть країну,
Себе корчити чистим цуценям,
Щоби робкість сховать попідтинню.
Не вгомониться…
Своє фото, виставля повсюди,
Є нагода, в журнали на конкурс,
Знов подасть, не боячись осуди,
Хоч й живеться не завжди без дайперс.
У роздумах…
Чи повернеться, все ж на Батьківщину?
Риторичне питання, мабуть ні,
Жаль ніколи, не визнав провину,
Бо давно, вклякла совість у лайні.
Так буває….
Але з часом, та гордість минеться,
Як не м’яко, стелять без соломи,
Здатний впасти, аж серце стріпнеться,
На чужИні, не позбутися втоми,
Де родився, там краще живеться.
І хоча ти….
Маєш гроші, хитрість -відчув здібність,
Волонтерити б нехай спромігся,
Жаль не в змозі спинить емоційність,
Тут лукавість вершить – ждіть, розбігся!
Вмить й на доленьку вже пожалівся,
Себе вигородить, то ж потрібно.
Болить душа….
Це війна, дехто змушений втекти,
Щоб на мить, та продовжити життя,
Й Україну навіки зберегти,
Згодом вернуться, бачить майбуття.
Любов до землі…
Оцінити, всі знання пращурів,
Й дух козацький, тіла відчувають,
Відбудують заради правнуків,
Життя кращим стане, точно знають!
26.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2023
Зимовий день схиляється в печалі,
Його стрічає сніжний тихий вечір,
Місяць уповні… блискітки- медалі,
В дарунок шле в угоду холоднечі.
Тінь перламутром лягла при долині,
Зірок мигтіння яснить усе небо,
Срібні сніжинки іскрять на калині,
Мережна паморозь… краплі крижині.
Та рух крайнеба, хмарин посивілих,
Морозний вітер, летів навстріч ночі,
Двигались тіні по гронах дозрілих,
Враз блиск осяйний, затьмарює очі.
Нічна казковість… Зимні сновидіння,
Краси елегія створити хочуть,
Із снігом вітер, ніби муркотіння,
Про дощ, отак, зненацька, нам шепочуть.
Погода теж, відчує настрій людства,
Красу ж хотілось бачити в мажорі,
Най би зима задіяла чаклунство,
Війні кінець, спинилося б безумство…
Щасливо жити мріє Україна!
25.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2023
Це хто порушив, зими красу,
Яскраво - білі, всі етюди,
Отак зненацька, почав війну,
(Братки) московськії, Іуди.
Давно росія себе славить,
Пишатись хоче й воювати,
Народам світу, в душі гадить,
Орків - убивців, рада мати.
Всі сподівання- скоро Різдво,
Засяє зірка в піднебессі
Як все сприймає, людське єство?
Чи мертві душі в них на часі?
Смерть, це бажання вершин людства?
Всіх привели, аж до абсурду,
Радість, безмежна від чаклунства?
А зомбування,жаль, до блуду.
Чого досягне нечестивий?
Як гниле листя по калюжах,
Червоні очі, вид жахливий,
Не розбудити, тих, байдужих.
Земля, як скарб, золото, ліси,
Та де ж господар? Щоб достаток,
Людям лишивсь й жодна донька, й син,
Не знали воїн й хижих пасток.
Й нині будують, ще заводи,
При вході пам’ятник сталіна,
На жаль, керують, ляльководи
Не забувають про леніна.
Вдень і вночі, снаряди, танки,
Кудись везуть безперестанку,
Шлють на війну. Димні світанки,
Дають правителі приманку.
Гроші здолати лихоманку,
Від перепою, знов бентежить,
І, так щодня, як у старину,
Все від горілочки залежить.
Чи здатен мозок працювати,
Про себе дбати та про сім’ю?
Щоб чесно гроші заробляти,
Зігріло душу, слово - люблю,
Чиєсь дитя не йшовбивати,
Чи знає заповідь, хоч одну,
Чого вчить Бог, щоб не страждати.
Кровавий сніг, тому не сниться,
Хто із рушниці влучить звично,
Чи гріє (брата) самогубця,
Думка, що все, це феєрично.
Шкода, віками, не спроможні,
Життя поліпшити на краще,
Хіба, не мріють, щоб заможні?
Пустили все, напризволяще.
Як вовчий поклик, заздрість, війну,
Із цим народом розпочати,
Який плекав у серці весну,
Під мирним небом хліб збирати.
Іскриться зірка, час розплати,
Хоч як крути, все ж він настане,
Не раз повінчаний прокляттям,
Та в очі гляне день останній.
Відповіси за злодіяння,
За руйнування й дитячу смерть,
Не допоможуть й покаяння,
Знищити зло, ми спроможні вщент,
Рашистам прощення не буде!
17.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023
У дні зимові, віяло холодами,
Частково сніг, стелив сріблом всі стежинки,
І притрусив, златом ковдри полями,
Одяг ялинки, в святкові сніжинки.
Та, щось не так, враз осінь завітала,
І дощ капризно, брязькотів повсюди,
Зима красу, по скринях заховала,
Я посміюсь, пізніш на повні груди.
Нехай запрошу морозець гостинно,
Із завірюхою потішно в танку,
Лиш дайте час, бажання всі, нестримно,
Це проведу в кришталевому вінку.
Білих крупинок, сипнула раптово,
Хмарно крайнеба. Місяць перламутрить,
Зірку в Святвечір, іскрить веселково,
Нічка ворожить, злегка землю пудрить.
Краси придавши, українців вітає,
Щиро з прийдешнім святом Різдвом Христовим!
23. 12. 2023р
І я приєднаюся до неї, бажаю
Миру і добра Вам, мої шановні друзі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023
Я доторкнулась, долонями до землі,
Біль відчуваю й тривогу, рідна нене,
Моя душа кричить, - Ні кривавій війні!
Мов пташку зранили, як же я без тебе?!
Поля у вирвах, то де ж хліба посію?
Попіл чорнющий, уздріла блиск заліза,
За що бомбити посмів, забрати мрію?
Рашист проклятий, ти тут якого біса?
Як нам страхіття спинить? Душа волає,
Мовчить зозулька, всі дерева привиди,
Не чує вітру й ліс, серденько страждає,
Звірів злякали,тих хмарин різновиди.
Та то ж не хмари, ціла зграя шахидів,
Зі сходу смерть приносять, страждання, печаль,
Це ж подарунки від заклятих сусідів,
Вкриває землю червоно-чорна вуаль.
Повсюди спалахи, де гай - вже вогнище,
Де дім й хатини, лунає плач родини,
За мить зруйноване рідненьке селище,
Там божевільна, вже не знайде дитини.
Чом розум втратила? Рашиста спитати,
То виховання? Може зростав по дворах,
Де дебош, п’янки та вітали зло й мати ,
А може досить, вже маразмом пишатись?
Не смій, ятрити, знов землиці сердечко,
Вона , як я, ридає, Боженьку просить,
Спини зар*зу! Не руш з місця гніздечко,
Цієї пташки і посріблені роси.
Де ляже сонячне проміння, тепленько,
Погляд омріяний, аж до піднебесся,
Свята Маріє, я вклонюся низенько,
Спаси землицю, заради миру й щастя!
19.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2023
2 частина
Минуло півтора року…. Вадим відслужив строкову службу в армії. Після обстеження лікарів, мав повернутися на роботу.
Неймовірно хвилюючі хвилини чекання…. Ірина крутилася на кухні. З півня зварила холодець, спекла його улюблені пиріжки з капустою, в духовці запекла шмат м’яса, приготувала салат «Олів’є».
Вадим йшов до зупинки автобуса, здалеку побачив своїх вірних друзів. За кілька секунд… тепла зустріч, плескання по плечах, обійми. Руслан хитро зиркав,
- Що, може до своєї троянди намірився?
-Звичайно, а що? - показав у руці пакет, з якого виднілася пляшка шампанського й коробка цукерок.
-Чорт забирай, так ми ж її теж давно не бачили, може нас з собою візьмеш?
-Та я не проти, не знаю, як вона відреагує.
Сергій задоволено посміхнувся,
-Та ми так, буцім на пару хвилин, а там видно буде. Давайте зайдемо в магазин, винця купимо, ковбаски, подивимося, може й якийсь тортик.
В будинку гучно грала музика, Ірина в обіймах із Вадимом про щось тихо спілкувалися. А хлопці насолоджувалися стравами. Руслан смакував холодець, сказав голосно,
-Ірино, бачу холодець із півня.Ти його отак, як нашого «Півня» в школі! Правильно хай знає своє місце. Але ж умієш приготувати.
Підморгнув до Вадима,
-Чуєш друже, але ж тобі пощастило.І квітучу троянду прихопив та іще й славну господиню.
Звичайно, Ірина бачила, що хлопці трохи перебрали вина, слухаючи , тільки посміхалася та кивала головою.
Сергій, в кишеню за словом не поліз,
-Квіточко, ти розумієш ми йшли з роботи, на халтурі були.Одній жінці, біля новобудови з камінців паркан муруємо. А вона там іще не мешкає, тому такі й голодні. А оце випили, ну… то ж сама розумієш.Ти нам вибач, ми ж так хотіли тебе бачити.
-Мабуть їх тут прийдеться вкласти спати, що скажеш?-спитав шепотом Вадим.
-Ніяких проблем, он диван, хай лягають.
Спілкування друзів затяглося до півночі. Ірина з Вадимом до самого ранку у справах, мили посуд, наводили порядок. Весело позирали один на одного, з надією, що ранком проведуть хлопців і нарешті залишатимуться наодинці.
Та тільки сонце подарувало перші промені, як почули гул автівки.
-О! Чи мама приїхала! Але ж за приїзд нічого не казала, може щось сталося?- Ірина поспішила надвір.
Поснідали усі разом. Хлопці уже поспішали на автобус, Вадим, на ходу чмокнув Ірину в щоку,
-Ну все сонце, я подзвоню, на тринадцяту годину маю бути на роботі, потяг не чекатиме.
Задумавшись, жінка дивилася хлопцям вслід. Ірина уже була біля дверей будинку, мати важко перевела подих, сказала зовсім тихо,
-Згадала хлопців, як навчалися в менших класах, такі худенькі, непоказні, а тепер дивлюся, які ж славні парубки виросли. Щастя би їм усім, може цей вірус затихне. Ой дитино, знала б ти стільки ми таких вивезли.
-Ну мамо, будь ласка не починай сирість розводити. Все буде добре.
***
Зустрічати Новий рік, Марина Петрівна пішла до сусідів.У неї вдома мали зібратися однокласники Ірини.
За святковим столом, шість дівчат і стільки ж хлопців, весело вітали один одного з Новим роком, спілкувалися.Згодом лунала музика, усіх запрошувала до танцю. Сергій ні на мить не залишав Поліну. Парочка обіймалася під час танцю, пустувала і жартівливо чмокала один одного в щоки. При розмові, Ірина зрозуміла, що вони зустрічаються.
Близько четвертої години, молодь парами розійшлася по домівках.
Ірина і Вадим залишилися наодинці….
Цнотлива ніч… з блиском у очах, взяла в полон молоді, палаючі серця. Сплетіння тіл, нестримне бажання кохати, випити солод із медових вуст і нарешті заснути в ніжних обіймах.
Через декілька днів, Марина Петрівна мала нагоду познайомитися з батьками Вадима. За святковим столом розмови про життя, про плани на майбутнє.
Батько здивував сина,
-Я думаю вам не горить справляти весілля?
Обличчя Ірини миттєво почервоніло, нахилилася до Вадима, прошепотіла,
-Оце так сказав!
-Ні тату нічого у нас не горить, заперечив він.
Ірина, зиркнула на Вадима, всміхнулася, задумливий погляд, все ж насмілилася сказати,
-Ми можемо ще рік чи й два погуляти, нам і так добре.
Хлопець трохи скривився, адже таких слів від коханої, він не очікував.
Та за мить посміхнувся, хитро глянув на Марину Петрівну,сказав голосно,
-Я думаю моя майбутня теща не буде проти, якщо я частіше буду поруч з моєю чарівною трояндою.
У відповідь жінка мило всміхнулася, крутнула головою,
-Ох і умієш же ти сказати. Ну де ж я подінуся, в мене одна донька, усім місця вистачить.
***
Минув рік… уже й лютий місяць добігав до кінця. Все частіше в магазинах, на ринку, мешканці містечка помічали військових. У юрбі між собою перешіптувалися про слухи щодо війни.
Вночі, двадцять четвертого лютого Вадим із батьком знаходилися на робочому місці. Вантажний потяг прибув до Люботина. Через годину, на своєму коні, як часто вони називали електровоз, поверталися до призначеного місця. Близько п’ятої години, під’їжджаючи до Харкова, вражаючий вид піднебесся насторожив, визвав почуття здивованості, тривоги, страху. Зі сходу, ніби зграя хижаків вкрила все небо, летіли літаки, гелікоптери, здалеку лунали вибухи.
За кілька хвилин стало відомо, що військові РФ перетнули кордон. Маршем, колоною зайшли на територію Харківщини.
Раптом, задзвонив телефон батька, дзвонила дружина. Вадим стояв поруч, чув, як схлипувала мама й невиразно щось говорила. Батько намагався її заспокоїти,
-Надю, не плач,спокійно. Я все зрозумів, постарайся вирватися з того пекла. Це війна!Ти зв’яжися з Русланом, чи перейди, це ж близенько, він кмітливіший. Я певен їх сім’я вирушить до Харкова, думаю місце в автівці для тебе знайдеться. Заспокойся, до зустрічі.
Вадим відразу дзвонив до Ірини, почув два гудки виклику, враз зв’язок обірвався. Намагався не давати волю емоціям, але це не вдавалося зробити. Руки помітно тремтіли та він знову настирно дзвонив до неї, уста шепотіли,
-Моя сонячна трояндо, ну де ж ти?Чому в недосяжності, люба моя ,чому? Побачиш виклик, набери мене. Де ти? Мені ж без тебе не жити.
Не втрачаючи надії, хоч щось дізнатися, що відбувається в містечку, намагався зв’язатися з Русланом, той не відповідав.А телефон Сергія знаходиться поза зоною досяжності. Вже від поту витер змокріле чоло, знервований, послав СМС. «Сергію, друже, я твій боржник, вік пам’ятатиму, благаю допоможи виїхати Ірині. У Харкові в Руслана є родина, зв’яжись з ним.»
В кабінеті начальника резерву локомотивних бригад відбулася термінова нарада з військовим комісаром. Добровольці записувалися в тероборону, Вадим та іще декілька хлопців мали направлення у військову частину. Всі розуміли, від російської навали, країну треба захищати.
Батько Вадима поповнив ряди самооборони. Обіймаючи сина, говорив хвилюючим голосом,
-Ну раз ти так вирішив, я не маю права наполягати, щоб передумав. Ми прожили велику частину життя, а вам треба будувати майбутнє.
-Тату, ти розумієш, там потрібні звязківці, я не можу залишитися в стороні. Я тебе прошу, де влаштується мама, нехай до себе забере Ірину. Я говорив з Мариною Петрівною, вона вночі була на чергуванні, на якийсь час залишається в лікарні. Плаче, каже по телефону, ні з з ким не має зв’язку. Головний лікар, її попередив, щоб не покидала робоче місце. Пояснив, що вона додому не добереться, бо під містечком почався жорстокий бій.
Обличчя батька зблідло і якийсь судорожний вираз скривив усі риси,
- То це Ірина теж вдома сама, кепське діло. Та будемо думати і надіятися, що наші жінки з усім справляться.
***
Під свист снарядів, під обстрілами Сергій відправляв свою родину в Харків. Коли в багажник автівки ставив сумку, з телефона почув звук про отримання СМС. Здивувався, адже перед цим, він ні до кого не зміг додзвонитися.
В автівці, хворий на цукровий діабет брат, його дружина і двоє дітей. Біля батька заплакана мати, крізь сльози, сказала хриплим голосом,
-Синку, як же ти доберешся?
-Так, будь ласка без сліз, тату заспокой її. Хоч мотоцикл старий, але ж на ходу, якось прорвуся.Тату, ти через центр не їдь, постарайся їхати невеличкими вуличками, щоб не так помітно було. До Харкова всього п’ятнадцять - вісімнадцять кілометрів, я думаю наші хлопці їх зупинять. Ну все, до зустрічі.
Старі «Жигулі» поступово зникли з поля зору. Він прочитав СМС, намагався додзвонитися до Поліни.
-О Боже, знову в зоні недосяжності!
З острахом дивлячись на небо, витягнув мотоцикл. На голову натягнув стару батьківську шапку з вухами, шарфом підвязує комір куртки, завів мотоцикл. Від напруги, щелепи ходили ходором, він увесь трусився. Подумки умовляв себе - Все буде добре, заїду заберу Ірину, а там по дорозі й Поліну, якби ж тільки вдалося це зробити.
Та виїхавши з вулиці, він здалеку побачив колону танків. Злісно натиснув на педаль газу, переїхав дорогу, зник у провулку. Йому назустріч їхав російський танк, пролунав постріл.
***
Важко сприйняти жахіття війни…
Цього ж дня о п’ятій годині ранку, Ірина проснулася від поштовху.Десь, щось гуділо, раптово здригнулася земля. В подиві вигукнула,
- Ой, що це?
Спросоння не могла второпати що відбувається. Накинула халат, здивовано зиркнула до вікна,
-Чи щось горить? В когось може газ зірвався?
Пару кроків до вікна, відхилила фіранку. Від здивування, мало очі не вилізли на лоб, здалеку побачила могутнє вогняне зарево. В небі щось літало, але толком розгледіти не спромоглася. Натиснула на кнопку настільної лампи, світла не було. Не встигла зібратися з думками, підійшла до дверей, пролунав вибух. Будинок так трусонуло, здавалося, що зараз завалиться.
-Ой, мамочко! - кинулася до телефона, знервовано в думках - Ой, що ж я буду робити, заряд батареї всього на двадцять відсотків і світла немає.
В поспіх одяглася, намагалася хоч до когось додзвонитися,на жаль, то не було мережі, то абонент був у зоні недосяжності. До кого ж побігти? Може дід Микола вдома? Похапцем, голі ноги засунула в чобітки. На ходу схопила стару вовняну шапку, напялила на голову.
Холодне повітря вдарило в обличчя, сльози засліпили очі. Змахнувши їх рукою… тільки тепер, вона помітила вертоліт, який летів у сторону Харкова.
Уже, наче пташка пролетіла два обійстя, пролунав вибух, перехрестилася. Навіть не помітила, що залізні ворота, хвіртка відчинені, за щось зашпортнулась.
-Ой, Боже!- падаючи, все ж спромоглася схопитися за підвіконня, тарабанила у вікно, прислухалася. Та ніби збоку, почула чийсь глухий кашель і протяжний скрип. Злякано зиркнула, у дверях погреба з’явився дід Микола.
- Ой лишенько, це ти Іринко? Швидко йди сюди, ти тепло одягнена?
Ледь стримуючи сльози, промовила,
-Дідусю, що це в нас коїться ?
Він обійняв її,
-Війна сонечко, це війна. На нас, таки напала російська саранча.
-Мені так страшно. Ні до кого не можу додзвонитися. І до мене ніхто не дзвонить.А у вас світло є,
-Дитино, яке там світло. Спускаємося в погріб, потім будемо говорити.
-Ні, я збігаю додому, дещо візьму.
-Ти зберися, не нервуй так, он вся тремтиш. Забери всі документи,
що є в будинку. І тепліше одягнись, хто знає наскільки це затягнеться.
До хати забігла захекана Ірина. Тремтячими руками запалила свічку, збирала речі, документи. Малюнки, що стояли на серванті, склала в папку. Вже озирнувшись, пригадала, що ввечері запекла курку - Ой, треба взяти, Вадимко ж обов’язково приїде, на обід в самий раз буде.
У руках дві сумки,, зі сльозами на очах,
- Господи поможи!
Поспішаючи, переступила поріг, враз її оглушив вибух.
***
Тільки дід сховався в погребі, від вибуху здригнулася земля, зі стелі посипалася штукатурка. Звуки скрегіту, мов град бив по залізу, розходилися луною по погребі, наводили страх.
До його горла підступив ком, хриплим голосом прошепотів ,
-Боженьку, що ж це коїться? Іринко, трояндочко наша, як же я раніше про тебе не подумав, от стара голова, де ж ти тепер?
Хвилини здаються вічністю… дід прислухався, не почувши гулу й вибухів, перехрестився, йшов по східцях. Вхідні залізні двері, рясно посічені осколками, відчинивши їх, переступив через уламки шиферу. Від побаченого остовпів, його старенька хата, склалася ніби карткова. Не стримати гніву, очі налилися кров’ю,
-Сволота, що ж ви коїте?! Боже, зглянься, зупини цю навалу!
Очі наповнені сліз, з палицею в руці, він переступив через грудки землі зі снігом, намірився йти до Ірини.
Видовище вразило його в саме серце, по щоках котилися сльози. Замість сусідської хати й обійстя глибока вирва. А далі валялися уламки шиферу, дерева й груди землі з цеглою, від будинку залишилась одна потрощена стіна.
У грудях стиснув душевний біль, по окрузі рознісся крик,
-Будьте ви прокляті! Рашисти, будьте ви прокляті! За що забрали життя нашої квіточки? За що…. за що?
Та враз стрепенувся, як від удару. Неподалік, знову видух, його, наче хтось каменем кинув до землі. З заплющеними очима, він лежав між уламків даху змішаних з землею, чув гул, кулеметну чергу. А потім тиша…
Тільки на третій день, дід спромігся з - під завалу будинку дістати тіло Ірини. Вона лежала на папці з малюнками, які їй подарував Вадим.
Майже тиждень, як відірваний від світу. Ні світла, ні спілкування по телефону, вдень і вночі вибухи, стрілянина.
Він майже весь час знаходився в погребі, при надії дочекатися, щоб хоча б хто небуть спромігся приїхати, допоміг поховати Ірину.
***.
Під вечір, у квартирі родичів Руслана зібралися родини. Поліна сиділа на дивані, біля неї мама й батько Сергія. Вони з надією дивилися на неї, може додзвониться, скаже, що зараз приїде син. Дівчина часто, занепокоєно поглядала на Надію, адже жінка чекала, може відгукнеться Ірина. На жаль Поліна нікому нічого втішного сказати не могла. Намагається втримати себе в руках, щоб не розплакатися.
Хоч темна ніч та місто не спало, десь знову й знову лунали вибухи. Попереду їх чекали набагато важчі часи
Автобус їхав по грунтовій дорозі, злегка присипаною снігом. За вікнами час від часу мигтіли голі дерева, вдалині виднівся ліс.
Вадим і кілька чоловіків, вже одягнені у військову форму, їхали до призначеного місця. Він сидів,схилившись до вікна, дивився вдалину. На очі напливали сльози, він намагався їх затримати, а вони все ж повільно котилися по щоках. Вже минула друга доба, а він про кохану нічого не знає. - Моя трояндо, хоч як та дай знати,де ти, як ти? Ні-ні, я не допускаю думки про жахіття. Знаю тобі важко і мені не солодко. Думав відпустять хоч на якусь годину та тепер я на службі. На жаль війна, знаю на кордоні важкі бої та я вірю, що ми здатні вигнати тих ублюдків, що прийшли на нашу землю. Я тобі обіцяю… буду обережним. Знаю, усім буде нелегко та надіюся, біда обійде стороною. І ми влітку, можливо навіть разом із Сергієм і Поліною, зіграємо весілля.
***
Війна триває.… минуло більш ніж півтора року. Збройні Сили України перейшли в наступ, поступово звільняють міста й села.
У цей осінній день, у Вадима була б нагода відсвяткувати день народження та на жаль, доля вирішила інакше.
Хоч надворі й мжичив дощ, біля трьох могил стояли батьки й рідні. Вони прийшли вшанувати пам’ять найдорожчих людей.
Поривчастий вітер, раз-у раз торкався пелюсток троянд і хризантем, розсипаних на могилах. Краплі дощу, як материнські сльози стікали до землі. Душевний біль… велика втрата, важко пережити. Сердечний біль стискає груди - за що кривава війна забрала молоді душі? Хто відповість за зруйноване трояндове кохання?
13.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2023
Вересневий ранок… небесна блакить. Крайнеба де-не-де сірі й білі хмарини. Сонце непомітно здіймалося догори, проміння поступово, все більше прилягало на шкільне подвір’я. Під шовковицею у невеличкій калюжі купалися сміливі горобці, вже звиклі до дитячого галасу. Це вчора, пройшов невеликий дощ, ото й зраділи, майже цілий місяць його чекали.
Неподалік, під горобиною, спілкувалися троє хлопців із дев’ятого «А» класу. Акуратно підстрижені, мали русявий колір волосся. Один із них, менший на зріст Руслан, в руці тримав пачку цигарок, запрошував посмалити. Вадим, найвищий хлопець у класі, його карі очі забігали по ньому, сказав незадоволено,
-І навіщо воно мені? Ні-ні, тобі не набридло пропонувати? Скільки не старайся, я не буду смалити, я ж тобі сказав.
Сергій, серед них середній на зріст, кілька раз кліпнув очима. В них ніби частка блакитного неба, що знімає напругу, озирнувшись, посміхнувся,
-Хоч до початку уроків є час та я теж не буду. Хтось з учителів почує запах, хай не зараз, не хочу неприємностей.
Вже й торкнувся руки Вадима,
-Он поглянь, наша «Тополя» з якоюсь дівчиною йде.
-А Поліна,- засміявся Руслан.
Всі троє демонстративно розвернулися до парадного входу шкільного подвір’я. Дівчата, тримаючись за руки, не поспішаючи прямували до дверей школи.
-Гей, Тополько, привіт!- гукнув Руслан, розвів руками, продовжив,
- І кого це ти нам привів? Не тікай! Тож познайом нас чи що, із цією золотоволоскою, чи з ясним промінчиком сонця.
Дівчина і справді мала волосся кольору стиглої пшениці із сонячним відблиском, враз почервоніла. Її волошкові очі впилися в нього,
-А це ж хто такий сміливий?
Поліна різко розвернулася до дверей, потягнула її за руку,
-Пішли! Це наш однокласник. Побачиш з якими суб’єктами будеш навчатися.
Вадим сидів за партою… її балухат, на колір волошкові очі, довгі вії й досі були перед його очима.- Бач яка, ніби жовтенька троянда, в якої по пелюстках золотистий штрих, між ними ледь - ледь синюватий відтінок.
На уроці алгебри, вчителька на дошці писала рівняння, учні мали виконувати самостійну роботу. А в його голові блукали думки про неї - І рина, але ж гарне ім’я! Вона ж подібна квітці…
Вже під рукою вирваний листок із зошита, малював троянду. В нього це завжди гарно виходило. Лише кілька хвилин, той листок з’явився в неї на парті. Не розуміючи зиркнула по класу, хто б міг послати, цю пишну, штрихом нанесену простим олівцем квітку.
Минув майже місяць… Вадим весь час спостерігав за Іриною, хотів дізнатися де вона мешкає. Та стільки не намагався прослідкувати за нею, раптово десь зникне, ніби розчиняється у воді. Одного разу йому все ж вдалося це зробити. В самого ранку хлюпотів дощ та хлопець вирішив- Не відступлюся, я ж не слабак, узнаю де живе.
Із парасолею в руці, Ірина зайшла у міський автобус, пройшла подалі від входу. Він же останнім зайшов у автобус. Спостерігав за нею з- під капюшона, який натягнув так, що тільки й виднівся ніс та очі.
Автобус прямував до кінцевої зупинки. - Ох і далеко ти забралася -позираючи у вікно, з думками в круговерті. Переступає з ноги на ногу, в них відчуває прохолоду -.Це ж треба, так далеко від школи мешкає, ще й дощ не вщухає, здається я вже й ноги промочив.
З автобуса вийшов першим, чекав на неї. Опустивши голову, вона дивилася на східці, перед собою помітила руку, сміливо взялася за неї,
-Ой дякую, тут справді слизько, ваша допомога не завадить.
Мовчки допоміг їй зійти й швидко відійшов у сторону. Не звертаючи уваги на моросіння дощу, зняв капішон,
-Ірино і чого ти так далеко живеш?
Від здивування, її очі округлилися іще більше,
- Ти? А це чого тебе, аж сюди занесло?
- Тобі далеко йти?- повільно з її руки витягнув сумку, продовжив,
-Напевно окрім книжок іще щось поклала, важкенька, давай, допоможу.
Блиск у очах, як стріли грозові, вразливо торкнулися його душі. Та вмить почервоніла,, зиркнула з під лоба так, мов шипи троянди вкололи його в саме серце,
-А в тебе що, в цьому районі хтось живе?
Щоб не засміятися стиснув уста, на підтвердження кивнув головою.
На околиці містечка вулиця приватних будинків, деякі з них доволі старі, до них і стежинок не видно, деякі недобудовані. Рідко на очі попадаються ухожені будинки з красивими парканами. Йти по дорозі, встеленою вапняком та вугільним шлаком, було незручно, попереду все частіше виднілися то менші, то більші калюжі води. Він відчував, його черевики і шкарпетки промокли наскрізь, в пальці зайшли зашпори.
Підходили до будинку, несподівано приїхала автівка, з неї вийшла жінка,
-Добре дядьку Миколо дякую, що підвіз, до завтра.
Автівка тихо від’їжджала, вона звернулася до Ірини,
-Доню, бідненька, я запізнилася тебе з школи забрати, напевно добре промерзла? А це хто з тобою?
-Це Вадим - мій однокласник.
Він сказав, трохи соромлячись,
-Добрий день!
-Добрий день ,- відповідаючи, жінка міряла його з ніг до голови, вирячила очі,
-Ой Боже, так у нього майже до колін штани мокрі! Гайда до хати!
-Та ні!- відразу віддав сумку Ірині, настатив руки, продовжив,
– Дякую! Та це трохи зверху.
Вмить почервоніла, сказала командирським голосом,
-Ніяких ні! Телефон маєш, подзвониш, поясниш батькам!
Міцно двома руками взяла його за плечі, розвернула до хвіртки,
-Заходь і будь ласка без заперечень!
Обличчя доньки розпливлося в усмішці,
-Ага, попав під руку?! Це мама так командує хворими в кардіологічному відділенні. Вона медсестрою там працює.
Й відразу звернулася до матері,
-Я не зрозуміла, а ти чого так рано додому приїхала?
-За графіком маю чотири години відгулу. А дядько Микола привіз брата в лікарню, от мені й повезло. Думала тебе забрати та не вийшло.
Ірина прошепотіла йому на вухо,
-Ії звати Марина Петрівна. Моя порада, що скаже все роби, якщо не послухаєшся, віддуватися мені за тебе доведеться.
Той день, він напевно ніколи не забуде. Відігрівся в кухні на стільчику, біля газового котла. Мусив одягнутися у махровий халат і теплі в’язані шкарпетки. Воно з однієї сторони поглянути, часто червонів та підчинявся, бо ж відчував, що добряче промерз. Мусив змиритися, тепер уже нічого не зміниш. Його речі, уже випрані в пральній машині, висіли над котлом.Він хотів сам вимити черевики, але Марина Петрівна різко сказала,
-Ану лиш! Он чай з малиною чи з медом пий! А це, я сама зроблю!
Ірина у своїй кімнаті виконувала домашнє завдання.Тільки час від часу почувши мамин голос, усміхалася,
-Ото знай , як до мене приходити! Ой, бідним же будеш!
Вадим зателефонував мамі, попередив, що заночує у друзів. Пояснювати не захотів, втішався тим, що батько на роботі ( він працює машиністом електровоза), появиться вдома тільки завтра. Він тримав сина в строгості. А з мамою, будь яке питання, йому завжди було вирішити простіше.
Минали дні… їхні стосунки тільки міцнішали. Не було такого тижня, щоб Вадим їй не подарував нові малюнки, на яких троянди, уже були намальовані кольоровими олівцями.У класі це стало поводом дати їй кличку - Троянда. Вона ж, цим тільки пишалася, адже троянда вважається царицею квітів. Хлопці заздрісно поглядали на Вадима, часто стали під’юджувати,
-Он твоє трояндове кохання йде.
На знак згоди, він кліпав очима, задоволений, вже посміхався до неї.
***
Поспішав час, збігали дні… сонячні, привітні, подібні деревам у весняному листі з блиском. Похмурі ж відображали смуток, ніби те листя в пилюці, як у тумані.
Одного разу, йдучи поряд з нею, на плечі поклав руку, злегка притиснув до себе, намагався розвеселити.
-Чому губи надула? Ану посміхнися, стань чарівною, як цвіт троянд у твоєму садку. Від них очей не відведеш й вже негайно, аж до неба, політ мрій про майбуття.
-Та ну тебе, ти справжній мрійник, а я ні. Поки нам робочі будували будинок, ми в селі стали вирощувати троянди. Віддавали сусідові, він у Харкові на ринку здавав оптом, мали якусь копійку. Мій батько працював ревізором у потягах, знайшов круту панянку, це вже п’ять років, як пішов від нас. Скрутно жилося, але вижили. Потім дідусь помер, а через рік бабуся, нам у спадок залишили трохи доларів. Згодом мама влаштувалася на роботу в лікарню, працювала в зміні. Я ходила в школу, інколи бабуся Ганна,чи дід Микола зі мною на ніч залишалися. Вони від нас через два обійстя живуть. Від батька я отримувала гроші, ну аліменти. Ми з мамою намагалися іх не витрачати. Як кажуть копійка до копійочки, ось ми і тут. Знаєш, я й надалі хочу займатися квітами. Дуже люблю троянди, хоч шипи гострі та їх пелюстки просто заворожують. А іще, якщо із запахом, сказати, що я в захваті – це слабо сказати.
-Але ж це важка праця.
-Та нічого, зате улюблена справа. Харків недалеко, одночасно можна в інституті заочно навчатися на факультеті економіки та менеджмента.
-А я закінчую дев’ятий клас, продовжу батьківську стежку, вивчуся на машиніста, з вікна електровоза буду милуватися трояндами.
-А може в художнє училище підеш? У тебе ж такі чудові малюнки!
-Та ні, це моє хобі. Коли малюю в душі натхнення відчуваю. І це вже, як політ, ніби обіймаю все піднебесся і на ньому відтворюю квіти. Ти не уявляєш,яке це блаженство. Хоча намальовані портрети теж є, захочеш, при нагоді покажу.
Роки, як швидкісний потяг, якому дано зелене світло в життя…
На початку навчального року, в одинадцятий клас, прийшов молодий, русявий вчитель інформатики. Його чорні очі ніби свердлили кожного учня. Високий на зріст, при нахилянні над столом витягнув шию. Як глянути зі сторони, чимось нагадував співаючого півня. По поведінці помічали, після закінчення інституту - це його перші самостійні уроки. Він проводив їх доволі стримано, старався розвивати у своїх учнів мислення та здатність до самостійного навчання. Згодом, учні в класі йому дали кличку « Півень».
Ірина часто на собі помічала його погляд. Зразу трохи ніяковіла - От кугут! І чого очі п’ялити? Та пізніше вже старалась не звертати уваги.
Одного дня, після закінчення уроку, вона із-за парти вставала останньою, прямувала до виходу, він гукнув її,
-О пані! І куди ви так поспішаєте, може сьогодні я вас проведу додому?
В мить її щоки почервоніли, в очах іскри, голос уривчастий, різкий, пронизливий,
-І чого б це? Ваше діло навчати нас, а не проводжати.
Він швидко опинився біля неї, схопив за руку, вона різко звільнилася, ніби захищаючись, наставила долоню,
-Ану тільки смійте доторкнутися!
-О трояндо, навіщо свої гострі шипи наставляти.? Я такий, що й зможу їх обточити.
Вона поспішала до виходу, все ж почула його останні слова,
-Ха принцеса! Дівчині треба бути лагідною.
Відтоді, на уроках вчитель прискіпливо ставиться до неї. Зустрічав у коридорі, помітно підходив ближче, щоразу запитував,
-То ви готові зі мною подружитися?
У відповідь, як ляпас - гордий погляд, мовчки обходила стороною.
Та після однієї такої зустрічі, терпець урвався, вона розповіла Руслану й Сергію. Адже хлопці підтримували зв’язок з Вадимом, знали про їхню дружбу. Бувало часто в нього запитували,
-І, як там ваше, трояндове кохання? Скоро весна, з бутонів пелюстки розпустяться, а що далі?
Вадим щодо таких запитань, розмов, тільки всміхався.
Ірина не знала, як хлопці попередили вчителя та здавалося він залишив її в спокої. Лише інколи на уроках, на собі помічала його прискіпливий погляд.
***
Подихи весни - квітучість мрій і сподівань…
Вадим навчався у Харківському професійному ліцеї залізничного транспорта. Ірина закінчила школу, готувалася до випускного балу.
Біля дзеркала,одягнений у чорний костюм і блакитну сорочку, Вадим підбирав краватку,
-Мамо йди подивися, яку з них одягти, чи цю темну, чи світлішу?
-Ой, а я й забула, що ти в школу йдеш, - в руках тримала дві краватки, продовжила,
-Ти так вирядився! Хіба до цього часу твоя дівчина собі нікого не знайшла? Хоча б раз побачити її.
-Ти ж її фото бачила.
-Тож на фото та іще в телефоні, якби побачила наяву. Цікаво, чим завоювала твоє серце…бо тільки, як приїхав, так і поспішаєш до неї.
- Ма… я ж приїжджаю через кожні два- три тижні. Бачиш живий, здоровий, чи щось не так? У мене ж сесії, я весь у навчанні. А приїду, що я не можу зустрічатися з тією дівчиною, яка мені до душі?
-Ох - ох, добре… добре. А може ти уже й закохався?
-А якщо закохався - будеш проти? Мені здається, ти мене завжди розуміла Не знаю, для чого ці розмови….
- Ото розгарячився… оцей метелик візьми, він краще пасує.
Вручення атестатів проходило в спортивному залі. Вадим таки запізнився, в залі було доволі гамірно і вже лунала музика. На стелі крутилася диско – куля, від її мерехтіння примружував очі, нарешті побачив однокласників. Ірина спілкувалася з Русланом й Сергієм. Її сукня чимось нагадувала весільну сукню Попелюшки. Колір тканини пудрово - рожевого кольору дуже пасував до тону обличчя. А модна зачіска і золотий ланцюжок - були родзинками, підкреслювали красиву довгу шию. Від веселкових кольорів диско – кулі все переливалося, придаючи казковості.
Він ніби замав крила птаха, не йшов до неї, а летів. Та в цей же час, миттєво перед нею став вчитель інформатики, запрошував на танець. Помітивши Вадима, хлопці з двох сторін взяли вчителя під руки, ледь при піднявши, прямували до виходу. До нього, в один голос,
-Нам треба поговорити.
Той в недоумінні вертів головою, ніби когось шукав. Вадим, всміхаючись взяв Ірину за руку, нахилившись до вуха, прошепотів,
-Я запрошую на танець свою королеву квітів.
Раптово поцілував її в щоку. Вмить вона замала сполоханий вигляд, щось завадило подиху, відчула часте серцебиття, сказала тихо, трохи сердячись,
-Ну ти що?! Отак прямо при всіх!
Він прошепотів їй на вухо,
-Вибач, а що і при всіх не можна і наодинці не можна, ну прошу не знущайся з мене.
Щасливі, повні надій і сподівань закружляли у вальсі. Їх серця билися у такт, здавалося ніхто й ніколи не наважиться порушити цю щасливу мить. Згодом до них приєдналися Сергій з Поліною. Цей вечір, в колі друзів і справді був доволі веселим.
Розчервонілі, задоволені балом, не діждавшись його закінчення, виходили з зали. Їм назустріч йшов учитель інформатики, боязко позирнув на Вадима, поступився дорогою.
-Подіяло, - весело помітила Ірина.
-Мої хлопці – мій щит. Це добре, що є такі віддані друзі. Та все ж знай,ти моя квітка, при любих обставинах, я тебе нікому не віддам!
Лише кілька хвилин під горобиною… перший невмілий поцілунок торкнувся її вуст.У відповідь ніяких шипів, лише сором’язливий погляд, покірно поклала голову на його плече.
***
Час невпинно летить… Ірина поступила в інститут на заочне відділення. Вадим закінчив навчання, працював разом з батьком.
Трояндове кохання все більше розквітало, в надії, через пару років одружитися. Та навесні на столі лежала повістка у військкомат.
Хвилююча подія, проводи, воно б можливо було і легше та в зв’язку з пандемією коронавірусу, кожного охоплював страх. Але ж, як з іншої сторони подивитися, можливо було і на краще. Вадиму зробили три щеплення, це захистило від хвороби. Проходив службу недалеко, але в зв’язку з пандемією, усі зустрічі були заборонені. Поскільки він потрапив на службу в залізничні війська, після учебки отримав посвідчення зв’язківця.
За браком медсестер у лікарні, мама Ірини працювала в інфекційному відділенні.Тому, донька часто вдома була одна. Інколи телефонні розмови з Вадимом та з мамою, як втеча від самотності і важких думок. Вечорами, розрадою були троянди в горщиках на підвіконні, говорила до них тихо,
-Ось приїде Вадимко, як побаче , стільки вас різноманітних в мене стало, ото буде дивуватися. Я вас люблю, думаю, він теж вас любить.
Щоб одинокість не так засмучувала душу, усі подаровані малюнки, на яких зображені троянди, виставила на серванті. Один із них, стояв на самому видному місці. На ньому жовта троянда із блисками золота на пелюстках. Від неї лягає тінь, зображена штрихами подібними сонячному промінню.
Перед очима дні спілкування. Задивлялася на малюнки, любувалася ними, ніби від нього сприймала теплий, ніжний погляд.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2023
Ранок, синок спитав у матусі,
-Чого, стала ховатись сестричка?
Ну.. увесь час, здається, не в дусі,
Так злиться, аж червоніє личко!
-Чи не бачиш, як виросла Соня,
Підростеш, тоді… все будеш знати,
Він до неї, неначе спросоння,
-А цибульки… хоче приховати!
Всміхнулася, ледь стримувала сміх,
-Про які, це ти кажеш цибульки?
Я чув, що полюбляють хлопці їх,
Женихів, буде повно в дівульки,
Вночі, так говорили бабця й дід.
12.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2023
( гумор, написаний у вільному стилі)
*
Добре на курорті,
На любовнім фронті,
Хлюп- хлюп, хлюп водиця,
З лиця молодиця,
Гонорова пані,
Чекала у ванні,
Вже майже годину,
Щоб потерли спину.
Тут заходить жінка,
-Розляглася квітка!
Чи душа страждає,
Чи когось чекаєш?
-Де ж той чоловічок?
Вчора торкавсь щічок,
Як місяць сховався,
В коханні зізнався.
Жінка, аж присіла,
-Хв*йда, як посміла,
Мого Гриця звабить,
У башку не влазить!
Червоніли очі,
Верещить щомоці,
-Знайшов, бач приблуду,
Розчавлю паск*ду!
Що хтіла, масажу?
Враз спинку підсмажу!
Гайда, рушник в ділі,
Аж плями по тілі,
Гострі бризки - кулі,
В очі тичить дулі,
-Ич панянка хитра,
Щоб і духом завтра,
Твоїм не смерділо!
Зірвалась, як лиска,
(Одним місцем) блиска,
-Жаль не маю вати,
Вуха затикати.
Ніби ненароком,
Вслід слова горохом,
-Якби ж, як сосиска
Суха, як та тріска!
І на що дивився
Чи як чорт напився?
В черевиках роси,
Позирала скоса,
Не в змозі збагнути,
Як міг обманути?
-Обіцяв св*лота,
В морду дать охота!
Гроші, грошенята,
Де ж вас заробляти?
Не сплачу квартиру,
Не куплю машину!
Де взяти мужчину,
Й позбутись причини?
Чи, піду в кав’ярню,
А може в лікарню?
Мені б бізнесмена,
Чи хай, конгресмена,
Оце, бач згадала,
Той рік, справу мала.
Справді грошовитий,
Жаль, бо зовсім лисий,
Та то ж неважливо,
Було, все красиво,
Ресторани, ліжка,
Ніжилась, як кішка.
Аж сльозу пустила,
-Певно я любила.
Чи здолаю муки?
В телефоні звуки.
Голос той привітний,
-Я такий самітний,
Гріх нащо таїти,
Позбудусь дієти
Це ж місяць уповні,
Гульнемо по повній,
Миловидна пані,
Жду тебе в кав’ярні!
***
Можливо й осудять мене,
Вже потім, на старості літ,
Але ж таке життя земне,
Для когось надто темний світ,
Тому й бере на душу гріх.
листопад 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001028
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2023
Густий туман, над річкою… тривожить серце,
І не звучить потік води, младі джерельця,
Застиг і місяць молодий поміж хмаринок,
До тебе знов, я не знайшов рідних стежинок.
Густий туман оповив, у душі сумління,
Не спромоглись, вдвох досягти порозуміння,
Чом піддались, темній імлі в осінню пору,
На душі важко, я ж цінив чарівну вроду?
Так часто згадую .. у гаю, в осіннім царстві,
Для мене ти, як королева в білім платті,
Уста до уст і стук сердець та таємничість,
Усіх бажань, здолала нас, раптова близькість.
На тебе я.. одяг вінок, барвисте листя,
І кілька ягід горобини, це ж намисто,
У ніч цнотливу, в забутті, то ж закохались,
У майбутті, життя безхмарне, сподівались.
Сяючі очі - блакить неба, тепле літо,
Дарунок - усмішка, стрічала так привітно,
Вдень і вночі, її плекав, приносив квіти,
Мрії, надії, прийде час зігріють діти.
Стрімка ріка й густий туман, став на заваді,
Місток між нас змила вода, раптово в зраді,
Ти запідозрила, чому ? Серце страждає,
Геть до сивин у вигнанні й досі кохає.
Густий туман, приліг до ніг, про тебе спогад,
Якби ж було, все, як колись, весела поряд,
Я б залюбки, із хвилювання розплів коси,
Й ніжно устами, зняв із вій щасливі сльози…
Навіщо ти, нас розлучила? - скажи осінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000775
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2023
Холодний мир й надворі зимно,
Де почуття тепла, нестримно,
Що повсякчас для життя цвіту,
Тож де підтримка цього світу?
Коли війна, рашист проклятий,
Забрав майбутнє, в мого тата,
Жорстокий мир… застиглі сльози,
Чому давно, в серцях морози?
Де ж та любов, що вчив Всевишній,
Чи лише ми настільки грішні?
Безжальний мир, чи й хто пробудить,
Невже Європу не розбудить,
Дитячий крик біля моголи,
Не покидай, татку, мій милий.
11.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2023
Я підставила долонці
Я підставила долонці,
Павутинки і сніжинки,
Летять білі, блиск від сонця,
Покривають всі стежинки.
Я підставила долонці,
Та вони стали водою,
Гнівно гляну на хмарини,
Чи сміються наді мною,
Не втішаюся я нині,
Піду мамі пожаліюсь.
Не розрахував
Гуляв вітер, уже й свище,
Сніг здіймав, все вище й вище,
Я б хотів його догнати,
Із ним разом політати.
Вже й на гірці, на санчатах,
Сам собі, я зробив свято,
Стрімголов летів донизу,
Опинився в горі хмизу,
Лип штанці, подерті в мене,
Почуття, гнобить шалене,
Та зроблю очі невинні,
Хай пробачать цій дитині,
Щоб куточок оминути,
Треба трішки хитрим бути.
Викрутився
Зробив ковзанку, під вечір,
Відчуття,політ лелечий,
Молодець, що зміг зробити,
Лиш не думав де полити,
Блиск води на гірці снігу,
Спав міцненько то ж мав втіху.
Сніжок ранком, притрусив,
Я ж до школи, поспішив,
Послизнувся, враз трах- барах,
У очах, за мить зблиск і страх.
От біда, от забувака,
Озирнувсь, глянув на тата,
Похитав, він головою,
-Заморока із тобою!
Хитрі очі, як у зайця,
Не везе щодня, от трастя.
-Тут стежинка, що ж наробив,
Ти на сніг, нащо воду лив?
Тебе мабуть замало вчив,
От невдаха, чому такий?
-Мені ж вісім, я ще малий,
Може десять років буде,
Тоді розуму прибуде.
10.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2023
Зимова ніч… повільно підкрадалась, намагалася втихомирити вечір, який дозволив розгулятися хурделиці. Вона ніби домовилася з вітром. Прийшла, розкидала по небу де-не-де мерехтливі зірки, принаймні хоч так хотіла показати свою умілість чародійства. Бо у край неба скупчилися снігові хмари, ще змогли б добре засніжити землю. Хоча мерехтіння зірок не дуже яскраве, все ж повсюди іскристий сніг, його блиск змінювався, переливається кольорами веселки.Не встояв вітер, піддався цій спокусі, приліг у полі.
Після хурделиці… земля, будинки, усі споруди, дерева й кущі під білосніжним простирадлом. То все неначе в зимовій казці. Її мабуть, більше помічають ті люди, де мешкають ближче до заходу сонця, якщо в них така погода. Де спокійніше, не літають ворожі літаки, не чути вибухів і зовсім рідко чути звуки повітряної тривоги. Україна ж за розміром велика. Ближче до сходу, до кордону з росією, під нищівними ударами російських військ, потерпають міста і села.Чи й хто побачить зимову казку, коли в небі літаки й гелікоптери. Від війни люди ховаються в руїнах, погрібах,землянках.
Жорстока війна порушила спокій усіх людей країни. У різні епохи людство сприймало це лиходійство з тривогою, відчаєм, переживанням. Багато матерів і жінок втратило чоловіків, синів і доньок. Біль і туга охоплювали при кожній звістці, когось знову привезли з поля бою, вже плач, сльози, зневіра, страждання, прощання.
В морозну ніч без потреби чи хто й вийде надвір, хіба той, в кого немає газового опалення. Щоби розтопити грубку, чи в неї підкинути дровець, якщо завчасно не приготував, мусить піти за ними.
Через кватирку, в кімнату час від часу віяв легкий вітрець, помітно відхиляв шовкову бірюзову фіранку. Валентина вже декілька раз звертала на неї увагу - Втихомирилася хурделиця, вже й прохолодно, треба зачинити. Але ж важко піднятися, болять ноги.
Вона щовечора їх натирала настойками лікувальних трав й закутувала в шерстяні шарфи, подумки говорила до себе -Треба триматися. Он син повернеться з війни, Бог дасть з перемогою. Онуки підростають, пожити б іще трохи, дочекатися, щоб їх побачити дорослими.
Біля ікони Всевишнього та Божої Матері, закінчила читати молитви. З смутком у очах, в телефоні прочитала новини « Блискавиці».
-О, Боже коли ж нарешті буде спокій? Болить душа, жура, печаль. Всевишній допоможи вгамувати ворожого сусіда. О, скільки ж смертей, скільки завдає болю ця орда й коли воно все це закінчиться?!
І знову в полоні думок.
Її невеличке рідне село розташоване на пагорбі. А нижче, за сосновим бором, тече непримітна вузенька річка. Дуже давно, іще прадіди, біля неї викопали водойму. Вже пізніше, із під землі забило молоде джерело, люди розширили ділянку, так і утворилося озерце. Інколи у воду пускали невелику кількість мальків карася, коропа,товстолоба. Ото дітям радості було! Влітку, пробувши цілий день під пекучим сонцем, засмаглі поверталися з уловом. Особливо часто вона згадує, як Олег прийшов з рибалки, вперше приніс три не маленьких карася,
-Мамо, мамо! Подивися, це я сам їх упіймав! З одного юшку звариш. А два посмажити, на два дні нам буде що їсти, ти ж знаєш, я люблю смажену рибу.
Ті сяючі очі, усмішка, хіба ж можливо забути його щасливу мить. Ні, напевно ніколи. Відразу й пригадала весілля сина. Під час танцю з ним, у очах помітні сонячні зайчики, тепло і ніжність. Молодець сину - думала в той час -Будеш гарним чоловіком, жаль батько дуже рано пішов у інший світ. Але ж я тебе спромоглася виховати справжнім чоловіком.
В хаті, вона мешкає одна, а будинок сина на околиці села. Ближче до широкої дороги й бору. Онук уже сам прибігає до неї, інколи приносить пиріжків з яблуками, капустою. Вона знала, якщо є пиріжки, то син поїхав у поїздку. Він працював машиністом тепловоза, а інколи когось доводилося підмінити, керував електровозом. Трохи журилася за сина, важку вибрав професію та втішала думка про невістку - Молодець Світланка, дбайлива дружина. І вкотре просльозиться - Дав би Бог, щоб усе було добре, зарплата непогана, якби ж усе мирно.
Події дві тисячі чотирнадцятого року не порушили спокій родини. Але в дві тисячі двадцять другому році, все змінилося. Саме двадцять четвертого лютого мали відсвяткувати рік онучці Маринці, аж тут ця страшна звістка про війну, порушила всі плани.
Олегу не довго довелося чекати повістку, щоби з’явитися у Військкомат. Адже, проходив строкову службу в частині, яка входила до складу Повітряних сил Збройних сил України. Мав звання офіцера, не вагаючись пішов захищати рідну землю.
Валентина, перехрестилася до ікон і ледве переставляючи ноги, підійшла до вікна. Закриває кватирку, задивилася у вікно- О, уже й ніч, ще й навіть трохи зірок. Хто знає, це на краще, чи гірше, мабуть морозець зміцнішає. А на передовій, як східніше, то напевно й мороз сильніший. Ох, ця війна, вже скільки бійців полягло на полі бою.
За мить, від душевних прихованих емоцій, її обличчя, аж зблідло.- О,зимонько - зимонько і ти холодна, і думки зимні. Вже ніч і пора відпочивати.
Жінка знову взяла в руки телефон. У Вайбері невістка побажала доброї ночі. Значить все нормально, заспокоїла себе, але ж сьогодні знову син не дзвонив. Чому так неспокійно на душі?
Вона уже в ліжку… а думкам немає кінця й краю.- О, Боже, допоможи нашим синам, відведи біди. Придай їм сили й мужності.
Нарешті їй вдалося дрімати... вже бачить себе уві сні, в чорній хустині, в пологовому відділенні лікарні. На кушетці вряд лежать новонароджені діти, чомусь у оченятах кров, але всміхаються і до неї тягнуть рученята.
За мить зірвалася, вже молилася сидячи в ліжку,
-О Господи, це, що за сон такий і що за діти? Але ж коли сняться діти це на диво, це на клопіт. Дай Боже щоб були гарні клопоти, може Олег приїде на пару днів, відколи ж говорив, що обіцяли відпустити. Господи, прошу тебе, допоможи моєму синові, я ж його уже майже рік не бачила.
На годиннику північ, настигла думка - Якби це заснути?
Подивилася у вікна… помітила, в сусідів світилося - Цікаво, чомусь і Павлові з Любою не спиться? Та їм мабуть спокійніше на душі, адже син у Києві, все ж в теробороні міста, не на передовій. Але ж там теж неспокійно. Боже відведи від нас біди.
Із термоса, в склянку налила заспокійливого чаю, випила. І знову в думках звернулася до Господа,
-Боже, зглянься на нас! Допоможи воїнам захистити Україну, щоб звільнили з неволі, допоможи пережити страхи війни. Не пошкодуй кращої долі!
Чомусь трепетно билося серце, вже не прилягла на подушку, а напівсидячи дрімала.
Знову сновидіння - кімната, вона в сутінках, ніби й недалеко до вікна та попереду бездоріжжя. Калюжі з каламутною водою, глибокі вибоїни, навіть чомусь порахувала, їх було три. Вже здалеку чує звуки дзвонів. То тихо, то так гучно, що вже й ладна руками закрити вуха. Несподівано проснулася, руками тримається за голову. Ой, що ж це коїться? Чому така довга ніч, чому жахливі сни? Раніше, хоч відколи пішов на війну і хвилювалася, але ж ночі були спокійніші й не бачила подібних снів.
- Ой, здають мої нерви… здають.
Щоби відкинути думки про сон, в халаті, присіла біля вікна. Тримала у руках альбом, перегортає сторінки. На них знімки сина, від року й до шкільного віку, світленьке, безтурботне личко, усмішка зігріли її серце. Полегшено перевела подих. Перед очима уже весільні фотографії. По них провела рукою – Сонце моє, синочку, я молюся за тебе щодня й щоночі. Хай ворожа куля не торкнеться твого тіла, а душа витримає усі перешкоди. Ти сильний, мужній, відважний, маєш вижити, повернутися додому. Рідненький, ми ж молимося, чекаємо на тебе.
Поневолі кліпала очима, кілька сльозин стекло по щоках. – Ой, що ж це я, знову розкисла. Я ж сину обіцяла триматися, не плакати.
І поклавши альбом на стіл, не знімаючи халат, прилягла на ліжко. Нарешті міцно заснула. Але ніч уже сховала зорі. Наступив ранок…
Валентина проснулась від чийогось тупотіння, підійшла до вікна, біля дверей веранди стояв сусід, гукнув її.
-Валю, Валю це я, ти ще спиш?
Вона, уже відчинивши двері, стояла перед ним, сказала протяжно,
-Доброго ранку! Ти сьогодні так рано…
-Та оце прийшов, бачиш снігу насипало, думаю в себе розчистив під хатою та й біля твоєї ж теж треба відкинути.
Біля стінки сараю, вона помітила мітлу, запитала,
-Що, аж замітати будеш?
-А що, обійстя невелике та й снігу небагато, можна й підмести.
-От, добра в тебе душа.Чуєш Павле, там часом не магнітні бурі? Я цієї ночі майже не спала, оце знесилена, аж під ранок спромоглася заснути.
-Та будь вони неладні, ті магнітні бурі, я теж не виспався.
- А, як Люба?
-Та вона ж без ліків зовсім не спить. Трави й пігулки на неї трохи діють, а я, старий довбур їм не піддаюся.То я підмету?
-Дякую Павле, дякую! Воно може й Русланчик прийде, але ж коли та дитина прокинеться, коли це буде. Зранку з невісткою ще не говорила. Як там вони, десь то теж хвилюється. Уже три дні, як від Олега жодного дзвінка.
- Та ти тримайся. Їм там зараз важко, буде можливість зателефонує.
Зимовий день короткий… два рази Валентина спілкувалася з невісткою по телефону. Кожного разу перше запитання, чи дзвонив Олег. У відповідь чула, як крізь сльози, тихим голосом та відповідала, що не дзвонив.
Так важко вгамувати хвилювання… що й руки ні до чого не лежать, щоб чимось зайнятися. Сидячи за столом, з телефоном у руці, часто поглядала до вікна.
Лягали сутінки…. в сусіда загавкала собака. З цікавістю відхилила фіранку, здивувалася. Світлана з онучкою на руках і онук стояли поруч з Павлом, про щось говорили.
-Ти ба, чого це було не вдень прийти? А може вирішили зі мною переночувати? Тільки подумала, як позаду них побачила двох чоловіків. -Диви, може комусь повістки розносять?
Вона взулася в чобітки, хотіла одягнути курточку та враз відчинилися двері, усі зайшли в кімнату. Світлана, стояла біля дверей, позаду чоловіків, ніби ховалася. Біля неї стояв розчервонілий Павло.
-Валентино Михайлівно присядьте будь ласка - стурбовано звернувся до неї старший за віком чоловік. Представився хто він.
Вона не дала йому договорити, ледь стримуючи хвилювання, здвигнула плечима,
-Так мій син на війні, він у мене один, більше тут ніхто не проживає. Ви ж з Військкомату?
Відразу заговорив другий чоловік,
-Ваш син герой. Захищаючи нашу рідну землю від ворога, загинув у важкому бою. Ми завтра самі організуємо поховання. Дякуємо вам за виховання сина. Батьківщина завжди пам’ятатиме наших героїв.
Обличчя Валентини враз побіліло.
Світлана, вирячивши заплакані очі, кинулася до свекрухи,
-Мамо, мамо тримайтеся.
Обійнявши свекруху, удвох розридались.
Тим часом Павло забрав Маринку до себе додому. А онук притулившись до матері, злякано дивився, ніби не розуміючи чого всі плачуть, тулився до неї.
Від плачу, здавалося здригаються стіни. Чоловіки, намагалися заспокоїти жінок.
За кілька хвилин, співчуваючи, покидали кімнату, перед цим, ще раз нагадали,- Поховання завтра.
На порозі знову з’явився сусід,
-Ось я приніс валер’янку. Світланко, матері дай та й собі накрапай. Дозволь і Руслана до себе заберу, не хвилюйся діти будуть доглянуті. Я з хлопчиком поспілкуюся, все поясню. А ти матір підтримай, може ще якісь ліки для підтримки серця треба, вона їх в аптечці, в серванті тримає.
Це чоловіки з області приїхали. Кажуть з нашої громади троє загиблих. Валентина до нього тихим хриплим голосом,
-От того мені наснилася дорога з трьома вибоїнами і діти.
Й відразу ж крик відчаю,
- О Боже! Боже чого ж ти їх не захистив? Я ж тебе так просила!
Цей крик, здавалося почув увесь світ… її обличчя було мокре від сліз.
А за вікном, несподівано зірвався вітер, з неба посипав дрібний сніг.
09.12.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000528
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2023
Зима по окрузі літала,
Сніг сірий й крупинки намистом,
Ледь мліє, хоч смуток пізнала,
Все робить неначе навмисно,
Вже й білі перини встеляла.
Зухвалість зими ні до чого,
І вітер затих, у дрімоті,
Враз ненька учула тривогу,
Синочка несуть, у скорботі,
Вже квіти встеляють дорогу.
Не стала й синичка співати,
Юрба на колінах, прощання,
Від відчаю стомлена мати,
Згоріло в душі сподівання,
Що буде з війни зустрічати.
О зимо, не будь ти сердита,
Достатньо страждання і болю,
Кремлівська орда не добита,
Сини ж, нам виборюють волю,
На жаль, ця проблема не змита.
Відвічно криваві потоки,
Борню за незалежність мати,
Щоб вижити впевнені кроки,
І дух, цей козацький плекати,
У спадок, не втратити волю!
Тримаймось, братці українці,
І взимку наш рід не зламати,
Дамо москалям, ми гостинців,
Снарядів, шахідів на свято,
Приніс Миколай у ряднинці,
Тож здатні катів подолати!
07.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2023
Два джерельця, два джерельця,
То закоханих два серця,
Цей потік річка сприймає,
Тут миленький мій чекає.
Води святість, Божа ласка,
Коли вдвох, то наче казка,
Говорив, я щебетушка,
Ясноока Попелюшка.
Але ж глянь, не в такій сукні,
Кажуть люди ми розпусні,
Ти знайшов від серця ключик,
Я ж у шортах видно пупчик.
Топік диво - жвава юність,
Вслід хтось кине- безрозсудність,
Ти ж як лис, погляд на груди,
Не боюся я застуди.
Тебе зваблю,зачарую,
У обіймах зацілую,
Слова ніжні, -О русалко,
Знаєш ти, кохаю палко!
Два джерельця, два джерельця,
Хай розмови, все вдається,
Як ці води, в нас кохання,
Вдвох у купелі до рання.
07.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2023
Не відпускай! Кричу на повні груди,
Візьми за руку, хаос, смерть повсюду,
У небі хмари, непроглядна темінь,
Страждає душенька, вона ж не кремінь.
Не відпускай! Свята земля палає,
Спливає час, сердечко біль зазнає,
Війна, руїни, жура, хвилювання,
Зів’яне квітка закохана рання.
Та збережи, відчуй, все що ми мали,
Благословив, нас місяць, відчували,
Під ясним поглядом, у оксамиті,
Стремління мати лиш щасливі миті.
Не відпускай! Почуй, не лишай одну,
Я проклинаю, чорну, страшну війну,
Ти з журавлями, згідна із судьбою,
Подаруй крила, зглянься, я з тобою.
Не відпускай! Тебе весь час благаю,
Тож ми в обіймах, найдем шлях до раю.
20. 11.2023.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2023
Чи день, чи ніч минає…
Думки безсонні, немає спочину,
Козача Лопань, пращурів землиця,
Згадаю друзів, веселу родину,
Гармошки звук, щасливі, світлі лиця,
Можливість вдачею насолодиться.
Веселі дні… дитинство на роздолах,
Стерню топтав, у оберемку квіти,
Тож босоногі наче на вітрилах,
Радісно в полі гомоніли діти,
Якби й надалі увесь світ любити.
Роки минали…
Все за плечима, неначе дивний сон,
Я не злітаю туди, війна ж нині,
Західний вітер співає в унісон,
Враз все втопилось у смерканні днини,
Нехай ніщо, не рушить сон дитини!
Небо в сум’ятті…
Війна - біда… .згадати пору зимну,
Сусід напав на рідну Україну,
У нічку зимну, сонну, сніжну, темну,
Щоб про весну не мріяли й калину,
Забули мову рідну солов’їну.
На підвіконні кішка….
Ніч, ще не встигла, дати шлях світанку,
По небу тіні, мигтять, мов привиди,
Не дочекатись сонячного ранку,
Вмить стрімголов, блискавки різновиди,
Здатні й на темінь, досягти злагоди.
Та то ж на жаль, явища не природні,
По небу скрізь, спалах, до низу вогонь,
Червоний схід, враз вибухи повторні,
І здаля гул, мабуть сердить будь – кого,
Скоріше тих, хто ближче, на кордоні.
Все ніби в мареві…..
Тут річка Лопань,на змійка в’ється,
Іще в дрімоті, трави край берегів,
Їм вже тепер, не снилось й не здається,
Людям тривожно, моляться до богів,
Думки – джмелі, хто сон, зміг порушить?
Надворі стемніло……
Гудить земля, все небо безпросвітне,
Гелікоптери, літаки літають,
Русні навіщо дійство безпричинне,
Чому прийшли, народ за що вбивають?
Чого припхались,що й самі не знають?!
По вікнах світло…
Незнаний звук, собак скавління й гавкіт,
Устраху доня, плаче до матусі,
Раптово чути брязкіт і знов гуркіт,
Пролунав вибух… онук у бабусі,
Удвох за руки,так й заклякли в русі.
Страх важко здолати…
Дибом волосся, мчать бронемашини,
Й гримучі танки прямо на автівки,
Постріли в спину, що вже є причини?
Чому й за що, куль черга із гвинтівки?
Вже й реготання злобне від утіхи.
Це відбувалось….
У центрі збори, жваві офіцери,
Злі, недолугі, шукали зрадників,
Тож всі вважали, будуть мільйонери,
Для них знайшлося кілька порадників,
Їх знайдуть згодом, серед мурашників.
Раптово стемніло…
Усе завмерло і не чути птахів,
Тож не доводилося війни бачить,
Як знайти корм, поміж кривавих снігів?
Ледь чутно,-Цвінь. Цвінь -цвінь-цвінь, - пташка плаче,
Невже тим вбивцям, Боги все пробачать?
Навіть оправдувати не знайдеш слів,
По хатах зранку, зібрались родини,
Розмови, плач,-Ти ж сусід,чому посмів,
Піти війною, де совість людини?
Хамло похабне, жаль, гірше тварини!
Життя в окупації…
Знущань сім місяців, важко прожити,
Молодші й старші хлопці по підвалах,
Після тортур, без ліків не ожити,
Зовсім знесилені лежать на шпалах,
І на бетоні, напівголі, в штанях.
В людському образі табун вовкулак,
Проводив допит - йшов на умовляння,
Не побоявся, змовчав смілий юнак,
Жорстоко били, мали сподівання,
Дізнатись план, де мешкають військові,
Чи партизани по яких домівках,
У кого сейф, папери наукові,
І де живе його красуня дівка,
Щоби навідатися й при бажанні,
Взяти з собою, вже заради втіхи.
Тривожні новини…
Чекали днини, спокою немає,
Усіх ув’язнених, вели з підвалу,
Юрба людей давно на них чекає,
Їх думки встрелити б, компашку наглу,
На жаль, не в змозі кинути в могилу.
Перед очима зброя, темні зуби,
Від несподіванки люди жахнулись,
Не кожна мати, ачей* приголубить,
Не всі ув’язнені снігу торкнулись.
На головах мішки…..
А розпізнати, по статурі можна,
Аж страшно людям, в синцях груди, спини,
Чи отой біль, душа терпіть спроможна?
Та чи повернуться, усі в хатини?
По ногах шрами й досі сочиться кров,
На ліктях рани, пальці рук смалені,
Неприпустимо, яка ж міцна (любов),
Усі надії в болоті втоплені,
Для бурят жоден і слова не знайшов,
Не зрадять неньку, хоч дуже втомнені.
Схиливши голову стоїть мов німа,
Чиясь знесилена, згорблена мати,
Рашистські варвари - слів інших нема.
Їм би сміливо, в очі все сказати,
Ніби безкровна, нема сил кричати,
Яка ж біда, катма кого стрічати.
Цього не очікували…
Жест ( добра), волі та це ж лицемірство,
Ганебні погляди, все ж зняли мішки,
І ледь всміхаючись, мабуть щоб звірство,
Своє сховать, у руки взяли пляшки,
Пили спиртне, все ж не всіх відпустили.
А дехто з рідними, пішли по хатах,
Когось рашисти, по дорозі били,
Один мужчина, зі смутком на очах,
Впав на порозі, як поранений птах,
Думки –Незламний, цей наш, козацький дух,
Тож час настане, знищим у пух і прах,
Нарешті звільнемось від кремлівських слуг.
Жити і вірити…
А серце матері сповнене жалю,
Ночі і дні сум’яття, де взять ліки?
Мій рідний сину, я ж тебе так люблю,
Нехай московська нечисть вмре навіки!
Вже й поряд синочок, дружина плаче,
Нуртують* думи – Потерпи, треба час,
Тримайся любий, мій мужній козаче,
Ніщо на всім світі, не розлучить нас.
Землиця зрошена потом й сльозою,
Її гвалтують прислужники кремля,
Не мре надія, ранньою весною,
Швидко від покидьків звільниться земля,
Боже, як вижити, в ці, надважкі дні,
Благає люд, збережи життя синів!
На серці смуток…..
Знов війни відгуки, темніє небо,
Щоднини вибухи, тривожні ночі,
Із хати вийти боязко та треба,
Тож мусиш йти, води немає в домі.
Та не уникнуть жахіть,жура, печаль,
Гидкий рашист, діву волік до хати,
Оскаженілий, вмить зірвав з неї шаль,
Тут поруч мати, стала захищати,
Дикий крик звіра,- я мріяв, кохати,
Все ж (гостя) вигнали, у всьому є грань.
Під дулами автоматів….
Сповна відчути, довелося злоби,
Жити ніхто ж не хоче у неволі,
В росію вивезти, не дали згоди,
Кровавий сніг, як зранені тополі,
Просили люди захисту у долі.
У когось настрій інший…
Душу дияволу продавши,тікав,
Замав каліцтво російське, церковне,
Грошви по вінця, знахабніло накрав,
Пора владнати, це життя гріховне,
Надалі мало ж бути безкоштовне.
Хтось погодився, їхав автобусом,
Сховавши гроші, мав зв’язки, телефон,
Зміг скористатися, страшним хаосом,,
Щоби надіючись втекти за кордон,
Були й байдужі, мине, колись цей сон.
В боротьбі з голодом….
Запаси кінчались. Люди збирали,
Що є запаси в підвалі, чи в хаті,
Голодні пси все до крихти забрали,
Досить раділи, смердючі, пихаті,
І відправляли (дарунки) в росію.
Люди єдналися, пічка на дворі,
Суп без олії, але ж пахтить смачно,
Хтось приніс цукор, знайшов у коморі,
Всі усміхались, разом не так страшно,
Добре що вдень, хоч чогось крихту мати,
Щоби дожити та й своїх діждатись.
А час летів невпинно….
У центрі селища збирали людей,
Вороги кляті повели розмови,
Що до союзу, забагато ідей,
Все вимагали, щоб не чули мови,
Нашої рідної, почувши били,
Навіть до розстрілу були готові.
А там за центром дорога до річки,
У ній вода без блиску, чорна, сива,
Ридає ненька, не діждалась нічки,
Мов п’яна йшла забрати свого сина,
Настигла смерть. Хіба винна дитина?
Чому ж, ти доле наша нещаслива?
Та, як тепер синочка поховати,
Летять снаряди, вщент цвинтар розбитий,
Уже в хатині помолилась мати,
Кремлівський яструб, коли будеш ситий?
Гнобиш століттями народ країни,
Знай жодна ненька війни не пробачить!
Гілки тоненькі все хилить калина,
О скільки горя принесла ця війна,
Щодня від неї стражда Україна,
Шкода невтішні, дні замала весна,
Важкі бої та віру не забрати,
Сміливість,стійкість бійців не зламати.
Без надії ніяк…
Земля дрижить, пруть танки на дорогах,
Хто залишивсь, щодня неначе в пеклі,
Та час біжить, зранку люди в городах,
Хоча й бої продовжились запеклі,
Сміло дивилися у очі смерті.
Страшна війна та сім’я* висівають,
Картоплю садять. Скрізь дома – руїни,
У душах віру, в святість правди мають,
Під три чорти йдіть, не для вас стежини,
Орки, нам йти, не по одній дорозі.
Позаду тяжкі літні дні…
Горить земля, довкола наче пекло,
Жорсткі бої, безстрашні душі, втрати,
Посеред дня здавалось рано смеркло,
Терпець урвався, їх пора прогнати!
Занадто важко та назад ні кроку,
Щоб кожен метр землі, відвоювати,
Щоб навіки, вщент розбити сволоту,
Ненависть сил придасть, їм час тікати.
А кров козацька міцніє, ожива,
Для ворогів дух пращурів - могила,
Вже синьо - жовтий стяг вітер розвива,
У центрі селища юрба молилась,
Радісна зустріч воїнів сміливих.
Та ще, на жаль, не закінчилась війна,
Така вже доля неньки – України,
Все ж кожен мріє прийде тепла весна,
Під мирним небом свято для родини,
Поки ж війна, борьба за незалежність.
*
Хати, споруди… скільки їх лишилось,
Процентів десять- двадцять, може й менше,
Без руйнувань, щоб цілі. Комусь снилось,
Що таке буде?Хто знає, навряд більше.
Яка незламна, сила волі в людей,
Ще є прильоти, скрізь вибухи чути,
Город копають і не мавши бурдей
А часник треба у землю уткнути,
Бог дасть не буде (добросердних гостей),
Якби вже мирно позбудемось скрути.
Тож волонтерам дяка, сяють очі,
Комусь потрібні, бач - згадують нині,
Тож пам’ятають, добре, як пліч-о пліч,
Вже є олійка, враз сльози полинні,
Й згадають Вангу, ті слова пророчі,
Це українці, вижити повинні.
Роками вчила мати - Україна ,
Сила в єднанні духу і свободи,
Тож знай русня, міцна у нас родина,
Хоча і важко, йдем до перемоги!
*
Я серцем вірю, ті хто десь далеко,
Усі повернуться в рідне селище,
Хоча країні, занадто нелегко,
Шлях Богом даний, нам світлий стелиться.
Знову розквітне моя Україна!
Щиро люблю, її вільну, єдину!
***
Дорогі наші захисники і захисниці!
Я вітаю Вас з прийдешнім святом
Збройних Сил України!
Та з днем Святого Миколая!
Нехай у вашому житті все повернеться на краще!
Здоров’я Вам та успіхів на ниві служіння
українському народу!Миру, добра, любові і щастя!
***
Нуртують ( вирують) думки
,ачей (може)
сім’я -( Насіння) висівають
03.12. 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2023
Де ж тая стежинка та й моя рідненька,
Де ж світла хатинка,де зростила ненька,
У дощову осінь, з думами літаю,
У душі й на серці смуту відчуваю.
Стелиться стежина в ній багнюка з листям,
Споришеві трави, із рудим намистом,
Та тож сльози – роси, їх сипнула осінь,
Із хмарами в змові, заховала просинь.
Я ж по тій стежині, йду куди не знаю,
Та це сон напевно, мов лечу до раю,
Чомусь зупинилась вдалині руїна,
Де ж моя надія, мов мала дитина.
Сльозами умилась, хто посмів зламати?
За що я своєї, позбулася хати?
Може так жадоба рашистська гуляє,
Від заздрощів й злоби все й скрізь розбиває.
Як змогли забути заповіді Божі?
То скоріше всього, п’яні, сині рожі,
І тих слів не знають, на жаль лише мати,
Чули ще в колисці, як лягали спати,
Під них засинали й в голови довбали.
Прийде Божа кара, їм світу не бачить!
Знаю, кожна мати, війни не пробачить.
25.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2023
Чутки ходять по селі, про Грицька й Івана,
Що одненька та й на двох, жіночка Світлана,
Один з другим втішаються, радо приймає,
Каже Гриць, - От чаклунка, диво - очі має,
Щодня запахом п’янить, хоч й кепська погода,
Бог красу… подарував, як біла троянда!
Чисто в хаті, комфортно, на ліжку подушка,
Жінка хитра, гріх має, катма подружки,
Підморгне одному, вже й на вухо шепоче,
Бо ж цукерок на завтра й солодощів хоче,
А до іншого плине, - Ти дровець нарубай
Я вночі - розплачуся, ти тільки нагадай!
Як свята, іншим разом, музики лунають,
П’яні морди, раненько в селі всіх лякають,
Що ж це коїться народ? З ким поговорити?
Це ж розпуста,- баби кажуть, - що ж нам робити?
У сільраду, дві заяви, щоб не пропали,
Вся комісія й Іван, на Гриця напали,
Туди йдеш, навіщо в сумці коньяк, цукерки,
Та я що… дурний купить, заробляю в Варки.
Та душа не тягне сватать, йду до Світланки,
Як паняночка вона, не п’є бурячанки,
І голенька в ліжечку, манить, як принцеса,
Так від неї, стає тепло, як від компреса.
У комісії шепіт, -Може й собі сходить,
Іван хитро позирнув, певно це вдала мить,
І слова промовив, -Запевняю вас усіх,
Як сльоза чистенька,чи кохати це є гріх?!
Я мабуть, все ж одружусь, ну не зараз, колись,
По селі пустіть чутки, щоб розмови вляглись,
Хай жінок злість не бере, хай повчаться в неї,
Щоби їм, як і їй дарили орхідеї.
Протокол склали, підписи, жирна печатка,
Як годиться ладненько,заради порядка,
Посміхалися суб’єкти, настане той час,
Зустрічатиме раденько Світланка всіх нас.
Якби ж тихі ночі, але музика грає,
Знов Світлана, до хати начальство збирає.
25.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2023
Алеї… алеї… широкі і вужчі, по них скаче листя, під вітром все сильнішим. Деінде намисто, з калини зриваючи, напевно красу її, душею сприймаючи. Не зміг пролетіти і не доторкнутись, йому ж так хотілось до неї всміхнутись. Але ж що це сталось,чому став холодним? Летів,завивав, вовчиськом голодним.
Спинися, сказати, я хочу йому. Калину не руш, подругу мою. Вона ж нещодавно, так квітла, буяла. І ти їй втішався, усіх звеселяла. Він наче почув, а може втомився. Здавалось, до мене несміло схилився. За мить вже до ніг припадав, обвивав. Можливо із собою в політ її позвав?
Чому, мене вітер, небажано рушиш, напевно несміло сльозину враз струсиш. Не хочеш, щоб вкотре згадала той вечір, коли ми прощались, обіймав за плечі . В очах його, смуток, бачила я. Чому ти в сум’ятті, доленько моя? Зібратись з думками, так важко мені. Ой, як же далеко, там, на війні.
Бліндажі, окопи, частенько бачу у снах. Часом не сплю, згадка про тебе, огортає страх. І вже, як дитина пригорнуся до неньки. Попрошу,- Матуся, обійми рідненька. Він знов, мені снився з вогнем у борні. Сміявся і плакав, зникав у вогні. Вже й птахом злетів до небес, де блакить. О, як же забути мені страшну мить? Скажи мені люба, чому війну бачу? Не скажеш, я знаю тому й йду до парку.
Ось тут, в нашім парку гуляти одній? Але ж я не хочу позбутися мрій. Наряд золотистий вже скинула осінь і хмари з вуалями наповнили просинь. То лиш де-не-де, між кущів, ясниться просвіт, промінчика штрихи до землиці приліг. Той штрих - проблиск надії, хоч й змоклі вії та світла частинка зігріє сердечко, попереду бачу коханого личко. Можливо то сутінки, з надвечір’ям в забаві, так образ малюють. Чи я з ними в уяві, секунди хвилюють. Та враз усе зникло, лиш вітер відчула. Бо в цю мить, про все на світі забула. То мов доторкнулась до його волосся, якби ж це насправді усе відбулося. Була б я щаслива,уста б цілувала, у ніжних обіймах щоніч засинала.
Зненацька в обличчя упали краплини, о, це ж я, уже підійшла до калини. Схилилося гілля, ще кетяги висять та дуже маленькі, нікого не тішать. Це ж вітер, красу їй пошкодив, зривав, скрізь ягід багато, по землі розсипав. Ото ж вона й плаче, кому пожалітись? За мить по землі, горобчик вже скаче. І, як же до нього не посміхнутись.
Алеї… алеї… вздовж них хризантеми біленькі і жовті, від дощику змоклі. Краплини по них від учора лежать, ще золотом, сріблом злегка мерехтять. Як настрій погоди, позбудуться вроди - закони природи. Їх нам не змінити та все що довкола, спроможні цінити.
Як би ж та й повсюди на нашій землі, не гинули люди в кривавій війні. Якби ж не літали шахіди, ракети. Щоб жили всі мирно на нашій планеті. І ти б мій коханий повернувся додому. Удвох, в нашому парку розвіяли втому. Бо я відчуваю він нас пам’ятає.Тож бачу й калина привітно стрічає.
Дай Боже терпіння бійцям і сили, вбити орків, жити щасливо. І щоб, як колись в парку музика, діти, машинки і кульки, щоб знову радіти. Щоб ясне сонечко і блакить над Україною. Щоб не по всьому світі, а з родиною.За круглим столом люди відзначали свята. Щоб навіки покращилося життя!
Я вірю любий, ми прийдемо в парк, разом з весною. Іще не раз будем милуватися калиновою красотою. А згодом вона й прикрасить наш весільний каравай!
22.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2023
Йду по стежці, ліс багряний,
Війнув вітер вечоровий,
Підняла …. листок кленовий.
Загубила осінь втому,
Ніби вишила на ньому,
Штрихи вродженої долі,
Якийсь час бути на волі.
Бачиш є, на це причини,
Колір втратили клітини.
Та шкода, коротке життя,
Отой блиск, хитне покриття.
Прилягає темний колір,
Відчував нестримні болі.
Але ж здатний потерпіти,
Щоб із вітром десь летіти,
До небес звабливі мрії,
Не покинути надії.
Зазвичай, щемно на душі,
Загубивсь миттю в метушні,
Безтурботна осінь вража,
Між життям, смертю йде вражда.
У душі чомусь напруга,
Коло серця в’ється туга,
Наче я, втрачаю друга.
Зупинилась на дорозі,
Жаль завдити, не в змозі.
04.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2023
У мерехтінні важко знайти спокій,
Коли вогонь спалахує повсюди,
Не загубитись, між трав, хоч й високі,
Враз відчуваєш, щось стискає груди.
Де заховатись, від біди і війни,
Протистояння з очманілим людством?
У молитвах дочекатися весни,
І розпрощатися, навік з безумством.
Тож так давно, творять ординські тварі,
Душа кричить, ридає від невір’я,
Під серцем щем, при кожному ударі,
Де глянь руїни, як котел подвір’я.
А там вода, плава медведик чорний,
І де ж дитятко? Напевно ж ним гралось,
Скрізь попід край, блиск смолистий пречорний,
Й картуз маленький - лише це зосталось.
Може змиритись?! О, ні, вибач Боже!
Бажає помсти вже стражденна мати,
Знаю пробачити тільки ти зможеш,
Бо маєш силу, цей гріх відпускати.
07.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2023
Ох, осінь - осінь… давно пожовкле листя,
Й доволі сіре в павутинній мережці,
Краплі росинок - розірвані намиста,
Туманна темінь, лежить по срібній стежці.
Ох, осінь - осінь, як одиноко, туга,
Не веселиться, ні душа, ні сердечко,
Скоро нагряне холод, заспіва хуга,
Зимовий місяць поспіша, недалечко.
Ах, осінь осінь - здатна підбадьорити?
У цьому світі, де йде кривава війна,
Тож людство хоче, без сліз, страждання жити,
Щоб у серцях, повсяк час буяла весна.
О, осінь - осінь… вколисана дощами,
Мене сповиєш, ніби малу дитину,
Усі сумління розвієш із вітрами,
З пахучим чаєм, я стрічатиму днину.
16.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2023
Чому в поетів хитке єднання?
Часом задам собі я питання,
Як тут по-дружньому, є натхнення,
Як цвіт пахкий, душі одкровення.
Поет взірець і хоч у який час,
Подасть свій вірш, мабуть не без прикрас,
Напише щиро про погляд на світ,
І незалежно йому стільки літ.
Про все, від серця сповнений теплом,
Своїм талантом, щиро як добром,
Надасть пораду вірному другу,
Вже спопелити зможе напругу.
Наче імла залягла в тумані,
Щоб, врешті зникла, як роси ранні,
На сонці ніби в спекотне літо,
Щоби відчув, поет ніжність й світло.
Що подарують сині небеса,
І надихне писать земна краса,
Іще підтримка, ми ж одна сім’я,
Щоб не кричав, ідея ця моя!
Чому в поетів хитке єднання?
Адже є в кожного сподівання,
Що в клубі знайдуться вірні друзі!
14.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2023
( вільний стиль написання.)
Гарні в хлопця вуса,
Аж взяла спокуса,
З осінню в багрянці,
Гей, кружляти в танці!
Закохалась мовчки,
Як у ті листочки,
Зелененькі й жовті,
Та це ж треба в жовтні!
Як проходив мимо,
Оком глянув, мило,
Я ж ледь не зомліла,
Моргнуть, все ж зуміла.
Та й чому, не знаю,
Потяг відчуваю,
Вишита сорочка,
Чорні має очка.
Вуса, як драбина
Тю, хіба ж я винна?
На місці заклякла,
За мить вже розм'якла.
Серденько тріпоче,
Ой, цілунку хоче,
Осінь по окрузі,
Ну, як давні друзі.
Сиділи на лавці,
Обцьомав всі пальці.
Торкнувсь, ніжно шиї,
Обоє щасливі.
Тихе надвечір’я,
Ось, уже й весілля.
Місяць за віконцем,
Тепло, як під сонцем,
У обіймах ніжних
Як в романах книжних.
Отак рік за роком,
Синок ненароком,
На світ народився,
Втішався, напився.
Чоловік вусатий,
На слова багатий,
Дотик струм по тілу,
Вже кохав сп’янілу.
Ой ночі… ви ночі,
Закрию знов очі,
Від вус шаленію,
Любитися вмію.
Будь, лише зі мною,
Млію під тобою,
Так би вік прожити,
До сивин любити.
Весна, літо, осінь,
Змінилася просинь,
Вже ледь посіріла,
Й молодість змарніла.
Життя на долоні,
Сльозини солоні,
Вуса білесенькі,
Завжди рівнесенькі.
Часом підстригаю,
Їх й діда кохаю.
Пора вечорова,
Красиво довкола,
Вітрець крутить листя,
Й калини намисто.
За чаєм з’єднає,
Душа не страждає,
Зігріває погляд
Ти ж зі мною поряд.
01.11 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2023
Думки- думки мелодійні, чисті звуки,
Коли маестро, взяв радо, скрипку в руки,
На раз полегшено переводить подих,
Тож із натхненням, майстерно смичок водить.
Лунає музика любові й кохання,
У лісі їй підспівує пташка зрання,
Чарівність звуків розвіється по полю,
Відчують ноти,своїх почуттів волю.
Нехай би лагідніший цей світ довіку,
Щоб усе людство, врешті відчуло втіху,
Де розуміння, незрадлива повага,
Щоб до життя надихали земні блага.
Смичок зненацька, мов у протистоянні,
Знову дрижить неначе в покаянні,
Принять не в змозі страждання материнські,
Що принесли смерть на землі українські.
Вже звук стогнання, до небес доносився,
Смичок й маестро скільки міг бадьориться,
Сліз сприйняття, струнами потік водиці,
Жура, сум’яття, матері й молодиці.
Розчарування, падали на коліна,
У путь останній провели доню й сина,
Думок політ - О спаси! Помилуй Боже!
Плакала скрипка… так діяти негоже.
07.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2023
Хмар вуалі, здаля і тут,
Навсібіч вітриська несуть,
Йде війна у піднебессі,
Їм напевно й не до бесід.
Вітри сваряться, так зрання,
Загубили керування,
Чи від сонячного сяйва,
Відчували, хтось з них зайвий?
Враз хмаринка просльозилась,
Їй земля, чорна наснилась,
І до цвинтаря дорога,
Коли ж буде перемога?
Жура сіра, осінь плаче,
Мов німе серце козаче,
Не зустріне його ненька,
Не наллє чаю рідненька.
Так давно й дівчина ждала,
Рушники все вишивала,
Душа рветься під вітрами,
Може досить, нести рани!
Хмари крила розпустили,
Пролилися сльози - зливи.
06.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2023
Через тиждень, з пологового відділення, Надію забирали Маргарита й Віктор. Щаслива Ельвіра, в онукові душі не чаяла.Обіймала й цілувала невістку, дякувала за онука. Взяла на руки, защебетала біля нього, як пташка,
-Ой ти мій бутузик, ой, ти мій маленький.
Зиркнула на невістку й до онука всміхаючись,
-Будеш, як бабуся, старанний, хитренький! Дай Бог по житті, щоб доля на вдачу…
Враз по щоках потекли сльози радості,- Ото бабця така і чого я плачу?!
Невістка дивилася на неї- Оце ж треба такого,видно дуже хотіла мати онука. Добре, що вона є, щоб я без неї зробила.
В дитячій кімнаті спав Михайлик. Ельвіра з невісткою готували вечерю. Надя голосно до неї,
Я кілька хвилин назад подзвонила до Віктора, думаю, може є якісь новини від Макса. А він мене в розмові тільки заспокоює, якби щось сталося,то уже б усі все знали. Запевняв, що скоро повернеться.
Ельвіра намагалася приховати своє хвилювання,
Сказав повернеться, значить повернеться, як будеш себе накручувати, у грудях молоко пропаде.Ти стала матір’ю, то ж зараз більше думай про сина.Он краще горішків з’їж та чаю випий, молоко буде ситнішим.
Надія ж позирала на неї, дивувалася, стільки мужності у цій жінці. Адже за плечима нелегке життя,чоловік весь час десь, як подумати майже одна виховувала сина. Згадала маму,у горлі тиснуло, ледь стримувала сльози - О Боже, тільки не дай мені таку долю, як у рідної неньки. Я хочу, щоб мого сина виховував рідний батько.
Минуло десять тривожних днів… від Макса ніякої звістки.
Ранковий телефонний дзвінок від Віктора, збентежив Ельвіру,
-Я тут! Ти маєш якісь новини?
-Так, не хвилюйтеся, можна сказати все нормально. Але це не телефонна розмова, я на чергуванні, приїдьте поговоримо.
По коридору, вздовж ліжок з пораненими, Ельвіра йшла назустріч Віктору,
-Добрий день, давайте поговоримо в палаті.
Вони зайшли в одну з палат, у ліжку лежав поранений Макс.
Побачивши сина, вона розплакалася. Віктор заспокоїв її,
-Тітко Ельвіра, його прооперували, із стегна вилучили кулю.
Вона ледь стримуючи схлипи, тихо спитала, -То де ж він був?
-На завданні був, з другом у визначене місце відвезли продукти, ліки. Друг залишився там, то ж додому повертався один. З кулемета рашисти обстріляли мікроавтобус. Потім хтось кинув гранати і все затихло. Опритомившись, він зрозумів, що поранений у стегно правої ноги. Міцно прив’язав її і два дні поспіль самотужки добирався до наших. Це він перед операцією мені розповів. Коли нам його привезли, я сам, аж розплакався, правда від радості. Живий, значить все буде добре! Зараз нехай поспить, відпочине. Ви Надю підготуйте. Я уявляю, які в неї і у вас були думки, поїхав і ніякої звістки. Але це ж війна…
-А телефон при ньому? Ми стільки раз дзвонили, в недосяжності.
-Напевно загубив…та добре що сам повернувся. О, до речі я його привітав із народженням сина. Щоб ви бачили. який він був щасливий!
Напередодні Нового року, Макса виписали з лікарні. Біля дверей, з сином на руках, його зустріла дружина. Щасливі обличчя, сльози радості, обійми, поцілунки.
-Коли вся сім’я в зборі, мені й поранення легше перенести – сказав він поцілувавши сина в чоло і продовжив,
-Надю дякую за сина,а він справжній бутузик, я в дитинстві теж таким був.
Хлопчик ледь скривився, він помітив,
-Ну-ну Михасику, подай голос, щоб я почув, як ти плачеш.
Надія заперечила,
-Не треба, щоб плакав, йому пора їсти.
Ельвіра взяла сина під руку,
-Давай я допоможу, нога дуже болить?
-Та так, трохи. Мені повезло, основне кістку не зачепило, це добре.
З передової мало втішних новин. Вдень і вночі мешканці міста в тривозі, часто лунають сирени, не вщухають вибухи ракет. Люди вимушені ховатися у бомбосховищах, але й багато хто, ігноруючи загрозу, залишався вдома. Часто в холоді і без світла й без води.Хоч дуже скрутно, в страху, недоспані ночі, але не втрачає віри в сміливість, стійкість, мужність воїнів. Які відчайдушно захищали незалежність України, вірили в перемогу!
Новорічна ніч… по кімнаті розносився звук з телевізора. Лунало «Новорічне привітання Зеленського». Їхні погляди були прикуті до екрана телевізора. Вони прислухалися до кожного його слова, відчували тривогу, як йому боляче за Державу. Від деяких почутих слів, ніби куля пронизувала все тіло, щеміло під серцем, холодіє душа. В той же час, у ньому бачили впевненість, що у цій жорстокій війні Україна вистоїть.
За столом Ельвіра не втрималася,заплакала. Надія відразу накрапала їй заспокійливих ліків,
-Мамо випийте. Може вам краще не слухати?
-Та ні, я тримаюся. От тільки думаю, коли ж закінчиться ця війна?
Сидячи в кріслі, Макс хоч і уважно слухав промову та все ж почув слова матері,
-Закінчиться, іще трохи, от побачите, скоро наші вояки підуть у наступ, добряче дадуть оркам прикурити.
-Дав би Бог – прошепотіла Ельвіра, перехрестилася і продовжила,
-Нам би Михайлика хрестити..
-Та не зараз, думаю краще хай трохи підросте,- заперечив Макс.
Надія, встаючи із-за столу, запитала,
-Максе ти, щось п’єш?Може трохи перекусив би.
-Так , хочу випити за чисті душі, що злетіли в небо. Шкода хлопців, я ж багатьох знав.
Наступного ранку, Надія готуючи сніданок, звернулася до чоловіка, -Може ми б таки поїхали в Борислав?
-Ти, що смієшся, в таку пору з дитиною в потязі?!Хто знає, що може нас чекати в дорозі. Та й ти ж бачиш, до нашого мікрорайону, дякувати Богу, ракети не долетіли. Он чув, ніби системи ППО мають встановити.
Вона тільки схвильовано поглянула на нього й двигнула плечима.
-Моя люба, зрозумій, я після Різдва повертаюся в центр.Їздити вже не буду, але там і іншої роботи достатньо. Давай цю тему закриємо до літа.
Чотирнадцятого січня о п’ятнадцятій тридцять російська армія завдала ракетного удару по багатоповерховому будинку. Ця новина швидко облетіла все місто. По телефону Макс повідомив, що є загиблі і поранені, серед них є діти, додому прийде через пару днів.
Ельвіра переодягала Михайлика,
-Боженько спаси і помилуй нас і мого онучка.
Поцілувавши в чоло,
-Михасику мені про війну краще не думати, хай я мрію, підростеш, ми з тобою будемо вчити англійську мову.Правда мій хлопчику, я тебе буду водити до школи. Нам би тільки війну закінчити.
Надія взяла сина,
-Мамо, все буде добре.
Жінка розплакалася,
-Яке добре?! Тож не люди, а нелюди, що ж вони творять?!
Надія зо дві години її заспокоювала, після ліків свекруха заснула.
А їй зовсім не спалося, задрімала на декілька хвилин, щось снилося, але пригадати не змогла.
Уже зранку удвох на кухні пили чай. Раптом задзвонив свекрухин телефон.
-Цікаво і хто ж це мені зранку телефонує?- підняла здивовані очі.
-О, Оля Волошина дзвонить, мабуть думає, без неї перукарню відкриємо.
З телефона звучав чоловічий голос,
-Я вибачаюся, ви родичка Волошиній?
-Ні роботодавець. А ви хто? Що щось сталося?
-Ми рятувальники,з під завалу дістали тіло жінки, при ній цей телефон. П’ять номерів обдзвонили, ніхто не відповідає. Може ви знаєте кому можна передзвонити?
Очі Ельвіри блиснули і мало не вискочили з орбіт, несподівано зблідло обличчя. З закритими очима, сказала ледь чутно, тихим голосом,
-Мою Олю вбили…
Вона, як сиділа так і похилилася на стіл грудьми. Надія злякалася, розгубилася, в цей час заплакав син. Тремтячими руками, на телефоні набрала номер.
- Максе мамі за столом стало погано, поблідніла, негайно приїдь.
-Ти швидку визвала?
-Я відразу тебе набрала. Зараз викличу.
Буквально за десять хвилин Макс був вдома, маму поклав на ліжко.
Чи йому так ввижалося,чи було таке бажання побачити, здавалося її вуста ледь- ледь тремтіли. Він прислухався до дихання, на руці намагався почути пульс, але все було даремно.
Швидка приїхала, аж через пів години, лікар попередньо спрогнозував зупинку серця через обширний інфаркт.
Надія перебирала речі, в чому поховати свекруху. В купі рушників знайшла конверт, віддала чоловіку, стояла поруч.
Його очі червоні, підпухлі від сліз, з болем дивилися на лист,
«Дорогі мої! Ви прочитаєте цей лист, коли я вже відійду у інший світ. До вас маю прохання, поховайте мене поруч з Миколаєм Миколайовичем, ми з ним про це домовилися. Може там зустрінемося і не раз зіграємо в шахи. Думаю Рита про це має знати. Не плачте за мною! Я достойно прожила життя. Пам’ятайте мене веселою, охайно одягненою, з акуратною зачіскою. Бережіть один одного! Цінуйте життя! Я вас люблю, прощайте!
Ельвіра.»
Надто важко втрачати рідних… Макс ходив, як тінь. Надії хотілося кричати, розридатися. Але тримаючи на руках сина, стримувала себе,знала, що може у грудях пропасти молоко. Тому коли був Макс вдома стримувала себе, більше мовчала.Та все ж через тиждень, після поминального обіду, коли всі розійшлися, дала волю сльозам,- Мамо,ти ж мене стільки всього навчила, чому ж так рано покинула нас? Чому мене доля звела з такою чудовою людиною і вже тебе забрала. Це у всьому винна війна, той безлаберний народ, що прийшов з мечем на нашу землю.Їй би іще жити та й жити, як і тим воїнам, що захищали нашу рідну землю! Я обіцяю, все життя підтримувати Макса. Мамо, я щиро тобі вдячна , що ти була в моєму житті й подарувала свого сина, якого я дуже кохаю.
Одного вечора Рита зайшла до Надії,
-Я так забігла на кілька хвилин.Ти, як поставишся до того , щоб до мене переїхав Віктор?
- А причому тут я?! Це, як ти нього ставишся. Я бачу він закоханий .
- Так , пропонує разом жити, а згодом одружитися.
-А що твоє серце каже?
-Ой каже, від почуттів, аж голова крутиться. І так безсонні ночі від вибухів, а тут іще думки про нього,хвилююся де він, як він. Здається, я без нього і дня не можу прожити.
- Тож це кохання… вирішувати тобі. Але все добре зваж ! Я тобі бажаю тільки добра.
Приблизно через тиждень Віктор перебрався жити до Маргарити. Тепер вони стали частішими гостями. Допомагали з придбанням продуктів, навіть інколи бавилися з Михайликом. Хоч Надія і Рита від різних матерів, але все ж відчували спорідненість душ.
Тільки після сорока днів після смерті матері, Макс інколи став всміхатися і то в основному до сина.
З весною прийшли кращі новини з фронту, люди поверталися в рідне місто. Хоч і російські окупанти не зупинялися, стали частіше атакувати дронами - камікадзе. Лунали заяви, попередження та погрози щодо другої потужної хвилі вторгнення. Все ж місто жило своїм життям, при можливості, люди ходили на роботу. Після вибухів займаються прибиранням руйнувань. Дехто самотужки намагався зробити хоч якийсь ремонт, не мали бажання покидати рідний будинок, чи квартиру.Адже українці вірили у перемогу України у війні.
Літо видалося спекотним, в повному розумінні слова. І сонце безжалісно
смажило російських вояків, і наші воїни піддавали вогню, поступово відтісняли ворога.
В сім’ї все частіше відбувалися розмови, про закінчення війни. Смуток за матір’ю поступово віддалявся, душевний біль вщухав. Останнім часом, з роботи чоловік приходив у гарному настрої. Надія наважилася завести розмову про поїздку в Борислав. Тримаючи сина руках , почала здалеку,
-Ну що новенького у вас?
Він усміхнувся до неї, перевів погляд на сина,
-Ану Михасю, скажи мамі, що в нас усе ладком.Тож нехай більше нічого не запитує. Бо це секрет…
Беручи сина на руки, поцілував її в чоло,
-Ой, люба моя, знаю про що ти хочеш запитати.Та я уже й сам інколи думаю, коли ми вирвемось. Звичайно хотілося б теплою погодою. Нам обіцяють підкинути пару помічників, але поки що ніяк не виходить.
Її очі змінилися, наповнилися радістю,блиском,, сказала веселіше,
-Я оце думаю, може ми, як будемо їхати, Риту з собою візьмемо? Неодноразово, вона натякнула, що була б рада познайомитися з моєю сім’єю.Хотіла б побачити, як живуть люди на заході України.
-То в чому причина? Якщо з роботою все владнає,чому ні? А Віктора теж хоче взяти?
-За це я її не запитувала, не знала ж, що ти скажеш.Та й якось незручно, питати, ми ще й самі не знаємо коли поїдемо.Мама часто запитує та я ніби не чую, переводжу розмову на інше.
Обома руками, він підняв малого догори,
-Ану синку, скажи мамі, що ми бабці зробимо сюрприз. Щоб не хвилювалася, не дуже витрачала гроші на застілля, правда,синку.
Притулив його до себе, сказав тихіше,
-Бабуся Ельвіра мріяла познайомитися з свахою та на жаль.
За вікном осінь… Рита й Надія з візочком прогулювалися по алеї. Назустріч йшов Макс, трохи сердито,
-Ну й ви «молодці», не боїтеся?! Як сирена залунає, що будете робити?
Надія миттєво почервоніла, змовчала. Рита ж кивнула рукою,
-Не кричи, це я винна. Я їй кажу, хоч на хвилин десять, можна дитину на люди вивезти? Не накаркай, не сварися, слава Богу вже кілька днів тиші.
-Ви оце залиште мені Михайлика, а самі пройдіться по магазинах. А то ніби щебечете хочете поїхати в Борислав, а подарунків не купили.
Надія обійняла його,
-Максе! Любий, що справді поїдемо?
-До нашого полку прибуло двоє хлопців після поранення, так що поїдемо. Через пару днів знатиму на які дні можна буде придбати квитки. Та знай, в мене десять днів відпустки, а потім додому і ніяких умовлянь.
Вона поцілувала його в щоку,
-Та це ж просто чудово! Дякую!
На платформі біля потяга метушня, чути гучні уривки фраз. Прохолодний вітер злегка торкався обличчя…. почервоніла Надія поспішала за чоловіком. Макс на руках ніс Михайлика, той раз –у- раз здригався, відкривав очі, в непорозумінні, куди це його несуть.І знову закривав їх, адже вдома, в обідню пору, він завжди міцно спав. Віктор з двома валізами, подав квитки провідниці. І вже подавав сумку Маргариті, яка нічого не сказавши, уже була в тамбурі.
За кілька хвилин потяг відправився. В купе пару годин тиші… згодом сімейна вечеря. Надія пишалася чоловіком, він чимось нагадував свекруху. Кожному приділяв увагу, намагався допомогти. А щодо сина та до неї, то можна було тільки мріяти мати такого дбайливого батька й чоловіка.
***
В купе уже всі сплять… Надія з думками біля вікна.
Раптово світло вдарило в очі. Це ліхтарі відволікли від думок. Чітко почула монотонний стук коліс потяга. За вікном темно - Оце так задумалася! Мамо, ще кілька годин і ми зустрінемося. Я міцно - міцно обійму тебе і все розповім про своє життя. Потішся, мені Бог дав добру долю. Я вірю, що закінчиться ця страшна війна. Наші відчайдушні, мужні, сміливі воїни обов’язково здобудуть перемогу. Я дуже хочу щоб під мирним небом наші серця і душі переповнювала радість. І кожен день приносив хвилини щастя.
03.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2023
Невеличка настільна лампа освітлювала спальну кімнату. Макс лежав у ліжку, почувши кроки, підійшов до стіни, намагався сховатися від світла. Надія переступила поріг.
О, як йому важко від неї відірвати очі! Зачарувала….
Зелений еротичний пеньюар з застібкою спереді, по талії в густо зібрані клинця, ледь- ледь прикривали стегна. Верхня частина пеньюару оздоблена люрексовою ниткою, переливалася від світла.
Здивована пустим ліжком, тільки спромоглася сказати,
-А ти…
Він ззаду обома руками обійняв її, розвернув до себе,
-Злякалася… я тут.
Зазирнув у її очі… в них світилися іскри любові, до уст доторкнувся устами. Солодкий довгий поцілунок.
-Чому тремтиш, моя чарівна пташечко, ти солодка… моя мрія і надія!
Гарячі руки положили її на ліжко. Різко рукою, вона в поспіх виключила настільну лампу.За мить опинилася в теплих, ніжних обіймах.
А в голові ніби туман… серця закоханих билися в одному ритмі.
Життя, як річка, пливе спокійною течією…
У січні місяці, після Водохреща Надія і Макс одружилися. На весіллі гуляли самі ближчі друзі з роботи та родина. Мати Надії, хоч і обіцяла приїхати на весілля та хвороба на грип завадила приїзду. Подружжя приймало вітання по телефону.
На час ремонту в квартирі, молодята переїхали до Ельвіри. Усі свята зустрічали за великим круглим столом. Микола Миколайович й Маргарита з Віктором теж були частими гостями.
Щоденні клопоти, робота, дім, вечірні посиденьки з пахучим чаєм - щасливі хвилини життя. Надія з Максом планували влітку провести відпустку на березі моря. Але пандемія коронавірусу сovid - 19 порушила всі плани. Ельвіру терміново визвали в Ізраїль, люди які винаймали її квартиру переїхали в Америку. Їй таки повезло, вона іще встигла вилетіти до локдауна. Не знала коли повернеться, то ж вести справи в перукарні довірила Надії.
Через якийсь час, вірус уже прогресував і в Україні . В перукарні кількість клієнтів набагато зменшилася. Ельвіра часто дзвонила до Надії, цікавилася справами на роботі, давала поради.
У житті, як на довгій ниві, все трапляється на шляху. Кожного дня, доля дає людині нові випробування і вона має з ними справитися.
Надворі осінь… уздовж дороги напівголі тополі, за ними цвинтар. Надія йшла в чорній хустці. Холодний вітер разом з краплями дощу бив у обличчя, воно мов скамяніле.
Макс і Маргарита стояли поруч, Він протягнув руку,
-Надійко пішли…
Вона звела на нього затуманені від сліз очі,
-Залиште мене саму…будь ласка.
Кілька кроків по стежці, по змішаному з багном пожовклому листю, підійшла ближче до могили,
-Тату, ми так мало часу провели з тобою.Та я вдячна долі, що хоч якийсь час змогли бути разом. Ти пробач, навіть не попрощалися, нам й подивитися на тебе не дозволили. Я хочу тобі подякувати за те, що я тебе ближче пізнала, тепер у мене є сестра. Ми поріднилися, то ж не хвилюйся. Я слово даю - Маргарита не залишиться сама, ми її завжди будемо підтримувати.
А час летів,….важкі випробування позаду.
Макс і Надія теж перехворіли на ковід, але в легкій формі.
Перед Новим роком скасували карантин, Ельвіра повернулася додому.У цей же день, на таксі поїхала на цвинтар, до могили Миколи Миколайовича поклала білі хризантеми. Біля могили, син дав їй змогу побути самій. Бачив, з яким болем у очах вона дивилася на фото (що було на хресті). Вона плакала…
-Нехай плаче… нехай. Їй стане легше на душі- подумки заспокоював себе Макс - Все треба пережити, тримайся люба, я ж не маленький, бачив, як ви любовно відносилися один до одного.
Вона поверталася від могили, він із смутком дивився на неї - Ой матусю, ти так піддалася, де поділася твоя жвавість? А може щось болить та мовчиш? Але ж не скажеш…я тебе знаю.
Додому поверталися мовчки…. вийшли із таксі, син взяв її під руку,
-Мамо, я оце звернув увагу, біля могили Миколайовича лишили місце для могили, може прах дружини перепоховають?
- Та ні, вона похована біля батьків у рідному селі. Рита розказувала, так мати перед смертю захотіла.
Вона зупинилася, прямим поглядом дивилася в його очі, продовжила,
-Послухай сину, ми не безсмертні, думаючи про це, хочемо там знайти спокій,зустрітися з тими кого любиш, цінуєш у цьому житті. То моє місце..
-Та ти таке вигадала. Щось дуже зарано думки про смерть.У нас іще багато справ,тож тримаймося матусю.
І знову мовчки, наче кожен при своїх думках, по східцях підіймалися до квартири.
Нарешті дочекалися вихідного дня… за столом зібралася вся родина.
В голосі Ельвіри чути веселі нотки,
-Ну от я вдома та чи це тут мій дім чи там?! Інколи так буває. Ви хоч і молоді, але молодці без мене справилися. Та мабуть скоро, знову прийдеться летіти .
На її обличчі розпливлася привітна усмішка,
-Може б усі разом на тиждень чи два в гості, що скажете? І мені би там було веселіше….
Враз, всі один з одним переглянулися. Надія прошепотіла чоловікові,
-Ні- ні, ти що, я звідси нікуди не поїду, навіть і думати про це не хочу.
Він підтримав її,
-Ні, ну що ти мамо… ми цього не планували.Твоє право жити тут, чи там, вибирай де тобі краще.
-Тут діти, така справа. Мене слава Богу ковід оминув та й я, як туди прилетіла, відразу зробила щеплення. Не знаю плітки чи ні та в колі друзів йдуть розмови про події на нашому сході. Ніби розпочалося загострення. Кажуть, що росія піде війною на Україну.
Син мовчав. Маргарита не стрималася, емоційно сказала,
-О-о-о… вони, що там блекоти об’їлися?
Надія рукою торкнулася чоловіка,
-А ти чого мовчиш?
Він поклав руку на її плечі, злегка обійняв,
-Все може бути, ті іроди на все здатні.Та не хвилюйтеся, все буде добре.
Після зимових свят, Ельвіра знову була в Ізраїлі.
Морозні дні і ночі втрачають силу, спить земля під пухким снігом. Старий лютневий місяць опускався до край неба. За вікном ледь іскрився сніг, ніч поступово відступала, в небі народжувався світанок.
У спальній кімнаті Надія порушила тишу, їй не спалося. –Ой, такий цікавий сон наснився - От би з мамою поговорити, спитати до чого все те, що бачила? Макс міцно спав. Боячись його розбудити, тихо встала, навшпиньках зайшла в іншу кімнату.
Раптові звуки насторожили її – Тю, це ж не може бути грім! Чи десь щось зірвалося?!
Миттєво при відчиняє кватирку, здалеку лунали дивні звуки, ніби взриви.
-Ой, Боже! Це те, про що говорила свекруха?! Кинулася будити чоловіка.
-Максе! Максе проснись! Послухай які знадвору чути звуки,- відчиняючи вікно, схвильована, рукою торкалася його руки.
Відкривши очі, зірвався з ліжка,
-Зачини вікно! Це снаряди зриваються, хіба не чуєш?
Звуки вибухів почастішали….
Задзвонив телефон Макса. Перед тим, як відповісти,
-Почекай Надю, це з роботи…
З телефона лунав чоловічий голос. Вона зрозуміла - невтішні новини. Він уважно слухав, то червонів, то блід, очі стали великі, погляд замислений.
Нарешті заговорив,
-Все таки ця погань полізла, от нелюди. Я через пів години буду з вами. Па- па!
Зібрався швидко - за лічені хвилини. Заспокоїв, поцілував дружину і швидкою ходою вирушив до офіса.
Важко сприйняти слово –війна.
Надія почувалася безпорадною, що робити далі, не вкладалося в голові.
Минуло буквально кілька секунд… дзвінок від матері,
-Доню, що там у вас?
Вагалася, не знала, що сказати. Та врешті випалила,
-Макса визвали на роботу…
-Ой доню, біда! Це ж війна! З Харкова тітка подзвонила, літаки, вертольоти, як зграї воронів літають, скидають бомби. Каже росія почала наступ, ворожі танки пруть, уже перетнули кордон.
-У нас грохіт було чути здалеку, вже тепер ближче.
-То їдьте до нас, ми ж далеко від кордону.
-Я не думаю, що Макс погодиться, а я самого не залишу. Навіть і думати про це не буду. Згадай, як ти колись казала,- Куди голка, туди й нитка.
-Ти пам’ятаєш доню. Це добре, хоч інколи про мене згадуєш. Ми ж стільки років уже не зустрічалися.
-Та нічого мамо, може скоро й зустрінемося. Я сьогодні прокинулася, такий цікавий сон бачила. Може зумієш розгадати?
-Ну-ну, що за сон?
-Ми з Максом в магазині придбали костюмчик для хлопчика. До чого це?
-Ой, доню, це ж на поповнення сім’ї. Будете мати синочка.
-Але ж я не вагітна!- заперечила їй.
Вона почула тремтіння голосу, відчувала якими зусиллями мати стримує сльози,
-Час покаже. Це гарна новина. Донечко, думаю тобі зараз краще не хвилюватися. Якщо будеш при надії, бережи себе і дитинку. Щодо приїзду, поговори з чоловіком, воно б так було спокійніше.
-Мамо, може це не надовго, не варто зірватися з місця.Та й свекрухи немає, нині я відповідаю за перукарню.
Попрощавшись з мамою, замислилася – А що, як і справді війна надовго, сумніваюся, щоб він погодився туди поїхати.
Звичайно, війна внесла корективи в життя сім’ї, родини.
Після відмітки у військкоматі, Макс відправився у офіс. В ньому планували зробити центр підтримки волонтерів.
Війна… майже щоденні вибухи, тривога, зажура, біль за загиблими – це лякало Надію. На якусь мить тішилася - Добре, що вчасно виїхала з росії. Щоб на мене чекало там? Ой, чи змогла б я виїхати?
Хоч Макс і рідко з’являвся вдома та долі дякувала, що зустріла його.
Так, їй було кого чекати, заспокоювала себе. - Максе нам є заради кого жити, ось приїдеш і я тобі все розкажу.
В середині березня війська РФ завдали ракетних ударів по аеропорту. По місту лунали сирени автомобілів швидкої допомоги. В цей час, в квартирі Надія була одна, з’явилося відчуття покинутості, відчаю, страху. Закутана в плед, дивилася у вікно, відчувала образу на весь світ. Плакала в захлеп, хотілося кричати-
--Та зупиніться! Що ви коїте? О, Боже, зглянься ж на Україну, допоможи вигнати рашистську орду з нашої землі!
Її вкотре огортав сумнів - Як йому сказати, що в нас буде дитя, хіба зараз на часі?
Минув місяць… на фронті важкі бої. Макс вдома майже не ночував. Все частіше, прийде на годину - другу і знову спішить, бо є завдання, треба везти продукти, ліки. Надзвичайно страшно, одній прокинутися від вибухів, під час повітряної тривоги, ховатися в коридорі.
Згодом, неподалік від будинку, самі мешканці району власноруч відновили бомбосховище. Одного разу, Макс звідти і забрав її, по дорозі додому, уважно подивився на неї,
-Тобі важко, бідненька, бачу ти схудла, поблідло обличчя. Я тебе розумію одна в квартирі....
-Та ні я не одна, ми удвох.
-Не зрозумів. Що Маргарита часто приходить?
-Та ні вона ж з Віктором у лікарні біля поранених чергує. Зараз лише по телефону спілкуємося й то рідко.
-То хто ж той інший, чи інша, хтось знайомий?
-Та ні, воно зі мною. Я не знала, як тобі сказати. Зараз у такий важкий час, але, як скажеш так і буде.
-Та кажи, що за таємниці?
У нас буде дитятко, я думаю, що хлопчик.
Вирячивши очі, він зупинився, хмикнув, провів пятірнею по своєму чорному волоссі,
-Це що правда?
-Так, уже дев’ять тижнів. Я не знала, як до тебе підійти і чи ти хочеш цю дитину.
-Ти що з глузду з’їхала! Це ж продовження роду, які можуть бути сумління?! Це ж наша дитина! І не важливо, чи дівчинка, чи хлопчик, основне у нас буде справжня сім’я. Ти не уявляєш, як цю новину сприйме мама, вона ж так давно цього чекає.
Усміхнений, відразу дзвонив до Ельвіри,
-Мамо терміново повертайся, мені потрібна твоя допомога. Надійка вагітна, а я…- ти ж сама розумієш, весь час на роботі.
Голос Ельвіри, - Питань немає, я уже закінчую з документами на приватність квартири. Через пару днів у нотаріуса оформлю продаж й буду повертатися. Ну давай, тримайтеся там! Ти ж підтримай Надю,уявляю, як їй зараз важко. Ну па-па.
Додому добратися Ельвірі прийшлося через Німеччину і Польщу, на дорогу витратила більше тижня. По приїзду, опікувалася невісткою. В магазинах непоганий вибір продуктів, тому жінка з задоволенням купувала м’ясо, овочі, фрукти, гранатовий сік. Прийшовши додому, не раз говорила,
-Надійко, оце дивися, щоб усе з’їла, я хочу, щоб мій онук народився справжнім бутузиком. Буде пухкеньким, матиме силу, он бачиш який мій Макс та ти ж фото бачила. Який же він там гарнесенький.
Спекотне літо… пекельно на фронті. Місто і передмістя потерпало від ракетних ударів, багато поранених, є загиблі. Тривожні дні і ночі. В людей розчарування, безнадія. Не раз у бомбосховищі лунали слова » Коли ж все це закінчиться? « Але в той же момент, у очах людей не меркнула надія - ворога буде подолано.
З міста багато людей виїхало за кордон, а дехто поїхав на захід України. Мати Надії, неодноразово запрошувала до себе, але ніякі умовляння не подіяли.
Одного разу, Надії з свекрухою, майже дві доби довелося посидіти в бомбосховищі. Жінка бачила, як невістці, в такому стані важко. Намагалася її не покидати, відволікала від новин про війну, розповідала про своє життя. Після нічного ракетного удару, ніби все затихло. Нарешті пролунав відбій повітряної тривоги і люди поспішили до виходу. Вони теж підіймалися по східцях. Надія йшла попереду, за нею свекруха, чатувала кожен її крок.Та враз помітила, як вона ніби стримуючись, схилилася навзнак, закричала,
-Допоможіть!
На щастя, на сходинку нижче за Ельвірою, йшов високий, худорлявий чоловік, років шестидесяти. Його руки, як граблі впіймали Надію. Сказав тихим виснаженим голосом,
-Ну- ну, все добре, не хвилюйтеся, я її тримаю.
Не поспішаючи виніс її з бомбосховища. Свекруха бідкалася,
- Треба визвати швидку, я зараз. Та в цю мить Надія відкрила очі,
-Ми вийшли? Чомусь у голові зашуміло, втратила орієнтацію, чого б це?
Після цього випадку Надія знаходилася під наглядом лікарів, навіть відбулася бесіда з психологом.
-Дякувати Богу все обійшлося – заспокоювала її свекруха. Он, приймай вітаміни, те що відбувається не сприймай близько до серця. Війна уже майже пів року, то ж ти маєш звикнути. Зрозумій мене, ми жінки, все маємо витримати. Знай, за дитину не тільки ти відповідаєш, а я теж. Якщо щось станеться, мені син не пробачить.
За вікном пізня осінь… Якось ввечері до них завітала Маргарита з Віктором. Після вечері, жінки залишилися за столом, пили чай. А Макс з Віктором спілкувалися на балконі. У них були серйозні обличчя, Надія розхвилювалася - Невже знову поїде на кілька днів, мені ж скоро народжувати. Я ж так хочу, щоб він був поряд, підтримав мене.
Для неї цей вечір тягнувся довго, мала бажання наодинці поговорити з чоловіком. Готуючись до сну, уже вийшовши з ванної кімнати, вона підслухала телефонну розмову чоловіка,
-Вікторе, ти ж розумієш куди цього разу я їду.Я не відмовлюся, де ти бачив. Якщо до пологів не приїду, прошу тебе, ти ж у лікарні, посприяй щоб все було добре.
Раптом почув кроки дружини,
-Ну все – все, ти мене зрозумів. Па-па.
Вона хотіла його запитати, про що спілкувався з Віктором, адже минула всього година, як вони розпрощалися. За мить, він устами торкнувся її чола,
-Сонце моє, цієї ночі мене можуть визвати. Ти лягай спати без мене, а я тут, на дивані приляжу. Не хочу тебе турбувати.
- І скільки днів тебе не буде?
-Та хто ж знає. Як буду на місці, якщо зможу подзвоню.
Минуло три дні… Зранку Надія відчувала, що настав час народжувати. Ельвіра збирала речі,
-Так спокійно! Як я тебе вчила - основне вірити, що все буде добре. Слухай лікарів, не бійся, не соромся. Не думай істерити, може піднятися тиск, цим і собі нашкодиш, і дитині.
Уже в лікарні Надія спитала свекруху,
-Може хоч вам Макс дзвонив ?
-Якби дзвонив,чи ти б не чула,чи я б не сказала? Ти не хвилюйся і думай про дитину! Знай, багато залежить від тебе і проси Бога, щоб допоміг.
Ввечері зовсім близько лунали вибухи снарядів…. у бомбосховищі лікарні Надія народила хлопчика. Згодом … свекруха була біля неї,
-Це ж яке щастя, в мене є онучок Михайлик. Янголятко ти наше. Бабусине сонечко, тепер мені є заради кого жити.
Надія зі сльозами на очах дивилася на неї -Яка ж це радість стати матір’ю, а може і я буду така щаслива, як вона, коли матиму своїх онуків. А Макс… о любий Максе , де ж ти ? Ми тебе так чекаємо!
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2023
Аж ось і місто Дніпро…. від вокзалу мчало таксі. Надія роздивлялася місто. Ельвіра час від часу відволікала її,
-Ну, як тобі наші новобудови? О, це тут іще не все видно. Якось матимеш час, краще роздивишся наше місто, я його обожнюю. Була можливість виїхати до родичів у Ізраїль, але рідний край миліший.
Вони піднялися на третій поверх. Тихо відчиняючи двері своєї квартири, жінка сказала,
-Ну нарешті ми вдома! Ти проходь, не соромся.
І відразу до Макса,
-Наші валізи залиш у прихожій, а її валізу занеси в дитячу кімнату.
Дівчина боязко переступила поріг квартири… була шокована. Їй не доводилося такого бачити. Просторі чотири кімнати, окремо ванна кімната, туалет. Красиві коштовні люстри. Меблі в чудовому стані й зі смаком підібрані шпалери та фіранки на великих вікнах.
Ельвіра усміхаючись,
-Ну от, як бачиш дякувати Богу, ось так ми живемо.
Час відпочинку залишився за плечима, попереду буденні дні.
Два дні поспіль Ельвіра з Надією були в перукарні. Двох майстринь Ельвіра відпустила додому. Спостерігала за роботою дівчини. Ввечері разом поверталися додому, задоволено сказала,
-А ти нічого… можна сказати молодець! Бачу любиш свою роботу, до клієнтів привітно відносишся. Швидкість рук, умілість зробити те, що бажає клієнт, це багато значить у нашій роботі. Дівчата по черзі йдуть у відпустку. В залі працюватимуть двоє, думаю поки що достатньо, взимку завжди менше клієнтів. Працюватимете по дванадцять годин. Ну звичайно один вихідний, тільки ж не субота й не неділя, в такі дні клієнтів більше.
І вже веселіше,, з усмішкою на обличчі,
- А нам же треба побільше грошей заробити, хіба не так? Так, до речі, я уже спілкувалася з друзями, думаю тобі квартиру скоро знайдемо. Тут основне не треба поспішати. Тобі ж потрібно, щоб недалеко від роботи та й щоб ціна не кусалася.
Цього вечора, Надія після вечері з валізи дістала фото, поставила на комод. Раптово в кімнату постукали, в дверях з’явився Макс,
-І чим займаєшся? Може підемо прогуляємося? Чи ти дуже зморена?
Повів очима по кімнаті й присів на стілець,
-Щось матуся занадто взялася за вас. Вистояти щодня по дванадцять годин важко. Треба підказати, може б краще працювали в дві зміни, одна зранку, друга з обіду, а потім навпаки.
Простягнув руку до фотографії,
-Я подивлюся, ти не проти?
- Яка ти смішненька! І скільки тобі тут років?
- Чотири.
Бачу колір волосся, як у батька.
Він помер?
-Та ні, зник і все. Мене виховувала мама з відчимом.Тепер маю двох братів – близнюків.
-Так ось чому ти в мандрах, в пошуках самостійного життя. Тут ми з тобою чимось схожі. Мій батько іще змолоду з друзями поїхав у Ізраїль до далеких родичів. Там знайшов гарну роботу, він фізик. Часто прилітав, як не мав можливості, висилав гроші. І ми з мамою кілька раз до нього їздили, влітку там відпочивали. Таке в них було кохання, літали один до одного. Звав до себе, але мама навіть після подій на Майдані категорично відмовилася. Через рік автомобільна аварія, от і все. У спадок залишив квартиру, правда дві кімнати. Зараз квартиру здаємо по найму. Мама нікуди їхати не хоче, каже хай на всякий випадок, далі видно буде, як життя складеться.
-Знаєш, ти кажеш батько в Ізраїлі, мені цікаво, як тобі дозволили піти на Майдан?
-А чому не піти? По материнській лінія я українець, батько й дід поляки, ніби прабабка була єврейка та і це не точно. Та хіба тут національність грає ролі?
На якісь секунди запала тиша, продовжив,
- Ну то що, може перед сном прогуляємося по алеях?
-Гаразд, ти йди, я зараз переодягнусь і вийду.
Надія одягнена в чорні брюки, курточку й в біленьку пухову шапку, усміхнена, вийшла з квартири. Тільки Макс зачинив двері, як позаду них привернув увагу скрип. У дверях навпроти з’явилася тендітна дівчина невисокого зросту, з писком кинулася на шию Макса,
-Максе! Максе, яка я рада тебе бачити! Я так скучила! Так скучила! Ти просто не уявляєш. Що ж ти ні разу не подзвонив і не написав? Ви так надовго пропали, я уже й хвилювалася, думала не приїдете.
Шпилька, що тримала в купі її довге волосся відлетіла в сторону, воно розсипалося по плечах.
Надія відразу помітила волосся світло - русявого кольору. Думка, як перлинка - Бач, що його приваблює, щоб волосся довге й нефарбоване.
Дівчина ніби не помічає Надії, збуджена, обома руками одночасно намагалась погладити його обличчя. Часто кліпає очима, в них раз - у – раз з’являвся блиск.
Макс розсміявся та вмить забрав її руки,
-Та залиш ці ніжності.Ти, як дитина.
Її очі округлилися, трохи незадоволено,
- Я просто хотіла тебе в щоку поцілувать. Що тут такого, я ж скучила. Іще й ляпнув, - Як дитина! Ти забув, у суботу мій день народження! Ні Максику, я не дитина, а квіточка, якій виповнюється двадцять років. І думаю така, що при бажанні можу когось і причарувати.
-О! Ну звичайно, двадцять років це багато! Щодо іншого сказаного я не сумніваюся, - у відповідь підбадьорив її.
Повернув голову до Надії, усміхнувсь й підморгнув їй. Зразу ж продовжив до дівчини,
-То ти Маргаритко, нас запросила відсвяткувати свій день народження? Я правильно зрозумів?
Тільки тепер дівчина повернулася до Надії, яка спостерігала за ними. Зміряла її з ніг до голови,
-А це хто? Може родичку з Ізраїля привіз?
-Так, це поки що гостя, але може тут і залишитися.
Вмить обличчя дівчини стає сумним, погас блиск очей. Двигнувши плечима, подивилась на обох, стиснувши уста, виконала реверанс,
-В такому разі я офіційно запрошую обох. Буду чекати в суботу на сімнадцяту годину. Максе, попрошу обов’язково передай запрошення Ельвірі Борисівні. Вона ж приїхала?
Він не дав їй договорити,
- Рито,то ти ж познайомся, це Надія!
-Я гостям буду рада. Мене звати Маргарита.
Макс, не поспішавши, взяв під руку Надію,
- Я думаю ти зрозуміла, це наша сусідка, з якою ми дружимо вже чотири роки. Я для неї ніби охоронець, принаймні так мама вважає.
Маргарита почервоніла,
-Ну то я на вас чекатиму.
Різко розвернулася, лиш кілька кроків, вже за собою різко зачинила двері квартири.
Вони мовчки спускалися по східцях. Надія не захотіла першою розпочинати розмову, чи задавати запитання. Вирішила, як захоче щось розповісти, тоді й послухаю.
Свіже повітря знімає втому, вона запропонувала,
-Давай зайдемо в кав’ярню, я б чаю випила, чи кави. Може й ти хочеш?
-Чому ні?
В кав’ярні провели цілу годину. Макс розповів, що п’ять років назад, у Рити, після онкологічної хвороби, померла мати. Вони з батьком залишилися вдвох. Сусідами стали чотири роки назад. Її батько так і не одружився. Часто спілкується з його мамою, вечорами грають у шахи. Розповідав, як разом відпочивали біля річки. Завершуючи, прямим поглядом дивився в її очі,
- А я по- сусідськи підтримую дівчину. Важко їй без матері, тому й тулиться до нас. Вона весела, компанійська, має багато знайомих, друзів. Така, що за словом у кишеню не полізе.
Після почутого, запитала його,
-А вона не закохана в тебе?
-Та ні, не думаю! Та й поводу я їй не давав. Колись допоміг з уроками, після вечірок забирав зі школи. Зараз в медінституті навчається, на другому курсі, думаю там є в кого закохатися.
Суботній вечір…. Ельвіра стояла навпроти дзеркала, обома руками поправляла волани на білій блузці,
-Ану Надю… подивися, я гарно роблю макіяж. Як ці морщини приховати?
-Та все нормально, не хвилюйтеся.
Дівчина одягла сукню блакитного кольору, вона їй дуже пасувала до кольору очей. Невеликий виріз сукні приховав пишні груди, а прямий крій підкреслював стрункість, придав витонченості. Щоб виглядати більш елегантно, волосся зібране в пучок і закріпила красивою шпилькою з синіми шифоновими метеликами.
Макс, одягнений в чорний костюм і білу сорочку, з букетом білих троянд, уже стояв біля дверей, голосно до них,
-Ну пішли! Скільки можна вертітися біля дзеркал! Уже пів на шосту. Мабуть всі гості за столом, а ми ніби далеко живемо.
Вони заходили в квартиру Рити разом з парою молодих людей. Дівчина гостинно зустрічала, приймала вітання й подарунки.
За святковим столом гучно… друзі Маргарити раз - у - раз піднімали келихи з вином, проголошували тости. Батько дівчини, представився Миколою Миколайовичем, гостинно запрошував відвідати страви. Поряд з ним сиділа Ельвіра, часом схилялась до нього, щось шепотіла. У відповідь в знак згоди, він кивав лисою головою.
Минуло зо дві години... молодь веселилася, танцювала під модні ритми та улюблені хіти. Ельвіра з батьком Рити сиділи в іншій кімнаті, про щось розмовляли. Макс постукав у двері, разом з Надією зайшли до них,
-Миколо Миколайовичу там так гучно, всі скачуть, штовхаються, думаю де нам трохи відпочити? Ви не проти, якщо ми тут кілька хвилин посидимо.
-Та звичайно, я не буду вам заважати, відпочивайте.
Ельвіра піднялася з крісла,
-Ми підемо на кухню, думаю пора солодощі подавати.
Макс присів у крісло, Надія стояла біля серванта, роздивлялася кімнату. На столі стояла купа зошитів, підручник з біології. На стіні невеличка картина »Садок вишневий коло хати», старенький годинник з картиною берега річки.
Максу, лише на хвилин п’ять вистачило терпіння, встав з крісла, підійшовши до неї, обійняв.
-Ти як? Може підемо додому? Мені від цієї музики, аж у голові бамкає.
-Зараз скуштуємо торта тоді й підемо. Я теж хочу відпочити, завтра неділя, буде багато роботи.
Раптом Макс губами торкнувся її повненьких губ, вона відхилилась до серванта. Враз очі округлилися, зблідла.
-Тобі що погано? - випалив він.
Рукою торкнулася свого чола,
-Дай я присяду.
-Я принесу тобі води.
-Не треба, це щось так від побаченого, зараз минеться.
Він не міг зрозуміти в чому справа. Стояв перед нею на колінах, тримав за дві руки.
-А може…та ні ти ж майже не пила. Наче й страви усі свіжі.
Трохи отямившись Надія нахилилася до нього,
-Макс, там за склом моє фото, де я з батьком.
- Не зрозумів… ти напевно помилилася.
Діставши з серванта фото, здивовано подивилась. Так, то було таке саме фото, як у неї й на зворотній стороні написаний рік.
- Треба порівняти. Я зараз піду й принесу твоє фото, ти не проти?
-Звичайно ні, воно на комоді стоїть, а може це воно?
За пару хвилин,, він уже стояв з фоткою в одній руці, в другій тримав келих з водою.
Надія не плакала, в недоюмінні, як бути далі, схилилася на його плече.
-Може підемо додому? Думаю зараз не на часі щось з`ясовувати.
-Звичайно і я до розмови не готова.Та й не варто дівчині в день народження псувати настрій.
Прийшовши додому, вони вирішили все розповісти Ельвірі. Можливо вона щось дізнається про життя Миколи Миколайовича.
Надія довго не могла заснути, врешті- решт сон подолав її.
В квартирі тиша. .. Максу не спалося, це ж треба такого?! - Невже справді він її батько?- Емоції переповнювали його. Раптовий дзвінок у двері, думка- оса - І кого це принесло в таку пору, уже ж всі сплять.
Одягнена в легенький халат, перед ним стояла Маргарита,
- О, я вчасно,ти іще не в піжамі. Може ми підемо до тебе в спальню, чи до мене?
-Ти що перебрала?
-Та ні, не думай, що як випила зайвого, то втратила контроль над собою. Ти оце привіз якусь, не знаю хто вона тобі, але бачу дивишся на неї, мов кіт на сметану. Вона що й досі тебе до себе в ліжко не вклала? Чи може ти її, як і мене боїшся. Я дурепа по вуха втюрилась в тебе! А ти, а ти, – розплакалася, руками штовхала його в груди.
-Заспокойся! Рито,заспокойся! І будь ласка тихіше, весь під’їзд розбудиш. Батько тебе не бачив, що вже спить?
-Так, хропе в своїй кімнаті. А я одна….
-Пішли до тебе, вип’ємо чаю, поговоримо.
Вона задоволено повела очима, всміхнулася,
-Пішли… пішли, я тільки за!
Розмова була важкою… за дві години йому ледве вдалося її заспокоїти. Зміг довести, що між ними нічого немає і бути не може. Що відноситься до неї, як брат, який при потребі завжди допоможе.
Минуло три дні… Ельвіра зайшла в кімнату Надії,
-Я маю гарні новини. Вітаю! Це твій батько. Що я хотіла - все дізналася, в нього другий шлюб. Він тут служив в армії, в медпункті познайомився з медсестрою Мариною.В той час вона з лікарем – терапевтом часто приїздила, допомагала в оформленні паперів про обстеження військових.
Відслуживши, поїхав додому. Та через п’ять років приїхав. Настільки я зрозуміла, на вокзалі в нього вкрали всі документи. Тож приїхав до Марини, як кажуть голий і босий. Додому таким повернутися не наважився, а чому не пояснив, змовчав. Ось бачиш, як воно в житті буває. Ночами розвантажував вагони, вдень навчався в педінституті. Зараз в школі викладає біологію. От, я все, як на духу розповіла, про тебе поки що змовчала. Це ми вчора грали в шахи, я поступово про все узнала. Тепер оце думаю, може тобі і не варто шукати квартиру?
-Ні - ні, обов’язково. Я хочу жити окремо, не хочу їм заважати. Допоки не куплю квартиру не хочу, щоб він знав, що я його донька. Та й Маргарита подумає, що я буду претиндувати на якусь частку. Ні, думаю нехай це пізніше станеться.
Аж ось і мороз завітав, під місячним сяйвом по шибках розмалював картини. Все зима запорошила, запушила поля, сквери, замела стежки, алеї, місту придала свіжості.
Напередодні Нового року, Надія перебралася жити до старенької одинокої жінки. Вона мала дві кімнати по дванадцять квадратних метрів. Одну з них жінка виділила їй. Платня невелика, з урахуванням, що вона має прибирати в квартирі, доставляти ліки, продукти.
Макс часто приходив у гості, наполягав на одруженні. Але вона не поспішала, хоч і відчувала, що кохає та все ще не покидала мрії -Спочатку куплю квартиру, як буду від усіх незалежна тоді й одружимося. Розмов про батька не торкалися, він відчував, як їй боліло.Тому й чекав, коли вона сама вирішить з ним поспілкуватися.
Ельвіра ж мала свій план… якось ввечері вона навідалася до Миколи Миколайовича. За грою в шахи запитала,
-Як тобі наша Надія? Вона тобі нікого не нагадує?
-О! А чого це ти раптом мене про неї запитуєш?
-Ну принаймні бачив, яке в неї волосся? Що в неї і в Рити колір однаковий. Та чи мало жінок з подібним волоссям?! Ну… дівчина симпатична. Слухай, а до чого це ти хилиш? Кажи прямо, якщо щось маєш сказати.
- Слухай земля кругла… з тебе гарний могорич. Ми зустріли твою доньку в Москві, вона там три роки на заробітках була. Думаю скажу тобі, мабуть не від хорошого життя.
-Моя донька в Москві?! Та це якась маячня, хіба мати могла б її відпустити? Невже заміж вийшла?!
Він зразу дуже рознервувався.Та коли Ельвіра показала фото (яке потай взяла в Надії), заспокоївся, зажурився.
Не одну чашку заспокійливого чаю випили за розмовою. Ельвіра, що про неї знала - все розповіла. Вони вдвох дійшли згоди, це триматимуть у таємниці. А при нагоді, в якийсь один день, повідомить усім.
Одного вечора Надія повернулася з роботи… в квартирі застала чоловіка, років сорока. Він представився Вадимом, родичем господарки квартири.
За чаєм старенька повідомила, що поїде жити до племінниці та вже
почала займатись оформленням опікунства.Через адвоката за три - чотири дні документи будуть готові.
Жінка хвилювалася,
-Надійко я не знаю, як тобі сказати та я квартиру виставив на продаж. Вибач, що так все вийшло. Я думала з весни почнуть збирати документи, а вони бач, як швидко справилися.
-Не хвилюйтеся! Може ми з вами в ціні зійдемося. Я давно відкладаю гроші на квартиру та не знаю скільки ви за неї захочете.
-О, як добре все складається.
Звернулася до Вадима,
-Я їй продам квартиру. Цій дівчині можна довіряти, щира, добра людина. Ти там дізнайся що і як?
-Та я вже про все узнав. За цим не журіться.
Того ж вечора сторгувалися, за три дні Надія мала придбати квартиру.
Наступного дня Ельвіра помітила Надію в піднесеному настрої,
Ану відкрийся мені, ви що заяву в РАЦС подали.
-Та ні!
Але ж ти така весела, літаєш, як пташка, до всіх усміхнена.
-Є гарні новини, хай це буде сюрпризом.
З екрану телевізора лунало новорічне вітання. Ельвіра з Маргаритою та з її однокурсником Віктором закінчували сервірувати святковий стіл. Надія куховарила на кухні, Макс допомагав їй, на стіл носив тарілки з деякими стравами.
Ельвіра привернула увагу,
-Так, все покинули і всі за стіл!
І вже, лукаво позирнув та й тихіше,
-Миколо Миколайовичу, я вам довіряю відкоркувати шампанське! І будь ласка швидше - швидше! Ось уже зараз буде рівно дванадцять!
І, як годиться в Новий рік - бризки шампанського, вітання, поцілунки, сміх, веселі розмови,тости.Тільки й розмов Новий рік- нове життя.За кілька хвилин Ельвіра взяла слово,
-Друзі в цю чарівну новорічну ніч, я хочу повідомити новину. Мій син Макс уже давненько освідчився у коханні і зробив пропозицію моїй помічниці Надії. Сьогодні, напередодні Нового року, вона погодилася стати дружиною. Я хочу щоб усі знали і привітали цю чудову пару.Тож наповнимо келихи виноми і вип’ємо за них! Удачі вам діти!
-А коли ж весілля? - запитала почервоніла Маргарита.
-Думаю в далекий ящик не відкладемо. Земля освятиться свяченою водою, от тоді й відгуляємо весілля.
Після спустошеного келиха вина, Микола Миколайович, щось тихо сказав Ельвірі. Вона кивнула рукою, ледь чутно до нього,
-Сміливіше!Не хвилюйся!
За мить він уже стояв з повним келихом вина, заговорив видимо хвилюючись,
-Увага ! У мене теж є новина. Для когось це буде сюрпризом. Але таке воно життя… я відкрию таємницю. В молоді роки свого життя я мав шлюб з іншою жінкою, вона народила мені доньку Надійку. Але так сталося, напевно проти долі не підеш, я покинув їх.
Його голос затремтів,
-І ось тепер через стільки років, завдяки вам ми зустрілися. Пробач мене, Надійко. Прошу, пробач мене донечко! Я всіх запрошую випити за тебе, будь здорова і щаслива!
Його очі наповнилися слізьми. Ельвіра помітила, потягнула за руку,
-Ну-ну! Присядь, а казав будеш триматися…
Надія, звичайно шокована почутим, прихилилася до Ельвіри,
-Це ваша робота?
- Думаю так краще. Мені не важко це було зробити. Ти б рознервувалася, плакала. Навіщо в новорічну ніч ронити сльози. Бачиш усе добре.
На мить запала тиша. Маргарита з подивом зиркала - то на батька, то на Надію. Враз зухвало подивилась на неї. Хотіла встати, але Віктор їй завадив, шепотів на вухо,
-Тихо- тихо! Вітаю, в тебе є сестра! А я іще й трохи дивувався, обидві круглолиці й однакового кольору пряме довге волосся.
Дівчина в її бік блиснула очима, звела брови, тихо до нього,
-Я їй зараз щось скажу!
Він взяв її руку і переплів свої пальці з її. Його очі дивився на неї ніжно і закохано,
-Змирися! Прийми її! Це ж просто чудово коли є родина. Посміхнися, скоро на весіллі погуляємо.
Кілька хвилин затишшя.. в руках Надії пляшка вина,
- Ну що, тепер моя черга!
Ледь червоніючи, наповнила келихи,
-Не хвилюйся тату. Мені не вісімнадцять років, я вже трохи пізнала життя. Нам Бог дає багато »посильних» випробувань. В житті не завжди виходить так, як плануємо. Основне вірити в себе. Думаю ми будемо спілкуватися. Гадаю і з Маргаритою порозуміємося.У мене теж для вас усіх є новина. Пару днів назад, я придбала двокімнатну квартиру. Я давно про це мріяла…..
Ельвіра перебила її,
-Я вибачаюся! Та чого ж ти мовчала?
В розмову втрутився Макс,
-Досить балачок! Прошу підтримати Надію. За тебе кохана! Хай і надалі твої мрії збуваються !
Тихий, пухнастий сніг супроводжував їх до самого будинку.Надія ключем відкрила замок квартири,
-Ну ось, прошу, заходь.
Його очі зацікавлено зиркали довкола.
-А меблі теж тобі дісталися?
-Я б не хотіла та кому вони потрібні. Якщо продам, хазяйці перешлю гроші. Як ні, то казала хай так залишаються.
Роздягаючись, сказала весело,
-А мені вчора привезли нове ліжко.
Дивлячись на неї, швидко знімав одяг,
-Давай чобітки зніму.
-Та ні, не чіпай, я сама!
-Ти все будеш робити сама? Бач, Новий рік, квартира, нове ліжко. А мені на ньому місце знайдеться?!
-Я у ванну….
-А мені можна?
Її очі округлилися, - Ні- ні, будь ласка…
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2023
За вікном осінь… потяг мчав лісосмугою.
Надія уже кілька хвилин, як вийшла із купе, стояла біля привідчининого вікна. Віяло прохолодою, вона дивилася у вікно. В небі безхмарно…. сонце скотилося до заходу. Дерева так миготіли, що загубився контраст пейзажу, лише на якісь миті помічала сонячне проміння, що тут же зникало. Часто кліпає очима, все ж намагалася розгледіти барвистість дерев.
Через кілька хвилин по спині відчула холод. Злегка здригнулася і поспіхом зачинила вікно. На голову натягла капішон сіренької куртки, стала зручніше, боком обперлася об стінку.
Вагон погойдувало… поринула в думки - Ось мамо, ти й дочекаєшся мене, мій приїзд стане сюрпризом. Ой давно ж ми з тобою не бачилися. А й справді так швидко пролетів час.
***
Надія з дитинства мріяла стати перукарем. Уже після п’ятого класу мамі укорочувала, підрівнювала волосся. Згодом зробила їй стрижку і вже все частіше стригла відчима.
Після школи, в містечку закінчила курси перукаря. В селі майже рік займалася перукарською справою. В неї це добре виходило, люди були задоволені.
-Але ж це не заробітки - вкотре задумувалася, треба кудись їхати.
І ось, у таку ж саму пору року, під стук коліс, їхала за покликом душі.
Чи довго думала? Мабуть ні! Незважаючи, що на Сході вже третій рік йшла війна, молодь із села тікала. Хтось у великі міста й навіть до Польщі, Німеччини. А хтось, як і вона, мріяв заробити грошенят в росії. По селі часто розповідали, що там теж непогано оплачується праця. З мовою проблем не буде, то чому й не поїхати? Планувала на заощаджені гроші придбати квартиру в Україні. Можливо навіть у Дрогобичі, чи в Бориславі, неподалік від перукарні де навчалася своєї професії.Та й від рідного села недалеко, щоб навідуватися до рідних.
Від поїздки мати не відмовляла. За одне бідкалася - телефон кнопочний, не бачитимуть одна одну. З приємною усмішкою сказала,
-От і ти доню, вирішила погнатися за довгим рублем?! Важко буде, але побачимо що з цього вийде!
В неї склалося враження, що мати навіть зраділа такому рішенню. А нічому й дивуватися, звичайно матері важко. Відчувала - являється тягарем для сімейного щастя. Вона ж донька від першого шлюбу, на жаль батька й слід простиг, мати навіть не отримувала аліментів. Є одне - єдине фото, на ньому мама і він тримає її на руках.
На зворотній стороні фото написаний рік, на ньому їй чотири роки. Але батька вона не пам’ятає. Знає, що Миколаївна, а прізвище в свідоцтві про народження мати записала своє. Мабуть була для цього причина, тому не торкалася цієї теми, навіщо матері серце ятрити.
Три роки жили удвох та згодом мати прийняла чоловіка з яким побралася. Народила двох синів - близнюків, які уже ходять до школи і щодня, як циганчата просять гроші. А де ж їх взяти, як вітчим любить у ліжку лежати та за день спалити не одну цигарку. А щодо роботи, то ледачкуватий. На якийсь час знайде роботу на будівництві, влаштується помічником і то ненадовго. Та тут усе зрозуміло, адже без професії, кращої роботи і не знайдеш.
По дорозі до автобуса Надія зустріла сусідку тітку Тамару. Побачивши її з валізою, жінка здивувалася,
-О! І ти вже кудись зібралася, часом не до батька?
Дівчина трохи розгубилася, але випалила,-
-Якби знала адресу, може б і до нього поїхала.
-Ой, ні дитинко, адреси не знаю. По селі чутки ходили, що служив у Дніпропетровську, ніби туди й поїхав. Та хто ж тепер нам на весілля буде зачіски робити? Але, як вирішила, хай Бог допомагає! Щасливої дороги!
Подякувавши, Надія поспішала на автобус.Та розмова за батька чомусь збентежила її – Я взяла сімейне фото та чи він пам’ятає, що в нього є донька?! Таких татусів на землі напевно мільйони.
Москва велике місто, людей, мов комах. На жаль ні в центрі міста, ні поблизу, роботи не знайшла. В пошуках три дні, дві ночі мусила пересидіти на вокзалі в платному залі відпочинку.
Здавалося об’їздила пів світу. Та нарешті їй вдалося, на околиці міста в перукарні, знайти вільне місце й неподалік зняти квартиру.
Однокімнатна квартира в новобудові її влаштовувала. В мікрорайоні кілька багатоповерхівок, магазини, школа, дитсадок, лікарня й дві перукарні. В одній із них, після місячного випробувального строку її прийняли на роботу.
Довкола будинків дороги не приведені в належний стан, в дощову погоду під ногами багно. Та мешканці протоптали стежки. І кожного ранку можна було спостерігати, як люди вереницею поспішали до зупинки автобуса, щоб потрапити на роботу.
Працюючи в перукарні, Надія перший рік висилала матері гроші. Але згодом зрозуміла, скільки не вишле, то все мало. Довелося замислитися, а чи варто? А кому я потрібна, хто про мене подбає? Та минуло два місяці, її гризло сумління,чи правильно зробила? Можливо мамі дуже потрібні мої гроші?!
Хоч дитина і на відстані, напевно кожна мати серцем і душею відчуває тривогу за своє чадо.Тож Надії довго сумніватися не довелося. Як зазвичай, раз на тиждень, ввечері подзвонила мати. Поцікавилася її справами, розповіла про братів- близнюків, про своє життя, буденні клопоти. Уже, як прощалися сказала,
-Ти оце перестала гроші присилати, то вже й не треба. Я розумію на чужині життя не мед, тобі мабуть і самій скрутно.Ти ж знаєш, ми тобі нічим не допоможемо. Мені боляче це сказати, але розраховуй на себе. Будуй своє життя, більше заощадиш, може й справді придбаєш квартиру. Ми самі поставимо хлопців на ноги, не хвилюйся, якось воно буде.
Ці слова втішили Надію,
-Мамо, дякую за підтримку. Я постараюся, щоб усе задумане здійснилося.
А час летів… багато планів, надій і сподівань та все пішло не так, як мріялося. Зустріла Олега… перше кохання. Часто приходив у гості та через якийсь час стали жити разом. Він пропонував одружитися, але з часом вона засумнівалася, не треба поспішати. Адже він транжирить гроші. Хоч і оплачує квартиру й дає гроші на продукти та щодня витрачає гроші на пиво і два-три рази на тиждень ходить до клубу «Комп’ютерні ігри». За професією будівельник, зарплата непогана, але про заощадження й не мріє. Вважав знявши квартиру, в ній можна все життя прожити. Це її насторожило, рішення було остаточним - він не готовий до сімейного життя. В одній із розмов Олег проговорився, що приїхав з Донецька і тут залишиться жити при любих обставинах.
Ось тоді Надія і вирішила - Попрацюю іще з рік, матиму гроші, тоді можна й повернутися в Україну.
Минуло півтора року…
Осінній вітер… шелест листя. Руде знівечене, а деінде з зеленими смужками, воно по обіч дороги змішане з багном, ніби низька огорожа, що відділяє стежку. По ній здаля по воді де-не - де маленькі калюжі, в них подібні корабликам, плавають жовті листочки.
В коротеньких чобітках на низеньких підборах, вона йшла по стежці й тягнула валізу. Намагалася йти якнайшвидше та все ж остерігалася, щоб не захляпати темно – коричневі штани . Хоча вони вузькі, але обережність не завадить. Легенька усмішка прикрасила обличчя, коли перед собою в калюжі побачила листочок – Ох осінь - осінь, але ж так красиво! Мені б такий, тільки справжній кораблик, щоб швидше потрапити додому. Та нараз думки роздвоїлися –Додому… А що там на мене чекає?
Вона тільки тепер усвідомила, що був сплеск емоцій, все вирішила спонтанно. Але ж терпець урвався,- заспокоїла себе. Три роки разом, а порозуміння так і не досягли. Майже щоденні сварки за гроші, примусили зробити вибір.
В цей же день звільнилася з роботи, зібрала валізу. Розчервонілий на обличчі, Олег лежав на дивані, мовчки спостерігав.
Коли віддавала ключі від квартири, розчула сарказм у його голосі,
-А не пошкодуєш?!
-Та ні, наші стежки розійшлися.
-Ну тоді щасливо!
По дорозі до автобуса бурчала ,- Ну то й добре, можна сказати розійшлися друзями. Ох, мамо, важко зробити такий крок, але я не хочу такого щастя, як у тебе.
У автобусі багато вільних місць… вона присіла біля вікна. Автобус набирав швидкість, що за вікном не помічала. Думки снувались павутинно - А чи було в нас із ним кохання? Та мабуть ні! Чи це роки, чи сумісне життя придає мудрості? Хоча в душі таке гірке розчарування та все ж, я зробила правильний крок. Я сильна, все витримаю, життя продовжується.
На залізничному вокзалі занадто гучно…люди з сумками, валізами, всі поспішають хто куди. Надія впоспіх прочитала розклад потягів. За пів години відійшла від каси, в руках тримала квиток. Задоволена, злегка розчервонілась, поспішала. До відправлення потяга залишалося хвилин десять, не більше.
Підійшовши, до вказаного в білеті вагона, вона рукою намагалася з чола забрати мокре волосся. Бальзаківського віку провідниця, взяла квиток, зміряла її з ніг до голови й посміхаючись,
-Ото життя і все ми поспішаємо, чому нам ніколи не вистачає часу.
Важко перевівши подих, Надія заговорила тремтячим голосом,
- Мені до вас! Добре, що встигла.
-Давай проходь, бачиш, уже зелений сигнал горить, тож будемо відправлятися.
В тамбурі пусто, з полегшенням перевівши подих - Ну от, здається я їду.
У купейному вагоні майже всі двері відчинені. Чути розмови, шелест паперу, брязкіт ключів, скрип валіз, сидіння.
Аж ось і її купе… двері відчинені. Її зустрів пронизливий погляд жінки,
-О! Дивися синку до нас поповнення. Маємо супутницю, дорога не близька, думаю не сумуватимемо.
Дівчина привіталася, зиркнула на хлопця - О, як схожий на маму! А йому років двадцять п’ять, не більше.
В сторону відставила валізу, хлопець зразу ж піднявся,
-Якщо вам не потрібна, давайте я її підсуну під сидіння.
- А він чемний –в її умі мелькнула думка.Трохи розгубилася, почервоніла. За мить втрутилася жінка, ледь всміхаючись, підтримала його,
-Так Максе, постав під своє сидіння, жінкам завжди треба допомагати.
Біля себе долонею постукала по сидінні,
-А ви не соромтесь, присядьте. Чую рідну українську мову, то ви теж до Харкова їдете, чи десь ближче?
-В Харкові пересадка, а там і додому.
Чи й снилося їй колись, що вона потрапить у таку компанію - точно ні!
Познайомилися…, жінку звали Ельвіра Борисівна. Хоч і роки та вона дивилася за своєю зовнішністю - брови, манікюр, макіяж, як ніби жінка з якогось французького серіалу. Тоненький, в’язаний, світло- сірий светр з люрексом пасував до її карих очей і каштанового волосся. Каре - зачіска ідеально підкреслює вилиці, придала обличчю виразність, привабливість.
В купе сміх, веселі розмови… разом вечеряли, пили чай.
Надія кілька раз на собі відчувала погляд Макса. Він сидів навпроти, свердлив очима її тендітні плечі і доволі об’ємні груди. Дівчина час від часу на грудях поправляла кінчики розпущеного світло – русявого волосся, намагалася їх приховати.
Раптовий дзвінок мобільного телефона перервав бесіду. Ельвіра незадоволено подивилася від кого дзвінок й з обуренням до сина,
-Ох і коли я буду мати спокій. Це знову з роботи.
Надія піднялася,
-Я на кілька хвилин вийду…
-Ні-ні! Тут ніяких секретів, сядьте, - заперечила жінка.
З телефона лунав жіночий голос, Ельвіра слухала, похитала головою. кліпала очима, нарешті заговорила,
-Ну у вас, як завжди, тільки я не на місці, відразу проблеми. Так, я все зрозуміла. Перукарню не закривайте, через два дні вийде Волошина. Ти сама попрацюєш. У тебе ж є записані на манікюр?
Вона слухала і знову кивнула головою,
-Ну то й добре, як приїду,з усім розберемося. Ну все, бувай!
Надія дивилася на неї прямим поглядом,
-Ви маєте свою перукарню?
-Так! Маю на свою голову. Жіночий колектив, це вічна проблема. Одна у декретній відпустці. Друга відпочиває в Трускавці, через два дні має бути на роботі А в третьої донька хворіє, терміново повезла в Київ. От і думай, як залишитися на плаву, не втратити клієнтів.
В дівчини забігали очі - Сказати чи ні? А може це мій шанс? Намагалась приховати хвилювання, нарешті наважилась,
-А ви знаєте я перукар, маю стажу майже чотири роки.
Макс зацікавлено дивився на неї,
-І чоловіків теж стрижете?
-Так,звичайно.
Він всміхався позирав, то на неї, то на матір,
-Оце так новина. Думаю вам є про що поговорити, на якийсь час я вас залишу.
Він вийшов…
Ельвіра засипала Надію запитаннями, попросила коротко розповісти про себе. А що ж їй було робити - Нехай пан, або пропав або користь, або невдача та все ж зміниться життя. Ніби на сповіді, навіть непроховала що мала стосунки з Олегом.
Після почутого, Ельвіра, аж прицмокнула губами,
-Ну- ну,думаю тебе життя чогось навчило.Та ти молода, попереду іще не одне буде розчарування, таке воно наше земне життя.
Вона повернулася до вікна. Ніби у світлі придорожніх ліхтарів шукала рішення.Чи довіряти інтуїції, запропонувати до себе на роботу? Здається непогана дівчина, хто живе без помилок? Та іще ж така віком, як мій син. Але ж плани має, хоче купити квартиру. Кому яке щастя! Хтось живе на всьому готовому, а хтось вливається в цей несправедливий світ, в надії всього досягти самому. Треба поговорити з Максом, що він скаже? Не думаю, що вона стане завадою його дружбі з Маргаритою. На перший погляд, вони неначе і чимось схожі, чи може кольором волосся, але ж Маргаритка молодша. Чотири роки,як з батьком нам стали сусідами, ніби порядні люди. Втрата рідної людини напевно дуже подіяла на життя цих двох. Але все ж Микола молодець, не знайшов собі іншу жінку. Всю увагу приділив доні, щоб добре навчалася та поступила до медінституту.А мені на старості років, вдома краще мати медика,чим перукаря. Але ж дівчині допомогти треба, ніби щира, не розбещена.
Надія розуміла - зараз її краще залишити, вийшла з купе.
Біля вікна стояв Макс,
-Ну і ну, напевно моя мама запитаннями засипала вас. Співчуваю та я піду, думаю час відпочити.
У відповідь побажала хороших снів.
Він тільки відчинив двері купе, біля нього прослизнула Ельвіра,
-Надіє, ти мабуть дивуєшся, що син не запропонував тобі нижню полицю. Він у лютому місяці дві тисячі чотирнадцятого року був на Майдані. Отримав травму правої ноги. Хоч і зробили кілька операцій, але й нині шкутильгає. Оце ж і літаємо в Ізраїль, на консультації.
-Та нічого, основне живим залишився., співчуваючи сказала дівчина.
І вже веселіше,
- Він молодий, може для цього потрібен час, звикне. Звичайно це важко прийняти, але основне в житті, щоб був нормальним серцевий ритм і велике бажання жити.
Ельвіра повернулася в купе. Надія, трохи постояла, теж повернулася в купе. Відчинивши двері, зрозуміла, що перервала розмову.Та не проронивши й слова, за мить лежала на верхній полиці.
В купе запала тиша, лише стук коліс порушував її. Дівчині не спалося, думок цілий міх, після розмови, емоцій не приховати. Минуло з пів години, Ельвіра встала, випила води й тихо прошепотіла,
-Надю, Макс так солодко спить, давай вийдемо, поговоримо.
Вони довго спілкувалися, в основному про роботу. Ельвіра запропонувала провести турне по Харкову і по Києву. Дізнавшись, що дівчина навіть і в Києві не була, просто наполягала. Надія не знала, що сказати, шкодувала грошей, адже вони їй так будуть потрібні. Із відкладених на квартиру, боялася й сотню взяти. Все зважила, розуміла, допоки немає роботи, треба економити.
Жінка хитро позирала, побачивши, її сумне обличчя,зрозуміла, що хоче відмовитися. По – дружньому поклала руку на плечі, прихилилася,-Не вагайся, Поїдеш з нами, будеш працювати в моєму салоні. Хіба ти проти? Думаю така пропозиція тобі сподобається.
В Надії серце пташкою затріпотіло, ледь не вирвалося з грудей. Душа переповнена радістю. Від почутого, емоції зашкалювали.Вона ладна була розцілувати цю жінку, хвилюючись запитала,
-Це ваше рішення, а ви не передумаєте? Мені й справді дуже потрібна робота.
-Ні, ну що ти. Я слів на вітер не кидаю. На цю тему уже й з Максом поговорила, він не проти. Восени і взимку важко зняти квартиру, якщо навіть і не вдасться знайти, місяць - другий поживеш у нас. О ледь не забула, а в паспорті стоїть штамп про одруження?
-Ні, ми просто жили разом, я ж вам все розповіла.
-Добре! Ти подумай над тим, що я тобі запропонувала.Зараз треба хоч годинку поспати, приїдемо в Харків, там усе й вирішимо.
Надія ні на мить не стулила повік. В голові роїлися думки. - Погодитися чи ні? Собі задавала питання - А що я втрачу? А, як моє обслуговування клієнтів їй не до вподоби, що тоді буду робити? Сама каже, що важко зняти квартиру, але ж я не хочу їм дошкуляти. Цікаво… щоб мама сказала? Та воно напевно на краще, вона ж й досі не знає, що я покинула Москву, не буде хвилюватися, не чекатиме.
Потяг Київ – Дніпро відправився згідно розкладу, набирав швидкість..
Вони їхали в плацкартному вагоні. Збуджені, виснажені, але задоволені. Позаду турне по Харкову й по Києву.
Надія від побаченого в захваті. Лежачи на верхній полиці, роздумувала – Ні, не шкодую, що поїхала з ними.Чи й довелося б мені коли небудь у житті побувати в історичних місцях, храмах та дізнатися скільки всього нового. Цікаво, чи це доля мені познайомитися з цими людьми? І тут же згадала маму, яка ніколи не виїжджала з рідного містечка. Думала про братів -Треба буде сказати мамі, щоб не тримала їх біля себе. Після закінчення школи, нехай в обласне місто їдуть навчатися, згодом хоч світ побачать.
Раптово Макс торкнувся її руки,
-Надіє, я уже зголоднів, може повечеряємо.
-Добре, я не проти - відразу донизу опустила ноги.
Він не чекаючи, зняв її з полиці, не відпускав, прямим поглядом дивився в її блакитні очі, прошепотів,
-Я ладен у них втопитись.
В цей час Ельвіра лежала до них спиною, але почувши шурхів, повернулася.
-Я що заснула? Ми що будемо вечеряти? Вже носять чай?
Макс відійшов у сторону,
-Та оце ж розбудив Надію. Я такий голодний, а ви спите.
Жінка, років тридцяти, що лежала навпроти Надії, почувши ці слова посміхнулася до Макса й повернулася до стінки. Він, трохи виправдовувався,
-Вибачте, ми вас потурбували, але ж це плацкартний вагон.
Після вечері, кожен намагався заснути. Звичайно купейний вагон набагато комфортніший, але інколи треба змиритися з тим що є.
Надія згадала, як вони з Максом були в Києві у МакДональдсі. Ельвіра чекала поки вони дещо придбали на обід. Коли Надія намагалася дати йому гроші, він категорично заперечив,
-Е ні! Досить, що за турне заплатила сама, змирився, а тепер іще за це? Ти мене хочеш принизити? Я чоловік, чи хто?
Її щоки вмить почервоніли, випалила,
-А ми що вже перейшли на ти?
-Еге ж перейшли! Скажи чого лямку тягнути, час летить, не втрачаймо його! І не сердься, краще всміхнися, це тобі більше личить.
Двигнувши плечима, погодилася,
-Ну добре, добре.Тільки не ображайся!
Їй хотілося запитати, а що скаже пані Ельвіра? Але він так на неї дивився, що побоялася й слово сказати.
Думки роздвоїлися - Ба, гадала він балуваний матусин синочок, напевно помилилася. Та хіба б тоді пішов на Майдан? І чого я про нього так подумала?!
Поверталися до Ельвіри …Макс тримав її під руку, сказав ледь усміхаючись,
-Ти не дивуйся, що інколи в мами беру гроші.
Продовжив уже з веселою ноткою в голосі,
- Просто в неї надійніше від злодіїв приховати.
Та за мить його голос посерйознішав,
-Щоб ти знала, я не з ледарів і не симулянт, закінчив технікум, нині працюю бухгалтером у двох невеликих фірмах. О, до того ж у мене після травми третя група інвалідності, думаю тобі мама сказала.
-І що так довго?- Назустріч підійшла Ельвіра, продовжила.
-Гайда! Швидко обідаємо і на потяг, а то чого доброго іще запізнимося.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2023
О вітре, вітре вітругане,
Навіщо серденько їй раниш,
Чи ти вважаєш гарний вчинок,
Вона вже йде, на відпочинок.
Протистояння кожній зливі,
Адже удвох були щасливі,
Згадай зізнався, ти в любові,
Розмови тихі, вечорові.
Зелені очі мавки диво,
Їх позабути неможливо,
Й руденькі коси у багрянці,
Втішалась осінь вишиванці.
Червона сукня, в позолоті,
Яким без неї, станеш потім?
Як завжди будеш у скорботі?
Бо враз красу, ти не забудеш,
Тож одиноким знову будеш,
Із дощем плач, мо» легше стане,
Уймись вітрисько, вітругане.
28.10.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997186
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2023
Я пам’ятаю зимовий роман,
Коли сніжок лелійний іскрився,
Хоч при землі під снігом спав дурман,
Настигла думка - це сон наснився.
Та ні, то помилка, спалах вогню,
Серед зими в почуттях не грітись,
Тільки себе, знову себе виню,
Нащо судилося, нам зустрітись.
Природа спить і почуттям спокій,
Треба час дати, щоб розібратись,
Просто відчути, ти справжній сокіл,
Який серйозно зміг закохатись?
Ми спромоглись вручити шанс весні,
Щоби сумління стопила й сніги,
Всупереч долі, хоч й сонячні дні,
Мені ці ніжності не до снаги.
Потік струмків, всі спогади змива,
Наче ріка, неслась, як час, вирій,
Не будем разом, вже і на жнива,
Душа мовчить, не маєш довіри!
2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996957
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2023
(недавно прийшла з городу)
***
Ой, втішаюся погоді,
Вкотре знову на городі,
Бо ж я бабця не пихата,
Є у мене гарна хата,
А ще подружка лопата.
Держачок має гладенький,
Пригріва промінь ясненький,
Чом, же тут, не турбуватись,
Та трудом не милуватись,
Але ж лоб, правда, мокренький,
Підітру, носа тихенько,
Гайда бабцю не здавайся,
Та всякчас позадавайся!
Фронт робіт, мов підписала,
Перед тим шматочок сала,
З’їла з хлібом на угоду,
Тому й маю славну вроду!
Тих морщин, не бачу зовсім,
Хоч давно, як оця осінь,
Все ж погляну до горіха,
Зігріває серце, втіха.
Лице з листям червоніє,
Про веснОньку душа мріє,
Птахів з вирію стрічати,
І надію не втрачати,
На дні мирні в Україні!
*
Ой копай, моя лопато!
Із натхненням і завзято,
Треба жити, працювати,
Щоби горя й бід не знати!
21.10.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2023
Він не усміхнений,не йде й нехай,
Я все ж заварюю пахучий чай,
Спитать чому, бачиш ясне сонце,
Проміння шле й тепло у віконце.
Ніби потрапила в ясне літо,
Н серці радість, у душі світло,
Той день вчорашній, смутний позаду,
Пройдись любенький знайди розраду.
У садку нашому, де лист упав,
Весну згадаєш, ти ж мене кохав,
А що той колір, то ж на все свій час,
І навіть осінь не розлучить нас.
Хай сірі й тьмяні, лежать фарби ті,
Просить душа, будь поряд у житті,
Тріпоче серце, тебе кохаю,
Що нам літа, ти зайдеш, я знаю.
20.10.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2023
Мене послухай…
О, осінь, люба,ти хочеш щось сказати,
Шурхочеш листям заспокоюєш мене,
Умієш, златом й багрянцем вишивати,
Густим туманом сповивати все земне.
Тебе ж … знаєш…
Це ж вищі сили відзначили дарунком,
Частіш приходиш у нічку зорянисту,
Завжди у згоді із заливним серпанком,
Сипнеш роси на долину трав’янисту.
Ти, як чаклунка…
Враз все засяє, магічно монотонно,
Чарівний ранок до сонечка всміхнеться,
Він тобі вдячний, хоч гляне так безвинно,
Тобі позаздрить – О осінь, все вдається!
А я ж скажу…
О осінь люба… ти хочеш щось сказати,
Знай, що почула, звеш тихо, за собою,
Тебе красуне теж рада зустрічати,
Але пробач, жага стрітися з зимою.
10.10.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2023
Десь там, далеко… думки залишила,
Бач прикраси́лись у різні кольори,
Жаль та утримати, просто несила,
Хай заберуть неповторні вечори.
Гори зберуть розчарування й смуток,
Весь біль душевний, сховають печери,
Я ж так давно, хтіла зібрати в жмуток,
Щоб врешті- решт не ввижались химери.
Віднайду спокій в блакитних висотах,
Хоч колір й топиться в темній глибині,
Не жага ждати зоряної ночі,
Надія є… в неокраїй далині.
Чи загублюся, в омріяних злетах?
Сонячний шлях… враз поведе до віри,
Що, як проснуся, зрадію світанку?
А що життя? Завжди щоденний вирій,
Сумні думки, гноблять безперестанку,
Та зберу сил, у себе знов повірю.
27.08.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996252
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2023
Чи серця за́вжди б’ються в ритмі, мабуть ні,
Коли барвистість, зникає час від часу,
Життя листочків зупиняється в пітьмі,
Їх згодом просто, оберне в біомасу.
О так шкода́, в саду клубочиться туман,
Холодний дощ, сіяв, змочив, все до нитки,
До сну запрошує, навіює дурман,
По стовбурах, змоклі павутинні сітки.
І день не в змозі завадити погоді,
Хіба, що сонце на якусь мить між хмар,
Несміло гляне та чи й вдасться природі,
Усім єством, відчути осінній нектар.
Злегка вітрець, копошиться, ну, як дитя,
Приліг у травах, із прохолодою борня,
Жага зігрітись. Теплом дихала земля,
От би на хвильку, заблукати уві сні,
Бабине літо, сховатись там би мені.
13.10.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2023
Сонячний ранок, тепленький, ніжний,
А чи буває, життя безгрішне?
Себе раптово, запитаєш ти,
Коли між злом і добром є мости,
Все ж по яких, вимушений пройти,
Щоби удачу й гідність зберегти.
Глянеш, задумливо, знов до неба,
Мабуть у цьому, часом потреба,
Бог надає нам випробування,
Зроду не меркнуть всі сподівання.
Що вірний шлях, вже вибрав у житті,
Тож і розраду знайдеш у меті.
Та пожалкуєш, що пізніш зробив,
Не те сказав, вже відчув - тож згрішив,
Кожне діяння, це стрес для душі,
Хочеш зануритися, ще в тиші.
У молитвах, укотре до Бога,
Пробач, чомусь важка ця дорога,
Тож від поми́лок не зарікаюсь,
Мене прости, бо я грішний, каюсь!
За мить полегшення, вже відчуєш,
О, наш Всевишній, усіх лікуєш,
Благословенне,ти життя маєш,
І я живу, і це справжнє щастя!
*
Сонячний ранок, із днем вітався,
Звичайно кожен - не сумнівався,
Життя безгрішне, ні, не буває,
Хоча душа цього, так бажає.
17.09.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2023
Голівки айстр схилилися в поклоні,
Міленький дощ... спромігся це зробити,
Немов зірки зажурені червоні,
Що намагались смуток загубити.
А поряд жовті, торкаються землі,
Протистояння, все ж не підкоритись,
Щоб не пропасти у холодній імлі,
Та й під промінням сонця залишитись.
Осінній дощ так дрібно- дрібно сіяв,
Сріблясті краплі... соло монотонне,
Він квіточки обожнював, леліяв,
Вже проводжав у зимне царство сонне.
08.10 2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2023
Вересневі вечоринки,
Дід з бабусею стрічає,
День привітний, ні хмаринки
Вона молодість згадає.
У вишневому садочку,
Лавка, квітчаста ряднина,
Мов у теплім сповиточку,
Зігріва стара тканина,
Хоч сидять у холодочку,
Дід дріма немов дитина.
Бабця мило посміхнеться,
Ой були ж ті вечорниці!
Як та молодь, вся збереться,
Принесуть хлопці суниці,
Дівиць щиро пригощають,
Вони ж здатні, як ті жриці.
До кохання варіюють,
Всі щасливі у таночках,
Веселенько затанцюють,
У вишИваних сорочках,
Кожній серце розхвилюють.
У очах, лиш ніжність, зваба,
У обіймах, вдалі рухи,
Не дитяча, вже забава,
Держать вміло міцні руки.
Запал є - удвох радіють,
Тож надія одружитись,
Про гніздечко, вкотре мріють,
З джерела води напитись.
Та вода… святая, чиста,
Як любов й вірне кохання,
На весіллі урочисто,
Придасть сили й сподівання,
На життя земне щасливе.
Враз зненацька, впав листочок,
З вітерцем, торкнувсь обличчя,
Дід проспав, мабуть часочок,
Бабця гладить передпліччя.
Як метелик, думка влітку,
-Дяка Богу що ми разом,
Шанував, завжди цю квітку,
Ти мене, хоч й бурчав часом.
Любий досить… вже сопіти,
Цвіркуни пісні заводять,
Ніч вуаль спішить надіти,
Зірочки… її не зрадять.
-Чайку вип’ємо і в ліжко,
До снаги, нам вечоринки,
Каже дід- йдемо Софійко,
А в очах блиск й смішинки,
-Вмієш мною дорожити,
Нам би в мирі вік дожити!
29.09.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2023
Сонце йшло до обрію… останні промені торкалися землі. Поволі спадали весняні сутінки.
Минув ясний, сонячний, теплий день, придав Марії сили і віри, що все буде добре! Вона останньою зійшла з рейсового автобуса. А далі, їй потрібно дістатися до залізничної станції. Там дочекатися електрички і лише тоді, уже майже буде вдома, хоча добиратися до села, треба пройти іще цілих три кілометри.
Озирнувшись довкола, хоч і зморена та стало любо на душі, легко на серці. Усе, що було задумане - здійснилося! Поверталася від сина - відчуває в собі піднесення духу.
До станції ішла легкою ходою, згадувала зустріч і з усмішкою, і з болем.Роїлися думки - Хоч і поранений, але ж у лікарні. І головний лікар пообіцяв, що скоро рана загоїться, лише потрібен час, гарний настрій. А іще впевненість у собі,а ця риса є в його характері.
Ті люди, що зазвичай їздять електричкою, напевно знають розклад потягів і електричок. Вона ж розчарувалася, коли прочитала цей розклад, адже в нічні години ні потягів, які б зупинялися, ні електричок немає. Але ж куди подітися ? Звичайно в нічний час найнебезпечніше місце, це в приміщенні станції дочекатися ранку.
Кілька спарованих стільців розставлені в два ряди, один навпроти одного. Майже посередині рядка, в обіймах сиділа молода пара.У віконечку касира світилося, але із-за білої фіранки нікого і нічого не видно.
-Ну, що ж , хай вибачають - подумала про себе і оминаючи крайнє місце присіла на стілець. Хоч у сумці тільки пляшка води, рушник та кілька серветок, все ж руками пригорнула до себе -Ось так буде й тепліше, хоч і весна та все ж у приміщенні прохолодно.
Раптово відчула чийсь погляд.. Звичайно, хто може дивитися, глянула до молодих людей. Дівчина занурилася обличчям до грудей хлопця, а він прямим поглядом дивився на неї.
Чомусь зашарілася, зробилося ніяково, на голові поправила теплу, світло- коричневого кольору хустинку і комірці фіолетової курточки - От та здається ж усе добре, курточка хоч і старенька, але ж чистенька, не міг же про мене подумати казна що. Здається на безхатченку не схожа. Та хто вони? Можливо місцеві, але ж чого тоді тут сидіти, он неподалік кав’ярня, двері навстіж відчинені.Там тепліше і можна кави випити. А може в кишенях вітер гуляє, тоді звичайно їм не до того..
Ох, життя…. життя. Але ж цей молодик призивного віку, чомусь тут, не пішов захищати Україну, насолоджується життям, як у мирний час.
Гучний голос диктора відволікає від думок,
- Увага! По першій колії проїде швидкісний потяг. Не стійте край платформи, будьте уважні і обережні!
Вона подумки ніби підтвердила слова диктора - Так- так, у наш час треба бути дуже обережними, добре хоч сирени не чути, може сьогодні буде спокійна ніч. Це ж треба нам такого життя, батьки бачили війну та й нам доводиться відчути, побачити і все це пережити. Шкода дітей, скільки чоловіків і навіть молодих, неодружених загинуло на полі бою.Уже й жінки на війні… дожилися. Важко, ой, як важко нам дається воля, на жаль сусід віками не дає спокою.
Думки полинули за сина – Як добре, що поїхала, хоч і казав, - Не їдь, тебе до мене можуть не пустити. Та яке ж материнське серце витримає, щоб не поїхати? Хіба можна бути байдужою до рідної кровинки, не пригорнути, серцебиття не відчути. Про це й не тощо мови, а й думок не має бути. Звичайно, коли побачила сина з перевязаною лівою рукою, щеміло під серцем, ніби клубок застряг у горлі, їй би розплакатися. Та вона спромоглася взяти себе в руки - То добре що не права рука та й лікар сказав, що не варто хвилюватися, все буде добре.
Коли побачила рідненьке личко, його погляд ощасливив її, заспокоїлася – Дяка Богу живий, любий мій, живий і це основне.
. Скільки ніжності і тепла він побачив у материнських очах. Невчасно скотилася сльоза, навіщо розтривожувати материнську душу. Хоч і це сльоза радості та все ж, він відчував, перед нею має бути мужнім.
Дві години, швидко минули, здавалися миттю.З теплою усмішкою, син із сумки викладав гостинці, підморгнув хлопцям по палаті,
- О! Живемо братці тут усе домашнє, посмакуємо!
Прщалися…в обіймах сина, устами торкнулась чола ,
-Видужуй любий, якби ж не ця війна, то разом поїхали би додому. А так синочку надіюся на твою добру долю і на Всевишнього. Хай він і ангели оберігають тебе. За нами правда! Тож нехай не покидає нас світла надія, що Україна переможе і ми скоро будемо разом.
Хоч намагалася стримати хвилювання, все ж покидала лікарню з душевним болем. Щеміло серце, боліло, тиснуло в грудях, хоч це було зробити надто важко. Все ж перед сином зуміла стримати сльози, не показала свою слабкість.
В автобусі їхала з каяттям у душі - Пробач синочку, що я інколи жаліла, що тебе народила в свої тридцять сім.О, скільки недоспаних ночей! Часто хворів, низенький на зріст, був схожий на крихітний росточок.Та дяка Богу з роками відійшли хвороби, після п’ятого класу змужнів - став широкоплечим,середнього зросту.
Уже трохи вгамувавши свій біль, ніби виправдовувалася - Та це напевно така доля, тепер у мене тільки ти одна надія, мій промінчик радості, з тобою доживатиму вік.
Марія, ніби перевертала сторінки особистого щоденника- згадувала зустріч і прощання з сином. Несподівано в голові зашуміло, перед очима губилось світло, мигтіла темінь. Чомусь не дуже слухалися руки, з кишені ледве дістала ліки,…уже тримала під язиком. На якусь мить злякалася, здавалося втрачає орієнтир, закрила очі.
По приміщенню, подібно хвилі шурхіт, відкрила очі, поряд нікого, молоді люди копошились, про щось тихо говорили.
-Та мабуть уже все минулося - подумки себе заспокоїла -Це поїздка далася в знаки, за три ночі може й відпочила зо три години, не більше. Враз затримала погляд на молодій дівчині - А дівчина славна, якби ж то щастя, щоб всі жили під мирним небом. А моя донька теж славна, а чи доля, чи така байдужість до всього, що надто рідко дзвонить. Скільки любові і уваги їй було подаровано, скільки ніжності і тепла. Різниця ж з сином десять років.Той час для неї був казковим, всі її забаганки виконувалися, може й тому стала така. А може так подіяли події дві тисячі чотирнадцятого року.Після Майдану з чоловіком поїхали в Хорватію.Уже й синочок і донька є, лише фото прислали, але сюди не їдуть.То ніби між нас айсберг, а може тому, що його батьки живуть в росії. Ну хай там він, а вона… навіть не приїхала поховати батька. Ох, чому ж усе так?! Що ж ти доню не дзвониш, ти ж знаєш, що поїхала в лікарню до Олега, навіть не поцікавився що і як. Чому така байдужа?А мені ж зараз так потрібна підтримка.
Раптово на мить закрутилася голова…стиснувши руки - Ой, що ж це я, на душі важко, ще й думок - стерв’ятників не можу позбутися. Із сумки дістала пляшку з водою, зробила кілька ковтків і мокрою долонею змочила обличчя. Привернув увагу голос хлопця, він щось говорив, але розібрати про що йшла мова було не зрозуміти. Вони уже сиділи під самою стінкою, він обома руками гладив їй голову.
- Ой, як же я їм заважаю,тільки й змогла подумати, у вухах задзвеніло, очі накрила сіра пелена.
Тим часом молоду пару сполохнула жінка років п’ятидесяти. Вона гучно відчинила двері, з скрипінням заволокла кравчучку з великою клітчастою сумкою. Тихо бурмотіла,
- Ой, ба знову ця парочка тут! Нічого хай потерплять, не все коту масляна. Чекай , але ж тут іще хтось є. Вона підвезла кравчучку ближче до Марії.
- Та вона ж, як полотно біла! - гучно вирвалося з її вуст.
І відразу ж звернулася до молодих,
-Гей, закохані! Ви що не бачите, що жінці погано? Чому ж такі байдужі?!
Хлопець, злегка посміхнувся, не відпускаючи дівчину з обіймів, відповів,
-Та вона недавно щось із пляшки пила, може перебрала.
Жінка уже тримала Марію за ліву руку, рахувала пуль. На її смуглявому обличчі відобразився біль й розчарування. Хвилюючись дала кілька ляпасів по обличчю, окропила водою,
-Ану, ану давай рухайся, що це ти?! Ану відкривай очі! Чуєш, тобі кажу, відкрий!
Нарешті в очах Марії прояснилося, перед нею жінка, відразу запитала,
-Ви хто?
-Я Ганна, а от ви хто тут? Часом не проїздом,? Бачу не з наших.
-Так проїздом.
-Що ж ви, ваше серце, як пошкоджений мотор, то чути, то не чути, а кудись їдете. З таким здоров’ям, самій в дорогу не варто вирушати! Зараз ніби краще, посидьте, помовчить, ось валідол , візьміть під язик.
Марія тихим голосом,
-Дякую та в мене є корвалмент. Правда я уже його приймала та думаю іще одну можна взяти,
Вона тільки тепер зрозуміла, що на якийсь час втратила свідомість. Як добре, що ця жінка не байдужа, хто знає, можливо й спасла їй життя. На Ганну дивилася розгубленими очима. Та відразу помітила й до неї,
-Ти не дивися, що я так одягнена, повір життя безхатченків не мед. Хоч і ображена на долю, але байдужою ніколи не була й не буду. Допомогти людині завжди готова, а от красти ні, ніколи не посмію, тож не бійся. Я тут лише на зимовий час затрималася з безхатчинками. Поїду в місто, хтось щось дасть з’їсти, чи якусь копійчину кине.Уже й на душі спокійніше - не сиджу у когось на шиї. Я оце тепер збираюся додому, на схід, тут у селищі є далекі родичі, як кажуть провідала та пора честь знати. Дочекалася весноньки, з кожним днем теплішає, треба повертатися до зруйнованої хати. Кажуть моє селище уже звільнили,треба їхати наводити лад. В гостях добре та вдома краще, наших багато виїхало та все ж думаю будуть повертатися.
Марія співчувала жінці, жалісно запитала,
-А з переселенцями не хотіли поїхати?
-Та ні, серед рідні, хоч і далекої все ж краще. Зима, довгі ночі,хоча і часто світла не було, але ж у теплі та й словом підтримають і то добре. Ну, а ви не хочете поділитися, чому у цих краях?
Чому не хочу… до синочка в лікарню їздила.
Минуло зо дві години…за цей час Марія розповіла про своє життя, про поїздку.
Ганна копошиться, зиркнула на віконце касира,
-Зараз касир розпочинає продаж квитків на електричку. Так що скоро ми з вами поки що поїдемо в одному напрямку, а далі в кожної своя дорога.
-- А може зі мною поїдете, поживете до перемоги? Удвох веселіше та й у нас безпечніше.
-Ні-ні, що ви,дякую!
-Ну тоді хоч погостюєте кілька днів. Ви ж мені, можна сказати, життя врятували .
-Я відчуваю у вас теж душа добра, якщо комусь стане зле, теж не залишитися байдужою. За запрошення дякую та ні, не маю часу. Давно з дому, якщо його можна так назвати та й рідна земля кличе.
Відчинивши двері з приміщення станції, їм назустріч пахла передранкова вогкість. Легенький вітерець злегка зняв напругу.
На платформі всього кілька чоловік чекали електричку. Звуковий сигнал електрички попередив пасажирів про прибуття на станцію.
Дві жінки поспішали до дверей вагона. Марія першою піднялася по сходах, допомогла Ганні підняти кравчучку на площадку вагона.
Двері зачинилися, електричка набирає швидкість.
Дві добрі, чуйні жінки, ніби дві сестри, задоволені зайшли у вагон. Зайнявши свої місця, кожна з них, з блиском у очах відчула полегшення. Як сонячне проміння віра і надія зігрівала їх серця. Вони повернуться додому, дочекаються перемоги! Народ України заслуговує на щасливе, заможне життя.
Квітень 2023р
***
Шановні друзі!
Не будьмо байдужі!
Сьогодні у день Покрови,
хвилиною мовчання пом’янемо
наших синів і доньок,
які віддали своє життя за Незалежність.
Хай Марія - покровителька з небес
візьме під своє крило нашу рідну землю,
квітучу, славну Україну!
Вітаю наших оборонців зі Святами
Покрови і Днем захисників
І захисниць України.
Миру всім і добра!
01.10.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2023
Під звуки вітру заблукала у думках,
Напевно вирушать із блиском у очах,
Та враз відчула,я гучне серцебиття,
Чи жалість викличу в осені й співчуття?
Скажу іти, нема бажання з тобою,
Хоч ти й барвиста під срібною росою,
У смутку я, тремтять вії під сльозою,
Попри усе, не порву зв’язок з весною.
В душі плекаю, по життєвій стежині,
Їй завжди рада, мов маленькій дитині,
Від тебе осінь, я візьму в подарунок,
Довгоочікуваний пахучий трунок.
Який придасть, мені сил прожити зиму,
Я відчайдушно знаходитиму риму,
Завдяки Музі, вкотре досягну вершин,
Про світ чудовий, знов писатиму вірші.
Тож осінь люба, у позолоті, браво!
Придай натхнення, свою продовжу справу,
Дай Бог дожити із світлими думками,
Щоб позабули, про жах й війну ми з вами.
28.09.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2023
Клен розвісив сережки,
Мріє дати життя,
Павучок, тче мережки,
Як завжди до пуття.
Вітерець все гойдає,
Як дитячу колиску,
Осінь нічку вмовляє,
Зачаровує блиском.
Хай мигтять іще зорі,
Чорні хмари спочинуть,
У небесному морі,
Далеченько поринуть.
Із світанком сіяю,
У парчевій одежі,
Від душі погуляю,
Як мені і належить.
Час назад не вернути,
Вересневі забави,
Не спізнюся збагнути,
Це останні заграви.
Що росинки яскраві,
Згодом зміняться в ржаві,
Моє ж сяйво в тумані,
Змиють дощики ранні.
24.09.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994626
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2023
Крізь дібровні, підкрадалась осінь,
На якісь хвилини посивіла просинь,
Ще вирує життя, зелененьке листя,
Деінде барвиться, маленьким намистом.
Серед трав шовкових, на колір руденькі,
Височить берізка, гілочки тоненькі,
Підійма до сонця, щоб тепло відчути,
Всю красу, забрать у сон й мрій не забути.
Прохолода, спішить внести корективи,
Всі птахи змінили пісенні мотиви,
Не спіши, ти осінь, дай насолодитись,
Вранці радо чистою росою вмитись.
Й до небес всміхнутись, перед сном зимовим,
Що багрянцем тішать з сяйвом веселковим,
Та й згубити смуток й сум’яття позбутись,
Із весною рано, щасливим проснутись.
Розстеляє осінь золоті вуалі,
Ніжно вкриє примхи, буденні печалі,
Зна, що час, недовгий, яскраво ясніти,
Момент здатна ловить, трішки порадіти.
15.09.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2023
Листок гойдавсь, на павутинці,
Вітер співав, немов дитинці,
Звучала тихо колискова,
Пора ж осіння, вечорова.
Коротший день йде спочивати,
Й вам солоденькі, пора спати,
Місяць зоринки в гурт збирає,
Усім малятам побажає.
Приємних снів, солодких нині,
Дякуймо ми, чудовій днині,
А завтра знов, засяє ранок,
І промінець ляже на ґанок.
Й день вересневий діток звабить,
А поки ж місяць усім радить,
Лягайте в ліжечка, любенькі,
Хай сни насняться, лиш гарненькі.
09.09.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2023
Дякую п. Liza Bird
за натхнення і картину.
***
Поглянь й скажи,чи я не пані?
Чи не згориш ти у бажанні?
Присісти поруч, тут, пліч - о- пліч,
І зазирнути, так у очі,
Тільки з надією, блиск ніжний,
Пізнай кохання це безгрішне.
Відчуєм вдвох - життя пульсує,
І мені шляпка, так пасує,
Модняча сукня, мов навмисно,
Ряснить розсипане намисто.
Скажи мені, чи я не пані?
Може бажаєш на світанні?
Зустріти ранок, струсить роси,
І заплести, радісно коси,
Тож йдеш зі мною, чи ти проти?
15.09.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993979
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2023
Вона давно жила сама…
Так склалося і не гадалося. Порозуміння з донькою не мала. Та й онучатами - близнюками майже щодня війна, журливі погляди, хоч у їх душах, завжди квітла весна. Від того радості, зовсім не відчувала. Були моменти - розмови про життя, щоб яскравішим було майбуття. Але стара частіш дивилася з - під лоба, а в погляді чомусь горіла злоба.
-Ой, мамо - мамо,- скільки раз, доня її просила, - Ти зрозумій, боротися не сила. Хіба онуки можуть заважати? Ти їм би краще, могла казки розповідати. Як ні, то перед сном щось заспівати. Мені ж співала, хіба не пам’ятаєш.-Чому ти мамо, щодня усмішку втрачаєш?
-Ти маєш щастя, маєш чоловіка. Я знаю, люба, це для тебе втіха. А мені ж зле, що нема до кого притулитись. Скажи самотній, таким життям не насолодитись, як стерпінь, як не злитись?
-Не повертаймось мамо, що минуло й мене не раз, у грудях так тиснуло. Що тата ти прогнала в надвечір’ї, в думках заблукала, чому загубилась у довір’ї?
-Мене винити, ти не смій, він марнотрат.Чи був потрібен отой фотоапарат? Дитячі забавки… когось знімати, то краще в домі, якусь заначку мати! Різнились погляди… і крок за кроком віддалились, то ж уже й жити разом не сподівались. Неподалік, старій придбали хатину, хоч і не раз, ледь стримували сльозину. Вже сама в хаті та поміч завжди поруч, не раз мінявся молодий місяць на обруч. Роки минали, не забували онуки і доня. Несли що мали на столі, що дала доля. І божа воля придавала терпіння. Щоб, як не тяжко, все ж досягти порозуміння.
Уже й онуки підросли, на них чекали інститути. Цю звістку бабці принесли, їй би обох та й пригорнути. Вона ж мов статуя, скляні очі,
-О, це знову грошей марна трата. Чи так багато, їх у вашого тата? Що розкидатися на якісь інститути. Навіщо це, не можу я збагнути. Адже прожила без цього і живу, тож краще було скласти грошву. Щоб згодом на машину, чи квартиру, а ви неначе біситися від жиру. Вища освіта, як мізків немає - не допоможе, а в тім, що хочете те й робіть, мені байдуже.
Одного разу, в обідню пору, з цукерками прийшов один онук, почав розмову. Що дуже скрутно, треба планшет купити, щоб врешті - решт мрію здійснити. Для навчання, то велика підмога, попереду ж далека, нелегка дорога. Розповідав, що вся родина допомогла , хтось дав сто гривень, а хтось двісті . Мав надію, вона ж лише плечима здвигнути змогла, що це для неї - не важливі вісті.
А час летів… Ніхто й подумати не смів. Що життя зміниться в лютневу ніч і два онуки, на війну йдуть пліч- о – пліч. Що в тата рано побіліли скроні, тепер недалеко, медбратом у теробороні.
А мати ж що? Тривожні ночі, в сум’ятті дні, в мольбі до Бога, поклони до землі. -Спаси й помилуй, ти Боже, моїх синів! Спини війну! Хай навіки забудуться жахи і дні смутні!
В цю ніч не спалося й старій… На тиск подіяв день спекотний і вітер – суховій. Здалося… задрімала на хвилину. І сон вже бачить, не малу дитину, того онука, що приходив журитись, ніби грошей на той планшет просити. Онук в труні, уста замкнуті, але до неї долинув тихий голос. Від несподіванки, на голові відчула кожен волос.
-Прощай бабусю, хоча й сто гривень пошкодувала ти для мене. Я все ж вирішив навідатись до тебе. Напевно знала, що мені він не згодиться. Я ж мріяв вчитися, думав станеш мною гордиться. Та видно не судилося мені. Пробач старенька, що потривожив уві сні.
Різко зірвалася з подушки, покрились потом на обличчі зморшки. Вже на вустах відчула смак солоний і ніби вітер повіяв холодний. Вся затремтіла і гучно розридалась, -Пробач онучку та чи я й сподівалась, що ця війна забере твоє життя. Гадала ж згодом гроші вам віддам, вони ж усі, для вашого майбуття.
Кілька хвилин схлипи зникли по кутках. В очах ховала пустоту і жах. Та врешті, від несподіванки прийшла до тями і обхопила голову руками.
На якусь мить в хатині тихо - тихо, на жаль дзвінок, -Матусю сталось лихо…. Вона ж у відповідь мовчала Та згодом, - Я дзвінка чекала…
Її думки весь час бродили -Були часи, до мене всі ходили. Нині ж я йду, до онука попрощатись, спитаю Бога,чи можу сподіватись? Що він пробачить мені за жадібність, за гордість, за помилки, які я зробила. Тут же оправдувалась, - Нехай врахує мою одинокість, старість, що я вже стала зовсім безсила.
У день похмурий, весь люд понурий. На якийсь час замовкла вся пташина, біля труни прощалася родина. Стара гроші тримала у руці, гірка сльозина скотилась по щоці,
-Пробач онучку, прошу пробач. Жагучий біль стискав її серце.
По всій окрузі рознісся плач і полетів у піднебесся.
14.09.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2023
Надвечір’я, так серцю мило,
Як би ж знову та й задощило,
Промінь ніжить, земля парує,
Вітровієм, спогад вирує.
Про дитинство, душа, аж мліє,
А під дощиком, враз хмеліє,
Рожевіли смугляві щічки,
Так здалось, під потоком річки.
У очах, блиск, сонце в калюжі,
Крик душі, бо ти ж не байдужий!
Йди сміливо, це твій час розваг,
Не відмовся, від життєвих благ!
Тішать крапельки по травичці,
Біжать ніжки по водичці,
Круги всюди то ж насолода,
Яке щастя, коли свобода!
Жага злету, птахом, хоч на мить,
Жаль не здатні, ми час зупинить,
Пролетів, чомусь то невпинно,
На душі боляче, полинно.
Спогад – промінь, серденько гріє,
Зазвичай, повік не старіє,
Нам веліє - життям втішатись!
05.08.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993511
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2023
Тихо молилась, дівчинонька в саду,
Не жди мій милий, пам’ятай не впаду,
У ніч цнотливу, чому з нею пішов,
Від зради біль, по судинах кипить кров.
Ти говорив, мої очі сапфіри,
Тепер до тебе, немає довіри,
Та літня нічка в парчовій спідниці,
У очах сльози, збуджені зіниці.
Кинув, як місяць, зорі в темну нічку,
Не знать й навіщо в косу вплітав стрічку,
Із сонцем зрівнював, теплим, яскравим,
Скажи мені, за що ти був лукавим?
Йду у туман, вздовж широкої річки,
Ні, не втоплюся, не запалиш свічки,
Задля майбутнього стану смілива,
Повірю – впевнена, буду щаслива!
Червоні маки, схилялись донизу,
Вони, як свідки, відчувають кризу,
Адже, при них у вірності, ти клявся,
В обіймах шепіт- То ж я закохався.
У річці смуток не варто втопити,
Розвіє вітер, я навчуся жити,
Із серця радо, відпущу на волю,
Бо вірю в Бога, дасть щасливу долю.
Липень 2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2023
Чому бува так у житті,
Ти на шляху до почуттів,
Кохання- помилка,чи ні?
Напевно мрії уві сні…
А під вікном ранні квіти,
Можуть промінням ясніти,
Бажання є, пломеніти,
Але ж де тінь, цю подіти?
І перешкод не позбутись,
Поміж них стежка стрічкою,
Мати нагоду всміхнутись,
Світло - ясною нічкою.
Та й вони різні занадто,
Він пан нарцис, та ж фіалка,
Сонячним мріям не збутись,
Протиріч надто багато.
Він мов барон у родині,
Завжди обійми ж, ліпше,
Любов пала в серцевині,
Так, як для себе цінніше!
Всякчас бундючність, пиха є,
Часто до інших байдужий,
Вважа красунчик, сліз не ллє,
Ні з ким розмови не веде.
Їй би продовжить коріння,
Хоче позбутися тіні,
Здолати докір сумління,
В різнобарвному цвітінні.
Коли квітучі - взірцеві,
Ніби в казковім полоні,
Та до розмов, все печальні,
Бо ж роси чисті, холодні.
Тож не здійсняться надії
Як шкода разом, не бути,
Варто відкинуть затії,
Й про все фіалці забути.
Мрії…наївні, день при дні,
Нарцис знайшов свою долю,
Тепло, любов, втіха землі,
Фіалка бачить лиш у сні.
Чого немає, їй волі.....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023
Дивуюсь ранку …
Яскраве сонечко… розсипало бурштин,
Місцями зливою припали промінці,
Барвисті роси, розквітаючий полин,
Іще в дрімоті, в густих травах стрибунці.
Іду по стежці...
Босоніж добре, по спориші холод – струм,
Його сприймаючи - пробудження тіла,
Після кошмарів, сновидінь, позбудусь дум,
Адже цього, моя душенька хотіла.
Вітаюсь з літом...
Довкола квіти. Синім спалахом цикорій,
Немов свічки, із золотистим відтінком,
У мерехтінні, сонячних бризків вирій,
Вражає душу, тішусь густим потоком.
Ласкавить сонце...
Білі ромашки, заввишки до пів метра,
Голівки тягнуть, жага досягти неба,
У сподіванні , здійснитись мріям завтра,
У променистих цілунках є потреба.
Мов на змаганні......
Лопух чубатий, шию витягнув вгору,
Щоби на себе забрати жадане тепло,
І на ромашки вкотре зирить суворо,
Щоб лиш йому, завжди комфортніше було.
Далі до річки....
Стежина змійкою, руда трава в росах,
Й пісок вологий липне до п’ят, лоскоче,
Звернула в сторону, іду по покосах,
О, як же добре, з ніжністю сяють очі.
Я на горбочку....
Рухлива річка посміхнулася мені,
У веселкових водах казковість, краса,
Іти сміливо, надихнуть дари земні,
Зуміть цінити, дане долею життя....
Усі тривоги залишити уві сні!
23.07.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992938
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2023
Надворі літо, з вікна музика лунає,
Під неї сміло, горобчики клюють зерна ,
Вона замріяна, коханого чекає,
Душа болить, коли прогулянки згадає.
Він так далеко, де війна, згарище хатин,
Русня залишила, вже коли відступала,
Єдине гріло, надія - він там не один,
Й що надто важко, це теж відчувала.
Щедрий врожай, серпень ховає у кошики,
Вона б, як завжди, хотіла друга пригостить,
Хоча їй настрій псували злобні скептики,
Все ж сподівалась зустрітись, хоч на одну мить…
Себе втішала - основне не втратить віри!
22.08.2023 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2023
(від чоловіка)
Блукали хмари, в небі хаотично,
Вітру вподоба ними керувати,
Усе для мене, це є так незвично,
Як перешкоди для душі сприйняти.
Скажи чому, ти відмовила мені?
Я запросив на перше побачення,
Вночі навіщо приходиш уві сні?
Адже ти знаєш, це має значення.
Думки - хмаринки, чомусь потемніли,
Тож до білесеньких відпускав мрії,
Цікаві погляди… Не зрозуміли,
Я ж сподівався не втрачав надії.
Життя буденне, плинуть дні і ночі,
Хочу зустріть, зловить усмішку твою,
Геть зводять з розуму чарівні очі,
Ждав, не прийшла, на стежиночку мою.
Зізнаюсь, важко… ти й не обіцяла,
Завжди під зорями бажав кохати,
Моя надія, як квітка зів’яла,
Скажи за що, я маю так страждати?
Погляд - ковток лікувальної води,
Це ж як потреба, для віднови життя,
Лиш ти, спроможна захистить від біди,
Щоби удвох, змогли зустріть майбуття.
Роки, як грози, все спокою нема,
Скупчення хмар - змова ятрити душу,
Десь загубилась омріяна весна,
На жаль, терпіти, надто довго мушу.
Блищить на скронях срібляста сивина.
29.08.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2023
Літній вечір…. сусідонька,
Запросила нас у гості,
-Моя люба лебідонька,
Йди помиємо всі кості.
Ми усім отим сусідам,
Чого з нами не знаються,
Та в супротив клятим бідам,
Проти нас єднаються.
І чого воно спитати,
Це, я так, ніби для слова,
Бо не вміють розмовляти,
Чи то морда гонорова.
Це тому, усе напевно,
Вони ж мають чоловіків,
Тож неспокій недаремно,
Бо їх терплять, як павуків.
Одна діва, ще й горбата,
Очі хитрі, як у мавки,
А друга, надто носата,
Ті зубиська, як у мавпи.
Як таких можна кохати?
Як зустріти злякаєшся!
Я всміхнулася,- Не знати,
Чи колись й дочекаєшся?
Щоб на тебе, він поглянув,
Тож недавно, так сварились!
-Та образи, все ж проковтнув,
Пізно згодом помирились.
На примирення, ми пляшку,
Винця вдало осушили,
Біля мене дихав важко,
Аж ледь- ледь, ми не згрішили.
Мої груди вже торкались,
Тої жа́даної плоті,
Вони ж ласки зачекались,
Я, як пташечка в польоті.
Бо себе, так відчувала,
То якби та й моя воля,
Вже жагуче б цілувала,
Та на жаль, зрадлива доля.
Правда він, спітнів бідненький,
Мов той пам’ятник, скам’янів,
На обличчі, геть блідненький,
Ой за мить, вже аж почорнів.
Каже, що, чи ти здуріла,
Є дружина, маю діти,
Хоч і бачу, вже дозріла,
Не чекай, не буде втіхи!
Я неначе й розгубилась,
Підбадьорити, все ж треба,
Кажу їй,- Що зажурилась,
Ти поглянь вгору, на небо.
Хоч і хмарно, сонце ж блисне,
Хай відійде те бажання,
Забалакала навмисне,
Їй плекала сподівання.
Що вгамується нарешті,
І пригадувать не буде,
Як кохалися в Алушті
Про той секс, нехай забуде.
-А пізніш, мене сполохав,
Вже тихенько прошептала,
-Як той сич, сердитий дихав,
Я мовчати обіцяла.
Як себе і її жалко,
Нема з ким, навіть зігрітись,
Катма пари, любить палко,
Мабуть треба нам змиритись.
Міцно- міцно обійняла,
Ще й зронила, я сльозинку,
Ніби матінка вмовляла,
Як малесеньку дитинку.
Дяка Богу та в печалі,
Ми довгенько не сиділи,
Мов втопились у мовчанні,
Правда згодом збайдужіли.
Дві пишненькі, як троянди,
Чомусь швидко в крісла вклались,
Чи й розрадиш тут словами,
Але ж чесно…сподівались.
У бокалах скачуть кульки,
Мабуть досить, душу ятрить,
П’ють шампанське дві зозульки,
Серця тішить, щаслива мить.
За вікном, день спати тікав,
Жага трішки відпочити,
Тільки він, все бачив і знав,
Як самотнім важко жити.
2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2023
Кілька хвилин, мовчання - час для думок,
Під сяйвом сонячним, зробить один крок,
Сумні й розхристані, хай зникнуть на мить,
І душа знову, від страждання болить.
Несуть у путь останній, жура в очах,
Крик журавлинний, загинув у боях,
Воїн Вкраїни, упав серед поля,
Боже скажи та чому ж така доля?
Небо розрюмсалось, під серцем щемить,
І принишк вітер, йому дуже болить,
Сльозин не сушить, із ним поряд приліг,
Та врятувати, героя, жаль, не зміг.
Життя буденне, по душі сум’яття,
Він, коли жив, надіявся на щастя,
Надію й мрію мав, орків спинити,
Стелять дорогу, вже барвисті квіти.
Линуть тривоги і летять снаряди,
Від московитів псів й злого Іуди,
Це що, вітання з Днем Незалежності?
Цим придають лише віри й певності.
Ми їх розіб’ємо, бо дух свободи,
Не приведе ніколи до покори!
До України любов вічна, як світ,
Бо міць і сила - сталевий родовід!
Славімо люди, неньку –Україну,
В день перемоги, зберемо родину,
Про життя краще віримо завзято,
Тож й відсвяткуємо це наше свято!
А поки ж, Боже, дай сил захисникам
Навік закінчити криваву війну!
***
З Святом Вас друзі!
Хай мир і добро панує в кожному домі!
24.08.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2023
Вранці жінка чоловіку,
-Живуть люди- мають втіху,
Ти ж зараза все нап’єшся,
Хитро зиркаєш,смієшся,
Та із чого? Що посуда,
Вся побита? От паскуда,
На нову - грошенят нема!
-Що лепечеш, то все дарма!
Треба думать! Не смій бити!
Обіцяла ж вік любити!
За мить усмішка лукава,
-Будь розумна і ласкава!
Напивсь вчора, сьогодні ні!
Чи погані, це в тебе дні?
Я давно збиравсь сказати,
Ти навчись терпіння мати!
Тож ж казала, що я сонце,
Подивися у віконце,
Воно ж теж, буває в хмарах,
Не набридло жити в чварах?
Як дістав - ти ж молодиця,
Збагни ж бо, як зла вовчиця,
Надвір вийди поплач, повий,
Отой напад, свій раптовий,
Злість, образу спинить зумій,
Прошу посуд, бити не смій!
Доведеш, знову нап’юся,
Я ж такий, як розізлюся!
Пам'ятай,прошу востаннє.
13.08.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2023
Іду, любуюсь, шелест трав на горбочку,
Неподалік, де глянь, круги по ставочку,
Вода барвиста… рябить, топить проміння,
Здатна створити легеньке миготіння.
То враз стемнить, то знов легке просвітління,
Мов через шовк, вражає позолотіння,
Уже вляглося поверх веселкових хвиль,
Як ті думки, що повсякденно бентежать,
Що особисто лиш кожному належать.
На дні ставка, вода ховає тривоги,
Бо ж тут вона, нема іншої дороги,
Як і людині, смуток сама вгамує,
Як душі світло - полегшення відчує.
Ось тут і я! Сприймаю дари природи,
Де зграя риб, у мене з'явився подив,
Все невгамовні, згуртовані доволі,
Передається вдача, бажання волі.
Тож притаманне людині мати радість,
Може когось і підстерігає заздрість,
Лише природі й навколишньому світу,
За красу дякую, нині маю втіху.
Йти, не спішить, під блакитним мирним небом,
Коли затишшя, а нам цього ж так треба,
Щоби без воїн, без сирен й материнських сліз,
Та й наш народ не підстерігав фаталізм!
І кожен з нас плекав надію на добро,
Та врешті - решт, ми закінчили орків зло,
Яке руйнує, усі плани на життя,
Нас українців гріє віра в майбуття,
Моя країна має право на щастя!
Думки між трав, на горбочку,
Ледь посміхнулась, пройдуся по садочку,
Краса вража, душа на злеті світлих мрій,
На перемогу, я не втрачаю надій,
Придай же Боже, сил воїнам й воячкам,
Щоб зберегли красу й мир своїм нащадкам!
08.08.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991567
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2023
Стежки дитинства… минуле юнацтво,
Що гріє серце, як кожне багатство,
Яке теплом, сповиває і спогад,
Рідна хатина, ну майже вже поряд.
Раптом гаряча криводушна сльоза,
Тремтить на віях, надто ж щемні слова,
У грудях тиснуть, навіщо нам війна?
Тоді б поривом мала щастя й весна.
Й вселила в душу, знову світлу мрію,
Пройтись по стежці, плекаю надію.
Якби ж була, птахом, вміла літати,
У ясну нічку, злітала б до хати.
Я за минулим, укотре в зажурі,
Земля, як ціль,всюди хмари похмурі
Марево, вибух, кров, гинуть герої,
Немає стежки, серцю дорогої.
Хата - руїна під сльозливим дощем,
Ой, як же боляче, під серденьком щем,
Я не пробачу, ніколи катюзі!
Розплати час, настане по заслузі.
Він відповість за розбиті стежини,
За всі знущання, за жах й смерть родини!
За те, що дітям, на жаль, зламав життя,
За злодіяння, зупинені серця.
За біль, тривоги,часті в страху очі,
За неньку й батька, недоспані ночі,
Й дитячі крики. Почуй наш Всевишній!
Ти ж розумієш, хто на землі (лишній).
Тож покарай, Іуду, я тебе благаю,
Щоб хоч думками злітала до краю,
Де смак дитинства в маминій пелюшці,
Де зайчик сонячний й юнь на долонці,
Придавав сили і віри в майбуття.
13.08.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991298
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2023
То згуба, блиску, не бачу в очах?
До майбуття, що зникло стремління?
Може тепер, вже побачиш у снах,
Тебе при днині, гризе сумління,
Але ж ти здатен побороти страх!
О, співчуваю, друже, важкий час,
Я зазвичай, тут у сьогоденні,
Хіба, ще хто, є сильніший за нас?
Коли думки високо, шаленні,
Про біль, війну – бентежать повсякчас.
Летіть не звикли, занадто низько,
Нам би вершити, творити цей світ,
Вже перемога, я знаю близько,
І Україна одягнеться в цвіт,
Ти знову будеш щаслива ненько!
Болить,бо надто заважка воля,
Переживання, вкрита ціпками,
Шкода так, дарована доля,
Життя виборюємо віками,
Бо ж найродючіша наша земля.
Тож мрій, джерельні, випий світила,
Лови енергію, геть сумління!
Відчуй то ж маєш, ти сильні крила,
Бог дав у дар.всім благовоління,
Щоб на весь світ, зіркою світила,
Та й щоби тішилось покоління,
Й щоднини славило Батьківщину!
27.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2023
Іду босоніж, пройдуся по траві,
Хочу позбутись нав’язливих думок,
Вони бентежать, сховалися в імлі,
Вже над рікою, замотані в клубок.
Річка сріблиться, цілунки промінців,
Виграють, ваблять, жваво, веселково,
Пливуть беззвучно, рибки між камінців,
За мить вода, заграє лазурово.
Може втопити, лихі думи в воді?
Чи нашептати вітру - допоможе?
Та десь немає, чи дріма при землі,
Але ж поводитися так негоже.
Ранкове сонце, світить так привітно,
Імла щезає… краплини кришталю,
Осяйні златом, зникли, ледь помітно,
Разом із ними, усі думки гублю.
Вода у річці, блиск без відпочинку,
Мене потішать кольорові гами
Вклоняюсь низько… чудовому ранку
Тож спромоглася, справитись з думками.
2022р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2023
Застелило скатертину, літо при долині.
І рясненько, тут ромашки, фіалочки сині,
Ніжний, теплий вітерець, співає колискову,
Земля тішиться то ж, нині одягла обнову.
Яснить море із червоних й білих маків хвилі,
Як у бурю майорять, то лягають у штилі,
Летят зонтички з кульбаб, петрів батіг у пушку,
Й павучок старався, пряде дім у лопушку.
Здійняв голову чубатий, стоїть, як вартовий,
Та й милується, ловить запах, п`янкий, медовий,
Ранком сонце, шле цілунок, розсипа перлини,
Вдосталь злата, все засяє, ген- ген до долини.
Я пройдуся босонога, як було в дитинстві,
Поведуть, мене у казку, квіточки барвисті.
27.07.2020р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2023
Грався вітер із дзвіночком,
Дмух – дмух – дмух, дмух - дмух - дмух, дмух,
Привітався із лісочком,
Та за мить, зненацька вщух.
Ліг у травах шовковистих,
Є нагода відпочить,
Серед квітів, ще й барвистих,
Щоб прийнять щасливу мить.
Задрімав та промінчики,
Його спокій забрали,
Ніжні сонячні зайчики,
Веселенько скакали.
Любувавсь ними дзвіночок,
Він під тінню підростав
Золотий, мені б віночок,
Я тоді,ще б кращим став.
Продзвенів так тихо – тихо,
Не спав вітер, це почув,
Певно змерз, оце так лихо,
Він за мить, аж підстрибнув.
Ніби птах, розправив крила,
Розгулявсь по окрузі,
Ясне сонце засліпило,
Квіти гнуться у русі.
Дзень- дзень – дзень, уже зігрівся,
Дуже вдячний, вам друзі,
Його звук, скрізь розлетівся,
Раптом зник, вельмо в лузі.
*
Дітки!
Дружба є - понад усе,
Завжди будьте щирі
Доброта, весь світ спасе,
Усім радість принесе,
Щоб жили щасливо!
25.07.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990055
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2023
Літній ранок… сонце в плечі,
Щось у діда думки лелечі
Де сьогодні,час, день подіти?
Не гріх птахом, було б злетіти,
І податись кудись подалі,
Щоб від баби , ще й від печалі.
Розгортав спогадів сторінку,
Нещодавно, вже гнав горілку,
У сараї пляшку приховав,
Та й сальце між шифером запхав.
Пролунав чийсь дзвінок до діда,
Це Петрович, пізнав сусіда,
-Ну що йдем, мо» відсвяткуймо?
Порадієм, чи погорюєм.
Як старим, вже знімати стреси,
Хоч новин немає із преси,
Щоб потішитися хоч трохи,
Русня гине, неначе блохи.
Чи то з горя, випити трішки,
Але й дуже, зболені ніжки,
Не той час, роки воювати,
Наче рак, вилазиш із хати.
Давно жінка, вже не ласкає,
Й за роботою, дорікає,
Кричить часто - Йди помагати,
Я не зміг за всім доглядати.
Он сміття, геть винести треба!
Хай їй грець, дуже болять ребра,
Кілька днів, їй зранку торочив,
Чи, як впав, чи знов хтось зурочив,
Та той біль, треба вгамувати,
Тож приходь, будем святкувати!-
А Андрій хоч і Петрович,
Іде пусто, то ж не родич,
На халяву любить пити,
Ще й добреньким закусити.
У сараї тішились удвох,
По куточках, лиш човг та й човг,
Сховав пляшку, де - забувся,
Як індик, сусід надувся.
Я по- дружньому, на плече
Поклав руку,- Шукаймо ще!-
Ледь знайшли, ото раділи,
Від бажання, аж горіли.
У руках, кружки солдатські,
Хитрі погляди - піратські,
- Боже дай, посмакувати!
Та раденько святкувати!-
Сусід трохи, почав злиться,
-Закусить,все ж так годиться!-
Я рукою махнув,- Будьмо!-
Він же всупереч,- Мо» сядьмо?!-
Певно сала ти жалкуєш? -
-Це капець, мабуть жартуєш?!-
Йду до шифера відразу,
Побілів, -От вб’ю заразу,
Це ж хтось вкрав, от біса в дишло,
І чому, оце так вийшло?!-
Потягнув, схоже ганчірку,
Очі вирячив на дірку,
-Щось хіба, могло долізти,
Сальце те, копчене з’їсти?
Я ж під вечір його сховав,
От п*скуда, рушник жував.-
Зарядився дід бажанням,
Як дать раду сподіванням?
Щоб все ж, гарно відпочити,
Лице, в багно не вмочити.
Співучим голосом каже,
-Чи звірятко з’їло хиже...
Не гиджуся, то ж не єврей,
Я до гнізд, піду до курей.-
Сяють очі, несе яйця,
Воно ж треба, ото трясця,
Зашпортнувся, жовта пика,
Матюки, сусід шле стиха.
Це капець, оце так свято,
Надій мали й мрій багато,
Від страждання - горять вуха,
І чому така житуха?!
Немов вітер скрізь й по кутках,
Кружки повні у їх руках,
Пили жадібно, як солод,
По спині пекучий холод,
Очі вилізли на лоба,
Роздирає,пече злоба,
Смак свяченої водиці,
Мать вчорашня, із криниці.
Уста - зморщений вареник,
Міх думок, пала скажених.
Враз у дверях постать баби,
Рухи вправні, як до зваби,
-Я шукаю, де ж подівся?
Моє щастячко, зігрівся?
Погляд хитрої лисиці,
-Ой то в тебе, що на пиці?
Аж засяяли зіниці,
-Чи то вибач на обличчі?
Страшно бачить, ти ніби мрець,
-От дурепа, це ж від яєць!-
-Й я журюсь, в чому причина?-
Це Петровича дружина,
Поруч з нею появилась,
Тіло сіпалось - так злилась.
Діда вуса, аж трусились,
Чи баби́, ви показились?!
-Ми ж хотіли тихо, мирно!
-А не буде надто жирно,
Від нас потай святкувати,
Чи навчала,отак мати?-
Знов сусідонька волає,
У очах вогонь палає.
-Дід у баби - миротворець,
Як умілий змієборець,
-О, мій Павлику, коханий,
Нині настрій непоганий.
Коли поруч, ти зі мною
Я, як квіточка весною.-
Підійшла, сіла на сіно,
Позирнула й акуратно,
Витягає з поли пляшку,
Та й зітхнула досить важко,
До сусіда посміхнулась,
Й до сусідки повернулась,
-Ми не пили, щоб пиляти,
Будем разом святкувати!
Гарне свято Петра й Павла
Жінка в діда, ніби пава,
На підносі трима курку,
На рядно, дід кладе цурку
-І коли приготувала?
Чатував, ти ж ніби спала,
Та давай, постав поближче,
Давно в шлунку вітер свище.
Нащо нам, пусті розмови,
Ще в такий, цей день святковий!
Підкрадався теплий вечір,
У сараї тихий гамір,
Є що випить й закусити,
-Хай би нам, війну спинити!-
Линуть тости, тішать життя,
Жага бачити майбуття,
Блиски мрій, світяться в очах,
Перемоги б, діждатись нам!
13.07.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2023
( слова до пісні)
Була весна, ввірвалась злива,
І ти тримав мене в обіймах,
Зізнаюсь я, була щаслива,
Мені б уже, злетіть на крилах.
Від почуттів, поруч з тобою,
Забулись зимні протиріччя,
Удвох вмиваються водою,
Знов сяють радісно обличчя.
Та все минулося з весною,
Як у тих квітах, рудих, ранніх,
Розпач, незгоди, між росою,
Втрачання мрій передостанніх.
Основна ціль, що мені снилась,
Віночок вдіти біля річки,
Тобою любий, я гордилась,
Ти ж заплітав у коси стрічки.
Яскраве літо наступило,
Пекуча спека, громовиця,
Усі бажання спопелило,
Не дало нам, насолодиться.
Бо ж під парчовим, небом нічки,
Ти не одяг, чомусь мій вінок?
Не цілував рум’яні щічки,
Спішив із іншою в наш садок.
Барвистий світ. Ввірвалась злива,
Спомин чи виділа уві сні?
Скажи чому, весна зрадлива?
Хоч і не плачу, болить мені.
12.07.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2023
Який настрій в людини щодня?
Душі холодно,іде війна…
Спопелилася в полях стерня,
Не збудила, землицю й весна.
Глянь незорані, всі сплять поля,
Не зросла і впала зернина,
Не змогло, родитись, як дитя,
Для життя не прийшла хвилина.
Ніби сонце, так ясно світить,
Як матуся, все зігріває,
Спромоглося усе згоріти,
Йде війна, жалоби не знає.
Ти людина, може потвора?
Звіром став, чом вирвався з клітки?
Чи вражає та непокора,
Життя людства - дратують статки?
Творець бачить і добре чує,
Не повірить у покаяння,
Все прородство народ віншує,
Покарає за злодіяння.
Тож народ - господар на землі!
Творцем, дана для квіту життя,
Що закладене в кожнім зерні,
Щоб звучало, знов серцебиття,
І віталось світле майбуття!
14.07.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2023
Всякчас роки змінюються,
Тож відповідно й почуття,
Думки на краще сіються,
Планують мирне майбуття.
Весняний цвіт, надихає,
Час сподівань і світлих мрій,
Трава про сон забуває,
Не втрать під сонцем й ти надій.
Хоч ми з тобою й далеко,
Роз’єднали… біда, війна,
Ти навіки, мій лелека,
Хоча й кривава, в нас весна.
Лягає холод на плечі,
Разом із вітром, сповивав,
Я знов молилась, надвечір,
Кожну зірницю чатував..
Небесне сяйво для ночі,
У бурштинОвих спідницях,
Вже продивилась всі очі,
Бродять думки, по темницях.
Тож де ти, де? Чи подзвониш?
Нині роки не завада,
Батьківську землю борониш,
Ти приїзди - душ відрада.
Кохала я і кохаю,
Не перешкода, нам війна,
Поведи в храм,. Вдвох до раю,
В наших серцях квітне весна.
10.07.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988894
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2023
Літній спекотний день добігав до кінця. Та часу ще достатньо поки стемніє. Але насичені вологою хмари, швидко пливли над містом, ховали сонячні промені. Ніби попереджали про можливий дощ. Дув поривчастий вітер, приносив поодинокі краплинки.
Маленькі, як намистини, впали на плечі Руслана. Від несподіванки, хлопець здригнувся, думка як легка пір’їна – Ой, уже треба додому, досить, добряче наскакався! Він підняв руку, гукнув до друзів,
-Всім па-па! Удачі!
В гарному настрої повертався з волейбольного майданчика. Волейбол - це його захоплення, ще після закінчення третього класу.Саме на часі тренуватися, розвиватися, щоби мати закалку, треба пройти багато випробувань. Сам собі хотів довести, що в житті спроможній чогось досягти, тим паче це корисно для здоров’я. При настанні перехідного віку фізичні нагрузки особливо потрібні і він це зрозумів. Енергія, фонтаном била по всьому тілу, її треба було позбутися. Вгамовував почуття нового життя- в школі відводив душу на змаганнях.Інколи вночі не спалося, відчував гучне серцебиття, знав, треба більше фізичної загрузки. Щоби ввечері упав у ліжко і безпробудно спав до ранку.
Хоч з роками усе минулося та волейбол так і не покинув. Після школи уже другий курс в університеті, а дворовий волейбольний майданчик й досі манив до себе. Особливо влітку, коли молодь поверталася на канікули, було гучно, весело.
Нині, він уже другий місяць поспіль має розвагу на східцях свого під’їзду. Ліфт не працює, а квартира на дев’ятому поверсі, тож є можливість потренувати ноги. Звичайно багатьом мешканцям не до вподоби, але що поробиш, поки дійде черга до ремонту, треба перетерпіти. Ще й не знати скільки часу, тож потрібно якісь запчастини, які на жаль, на даний час у дефіциті.
А що йому легеню ті сходи?! Як птах розставляє крила - він робить помах руками і ніби перелітає по дві східці.
Батько не раз бачив, тішився сином, хвалив,
-Молодець! Так тримати!
А мати вкотре пожаліє, рукою ніжно торкнеться змокрілого чола й усміхнена скаже,
-Ну- ну! Що то молодість! Все себе випробовуєш?! А тепер хутко в ванну кімнату! Чистий одяг у шафі!
Щоразу війшовши до ванни, думки про життя вражали. Чому так швидко час летить? Колись одяг готувала мама, тепер уже все робить самостійно. Та радів, його батьки в усьому підтримували. Інколи казали, -Домашній хлопець!
Та тож таким, його зробило виховання. Батьки працюють в університеті. Мама в бібліотеці, батько викладає англійську мову.
Тут напевно було би й соромно виховати по- іншому. Інколи з друзями й пішов би в нічний клуб та все зваживши, не хотів засмучувати рідних.
Хоча інколи приємна і комфортна атмосфера кав’ярні задовільняла його, любив провести вільний час з друзями, розслабитися, послухати музику.
-Основне ніякого алкоголю, – говорив вслід напутні слова батько.
Його це влаштовувало, адже не хотів втрачати спортивної форми.
Руслан підходив до під’їзду… краплі дощу частіше ляскати по обличчю, плечах,
-А ось і дощик! Це добре, в останні дні виснажується грунт, земля ніби горить, під сліпучим сонцем.
За мить він був на другому поверсі. Пролунало чиєсь буркотіння, дрижанням відбивалося по кутках під’їзду, зупинився, прислухався, тихо. Та враз розбірливо почув жіночий мелодійний голос,
-Оце так удача. Кажуть у місті скрізь комфортно. Оце так комфорт, ліфт не працює. Казала мамі, навіщо скільки всього наклала. Це ж треба, як цю сумку заперти на дев’ятий поверх?!
Її голос та останні слова заінтригували його - здається в нашому під’їзді таких немає, ще й на мій поверх.
Сміливо, навіть присвиснув, не торкаючись ручних поручнів, кілька кроків вперед і уже був на третьому поверсі.На даний момент жіноча чи дівоча постать, для нього, як червоне світло для потяга. Між третім і четвертим поверхом на проміжній сходовій площадці стояла білявка. Вона не чула його ходу, зате він її навіть добре міг розгледіти. Зачіска під каре, тендітна, невисокого зросту. Морського кольору майка і джинси облягали тіло, підкреслюючи струнку фігуру.
-О, якщо я не помиляюсь,то це не жінка, а дівчисько. Іще й низенька на зріст - подумки зробив висновок.А вбрана ніби в одяг морських хвиль і що це за чайка, що вирвалася з моря?! Цікаво яке ж у неї личко? І хто вона?Може познайомитися?! А чому б і ні?Та до кого ж вона приїхала?! Ну звичайно приїхала, підтвердив свою думку, он валіза. І сумка в клітинку, то ніби з якогось села. Може й справді з села, якби з міста то напевно б одягла шорти. В таку жару можна було з плеч і волосся зібрати за допомогою шпильок. І до кого на дев’ятий поверх?
Щоб її не злякати, тихо кашлянув. Не відриваючи від неї погляду, підіймався вище, ставав на кожну східницю. Вона, як сполохана пташка, різко розвернулася. Раптовий блиск її очей вразив, то ніби сонце попало в його очі. Здавалося, що він ніколи не бачив таких красивих очей і зацікавленого погляду. Їх блиск, часте миготіння, подібне сонячним зайчикам збуджували його.
Вона трохи розгублено,
-Я вам дорогою поступлюся, напевно поспішаєте…
Де й взялась в нього сміливість, випалив,
- Та ні, дякую! Ви така маленька, не годиться надриватися сумками. Давайте познайомимося. Я Руслан! Чув вам треба на дев’ятий поверх, мені теж туди, тож допоможу.
На якусь мить вона заклякла, легкий рум’янець покрив її щічки,здвигнувши плечами, розгублено сказала,
-Та я… мені незручно, сумка важка. А мене звати Світлана…
Він так і стояв, подумав - Така низенька, як стану на площадку буде нахилятися. Мабуть дівчина почуватиметься не комфортно.
Посміхнувся, увагу привернув її кирпатий носик, кілька ластовинок ніби прикрашали його. Враз гучно забилося серце, уста кольору вишні, манили до поцілунку. Мабуть іще не ціловані, на якусь мить уявив поцілунок та враз наче пробудився від її слів,
-Може я якось сама долізу до того… дев’ятого поверху.
-Ви що не бачите якої я статури.Та хіба можна, такій крихітці, піднімати великі речі, та ще й кажете важкі.
Йому хотілося сказати -Та ще й такій гарненькій, але передумав, скаже причепився, як реп’ях.
-Ну добре, ви сумку беріть, а я валізу вже якось сама дотяну.
-Ні-ні, ніяких сама. Я йду вперед, а ви за мною.
Підхопивши валізу і сумку, він піднімається по східцях.
Думка – оса… - Оце так сумка! У неї що цеглу поклали? Тут уже і птахом не полетиш. Як вона її несла, навіть уявити важко!
Він поставив валізу й сумку біля дверей своєї квартири. Вона за мить стояла поруч, відразу,сміливо натиснула на кнопку дзвінка,
-О! І як ви дізналися, що мені сюди треба?!
Від здивування його обличчя зарожевіло, тихо про себе,
-Оце так номер! А може помилилась?
Не встиг зібратися з думкою, що їй сказати, чи запитати, як різко відчинилися двері. Навпроти них стояла його мама, спілкувалася по телефону,
-Так, я зрозуміла.
Не покидаючи розмови, рухом руки дала зрозуміти, щоб заходили. Відразу взялася за ручку дверей, щоб зачинити їх й продовжила спілкування по телефону,
-Є вона, не хвилюйтеся, уже є Світланка.Треба було раніше попередити, ми б її зустріли на вокзалі. Ну уже як є, добре, потім зідзвонимося, бувайте здорові.
І тут же звернулася до сина,
-А ти де її зустрів? Цікаво… але ж упізнав. Ви ж років десять назад бачилися. Що то рідна кров, на відстані відчувається зв’язок.
Світлана збуджено звернулася до неї,
-У мене є ваш номер телефона та мій телефон розрядився. Але ж мої батьки мали вам передзвонити. Вчора зранку до нас подзвонили з університету, що треба приїхати допомогти з ремонтом. Ось відразу й приїхала, тим паче мені місце в гуртожитку пообіцяли.
-То добре, все нормально, проходь, будь, як вдома!
Руслан почувався приголомшеним, заніс сумку на кухню,
-Я до ванної кімнати.
-Добре синку, тільки ж недовго. Племінниця з дороги, теж треба освіжитися.
-Там… у сумці гостинці, м’ясо, ковбаса, сало. І вина домашнього тато передав,- проходячи в кімнату, сказала Світлана.
У квартирі пахло копченостями. За вечерею Світлана розповідала про рідне містечко. Мати слухала з захопленням, напевно спогади викликали емоції,
- Я там була, ще до одруження, мабуть містечко розширилося. Гніванський кар’єр, річка, є де працювати й відпочивати. Ти після закінчення університету мабуть поїдеш додому працювати?
- Так. Мрію дітям викладати математику, інформатику, це ж зараз саме на часі.
Руслан у своїй кімнаті уже лежав у ліжку… за вікном моросив тихий дощик. Мелодійний звук дощу заспокоював його. - Як добре, що я не встиг до неї позалицятися, ото б зганьбився. Навіть уявити собі не міг, що це маминого брата донька. Ох, ці родинні зв’язки!
В душі зізнався, що її не пам’ятав. Хоча за вечерею мати й розповідала
що десять років назад, влітку, вона приїжджала в гості. Та він і не міг її пам’ятати, адже не бачив. Того року все літо з однокласниками мешкав на базі відпочинку в Одесі. При розмові мовчав, просто слухав, не хотів нагадувати, вважав це недоречним.
Та все ж це знайомство, як сонячний промінь, що зігріває душу, в ній проснулося щось потаємне. Ніби торкнулися якоїсь струни, що пробудила перше незбагненне почуття невідомого. Він би не проти зустріти таку тендітну, милу, симпатичну дівчину.
Поринаючи в сон, роздумував - А може це й на краще, ще не на часі змінити своє життя. Треба закінчити університет, а потім, як доля - можливо й зустріну свою половинку з зеленими, світлими очима.
2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2023
Гаряче тіло, подібне магмі,
Нині кипить, бурлить в протистоянні,
Й на якийсь час збій в кардіограмі,
Все ж вгамувати в душі, в сподіванні,
Той негатив, що вже злив цунамі.
Чи увірвався. І лавиною,
Із клекотом, хоче всюди розлитись,
Щоб враз нежданно, ти став дитиною,
Емоцій не стримав, мав розізлитись,
Спромігся вмиється сльозиною.
І гіркоту відчути на устах,
У цей момент, аж колотить все тіло,
Але ти здатен побороти страх,
Хоча і зробиш, це не зовсім вміло,
Та хтось помітить радість у очах.
Маєш терпіння - для життя злато,
Що не померкне, при любій погоді,
Тож на шляху становищ багато,
Маєш здолати при кожній нагоді,
Щоби душа відчувала свято.
***
Ми знаємо, що Бог терпів,
І нам, земним терпіть велів,
Тож дай, нам Боженьку уміння,
Твого навчитися терпіння!
04.07.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2023
Утішавсь світанок сонцю,
Промінь скаче по віконцю,
Ну, а я, своїй коханій,
Дарував цілунки ранні,
Йой красуня білолиця,
Тішусь славна молодиця,
По житті, як лебедиця,
Щира, люба чарівниця.
ПР
Ой ти Лізонько – Лізуня,
Моя милая кицюня,
Пригорнись щодня до мене
Пропаду, згорю без тебе.
Моя квіточко весняна,
Сама ніжність полум’яна
Часом ти - зіронька рання,
Вдвох пізнаємо кохання,
Вночі спинимо куранти,
Твої очі діаманти
Найдорожчі за прикраси,
Блиск так манить до спокуси.
ПР
Ой ти Лізонько – Лізуня,
Моя милая кицюня,
Пригорнись щодня до мене,
Пропаду, згорю без тебе.
Всі здолаєм негаразди,
Адже поруч, будеш завжди,
Не страшні весняні зливи,
Й блискавичні довгі гриви,
Тож нехай, в жилах кипить кров,
Як дар Божий - земну любов,
Ми відчуєм й миті щастя,
Джерелом якого ласка.
ПР
Ой ти Лізонько – Лізуня,
Моя милая кицюня,
Пригорнись щодня до мене,
Пропаду, згорю без тебе.
Йдемо разом до діброви,
Як шнурочки твої брови,
Врода – зваба, насолода,
Та то ж долі нагорода,
Мила усмішка - криниця,
Та й не гріх води напиться,
Дні і ночі в нас бурхливі,
Знаю будемо щасливі.
ПР
Ой ти Лізонько – Лізуня,
Моя милая кицюня,
Пригорнись щодня до мене,
Пропаду, згорю без тебе.
Ранком квіти, як на вітру,
Сльозу щастя твою зітру,
Сяють очі знов подивлюсь,
За це благо Богу молюсь,
Ці уста, як п’янке вино,
Про яке, мріяв так давно,
Торкнусь персів, я залюбки,
Моєю будеш навіки.
ПР
Ой ти Лізонько – Лізуня,
Моя милая кицюня,
Пригорнись, міцніш до мене,
Жить не зможу я без тебе.
07.07.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988273
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2023
Коли людина занадто зла,
То не дива,схожа на козла,
Бо вже давно нема інтиму,
Отож і казиться від стриму.
У очах зло, вогонь, де діти?
Душа болить, де ж тут радіти?!
Всі помилки свої не баче,
Того напевно й козлом скаче,
Можливо є й інші причини,
На жаль від зла нема вакцини.
Де зло там хитрість, не дай Боже,
В одній людині - то негоже,
Шкоду зробив, думка, то не я,
На мене зіпруть – дурня, фігня,
Ніхто не зна хто я й не хоче,
Голови враз, всім замороче.
А зло підступне, як позбутись?
Ти перед ним, не смій прогнутись!
По одній стежці разом не йди,
Тож свою гідність побережи,
Ти будь світанком на цій землі,
І згодом зникнуть постаті злі!
Коли душа - небесна блакить,
Як сльоза чиста, добром стремить,
Май щирих друзів, побореш зло,
Заструменить, життя джерелом,
Друже вважай - тобі повезло!
02.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988182
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2023
Вітер грається із нею,
А вона летить,
Нижче й вище над землею,
Незабутня мить!
Парасолька із кульбабки,
Бачить цілий світ,
На шляху зустріла маки,
Їм, кричить – Привіт!
Вітерцю лише забава,
Полетів в долини,
По край неба, там заграва,
Цей політ, невпинний!?
Стрімка думка в парасольки,
Я уже й пристала,
Та враз вітру ніжні хвильки,
Немов скрипка грала.
Опустилась між травинок,
Колискову чула,
Вітер виграв поєдинок,
При землі заснула.
Гарний день теж притомився,
Відпочить не проти,
Вітру сон, дивний наснився,
Небеса, висоти.
Зірок кілька ще моргали,
Таємничо сяйвом,
Ніч казкова… зазивали,
Вгомонись, ти мачо!
Вже ж доволі нагулявся!
Прийшов час - спочити!
01.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2023
Біля ставочку, щорік буяє вишня,
Пелюстки білі, чаруючі, духмяні,
Чом не в садочку? Всі ж кажуть дивовижна,
Від сонця має цілунки полум’яні.
Й пісні птахів, вітру слухає весняні.
Роки минають та фати не одягла,
Розвіявсь цвіт, пелюсточків по дорозі,
Свою цнотливість, я і досі зберегла.
З життям змиритись не хочу і не в змозі,
З чагарниками, спільну мову не знайшла,
Й дуби, що поруч - серед них у облозі.
Лебедів білих, часто на воді бачу,
Символ добра, сонця, вірного кохання,
Вкотре світанком, з росами заплачу,
І все ж на щастя маю сподівання,
Плекаю мрію, ні, я її не втрачу.
Як жарке літо погомоню з ставочком,
Із вітром в змові принесе прохолоду,
Чи туман срібний, покотиться клубочком,
Тож від вологи плекаю насолоду,
Сонячні промені по листячку віночком,
Яскравий блиск, я сприйму, як нагороду.
Так час пливе, як течія із джерела,
Пливуть роки, не обходять стороною,
У моїх кронах, ще соковита жила,
Надію грію, справляюся з журбою,
Любуюсь світом, значить щаслива, жива!
05.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987396
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2023
Весняні, прохолодні подихи… Все піднебесся в сірій пелені. Уже три дні Дмитро не бачить сонця, сум’яття на душі. І ось сьогодні, з самого ранку за вікном дріботів міленький дощ. Може сказав би дощик, але ж так набрид, надто зачастив. Так дуже хочеться присісти в крісло під старою грушею і просто посидіти, відволіктися від сумних думок. Воно би так, але щодня лунають сирени, лякають. Невже не зупиниться ця російська звіряча орда? Ось і сьогодні вночі гуділо і свистіло. То добре, що недалеко від Києва є ППО, спокійніше на душі. Але ж десь знову люди страждають, від руйнувань, страху, від безпорадності.
Війна…чи він думав, що колись її побачить на власні очі? Ні, не думав, бо ж народився в сорок шостому році. О,скільки мати розповідала про війну, як всі тікали, хто куди. Щоб тільки в Германію не погнали.То добре, що іще була біля матері, ніби під захистом,часто ховалася в підвалі, вдалося вижити. А після закінчення війни її взяли працювати в бригаду по встановленню мостів.
Ох- ох життя – підстерігали думки. Воно в такі роки, коли вже за плечима за сімдесят літ, хочеться, геть з головою накритися пледом і просто відпочити. Побути на самоті, можливо щось і згадати, але хочеться пригадати щось краще, таке, щоб на душі полегшало. Щодня новини з фронту не на втіху. Та в душі іскра надії не вгасає - нам мають допомогти інші країни. Ой біда,знайшовся якийсь бовдур, гаркнув, як звір, що немає такої нації, як українці? То, що маразм? Чи можливо шизофренія? Але ж він там не один, у томі Кремлі?!
Росія…. скільки пам’ятає і побував там, ще при союзі, думав, що навчаються люди жити по- справедливості. Більше працювати - більше мати. Але ж біда вся в тому, що є земні надра, можна й за їх рахунок жити й випивати. Щодо культури - куди їм до нас?! Вбрання, будівлі, навіть і хати. Он у нас який народ - трудівники і трудівниці. Що побудувати, то більше чоловіки, а жінки ж господині, тут ніхто нічого не заперечить. Народ гарячий до роботи, цього в нашої нації не забереш. Щоб хата й в хаті, як годиться все до діла. А господиня - то оберіг, продовження сім’ї , майстриня на всі руки і славнозвісна на весь світ кухарка.
Так, він із заможних, по селі люди кажуть, але його таким зробила праця. В сараї хрюкає поросятко, восени придбав. Думав на Великдень, чи на Зелені свята буде свіжина.А воно всі плани порушила війна. Думали родиною зібратися та де ж тут. Зять десь у роз’їздах на службі в ДСНС, молодший син у територіальній обороні, а старший син медбратом, там ,ближче до передової, поруч з воїнами.Часом дзвонять, але ж про війну ні слова.
-Зрозуміле діло,- не раз сказав дружині, -Ти Галиночко, не квохкай, як квочка, повинна знати, що це секрет, не будь же дитиною. Як я служив у війську, були на навчаннях,теж усе тримали в секреті. А зараз війна, тим паче, тішся, що живі.Тож, молімося Богу, щоб цей кат до нас не добрався.
Він у літній кухні, хотілося побути на самоті. Біля вікна схилився над столом, рукою згріб крихтинки хліба, відправив у рот, прицмокнув,
-Який же він смачний наш,український хліб.
На душі тепло, тішився дружиною - Молодець моя половинка, раз в три дні пече хліб. З печі його духмяність розноситься навкруги, аж слина тече. Хоч хліб вчора пекла та він пухкий, ніби спечений зранку.
Кілька раз переступив з ноги на ногу й знову присів на стілець. Думки джмелині - Як там мої хлопці,чи в них є шмат хліба?
Раптово зморшки на обличчі іще більше заглибилися, по щоці котилася сльоза. Одна, а потім іще одна, уже й по двох щоках сльози - Ой діти- діти, ніби й не такий старий та десь поділась сила, нема здоров’я. Мені би вам допомогти та де ж тут, ноги, як колодки, по судинах таке печіння, що здається на них хтось та щось смажить. Невгомонний біль часто заважає спати. Та хто зараз міцно спить?! Війна… люди давно забули про спокійний сон.
Він взяв до рук, старенький вишитий рушник, що лежав край столу. –О ,це ж іще весільний! Скільки ж йому літ? Так - так, уже пів віку прослужив. Прикрив круглий, духмяний хліб - Шкода…. кольори потускніли. Так - так, час все змінює.Ось і моє життя тускніє, тернові думки зробили свою справу. Став сивим, як густий туман пізньої осені, а воно ж хочеться весни. Щоб колір волосся, як в молоді роки. На жаль, поверненню часу нема.Усе пережите, ніби заховане в засіки, ніхто крім мене й ні про що не згадає. Може воно й на краще, хай би пам’ятати тільки краще. Та де ж тут, як ця клята війна, а потім, що потім? Відновлення! Але ж це так важко! Це подібне потягу, що набрав швидкість і мчав вперед на зелене світло та враз ніби хтось всі колії зруйнував. І потяг зійшов з рейок. Скільки часу треба буде для полагодження, щоби знову відновити рух і досягти тієї швидкості, як колись. Ой, важко буде і дітям, і онукам, але мають витримати! Ми ж колись витримали, мусили витримати і змиритися з тим, що дарує доля. А що я уже нині, чим здатен допомогти? Ну дав два мішка бараболі та пару трилітрових банок сала та якогось варення волонтерам, щоб передали воїнам – героям. Та це ж, як краплина води в морі. Воно би ще й грішми допомогти та ліки дорогі, без них ніяк.Тож хочеться дожити до перемоги. Хто знає, чи цей рік буде врожайним чи ні? Доволі довго тримається холоднеча, уже давно пора теплих ночей і днів.Кажуть біда одна не ходить та не втрачаймо віри в краще!
Раптовий скрип старих дверей примусив його здригнутися. Це дружина з’явилася,
-Старий, ти тут?! По вікнах заглядала - на обійсті нема. Думаю, де пропав?
-Та просто хотілося побути на самоті.
- Може хтось з дітвори дзвонив?
-Та ні! Ти не хвилюйся, мабуть ввечері позвонять.
-Ну пішли, я борщик зварила, пообідаємо.
Галина розвернулася до виходу, непоспішаючи йшла до хати. А він, крехтячи встав з-за столу, рукою погладив рушник на хлібові й ледь передвигаючи ногами, пішов за нею.
Не оминула думка - Як добре, що вона поруч,! Воно іноді й непогано побути на самоті, але ж важко, надто важко, коли немає з ким заговорити. Людині притаманне спілкування, підтримка. На цьому тримається весь світ, тоді і живеться краще, і світлі мрію про майбуття зігрівають серце й душу.
2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987227
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2023
Піду, пройдуся, я коло ставу,
Де відбуяла,омріяна весна,
Тут вітерець, вкотре зробив октаву,
Між очеретом й зіллям лежить пітьма.
Проснулось сонце, виграють заграви,
Скрізь веселкові стрічечки зі златом,
У густих росах засріблились трави,
Запахло зілля, п`янким ароматом.
Над ставом качка, летить гнана страхом,
По воді сплески, крильми змахи чутні,
Зненацька крик, гучний рознісся ехом,
Край берегів ,проснулись жаби спритні.
Вкотре погляну, до берегів ставу,
Тут босоногою колись блукала,
Я й дітлахи випасали отару,
Зозуля в лісі , голосно кувала.
Чомусь ніяк не налюбуюсь ставом,
Стрічаю сонце і ранок чарівний,
Яка краса! Насолоджусь блаженством,
Душевний спокій, йде до нас день новий.
09.06,2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2023
О, очі! Твої очі - зорі,
Що сяють у небеснім морі.
Я ладен, їм би підкоритись,
Росою, при землі умитись.
Любити, як богиню щастя,
Мені, чи й пригорнутись вдасться?
Лиш ти ,подаруй один погляд,
Я буду, все життя йти поряд.
І разом, ми в лазурній далі,
Розвіять, зможемо печалі.
22.06.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2023
Час минає безупинно та й плинно,
На душі терпко, полинно.
Не співа жодна пташина,
Не діждалась ненька сина.
Заважка, чому ця воля?
Може впав посеред поля?
Десь скровавив,чийсь бузочок,
І барвіночку листочок.
Там де роси, ще холодні,
У сльозинах, вже ж солоні,
Жвавий погляд до блакиті,
Давно мрії всі розбиті.
Але слово, тепле - «мамо»,
Прилягло десь із туманом,
Не почула його ненька,
Не прийшла, все жде рідненька.
Час минає дуже швидко,
На душі чомусь так гидко,
Певно в храмі б відспівати,
Плаче бідкається мати.
Попрощатися із сином,
Поховать свою дитину,
Як годиться на цім світі,
Серед пишних трав і квітів.
Й досі літечко буяє,
Смуток серце навпіл крає,
Звістка п’є її кровину,
Чи він мав якусь провину?
За любов до світу й неньки?
Ой болить, плаче серденько.
15.06 2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986802
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2023
Мої літа… швидко плинуть, рік за роком,
Вже відшуміли квітучою весною,
Поряд підтримка - ти йдеш впевненим кроком,
І я по стежці, споришевій з тобою.
Закарбували…. минуле тепер у снах,
Дотики рук, ти ніби крила підставляв,
Нема туману, блиски радості в очах,
Мріям- метеликам до кохання сприяв.
Мої літа, це надія й сподівання,
На жаль, удвох, у осіннім павутинні,
Знаю довіку буду зіронька рання,
Бо вірю я, адже кохаєш й донині.
13.06 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986509
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2023
Я відчуваю, що казка вже минула,
Підстерігає непрохана старість,
Запам’ятати краще сподівають,
Ніби вином пахучим упиваюсь.
Земна краса… цвіт квітів і садочків,
Пишна калина в весільному вбранні,
Й вузенька річка, серед двох горбочків,
Ще під кисільним, туманом уві сні.
Затамувавши подих, водяний плин,
Мов білим шовком, як дитя сповите,
Там прохолодне джерело, як той джин,
Все неспокійне, ледь травою вкрите.
Із під землі водяна пульсація,
Часом бурлить, так часто не вслідити,
А бува тихо, хвильок вібрація,
Неначе річці хоче догодити.
То джерело молоденьке, сміливе,
Такі ж колись.. і ми були веселі,
Єством, пірнали в це життя бурхливе,
Нас надихали, всі пташині трелі.
На якийсь час, геть забуду про війну,
І є бажання та важко зробити,
Нехай хоч трішки, я прославлю весну,
Її красу, не можна розлюбити.
Нині весна подарувала миті,
Сонячну радість, душевну теплоту,
Поля зелені й луги в оксамиті,
Вже й літній час встелив стежку золоту,
По якій я, ще надіюся пройтись.
30.05.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986188
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2023
Місяць страждав, бачив світ через свій біль
Люди безмовні, все ж готові йти в бій
Слів не знайти, як москалів назвати
Каховську ГЕС спромоглись підірвати
Бо вже давно не здатні воювати.
Люди немічні, в них злість, безпам’ятство
Ненажерливість, лукавство і п’янство
Давно інфантильність та хворі мізки
З дитинства батьки беруть на крадіжки
Прокляття за злодіяння навіки
Від пращурів, переймають і діти.
Скільки біди? Смертей людей і тварин?
Ти загубив у водах?Що натворив?
О ірод клятий, прощення не буде!
Минає час та народ не забуде!
Всевишній бачить прийде час розплати
Бо український рід не подолати!
Собі, ти зажадав підкорити світ?
Все виправити недостатньо і століть
Тож і не жди, не пробачить країна
Бо ж Україна могутня, єдина
Незламна нація вистоїть біди
І врешті - решт, позбудеться Іуди!
07.06 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2023
Король балу, зоряного - Місяць упо́вні,
Що настало літечко згадав дні душе́вні,
Є нагода, час спішити, яскраво світить,
Він один, зірниць багато, хутчій освітить.
Трепіт серденька відчув доволі сумбурно,
Мерехтіли зірочки звабливо, ажурно,
Ледь соромлячись, до танцю запросив одну,
Хоча горда та все ж стала на стежку ясну.
Вони поряд у таночку, вміло, тішать небеса,
Вона в срібному віночку казкова краса.
Ну, а нічка господиня, скрізь має контроль,
Ледь світліша й знов темніє, в неї своя роль.
Бал у розпалі, небо в златій вишиванці,
По окрузі, зори́нки в весільному танці,
Браво – браво! Королю зоряного балу,
Відблиск зір, мигтіння, як бісер карнавалу.
До землі, накрапав сріблястими росами,
І до трав, де річка розлилася плесами.
Все дрімає, бачить сни, танці в піднебессі,
Нащо ша́нс, цей втратити, коли бал на часі,
Король ко́жній підморгне красуні - зірниці,
У тано́чку розповість свої таємниці.
Миготіння між сузір’ям - веселкова мить,
Та зненацька загадково небо знов яснить,
Король зо́ряного балу - Місяць упо́вні,
І чому́, так сталося, наснивсь мені в че́рвні.
05.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2023
( до картини)
Зіткала нічка зоряну хустину,
Думок про тебе знову не покину,
Ну от нарешті й місяченько зійшов,
Солодкі мрії, якби ж ти вже прийшов.
Я зацілована була б тобою,
Жага - розтануть ранньою росою,
У боротьбі, нехай з густим туманом,
Тебе б, поїла, вже п’янким дурманом,
І ти, в цю ніченьку був би тільки мій!
Нектар кохання в чоловічій силі,
Як ласка знаю, обоє щасливі,
До сліз на віях, миттєві почуття,
Для душі радість, трепетне відчуття.
Як по судинах, аж закипає кров,
Тож розуміємо, кохання, любов,
Лиш у єднанні, ми разом досягли,
В життєвім вирі спокусу зберегли,
Усі таїни, що можуть буть між нас.
Зіткала нічка зоряну хустину,
Думок про тебе знову не покину,
У замку цокіт, думки загубились,
Вмить її очі, як зорі світились,
Він знав й прийшов, всю ніч їх цілувати.
04.06.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985192
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2023
Весняний вечір…. сонце опускається донизу. Край неба палахкотів рожевими смужками, вони частково прикривали пишні, темно - сірого кольору хмари. Сонячні промені все ж пробивалися через них, ніби через сито, потік золота прилягав до землі.
Київський вокзал ніколи не пустує. Людей, як комах, майже кожен має ношу, як не валізу, то сумку, або рюкзак. А біля електричок, можна часто побачити з кошиками. Звичайно, хто з роботи добирається, а хто з дачі, ну, а дехто й з базару. Скільки людей скільки й напрямків. Хтось уважний, а хто й розсіяний. Як кажуть - таке воно життя .Час швидко плине, в людей багато мрій, багато справ. Щоб усе встигнути зробити завчасно, треба від нього не відставати, треба триматися на плаву. Яким би життя не було, коли в серці сум’яття і розчарування, чи коли є радість і злагода.
Нині ж війна і життя, майже щохвилини приносить різні новини. Люди в напрузі, чи поїде потяг, чи електричка, чи знову буде гудіти сирена? На початку війни боялися кудись їхати. Тепер же позаду цілий рік воєнних дій, звикли. А орки, на жаль й не збираються зупинятися, пруть, як стадо баранів. І кожній людині хочеться запитати - навіщо ця війна,знущання, пограбування? Заради чого прийшли на українську землю? Ну хіба, що за своєю смертю.
Ніхто й не думав, що затягнеться війна. Але паніки немає, треба жити, пристосовуватися до життя, виживати і вірити, що війна закінчиться. І закінчиться тільки перемогою над ворогом.
На платформі приміського вокзалу людно. В таку пору люди більше їдуть з роботи. Тамара ж уже п’ять років на пенсії, від доньки добиралася додому. Молодим важче, є діти, треба й до школи копійчину мати й так прогодувати важче чим стару людину. Хоча тут теж є свої нюанси - потрібні гроші на ліки. Але хто в селі живе, все ж таки легше,бо є городина і якась курка знесе яйце, то уже трохи легше, не побіжить до магазину, щоб купити. Хоча фізично важко, в городі треба добряче наробитися, адже з неба нічого не падає.
Наразі розчарування, на жаль летять ракети, дрони., снаряди.
-Щодня всі під Богом ходимо, - таку мову ведуть по селі,- кому скільки назначено. Хтось виживе, а когось, ота з косою забере, їй дуже важко протистояти.
Ніби всі електрички йдуть за графіком, тішилася Тамара, вкотре позирала,чи їде електричка. Вона машинально поправляє рушник на круглому білому хлібі, що лежав у кошику.
Отак щоразу, як буває в Києві так і привезе додому. А ввечері зайде сусідка запитає про сина, про доньку з чоловіком й онуками та й чаюють разом. А воно ж намастити хліб духмяним суничним варенням смачно, хіба ж хто відмовиться. Погомонять удвох, пожуряться про події на фронті. А їм нічого більше і не треба, якби мирно було та щоб діти вдома працювали та насолоджувалися життям. Тамара багато часу в роздумах- От, як синок приїде з фронту,тоді вже треба буде готуватися до весілля. Є дівчинка, от би Бог дав щоби все було добре та й від нього би дочекалася онуків.
Голос диктора повідомив про подання електрички за маршрутом і потік людей згуртовано попрямував на платформу.
-Добре, що місця указані -заходячи у вагон, у метушні все ж спромоглася подумати жінка. За пару хвилин вона уже сиділа на своєму місці біля вікна. В її купе зайшли дві молодички. Відразу оцінила – Бач, без валіз і торбів, лише через плече модні маленькі сумочки, значить йде з робити.
У вагоні майже всі місця уже зайняті. В купе біля Тамари іще було вільне місце і коли хтось йшов між рядами звертала увагу - Це вже мабуть біля мене присядуть.
Перед самим відправленням електрички у вагон зайшло двоє військовослужбовців. Ой мабуть із фронту- Подумала і з цікавістю дивиться за ними. Один з них русявий, непоголений, видно за віком трохи старший, на років п’ять, а можливо й десять. А другий білокурий, здавався зовсім молоденьким. На обличчі видно іще не густе волосся, напевно рідко голиться, як і мій синок. Враз защеміло під серцем, відвела очі повні сліз. Схилила голову, заспокоїла себе- Ой, що ж це я, витріщилася на дитину. Боженьку, яке ж то щастя родині, синочки… напевно додому їдуть.
Вони в поспіх підійшли до її купе.Старший звернувся до молодшого,
-От бачиш, все добре, встигли! А ти хвилювався., за годину будеш вдома. Я так зрозумів тебе на станції зустрінуть. За три дні зідзвонимося, я побіг, бувай!
У хлопців- вояків ніби й проблем нема, щаслива усмішка осяяла їх обличчя. Обійнялися і старший поспішив до виходу.
Вона дивилась йому вслід, як добре, що цей молоденький має такого друга.Може й моєму синові пощастить зустріти добру людину. Адже їм усім зараз так потрібна підтримка. Ой та там напевно усі такі, коли важко робити одну справу, тільки об’єднання приводить до успіху.
Електричка набирала швидкість, той звук розсипав думки, які їй навіювалися. Час від часу поглядала на військового, ніби шукала в ньому щось схожого на сина. В її очах ніжність і ласка, частка материнської любові. А блиск - віра й надія на щасливе майбуття кожної родини.
Яка ця дитина? Напевно щира, добра, з дитинства привита любов’ю до рідної країни.Тільки такі там виборюють незалежність, волю і світле майбутнє для покоління. Себе на думці зловила - Ой, що ж це я весь час на нього дивлюся. Зніяковіла, відвела погляд до вікна. За вікном цвів срібно- синій сутінок та вона цього не помічала. Стривожилась душа за сина, як він там? Уже три дні немає дзвінків. А може запитати звідки він їде? Та ні, не скаже, це ж таємниця. За мить, подумки повторяла молитву «Отче наш». Наразі ніби туга відійшла, духовне полегшення.
Увагу привернув раптовий дзвінок, боєць закопошився, відповів,
-Так мамо, я слухаю! Так! Так, я зрозумів.За хвилин десять буду з вами.
Тамарі ніби передалося почуття його матері - Напевно радіє, що приїде син, посміхнулася.Та відразу ж на обличчя неначе прилягла тінь - Господи, спаси наших синів, доньок від куль і страждань. Допоможи побороти російську наволоч, яка припхалась на нашу святу землю. Боже, почуй молитви материнські. Допоможи воїнам у нерівному бою здолати зло й ненависть, жадобу й заздрість!
Поступово електричка зменшила швидкість, військовий привстав, поправив рюкзак й швидкою ходою направився до виходу.
-Синочку - їй хотілося крикнути вслід - дай Боже тобі добре відпочити! Хай в тебе все буде добре! А підеш у бій, хай тебе захистить моя молитва і не тільки тебе, а усіх, хто оберігає наші дні і ночі, наше буденне життя.
Душевне почуття подякувати, обійняти, але ж, якби без поглядів чужих очей. Побоялася, що розплачеться, на людях соромно. Не змогла спокійно всидіти, чолом торкалась віконного скла. На платформі побачила дівчину з шикарним букетом білого бузку й жінку з чоловіком, спішили йому назустріч.
Котилися сльози, як горошини, яке то щастя бачити щасливого сина. Бажання обійняти й приголубити, як у дитинстві. Не стримати сліз, важко вгамувати почуття. Їй би зустрітися з його матір’ю, обійняти, подякувати за сина- воїна! За його виховання, за мужність, за сміливість, за любов до землі України!
30.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985129
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2023
Кум у мене – заводний і гарний й веселий,
До роботи – не ледачий, на вид дебелий.
Карі очі, чорні брови, тоненькі вуса,
Як зустріну сповиє жадана спокуса.
А ми з кумом живемо зовсім недалечко,
Зранку туга задивлюсь, тьохкає сердечко,
Ох про вечір думаю, чаруючі очі,
Адже він, до мене йде, ну майже щоночі.
І погладить й поцілує, лапає всюди,
Хоч і плещуть по селі, всі заздрістні люди,
Часто кості миють, як хитрющі зозулі,
Й кума скоса зирить. Буває й тичить дулі.
Зате діток маю, близнючки - дві дівулі.
Ну, як фото з кума, похожі красотулі.
Я ж, як квітка навесні, покохати здатна,
Та яке, діло до нас - справа делікатна.
Мабуть доля, схибила, спутала адресу,
Будем вдвох , протистоять життєвому стресу!
Наварю вареничків й наперекір сміху,
Кум з кумою в гості йдуть, буду мати втіху.
Ось таке, в нас життя, в селі мало мужиків,
Хоч трьом добре, то ж достатньо теплих почуттів,
В хаті затишно й пахучо, в такт стукіт сердець,
Не на часі в сорок років, вже йти під вінець!
Ми з кумою змирилися, хай ростуть діти,
Хоч на двох й один мужик та найкращий в світі!
19.05.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2023
Хлюп - хлюп - хлюп вода в ставочку,
Всівсь комарик на горбочку,
Любувався, ото краса,
Скрізь латаття й небеса,
Вода тішить, то ж чистенька,
Але мабуть холодненька,
Я часу багато маю,
Там на квітці подрімаю.
Води плескіт… вже й латаття,
От приємне це заняття,
Тож не стану ждать і ночі,
Лиш на мить, закрию очі.
Тільки ця, думка підкралась,
У траві жаба сховалась,
Його вмітила й звичайно,
Підпливла тихо і плавно.
Та зненацька крики качки,
По воді, хвильки – кружечки,
Комаря, вже пробудили,
Вмить думки,десь заблудили.
Ой літав, ніби раненько,
Та дрімається довгенько,
Мабуть треба мені вмитись,
Політати, веселитись.
Поки літо насолода,
Зачаровує природа.
І розправив крильця вміло,
Озирнувсь, здійнявся сміло,
Уявив себе пілотом,
Насолоджувавсь польотом.
Жаба ж довго чатувала
Тому й облизня спіймала.
20.05.2-23р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984723
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2023