| Сторінки (22/2185): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Ой хмаринки, як перлинки,
Он здаля, пливуть чубаті,
Поряд з ними, як перинки,
Тут з’явились й волохаті.
В небесах дива бувають,
Мов птахів зграя на злеті,
Із вітриськом відлітають,
Ну подібні, до комети.
Бо ж розділить, вміло хмари,
Вмить з біленьких простирадла
З темних дощ, до землі чари,
Густо ллє, пора настала.
Осінь знає свою справу,
Хоч дивлюсь на неї строго,
Все ж люблю цю золотаву,
Пошле дощика сліпого.
Мене манить піднебесся,
Помилуюся, на часі,
Вже й блакить, сонце сміється,
Я з хмаринками у вальсі.
28.09.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2024
У дрімоті нічка,
Місяць норовливий,
Срібний промінь-стрічка,
Ти лежиш щасливий.
Мав нелегку втому,
Від спокуси нині,
А Вона другому,
Поклялась при днині.
Плекав мрію, мариш,
Цілувати перси,
Лиш під ранок скажеш,
Закохавсь до смерті.
І за мить торкнешся,
Та таємність ближче,
Як вина нап’єшся,
До спокуси кличе.
Ці уста медові,
Як Мальвіни коси,
Пізнав смак любові,
Тож зняв першим… роси.
Від себе:
Ви не судіть, мене так строго,
Пишу, творю. Кличе дорога,
Мо’ й поетеса? Всміхнусь собі,
Тривоги зникли в осінній млі.
Напишу вірш, бо ж надихнули,
Хтось може скаже, от утнули,
В такі роки і про спокусу?
В цей час, як злет, стрічаю Музу.
Нині тому, так рима ллється?
Серце співа, душа сміється,
Йду мов кармічним коридором,
Випала честь бути актором.
Тож підкоряюсь своїй кармі,
Не мре надія творам раді.
24.09.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022934
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2024
І день, і ніч… думок - осінній ліс,
Не зупинити, материнських сліз,
Зморені очі, до болю печуть,
Несуть синочків, у останню путь.
По небу хмари, осінь ти сумна,
Коли ж закінчиться, страшна війна?
Зрива вітрисько здалеку гомін,
Жалібний звук, від туги душ стогін.
Знов при дорозі, припада листя,
В небуття шлях, встеляє барвистий,
За мить і пташка, навіть замовка,
Раптом скотилась, солона сльоза.
22.09.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2024
Аж по тілу струм,
Допік днини сум,
Догорить зоря,
Не буде́́ш моя.
Бо ж не мед уста,
Скажу ти проста,
Відчуть зраду міг,
Та припав до ніг.
Плаче янголя,
Десь почув, здаля,
Навпіл серце рве,
Це життя земне.
Вітер б’є в лице,
Почуття - скло вщент,
Охолону вмить,
Душа вкрай болить.
Не вернути час,
Доля ранить нас,
Стежку віднайду,
Ти пробач, я йду.
18.09.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2024
Я тебе... чекала, прийшов час,
Попри спеку, все ж не спинити,
Тихий шелест листви поміж нас,
День настав, літу відступити.
Прохолода... ніжністю торкне,
Тут жоржини, айстри за вікном,
Я відчую дихання земне,
Вже сповите росами вінком.
Тож торкнусь, устами залюбки,
Чаю з м’ятою, знайду спокій,
До думок навіюють стежки,
Вкриті листячком жовтобоким.
Я щодня чекала, як весну,
Й досі мрію, ти не плач часто,
Хоч на хвильку забудь про війну,
Щоби іскра віри не згасла.
Золотава ступнеш у парчі,
Вся осяйна, світлом і теплом,
У лісах дріматимуть сичі,
Зачаруєш… й мене дивним сном…
Тебе осінь… я дочекалась.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2024
Серпневий ранок…ще сонце по травах не випило роси. Серед трав і квітів двоє, ще поряд, лежать два велосипеди. Напередодні школи це їх остання пробіжка, як вони, із задоволенням це називають. Відірватися від світу, втекти від міського галасу, позбутися метушні і нав’язливих звуків транспорту. Хоча і живуть на околиці міста та все ж за містом обом комфортніше. Тут відпочинок і спокій, є можливість вволю насолодитися тишею і красою.
Обоє молоді й красиві, як привітне ранкове сонце. Почуття світлі, як безхмарна блакить у очікуванні щасливого мирного дня.
Вони здолали немалий шлях, так з кілометрів дев’ять, оминаючи ряди старих посадок з ясенів, сосен, грабів, клені, дубів, ліщини. Позаду помітний пагорб і старий покинутий садок, а за ним, уже знайоме для них широке поле. Воно уже й забуло навіть звук трактора, не те, щоб роботу плуга. Мабуть йому привітніше зустрічати пташину, що гніздиться, слухати їх пісні. Та тішитися різними травами, польовими квітами, які виблискують на сонці, від вітру хвилями переливаються різними барвами.
Одягнені у жовті футболки і в короткі, темно-зеленого кольору шорти, вони закинувши ногу за ногу, спинами лежали на землі. Їх погляди, як теплі рожеві світанки, а усмішки милі, привітні. У очах довіра, бо ж поряд сприйняття справжнього друга.
П’ятнадцять років - квітуча юність. Попереду, ще школа. Воно б відірватися би поповній, десь у кав’ярні, але ж ні, не той настрій. Третій рік жорстокої війни кожного примушує задуматися, що буде далі, як вижити?
Вона в руках тримала кілька віточок чебрецю,
- Ромко! Ти відчуваєш запах цієї земної краси? Квіти вже відцвіли, такі маленькі листочки, тоненькі стебла, а мають чудодійну силу. Та ти понюхай, запах, аж п’янить.
Він дивився в небо,
- А ти помітила, яке сьогодні чисте небо? Блакить осяяна сонцем - краса! Наталю! Прислухайся, біля нас немає, але здаля я чую птахів, мені здається їх, ще більше стало. Напевно сюди від війни перелітають.
- Птахи, як люди теж тікають. Всі хочуть жити. Але ж деякі вже відлетіли у вирій.
- Гнатко! А, як ти думаєш, за два роки нашого навчання щось зміниться?
- О-о-о Ромчику… лиш Бог знає, так каже моя бабуся. Ця московська свора божевільна, важко зупинити.
- А, як ти відносишся до проведення в школі військової підготовки?
- Мені це потрібно, бо я після школи мрію в інститут Пирогова, хочу мати вищу медичну освіту. А ти так і думаєш стати юристом чи змінив відношення до цієї професії?
- Я ще на роздоріжжі, почав читати «Право» та батько каже юристів сіткою лови, а на залізницю більше серйозніших працівників бракує, хоче щоб я в інститут транспорту поступав. Тож іще маю час подумати.
- Під час війни і твоя, і моя професії будуть потрібні, а це основне.
- Я думаю, може за два роки навчань, цей жах закінчиться.
- Дай Боже, щоби ми і зараз не ховалися по укриттях.
- Ти помітила, коли оминали садок, весь урожай при землі, так нікому і не був потрібний.
- Мама розповідала, що господаря вбили на війні, а дружина з дітьми виїхала за кордон.
- Тікають люди…шкода. Риба занурюється де глибоко, а людина де краще.
- Ромцю, а ми з тобою не втечемо, в Україні залишимося?
- Ой, моя ж ти подружко! Хіба я схожий на зрадника? Ти захотіла в парк, пішли в парк. Повеселилися з горобцями та голубами хіба ні? Мала бажання на ставок, пішли на ставок, викупалася вдосталь, аж тремтіла. І ось твоя забаганка чкурнути за місто, це вже втретє за літо, хіба я заперечив? Якщо справа розумна, вдвох маємо задоволення, то чому й не зробити.
Наталя перевернулася, лягла ниць, поклала голову на його груди.
- Слухай, мені здається тут така тиша, я навіть вітру не відчуваю.
Позіхнула.
- А його й немає.
- Ой подивися Ромко, он над ромашкою дві бджоли кружляють. Як думаєш вдвох сядуть на одну квітку, чи якась з них одна. Квіточка досить маленька, як помістяться?
Хлопець засміявся.
В цей час дві бджоли присіли на тій же квітці.
- Ой дивися, вони такі ж дружні, як і ми з тобою.
- Щось у тебе голос трохи глухим став.
- Це напевно на мене так чебрець подіяв, трохи на сон клонить.
Роман встав, їй під голову поклав курточку,
- Ти дрімай, а я, як справжній мачо буду тебе оберігати.
За кілька секунд Наталя солодко сопіла. Він не марнував час, довкола збирав польові квіти, сплів два вінка. І кілька волошок, щоб швидко не зів’яли обгорнув листком лопуха.
Роман нахилився над Наталею, сухим колоском провів по щоці,
- Так, вже минула ціла година, може досить відпочивати, пора повертатися додому. Вона відразу відкрила очі. Її привітна посмішка визиває гучне серцебиття. Він підніс букет волошок і відразу ж одягнув собі і їй вінки. Щаслива Наталя обійняла його подякувала.,
- Ти такий прикольний! Тобі личить вінок!
- І тобі личить. Ти в цьому вінку, як польова фея.
Обоє голосно сміялися. З посадки почули звуки птахів, переглянулися.
- Бачиш… і їм з нами весело, - помітила Наталя.
В її очах блискавки - веселики,
- Ти вмієш піднімати настрій. Ану давай зіграємо в курочку і півника, хто виграє, той буде їхати першим.
- От згадала дитячі забави! Ну гаразд, тільки швидко. Нагадай, бо я вже й забув.
Дівчина вирвала кілька стеблин трави,
- Ось дивися, у нас з тобою порівну. Захоплюй травичку знизу і потягни вверх. У кого верхівка гостренька той півник, а в кого пушком лежить, то курочка.
- Але ж я хлопець маю бути півником,- весело помітив він.
- Та це ми ще побачимо, який з тебе півник вийде. Може в мене буде півник і я поїду перша. Так, давай одночасно на число - три.
Вони стояли серед поля. Легкий вітрець ледь помітно здіймав їх волосся, по полю розносився сміх.
Усміхнений Роман, задоволено підніс їй свою траву,
- І все таки я півник, бачиш, як і має бути.
Наталя зазирнула в його очі, Тобі майже завжди везе. Але це ж не правильно.
- Зате чесно. Ну поїхали!
По обіч траси, водіїв машин привертають увагу два велосипедиста у вінках. Під силою зустрічного вітру квіти розвіюються, тріпочуть. Небайдужі мило усміхалися і іноді сигналили. Роман їхав першим, але часом пропускав її вперед, показуючи, що дівчина не одна. Вона ж весело підморгувала йому, не приховувала радості від проведених щасливих годин. Хоча й недовго, але без нарікань, без гамірного міста. А нині й навіть без сирен, транспортних звуків і галасливих криків, що інколи так потрібно для душевного спокою.
Попереду завтрашній день… йти до школи. Хоч і багато думок, хвилювань, але життя продовжується.
01.09.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022268
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2024
Досить несміло стеливсь серпневий туман,
То десь клубком, десь мережкою рясною,
Все ж намагавсь приховати жах, не обман,
Того життя, що пов’язане з війною.
Де та долина і лелеки, дзвін джерела?
Жаль та довкола вирви, ями, згар трави,
Туману боляче, не розправить крила,
Він не спроможний лишити знак своєї краси.
Душа страждає і всесвіту теж щемить,
За болі й зраду жити на землі мирно,
Дощова хмара, навіть не спиниться й на мить,
Бо сліз нема, вже виплакані, пливе невпинно.
Допомогла б туману, але ж несила,
Геть зовсім виснажена, наче пір’їна….
10.09.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2024
По небу хмари деінде неначе на плаву та в той же час, зненацька ніби на якісь миті завмирають. Сонячне проміння вдалину досягає відблиском, нині світанок, як з постаменту проганяє.Окраса кольорів змушено змішалась, відходила на захід сонця. Там, все довкола, ще не в стані пробудитися.
Дачний будинок приймав вітання ранку. Небесне світило, то ближче, то далеко, випромінювало округу. В кімнаті тиша, ніби все іще бачить сни та це лише на перший погляд. Через білі шовкові фіранки, золоті промінці лягли на обличчя Олі.
Дівчинка декілька раз відмахнулася рукою,
- Ото нав’язалися, гірше мух, правда не гризуть а гріють але ж спати не дають.
Терпець урвався, різко піднялася, з ліжка спустила ноги. Щойно спало на думку, ще ж ніби рано, мами не чути, мабуть солодко спить. А чому й ні?! Он вчора ввечері, ми так довго купалися в ставку, що я навіть пожартувала, що ми з нею, як риби. Вона голосно сміялася, той сміх летів до верху, а потім, його звук раптово топився у воді. Я і про це сказала мамі, вона ж мило всміхалася і вкотре мене назвала мрійницею. Та то ж добре, помітила про себе й тихо вийшла з будинку.
Оля, як початківець малювання, своїми синіми оченятами, все що бачила ніби фотографувала. Весела, добродушна дівчина, в шістнадцять років знаходила себе у спілкуванні з фарбами. В основному масляні фарби збуджували її душевні почуття, сприйняття краси і звабливості до навколишнього світу. Дев’ять років, як дев’ять кроків минули швидко, лякав десятий клас, що далі? Правда, маючи друзів, щире спілкування відволікає від думок. Інколи хтось із хлопців жартома скаже,
- Ой Олю, цей кирпатий носик з ледь помітним ластовинням та твої жарти, хіба можна забути, як навіть і кожен вже піде своєю дорогою.
Вона за словом у кишеню не полізе,
- То мене так сонечко любить, від нього маю подарунок, я під його захистом.
Серпневий ранок багатий на сріблі, золоті роси. Веселковим намистом переливаються, ще зелені трави під захистом посадки.
- Хе, ой, я ж босоніж… та нічого, це ж не вперше.
Розставляє руки, бігла, торкалася кущів чорниці та струнких по пояс молодих кленів
- О, я, як пташка лечу. Гей братики, прокидайтеся. Мене сонечко розбудило і вам пора. А то бач, заховалися під старими шовковицями та серед темних, наче сердитих, як хмарна нічка, стовбурів грабів. А я здається виспалася, - мугикала під ніс.
Порушивши тишу посадки, що тягнулася від дачних будинків до ставу, нарешті зупинилася. В її очах блиск радості і щастя,
- Як тут добре, всього двадцять кілометрів від містечка, не чути ні звуків сирен, ні літаків. Ось так би жити, як раніше. І щоб мій любий братик Максим повернувся з війни.
Раптом відчула легкий біль, ступню обволокло павутиння, в ньому декілька зовсім молодих гілочок малини вп’ялися в тіло. Швидко рукою, на ходу відчепила, зробила кілька кроків вперед. Зачарована видом зупинилася.
Ранок дозволив сонцю з’явитися у всій його красі. Воно наче всміхалося до неї. І в той же час, його проміння плавало по поверхні води, то за мить топилось у ній. Її погляд блукав над водою, вже зупинився, вражена неймовірно красивою картиною. Це ближче до берега, в цьому місці був обрив, у воді побачила високі водорості. По них кисневі кульки, як намистини у сні та враз зграйка мальків порушила їх спокій і кульки піднімалися вверх і зникали. На їх місті з’являлися нові, правда вже трохи менші за розміром.
Цікавість збентежила молоду душу, не могла відвести погляд.
- О-о-о… підводне життя таке тихе, цікаве,- сказала тихо.
Глибокий вдих, її голос порушив цю казкову тишу,
- Доброго ранку! Я Оля! - скільки мала сили, вигукнула вона.
- Оля…Оля…ля…,- рознеслося по всій окрузі. Наче все стрепенулося. З переляку, у воду кинулися дві жаби. Ґза мить у мутній воді плавали балухаті чотири ока, ніби чогось чекали що буде далі.
- Ой, чудасія, які кумедні, наче чотири мінливі кульки на поверхні води.
Привернув увагу і шелест листя зі сторони чагарника і зілля. Зовсім близько з’явився чорногуз. Демонстративно стояв на одній нозі, другу потягнув і з нею ж розправив крило. Її обличчя вкрила мила усмішка.
- Ого! Та ти ж велетень, красень.
Від несподіванки, в цей час тільки й могла сказати.Та вчасно думка, мені б з тобою сфотографуватися та викласти в тубі своїм однокласникам.
Чорногуз не злякався, але йому така компанія не до вподоби, зник поміж зіллям.
В цей час, принаймні їй так здалося, прокинувся став. І вітерець, напевно той, що відпочивав у темному чагарнику й світло-зеленому зіллі, торкався води. Ледь-ледь помітні хвилі злегка бризкали водою на піщаний берег. А далі, по ставу де-не-де плескається риба, малі і більші круги переливаються веселкою і губляться по воді. Їх доганяють краплі, що здійнялися вище,
- О! Ніби в доганялки граються. Яка краса! - вирвалося з її вуст.
Примружила очі, здалося край берега навпроти, човен повільно розрізає водяне полотно. Пливе в її напрямку, на ньому силует чоловіка.
- Яка буде чудова картина, прошепотіла ледь чутно.
- Це мій братик, повертається з війни, якби ж не забути цю уяву.
Відчула гучне серцебиття,
- Якби ж повернувся - дай Боже!
Голос мами повернув до реального життя,
- Олю!Олю!
- О, знову замріялася, пора йти.
Поверталася в будинок,
Мій порив до земної краси, на жаль, закінчився. Зараз приїде електричка і галасливі відпочивальники заполонять цей прекрасний світ.
Вона в будинку… мама трохи сердито,
- Ой, доню-доню, одягнена лише в нижній білизні, не сором?
- Тю!Ми ж тут одні залишилися на ночівлю. Всі відпочивальники, рибалки, вчора по дамбі довгим рядком відправилися на станцію, я бачила. Ну, ще залишився ставок, жаби, риби, чорногуз, якого бачила. Доречі, а тато з відрядження тільки завтра приїде, кого соромитися і що тут такого? Ой стільки всього я бачила!
- Гаразд, присядь, поснідай.
Оля виделкою відривала маленькі шматки омлету, відправляла в рот. Не поспішала, адже треба було про все побачене розповісти мамі.
Закінчуючи свою розповідь підкреслила,
- Мамо та водичка, що веселкою переливається і той човен мене надихають написати картину.
- Ой-ой картину, щось не віриться.
- А що на річці човен, а в ньому наш Максимко, теж не віриться?
- Це доню, напевно казка, їм там, наразі дуже важко.
- Мамо, але ж казки теж беруться з життя.
Гаразд, моя фея-мрійниця поснідала, запий чаєм.
- Дякую! А де мій мольберт, фарби?
- Як завжди в машині!- мати дивилася вслід доні, як добре, нехай мріє про краще, дай Боже, щоби все збулося!
07.09.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021769
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2024
Хмурий ранок, час так плине,
Моя думка в юнність лине,
Пригадала рідну неньку,
В білій хусточці, сивеньку.
Народилась.. де і коли,
Та ім’ям світлим нарікли,
Вона мило усміхалась,
Слізьми оченьки вкривались.
Як закІнчаться вже жнива,
Туман сивий, поле вкрива,
Та й почнем буряк копати,
Тоді й будеш святкувати.
В рік дракона під знак діви,
У саду лунають співи,
І майорці... скрізь буяли,
З Днем народження вітали.
В піднебессі чиста просинь,
Втекло літо, ніжить осінь,
Як берізка, плями в листі,
Злато в сукні, мов намисто.
Посріблили ранні роси,
Іще змолоду всі коси,
В них ховаю журбу, радість,
Прийшла осінь, з нею й старість.
Хай вона буде красива,
Хоч пора війни журлива,
Та не втрачу я надію,
Бо живу, згадаю, мрію.
Я пройду важкі дороги,
Щоб у наш - День перемоги,
Змогла Вас всіх привітати,
Щастя й миру побажати!
***
Шановні, дорогі мої друзі!
Щиро дякую за теплі, щирі слова вітання.
Миру, здоров’я і добра Вам!
Нових успіхів на ниві творчості!
06.09.2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2024
Зненацька котилась,
Кругленька, маленька,
Це їй не наснилось,
Із блиском веселки,
Чи це народилась?
Чи з неба упала?
Вмить сяйвом світилась,
Десь мрія гуляла.
Як кулька прозора,
Із сонця оправа,
Трава неозора,
Руденькою стала.
Вітрець враз незваний,
Порушив їй спокій
Рашист окаяний,
Посипав скрізь попіл.
Зомліла краплинка,
З листочка стікала,
Де ж щастя хвилинка,
Біди, лиш зазнала....
Вона ж незрівнянна,
В землицю сховалась...
30.08.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2024
Моя країна - Україна, незрівнянна,
Сяй та світи, як навесні зіронька рання,
Хоч кровоточить від війни рана глибока,
Ціна за волю, щастя й мир дуже висока,
Та мрій і віри русня не вкраде ніколи,
В світле майбутнє, в жита й поле волошкове,
Позолотиться нива і пишні колоски,
Зігріють серце й душу народу навіки́!
*
Тож слався рідна Україно, люблю тебе!
Уклій й подяка нашим мужнім захисникам!
З Днем Незалежності дорогі друзі!
24.08.2024р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2024
До небуття лиш один крок,
Ненависть тисне на курок,
В людській подобі ворог тут,
Хоче підняти свій статут.
Багато слави- злети ввись,
Себе любити, світ змінить,
Хвороба знаті - звірське зло,
Знову до нас, воно прийшло.
Орел двоглавий - знак війни,
Несе в собі дух сатани,
Він теж вселився в люд простий,
Готовий смерть, всім принести.
Журливі ранки, цвинтар, вінки,
Не один день, на жаль, віки,
Спроможність волю зберегти,
Чому не бачать це Боги?
Країна має свою ціль,
Зібравсь всесвітній гурт бійців.
У боротьбі за мирний світ,
Уберегти весняний цвіт.
Щоб зупинити злет орла,
Згорить ненависть … вся дотла!
21.08.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020494
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2024
( від чоловіка)
Літня пора... щоднини йде у небуття,
Та я пливу по течії, таке життя,
Жінку лелеїв і любив, мало цінив,
Як той цунамі у вирій полетів,
Тож не мав спокою і чудових мрій.
Роки – роки, разом більш, як п’ятдесят,
Є онучата, по поличках сидять,
Чи мабуть ні? Бо в них джерелом життя,
Якби у злагоді,завжди все до пуття.
Воно б радіти, але ж сьогодні війна,
Кожну людину, біль, смуток огорта,
За вояків, які спасають день при дні,
У бою гинуть, гірко плачуть матері.
Так я старий, як павутиння навесні,
Мабуть давно мої думки снять у імлі,
Але ж так хочу знайти світло в тунелі,
Нехай ця осінь розхлюпа акварелі…
Надія є, пташки в гурті, веселенько,
Продовжать спів, на серці знову тепленько,
Хай проводжають літо, я почекаю,
Весну зустріну, то ж вперто відчуваю.
І як не важко, нам часом із старою,
Най ми посидьмо, втішаймось під вербою,
Ну, як колись, вдвох у квітучому гаю,
Милуймось люба, наче знову у раю.
Дай Боже дітям, онукам світ змінити,
Щоби спроможні, всякчас жити в мирі,
Та й нам від цього б всім тільки радіти,
А щодо літа, йому пора у вирій!
15.08.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2024
( від чоловіка)
Пішла й нехай, журби не маю й сумлінь,
Мій час весняний, жити без потрясінь,
Часто годив та все ж зробила свій крок,
Мрії зігріли, злет волі до зірок.
Чи ти зухвалість, часом відчуваєш?
Свобода, кайф, із друзями фліртуєш,
Солодку мить покриє руда осінь,
Тоді душа, тебе саму вже спросить,
Чому літала, як славнозвісна бабка,
Роки летять, згадати тоскно, гадко,
Часу нема виправити помилки,
Життя збагнути - присмак гіркоти.
Несу свій хрест, покидала не одна,
На жаль, рясніє, на висках сивина,
Теж не безгрішний, напевно гонор мав,
Така є доля, можливо не кохав?
Видно жорстокий, я не кричу прийди,
Часом самотність не приносить біди,
У Бога певно, це заробили ми,
Не зрозуміли квітучості весни.
14.08.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019962
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2024
Думки линуть у далі
Течію не впинити,*
Чи забути печалі,
Про війну й просто жити?
Це ж зробити так важко,
Мабуть нині не можна,
На душі тускло, тяжко,
Ні мабуть, не спроможні.
Позабути діяння,
Ворогів, злих, проклятих,
Зникли всі сподівання,
Щоби світ врятувати.
Вже думки в потойбіччя,
Чути крики маляти,
Душі клич – протиріччя,
Яка ж бідна та мати.
Що зростила надію,
І плекала в любові,
За що вкрали, цю мрію,
По життєвій дорозі?
Де не глянеш руїни,
Вдалині безпросвітно,
Не зібратись родині,
Ранок снить, непривітний.
Серце крається, плаче,
Просто хочеться жити,
Пробач неньку, козаче,
Не змогла захистити.
Потік рік, як веснонька,
В повсякденному вирі,
Не вернулась і донька,
Життя - море у штилі.
Як дожити старенькій,
Без синочка і доні,
Слізьми землю скропити,
І поскаржитись долі.
Думки линуть у далі,
Почуття не спинити,
Як відлуння в кришталі,
Що давно вже розбитий…
Хай би сяйвом у небі...
Щоби просто всім жити.
11.08.2024р
(*Впинити - те саме,
що спинити)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019730
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2024
Ти не вплітай у коси смуток,
Про мене люба, про війну,
Не мали ми такої скрути,
Прошу згадай, нашу весну.
Її струмки, як звуки скрипки,
Зваба до ніжності й тепла,
Як під дощем змокли до нитки,
Мене від холоду спасла.
Ті почуття - бузку цвітіння,
Як трунок збірного вина,
Для двох завжди порозуміння,
То в світлі дні, тепер війна.
Я їй дивлюся прямо в очі,
Мов за спиною стоїш ти,
Слова плекаю, всі пророчі,
Ніхто не зрушить нам мости.
Я вірю, знаю, настане час,
Жура відійде і печаль,
Кохана чуєш, повір для нас,
Заграє вальс, вмілий скрипаль.
Тож приховай сльозини в жмуток,
Вже й від дощу змокли сади,
Більш не вплітай у коси смуток,
Не хочу бачить сивини….
Я повернуся тільки жди…
06.08.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019462
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2024
У безмежні висоти,
Час невпинно летить,
Ти зробив вірні кроки?
Чи щасливу мав мить?
Та прийняти не в змозі,
Твоє рішення сину,
Загубився в дорозі,
Все думок не покину.
У безмежні висоти,
Мрія біль відпустить,
Чому світ цей жорстокий,
Щем під серцем, болить.
Не знайшлося стежини,
На землиці рідненькій,
Не послухав родину,
Не сказав навіть ненці.
Серед поля у шрамах
Знайшов прихисток нині,
Зойк відлуння по хмарах,
Лились сльози полинні.
Здаля крик журавлини,
Не почуй, чи відвернись,
Поспішай до хатини,
Де дитинство, народивсь.
*
Хай війна клята згине,
Плаче мати у полі,
До небес смуток лине,
Не пізнав щастя й долі.
03.08.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2024
Здалі лине спів пташини,
Вмить веселий, то журливий,
Відлік часу на хвилини,
І для літа теж невпинний.
Серпень місяць на порозі,
Забирав красу у кошик,
І спинити час не в змозі,
Холод- краплі... сіє дощик.
Вже ранкові снять тумани,
То кесільні, то молочні,
Не позбутися омани,
Вона зникне пополудні.
Вже сія сонце лукаве,
У обіймах хмар мінливих,
Та й проміннячко, ласкаве,
Нас порадує щасливих.
Ті години для натхнення,
Віра мрію, врешті мати,
Щоби серпень, як знамення,
Приніс мир у кожну хату.
Надвечір’я... павутиння,
Заснувало все довкола,
Тче павук думок сплетіння,
Прилягла трава шовкова.
Серпень місяць - вітрам воля,
Відчувати насолоду,
Хай же дасть, ще кращу долю,
Працьовитому народу.
Здаля чути звук пташини,
Враз навіяв сподівання,
Крає серденько дівчини,
Хай з війни прийде коханий…
Й засія зіронька рання,
В серпні щезнуть всі сумління.
01.08.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2024
Пора літня, славна жінка,
Все на кухні, наче бджілка,
На пательні кабачечки,
В банячку тушить котлетки.
На порозі Миколайчик,
-Я прийшов, мила, по хавчик,
А вона фартух знімає.
До садочка зазиває,
Ти послухай соловейка,
У нас дружная сімейка.
У очах блиски - іскринки,
Притулився до Іринки,
Вдвох утриматись не в змозі,
Загубились при дорозі,
Васильків запах духмяний,
Обід буде незрівнянний.
Не пізнали б, усі в селі,
Якби ж хата не у пітьмі,
Запах гару ліг повсюди,
Він не чув чмокав у груди,
Вона сяяла зорею,
У думках немов до раю.
Де той хавчик, де вечеря,
А дружина, як та гиря,
Задихався донезмоги,
Нема іншої дороги,
Як не стане так кохати,
І вечерям не бувати.
19.07.2024р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2024
Неждано - негадано на злеті бажань,
Все небо зчорніло і вмить блискавиця,
Розтинала навпіл, цвіт думок, сподівань,
Дозволила чаші, ущент покришиться.
Чому і навіщо, завада коханню,
Ура́зливий грім, покотилось відлуння,
Тебе, у час мирний, спонукав до раю,
Та чаша любові, не стала дарунком.
Ні тим, двом закоханим, ні кату злому,
Який, йде війною, зруйнувавши життя,
Снаряди дощем, шле по мужнім народу,
І губить надії, як смерть до забуття.
Неждано, підступно, кохання на попіл,
Увись, як лелека, злетів любий сокіл.
13.07.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017576
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024
Дитя на руках, усміхнулася ніжно,
Затьмарило розум, на плечах каміння,
Здаля лине спів, матусі колискова,
Чомусь, стіна поруч, миттєво багрова.
Все ж очі із блиском, заснемо рідненький,
Мине все так швидко і цей грім тихенький,
Пітьма безпросвітня, стук сердець спинився,
У смуті й тривозі, весь світ затаївся.
Ніхто не пробачить! Маленька дитина,
Несе важкий біль й іграшку до руїни,
Таким сьогодення накрило країну,
Уста знов шепочуть - Спаси Україну!
12. 07. 2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2024
Стражденна днина,
А там чиясь дитина,
Останній подих...
Нехай би горе,
Упало на дно моря,
Навік забути...
Кубло рашистів,
Позбутись,як фашистів,
Їх стежка в пекло....
***
Не пробачимо
Смерть дітей і матерів,
Болить серденько....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2024
Подаю повторно, гумореска
була написана в 2016р.
***
Я збиралася, вже спати,
Як самій, було лягати,
Місяць й зорі так моргали,
Про кохання чаклували.
Тож давненько жду коханця,
От сиджу проти віконця,
А він певно заблудився,
У сусідки опинився.
Ой, вже бачу його, трясця,
Взяла б хутко та й за яйця,
Ні не пхаю, туди носа,
Бо в сорочці сиджу боса.
Та й минулого, то разу,
Довела, мене до сказу,
Її пику, все ж набила,
Бо ревнива ж, ледь не вбила.
Клявсь, боживсь, це в останній раз,
Навела, трохи тих (прикрас),
У медпункті ночувала,
Я ж миленького кохала.
Маю знов, цю неприємність,
Гомонів, у нас взаємність
І чого, туди було йти?
Нам не варто різать мости,
Хочу щоб, не був гулящим,
Лиш моїм й самим найкращим.
Мов на вахті, я всю нічку,
Підкидала дров у пічку,
У сусідки все світилось,
На порозі, враз явилось,
Чи коханець, чи потвора,
Я угледіла сеньйора.
На обличчя, з лампи світло,
Ні фіга, оце заквітло,
Та то ж негр, Боже, чорнющий,
Як той чахлик, невмирущий.
Блискав білими зубами,
Мені вздрілось, то петарди,
З переляку, аж хрестилась,
Аж за серденько схопилась.
Обійняв, міцно цілує,
Вже й до стежечки прямує,
Йшов у сторону вокзалу,
БосонІж, бігом з опалу,
До сусідки кричу, - Люба!
Сидить бачу, біля дуба,
Мій Петро, ото паск*да,
Наче синій, як приблуда.
Розчепірив пильні ноги,
О, наставила, вже роги,
І йому, моя сусідка,
Чергова в неї інтрижка.
Всі на неї кажуть квітка,
Ой, солодка, славна жінка,
Мужики, неначе бджоли,
Не минають дім ніколи.
Вай, вхопила іноземця,
За чергОвого коханця,
От везе прудкій зар*зі,
Ще й працює у сільмазі.
Петре чуєш, - кажу,- Друже,
Він лепече, –Люблю дуже,
Лише мила, тебе одну,
Наче зірку в небі ясну.
Я до Любки, - Ну, як справи?
Годен негр, був до забави?
Та ледь рота відкриває,
П`яна знов, вітром хитає,
І сопе, бурчить до мене,
- Не чіпай, серденька, нене!
Запитала, - Тут був Петро?
- Мені твій, як зайве ребро!
З того вже, що можна взяти?
Одне те, тільки багатий,
Що до сексу, нікудишній,
Ти пробач, благаю, грішній.
Із Петром завше краще всіх,
Вів у рай, в спокусливий гріх.
Жар вогню по наших тілах,
Закипала кров у жилах,
Якби ж він, мене покохав,
То до тебе б та й не тікав.
Вдвох сидим, Петрусь ледь сопе,
Вже на ліжку у мене й хропе.
,
Ми ж, як кажуть, по-сусідськи,
Почуття пізнали бабські,
Як спустошили вдвох пляшку,
Провела додому Любку,
Ясний місяць усміхався,
Немов з нами привітався.
По селі, вранці новина,
В хаті весело, не одна,
Все ж добилась, хай йому грець,
Бо ж самотності йшов капець!
Правда трохи в ластовинні,
Не жонатий, зате нині,
Рада врешті, це відбулось,
Усе вдАлось, як жадалось.
А надворі казка- вечір,
Обіймав милий за плечі,
Він для мене, все на світі,
Ми ж, як квіти, в буйноцвітті.
*Чахлик невмирущій - Кощій безсмертний.
2016р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016709
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024
День народився, здолавши значну відстань,
Світанок й ранок проклали значний шлях,
Йому дорогу уступив щербатий місяць,
Щоб звеличався, не переслідував страх.
Лиш перші кроки, обросив ніжки в росах,
Краплі веселкою, заграли перед ним,
Залишки ранку, прохолода в покосах,
Світило гріло, над землею вмлівав (дим).
День народився і зазвучала пісня,
Це солов’їна, розбудила все навкруг,
А що ж погода?Ця пані зна, що грішна,
Хоч усвідомлює, що день для неї друг.
День яким буде? Які зустрінуть хмари?
Що навіщує, яскравість днини, чи сум?
Чи чорні й сірі розіллять води - чари,
Може проб’ється, поміж них променів струм.
Чудовий настрій - літня пора буяє,
Сонячний зайчик приляже на долоні,
Тепло відчуєш, душенька заспіває,
Ти у казковім, життєвому полоні.
День народився, як засліплене дитя,
По землі сяйво, мерехтить із тремтінням,
Досить легеньке та приємне відчуття,
Тепло сприйнявши, пробудиться цвітіння.
Мов ненароком помічаєш плине час,
В надії мрії - збуватись лише світлим,
Щоб дні війни, нарешті покинули нас,
І кожен день для всесвіту став привітним.
Най лине музика, то ж народився день,
І піднебесся квітне в мирній блакиті,
Народ забуде, про виття злющих сирен,
Хай в Україну, прийдуть щасливі миті.
26.06.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2024
(У ці важкі дні, так
хочеться світлих мрій)
Блакить неба ясна, як широке поле,
Із земним світилом людські побажання,
Сподівань таємних, щастячка і волі,
Як політ пташини, звечора й до рання.
А здаля, по краю, бірюзи серпанки,
Не зумів світанок, приховати радість,
Загравань із сонцем, його забаганки,
Вже втікав від ранку, щоб не їла заздрість.
Синьооке небо, то безмежне поле,
Волошковий колір, як цвіт витривалий,
Для життя, стежини подарунок долі,
Щоби настрій гарний, стук сердець бувалий.
Враз по небу, хмари, як білі ряднини,
Принесуть надії, тоді й душам спокій,
Як шматки лугові, зеленаві нині,
Тут цвітуть ромашки в них жовтенькі очки.
Та буває, раптом, потемніє злісно,
Блискавиць стремління - війни миготіння,
Навесні частіше, не чекавши звісно,
Ой не треба, простір, даруй просвітління.
Гей летіть хмари, із чорними хустками,
Хай яснить зірниця, а дощі сльозливі,
У минуле підуть. Сини й доні мами,
Мов птахи, на крилах, злетяться щасливі.
Підкрадався... вечір, ластівки високо,
Най у мирний час та й щоднини довіку,
До доріг незнаних, відлетить жорстокість,
Ластів’ятко миле втішається світу.
***
Шановні друзі!
Щиро вітаю із Зеленими святами!
Миру ! Щастя і добра!
Хай Трійця свята придасть вам більше віри і любові!
23.06.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2024
Роздрібленість півоній,
Пелюстки по стежині,
Враз вітер, звук симфоній,
Немає, мрій віднині.
Покроплені, рудим дощем,
Не вирватись надіям,
Когось під серцем пече, щем,
Та свято лиходіям.
Жура… скалічені життя,
Як молодість, розквіт сил,
На жаль, згуба до майбуття,
Катма, спроможності крил.
Своє, подарувать єство,
По стежці життєздатний,
Але ж, чому посмів цей хтось,
Утілить, чорну заздрість.
І знехтувати красою,
Щоб мати миті щастя,
Та лиш, вмиється сльозою,
Шкода́, то не причастя.
Чом доля, гнобить жорстоко,
За що, впав весняний цвіт?
Засипле ворох глибоко,
Байдужість згубить весь світ.
15.06.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015731
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2024
Над полями вщух вітрисько,
У знемозі вже піднятись,
Ще дрімає туман низько,
Де що є, не розібратись.
Вирви, ями, «Кіт» жде долі,
Тож безлюдяність повсюди,
Як у замкнутому колі,
Землі ворох, аж по груди.
Печуть сльози - життя в хмарах,
Допоможе, чи хто йому?
Ходить горе, як примара,
Він пізнав криваву війну.
Здаля чути, шурхіт тихий,
Якийсь воїн, встати хоче,
Болить рана, гнобить лихо,
Але ж тішивсь, бачать очі.
У душі плекає мрію,
Хтось подасть руку підмоги,
І здолають безнадію,
Втрьох повернуться додому.
06.06.2024р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024
Завжди брехня, що лине із твоїх уст,
В той час від неї, по гілочках йде хруст,
Навіть природа відчула зухвалість,
Що спонукає, можливо це заздрість?
Знов витворяєш і заробляєш гріх!
Тут вітер вмить, розносить зрадливий сміх,
Не змиє й дощ святою водою,
Й ті намагання вмитися сльозою.
Як показуха, що каєшся нині,
Черства душа, не ллє сльози полинні,
Жаль не ятрить, твоє серце і біда,
Що у твій дім, принесла вчора війна.
Ти, як акторка, у храмі граєш роль,
Чому забула, наш, родинний пароль?
Все відгороджувалась, як цариця,
Поза очима, часто звуть - лисиця.
Знак зодіака, теж багато значить,
А чи Боги, тобі усе пробачать?
Тож з голови відкинь туман, покайся,
І врешті – решт, сама собі зізнайся.
Що не годиться, отак жити далі,
Лише гуртом позбудешся печалі,
Але ж для цього, потрібне уміння,
Та перш за все, іще мати стремління.
Чи здатна виправити, думаю ні,
Можливо в роздумах, ти так день при дні,
А чи відмолиш всі гріхи довіку?
Навряд вже приймеш, від життя утіху.
Вже п’ятдесят тобі, як мавка блудиш,
Нащо в криниці, ти водицю мутиш,
На жаль, не стала оберегом сину,
Не вишивала славну сорочину.
Грошей бажала? Не болить, що здала?
Йому ж минуло, всього лиш двадцять два,
Не зрозуміла, що йде страшна війна?
А не занадто, це висока ціна?
Не чоловік пішов, а сина віддала,
Він боягуз напевно. Тобі ганьба!
Не захистила, чи не знала закон,
Тепер молись вдень і вночі до ікон.
Щоб повернувся син із поля бою,
І жив, як люди, замав кращу долю,
За вчинок свій, в стражданні будеш жити,
Й майже щодня, святую воду пити….
Щоб він колись, насмілився простити.
06.06.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2024
Злет лелеки у висі,
То самотня душа,
Чи можливо на часі,
Не напивсь із ковша.
Святих вод із криниці,
Не пізнав кохання,
Посміхались дівиці,
Мав розчарування.
По стежках, де глянь ями,
Аж гірчить від долі,
Не поверне до мами,
Дочекався волі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2024
І що ж, то за роси,
Важкі і криваві,
Й лягли, із трав коси,
Притислі, зів’ялі.
Вдалі ́, враз гриміло,
Та ні ,то ж не грози,
Знов серце тремтіло,
Бабусині сльози,
Втомилися очі,
Дивилася в темінь
Він ліг серед ночі,
Могутній, як кремінь.
Чи сон, то наснився,
Вмить сльози гарячі,
Чом там, опинився?
Немає удачі.
Бахмут недалеко,
Чи впав, чи в полоні?
Чи зможе лелека,
Вертатись додому…
26.05.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024
Плаття́ вже зняли наречені – дерева,
То з жовто - гарячим, трохи з ледь рожевим,
Яскравий буйноцвіт із різним відтінком,
Природні весілля, любувались світом.
Є щастя, зненацька, єднання родинні,
У сонячних обіймах, миті хвилинні,
Під небом блакитним, мрії яснокрилі,
У даль відпустити між хмарини сині.
З весняним вітерцем повести розмови,
Під звуки скрипки, то відчуття любові,
Тож вчасно, скинуть сумнівні окови,
Життя відчувати в бажаній обнові.
Усім, щоб на радість, процвітали сім’ї,
Завжди оминали тривоги та війни,
Зростали у гурті синочки і доні,
Надій, не загубити, вірити долі....
Сміливо стояти, не втратити волі!
05.05.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2024
Давно немає звістки, думки - у горлі кістка. Обличчя зеленіє, душенька знемагає. Здавалось, що вона, ось-ось зовсім зімліє, своє єство втрачає.
Башку ніби зірвало, по хаті залунало,- Ах ти рашистська погань!
Думки неначе повінь. Ой справитися важко, прийнять занадто тяжко.
Думки- цунамі в морі, народ бажає волі.
Війна в країні, померкли зорі....
Клятущий зупинися! Водою освятися!
Може чумна душа, чи міль, чи ти окурок?!Хай спиниться ваш нелюд, при*урок!
З ким їсть,чи п’є, він за столом, а до нас знов, смерть йде селом.
Привезли двох синочків, лежать поміж віночків. Довкола ріки сліз, ридання, душа у небеса зарання... злетіла ввись, лишила тіло. А вони ж любі, боролись сміло. За все село, за всю родину, за рідну землю, неньку- Україну.
Спинися звіре! Ненажера! Хай забере тебе х*лера!
Ой, Боже –Боже, прости, я кляну. Благаю Отче – зупини війну!
Комусь Великдень, а комусь жура, горе. Смуток і біль, страждань ціле море.
Морські Боги, до вас молюсь, прошу змийте р*шу. Та дайте Україні - долю квітучу, кращу!
Давно немає звістки, мов буревій заліз у мізки. А чи отримає вона СМС?
Чи у вікно, пташка сповістить про смерть....
06.05.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2024
Болить душа. У небеса,
Летять слова Христос Воскрес,
А в Україні йде війна,
Молюсь Воістино Воскрес,
Невзначай падає сльоза…
Під серцем щем, квітне весна,
Скрізь роси - сльози матусі,
Не зустріча сина вона,
Вже третій рік у розлуці,
Бо ж рідну землю захищав…
У молитвах із відчуттям,
Не втратить віру й надію,
Наперекір війні, вітрам,
Плекати знов, свою мрію,
З часом розквітне країна!
І просить Бога поможи!
Захисти цвіт України!
Весна новІ сплете вінки
У самоцвітах родині,
Щоб вишивали рушники
Для короваю й весілля!
***
З Великоднем, шановні друзі!
Не втратьмо й ми віри на волю,
Почуй Всевишній, дай кращу долю!
Пошли нам миру і добра в кожну світлину!
Христос Воскрес!
Воістино Воскрес!
05.05.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2024
Розвіяла вишня пелюстки додолу,
Шубостливий вітер, здіймав у висоти,
Та зненацька впали прямо на дорогу,
Не знайшлася доля, певно Боги проти.
Тож навіщо квітла з колисковим співом,
Все ж втішалась світом й ранньою весною,
Ой і нащо ж зрада, суперечка з гнівом,
Та замовкло серце, вмилася сльозою.
Діточок зростила, їм би жити й жити,
Та війна кривава, сповила в кайдани,
Розлютився вітер, зніс до неба квіти,
Землю лють гнобила, допікали рани.
Скільки сили вклала, до жалю боліло,
Ввись політ пелюсток, навкруги біліло.
21.04.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2024
Почуття теплі, нестримні до світу,
Весна корали дарувала квітам,
Сприйняття дива - різнобарвність цвіту,
Пора ясніти і вербовим вітам.
Кольори жовті, роси, мов алмази,
Лиш пух махровий заграє із вітром,
Давно немає на нього образи,
Він спав день й ніч, прозвали нечуйвітром.
Щодня ж дощило, омилась землиця,
У росах сяючих, трави зелені,
А верба нині, як красна дівиця,
Тож прийшло свято, Вербної неділі.
Ми просим Бога, най війна скінчиться,
Посвятить разом, нам буде нагода,
І земля рідна, нехай освятиться,
Й почують люди слово-Перемога!
*
Шановні друзі, читачі!
Щиро вітаю з Вербною неділею!
Миру, добра, наснаги, здоров’я і щастя!
Хай вербичка б’є!
Захисникам й захисницям сили придає!
Подяка й уклін воїнам нашим,
Що ми теж можемо святкувати.
Все буде Україна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2024
Зелен колір,ледь меготить у садочку,
У безсонну нічку світле, ніжне листя,
Із бруньок маленьких виткало сорочку,
Вдягнув світлий ранок у срібні намиста.
То життєвих подих, насолод повітря,
Розстелити ніжно, приймать світ звабливий,
У обіймах сонця, не знать зимні вістря,
А пізнать цілунки, шле ж вітер щасливий.
Ледь-ледь тьмяні сутінки, відійшли жваво,
Веде промінь танго, вміло в піднебессі,
Вгамувавши подих, птах завів сопрано,
Прокидайся земле, сни відводь, на часі.
21.04.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2024
Ти не дивись у дзеркала,
Коли позаду сімдесят,
То все зібрали жернова,
Мов той пониклий, весни сад.
Пелюсток сховка, при землі,
Не відродитися зерні,
Зіпріли часом, у пітьмі,
Кісточка снить, тож не одні,
Життя неначе карусель,
Гойда вітрець, мов на воді,
Кудись несеться корабель,
Досягти нових, світлий мрій.
Який же час, надасть життя,
Ще кілька кроків, обережних,
Та чи побачиш, майбуття,
Чи доля дасть, дні бентежні?
Тож до дзеркал, надій нема,
Хай що було, десь відгуло,
Най закінчиться, лиш війна,
Щоб навкруги все розцвіло.
21.04 2024р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011537
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2024
Весна буяє у бажанні,
Подарувати цвіт бузковий,
Хоч вже й скидають квіти ранні,
Цьому сприя, вітрець раптовий.
Напевно ревність, сподівання,
Щоб не любилася щоночі,
Із паном- крокусом зарання,
Та й не світились щастям очі,
Вона ж чуть світ, слала цілунки,
І сповивала теплом ніжно,
Ховала в росах солод, трунки,
Душа тулилася приліжно.
Весна буяє у жаданні,
Повздовж доріг встеля барвінок,
Нехай закохані, в цвіт вбранні,
Не утрачають мрій чаїнок.
Весняний цвіт- пори дарунок,
Сердець єднання, щоб навіки,
То для життя, земний ґатунок,
Для почуттів тепленькі втіхи.
Вершин досягши, своїх прагнень,
Принеси мир до України,
Щоби суцвіття у буянні,
Почуло радісну новину,
Кінець війні, співай пташино!
16.04.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2024
Весняний вітер, гомінкий,
Зібравши подихи весни,
Розвіє запах мов п’янкий,
Лишень не чути б, звук війни.
Злегка всім настрій підійма,
Під спів пташиний, у гаю,
Бузок з бруньками вигляда,
Вже наготу, розкрив свою.
Сприйнявши зранку, смак роси
Як солод кращих почуттів
Зелений колір миготить
Несе собою диво - мить.
08.04.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2024
Світаночки, ранки,
Посріблені ґанки,
Веселки у росах
По травці у косах.
Край неба заграва,
Земля-вишиванка,
Нарцис і фіалка,
Всміхнулись до сонця.
Роса, як віконце.
Там бачить свій образ,
Ласкавить проміння,
Буяє цвітіння.
Дай Боже, лиш миру,
Усім розуміння,
Цінить, шанувати,
Дарунки, щедроти,
Щоб душі світились,
Від радості й щастя!
07.04.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010445
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2024
А що життя, як річечка між берегами,
Є сподівання, пливти плавно течією,
Її потік, часом зруйнований вітрами,
У порівнянні, все ж із думкою твоєю,
Нехай попереду, без надгострих порогів,
Всі негаразди, стріти спокійно, душевно.
Під чистим небом, осяяним промінням,
Завжди надія, безперечно, як опора,
Але ж всякчас, для всього потрібне уміння,
Якби не тиснуло, сумління - думка хвора,
Щоби не втратити впевненості, стремління,
І досягти, омріяного володіння.
По водах блиск, неначе сховані коралі,
Яскраві тонуть, то знов плинуть на поверхню,
Життя безцінне, думки мліють у кришталі,
Тому для нього, підсвідома значна впертість.
Нині важливо, не звертати із дороги,
Та не коралі, на дні бачить, а тривоги.
01.04.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2024
Думок багато, хто знає які - таїна,
Здаля неначе, лине пісня солов’їна,
Куди ж бо кличе, чи до весняного гаю?
Можливо мій, прийшов час плинути до раю.
Але, хто знає, який той шлях, Божа воля,
Напевно вирішить подарована доля,
Думки тривожні, спірні, який зробити крок?
Невже цей час, останній, злетіти до зірок?
Чи йти, чи плинуть, поступово, без нарікань,
Мабуть скоріше, щоб без болей і спотикань,
Про гріх згадати й не один, просить прощення,
Бо ж усе вирішиться, у якесь знамення.
За життя згадка, як веселка й дні весняні,
Та то ж для долі, як настануть дні жадані,
Їй віддам душу. Спроможна?! Керуй далі!
Хай не гризуть, мене сумління і печалі.
Ой так багато, чомусь зібралося думок,
Мабуть вітрець, розвіє, як духмяний пилок,
Нехай же доля і весна вирішить сама,
Та все ж хотілось, щоб мене, обійшла пітьма…
Принаймні я, все ж на це, маю сподівання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024
Важкі дні, уже минули,
Скакав тиск, як сп’янілий чорт,
Тож затемнення відбули,
Хвилювань, позбулися вдвох.
Кіт- пройдоха, десь гуляло,
Аж три ніченьки та й підряд,
Але ж знав, де дають сало,
І м’ясце - певно кращий смак.
Та сумної, нині ночі,
Дід лишив, його у хаті,
І куди, дивились очі,
Чи думки, заснули в пастці.
Чи забув, бабця спить чутно,
Двері навстіж, коту воля,
Розбудив, її так хутко,
Жерти хтів, такенька доля.
З трьох годин, так і не спала,
Який сон? Справжня дурепа,
Чом кота, геть не прогнала,
От й настигла, враз халепа.
Раннє сонце, розбудило,
Кожен снідав, сам по собІ,
Сумний дід, як той Гаврило,
При думках, немов у луні.
Каже бабця,- Нехай посплю,
Бо ж, на жаль, безсила стала,
Важкі очі, трішки зімкну,
Це ж пів ночі, я не спала.
Та та мрія, як лелека,
Воля є, у піднебесся,
Полетіла, так далеко,
Не змогла, там поселиться.
Задрімала, хвилин двадцять,
Чує звуки, молоточком,
Невезуха, взяла трясця,
Хай пройшла б, краще садочком,
Щоби силоньку, замати,
Негаразди... вгамувати.
Розібратися охота,
Вмить підня́лася із ліжка,
Рушить сон, стара морока,
Від образ, у горлі кістка.
Та то дід, не гаяв часу,
Зо три дні, двері скрипіли,
На лиці бачу гримасу,
-Їх шкода́́, бач, поржавіли.
Я тепер, спитати хочу,
Чи навчився він любити?
Собі голову морочу,
А чи здатен оцінити?
Хоч стара́, весь час кручуся,
Як у колесі, та білка,
Чи з ним знову, я сварюся,
Знай, не наймичка, а жінка.
Жаль, не вміє цінувати,
Як москаль, свою дружину,
Не дає, часто поспати,
Потрясе, в ліжку пружину,
Ніби хоче, щось сказати.
Гарний день, зирить у вікно,
В хаті спокій, тихо- тихо,
От життя, немов би кіно,
Скажу вам, все це не лихо.
Може в діда, критичні дні,
Від тих бурь, що пруть магнітні,
Комусь смішно… думаю ні,
Загублю думки гранітні…
Хай минає, сей буревій.
27.03.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2024
Каже Ганька, до Миколи,
-Петько кульками, кидався,
Визивають, нас до школи.
-А мені, бач, не зізнався!
-Це зустріла, я пантеру,
Що веде, в нього англійську,
І псує, всю атмосферу,
Бо ж табак, смалить російський.
Я тій шльондрі, не повірю,
Нехай наших, вони знають,
Хай піду́, влаштую бурю,
Най себе, трішки згадають!
-Свого носа, пхати не смій!
Керівник, там править балом,
Кажуть люди, він- буревій,
Тож колись, був генералом.
-Тю це що, отой очкарик,
Я була, з ним на Мальдівах,
Мені в руку, дав ліхтарик,
Коли рився, у архівах.
Все шукав, карти, алмази,
Часто пив, у ресторані,
Ти залиш, свої накази,
Я та штучка, в тому стані,
Що сама з ним розберуся.
І про себе тихо – тихо,
-Нагадаю (вечеринку),
Й ледь всміхнувшись, -Це не лихо,
Пригадала, як ширінку,
Я вночі, вином залляла,
І пізніш, просто злиняла….
Вже до мужа, та й зухвало,
-Усе добре, не журися,
Запакуй, горілку, сало,
На мені ж, ти одружився,
Опісля́, Мальдів відразу,
Не гризи, себе зада́рма,
Доведу, його до сказу.
Не горюй, дожене карма,
По боргам, пора платити!
25.03.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024
Весна мандрує по землиці,
А іншим разом, мов на крилах,
Злетить, а поряд вже синиці,
Почує спів і щебет, милих.
Та враз, підсніжник білолиций,
Від радості закопошився,
Під сонцем мріяв яснолиций,
Із вітром нині подружився.
І мати - й- мачуха пелюстки́,
Ледь-ледь прикрашені росою,
Угору підтягує й листки,
Вітатись, хочуть із весною.
Проміння злата по стежинці,
Вздовж неї, фіалки синенькі,
Немов втішаються рядниньці,
Із срібла, що вкрила легенько.
Та знов вітрець, немов сопілка,
Звучав пісенно, веселився,
Медовий трунок ловить бджілка,
Красою світу захопився.
О перші квіти, тішать душу,
Весна – красна, пора цвітінь,
Все бачить - щастя, сльозу струшу,
Це ж наче ліки від потрясінь.
Серця зболілі за тривоги,
Війна несе журбу, страждання,
А ми всякчас ждем від природи,
Дарунки, спокій, сподівання…
22.03.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024
Далекий схід, а може близький,
Чи хтось різницю відчуває?
Скажіть, чому, там мир нестійкий,
Народ по - іншому сприймає?
Чи так навчили, чи в сприйнятті,
Себе в навколишньому світі?
Немає певно у майбутті,
Тієї віри, що в суцвітті....
Бо в них душа, як квіточка та,
На жаль, не здатна, захиститись,
В борні щдень і до забуття,
З вірусом тим, бо ж хоче жити.
Чи ти, не помічаєш краси?
Землі, природи, злет пташини,
І звук коси й холоду роси,
Щоб жити, не маєш причини?
А вижити, поміж тарганів,
Потрібно мати силу волі,
Від зміни мислення, очманів?
Чи краще, хист при війні й досі?
Далекий схід, чи рідний й близький?
Мабуть по- своєму сприймаєш,
Старий та певно і молодий,
Гадаю, серцем відчуваєш,
Той біль. Й хвилини благодаті,
Що мав та поступово втратив,
Лише хизуються багаті,
Яким боявсь протистояти.
Хай сонце сходить, під мирним небом,
Почуймо пісню солов’їну,
Осяйні, чаруючі кредом,
Єднаймо країну в родину!
У серці, козацький дух живе,
Повір у себе, в Україну,
Згадай пращурів, усе святе,
Гуртуймося в сім'ю- святиню,
Щасливу, багату, єдину!
18.03.2024р
(тут вірус - як зомбування)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2024
( На фото ми в молоді роки.)
(Присвята чоловіку.)
Я пригорнуся ранньою росою,
Глянеш у очі, щаслива з тобою,
Розчеши коси, ніжно приголубиш,
Коханий знаю, боляче не зробиш.
Давай згадаєм, як гуляли в полі,
Чарівність квітів, дякували долі,
Де подих жита і соловейка спів,
Ромашки, сонечко, запах пелюстків.
Той аромат, п`янив, подяка літу,
Клятва в коханні й серед буйно цвіту,
Віднайшли щастя. Пліч -о - пліч роками,
Хоч і буває, не спиться ночами.
Ласкавий погляд, ліки вчасно дані,
До біди й смутку в протистоянні,
Підстерігав, нас відчай, пригадай,
Із медом, м`ятою смакували чай.
Не згасло щире, до життя бажання,
Тут дім, повага, розуміння, щастя,
І я частіше оглянуся назад,
Стараюсь спомини, всі укласти вряд.
Може раніш, чогось не цінувала,
Та гріє душу, спогад що згадала,
Скільки всього, нам прийшлось пережити,
Як відпустить? Умію дорожити.
Заздрили хлопці, знаю й молодиці,
Без тебе ж я, як квітка без водиці,
І хоч давно, уже осіння чічка,
Але довіку, лиш твоя лебідка.
Знов пригорнуся, ранньою росою,
Сяючі очі, щаслива з тобою,
Розчеши коси, ніжно приголубиш
Коханий вірю, ти ж, лиш мене любиш.
Мені так затишно, під твоїм крилом,
Тут у обіймах насолоджусь теплом,
Тож потанцюєм, танець танго удвох,
Тішимось долі, що подарив нам Бог!
11.03.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2024
На мене кажуть я миленький,
Та й добре знають, що хитренький,
Ще й довговухим називають,
Про мене пісеньку співають.
ПР
Ля-ля- ля, ля- ля -ля, ля-ля-ля,
Втішає літо золотеньке,
Ля-ля- ля, ля- ля -ля, ля-ля-ля,
Я зайченятко, ще маленьке,
В травичці з літом веселенько.
Сіренький зайчик, я рухливий,
Вже на галявині щасливий,
Від себе літу шлю привіт,
Який яскравий, чудовий світ.
ПР
Ля-ля- ля, ля- ля -ля, ля-ля-ля,
Втішає літо золотеньке,
Ля-ля- ля, ля- ля -ля, ля-ля-ля,
Я зайченятко, ще маленьке,
В травичці з літом веселенько.
Ще й привітаю сонце, днину,
Радію квітам, відпочинку,
Під вечір знову йду гуляти,
Про літо пісеньку співати.
ПР
Ля-ля- ля, ля- ля -ля, ля-ля-ля,
Втішає літо золотеньке,
Ля-ля- ля, ля- ля -ля, ля-ля-ля,
Я зайченятко, ще маленьке,
В травичці з літом веселенько.
22.02.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2024
Калюжі крові по бункерах при землі,
Авдіївка… єднання душ до журавлів,
Синів забира й доньок, кривава війна,
Чому, вознеслися зарано в небеса?
Вони ж, замали щоденні світлі мрії,
Щасливо жити в квітучій Україні,
Де спокій і линуть пісні солов’їні,
На жаль, як вугілля, зчорніли надії.
Та серце, скам’яніло, неньки навіки́,
Думки розвіялися, за які гріхи?
І знов, по землі густі краплини крові,
Замало, ви дітки пізнали любові...
Пробачте, що не змогла вас захистити!
22.02.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2024
ІЗ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!
Шановна пані, красуня блакитноока,
Ми Вам бажаєм щастя, міцного здоров’я!
Хай Бог відводить негаразди і печалі,
Щоб синь небесна, яснить сонцем, без вуалі!
Ваша світлина, щоб примітна серед квітів,
Мала кохання, міцніше на всьому світі!
Сонце дарує, хай добро по всій окрузі,
Достатку Вам, злагоди й найщиріших друзів!
Сімейне щастя, нехай не йде стороною!
Душа на злеті у міцній дружбі з весною!
Пишіть, творіть і мрійте про світле майбуття,
Дай Боже Вам й надалі черпать солод щастя!
20.02.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2024
Місячне сяйво прокладає стежку,
Під перламутром оживає земля,
Останній сніг, сльозою вмив мережку,
Зранку тримала у обіймах стерня.
І заграє з вітром безсонна нічка,
Немов з весною, стрімкий обвінчався,
Дотик відчула, ця манлива річка,
Укотре їй співати намагався.
І водний плескіт, гребінь хвиль яскравих,
Встеляли поспіх, радуги веселки,
Світила блиск, вів до ігор забавних,
Хотів позбавить, марення русалки.
А по дзеркальній плесі плаває лід,
Не час, приймати всі чари від весни,
Хоча й лишались, там дріб’язки, як слід,
Але ж ще днище, в дрімоті, бачить сни..
Враз вітру шепіт - Ну гаразд, ти поспи.
05.02.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2024
Рання весна теплим подихом розрізає простір, по обіч дороги деінде лежить рудий, трухлявий сніг. Привітне яскраве сонце поступово здіймається вище. Ніби у змові з веселим вітром, від зимового сну, намагається пробудити землю.
По вапняковій дорозі, мчить малий міжміський автобус (ПАЗ). Як завжди, це в базарні дні, з містечка до села салон автобуса вщент забитий. Хтось повертається з пустими сумками, відрами, а хтось, все ж придбавши деякі продукти, чи речі, везе додому. В салоні автобуса гул подібний рою бджіл, то гучніше, то вже ніби здалеку, тихіше.
На задньому сидінні автобуса,з вікна позирає задоволений дід Дмитро. Як зі сторони дивитись, не примітний дідок, невеликий на зріст, худенький. В селі дехто його називає »стручком». Таку кличку від людей має, бо знають, що дуже любить їсти горохову кашу, пиріжки з горохом та й сам молоденький горох. Не лисий, хоч ріденька сивина та йому пасує до лиця, хоч і вуса сиві та зате козацькі, пишні. За звичкою, їх часто підкручує, особливо коли з ким-небудь спілкується. Вже минуло майже двадцять років, як дружини не стало, так і живе один. Та йому не сумно, поруч мешкає однокласник Михайло. Породичалися, то ж випала нагода стати його синові( Миколі ) хрещеним батьком. Все життя дід до нього відноситься, як до рідного сина. Тепер має повагу і, як кажуть, віддачу, якщо є потреба в допомозі, Микола тут, як тут.
Під ногами в діда, доволі немаленький мішок, в ньому лежить незадоволена свинка, яка час від часу хрюкає. Він же радо витирав від поту чоло, тихо бурчить,
- Нарешті втихомирилася, ну слава Богу. Звикнеш до мене, звикнеш.
Дивлячись у вікно, поринув у думки - Звичайно, якби меншу купив, то було би ліпше. А тут та за такі ж самі гроші й така гарненька, потримаю кілька місяців, можна й на сальце пустити. А то вже навіть немає чим сто грам заїсти, дожився, так сказати, сором та й годі. Вдома стара бараболька є, крупа, висівки, я добре підгодую. О, іще в сусіда молочка розживусь, ото буде смачне сальце, не відтягнути й за вуха.
Хоч дорога недалека та свинка знову копошиться, мішок почав рухатися вперед, з нього лунає хрюкання. Хтось з пасажирів вигукнув,
- Та відчиніть хто-небудь вікно, дихати немає чим і ще ця свиня, вона, ще довго тут буде хрюкати, смердіти?!
Звичайно дід мовчав, він розумів, якби маленьку віз, то куди б не йшло, а таку треба було би на машині привезти.
- Ви вже мене вибачайте, я через одну зупинку виходжу,- двома руками тримав мішок, тихо продовжує до свині,
- Хрюшенька, моя маленька дівчинко, заспокойся. Ти моя хороша, скоро будемо вдома, нагодую, напою, почухаю спинку.
У салоні хтось з жінок засміявся й сказав,
- Ото любов, позаздрити можна, я таких слів навіть від чоловіка ніколи не чула.
Жінка, що сиділа попереду діда, підтримує розмову,
- Напевно він одинак, тому й говорить так.
Дід не дуже прислухається, погано чує, тому розмовам й не придає значення. Через кілька хвилин готувався до виходу.
Нарешті зупинка, дід відволік мішок до землі, автобус набрав швидкість, зник з виду.
Кажуть своя ноша не важка, але важкувата - подумки клопочеться. Присівши біля мішка, розв’язав його, на свині поправляє упряжку,
- Ну от, тепер тебе можна сміливо випустити, підемо додому. Але знай, я тебе назвав Хрюшою, хочу щоби ти мене слухалась. Ми маємо знайти згоду, щоби не бісилася, як на автовокзалі, мене геть зганьбила.
Свиня рухається вперед, іноді діду нагадує швидкість танка. А то так рвоне, як той пес, що на ланцюговому прив’язі, дід ледве встиг за нею. Воно ж , якби йти по сухому, то нічого, а це ж така пора, під ногами мокро. Свиня, як сильніше потягне так дід і ледь не втрачає рівновагу. Трохи послизнеться по старому споришеві, який, хоч і рудий та все ж спромігся пережити зиму. До обійстя залишилося метрів двадцять, свиня вздріла невелику калюжу, різко потягнулася до неї. Дід впав, вона тягне його до самої калабані, задоволена хлюп у неї. Все обличчя діда покрите холодною водою, на пишних вусах і вухах краплями багно звисає,
- Хрюшо-Хрюшенько, змилуйся, ми ж уже майже вдома, що ж ти коїш. У мене на обійсті велике корито, захочеш щодня будеш купатися.
Хоч рука діда, якою тримав упряжку, захолола, але він її не відпускає.
Свиня ніби почула благання діда, вже лягла на бік, раз-у-раз позирає, то на діда, то в сторону. Мабуть хвилин двадцять дід умовляв її піднятися,тягнув за упряжку та свиня тільки більше в протистоянні, лапами уперлась у багно, незадоволено хрюкає.
- Ти ж моя Хрюша, ти ж моя свинка, мені ж, як дитина. В мене більше нікого немає, от побачиш. Правда є песик Дружок та й той розміром менший за тебе і кицька Мура та вони ж тебе не образять, підіймайся, пішли додому.
Нарешті свиня, змилувалася над дідом, кілька раз махнула головою, мордою торкнулася води, вийшла з калабані. І вони, як ніби й нічого не сталося йшли додому. Дід тримав її за упряжку, вихваляв її до самої хвіртки, вона на нього косо, недовірливо позирає, але не виривається. Відчинивши хвіртку, Дмитро голосно,
- Дружок не гавкай, познайомся, це тепер наша Хрюша.
І зачинивши хвіртку, з неї знімає упряжку,
- Ну от, паркан височенький, звідси ти нікуди не дінешся, то ж можеш погуляти, розім’ятися.
Обома руками їй чухає спину й на ходу до хати,
- Зараз вмиюся та принесу тобі їсти, треба трохи почекати.
Дід умився та й не встиг у руки відро взяти, як чує крик півня, курей.
- Ой, лихо, чи в загорожу залізла та як? Треба курей спасати, от халепа, ще яйця поїсть, а я ж їх і вчора з гнізд не забрав.
В діда мов пропелер за плечима, вибіг, від побаченого, ледь очі на лоб не вилазять. Свиня бігає по огорожі, на спині ледь тримається півень. А півень то з породи велетнів, не так легко їй було його з себе скинути. Вид у півня войовничий, він то пригинався, о розправляє крила, в черговий раз намагається свиню клюнути в голову. На обійсті здійнявся іще гучніший ґвалт, кури кричали, як сказилися, тут і Дружок на ланцюгові почав сіпатися, пискляво гавкає.
- Що за крик?- крикнув Микола, зачиняючи за собою хвіртку. Підійшов ближче,
- Привіт діду! Крик на все село, що сталося?
- Тож свинку купив, а вона бачиш, що витворяє!
Свиню з курника виганяли всі троє; дід, півень і Микола. Микола казав куди гнати, дід махав руками, виганяв із загорожі. А півень, хоч уже й злетів із свині, розправивши крила, намагався вкотре догнати, клюнути її в особливо м’яке місце, це все таки йому кілька раз вдалося зробити. Із загорожі курей свиню вдалося вигнати, тепер завдання було важчим, у сарай так просто вона не хотіла зайти. Дід під рило тицяє шматок хліба, вона ж, як шило, то враз між ногами проскакує, то оминає. Біжить ніби мала ціль добігти до фінішу, але його не бачить. Вже Микола знервувався, кричить до діда,
- Що ти стоїш, як той дід на воротах у чоботях. Ану дай мені якусь товстеньку патичку, може, як побачить її в руках, то злякається, зайде в сарай. Усі ж кажуть, що свині розумні.
- Ні-ні! Чекай, хлопче ні! Де ти бачив, щоб я коли тварину вдарив. Вона пам’ятатиме, мене не полюбить і з якими очима я на неї буду дивитися. Давай краще трохи посидимо, заспокоїмося, відхекаємося.
Вони присіли на лавку. Микола все ж поклав біля себе довгеньку тоненьку патичку. Свиня напевно помітила, розгадала намір чоловіка. Не дуже близько, але все ж підійшла до діда, хрюкнула кілька раз. Він до неї,
- І тобі не соромно таке витворяти, пожаліла б мене старого. Я ж до тебе всією душею, он кашку з молочком приготував, а ти?!
Вона ніби засоромилася, може й справді розуміла його слова, догори підняла голову, хрюкає, в сарай заходить. Дід поспішив за нею.
Коли Микола слухав дідові слова, посміхався. Думки підпливли, як хмарини в чистому небі - Шото старість, добрячий дід, не свариться.
Дмитро вийшов із сараю,
- Щоб я без тебе й робив. І, як вона штахету зірвала, не уявляю. Нічого, нехай в сараї полежить, звикне. У мене влітку ювілей, вісімдесят років стукне, тому й купив, без свіжини не обійтися. Підгодовую її та й матимемо сальце, м’ясце, холодець, ковбаску.
- Добре діду, я пішов. Хай зо три дні закрита побуде, а то знову сказиться. А скільки їй місяців від роду?
- Та казав чи шість, чи сім, я уже й не пам’ятаю.
- Як порівняти з нашими свинями, то на вид малувата. Може вона, з яких інших порід?
- Та я те, про це навіть і не подумав. Слухай, Миколко, ти ж мені, як тільки сонечко висушить землю, трактором розпушиш.
- Що знову будеш горох сіяти?
- Аякже! Люблю кашу горохову,- його обличчя розпливлося в усмішці, підморгнув, продовжив,
- На ніч каші з’їм, буде тепліше спати.
- Ну ти діду, без жартів не можеш.
- Та які тут жарти, це природно, в ліжку всі тепла хочуть.
Минуло три дні, свиня й справді трохи заспокоїлася. Дід зранку відчиняв сарай, свиня сама, при бажанні, виходила з-за своєї огорожі, йшла на двір. А шукаючи від сонця прохолоду, заходила в сарай, падала на солому, яку підстеляв їй дід, задоволено хрюкала. Дід біля неї, як біля дитини,
- Ну, думаю тепер концерту такого, як був не буде. Добре, не хрокай, не виправдовуйся, я все розумію, чуже обійстя, але треба звикати.
У свині і справді комфортне життя, обійстя не маленьке, є де погуляти, їсти вдосталь, ще й з молочком, смачніше. І велике корито з водою є, купайся скільки захочеш. Біля нього ж можна своє бажання задовольнити, поритися в землі, чи лежати та подрімати в цьому ж багні. Але інколи вона ніби зривалася, кругами бігає по обійсті, а потім занурюється в купу соломи, що під самим парканом, намагається її розкидати в різні боки. Тоді починає гавкати Дружок, як з хати виходить дід, вона відразу в сарай ховається.
Одного дня, дід трохи прихворів, напившись чаю з малиною, не зачинивши сараю, міцно заснув. Проснувшись серед ночі, закутався пледом, зачинив двері курника та сараю, спокійно проспав до самого ранку.
На ранок, відчинив двері курника, серед двору кинув курям зерна й мимохідь, відчинив двері сараю. Через кілька хвилин приніс відро з запареними висівками, добре перемішуючи добавляє молоко. Раптом, позаду себе чує хрюкання.
- Тю, а ти, як вийшла Хрюшенька? Чи ти уже й клямку гідна відкривати. - Добре, що я вдома, бачу від тебе всього можна чекати.
Від тої пори свиню ніби підмінили. Вона була спокійна, куди дід туди й вона. Правда любить лежати в кориті з водою, особливо тоді коли дід, сидячи в кріслі дрімає на сонці.
Минуло більш, як три місяці. Дивлячись на свиню, Дмитро тішиться,
- Ой і гарненька ж ти у мене, бачу добре поправилася, вже й скоро моє свято.
Не раз витирає сльози,
- Звик до тебе, прикро та що поробиш, така твоя доля. Десь за тиждень настане твій судний день.
Свиня ніби передчуває той день, почала зовсім погано їсти. Навіть перестала виходити з сараю. Дід принесе їй їсти, вона лизне пару раз і вже відвертається до стіни, тихо-тихо хрюкає й замовкає. Дід розчарований, що ж це робити? Ще цілий тиждень можна було підгодувати, а вона перестала їсти, ще схудне. Треба з Миколою поговорити, що він скаже. Вони молоді, зараз за нас розумніші. А може їй якісь ліки треба? Та хіба то вже буде нормальне сало, якщо з ліками.
Він у цей вечір, Миколу вдома не застав, той був на чергуванні (він працює у містечку охоронцем).
Наступного дня Микола з'явився, аж під вечір, зайшов до діда,
- Я завтра зранку зайду подивлюся, що там з вашою Хрюшою. Ви ж казали вона стала спокійна.
- Оце ж мене більше всього й лякає, що занадто спокійна. Може ми її завтра того…
Побачимо діду, до ювілею скільки днів залишилося.
- Та вже чотири, чи може п'ять, треба подивитися.
- То вже треба того. М’ясо ж треба замаринувати, сало якесь у банки закриєш, а якесь закоптиш. Якраз все встигнеш до свого ювілею.
Із самого ранку літнє сонце добре припікає. Дмитро відчинив двері курятника, розсипає зерно,
- Тю-тю-тю-тю.
Дружок виліз з будки, махає хвостом, позирає на хвіртку, її Микола відчиняє,
- Доброго ранку!
- О, ти сьогодні рано. А я, ще й не встиг свині свіженького їдла
наколотити. Ти йди, подивися до неї, а я зараз прийду.
Микола зайшов у сарай, зазирнув у загорожу, побачивши свиню, заходиться сміхом. Біля неї копошиться з десяток маленьких поросят.
У дверях, з відром у руці з’явився дід . Микола забирає відро й крізь сміх,
- Оце так подарунок на твій ювілей! Тобі мабуть і не снилося. Не лякайся, все нормально, я допоможу.
В діда округлилися очі,
- То пускай, хай пройду, побачу що там, що ти якимись загадками кажеш, що допоможеш?
В діда справжній шок, на якийсь час онімів, не міг і слова сказати. Микола вивів його з сараю, посадив на лавку. Той двома руками схопився за голову, ледь тремтячим голосом,
- І що я з ними буду робити? І, як я на ювілей без свіжини?
Вже серйозно Микола,
- Це діло поправне, дам тобі грошей, поїдеш в містечко на базар, що треба купиш, матимеш гроші віддаси. Поросята підростуть, свиноматку я в тебе відкуплю, не панікуй, все буде добре. Ти мені одне скажи, як ти міг допустити, щоб вона з кнуром відгуляла. Вона ж у тебе вже майже чотири місяці, це вже тільки тут сталося.
- Та, я знаєш, я з жінками вже років двадцять справи не маю, тому про це й не подумав. А вона бач, яка спритна виявилася до цього діла.
Невловима посмішка прослизнула на устах Миколи,
- Нічого діду, не журися, як кажуть, що відбувається, то все на краще. Твоя Свиня молодець, а й справді до ювілею гарний подарунок тобі зробила. Я завтра збирався на базар, поїдеш зі мною, скупишся.
- А, що на ходу твоя Нива?
- Дістав запчастини, три дні з нею возився. Тепер на ходу, тішся діду, тобі і тут повезло! Тож погуляємо, як годиться!
30.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2024
Звук скрипки лине,танцюй зі мною,
Руки розправим,як крила птахи,
Летим до неба, назустріч сонцю,
У вальсі ніжно, в промінні краси.
Златом осипані, вдалі рухи
Ясна блакить, у дарунок вуаль,
Люби тихенько шепочуть губи,
Нехай покине сумління й печаль.
У очах блиски, сяють іскристо,
Доля, надії, як чисті води,
Уста до уст, стрілись не навмисно,
Я захмелів від твоєї вроди.
До щастя зробим, всього один крок,
Мелодій звук, на душі так тепло,
Весняний світ, смак повітря ковток,
Як солод вуст, кохання джерело.
Музика скрипки, танцюй зі мною,
Дякуймо долі, в такт б’ються серця,
Мій ангел Божий, навік з тобою,
У вальсі вдвох, танець до забуття...
Адже сьогодні, наше весілля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2024
Гнали баба з дідом,
Зранку самогонку,
Він давився хлібом,
Їй кричав (вдогонку)
Скакаєш, як білка,
Літаєш мов бджілка,
Та ні, вже, як шкапа,
І досі ж не крапа!
То чим промочити?
Не хочеться й жити…
Вона ж гонориста,
Слова, як намисто,
Розси́палось в хаті,
Що склад, то вже мати.
Спітніла, присіла,
За мить вже й зраділа,
- Бач крапа, безвусий,
Хоч ти, мені й милий,
Пора, на спочинок,
Дай пару хвилинок,
Хай втіху відчую,
Сама посмакую.
І швидко до банки,
А зір куртизанки,
Не вмітила тряпку,
На (морді), вмить тертка,
Ото зашпортнулась,
Як лід послизнулась,
Напій на підлозі,
Як встать та й не в змозі.
Дід півником скаче,
Життя це собаче,
Вгодити не вмієш,
Про нічку, бач, мрієш,
Як ти та й до мене.
І я, так до тебе!
Підняв, все ж дружину,
Ловив без спочину,
З підлоги в долоньку,
Схилив голівоньку,
Хоча й помаленьку,
Та сьорбав сивеньку.
А баба ж мовчала,
Вона добре знала,
Хоч горло стискав сміх,
Сміятись певно гріх,
ЗмовчАти саме час,
Труїзм й погляд погас,
-Нам треба змиритись,
Навіщо сваритись!
Сказала так тихо,
- Але ж, це не лихо!
Хвалить звісно важко,
Ще раз зварю бражку,
Чуй дід, не журися,
Не злись, усміхнися,
Твій погляд не ласий,
Тож знову заквасим!
Надворі вже днина,
Дід спав мов дитина,
Вона ж не дрімала,
Фермент добавляла.
*
Не зрадить свою мету,
Усі ж, ліки на спирту,
Сто грам - не завада,
Любу́, знищить ваду!
10.02.2024р
В 13.40 вставлена
картинка з інтер.
-
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2024
Здалеку плине, тихий плескіт вод,
Нині під сяйвом ажурних зірок,
Шлях між хребтів, гірських без перешкод,
Стукіт сердець, молодих двох річок.
Штиль при долині, сонна течія,
Як є пороги, ледь гучніший звук,
Наче то щебет, наспів солов’я,
Збудження, радість, однозвучний стук.
Та без втручань, мало смілості,
Хто вмить з’єднає, в нестрімкий потік,
Чи злив чекати, по їх милості,
Береги змиють, згідно, як щорік.
Чи то путь долі, поєднатися,
Як душ бажання, жаль приречених,
У почуттях весни вмиватися,
Потік струмків…. знову закоханих.
05.02.2024р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2024
Постривай вітер, що так розгулявся,
Мов звук оркестру лунає навкруги,
Чи ти в коханні зимонці зізнався ,
Може спроможний позбавити нудьги?
Он бачиш, у дрімоті, помарніла,
Змива білизну дощик прохолодний,
Сумна,…. до ночі ж сукня почорніла,
До танцю запроси, ти ж благородний!
Порив душевний вгомони в обіймах,
Розвій печаль з нею у сніжнім вальсі,
Хоча й востаннє, хай розправить крила,
Краса і злато розсіється в часі.
Вітре стривай, не поспішай до весни,
Почуй, зіграй чуттєво на гітарі,
Те, що поблідла, її нема вини,
Нехай кришталь іскрить на тротуарі.
Тож зимно, стрімко і радісно війни́!
У посмішці, не пошкодуй сріблинок,
Ще ж кілька днів владарювання зими,
Підтримай, зроби цей гарний вчинок….
Сміливо, в швидкім танці закрути.
06.02.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2024
У містечку зняла, житло журналістка,
Всім панам у горлі, стала наче кістка,
У газетах статті та іще й в обласних,
То на вихор схоже, посеред днів ясних.
Все напише й про всіх, копає поглибше,
Не писала ніщо, було би найліпше,
Неподоба, то їй, сміття не вивозять,
Двірники не вчасно працювать виходять.
Вже стаття, з’явилась про стежки – доріжки,
Бо там справжні ковзанки, зламаєш ніжки,
Де Міськрада, навіть, на сонці лід блистить,
Як свята неділя, для них щаслива мить.
Не приймають скарг, охоронець на посту,
А йому до чого, веде мову просту,
-Компетенція моя, не щось прибрати,
Маю іншу справу, а мораль читати,
Тут не треба мені.Он кажуть на завтра,
Все сніжком присипе, до чого тут влада?
*
На вокзалі, у кав’ярні веселенько,
Зібрав мер, своїх панів й до них хитренько,
-Кого з вас й чому критика не дістала?
Журналісточка із ким з вас переспала?
Ті ж молились – Без дозволу хіба ж можна,
Й біда в тому, відстоять гордість спроможна,
Не бере конвертів, каже мала вдача,
Гордовита дуже, до критики здатна.
Вже пораду йому шепочуть на вухо,
Ви ж завжди в нас найперші, скинете брюхо,
Нараз усмішки у всіх,-То ж, як зарядка,
Та, як чесно, сказать, заради порядка.
-Ну, що ж дякую, щиро вам за довіру,
Мабуть й це прийдеться зробить, ради миру,
Але складчину ви збільшіть, на всі розтрати,
Щоб посад не довелось, нам з вами втратить.
*
Вдень дзвінок до мера,- Хапуги на ринку,
На шматкові сала обважили жінку,
Де вага контрольна, хто відповідає?
Мов на лобі очі, що сказать не знає.
Кинув трубку згарячу - Це уже капець,
Когось їй треба знайти, хай йде під вінець,
Запросив до себе, вів розмову чемно,
Посміхалась вона,- Слухай це даремно,
Мені ж треба, жити за щось, тому й пишу,
Як собак, своїх нацькуєш, знай не прощу.
Мер чоловік, статний, як той пес в упряжці,
Давно досвід замав, щось шукав у книжці,
О, нарешті, посміхнувся, подав конверт,
Ясні очі, блиск і радість, ним круть- верть,
-Та я тут, подумала, від людей далі,
Ми кімнату, вдвох знайдемо на вокзалі.
Десять штук щомісячно, я буду мати,
Лише так, мій договір, нам можна вкласти,
І кімната відпочинку – твоя платня,
Це ж на твій, увесь дохід, дрібничка, фігня.
Просто встала і пішла - Як згода, дзвони,
Мер втішавсь, нарешті, домовитись змогли,
Перед цим, вихід шукав, думав три ночі,
Ледь повіки закривав бачив ті очі.
Ой красиві, зваба, в них варто тонути,
І чому, щасливим, себе не відчути?
Як на шпальтах газет, лише його пика,
Підростуть всі статки, позбавиться лиха.
02.02.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2024
Вночі пісенно, заводить завірюха,
То монотонно, то зривається в часі,
Враз так раптово, різкий свист глушить вуха,
Не знаєш ти,чи на землі,чи на Марсі.
Певно з думками, нині хотів там бути,
Хоча б на мить, щоб відпочити від війни,
Страхи й жахіття на який час забути,
Врешті відчути, ніжні пахощі весни.
Кроки вперед, назад, рота відпочива,
Комусь же треба зберегти жаданий сон,
Тож хай уміло, з годинку, ще поспіва,
Ця заметіль чи весело, чи в унісон.
Нехай насняться їм рідні, що чекають,
Бузок, хатина у вишитих рушниках,
Щоби без свисту ракет, що долітають,
Сонцем осяяний, під мирним небом шлях.
Ну от стихає, гомінливий вітрисько,
Бійцю на зміну спішить інший вартовий,
Нема зневіри, перемога вже близько,
Адже у душах, дух козацький, бойовий,
Рашистів клятих вщент знищать на віки́!
30.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2024
Зимові дні… перший, лапатий сніг, що випав напередодні, від потепління, поступово зникає. Деінде по алеях, дорогах, в невеликих калюжах, плавають шматки чорно-рудого листя. Сьогоднішній день нагадує пізню осінь, все піднебесся в шовковій вуалі. Крізь неї, ледь-ледь пробивається образ сонця. А золоті промені тоненькі й короткі настільки, мов голочки, які довкола сонця створили сяючий круг.
Вадим, вийшовши з під’їзду свого будинку, зазирнув на небо, посміхається й про себе ,
- Така краса і так незвично тихо, благодать.
Звичним рухом руки, виправивши на шиї шарф, пригладив русявого чуба, поспішає до зупинки автобуса.
Він більше десяти місяців знаходився в гарячих точках війни, від рашистської навали захищав Україну. Скільки жахіття довелося побачити, витримати і пережити під містами Вугледар, Бахмут.
Нині ж, на п’ять днів має відпустку, а згодом на потяг по призначенню, в Миколаївський округ.
Провівши два дні вдома з батьками й меншою, на десять років сестрою, вирішив навідатись до бабусі. Її строгість і безмежна любов, виховала в ньому мужність, чесність, повагу. Із самого малку й до одинадцятого класу, він майже постійно був поруч з нею.
Бабуся для сім’ї, як швидка допомога, коли в сина й невістки завал на роботі, чи хтось захворіє. З часом, він не хотів йти додому, бо вже народилася сестра, яка не давала спокійно виспатися. А вже старшим, тод ля бабусі права рука. В квартирі прибрати, за продуктами в магазин сходити та оплатити комунальні платіжки. Після навчання в технікумі, служба в армії. Тепер, йому випала доля присвятити час, прийняти участь у війні за Незалежність країни, вигнати ворогів з рідної української землі.
Хоч по телефону і спілкувався з бабусею, але ж дуже хотів побачити її світлі, добрі очі, усмішку, ніжний погляд. І, як завжди почути від неї приємні слова підтримки,
- Молодець онуку, молодець. Хай Бог тобі допомагає.
Якби років п’ять назад, можливо вона б і сама до них приїхала. Але нині жаліється на болі в ногах, що ледь- ледь пересувається по квартирі. Тепер нею опікуються батьки й сестра та він сподівається, після повернення, ніколи її не покине. Колись йому так була потрібна її підтримка, тепер він серцем відчуває, що їй має стати опорою.
Раптовий телефонний дзвінок примусив зупинитися.
- Алло, бабусю, я вже йду на зупинку автобуса. Може тобі потрібно якісь ліки купити?
- Та ні, хлопчику, в мене все є.
- Ну добре! Через хвилин сорок, я буду.
Відразу зиркнув у телефон на повідомлення. В ньому й досі не видалене повідомлення від Юлі. Він його мабуть буде пам’ятати все життя. Вони дружили два роки і в планах мріяли про весілля. Але війна перекреслила всі мрії й сподівання. Коли вона повідомила, що їх сім’я виїжджає до Німеччини, то ніби під ногами провалилася земля. Скільки розмов, умовлянь, але все марно. Йому ніколи й на мить не приходила в голову думка, що у важкий час для країни, можна кудись поїхати. І чого, адже ми далеко від Сходу. Дякувати Богу, тут спокійно, лише інколи лунають сирени. Його доводи не зупинили її. Зрозумів, вона його не кохає. Буквально через два місяці отримав СМС;
« Вадиме, якщо кохаєш, приїдеш. Я влаштувалася на роботу, в Україну не повернуся.»
Тільки тепер, пройшовши шлях під пострілами, він зрозумів, для неї це була, як гра в шахи. Виграти, значить отримати гарного чоловіка та й іще з квартирою. Поневолі згадує, як вона цікавилася про стосунки з бабусею. І часто запитувала на кого вона перепише квартиру, на сестру чи на нього.
Те, що сталося, можливо й на краще, у бліндажі не раз роздумував. Згадує бабусині слова,
- Все, що трапляється, значить так треба, інколи нами керує доля. Напевно, коли б такі слова були сказані коли навчався в школі, в дев’ятому-десятому класі, тоді б сміявся. Але ж нині, вже можна сказати, трохи пройшов школу життя, повністю згоден з нею.
По дорозі до зупинки автобуса, в магазині придбав дещо з продуктів й невеликий торт. Без торта до бабусі він ніколи не йде знає, що більше любить «Празький». Через кілька місяців розлуки і приїхати без торта, ні, це не про нього.
Біля зупинки автобуса людно. Мигнула мить невдоволення, ой, чи впхаюся в цей, що приїде, а наступний, аж через двадцять хвилин.
Люди вереницею стояли один за одним. Тільки підійшов, за ним відразу стала дівчина, запитала,
- Ви останній?
У відповідь, на згоду кивнув головою. Та її дзвінкий, веселий голос, чомусь привернув увагу, повернувся до неї.
Що перше йому кинулося в очі, це по тендітних плечах розсипане світло-русяве волосся. Бежевий колір куртки і біленький каптур, дуже пасував до її зелено-блакитних очей. На якусь мить задивився, хотів пригадати, на яку принцесу вона схожа? В якому мультику, бачив подібне личко. Враз, його хтось несподіваного штовхнув, чоловічий голос попередив,
- Автобус їде, не лови ґави, бо із-за тебе не поїдемо.
Добре, що автобус приїхав напівпорожній, люди спокійно проходили по салону. Вже при відправленні автобуса, люди прибігали й наполягаючи пхались у салон, благали, щоб іще трохи посунутися.
Ото людей! Ніби кильки в банці, як колись, ще в дитинстві. Чомусь це спало на думку. Тепер килька в банках плаває, ніби у водоймищі. Від думок, аж посміхнувся.
Проходячи по салону, вперед себе пропустив дівчину. Перед нею, де й взялася, доволі повна жінка, років п’ятдесяти. На грудях тримає пакет, грубим голосом попередила,
- Пробачте, в мене тут яйця, прошу не штовхайся.
Воно би все й нічого, але дівчина невеликого зросту, при найменшому зайвому рухові, пакет ледь не падав їй на обличчя. Вона була змушена розвернутися, тепер, ці чаруючі очі інколи дивилися на нього. Дівчина притисла до себе напівпустий пакет, з сірими папками. Її так затиснули, що вона не в змозі була дотягнутися до будь чого, щоб триматися. Звичайно така поїздка не викликала задоволення, але треба змиритися, вже іншого виходу не було. Перед поїздкою роздумував, можна й на таксі добратися, але ж так хотілося трохи пройтися, проїхати старим, знайомим маршрутом.
Вадим, у руці тримає пакет з гостинцями і цією ж рукою тримається за верхній поручень автобуса. При зупинці і відправленні автобуса, він другою рукою намагався загородити дівчину від поштовхів.
Через пару зупинок, щоки дівчини почервоніли. О, яка ж гарна, помітив, цікаво, на якій зупинці вона зійде? Думка, як оса, хоч невдовзі й відчалюю на службу, але якщо познайомлюся, це ж не вважатиметься гріхом. Скільки їй років? Напевно двадцять, а може заміжня? Та ні обручки немає. А хай там, чому й не ризикнути?
Тільки на передостанній зупинці, з автобуса вийшло багато пасажирів. Він помітив, що вона пройшла вперед до виходу, але не вийшла.
І чого це я на неї вирячився, подумав.Саме в той момент коли помітив, вона поглядом буквально просвердлювала його. Їх погляди зустрілися, на її обличчі з’явилася мила усмішка.
Чи це мені ввижається, подумав і несподівано кліпнув очима. Чи це насправді відбувається? Та дівчина вже опустила голову, повернулася в сторону водія. Цікаві обставини, помітив про себе.Чи й справді познайомитися? Але ж в мене всього три дні й шукай вітра в полі. А можливо все ж варто?
Нарешті остання зупинка. Дівчина поспіхом, жваво стукаючи підборами чобітків по східцях, першою покинула автобус. Він не намагався її переслідувати, але ним керувала цікавість, в якому ж напрямку вона піде?
Зійшовши з автобуса, дивився по всій окрузі, тепер зрозуміло, чому так багато людей, нарешті побудували два дев’ятиповерхові будинки. На деяких балконах висять речі, білизна. Комусь таки пощастило, поспішив до п’ятиповерхівки.
Чекай, а де ж поділась дівчина? Ото роззявляка, загубив?
В метрах тридцяти від себе, попереду, побачив її. На душі відразу потепліло. Ти ба, часом не в той будинок йде, що і я. Цікаво, до кого це сонечко приїхало? Я ж тут наче всіх знаю.
Раптовий дзвінок, змусив відволіктися від думок.
На зв’язку бабуся,
- То ти вже скоро, чому забарився, нічого не купуй, в мене все є.
- Я майже під будинком, за п’ять хвилин буду в тебе.
Почувши, що онук підходить до будинку, Софія Іванівна, на плечі накинула пухову хустку, вийшла на балкон. Здаля, по алеї побачила Олю, сусідську дівчину, за нею, швидко йшов онук. Їй здалося, що він її догнав.
- І коли це він з нею познайомився,- сказала голосно і відхилилась назад, ніби заховалася. Все ж спостерігала, що буде далі. Та все виявилося марно, онук її не догнав. Старенька трохи розчарувалася та згодом, подумки себе заспокоїла, то я вже собі придумала.
Повернулася в кімнату, намірилася до вхідних дверей. Все ще в пуховій хустці, під дверима двигнула плечима, посміхнулася, хай я послухаю, чи будуть спілкуватися чи ні. Мабуть треба трохи почекати. За мить блиск у очах, про себе тихо,
- Ой бабо, не пхай носа до чужого проса, але ж так цікаво, що там коїться.
Тим часом, Вадим прискорив ходу. Оце так-так, подивіться, йому хотілося сказати вголос, вона навіть у це й же під’їзд зайшла. Широкими кроками, поспішив за нею, хоче побачити в якій же квартирі вона мешкає.
Дівчина почула кроки, зупинилася на площадці між другим і третім поверхом. Він саме розвернувся йти слідом за нею. Та її сполоханий, зацікавлений погляд, змусив його зупинитися,
- Та ти не бійся, я на четвертий поверх йду.
- На четвертий? - здивовано запитала вона, відійшла в сторону й продовжила, - То проходьте.
Вона стояла навпроти вікна, на фоні світла її волосся, злегка відбивається золотим відтінком. На якісь секунди хлопець закляк на місці. -Ти диви, вона ж як образ сонця.
- То йдіть, бачу ви поспішаєте.
- Ой та що ти прямо на ви, хіба я на дядька схожий. Не дивись, що я трохи засмаглий, був на кордоні, а там війна, думаю ти знаєш. Це на кілька днів у відпустку приїхав, зараз йду в гості до бабусі. Може ми познайомимося?
- Та я з першими, хто потрапив на очі не знайомлюся.
- Бачу ти гордячка.
Її обличчя миттєво почервоніло,
- Я б так не сказала, просто собі ціну знаю, тому з обережністю ставлюся до незнайомих людей. Хочеш на ти? Гаразд, хай буде так! Ти йди, нехай я побачу до кого це ти йдеш у гості, тут бабусі майже в кожній квартирі.
Софія Іванівна чомусь хвилювалася, прислухається, що коїться за дверима. Чула якийсь гул та окремі склади » ти, ба «- її це дратує. За кілька секунд терпець увірвався. Це скільки часу треба, щоб піднятися на четвертий поверх. А може вони вже там цілуються, от халепа, отак відразу? Нарешті вона почула за дверми шарудіння. Вже придивляєтьсяся у вічко вхідних дверей, Оля ключем відкривала замок квартири і весь час озирається. Тут жінка не витримала, відчинила двері,
- О! Олю, добрий день, а я онука, Вадимчика чекаю.
Він вже стояв на площадці між третім і четвертим поверхом,
- Я тут бабусю, вибач трохи затримався.
- Олічко зайди до нас на чай, я познайомлю тебе з моїм героєм.
Дівчина зашарілася,
- Та мені незручно.
Старенька обурливо,
-І що тут такого незручного? По - сусідству не можна відказувати.
Дівчина скоса позирнула на нього,
- Ну хіба познайомитися з вашим героєм. Гаразд, зараз зателефоную мамі і через хвилину-другу прийду.
Оля не гаяла часу, а він нічого та й видно не нахаба. Чому й не познайомитися? Хіба в доброї бабусі може бути непорядний онук. Але в житті всяке буває,тут же думку змінила. думку. Каже на війні був, сміливий, адже туди не кожен піде. То добре, що не має заячої вади.
Одягнувши светр рожевого кольору, крутилася біля дзеркала, на плечах поправляє волосся, на обличчі усмішка,
- Ну що ж, побачимо, що за онук.
На ходу, зі столу підхопила коробку мармеладу, за мить закривала двері на ключ.
Вадим біля дверей вже на неї чекає,
-У нас вже стіл накритий. Чуєш, як пахнуть голубці?
Її привітний образ обличчя, прямий погляд для нього, як промінчик сонячного тепла. Переступивши поріг, протягнула до нього руку,
- Звичайно чую, мені вже їх доводилося куштувати, знаю смачні. Але давай краще офіційно познайомимося. Я Оля, мені двадцять один рік, працюю фармацевтом в аптеці, одна у батьків, незаміжня, дітей не маю.
Вадим такого знайомства не очікував, спостерігає, як дівчина водить очима, часто кліпає ними й хитро позирає на нього.
Але ж взявши її руку в свою, відчув хвилювання,
- Ну я Вадим, дуже приємно, проходь.
З кімнати голос Софії Іванівни,
- Оце так знайомство, це ж треба такого. Все і відразу, як те морозиво на тарілці, бери і смакуй.
Після почутих слів, очі дівчини округлилися, на щоках з’явився рум’янець. Зробивши невеликий крок до нього, прошепотіла.
- Ой, я думала двері в кімнату зачинені.
- Та все нормально, проходь.
Софія Іванівна сиділа за столом, її привітний погляд з дівчини зняв напругу,
- Сідайте разом пообідаємо. Як кажуть чим багаті тим і раді.
На столі кілька тарілок з холодними стравами, посередині у великій глибокій тарілці паруючі голубці.
Дівчина, сказала з легкою посмішкою на устах,
- О, а голубці пахтять, аж слинка тече. Із задоволенням пообідаю, голодна, як вовк. Хоча в мене сьогодні вихідний день, але в аптеку привезли ліки, треба було дівчатам допомогти.
Пообідавши, ще зо дві години просто спілкувалися. Тему війни не обговорювали, адже розуміли, що Вадим все рівно нічого не розповість. Софія Іванівна дістала фото альбом, Олі показувала фотки, дещо розповіла про дитинство онука.
Надворі сіріє. Вадим зателефонував додому,
- Мамо я переночую в бабусі.
- Та, як же це синку, ми з тобою і не наговорилися.
- Завтра, мамо завтра, я відісплюся і приїду.
Він нахилився до дівчини,
- Пішли прогуляємося.
Вона ніби трохи й здивувалася, дивилася на Софію Іванівну, наче чекала, що вона скаже.
Жінка рукою торкнулася плеча онука,
- Так-так хлопчику, поки молоді, не гайте часу. Гуляйте, радійте життю, беріть від життя, все що можна взяти, адже воно не таке й довге.
- То ми пішли? – запитав Олю.
- Гаразд,- дівчина вже стояла біля дверей кімнати, продовжила, -Тільки недовго, мені завтра на роботу. Піду своїм скажу та одягнуся.
Софія Іванівна, спитала весело,
- То вам до двадцять другої години часу досить?
Вадим посміхаючись,.
- Добре бабусю, я шкільний розпорядок дня пам’ятаю, не хвилюйся, будемо вчасно.
Широка алея до річки, з двох сторін освітлена ліхтарями. Їм обом здавалося, що уже давно знайомі, трималися за руки. До ніг падає світло, ніби запрошує на безпечний шлях, яким можна пройти по стежині життя. Потік автівок, автобусів, маршруток, життя у вирі, гамірно. Та все це, не завада для спілкування про життя. З гарним настроєм, з усмішкою на обличчі, Оля розповідала анекдоти про медиків. Навіть не помітили , як швидко сплинув час.
Йому подзвонила мама,
- Синку ти де, вже на пів десяту, ти вже відпочиваєш?
- Ні мамо, я недалеко від будинку, вже йду додому.
- Ти що друзів зустрів?
- Завтра мамо, все розповім завтра. На добраніч, хороших снів.
Крок за кроком, усміхаючись один до одного, стремління злетіти. Взявшись за руки, немовби птахи розкрили крила, швидко піднялися на четвертий поверх. Оля збуджена, розчервоніла, кинула хитрий погляд й вмить зникла за дверима своєї квартири.
Вадим, від несподіванки, аж плеснув у долоні,
- Опа, була пташка й випорхнула. Цікаво, звідки вона знала, що двері не замкнені. Ну нічого, завтра я тебе без поцілунку не відпущу.
Вадим зайшов до квартири, бабуся дивилася телевізор.
Побачивши онука, очі сповнені ніжності,
- Ну, як тобі Оля?
- Ти ж знаєш, у мене від тебе секретів майже ніколи не було. Скажу чесно, як на сповіді, вона, як сонце, чи частина його. Приємна в спілкуванні, весела. Зізнаюся, її очі, личко та й загалом, вона мені сподобалася.
- Ти правий, вона справді, як сонечко. Вони сюди переїхали пів року назад. Батько в школі викладає українську мову й літературу, а мама її працює медсестрою в лікарні. Дівчина добра, привітна. Інколи мені ліки приносить та й, як треба тиск виміряти, ніколи не відмовляє.
- Я тебе зрозумів. Що значить ти мене викохала, у нас з тобою і погляди співпадають. Все йду спати, на добраніч.
Жінка дивиться вслід - Ох, якби ж не війна, то можливо б і на весіллі погуляла, а так хто знає, коли закінчиться та чи й доживу.
В квартирі, мати Олі різко встала з-за столу,
- Ти так влетіла! Чи за тобою хтось гнався?
- Ні мамо, все добре, - глибоко перевела подих.
- Та ти червона, як розквітлий мак.
- Все нормально, мам все нормально.
Вона роздягалася, зняла чобітки. Обома руками проводить по обличчю,
- А й справді, мені чогось так жарко…
Мати всміхаючись, з-під лоба позирнула,
- Ну-ну, нічого не хочеш сказати, хто так стривожив твоє сердечко.
- Слухай мамо, а в тебе таке було?
- Яке таке ?
Ну таке, щоб враз і здалося що це він той, до якого хочеться притулитися, щоб обняв, поцілував. Ну, думаю ти мене розумієш.
- Ну так, звичайно було. Он той, вже бачить другий сон, а я не сплю, тебе чекала.
Обійнявши доньку,
- Вітаю! Але май голову на плечах.
- Ой, що ти таке кажеш. Йому через два дні відчалювати на війну.
Мати, присіла в крісло,
- А це вже діло серйозне. Це випробування і надії. На жаль, важкі часи на нас іще чекають, все може бути.
- Це ти про що?
- Та так нічого, лягаймо спати.
Зимовий ранок. Вадим і Оля, взявшись за руки, стоять на платформі. З хвилини на хвилину має прибути поїзд.
Дівчина ледь стримує сльози. Як мало часу ми провели з тобою, всього лише три вечора, це, як кілька піщинок у морі. Для когось мабуть і непомітні. А тут, душа розривається на частини, не хочеться відпускати. Вадим ніби відчув її душевний настрій. Обома руками пригорнув до себе,
-Чому принишкла, сонечко, не ховайся в роздумах-хмарах. Подаруй усмішку, щоб я запам’ятав на все життя. Щоб не забув на передовій, а твої очі, ці чаруючі очі, щоб у важку годину підтримували мене.
Здавалося, поцілунок мав бути солодким та вони вдвох відчули смак полину. Прошепотіла,
- Пробач, розкисла.
Притулилася до його грудей,
- Ти повертайся, чуєш, повертайся!
Провідницею, поспіх зачинені двері, поїзд набирає швидкість. Чолом притулившись до скла дверей, Вадим й досі не відриває погляд від її очей. Ти світи мені, світи, як образ сонця. Як образ світлих намірів, нашого повнокровного життя, незламності. Я повернуся, мені потрібна тільки ти. Ти, сенс мого життя, шанс вижити, бо я тебе кохаю.
19.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2024
Не зривай квітку,
Як пелюстки, ще досить різні,
Посмієш влітку
Які ж вони, із блиском ніжні.
Ти нахилися,
Відчуй той запах, який сп’янить,
І посміхнися,
Запам’ятай, цю щасливу мить.
Не зваблюй жінку,
Яка не хоче, бачить тебе,
Цінуй, як квітку,
Лише при згоді, враз оживе.
Словами, дійством,
І про своє доводь кохання,
Здивуй геройством,
Сховай тривогу і страждання.
Як часу вимір,
Не поспішай у домаганні,
Вже зробить вибір,
Як поруч сильний, в покаянні.
Протягне руку,
Відкинь всі сумніви, сум’яття,
Забудеш муки,
Нарешті ти пізнаєш щастя.
25.01.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2024
На стільчик всілось сонце,
Та й зирить у віконце,
Танюша копошиться,
Чомусь давно не спиться.
Щось пахне так зарано,
Немов, заграло жваво,
У ковбику сопрано,
Всміхнулася лукаво.
За мить на кухню швидко,
Хапнула хліба скибку,
Зраділа, запашненьке,
Мене, щось жде й смачненьке.
Загляну, сміло в горщик,
Так певно вабить борщик,
Ой-ой, а він ще й з м’ясом,
Поглянула, враз басом.
Матусю, ти що люба,
Чи й справді впала з дуба,
Ох вредна ти натура,
Спаплюжиться фігура.
Мабуть буду в садочку,
Я мати заморочку.
Мене Ромка розлюбить,
Він й так з Любою дружить.
Складає з нею пазли,
А може мені заздрить?
Наразі думка втішна,
Не стану ж зразу пишна.
Тож хай, з’їм, ще разочок,
Мясця, більший шматочок!
24.01.2024р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2024
Чай і ти - у поєднанні,
Блиск очей – ми в сподіванні,
Враз ясніш, вже мерехтіння,
Закохати маєш вміння.
Серця стук веселий ллється,
І моя душа сміється,
Я тебе шукав повсюди,
Не веди, прошу до згуби.
Вкотре ти, мене дурманиш,
Не чекаю я омани,
Хоч надворі сніг лапатий,
Принесу букет до хати.
Квіточки кинув під ноги,
Не мав іншої дороги,
Бо ти тут і чай пахучий,
Вирок є - він неминучий.
Я каблучку приніс нині,
Ми удвох будем щасливі,
Посміхнись, подай надію,
Про сім’ю з тобою мрію.
Нехай в небі зірка рання,
Та й ясниться, до світання,
Ти ж мене радо стрічала,
Доля нас на вік з’єднала.
Вип’єм чай - солод єднання,
Чашу вірного кохання.
17.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003944
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024
Ой надворі дріма ніченька,
Здаля сріблом яснить річенька,
Під віконцем моя сливонька,
Прикрасила її зимонька.
По гіллі пух й златі мережки,
Не знайду, я до неї стежки,
Та нічого завтра буде день,
Нам струмочок заспіва пісень.
Тож пригріє сонечко ясне,
В час обідній покличе мене,
Щоб красою намилувалась,
На чарівність сну сподівалась.
Поки ж дітки лягаймо спати,
З прийняттям щасливої казки,
Хай насниться зимонька біла,
В лісі плига білочка сміла.
Вибивав дятел на ялинці,
Тук- тук –тук, як ніби по скриньці,
І сова дріма в окулярах,
Вже дід місяць всівся на хмарах.
Перламутром зазива до сну,
Розповість вам казку не одну,
Про красиві і радісні дні,
Ви ж розкажете ранком мені...
На добраніч любенькі мої!
20.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2024
Пізній зимовий вечір. Залізничне полотно злегка здригається, на дозволеній швидкості, електричка розрізає повітряний простір. Срібний повний місяць до вікна випромінює світло. Воно часом злегка здригнеться, на мить сяйво губиться, згодом все повторюється.
У вагоні кількість пасажирів можна порахувати на двох руках. В таку пору рідко хто їде додому, хіба що охоронці, які змінюються щодобово та випадкові.
Позираючи у вікно, до якого схилилася Олена, себе відносила саме до випадкових, зненацька, трохи злякавшись, відсторонилася від нього. Помітно немалі пласти снігу прилипли до скла.
Частина їх відпадає та знову й знову прилипають. На склі вже наче решето та згодом, все вкрите ніби білою пелюшкою. Вона звернула увагу на інші вікна, така ж картина, це її не втішає. Розгублена, от і повір синоптикам, обіцяли сонячні дні, невеличкий морозець, без опадів. А тут, як кажуть, погода не без сюрпризів.
П’ять днів поспіль, вона залишалася на роботі біля хворих на ковід. На один день відпросилася, хоч у хаті пічку пропалити, щоб дух пішов, що в ній все ж таки, хтось мешкає.
Другий рік поспіль ковід, а медсестер обслуговувати хворих недостатньо. Якби хоча самі не хворіли, а то, вже дехто й по два рази перехворів. Одне втішає, донька в Києві, вже три роки винаймає квартиру і більш-менш легко перенесла хворобу. Та і хлопець, що ніби має бути чоловіком, теж добре тримається на ногах. Обоє працюють у магазині мобільної техніки «Техно Базар». Себе забезпечують, а кожній матері, завжди тепло на душі, коли в дітей все нормально.
Олена вже десять років живе одна, чоловік подався у мандри і ні слуху, ні духу. Іноді вона сама собі каже,
- Ніби заміжня і незаміжня.
Та все ж інколи підстерігають думки, в сорок п’ять років, дехто знаходить пару, щоби дожити до старості та мабуть це не про мене.
Електричка плавно зменшує швидкість, це вже її зупинка.
Двері відчинилися, різкий холодний вітер, ледь не кидає з ніг. Вона все ж спромоглася встояти, вже ступала по сходах, стрибнула вниз, під ногами почула різкий скрип снігу. Сильний, поривчастий вітер разом з мокрим снігом, з голови здув шапку. За дві хвилини, що стояла електричка, рукою прикриваючи голову, спромоглася побачити де лежить шапка та що відбувається довкола. Її підстерігає безпорадність, позирає на доволі не малий покрив снігу, вщент вкритий кригою, на зупинці ніяких слідів. Кожен крок, як у провалля, чоботи й лід у протистоянні, не скрип, а справжній скрегіт. Вкотре озираючись, помічає пару чоловік, які йшли в іншому напрямку. Про себе тихо,
- От халепа, йтиму одна іще й така темінь навкруги.
Попереду глянути далеко, майже нічого не видно, а ближче дахи шпилястих хат трохи світліші, ледь-ледь віддзеркалюють сніг, що лежить довкола. Відколи вийшла з вагону, відчуває тремтіння тіла.
- Це ж треба такого, так світив місяць і раптом, серед зими дощ, добре, що хоч трохи видно.
Прикриваючись рукою від вітру й мілкого снігу, що віє прямо на обличчя, вийшла на широку вулицю. Хоч по домівках темно, все ж йти безпечніше. А от далі, центральна дорога, вона тягнеться через ярок.
- Внизу яру завжди навіює багато снігу, що ж там нині - копошиться в голові.
Праворуч криниця й вибоїна, це вона добре знає. А от з лівої сторони завжди проблеми, так все водою заллє, аж до самого верху. Люба машина грузне, зробить таку яму, що без допомоги й не вибереться. А щоб вийти на пряму вулицю вище, треба обійти криницю. Але що можна побачити в таку негоду, ще й не знати які там замети.
Йти надто важко, щоб зробити кожен крок, треба впевнитися, що несподівано кудись не провалишся.
В чоботах вже вогко, від напруги змокріле чоло, але ж не зупиниться, ходи іще на хвилин п’ятнадцять. Основне перейти ярок, подумки підтверджує собі. Ну, от здається вже біля криниці, ще метра три і можна спокійно перевести подих.
Та зненацька послизнулася, падає, під кіркою льоду пухкий сніг, провалюється в нього. На невелику відстань, тілом просувається вперед, у чоботах відчуває крижану воду.
Повітря прорізав її істеричний крик,
- Рятуйте! Хто-небудь, рятуйте!
Та її крик, лише чув вітер і сніг, який здалося намагається її засипати. Від напруги, вирватися з пастки на якусь мить, потемніло в очах.
Вже дякує Богу, що ненадовго. Намагається за щось схопитися та старання виявляються марними, лід кришиться, розсипається намистинами. Їй здається, що провалюється іще глибше. У метушні загубила рукавички. В душі неспокій, на собі мацає сумку. Пальці мов дерев’яні, все ж заспокоюється,
- Добре хоч документи зі мною, як знайдуть, то будуть знати хто я та звідки.
Раптово під чоботом правої ноги відчуває щось тверде, але тут же воно десь зникає.
Глухо шепоче,
- Можливо, то гулі льоду.
В цей момент їй вдалося на декілька сантиметрів повернутися в сторону. На очі потрапляють тонкі патички, які відділяють дорогу від городу.
- Далі літня кухня, може там хтось є, може мене почують.
Та вже нагадала, підстерігає розчарування, тітка Марія померла, навряд хто туди приїде. Кого ж на допомогу звати? Якби по прямій послизнулася, було би безпечніше, далі з яру догори, метрів двадцять і вже рівна дорога, ще метрів двадцять і хати. Та ті хто там, тим паче не почують.
Її голос тремтить,
- До-по-можіть! Ря -туйте!
Жінка так змерзла, зуб на зуб не попадає. В ноги, неначе хтось пхає голки, пальці ніг здерев’яніли. Від подиху шапка покрилася інеєм, з чола водою стікає талий сніг. Хоча це все відчуває й тиснуло в горлі, все ж намагається не плакати, знову зве на поміч.
Але ж не втрачає надії, дивиться на патички. Для неї це було б спасінням, хоча би однією рукою схопитися та з води витягнути ноги. Неподалік , негадано щось мелькнуло.
Чи це мені вже здається, чи в мене дах їде. Тільки подумала, як за спиною почула коротке гарчання. Повернути голову боїться.
Прислухається, вже нічого не чує.
Та хіба ж можна було щось побачити, чи толком почути, коли вже так розгулялась віхола, що й світу білого не видно.
Тим часом у літній кухні… при світлі свічки, Іван сидячи на стільчику, у пічку підкидає дрова. Раптом, почув шкряботіння об двері.
Він тільки встиг їх ледь відчинити, як сильний вітер, спромігся з руки вирвати двері, відчинив навстіж.
- О! Мухтар, недовго гуляв, що хурделиця налякала?
Мухтар, собака породи американських вівчарок, добре вгодований, зазирає в очі господаря. Кидається до дверей, скавулить і тягне за рукав светра. Чоловік плескає по спині,
- Чого скавулиш? Чи так злякався?
Несподівано, пес стає на задні лапи, передніми впирається в двері, скавулить і навіть завив.
Іван його гладить по спині,
- Ти мені щось хочеш сказати, кудись кличеш? Ну гаразд, зараз одягнуся, підемо подивимося, що тебе так турбує.
Злегка пригинаючись, Іван йде, грузне в снігу, але намагається не відстати від Мухтара. Сніг, вже з крупою припадає до обличчя так, ніби на близькій відстані розлітаються іскри від зварювального апарата.
Саме в цей час, Олена вкотре кличе на допомогу.
Кілька хвилин, Іван ніби в Аду побував. В напрузі, відчайдушно борючись із негодою, намагався спасти людину.
Добряче перехвилювавшись, на руках приніс її додому,
- Оце так-так, ох і угораздило тебе Олено. Чого мовчиш?
Запаливши дві свічки, побачив її бліде обличчя, здригнувся,
- Олено! Олено! О, Господи, чи свідомість втратила? Олено!
Знервовано, нею тормошить, плескає по щоках. Нарешті її вії ледь здригаються. Полегшено перевів подих,
- Ну от, я здається впорався.
Весь одяг на ній виявився мокрим, він був змушений роздягнути до наготи.
Лежачи в ліжку, Олена, як у мареві, втративши координацію рухів, махає руками.
Він не втрачав часу, прив’язавши її руки до ліжка, насильно напоїв самогоном та накрив двома теплими ковдрами.
Поступово, починаючи зі спини і грудей, до пальців ніг, майже годину, Іван самогоном розтирав її тіло. Закінчивши цю справу, відчуває, що сам добре пропотів, мусив змінити одяг.
Олена вже спала, він перехилив чарку самогонки й до Мухтара,
- От бачиш дружок, як воно буває. Якби не ти та не я, пропала б ця жіночка. Хоча і на термометрі мінус одинадцять, але ж була у воді, а до ранку ще так далеко. Можливо би і залишилася жива та на все життя могла й залишитися інвалідом.
За вікном сіріє. Схилившись на ліжко, Іван тихо сопе. Біля нього під ногами спить Мухтар. Олена ж проснувшись, відкинула із себе ковдри, побачивши, що оголена, у здивуванні, злякано прошепотіла,
- Ой чого це я?
Озираючись вкрилася, придивляється до чоловіка, який міцно спить. Мухтар почувши шарудіння, здійнявся на задні лапи, лизнув господаря по щоці.
- О, Мухтар! Що надвір хочеш? - помітив, що Олена не спить,
- Доброго ранку, як самопочуття?
- Я давно тут? Іване, а ти, як мене знайшов? Дякую тобі.
- Ти, що нічого не пам’ятаєш? Тебе не я знайшов, а Мухтар, йому подякуй. Ти краще скажи, ноги добре відчуваєш? Ану пальцями поворухни.
- Та ніби все нормально, трохи горло болить.
- Це не страшно, попустить, Я вночі курку зарубав, поп’єш гарячого бульйону. Вип’єш чаю з лимоном. Одяг я тобі знайду і не погані мамині чоботи є. Тільки твої шкода, зовсім подерлися.
- А моя сумка є, чи я її загубила? Я пам’ятаю, як послизнулася, потім перед очима якісь тіні, в чоботах холодна вода скувала все тіло.
Вона крутить обома руками, мельком глянула на них,
- Чомусь здавалося руки кровили.
- Подивися на пучки пальців, вони всі потріскані, от і кровили. Чи ти болю не відчуваєш?
- Та так, трохи боляче. А ти, як тут опинився?
- Зараз для всіх важкий час, в зв'язку з епідемією на ковід, люди бояться вставляти зуби, протези. Тому приймаю клієнтів лише по запису два рази на тиждень. Нам з Мухтаром тут краще, чим у квартирі, йому веселіше, є де прогулятися. А мені біля пічки погрітися. Он на столі альбом лежить. Згадував нашу школу, клас.
- А я з вашого класу мало кого пам’ятаю. Ви ж на два роки старші, на вечорах поводилися кумирами.
- А ваші дівчата на вечорах, тільки й чекали, щоб хтось запросив на танець.
- Можливо й так, адже всім дівчатам хочеться більше уваги. Але воно все в минулому.
- Але ж приємно згадати.
-А де всі твої?
- Син у Києві, має сім’ю, квартиру, в одній із лікарень працює лікарем-стоматологом, у нього все нормально А Віка, вже п’ять років, як ми не разом. Тож ми з Мухтаром вільні, як вітри в полі,
- посміхнувся й продовжив,
- Мабуть нам так написано по долі. Але ж це діло поправне правда.
Її щоки навіть порожевіли, опустивши очі,
- Та, як ти кажеш написано по долі, то вже час покаже.
Минуло майже два тижні… зимовий день видався сонячним. Електричку іноді погойдує, пасажирів злегка заколисує. Хтось дрімає, хтось їде мовчки хтось спілкується. Іван і Олена, просто позирають до вікна, чатують коли потрібно виходити.
Зійшовши з електрички, не ризикнули йти прямою дорогою, йшли в обхід, через посадку. Хоча й шлях вдвічі більший, але їм немає куди поспішати. Тримаючи її під руку, Іван ділиться планами,
- Ми спочатку підемо до мене розпалимо пічку, переодягнемося, тоді підемо до тебе. З нами й Мухтар прогуляється. Йому важко нас цілий день чекати, хоче волі. Переночуємо, збереш деякі свої речі, повернемося до мене. А в неділю поїдемо в Харків. Ти, щось маєш проти?
- Та ні, все нормально, тільки я погано сплю, після тієї негоди, ніяк не уговтаюся.
Він ледь всміхаючись, зазирає в очі,
- Іще тиждень-два приймеш ліки, все буде нормально. Ти ж знаєш, на все потрібен час. А все ж цікаво, якби не той випадок, чи ми б з тобою зустрілися?
Олена повільно підіймає очі, на нього хитро позирає,
- Напевно наші долі, в ту негоду, вирішили зійтися, от і маємо, що маємо.
- Але ж воно на краще?
Ледь нахилившись, він поцілував її в щоку,
- Звичайно на краще.! То ж верстаймо той шлях, який нам зазначений долею. Ми вдвох здолаємо всі негаразди і незгоди!
Вечірнє сонце, останніми променями освітлює лише кілька маленьких хмаринок, що скупчилися край неба, на завтрашній день передбачає гарну погоду.
2021 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2024
( вірш до картини)
Чи на серці, час загоїть шрами?
Все життя моє переоране,
Ніби прірва тепер поміж нами,
Гіркі сльози полились гронами.
Все ж тримаюсь, хоч ятрять знов зради,
Тож знай сильна, побреду по полю,
Пам’ятатиму усі поради,
Не схилюсь, матиму ліпшу долю.
Зрадив раз, кажуть, зрадить і вдруге,
Чомусь очі напрочуд туманні,
По стерні йдеш, мабуть, знову грузнеш,
Пошкодуєш? Чи добре в вигнанні?
Джерело - душа,чому не в руслі,
Не відчув, мо» бажання до життя?
Чом піддався ти ще раз спокусі,
Не подумав, на жаль, про майбуття.
Віднайду мереживну стежину,
Споришеву й чаруючі квіти,
Прикрашу я рідненьку хатину,
Її сонце осяйно освітить,
З ним і час, злегка шрами загоїть.
17.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2024
Край села хатина, в ній ненька й доня,
Та обходять хлопці, не красна доля,
Є в дівчИни хлопець, трішки молодший,
До вподоби він їй, каже хороший.
Та всякчас мати, свою думку має,
Як приходить, відразу ж проводжає.
Це ж у змові, вона з дядьком Іваном,
Чи вже розум під холодним туманом?
- Тож приходь сватать, донечка тихенька,
З личка славна й тілом досить пишненька.
*
Восьме березня - йшов Іван до Галі,
Несе квіти, дивний букет конвалій,
Шкода гроші, правда та що ж робити,
Якось треба, їй душу задобрити,
Щоб не бачила, що одяг не модний,
Та, як завжди прийде, як вовк голодний,
Й до запрошення зі стола скуштує,
Що на кухні, смажать, як лис смакує.
*
Мав удачу, нині дівці всміхався,
У коханні, він при тещі зізнався,
Тормошить, на шиї синю краватку,
Часто фоткав, - Нехай буде на згадку.
Червоніла Галинка, мов троянда,
Та вона, не згодна, дійству не рада,
От вчудив, старший на років п’ятнадцять,
Та чомусь, зізнатись надто боявся.
*
Тут про маму думка – він їй згодиться,
І, як глянуть, ще славна молодиця,
Та й насправді, чом, не повеселиться?
Враз у мізках, ну якийсь переполох,
Напою і покладу спати обох,
Уявила, страшно, що ж буде вранці,
Від тих дум, на щічках пашать рум’янці,
Але ж добре, ще каблучку не приніс,
Значить можна, трохи поводить за ніс.
Платить теща за шампанське і пиво,
Ой добряче набрались, це й не диво,
Літрів три пива і дві шампанського,
Ледь не падав Іван, кричав , - О - го-го,
Ти погано знаєш, зятька рідного,
Хлопець жвавий, зразу фундамент вкладу,
Ти не бійся, запам’ятай, не впаду!
*
За вікном, вже Євген давно чекає,
І про Галін план, він звичайно знає,
Метушня, до ліжка ледь-ледь волокли,
Зовсім п’яну маму, матюки пливли.
Хоч й закриті очі в дядька Івана,
Та із уст слова,- Лиш мною кохана,
Вже матуся й рада, тіла торкався,
Як той кліщ, Іван туливсь, присмоктався.
*
Молоді всміхались, у руках стрічка,
Та й пішли, гуляли, манила річка,
У одному ритмі б’ються сердечка,
Освітила, стежку зоряна нічка.
Їх кохання чисте, свята водиця,
Як додому йшли, щасливії лиця,
Що на них чекає, не переймались,
У обіймах, ніжних чуття ховали.
*
Вже погодний ранок, мати спитала,
- Де та з ким, доню всю нічку гасала?
- За столом, ви вдвох задрімали мило,
Що ж робить, пішла освіжити тіло.
- Зізнавайся, тебе хто, добре пригрів,
Чи можливо чурка образить хотів?
Той сусід, щодня позирає сюди,
Хай Господь, сім'ю відводить від біди.
- Все нормально, не переймайся мамо,
Не влаштовуй, хоч сьогодні, ти драми.
*
Місяць світить у вікно, засріблився,
Западло, - каже мати, - Щоб сказився,
Що ж накоїли, тоді Іване вдвох?!
У руках, держить мисочку, ох та й ох,
- Отруїлась та біда, не знати чим?
- Мам тепер, цей же дядько матиме чин.
Галя всміхнена,- Ну хай буде і так,
- Підійшла ця роль, най вітчим все ж козак,
Ми ж матусю, як ті артисти в кіно,
Зазвичай, бо життя не гра в доміно.
*
По селу… розмови, кого ж сватав Іван?
Вдачу мав, хоч голову накрив злий дурман.
*
Не завжди бувають влучні інтрижки,
Чи хто знає, які й де ляжуть фішки.
15.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2024
Вірш до картини
***
Тебе прошу, більш не дзвони,
Давно зруйновані мости,
Відбудувати не той час,
Мабуть, так краще, для двох нас.
Стежками скрізь розлігся мох,
Напевно доля, що дав Бог,
З тобою ми, як береги,
Уздовж бурхливої води.
Хоч і була щаслива ніч,
Все ж зрозумій не в тому річ,
Жаль та відцвів весняний цвіт,
Ти не зберіг кохання світ.
На річці крига - то не міст,
Сховай під нею свою злість,
Хай прийме мул її на дно,
Жагучий біль зап’єш вином.
Пробач мені... вже все одно…
15.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2024
Хто спинив час? Життя закоротке,
Бога попрошу - Війну зупини!
Не відбуяло літо солодке,
Ще не пізнав, він тепла й доброти.
Згадав дитинство, мамині очі,
Сприймав їх ніжність, завжди належним,
Коли хворів, той плач серед ночі,
Здававсь сердечним,але й бентежним.
А її руки, як допомога,
Біль у обіймах, стиха нестерпний,
Із молитвами вкотре до Бога,
Щоб син, втішав, юний, благоліпний.
Тож тільки виріс, голитись почав,
Лиш перший крок приватного життя,
Як рашист клятий, в зимний день напав,
Надія вкрасти світле майбуття.
Він на посту, вже бій йде жорстокий,
Ні СМС, ні дзвінка матусі,
Немов у вирії, гул далеко,
Із вітром стогін злетів у часі.
Скільки вас там, дітей при землиці,
Душі давно, в небеса підне́слись,
У хустках чорних, плачуть вдовиці,
Орки клятущі, чого приперлись?
Вкотре думки полинули в небо,
Нещадний час, на жаль, смертний вирок,
Донькам й синам. Нам миру, так треба!
Не мре надія поміж хмаринок,
Вернуть із рабства усіх героїв.
Я тебе знову, Боже, попрошу,
Поможи знищить орків – фашистів,
І зупини, кривавую війну!
14.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2024
Казкова зима....
Летять сніжинки - дарунок свіжості,
Але ж не знають, що на них чекає,
Не дочекались від сонця милості,
В обідню пору проміння лягає,
Кожна раптово, сльози проливає.
І врешті - решт.....
Теплом сповита, не лишиться й сліду,
А чи й згадає про неї хтось й колись?
Якусь все ж радість, несе вона світу,
Її жадані бажання вмить збулись.
Осяйні мрії....
Злети й досягнення, щастя і втіха,
Нехай коротке, але ж воно було,
Часом у смутку, траплялось й до сміху,
Та по життєвій дорозі відцвіло.
Одна знайдеться....
Що впала нині, сріблить на вершині,
Я краща всіх!Та згодом стане снігом,
Краса померкне сльозини полинні,
Стечуть водою боляче із гнівом.
Добра ж немає....
То від пихатості - таїла в душі,
Може знайдеться, хто підкаже щиро,
Сховала б краще між зимові кущі,
Була б простіша, як усі, щоб мирно,
Й не мала звички принизити в житті.
На жаль буває....
Тож у людей, теж так, за любим фахом,
Ми, як сніжини, чи цвіт у суцвітті,
Невдовзі раптом, відчуєм, що прахом,
Настав час стати, розвіють по світу,
Через віки… нас ніхто й не згадає.
11.01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2024
Запросив у гості, мене кум одинак,
На столі вечеря готувати мастак,
Заглядає в очі, в тарілці ковбаска,
-Хай потішить люба, мене твоя ласка.
Що гріха таїти, їсти на халяву,
Та й почути вкотре, про себе та й славну,
Слова ніжні, теплі, що ведуть до млості,
Не халепа якби ж, не боліли б кості.
Як дивитись, воно схоже на зарядку,
Пре енергія, треба мать розрядку,
Не розрядився, то швидко драпай з хати,
Налякає лице, очі балухаті.
Віднайти спокій, щодня не завжди легко,
Покарання Боже, серцю надто щемно,
Та жіноча, отака вже дана доля,
Нас зліпили з ребра, на те Божа воля.
Як інакше сказати - без них безсиллі,
Є господар у домі, удвох щасливі,
Ото ноги й несуть, подругою бути,
Хай забави денні, ніяк не забути.
Хай життя , як те вино гірчить на губах,
Та тоді, в очах зника самотності страх,
Нехай хтось й осудить та не в тому ж човні,
Що несе, стрімка річка, як мене в житті.
09. 01.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2024
Останній місяць літа… яскраві сонячні промені торкаються пшениці, що колосилася пообіч дороги. Здалеку, на якісь миті все поле потопає в золоті, зблизька ж, по колосках деінде іскрились його мілкі бризки. Поривчастий вітер у злеті закоханого, обіймає, заграє з повними колосками. Раз-у-раз, немов під звуки повільного танцю хилить їх, то в одну, то в іншу сторону.
По старій, грунтовій, з вибоїнами, дорозі, на великій швидкості мчить автівка. Час від часу її злегка підкидає, з-під коліс виривають ся клубні густої пилюки.
Марина, сидячи на задньому сидінні, обома руками впиралася в нього,
- Оце так дорога! Ух! Тату збав швидкість, ми ж не на трасі.В мене вже руки болять триматися. Ну будь ласка.
- Ох, Марино, яка ж ти вибаглива й нетерпляча, ну викопана мати.
- Так, давай на цю тему не будемо, не псуй настрій.
- Ти не розумієш, я ж сьогодні маю з’явитися на роботі. На руках білет на літак.Чи ти забула, що я військова людина.Тут дисципліна на першому плані, а особисте вже потім.
- Отож-бо, в тебе навчання у Німеччині, у мами виставка картин в Італії. І так все життя. У вас обох дисципліна, а хіба в мене її немає?
Я закінчила школу з гарними оцінками, це теж відповідальність.
- Але ж в університеті екзамен провалила. Тобі не соромно?
- Тату, чим читати моралі, краще подивися на поле, воно ж з обох сторін, ми тут неначе в морі. Бачиш, ніби пливемо до неба, яка краса! Давненько я в бабусі не була, мабуть років три.
- Та ні доню, чотири. Я матиму що слухати від бабусі. Скаже привіз капризулю. Ти пам’ятаєш, які концерти нам влаштовувала? То тобі домашнє молоко жирне, то пес гавкає, заважає спати. Ой, а за пиріжки й згадувати боляче. Вони ж завжди такі смачні. А ти, хочу не такі, не з такою начинкою. На другий день бабуся мусила пекти з чим забажаєш. Думаю тепер ти розумніша стала. Так, я тебе прошу, перестань на голові чорт зна що робити, то ти біла, то червона, то сива в свої сімнадцять років, це занадто.
- Оце тебе понесло… зараз же в мене свій колір, русявий.
- Свій… свій, до речі не вздумай на сільських дівчатах проводити іспити. Я розумію, що захочеш похизуватися перед ними своїми навичками. Це в місті дівчата збільшують губи, в селі такого немає.
- Це ти так думаєш тату. Он у кав’ярні, не доїжджаючи до Вінниці, скільки раз знайомилася з сільськими дівчатами, вони круті, кращі за нас.
- Ой Марино, порядні дівчата не будуть по трасах шастати.
- То ти вважаєш, що мені і в кав’ярню не можна буде зайти.
- Знаєш, що я тобі скажу, отак приклавши руку ближче до серця, не повторюй наших з мамою помилок. Ми ж одружилися по зальоту, ти про це знаєш. Та чи витримали б разом довго жити, хто знає. Добре, що бабусі по черзі приїжджали тебе доглядали. Тільки завдяки їм, ми не тягали валізи з одного міста в інше та чи й в таких ситуаціях збереглася б сім’я не знаю. Змолоду все здається легким. Закохаєшся, літаєш метеликом, як кажуть, все в рожевих окулярах.
- Ну в тебе й порівняння, не хвилюйся, мені це не загрожує, я спроможна себе стримати. Тим паче зараз мені не до гулянок. Я вперта, добре підготуюся і на наступний рік поступлю в медінститут. Он, до тітки Олени кілька раз заходила в лікарню, вона ж мене навчила уколи робити, ліки розводити.
Батько серветкою витер спітніле чоло,
- Ну от вже й хати видно.
- Ага і річку, я б зараз із задоволенням скупалася.
- Сама на річку не ходи, може хтось із знайомих дівчат тут залишився, вони знають де можна купатися. З водою не жартують, сама знаєш.
- Гаразд тату, все сказав, здається ми приїхали.
- Слухай, ти там, як щось не так, ну не зладиш з бабусею, додому дорогу знайдеш. Життя воно таке, інколи, коли людині за сімдесят їй важко догодити. Телефон, банківська картка при тобі є, вчися бути самостійною, сподіваюся в тебе все буде добре.
Присівши біля курчат, Марина сипе пшоно,
- Бабусю, а вони такі маленькі, милі. Квочка напевно ревнує, коли я їх беру в руки.. Сердито квохкає, розправляє крила, здається так і хоче на мене налетіти.
- Ця курка пізно розквохкалася, в сараї, за мішками із зерном, потай висиділа курчат. Що ж ти хочеш, кожна мати шанує своє чадо так і тут.
- Ти що й не бачила?
- Та хіба за всім встежиш.
- Бабусю, я хочу до річки сходити. Вчора сказала татові, а він мені ніби інструкцію прочитав. Того не можна, цього не можна, сама не ходи…
- Ну чого не можна, сходити можна. Та якщо нікого у воді не буде, то сама не лізь. Може хтось із наших сусідів буде, чи Сергій, хто знає дно річки, добре плаває, можеш скупатися. Думаю він тебе не забув, не раз кривлялась з нього, пам’ятаєш?
- А, отой чорнявий з ластовинням на обличчі.
- Тю на тебе, згадала, він зараз на все село красень. Я кілька раз бачила, до нього приходять дівчата. Одна поперед одної кличе погуляти, а він все відмовляє, чи гордим став, чи жодна не подобається. Оце ж школу закінчив, а в місто не поїхав. Тут батько ферму невелику має. По селі кажуть на заочне відділення в якийсь інститут поступив.
- Ого! Значить із сільських хлопців теж може щось путнє бути.
- Ти так не кажи. Вже дівка, не личить принижувати хлопців. Наші сільські хлопці можуть бути кращі за ваших міських.
Спекотне сонце пригріває в плечі Марина йшла одягнена в короткий сарафан із штапелю в червоні маки.
Немає стежин, веселий погляд навпростець до трав і квітів польових. Глибокі вдихи, літній вітерець по плечах розвіює волосся. На пагорбку, біля молоденьких верб, босоніж у високих травах відчуває земне тепло. Думки, як парасольки кульбаби, яка краса, справді місто і село, велика різниця, не варто й порівнювати.
Її погляд світло-блакитних очей літає по окрузі, неподалік помічає стежку, що тягнеться ближче до води. Далі невеликий пляж, кущі глоду й довкола пісок. Дивлячись планує, ага, тут і міркувати не треба, обійду верби. Ой, але ж далі висока кропива. Тю, та це ж глуха, вона здається не жалить.
Саме в цей час, у високій траві засмагає Сергій. Почувши шурхіт трави, туди зосередив погляд. Ова, це ж хто така яскрава, вся в маках. В тісному сарафані повненькі груди і личко молоденьке, ну справжня маківка. Скільки ж їй років? Від здивування, очі мало не вилізли на лоб. За мить, вже на ногах, прихилився до землі, ховається за вербами. Думки, як блискавиці, це ж чия така? Швидкоруч, одягнув спортивні штани, намагається не загубити її з поля зору. Коли Марина, злегка нагнувшись йшла біля вербичок, він мусив сховатися у високій кропиві. Про себе, майже зовсім не чутно,
- Ой-ой, ніби ж глуха та серед неї і пекуча є.
Йому б одягти футболку та вона далеченько в пакеті, дотягнутися, значить виказати себе. Ні потрібно потерпіти, що ж вона буде далі робити?
Дівчина спустилася до річки, неподалік біля самого берега плаває пара лебедів. Ой, я вас не налякала? Та ніби ні, мабуть звиклі до людей. Її погляд прикутий до води, маленькі хвилі-краплі веселки переливалися, час від часу блискають золотом, за мить топляться.
Ой, яка водичка чистенька, то чому ж не купатися.
Розстібнувши на грудях ґудзики, іще раз озирнулася. Я наче одна, ото краса, вихлюпаюся, як дитина.
За кілька секунд, в чому мати родила, так і кинулася у воду.
- Ух-ох-ох, пронеслося над річкою. Почувши звуки, лебеді витягнули шиї, побачили її, відпливали в напрямку до чагарника.
Сергій, як партизан, від несподіванки закляк на місці. Сидячи потирає руки й ноги, по тілу бігають мурашки. Ой, на таких дівчат шкідливо дивитися. Але ж красуня, очей не відірвати.
Із заплющеними очима, лежачи на спині, росставивши руки й ноги Марина лише злегка допомагає собі втриматися на воді. Спокійно насолоджуючись свіжістю, легкою прохолодою, свободою, не помітила, як опинилася майже посеред річки.
Ой там же стрімка холодна течія, ще й часом так закрутить, що ледь виберешся, подумав Сергій. Злякано дивився. Напевно не місцева, наші так далеко не плавають. Враз його очі округлилися, дівчина зникла у воді. За мить виринула, руками била по воді, він зрозумів, її затягує течія. Прямо в штанях, під ногами не відчуваючи землі, кинувся в річку.
Знаючи це місце, він обережно, зі сторони течії пірнув у воду. Йому здалося дівчину не досягти, але якась надзвичайна сила штовхнула його вниз. На якусь секунду схопив її за волосся й одразу спромігся схопити за руку. Його ноги хололи, вода миттєво повернула в іншу сторону, обох тягнула вниз. Напруживши руки й ноги, з усієї сили кілька раз відштовхувався, нарешті йому вдалося побороти стрімку течію, вирватися з її обіймів.
- Ні-ні, ти маєш жити. Я ніби швидко відреагував.
Ніби швидко, вже лунало в голові, коли виніс її на берег. На землі повернув обличчям вниз, прихилив через коліно, знервовано,голосно до неї,
- Ану спробуй! Дихай! Але ж серцебиття прослуховується, прошу дихай, чуєш дихай! В істериці, поклав на спину, глибоко вдихнувши повітря, торкнувся її вуст. Її тіло злегка затремтіло, не відкриваючи очей закашлялася, випльовує воду.
Прибираючи волосся з чола, його руки затремтіли іще сильніше, шепотів,
- Марино, це ти? Це ти стала така славна, як маківка.
Вона розплющила очі, помітивши, що її тіло вкрите сарафаном,
- К-х… к-х… дякую!
Його обличчя покрила легка усмішка,
- Марино це ти? Чи забула, що там течія?
Дівчина хотіла сісти, він зрозумів її намір, допоміг. Зразу ж на плечі накинув рушник,
-Тобі холодно? Та так ніби ні, в шлунку трохи пече.Та це мабуть нервове.
- Ти прямо, як лікарка… нервове.
Він присів поруч, сміливо поклав руку на її тендітні плечі.
- Давай трохи зігрію. Знаєш, а я тебе здалеку не пізнав. Думав, що за одна? Здивувався, така смілива, ти на воді, як зірка плавала.
- Та ніде нікого не помітила, подумала сільські люди всі зайняті, кому в голову прийде відпочивати серед тижня. Я на відстані тебе б теж не пізнала, добре, що ти з’явився, мабуть мимо проходив. Чуєш Сергію, що трапилося, нехай буде нашою таємницею. Боюся бабуся рознервується, мене додому відправить, як ні, то нагадуватиме щодня, думаю ти мене розумієш. А мені самій вдома бути набридло та й батько влаштує допит.
- Добре, ну все ж обійшлося, то можна й мовчати. Ти наступного разу будь обачніша. Це ми з тобою цілих чотири роки не бачилися, час швидко пролинув.
- Так, але ж ми так змінилися, подорослішали.
Злегка притиснувши її до себе, усміхнений,
- Ну про це я краще змовчу.
Її обличчя миттєво почервоніло,
- Ой, відійди куди- небудь, мені ж треба одягнутися.
Він хіхікнув,
- Що боїся, що приревную?
- Тю, до кого?
- Он до лебедів, бачиш, як позирають у нашу сторону.
Вони обоє розсміялися…
За кілька хвилин, знову присів біля неї,
- Рушник мокрий, я одягнув футболку, давай обійму, так обом буде іще тепліше.
- Ти ж кажеш, що я холодна, ще ти почнеш дзигоніти.
-Так я ж чоловік, мені це не загрожує, не сперечайся. Краще розповідай, як ти прожила ці роки, чому не приїжджала. Потім я про себе розповім.
Сонце хилилося донизу… Сергій провів Марину до самої хвіртки.
В цей час бабуся клопоталася біля курчат.
-А я думаю… чого так довго, а вона бач вже із сусідом. Мабуть біля річки здибалися?
Марина скоса зирила на Сергія. Хлопець поспішив підтвердити,
- Так бабусю Лідо, удвох були.
- То добре, бо я відпустила, а сама думаю, що накоїла, а як у воду полізе? Я ж її попереджала, як одна, щоб не купалася, з водою не жартують
Марина обійняла бабусю.
-Та все нормально, тільки голодна, як вовк.
- Гайда в літню кухню, там борщ знайдете, сметану, оладки. В холодильнику котлети. Тільки їх у мікрохвильовці розігрійте.
- Ні, дякую, я не голодний.
Жінка трохи сердито,
- Е ні, так не годиться. Удвох відпочивали, удвох і обідайте, а потім, як птахи, вже куди захочете, туди й розлітайтеся.
За вікном надщерблений місяць, проміння прилягло на ліжко. Дівчина ніяк не може заснути. Підводячи підсумок минулого дня, подумки умовляє себе, ну все ж обійшлося. Але чим я думала? Могло статися непоправне, навіть уявити страшно, що довелося б пережити бабусі. А він молодець, можна сказати спас мене і навіть тіло прикрив. Якби хто з наших міських, то б у спокої не залишили, липкі на руки.
Минули дні… в передостанній серпневий вечір, біля воріт Сергія гомоніла молодь. Це однокласники вирішили зібратися на вечірку, через два дні розпочнеться інакше життя. В когось установча сесія, а хтось поїде в місто працювати. Коли всі зібралися, Сергій кивнув рукою,
- Я на хвилинку покину вас.
Перед Мариною, він з’явився зовсім несподівано. Адже в щоденних клопотах, за кермом трактора зранку до ночі на роботі. Після того випадку на річці, бачилися всього пару разів й то біля воріт, всього на декілька хвилин. Одного разу, пізно ввечері він запропонував їй прогулятися, але виглядав дуже змореним. Розуміючи, що йому завтра знову в поле, вона відмовила.
Цього вечора, коли він прийшов, зраділа. Одягнута в приталену сукню вишневого кольору з воланами на рукавах, крутиться перед ним,
- Ну, як я тобі? Це на всяк випадок захопила із собою…
Він поцілувавши в щоку,
- Шикарна сукня, але ти краща за неї.
Взявшись за руки, з’явилися перед молоддю, привернули до себе увагу.
Пристальні погляди дівчат, вже й шепіт, хлопці оцінювали її з голови до ніг.
- Знайомтеся, моя сусідка Марина. Може ви її пам’ятаєте, це онучка Лідії Михайлівни.
Один з хлопців, хитро позираючи, сказав протяжно,
- Може хтось і пам’ятає. Але я таку кралю вперше бачу.
Другий, трохи вищий за нього на зріст, кивнув рукою,
- Не твоя квітка, обходь стороною.
Чорнява дівчина, одягнена, в синього кольору коротку спідницю й жовтого кольору футболку з червоним сердечком, підійшла до хлопців,
- Вам своїх не достатньо? Ану півники, швидко розбіглися, швидко!
Сергій нахилився до Марини,
- Це моя двоюрідна сестра. На хлопців не звертай увагу, в нас є захисниця, вона над ними верховодить.
- І вони їй піддаються?
- Мусять. Он бачиш, високого хлопця, спортивної статури, то Славко, він на два роки за нас старший, її кавалер. Вже й сватання було, в листопаді погуляємо на весіллі. Знаєш інколи треба, щоби в селі були згуртовані, все може бути, хлопці так просто своїх дівчат нікому не віддають.
Бризки шампанського,в бокалах іскриться вино, цукерки, солодощі, танці, анекдоти, сміх і знову танці. Сергій і на мить не покидав її. Але одного разу, перед ним відразу стало дві дівчини,
- А, ти, що Сергію, вже від своїх відмовляєшся, може потанцюємо?
Злегка почервонівши, подивився на Марину. Вона ж відразу відпустила його руку,
- Та, що ви, танцюйте, чи ви теж своїх хлопців тримаєте?
Помітивши таку ситуацію, на поміч підійшов один з однокласників, на танець запросив Марину.
Вона відразу поклала руки на його плечі,
- А що покружляємо, чому би й ні?!
Сергію стало трохи незручно, але вже підморгнувши одній з двох дівчат,
- Здається питання вирішене, що ж потанцюємо.
До пізньої ночі лунала музика, задоволена вечіркою молодь, вже розходилась по домівках. Під грушкою на лавці, Сергій з Мариною залишилися наодинці. Трохи задумуючись, він запитав,
- Як тобі наша вечірка?
- Ніби все нормально та бачу тебе теж сільські дівчата обожнюють.
- Теж, це ти про кого?
Вона зробила вигляд, що не почула запитання,
- Добре, що дівчата не палять, ніби й без наркоти.
- У нас цього, дякувати Богу, немає.
- А ти вирішив в селі залишитися?
- Поки що батькові допоможу, заочно закінчу інститут, а там видно буде. Можливо якась приворожить, тоді буду вирішувати. Чи куди голка туди й нитка, чи може навпаки, але ж це рідко буває.
- Ти завтра знову в поле?
- Так! На пару днів, а через два тижні почну оранку під пшеницю. А ти вже додому збираєшся?
-Та ні, батьки у відрядженні, вирішила тут погризти науки. Хай в цьому році не пощастило, думаю в наступному стану студенткою. Знаєш, я би зараз у річці скупалася, вода ввечері завжди тепліше.
- Та ні, ми ж вина випили, не варто, нехай не сьогодні, вже час розбігтися.
Неочікувано для неї, міцніше обійняв й устами, ніжно торкнувся її уст. Стрімкість гарячих почуттів, як потік струму пронизав її молоде тіло.
Після поцілунку, пристально подивився в очі,
- Вибач, сполохав тебе, як вітер маківку.
Йому хотілося запитати, чому тремтиш, я не посмію тебе образити. Якби ж ти знала, за всі роки, не було такого дня, щоб я не згадував тебе. Іще відтоді, коли глузувала з мого ластовиння, моє серце наповнювалось дивним відчуттям. Нарешті я дочекався твоєї уваги, першого поцілунку.
Щоб вона не помітила його пристрасті, збудження, він змушений був відійти в сторону.
До хвіртки підійшли мовчки, він повівся стримано, навіть не обійняв,
- Я пішов, на добраніч!
Її очі, наповнені блиском, враз погасли, зрозуміла, що марно чекала на поцілунок, сказало тихо,
- На добраніч!
На веранді світилося… в кімнаті намагалася не порушити тишу.
- Я не сплю, чого світло не увімкнути?- спитала бабуся.
- Я думала ти вже спиш. Бабусю, а Сергій з того року, що і я?
- Ні, він у школу пішов з восьми років. Був дуже худеньким, часто хворів, але після десяти років витягнувся, тепер бачиш яким легенем став.
- А чого це ти за нього запитуєш. Що мрієш з ним роман закрутити?
- Ой, романи тільки в книжках бувають. В житті воно все не так.
- А ти звідки знаєш?
-Та мені достатньо бачити життя своїх предків. Хто знає, може воно так і краще жити. Але ж вони на мене стали більше звертати уваги, тільки коли подорослішала.
- Ну, це для тебе наука. Зроби висновки, плануй своє життя. Але й доля багато значить. Буває, що зробиш невірний крок, лише згодом це зрозумієш. А виправити не в змозі, назад час не повернеш. Таке воно життя, лягаймо спати, бо вже скоро й півні заспівають.
Марині не спалося, в голові рій бджолиних думок. Чим причарував до себе? Були поцілунки з іншими хлопцями, якось не так, а це, ну прямо якийсь напряг, аж душа холола, серце ніби в бубон гупало.
Вона провела пальцями по устах, він так ніжно торкнувся їх, моя б воля, хай би ще раз поцілував. Дивний, відразу відпустив, якби хтось із міських, то б присмоктався, як павук до мухи.
Минуло три дні. Життя Марини, немов у казці. Бабуся готувала сніданки, обіди, вечері, вона намагалася поринути в книжки. Очі бачили, читали та мозок не був здатний сприймати.
Та хіба ж можна витримати таку напругу, чому його не видно й гуркіту трактора не чути, де пропав?
Лідія Михайлівна помітила поведінку онучки,
- Що, думки за Сергія? Гарний хлопець, працьовитий та навряд, що в тебе з ним закрутиться, ви зовсім різні.
- Та я про це зараз і не думаю.
- Ага, комусь іншому скажи. Я все бачу, макарони мені на вуха не вішай.
У відповідь засміялася, весело до неї,
- Ну ти бабусю, ох і вмієш сказати, зняти напругу!
- Знаєш голубко моя, коли пташка стрімко здіймається ввись, може помічала, потім різко падає, взлет нижчий, а чому? Бо на якісь секунди від бажання й успіху у голові паморочиться. А нижче приходить до тями, шкодує, мабуть цього не потрібно було робити. А он візьми воду в річці, коли попадеш під стрімку течію, навряд чи пливеш, ну хіба що з чиєюсь допомогою. Я життя прожила та тебе вчити не буду. Не ті часи, у вас молодих, зараз зовсім інше життя. Хотіла тебе запитати, по скайпу з батьком коли будеш спілкуватися?
- Не знаю, він зараз на полігоні.
- А мама, що пише?
- А що мама… в Італії з картинами, пізніше їх повезе в Америку. В неї своє життя, як завжди почувається вільною.
- Ти не маєш бажання поїхати до неї.
- Я маю інші плани, думала буду вчитися. Правда закордонний паспорт маю, але тато сказав, краще підготуйся, спробуй на наступний рік. Тут спокійніше ніж у місті, хіба підготуєшся, то одна подруга телефонує, кличе в кав’ярню, то інша.
- Тобі видніше, де краще. Та й мені веселіше, добре, що приїхала.
Лідія Михайлівна вже спала, Марина теж думала заснути, але бабусині слова про стрімкість, змушували задуматись. Ой бабусю, чи можна зупинити стрімкість, чи є від неї якісь ліки, коли душа від почуттів на злеті.
Раптовий гуркіт трактора відволікає від думок.
- Він приїхав! - босоніж підійшла до вікна.
Через відчинену кватирку почула його голос,
- Та обламався, пів дня з ним провозився, тому й затримався.
Вона знову в ліжку, рукою провела по подушці,
- Як добре, він приїхав, значить завтра побачимося.
Дівчина прокинулася від співу півнів,
- От роззява, я ж кватирка ж відчинена. Ой, так смачно пахне, коли це бабуся встигла пиріжків напекти?!
Вечоріло… Сергій з Мариною підходили до річки.
- Поглянь, а лебеді знову у воді. На тому ж самому місці, - сказала, кивнула рукою,
- Мабуть в очереті мають гніздо, тому й не пливуть далеко. Вони і взимку тут, останнім часом зими теплі, ми їх трохи підгодовуємо. Лебеді відразу помітили їх, раз-по-раз повертаючи голови, відпливали подалі від берега.
Над річкою лунає вереск, сміх, вони немовби діти пустували у воді. Вона, то пірне, то виринає, відразу бризкається водою, падає на нього. І вже разом у воді боролися, реготали. Її уста, як стиглі вишні, пашіли від поцілунків. Усміхнена, в бажанні ніжності, знову тулиться до його грудей.
- Ой, ти вже вся тремтиш, може досить Маринко?- прошепотів, поклавши руки на її плечі!
- А ти мене зігрій, що боїшся,- несподівано вирвалася, стрімголов здійнялася на пагорб й крикнула,
- Ану спіймай мене і зігрій, ану спробуй!
- Ах ти,- на ходу схопивши рушник, за мить був біля неї,
- Досить Марино, досить. Вже сутінки, пора додому.
- І чого спішити?
- А ти хочеш, щоб бабуся до нас з дрином прийшла?
- Тю,-кліпає очима, - Іще чого не вистачає, мені стільки років?
Він одягнув на неї сарафан, підіймався на пагорб,
- Ага, а поводишся, як дитина, нам же не по дванадцять років. Після таких дурощів на воді й не заснути. От побачиш, ляжеш у ліжечко, все же дригатимеш ногами, здаватиметься, що й досі плаваєш.
Вона вже догнала його,
- Ой, ти таке вже скажеш, що й на голову не налазить.
- Отож, ми з тобою так у річці поводилися, якби хтось дивився, точно б з роззявленим ротом. Так поводяться тільки діти, а тебе не спинити.
Вона мовчала, але ж думка, як оса. Ти бач який розсудливий, серйозний, таким так просто не покеруєш!
Маленька лампочка, освітлює частину обійстя. Сидячи за столом, Лідія Михайлівна на терці терла кормовий буряк. Почувши голоси,
- Ну нарешті дочекалася, здається мої йдуть.
Відкриваючи клямку хвіртки, Марина запитала,
- О, бабусю, що це ти на ніч буряк треш, чи завтра дня не буде?
- Ой, новини є, не дуже гарні. Сергію, ти мене завтра вранці на станцію до першої електрички, що до Києва, можеш відвести?
- Звичайно зможу, батькове авто на ходу. Та я і сам завтра планував з’їздити в містечко.
- А що сталося ? – голосно, здивовано запитала онука.
- У дядька Івана інсульт. Як до брата не поїхати. Ольга подзвонила плаче, запитала, чи я зможу приїхати. Каже він іще при пам’яті, хоче мене побачити. Я вже й сумку зібрала. Ви тут справитися без мене?
- Звичайно,-поспішив сказати Сергій.
Марина хитро позирнула на нього,
- А ти в містечку, що маєш робити ?
- Шукатиму запчастини для трактора, до вечора повернуся.
Від думки, в її очах замигтіли іскри. Краса, залишимось удвох, ото вже я познущаюся. Прикидається тихим, не звабливим, чекай-чекай.
Смеркало… Сергій загнав автівку на обійстя, зайшов до хати,
- Мамо, я до Марини, подивлюся, як вона там, то ж сама залишилася.
- Добре сину, ти знайшов запчастини?
- Так! Знаєш, я сьогодні зустрів Андрія Возника, він зараз у паспортному столі працює.
- А ти, що там робив?
- Та так, де чим поцікавився, я пішов.
Сергій тільки переступив поріг кімнати, як Марина обійнявши його руками за шию, поцілувала в щоку.
- Я так рада, який ти молодець, прийшов, я чекала.
Він чмокнув її в щоку, звільнився від рук.
- Ти курчат порахувала?
- Ну звичайно, двадцять два. Але вони трохи чубляться між собою.
- Бо від різних квочок, ти ж бачиш одні більші, другі менші. Я тільки-тільки приїхав, то ж ненадовго.
- Е ні, в мене вечеря готова, куди спішиш? Ти ж завтра маєш бути вдома.
Йому сподобалась пропозиція, усміхнено,
- Щось смачненьке?
На столі недопите в келихах вино.Марина і Сергій вже на дивані.
- Марино, я мабуть піду, вже пізно
- Я що сама маю ночувати? І ти мене, ось так покинеш? Он курчат квочка зігріває, присипляє, а мене хто зігріє?
- Ой, напевно на тебе вино подіяло, ти себе чуєш? Ти з ким себе порівнюєш?
Скрипнув диван, різко пересіла на коліна, її теплі руки обвивали його шию,
- Ти дуже приємно пахнеш, що за парфуми? Не бійся моїх поцілунків. Чи я тобі не подобаюся?
Маринко, про це не зараз.
- А чому? О! Ну добре, давай вип’ємо вино, поцілуєш мене і підеш.
Він ледь стримує свої почуття, вона пристрасно цілувала, притискається,
- Подивися в мої очі, ну скажи, що ти в них бачиш.
Його уста торкалися її уст. Солодка зваба, мов захмелілі від вина, поринули у гріх, як в теплі морські, благодатні води.
За вікном сіріє. Одягнений, Сергій, присівши на стілець, схопився за голову,
- Що ми накоїли! Марино, що ми накоїли?
Він обійшов господарство. Надворі в баняку кипіли лушпайки картоплі й висівки. Раптом почув голос Марини,
- Ну ти молодець, я думала пішов додому.
Він підійшов до неї, довгий солодкий поцілунок зняв напругу.
- Марино, ти розумієш..
- Стоп! Якщо ти про близькість, я не шкодую, все нормально, розслабся.
Вечірній дзвінок від бабусі потішив дівчину.
-У вас все нормально? Сергій тобі допоміг з курчатами? Вони ж розбігаються, потім пищать, шукають квочку, хоча б коти не переполовинили.
- Все нормально, не хвилюйся. Ми зранку їх випускаємо на зо дві години, а потім під сітку. Так само і ввечері. А, як там дядько?
- Та поки що тримається, може Бог дасть видужає. Ну добре тоді я після завтра приїду. Скажи Сергію, якщо зможе, нехай приїде на станцію до електрички на вісімнадцяту годину, я нею приїду.
Вдень Сергій возився біля трактора, а ввечері й вночі знову був з нею.
Перед Мариною,в якійсь мірі, відчував провину, але ж в обох від бажання бути разом, горіло тіло. Стрімкість почуттів переборювала супротив думок, милувалися один одним, насолоджувалися коханням.
Минуло два тижні. Лідія Михайлівна помітила, з якою насолодою онучка їла кислі огірки.
От тобі і на! От безмозка баба, залишила без нагляду. Чого ж вона мовчить? А може, ще й сама не знає…
Незабаром після цього, ввечері Марина прийшла з Сергієм до хати, стара сиділа за відкритим ноутбуком.
- Що тато дзвонив?
- Так! Та тебе ж не застанеш. Вже надворі прохолодно, а ви допізна тиняєтесь.
- Сергій ніби виправдовувався,
- Це ми сьогодні, я від завтра, з трактором на два тижні пропаду в полі.
Лідія Михайлівна йому нічого не сказала, звернулася до онуки,
- Батько завтра, о чотирнадцятій годині буде дзвонити.
- Гаразд! Я до хвіртки проведу Сергія та й піду спати.
Через два дні Марина збирала валізу, ніяк не могла зрозуміти, чому батько наполіг, щоб вона приїхала до нього.
- Невже бабуся дізналася про нас? Але що тут такого?
Та вмить, вже заперечила своїй думці. В неї інший погляд на життя. Дівчина повинна бути скромною, ввічливою, гордою. Та заради чого? Хто знає, що відбудеться завтра, он ковід, недавно людей з ніг косив. Час не варто втрачати, краще бути з тим, до кого серце лежить, особливо коли молодість і почуття. А далі, нехай вирішує доля. Ой, бабусю, ти ж сама так казала, не все від нас залежить.
Додому Сергій повернувся пізно ввечері,
- Як ви тут… все нормально, які новини? З поля не додзвонитися.
Не вмиваючись, одягнений, впав на ліжко,
- Ой, мені той диван і вагончик, набридли, як гірка редька. Досить твердо й після опівночі доволі холодно. Мам,ти мене рано не буди, хай я добре висплюсь.
- То хоч сполоснися в літньому душі, я воду нагріла.
Піднявшись з ліжка, залпом випив кварту молока, що стояло на столі, витерся рукою,
- Ну добре, я помиюся і спати.
Похмурий ранок… край неба хмари віщали про дощ. Напевно тому, Сергій проспав майже до обіду.
Мати, накриває на стіл страви, голосно звернулася до нього,
- Сину, а сину, може досить спати! Вночі, що будеш робити?
За столом розмови про ферму, про насіння пшениці, про гусей. Мати планувала їх порізати та приготувати тушонку.
- Мамо, я завтра їх порубаю, попатраю, сьогодні не в кращій формі. Щось трохи морозить, може патиків малини заварю та відлежусь. Але на пару хвилин зайду до Марини.
Батько здивовано, вирячив очі,
- Ти, що не знаєш ? Більше тижня минуло, як я автівкою її завіз на станцію. Поїхала твоя Марина.
Раптово обличчя Сергія побіліло,
- Як поїхала? Куди? У Вінницю?
- Та я толком не запитував, але коли сідала в автівку, стара цілуючи її, батькові привіт передавала.
По хаті, мов вітер залетів, кроки вперед, кроки назад, потирає руки, розводить ними, а потім, крутнувшись до батька,
- Я візьму авто, мені треба в містечко.
- Що так відразу? Сходи все дізнайся в Лідії Михайлівни, тоді вже вирішиш що робити, як вона тобі дуже потрібна.Тобі ж лише дев’ятнадцять років має бути, іще не одна буде дівчина.
- Ні, розумієш, вона потрібна, тільки вона. Я, як віл працюю, не на свої роки, чому маю їх рахувати.
Мати трохи розхвилювалася, з-за столу пересіла в крісло. Як тільки Марина з’явилася, вона помітила, що син закохався. Серед ночі бачила пусте ліжко сина, але йому нічого не говорила. Що то молодість, хіба можна заборонити почуття? То природне, в житті не кожен може це відчути. Тому й зараз, в розмову вирішила не втручатися.
- Ну то передзвони до неї,- встаючи з-за столу, сказав батько. Я проти цієї дівчини нічого не маю, що хочеш, те й роби.
Пізно ввечері під сильним дощем, Сергій повертався з містечка. Його морозило, з чола стікав піт та він його не помічав. Зігріла думка, в мене на руках закордонний паспорт, якщо туди поїхала, думаю питання з грішми я владнаю. Але чому навіть записки не залишила? І бабця ніби знає якусь таємницю, мовчить, лише важко переводить подих, що трапилося?
За вікном горобина ніч, він у ліжку, лежав з розплющеними очима, думок, як вороху. Тож пізно ввечері не насмілився піти до Лідії Михайлівни, вирішив незручно. Тепер себе умовляв, завтра зранку піду, завтра дізнаюся адресу.
Минув тиждень. Марина стоїть біля вікна, дивиться на перехожих, які йдуть по алеї. На голому дереві помітила єдиний багряний листок, з ним загравав вітер, врешті той піддався йому і вже повільно летів. Та вітер підносив його догори, потім знову, листок летів донизу.
Думки ятрили душу. Ось так і я мала стремління літати, літала, а тепер опинилася тут. Від злетів, стрімких почуттів, під серцем ношу подарунок. За нього несу відповідальність, маю зберегти його, бо це плід нашого кохання. Не знаю здогадається він чи ні, чому я тут і надовго. Бабуся пообіцяла мовчати. Може колись, ми повернемося в Україну і я з нашим малям познайомлю його. Хто б це не був дівчинка, чи хлопчик та знатиме, що в нього є тато, якого я все життя буду кохати.
Дзвінок у двері відволікає від думок.
Накинувши на плечі пухову шаль, заглянула в дверне вічко. Від здивування вирвалося з уст,
- Не зрозуміла!
Примруживши очі, тихо,
- Чи хтось схожий?
В голові плутанина думок. Ні не може бути! Цікаво, це хто, тільки хотіла запитати, як почула голос Сергія,
- Маринко, це я приїхав. Відчини будь ласка, я відчуваю ти тут, за дверима, нам треба поговорити.
Пухова шаль упала на підлогу, солодкий дотик уст, обійми. Букет червоних троянд, що їй вручив, пустила, вони прикрасили дорогу злету для щирих, взаємних почуттів.
Від щастя її голос тихий, як нічна течія річки,
- Я тебе нікуди не відпущу.
Яке то щастя почути від неї ці слова. Тонучи очима в синяві її очей, обома руками пригорнув до себе,
- А я й приїхав назавжди.
В її очах щасливий блиск сліз, стрімкість ніжних, теплих почуттів,
- Сонце моє, ми будемо щасливі!
2021р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002573
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2024
Ой на кухні крутиться молоденька жінка,
Все сама, чи й змориться, крутиться, як бджілка,
Тож так рано- раненько, у руках мукичка,
А для кого годить та має ж чоловічка,
Як у ліжечку, все він на вушко шепоче,
Так люблю варенички, із сиром, муркоче,
Ну,як котик її, що дріма на пуфику,
Разом з нею слухає бадьору музику.
Вже літає пташкою, часто й до люстерка,
Він весь час, чомусь говорить-Ой фантазерка!
То пухкі в сметані, а менші із шкварками,
Ой напевно знову, щось коїться між нами.
Вже мов п’яна він нього, йшла митись у ванні.
Освіжилась швидко, прилягла на дивані,
Ой вже ті варенички, будьте ви неладні,
Ще й вдалися ж вони, смачні і на вид гарні.
Вже й обід, побрився, раденький чоловічок,
Доторкнувсь пахучий, ледь щічкою до щічок,
Як троянда сяє, зчервоніла, всміхнулась,
-Почекай, візьми сметани, враз озирнулась.
На столі винце, сирок та й кільце ковбаски,
Про дівчат, щоб дум не мав, вночі хоче ласки.
Ой, як дуже пахнуть парфуми чоловічі,
Іскрять очі, до інтиму зваблюють свічі….
У обіймах ніжних, палкий погляд у очі,
Я варенички люблю і тебе щоночі.
23.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2024
Горобці скачуть, дружно на тротуарі,
Деінде листя давно вже поруділе,
На лавці грає, дівчина на гітарі,
Поруч дитятко, тупцює надто сміло.
Під звук тужливий, вітер здіймає листя,
Поруч калина, мов зажурене дівча,
Хоча і ваблять диво-кетяги блиском,
Але ж на смак, як це чекання... гіркота.
Кроки маляти, ще не впевнені в русі,
Та ручки тягне, до горобчиків малих,
Бажання в погляді - пограймося друзі,
Щоб посміхнутись, звуків позбутись сумних.
І прийшов тато, його ж мама чекає,
А він далеко, там де сонечко в імлі,
Гітара плаче, навпіл серденько крає,
Обом без нього, нам так сумно на душі.
Сказать не в змозі та шукає очима,
Вони удвох переживають важкі дні,
Не розуміє маля, в чому причина,
Чому в матусі, щодня очі повні сліз.
30 11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2024
Пора зимова… на зупинці люди. Жінок побільше, хто з торбою, а дехто й з двома. Дещо купити, хтось часто їздити любить. Бувають й рідко, бо долає старість, сили нема, чи грошей катма.
У автобусі, вже всі сидячі місця зайняті, здаля, хтось, про щось шепоче. Та раптово вже інший, як гучномовець, комусь теж розповісти, нетерпляче хоче.
Дві жінки, пенсіонерки ведуть розмову про буття.
Одна питає,
- Ну, як ти там, як ваше з дідом життя?
- Та так, як старики, виживаємо, що нажили, потроху витрачаємо. Якби ж то не оця війна, можливо б жили краще. А у вас, напевно хтось воює?
- Та ти що, щоб мої, хай біда десь днює! Діти при роботі, невістка в магазині, а він частенько на лимузині. Із молодими справу має, на весілля, хтось замовляє.
- Ну, а онучок, не одружився?
- Куди спішити, він ще свободою не насолодився.
- У Військкомат не викликали?
- Ага, оце б ми цього ждали! Як тільки почалося все, вдало відправили в Америку, бо тут точно б на війну забрали.
Навпроти жінка, бальзаківського віку, на вухо, щось прошепотіла чоловіку. Що сидів поряд, здвигнув плечима, ніби щось хотів сказати.
Та раптом водій пенсійного віку, гучно,сердито,
- Ви можете, хоч під час поїздки, трохи помовчати.
Враз всі замовкли, ніби приспані бджоли, водій же в салон, раз-у-раз позирає суворо. Зупинка-дві, нема того терпіння, як дуже хочеться поговорити. Знов жінка стала вихвалятися,
- Онуку, мабуть така доля, що тут смерті шукати? Треба все вміло спланувати, він обіцяв грішми допомагати.
Терпець урвався, у жінки, що навпроти,
- Тобі я зараз допоможу, подарую шпроти, щоб врешті-решт ти пельку закрила. Вже буде рік, як я синочка схоронила. Оце везу на поминальний стіл. Мій син на цій землі миру хотів. Щоби всі жили краще. А ти вихваляєшся чим, що він боягуз, утік ледаще.
Миттєво, ніби на всіх морок напав. Хтось мовчки, під ногами торбу шукав. Вже готувався на зупинці вийти. З кутка автобуса ледь чутні схлипи. У когось нерви напевно здали. А, як почуваєтеся Ви?
Ті, хто відправив дітей, як подалі. Хтось, як ця жінка, до поминок готується, в печалі. Чи хтось спроможний її зрозуміти? Чи згодом, прийде до тями, насмілиться засуджувати, буде знов тихо шепотіти.
Подумайте! Якби не ті сини, що за нас із вами, на полі бою полягли, якби тоді, ми всі жили? Навряд чи й вижили б.
Засуджувати? Ні! Не маємо права, тих, хто не пішов захищати. Бо ж різні ми і різні є обставини. Але роздмухувати слова, як отраву, щоби комусь болю завдати. Треба думати де, коли і що сказати!
05.01.2024р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2024
Часом вдаєш, із себе пташку,
Що підкорить, змогла небеса,
Та мить омрійна, хоч так важко,
Але ж заманить диво - краса.
Бо в душі злет, дріма таїна,
Як радість й серденько співає,
У підсвідомість вабить пісня,
Мов солов ‘їна скрізь лунає.
То стрімкі хвилі стоголосся,
Бешкетник вітер навіває,
Куйовдить, грається з волоссям,
Душі натхнення спонукає.
Щоби злетіти в чистий простір,
Забудь тривоги і печалі,
І не впізнати, журби, млості,
Та відлетіти, як подалі,
Щоби повік не знати воїн!
03.01.2024р.
Щиро дякую
за натхнення - Lana P.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2024
Грудневий день у мареві, чомусь,
Проснутись варто, чи знов дрімати,
Природа, у лавровому вінку,
Який спроможний, враз засихати.
Загрався, вітер з порваним листям,
Не хоче дерево покидати,
Руді краплі, як дрібне намисто,
Так мріяв сонечко привітати.
Пора, не та,чийсь шепіт лунає,
Враз гостро ріже, як громовиця,
Із болем восени серце крає,
Не встиг, він життям насолодиться
31.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002215
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2024
Ой, щедрівочка, щедрівка,
Під вікном співа дитинка,
Із Маланкою шановні!
Гаманці, щоб були повні!
Та й послухайте співанку,
Дай Бог миру і до ранку,
Ми зустрінем Василечка,
Й Водосвяття недалечко,
Хай придасть усім здоров’я!
Пора зимна та й казкова!
Прикраси рідну землицю!
Неси щастя у світлицю!
Новий рік благословляє!
Україну прославляє!
31.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2023
Давно бокали, пусті на столі,
Роки війни, злетіть, десь у вічність!
Погляд холодний в далекій імлі,
На жаль невтішні дні новорічні.
Ніхто бокалів, не взяв у руки,
Нема кому, відкрить пляшку вина,
І чути знов, моторошні звуки,
Сирен лунких. Навіщо ця війна?
За що народу Вкраїни муки?
За нами ж правда… в сум’ятті душі.
Жура, печаль, аж ятрить тривога,
Ще скільки горя, принесе русня,
Із смутком руки, здійма до Бога,
Спита,- Чому, задорога платня,
За нашу волю й світле майбуття?
Ми народ мирний, уйми рашистів,
Й земля скривавлена,щодня пала,
Гірко ридає, спини жахіття!
Жіноче серце, від журби стражда.
Й пора збентежена, вечорова,
Під свист снарядів, знервованість, плач,
Свіча горить, шкода не святкова,
Схилилась ненька, - Синочку пробач,
Що не змогла, тебе захистити.
Тінь по бокалах, біль відобража,
Чи хтось зупинить матусі сльози?
Чи й закінчиться орків ворожба?
Поглянь же Боже, все людство просить!
Вже й на колінах, невпинно вмовля,
Це завжди вдасться, тобі зробити!
Крик у пологовому, немовля,
Прагне душа, дуже хоче жити…
Вже поруч ненька, ніжно обійма,
За всі страхи, ми їм не пробачим!
30.12.2023.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2023
Все відлягло, вже й відболіло,
У грудях стисло, в душі тліло,
А часом полум’ям палило,
Коли пройшовши мене мимо.
Такий красивий, так примітний,
До всіх людей завжди привітний,
Ти зробив вигляд, що не бачив,
Вже ж не коханий, мрії втрачу.
Б’є джерело рано весною,
Наша любов стекла з водою,
Під шквалом вітру сердечний стук,
Розбились мари, десь пропав звук.
Тепер удвох різняться ритми,
Я не жалкую, ані крихти,
Хоч й соловей пісні заводив,
Бачила ти, очей не зводив.
Та блиску в них, не помічала,
Мабуть й сама теж не кохала,
Чомусь бентежить, так ігристо,
Та крупа сніжна, мов намисто.
Вмить пригадала подарунок,
Той під ялинкою, пакунок,
Поклав й пішов, не залишився,
За кілька тижнів одружився.
Геть розірвала намистини,
Тепер нема, в тебе дитини,
Шкода́ не хтів, про це почути,
Є помилки, нам не збагнути
Чому вночі були нестримні…
Напевно ми, обоє винні.
А чи можливо, так судилось,
Раптовий поштовх і не снилось,
То доля буду одинока?
Ні… рада, матиму синочка.
А ти плануй життя бездітне,
Бодай не жди, що стане ситне,
Лише з роками зрозумієш,
Що те дарма, про все що мрієш.
Якби сердечний, мав би вдачу,
Жаль не такий, то ж не пробачу,
Змогли б заради дитя жити,
Я спромоглася відпустити.
Коли троянда бутон має,
Вона про нього теж подбає,
Попросить Бога,-Дай нам сили,
Щоби удвох були щасливі.
І це є прикладом для мене,
Тож ми обійдемось без тебе.
Стелись стежино, в квітнім полі,
Піду по ній, дякую долі,
Щоби під сонцем, жилось на волі,
Навчу синочка, я любові.
14.12.2023 р .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2023
Краса і юність буяли цвітом,
Зустріли дивні вечори й ранки,
У насолоді тішились світом,
Твої виконував забаганки,
Удвох любились, як ніби діти.
Повір тебе покохав лиш одну,
На всьому світі, люба, єдину,
Щодня кляну кривавую війну,
Згадаю усмішку ту, безвинну,
Для мене ти, квіточка в суцвітті.
Яку лілеїв. Й раді пліч –о- пліч,
Ти посміхалась, сонячно мені,
Я пам’ятаю сяючі очі,
Коли в дарунок ніжності твої,
Приймав охоче, як нагороду.
Зрадів нас доля, так вчасно звела,
Ждали на мирну і теплу весну,
Я би торкнувся устами чола,
Душа страждала, пішов на війну,
Щоб мрії втілити в майбуття.
Не йти до війська, ну просто не зміг,
Життя ж заради та щастя сім’ї,
Печаль у серці, на жаль, я без ніг,
Але ж спроможний писати вірші,
Можливо ти, їх почуєш у сні.
Тебе кохана, забуть не в змозі,
Скажи потрібен, я тобі такий?
Важкі думки, додому в дорозі,
Авто буксує, сніг рудий, крихкий,
Мені подібний чи й зрадієш ти,
Що повертаюсь у свій дім живим?
06.12.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2023
Край лісу, на дубі у старому дуплі жила синичка. Вона завжди була весела, хитра і помітно смілива. Її так усі друзі й називали Сміленька. Всі синички іще відпочивають у дуплі, а вона щоранку перша випурхне і радо присяде на гілочку, співає,
- Цвінь- цвірінь,цвінь - цвірінь.. цвірінь, цвірінь, цвірінь.
Їй подобалося співати, в цей час здавалося і вітерець вщухав на якісь миті. Цю пісню слухав ліс і усі хто в ньому живе.
За кілька хвилин, вже поруч з нею друзі. Радо цвірінькаючи, розліталися в пошуках сніданку. Їли синички, хто що знайде. Хто комашок ловив, чи знаходив гусінь. А хтось із них любив поїсти зерняток, чи лісових ягід.
Добре, веселіше весною і літом, адже легше знайти харчі.
Сонечко сходило і заходило , минали дні і ночі. Усі синички трудівниці, вони завжди роблять запаси на зиму. Ховають зернятка трав, соняха та ягоди у своїй схованці, чи в дуплі.
Давно минула весна , за ним і літо. Уже й пізня осінь, лякала прохолодою і затяжними дощами. Синички юрбою ховалися в дуплі. Інколи усім і місця не вистачало та синички не покидали подружку. Недалеко знайшли старе дупло білочки, там і ховалися від негоди. Вночі, щоби в дуплі було тепліше спати, тулилися одна до одної.
Одного ранку, синичка хотіла випурхнути з дупла. Та вона лише на мить висунула голівку, як на неї посипав білий - білий сніг. А вітер наче навмисно повіяв сильніше, здійняв сніг і сипнув їй у очі.
-Ой – ой та що ж це, - здивовано цвірінькає вона.
- Ух- ух- і чому так холодно стало, це напевно вже зима.
Пригадала синичка, як мама їй про зиму розповідала. Але ж мама залишилася в іншому лісі. Їй стало трохи сумно. Та пригадала мамині слова,
- Ти сама маєш вирішити,чи летіти тобі в інший ліс, чи залишатися зі мною.
От вона і зробила свій вибір. Ні все добре, подумала синичка, справлюся, я уже доросла.
У цей день й ще декілька днів підряд, зранку було холодніше,а вдень виринає сонечко. І під теплим сонячним промінням, частина снігу розставала, синички знову вилітали з дупла. Цілими днями в пошуках їжі. Поки є можливість літати, щоб на довше зберегти запаси. Адже зима тільки прийшла, попереду багато холодних, сніжних днів.
Вранці Сміленька намагалася швидко поснідати, потім підбадьорювала подружок, біля дупла наспівувала любиму пісеньку.
Зимові дні короткі, тому синички, більше часу проводили у схованках.
Одного ранку Сміленька лише виглянула з дупла, як миттєво, в супереч її бажанню, вітер здійняв крильця і вона кубарем полетіла вниз. Опинившись у снігу, намагалася вибратися, злетіти.
– Цвінь- цвірінь! Ой, як же холодно, що ж це я. Цвірінькає пташечка.
-Ні- ні, я сильна! Я маю вибратися звідси. І чого цей вітер такий злий?
Вона постаралася випурхнути зі снігової облоги, їй це вдалося зробити. Хоч ледь - ледь, але втрималася на першій же гілочці. Вітер здіймав її пір’ячко, ніби спеціально намагався її скинути в сніг. Її лапками міцно трималися гілочки, в протистоянні з вітром, тіло ніби кам’яніло. Хоч їй стало трішки страшно та не втрачала надії повернутися у дупло. Раптово перестав йти сніг, а вітер,то ніби десь дівався,то віяв з новою силою. Саме у цей момент коли вітер вщух, синичка перелітала з гілочки на гілочку і нарешті сховалася в своєму дуплі. Розбудила подружок, попередила, що надворі знову випав сніг і віє занадто різкий, холодний вітер. Вони поснідали зернятками і знову занурилися у сон. А Сміленька не вгомонилася, випурхнула з дупла, всілася на найближчій гілочці. Кілька раз цвірінькнула, звернулася до вітру.
-Гей сміливець, вгомонися, між снігів ляж, притулися….
Будь добрішим і теплішим, розкажи, чому так злишся?
Але вітер знову налітав, хотів її скинути. Вона наполегливо, іще два рази повторила ті слова, в надії, що все ж він її почує.
Раптово й справді, вітер вгомонився, почула його тихий шепіт,
-Та мені сумно, я один, тому й розгулявся. Як з неба сніг летів, було веселіше. А ти хіба не любиш літати?
- Цвінь- цвірінь! О,що ти?! Я дуже люблю літати, це ж так приємно,відчуваю задоволення. Та й, як не буду літати, то пропаду. Мені ж щодня треба шукати харчі. Слухай вітерцю.Ти зараз тихенько вієш і мені не так холодно. А давай дружити. Щоб тобі не було сумно, я співатиму, а ти слухатимеш і потихеньку розвіюватимеш мій спів довкола. Усі хто в лісі будуть слухати, думаю їм сподобається мій спів. Знаєш в інші пори року я частіше співала, бо ж було тепліше. А взимку в лісі птахів значно менше та й холодно, тому, хто не полетів у вирій, рідше співають.
-Ну гаразд, у тебе й справді гарний голос, співай я послухаю.- погодився вітер.
І синичка так зацвірінькала мелодійно, ніжно, що вітер зовсім притих.
Вона подумала, що він заснув. Та лише замовкла, він відразу протяжно, тихо їй прошепотів,
-Ой, як же ти гарно співаєш. І справді мені на душі стало трохи веселіше та спокійніше.
-Слухай вітерцю,а в мене ж і подружки є,вони теж сппівають гарно. Я їх покличу, почекай.
Через кілька секунд з’явилися синички і вони, одна перед іншою, заводили свою пісню. Вітер уважно слухав, був дуже задоволений, прошепотів,
-Ну гаразд, мені сподобалися ваші пісні. Я згоден щодня їх слухати.
-То ми будемо дружити? - Запитала Сміленька.
-Так – так, будемо дружити. То зараз уже летіть, шукайте харчі. А завтра, я знову прилечу до вас.
Від того дня в лісі спокійніше. Інколи з хмаринок сипав сніг, вітер не наважувався порушити своє слово. Він тихенько віяв, слухав пісню синичок і розносив той спів по всій окрузі.
14.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2023
Оце ж треба…
Це настільки, можна себе любити?
Щоби фото, де треба і ні пхати,
Сам спромігся, свою працю цінити,
А на інших, чомусь просто начхати.
Так, ми всі різні….
Де ж повага?Ти занадто пихатий?!
Не важливо, поет жінка, чоловік,
За кордоном, вже спустошена хата,
Що війна, не журиться, байдужий, втік.
Але ж спроможний….
Вірш писати, час маєш й натхнення,
Про що пишеш, ти критикуєш владу?
Тобі втішна ця гіркість сьогодення?
Тож не тут, через що пішов на зраду?
Чи маєш ваду….
Не любив, можливо свою країну?
Гай під сонцем, де ненька плекала,
Як зміг кинуть, у важку годину?
Пригадай, колискову співала.
Чи задумався….
Але зрадив, не один родину,
Від війни тікав, аж підошов блиск,
І при втечі, забув про дитину,
Та дружину, що лишилась на риск,
Бо єдину любить Україну!
Важко сприйняти….
Таких є, шкода багато щодня ,
Й досі мріють покинуть країну,
Себе корчити чистим цуценям,
Щоби робкість сховать попідтинню.
Не вгомониться…
Своє фото, виставля повсюди,
Є нагода, в журнали на конкурс,
Знов подасть, не боячись осуди,
Хоч й живеться не завжди без дайперс.
У роздумах…
Чи повернеться, все ж на Батьківщину?
Риторичне питання, мабуть ні,
Жаль ніколи, не визнав провину,
Бо давно, вклякла совість у лайні.
Так буває….
Але з часом, та гордість минеться,
Як не м’яко, стелять без соломи,
Здатний впасти, аж серце стріпнеться,
На чужИні, не позбутися втоми,
Де родився, там краще живеться.
І хоча ти….
Маєш гроші, хитрість -відчув здібність,
Волонтерити б нехай спромігся,
Жаль не в змозі спинить емоційність,
Тут лукавість вершить – ждіть, розбігся!
Вмить й на доленьку вже пожалівся,
Себе вигородить, то ж потрібно.
Болить душа….
Це війна, дехто змушений втекти,
Щоб на мить, та продовжити життя,
Й Україну навіки зберегти,
Згодом вернуться, бачить майбуття.
Любов до землі…
Оцінити, всі знання пращурів,
Й дух козацький, тіла відчувають,
Відбудують заради правнуків,
Життя кращим стане, точно знають!
26.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2023
Зимовий день схиляється в печалі,
Його стрічає сніжний тихий вечір,
Місяць уповні… блискітки- медалі,
В дарунок шле в угоду холоднечі.
Тінь перламутром лягла при долині,
Зірок мигтіння яснить усе небо,
Срібні сніжинки іскрять на калині,
Мережна паморозь… краплі крижині.
Та рух крайнеба, хмарин посивілих,
Морозний вітер, летів навстріч ночі,
Двигались тіні по гронах дозрілих,
Враз блиск осяйний, затьмарює очі.
Нічна казковість… Зимні сновидіння,
Краси елегія створити хочуть,
Із снігом вітер, ніби муркотіння,
Про дощ, отак, зненацька, нам шепочуть.
Погода теж, відчує настрій людства,
Красу ж хотілось бачити в мажорі,
Най би зима задіяла чаклунство,
Війні кінець, спинилося б безумство…
Щасливо жити мріє Україна!
25.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2023
Це хто порушив, зими красу,
Яскраво-білі, всі етюди,
Отак зненацька, почав війну,
(Братки) московськії Іуди.
Давно росія себе славить,
Пишатись хоче й воювати,
Народам світу, в душі гадить,
Оркам-убивцям, рада мати.
Всі сподівання- скоро Різдво,
Засяє зірка в піднебессі
Як все сприймає, людське єство?
Чи мертві душі в них на часі?
Смерть, це бажання вершин людства?
Всіх привели, аж до абсурду,
Радість, безмежна від чаклунства?
А зомбування, жаль, до блуду.
Чого досягне нечестивий?
Як гниле листя по калюжах,
Червоні очі, вид жахливий,
Не розбудити, тих, байдужих.
Земля, як скарб, золото, ліси,
Та де ж господар? Щоб достаток,
Людям лишивсь й жодна донька, й син,
Не знали воїн й хижих пасток.
Й нині будують, ще заводи,
При вході пам’ятник сталіна,
На жаль, керують, ляльководи
Не забувають про леніна.
Вдень і вночі, снаряди, танки,
Кудись везуть безперестанку,
Шлють на війну. Димні світанки,
Дають правителі приманку.
Гроші здолати лихоманку,
Від перепою, знов бентежить,
Як в старину так і щоранку,
Все від горілочки залежить.
Чи здатен мозок працювати,
Про себе дбати та про сім’ю?
Щоб чесно гроші заробляти,
Зігріло душу, слово - люблю,
Чиєсь дитя не йшов вбивати,
Чи знає заповідь, хоч одну,
Чого вчить Бог, щоб не страждати?
Кровавий сніг, тому не сниться,
Хто із рушниці влучить звично,
Чи гріє (брата) самогубця,
Думка, що все, це феєрично.
Шкода, віками, не спроможні,
Життя поліпшити на краще,
Хіба, не мріють, щоб заможні?
Пустили все, напризволяще.
Як вовчий поклик, заздрість, війну,
Із цим народом розпочати,
Який у серці плекав весну,
Під мирним небом хліб збирати.
Іскриться зірка, час розплати,
Хоч як крути, все ж він настане,
Не раз повінчаний прокляттям,
Та в очі гляне день останній.
Відповіси за злодіяння,
За руйнування й дитячу смерть,
Не допоможуть й покаяння,
Знищити зло, ми спроможні вщент…
Рашистам прощення не буде!
17.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023
У дні зимові, віяло холодами,
Частково сніг, стелив сріблом всі стежинки,
І притрусив, златом ковдри полями,
Одяг ялинки, в святкові сніжинки.
Та, щось не так, враз осінь завітала,
І дощ капризно, брязькотів повсюди,
Зима красу, по скринях заховала,
Я посміюсь, пізніш на повні груди.
Нехай запрошу морозець гостинно,
Із завірюхою потішно в танку,
Лиш дайте час, бажання всі, нестримно,
Це проведу в кришталевому вінку.
Білих крупинок, сипнула раптово,
Хмарно крайнеба. Місяць перламутрить,
Зірку в Святвечір, іскрить веселково,
Нічка ворожить, злегка землю пудрить.
Краси придавши, українців вітає,
Щиро з прийдешнім святом Різдвом Христовим!
23. 12. 2023р
І я приєднаюся до неї, бажаю
Миру і добра Вам, мої шановні друзі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023
Я доторкнулась, долонями до землі,
Біль відчуваю й тривогу, рідна нене,
Моя душа кричить, - Ні кривавій війні!
Мов пташку зранили, як же я без тебе?!
Поля у вирвах, то де ж хліба посію?
Попіл чорнющий, уздріла блиск заліза,
За що бомбити посмів, забрати мрію?
Рашист проклятий, ти тут якого біса?
Як нам страхіття спинить? Душа волає,
Мовчить зозулька, всі дерева привиди,
Не чує вітру й ліс, серденько страждає,
Звірів злякали,тих хмарин різновиди.
Та то ж не хмари, ціла зграя шахидів,
Зі сходу смерть приносять, страждання, печаль,
Це ж подарунки від заклятих сусідів,
Вкриває землю червоно-чорна вуаль.
Повсюди спалахи, де гай - вже вогнище,
Де дім й хатини, лунає плач родини,
За мить зруйноване рідненьке селище,
Там божевільна, вже не знайде дитини.
Чом розум втратила? Рашиста спитати,
То виховання? Може зростав по дворах,
Де дебош, п’янки та вітали зло й мати ,
А може досить, вже маразмом пишатись?
Не смій, ятрити, знов землиці сердечко,
Вона , як я, ридає, Боженьку просить,
Спини зар*зу! Не руш з місця гніздечко,
Цієї пташки і посріблені роси.
Де ляже сонячне проміння, тепленько,
Погляд омріяний, аж до піднебесся,
Свята Маріє, я вклонюся низенько,
Спаси землицю, заради миру й щастя!
19.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2023
Минуло півтора року…. Вадим відслужив строкову службу в армії. Після обстеження лікарів, мав повернутися на роботу.
Неймовірно хвилюючі хвилини чекання… Ірина крутилася на кухні. З півня зварила холодець, спекла його улюблені пиріжки з капустою, в духовці запекла шматок м’яса, приготувала салат олів'є.
Вадим йшов до зупинки автобуса, здалеку побачив своїх вірних друзів. За кілька секунд… тепла зустріч, плескання по плечах, обійми. Руслан хитро зиркав,
- Що, може до своєї троянди намірився?
- Звичайно, а що? - показав у руці пакет, з якого виднілася пляшка шампанського й коробка цукерок.
- Чорт забирай, так ми ж її теж давно не бачили, може нас з собою візьмеш?
- Та я не проти, не знаю, як вона відреагує.
Сергій задоволено посміхнувся,
- Та ми так, буцім на пару хвилин, а там видно буде. Давайте зайдемо в магазин, винця купимо, ковбаски, подивимося, може й якийсь тортик.
В будинку гучно грала музика, Ірина в обіймах із Вадимом про щось тихо спілкувалися. А хлопці насолоджувалися стравами. Руслан смакував холодець, сказав голосно,
- Ірино, бачу холодець із півня. Ти його отак, як нашого «Півня» в школі! Правильно хай знає своє місце. Але ж умієш приготувати.
Підморгнув до Вадима,
- Чуєш друже, але ж тобі пощастило. І квітучу троянду прихопив та іще й славну господиню.
Звичайно, Ірина бачила, що хлопці трохи перебрали вина, слухаючи , тільки посміхалася та кивала головою.
Сергій, в кишеню за словом не поліз,
- Квіточко, ти розумієш ми йшли з роботи, на халтурі були. Одній жінці, біля новобудови з камінців паркан муруємо. А вона там іще не мешкає, тому такі й голодні. А оце випили, ну… то ж сама розумієш. Ти нам вибач, ми ж так хотіли тебе бачити.
- Мабуть їх тут прийдеться вкласти спати, що скажеш?- спитав шепотом Вадим.
- Ніяких проблем, он диван, нехай лягають.
Спілкування друзів затяглося до півночі. Ірина з Вадимом до самого ранку у справах, мили посуд, наводили порядок. Весело позирали один на одного, з надією, що ранком проведуть хлопців і нарешті залишатимуться наодинці.
Та тільки сонце подарувало перші промені, як почули гул машини.
- О! Чи мама приїхала! Але ж за приїзд нічого не казала, може щось сталося?- Ірина поспішила надвір.
Поснідали усі разом. Хлопці уже поспішали на автобус, Вадим, на ходу чмокнув Ірину в щоку,
- Ну все сонце, я подзвоню, на тринадцяту годину маю бути на роботі, поїзд не чекатиме.
Задумавшись, жінка дивилася хлопцям вслід. Ірина уже була біля дверей будинку, мати важко перевела подих, сказала зовсім тихо,
- Згадала хлопців, як навчалися в менших класах, такі худенькі, непоказні, а тепер дивлюся, які ж славні парубки виросли. Щастя би їм усім, може цей вірус затихне. Ой дитино, знала б ти стільки ми таких вивезли.
- Ну мамо, будь ласка не починай сирість розводити. Все буде добре.
***
Зустрічати Новий рік, Марина Петрівна пішла до сусідів. У неї вдома мали зібратися однокласники Ірини.
За святковим столом, шість дівчат і стільки ж хлопців, весело вітали один одного з Новим роком, спілкувалися. Згодом лунала музика, усіх запрошувала до танцю. Сергій ні на мить не залишав Поліну. Парочка обіймалася під час танцю, пустувала і жартівливо чмокала один одного в щоки. При розмові, Ірина зрозуміла, що вони зустрічаються.
Близько четвертої години, молодь парами розійшлася по домівках.
Ірина і Вадим залишилися наодинці….
Цнотлива ніч… з блиском у очах, взяла в полон молоді, палаючі серця. Сплетіння тіл, нестримне бажання кохати, випити солод із медових вуст і нарешті заснути в ніжних обіймах.
Через декілька днів, Марина Петрівна мала нагоду познайомитися з батьками Вадима. За святковим столом розмови про життя, про плани на майбутнє.
Батько здивував сина,
- Я думаю вам не горить справляти весілля?
Обличчя Ірини миттєво почервоніло, нахилилася до Вадима, прошепотіла,
- Оце так сказав!
- Ні тату нічого у нас не горить, заперечив він.
Ірина, зиркнула на Вадима, всміхнулася, задумливий погляд, все ж насмілилася сказати,
- Ми можемо ще рік чи й два погуляти, нам і так добре.
Хлопець трохи скривився, адже таких слів від коханої, він не очікував.
Та за мить посміхнувся, хитро глянув на Марину Петрівну, сказав голосно,
- Я думаю моя майбутня теща не буде проти, якщо я частіше буду поруч з моєю чарівною трояндою.
У відповідь жінка мило всміхнулася, крутнула головою,
- Ох і умієш же ти сказати. Ну де ж я подінуся, в мене одна донька, усім місця вистачить.
***
Минув рік… уже й лютий місяць добігав до кінця. Все частіше в магазинах, на ринку, мешканці містечка помічали військових. У юрбі між собою перешіптувалися про слухи щодо війни.
Вночі, двадцять четвертого лютого Вадим із батьком знаходилися на робочому місці. Вантажний поїзд прибув до Люботина. Через годину, на своєму коні, як часто вони називали електровоз, поверталися до призначеного місця. Близько п’ятої години, під’їжджаючи до Харкова, вражаючий вид піднебесся насторожив, визвав почуття здивованості, тривоги, страху. Зі сходу, ніби зграя хижаків вкрила все небо, летіли літаки, гелікоптери, здалеку лунали вибухи.
За кілька хвилин стало відомо, що військові РФ перетнули кордон. Маршем, колоною зайшли на територію Харківщини.
Раптом, задзвонив телефон батька, дзвонила дружина. Вадим стояв поруч, чув, як схлипувала мама й невиразно щось говорила. Батько намагався її заспокоїти,
- Надю, не плач,спокійно. Я все зрозумів, постарайся вирватися з того пекла. Це війна! Ти зв’яжися з Русланом, чи перейди, це ж близенько, він кмітливіший. Я певен їх сім’я вирушить до Харкова, думаю місце в машині для тебе знайдеться. Заспокойся, до зустрічі.
Вадим відразу дзвонив до Ірини, почув два гудки виклику, враз зв’язок обірвався. Намагався не давати волю емоціям, але це не вдавалося зробити. Руки помітно тремтіли та він знову настирно дзвонив до неї, уста шепотіли,
- Моя сонячна трояндо, ну де ж ти? Чому в недосяжності, люба моя, чому? Побачиш виклик, набери мене. Де ти? Мені ж без тебе не жити.
Не втрачаючи надії, хоч щось дізнатися, що відбувається в містечку, намагався зв’язатися з Русланом, той не відповідав. А телефон Сергія знаходиться поза зоною досяжності. Вже від поту витер змокріле чоло, знервований, послав СМС. «Сергію, друже, я твій боржник, вік пам’ятатиму, благаю допоможи виїхати Ірині. У Харкові в Руслана є родина, зв’яжись з ним.»
В кабінеті начальника резерву локомотивних бригад відбулася термінова нарада з військовим комісаром. Добровольці записувалися в територіальну оборону, Вадим та іще декілька хлопців мали направлення у військову частину. Всі розуміли, від російської навали, країну треба захищати.
Батько Вадима поповнив ряди самооборони. Обіймаючи сина, говорив хвилюючим голосом,
- Ну раз ти так вирішив, я не маю права наполягати, щоб передумав. Ми прожили велику частину життя, а вам треба будувати майбутнє.
- Тату, ти розумієш, там потрібні зв'язківці, я не можу залишитися в стороні. Я тебе прошу, де влаштується мама, нехай до себе забере Ірину. Я говорив з Мариною Петрівною, вона вночі була на чергуванні, на якийсь час залишається в лікарні. Плаче, каже по телефону, ні з ким не має зв’язку. Головний лікар, її попередив, щоб не покидала робоче місце. Пояснив, що вона додому не добереться, бо під містечком почався жорстокий бій.
Обличчя батька зблідло і якийсь судорожний вираз скривив усі риси,
- То це Ірина теж вдома сама, кепське діло. Та будемо думати і надіятися, що наші жінки з усім справляться.
***
Під свист снарядів, під обстрілами Сергій відправляв свою родину в Харків. Коли в багажник машини ставив сумку, з телефону почув звук про отримання СМС. Здивувався, адже перед цим, він ні до кого не зміг додзвонитися.
В машині, хворий на цукровий діабет брат, його дружина і двоє дітей. Біля батька заплакана мати, крізь сльози, сказала хриплим голосом,
- Синку, як же ти доберешся?
- Так, будь ласка без сліз, тату заспокой її. Хоч мотоцикл старий, але ж на ходу, якось прорвуся. Тату, ти через центр не їдь, постарайся їхати невеличкими вуличками, щоб не так помітно було. До Харкова всього п’ятнадцять - вісімнадцять кілометрів, я думаю наші хлопці їх зупинять. Ну все, до зустрічі.
Старі Жигулі поступово зникли з поля зору. Він прочитав СМС, намагався додзвонитися до Поліни.
- О Боже, знову в зоні недосяжності!
З острахом дивлячись на небо, витягнув мотоцикл. На голову натягнув стару батьківську шапку з вухами, шарфом підв'язує комір куртки, завів мотоцикл. Від напруги, щелепи ходили ходором, він увесь трусився. Подумки умовляв себе - все буде добре, заїду заберу Ірину, а там по дорозі й Поліну, якби ж тільки вдалося це зробити.
Та виїхавши з вулиці, він здалеку побачив колону танків. Злісно натиснув на педаль газу, переїхав дорогу, зник у провулку. Йому назустріч їхав російський танк, пролунав постріл.
***
Важко сприйняти жахіття війни…
Цього ж дня о п’ятій годині ранку, Ірина проснулася від поштовху. Десь, щось гуділо, раптово здригнулася земля. В подиві вигукнула,
- Ой, що це?
Спросоння не могла второпати що відбувається. Накинула халат, здивовано зиркнула до вікна,
- Чи щось горить? Може в когось газ зірвався?
Пару кроків до вікна, відхилила фіранку. Від здивування, мало очі не вилізли на лоб, здалеку побачила могутню вогняну заграву. В небі щось літало, але толком розгледіти не спромоглася. Натиснула на кнопку настільної лампи, світла не було. Не встигла зібратися з думками, підійшла до дверей, пролунав вибух. Будинок так трусонуло, здавалося, що зараз завалиться.
- Ой, мамочко! - кинулася до телефону, знервовано в думках - ой, що ж я буду робити, заряд батареї всього на двадцять відсотків і світла немає.
В поспіх одяглася, намагалася хоч до когось додзвонитися, на жаль, то не було мережі, то абонент був у зоні недосяжності. До кого ж побігти? Може дід Микола вдома? Похапцем, голі ноги засунула в чобітки. На ходу схопила стару вовняну шапку, натягла на голову.
Холодне повітря вдарило в обличчя, сльози засліпили очі. Змахнувши їх рукою… тільки тепер, вона помітила вертоліт, який летів у сторону Харкова.
Уже, наче пташка пролетіла два обійстя, пролунав вибух, перехрестилася. Навіть не помітила, що залізні ворота, хвіртка відчинені, за щось зашпортнулась.
- Ой, Боже!- падаючи, все ж спромоглася схопитися за підвіконня, тарабанила у вікно, прислухалася. Та ніби збоку, почула чийсь глухий кашель і протяжний скрип. Злякано зиркнула, у дверях погреба з’явився дід Микола.
- Ой лишенько, це ти Іринко? Швидко йди сюди, ти тепло одягнена?
Ледь стримуючи сльози, промовила,
- Дідусю, що це в нас коїться ?
Він обійняв її,
- Війна сонечко, це війна. На нас, таки напала російська саранча.
- Мені так страшно. Ні до кого не можу додзвонитися. І до мене ніхто не дзвонить. А у вас світло є?
- Дитино, яке там світло. Спускаємося в погріб, потім будемо говорити.
- Ні, я збігаю додому, дещо візьму.
- Ти зберися, не нервуй так, он вся тремтиш. Забери всі документи,
що є в будинку. І тепліше одягнись, хто знає наскільки це затягнеться.
До хати забігла захекана Ірина. Тремтячими руками запалила свічку, збирала речі, документи. Малюнки, що стояли на серванті, склала в папку. Вже озирнувшись, пригадала, що ввечері запекла курку - ой, треба взяти, Вадимко ж обов’язково приїде, на обід в самий раз буде.
У руках дві сумки, зі сльозами на очах,
- Господи поможи!
Поспішаючи, переступила поріг, враз її оглушив вибух.
***
Тільки дід сховався в погребі, від вибуху здригнулася земля, зі стелі посипалася штукатурка. Звуки скреготу, мов град бив по залізу, розходилися луною по погребі, наводили страх.
До його горла підступив ком, хриплим голосом прошепотів ,
- Боженьку, що ж це коїться? Іринко, трояндочко наша, як же я раніше про тебе не подумав, от стара голова, де ж ти тепер?
Хвилини здаються вічністю… дід прислухався, не почувши гулу й вибухів, перехрестився, йшов по східцях. Вхідні залізні двері, рясно посічені осколками, відчинивши їх, переступив через уламки шиферу. Від побаченого остовпів, його старенька хата, склалася ніби карткова. Не стримати гніву, очі налилися кров’ю,
- Сволота, що ж ви коїте?! Боже, зглянься, зупини цю навалу!
Очі наповнені сліз, з палицею в руці, він переступив через грудки землі зі снігом, намірився йти до Ірини.
Видовище вразило його в саме серце, по щоках котилися сльози. Замість сусідської хати й обійстя глибока вирва. А далі валялися уламки шиферу, дерева й груди землі з цеглою, від будинку залишилась одна потрощена стіна.
У грудях стиснув душевний біль, по окрузі рознісся крик,
- Будьте ви прокляті! Рашисти, будьте ви прокляті! За що забрали життя нашої квіточки? За що… за що?
Та враз стрепенувся, як від удару. Неподалік, знову вибух, його, наче хтось каменем кинув до землі. Із заплющеними очима, він лежав поміж уламків даху змішаних із землею, чув гул, кулеметну чергу. А потім тиша…
Тільки на третій день, дід спромігся з-під завалу будинку дістати тіло Ірини. Вона лежала на папці з малюнками, які їй подарував Вадим.
Майже тиждень, як відірваний від світу. Ні світла, ні спілкування по телефону, вдень і вночі вибухи, стрілянина.
Він майже весь час знаходився в погребі, при надії дочекатися, щоб хоча б хто-небудь спромігся приїхати, допоміг поховати Ірину.
***.
Під вечір, у квартирі родичів Руслана зібралися родини. Поліна сиділа на дивані, біля неї мама й батько Сергія. Вони з надією дивилися на неї, може додзвониться, скаже, що зараз приїде син. Дівчина часто, занепокоєно поглядала на Надію, адже жінка чекала, може відгукнеться Ірина. На жаль Поліна нікому нічого втішного сказати не могла. Намагається втримати себе в руках, щоб не розплакатися.
Хоч темна ніч та місто не спало, десь знову й знову лунали вибухи. Попереду їх чекали набагато важчі часи.
Автобус їхав по ґрунтовій дорозі, злегка присипаною снігом. За вікнами час від часу мигтіли голі дерева, вдалині виднівся ліс.
Вадим і кілька чоловіків, вже одягнені у військову форму, їхали до призначеного місця. Він сидів, схилившись до вікна, дивився вдалину. На очі напливали сльози, він намагався їх затримати, а вони все ж повільно котилися по щоках. Вже минула друга доба, а він про кохану нічого не знає. Моя трояндо, хоч як та дай знати, де ти, як ти? Ні-ні, я не допускаю думки про жахіття. Знаю тобі важко і мені не солодко. Думав відпустять хоч на якусь годину та тепер я на службі. На жаль, війна, знаю на кордоні важкі бої та я вірю, що ми здатні вигнати тих виродків, що прийшли на нашу землю. Я тобі обіцяю… буду обережним. Знаю, усім буде нелегко та надіюся, біда обійде стороною. І ми влітку, можливо навіть разом із Сергієм і Поліною, зіграємо весілля.
***
Війна триває.… минуло більш ніж півтора року. Збройні Сили України перейшли в наступ, поступово звільняють міста й села.
У цей осінній день, у Вадима була б нагода відсвяткувати день народження та на жаль, доля вирішила інакше.
Хоч надворі й мжичив дощ, біля трьох могил стояли батьки й рідні. Вони прийшли вшанувати пам’ять найдорожчих людей.
Поривчастий вітер, раз-у-раз торкався пелюсток троянд і хризантем, розсипаних на могилах. Краплі дощу, як материнські сльози стікали до землі. Душевний біль… велика втрата, важко пережити. Сердечний біль стискає груди, за що кривава війна забрала молоді душі? Хто відповість за зруйноване трояндове кохання?
13.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2023
Вересневий ранок… небесна блакить. Крайнеба де-не-де сірі й білі хмари. Сонце непомітно здіймалося догори, проміння поступово, все більше прилягає на шкільне подвір’я. Під шовковицею у невеличкій калюжі купають сміливі горобці, вже звиклі до дитячого галасу. Це вчора, пройшов невеликий дощ, ото й зраділи, майже цілий місяць його чекали.
Неподалік, під горобиною, спілкується троє хлопців із дев’ятого «А» класу. Акуратно підстрижені, мають русявий колір волосся. Один із них, менший на зріст Руслан, в руці тримає пачку цигарок, запрошує посмалити. Вадим, найвищий хлопець у класі, його карі очі забігали по ньому, сказав незадоволено,
- І навіщо воно мені? Ні-ні, тобі не набридло пропонувати? Скільки не старайся, я не буду смалити, я ж тобі сказав.
Сергій, серед них середній на зріст, кілька раз кліпнув очима. В них ніби частка блакитного неба, що знімає напругу, озирнувшись, посміхнувся,
- Хоч до початку уроків є час та я теж не буду. Хтось з учителів почує запах, нехай не зараз, не хочу неприємностей.
Вже торкнувся руки Вадима,
- Он поглянь, з якоюсь дівчиною йде наша «Тополя»
- А Поліна,- засміявся Руслан.
Всі троє демонстративно розвернулися до парадного входу шкільного подвір’я. Дівчата, тримаючись за руки, не поспішаючи, прямували до дверей школи.
- Гей, Тополько, привіт!- гукнув Руслан, розвів руками, продовжив,
- І кого це ти нам привела? Не тікай! Тож познайом нас чи що, із цією золотоволосою, чи з ясним промінчиком сонця.
Дівчина і справді мала волосся кольору стиглої пшениці із сонячним відблиском, враз почервоніла. Її волошкові очі впилися в нього,
- А це ж хто такий сміливий?
Поліна різко розвернулася до дверей, потягнула її за руку,
- Пішли! Це наш однокласник. Побачиш з якими суб’єктами будеш навчатися.
Вадим сидів за партою… її балухаті, на колір волошкові очі, довгі вії й досі були перед його очима. Бач яка, ніби жовтенька троянда, в якої по пелюстках золотистий штрих, між ними ледь-ледь синюватий відтінок.
На уроці алгебри, вчителька на дошці писала рівняння, учні мали виконувати самостійну роботу. А в його голові про неї блукали думки, Ірина, але ж гарне ім’я! Вона ж подібна квітці.
Вже під рукою із зошита вирваний листок, малював троянду. В нього це завжди гарно виходило. Лише кілька хвилин, той листок з’явився в неї на парті. Не розуміючи, зиркнула по класу, хто б міг послати, цю пишну, штрихом нанесену простим олівцем квітку.
Минув майже місяць. Вадим весь час спостерігав за Іриною, хотів дізнатися де вона мешкає. Та стільки не намагався прослідкувати за нею, раптово десь зникне, ніби розчиняється у воді. Одного разу йому все ж вдалося це зробити. В самого ранку хлюпотів дощ та хлопець вирішив не відступлюся, я ж не слабак, узнаю де живе.
З парасолькою в руці, Ірина зайшла у міський автобус, пройшла подалі від входу. Він же в автобус зайшов останнім. Спостерігав за нею з-під капюшона, який натягнув так, що тільки й виднівся ніс та очі.
Автобус прямував до кінцевої зупинки. Ох і далеко ти забралася, позираючи у вікно, в круговерті з думками. Переступає з ноги на ногу, в них відчуває прохолоду. Це ж треба, так далеко від школи мешкає, ще й дощ не вщухає, здається я вже й ноги промочив.
З автобуса вийшов першим, чекав на неї. Опустивши голову, вона дивилася на східці, перед собою помітила руку, сміливо взялася за неї,
- Ой дякую, тут справді слизько, ваша допомога не завадить.
Мовчки допоміг їй зійти, швидко відійшов у сторону. Не звертаючи уваги, що моросить дощ, зняв капюшон,
- Ірино і чого ти так далеко живеш?
Від здивування, її очі округлилися іще більше,
- Ти? А це чого тебе, аж сюди занесло?
- Тобі далеко йти?- повільно з її руки витягнув сумку, продовжив,
- Напевно крім книжок іще щось поклала, важкенька, давай, допоможу.
Блиск у очах, як стріли грозові, вразливо торкнулися його душі. Вмить почервоніла, зиркнула з-під лоба так, мов шипи троянди вкололи його в саме серце,
- А в тебе що, в цьому районі хтось живе?
Щоб не засміятися стиснув уста, на підтвердження кивнув головою.
На околиці містечка вулиця приватних будинків, деякі з них доволі старі, до них і стежинок не видно, деякі недобудовані. Рідко на очі попадаються доглянуті будинки з красивими парканами. Йти по дорозі, встеленою вапняком та вугільним шлаком, було незручно, попереду все частіше виднілися то менші, то більші калюжі води. Він відчував, його черевики і шкарпетки промокли наскрізь, в пальці зайшли зашпори.
Підходили до будинку, несподівано під’їхала машина, з неї вийшла жінка,
- Добре дядьку Миколо дякую, що підвіз, до завтра.
Машина тихо від’їжджала, вона звернулася до Ірини,
- Доню, бідненька, я запізнилася тебе з школи забрати, напевно добре промерзла? А це хто з тобою?
- Це Вадим, мій однокласник.
Він сказав, трохи соромлячись,
- Добрий день!
- Добрий день ,- відповідаючи, жінка міряла його з ніг до голови, вирячила очі,
- Ой Боже, так у нього майже до колін штани мокрі! Гайда до хати!
- Та ні!- відразу віддав сумку Ірині, наставив руки, продовжив,
- Дякую! Та це трохи зверху.
Жінка вмить почервоніла, сказала командирським голосом,
- Ніяких ні! Телефон маєш, подзвониш, поясниш батькам!
Міцно двома руками взяла його за плечі, розвернула до хвіртки,
- Заходь! І будь ласка без заперечень!
Обличчя доньки розпливлося в усмішці,
- Ага, попав під руку?! Це мама так командує хворими в кардіологічному відділенні. Вона медсестрою там працює.
Й відразу звернулася до матері,
- Я не зрозуміла, а ти чого так рано додому приїхала?
- За графіком маю чотири години відгулу. А дядько Микола привіз брата в лікарню, от мені й повезло. Думала тебе забрати та не вийшло.
Ірина прошепотіла йому на вухо,
- Її звати Марина Петрівна. Моя порада, що скаже все роби, якщо не послухаєшся, віддуватися за тебе мені доведеться.
Той день, він напевно ніколи не забуде. Відігрівся в кухні на стільчику, біля газового котла. Мусив одягнутися у махровий халат і теплі в’язані шкарпетки. Воно з однієї сторони поглянути, часто червонів та погодився, бо ж відчував, що добряче промерз. Мусив змиритися, тепер уже нічого не зміниш. Його речі, уже випрані в пральній машині, висіли над котлом. Він хотів сам вимити черевики, але Марина Петрівна різко сказала,
- Ану лиш! Он чай з малиною чи з медом пий! А це, я сама зроблю!
Ірина у своїй кімнаті виконувала домашнє завдання. Тільки час від часу почувши мамин голос, усміхалася,
- Ото знай , як до мене приходити! Ой, бідним же будеш!
Вадим зателефонував мамі, попередив, що заночує у друзів. Пояснювати не захотів, втішався тим, що батько на роботі ( він працює машиністом електровоза), появиться вдома тільки завтра. Він тримав сина в строгості. А з мамою, будь яке питання, йому було завжди простіше вирішити..
Минали дні… їхні стосунки тільки міцнішали. Не було такого тижня, щоб Вадим їй не подарував нові малюнки, на яких троянди, уже були намальовані кольоровими олівцями. В класі це стало поводом дати їй кличку - Троянда. Вона ж, цим тільки пишалася, адже троянда вважається царицею квітів. Хлопці заздрісно поглядали на Вадима, часто стали під’юджувати,
- Он, твоє трояндове кохання йде.
На знак згоди, він кліпав очима, задоволений, вже посміхався до неї.
***
Поспішав час, збігали дні… сонячні, привітні, подібні деревам у весняному листі з блиском. Похмурі ж відображали смуток, ніби те листя в пилюці, як у тумані.
Одного разу, йдучи поряд з нею, на плечі поклав руку, злегка притиснув до себе, намагався розвеселити.
- Чому губи надула? Ану посміхнися, стань чарівною, як цвіт троянд у твоєму садку. Від них очей не відведеш й вже негайно, аж до неба, політ мрій про майбуття.
- Та ну тебе, ти справжній мрійник, а я ні. Поки нам робочі будували будинок, ми в селі стали вирощувати троянди. Віддавали сусідові, він у Харкові на ринку здавав оптом, мали якусь копійку. Мій батько працював ревізором у поїздах, знайшов круту панянку, це вже п’ять років, як пішов від нас. Скрутно жилося, але вижили. Потім дідусь помер, а через рік бабуся, нам у спадок залишили трохи доларів. Згодом мама влаштувалася на роботу в лікарню, працювала в зміні. Я ходила в школу, інколи бабуся Ганна,чи дід Микола зі мною на ніч залишалися. Вони від нас через два обійстя живуть. Від батька я отримувала гроші, ну аліменти. Ми з мамою їх намагалися не витрачати. Як кажуть копійка до копійки, ось ми і тут. Знаєш, я й надалі хочу займатися квітами. Дуже люблю троянди, хоч шипи гострі та їх пелюстки просто заворожують. А іще, якщо із запахом, сказати, що я в захваті – це слабо сказати.
- Але ж це важка праця.
- Та нічого, зате улюблена справа. Харків недалеко, одночасно можна в інституті заочно навчатися на факультеті економіки та менеджменту.
- А я закінчую дев’ятий клас, продовжу батьківську стежку, вивчуся на машиніста, з вікна електровоза буду милуватися трояндами.
- А може в художнє училище підеш? У тебе ж такі чудові малюнки!
- Та ні, це моє хобі. Коли малюю в душі натхнення відчуваю. І це вже, як політ, ніби обіймаю все піднебесся і на ньому відтворюю квіти. Ти не уявляєш, яке це блаженство. Хоча намальовані портрети теж є, захочеш, при нагоді покажу.
Роки, як швидкісний поїзд, якому дано зелене світло в життя…
На початку навчального року, в одинадцятий клас, прийшов молодий, русявий вчитель інформатики. Його чорні очі ніби свердлили кожного учня. Високий на зріст, при нахилянні над столом витягнув шию. Як глянути зі сторони, чимось нагадував співаючого півня. По поведінці помічали, після закінчення інституту - це його перші самостійні уроки. Він проводив їх доволі стримано, у своїх учнів старався розвивати мислення та здатність до самостійного навчання. Згодом, учні в класі йому дали кличку « Півень».
Ірина часто на собі помічала його погляд. Зразу трохи ніяковіла - От когут! І чого очі вирячив? Та пізніше вже старалась не звертати уваги.
Одного дня, після закінчення уроку, вона із-за парти вставала останньою, прямувала до виходу, він гукнув її,
- О пані! І куди ви так поспішаєте, може сьогодні я вас проведу додому?
В мить її щоки почервоніли, в очах іскри, голос уривчастий, різкий, пронизливий,
- І чого б це? Ваше діло навчати нас, а не проводжати.
Він швидко опинився біля неї, схопив за руку, вона різко звільнилася, ніби захищаючись, наставила долоню,
- Ану тільки смійте доторкнутися!
- О трояндо, навіщо свої гострі шипи наставляти.? Я такий, що й зможу їх обточити.
Вона поспішала до виходу, все ж почула його останні слова,
- Ах принцеса! Дівчині треба бути лагідною.
Відтоді, на уроках вчитель прискіпливо ставиться до неї. Зустрічав у коридорі, помітно підходив ближче, щоразу запитував,
- То ви готові зі мною подружитися?
У відповідь, як ляпас - гордий погляд, мовчки обходила стороною.
Та після однієї такої зустрічі, терпець урвався, вона розповіла Руслану й Сергію. Адже хлопці підтримували зв’язок з Вадимом, знали про їхню дружбу. Бувало часто в нього запитували,
- І, як там ваше, трояндове кохання? Скоро весна, з бутонів пелюстки розпустяться, а що далі?
Вадим щодо таких запитань, розмов, тільки всміхався.
Ірина не знала, як хлопці попередили вчителя та здавалося він залишив її в спокої. Лише інколи на уроках, на собі помічала його прискіпливий погляд.
***
Подихи весни - квітучість мрій і сподівань…
Вадим навчався у Харківському професійному ліцеї залізничного транспорту. Ірина закінчила школу, готувалася до випускного балу.
Біля дзеркала,одягнений у чорний костюм і блакитну сорочку, Вадим підбирав краватку,
- Мамо йди подивися, яку з них одягти, чи цю темну, чи світлішу?
- Ой, а я й забула, що ти в школу йдеш, - в руках тримала дві краватки, продовжила,
- Ти так вирядився! Хіба до цього часу твоя дівчина собі нікого не знайшла? Хоча б раз побачити її.
- Ти ж її фото бачила.
- Тож на фото та іще в телефоні, якби побачила наяву. Цікаво, чим завоювала твоє серце…бо тільки, як приїхав, так і поспішаєш до неї.
- Ма… я ж приїжджаю через кожні два-три тижні. Бачиш живий, здоровий, чи щось не так? У мене ж сесії, я весь у навчанні. А приїду, що я не можу зустрічатися з тією дівчиною, яка мені до душі?
- Ох, ну добре… добре. А може ти уже й закохався?
- А якщо закохався - будеш проти? Мені здається, ти мене завжди розуміла Не знаю, для чого ці розмови….
- Ото розгарячився… оцей метелик візьми, він краще пасує.
Вручення атестатів проходило в спортивному залі. Вадим таки запізнився, в залі було доволі гамірно і вже лунала музика. На стелі крутилася диско-куля, від її мерехтіння примружував очі, нарешті побачив однокласників. Ірина спілкувалася з Русланом й Сергієм. Її сукня чимось нагадувала весільну сукню Попелюшки. Колір тканини пудро-рожевого кольору дуже пасував до тону обличчя. А модна зачіска і золотий ланцюжок були родзинками, підкреслювали красиву довгу шию. Від веселкових кольорів диско-кулі все переливалося, придаючи казковості.
Він ніби мав крила птаха, не йшов до неї, а летів. Та в цей же час, миттєво перед нею став вчитель інформатики, запрошував на танець. Помітивши Вадима, хлопці з двох сторін взяли вчителя під руки, ледь при піднявши, прямували до виходу. До нього, в один голос,
- Нам треба поговорити.
Той в подиві вертів головою, ніби когось шукав. Вадим, всміхаючись взяв Ірину за руку, нахилившись до вуха, прошепотів,
- Я запрошую на танець свою королеву квітів.
Раптово поцілував її в щоку. Вмить вона замала сполоханий вигляд, щось завадило подиху, відчула часте серцебиття, сказала тихо, трохи сердячись,
- Ну ти що?! Отак прямо при всіх!
Він прошепотів їй на вухо,
- Вибач, а що і при всіх не можна, і наодинці не можна, ну прошу не знущайся з мене.
Щасливі, повні надій і сподівань закружляли у вальсі. Їх серця билися в такт, здавалося ніхто й ніколи не наважиться порушити цю щасливу мить. Згодом до них приєдналися Сергій з Поліною. Цей вечір, в колі друзів і справді був доволі веселим.
Розчервонілі, задоволені балом, не діждавшись його закінчення, виходили з зали. Їм назустріч йшов учитель інформатики, боязко позирнув на Вадима, поступився дорогою.
- Подіяло, - весело помітила Ірина.
- Мої хлопці – мій щит. Це добре, що є такі віддані друзі. Та все ж знай,ти моя квітка, при любих обставинах, я тебе нікому не віддам!
Лише кілька хвилин під горобиною… перший невмілий поцілунок торкнувся її вуст. У відповідь ніяких шипів, лише сором’язливий погляд, покірно поклала голову на його плече.
***
Час невпинно летить… Ірина поступила в інститут на заочне відділення. Вадим закінчив навчання, працював разом з батьком.
Трояндове кохання все більше розквітало, в надії, через пару років одружитися. Та навесні на столі лежала повістка у військкомат.
Хвилююча подія, проводи, воно б можливо було і легше та в зв’язку з пандемією корона вірусу, кожного охоплював страх. Але ж, як з іншої сторони подивитися, можливо було і на краще. Вадиму зробили три щеплення, це захистило від хвороби. Проходив службу недалеко, але в зв’язку з пандемією, усі зустрічі були заборонені. Оскільки він потрапив на службу в залізничні війська, після навчання отримав посвідчення зв’язківця.
За браком медсестер у лікарні, мама Ірини працювала в інфекційному відділенні. Тому, донька часто вдома була одна. Інколи телефонні розмови з Вадимом та з мамою, як втеча від самотності і важких думок. Вечорами, розрадою були троянди в горщиках на підвіконні, говорила до них тихо,
- Ось приїде Вадимко, як побачить, стільки вас різноманітних в мене стало, ото буде дивуватися. Я вас люблю, думаю, він теж вас любить.
Щоб одинокість не так засмучувала душу, усі подаровані малюнки, на яких зображені троянди, виставила на серванті. Один із них, стояв на самому видному місці. На ньому жовта троянда із блисками золота на пелюстках. Від неї лягає тінь, зображена штрихами подібними сонячному промінню.
Перед очима дні спілкування. Задивлялася на малюнки, любувалася ними, ніби від нього сприймала теплий, ніжний погляд.
Далі буде
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2023
Ранок, синок спитав у матусі,
-Чого, стала ховатись сестричка?
Ну.. увесь час, здається, не в дусі,
Так злиться, аж червоніє личко!
-Чи не бачиш, як виросла Соня,
Підростеш, тоді… все будеш знати,
Він до неї, неначе спросоння,
-А цибульки… хоче приховати!
Всміхнулася, ледь стримувала сміх,
-Про які, це ти кажеш цибульки?
Я чув, що полюбляють хлопці їх,
Женихів, буде повно в дівульки,
Вночі, так говорили бабця й дід.
12.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2023
( гумор, написаний у вільному стилі)
*
Добре на курорті,
На любовнім фронті,
Хлюп- хлюп, хлюп водиця,
З лиця молодиця,
Гонорова пані,
Чекала у ванні,
Вже майже годину,
Щоб потерли спину.
Тут заходить жінка,
-Розляглася квітка!
Чи душа страждає,
Чи когось чекаєш?
-Де ж той чоловічок?
Вчора торкавсь щічок,
Як місяць сховався,
В коханні зізнався.
Жінка, аж присіла,
-Хв*йда, як посміла,
Мого Гриця звабить,
У башку не влазить!
Червоніли очі,
Верещить щомоці,
-Знайшов, бач приблуду,
Розчавлю паск*ду!
Що хтіла, масажу?
Враз спинку підсмажу!
Гайда, рушник в ділі,
Аж плями по тілі,
Гострі бризки - кулі,
В очі тичить дулі,
-Ич панянка хитра,
Щоб і духом завтра,
Твоїм не смерділо!
Зірвалась, як лиска,
(Одним місцем) блиска,
-Жаль не маю вати,
Вуха затикати.
Ніби ненароком,
Вслід слова горохом,
-Якби ж, як сосиска
Суха, як та тріска!
І на що дивився
Чи як чорт напився?
В черевиках роси,
Позирала скоса,
Не в змозі збагнути,
Як міг обманути?
-Обіцяв св*лота,
В морду дать охота!
Гроші, грошенята,
Де ж вас заробляти?
Не сплачу квартиру,
Не куплю машину!
Де взяти мужчину,
Й позбутись причини?
Чи, піду в кав’ярню,
А може в лікарню?
Мені б бізнесмена,
Чи хай, конгресмена,
Оце, бач згадала,
Той рік, справу мала.
Справді грошовитий,
Жаль, бо зовсім лисий,
Та то ж неважливо,
Було, все красиво,
Ресторани, ліжка,
Ніжилась, як кішка.
Аж сльозу пустила,
-Певно я любила.
Чи здолаю муки?
В телефоні звуки.
Голос той привітний,
-Я такий самітний,
Гріх нащо таїти,
Позбудусь дієти
Це ж місяць уповні,
Гульнемо по повній,
Миловидна пані,
Жду тебе в кав’ярні!
***
Можливо й осудять мене,
Вже потім, на старості літ,
Але ж таке життя земне,
Для когось надто темний світ,
Тому й бере на душу гріх.
листопад 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001028
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2023
Густий туман, над річкою… тривожить серце,
І не звучить потік води, младі джерельця,
Застиг і місяць молодий поміж хмаринок,
До тебе знов, я не знайшов рідних стежинок.
Густий туман оповив, у душі сумління,
Не спромоглись, вдвох досягти порозуміння,
Чом піддались, темній імлі в осінню пору,
На душі важко, я ж цінив чарівну вроду?
Так часто згадую .. у гаю, в осіннім царстві,
Для мене ти, як королева в білім платті,
Уста до уст і стук сердець та таємничість,
Усіх бажань, здолала нас, раптова близькість.
На тебе я.. одяг вінок, барвисте листя,
І кілька ягід горобини, це ж намисто,
У ніч цнотливу, в забутті, то ж закохались,
У майбутті, життя безхмарне, сподівались.
Сяючі очі - блакить неба, тепле літо,
Дарунок - усмішка, стрічала так привітно,
Вдень і вночі, її плекав, приносив квіти,
Мрії, надії, прийде час зігріють діти.
Стрімка ріка й густий туман, став на заваді,
Місток між нас змила вода, раптово в зраді,
Ти запідозрила, чому ? Серце страждає,
Геть до сивин у вигнанні й досі кохає.
Густий туман, приліг до ніг, про тебе спогад,
Якби ж було, все, як колись, весела поряд,
Я б залюбки, із хвилювання розплів коси,
Й ніжно устами, зняв із вій щасливі сльози…
Навіщо ти, нас розлучила? - скажи осінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000775
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2023
Холодний мир й надворі зимно,
Де почуття тепла, нестримно,
Що повсякчас для життя цвіту,
Тож де підтримка цього світу?
Коли війна, рашист проклятий,
Забрав майбутнє, в мого тата,
Жорстокий мир… застиглі сльози,
Чому давно, в серцях морози?
Де ж та любов, що вчив Всевишній,
Чи лише ми настільки грішні?
Безжальний мир, чи й хто пробудить,
Невже Європу не розбудить,
Дитячий крик біля моголи,
Не покидай, татку, мій милий.
11.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2023
Я підставила долонці
Я підставила долонці,
Павутинки і сніжинки,
Летять білі, блиск від сонця,
Покривають всі стежинки.
Я підставила долонці,
Та вони стали водою,
Гнівно гляну на хмарини,
Чи сміються наді мною,
Не втішаюся я нині,
Піду мамі пожаліюсь.
Не розрахував
Гуляв вітер, уже й свище,
Сніг здіймав, все вище й вище,
Я б хотів його догнати,
Із ним разом політати.
Вже й на гірці, на санчатах,
Сам собі, я зробив свято,
Стрімголов летів донизу,
Опинився в горі хмизу,
Лип штанці, подерті в мене,
Почуття, гнобить шалене,
Та зроблю очі невинні,
Хай пробачать цій дитині,
Щоб куточок оминути,
Треба трішки хитрим бути.
Викрутився
Зробив ковзанку, під вечір,
Відчуття,політ лелечий,
Молодець, що зміг зробити,
Лиш не думав де полити,
Блиск води на гірці снігу,
Спав міцненько то ж мав втіху.
Сніжок ранком, притрусив,
Я ж до школи, поспішив,
Послизнувся, враз трах- барах,
У очах, за мить зблиск і страх.
От біда, от забувака,
Озирнувсь, глянув на тата,
Похитав, він головою,
-Заморока із тобою!
Хитрі очі, як у зайця,
Не везе щодня, от трастя.
-Тут стежинка, що ж наробив,
Ти на сніг, нащо воду лив?
Тебе мабуть замало вчив,
От невдаха, чому такий?
-Мені ж вісім, я ще малий,
Може десять років буде,
Тоді розуму прибуде.
10.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2023
Зимова ніч… повільно підкрадалась, намагалася втихомирити вечір, який дозволив розгулятися хурделиці. Вона ніби домовилася з вітром. Прийшла, розкидала по небу де-не-де мерехтливі зірки, принаймні хоч так хотіла показати свою умілість чародійства. Бо у край неба скупчилися снігові хмари, ще змогли б добре засніжити землю. Хоча мерехтіння зірок не дуже яскраве, все ж повсюди іскристий сніг, його блиск змінювався, переливається кольорами веселки. Не встояв вітер, піддався цій спокусі, приліг у полі.
Після хурделиці… земля, будинки, всі споруди, дерева й кущі під білосніжним простирадлом. То все неначе в зимовій казці. Її мабуть, більше помічають ті люди, де мешкають ближче до заходу сонця, якщо в них така погода. Де спокійніше, не літають ворожі літаки, не чути вибухів і зовсім рідко чути звуки повітряної тривоги. Україна ж за розміром велика. Ближче до сходу, до кордону з росією, під нищівними ударами російських військ, потерпають міста і села. Чи й хто побачить зимову казку, коли в небі літаки, гелікоптери. Від війни люди ховаються в руїнах, погрібах,землянках.
Жорстока війна порушила спокій усіх людей України. В різні епохи людство сприймає це лиходійство з тривогою, відчаєм, переживанням. Багато матерів і жінок втратило чоловіків, синів і дочок. Біль і туга охоплювали при кожній звістці, когось знову привезли з поля бою, вже плач, сльози, зневіра, страждання, прощання.
В морозну ніч без потреби чи хто й вийде надвір, хіба той, в кого немає газового опалення. Щоби розтопити грубку, чи в неї підкинути дровець, якщо завчасно не приготував, мусить піти за ними.
Через кватирку, в кімнату час від часу віє легкий вітерець, помітно відхиляє шовкову бірюзового кольору фіранку. Валентина вже декілька раз звертала на неї увагу. Втихомирилася хурделиця, вже й прохолодно, треба зачинити. Але ж важко піднятися, болять ноги.
Вона щовечора їх натирала настойками лікувальних трав й закутувала в шерстяні шарфи, подумки говорила до себе, треба триматися. Он син повернеться з війни, Бог дасть з перемогою. Онуки підростають, пожити б іще трохи, дочекатися, щоб їх побачити дорослими.
Біля ікони Всевишнього та Божої Матері, закінчила читати молитви. З смутком у очах, в телефоні прочитала новини « Блискавиці».
- О, Боже коли ж нарешті буде спокій? Болить душа, жура, печаль. Всевишній допоможи вгамувати ворожого сусіда. О, скільки ж смертей, скільки завдає болю ця орда й коли воно все це закінчиться?!
І знову в полоні думок.
Її невеличке рідне село розташоване на пагорбі. А нижче, за сосновим бором, тече непримітна вузенька річка. Дуже давно, іще прадіди, біля неї викопали водойму. Вже пізніше, з-під землі забило молоде джерело, люди розширили ділянку, так і утворилося озерце. Інколи у воду пускали невелику кількість мальків карася, коропа, товстолоба. Ото дітям радості було! Влітку, пробувши цілий день під пекучим сонцем, засмаглі поверталися з уловом. Особливо часто вона згадує, як Олег прийшов з рибалки, вперше приніс три не маленьких карася,
- Мамо, мамо! Подивися, це я сам їх упіймав! З одного юшку звариш. А два можна посмажити, на два дні нам буде що їсти, ти ж знаєш, я люблю смажену рибу.
Ті сяючі очі, усмішка, хіба ж можливо забути його щасливу мить. Ні, напевно ніколи. Відразу й пригадала весілля сина. Під час танцю з ним, у очах помітні сонячні зайчики, тепло і ніжність. Молодець сину, думала в той час, будеш гарним чоловіком, жаль батько дуже рано пішов у інший світ. Але ж я тебе спромоглася виховати справжнім чоловіком.
В хаті, вона мешкає одна, а будинок сина на околиці села. Ближче до широкої дороги й бору. Онук вже сам прибігає до неї, інколи приносить пиріжків з яблуками, капустою. Вона знала, якщо є пиріжки, то син поїхав у поїздку. Він працював машиністом тепловоза, а інколи когось доводилося підмінити, керував електровозом. Трохи журилася за сина, важку професію вибрав та втішала думка про невістку. Молодець Світланка, дбайлива дружина. І вкотре просльозиться,
- Дав би Бог, щоб все було добре, зарплата непогана, якби ж усе мирно.
Події дві тисячі чотирнадцятого року не порушили спокій родини. Але в дві тисячі двадцять другому році, все змінилося. Саме двадцять четвертого лютого мали відсвяткувати рік онуці Маринці, аж тут ця страшна звістка про війну, порушила всі плани.
Олегу не довго довелося чекати повістку, щоби з’явитися у Військкомат. Адже, проходив строкову службу в частині, яка входила до складу Повітряних сил Збройних сил України. Мав звання офіцера, не вагаючись пішов захищати рідну землю.
Валентина, перехрестилася до ікон і ледве переставляючи ноги, підійшла до вікна. Закриває кватирку, задивилася у вікно. О, вже й ніч, ще й навіть трохи зірок є. Хто знає, це на краще, чи гірше, мабуть морозець зміцнішає. А на передовій, як східніше, то напевно й мороз сильніший. Ох, ця війна, вже скільки бійців полягло на полі бою.
За мить, від душевних прихованих емоцій, її обличчя, аж зблідло. О,зимонько-зимонько і ти холодна, і думки зимні. Вже ніч і пора відпочивати. Жінка знову взяла в руки телефон. У Вайбері невістка побажала доброї ночі. Значить все нормально, заспокоїла себе, але ж сьогодні знову син не дзвонив. Чому так неспокійно на душі?
Вона в ліжку, а думкам немає кінця й краю. О, Боже, допоможи нашим синам, відведи біди. Придай їм сили й мужності.
Нарешті їй вдалося дрімати. Уві сні себе бачить, в чорній хустині, в пологовому відділенні лікарні. На кушетці вряд лежать новонароджені діти, чомусь у оченятах кров, але всміхаються і до неї тягнуть рученята.
За мить зірвалася, вже молилася сидячи в ліжку,
- О Господи, це, що за сон такий і що за діти? Але ж коли сняться діти це на диво, це на клопіт. Дай Боже щоб були гарні клопоти, може Олег приїде на пару днів, відколи ж говорив, що обіцяли відпустити. Господи, прошу тебе, допоможи моєму синові, я ж його вже майже рік не бачила.
На годиннику північ, настигла думка, якби це заснути? Позирає у вікна, в сусідів світиться, цікаво, чомусь і Павлові з Любою не спиться? Та їм мабуть спокійніше на душі, адже син у Києві, все ж в теробороні міста, не на передовій. Але ж там теж неспокійно. Боже відведи від нас біди.
Із термоса, в склянку налила заспокійливого чаю, випила. І знову в думках звернулася до Господа,
- Боже, зглянься на нас! Допоможи воїнам захистити Україну, щоб звільнили з неволі, допоможи пережити страхи війни. Не пошкодуй кращої долі!
Чомусь трепетно билося серце, вже не прилягла на подушку, а напівсидячи дрімала.
Знову сновидіння - кімната, вона в сутінках, ніби й недалеко до вікна та попереду бездоріжжя. Калюжі з каламутною водою, глибокі вибоїни, навіть чомусь порахувала, їх було три. Вже здалеку чує звуки дзвонів. То тихо, то так гучно, що вже й ладна руками закрити вуха. Несподівано проснулася, руками тримається за голову. Ой, що ж це коїться? Чому така довга ніч, чому жахливі сни? Раніше, хоч відколи пішов на війну і хвилювалася, але ж ночі були спокійніші й не бачила подібних снів.
- Ой, здають мої нерви… здають.
Щоб відволіктися від сну, позбутися думок, в халаті, присіла біля вікна. В руках тримає альбом, перегортає сторінки. На них знімки сина, від року й до шкільного віку, світленьке, безтурботне личко, усмішка зігріли її серце. Полегшено перевела подих. Перед очима вже весільні фотографії. По них провела рукою,
- Сонце моє, синочку, я молюся за тебе щодня й щоночі. Хай ворожа куля не торкнеться твого тіла, а душа витримає всі перешкоди. Ти сильний, мужній, відважний, маєш вижити, повернутися додому. Рідненький, ми ж молимося, чекаємо на тебе.
Поневолі кліпала очима, кілька сльозин, одна за одною, текли по щоках.
- Ой, що ж це я, знову розкисла. Я ж сину обіцяла триматися, не плакати.
І поклавши альбом на стіл, не знімаючи халат, прилягла на ліжко. Нарешті міцно заснула. Але ніч вже сховала зорі. Наступив ранок…
Валентина прокинулась від чийогось тупотіння, підійшла до вікна, біля дверей веранди стояв сусід, гукнув її.
- Валю, Валю це я, ти ще спиш?
Вона, вже відчинивши двері, стояла перед ним, сказала протяжно,
- Доброго ранку! Ти сьогодні так рано…
- Та оце прийшов, бачу снігу насипало, думаю в себе розчистив під хатою та й біля твоєї ж теж треба відкинути.
Біля стінки сараю, вона помітила мітлу, запитала,
- Що, аж замітати будеш?
- А що, обійстя невелике та й снігу небагато, можна й підмести.
- От, добра в тебе душа.Чуєш Павле, там часом не магнітні бурі? Я цієї ночі майже не спала, оце знесилена, аж під ранок спромоглася заснути.
-Та будь неладні, оті магнітні бурі, я теж не виспався.
- А, як Люба?
- Та вона ж без ліків зовсім не спить. Трави й пігулки на неї трохи діють, а я, старий довбур, їм не піддаюся. То я підмету?
- Дякую Павле, дякую! Воно може й Русланчик прийде, але ж коли та дитина прокинеться, коли це буде. Зранку з невісткою ще не говорила. Як там вони, десь-то теж хвилюється. Уже три дні, як від Олега жодного дзвінка.
- Та ти тримайся. Їм там зараз важко, буде можливість зателефонує.
Зимовий день короткий. По телефону Валентина два рази спілкувалася з невісткою.. Кожного разу перше запитання, чи дзвонив Олег. У відповідь чула, як крізь сльози, тихим голосом та відповідала, що не дзвонив.
Так важко вгамувати хвилювання, що й руки ні до чого не лежать, щоб чимось зайнятися. Сидячи за столом, з телефоном у руці, часто поглядає до вікна. За склом повільно опускаються сутінки, в сусіда загавкала собака. З цікавістю відхилила фіранку, здивувалася. Світлана з онучкою на руках і онук стояли поруч з Павлом, про щось говорили.
- Ти ба, чого це було не вдень прийти? А може вирішили зі мною переночувати? Тільки подумала, як позаду них побачила двох чоловіків. - Диви, може комусь повістки розносять?
Вона взулася в чобітки, хотіла одягнути курточку та враз відчинилися двері, всі зайшли в кімнату. Світлана, стояла біля дверей, позаду чоловіків, ніби ховалася. Біля неї став розчервонілий Павло.
- Валентино Михайлівно присядьте будь ласка, - стурбовано звернувся до неї старший за віком чоловік. Представився хто він.
Вона не дала йому договорити, ледь стримуючи хвилювання, здвигнула плечима,
- Так мій син на війні, він у мене один, більше тут ніхто не проживає. Ви ж з Військкомату?
Відразу заговорив другий чоловік,
- Ваш син герой. Захищаючи нашу рідну землю від ворога, загинув у важкому бою. Ми завтра самі організуємо поховання. Дякуємо вам за виховання сина. Батьківщина завжди пам’ятатиме наших героїв.
Обличчя Валентини враз побіліло.
Світлана, вирячивши заплакані очі, кинулася до свекрухи,
- Мамо, мамо тримайтеся.
Обійнявши її, удвох розридались.
Тим часом Павло забрав Маринку до себе додому. А онук притулившись до матері, злякано дивився, ніби не розуміючи чого всі плачуть, тулився до неї.
Від плачу, здавалося здригаються стіни. Чоловіки, намагалися заспокоїти жінок.
За кілька хвилин, співчуваючи, покидали кімнату, перед цим, ще раз нагадали,
- Поховання завтра.
На порозі знову з’явився сусід,
- Ось, я приніс валер’янку. Світланко, матері дай та й собі накрапай. Дозволь і Руслана до себе заберу, не хвилюйся діти будуть доглянуті. Я з хлопчиком поспілкуюся, все поясню. А ти матір підтримай, може ще якісь ліки для підтримки серця треба, вона їх в аптечці, в серванті тримає. Це чоловіки з області приїхали. Кажуть з нашої громади троє загиблих. Валентина до нього тихим хриплим голосом,
- От того мені наснилася дорога з трьома вибоїнами і діти.
Й відразу ж крик відчаю,
- О Боже! Боже чого ж ти їх не захистив? Я ж тебе так просила!
Цей крик, здавалося почув весь світ, її обличчя мокре від сліз.
А за вікном, несподівано зірвався вітер, на шляху здіймав сніг, ніби ним хотів вгамувати материнський біль. Зненацька й з неба посипав, густий, лапатий сніг, здавалось білого світу не видно. Та крізь щілини ледь відчинених дверей, звуки ридання й стогін вітер розносить вдалину.
09.12.2023р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000528
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2023
Зима по окрузі літала,
Сніг сірий й крупинки намистом,
Ледь мліє, хоч смуток пізнала,
Все робить неначе навмисно,
Вже й білі перини встеляла.
Зухвалість зими ні до чого,
І вітер затих, у дрімоті,
Враз ненька учула тривогу,
Синочка несуть, у скорботі,
Вже квіти встеляють дорогу.
Не стала й синичка співати,
Юрба на колінах, прощання,
Від відчаю стомлена мати,
Згоріло в душі сподівання,
Що буде з війни зустрічати.
О зимо, не будь ти сердита,
Достатньо страждання і болю,
Кремлівська орда не добита,
Сини ж, нам виборюють волю,
На жаль, ця проблема не змита.
Відвічно криваві потоки,
Борню за незалежність мати,
Щоб вижити впевнені кроки,
І дух, цей козацький плекати,
У спадок, не втратити волю!
Тримаймось, братці українці,
І взимку наш рід не зламати,
Дамо москалям, ми гостинців,
Снарядів, шахідів на свято,
Приніс Миколай у ряднинці,
Тож здатні катів подолати!
07.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2023
Два джерельця, два джерельця,
То закоханих два серця,
Цей потік річка сприймає,
Тут миленький мій чекає.
Води святість, Божа ласка,
Коли вдвох, то наче казка,
Говорив, я щебетушка,
Ясноока Попелюшка.
Але ж глянь, не в такій сукні,
Кажуть люди ми розпусні,
Ти знайшов від серця ключик,
Я ж у шортах видно пупчик.
Топік диво - жвава юність,
Вслід хтось кине- безрозсудність,
Ти ж як лис, погляд на груди,
Не боюся я застуди.
Тебе зваблю,зачарую,
У обіймах зацілую,
Слова ніжні, -О русалко,
Знаєш ти, кохаю палко!
Два джерельця, два джерельця,
Хай розмови, все вдається,
Як ці води, в нас кохання,
Вдвох у купелі до рання.
07.12.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2023
Не відпускай! Кричу на повні груди,
Візьми за руку, хаос, смерть повсюду,
У небі хмари, непроглядна темінь,
Страждає душенька, вона ж не кремінь.
Не відпускай! Свята земля палає,
Спливає час, сердечко біль зазнає,
Війна, руїни, жура, хвилювання,
Зів’яне квітка закохана рання.
Та збережи, відчуй, все що ми мали,
Благословив, нас місяць, відчували,
Під ясним поглядом, у оксамиті,
Стремління мати лиш щасливі миті.
Не відпускай! Почуй, не лишай одну,
Я проклинаю, чорну, страшну війну,
Ти з журавлями, згідна із судьбою,
Подаруй крила, зглянься, я з тобою.
Не відпускай! Тебе весь час благаю,
Тож ми в обіймах, найдем шлях до раю.
20. 11.2023.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2023
Чи день, чи ніч минає…
Думки безсонні, немає спочину,
Козача Лопань, пращурів землиця,
Згадаю друзів, веселу родину,
Гармошки звук, щасливі, світлі лиця,
Можливість вдачею насолодиться.
Веселі дні… дитинство на роздолах,
Стерню топтала, в оберемку квіти,
Тож босоногі наче на вітрилах,
Радісно в полі, знов гомонять діти,
Якби й надалі цей весь світ любити.
Роки минали…
Все за плечима, неначе дивний сон,
Я не злітаю туди, війна ж нині,
Західний вітер співає в унісон,
Враз все втопилось у смерканні днини,
Нехай ніщо, не рушить сон дитини!
Небо в сум’ятті…
Війна – біда, згадати пору зимну,
Сусід напав на рідну Україну,
У досить сонну нічку, сніжну, темну,
Щоб про весну не мріяли й калину,
Забули мову рідну солов’їну.
На підвіконні кішка….
Ніч, ще не встигла, дати шлях світанку,
По небу тіні, мигтять, мов привиди,
Не дочекатись сонячного ранку,
Вмить стрімголов, блискавки різновиди,
Здатні й на темінь, досягти злагоди.
Та то ж, на жаль, явища не природні,
По небу спалахи, донизу вогонь,
Червоний схід, враз вибухи повторні,
І здаля гул, мабуть сердить будь – кого,
Скоріше тих, хто ближче, на кордоні.
Все ніби в мареві…
Тут річка Лопань, наче змійка в’ється,
Іще в дрімоті, трави край берегів,
Їм вже тепер, не снилось й не здається,
Людям тривожно, моляться до богів,
Думки-джмелі, хто сон, зміг порушить?
Надворі стемніло…
Гудить земля, все небо безпросвітне,
Гелікоптери, літаки літають,
Москалям нащо дійство безпричинне,
Чому прийшли, за що народ вбивають?
Чого припхались, що й самі не знають?!
По вікнах світло…
Незнаний звук, собак скиглення й гавкіт,
У страху доня, плаче до матусі,
Раптово чути брязкіт і знов гуркіт,
Пролунав вибух… онук у бабусі,
Удвох за руки, так й заклякли в русі.
Страх важко здолати…
Дибом волосся, мчать бронемашини,
Й гримучі танки прямо на автівки,
Постріли в спину, що вже є причини?
Чому й за що, куль черга із гвинтівки?
Вже реготання злобне від утіхи.
Це відбувалось….
У центрі збори, жваві офіцери,
Злі, недолугі, шукали зрадників,
Тож всі вважали, будуть мільйонери,
Для них знайшлося кілька порадників,
Їх знайдуть згодом, серед мурашників.
Раптово стемніло…
Довкіл завмерло і не чути птахів,
Тож не доводилося війни бачить,
Як знайти корм, поміж кривавих снігів?
Ледь чутно,- Цвінь. Цвінь-цвінь-цвінь, - пташка плаче,
Невже тим вбивцям, Боги все пробачать?
Навіть оправдувати не знайдеш слів,
По хатах зранку, зібрались родини,
Розмови, плач, - Ти ж сусід, чому посмів,
Піти війною, де совість людини?
Хамло похабне, жаль, гірше тварини!
Життя в окупації…
Знущань сім місяців, важко прожити,
Молодші й старші хлопці по підвалах,
Після тортур, без ліків не ожити,
Зовсім знесилені лежать на шпалах,
І на бетоні, напівголі, в штанях.
В людському образі табун вовкулак,
Проводить допит - йде на умовляння,
Не побоявся, змовчав смілий юнак,
Жорстоко били, мали сподівання,
Дізнатись план, де мешкають військові,
Чи партизани по яких домівках,
У кого сейф, папери наукові,
І де живе його красуня дівка,
Щоби навідатися й при бажанні,
Взяти з собою, вже заради втіхи.
Тривожні новини…
Чекали днини, спокою немає,
Усіх ув’язнених, вели з підвалу,
Юрба людей давно на них чекає,
Їх думки встрелити б, компашку наглу,
На жаль, не в змозі кинути в могилу.
Перед очима зброя, темні зуби,
Від несподіванки люди жахнулись,
Не кожна мати, ачей* приголубить,
Не всі ув’язнені снігу торкнулись.
На головах мішки…
А розпізнати, по статурі можна,
Аж страшно людям, в синцях груди, спини,
Чи отой біль, душа терпіть спроможна?
Та чи повернуться, усі в хатини?
По ногах шрами й досі сочиться кров,
На ліктях рани, пальці рук смалені,
Неприпустимо, яка ж міцна (любов),
Щодня надії в болоті втоплені,
Для бурят жоден і слова не знайшов,
Не зрадять неньку, хоч дуже втомлені.
Схиливши голову стоїть мов німа,
Чиясь знесилена, згорблена мати,
Рашистські варвари, інших слів нема.
Їм би сміливо, в очі все сказати,
Ніби безкровна, брак сили кричати,
Яка ж біда, катма кого стрічати.
Цього не очікували…
Жест добра, волі та це ж лицемірство,
Ганебні погляди, все ж зняли мішки,
І ледь всміхаючись, мабуть щоб звірство,
Своє сховати, в руки взяли пляшки,
Пили спиртне та не всіх відпустили.
Частина з рідними, пішли по хатах,
Когось рашисти, по дорозі били,
Один мужчина, зі смутком на очах,
Впав на порозі, як поранений птах,
Думки – Незламний, цей наш, козацький дух,
Тож час настане, знищимо в пух і прах,
Нарешті звільнимось від кремлівських слуг.
Жити і вірити…
А серце матері сповнене жалю,
Ночі і дні сум’яття, а де ж ліки?
Мій рідний сину, я ж тебе так люблю,
Нехай московська нечисть вмре навіки!
Вже й поряд синочок, дружина плаче,
Нуртують* думи – Потерпи, треба час,
Тримайся любий, мій мужній козаче,
Ніщо на всім світі, не розлучить нас.
Земелька зрошена потом й сльозою,
Її гвалтують прислужники кремля,
Не мре надія, ранньою весною,
Швидко від покидьків звільниться земля,
Боже, як вижити, в ці, надважкі дні,
Благає люд, збережи життя синів!
На серці смуток…
Знов війни відгуки, темніє небо,
Щоднини вибухи, тривожні ночі,
Із хати вийти боязко та треба,
Тож мусиш йти, води немає в домі.
Та не уникнуть жахіть, жура, печаль,
Гидкий рашист, діву волік до хати,
Оскаженілий, вмить зірвав з неї шаль,
Тут поруч мати, стала захищати,
Дикий крик звіра,- Я мріяв, кохати,
Все ж (гостя) вигнали, у всьому є грань.
Під дулами автоматів…
Сповна відчути, довелося злоби,
Жити ніхто ж не хоче у неволі,
В росію вивезти, не дали згоди,
Кровавий сніг, як зранені тополі,
Просили люди, захисту у долі.
У когось настрій інший…
Душу дияволу продавши, тікав,
Має каліцтво російське, церковне,
Грошви по вінця, знахабніло накрав,
Пора владнати, це життя гріховне,
Надалі мало ж бути безкоштовне.
Хтось погодився, їхав автобусом,
Сховавши гроші, мав зв’язки, телефон,
Зміг скористатися, страшним хаосом,,
Щоби надіючись втекти за кордон,
Були й байдужі, мине, колись цей сон.
В боротьбі з голодом…
Запаси кінчались. Люди збирали,
Що є запаси в підвалі, чи в хаті,
Голодні пси, все до крихти забрали,
Досить раділи, смердючі, пихаті,
І відправляли (дарунки) в росію.
Люди єдналися, пічка на дворі,
Суп без олії, але ж пахтить смачно,
Хтось приніс цукор, знайшов у коморі,
Всі усміхались, разом не так страшно,
Добре що вдень, хоч чогось крихту мати,
Щоби дожити та й своїх діждатись.
А час летів невпинно…
У центрі селища збирали людей,
Вороги кляті повели розмови,
Що до союзу, забагато ідей,
Все вимагали, щоб не чули мови,
Нашої рідної, почувши били,
Навіть до розстрілу були готові.
А там за центром дорога до річки,
У ній вода без блиску, чорна, сива,
Ридає ненька, не діждалась нічки,
Мов п’яна йшла забрати свого сина,
Настигла смерть. Хіба винна дитина?
Чому ж, ти доле наша нещаслива?
Та, як тепер синочка поховати,
Летять снаряди, вщент цвинтар розбитий,
Уже в хатині помолилась мати,
Кремлівський яструб, коли будеш ситий?
Гнобиш століттями народ країни,
Знай жодна ненька війни не пробачить!
Гілки тоненькі все хилить калина,
О скільки горя принесла ця війна,
Щодень від неї стражда Україна,
Шкода невтішні, дні замала весна,
Важкі бої та віру не забрати,
Сміливість, стійкість бійців не зламати.
Без надії ніяк…
Земля дрижить, пруть танки на дорогах,
Хто залишивсь, щодня неначе в пеклі,
Та час біжить, зранку люди в городах,
Хоча й бої продовжились запеклі,
Сміло дивилися у очі смерті.
Страшна війна та сім’я* висівають,
Картоплю садять. Скрізь дома-руїни,
У душах віру, в святість правди мають,
Під три чорти йдіть, не для вас стежини,
Орки, нам йти, не по одній дорозі.
Позаду тяжкі літні дні…
Горить земля, довкола наче пекло,
Жорсткі бої, безстрашні душі, втрати,
Посеред дня здавалось рано смеркло,
Терпець урвався, їх пора прогнати!
Занадто важко та назад ні кроку,
Щоб кожен метр землі, відвоювати,
Щоб навіки, вщент розбити сволоту,
Ненависть сил придасть, їм час тікати.
А кров козацька міцніє, ожива,
Для ворогів дух пращурів - могила,
Вже синьо-жовтий стяг вітер розвива,
У центрі селища юрба молилась,
Радісна зустріч воїнів сміливих.
Та ще, на жаль, не закінчилась війна,
Така вже доля неньки – України,
Все ж кожен мріє прийде тепла весна,
Під мирним небом свято для родини,
Поки ж в цей час, битва за незалежність.
Хати, споруди, скільки їх лишилось,
Процентів десять-двадцять, може й менше,
Без руйнувань, щоб цілі. Комусь снилось,
Що таке буде? Хто знає, навряд більше.
Яка незламна, сила волі в людей,
Ще є прильоти, скрізь вибухи чути,
Город копають, не маючи бурдей,
А часник треба в землицю уткнути,
Бог дасть не буде (добросердних гостей),
Якби вже мирно, позбудемось скрути.
Всім волонтерам дяка, сяють очі,
Комусь потрібні, бач згадують нині,
Тож пам’ятають, добре, як пліч-о-пліч,
Вже є олійка, враз сльози полинні,
Й згадають Вангу, ті слова пророчі,
Це українці, вижити повинні.
Роками вчила мати Україна,
Сила в єднанні духу і свободи,
Тож знай русня, міцна у нас родина,
Хоча і важко, йде до перемоги!
Я серцем вірю, ті хто десь далеко,
Усі повернуться в рідне селище,
Хоча країні, занадто нелегко,
Шлях Богом даний, нам світлий стелиться.
Знову розквітне моя Україна!
Щиро люблю, славну, вільну, єдину!
***
Дорогі наші захисники і захисниці!
Я вітаю Вас з прийдешнім святом
Збройних Сил України!
Та з днем Святого Миколая!
Нехай у вашому житті все повернеться на краще!
Здоров’я Вам та успіхів на ниві служіння
українському народу!Миру, добра, любові і щастя!
***
Нуртують ( вирують) думки
,ачей (може)
сім’я -( Насіння) висівають
03.12. 2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2023
Де ж тая стежинка та й моя рідненька,
Де ж світла хатинка,де зростила ненька,
У дощову осінь, з думами літаю,
У душі й на серці смуту відчуваю.
Стелиться стежина в ній багнюка з листям,
Споришеві трави, із рудим намистом,
Та тож сльози – роси, їх сипнула осінь,
Із хмарами в змові, заховала просинь.
Я ж по тій стежині, йду куди не знаю,
Та це сон напевно, мов лечу до раю,
Чомусь зупинилась вдалині руїна,
Де ж моя надія, мов мала дитина.
Сльозами умилась, хто посмів зламати?
За що я своєї, позбулася хати?
Може так жадоба рашистська гуляє,
Від заздрощів й злоби все й скрізь розбиває.
Як змогли забути заповіді Божі?
То скоріше всього, п’яні, сині рожі,
І тих слів не знають, на жаль лише мати,
Чули ще в колисці, як лягали спати,
Під них засинали й в голови довбали.
Прийде Божа кара, їм світу не бачить!
Знаю, кожна мати, війни не пробачить.
25.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2023
Чутки ходять по селі, про Грицька й Івана,
Що одненька та й на двох, жіночка Світлана,
Один з другим втішаються, радо приймає,
Каже Гриць, - От чаклунка, диво - очі має,
Щодня запахом п’янить, хоч й кепська погода,
Бог красу… подарував, як біла троянда!
Чисто в хаті, комфортно, на ліжку подушка,
Жінка хитра, гріх має, катма подружки,
Підморгне одному, вже й на вухо шепоче,
Бо ж цукерок на завтра й солодощів хоче,
А до іншого плине, - Ти дровець нарубай
Я вночі - розплачуся, ти тільки нагадай!
Як свята, іншим разом, музики лунають,
П’яні морди, раненько в селі всіх лякають,
Що ж це коїться народ? З ким поговорити?
Це ж розпуста,- баби кажуть, - що ж нам робити?
У сільраду, дві заяви, щоб не пропали,
Вся комісія й Іван, на Гриця напали,
Туди йдеш, навіщо в сумці коньяк, цукерки,
Та я що… дурний купить, заробляю в Варки.
Та душа не тягне сватать, йду до Світланки,
Як паняночка вона, не п’є бурячанки,
І голенька в ліжечку, манить, як принцеса,
Так від неї, стає тепло, як від компреса.
У комісії шепіт, -Може й собі сходить,
Іван хитро позирнув, певно це вдала мить,
І слова промовив, -Запевняю вас усіх,
Як сльоза чистенька,чи кохати це є гріх?!
Я мабуть, все ж одружусь, ну не зараз, колись,
По селі пустіть чутки, щоб розмови вляглись,
Хай жінок злість не бере, хай повчаться в неї,
Щоби їм, як і їй дарили орхідеї.
Протокол склали, підписи, жирна печатка,
Як годиться ладненько,заради порядка,
Посміхалися суб’єкти, настане той час,
Зустрічатиме раденько Світланка всіх нас.
Якби ж тихі ночі, але музика грає,
Знов Світлана, до хати начальство збирає.
25.11.2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2023