| Сторінки (11/1073): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
І
Я сивий весь – не по літах,
Бо сивину
За ніч одну
Дать може тільки наглий страх.
Кістки криві, та не з труда,
Закляклі від безділь пустих,
Бо підземелля – то біда.
А в мене доля – доля тих,
Кому повітря свіжий пах
Є недоступний в ланцюгах.
За віру батька я стою,
Чекаю в узах смерть свою.
Мій батько в полум’ї згорів
За віри праведний порив.
За це ж його стражденний рід
У підземеллі зносить гніт.
Було нас сім – тепер один,
Шість юних, я один в літах,
Скінчили ми святий почин,
Здолавши від Гоніння страх.
Один в вогні, а два в бою
Скріпили кров’ю честь свою,
Померли так, як батько вмер,
За Бога, що зреклись тепер
Злі вороги. В темниці три,
Лишивсь один з них до пори.
II
У стилі готики Шийон,
В темниці сім цвілих колон,
Масивних, сірих і шорстких,
У світлі проблисків скупих.
А промінь сонця з сил усіх
Проник в розколину в стіні
І, гинучи в пітьмі на дні,
Долівку мокру освітив,
Мов блиск болотяних вогнів.
Там кільця на колонах всіх
Тримають ланцюги міцні,
Страждаю в ланцюгах я тих,
Сліди лишають на мені, –
На тілі незнищенний знак.
А день новий скінчився так,
Що біль лишивсь в моїх очах, –
Не бачу сонця світлий шлях
Роками – не злічити їх;
Згубив рахунок літ тяжких,
Як згинув брат останній мій.
Я ж біля нього ще живий.
III
Нас прикували до колон,
І трьох нас розлучив полон.
Тож так було – ми день і ніч
Не бачили близьких облич,
А морок мертвенно-блідий
Зробив чужими назавжди.
Хоч разом ми, та кожен сам,
І лиш серця єднались нам.
Тож втіха нам одна була
У цім притулку горя й зла, –
Ми чули рідні голоси,
Любові сповнені й краси.
В новій надії, чи в старій,
В піснях шукали радість мрій.
Та з часом тон пісень сумний
У підземеллі майже стих
Й луна від мурів кам’яних
Несла вже ослабілий звук,
Що вільним був колись від мук.
Можливо сон це, та мені
Чужими стали ці пісні.
IV
Із трьох – найстарший був я брат,
І щоб підтримати усіх
Робив найкраще все, що міг,
І разом діяли ми влад.
Найменший – батькова любов:
У нього мамина краса,
Блакить очей – як небеса,
З-за нього душу рвав з оков,
Бо дійсно, що була в біді
Ця пташка, у такім гнізді.
Він був прекрасний, наче день,
(Якщо був гарним день мені,
Як для орла, що в вишині) –
Без заходу полярні дні,
Аж поки літо скінчить біг
Було безсонне літо з ним.
Син сонця, вдягнутий у сніг,
Він був безгрішним і ясним
І вдачу променисту мав,
А сльози лив лиш з бід людських, –
Текли як із струмків гірських,
Аж поки не стихав той біль,
Що йшов до нього звідусіль.
V
Був третій чистим у душі,
Та завжди в сутички спішив;
Міцний був тілом, вдачу мав, –
На бій би з цілим світом став,
Щоб в перших згинути рядах
Охочіше, ніж в путах гнить.
Душа від пут тих молода,
Я бачив, гине, та мовчить,
Подібно, як моя в цю мить.
Душі розраду я давав, –
Про дім наш пам’ять зберігав.
Він був стрільцем узгір’їв, лук,
Стріляв там оленів, вовків.
Йому тюрма – провалля зів,
А скуті ноги – мука з мук.
VI
На водах Лемана* Шийон, –
Там футів з тисячу до дна
Сягає водна глибина.
Спускали лот в пітьму глибин
З Шийона сніжнобілих стін,
Що над водою височать.
Подвійний мур зі стін і хвиль
Живим дав схов, де смерть і гниль.
А під поверхнею води
Похмурий склеп у глибині,
Де плюскіт чувся ночі й дні.
Над нами не стихав цей шум.
Я чув краплини льодяні, –
Крізь ґрати вітер їх жбурляв,
Що в небі радісно гуляв.
Тоді і скеля кам’яна,
Я чув, здригалась аж до дна.
А я б зі сміхом смерть зустрів, –
Бо з нею б вільним полетів.
VII
Як мовив я: мій брат марнів,
Могутній дух його збіднів,
З огидою він їжу брав,
Та не тому, що не сприймав, –
Ми звикли до харчів простих
І не шукали страв смачних.
Нам часто замість молока
Була вода із рівчака.
А хліб, мов у сльозах рабів
Вже мокнув тисячі років,
Відколи першим хтось на страх
Закрив людей, як скот, в клітках.
Та що йому це, а чи нам?
Не це зсушило душу там.
Мій брат таку натуру мав,
Що і в палаці би страждав,
Це мов йому закрили б вдих
На вільних схилах гір крутих.
Де ж правди суть? – Він мертвим ліг.
Не міг я руку дать йому,
Не міг рознести цю тюрму,
Хоч рвався там з останніх сил,
Щоб пута розірвать навпіл.
Він вмер – зняли кайдани з крил
Й могилу вирили мілку
В печері темній у кутку,
Хоч там його сховать благав,
Де б промінь сонця досягав.
Безглузда думка це була,
Бо інша з голови не йшла,
Що навіть смерть у цій глуші
Не дасть спочин його душі.
Даремним був мій плач до них,
Я чув лише холодний сміх.
Там, під долівкою тюрми,
Ліг той, кого любили ми.
Його пустий ланцюг звисав
І Вбивству пам’ятником став!
VIII
А цей, улюбленець, наш цвіт,
Був пещений з дитячих літ,
Ніс образ матері лицем,
Був рідним радості вінцем,
Для батька-страдника – снага,
Мені утіха дорога, –
Кріпився я, щоб разом з ним
На волю вибратись живим.
Він теж носив свободи дух,
Що поки в серці ще не стух.
Та все ж він в’янув день за днем,
Мов квітка спалена вогнем.
О Боже! Тяжко це збагнуть,
Що йде душа в останню путь,
Забравши образи живих;
Я бачив – крові нурт затих,
Я бачив – хвилі руйнівні
Ламають прагнення земні,
Я бачив ложе там страшне
Гріха, що мучило мене, –
Були там муки, горе й жах,
Незмішані в моїх думках.
Він гаснув лагідний такий,
Весь змучений, худий, слабкий,
Хоч і без сліз, але ридав
По тих, кого він покидав.
Рум’янець на щоках блідих
Був наче над труною сміх.
Та гасли кольори ясні,
Мов райдуга удалині.
Прозора яснота очей
Зменшала темноту ночей.
І жодних нарікання слів,
Ні скарг на долі злий засів,
Розмовами ж про кращі дні
Хотів надію дать мені.
Пірнув я в тиші глибину,
Бо знав, що втрати не мину.
Зітхання він свої спиняв,
Природну слабкість укріпляв,
Поволі стогін той стихав, –
Хоч прислухавсь я, та не чув.
Гукнув, бо страхом скутий був,
Я знав – надії вже нема,
А страх той додала тюрма.
Гукнув – здалось, почув там звук,
Зірвав ланцюг зусиллям рук,
До нього кинувсь – та не стрів,
Лиш чорну тьму розворушив,
У котрій жив і дихав тим
Повітрям камери бридким.
Остання найдорожча нить,
Що мене з вічністю кріпить,
Що в’яже в ціле весь наш рід,
Порвалась в цьому місці бід.
Один в землі, а інший ні,
Брати без дихання, одні,
Я руку неживу стиснув,
На жаль і я холодним був.
Я був безсилий і німий,
Та відчував, що ще живий,
І якось страшно так було,
Що все улюблене пройшло.
Чому й тепер
Я ще не вмер?
Не мав надії, віру мав,
Тим смерть чванливу я долав.
ІX
Що трапилось зі мною там,
Того не знаю я й не знав:
Не стало посвіту очам,
А потім морок теж пропав.
Думок не мав, тривог не чув, –
Камінним між камінням був,
Стояв, забутий тут людьми,
Мов гола скеля у пітьмі.
Було все сірим, в тім-то й річ,
Що це були ні день, ні ніч.
В темниці промені ясні
Були ненависні мені.
Вбирала простір пустота,
А нерухомість – суєта.
Там не було земних страждань,
Ні перепон, ні злодіянь,
Лиш тиша, подих забуття, –
Ні смерть була це, ні життя.
І море лінощів тупих,
Німих, застиглих і сліпих!
X
В мій мозок світла зблиск попав, –
Це був веселий пташки спів,
Він то стихав, то знов звучав, –
Не чув я кращих співаків;
Я вдячним був, та у очах
Промінчик подиву зачах,
Тож мить цю бачить не могли, –
Я був товаришем імли.
І це примусило вернуть
Мої чуття на звичну путь;
Знов бачив стіни й діл тюрми,
Що облягли мене німі,
Знов бачив я там сонця міць,
Що кралося в пітьму темниць,
І там, де тріснула стіна,
Сиділа пташечка ручна
Й співала лагідні пісні;
Блакитні крила розвела,
В одне події всі сплела,
Здалось, співала лиш мені!
На все я з подивом дививсь,
Чи ще побачу це колись.
Шукала пару тут мала,
Хоч так самітна й не була;
Прийшла, щоб дать мені любов,
Яку вже не чекав я знов,
Мене вітала залюбки,
Чуття вернула і думки.
Не знаю: вільною була,
Чи клітку кинула свою,
Та знаю я неволю зла,
Тож долю обійди мою!
А може був цей мій співець
Крилатий Раю посланець.
О небо, час ти цей пробач,
Що викликав то сміх, то плач
Здавалось, що в годину скрут
Душа братерська ходить тут.
Та врешті відлетіла геть,
Я знав: була це дійсно смерть,
Життя б він не лишив земне,
Щоб двічі кинути мене
Самотнім, як кістяк в труні,
Чи то як хмара вдалині,
Що йде самотня у політ,
Коли скрізь чисті небеса,
І квітів вранішня роса,
Землі чаруюча краса,
Коли радіє цілий світ.
XI
Та долю час мою змінив,
Знущання варти припинив,
І я не знав, чому це так,
Бо кожний з них був як хижак.
Та так було, і мій ланцюг
Лишився вільним, тож навкруг
Ходити міг я години
Там від стіни і до стіни,
Туди-сюди і навпаки,
Стоптав дощенту ті стежки;
Я всі стовпи там огинав,
Вертаючись де починав;
Лиш в тім ходінні не хотів
Торкнутися могил братів, –
Боявся, що недбальством ніг
Їх ложе осквернити міг;
Зробився подих мій важким,
Розбите серце – нечутким.
XII
Зробив я східці на стіні,
Та не для того, щоб втекти,
Не мав близької вже рідні,
Тож не було куди іти.
Був світ широким і тому
Зробив би ширшою й тюрму:
Не мав рідні, дітей, батьків,
Ні друга, щоб біду ділив.
Від цих думок я втіху мав, –
Ніхто зі мною не страждав.
По східцях пнувся до вікна,
Була потреба в тім одна, –
Хотів я знов на шпилях гір
Спинити люблячий мій зір.
XIII
Я їх побачив і вони,
Були все тої ж вишини.
Я бачив їхній вічний сніг,
Озерний виблиск вод гірських,
І Рони голубої біг.
Я чув потоків бурних спів
Поміж каміння і кущів.
Біліло місто вдалині,
Пливли вітрила мандрівні.
І був там острівець малий,
Мій усміх викликав слабкий,
Самотнім в полі зору був.
Він зеленів, як зілля жмут,
Чуть ширший за долівку тут,
Три дерева росли на нім,
Обдуті вітерцем гірським,
І води мимо них текли,
І квіти молоді росли
Прекрасних запахів і барв.
Гуляли рибки край стіни,
Здалось, що радісні вони.
Орел на вітру впав порив,
Здалось, що так ще не летів,
Потужним був у нього змах.
Знов сльози блиснули в очах,
Відчув неспокій – я б хотів
Не покидати ланцюгів.
Коли донизу я ступив,
То темрява мого житла
На мене тяжко знов лягла.
Мов це була могила знов,
Що берегла братів любов.
Так погляд помарнілий мій
Шукав для себе супокій.
XIV
Пройшли роки, чи місяці,
А може дні – не рахував,
Невтішні очі – два сліпці,
Із них лиш сльози я стирав.
Зайшли раз люди мовчазні.
Я не питав їх: Хто? Чому?
Було однаково мені, –
Носити ланцюги, чи ні;
Навчивсь любити я тюрму.
Отож коли вони зайшли,
Кайдани скинуті були;
Потужних стін убивчий гніт,
Для мене був як власний скит!
І я відчув – прийшли за тим,
Щоб я лишив цей другий дім.
Дружив я з павуками тут,
Дививсь на їх постійний труд,
На мишу в мороці нічнім,
Хіба ж мені є гірш, ніж їм?
Були ми в'язні без вини,
Хоч я, володар живини,
Міг вбити їх,та дивна річ, –
Ми прожили без протиріч;
І другом став ланцюг мені,
Так довго ми були одні;
Ми там зробились ким хто був;
Зустрівши волю, я зітхнув.
[b]George Gordon Byron, The Prisoner of Chillon[i][/i][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2026
О вічний Духу вільного ума!
В тюрмі, Свободо, факел ти живий,
Бо тільки серце є притулок твій, –
Любов скріпляє серце недарма.
Коли синів твоїх скує тюрма
Кайданами у склепу темноті,
Зміцнять країну муки їхні ті,
Свободи ж слава полетить сама.
Шийон! Зробилось місце це святим,
Твій діл печальний, мов вівтар, зберіг
Сліди ходіння кроком нетвердим, –
Стер Бонівар долівку, як моріг.
Та хай не зникне вічний шлях, що ним
До Бога лине зов страждань людських.
George Gordon Byron, Sonnet On Chillon
Eternal Spirit of the chainless Mind!
Brightest in dungeons, Liberty! thou art:
For there thy habitation is the heart -
The heart which love of thee alone can bind;
And when thy sons to fetters are consigned -
To fetters, and the damp vault's dayless gloom,
Their country conquers with their martyrdom,
And Freedom's fame finds wings on every wind.
Chillon! thy prison is a holy place,
And thy sad floor an altar - for 'twas trod,
Until his very steps have left a trace
Worn, as if thy cold pavement were a sod,
By Bonnivard! - May none those marks efface!
For they appeal from tyranny to God.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069792
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2026
У темноті біліють усипальні,
поникли кипариси в темні сни,
хлюпочуть хвилі ледве-ледь печальні
й кістяк скорботи тягнуть з глибини.
Звідтіль плачу чи стогону не чути,
кругом байдужі обрії нічні;
А хмара мчить в примарний край забутий,
Загублена в зірковій далині.
Теодор Траянов, Брегът на смъртта
Из тъмнината гробници белеят
и кипариси в тъмен сън мълчат,
вълни притихнали едвам се леят
и скелета на мъртва скръб влекат.
Из тях ни стон, ни въпъл се не чува,
безстрастно гледа нощен кръгозор;
към призрачна родина облак плува,
унесен тъне в звездния простор.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068853
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2026
Осінній ліс чоло своє схиляє
на плечі у нічної самоти,
блискучим танцем місяць кружеляє
в листках заснулих в лоні темноти.
Летить, свою вуаль розкривши білу,
та вмить затихла божевільна гра,
себе у світла звивинах явила
травнева переливчаста зоря.
Німий докір вуста скував змертвілі,
поставу царську набула печаль,
і на гілках, на темному довкіллі,
повільно гасне сріберна вуаль.
Теодор Траянов, Лунен воал
Склонява есенния лес главата си
над рамото на нощна самота,
луната в лъстен танец се понася
на сенчести задремали листа.
Лети, безкраен бял воал развява,
но в миг притихва шеметна игра,
в светливите извиви се явява
отсянката на майската зора:
скръбта говори в царствена осанка,
ням укор мъртви устни е сковал,
в леса по тъмни върхове и гранки
загасва бавно сребърен воал.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2026
З тобою де шукатимем утіху,
в нещирім сні чи в спогаді яснім?
Страждаєм ми, серця згоріли тихо,
без полум'я – ми бачили лиш дим.
Життя без тіні нас уже чекає,
Гроза здалась, пішла без боротьби!
І хто ж тепер таку відвагу має –
оплакати стражденний путь судьби?
Надхмарні замки двері відчинили,
відкривши там брехню і пустоту,
а подихом своїм колись п'янили
життя безглузде, глупу марноту!
Теодор Траянов, Безутешност
В какво ще търсим с тебе пак утеха,
в присторен сън и в спомен ли любим?
А страдаме - сърца ни изгореха
без пламък. - Ний видяхме само дим.
Живот без сянка вече ни очаква,
възпрян порой отстъпи без борба!
И кой ще има смелост да оплаква
горчивий път на своята съдба?
Въздушни кули своя вход откриха,
лъжа царува там и пустота,
а те с дъха си нявга упоиха
нелеп живот, нелепа суета!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2026
Останній спогад тихо зник сьогодні,
мільйони сонць палають у серцях,
чудесний день жене пітьму в безодні,
і сяє вільний наш наземний шлях.
Смиренний грішник, став я на коліна,
прощення тут почулося мені,
далеко десь опівнічні видіння
і ласки, й їхні шепоти нічні.
В тобі я бачу подругу спокути,
благословляю берег осяйний,
і човен прославлянь моїх забутий
спускається у морок крижаний!
Теодор Траянов, Земен път
И сетний спомен тихо днес изчезна,
в сърцата хиляди слънца блестят,
вълшебен ден притваря тъмна бездна,
свободен свети наший земен път.
И грешник слаб, аз падам на колене,
за всичко тук прощение дочух,
далеко са среднощните видения
и ласките, и техний шепот глух.
Днес виждам в теб изкупена другарка
и благославям лъчезарний бряг,
потъва там с оставената варка
на моя химн смразяващия мрак!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068795
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2026
Амур, що почуття у душах криє,
Для мене іскри показав сяйливі
З вогню, де плавить кришталі правдиві,
Де між троянд барвистих сніг біліє.
Мій зір, що з переляку не посміє
Повірити у речі неможливі,
Перетворився в джерела розливи,
Де серце у солодкім болю мліє.
Амур клянеться, що тепло бажання
Щасливих перших наслідків причина;
Шаліє думка від того визнання.
Погляньте, як Амур в одну хвилину
Печальні сльози жалю й співчування
В довічного блаженства сльози змінить.
Luis de Camões, Soneto 8
Amor, que o gesto humano na alma escreve,
Vivas faiscas me mostrou hum dia,
Donde hum puro crystal se derretia
Por entre vivas rosas e alva neve.
A vista, que em si mesma não se atreve,
Por se certificar do que alli via,
Foi convertida em fonte, que fazia
A dor ao soffrimento doce e leve.
Jura Amor, que brandura de vontade
Causa o primeiro effeito; o pensamento
Endoudece, se cuida que he verdade.
Olhai como Amor gera, em hum momento,
De lagrimas de honesta piedade
Lagrimas de immortal contentamento.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2026
У ті часи, коли я жив коханням,
То не завжди до весел був прикутий, –
Був вільним часом, часом був у путах,
Палав у різних вогнищах жадання.
Та щоб таких вогнів було єднання,
Не захотіло Небо, мав здобути
Я досвід, що і зміна серця смути
Не зменшить взагалі мої страждання.
Якщо ж коли я залишався вільний
І мав спочинок від тяжкого гніту,
То втому знов стрічав душею сильний.
Хвала Амуру в пристрасті суцільній,
Що, як забаву, згарбав цілковито
Мої страждання й муки непосильні!
Luis de Camões, Soneto 7
No tempo que de amor viver sohia,
Nem sempre andava ao remo ferrolhado;
Antes agora livre, agora atado,
Em várias flammas variamente ardia.
Que ardesse n'hum só fogo não queria
O Ceo porque tivesse exprimentado
Que nem mudar as causas ao cuidado
Mudança na ventura me faria.
E se algum pouco tempo andava isento,
Foi como quem co'o pêzo descansou
Por tornar a cansar com mais alento.
Louvado seja Amor em meu tormento,
Pois para passatempo seu tomou
Este meu tão cansado soffrimento!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2026
Я в стані нестійкім перебуваю, –
Холодний у вогні, немов крижина,
Сміюсь і плачу разом без причини,
Обнявши світ, нічого не тримаю,
Сум’яття і непевність відчуваю,
Вогонь в душі, з очей мов річка плине,
Вмить то надій, то розпачу лавина,
То марю я, то в дійсності блукаю.
На небо рвусь, хоч до землі прикутий;
Як тисяча років ішла година,
Хоч не було й години в тій омані.
Спитає хтось: таке як може бути,
Я відповім: в тім головна причина,
Що я побачив Вас, шановна Пані.
Luis de Camões, Soneto 9
Tanto de meu estado me acho incerto,
Que em vivo ardor tremendo estou de frio;
Sem causa juntamente chóro e rio;
O mundo todo abarco, e nada apérto.
He tudo quanto sinto hum desconcêrto:
Da alma hum fogo me sahe, da vista hum rio;
Agora espero, agora desconfio;
Agora desvarío, agora acérto.
Estando em terra, chego ao ceo voando;
N'hum'hora acho mil annos, e he de geito
Que em mil annos não posso achar hum'hora.
Se me pergunta alguem, porque assi ando,
Respondo, que não sei: porém suspeito
Que só porque vos vi, minha Senhora.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066000
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2026
Співав колись я у такій надії,
Що і богів з Олімпу збавив гніву,
А потім плакав я від того співу,
Тепер же від плачу мого марнію.
Коли згадаю я життя події,
Мені цей спогад завжди особливий,
Бо пережив там муки й біль жахливий,
Забути ті страждання я не смію.
Тож очевидно, що сердечна мука
Приносить іншу, що тривожить душу,
Я не знайду там щастя запоруку.
Чи марення оті мій мозок зсушать?
О, думко марна, ти моя принуко!
Невже щасливим я здаватись мушу?
Luis de Camões, Soneto 3
Com grandes esperanças ja cantei,
Com que os deoses no Olympo conquistára;
Depois vim a chorar porque cantára,
E agora chóro ja porque chorei.
Se cuido nas passadas que ja dei,
Custa-me esta lembrança só tão cara,
Que a dor de ver as mágoas que passára,
Tenho por a mór mágoa que passei.
Pois logo, se está claro que hum tormento
Dá causa que outro na alma se accrescente,
Ja nunca posso ter contentamento.
Mas esta phantasia se me mente?
Oh ocioso e cego pensamento!
Ainda eu imagino em ser contente?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2026
Чи ж це життя, якщо від діл
Нам глянуть ніколи довкіл!
Нам ніколи в імлі гаїв
Розгледіти овець, корів.
Нам ніколи спостерігать,
Як білка корм несе ховать.
Нам ніколи у день ясний
В струмку помітить зорний рій.
Нам ніколи простежить крок,
Яким Краса іде в танок,
Й чекати, щоб у неї сміх
З очей в уста пролитись зміг.
Пусте життя, якщо від діл
Нам глянуть ніколи довкіл.
William Henry Davies, Leisure
What is life if, full of care,
We have no time to stand and stare!
No time to stand beneath the boughs,
And stare as long as sheep and cows.
No time to see, when woods we pass,
Where squirrels hide their nuts in grass.
No time to see, in broad daylight,
Streams full of stars, like skies at night.
No time to turn at Beauty's glance,
And watch her feet, how they can dance.
No time to wait till her mouth can
Enrich that smile her eyes began.
A poor life this if, full of care,
We have no time to stand and stare.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2026
Я про любов співатиму так мило,
Такими благозвучними словами,
Щоб пристрасті палкі, немов вогнями,
Чутливе серце знову запалили;
Амура змушу я відчути силу,
Його секрети будуть знову з нами, –
Незлобний гнів, зітхання зі сльозами,
Зухвалість боязка і біль ожилий.
Тож, Пані, навіть Вашої погорди
І погляду суворого й м'якого
Мені й мала частина буде благом.
Проте, щоб оспівать Ваш образ гордий,
Красу й доладність витвору такого,
Мені забракне хисту і наснаги.
Luis de Camões, Soneto 2
Eu cantarei de amor tão docemente,
Por huns termos em si tão concertados,
Que dous mil accidentes namorados
Faça sentir ao peito que não sente.
Farei que Amor a todos avivente,
Pintando mil segredos delicados,
Brandas iras, suspiros magoados,
Temerosa ousadia, e pena, ausente.
Tambem, Senhora, do desprêzo honesto
De vossa vista branda e rigorosa,
Contentar-me-hei dizendo a menor parte.
Porém para cantar de vosso gesto
A composição alta e milagrosa,
Aqui falta saber, engenho, e arte.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2026
В низьких в'язницях був колись я скутий, –
Ганебна кара за мої провини,
Ще й досі волочу оков тернини,
Хоч смерть, на жаль, уже порвала пута.
Життя своє зложив я у спокуту,
Бо в жертву не бере Амур скотину.
Я бачив горе, злидні, мук глибини, –
Здається, що призначено так бути.
В малій відраді я плекав надію,
Хоч знав – була ганебною відрада;
Пізнати щастя мить шукав нагоди.
Моя Зоря, як нині розумію,
Це Смерть сліпа і Випадок злорадий,
Що змусили боятись насолоди.
Luis de Camões, Soneto 5
Em prisões baixas fui hum tempo atado;
Vergonhoso castigo de meus erros:
Inda agora arrojando levo os ferros,
Que a morte, a meu pezar, t~ee ja quebrado.
Sacrifiquei a vida a meu cuidado,
Que Amor não quer cordeiros nem bezerros;
Vi mágoas, vi miserias, vi desterros:
Parece-me que estava assi ordenado.
Contentei-me com pouco, conhecendo
Que era o contentamento vergonhoso,
Só por ver que cousa era viver ledo.
Mas minha Estrella, que eu ja agora entendo,
A Morte cega, e o Caso duvidoso
Me fizerão de gostos haver medo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2026
Спів серця в тисячах мотивів линув,
Із кожної клітини пісня йшла.
Дерев коріння пронизало глину
Й живильного дісталось джерела.
І ця вода солодка безустанно
Біжить уверх до зелені вершин;
Пізнали груди благодать незнану,
Вуста відчули насолоди чин.
Я йду додому, в бажаній країні
Моє ім’я відоме, чим горджусь.
Я – сон, а ти – вхідні ворота нині,
Що я крізь них до світла пробуджусь.
Alec Derwent Hope, The Gateway
Now the heart sings with all its thousand voices
To hear this city of cells, my body, sing.
The tree through the stiff clay at long last forces
Its thin strong roots and taps the secret spring.
And the sweet waters without intermission
Climb to the tips of its green tenement;
The breasts have borne the grace of their possession,
The lips have felt the pressure of content.
Here I come home: in this expected country
They know my name and speak it with delight.
I am the dream and you my gates of entry,
The means by which I waken into light.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063493
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2026
У надії й печалі
Шлях веде мене в далі
До пустої пісної землі:
Там, де вихри блукають,
Там, де тіні ридають
І душа сама марить в імлі!
Я в ту даль пильно гляну
І постане незнане
Скам'яніле питання моє:
Там є кров'ю облиті
Дні мої вже прожиті,
Чи ж небажаний гість я там є?
Я стою при багатті,
мов безумець, в ошматті,
Глухо десь похоронний б’є дзвін.
Верби сплять над водою,
Льодяною, німою,
Не лунає ні шум, ні проклін.
У тих нетрях заснулих
Зникло наше минуле!
О душа – в тій студеній біді
Ми із ним неминуче
Зійдемось і обручим
Наші чола печальні, бліді!
Людмил Стоянов, Обручение
Между скръб и надежда
Моя друм ме извежда
Към безродна, безбродна земя :
Дето вихри блуждаят,
Дето сенки ридаят
И душата бленува сама!
Но нататък аз гледам,
И се взирам с неведом
Вкаменен и тъжовен въпрос:
Там са в кърви облени
Мойте дни неживени,
И аз пак ли ненужен съм гост?
Аз стоя при огнище
На безумни и нищи,
Глухо бий погребалния звон;
И върби се навели
Над води онемели,
Не полъхва ни шепот, ни стон.
В тия дебри враждебни
Нашто минало дебне!
О душа - в тая ледна мъгла:
Него ний ще отключим.
С него ний ще обручим
свойте бледни, тъжовни чела!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2026
Безкрилій пісні не злетіть високо.
Загайно їй збирати зерна слів
На ґрунті тім, що від гнізда два кроки,
Де істини перлини пил покрив.
Безкрила пісня не несе жарину,
Що палом думки серце опече,
Що в далечінь задимлену порине,
Що джерелом прозорим протече.
Нехай ненависть душу не спустошить.
І поки в грудях ще любові спів,
Хай стане знов легкою прикра ноша –
Гарячий сплав дзвінких співучих слів.
Ти кажеш: ряд вулканів не відкрито
Під грізним спудом твердої кори
Іще земля пожежами сповита
І дим смердючий стелиться вгорі...
Що ж, час великих змін на злеті віку
Не тільки щастя цвіт дарує нам,
Є гіркість втрат, що їх не згоять ліки,
Ховає пам'ять їх глибокий шрам...
Тож хай твоє обличчя не старіє,
Нехай в очах не гасне яснота,
Допоки у рядках живе ще мрія
І думки тріпотлива простота.
Вір в час – глупота мудрих не скосила,
З ясної стежки заздрість не звела...
Бо є таланту рятівнича сила,
«Є за плечима пісні два крила!»
Алесь Звонак, Без крылаў песні не ўзляцець высока
Без крылаў песні не ўзляцець высока.
Рупліва ёй збіраць зярняткі слоў
На глебе той, што ад гнязда два крокі,
Дзе перлы ісцін пылам занясло.
Бяскрылай песняй іскры не запаліш,
Што палкай думкай сэрца апячэ,
Што шугане ў задымленыя далі,
Што чысцінёй крынічкі працячэ.
Няхай душу нянавісць не спустошыць.
Пакуль жыве ў грудзях твая любоў,
Хай лёгкай стане зноў цяжкая ноша —
Гарачы сплаў пявучых звонкіх слоў.
Ты кажаш: шмат вулканаў не адкрыта
Пад важкім спудам цвёрдае кары,
Яшчэ зямля пажарамі спавіта
І дым смуродны сцелецца ўгары...
Што ж? Час вялікіх змен на строме веку
Не толькі ружы шчасця дорыць нам,
Ёсць горкасць страт, што не загояць лекі,
Хавае памяць іх глыбокі шрам...
Тваё ж аблічча хай гады не стараць,
Няхай не гасне ў зрэнках ясната,
Пакуль жыве ў радках жывая мара
І думкі трапяткая прастата.
Вер часу: глупства мудрых не скасіла,
Са сцежкі яснай зайздрасць не звяла...
Ёсць таленту збавіцельная сіла,
«Есть за плечами песни два крыла!».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2026
По смугах вузеньких, по нивах
Летить вона сумно у даль
І чути в її переливах
Постійно – то смуток, то жаль.
Не шепчуть берези в задумі,
Не плаче комиш в тиші вод –
Ні, це вічні сльози і думи
Свої виливає народ.
Не хилиться в полі калина,
Вітаючи зірку ясну –
Ні, це нарікає дівчина
На долю свою навісну.
І це не вітри в голім полі
Похмуро і глухо гудуть –
Ні, жниці це в горі і болі
Свій спів безконечний ведуть.
Тож видно, що доля в них люта,
В житті мають досить турбот,
Ніколи в піснях тих не чути
Веселих чи радісних нот...
Натальля Арсеньнева, Песьня
Па вузкіх палосках, па нівах
Ляціць яна ў сумную даль,
I чутны ў яе пералівах
Заўсёды — ці смутак, ці жаль.
Ня шэпчуць ў задуме бярозы,
Ня жаліцца рэчцы чарот —
Не, гэта адвечныя сьлёзы
Свае вылівае народ.
Ня хіліцца ў полі каліна,
Вітаючысь зь яснай зарой —
Не, гэта гаруе дзяўчына
Над доляй гаротнай сваёй.
Ня ветры у полі шырокім
Панура і глуха шумяць —
Не, жней гэта горам глыбокім
Цягучыя песьні зьвіняць.
Відаць, што гаротна іх доля,
Што шмат у іх жыцьці клапот,
Бо ў песьнях нячутна ніколі
Вясёлых ці радасных нот…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2026
Віковічний хмурий бір
Гордо пнеться недалеко,
Пахне хвоя звідусіль
Від палкої липня спеки.
Чебрецю засохлий вбір
І густі зів’ялі трави,
Спекотою з близьких піль
Тхне повітря неласкаве.
В небі ясність, в небі шир,
Даль безхмарна і прозора,
Млявість, духота і пріль,
Думка від спекоти хвора...
Ах, під кронами між гір
Біг струмка знайти б розлогий,
Зупинити спраги біль,
На моху спочить вологім.
Уладзімір Жылка, Векавечны хмуры бор
Векавечны хмуры бор
Горда ўзносіцца высокі,
Моцна пахне хвояў смоль
Ад пякучай ліпня спёкі.
Сонцам спалены чабор,
І густыя смягнуць травы,
Гарачынню з блізкіх поль
Тхне ў паветры нерухавым.
Ў небе яснасць і прастор,
Даль празрыста і бясхмарна;
Мляўкасць, парнасць і бязволь,
Думкі вялыя ад жару...
Ах, знайсці б між дрэў ля гор
Ручаінкі бег самотны,
Супыніць бы смагі боль
І спачыць на ймху вільготным.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2026
По темній стежці нишком
Підкралася за літом,
Усілась на обніжку
І занудила світом.
Невтішно і тривало,
Неначе мак, дрібними
Сльозами заридала
Печальними своїми.
І з нею разом хмари
Заплакали дощами,
Нависли, як примари,
Над селами, полями.
І тож-бо, неласкаве
Пустельне поле голе,
В стіжках стоїть отава,
І пуща жовта, квола.
Метеликом злітає
Весни рясне убрання,
Кружляючи, лягає
Безшумно лист останній.
Червона горобина,
Не чуть пташок співання,
В блідих тонів глибинах
Готовність лиш конання.
І на кущах, на руні,
На стернях, павутині,
І на току, на клуні
Тремтять все довші тіні.
І сонце шле усмішку
Ослаблу, неборачу,
Бо осінь на обніжку,
Бо осінь плаче, плаче...
Уладзімір Жылка, Восень (Глухой, таёмнай сьцежкай…)
Глухой, таемнай сьцежкай
Падкралася за летам,
Уселася на ўзьмежку
І занудзіла сьветам.
Няўпынна, безнадзейна,
Сьлязьмі, як мак, драбнютка
Заплакала нявейна,
Маркотна і няхутка.
І з ёю разам хмары
Заплакалі дажджамі,
Навісьлі шопай хмарай
Над вёскамі, палямі.
І то-ж бо: — неласкава,
Пустэльна поле гола.
Ў стагох стаіць атава,
І пушча жоўта-квола.
Ў паветры мятульжыцца
Убор вясны раскошні,
Кружляючы, лажыцца
Бясшумны ліст апошні.
Рабіна ўжо чырвона,
Ня чуць птушых сьпяваньняў, —
І ў мяккіх шэрых тонах
Настрой ціхі кананьня.
І на кустох, на руні,
На йржоньні павуценьні:
І за гумном, за пуняй
Дрыжаць даўжэй суцені.
І сонца слаба ўсьмешка, —
Як мара, небарача,
Бо восень, вось, на ўзьмежку,
Бо восень плача, плача…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2026
Навис кулагою туман,
Із мряки тканий часто-густо,
Обкутав ліс, поля, курган,
Повзе до хат, як равлик тлустий.
І ліг, мов гріх тяжкий життя,
На серце сірою журбою,
І ясність дум, і почуття
Прикрив, холодний він, собою.
Уладзімір Жылка, Туман
Навіс пасцілкаю туман,
З імглы сатканы часта-густа,
Заслаў лес, поле і курган,
Паўзе да хат, як смоўж той тлусты.
І быццам цяжкі грэх жыцця,
На сэрца шэрай лёг жудою,
І яснасць дум і пачуцця
Прыкрыў, халодны ён, сабою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2026
[i]Пастораль[/i]
Під вікном моєї хати
Розрослась берізка біла,
Поскидавши літні шати,
Кучер звісила кудлатий.
Щось так жалібно шуміла, –
Спів тягнула про недолю,
Аж душа тремтіла з болю.
Зимний вітре, строга зимо!
Чистий льоде, снігу білий!
Ви ж пройшли заледве мимо,
А мій вбір зняли незримо,
З мене листя обтрусили,
Розстелили піді мною,
Сік став кров’ю льодяною!
На гілках холодні брили, –
Лід скував дощі краплисті.
Тож навіщо, снігу білий,
Ліг на голову похилу,
Завалив гілки безлисті,
Так, що верх, під снігом, голий,
Мусить гнутися додолу?
Ненадовго вихор глушить,
Вітерець весну віщає.
Йде весна і лід порушить,
Кучер мій вона обсушить,
Сніг в болото позчищає.
Знов у грудях десь глибоко
Закружляє сила соку.
Ніжні бруньки стануть листом,
Повним запахів магічних;
Хоч іде весна цвітиста, –
Не підніме урочисто
Голову мою калічну!
Бо тяжкі ті льоду брили
Верх навічно похилили.
Władysław Syrokomla, Shum brzozki
[i]Sielanka[/i]
Pod oknami mojej chaty
Biała brzózka smukło rośnie,
A odarta z letniej szaty,
Chwiejąc warkocz swój kudłaty.
Pomrukuje coś żałośnie,
Wyśpiewywa pieśń niedoli,
Że, słuchając, dusza boli.
Chłodny wietrze! sroga zimo!
Szklany lodzie! śniegu biały!
Wyście ledwo przeszły mimo,
Już ozdobę mą rodzimą,
Moje liście oberwały,
Rozrzuciły po przestrzeni,
Zamroziły sok w mej rdzeni!
Na gałązkach ciężką bryłą
Lód kropliste zakuł deszcze.
Biały śniegu! poco było
Wiać na głowę, na pochyłą,
I obciążać bardziej jeszcze,
Że wierzchołki wysokiemi
Giąć się muszę aż do ziemi?
Nie na długo wicher głuszy,
Ciepły wietrzyk wiosnę szepce,
Wiosna idzie, lód pokruszy,
Ona warkocz mój osuszy,
Ciężkie śniegi w błoto wdepce;
W mojej piersi znów widocznie
Siła soków krążyć pocznie.
Z młodych pączków trysną liście,
Liście wonne i majowe;
Ale nawet wiosny przyjście
Nie podniesie uroczyście
Skaleczoną moją głowę!
Dzięki ludów ciężkiej bryle,
Już wierzchołka nie odchylę.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2026
Вперед же, темне Божество,
з при́четом твоїм зірковим,
з пеклом в тінях непроглядних,
з місяцем твоїм печальним!
Вперед же! Я, опустившись
на траву суху жовтаву,
що вкриває двір забутий
мешкання мого пустого,
там на Тобе споглядаю,
а в той час мене тримають
всі жінки мої колишні
і питають: «Пам’ятаєш?»
Безкінечності зіниці,
завжди мовчазні й відкриті,
дивляться байдужим зором
на земні людські печалі.
Місяць тужний і самотній,
наче нежива надія.
Ви є подруги поета,
таємничі й загадкові!
З сяєвом своїм зіходять,
сходять і мене тримають
всі жінки мої колишні
і питають: «Пам’ятаєш?»
Amado Nervo, Perlas negras: II
¡Avanza, negra Deidad,
con tu séquito d'estrellas,
con tu báratro de sombras,
con tu luna macilenta!
¡Avanza...! Yo, recostado
sobre la pajiza yerba
que alfombra el patio ruinoso
de mi morada desierta,
Te contemplo, y entretanto,
descienden y me rodean
las mujeres de mi vida
diciendo todas: ¿Te acuerdas?
Pupilas del infinito,
siempre mudas, siempre abiertas,
que miráis indiferentes
los dolores de la tierra;
Luna, tan sola, tan triste
como una esperanza muerta,
¡vosotras sois las amigas
misteriosas del poeta!
Con vuestro fulgor descienden,
descienden y me rodean,
las mujeres de mi vida,
diciendo todas: ¿Te acuerdas?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2026
Присвята
Ця книга – книга юності моєї.
Багато має вад, але також і щирості багато.
Якщо в мистецтві щирість ця щось важить,
нехай вона щитом для мене служить.
І
Неправда! Не шукаю я величчя –
засліплений отим апофеозом,
волію йти крізь гущаву узбіччя
з блідим гуртком печалей на обличчі,
з богемним спільником моїм – Неврозом.
Лишіть мене. Живу я нині в мирі
і не прошу ні схвалення, ні слави,
бо досить є моїм жазі і вірі,
щоб совість повнили блакиті щирі
і промінь сонця душу уяскравив.
Amado Nervo, Perlas negras: Dedicatoria, I
Dedicatoria
Este libro es el libro de mi adolescencia.
Tiene muchos defectos, pero también muchas sinceridades.
Si algo vale la sinceridad en el arte, que ella me escude.
I
¡Mentira! Yo no busco las grandezas;
me deslumbra la luz del apoteosis,
y prefiero seguir entre malezas
con mi pálida corte de tristezas
y mi novia bohemia: la Neurosis.
Dejadme. Voy muy bien por la existencia
sin mendigar un vítor ni una palma,
pues bastan a mi anhelo y mi creencia,
un pedazo de azul en la conciencia
y un rayito de sol dentro del alma.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2026
Ми були там разом в райдужній країні,
По рожевих луках йшли ми розімлілі,
Вірячи, що сплине нам життя в промінні
В золотому човні на сріблястій хвилі.
Ми були там разом, наче дві пташини,
З квітів, що у душах, ми пили відраду,
Ми про те не дбали, що ясні хвилини
Зв’януть, як ті квіти, винесені з саду.
Ми були там разом – сонця нам світили,
Золотою ниттю нам серця єднало,
Там ми мали щастя, золоті сни снили,
А тепер лиш смуток, решта все пропало.
Edmund Bieder, Byliśmy razem
Byliśmy razem w tęczowej krainie
I po różowej łąceśmy stąpali,
Wierząc, że życie całe nam upłynie
W złocistej łodzi, na srebrzystej fali...
Byliśmy razem i jak dwa motyle
Z kwiatów dusz naszych piliśmy rozkosze,
Nie myśląc o tem, że te jasne chwile
Zwiędną, jak kwiaty wsadzone pod klosze...
Byliśmy razem - słońca nam świeciły
I serca nasze nić łączyła złota,
Było tam szczęście, sny złote tam były,
A dziś jedynie została - tęsknota..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2026
Лист в гаях любові вітер отрясає,
Йду в якусь країну темну, незбагненну.
Знаю – сон про щастя мій я не пізнаю...
Сплакані зір очі сльози ллють на мене.
Знаю ... є криниці і джерела чисті,
Квіти луки вкрили плахтою ясною...
Не мені джерела... і квіти барвисті...
Сплакані зір очі плачуть над весною.
Полюбив в ніч зорну твою чисту душу,
Шалом буйним крові, снів блакитних раєм,
Та втікла душа та, йти у даль сам мушу...
Сплакані зір очі сльози вниз роняють.
Знаю, гай десь буде, гай, що пахне свіжо,
Там по смерті наші душі разом будуть,
Коли Парка нитку життєву відріже...
Сплакані зір очі наді мною всюди.
Edmund Bieder, Gwiazdy płaczą
Święte gaje miłości wiatr otrząsa z liści,
Idę w jakąś krainę nieznaną i ciemną,
Wiem, że sen mój o szczęściu nigdy się nie ziści...
Rozpłakane gwiazd oczy łzy ronią nademną...
Wiem... są jasne krynice, brylantowe zdroje,
I łąkowe gdzieś kwiaty w blaskach słońca rosną...
Lecz te źródła nie dla mnie... te kwiaty nie moje...
Rozpłakane gwiazd oczy płaczą nad mą wiosną..
Ukochałem w noc gwiezdną białą Twoją duszę
Krwi gorącej obłędem — snów błękitnych tonią...
I odbiegła Twa dusza... i sam w dal iść muszę...
Rozpłakane gwiazd oczy łzy nademną ronią..
Wiem... jest kędyś gaj święty... gaj pachnący kwietnie...
W którym dusze się nasze po śmierci zobaczą,
Gdy nam Parka nić życia jasnozłotą przetnie...
Rozpłakane gwiazd oczy dziś nademną płaczą...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2026
В садах квітучих, в гаях зелених,
на далях нив,
бліда тінь ходить вночі смиренно,
тихіша снів.
Вона там чує, як ліс шурхоче
в нічній імлі;
як скрипка грає і бас гуркоче
десь у селі.
Шептання чує тремке осини,
бузковий пах;
і чує скарги гіркі дівчини,
що у сльозах.
У лозах водних, де місяць сяє
Із вишини,
бліда русалка її вітає
з вод глибини.
І чує дзвонів звук похоронний,
де плач не тих,
і в небі бачить блиск монотонний
зірок блідих.
Серця теж чує, що біль зазнали,
вмирали з ним, –
все чує те, що душа ховала,
як був живим...
Kazimierz Przerwa-Tetmajer, Cień Chopina
Na wiejskie gaje, na kwietne sady,
na pola hen,
idzie nocami cień blady,
cichy jak sen.
Słucha, jak szumią nad rzeką lasy
owite w mgły;
jak brzęczą skrzypce, jak huczą basy
z odległej wsi.
Słucha, jak szepcą drżące osiny,
malwy i bez;
i rozpłakanej słucha dziewczyny,
jej skarg, jej łez.
W wodnych wiklinach, w blasku księżyca,
w północny chłód,
rusałka patrzy nań bladolica
z przepastnych wód.
Słucha jęczących dzwonów pogrzebnych
i wielkich łkań,
i rozpłyniętych kędyś, podniebnych,
gwiazd błędnych drgań...
Słucha, jak serca w bólu się kruszy
i rwą bez sił - -
słucha wszystkiego, co jego duszą
było, gdy żył...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059167
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2026
Я люблю сонета чарівну будову, –
він немов уламок з мармуру відбитий,
із котрого може мій скарпель різьбити
в розмірах незмінних нові форми слова.
Я люблю ці звуки, повні, загадкові,
що довічно будуть співзвучно бриніти
вічним розмаїттям мелодій розлитих,
як в єдинім небі мла в різних обновах.
Храм малий люблю цей, у котрому може
Бог великий стати, наче у соборі;
я люблю це в скелях вузьке стежки ложе,
де спіткнеться кожний, ставши без опори;
я люблю цю зірку, що на сонце схожа,
дзвін цей, що не глухне і в бурях суворих.
Kazimierz Przerwa-Tetmajer, O sonecie
Lubię sonetu trudną, misterną budowę:
zda mi się, że mi kawał marmuru odkuto,
w którym swobodnie rzeźbić może moje dłuto
w rozmiarach wiecznie jednych kształty coraz nowe.
Lubię te dźwięki pełne, szerokie, brązowe,
brzmiące wiecznie tą samą melodyjną nutą,
a w nieskończoną różność motywów rozsnutą,
jak mgły na jednym niebie w przeróżną posnowę.
Lubię ten mały kościół, w którym jednak może
olbrzymi Bóg się zmieścić, jak w potężnym tumie;
lubię to górne, wąskie, naskalne wydroże,
skąd runie, kto stóp pewnie położyć nie umie;
lubię tę gwiazdę małą, co świeci jak zorze,
dźwięk dzwonu, co nie głuchnie w huraganów szumie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059032
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2026
Прозора синя тінь поміж стежками,
Немов завіса краплена зірками,
Приховуючи землю, лагідно пливе.
А сонце, світло розкидаючи живе,
Плете мережки золоті зі снами.
А ясени з кривавими бруньками
Тряслись. Берези, що дрімали в білизні,
Зловивши вітер, зашептали уві сні
Про те, що кущ траві в'юнкій хвалився.
Мов пальці перед лампою звелися,
Так проти сонця стали лагідні гілки,
Щоб ніжне сяйво дня лилося напрямки.
Повітря млосне від тяжкого пилу.
А яблуню, красу зіркову білу,
Весна приладила на свій зелений стан.
Крізь просвіт сяючий, немов крізь параван,
За стовбурами, за гілля покровом,
Блищать рожево хатоньки чудові.
Спокійне ніжне поле для картин,
А далі небеса, земля і водний плин, –
Петляє в лісі річка під гілками,
Між островів блискучими витками,
І здалеку здається змієм золотим.
Біліють за туманом срібним разом з тим
Мальовані учора, в'ялі квіти,
Що їх торкав веселим пензлем квітень.
Здається: здовжила дорога схил крутий,
І віриться: небавом можна досягти
До пруга, що за згірком ліг дугою,
Торкнуть велюр із зелені густої.
Albert Mérat, Dessous de bois
L’ombre bleuâtre & claire au milieu des allées,
Comme un long voile plein de taches étoilées,
Cache à peine la terre & flotte avec douceur ;
Le soleil, en rayant la légère épaisseur,
Forme des réseaux d’or où palpitent mes rêves.
Les frênes aux bourgeons rouges du sang des séves
Frissonnent. Les bouleaux, à leur feuillage blanc
Prenant la brise, en font un murmure tremblant
Que le buisson répète au brin d’herbe qui rampe.
Comme des doigts levés au devant d’une lampe,
Les rameaux délicats au devant du soleil
Laissent filtrer l’éclat du jour tendre & vermeil.
L’air lascif est chargé de poussières errantes.
Les pommiers, bouquets blancs d’étoiles odorantes,
Que le printemps attache à son corsage vert,
À travers l’éclaircie ardente du couvert,
Derrière les troncs fins & les branches mal closes,
Luisent, dans les vergers, auprès des maisons roses.
Calmes, faisant un fond délicat au tableau,
Transparaissent plus loin le ciel, la terre, l’eau :
Car le fleuve déroule au pied des bois tranquilles
Ses anneaux lumineux & longs entre les îles,
Et semble, au dernier plan, un mince serpent d’or.
Une vapeur de nacre, où blanchissent encor
Les fleurs peintes d’hier, presque déjà séchées,
Qu’avril de ses pinceaux riants avait touchées,
Semble continuer la pente du chemin ;
Et, d’une lieue, on croit toucher avec la main,
Modelant l’horizon sur les collines blondes,
Le velours ondoyant des verdures profondes.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2026
Тут починаю я свій спів.
Нехай у ритм гітара грає,
Хай серце співом виливає
Усю печаль мою глибоку, –
Я мов та пташка одинока,
Що піснею себе втішає.
Прошу я всіх Святих на небі, –
Нехай ідуть думки без спину,
Прошу я їх у цю хвилину,
Як буду про життя співати,
Мою лиш пам’ять оживляти, –
Відкрить минулого глибини.
Ідіть Святі, йдіть чудотворні,
Ідіть мені на допомогу –
Я говорити втратив змогу,
Мій погляд морок обіймає.
Прошу, хай Бог мене тримає
В цей час жорстокий, в час тривоги.
Багато співаків я бачив,
Що мали славу небувалу,
Але про славу ту не дбали,
Коли її вже досягли –
Немовби стомлені були,
Хоч гонки ще й не починали.
Там, де чужий креол проходить,
То Мартін Ф’єрро й поготів,
І зробить все, що він хотів –
Його й примари не злякають;
І раз тепер усі співають –
Я хочу теж почати спів.
Зі співом жив й помру із ним,
Зі співом смерть свою знайду,
Зі співом зморений впаду
Отцю Небесному у ноги –
Від лона матері-небоги
По світі з піснею іду.
І щоб язик мій не заплівся,
Щоб я не пропустив ні слова, –
І щоб ця слава співакова
Піснями почала рости,
Завжди зі співом буду йти,
Хоч би й земля розпалась знову.
Я сяду на краю роздолу,
Щоб заспівати про пригоду
І, наче вітер в непогоду,
Заставлю трави тріпотати, –
Думки почну я в лад складати,
Неначе масті в карт колоду.
Я не співак, що співу вчений,
Та заспіваю без труда,
Не спиниться пісень хода,
І я у тих піснях старію,
Куплети з мене струменіють,
Немов із джерела вода.
Коли в моїх руках гітара,
Дзижчати й муха втратить змогу,
Ніхто не спре на мене ногу,
Так серце зрушено співає,
Що плаче прима від тривоги,
І бас нестримано ридає.
Я наче бик той на родео,
Що від усіх биків грізніший,
Не поступавсь ніколи іншим,
Якщо ж хтось мірятись схотів, –
Хай вийде на змагальний спів
І ми побачим, хто вправніший.
Я не зійду з путі своєї,
Хоч би і ніж там йшов за мною,
Платив я добрим добротою,
Але до злих завжди суворий,
Ніхто, хоч часто був я в горі,
В мені не бачив непокою.
У небезпеці, без святих
Відвага серце наповняє,
Арену поле заміняє.
Хай не дивуються злоріки,
Бо той, хто зветься чоловіком,
Скрізь твердо по землі ступає.
Я ґаучо, тож зрозумійте
Про що моєї мови звуки,
Тісні земля мені і луки,
Були би більші до вподоби:
Мене б не жалили гадюки
І не палило б сонце лоба.
Родився я, неначе риба
У темній глибині морській;
Ніхто не візьме статок мій,
Все те, що Бог вділив мені,
Мої надбання всі земні
Візьму з собою в день сумний.
Живе моя тут слава вільно,
Мов пташка в небі гордовита,
І тут гніздо не треба вити,
Де все так сповнене бідою.
Ніхто не полетить за мною,
Коли зберусь я знов злетіти.
Не маю тих, хто у любові
До мене ніс би біди власні,
Як ті птахи, такі прекрасні,
Що по гілках стрибають нині, –
Стелю я постіль в конюшині,
Мене вкривають зорі ясні.
Я знаю – слухачів багато,
Щоб слухать про мою недолю,
Та не даю рукам я волю,
Лише для захисту хіба,
І ця зі світом боротьба
Навік мою карбує долю.
Тож повість слухайте мою,
Як ґаучо був всюди гнаний,
Чий батько, чоловік старанний,
Трудився тяжко без огуди,
Та все ж людьми завжди й усюди
Лише розбійником був званий.
José Hernández, El Gaucho Martín Fierro. Canto I
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2026
XI
Ти не кажи: «Життя – це превеселий бал»,
Слова ці йдуть із голови тупої.
Також не говори: «Це мук безмірних вал», –
Це вияв втоми й мужності скупої.
Тож смійся, як гілки сміються навесні,
Плач як борей, як хвиля на лужині,
Утіхи май і май страждання навісні,
Й промов: «Вже досить, це лиш марень тіні».
XII
Мене лиш мертві чують, я в пітьмі гробниць,
Тож буду ворогом собі до краю.
Невдячним славу я віддам, зерно для птиць,
Посіявши, я не зберу врожаю.
Я не поскаржусь, що сердитий Аквілон*,
Що сором і ганьба, що скрізь образи!
Тебе торкну лиш, ліро, і чудесний тон
Звучатиме більш лагідно щоразу?
* Аквілон (лат. Aquilo) — холодний північний вітер.
Латинська назва грецького бога північного вітру Борея.
У переносному значенні (як лиха доля, фатум)
Аквілон вживався в римській і європейській поезії.
Jean Moréas, Les Stances XI, XII
XI
Ne dites pas : la vie est un joyeux festin ;
Ou c’est d’un esprit sot ou c’est d’une âme basse.
Surtout ne dites point : elle est malheur sans fin ;
C’est d’un mauvais courage et qui trop tôt se lasse.
Riez comme au printemps s’agitent les rameaux,
Pleurez comme la bise ou le flot sur la grève,
Goûtez tous les plaisirs et souffrez tous les maux ;
Et dites : c’est beaucoup et c’est l’ombre d’un rêve.
XII
Les morts m’écoutent seuls, j’habite les tombeaux ;
Jusqu’au bout je serai l’ennemi de moi-même.
Ma gloire est aux ingrats, mon grain est aux corbeaux ;
Sans récolter jamais je laboure et je sème.
Je ne me plaindrai pas : qu’importe l’Aquilon,
L’opprobre et le mépris, la face de l’injure !
Puisque quand je te touche, ô lyre d’Apollon,
Tu sonnes chaque fois plus savante et plus pure ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057441
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2026
I
Зерно пшеничне – корм і людям, і крукам,
Білясте дерево дає оливу,
А скорбний кипарис стоїть над гробом там,
Даремно крону звісивши журливу.
Хіба не бачиш ти, як прагнення дружить
Тобі лице буденності являє?
Не знаєш, як напівстраждать, напівтужить,
Вертаєш серце – вже його немає.
Якщо ти в місті, а чи поміж хвиль гірких,
Глибоко в лісі, в відхланях гористих,
Йди, вмри один, віршів читаючи рядки,
Вони як зграї, лебеді з Каістро*.
*Малий Мендерес – річка в західній частині Туреччини.
В античності була відома як Каістро (Κάυστρος).
Відома своїми лебединими зграями.
II
Меланхолійне море, потайне завжди,
Мене туманом вкрило ти імлистим,
На мокрому піску залишу я сліди,
Забуду вмить і землю там, і місто.
О море, о вали, що сум несете вдаль,
На дикому піску у супокої
Ви серце стишите на смерть, його печаль
Утішиться в красі біди морської?
Jean Moréas, Les Stances I, II
I
Le grain de blé nourrit et l’homme et les corbeaux,
L’arbre palladien produit la douce olive,
Et le triste cyprès, debout sur les tombeaux,
Balance vainement une cime plaintive.
Hélas ! n’as-tu point vu ta plus chère amitié
Étaler à tes yeux la face du vulgaire ?
Tu ne sais pas languir et souffrir à moitié :
Quand tu reprends ton cœur, c’est qu’il n’en reste guère.
Que ce soit dans la ville ou près des flots amers,
Au fond de la forêt ou sur le mont sinistre,
Va, pars et meurs tout seul en récitant des vers :
Ce sont troupeaux encor les cygnes du Caystre.
II
Mélancolique mer que je ne connais pas,
Tu vas m’envelopper dans ta brume légère ;
Sur ton sable mouillé je marquerai mes pas,
Et j’oublierai soudain et la ville et la terre.
Ô mer, ô tristes flots, saurez-vous, dans vos bruits,
Qui viendront expirer sur les sables sauvages,
Bercer jusqu’à la mort mon cœur, et ses ennuis
Qui ne se plaisent plus qu’aux beautés des naufrages ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2026
Коли броджу туди-сюди,
питають друзі: «Ти куди?»
Спитайте хмару в вишині,
спитайте хвиль вали страшні,
коли могутній буревій
жене в потузі їх своїй.
Не знають хмара і вода,
куди мене несе біда.
Та знаю певно лиш одне, –
таємно нівечить мене
і в світі місця не знайду,
де б міг лишити цю біду!
France Prešeren, Kam?
Ko brez miru okrog divjam,
prijatl'i prašajo me, kam?
Prašájte raj' oblak nebá,
prašájte raji val morjá,
kadàr mogočni gospodar
drvi jih semtertje, vihar.
Oblak ne ve, in val ne kam,
kam nese me obup, ne znam.
Samo to znam, samo to vem,
da pred obličje nje ne smem
in da ni mesta vrh zemljé,
kjer bi pozabil to gorje!.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2026
Ковзнувши в тихому повітрі мовчазливо,
Крилатий і прудкий, впав майже їй до ніг
І, розглядаючи примар ряди тужливі,
Живих очей знайшов там блиск і крові біг
У підземеллі безтілеснім і жахливім.
Вона зняла свою величності корону,
Відклала жахів жезл у померках страшних
І стала, повернувшись спиною до трону,
Де, добре знала, Повелитель неживих,
Владар її буття, і тіла, і полону,
Дивився на її тремтіння хижим оком,
Із кіс розпущених її спливала ніч,
Сповнялось знов її життя безсмертним соком,
Рум'янець на лиці знов сяяв увсебіч,
Розцвівши з квітами над озером глибоким.
Там літні квіти всюди радо розцвітали,
А чорна грива в чорній ямі залягла –
Чи спогад це, чи мрія? З сумнівом стояла,
Тоді за руку Бога-вісника взяла, –
Холодний погляд мав, дзвінкі слова звучали:
«Царице Мертвих, наша Володарко Року!»
Той голос був, мов розсип спілого зерна,
Як блиск роси, повітря раннього потоки:
«Згадай тепер, де заповітна сторона,
Бо для повернення твого прийшли вже строки».
Промовчавши, до трону повернулась знову,
Там відповідь шукала, чи наказ, чи гнів,
На біль той Діт* заплющив очі, зсунув брови,
Спокійний, наче мармур, руки положив
Поверх колін. Він у погорді загадковій,
Вже знавши наперед про пристрастей навалу,
Не міг ховати більш глибокий відчай свій.
І в мить, коли з Гермесом спішно відлітала,
Востаннє глянувши на образ той сумний,
Відчула вперше, що вона його кохала.
*Діт, Діс - Аїд, Плутон
Alec Derwent Hope, The Return of Persephone
Gliding through the still air, he made no sound;
Wing-shod and deft, dropped almost at her feet,
And searched the ghostly regiments and found
The living eyes, the tremor of breath, the beat
Of blood in all that bodiless underground.
She left her majesty; she loosed the zone
Of darkness and put by the rod of dread.
Standing, she turned her back upon the throne
Where, well she knew, the Ruler of the Dead,
Lord of her body and being, sat like stone;
Stared with his ravenous eyes to see her shake
The midnight drifting from her loosened hair,
The girl once more in all her actions wake,
The blush of colour in her cheeks appear
Lost with her flowers that day beside the lake.
The summer flowers scattering, the shout,
The black manes plunging down to the black pit --
Memory or dream? She stood awhile in doubt,
Then touched the Traveller God's brown arm and met
His cool, bright glance and heard his words ring out:
"Queen of the Dead and Mistress of the Year!"
-- His voice was the ripe ripple of the corn;
The touch of dew, the rush of morning air --
"Remember now the world where you were born;
The month of your return at last is here."
And still she did not speak, but turned again
Looking for answer, for anger, for command:
The eyes of Dis were shut upon their pain;
Calm as his marble brow, the marble hand
Slept on his knee. Insuperable disdain
Foreknowing all bounds of passion, of power, of art,
Mastered but could not mask his deep despair.
Even as she turned with Hermes to depart,
Looking her last on her grim ravisher
For the first time she loved him from her heart.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2026
Скрізь чувся спів сирен… Десь там на островах
Зітхала арфа закохання неспокійно,
Навкруг текли чуттєві хвилі гармонійно
І сльози в моряків блищали на очах.
Скрізь чувся спів сирен… Там де бескид стоїть
Духмяний подих квітів розслабляв вітрила,
І небо зоряне поверхня хвиль відбила,
І в душі моряків влилась його блакить.
Скрізь чувся спів сирен… Лишали ніжний слід
З вечірнім бризом, у сльозах, кохання звуки,
Це був екстаз, де серце рвалось від розпуки,
Немов надвечір розкривався стиглий плід!
В незнану даль, що садом маревним цвіла,
Відплинув корабель, весь мріями сповитий,
А там – видіння – берег золотом покритий,
Де хистко маяли закохані тіла.
Збирала тіні ніч, прозорі і хисткі,
Сирени там хвостами гралися своїми,
Під місяцем, гнучкі, над хвилями морськими
Згортали й розгортали срібні завитки.
Тіла в емалі перламутровій були,
Мигтіли, перлами криштальними спливали,
А голі груди, наче випуклі опали,
Соски коралові вабливо підняли.
Розкрились голі руки, звабним був той змах,
Морська трава вплітала зелень в коси білі,
Відкинувшись назад, вдихали буйство хвилі
І небо дарували в зоряних очах!
Завмерли ліри у гармонії вітрів.
Був апогей! Із чаш здіймалася знемога,
І моряки впадали в забуття від того,
Що поцілунок ніжний очі їм закрив.
І смертних, бранців долі, до кінця путі
Провадив хор сирен, фатально й величаво,
Й руками сніжними полонений ласкаво
Зник сяйний корабель у смерті забутті!
Духмяна тепла ніч… Десь там на островах
Зітхала арфа закохання неспокійно,
І море, хвилі розгорнувши гармонійно,
Прослало саван голубий на моряках.
Скрізь чувся спів сирен… Та час вже пролетів
Смертей прекрасних над рухливими пісками,
Де, згублені сирен зрадливими вустами,
Безжурно спатимуть в обіймах вічних снів.
Albert Samain, Les sirènes
Les Sirènes chantaient… Là-bas, vers les îlots,
Une harpe d’amour soupirait, infinie ;
Les flots voluptueux ruisselaient d’harmonie
Et des larmes montaient aux yeux des matelots.
Les Sirènes chantaient… Là-bas, vers les rochers,
Une haleine de fleurs alanguissait les voiles ;
Et le ciel reflété dans les flots pleins d’étoiles
Versait tout son azur en l’âme des nochers,
Les Sirènes chantaient… Plus tendres à présent,
Leurs voix d’amour pleuraient des larmes dans la brise,
Et c’était une extase où le coeur plein se brise,
Comme un fruit mûr qui s’ouvre au soir d’un jour pesant !
Vers les lointains, fleuris de jardins vaporeux,
Le vaisseau s’en allait, enveloppé de rêves ;
Et là-bas – visions – sur l’or pâle des grèves
Ondulaient vaguement des torses amoureux.
Diaphanes blancheurs dans la nuit émergeant,
Les Sirènes venaient, lentes, tordant leurs queues
Souples, et sous la lune, au long des vagues bleues,
Roulaient et déroulaient leurs volutes d’argent.
Les nacres de leurs chairs sous un liquide émail
Chatoyaient, ruisselant de perles cristallines,
Et leurs seins nus, cambrant leurs rondeurs opalines,
Tendaient lascivement des pointes de corail.
Leurs bras nus suppliants s’ouvraient, immaculés ;
Leurs cheveux blonds flottaient, emmêlés d’algues vertes,
Et, le col renversé, les narines ouvertes,
Elles offraient le ciel dans leurs yeux étoilés !…
Des lyres se mouraient dans l’air harmonieux ;
Suprême, une langueur s’exhalait des calices,
Et les marins pâmés sentaient, lentes délices,
Des velours de baisers se poser sur leurs yeux…
Jusqu’au bout, aux mortels condamnés par le sort,
Choeur fatal et divin, elles faisaient cortège ;
Et, doucement captif entre leurs bras de neige,
Le vaisseau descendait, radieux, dans la mort !
La nuit tiède embaumait…Là-bas, vers les îlots,
Une harpe d’amour soupirait, infinie ;
Et la mer, déroulant ses vagues d’harmonie,
Étendait son linceul bleu sur les matelots.
Les Sirènes chantaient… Mais le temps est passé
Des beaux trépas cueillis en les Syrtes sereines,
Où l’on pouvait mourir aux lèvres des Sirènes,
Et pour jamais dormir sur son rêve enlacé.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2025
Де ви, лісів, полів квітки?
Вас холод погубив!
Чому ж він сріберні квітки
На цьому склі створив?
Блідим їм, мертвим, не збудить
Минулі почуття,
Як їх не зможу розбудить
Холодним віршем я.
Максім Багдановіч
Дзе вы, лясоў, палёў цвяты?
Дзе вы, лясоў, палёў цвяты?
Вас холад загубіў!
Чаму ж ён срэбныя цвяты
На гэтым шкле ўзрасціў?
Ім, бледным, мёртвым, не збудзіць
Былога пачуцця,
Як не змагу яго збудзіць
Халодным вершам я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2025
Коли звалив міцний Геракл у пил Антея,
Як вітер валить повний колос до ріллі, –
Вдихнула міць у груди сина мати Гея,
І ось твердий, як дуб, стійкіший ніж верея,
Напружившись, він враз піднявся із землі.
Життям поламаний, чекаючи могили,
До тебе, рідна земле, я звернув мій зір,
Бадьорість улила ти в ослабілі жили,
Порушила душі моєї сонні сили,
В ній скаргам місця більш нема уже з тих пір.
Максім Багдановіч
Калі зваліў дужы Геракл у пыл Антэя
Калі зваліў дужы Геракл у пыл Антэя,
Як вецер валіць поўны колас да раллі,—
Ўдыхнула моц у грудзі сына мацер Гея,
I вось, цвярды, як дуб, яшчэ, чым перш, сільнее,
Ен, напружыўшыся, падняўся ўраз з зямлі.
Паломаны жыццём, чакаючы магілы,
Радзімая зямля, прынікнуў я к табе,
I бодрасць ты ўліла ў слабеючыя жылы,
Зварушыла маёй душы драмаўшай сілы,
I месца ў ёй з тых пор няма ўжо больш жальбе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047018
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2025
Краю мій рідний! Мов проклятий Богом –
Стільки ж ти зносиш недолі.
Хмари, багнища… над збіжжям убогім
Вітер гуляє на волі.
Поруч лежать мовчазні рідні села.
Жалем стискаються груди! –
Бідні хати, далина невесела,
Всюди понурені люди…
Досить зробили потріскані руки,
Винесли змучені спини;
Скількі ж їх змусили витерпіть муки
Пущі, розлоги, низини.
Кинь тільки оком, де загнані люди –
Стиснеться серце від болю:
Скільки ж то горя побачиш усюди,
Скільки печалі в бездоллю.
В пісні звучить, як вдовиного сина,
Янку, кохання згубило,
Там, де понуро схилилась калина,
Бідного хлопця могила.
В байках-казках все про щастя, про згоду,
Серце новин не почує.
Дихання горем стиснуло в народу,
Горе усюди панує, –
Хвилею скрізь розлилося, як море,
Рідний наш край затопило…
Браття! Чи здужаєм втяжливе горе?!
Браття! Чи стане нам сили?!
Максім Багдановіч
Краю мой родны! Як выкляты Богам
Краю мой родны! Як выкляты Богам —
Столькі ты зносіш нядолі.
Хмары, балоты... Над збожжам убогім
Вецер гуляе на волі.
Поруч раскідалісь родныя вёскі.
Жалем сціскаюцца грудзі! —
Бедныя хаткі, таполі, бярозкі,
Ўсюды панурыя людзі...
Шмат што зрабілі іх чорныя рукі,
Вынеслі моцныя спіны;
Шмат іх прымусілі выцерпець мукі
Пушчы, разлогі, нізіны.
Кінь толькі вокам да гэтага люду —
Сціснецца сэрца ад болю:
Столькі пабачыш ты гора усюды,
Столькі нуды без патолі.
Песня пяе, як удовіна сына,
Янку.каханне згубіла;
Там, дзе панура схілілась каліна,
20 Беднага хлопца магіла.
Ў гутарках-казках аб шчасці, аб згодзе
Сэрца навін не пачуе.
Сціснула гора дыханне ў народзе,
Гора усюды пануе.
Хваляй шырокай разлілась, як мора,
Родны наш край затапіла...
Брацця! Ці зможам грамадскае гора?!
Брацця! Ці хваце нам сілы?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046971
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2025
Свіча блискуча палахкоче,
Щоб розійшлась пітьма сумна;
В її вогні – краса уроча,
Вона пригожа й осяйна.
Тремтить метелик там від болю,
Приваблений вогнем з пітьми.
Він ринув в той вогонь без волі
І в ньому смерть спіткав крильми.
Свіча горить. Донизу ллється
По краплі крапля, як роса,
Метелик бідний вже не б'ється:
Так жертву вибрала краса!
Максім Багдановіч, Свяча бліскучая зіяе
Свяча бліскучая зіяе,
Каб расступілася імгла;
Ў яе агні — краса жывая,
Яна прыгожа і святла.
Ўблізі матыль дрыжыць ад болю,
Прываблены з імглы агнём.
Ен рынуўся туды без волі
I смерць сваю спаткаў у ём.
Свяча гарыць. 3 яе ліецца
За кропляй кропля, як раса,
А матылёк ужо не б’ецца:
Табе ахвяра ён, краса!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2025
Підійми догори свої очі
І знов будеш ти, наче дитя,
І відійдуть – відлинуть в глиб ночі
Всі тривоги земного життя.
Тихо хмару блакить заколише,
У душі відросте пара крил, –
Полетить вона в сині узвишшя
І там в струменях змиє свій пил.
Там не треба ні щастя, ні ласки,
Там не мучить ні клопіт, ні гніт.
Ти – царевич чудової казки,
Хмарка ця – килимок-самоліт!
Максім Багдановіч, Падыймі у гару сваё вока
Падыймі у гару сваё вока
І ты будзешь ізноў, як дзіця,
І адыйдуць-адлынуць далёка
Ўсе трывогі зямнога жыцьця.
Ціха тучу блакіт закалышэ,
У душы адрасьце пара крыл,—
Узляціць яна ў сінюю вышу
І ў струях яе змые свой пыл.
Там ня трэба ні шчасьця, ні ласкі,
Там німа ні нуды, ні клапот.
Ты — царэвіч цудоўнае казкі,
Гэта хмара — дыван самалёт!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2025
Проясняється погода,
Зустрічає все весну
У чеканні, що природа
Знов пробудиться зі сну.
І під гомін, крик пташиний,
Давши хвилям вільний хід,
Батько Німан грізно скине
Зі своєї спини лід.
Затріщить жалобно крига
І стрімкий потік води
Снігу, мокрого в відлигу,
Змиє з лугу всі сліди.
Тож розлийся скрізь привільно,
В чистім полі і гаю,
Хай краса розливу вільна
Душу випрямить мою!
Максім Багдановіч, Перад паводкай
Праясьняецца пагода,
Бо вярнулася весна.
Ўсё чакаеш, што прырода,
Ўстрэпянецца ада сна.
І пад птушчы крык і гоман,
Даўшы хвалям вольны ход,
Прыпадыйме бацька Нёман
На хрыбце магутным лёд.
Зазьвіняць жалобна крыгі,
І бурлівая вада
Сьнег, размоклы ў час адлігі,
Змые з луга без сьледа.
Дык разлійся-жэ раздольна
Ў чыстым полі і гаю,
І красой паводкі вольнай
Душу выпрастай маю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2025
Гей, порушайтеся коні понурі,
Досить вже праці, бо сонце зайшло!
Світло-червоні, і жовті, і бурі
Борозни в небі воно провело.
Скоро зірки заблищать синювато,
Місяць покриє поля полотном…
Досить вже! З вами вернусь я до хати
І там забудуся сном.
Максім Багдановіч, Досі ўжо працы
Гэй, варушыцеся коні панурые,
Досі ўжо працы, бо сонцэ зайшло!
Ярка-чырвоные, жоўтые, бурые
Боразны ў небі яно правяло.
Хутка ўжо зоркі зірнуць сіневатые,
Месяц пакрые паля палатном…
Досі ўжо! З вамі вярнуся да хаты я
І пазабудуся сном.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2025
В чарці темній і глибокій
Плеще, піниться вино;
Хмелем світлим і холодним
Колихається воно.
Осока тремтить неспинно
І шумить високий бір,
А в душі не замовкає
Струн веселих перебір.
Максім Багдановіч, Возера
У чарцы цёмнай і глыбокай
Плешчэ, пеніцца віно;
Хмелем сьветлым і халодным
Калыхаецца яно.
І хістаецца асока,
І шуміць высокі бор,
А ў душы не замаўкае,
Струн вясёлых перабор.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2025
Ніч. Світильник горить, червоніє
І, схолонувши, чайник стоїть.
За стіною співає завія,
Сумно дзвонами в полі дзвенить.
З краю в край її гул віддається,
І чогось усе думаю я,
Що з неволі зимової рветься
Міцно скована снігом земля:
Груди велетня тяжко здіймає,
Вітром віє, як тільки дихне,
Сніг холодний в полях колихає
І ось-ось свої пута стряхне.
Максім Багдановіч
Ноч. Газьніца гарыць, чырванее
Ноч. Газьніца гарыць, чырванее,
І гарбата, астыўшы, стаіць.
За сьцяной запевае завея,
Сумна бомамі ў полі зьвініць.
С краю ў край яе гул аддаецца,
І чагось усё думаю я,
Што з няволі зімовай там рвецца
Крэпка скутая сьнегам земля:
Грудзі моцные цяжка ўздымае,
Ветрам вее, як дыхаць пачне,
Сьнег халодны ў палёх калыхае,
І вось-вось свае путы страхне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2025
Сивоусий, згорблений, ліг я в жабуринні,
І роками гріюся – сплю на дні ріки.
У траві заплутався, мов у павутині,
Груди мої здушують золоті піски.
У воді край берега осока спить чутко,
Та лоза листочками жалісно шумить,
Хвилі тихо котяться і біжать вдаль хутко, –
І усе наоколо сном правічним спить.
Максім Багдановіч, Вадзянік
Сівавусы, згорблены, я залег між цінай,
І гадамі грэюся — сплю на дне рэкі.
Твар травой аблутана, бытцым павучынай,
Засыпаюць грудзі мне жоўтые пяскі.
Над вадой ля берэга, ціха сьпіць асока,
Ды лаза зялёная жаліцца-шуміць,
Хвалі ціха коцяцца і бягуць далёка, —
І усё навокала сном адвечным сьпіць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2025
На добраніч, ясна зорянице!
Вже імла над землею клубиться,
Чорним пологом все покриває,
Пилом зір небосхил засіває.
І мені тиша вкутує душу!
Вітерець над дорогою грушу
Ледве чутно ворушить – колише,
Мило дзвони сміються у тиші,
Тихо сріблом гуркоче криниця.
На добраніч, ясна зорянице!
Максім Багдановіч
Добрай ночы, зара-зараніца!
Добрай ночы, зара-зараніца!
Ўжо імгла над зямлёю лажыцца,
Чорнай рызай усё пакрывае,
Пылам зор небасхіл абсевае.
Цішыня агартае мне душу!
Вецярок прыдарожную грушу
Ледзьве чутна варушэ — калышэ,
Міла бомы сьмяюцца у цішы,
Ціха срэбрам грукае крыніца.
Добрай ночы, зара-зараніца!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2025
Блищить у небі зір посів;
У полі – рунь, і в небі – рунь.
До річки, знявшись, полетів
Між ними тінню білий лунь.
Кажан пронісся, наче птах;
Спів коників заповнив луг,
Снуються миші по полях,
Здається – все живе навкруг.
Відчутний скрізь життєвий тон,
Життям наповнився весь змрок.
Чи не згубив примарний сон
З червоних маків свій вінок?
Максім Багдановіч
Блішчыць у небі зор пасеў
Блішчыць у небі зор пасеў;
У полі — рунь, і ў небі — рунь.
Да рэчкі лецючы, ўзляцеў
Між імі марай белы лунь.
Кажан пранёсся на крылах;
Стракочуць конікі ў траве,
Снуюцца мышы па палях,
Здаецца — ўсё вакол жыве.
Жыцьцё чуваць з усіх старон
Жыцьцём напоўнены ўвесь мрок.
Ці ж загубіў плывучы сон
С чырвоных макоў свой вянок?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2025
Якби в мене жива вода була, –
до крапельки б у світ я розділила
і, мов дитя, я б знову обідніла,
бо слід згубила я до джерела.
Хай буде з неба, Господи, розлитий
на мене юності вогненний чар
і серце ти моє навчи горіти.
І хай теж буде твій прекрасний дар
мені у серці схований вівтар,
котрий для тебе буде знов відкритий.
Дора Габе, Жива вода
Да бе в сърце ми живата вода,
до капчица в света я бих раздала
и пак като дете бих обедняла,
от извора загубила следа.
Излей връз мене, Господи, отгоре
на вечна младост огнения чар
и научи сърце ми да се бори.
И нека бъде твоят хубав дар
в сърцето ми усамотен олтар,
пред тебе, който пак ще се разтвори.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044879
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2025
Полум'я жарке в каміні сяє,
стіни тонко золотом вкриває.
А бабуся поруч з дітворою
сіла, голова із головою,
плічми один одного підперли –
їхні тіні на стіні завмерли.
Всі казки бабуся пам'ятає,
діткам повідає, повідає,
як в палаці Мара Попелюшка
в золотім з'явилась капелюшку,
як на ногу туфельку вдягала,
як тоді царицею там стала.
Слухають те діти в онімінні
і стають для них все більші тіні.
Всі казки бабуся пам'ятає,
діткам повідає, повідає
про морозну, довгу, довгу зиму,
про вовків, що стали злими злими,
і про Вовка, здуреного Лисом
так, що подив прокотився лісом!
Всі уважні! Північ вже настала –
аж до стелі тіні там дістали.
Всі казки бабуся пам'ятає,
діткам повідає, повідає
про оте невідане страшило,
що крізь комин на м'ячі влетіло.
Діти стільки слухать притомились,
тіні їм уже давно стопились.
Тільки місяць зовні тихо сяє,
за порогом гілочки гойдає,
тільки липам шепітним не спиться
і казки розказують зірниці…
Дора Габе, Бабините приказки
Буен огън във огнище грее,
тънко злато по стените лее.
Седна баба, до нея дечица,
наредени глава до главица,
едно в друго раменцата сврели –
сенките им на стената спрели.
Приказките баба не забравя,
все разправя, разправя, разправя
как отишла Мара Пепеляшка
във двореца с златната си дрешка,
как се тъкмо на крачето хвана
чехълчето – как царица стана.
А децата слушат като неми –
сенките им стават по-големи.
Приказките баба не забравя,
все разправя, разправя, разправя
за оная дълга, дълга зима,
дето толкоз много, много вълци има,
и за Вълчо, що го лъга Лиса,
та гората цялата се слиса!
А децата слушат! Среднощ стана –
сенките им стигнаха тавана.
Приказките баба не забравя,
все разправя, разправя, разправя
за онова страшно, дето мина
и на топка влезе през комина,
а децата слушат уморени-
сенките им вече са стопени.
Само вънка тихо месец грее
и на прага клоните люлее,
само тихо шумолят липите
и разказват приказки звездите...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2025
Темний погляд, темний погляд,
на мені спинив свій чар.
Сяйні зорні хороводи,
чорна прірва і кошмар.
Темний погляд, темний погляд,
нурт нічний і зов чудний.
Надить він мене і зводить,
і вже знаний, і новий.
Дора Габе, Шемет
Тъмен поглед, тъмен поглед,
спрял над мене своя чар.
Светли звездни хороводи,
черна бездна и кошмар.
Тъмен поглед, тъмен поглед,
нощен вихър, странен зов.
И ме мами, и ме води,
и познат е, и е нов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2025
Ці сніжинки вертушинки,
пелюсточки білі,
той, хто шле їх вниз на землю
мабуть в божевіллі?
Глянь, у танець завихрились,
з неба ринуть долі,
а внизу, згубивши силу,
стеляться на полі.
Покривають, завивають
землю в саван з неба,
бо від холоду насіння
захистити треба.
Асен Калоянов, Танцът на снежинките
Тез снежинки въртушинки,
пеперудки бели,
кой ги праща на земята,
луди залудели?
Гледай, вихрен танц извили,
слизат от небето,
ала щом изгубят сили,
пръскат се в полето.
И покриват, и завиват
с бел повой земята,
че ще трябва да запазят
от студ семената.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2025
Я жив пустими міражами-снами
в пустелі – й більш нікого не стрічав!
Де часто навіть звук до мене прямо
в пустельній спекоті не досягав!
Та раб безсилий, в себе у полоні,
замучився я бути сам один!
Лишив пустельну спеку, те осоння,
й вернувся у життя, як блудний син.
Спинивсь я біля прірви на хвилину –
нове життя побачив погляд мій,
що стукнуло, покинувши глибини,
мені у душу й закричало: стій!
Звелись в моїй душі пожеж заграви,
прийшов неспокій з голосом отим,
збудив зі сну той голос і заставив
зробитися таким як він – твердим!
Асен Калоянов, Пробуждане
Живях с пустинни сънища-миражи, -
в пустинята! - и с мене никой друг!,
където често до слуха ми даже
в пустинний зной не стигаше и звук!
Но роб безсилен, сам на себе пленник,
додея ми да бъда все самин! -
Напуснах аз пустинний зной без сенник
и върнах се в живота блуден син!
Но ето, че видях се сам, пред пропаст! -
Пред мен стоеше друг живот и той
разтърси се издъно - и похлопа
в душата ми и ми извика: стой!
И пламнаха в душата ми пожари,
че тоя груб глас вся във мене смут,
пробуди ме от сън и ме накара
и аз да бъда като него - твърд!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2025
На морі хвилі… В заході вечірнім
скелястий берег і маяк узбіч.
Шумують хвилі, плавні і розмірні,
а з ними йде червнева тиха ніч.
Маяк зі скелі берега то блисне,
то згасне вмить: він в море шле свій клич.
Шумують хвилі; замовкає пісня,
рибальська пісня в тиху літню ніч.
Асен Калоянов, Морски пейзаж
Море - вълни… Сред залеза вечерен:
брегът скалист и фарът там на пост.
Шумят вълните, с плясъка отмерен
пристъпва тиха, тиха юнска нощ.
А фарът от брега скалист ту блесне,
ту в миг угасне: верен страж на пост.
Шумят вълните; глъхнат сетни песни,
рибарски песни в тиха лятна нощ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2025
Як же ясно, як же чисто
на розлогах нив, лісів,
свіжість дише кожним листом
у смарагдовій росі.
Ластівочки тонкокрилі,
глянь, чимдуж летять у світ;
веселить у свіжій силі
кожна гілка, кожний цвіт.
І земля тремтить усюди
в благодатному теплі,
мов то мати сім'я будить
незліченне в тій землі.
Асен Калоянов, Пролетна песен
Колко светло, колко чисто
е в полето и в леса;
свежест диша всяко листо
в изумрудната роса.
Ластовички тънкокрили,
гледай, стрелкат се навред;
бликат свежи, нови сили
всеки клон и всеки цвят.
И земята тръпне цяла
в благодатна топлина,
като майка, дъх запряла
над безбройни семена.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2025
Хай неправду не речуть твої вуста,
і твій сміх хай не відволікає,
дивне щось в тім погляді палає,
то в твоїх очах на дні в цю мить
тиха, світла істина мовчить.
Десь твої слова йдуть крізь запону,
і горять, і гаснуть, і холонуть…
Дора Габе, Очите
Нека не излъгва твоята уста
и смехът ти нека не измамва,
нещо чудно в погледа ти пламва:
в дъното на твоите очи
тиха, светла истина мълчи.
Думите ти другаде отиват,
пламват и угасват и изстиват…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2025
Як заблукалий дзвін йду, світе, по тобі,
немов у сні іду в життя чудного тиші,
себе роздам, як скришені хліби,
і заспіваю пісню найчистішу.
Ти наче казка та, де тисячі очей,
порожніми завжди мої лишаєш руки,
а доля мовчки погляда з пітьми ночей
і так страшні оті мовчання муки.
Птахам, небесним сестрам, заздрю я завжди,
серця їм радість і турбота наповняють, –
на небі ясному позначені сліди,
що їх в шеренгу срібну направляють…
Дора Габе, Птици
Като залутан звън през теб минавам, свят,
като насън вървя през теб, живот чудесен,
раздавам се като трошици хляб,
изпявам се като най-чиста песен.
Ти като приказка със хиляди очи,
оставяш ми ръцете вечно с празни длани,
а някаква съдба ме гледа и мълчи
и тъй е страшно нейното мълчание.
Завиждам им на птиците, небесните сестри,
за пълните сърца със радости и грижи –
по пътя, начертан връх ясното небе,
редицата им сребърна се ниже…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2025
Ах, як же жаль мені! Ах, як же жаль
тих посмішок, що втрачені вустами!
Ах, як же жаль, що так пішла ти в даль,
в ту сиву млу, що залягла між нами.
Не б’ється вже, немов крилатий птах,
В мені твій серця стук, мене не тішить…
Та хоч ти тут, та все ж тебе тут брак,
тож з кожним днем мій чуб стає білішим.
Дивлюся в ніч і мислю: то не він,
солодкий сон мій з сонцем і квітками!
І сльози йдуть, гіркі немов полин,
у сиву млу, що залягла між нами.
Edward Słoński (syn), Mgły
Ach, jak mi ciebie żal! Ach, jak mi żal
uśmiechów, co z twych ust na zawsze zbiegły!
Ach, jak mi żal, żeś tak odeszła w dal,
w te siwe mgły, co między nami legły.
Nie bije już, niby skrzydłami ptak
pod sercem mem twe serce i nie woła...
I jesteś tu i wciąż mi ciebie brak,
więc z każdym dniem włos bielszy zgarniam z czoła.
I patrzę w noc i myślę: — To nie ty,
mój słodki śnie pod słońcem i kwiatami! —
I płyną łzy, jak piołun gorzkie łzy
na siwe mgły, co legły między nami.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2025
1
Зима спустилася між нами…
І на бори та ріки ліг
неперехідними горбами
так непорочно білий сніг.
Морозна даль нас двох манила,
мов жадібних могил роти…
І серце там моє спочило
під снігом, де стояла ти.
Хотіла сніг розрить руками?
Твоїх насправді шкода рук!
Зима спустилася між нами,
послала саван свій навкруг.
2
Ще на моїх вустах палають
твоїх пурпурних вуст горнила,
хоч вже зима кладе на мене
свій смертоносний подих білий.
Ще на моїх вустах палають
твої вуста гріхом принадним,
хоч вже зима лягла між нами
й лякає подихом нещадним.
Дивись – сніги розтали білі,
на ріках лід почав скресати
і сонце із висот небесних
вже кличе на весільне свято.
Edward Słoński (syn), Zima
1
Stanęła zima między nami...
Na ścianach borów, wstęgach rzek,
nieprzebytemi legł zaspami
niepokalanie biały śnieg.
Patrzymy w mroźną dal oboje,
co jak rozwarty stoi grób...
W rozwartym grobie serce moje
pod śniegiem leży u twych stóp.
Chciałaś rozkopać śnieg rękami?
Doprawdy szkoda twoich rąk!
Stanęła zima między nami
zasłała biały całun wkrąg.
2
Palą się na mych ustach jeszcze
twych purpurowych ust płomienie,
choć zima kładzie mi na twarzy
swoje śmiertelnie białe tchnienie.
Palą się na mych ustach jeszcze
twe wonne usta słodkim grzechem,
choć zima stoi między nami
i straszy mroźnym swym oddechem.
I patrz — stopniały białe śniegi,
wezbrały rzeki, pękły lody
i z wysokiego nieba słońce
już na weselne woła gody.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2025
Ми пливли так довго, гнані
відчуттям близького світу,
і шукали у поранні
пристань в розливах блакиту.
Знали ми, що десь в політті
день є сонячний і білий,
а нас вихор гнав по світі
й сивина нас там сріблила.
Edward Słoński (syn), Płynęliśmy długo
Płynęliśmy długo gnani
przeczuciem blizkiego świtu,
szukaliśmy wciąż przystani
w zatoce pełnej błękitu.
Wiedzieliśmy, że jest przecie
gdzieś dzień słoneczny i biały,
a wicher gnał nas po świecie
i szrony na nas padały.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2025
1
Якщо комусь сутужно жить у злі,
в опіку хай віддасться хвилям синім
і згине в моря лазуровій млі
з лицем, що повернув до далечіні.
І перш ніж в морі згине його слід,
бо слід цей змиють хвилі та борвії,
в очах його погасне цілий світ
під шумну піни дощову завію.
Життя впаде в якусь ясну імлу
і срібним десь розвіється туманом,
все те, що дарувало втіху злу,
розсиплеться піском, в воді розтане.
2
Тож я несу тягар і смуток мій,
той горб страшний, що вниз мене зігнув,
і все, чим жив і те, що я відчув,
йдучи у світ із голодом на бій.
Устань же, море, стрінь напливи рік
нуртовищем твоїх бездонних хвиль,
несу під шум твій холод, голод, біль,
а з ними теж мій чоловічий вік.
3
В пісок цей золотистий
спливли з плечей літа,
втішались очі сонцем,
я шию розпростав.
В пісок цей золотистий,
обмитий сріблом хвиль,
спав серця жаль сердечний,
спав серця ревний біль.
І з радістю дитини
сміється все навкруг…
Поглянь – велике море
приходить аж до рук!
Пісок увесь залитий,
залитий цілий світ…
я по піску ступаю
без тих сутужних літ.
4
Накрився я блакитом,
веселки звів з землі,
і згинув в ясній зірці,
в якійсь ранковій млі.
Я згинув в ясній зірці,
та все ж мені так жаль
тих літ, що з пліч упали,
щоб міг піти я в даль…
5
Звернувся я до моря:
– Сховай мене у піну!
Щораз до бога ближче
я від землі полину.
Звернувся я до моря:
– Сховай мене в тумані,
щоб наче сон мій дивний
зробивсь я на прощання.
Вихривсь я над тобою,
із шумом мав розмову,
і на кипуче лоно
спадав, як мла лілова.
Звернувся я до моря,
що все ж мені так жаль
тих літ, що з пліч упали,
щоб міг піти я в даль…
Edward Słoński (syn), Nad wielkiem morzem
1
A jeśli komu ciężko żyć i źle,
niech się w opiekę odda modrym falom
i zginie w morza lazurowej mgle
z twarzą zwróconą ku nieznanym dalom.
Za nim na morzu nie zostanie ślad —
wichry zawieją go, fale zaleją,
zginie mu z oczu cały wielki świat
pod pian szumiących deszczową zawieją.
Życie odejdzie w jakąś jasną mgłę
i gdzieś, jak tuman srebrzysty, rozwieje się,
wszystko, co było i ciężkie, i złe
piaskiem rozsypie się, wodą rozleje się.
2
Niosę więc smutek swój, ciężar swój,
straszny garb, co mnie gniótł wiecznie w dół,
wszystko to, czemem żył i com czuł,
idąc w świat z chłodnym głodem na bój.
Wstań ty, morze, i wypłyń na brzeg
całą grozą bezdennych swych wód —
pod twój szum niosę głód swój i chłód,
pod twój szum niosę męzki swój wiek.
3
Na piasek, złoty piasek
spadły mi lata z bark,
oczy nabrały słońca,
odgiął się zgięty kark.
Na piasek, złoty piasek,
omyty srebrem fal,
spadł z serca ból serdeczny,
spadł z serca gorzki żal.
Dziecinną wesołością
śmieje się wszystko wkrąg...
— Patrz — morze, wielkie morze
przychodzi aż do rąk!
— Zalewa złoty piasek,
zalewa cały świat...
Po złotym piasku chodzę
bez moich ciężkich lat.
4
Nakryłem się błękitem,
z tęcz zbudowałem gmach,
zginąłem w jasnej zorzy,
w przedrannych jakichś mgłach.
Zginąłem w jasnej zorzy,
a wciąż mi żal, tak żal
lat, które z bark mi spadły
po to, bym odszedł w dal.
5
Mówię wielkiemu morzu:
— Szumem mnie swoim zalej!
Wciąż mi do Boga bliżej
i wciąż od ziemi dalej. —
Mówię wielkiemu morzu:
— Mgłami mnie swemi spowij,
żebym się stał, odchodząc,
podobny swemu snowi.
— Wichrem nad tobą leciał,
z szumami twymi gadał,
na twoje żywe łono
liliową mgłą opadał. —
Mówię wielkiemu morzu —
i tak mi żal, tak żal
lat, które z bark mi spadły
po to, bym odszedł w dal..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2025
Був король, що із болота
Йшов в палацові ворота
І не витер своїх ніг,
Хоч зробити це він міг.
Все робила служба строга,
Щоб почистити підлогу,
Та король приносив бруд
З лук, із поля, звідусюд.
Бідкались придворні пані,
Що палац в такому стані,
Бо ніхто не мав вже сил
Витирати бруд і пил.
Хоч підлога там зі злота,
Та на ній стоїть болото,
Всюди нечисть і земля…
Хто ж зупинить короля?
Стали дами міркувати,
Як же королю сказати:
«Наш королю, так і так»…
Та на те відваги брак.
А за ними і вельможі:
«Королю сказать хто зможе?»
Бо боявся кожний з них
Короля погроз жорстких.
Блазня мав король в палатах.
Раз мав настрій бридкуватий,
Тож гінцю він повелів,
Щоб той блазня вмить привів.
І король звернувсь до нього:
«Я сердитий до знемоги, –
Щоб спочила голова,
Хочу чуть твої слова!»
Подивився блазень хитро:
«Хай король перш ноги витре,
Бо не можу я той бруд
Залишити без огуд».
Тут король підносить палець:
«Ну а що тут за зухвалець!»
Та розслабив вмить лице:
«Знаєш, блазню, правда це!
Все оте, що на дорозі,
Залишаю на підлозі –
Пил, і бруд, і нечисть з ним.
Треба покінчити з цим!
Гей, служниці! У палати
Швидкома приносьте шмати!
Ну а хто не витре ніг,
Не пускати й на поріг!
Витирати треба ноги,
Бо забруднюють підлогу,
Пил підноситься до хмар, –
Треба бити нечупар!»
І король відтоді строго
Піклувався про підлогу,
І, як на поріг ступав,
Кожний чобіт витирав.
Хоч ця байка вигад має,
Та вона всіх спонукає,
Це підтвердити всяк міг,
До стирання бруду з ніг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2025
І хоч мене ти мусиш покидати,
Якщо не зміниш серця у коханні,
Прощаючись, не заставляй страждати,
Розстаючись, не мов про розставання!
Хай з вечора по смутний ранок сплине
Остання наших ласк сердечних хвилька;
Коли ж розлуки зблизиться година,
Налий мені отрути крапель кілька.
Твої й мої вуста стулю, повіки
Змикати перед смертю я не хочу,
Нехай засну я солодко навіки,
Цілуючи лице, зирнувши в очі.
Коли минеться днів, років потуга,
Коли звелять мені з могили встати,
Згадаєш сонного свого ти друга,
Зійдеш з небес, щоб до життя підняти.
Знов ляжу на твоєму білім лоні,
І знов мене твоя рука оточить,
Здалось, що мить я був у сну полоні,
Цілуючи лице, зирнувши в очі.
Adam Mickiewicz, Sen
Chociaż zmuszona będziesz mnie porzucić,
Jeżeli serca nie zmienisz w kochaniu,
Rzucając nawet, nie chciej mnie zasmucić,
I rozstając się, nie mów o rozstaniu!
Przed smutnem jutrem, niech jeszcze z wieczora
Ostatnia spłynie na pieszczotach chwilka;
A kiedy przyjdzie rozstania się pora,
Wtenczas trucizny daj mi kropel kilka.
Do ust twych usta przycisnę; powieki
Zamykać nie chcę, gdy mię śmierć zamroczy;
Niechaj rozkosznie usypiam na wieki,
Całując lica, patrząc w twoje oczy.
A po dniach wielu, czy po latach wielu,
Kiedy mi każą mogiłę porzucić,
Wspomnisz o twoim sennym przyjacielu,
I zstąpisz z niebios, aby go ocucić.
Znowu mię złożysz na twem łonie białem,
Znowu mię ramię kochane otoczy;
Zbudzę się, myśląc, że chwilkę drzemałem,
Całując lica, patrząc w twoje oczy.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2025
Я йшов до тебе, я йшов до тебе
крізь вихри зимні і спеку дику,
і гасли зорі вгорі на небі,
в борах шуміли розлиті ріки.
Я йшов борами, йшов через ріки
з весни цвітінням, в осінній стумі,
приблуда вічний, бурлак безликий,
спішив до тебе від мого суму.
Гадав: згублюся на тій дорозі –
чи то за лісом, чи за горою,
гадав: на дальнім, чужім порозі
нарешті будем самі обоє.
Та не самі ми, ах, не самі ми –
глянь – на дорогу ведуть ворота
і там тихенько стоїть за ними
моя скорбота… моя скорбота.
Edward Słoński (syn), Szedłem do ciebie
Szedłem do ciebie, szedłem do ciebie
przez mroźne wichry i znojne spieki —
gasły nade mną gwiazdy na niebie,
szumiały w borach wezbrane rzeki.
Szedłem przez bory, szedłem przez rzeki
z wiosną kwitnącą, z jesienią złotą,
ja, tułacz wieczny, pielgrzym daleki,
biegiem do ciebie przed swą tęsknotą.
Myślałem: zgubię ją na tych drogach
gdzieś za górami i za lasami,
myślałem: w obcych, dalekich progach
wreszcie będziemy zupełnie sami.
Lecz my nie sami, ach! my nie sami —
patrz — na gościniec otwarte wrota
i stoi cicha pomiędzy nami
moja tęsknota... moja tęsknota.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2025
Сльоза, що із очей спливає,
Вогнем мою катує душу;
Жахлива думка все терзає, –
Тебе в нещасті кинуть мушу;
Тебе лишаю безталанну,
Вину спокутати не в силі,
І думка та, то серця рана,
Мене настигне і в могилі.
Я думав, перш ніж землю кину,
Що шальку ваг нахилить лихо
Й тягар спаде з моєї спини,
І я твою побачу втіху.
Якщо ж на те не згодна доля,
Крізь терни вверх дерися знову, –
Хоч я вина твого бездолля,
Не проклинай же ти любові!
Adam Asnyk, Ta łza
Ta łza, co z oczu twoich spływa,
Jak ogień pali moją duszę;
I wciąż mnie dręczy myśl straszliwa,
Że cię w nieszczęściu rzucić muszę,
Że cię zostawię tak znękaną,
I nic z win przeszłych nie odrobię —
Ta myśl jest wieczną serca raną
I ścigać będzie jeszcze w grobie.
Myślałem, że, nim rzucę ziemię,
Twoich nieszczęść szala się przeważy,
Że z ramion ciężkie spadnie brzemię,
I ujrzę radość na twej twarzy.
Lecz gdy los na to nie dozwoli,
Po cierniach w górę wciąż się wspinaj:
A choć winienem twej niedoli,
Miłości mojej nie przeklinaj!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039957
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2025
Тебе не бачу, зникла цілковито,
Лиш згадую тебе зі здивуванням,
Сном ясним темних коренів є квіти,
А спів є лиш пробудженим мовчанням.
Осінній блиск ліг на дерев вершини,
Західне сонце, літ пташок привільний
Вістять про інші небеса й країни,
Котрі в той самий час радіють спільно.
Й оманою не є відлуння чару,
Що сторожить до сну довічну браму,
Твоя далека близькість, як примара,
Усім журним повірює те ж саме.
Leopold Staff, Bliskość daleka
Nie widzę ciebie, tylko twoje szaty,
I ślepym ciebie zgaduję zdumieniem,
Snem jasnym ciemnych korzeni są kwiaty,
Jak śpiew jest jeno zbudzonym milczeniem.
Ostatnie blaski jesieni na drzewach,
Zachodnie słońce, lot dzikiego ptaka
Wieszczą o innych krainach i niebach,
Które zachwyca godzina jednaka.
I że nie złudą jedynie są echa
Czaru, co włada wiecznie za snu bramą,
Mówi o zmierzchu twa bliskość daleka,
Co zwierza wszystkim tęskniącym to samo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2025
Нехай тебе не зрушать
Твої терпіння й блуди.
Кругом прості дороги,
Та манівці теж всюди.
А справа лиш єдина, –
Іти вперед сміливо,
Бо завжди ти доходиш
Десь інше, ніж правдиво.
Складуть на камінь напис:
«Лежить ось тут бурлака».
Є Одіссеєм кожний,
Що йде в свою Ітаку.
Leopold Staff, Odys
Niech cię nie niepokoją
Cierpienia twe i błędy.
Wszędy są drogi proste
Lecz i manowce wszędy.
O to chodzi jedynie,
By naprzód wciąż iść śmiało,
Bo zawsze się dochodzi
Gdzie indziej, niż się chciało.
Zostanie kamień z napisem:
Tu leży taki i taki.
Każdy z nas jest Odysem,
Co wraca do swej Itaki.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2025
Луна з дна серця непохитна
Кричить: «Лови мене без ляку,
Перш ніж зроблюсь бліда, блакитна,
Прозора, срібна і ніяка!»
Ловлю поквапно, без упину,
Не те, щоб світ подивувати, –
Щоб стала формою хвилина
І щоб мене збагнув ти, брате.
І хай той вірш, що струни точать,
Постане, взявши ритм і звуки,
Ясним, як погляд просто в очі,
Простим, як у стисканні руки.
* Поетичне мистецтво (лат.)
Leopold Staff, Ars poetica
Echo z dna serca, nieuchwytne,
Woła mi: "Schwyć mnie, nim przepadnę,
Nim zblednę, stanę się błękitne,
Srebrzyste, przezroczyste, żadne!"
Łowię je spiesznie jak motyla,
Nie, abym świat dziwnością zdumiał,
Lecz by się kształtem stała chwila
I abyś, bracie, mnie zrozumiał.
I niech wiersz, co ze strun się toczy,
Będzie, przybrawszy rytm i dźwięki,
Tak jasny jak spojrzenie w oczy
I prosty jak podanie ręki.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2025
Глянь на ті хмари, що клубляться в небі,
По́сестри бур, непогоди!
Скільки ж в них вихру, битви, мук, шалу,
Руху, привілля, свободи!
Не мов про щастя, давня облудо!... Щастя
Спогади будить неспинні,
Хвильки одної радості доволі
На довгі роки терпіння.
Leopold Staff, Patrz na te chmury
Patrz na te chmury, co się kłębią w niebie,
Siostrzyce burz, niepogody!
Ileż w nich wichru, walki, męk, szału,
Pędu, wolności, swobody!
Nie mów o szczęściu, stara złudo!... Szczęście
Nie stwarza nic prócz wspomnienia,
A jedna chwila radości wystarczy
Na długie lata cierpienia.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039826
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2025
Останній з мого покоління
Навік я з друзями прощався.
Шляхи життя я бачив змінні,
І сам, як те життя, мінявся.
Любив людей я і природу,
Дививсь в майбутнє ясним оком,
Любив привілля і свободу,
Братався з вітру й хмар потоком.
Та з бронзи пам’ятник не втішить,
Оглушні труби, звучне «браво».
Пусту одрину я залишу
І маломовну тиху славу.
Leopold Staff, Ostatni z mego pokolenia
Ostatni z mego pokolenia,
Drogich przyjaciół pogrzebałem.
Widziałem, jak się życie zmienia,
I sam jak życie się zmieniałem.
Człowiekiam kochał i przyrodę,
W przyszłość patrzyłem jasnym okiem,
Wielbiłem wolność i swobodę
Zbratany z wiatrem i obłokiem.
Nie wabił mnie spiżowy pomnik,
Rozgłośne trąby, huczne brawa.
Zostanie po mnie pusty pokój
I małomówna, cicha sława.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039686
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025
Нас доля двох собі створила,
Та хід життя привів до згуби, –
Вже не моя солодкість мила,
Вже не мені обійми любі.
Живемо тільки в снах, пропалі
Десь у вишинах понад світом,
Де навіть посмішка в печалі,
Де холодно весною й літом.
Не до троянд, де кущ червоний,
Сягають прагнення сердешні,
А в небо, до зірок корони,
Серця мчать наші нетутешні.
Там ми кохаємось безмовні,
Нас тиша пустки зчарувала,
Так на землі ніколи вповні
Людські душі дві не кохали.
Хай вічної печалі сила
Єство просочить наше вволю,
Щоб болем нам любов сплатила
За те, що не вділила доля.
Доля вже такою буде,
І таке моє кохання:
Привітання, розпрощання,
Розпрощання, споминання…
Очі милі бачу всюди,
І мене вони цілують
З далі, з далечі милують,
З далі, з далечі шкодують,
Не ідуть на викликання,
Лиш блищать, неначе чудо,
В далі, в далечі усюди.
– Доля вже такою буде,
І таке моє кохання:
Привітання… розпрощання…
Leopold Staff, Los
Dla siebie los nas stworzył dwoje,
Lecz nas rozdzielił traf żywota
I twe słodycze nie są moje,
Nie mój twój uścisk i pieszczota.
Żyjemy jeno w snach o sobie,
Gdzieś na wyżynach ponad światem,
Gdzie nawet uśmiech jest w żałobie,
Gdzie zimno wiosną jest i latem.
Róż szczęsnym kwieciem nie wieńczone,
Lecz nad łzy wyższe i dumniejsze,
Sięgają w niebo po koronę
Gwiazd serca nasze nietutejsze.
Tam się kochamy bladzi, niemi,
Oczarowani przez cisz głusze,
Jak jeszcze nigdy się na ziemi
Dwie ludzkie nie kochały dusze.
Niechaj tęsknoty wiecznej siła
Przepoi istność naszą całą,
By miłość bólem nagrodziła
To, czego szczęście nam nie dało.
Taki to już los mój będzie,
Takie to już miłowanie:
Przywitanie, pożegnanie,
Pożegnania, wspominanie....
Oczy twoje widzę wszędzie,
Oczy twoje mnie całują
Z dali, z dali mnie miłują,
Z dali, z dali mnie żałują,
Nie przychodzą na wyzwanie,
Jeno błyszczą, jak w legendzie,
W dali, w dali, zewsząd, wszędzie,
- Takie to już los mój będzie,
takie to już miłowanie:
Przywitane.... pożegnanie....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025
Де ділася любов колишня наша?
Проходить все, час все веде в могилу.
Як кваситься вина солодка чаша,
Так теж серця змінились наші й тіло.
Ах, камінь той, що топчуть наші ноги,
Трава, котрою рвем ми одежину,
Той вітер, що на вухо шепче строго, –
Усе бере від нас свою частину!..
Leopold Staff, Gdzie się podziała
Gdzie się podziała dawna miłość nasza?
Wszystko przemija, czas wszystko uśmierca
Jako kwaśnieje słodka wina czasza
Tak też i nasze zmieniły się serca.
Ach, kamień, który stopa nasza depce,
Trawa, o którą szata się ociera,
Wiatr, co nam muska włos, gdy w ucho szepce,
Wszystko nam cząstkę nas samych odbiera!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2025
Блідий безпомічний мого дитинства цвіт
Охороняли скрізь пестливі теплі тіні.
Були несміливими погляди невинні;
Тримавсь чужих, коли лишав свій перший слід.
І молодість послала перші крила в світ;
Дні весняні здавались гірші, ніж осінні.
Тому любив мовчання, спогади сумлінні,
І плів для хмар вінки з моїх квітневих літ.
Допіру від фігур, дерев і трав погідних,
З якими довго жив між сходжених доріг,
Навчивсь поставу мати радісну і гідну.
Й коли я зруйнував старий дім смутку в грузи,
То з себе сходом сонця сотворив поріг, –
Мене шанує серце і кохають Музи.
*Перебіг життя (лат.)
Leopold Staff, Curriculum vitae
Dzieciństwa mego blady, niezaradny kwiat
Osłaniały pieszczące, cieplarniane cienie.
Nieśmiałe i lękliwe było me spojrzenie
I stawiając krok cudzych czepiałem się szat.
Młodość ma pierwsze skrzydła swe wysłała w świat,
Kiedy nad wiosnę milsze zdały się jesienie.
Więc kochałem milczenie, wspomnienie, westchnienie
I plotłem chmurom wieńce z swych kwietniowych lat.
Dopiero od posągów, od drzew i od trawy,
Z którymi żyłem długo wśród dalekich dróg,
Nauczyłem się prostej, pogodnej postawy.
I kiedym, stary smutku dom zburzywszy w gruzy,
Uczynił z siebie jeno wschodom słońca próg,
Rozumie mnie me serce i kochają Muzy.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2025
У шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній,
Бризки всі однакі, мірні, безупинні,
Дощові краплини на вікно злітають…
Жаль скляний… плач скляний… шибки намокають.
Сірий смерк струмиться в соннім безгомінні…
У шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній…
Снів вечірніх мари, мрійні, таємничі,
Марно дожидали сонячне обличчя…
В даль пішли, в пустелю, спечну і піщану,
В даль безмірну, темну, в сіру даль туманну…
Чорні лахманини трауру оділи
І шукають місце на свої могили,
А печаль кладе тінь медом на їх лиця…
Під дощем поволі, як журна вервиця,
В даль ідуть на смуток і життя жебраче,
А з очей йдуть сльози… Так розпука плаче…
То в шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній,
Бризки всі однакі, мірні, безупинні,
Дощові краплини на вікно злітають…
Жаль скляний… плач скляний… шибки намокають.
Сірий смерк струмиться в соннім безгомінні…
У шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній…
Хтось мене покинув в день той непривітний…
Хто? Не знаю… Зник хтось – я лишивсь самітний…
Хтось помер… Хто? Пам’ять мучити не треба…
Любий хтось… бо був я на чиїмсь погребі…
Так… Хотіло щастя підійти – злякалось…
Хтось хотів кохати – серце розірвалось,
Як дізнавсь, що іскру в грудях не розпалить…
Вмер бідняк і люди його поховали…
Спопелив вогонь десь хату неборачу…
Діти погоріли… Люд навколо плаче…
То в шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній,
Бризки всі однакі, мірні, безупинні,
Дощові краплини на вікно злітають…
Жаль скляний… плач скляний… шибки намокають.
Сірий смерк струмиться в соннім безгомінні…
У шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній…
Сатана йшов садом ревний і журливий,
І зробив садок мій пустищем жахливим…
Голову схиливши, йшов він сумовито,
Попелом присипав розбуялі квіти,
На траві розкидав каменисті брили
І посіяв смерті неземне страшило…
Аж, бентежний ділом – олова вагою,
Ліг в камінній пущі, змучений жагою,
Щоб у грудях стлумить збудження гаряче
І в жахливім смутку лити сльози плачу…
То в шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній,
Бризки всі однакі, мірні, безупинні,
Дощові краплини на вікно злітають…
Жаль скляний… плач скляний… шибки намокають.
Сірий смерк струмиться в соннім безгомінні…
У шибки дощ дзвонить, дзвонить дощ осінній…
Leopold Staff, Deszcz jesienny
O szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny
I pluszcze jednaki, miarowy, niezmienny,
Dżdżu krople padają i tłuką w me okno...
Jęk szklany... płacz szklany... a szyby w mgle mokną
I światła szarego blask sączy się senny...
O szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny...
Wieczornych snów mary powiewne, dziewicze
Na próżno czekały na słońca oblicze...
W dal poszły przez chmurną pustynię piaszczystą,
W dal ciemną, bezkresną, w dal szarą i mglistą...
Odziane w łachmany szat czarnej żałoby
Szukają ustronia na ciche swe groby,
A smutek cień kładzie na licu ich miodem...
Powolnym i długim wśród dżdżu korowodem
W dal idą na smutek i życie tułacze,
A z oczu im lecą łzy... Rozpacz tak płacze...
To w szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny
I pluszcze jednaki, miarowy, niezmienny,
Dżdżu krople padają i tłuką w me okno...
Jęk szklany... płacz szklany... a szyby w mgle mokną
I światła szarego blask sączy się senny...
O szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny...
Ktoś dziś mnie opuścił w ten chmurny dzień słotny...
Kto? Nie wiem... Ktoś odszedł i jestem samotny...
Ktoś umarł... Kto? Próżno w pamięci swej grzebię...
Ktoś drogi... wszak byłem na jakimś pogrzebie...
Tak... Szczęście przyjść chciało, lecz mroków się zlękło.
Ktoś chciał mnie ukochać, lecz serce mu pękło,
Gdy poznał, że we mnie skrę roztlić chce próżno...
Zmarł nędzarz, nim ludzie go wsparli jałmużną...
Gdzieś pożar spopielił zagrodę wieśniaczą...
Spaliły się dzieci... Jak ludzie w krąg płaczą...
To w szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny
I pluszcze jednaki, miarowy, niezmienny,
Dżdżu krople padają i tłuką w me okno...
Jęk szklany... płacz szklany... a szyby w mgle mokną
I światła szarego blask sączy się senny...
O szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny...
Przez ogród mój szatan szedł smutny śmiertelnie
I zmienił go w straszną, okropną pustelnię...
Z ponurym, na piersi zwieszonym szedł czołem
I kwiaty kwitnące przysypał popiołem,
Trawniki zarzucił bryłami kamienia
I posiał szał trwogi i śmierć przerażenia...
Aż, strwożon swym dziełem, brzemieniem ołowiu
Położył się na tym kamiennym pustkowiu,
By w piersi łkające przytłumić rozpacze,
I smutków potwornych płomienne łzy płacze...
To w szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny
I pluszcze jednaki, miarowy, niezmienny,
Dżdżu krople padają i tłuką w me okno...
Jęk szklany... płacz szklany... a szyby w mgle mokną
I światła szarego blask sączy się senny...
O szyby deszcz dzwoni, deszcz dzwoni jesienny...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2025
Хто є той дивний незнайомий,
Що чарами мене звабляє?
Мене трясе, як куль соломи,
І перевеслом знов збирає.
Мов шашіль в мене душу точить,
Вогнем моє мордує тіло
І сни ламає цілі ночі,
Та все ж буджуся відпочилий.
Приємним смерком звеселяє,
Коли день радості відходить,
Як розстань, шлях мій розділяє,
Як міст, мій берег з іншим зводить.
Leopold Staff, Kto jest ten dziwny nieznajomy
Kto jest ten dziwny nieznajomy,
Co mnie urzeka swoim gusłem?
Rozrzuca mnie jak wiązkę słomy
I znów związuje mnie powrósłem.
Ogniem przepala moje ciało,
Duszę mi toczy, jak czerw sprzęty,
Spać mi nie daje przez noc całą,
A jednak wstaję wypoczęty.
Łagodnym zmierzchem mnie weseli,
Gdy radość mego dnia się kończy,
Jak rozstaj drogi moje dzieli
I jak most brzegi moje łączy.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2025
Я ішов над річкою по ріні,
Та спинився раптом без причини.
Вмерле щастя блиснуло, як спогад,
І жило частиночку хвилини.
Гасло небо в золотій зірниці
І мертвило лагідно погоду.
В тихім смерку я сидів там довго, –
Кидав без кінця каміння в воду.
Leopold Staff, Nad brzegiem
Żwirem brzegu idąc ponad rzeką,
Przystanąłem nagle jak przykuty.
Zmarłe szczęście błysnęło wspomnieniem
I przez setną część żyło minuty.
Niebo złotą dogasało zorzą
Konającej spokojnie pogody.
W niemym mroku siedziałem tam długo
I rzucałem kamienie do wody.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2025
Відчув у грудях майстер подих широчіні,
Потужний, наче океан від піни білий.
Хотів піднять з глибин своїх життєві сили,
Чий ураган розбурхав заздрощі неспинні.
І з брили руки майстра юнака створили,
Що мав людей учити гордості і слави!
Набухли силою всі статуї сустави
І шалом м’язи від надмірності горіли.
А той, хто першим божество відчув у творі,
Впав ниць тривожний, шепчучи молитви тихо:
«Хай першими впадуть до тебе можні люди!»
Митець схмурнів, пихнув зігнутого в покорі,
І, бачачи, як сила сіє рабства лихо,
Розбив фігурі молотком гранітні груди!..
Leopold Staff, Rzeźbiarz
Mistrz uczuł w swojej piersi dech nieskończoności
Potężny jak ocean, gdy się pianą zwełni.
Chciał wyrzucić z swej głębi moc życiowej pełni,
Której orkan wezbranej potęgi zazdrości.
I w głazie dłonie jego młodzieńca wykuły,
Który łudzi miał uczyć zwycięstw, dumy, chwały!
Posągu człon drgał każdy siłą napęczniały,
Szałem nadmiaru grały w nim wszystkie muskuły.
A ten, co pierwszy ujrzał boskość w mistrza tworze,
Padł na twarz, zatrwożony, szepcąc ciche modły:
"W proch przed tobą mocarze niech padną najpierwsi!"
Mistrz zmarszczył brwi, odtrącił zgiętego w pokorze
I widząc, jak moc rzuca siew słabości podłej,
Młotem strzaskał posągu granitowe piersi!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2025
Сплять суходоли в млі густій, що світ сповила,
І небеса в тій млі розкинулись похмурі;
Сплять теж моря, неясна магнетична сила
Скорила океани, вгамувала бурі.
Сплять на безпуттях тихі кораблі безчинно.
Над ними в небі сплять дороговказні зорі;
Сплять десь орли, підхмарні кинувши вершини,
Над скелями затихли крики їх суворі…
Сплять квіти, а між них дрімають сонні змії…
І тільки лебідь на озерах плачем будить…
А тут, при хатах наших, пес на місяць виє…
Крізь сон вістує глупий півень, що…день буде…
Boguslaw Adamowicz, Senność
Śpią lądy we mgle gęstej, która świat spowiła,
Pod gęstą mgłą, co niebo zaciągnęła w górze;
Śpią morza, niepojęta magnetyczna siła
Ujęła oceany, ugłaskała burze.
Śpią cicho na bezdrożach statki rozproszone,
W niebiosach przewodnicze śpią nad nimi gwiazdy;
Śpią orły, śpią podchmurną opuściwszy stronę,
Umilknął nad skałami grzmot ich górnej jazdy...
Śpią kwiaty, pośród kwiatów senne drzemią żmije...
I tylko na jeziorach płaczą gdzieś łabędzie...
A tu, przy chatach naszych, pies na księżyc wyje...
I przez sen głupi kur obwieszcza, że...dzień będzie...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2025
Якісь дві квітки у гаю незнанім
Зманили разом нас у спільні схови…
Якісь дві зірки в спільному єднанні
Звели на тихі луки світанкові…
Якісь дві пісні, згублені в тумані,
На арфі золотій ридати стали…
Зірниці дві збудили нас зарання
І блиском в день один сумний позвали…
Зайшли за темний шлях два сонця схожі,
Кровить, повзе погасле щастя плазом.
Два метеори блиснули вороже
І в прірву нас одну спихнули разом!..
Boguslaw Adamowicz, Dwa jakieś kwiaty
Dwa jakieś kwiaty na nieznanej łące
Znęciły razem w jedno nas ustronie...
Dwie jakieś gwiazdy, ku sobie ciążące,
Na jedno ciche nas zwiodły błonie...
Dwie jakieś piosnki, zbłąkane w tumanie
Na jednej harfie gdzieś załkały złotej...
Dwie zorze budzić przyszły nas w zaranie -
Rozlśnione w jeden smętny dzień tęsknoty...
Dwa słońca zaszły ponad ciemną drogą,
Gasnącym szczęścia krwawiąc się obrazem.
Dwa meteory błysły nam złowrogo -
I w jedną otchłań nas uniosły razem!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2025
Хай змалює майстер дівчині коханій
Краєвид казковий, у зачаруванні…
Хай там буде небо у ясній блакиті,
Наче очі в неї… Луки в оксамиті…
І ясні доріжки в закутках імлистих,
Золоті узгір’я… Гай в піснях сріблистих…
Блиски дня, як погляд дівчини палючий,
І роси краплини – сяйво сліз блискучих…
Хай ще будуть гроти, дикі і таємні,
Мов душі притулки… і безодні темні…
Хай до хмар сягає скеля недоступна,
Наче груди в неї… Скеля та підступна
Хай спиняє море, буйне, незбагненне,
Як моє кохання – тайне і шалене!
Bogusław Adamowicz, Krajobraz
Niech mistrz wymaluje dla mej ukochanej
Krajobraz fantastyczny i zaczarowany...
Niech tam będą niebiosa jasne i błękitne,
Jak jej oczy...doliny, łąki aksamitne...
I świecąca się dróżki śród ustroni mglistych,
Złote wzgórza...Gaj, pełen piosenek jej srebrzystych...
I niech będą dnia blaski, jak jej wzrok palące,
Krople rosy jak łzy jej...tęcze w łzach błyszczące...
Lecz niech będą groty, głuche i tajemne,
Jak tajniki jej duszy...i przepaści ciemne...
I niech do chmur się skała skronią pnie lodową,
Niedostępna, jak pierś jej...I o skałę ową
Niech się rozbija morze, wrzące, niezgłebione,
jako miłość ma - wielkie - ciemne - i szalone!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039063
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2025
Буремний смерк вкриває море вдалині,
І темні сосни теж. Ах! Смерк приходить знов.
Ненавиджу жагу, надію і любов,
Як ад ненавидять всі грішники земні.
Бо я родивсь не для життя – родивсь лишень
Для животіння, наче мох чи плазуни,
Щоб сонцем грітись, вилізши на валуни,
В цей безкінечний обгорілий літній день.
Прилеглій зелені і звірині нараз
Я ситий без жалю й голодний без страху.
Не знав був я, що тут побачив смерть лиху,
Та я живу і знаю – мій це згубний час.
А вечір безвідрадний застеріг мене,
Що час від сонця, що згасає, старшим є.
Безмірно повнить серце знічене моє
Відраза до утіхи, що також мине.
О сосни, як же ніч темнить печаль сумну!
Цикада почала нудний скрипучий спів, –
Рипить, неначе пилка з безліччю зубів
По дереву бридкому, роблячи труну.
Catulle Mendès, Spleen d'été
L'orageux crépuscule oppresse au loin la mer
Et les noirs sapins. L'ombre, hélas ! revient toujours.
Ah ! je hais les désirs, les espoirs, les amours,
Autant que les damnés peuvent haïr l'enfer.
Car je n'étais point né pour vivre : j'étais né
Pour végéter, pareil à la mousse ou pareil
Aux reptiles, et pour me gorger de soleil
Sur un roc d'un midi sans trêve calciné.
Aux plantes contigu, voisin de l'animal,
Famélique sans crainte et repu sans remord,
Je n'aurais pas connu ce que c'est que la mort ;
Mais, je vis ! et je sais qu'il est un jour fatal.
Le soir qui m'avertit, lugubre et solennel,
Que d'un soleil éteint le temps est plus âgé,
Accable abondamment mon coeur découragé
Du dégoût d'un bonheur qui n'est pas éternel.
Ô pins ! comme la nuit fonce vos mornes deuils !
La cigale avec ses grêles cris obsédants
Fait le bruit d'une scie aux innombrables dents
Dans l'arbre détesté dont on fait les cercueils.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2025
Коли створить людину вирішив Господь, –
В одному місці глину Він не брав на плоть,
А брав із чотирьох куточків світу:
Із півдня, де пече гарячий вітер,
Зі сходу, де листки, із півночі, де сніг,
Із заходу, де ліс дубів і щогл струнких.
Із хмари чавить дощ гроза свавільна.
Щоб в ні однім краю земля могильна
Мандрівцю, що лишає небо голубе,
Не мовила: «Ти хто? Не знаю я тебе!»
А в будь-якім краю землиця-мати
Для того, хто там прагне спочивати,
Схиливши голову, закінчити життя,
Сказать могла: «На груди ляж, моє дитя!»
Catulle Mendès, La Mère
Quand le Seigneur forma l’homme, le Seigneur Dieu
Ne prit pas le limon terrestre en un seul lieu ;
Mais il prit de la terre aux quatre coins du monde :
Au sud où l’air brûlant sèche la lande blonde,
A l’est vert de feuillée, au nord blanc de frimas,
A l’ouest où ce briseur de chênes et de mâts,
L’ouragan, tord la pluie et la nuée en trombe ;
Afin qu’en nul pays, la terre de la tombe,
A l’homme qui s’incline et meurt, voyageur las,
Ne dît : « Qui donc es-tu ? je ne te connais pas ; »
Mais pour qu’en tout pays, la terre maternelle,
A l’homme heureux enfin de reposer en elle
Sa tête qui se courbe et son cœur qui se fend,
Pût dire : « Couche-toi dans mon sein, mon enfant !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2025
Оскільки щиро християнкою була,
То глиняних богів вона не прийняла,
Їм ладан не курила, не кріпила віру, –
Тож претор присудив її віддати звіру.
Її цнотливий юний лик почервонів,
Коли суддя сласний на неї очі звів;
Він уточнив, що вирок суду містить згола
Наказ, що ведена на кару буде гола.
Нага, на грудях вкривши косами горбки,
Вона ступила на арену.
Чотири жилаві стрибки
І лев голодний, з ревом радості неспинним,
Із клітки вирвавсь, запах чуючи людини.
Дивився натовп, втіху маючи лиху,
Як біле тіло тріпотіло від страху,
Показував, безумний з хтивого бажання,
Гримаси поцілунків, а також кусання.
Вона ж, цнотлива, груди стала прикривать.
Тим часом лев, з природи зроджений вбивать,
Уже напіввідкрив пащеку здоровенну.
«Стій, леве!» – наказала християнка.
І миттю на піску арени
Лев грізний ліг, вспокоєний і мовчазний.
Оголена була, тож зір примружив свій.
Catulle Mendès, Le Lion
Comme elle était chrétienne et n’avait pas voulu,
Pour de vains dieux d’argile ou de bois vermoulu,
Allumer de l’encens ni célébrer des fêtes,
Le préteur ordonna de la livrer aux bêtes ;
Et comme elle était jeune et vierge, et rougissait
Quand l’œil du juge impur sur elle se fixait,
Une clause formelle en l’édit contenue
Précisa qu’au supplice on la livrerait nue.
Nue, et le sein voilé de ses chastes cheveux,
Elle entra dans le cirque.
En quatre bonds nerveux
Un lion famélique et rugissant de joie
Jaillit de la carcère et vint flairer la proie.
Le peuple regardait, étrangement jaloux,
Palpiter ce corps blanc près de ce muffle roux.
Et montrait, allumé d’une affreuse luxure,
Des rictus de baiser, peut-être de morsure.
Elle, chaste, tirait ses cheveux sur son sein.
Cependant le lion, instinctif assassin,
Entrebâillait déjà sa gueule carnassière.
« Lion ! » dit la chrétienne.
Alors, dans la poussière
On le vit se coucher, doux et silencieux ;
Et comme elle était nue, il ferma les deux yeux.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2025
Коли кокетлива Надія
Торкнеться нас усіх підряд
І крила в просторі розвіє,
Зі сміхом глянувши назад, –
Куди ж то йти? Де серце кличе?
За вітром ластівка летить,
Та все ж вона менш таємнича,
Ніж той, що до бажань спішить.
Ах, утікачко, запитаю:
А ти хоч знаєш, де твій шлях?
Бо там старий Талан тримає
Коханку юну на руках!
Alfred de Musset
Chanson: Lorsque la coquette Espérance
Lorsque la coquette Espérance
Nous pousse le coude en passant,
Puis à tire-d'aile s'élance,
Et se retourne en souriant ;
Où va l'homme ? Où son coeur l'appelle.
L'hirondelle suit le zéphyr,
Et moins légère est l'hirondelle
Que l'homme qui suit son désir.
Ah ! fugitive enchanteresse,
Sais-tu seulement ton chemin ?
Faut-il donc que le vieux Destin
Ait une si jeune maîtresse !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2025
(VERGISS MEIN NICHT)*
СЛОВА НА МУЗИКУ МОЦАРТА
Ти пам’ятай, коли зоря Аврора
Палац відчинить Сонцю чарівний.
Ти пам’ятай, що Ніч думлива скоро
Спливе у срібних ризах в морок мрій.
Коли від плину насолод тріпочуть груди,
І вечір ніжні сни навіювати буде,
Чуй голос, що журчить
Із лісових укрить:
Ти пам’ятай!
Ти пам’ятай, коли жорстока доля
Нас буде розлучати назавжди,
Коли роки вигнання, горе, болі
Замучать серце натиском біди.
Подумай про любов, про наше розставання –
Розлука й час ніщо тим, хто пізнав кохання.
До тебе знов і знов
Летить мій серця зов:
Ти пам’ятай!
Ти пам’ятай, коли в землі глибоко
З розбитим серцем ляжу на віки.
Ти пам’ятай, як квітка одинока
На гробику розкриє пелюстки.
Тебе більш не побачу, та душа із неба
Вернеться, мов сестра незрадна, знов до тебе.
Почуй в пітьмі нічній
Стражденний голос мій:
Ти пам’ятай!
*Не забувай мене (нім.)
Alfred de Musset, Rappelle-toi
(VERGISS MEIN NICHT)
PAROLES FAITES SUR LA MUSIQUE DE MOZART
Rappelle-toi quand l’Aurore craintive
Ouvre au Soleil son palais enchanté ;
Rappelle-toi lorsque la Nuit pensive
Passe en rêvant sous son voile argenté ;
À l’appel du plaisir lorsque ton sein palpite,
Aux doux songes du soir lorsque l’ombre t’invite,
Écoute au fond des bois
Murmurer une voix —
Rappelle-toi.
Rappelle-toi, lorsque les destinées
M’auront de toi pour jamais séparé,
Quand le chagrin, l’exil et les années
Auront flétri ce cœur désespéré ;
Songe à mon triste amour, songe à l’adieu suprême !
L’absence ni le temps ne sont rien quand on aime.
Tant que mon cœur battra,
Toujours il te dira :
Rappelle-toi.
Rappelle-toi, quand sous la froide terre
Mon cœur brisé pour toujours dormira ;
Rappelle-toi, quand la fleur solitaire
Sur mon tombeau doucement s’ouvrira :
Je ne te verrai plus ; mais mon âme immortelle
Reviendra près de toi comme une sœur fidèle.
Écoute, dans la nuit,
Une voix qui gémit —
Rappelle-toi.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2025
Я, мов тварина, часто був пустоголовим,
Та раптом в голові моїй з’явилось слово,
Знайоме вже мені.
Одне з порожніх слів, та в ньому ти бувала,
І днів минулих вмить відлуння зазвучало
В загубленій луні.
Я пам’ятаю рік, і місяць, день, годину,
Закривши очі, тихо плачу без упину.
У відгуку тих слів
Я чую голоси юнацтва, що забуте,
Як в мушлі порожнистій можна завжди чути
Невпинний моря спів.
Jean Richepin
Bien souvent je ne pense à rien, comme une bête
Bien souvent je ne pense à rien, comme une bête.
Soudain un mot bourdonne et passe dans ma tête,
Mot jadis entendu,
Un de ces mots de rien où vivait tout ton être ;
Et je sens mille échos de mon passé renaître
Dans cet écho perdu.
Je me souviens de l’an, du mois, du jour, de l’heure,
Et je ferme les yeux sans rien dire, et je pleure.
Car dans ce mot en l’air
J’entends toutes les voix de ma jeunesse heureuse,
Comme on entend au fond d’une coquille creuse
Chanter toute la mer.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2025
Була нічим – всього лиш скромний очерет.
Росла тендітною – хирлявий силует,
Що й пташка, сівши на стебло, мене ламала, –
Тепер на заздрість всім сопілкою я стала.
Бо якось рано-вранці, бачивши мій плач,
Мене з драговини дістав старий блукач.
Він вийняв серцевину, а трубу готову
Аж цілий рік сушив, тоді почистив знову
Й прорізав вісім дір, створивши звукоряд.
Лиш губи в нього починають дути в лад,
Як спів піде з глибин безмовності моєї,
І я тремчу, вібрую з музики цієї.
Дзвенить в повітрі звуків щільна череда,
Дзюрчить, мов з джерела прозора йде вода.
І в цьому плині співу, у відлуння вирі,
Я знаю, як втопить серця людей і звірів.
Jean Richepin
La flute
Je n'etais qu'une plante inutile, un roseau.
Aussi je vegetais, si frele, qu'un oiseau
En se posant sur moi pouvait briser ma vie.
Maintenant je suis flute et l'on me porte envie.
Car un vieux vagabond, voyant que je pleurais,
Un matin en passant m'arracha du marais,
De mon coeur, qu'il vida, fit un tuyau sonore,
Le mit secher un an, puis, le percant encore,
II y fixa la gamme avec huit trous egaux;
Et depuis, quand sa levre aux souffles musicaux
Eveille les chansons au creux de mon silence,
Je tressaille, je vibre, et la note s'elance;
Le chapelet des sons va s'egrenant dans l'air;
On dirait le babil d'une source au flot clair;
Et dans ce flot chantant qu'un vague echo repete
Je sais noyer le coeur de l'homme et de la bete.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2025
Йде осінь до кохання, як до року!
Не вірите, не ждете – йде без змін,
Зв’язавши сніп з назбираних годин,
Сумна пора підходить крок за кроком.
Іде в плахітті вицвілім широкім
З червоних і бурштинових тканин.
Плоди смачні ще. Пахне лиш паслін
Із вуст її – зів’ялий, чорноокий.
У неї очі – небо грозове.
Бундючна, злобна іграми живе:
Птахів вбивати і зривати листя.
Лиха пора і наслідки лихі.
Тож ти вже тут! Тепер на цьому місці
Ліси спустіють і помруть птахи.
Jean Richepin
Sonnet d’automne
Ah ! l’automne vient aux amours comme aux années !
On a beau n’y pas croire et ne l’attendre pas,
La navrante saison arrive pas à pas
Et se fait un bouquet de nos heures glanées.
Dans sa robe flottante aux nuances fanées,
Faite de velours jaune et de rouge lampas,
Sa chair de fruit trop mûr garde encor des appas ;
Mais sa bouche a l’odeur des pâles solanées.
Ses grands yeux sont brouillés comme un ciel orageux.
Orgueilleuse, méchante et folle, elle a pour jeux
De tuer les oiseaux et d’arracher les feuilles.
Mauvaise saison, semeuse de remords,
Te voilà donc ! Bientôt, pour peu que tu le veuilles,
Tous mes bois seront nus et tous mes oiseaux morts.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2025
Де жить? В яких туманах
Сховати слізні очі?
Моя печаль незвана
Чорніша ночі.
Де вмерти? Де втопити
Усю нестерпність горя?
Мій біль несамовитий
Став глибшим моря.
Куди втікать? Картання
Мої де будуть стерті?
Бо всі мої страждання
Сильніші смерті.
Jean Richepin
Où vivre ? Dans quelle ombre
Où vivre ? Dans quelle ombre
Étouffer mon ennui ?
Ma tristesse est plus sombre
Que la nuit.
Où mourir ? Sous quelle onde
Noyer mon deuil amer ?
Ma peine est plus profonde
Que la mer.
Où fuir ? De quelle sorte
Égorger mon remord ?
Ma douleur est plus forte
Que la mort.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2025
Небеса без меж.
На твердій землі
Сніг лежить в імлі, –
В мене в серці теж.
Лист останній, стеж,
Із гілок упав,
В колії пропав, –
А з ним щастя теж.
Холодно тут все ж.
Зник дроздовий спів
З наших берегів, –
І кохана теж.
Jean Richepin
Le ciel est transi
Le ciel est transi.
Sur la terre nue
La neige est venue.
Sur mon cœur aussi.
Dans l’air obscurci
Les feuilles dernières
Roulent aux ornières.
Mon bonheur aussi.
Il fait froid ici.
Les cailles, les grives,
Ont quitté nos rives.
Ma maîtresse aussi.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2025
[i]Він шиєю поклявся в тім,
Коли схотів лишить цей світ.
(Франсуа Війон)[/i]
Не знаємо, для чого він родився,
Чому помер – теж не відомо нам.
На світ з’явився голим й лиш добився,
Що голим знов лишився сам.
Надія, смуток, острах і утіха
По черзі серце мучили йому.
Вуста зазнали і плачу, і сміху, –
Мав вдачу щиру і пряму.
Він їв, він пив, він спав й по тому прямо
Знов спати, пити, їсти починав;
І кожен день усе було так само,
І він нічого не міняв.
Добро робив, та все було намарно,
Робив лихе – не відчував нудьги,
Мав друзів – дружба та була примарна,
Й давно пропали вороги.
Любив – до інших та любов майнула,
Й пересит теж вимотував украй.
І він минув, як і життя минуло:
Зайшов і вийшов – і прощай!..
Jean Richepin
Épitaphe pour n’importe qui
Ce jura-t-il sur son coullon
Quand de ce monde voult partir.
(François Villon)
On ne sait pourquoi cet homme prit naissance.
Et pourquoi mourut-il ? On ne l’a pas connu.
Il vint nu dans ce monde, et, pour comble de chance,
Partit comme il était venu.
La gaîté, le chagrin, l’espérance, la crainte,
Ensemble ou tour à tour ont fait battre son cœur.
Ses lèvres n’ignoraient le rire ni la plainte.
Son œil fut sincère et moqueur.
Il mangeait, il buvait, il dormait ; puis, morose,
Recommençait encor dormir, boire et manger ;
Et chaque jour c’était toujours la même chose,
La même chose pour changer.
Il fit le bien, et vit que c’était des chimères.
Il fit le mal ; le mal le laissa sans remords.
Il avait des amis ; amitiés éphémères !
Des ennemis ; mais ils sont morts.
Il aima. Son amour d’une autre fut suivie,
Et de plusieurs. Sur tout le dégoût vint s’asseoir.
Et cet homme a passé comme passe la vie :
Entrez, sortez, et puis bonsoir !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2025
На луках сонце млу спинило,
Сипнувши іскри золоті.
Як нить павуча вита біла,
Як тіні звивисті густі,
Із косами у блиску злота,
Як сни недоспані, пусті,
Полями мається скорбота,
А сонце сяє в висоті.
Горять блідим рум’янцем квіти,
Зів’ялий лист летить з дерев.
З обличчям тихим, сумовитим,
Як смерті ледве чутний рев,
Із косами у блиску злота,
Як рій вночі заблудлих мев,
Полями мається скорбота,
А в’ялий лист летить з дерев…
Edmund Bieder
Jesienią
Słońce na łąkach mgłę otęcza
I blado-złote sypie skry,
Jak zwiewna biała nić pajęcza,
Jak biało-runne zwiewne mgły,
Z rozwianym włosem w pyle złota,
Jak niewyśnione nigdy sny,
Polami błąka się tęsknota,
A słońce białe sypie skry.
Kwiaty rumieńcem bladym płoną,
Powiędłe liście lecą z drzew,
Po cichu, z twarzą osmęconą,
Jak białej śmierci cichy wiew,
Z rozwianym włosem w pyle złota,
Jak rój zbłąkanych nocą mew,
Polami błąka się tęsknota,
A zwiędłe liście lecą z drzew...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2025
На квітах – блиск роси…
Печаль у дзвоні,
Таємний арфи звук, що серце мучить…
І сняться голоси…
І сад квітучий
У білих пелюсток полоні…
І сниться сон чудний:
Долоні
Твої голублять так жагуче…
І усміх твій трудний …
Блиск місяця сліпучий …
І сонні полиски хисткої тоні…
І сниться ясний плин…
І пахом повні
Медові квіти щастя, навкруги квітучі…
Цілунок твій один…
Роса тремтюча
З троянд на Гесперийській оболоні…
Bogusław Adamowicz
Nastrój
Na kwiatach - połysk ros...
Tęsknotą dzwoni
Tajemnej harfy dźwięk, co w serce trąca...
Śni mi się drżący głos...
Śni gąszcz kwitnąca
Śniegiem wisien i jabłoni...
Śni mi się złoty sen:
W ustroni -
Pieszczota dłoni Twej mdlejąca...
I blady uśmiech ten...
I brzask miesiąca...
I senny połysk migotliwej toni...
Śni mi się jasny zdrój...
Śni pełen woni
Miód kwiatu szczęścia, co aż w otchłani strąca...
I pocałunek twój -
Ta rosa drżąca
Najświętszej róży Hesperyjskich błoni...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036038
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2025
У воді ставка відбитий,
Птах ширяє в небесах, –
Дивним льотом, вихром мітить
Він туди-сюди свій шлях.
І задивленому в воду
Крізь тростинну загороду
Бачиться мені – над краєм
Він за мене так літає
В небі, як у сні, безстрасно, –
Тут і всюди – одночасно!..
Так, за мене, бо вріс духом
Я у землю, серцем в скруху
Сліз, що з зір ідуть в зіниці
Тим, хто тут в моїй світлиці
Невідомо звідки є, –
Кожний миттю в стрій стає!..
І коли тінь крила сірі
В млі тягає там і сям,
Для дерев себе в офіру
Віддає – дерева ж нам;
Перед лісом я в задумі,
Де шум – часом, а час – шумом;
З небажанням уявляю,
Що за мене сни міняє;
Від сосни, від дуба тіні
У весняній далечіні!
Так, за мене, бо не в змозі
Тінню впасти на дорозі,
Щоб дух ніс в імлу чужинну
Подобизну квітів тінну
Й кидать в пору вітрову
Кшталт дерев на мураву!..
Птах – у небо, тінь – в тумани,
Похоронний хід так рано
Йде по вулиці тепер!..
Так не так – в чужі країни,
А я бачу в тім провину, –
Мов за мене хтось помер!..
Хтось чужий на тому місці,
У труні, як у колисці,
Духом піднятий над світом,
Наче з хати димом витим,
Йде із чорних кіл розкотом,
Власне мовби з поворотом;
Так, за мене, що заклятий
В сад троянди йду зривати,
Не спішу до тисяч входів,
До імли, що місяць родить.
Не спішу, в собі закритий,
Загубившись цілковито,
І так прагну снів без цілі,
Що мені у тім привіллі
І не жаль чомусь, і жаль –
Тих, хто йде за мною в даль!
Boleslaw Lesmian
Pieśń o ptaku i o cieniu
Gdy - pod brzeg odbity stawem -
Po niebiosach płynie ptak,
Tajnią lotu, wichru zjawem
Kołysany w przód i wspak –
Wpatrzonemu w staw pod brzegi
Przez ruchliwe trzcin szeregi
Zdaje mi się wobec świata,
Że on za mnie tak odlata,
W niebie, w trzcinie mknąc, jak we śnie,
Tu i ówdzie - jednocześnie!...
Za mnie, za mnie, com wrośnięty
Duchem - w ziemię, sercem - w męty
Łez, wyciekłych z gwiazd w źrenice
Tym, co weszli w mą świetlicę
Nie wiadomo - jak i skąd -
I stanęli nagle w rząd!...
I gdy cień swe skrzydła szare
Włóczy we mgle tam i sam,
Oddający na ofiarę
Siebie - drzewom, drzewa - nam -
Stojącemu popod lasem,
Gdzie czas - szumem, a szum - czasem,
Zdaje mi się od niechcenia,
Że on za mnie sny odmienia,
To od dęba, to od sosny
Wydłużony w bezmiar wiosny!
Za mnie, za mnie, co nie mogę
Nikłym cieniem paść na drogę,
By nieść duchem w mgieł obczyznę
Dziwną kwiatów podobiznę
I pod wiatru miotać wiew
Na murawę - kształty drzew!...
Ptak - w niebiosy, cień - w mgławicę,
Pogrzeb sunie przez ulice,
Przez ulice - wzdłuż i wskroś!...
Tak i nie tak - w inne kraje,
A mnie z dala się wydaje,
Ze to za mnie umarł ktoś!...
Ktoś mi obcy, a już - bliski
W trumnie, cichszej od kołyski,
Duchem wzbity ponad światy
Na kształt dymu z mojej chaty,
Idzie z czarnych kół turkotem,
Jakby właśnie szedł z powrotem
Za mnie, za mnie, co - zaklęty -
Róż zrywaniem pochłonięty,
Zwlekam wciąż u wnijść tysiąca
Do tych mgieł za mgłą miesiąca,
Zwlekam, w sobie zapodziany,
Zapatrzony, zasłuchany
I tak żądny snów bez celu,
Ze mi oto w mym weselu
Ani nie żal, ani żal
Tych, co za mnie idą w dal!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2025
Це ввечері було – надворі
Вже зірка гасла понад бором,
Охолодився денний жар.
Роса на нас упала знову
І смерком вже димився яр –
Яр калиновий.
Здаля, здаля вже наступає
Та тьма, що квіти укриває,
Лякаючи сонливий пах.
Окутав холод ниви й луки,
Ти гріла на моїх висках
Замерзлі руки.
Не вільно глянути, не вільно
Без ласки у пітьму довкільну!
Заблуканих в розлогах піль
Не злучить сон, ані опаска,
Ні ляк, ні боязкість, ні біль,
Ніщо, – лиш ласка!
Bolesław Leśmian
Wieczorem
Wieczorem było, wieczorem,
Gdy zorza gasła nad borem.
Dzienny ulatniał się skwar,
Rosa nam spadła na głowy
I zmierzchem dymił się jar,
Jar kalinowy.
Z daleka idzie, z daleka
Ten mrok, co kwiatów się zrzeka.
Gdy płosząc ospałą woń,
Chłód powiał nad pola zżęte,
O moją zagrzałaś skroń
Dłonie zziębnięte.
Nie wolno patrzeć, nie wolno
Bez pieszczot w ciemność dokolną!
Zbłąkanych w obszarach pól
Nie złączy żaden sen złoty,
Ni lęk, ni zgroza, ni ból,
Nic - prócz pieszczoty!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035682
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2025
Двох весел шерхіт верх хвиль летів, –
І шерх, і сонце, і даль, і спів!
Так власне треба, – пливти завжди
Землею й небом туди-сюди!
Корали, перли, належні дну,
Жбурлять в глибини власного сну,
І чуйно слухать в облуді слід,
Чи стукнуть з ремством вони об спід?
Човен на хвилі лишає знак, –
Так власне треба і тільки так!
Човном подвійним і тут і там
Плинь одночасно двократно сам!
Човном подвійним у безмір плинь,
Кохай подвійно, подвійно гинь!
Четверо весел і два стерна,
Хоч два обличчя – та суть одна,
Начебто виплив з двох різних снів,
Щоб у одному все знов зустрів!..
Мов заприсяг я ночі і дні
Тому одному! Мій сон в мені!..
Bolesław Leśmian
Szmer wioseł
Szmer wioseł dwojga w gęstwinie fal, —
I szmer — i słońce — i śpiew — i dal!
Tak właśnie trzeba i tylko tak:
Płynąć wbrew ziemi — niebu na wspak!
Perły, korale skradzione dnu
Rzucać w głębinę własnego snu —
I nasłuchiwać — o, złudo złud! —
Czyli uderzą z jękiem o spód?...
Łódź się odbija w fali na wznak, —
Tak właśnie trzeba i tylko tak!
Dwoistą łodzią i tu i tam
Płyń jednocześnie, podwakroć sam!
Dwoistą łodzią w bezmiary płyń,
Podwójnie kochaj, podwójnie giń!
Czworo masz wioseł, dwa stery masz,
Ku własnej twarzy schyloną twarz —
Jakbyś wypłynął z dwu różnych snów,
Aby w tym jednym spotkać się znów!...
Jakbyś zaprzysiągł noce i dnie
Temu jednemu! Mój śnie, mój śnie!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2025
Не дививсь я на сонце крізь льон,
Не ходив я до бору по сон,
Тільки бачив – забута в імлі
Тінь моя піднялася з землі.
Витер очі і витрусив пил,
Що з відвіку лежав доокіл,
В днях минулих поглянув назад,
Меч прип'яв, зброї виладнав ряд.
На буланого сівши коня,
По лугах почвалав навмання,
Копитами топтавши в траві
Сонця блиски ясні кругові!
Де біжиш тіні конику мій?
Чи на смертний з трояндами бій?
Чи у казку, заховану в змрок?
Чи в небесне блукання зірок?
«Не спішу я до зорних вершин,
Ні до квітів з наземних долин,
Я лиш прагну вернутись в той край,
Де ти був, де весна і розмай!
Де ти був, де над яром ріс дуб,
Де чув поклики ангельських труб,
Я ж подалі від сонця жарінь
Був я дуба в яру твоя тінь!
Де ти був, де за стінами хат
В сон запалий, запущений сад, –
Я ж упав горілиць до воріт,
Дум твоїх бляклий миршавий цвіт!..»
Тож вернись кінна тіне моя,
Через квіти, де в спеці був я,
Через білий на яблуні пух,
В смерк дубовий, де плавав мій дух!
Не дививсь я на сонце крізь льон,
Не ходив я до бору по сон,
Тільки бачив, як в сонячний час
Бог із тінню моєю йшов раз…
Bolesław Leśmian
Cień
Anim patrzał na słońce przez lny,
Anim chodził do boru po sny -
Jenom widział, jak rzucony wzdłuż
Cień mój powstał, by nie upaść już.
Przetarł oczy i otrąsnął pył,
Co był złoty i wiekowy był,
W dniach zamierzchłych rozejrzał się wstecz.
Przywdział zbroję i przypasał miecz.
Siadł na rączy, na bułany koń,
Uśmiechnięty cwałował przez błoń,
Kopytami tratując na płask
Kół słonecznych po murawie brzask!
Dokąd zbiegłeś, konny cieniu mój?
Czy z różami na śmiertelny bój?
Czy do baśni niewidzialnej stąd?
Czy w umyślny gwiazd po niebie zbłąd?
"Ni do gwiezdnych wyżej ziemi burz,
Ni do białych niżej słońca róż,
Jeno pragnę powrócić w ten kraj,
Gdzie ty byłeś - drzewom dany Maj!
Gdzie ty byłeś - ponad jarem dąb -
Zasłuchany w zew anielkich trąb,
A ja - w pobok od słonecznych wrzeń. -
W głębi jaru - twój dębowy cień!
Gdzie ty byłeś z tamtej strony chat
W snach zapadły, nieprzebyty sad,
A ja - na wznak poległy u wrót -
Twej zadumy wzór nikły i skrót!..."
Wracaj, cieniu, konny cieniu mój,
Poprzez kwiaty - w ten za nimi znój.
Poprzez biały na jabłoni puch -
W zmierzch dębowy, gdzie bywał mój duch!
Anim patrzał na słońce przez lny,
Anim chodził do boru po sny -
Jenom widział, jak w wiosenny czas
Z cieniem moim Bóg spotkał się raz...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2025
Не вгамувати в грудях жаль,
бо за даллю голубою – інша даль…
Не впадемо, ніж дійдемо,
ніж зайдемо в сьомий гай,
тож в дорозі, тож в дорозі
ще раз з нами заспівай!
Не вгамувати в серці біль,
бо за бурею нічною – заметіль…
Не впадемо, ніж дійдемо,
ніж зайдемо в сьомий гай,
тож в дорозі, тож в дорозі
ще раз з нами заспівай!
Без танців затихає баль,
бо за даллю голубою – інша даль…
Затихне біль від випроб доль,
вслід за королем виновим – знов король…
Йде час, невтішний від обуз,
бо за першим чорним тузом – другий туз…
Не впадемо, ніж дійдемо,
ніж зайдемо в сьомий гай,
тож в дорозі, тож в дорозі
ще раз з нами заспівай!
Без танців затихає баль,
бо за даллю голубою – інша даль…
Затихне біль від випроб доль,
вслід за королем виновим – знов король…
Чи варт було кохати нас?
Може й варт, та грав облудно в карти час…
Не впадемо, ніж дійдемо,
ніж зайдемо в сьомий гай,
тож в дорозі, тож в дорозі
ще раз з нами заспівай!
Seweryn Krajewski Nie spoczniemy
(Agnieszka Osiecka)
Nie utulony w piersi żal,
bo za jedną siną dalą - druga dal...
Nie spoczniemy, nim dojdziemy,
nim zajdziemy w siódmy las,
więc po drodze, więc po drodze
zaśpiewajmy chociaż raz!
Nie nasycony w sercu głód,
bo za jednym nocnym chłodem - drugi chłód...
Nie spoczniemy, nim dojdziemy,
nim zajdziemy w siódmy las,
więc po drodze, więc po drodze
zaśpiewajmy jeszcze raz!
Nie wytańczony wybrzmi bal,
bo za jedną siną dalą - druga dal...
Nie uleczony uśnie ból,
za pikowym czarnym królem - drugi król...
Nie pocieszony mija czas,
bo za jednym czarnym asem - drugi as...
Nie spoczniemy, nim dojdziemy,
nim zajdziemy w siódmy las,
więc po drodze, więc po drodze
zaśpiewajmy jeszcze raz!
Nie wytańczony wybrzmi bal,
bo za jedną siną dalą - druga dal...
Nie uleczony uśnie ból,
za pikowym czarnym królem - drugi król...
Czy warto było kochać nas?
Może warto, lecz tą kartą źle grał czas...
Nie spoczniemy,nim dojdziemy,
nim zajdziemy w siódmy las,
więc po drodze, więc po drodze
zaśpiewajmy jeszcze raz!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035057
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2025
Дме вітер невгамовний, лютий…
А за вікном – імла нуртує.
Не видно світу і не чути,
Лиш я щось бачу там і чую…
З плачем до мене хтось з дна долі
Безрадну простягає руку!
Чужий не знаю голос болю,
Та добре знаю ту я муку!
Кричить, благає і голосить,
Тож в ніч спішу я на дорогу
Й, не бачачи нічого досить,
Себе збагнуть не маю змоги!
В березі мла поволі гине;
Безплідний сон!.. Іду додому…
Ніхто нікого не зустріне!
Ніхто не пособить нікому!
Bolesław Leśmian
Samotność
Wiatr wie, jak trzeba nacichać...
Za oknem — mrok się kołysze.
Nie widać świata, nie słychać.
Lecz ja coś widzę i słyszę...
Ktoś z płaczem ku mnie z dna losu
Bezradną wyciąga rękę!
Nie znam obcego mi głosu.
Ale znam dobrze tę mękę!
Zaklina, błaga i woła,
Więc w mrok wybiegam na drogę.
I, nic nie widząc dokoła,
Zrozumieć siebie nie mogę!
W brzozie mgła sępi się wiotka.
Sen pusty!... Wracam do domu...
Nie! Nikt się z nikim nie spotka!
Nikt nie pomoże nikomu!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2025
Степ навколо вільно пив темряви мовчання;
Вихор з місяця мов збіг, крутячись неспинно,
І здається, я земне втратив існування,
Степ той спить, для степу я – сон лиш швидкоплинний…
Лячно стало, що зі сну встане потороча
І з очей її шугну, я – миттєва мрія!
Спить же міцно, сон навкруг бродить, даленіє,
Теж блукаю, мов небес досягнути хочу!
Тінь за світлом вслід іде, світло йде за тінню
По землі, де у пітьмі зелень мов блакитна,
Там мовчанням навіки скутий з височінню
Й ніччю витягнутий вшир безмір непохитний.
Boleslaw Lesmian
Step
Wkoło mnie step chłonący własne uciszenie.
Wicher - rzekłbyś - z księżyca wybiega z szelestem
Zdaje mi się, żem ziemskie zatracił istnienie,
Że step śni, a ja - stepu snem przelotnym jestem...
Lęk mię chwyta, że ocknie się mój dziw uśpiony
I pierzchnę z jego oczu, ja - chwilowa mrzonka!
Lecz śpi mocno - a jego sen po nim się błąka -
Błąkam się, jakbym wpłynąć pragnął w nieboskłony!
Cień za światłęm, a światło sunie się za cieniem
Po ziemi, gdzie się w mroku zbłękitnia zieloność,
A tam do widnokręgów przykuta milczeniem
Czai się rozszerzona nocą nieskończoność.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2025
Обвитий місяцем і снігом,
Парк срібно квітне у покорі,
Алей просвітлені розбіги,
Як мармурові коридори.
Стежки у білому убранні
Блукають в вічному розстанні!
Мов дно магічної ріки,
Парк відкриває глибину!
І блиски пнуться на гілки,
Росу морозять срібляну!
Стобарвні тіні тут земні,
На місяці – сяйливі дні!
Поміж дерев притулки в тиші,
Мов острови, а вітер лине
І гнізда без птахів колише,
Роняючи сніжисту піну.
Пустих лавок ряд сумовитий
Стоїть, весь блисками повитий!
Здається: світ умить розквітне
І сад порожній сповнять люди,
І гнізда зватимуть привітно,
І кожний шлях гриміти буде;
Влетить, зі сміхом, галасливо
Чортів збіговисько рухливе!
Та глухо скрізь – пітьма і лід,
Безмовний блиск, німотний чар,
Не заскрипить іржа воріт,
Не гримне сміх веселих мар!
Стобарвні тіні тут земні,
На місяці – сяйливі дні!
Bolesław Leśmian
Park w śniegu
Przytłoczon śniegiem i miesiąncem,
Park srebrno kwitnie na obszarze,
Aleje idą w śvietle drżącem,
Jak marmurowe korytarze,
Szlaki, na białem śniąc posłaniu,
W wiecznem błąkąją sie rozstaniu!
Jak czarodziejskiej rzeki dno,
Park głębin swych rozwiera świat!
Po drzewach błyski pną się pną,
Srebrząc zmarzniętej rosy grad!
Na ziemi cień – stubarwny cień,
A na księżycu – biały dzień!
Śród drzew ustronia puste wiszą,
Jak jakiej wyspy powietrzniane,
Gniazda bez ptaków się kołyszą,
Zsypując bladą sniegów piane.
A pustych ławek szereg długi
Stoi, wiąnzany w blasków smugi!
Zda się za chwilę świt rozpłonie
I pusty ogród się zaludni,
Zaszumią gniazda i ustronie,
A każdy szlak, jak most, zadudni,
Z gałasem, śmiechiem, po przez wrota
Szatanów ciżba wpadnie złota!
Lecz głucho w krąg – i mrok i chłód,
Milczący blask i niemy czar,
Nie skrzypnie rdza odwiecznych wrót,
Nie zagrzmi śmiech wesołych mar!
Na ziemi cień – stubarwny cień,
A na księżycu – biały dzień!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034850
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2025
IX
Село маленьке у долині
Над склистим ставом спочиває,
Хати зчорнілі сплять в перині,
Над ними місяць випливає.
Здаля вогні у вікнах сяють,
Село у тиші спить глибокій,
Лиш часом гавкіт пси здіймають,
Чи сторожів нічних чуть кроки.
І раптом тишу сонну будить
Згорьований спів стоголосий, –
Співають в жалю божі люди
І пісня в небо жаль той зносить.
Antoni Lange
Echa zimowe IX
Maleńka wioska na dolinie,
Nad szklanym stawem odpoczywa;
A czarne chaty śpią w pierzynie,
Nad którą blady księżyc spływa.
Światełka w oknach lśnią zdaleka,
Wieś, zda się w ciszy śni głębokiej,
I tylko czasem pies zaszczeka,
Lub stróżów nocnych słychać kroki.
I naraz ciszy senną falę
Przerywa jakiś śpiew stugłosy:
Lud boży śpiewa gorzkie żale,
A pieśń ulata pod niebiosy.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2025