| Сторінки (11/1018): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
XX
Хай кубок золотий вином заграє,
тож налаштуйте лютням спів пророчий!
Безумства хочу, ніжних уст жіночих!
Вінків, пісень, краси троянд бажаю!
Це поминки мої – кінець шалений!
Хай кров кипить і грає раз останній,
це все – тож обніміть, брати кохані,
бо завтра, друзі, будете без мене!
XXI
Ха! Завтра згаснуть зорі незліченні,
зчорніє сонце, прийде ніч з пітьмою!
Життя так мчить – мета переді мною,
бо завтра вже кінець їзді скаженій.
Не буде завтра ніжних вуст дівчини,
пісень, гри лютні і вина в бокалі.
О, завтра! Браття, ви чому в печалі?
Я з глини вийшов і вернусь до глини!
XXII
Ти при мені! Чого ж мені ще треба?..
Глянь! Я спокійний! Глянь! Я вже не плачу!
Ти розігнала відчай, плач, невдачу, –
повірю в смертний час, що йду до неба!
О! Буду мріять – стану як дитина,
а ти як ангел для дитини снишся,
а смерть як мати: «Ти чого боїшся?
Я мати добра і тебе не кину».
Jerzy Żuławski, Cień: XX-XXII
XX
Niech złoty puhar winem się zapieni,
a wy tam lutnie nastrójcie i flety! —
szału chcę! wina! słodkich ust kobiety!
wieńców i śpiewu! wonnych róż czerwieni!
Dziś moja stypa! — więc niech szumi w głowie!
niech się krew burzy jeszcze raz ostatni:
dziś moje! — — Uścisk oddajcie mi bratni,
bo jutro — sami będziecie, druhowie!
XXI
Ha! jutro! jutro... Jutro zgasną gwiazdy
zczernieje słońce i będzie już ciemno!
Życie tak pędzi — ot, meta przedemną:
jutro już koniec tej szalonej jazdy.
Jutro nie będzie słodkich ust dziewczyny,
nie będzie wina, ni śpiewu, ni lutni, — —
o! jutro — — — Bracia! i czemu wy smutni?
wszak z gliny-m powstał i wracam do gliny!
XXII
Ty znowu przy mnie! — cóż mi więcej trzeba?...
Patrz! ja spokojny! — patrz! ja już nie płaczę!
Tyś odpędziła gorycz, łzy, rozpacze:
mrąc, będę wierzył, że idę do nieba!
O! będę marzył, że dzieciństwo wróci, —
a ty jak anioł nad kolebką stoisz,
a śmierć jak matka: »I czego się boisz?
»ta matka dobra! nigdy cię nie rzuci...«
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2022
XVII
О, хоч би раз тебе до смерті бачить,
намріяну – але ще не спіткану!
В думках пестить твої я очі стану,
твоя долоня на чолі гарячім!
І жаль того, що помирати треба,
вустами не торкнувшись до нектару,
твоїх цілунків не зазнавши чару,
не звідавши твоїх обіймів неба!
XVIII
Притиснуть до грудей вуста тривожні
хотів би і вбирать жагу терпляче;
та що ж – вже серце стихнуло гаряче
і груди стали зимні і порожні!
Не кину я ті груди – льоду брили,
хоч сумно й гірко від думок ворожих,
коли помислю, що з грудей тих божих
на мене віє холодом могили...
XIX
Хотів би мати я життя бурхливе
і висмоктать до дна життєву чару!
І перш ніж юність вигасне від жару,
у ночі розпливтись, як подих співу!
Шалено жив в буянні днів веселих!
Але все добре! Хай же пісня лине!
І хоч все добре – жаль мені єдино,
що я ще не до дна допив мій келих...
Jerzy Żuławski, Cień: XVII-XIX
XVII
O! gdyby raz cię zobaczyć przed zgonem,
ty wymarzona — niespotkana jeszcze!
W myśli twe oczy całuję, i pieszczę,
dłoń twą na czole kładąc rozognionem!
I żal mi bardzo, że mi umrzeć trzeba,
nie tknąwszy usty pełnego puharu,
twych pocałunków nie zaznawszy czaru
i nie zaznawszy twych uścisków nieba!
XVIII
Do piersi twojej chciałbym cisnąć usta
i chłonąć rozkosz — iskrę po iskierce;
lecz cóż! — już zcichło twe gorące serce
i pierś tak zimna, tak zimna i pusta!
Więc się odwracam od tej piersi z lodu —
i tylko smutniej mi czegoś i gorzej,
kiedy pomyślę, że z twej piersi bożej
zawiał mnie oddech grobowego chłodu...
XIX
Chciałem — więc dobrze! Chciałem żyć szalenie
i kielich do dna wysączyć, aż do dna!
i nim przeminie młodość ta swobodna,
w noc się rozpłynąć, jak pieśni westchnienie!
Żyłem szalony i nie będę stary:
więc wszystko dobrze! niech się pieśń rozpłynie!
Więc wszystko dobrze! — a żal mi jedynie,
żem jeszcze do dna nie wysączył czary...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2022
XIV
Вже вечір. Вітер листя не ворушить,
жасмину запах з саду повіває,
а там, над лісу таємничим краєм,
крилом могутнім тиша звуки глушить.
Та тиша має міць чудну гашишу:
солодку як весна й сумну як осінь,
позбавить душу мрій і прагнень зовсім –
боюсь я тої вікової тиші...
XV
Прекрасний світ, його життєві миті!
Зірки прекрасні, сяючи в зажурі,
прекрасне щастя, сльози, сміх і бурі –
зірки ті сяють на душі блакиті!
І жаль мені весни, і сонця, й світу,
і жаль журби, сліз, щастя і утіхи
і жаль всього, бо бачу – смерть потиху
на все кладе застиглості приміту!
XVI
Кляніть же землю, світ, людей на світі!
Кляніть, палайте спалахами злості,
не пробачайте і умерлих кості,
хай гноблять все ці кпини гордовиті!
Коли ж до вас смерть з’явиться дочасно
і світ в імлі вже пропадати стане,
ви, що кляли весну безперестанно,
признаєте, що і зима прекрасна!
Jerzy Żuławski, Cień: XIV-XVI
XIV
Wieczór. Wiatr żaden listków drzew nie rusza,
wonie jaśminu z ogrodów się leją, —
a tam nad wielką, tajemniczą knieją
ogromna waży się na skrzydłach głusza...
Moc ma mistycznych ta cisza haszyszy:
słodka jak wiosna — i tęskna jak jesień,
pozbawia duszę pragnień, czuć, uniesień —
a jednak straszno mi tej wiecznej ciszy...
XV
O! jakże piękna ta ziemia, to życie!
piękne te gwiazdy świecące gdzieś w górze
i piękne szczęście, łzy, śmiechy i burze —
te gwiazdy lśniące na duszy błękicie!
I żal mi świata i wiosny i słońca,
i żal mi szczęścia, smutku, łez, wesela, —
żal mi, bo widzę, że wszystko spopiela
śmierć — i że będzie już ciemność bez końca!
XVI
O, klnijcie ziemię! klnijcie świat i ludzi!
klnijcie i ziońcie pogardą a złością,
nie przebaczajcie ni umarłych kościom,
niechaj szyderstwo wasze wszystko studzi!
Lecz kiedy śmierć wam stanie przed oczyma
i świat wam w mgłę się już rozwiewać zacznie,
wy, coście wiosnę klęli tak niebacznie,
przyznacie: piękna jest nawet i zima!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2022
Безлюдна вулиця збігала на поля.
Заходом літнім утішалася земля –
Я бачив це, йдучи зчарований по ній,
У гурті, як завжди, моїх коханих мрій.
На розі дім стояв, закритий мов тюрма,
Віконниці вузькі огортала пітьма, –
Не пробивалась ззовні прохолодь нічна.
В той час, як завжди, музикантка чарівна,
Яка, без сумніву, в будинку тім жила,
З сонати ля мажор адажіо вела.
Рожевий колір неба зеленів і блід.
Безлюдна вулиця. Печальний пішохід, –
Закохані так часто у печалі йдуть
І бачать, як газони куряві цвітуть.
Завжди у той же час, немов у забутті,
Мелодія стара лунала в самоті.
Звучало піаніно в наспівах простих
І викликало спогад болісний про тих,
Кого нема. Глушив я давнішній екстаз,
І уявляв квітки в нутрі великих ваз,
Їх запах, дзеркала печальну глибину,
Людину із портрета – строгу, мовчазну,
Величні складки на поверхні темних штор,
Зі срібла лампу і затінений узор,
І клавіші старі в холодній білизні, –
І давній біль зростав і ширився в мені,
Він невимовний цвів, неначе у квітках,
У прохолоді, в тиші, в музики тонах.
Співало піаніно – звук все тихшим був,
І раз в серпневий вечір більш його не чув.
З тих пір я мимо йду і не гуляю там,
Юрби не хочу чути безперервний гам.
Жалію я тепер провулок той старий,
Що, кажуть, помінявся з тої він пори:
Туди приходять діти гратись звідусіль,
А інші фортеп'яно грають там кадриль.
François Coppée
Adagio
La rue était déserte et donnait sur les champs.
Quand j’allais voir, l’été, les beaux soleils couchants
Avec le rêve aimé qui partout m’accompagne,
Je la suivais toujours pour gagner la campagne,
Et j’avais remarqué que, dans une maison
Qui fait l’angle et qui tient, ainsi qu’une prison,
Fermée au vent du soir son étroite persienne,
Toujours à la même heure, une musicienne
Mystérieuse, et qui sans doute habitait là,
Jouait l’adagio de la sonate en la.
Le ciel se nuançait de vert tendre et de rose.
La rue était déserte ; et le flâneur morose
Et triste, comme sont souvent les amoureux,
Qui passaient, l’œil fixé sur les gazons poudreux,
Toujours à la même heure, avait pris l’habitude
D’entendre ce vieil air dans cette solitude.
Le piano chantait sourd, doux, attendrissant,
Rempli du souvenir douloureux de l’absent,
Et reprochant tout bas les anciennes extases.
Et moi, je devinais des fleurs dans de grands vases,
Des parfums, un profond et funèbre miroir,
Un portrait d’homme à l’œil fier, magnétique et noir,
Des plis majestueux dans les tentures sombres,
Une lampe d’argent, discrète, sous les ombres,
Le vieux clavier s’offrant dans sa froide pâleur,
Et, dans cette atmosphère émue, une douleur
Épanouie au charme ineffable et physique
Du silence, de la fraîcheur, de la musique.
Le piano chantait toujours plus bas, plus bas ;
Puis, un certain soir d’août, je ne l’entendis pas.
Depuis, je mène ailleurs mes promenades lentes.
Moi qui hais et qui fuis les foules turbulentes,
Je regrette parfois ce vieux coin négligé.
Mais la vieille ruelle a, dit-on, bien changé :
Les enfants d’alentour y vont jouer aux billes,
Et d’autres pianos l’emplissent de quadrilles.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2022
XI
Вікно торкає молода тополя,
вечірній вітер їй ворушить коси;
а здалека десь чути, як поволі
годинник сумно б’є, немов голосить.
Стоїть тополя – лист їй вітер нищить,
вона лиш гнеться, плаче й нарікає...
Годинник змовк, а у глибокій тиші
лиш чути, як життя десь утікає.
XII
Я знаю – пил я з всесвіту привілля;
я знаю – моря вічності я хвиля,
що буйним вихрем гнана на глибини,
летить, напнеться, розіллється й гине.
Ті хвилі гинуть, наче сон тендітний,
та море знову хвилями вагітне,
шумить – й не згубить жодної краплини;
Тебе я славлю, Боже мій єдиний!
XIII
В вечірній час з плачем ідуть до хати
якісь примари – млисті і неясні.
Ах! Знаю їх, мої то діти власні
гуртом приходять батька проклинати!
Ви мали у піснях моїх зродитись,
але не час, не час, нещасні діти!
Ніколи вам вже сонце не засвітить,
зі світу вам неродженим десь дітись!..
Jerzy Żuławski, Cień: XI- XIII
XI
Przed oknem młoda topola wyrasta,
wietrzyk wieczorny potrząsa jej włosem;
a z dali słychać gdzieś od strony miasta
zegar bijący wolno smętnym głosem —
Biedna topolka! Wiatr jej listki kruszy,
a ona gnie się, płacze i narzeka...
Zegar przedzwonił — i już tylko w głuszy
słychać, jak życie kędyś w dal ucieka.
XII
Wiem, żem jest pyłek w wszechświatów przestworzu;
wiem, żem jest fala na wieczności morzu,
która wzbudzona wichrem na głębinie
wzdyma się, leci, rozpływa i ginie —
Giną te fale, jak sen nikłe, marne,
lecz morze wiecznie nowemi ciężarne
szumi — i żadnej nie traci kropelki;
wiem to — i sławię Cię, o Boże wielki
XIII
Chwilą wieczorną jakieś widma kumnie
z płaczem przychodzą — mgliste i niejasne:
ach! znam je, znam je! to me dzieci własne
przeklinać ojca swego przyszły tłumnie!
Wyście się miały w pieśniach mych narodzić,
ale już nie czas! nie czas, biedne dzieci!
Nigdy wam, nigdy słońce nie zaświeci,
nienarodzonym wam ze świata schodzić!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2022
[i]По картині Рафаеля Коллена[/i]
Не співає, бо втратив гніздо своє птах, –
Провалилось воно у пролом на стіні.
І тріщить лист сухий під ногами мені.
Знову вечір спішить! Ліс у жовтих листках!
Скрізь природа тремтить, трепет в наших серцях.
Тільки сонце впаде, йдуть тумани нічні.
Хоч не видно його, жовтень йде вдалині!
Ах, любове! Пройшло літо в цих вечорах!
Ці останні квітки почепи на корсаж,
Перед нами розкинувсь печальний пейзаж,
Тож присядемо вдвох над водою струмка.
Я кохаю тебе, запал мій не погас!
Та волосся вже сиве, що гладить рука, –
Скоро буде тут осінь... О, ні! Ще не час!
François Coppée
Fin d’Été
[i]D’après le tableau de Raphaël Collin[/i]
L’oiseau reste muet, puisqu’il n’a plus de nid
Dans le trou du vieux mur dont s’écroule la brèche.
Nous faisons sous nos pas craquer la feuille sèche.
Comme le soir vient tôt ! Comme le bois jaunit !
La nature et nos cœurs ont un frisson subit.
Dès le soleil tombé, monte une brume fraîche.
Octobre est loin encor, mais comme il se dépêche !
Ah ! mon amour ! l’été s’en va, l’été finit !
Mets ces dernières fleurs, maîtresse, à ton corsage,
Et, devant ce déjà si triste paysage,
Asseyons-nous tous deux sur le bord du chemin.
Je me sens toujours plein de désirs ! Je t’adore !
Mais les cheveux sont gris que caresse ta main,
Et ce sera bientôt l’automne… Oh ! pas encore !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937944
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2022
VIII
В думках снуються обрії незвичні,
загробних настроїв і марень повні,
де місяць, спокій, сонні і безмовні,
вселяють в душу почуття містичні.
І дух летить мій сонний і крилатий
десь над широкі й каламутні води;
тяжкі у нього крила, мов колоди,
а місяць вбрав його в імлисті шати.
IX
Широко розлилися води темні,
над ними скелі думають в зажурі,
а далі пущі, дикі і похмурі,
широкі, мовчазні, сумні й таємні.
У випарах блідих проміння висне
над водами, де місяць світить повний,
під місяцем в імлі німій безмовний
якийсь неясний давній спогад блисне...
X
Вечірня тиша... В сні те чи у яві?
Дарма! Зірки зайшли в кущів глибини;
на водах сяють дивні очі пави;
із весел з шумом падають перлини...
Якісь вуста схилилися до мене,
й долоня на очах моїх казкова,
солодка й ніжна... квіти – і натхненне,
миліше ніж той цвіт, кохане слово...
Jerzy Żuławski, Cień: VIII-X
VIII
Snują się w myśli senne krajobrazy
zagrobowego tak pełne nastroju,
pełne księżyca, ciszy i pokoju,
budzące w duszy mistyczne ekstazy.
I duch mój leci senny a skrzydlaty
gdzieś ponad wody szerokie i mętne;
skrzydła mu ciążą, leniwe, niechętne,
a księżyc w mgliste go odziewa szaty.
IX
Wody szeroko rozlane i czarne,
Głazy nad niemi dumają posępne —
a dalej puszcze, głuche, niedostępne,
wielkie, tajemne, smętne i bezgwarne.
W bladych oparach wieszając promienie
nad wodą trupi jakiś księżyc świeci;
a pod księżycem na mgłach cichych leci
jakieś niejasne i dawne wspomnienie...
X
Wieczór i cisza... We śnie czy na jawie?
Mniejsza! Gwiazd pełne krzewów latorośle;
na wodzie lśnią się dziwne oka pawie;
perły z szelestem spływają po wiośle...
I jakieś usta nademną schylone —
i dłoń na oczach mych alabastrowa,
dobra i słodka... kwiaty — i pieszczone
od kwiatów milsze rozkochane słowa...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2022
V
О, ти не плач, царівно, чаром скута,
не плач, о, душе ти моя невинна,
вмить зникне ґрат тюремних павутина
і вмить спадуть твої життєві пута!
Смерть на чоло складе цілунок тужний
і підеш вільна тихою землею
блукати й марить – там тебе, Психею,
жде Ерос із піснями, бог-прислужник!
VI
О! Не кажіть, що молодий і сильний;
в собі я відчуваю подих смерті:
мені на скроні ліг мороз могильний
і черви точать груди розпростерті...
О! Не кажіть мені слова обману!
Ніщо мене вже більше не тривожить –
і тихий я піду на путь незнану,
куди мене направив вирок божий!
VII
Стоїть у лісі фабрика велика, –
вже вечір – вийшли трударі квапливо,
відлунок змовк від денного їх крику,
стає тихіше... пусто... і сонливо...
Лише вогонь в печах не погасає
і дим повільно з комина виходить, –
під чорним небом візерунки зводить
і форм якихось людських набирає...
Jerzy Żuławski, Cień: V- VII
V
O, niepłacz, niepłacz, królewno zaklęta, —
o, niepłacz, dziecię, niepłacz moja duszo;
wnet się już kraty więzienia rozkruszą
i wnet już spadną twoje ziemskie pęta!
Śmierć pocałunek złoży na twem czole
i pójdziesz wolna gdzieś w krainy ciche
błądzić i marzyć — — tam cię, słodka Psyche,
czeka z pieśniami Eros, bóg-pacholę!
VI
O! wy nie mówcie, żem młody i silny;
ja wiem, ja czuję w sobie oddech śmierci:
chłód już owiewa me skronie mogilny
i czerw cmentarny toczy pierś i wierci...
O! wy nie mówcie, nie kłamcie przedemną! —
ja się nie lękam i nic mnie nie trwoży —
i pójdę cichy w tę drogę tajemną,
w którą mię wyrok pchnął — za młodu — boży!
VII
Wielka fabryka stoi pośród lasu — —
Wieczór — i wyszli robotnicy dzienni,
umilkło echo dziennego hałasu
i coraz puściej — i ciszej — i senniej...
Ogień się tylko jeszcze w piecach żarzy
i dym się wolno nad kominem wlecze;
pod czarnem niebem kołysze się waży — ,
i kształty jakieś przybiera człowiecze...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2022
II
Переді мною таємнича брама,
здивовано стою самотній нині:
не знаю – буде це мені Сезамом,
чи берегом страшної глибочині...
Стою й рахую в думці в’ялі квіти,
в минулих блисках, в запахів полоні, –
а там тимчасом із-за ґрат закритих
бліді до мене тягнуться долоні...
III
Надвечір часом, як троянди повні,
жасмин сріблястий й лілій чаші білі
ллють запахи містичні й невимовні –
комах гул тихий лине із довкілля,
моя мара встає переді мною
й, зламавши квіти, що я так кохаю,
сичить, як вуж, з насмішкою лихою:
«Ще не готовий? Я давно чекаю!»
IV
І всюди, всюди вслід мені ступає,
завжди, завжди її я чую силу:
у тиші, в шумі вихру повторяє
все ті ж слова – про смерть і про могилу…
Її мій дух вже зовсім не боїться,
не труситься, хоч знає її силу,
не плаче, хоч в руках її таїться
чуття журне – про смерть і про могилу…
Jerzy Żuławski, Cień: II-IV
II
Stoję przed jakąś tajemniczą bramą —
i dziw, że prędko tak dobiegłem do niej:
a nie wiem, czy-li mi będzie Sezamą,
czy brzegiem strasznej, ciemnej, głuchej toni...
Stoję i liczę w myśli zwiędłe kwiaty,
minione blaski i zwodnicze wonie, —
a tam tymczasem z za żelaznej kraty
blade się ku mnie wyciągają dłonie...
III
Czasem wieczorem, gdy róże płomienne,
srebrne jaśminy i lilij kielichy
wonie mistyczne leją i wpół-senne —
a brzęk owadów z łąk zalata cichy:
staje przedemną moja mara blada
i łamiąc kwiaty, z któremi się pieszczę,
z szyderczym śmiechem, jak wąż sycząc, gada:
»Czekam i czekam! — czyś nie gotów jeszcze?«
IV
Wszędzie a wszędzie w ślad za mną się skrada,
zawsze a zawsze czuję ją przy sobie;
w ciszy i w szumie wichru do mnie gada
słowa te same — o śmierci i grobie...
I duch mój już się jej nawet nie lęka
i nie drży, chociaż ją czuje przy sobie,
nie płacze, chociaż go muśnie jej ręka
przeczuciem tęsknem — o śmierci i grobie...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2022
Вступ
Весною з нею в золотім розмаю
я жив, – моїм очам зробилась видна,
і тінь її лягла, як марево огидне...
Пішла. Вернеться? Я про те не дбаю.
Тепер не дбаю, бо весни не стало,
щоб тьмить її своїм глузливим сміхом,
ні юності, щоб відголосом лиха
змогла спинити крик її зухвалий...
Коли ж знов прийде – вже страшить не буде,
хоч знаю, – скочить наче рись неспинна, –
чи завтра? За роки? Чи за годину?..
Її не бачу, хоч зі мною всюди.
Jerzy Żuławski, Cień: I Wstęp
Wstęp
Żyłem z nią razem jedną wiosnę złotą
i o dnia oczom moim była widna:
cień jej padł na mnie, jak zmora ohydna...
Poszła. Wiem — wróci. Kiedy? nie dbam o to.
Teraz już nie dbam bo już nie mam wiosny,
by ją śćmić mogła swym szyderczym śmiechem,
ani młodości by grobowem echem
mącić zdołała okrzyk jej radosny...
Gdy przyjdzie znowu, straszyć już nie będzie,
wiem — ale wpadnie, jak żbik na zwierzynę, —
jutro? za dziesięć lat? czy za godzinę?
— Już jej nie widzę, choć jest ze mną wszędzie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2022
Коли з дерев посипле листом,
Коли все небо потемніє,
А світ заллє пітьма імлиста
Й погасне в пам’яті надія...
Ти помовчи...
Коли листки з дерев полинуть,
А душі обмотає потай
Цариця душ сумних – Скорбота,
І сльози в очі нам нахлинуть...
Ти помовчи...
Коли дерева сплачуть хором,
Коли прийдуть безбарвні ночі
Сумну співати пісню горя,
І щось в нас раптом затріпоче...
Ти помовчи...
Коли дерева сплачуть рясно,
Коли раптово тьма наскочить,
Й останній відзвук пісні згасне –
Дивись мені ти довго в очі...
І помовчи...
Edmund Bieder
A kiedy z drzew
A kiedy z drzew polecą liście,
Kiedy się niebo w krąg osmęci,
A mgły zaleją świat rzęsiście
I wszystko zgaśnie w niepamięci...
Ty nie mów nic...
A kiedy liście z drzew polecą,
I dusze nasze w puch omota
Królowa smutnych dusz — Tęsknota,
I w oczach nam się łzy zaświecą...
Ty nie mów nic...
A kiedy drzewa w chór zapłaczą,
A kiedy blade przyjdą noce
Zawodzić smutną pieśń tułaczą,
I coś się nagle w nas zgruchoce...
Ty nie mów nic...
A kiedy w chór zapłaczą drzewa,
Kiedy się nagle wszystko zmroczy,
I pieśń ostatnia się prześpiewa —
Ty patrz mi długo... długo w oczy...
I nie mów nic...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2021
Крізь цілу ніч до світу
на морі вихор грав...
Хтось йшов сюди з блакиту,
хтось при мені стояв.
Під місяцевим златом,
як ти, все шепотів
і рук твоїх обхватом,
як вуж, обвить хотів.
В мій білий скит суворий
блакить хтось з неба злив,
і довго грало море,
і місяць золотив.
І так всю ніч до світу
крізь ясну пелену
хтось з шуму і блакиту
ткав казку чарівну.
Edward Słoński (syn)
Baśń
Przez całą noc do świtu
na morzu wicher grał...
Ktoś do mnie zszedł z błękitu,
ktoś długo przy mnie stał.
Pod księżycowem złotem
twym głosem szeptał wciąż
I ramion twych oplotem
owijał mnie, jak wąż.
W pustelnię moją białą
ktoś z nieba błękit zlał —
i długo morze grało,
i księżyc złoto siał.
I tak skroś noc do świtu
przez księżycową jaśń,
ktoś z szumów i z błękitu
tkał czarodziejską baśń.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2021
Вогнем пульсує ніч, а морок – зір поклонник –
Ледь-ледь колишеться під пружний тиші згук;
І місяць мармурний оббризкав підвіконник,
Де, витягшись, тремтять дві тіні наших рук.
Тепер вже видно сон і від турбот не страшно,
У напівсвітлі світ, що вже з пітьми устав,
І тіні наших рук здаються нам не наші,
Неначе під вікном крім нас хтось ще стояв.
Немов тут окрім нас, закохані й магічні,
У маренні були істоти мовчазні;
В них з небом спільна в’язь і долі потойбічні,
Надхмарний родовід і суті неземні.
Косою сонною у срібних заворотах,
Туманиться струмок в опівнічній імлі,
Утоплений у снах, у мріях і скорботах,
Русальний бачить край у напівсну теплі.
І хмар привільний літ – їх клуби блиск розсмикав;
Бруньки з’являються гучніше аніж цвіт...
А вразлива душа, тремтлива як осика,
Вбирає чудеса, захоплень повний світ.
Тепер вже видно сон і від турбот не страшно,
У напівсвітлі світ, що вже з пітьми устав,
І тіні наших рук здаються нам не наші,
Неначе під вікном крім нас хтось ще стояв.
Bolesław Leśmian
Noc
Ogniem pulsuje noc, a mrok, ów gwiazd wielbiciel,
Ledwie kołysze się pod szumnej ciszy prąd;
Na marmur okna padł księżyca bryzg obficie,
Gdzie wydłużone drżą dwa cienie naszych rąk.
Teraz już widny sen, teraz troska nie straszna
I na wpół świeci świat, co już z półmroku wstał,
I cienie naszych rąk nam zdają się nie nasze,
Jakby przy oknie tym prócz nas ktoś schadzkę miał.
Jakby tu oprócz nas, bezsenny i miłosny,
Pośród marzenia trwał milczących istnień lud;
Wspólna ich z niebem więź i zaświatowe losy,
I tajnią drżący byt, i ponadchmurny ród.
Dla nich warkoczem swym snutych w srebrze zakrętów,
Pod północą co w skrach, strumień we mgle się ćmi,
Pogrążony w swych snach, w marzeniach swych do szczętu,
Widzi rusalny kraj, jak półsnem mu się śni.
Wolny obłoków lot, życie ich blask przenika,
Rozwija się ich pąk słyszalniej niźli kwiat...
A dusza czujna wciąż i drżąca jak osika
Chłonie ulotny dziw, pełen zachwytów świat.
Teraz już widny sen, teraz troska nie straszna,
I na wpół świeci świat, co już z półmroku wstał,
I cienie naszych rąk nam zdają się nie nasze,
Jakby przy oknie tym prócz nas ktoś schadzkę miał.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931381
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2021
Небо померкле, небо вечірнє
Плине невільно крізь мої очі...
Груди безсонні, тихі, покірні,
Пестощі смерку ніжно толочать.
О, нині тінню витись по гаю,
Духом між сосен в жар розпалитись,
І біля брами, там де чекаю,
Сам я для себе зможу приснитись!
На скронь калинам, що барвлять далі,
Пилом янтарним впасти в знемозі, –
Бо твої губи наче коралі,
Що на калині при тій дорозі!
Не відрізнити коси дівочі
Від тих берізок, що сплять сумирні...
Плине невільно крізь мої очі
Небо померкле, небо вечірнє...
Bolesław Leśmian
Niebo przyćmione
Niebo przyćmione, niebo wieczorne
Samochcąc płynie przez moje oczy...
Piersi bezsenne i bezoporne
Pieszczota zmierzchu nuży i tłoczy.
O, teraz snuć się cieniem po gaju,
Ducha wśród sosen w szkarłat rozjarzyć,
U twojej wrótni, na twym rozstaju
Samemu sobie — snem się wydarzyć!
Na skroń kalinom, ujrzanym w dali,
Paść złotym kurzem w purpur pożodze, —
I nie odróżnić ust twych korali
Od owych kalin na owej drodze!
I nie odróżnić twoich warkoczy
Od brzóz, weśnionych w głębie jeziorne...
Samochcąc płynie przez moje oczy
Niebo przyćmione, niebo wieczorne..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2021
Біжить дівчина лісом. Час зеленню заріс...
Її волосся в'ється, а всюди – шум і ліс!
У лісі сонце сяє у золотих димах,
А груди їй спирає травневий дивний страх!
Вночі сьогодні снився вовкун їй в чагарі,
І лицарі два збройні, і херувими три!
Їй снились спів і танці, і всякий птах і звір!
І меч, і кров, і пломінь! Сон знала вздовж і вшир!
Тепер біжить насправді до краю гущини –
За нею – травень хижий! Глянь! Травень – тигр весни!
Пашить дівчина гнівом... безмірним, навісним...
А всюди пахнуть квіти... Дай Боже щастя їм!
А всюди пахнуть квіти... і сонце в джерелі!
Багрянець – зелень – злото! Йде розквіт по землі!
Гримить весна! Палає! Троянд кривавий цвіт!
О, щастя, щастя, щастя! Останній дай відвіт!
Дівчино, гей, дівчино! Нам зеленіє час!
Любив тебе не раз я, любитиму й цей раз...
Дівчино, був з тобою у сну я чагарі –
Я – лицарі два збройні і херувими три!
Я – танці й спів шалені! Я – всякий птах і звір!
Я – меч, і кров, і пломінь! Сон знаю вздовж і вшир!
Сон знаю, бо з тобою твій вірний тигр весни!
Я є той ліс єдиний, до краю гущини!
Bolesław Leśmian
Zmory wiosenne
Biegnie dziewczyna lasem. Zieleni się jej czas...
Oto jej włos rozwiany, a oto - szum i las!
Od mrowisk słońce dymi we złotych kurzach - mgłach.
A piersi jej rozpiera majowy, cudny strach!
Śnił się jej dzisiaj w nocy wilkołak w głębi kniej,
I dwaj rycerze zbrojni i aniołowie trzej !
Śnił się jej śpiew i pląsy i wszelki ptak i zwierz!
I miecz i krew i ogień! Sen zbiegła wzdłuż i wszerz!...
A teraz biegnie w jawę, przez las na lasu skraj -
A za nią - Maj drapieżny! Spójrz tylko - tygrys-maj !...
Dziewczyna płonie gniewem... zaciska białą pięść...
A wkoło pachną kwiaty... Szczęść, Boże, kwiatom szczęść!
A wkoło pachną kwiaty, słońcem się dławi zdrój !
Purpura - zieleń - złoto ! Rozkwitów szał i bój !
Grzmi wiosna! Tętnią żary! Krwawią się gardła róż!
O, szczęście, szczęście, szczęście! Dziś albo nigdy już!...
Dziewczyno, hej, dziewczyno! Zieleni się nam czas!...
Kochałem nieraz - ongi - i dzisiaj jeszcze raz...
Dziewczyno, byłem z tobą w snu jarach, w głębi kniej -
Jam - dwaj rycerze zbrojni i aniołowie trzej !...
Jam - śpiew i pląs zawrotny! Jam wszelki ptak i zwierz!
Ja - miecz i krew i ogień! Sen zbiegłem wzdłuż i wszerz...
Sen zbiegłem, goniąc ciebie, twój wierny tygrys-maj!...
Ja jestem las ten cały - las cały aż po skraj !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2021
О, ніжні дні весняні, сонячний час,
Ви утекли назавжди!
Зникла небесна блакить;
Більш не звучить радісна пісня птахів!
Щастя забравши моє ( так, моє),
О, любий мій (Люба моя), ти з ним вдаль пішов (-ла)!
Марно весна повертається знов!
Разом з тобою зайшло сонце ясне,
Дні осяйні відійшли!
В серці моєму лиш морок і лід!
Висохло все назавжди!
Jules Massenet
Élégie (Louis Gallet)
Ô, doux printemps d'autre fois, vertes saisons,
Vous avez fui pour toujours!
Je ne vois plus le ciel bleu;
Je n'entends plus les chants joyeux des oiseaux!
En emportant mon bonheur (mon bonheur),
Ô bien-aimé, tu t'en es allé!
Et c'est en vain que revient le printemps!
Oui, sans retour, avec toi, le gai soleil,
Les jours riants sont partis!
Comme en mon coeur tout est sombre et glacé!
Tout est flétri pour toujours!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2021
Садок, заквітчана весна,
і шепоти тривалі.
Поміж квіток Він і Вона, –
кохання і так далі.
Поля, природа, красота,
ріка, ліси чималі,
достотна мрія золота,
піднесення й так далі.
Заручини, піп, блиск вінця,
дні щастя досконалі,
тоді буденність без кінця,
дитина і так далі.
Курорт, купання, милий сміх,
безкрайність, моря далі,
тремтіння, шал, солодкий гріх,
і роги, і так далі.
Безумство, ніжність, плач гіркий,
поляпаси зухвалі,
багаж, квиток, дитя, носій,
розлучення й так далі.
Нахабство, гроші і притон,
вертеп і ніч у шалі,
кафе, більярд, квартира, сон,
жінки – ну і так далі.
Ціпок, притулок, ліжко, плед,
і розум у печалі,
горщок, альбом, думок букет,
постеля і так далі.
Церковний дзвін, земля пластом,
і яма щонайдалі,
лопата, кирка, піп з хрестом,
могила і так далі.
Радой Ралин
Безглаголно стихотворение
Градина, пролет, май, цветя,
скамейка, шепот сладък.
И сред цветята Той и Тя,
любов и тъй нататък.
Поля, природа, красота,
река, гора нататък,
природа, сбъдната мечта,
възторг и тъй нататък.
Годеж, венчило, поп и брак,
момент безумно кратък,
и после проза, скука, мрак,
деца и тъй нататък.
Курорт, море, приятен смях,
простор, вълни оттатък,
възбуда, трепет, сладък грях,
рога и тъй нататък.
Полуда, нежност, сълзи, плач,
плесник и писък кратък,
багаж, билет, дете, носач,
развод и тъй нататък.
Нахалник, пари, кола,
вертеп и той сред мрака,
кафе, билярд, квартира, ключ,
жени и тъй нататък.
Бастун, приют, креват, юрган,
и разум, но в зачатък,
цукало, снимки, нощен блян,
пегло и тъй нататък.
Камбана и купчина пръст,
и ямата оттатък,
лопата, кирка, поп и кръст,
ковчег и тъй нататък.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2021
Чорні ниви
заніміли.
Скрізь ворони
чорні сіли.
Чорні думи.
Чорний птах.
А над ними,
наче пісня
тихо
грає на вустах,
пада теплий,
мов зомлілий,
пада свіжий,
пада білий,
пада
сніг весняний
так.
Георги Джагаров
Сняг през пролетта
Черни ниви
разорани.
Дотегливи
черни врани.
Черни мисли.
Черен грак.
И над всичко
като песен
спряна
и подета пак,
пада топъл
и несвесен,
пада хубав,
пада пресен,
пада
пролетният
сняг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2021
Ніч чорний свій накинула покров,
Приспала ніч пустелю, о царице!
Але твій погляд – вогняна зірниця,
Твоє знамено в світі – це любов.
І з жахом переможеної жриці
Упала ти в розхилений альков, –
Останній стогін і останній зов!
Завила з ночі жадібна левиця.
Та пурпур на вустах твоїх лежить!
І в погляді любов іще біжить,
А образ твій – це бронза із агатом.
Північний час розносить сон і злато,
І тихо шепче, наче плаче, Ніл,
Астарти шал розливши доокіл.
Людмил Стоянов
Смъртта на Клеопатра
Нощта заметна черния покров,
Нощта приспа пустинята, царица!
Но твоя взор е пламенна зорница
И твойто знаме над света - любов.
И с ужаса на поразена жрица
Припадна на открития алков:
Последен стон, последен тръпен зов!
И жадна из нощта зави лъвица.
Но пурпура на устните стои!
И погледа все тъй любов струи,
А образът е бронзово-ахатов.
Среднощний час разлива сън и злато
И бавно шепне, сякаш плаче, Нил,
Астарта възгоряла отразил.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2021
Понад темні й неживі обшари, за хмари,
в небо пісні, в марень світ, в оману небесну,
в світло, в простір, в осяйну веселку чудесну,
в вічну вроду, – щастя пить з житєвої чари!
Як же серце навісне тріпоче щомиті,
як же мочить сліз потік безсонні повіки
і душа в надземний світ втікає навіки, –
і злітає думка вверх, щоб згинуть в блакиті!
Прагне молоде орля у далі ранкові,
бо не повзатиме тут, хоч родилось долі;
в нього дім – широкий світ і шляхи зіркові.
Грім і буря – шал стихій, дух йому гартують!
Чує силу молоду, хоч ще у неволі,
але крила вже ростуть і думки нуртують...
А тоді?..
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: W świat marzeń
Ponad ciemne i martwe tej ziemi obszary,
w niebo pieśni, w świat marzeń i boskiej ułudy,
w światło, w przestrzeń, w poezji tęczą barwne cudy,
w piękność wieczną, pić szczęście z pełnej życia czary!
Jakże często drga w sercu przyspieszone bicie,
jakże często łzą wilgnie bezsenna powieka
i w te światy nadziemskie dusza mi ucieka —
i myśl się rwie do góry, by tonąć w błękicie!
Młode orlę do słońca by chciało — w obłoki!
Nie tu w dole mu pełzać, chociaż tu zrodzone;
jemu domem gwiazd szlaki i przestwór szeroki;
burze, gromy — to żywioł, co mu ducha stali!
Czuje siłę, choć młode, choć dotąd więzione, —
ale skrzydła wyrosną i myśl się skrysztali...
a wtedy...?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921701
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2021
Під дощем, що листки коливає невтомно,
вдвох брели без доріг в самоті.
Не гукав лісоруб, зникла стежка знайома.
Тільки вітер шумів в темноті.
Тихо руку узявши, – холодну і білу,
мов голубку на грудях ховав.
На косі твоїй збоку яскраво горіла
невеличка зоря дощова.
Стій отак, стій отак. Хай вона ясно світить.
Хай веде нас у темних лісах.
Може ми відшукаємо з чарами квіти,
що нам добрі дадуть чудеса.
Ще ми скажем дощу: «Не роби з нас ворожих.
І байдужими нас не роби.
Якщо хочеш, візьми наш і хліб, й наше ложе,
та тепло, що є в нас, не губи!»
А зоря на косі твоїй більше не світить.
Мовчазні ми бредемо в лісах.
Ах, тож де відшукаємо з чарами квіти,
що нам добрі дадуть чудеса?
Веселин Ханчев
Приказка
Под дъжда, който чука невидим в листата,
двама крачим без път и сами.
Няма вик на дървар, ни пътека позната.
Само тъмният вятър шуми.
Вземам тихо ръката ти, хладна и бяла
като гълъб, спасен от дъжда.
Отстрани на косата ти свети изгряла
една малка дъждовна звезда.
Стой така, стой така. Нека тя да ни свети.
Нека тя да ни води в леса.
Може би ще намерим вълшебното цвете,
дето прави добри чудеса.
Ще му кажем тогава: "Недей ни разделя.
Равнодушни недей ни прави.
Ако искаш, вземи ни и хляб, и постеля,
топлинка само в нас остави!"...
Но в косата ти вече звездата не свети.
Мълчаливи вървим из леса.
Ах, къде да намерим вълшебното цвете,
дето прави добри чудеса?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2021
Ти де? Вікно в твоїй кімнаті темне,
та знаю, що ти тут, що ти сама.
Вернувсь я вперше з каяттям таємним.
Я вперше залишився крадькома.
Та чи не пізно вже мені тут бути?
Тебе стомив. Посильним смерті став.
Що повертаю? Ніжність позабуту.
З горьованими зморшками вуста.
Що я несу? Ці дві руки, якими
Тебе торкнути соромно мені.
Ти де? Піднявши зле лице незриме,
Шукай відплату. Бий, не стримуй гнів.
На двері чорні покажи досадно
рукою, наче біле полотно.
Кричи, що ненавидиш ти нещадно,
і навіть, що для тебе все одно.
Я заслужив цей погляд твій студений.
Я заслужив нестачею спокут.
Та ти встаєш. Зближаєшся до мене
невидна й кажеш: «Залишайся тут!»
Веселин Ханчев
Любов
Къде си ти? Не свети в твойта стая,
но зная, че си тук, че си сама.
Завърнах се. За първи път разкаян.
За първи път оставам у дома.
Не е ли вече късно да остана?
Измъчих те. До смърт те изтерзах.
Какво ти връщам? Нежност разпиляна.
Уста с горчиви бръчки покрай тях.
Какво ти нося? Две ръце, с които
да те докосна ме е срам дори.
Къде си ти? Вдигни лице сърдито.
Възмездие поискай. Удари.
Вратата черна покажи ми с тази
немилвана ръка като платно.
В лицето ми извикай, че ме мразиш
или дори че ти е все едно.
Заслужил съм очите ти студени.
Заслужил съм ги с хиляди вини.
Ти ставаш. Приближаваш се до мене.
Невидима, ти казваш: „Остани!”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2021
Іде похмура осінь тихо по долині,
Поля стривожені мовчать.
Кладе холодне сонячне проміння
На квітах льодяну печать.
В промінні осені холоднім
Шлють квіти посмішку у даль,
Вони ховають в посмішці сьогодні
По сонця пестощах печаль.
Екатерина Ненчева
Унила есен тихо стъпва в долината
Унила есен тихо стъпва в долината,
Полето сепнато мълчи.
Смутено милва слънцето цветята
Със сетни ледени лъчи.
Пред сетните лъчи студени
Усмихват се цветята пак,
В усмивка тъжна, скриват те смутени
Печал по сетен слънчев зрак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2021
Уроком стане хай пригода ця
Для вас, розумні і достойні люди, –
Не нехтуйте любов ,– в полон серця
Вона бере тенетами облуди; 235
Бо вічно так було і вічно буде,
Що в’яже всіх любові цей полон, –
І не змінити вічності закон.
Що правда це, то прикладів багато,
І міць любові майже кожний знав. 240
Ніхто не зміг її ще ошукати,
Ніхто, хто у любовний бран попав,
Бо й сильний їй дорогу уступав,
Хто більше, а хто менше героїчно, –
І так було, так є і буде вічно. 245
І дійсно так траплялось, що тоді
У ній і наймудріші втіху мали,
Котрі були до того у біді, –
Любов для них полегшення давала.
І часто люте серце впокоряла, 250
Достойним більше гідності несла
І захищала їх від сорому і зла.
Отож, якщо любов так незборима
І люба кабала її п’янка, –
Не уникайте, як до вас ітиме, 255
Бо до сердець хода її стрімка.
Міцніша гілка гнуча, ніж ламка.
Тож раджу: за любов’ю йдіть покірно,
Що вас веде упевнено і вірно.
Продовжу повість про минулі дні, 260
Про сина царського печаль тривалу.
Залишу неважливе в стороні
І вам відкрию правду досконалу
Про радощі його й тривог навалу.
Про решту справ – і втіху, і біду, 265
Раз вже почав, то далі поведу.
Туди-сюди ходив Троїл по храму
Із почетом, у тьмяній глибині,
І поглядав уважно за жінками, –
А чи були місцеві, а чи ні. 270
Тут випадково в тлуму гущині
Побачив він Крессіду мимовільно
І вже не зміг відвести погляд пильний.
Від враження він ледве устояв,
Від захвату вогнем горіли очі: 275
«О милосердний Боже, де ховав
Ти образ цей, достойний та урочий?»
А серце в грудях рветься і тріпоче.
Зітхнувши так, щоб почет не вловив,
Він знов на неї погляд перевів. 280
Була вона за зростом не остання
І все було у неї до ладу, –
Жіноча суть несла зачарування
І красила особу молоду.
Стояла гордо в нього на виду, – 285
Лице шляхетне гідністю світило
І сповнене було чудної сили.
А на Троїла погляд дивний свій
Вона так само почала звертати,
Той погляд був погордий і прямий, 290
Немов хотів у нього запитати:
«У чому річ? Не можу тут стояти?».
І вмить лице зробилося ясним,
Якого не стрічав він перед тим.
Від погляду її нестерпним жаром 295
У грудях пристрасть запалала вмить,
І в серці, що було під дивним чаром,
На дні прекрасний образ вже лежить.
Любив раніш сміятися і кпить, –
Тепер же сам злякавсь її насмішки 300
І радий був свої сховати ріжки.
Тож він, котрий вважав себе метким,
І насміхався над любові шалом,
Не знав, що в тому погляді жорсткім,
У тих очах уже любов чекала. 305
Здалось йому, що смерть іде помалу
З ясних очей. Благословенна будь,
Любове, за твою мінливу суть!
Вона, у чорнім, вразила Троїла
Понад усе і він німий стояв, 310
Бо хоч у серці прагнення горіло,
Його він анічим не показав,
Лиш погляд свій на ній весь час тримав;
Якщо ж дививсь мельком на когось рядом, –
Вертавсь до неї знов впродовж обряду. 315
По тому, після почестей святих,
Він вийшов розхвильований із храму
Із каяттям, що завжди брав на сміх
Закоханих, що сам для себе яму
Він викопав, куди упав без тями. 320
Та поки не привів все до ладу,
В душі ховати став свою біду.
Тож після храму він до свого дому,
В палац розкішний, швидко поспішив;
Проткнутий гострим зором він потому 325
Веселістю свою печаль прикрив,
І погляд свій, і безліч марних слів.
А щоб не дать рабам любові втіху,
Почав ховатись за підробним сміхом.
І мовив: «Боже! В нурті насолод 330
Закохані живете! І багато
Хто з вас, хто служить в надмірі чеснот,
Порівно мають вигоди і втрати;
І знає Бог, що прийде час оплати!
Не добрим за добро, а тільки злим, 335
Ви ж вірите – все ладом йде своїм!
В непевності всі ваші вподобання, –
Хіба що кілька винятків є там;
Ніщо так не жадає послухання,
Як ваша віра – це відомо вам. 340
Та не найгірше це, я тут додам, –
Якщо я правду розкажу вам щиру,
То станете печальними без міри.
Або таке: ви пильні повсякчас
І ваші наміри благі щоднини, 345
Та ваша дама не цінує вас
І ваш учин завжди бере на кпини;
Якщо вона без жодної причини
Стає лиха, всі скарги йдуть тобі,
Наш Боже! Милість їм свою зроби!» 350
Від слів оцих зробився він безсилий,
І руки стали наче неживі.
Йому любов навік зліпила крила.
Для слуг відмовки він шукав нові, –
Що інші справи в нього в голові. 355
Прокляття, – він не знав як поступити,
Тож наказав самого залишити.
Коли в кімнаті залишився сам,
То на край ліжка опустивсь помалу.
Він то зітхав, то віддававсь сльозам, 360
Про неї думав із любовним шалом.
Як був отак без сну, душа гадала
Про те, як в храмі він її знайшов
Із поглядом ясним, – і так все знов.
В думках він ясне дзеркало поставив, 365
В усій красі постала там вона, –
Її до серця привела уява,
І душу залила йому сповна
Любов до неї – чиста і ясна.
Служінням міг зробить її благою 370
І бути назавжди її слугою.
В уяві мав – ні муки, ані труд
Не зможуть зупинить його жаготу,
І сорому не матиме він тут,
Коли прознають, – матиме достоту 375
Ще більше ушановану чесноту:
Так утішав себе на всі лади,
Не знаючи наступної біди.
Що ж, він любовних навиків набуде,
Та зробить це у повній таїні, 380
Свої чуття сховає від огуди,
Від посторонніх, в серця глибині,
Аж поки не надійдуть скутків дні, –
Приносить шал любовного цвітіння
Гіркі плоди з солодкого насіння. 385
Чим більше він тинявся у думках, –
Що мовити і як себе тримати,
Щоб провести до неї в серце шлях;
Тож піснею зібрався розпочати
І вголос заспівав, – печаль здолати; 390
В надії згоду дав, – без каяття
Любитиме Крессіду все життя.
І в пісні тій не тільки зміст і слово,
Як автор, званий Лоллієм, писав –
Збережені також відтінки мови; 395
Відважусь чесно мовити – сказав
Троїл в цій пісні суть сердечних справ,
Як я скажу, і будь-хто може чути
В моєму вірші плин її розкутий.
[i]Пісня Троїла[/i]
«Якщо це не любов, то що болить? 400
Якщо ж любов прийшла, якою буде?
Якщо незла, – чому печаль гнітить?
Якщо ж шалена розриває груди,
То з неї кожна мука і облуда
Палючим повнить душу всю мою, – 405
Завжди я спраглий, хоч все більше п’ю.
Якщо з вогню я маю насолоду,
То звідки йтимуть скарги і жалі?
Якщо біда – чи вискажу незгоду?
Не знаю я, чому стійкий зомлів. 410
О смерть жива! О муки немалі,
Солодкі муки, чом вас так багато
І я пожадно мушу вас прийняти?
Якщо це так, чом боляче мені?
Туди-сюди гойдаюсь без опори, 415
Немов я без стерна пливу в човні
Між двох вітрів у неспокійнім морі,
Що борються один із одним споро.
Біда! Яку хворобу я борю? –
У спеці мерзну, в холоді горю». 420
І він промовив до любові бога
Чутливим тоном: «Господи, сумна
Моя душа, до тебе їй дорога.
Хоч дякую за милість цю сповна;
Та жінка чи богиня є вона – 425
Не знаю я; неволиш їй служити, –
Зроби, щоб міг в любові з нею жити.
Стоїш могутній ти в її очах,
Тебе достойне це очей свічадо;
Якщо моє служіння в почуттях 430
Тобі на втіху, дай любові владу,
Бо царський спадок віддаю я радо
До рук її,– покірливий навік
Я буду милій пані чоловік».
Вогонь любові царську кров у ньому 435
Не пощадив. Мене Бог врятував.
Не пощадив, хоч і була відома
Його відвага, низка добрих справ, –
Рабом страждань незміряних тримав
І так палив його, що він хитався, – 440
Раз шістдесят на день лицем мінявся.
І день у день лиш думка в голові
Його жагу ще більше розпаляла,
Та так, що справи кинув він нові.
А часом, як вогонь стихав помалу, 445
Жадав побачить погляд досконалий, –
Страждання так полегшити хотів;
Але чим ближче був, тим більш горів.
Чим ближче до вогню, то тим жаркіше,
Я думаю, що це не новина. 450
Чи в світлий день, чи в опівнічній тиші,
Чи близько, чи далеко є вона,
В очах душі краса її ясна
Найбільш для нього стала сокровенна,
Аніж Єлена, а чи Поліксена. 455
Бувало щогодини, день у день,
По тисячі разів твердив до себе:
«О добрий Боже, в мареві натхнень
Мій труд, моє служіння шлю я в небо.
Крессідо, зжалься, згину я без тебе, 460
Бо в серці розтривоженім, на жаль,
Моє життя міняється в печаль».
Примітки
394. Лоллій. Свою роботу Чосер ґрунтував не на роботах видуманого Лоллія, а на поемі Боккаччо «Філострато», запозичуючи з італійської а також із французького перекладу Бово деякі рядки і слова.
400-420. « Якщо це не любов, то що болить?». Використання 132 сонета Петрарки (S’amor non è, che dunque è quel ch’io sento?).
455. Поліксена – дочка царя Трої Пріама та цариці Гекаби, сестра Троїла. Була принесена в жертву, щоб заспокоїти привид Ахілла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2021
Тремтить гладінь морської глибини
Сонливо,
А рій неспинних хвиль з ясної далини
Вітав мене грайливо.
Які ж мене обіймі навісні
Тримали!
І легко, легко, ах, немов у вічнім сні
Вони мене гойдали...
Екатерина Ненчева
Едва потрепват морски глъбини
Едва потрепват морски глъбини
Сънливи,
А рой вълни от тихи светли далнини
Приветстват ме игриви.
Как биха ме в обятия си с страст
Поели!
И леко, леко, ах, за вечен сън тогаз
Те биха ме люлели...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2021
***
Хотіла розігнать печаль зболілу
І тужну пісню тихо завела, –
Невільно я зі сну тебе збудила,
Невільно шлях в нове життя дала.
Встань і рушай ти певною ходою, –
Закрили даль пилюга та пітьма;
Невільно серце ти забрав з собою,
Невільно в світі залишусь сама!..
***
У небі місяць ясно сяяв –
Тебе згадала, друже мій,
А соловей співав призивно:
Де він самий, де він самий?
Схиливши голову у квіти,
Про тебе думка, друже мій,
Почула вітру я зітхання:
Де він самий, де він самий?
З печаллю тихою на серці
Плач за тобою, друже мій,
І гірко я себе питала:
Де він самий, де він самий?
***
Прости, що твій дитячий любий сміх
Я тужним зором іноді спиняю,
Що мрію я твою і світлий сон
Зітханням тихим часом порушаю.
Прости! З журби, з колишньої журби
Душа моя в сльозах геть потопає,
Тепер зітхання кожне – то сльоза,
Що в юному коханні висихає.
***
Чекала я із мукою в душі,
До щастя погляд свій я спрямувала...
Чекала я з жагою у душі, –
Зсушила душу спрага небувала.
І це прийшло, і ангельська рука
В моїй душі напнуті струни-корди
Торкнула тихо, – ангельська рука, –
І дивні рознеслись навкруг акорди.
І це прийшло. Закрила очі я,
Троянди пах зчарована вдихаю;
В сон неземний закрила очі я,
Гімн неземний я слухаю без краю.
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Тъгите си поисках да разсея
И тъжна песен тихичко запех, –
Неволно те от сън събудих с нея,
Неволно те за нов живот съгрех.
Събудиз те и тръгна ти – и ето
Изгуби се далеч в мъгли и прах; –
Неволно ми отнесе ти сърдцето,
Неволно сам-сама в света остах!..
***
В небето грееше луната –
За теб си спомних, друже мой,
И чух славея се обади:
Къде е той, къде е той?..
Глава наведох сред цветята –
За теб да мисля, друже мой,
И чух въздишаше зъфирет:
Къде е той, къде е той?
И с тиха горест във душата
По теб заплаках, друже мой,
И горко аз сама се питах:
Къде е той, къде е той?
***
Прости, че твоя детски весел смех
С тъжовен взор понякога смущавам,
Че твоя бодър сън и светъл блян
С въздишка тиха нявга нарушавам.
Прости! От скръб, от някогашна скръб
Душата ми е в сълзи потопена –
И днес въздишка всяка е сълза
От любовта ти млада пресушена.
***
Все чаках аз с измъчено сърдце,
Към щастието поглед устремила...
Все чаках аз с копнеящо сърдце, –
Сърдце ми жажда беше изсушила.
И то дойде и с ангелска ръка
В душата ми натегнатите корди
Поглади тихо, – с ангелска ръка, –
И дивни се понесоха акорди.
И то дойде. Затворила очи,
От рози дъх аз дишах възхитена, –
В неземен сън затворила очи,
Неземен химн аз слушах упоена.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919474
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2021
***
Глянь, провесна йде юна, з німфами довкола,
Одягнена у біле –
І трепетно закохане я бачу сонце,
Що в небі заніміло.
Ах, провесна йде юна, сяйна і щаслива,
Попід весільні шати, –
Пташки кругом співають, хилиться привітно
Квіток розмай строкатий...
***
Самотньою росте тополя статна
Понад струмком безгучним в полі, –
Вершину підняла, немов бажає
У небо йти поволі...
У синизну задивлена з журбою
В тремтливому чеканні завмирає, –
А чи те сонце, що бринить над нею,
Обійми розкриває?..
***
Тебе хай відчай не ламає,
Розсій журбу, що укриває
Лице твоє, – твою печаль...
Глянь на зірок розсів живий
У небі – іскр яскравий рій, –
Там свято в тишині нічній,
Там святом вабить даль!
І тихий вітер ледве віє,
І мрію – скорбну мрію гріє
День в холоді грудей...
І дивний дух, немов розмай,
Над нами – і казки про рай,
Про чарівний незнаний край
Тихенько нам складе...
***
Дарма гадала, що амбітну душу
Ніщо не зможе в світі усмирить,
Гадала – не зуміє жодна сила
Моє тут серце впокорить.
А нині погляд твій палкий зустріла
І вже моє обличчя у вогні.
І, як струна, ридає соромливо
Покірне серце у мені...
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Виж, иде млада пролет, с нимфи окръжена,
Натруфила се в бело –
И трепетно я гледа влюбленото слънце,
Посред небето спрело.
Ах, иде млада пролет, сяйна и щастлива
Под брачните премени, –
Приветно пеят птички, киват и приветно
Отвред цветя засмени...
***
Самотна си расте тополя стройна
Над ручей тих посред полето, –
Изправила е вършье, сякаш иска
Да стигне до небето...
Загледана с тъга към синевите,
Тя в трепетно очакване замира, –
Дали на слънце, грейнало над нея,
Обятия простира?..
***
Недей, дете, недей унива,
Разсей тъгата, що покрива
Лика ти, – вечната тъга...
Виж как трептят звезди безброй
В небето – искри светел рой, –
Там празник в нощния покой,
Там празник е сега!
И тих зефир едва повева,
И блян – и смутен блян съгрева
Ден изстинали гърди...
И некой чуден дух витай
Над нас – и приказка за рай,
За некакъв вълшебен край
Нам тихичко реди...
***
Аз мислех нявга, че душа ми горда
Не ще я нищо на света смири,
И мислех – никой властен не ще бъде
Сърдце ми тук да покори.
А днес, един твой поглед като срещна,
Аз сещам в пламък своето лице
И кат струна ридае в срам и трепет
Веч победеното сърдце...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919473
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2021
***
У смерку серця скорбного щоденно
Лиш віри промені горять,
Що у майбутнім, схована для мене,
Без краю буде благодать.
Та дні минають і з душі на волю
Остання мрія відійшла;
Та дні минають і зрадлива доля
На сміх ту віру підняла...
***
На роздоріжжі стрілись випадково
Й назавжди розійшлися без надій,
Та серце зберегло в таємнім схові
Про тебе спогад свій.
І всюди образ твій, ясний, урочий,
Глибоко в грудях буду я носить, –
І в шумі дня, і в шепотінні ночі
Твій голос тріпотить.
І вічно так душа моя шаліє,
Й тебе гукає зов моїх натхнень, –
Так лист зів'ялий осінню жаліє
Травневий зниклий день.
***
Даремно видаєш, о серце, крики болю,
Даремно ти шукаєш співчуття у них, –
На їхніх лицях бачиш, цих обранців долі,
Ти ледве-ледь прикритий сміх!
Чи можуть зрозуміть вони квіткову мрію
Травневим ранком, там де золота роса?
Чи можуть зрозуміть, чом місяць променіє
Самотній в темних небесах?..
***
Пригнічена, в журбі, дивлюся як спливає
Переді мною хвиль потік стрімкий, –
Дивлюся, як зникає з грізним шумом
Назавжди в далині хисткій.
Пригнічена, в журбі, дивлюся як спливає
Переді мною хвиль стрімкий потік, –
На жаль, юнацтво гине у скорботі
Так день за днем, за роком рік...
***
Громи із темряви небес
До себе бурю запросили
У шерег.
Нуртує море клекітне
І хвилі люто розбиває
Об берег...
Та ось вже сонце із небес
Крізь хмари дивиться в темноти
Змертвілі.
Затихло море клекітне, –
Зі сміхом береги цілують
Там хвилі.
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Сред мрака на сърдцето ми разбито
Лъча от вера все блуждай,
Че в бъдащето е за мене скрито
Блаженство некакво без край.
Но дните се изреждат и в душата
Гаснее сътнята мечта, –
Но дните се изреждат и съдбата
Се смей над верата света...
***
На кръстопът се срещнахме случайно
И навсегда разминахме се ний,
Но от тогаз сърдце ми в кътче тайно
За тебе спомен крий.
И вседе образа ти мил, сияен
Очакваща в гърди си нося аз –
И в дневен шум, и в нощен шепот таен
Все чувам твоя глас.
И вечно тъй душата ми копнее,
И вечно те зове мечта про мен, –
Увехнал лист през есень тъй жалее
По минал майски ден.
***
Напразно си издаваш, о сердце, тъгата,
Напразно търсиш ти съчувствие от тех:
Виж по лицата им – любимци на съдбата –
Едва прикривания смех!
Те могат ли разбра на цветето мечтата
През утрото на май, осипано в роса?
Те могат ли разбра защо копней луната
Самотна в темни небеса?..
***
Обзета от тъга аз гледах как струеше
Поток пред мене пенести вълни, –
Аз гледах как те чезнат безвъзвратно
С глух ропот в тъмни далнини.
Обзета от тъга аз гледах как струеше
Поток вълни си пенести пред мен, –
Уви, тъй също чезнат младините
В потайни скърби ден след ден...
***
Гърмът от черното небе
На бесен ураган приглася
На ревът –
Клокочи кипнало море
И яростно вълни разбива
О брегът...
Но ето слънце от небе
През облаци надникна в тия
Тъмнини –
Утихна бурното море
И с крехък смехбрега целуват
Рой вълни...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2021
Який прекрасний день цей повний сонця!
В повітрі після бурі стало тихо,
Повітря свіже там несе утіху.
Який прекрасний день цей повний сонця!
[i]Приспів:[/i]
Та інше сонце
Зорить в серця, –
О, сонце миле
Твого лиця!
О, сонце, о, сонце миле
Твого лиця!
Твого лиця!
А вікна сяють в сонячнім промінні.
Співає праля, радість виливає,
Пере і крутить, вішає й співає.
А вікна сяють в сонячнім промінні.
[i]Приспів[/i]
Коли настане ніч і сонце сяде,
Печаль і смуток я тоді відчую,
У тебе під вікном я заночую, –
Коли настане ніч і сонце сяде.
[i]Приспів[/i]
Eduardo Di Capua
O sole mio (Giovanni Capurro)
Che bella cosa è 'na jurnata 'e sole,
'N'aria serena doppo 'na tempesta!
Pe' ll'aria fresca pare già 'na festa.
Che bella cosa è 'na jurnata 'e sole!
[i]Ritornello:[/i]
Ma 'n'atu sole
Cchiù bello, oje nè,
'O sole mio
Sta 'nfronte a te!
'O sole, 'o sole mio
Sta 'nfronte a te,
Sta 'nfronte a te!
Luceno 'e llastre d' 'a fenesta toja,
'Na lavannara canta e se ne vanta
E pe' tramente torce, spanne e canta,
Luceno 'e llastre d' 'a fenesta toja.
[i]Ritornello[/i]
Quanno fa notte e 'o sole se ne scenne,
Me vene quase 'na malincunia;
Sott' â fenesta toja restarria
Quanno fa notte e 'o sole se ne scenne.
[i]Ritornello[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2021
І
Глянь, як море тут прекрасне,
Почуттями повнить душу, –
Погляд ніжний твій зворушить
В будь-кому шаленство мрій.
Бачиш сад цей благодатний,
Апельсина ніжні квіти, –
Їхній запах делікатний
Буде тут – в душі моїй.
Кажеш: «Прощавай, я їду!»
Покидаєш серце знову...
Землю, сповнену любові,
Залишаєш без надій?
Не лишай мене, –
Загину я дощенту!
Вернись в Сорренто,
Рятунку мій!..
ІІ
Глянь на море у Сорренто,
Що за скарб там є глибоко, –
Той, хто бачив світ широкий,
Не зустрінув скарб такий.
Подивись на ці сирени,
Що із поглядом магічним
Звуть до себе так натхненно, –
Дать цілунок чарівний.
Кажеш: «Прощавай, я їду!»
Покидаєш серце знову...
Землю, сповнену любові,
Залишаєш без надій?
Не лишай мене, –
Загину я дощенту!
Вернись в Сорренто,
Рятунку мій!..
Ernesto De Curtis
Torna a Surriento (Giambattista De Curtis)
I
Vide ‘o mare quant’è bello,
Spira tantu sentimento,
Comme tu a chi tiene mente,
Ca scetato ‘o faie sunnà.
Guarda, gua’, chistu ciardino;
Siente, sie’ sti sciure arance:
Nu profumo accussi fino
Dinto ‘o core se ne va…
E tu dice: «I’ parto, addio!»
T’alluntane da stu core…
Da sta terra de l’ammore…
Tiene ‘o core ‘e nun turnà?
Ma nun me lassà,
Nun darme stu turmiento!
Torna a Surriento,
Famme campà!
II
Vide ‘o mare de Surriento,
Che tesoro tene nfunno:
Chi ha girato tutto ‘o munno
Nun l’ha visto comm’a ccà.
Guarda attuorno sti Sserene,
Ca te guardano ‘ncantate,
E te vonno tantu bene…
Te vulessero vasà.
E tu dice: «I’ parto, addio!»
T’alluntane da stu core
Da sta terra de l’ammore
Tiene ‘o core ‘e nun turnà?
Ma nun me lassà,
Nun darme stu turmiento!
Torna a Surriento,
Famme campà!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2021
Життя переді мною все розкрите,
мов розгорнув свої бутони крин,
і я пройшов всі круговиди світу,
і цілував палючий звід вишин,
і прославляв усі земні примани,
як безпритульний і порочний син.
Моє життя було виразно знане
звитягами на сяючій путі,
хоч я і ніс прокляття свіжі рани.
Не раз я смерть вітав в моїм житті,
не раз я гірко плакав від тривоги, –
безгрішно чистий раб у самоті.
Хоч і печаль, хоч мучить доля строга,
там, де цвіли земні розпуста й срам,
я зло вітав і сотворив там бога, –
і сам я збудував промінний храм,
і світ створив – новий і неоглядний,
і сонце я своє йому віддам.
Христо Ясенов
Мироздание
Пред моя взор животът се разтвори
кат чашката на ведроцветен крин —
и аз пребродих всички кръгозори:
целувах свода знойноведросин
и славослових земната съблазън,
като прокуден и разблуден син.
Живота ми бе ярко отбелязан
с победите по триумфален път,
макар да бях с проклятие наказан.
И неведнъж целувах свойта смърт,
и неведнъж съм плакал от тревога —
безгрешно чист и раб на свойта плът.
Но и в скръбта на тая участ строга,
сред земното безпътие и срам
целунах злото и създадох бога —
и сам издигнах лъчезарен храм,
и мир създадох — нов и необятен —
и нему свойто слънце ще раздам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912578
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2021
1
Свої я бачу лицарські твердині
над неприступним бескидом страшним.
І кожну ніч, як ляже смерк в долині,
мене дощем вкриває зірковим.
Холодний я, мов каменя уламок,
утратив слух на стогони земні,
і пильно бережу мій древній замок
і трон гранітний царський в вишині.
Коли світ плаче гірко, – я сміюся,
коли радіє – я скорблю з біди,
якщо згасає всесвіт – я свічуся,
монарх і сторож долі назавжди.
Я часом чую гуркіт лиш великий, –
шлють злі боги вогонь і грізний грім.
Мені мізерні їхні гнівні крики,
до них я повертаю сміх і дим.
Земний тут вітер трон мій не бентежить,
орли не долетять з крилом міцним, –
я зводжу замки тут свої і вежи
над неприступним бескидом страшним.
2
Все той же незнаємий острів і скеля з граніту блищить,
і вежа моя величава, що схожа на древній чертог.
Мене вберігає стихія і миють північні дощі,
стою я безжурний і жвавий, і повний страшних засторог!
Мене кораблі проминають й свистить порятунковий ріг...
Човни і тяжкі каравани гостей з водяної імли...
І сходять пажі та принцеси, й стають на весільний поріг,
І гинуть поранені й хирні з моєї златої стріли.
І мрійник тут кожний безумний, хто став мимохіть при мені,
він жертвою завжди лишиться полону мого в вишині,
завитий в надземні утіхи і ласки, й зіркову любов.
Плескається море бурхливо, висить над ним морок біди,
несе кораблі в чорних хвилях шалена коловерть води,
і всі при мені замовкають й мовчить порятунковий зов!
3
Тут буря стишилась і павітри не віють,
тут стогін, шум, чутки не потривожать сон,
і нерухомі простори синіють,
з’єднавшись у один прозорий тон.
І я стою в безхмарній неба ширі
там, де старий гранітний бастіон,
та не зростає міць моєї віри
і не звіщає радості мій трон.
Бо в цьому світі тиші чарівної,
безвітря й безтурботності ясної
не чути труб, що звуть на брань, у бій.
В печалі серце робиться шалене,
що не життя, а гибель там для мене,
де прохолода й білий супокій.
4
Я в чарах, щоб страждати і погибати слізно
у замку загадковім чудної самоти.
Суєтними здаються мені земні світи
і гордовитий погляд у зів безодні грізний.
Душа моя згубилась в зірках, що вийшли пізно,
далеко від страждання й земної суєти.
Перед очима смерті люблю зі сміхом йти,
тому що маю волю сувору і залізну.
І в час такий урочий наземної душі,
коли похмура гибель спокійно завершить
в душі моїй завітні розламувать скрижалі, –
я буду барвний промінь летючої зорі,
розсиплюсь над водою і сушею вгорі,
від мене вся земля запалить грішні далі!
5
Життя створив я з глини, пилу і води,
і душу дав йому і трепет первородний,
та сам лишивсь глухий, бездушний і холодний, –
холодний як метал, бездушний як льоди.
І вірш мій, як кристал, дзвенить, блищить завжди
без болю, без страждань, без пристрасті й надії, –
як промінь місяця , що світить, та не гріє,
не маю я також ні щастя, ні біди.
Даремним буде те, що тут у вишині
мій замок царський облягли бездушні стіни,
коли повіє смерть і бурі крижані.
Вмирає, захоловши, захват у мені,
тож мушу я ховати полум’я неспинне
і байдуже стрічать усі наступні дні.
6
По сходинах гранітних йду з імли
і вежа мармурова вверх підносить.
мій слух шум жалюгідний не термосить,
ні смертний дзвін кривавої стріли.
Я бачу сонце і скелястий схил,
і жайвора я чую гімни чисті.
Земні вериги зламані тернисті
і я підняв могутній розмах крил.
По сходинах гранітних йду з імли...
7
Підняв я у високості лазурі
з металу замок, підкоривши даль,
і там приспав мої сердечні бурі,
приспав пророчі смуток і печаль.
В обіймах бронзових його широких
замкнув і горе, й мрій моїх політ,
і там живу я від землі високо ,
забувши бога і забувши світ.
Та буря, схована в мені, не згасне,
й печаль моя ридатиме завжди,
що замок є гробниця передчасна,
без міражів, повітря і води.
А як палкий спущуся я в долини,
де сплять міста і села в тишині –
зруйную я у всіх будинках стіни
і запалю навкруг живі вогні.
І проживу життя живу тривогу
в пророчій незліченності сліпій –
я дам любов, і дам прокляття богу,
як буде згуба, успіх, чи двобій.
О пізній часе спізненого літа, –
цей час мого бунтарства не мине!
Я замок мій сам запалив відкрито, –
упалі стіни здушують мене!..
------------------------
Та в попелі, немов незгойна рана,
тріпоче серце, кличе зі слізьми...
Й печаль моя, віками добре знана,
зливається у вітер та громи.
8
Я дуже високо піднявся і мудрість пізнав по світах, –
земля піді мною видніє, занурена в бурю і прах.
І гуркіт її малозначний, і стогін приглушеним став,
як музика дивна до трону надхмарного звук долітав.
І слухаю, слухаю взятий я хвилею в тисячний спів,
земля заридала там з криком, де простір бездушний синів...
Приховані сльози невільно з очей ослабілих біжать,
бо в музиці чорній наземній й мої сум і туга звучать.
Христо Ясенов
Цикъл 12 «Рицарски замък»
1
Аз виждам свойта рицарска ограда
над непристъпни бездни и скали.
И всяка нощ, когато здрач припада -
над мене само звезден дъжд вали.
И аз съм хладен, хладен като камък,
загубил слух за всеки земен стон,
и пазя зорко своя древен замък
и своя царствен и гранитен трон.
Кога светът заплаче - аз се смея,
кога светът ликува - аз скърбя,
помръкне ли вселената - аз грея,
монарх и страж на своята съдба.
И само нявга чувам гръм и трясък:
изпращат огън злите богове.
Но жалък ми е всеки техен крясък
и аз им връщам дим и смехове.
Тук земен вятър моя трон не брули,
до мен не стигат даже и орли:
аз дигам свойте замъци и кули
над непристъпни бездни и скали.
2
Все тоя загадъчен остров и тия гранитни скали,
и моята царствена кула, прилична на древен чертог.
Огражда ме водна стихия и северен дъжд ме вали,
а как съм безгрижен и бодър и как съм безумно жесток!
Тук кораби пътни минават и свири спасителен рог...
И лодки - и тежки кервани от гъсти надводни мъгли...
А слизат край мене принцеси и пажове в брачен оброк -
и гаснат ранени и морни от моите златни стрели.
И всеки мечтател безумен, попаднал неволно при мен,
остава завинаги жертва на моя загадъчен плен,
заплетен в неземни наслади и ласки, и звездна любов.
Морето размирно се плиска и тегнат над него беди,
и носят се кораби волни в разгулните черни води -
и всички запират край мене - и няма спасителен зов!
3
Тук буря не бучи и ветрове не веят,
и не долита шум, мълва и горък стон;
безтрепетни, пространствата синеят,
застинали в един прозрачен тон.
И аз стоя в безоблачната сфера
на тоя стар, гранитен бастион;
но тук не крепне мойта светла вера
и не вещае радост моя трон. -
Че в тоя мир от тишина и нежност,
безветрие и ведра безметежност
не чува се тръба на бран и бой.
И в тайна скръб сърцето тайно стене,
че не живот, а гибел е за мене
прохладата на белия покой.
4
И аз съм зачарован да страдам и да чезна
в загадъчния замък на странна самота.
Суетни ми изглеждат земята и света
и черепния поглед на зиналата бездна.
Душата ми се губи в хармония съзвездна -
далеко от сълзите на всяка суета.
Обичам да се смея в очите на смъртта,
защото нося воля сурова и железна.
И в онзи час уречен за земните души,
когато мрачна гибел спокойно разруши
на моя дух размирен заветните скрижали -
ще бъда пъстър пламък от паднала звезда
и сам ще се разсипя над суша и вода -
и грешната земя от мен ще се запали!
5
Живот създадох аз от прах, вода и кал
и дъхнах му душа и трепет безграничен,
но сам останах глух, студен и безразличен,
бездушен като лед и хладен кат метал.
И моят стих звъни и свети кат кристал -
без болка, без любов, без горести и вопли -
и като лунен лъч той грее, но не топли,
че сякаш няма в мен ни радост, ни печал.
И ето ме сега напразно ограден
с бездушните стени на моя царствен замък,
където вее смърт и северник студен.
И всеки мой възторг умира заледен,
че аз съм отреден да крия своя пламък
и с равнодушие да срещам всеки ден.
6
Възлизам по гранитни стъпала
и мраморната кула ме издига.
До моя слух суетен шум не стига,
ни смъртен звън на кървава стрела.
Аз виждам само слънце и скала
и чувам химн на будна чучулига.
Разкъсана е земната верига
и аз съм със развързани крила.
Възлизам по гранитни стъпала...
7
Издигнах в най-високите лазури
недосегаем замък от метал -
и там приспах сърдечните си бури
и своята пророческа печал.
И в неговите бронзови обятия
заключих свойта скръб и своя блен
и заживях високо над земята -
от хората и бога отчужден.
Но мойта скрита буря не угасна
и мойта скръб по-живо зарида -
че замъкът е гробница безгласна
без въздух, без миражи и вода.
А как горя да слезна в долините,
където спят села и градове -
да разруша на всеки дом стените
и да запаля живи огньове.
И да живея живата тревога
на слепия пророчески безброй -
да любя и проклинам с него бога
в падения, победи и двубой.
О късен час на мойто късно лето,
о час на моя бунт неизживен!
Аз сам запалих замъка - и ето! -
събарят се стените върху мен!...
----------------------------------
Но в пепелта им като жива рана
сърцето ми трепери и зове...
И мойта скръб, от векове набрана,
излива се във гръм и ветрове.
8
Аз много високо възлезнах и мъдрости много познах -
под мене земята остана погребана в бури и прах.
И нейния грохот суетен, и нейния трепетен стон
долита кат музика странна до моя надоблачен трон.
И слушам, аз слушам унесен вълната на хиляден хор,
земята ридае и вика под тоя бездушен простор...
И скрита сълза се отрони неволно от морни очи,
че в земната музика черна и моята горест звучи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2021
Він біля мосту самотній сидить,
тягне смичком тихі звуки,
а над його головою сліди
чорної старості муки.
Бурно життя клекотить перед ним
в клопотах, в скруті постійній, –
натовп пістрявий йде шляхом земним,
змучений і безнадійний.
Вечір. Вже траурний смерк наступив,
дрібний сніжок розпочався,
скрипка скінчила згорьований спів,
старець безсило піднявся.
Згорблений, висне униз голова,
стане і далі йде знову,
шепчуть йому невиразні слова
люті завії зимові.
В далях морозом скувало пітьму,
часом з висот небосхилу
кидає погляд крізь хмари йому
місяць печальний і білий.
В нього за спиною смерть лиш одна
зводить скривавлені руки
і на старій скрипці вперто вона
тягне смичком тихі звуки.
Христо Смирненски
Старият музикант
Все там до моста приведен седи,
тегли полекичка лъка,
а над главата му ревностно бди
черната старческа мъка.
Бурно край него животът кипи
в грижи и горести вечни
и пъстроцветните шумни тълпи
все тъй са зли и далечни.
Привечер. Спуска се траурен здрач,
ситен снежец завалява,
спира цигулката горестен плач –
старецът немощно става.
И прегърбен той пристъпя едва,
спира се тук-там и стене,
шепнат му злъчни, невнятни слова
зимните вихри студени.
Там – от скованата в мраз висина –
мигом през тънкия облак
хвърля му поглед печална луна,
фосфорно бледа и обла.
А зад гърба му пристъпя Смъртта,
кървава и многоръка,
и по цигулката старческа тя
тегли полекичка лъка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912324
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2021
Ніч чорна, злобна і свавільна,
холодна ніч неначе смерть.
Там, де земна розкрита твердь,
гаряча кров тече повільно.
У димі згарищ і руїн
воєнним демоном безоким
знамена підняті високо,
меча об меч там чути дзвін.
Де мороку верства густа,
зловісний силует стирчить
якогось грізного хреста
і натовп тисячний спішить
зусюди, ведений туди
де золотий жорстокий бог.
І морок гусне від тривог,
і натовп нижеться в ряди.
І за повітрям спраглі груди,
і очі просять світлу даль;
одна і мрія, і печаль
горить і тане, й душу будить.
Крізь сльози і кривавий гніт,
крізь біль утрачених натхнень
бунтарський крик гримить у світ:
«Хай буде день! Хай буде день!»
Христо Смирненски
Да бъде ден!
Нощта е черна и зловеща,
нощта е ледна като смърт.
В разкъсаната земна гръд
струи се бавно кръв гореща.
В димящите развалини
безокий демон на войната
развял е хищно знамената
и меч въз меч безспир звъни.
Сред мрака непрогледно гъст
стърчи злокобен силует
на някакъв грамаден кръст,
и хилядни тълпи отвред
вървят, подгонени натам
от яростта на златний бог.
И мракът става по-дълбок,
тълпите нижат се едвам.
За въздух жадни са гърдите,
очите молят светлина,
един копнеж, мечта една
гори и се топи в душите
и през сълзи и кървав гнет,
през ужаса на мрак студен
разбунен вик гърми навред:
„Да бъде ден! Да бъде ден!”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2021
Будь здорова, моя люба! Як сонце осіннє
хмар наміткою покриє блиск свого проміння,
як збіліють гір вершини на блідому небі,
вихри озеро сколотять – я вернусь до тебе!
Тож бувай мені здорова! Що це? Плач з журбою?
Ти не плач і витри сльози! Недовге розстання!
Скоро будем знову разом, знову із тобою
я сидітиму щасливий... й снитиму кохання!
Дай вуста твої. Так! Знову! Пристрасний, палючий
поцілунок на дорогу хай нам спалить губи,
а як стисне мої груди смутку гніт болючий
і з душі моєї вийдуть стогін, скарга згуби,
вуст твоїх вогонь пекучий спомин дасть про тебе, –
очі я стулю і знову буду снити... небо...
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: Pożegnanie
Bądź zdrowa, luba moja! Gdy słońce jesienne
chmur zawojem oplącze swe czoło promienne,
gór gdy szczyty zbieleją na pobladłem niebie,
wichry zmącą jezioro —: powrócę do ciebie!
Bywaj mi zdrowa! Cóż to? Łza świeci w twem oku?
Nie płacz! otrzyj ją, droga! Niedługie rozstanie!
Wkrótce będziem znów razem, znów przy twoim boku
siędę szczęsny, jak dzisiaj... jasne śnić kochanie!
Podaj usta, tak! jeszcze! Namiętny, gorący
pocałunek na drogę niech pali me wargi;
a gdy ciężar tęsknoty osiędzie gniotący
piersi moje i z duszy się wyrwie jęk skargi,
wtedy ogień ust twoich przypomni mi ciebie —
przymknę oczy i znowu będę śnić... o niebie...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2021
Сніг цнотливий побілив валуни безбарвні,
наді мною голубінь, хмара піді мною;
світ заслоною увесь вкрився потайною,
був погрозний і пустий, – лиш вогні примарні.
Я позаздрив валуну, що був сам і чистий,
хоч пив сонце без кінця, сам же був холодний,
хоч очікував борвій, був завжди погодний,
криків інших він не знав, крім негоди свисту.
Я не можу лиш собі жити в цьому світі,
сонце бачити здаля і бур божевілля,
світло мушу віддавать, грім вертать луною;
в серці квіти і бур’ян у однім суцвітті,
чиста порскає з грудей, потім темна хвиля, –
мушу я шукать людей, щоб служить собою!
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: Na szczycie
Śnieg dziewiczy pod stopą bielił głaz bezkwietny,
a nademną był błękit, a obłok podemną;
tak świat się cały okrył zasłoną tajemną
i był groźny i pusty — choć blaskami świetny.
Zazdrościłem głazowi, że był sam i — czysty;
chociaż słońce pił ciągle — sam był ciągle chłodny,
choć poglądał na burze — był ciągle pogodny,
i nie znał krzyków innych nad wichrów poświsty.
Mnie nie wolno dla siebie tylko żyć na świecie,
chłonąć słońce i burzom przyglądać się zdala;
blaski muszę oddawać, gromom echem wtórzyć,
w sercu mojem wyrasta wraz z chwastami kwiecie,
z piersi tryska to czysta, to znów mętna fala —
i ludzi szukać muszę, ludziom krwią swą służyć!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2021
Де цвинтар, в передмісті, був зчорнілий,
Я йшов в задумі й пильно оглядав
Хрести дубові й кам’яні могили,
Де імена я ледве розгадав.
Мене, дівчино, робиш божевільним, –
В душі надію я на смерть прирік,
Та в серці, як на камені могильнім,
Твоє ім’я написане навік.
François Coppée
Épitaphe
Dans le faubourg qui monte au cimetière,
Passant rêveur, j’ai souvent observé
Les croix de bois et les tombeaux de pierre,
Attendant là qu’un nom y fût gravé.
Tu m’es ravie, enfant, et la nuit tombe
Dans ma pauvre âme où l’espoir s’amoindrit,
Mais sur mon cœur, comme sur une tombe,
C’est pour toujours que ton nom est écrit.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2021
Сумна розлука в пам’яті жевріла, –
Який же був в майбутнє світлий шлях,
Коли її рука в твоїй тремтіла,
Неначе птах.
Душі твоєї обрії безмежні, –
Теплом наповнив ніжний дивосвіт,
Коли вдихав ти пахощі бентежні,
Неначе цвіт.
Вона далеко, божество прекрасне,
І знову все темніє у очах;
Ти знаєш, – пам’ять відлетить дочасно,
Неначе птах
Широко крила сумнів вже розкинув
В душі твоїй, де тисне болю гніт;
Ти знаєш, що любов поволі гине,
Неначе цвіт.
François Coppée
Chanson d’exil
Triste exile, qu'il te souvienne
Combien l'avenir etait beau,
Quand sa main tremblait dans la tienne
Comme un oiseau,
Et combien ton ame etait pleine
D'une bonne et douce chaleur,
Quand tu respirais son haleine
Comme une fleur!
Mais elle est loin, la chere idole,
Et tout s'assombrit de nouveau;
Tu sais qu'un souvenir s'envole
Comme un oiseau;
Deja l'aile du doute plane
Sur ton ame ou nait la douleur;
Et tu sais qu'un amour se fane
Comme une fleur.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2021
За руки взявшись, стали дві сестри
Перед старою з поглядом зловісним,
Де розсипали палюхи старі
На край стола колоду карт провісних.
Русява й біла, – ранній цвіт в полях,
Одна як мак, а друга – анемона,
Цвіт весняний і осені червоний.
Вони хотіли знати долі шлях.
Стара русявій мовила правдиво:
«Життя твоє, на жаль, в журбі мине».
Спитала та: «Полюбить він мене?
– Це так. – О буду я тоді щаслива».
«В житті своїм любові ти не жди», –
Почула друга, мов сніжинка біла.
«Я полюблю?» – вона тихцем зронила.
«Це так. – Щаслива буду я завжди».
François Coppée
L’Horoscope
Les deux sœurs étaient là, les bras entrelacés,
Debout devant la vieille aux regards fatidiques,
Qui tournait lentement de ses vieux doigts lassés
Sur un coin de haillon les cartes prophétiques.
Brune et blonde, et de plus fraîches comme un matin,
L’une sombre pavot, l’autre blanche anémone,
Celle-ci fleur de mai, celle-là fleur d’automne,
Ensemble elles voulaient connaître le destin.
« La vie, hélas ! sera pour toi bien douloureuse, »
Dit la vieille à la brune au sombre et fier profil.
Celle-ci demanda : « Du moins m’aimera-t-il ?
— Oui. — Vous me trompiez donc. Je serai trop heureuse. »
« Tu n’auras même pas l’amour d’un autre cœur, »
Dit la vieille à l’enfant blanche comme la neige.
Celle-ci demanda : « Moi, du moins, l’aimerai-je ?
— Oui. — Que me disiez-vous ? J’aurai trop de bonheur. »
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2021
Кричав я гірко із імли:
«Моя печаль спаде, коли
назву ім’я близьке мені?»
Відповіло відлуння: «Ні!»
«Як буду жити я в біді,
Зміцнить мене хто у труді,
Мені хто саван зробить там?»
Відповіло відлуння: «Сам!»
Пощади! Доля так гнітить!
Бунтує серце! Що робить,
Щоб стишити чуток вітри?».
Відповіло відлуння: «Вмри!»
François Coppée
L’écho
J’ai crié, dans la solitude :
« Mon chagrin sera-t-il moins rude,
Un jour, quand je dirai son nom ? »
Et l’écho m’a répondu : « Non. »
« Comment vivrai-je, en la détresse
Qui m’enveloppe et qui m’oppresse,
Comme fait au mort son linceul ? »
Et l’écho m’a répondu : « Seul ! »
« Grâce ! le sort est trop sévère !
Mon cœur se révolte ! Que faire
Pour en étouffer les rumeurs ? »
Et l’écho m’a répondu : « Meurs ! »
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2021
1
Я люблю свої вірші,
променисті та прозорі,
то ласкаві для душі,
то дошкульні і суворі.
Я люблю граційні рими і куплети, і тональності,
і свої лица́рські злети, і розбурхані реальності.
Вірш мій, начебто каміння, –
гордий, строгий, крижаний,
небезпечний, як горіння,
і з любові осяйний.
В ньому юності багато, сонця, музики, хотіння,
радості, журби і втрати, барв багато і тремтіння!
Цар півтемряви незримий,
повний бурі і безмовності,
я люблю сердечні рими
і розгульні пишномовності.
2
Безхмарний поранок ліси обгортає –
ліси, що в провісному сні гомонять...
І сонце тремке мимохіть розгортає
блакитне убрання весняного дня.
Шепочуть гіллячки і трощі болотні,
тремтить в прохолоді розцвічений луг,
і десь з далини долітає самотнє
ріки рокотання, розлившись навкруг.
І я прокидаюсь, і лину щасливо, –
як ранішнє сонце у сяйві краси,
і я прокидаюсь – мої звучні співи
підхоплюють бурі і шумні ліси.
Безхмарний поранок ліси осяває,
ліси, що в провісному сні гомонять:
з новими скрижалями скитником я є,
і я є пророком південного дня.
3
В життєвих пориваннях безвідрадних
і в гуркотах буденних світових,
спокутав сам хреста й Голгофу владну,
прийшов я із глибокостей нічних –
і небо стало у мені ховати
свою безхмарну ясну чистоту –
що я є жрець, приречений давати
і скарб, і трави, й квітів пишноту.
Багато днів мене гризе тривога,
ночей безмісячних печаль ятрить,
та я знайшов як сонце, так і бога,
і сам сказав: «Хай буде світла мить!»
І не один проходить поруч нині
із поглядом ядучим сатани, –
що я є дух, запалений в пустині,
піднятий в горах замок кам’яний.
4
Я від начала йду – чудесник і пророк –
безжурний, неземний, і світлий, наче бог.
Палає серце вдень, і як пітьма страшна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?
Стихію я зібрав на збурених вітрах,
моя душа стійка, не знає що є страх.
Я спалюю міста, зі мною йде весна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?
У храмі світовім, в безхмарній широті,
я бога дорікну в таємній самоті –
мене у всяку пору гріє таїна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?
Я від начала йду, йду з бурями всі дні,
і сонце палахтить, запалене в мені,
і сонце палахтить, і йде яса ясна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?
5
Ходжу я із серцем слабкої благої дівиці,
і з посміхом демона – лютим, підступно-чумним.
Росте у душі моїй прагнення синьої птиці
і віра ясна, що йде з чорним пророком земним.
Мене тиснуть мовчки безжалісні стіни темниці
і місяць сміється над вежею сміхом чудним,
та пісня моя є сяйлива весталка і жриця
і в крові моїй сміх розноситься богом страмним.
Я буду закутий в холодні залізні окови,
я кинутий буду в темницю неволі й злоби,
та вівільги вільні співати мені будуть знову.
І я веселитись у радості буду мрійливій –
в злочинному одязі слави земної й ганьби,
та знову з безодні мої долітатимуть співи.
6
НеприступнІ є моЇ твердинІ,
неприступний я в моїй душі.
Я родивсь в вогні і хуртовині, –
і не грішив.
Наче сонце, я живу в лазурі
під покровом зоряних глибин.
Я бадьорий повелитель бурі, –
і я один
Мій порив безмежжя рве бурхливо,
а мій храм розкинувсь до зірок.
Я сяйливий вісник для сміливих, –
і я пророк.
7
У серці я ховаю чорні рани,
буденний шум причина є цих ран;
я у душі ховаю урагани –
примиренням звучить мій барабан.
І з тріпотінням від лункого співу
блискоче денний промінь молодий.
Я лицар із усіх найбільш важливий,
Невільник я у сонця назавжди!
Самотній раб вечірніх тіней хмурих
я над лісами хворими горю,
самотній син неясної зажури
я обіцяю весняну зорю.
І з тріпотінням від моєї рани
блискоче промінь чудної краси.
Ударю я у весняні тимпани, –
я хмара дивна бурі і роси!
8
[i]Я неправда віковічна світу
і ніхто моїх шляхів не знає...
................................
Я є без початку і без краю...
Дімчо Дебелянов[/i]
Я є світлий час і прохолода рання,
я є вечір, і загашую зорю.
І мій дух співає у стражданнях,
бо мій дух це я – існую і горю.
Я зрікаюсь сонця, неба й праведного бога –
і приймаю їх я в той же сущий час.
У моєму серці тиша, буря і тривога,
я є тління і екстаз.
І невинний я, немов весна магічна,
і проходить літо, й осінь мов чужа...
я є правда щира – я є правда віковічна,
я – чудна й незвична лжа!
9
Вперед і все вперед, без страху й хвилювання,
крізь бурю та імлу, на сонці і в льодах, –
безстрашний патріарх великого бажання
і як завжди герой в усіх своїх ділах.
Завжди герой і раб жадання у віках,
прихильник і пророк довічного гадання,
дім – для божків, гніздо –для пташки у кущах,
бо братом я родивсь наземного страждання.
Мандрівець світовий – знеславлений всіма,
мандрівець світовий – прикутий до ярма,
та гордо з бескиду співатиму про те я,
що смуток мій – це жар, а радість – палу плин,
що всемогутній я, хоч вічно я один,
і дух палає мій тут духом Прометея.
10
Весна священна погляд мій сплітає,
лягла фортуна в грудях на віки;
крізь мене свіжий ранок повіває,
крізь мене світять спізнені зірки.
В колисці сфер незміряних і темних
ту таїну вловив мій гострий слух, –
що у стремлінні на путях буремних
великий Пан підтримує мій дух.
Я знаю, що мені немає миру,
та в цього світу мир я не просив.
В путі туманній сумніву і віри
я став рабом незнаної краси.
В моєму серці вічне сонце світить,
я ключ, що відмикає чудеса, –
щасливий той, хто може вічно жити
там, де мої безмежні небеса!
Христо Ясенов Цикъл 11 «Себепоклонник»
1
Аз обичам своя стих,
лъчезарен и прозрачен -
ту ласкателен и тих,
ту язвителен и мрачен.
Аз обичам свойте рими и куплети, и строения,
свойте рицарски полети и разгулни настроения.
Моят стих е като камък -
горд и хладен, и суров,
ту опасен като пламък
и препълнен със любов.
В него има много младост, слънце, музика и ласки,
много горести и радост, много трепети и краски!
Цар на сенките незрими,
пълен с бури и затишия,
аз обичам свойте рими
и разгулни игростишия.
2
Безоблачно утро гората прегърна -
гората зашушна в пророчески блен...
И трепетно слънце неволно разгърна
лазурната дреха на пролетен ден.
Зашушнаха вейки и блатна тръстика,
потрепнаха сочни прохладни лъки
и нейде далеко тревожно заблика
тревожния ромон на будни реки.
И аз се събуждам и чезна понесен -
подобен на слънце из тъмни зори,
и аз се събуждам - и моята песен
подхванаха бури и будни гори.
Безоблачно утро гората запали -
гората зашушна в пророчески блен:
че аз съм пустинник със нови скрижали,
че аз съм пророка на южния ден.
3
В нерадостния устрем на живота
и в делничния грохот на света,
изкупил сам и кръста, и Голгота,
аз дойдох из сърцето на нощта –
и в моя дух небето притаява
безоблачната своя чистота -
че аз съм жрец, обречен да дарява
съкровища и билки, и цветя.
И много дни преминаха в тревога,
и много тъмни нощи - без луна,
но аз открих и слънцето, и бога
и казах сам: "Да бъде светлина!"
И не един пред моя лик премина
с язвителния взор на сатана -
че аз съм дух, запален из пустиня,
и камен град, издигнат в планина.
4
От изток ида аз - гадател и пророк -
безгрижен, величав и светъл като бог.
Сърцето ми гори през ден и тъмнина:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?
На всички ветрове стихията събрах
и моята душа не знае що е страх:
аз паля градове и вея ведрина:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?
В безоблачната шир на мировия храм
аз бога поругах и тайната му знам -
и тайната ми грей над всички времена:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?
От изток ида аз със бурите на ден
и слънцето гори запалено от мен -
и слънцето гори с безумна светлина:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?
5
Аз нося сърцето на плаха и нежна девица
и страшния присмех на демон коварно-жесток.
В душата ми крее копнежа по синята птица
и светлата вяра на черния земен пророк.
Притискат ме мълком стените на хладна тъмница
и странно се смее над кулата лунния рог;
но моята песен е бяла весталка и жрица
и в моята кръв се кикоти разблудният бог.
Ще бъда обвързан в железни и хладни вериги,
ще бъда подхвърлен в тъмите на мрачен затвор,
но пак ще ми пеят разбудени, волни авлиги.
И аз ще ликувам в мечтателна радост унесен -
в престъпната дреха на слава и вечен позор,
но пак ще се чуе из бездните моята песен.
6
Непристъпни са моите замъци,
непристъпна е мойта душа.
Аз се раждам сред бури и пламъци,
аз не греша.
Като слънце живея в лазурите
на покрова безоблачно син.
Аз съм бодър владетел на бурите,
аз съм един.
В моя устрем се късат пределите,
моят храм е безбрежно широк,
Аз съм светъл вестител на смелите,
аз съм пророк.
7
В сърцето си аз крия черни рани,
запалени от делничния шум;
в душата си аз крия урагани -
размирие вещае моят друм.
И в трепета на всяка моя песен
играе лъч от румения ден.
Аз рицар съм над рицари понесен,
аз пленник съм, от слънцето пленен!
Самичък раб на сенките вечерни -
аз озарявам болните гори,
самичък син на горестите черни -
аз обещавам пролетни зари.
И в трепета на всяка моя рана
играе лъч от светли чудеса.
Аз удар съм на пролетна камбана,
аз облак съм от бури и роса!
8
Аз съм вечната лъжа световна -
никой мойте пътища не знай...
...........................
Аз съм без начало и без край...
Димчо Дебелянов
Аз съм светъл час и утринна прохлада,
аз съм вечер и погаснала заря.
Моят дух ликува, пей и страда,
моят дух - че аз живея и горя,
Аз отричам слънцето и бога, и небето -
и приемам ги в един и същи час.
Аз съм пълен с тишина и буря във сърцето,
аз съм тление и страст.
И невинен като пролет безотечна,
преминавам в лято, есен и - тъжа...
Аз съм истината, истината вековечна,
аз съм чудната лъжа!
9
Напред и все напред, без страх и колебания,
чрез бури и мъгла, по слънце и по мраз -
безстрашен патриарх на своите желания
и винаги герой на всяка своя власт.
И винаги герой, и раб на всяка страст,
поклонник и пророк на вечните гадания,
за всеки божек - дом, за всяка птица - храст,
че аз съм роден брат на земните страдания.
И странник за света - от всички поруган,
и странник за света - безбожно прикован,
от своята скала аз гордо ще запея -
че мойта скръб е жар и мойта радост - плам,
че аз съм всемогъщ, макар и вечно сам,
и в моя дух гори духът на Прометея.
10
Свещена пролет погледа ми мрежи,
фъртуна дреме в моите гърди;
през мене лъхнат утрините свежи,
през мене греят късните звезди.
И в люлката на сферите безбрежни
аз тайната на всеки трепет чух -
че в устрема на пътища метежни
великий Пан лелее моя дух.
И зная аз, че няма мир за мене,
но и не търся мир посред света.
И в тъмний път на вяра и съмнение
аз раб съм на незнайна красота.
В сърцето ми предвечно слънце грее,
аз ключа съм на всички чудеса:
честит е, който може да живее
под мойте безбрежни небеса!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2021
В саду моєму яблука вже спіють,
і літнє сонце гонить жар палкий.
Надходить ніч, сповита в супокій,
і привиди співати вже посміють.
Палає небо в хмарі зірковій
і місячні властительки радіють.
В саду моєму яблука вже спіють
і літній вечір віє супокій
В саду моєму яблуні роняють
свої плоди – дозрілі, запашні.
Важкі гілки їх бережно гойдають,
а смерть солодка зве плоди рясні.
Вітри мене цілуйте навісні,
де небосхили далі розгортають.
В саду моєму яблуні роняють
свої плоди – дозрілі, запашні.
Христо Ясенов
Лебедна песен
В градината ми ябълките зреят,
че лятно слънце лъхна летен зной.
Приижда нощ, препълнена с покой,
и призраците скоро ще запеят.
Гори небето в своя звезден рой
и лунните властителки се смеят.
В градината ми ябълките зреят,
че лятна вечер вее упокой.
В градината ми ябълката рони
назреялите свои плодове.
Люлеят се натегналите клони
и сладка смърт ги гали и зове.
Целувайте ме, късни ветрове,
сред тия безнадеждни небосклони!
В градината ми ябълката рони
назреялите свои плодове.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2021
Вона шаріється осяйно, –
Там бачу посмішку святу.
На палець милої негайно
Зробіть каблучку золоту.
Вона пішла – сердечна й вірна;
Чекатиму в полоні мук.
Щоб зберегти любов незмірну, –
Зі срібла викуйте сундук.
На серці тягота постійно,
Веде розлука в даль сумну.
Щоб міг спочити я спокійно, –
Свинцеву вилийте труну.
François Coppée
Lied
Rougissante et tete baissee,
Je la vois me sourire encor.
– Pour le doigt de ma fiancee
Qu’on me fasse un bel anneau d’or.
Elle part, mais bonne et fidele ;
Je vais l’attendre en m’affligeant.
– Pour garder ce qui me vient d’elle
Qu’on me fasse un coffret d’argent.
J’ai sur le coeur un poids enorme ;
L’exil est trop dur et trop long.
– Pour que je me repose et dorme,
Qu’on me fasse un cercueil de plomb.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021
Коли показуєте рожу,
Що під блакиттю розцвіла,
Чому печаль ще більш тривожить?
Коли показуєте рожу, –
Я бачу чистоту чола.
Коли показуєте зірку, –
Туманить очі плач сумний,
Чому стає мені так гірко?
Коли показуєте зірку, –
Я бачу погляд Ваш ясний.
Коли показуєте пташку,
Що до весни лишає нас,
Чому в душі моїй так тяжко?
Коли показуєте пташку, –
Я бачу вже розлуки час.
François Coppée
Romance
Quand vous me montrez une rose
Qui s'épanouit sous l'azur,
Pourquoi suis-je alors plus morose?
Quand vous me montrez une rose,
C'est que je pense à son front pur.
Quand vous me montrez une étoile,
Pourquoi les pleurs, comme un brouillard,
Sur mes yeux jettent-ils leur voile?
Quand vous me montrez une étoile,
C'est que je pense à son regard.
Quand vous me montrez l'hirondelle
Qui part jusqu'au prochain avril,
Pourquoi mon ame se meurt-elle
Quand vous me montrez l'hirondelle,
C'est que je pense à mon exil.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021
Казав я голубу: «Лети здобути
На широчіні урожайних нив
Магічну квітку, щоб любов вернути».
«Далеко!», – голуб відповів.
Орла просив я: «Дай мені підмогу,
Дістань для серця з неземних джерел
Вогонь, – спалити смуток і тривогу».
«Високо це!», – сказав орел.
Я коршуна благав: «Із серця сміло
любов ти вирви втрачену, однак
Залиш надію, що іще вціліла».
«Вже пізно!», – відказав коршак.
François Coppée
Les trios oisaux
J’ai dit au ramier: – Pars et va quand meme,
Au dela des champs d’avoine et de foin,
Me chercher la fleur qui fera qu’on m’aime.
Le ramier m’a dit: – C’est trop loin!
Et j’ai dit a l’aigle: – Aide-moi, j’y compte,
Et, si c’est le feu du ciel qu’il me faut,
Pour l’aller ravir prends ton vol et monte.
Et l’aigle m’a dit: – C’est trop haut !
Et j’ai dit enfin au vautour: – Devore
Ce coeur trop plein d’elle et prends-en ta part.
Laisse ce qui peut etre intact encore.
Le vautour m’a dit : – C’est trop tard !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2021
Година неповторна рання, –
Багрове сонце палахтить.
В саду в осінньому тумані
З дерев додолу лист летить.
Повільно падає із крони;
Впізнавши, погляд мій знайшов
Дубовий лист – як мідь червоний,
Кленовий лист – неначе кров.
Ці рештки ржаво-золотистих
Листків летять з гілок безлистих,–
Та десь зима ще у путі.
Здається, що підняті вітром
У нурт рожевого повітря,
Летять сніжинки золоті.
François Coppée
Matin d'Octobre
C'est l'heure exquise et matinale
Que rougit un soleil soudain.
A travers la brume automnale
Tombent les feuilles du jardin.
Leur chute est lente. Ou peut les suivre
Du regard en reconnaissant
Le chêne à sa feuille de cuivre,
L'érable à sa feuille de sang.
Les dernières, les plus rouillées,
Tombent des branches dépouillées :
Mais ce n'est pas l'hiver encor.
Une blonde lumière arrose
La nature, et, dans l'air tout rose,
On croirait qu'il neige de l'or.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2021
О, Боже мій (Тебе моїм
Дозволь назвати у гріхах),
Душа тремка йде у Твій дім,
Бо віра у Твоїх руках.
Не тільки за минулим жаль –
Майбутнє теж мене страшить,
І поки ця в мені печаль, –
Як у вигнанні буду жить.
Сказать не можу: «Віри зов
З любов’ю вів мене в житті»;
В Тобі вся сила і любов;
О, не залиш у самоті!
Я знаю – все моє Тобі;
О, віру в серці розбуди!
Спаситель будь, мене злюби,
В Твоє блаженство поведи.
Anne Brontë
A Prayer
My God (oh, let me call Thee mine,
Weak, wretched sinner though I be),
My trembling soul would fain be Thine;
My feeble faith still clings to Thee.
Not only for the Past I grieve,
The Future fills me with dismay;
Unless Thou hasten to relieve,
Thy suppliant is a castaway.
I cannot say my faith is strong,
I dare not hope my love is great;
But strength and love to Thee belong;
Oh, do not leave me desolate!
I know I owe my all to Thee;
Oh, take the heart I cannot give!
Do Thou my strength - my Saviour be,
And make me to Thy glory live.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908582
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2021
***
[i]Моїм батькам[/i]
Якби могла сповна з-під вашого крила
Співати, наче пташка непримітна,
Я б витерла печаль зі страдного чола –
Та хвора є душа моя тендітна.
А вечорами, мамо, сну коли нема
В очах твоїх, тоді сльоза стікала
Лицем твоїм. Чи ти заснеш сама,
Коли твоє дитя іще не спало?
***
Пітьмою є моя душа обвита,
Та ти любов'ю освіти;
Печаллю серце змучене залите,
Та щастя подаруєш ти.
Птахи сьогодні веселяться, квіти,
Співають тільки про любов –
Вона єдина дійсно їм приносить
Нове життя весною знов!
***
Мені із неба сонце посилає
Проміння, що щедротно так тече,
Та душу це проміння геть не гріє, –
Мене зігріє блиск твоїх очей.
В саду пташина зграя гомінлива
Щебече – шле привіт мені благий,
Та серце не радіє з цього співу, –
Мені твій ніжний шепіт дорогий.
Там, ось, мене вітають щиро квіти,
Що над струмком схилилися цвісти,
Та серед них самотня залишаюсь, –
Від мене натепер далеко ти!
***
Моє розбите серце у журбі,
Надії марні розійшлися десь,
Та віра світить на лице тобі,
В надії світлій ти сіяєш весь.
Пробач, дитя! Настане день для нас,
Настане розлучання день сумний...
Сховала я любов! І в той же час
Твій погляд гріб осяє льодяний.
***
О, дай мені життя! Бо тільки мряка
Згустилася, скувала погляд мій...
О, щастя дай мені – бо вже вмирає
Душа моя без сонця і надій!
Збудившись, серце ніжністю слабкою
Наповнене, вогонь згасає там...
Кому, о Боже, в ласці безпечальній
Я душу змучену віддам!..
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
[i]На моите родители[/i]
Да бих могла докрай под вашето крило
Да пея като птичка притаена,
Изтрила бих скръбта от морно ви чело -
Но болна е душата ми смутена.
И в тиха вечер, майко, сън кога смути
Очите ти, виждах сълза блещеше
По твоя лик. Сънуваше ли ти,
Че твоето дете все ощ не спеше?
***
Със черен мрак душа ми бе обвита,
Но ти с любов я озари;
Със скърби бе сърцето ми пропито,
Но ти му щастие дари.
И днес ликуват птичките, цветята,
Възпяват нашата любов -
Че нали тя едничка им донесе
На пролетта живота нов!
***
От небосвода слънцето ми праща
Обилните си греещи лъчи,
Но те сега не топлят ми душата
И пò ме сгряват твоите очи.
В градината рой птички чуруликат
И ми изпращат поздрава си благ,
Но те сега не радват ми сърцето
И пò е сладък шепота ти драг.
Там, ето, и цветя с привет ми киват,
Приведени над ручея студен,
Но и сред тях самотна аз оставам -
Далеч си днес, далеч си ти от мен!
***
Сломено е веч мойто сърце,
Заглъхнаха излъгани мечти,
А вяра грей на твоето лице,
В надежда светла цял сияеш ти.
Прости, дете! Настана зарад нас -
Настана скърбен за раздяла ден...
Погребах любовта! - и в тоя час
Тоз светъл взор е лъч над гроб студен.
***
О дайте ми живот! Една мъглата,
Сгъстена, заледена пред очи...
О дайте щастие - че веч загива
Душата ми без слънчеви лъчи!
А будно е сърцето с тиха нежност
Препълнено, и гасне с бледен плам...
Кому, о Боже, в ласка една тиха -
Кому душата си да дам!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908527
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2021
Як храму древнього стрункі колони
твої, о, лісе, стовбури. І від віків
у запустінні, там де спорожнілі крони,
гробницю зводиш ти із неживих листків.
В землі ти серце власним серцем проникаєш,
вбираєш таїну зі світу глибини
і вічним все мовчанням покриваєш,
і шепіт неясний ти слухаєш нічний.
Візьми мене і вічність нас нехай вкриває,
до тебе притиснусь – і плоть і пульс відчуть,
той пульс, що у тобі глибоко калатає.
Тут скінчиться мій день й моя звершиться путь.
В твоїх гілках вгорі весна-принада,
у світлі скупана, і сяє, і цвіте,
твої покрило плечі пагілля густе.
І звідти лист, зірвавшись, довго, довго пада...
Дора Габе
Лес
На древен храм недвижими колони
са твойте дънери, о, лес. От векове
във запустение, под оголени клони
градиш си гробница от мъртви листове.
Сърцето си в сърцето на земята впиваш
и смучиш тайните дълбоки на света
и с вечно ги мълчание покриваш,
заслушан в шепота неясен на нощта.
Вземи ме, нека твойта вечност ме обвие,
притискам гръд о теб, усещам твойта плът
и чувам пулса ти дълбоко в теб да бие.
Тук свършва моят ден и спира моят път.
А горе, в клоните ти, пролет млада
се къпе в светлина и грее, и цъфти,
разметнала снага връз твоите плещи.
Оттамо лист отронен дълго, дълго пада...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2021
Я море чую, як не спить вночі.
Плюскоче хвиля. Темна ніч бездонна.
І світ оцей, і світ отой – один, -
безтямний, зачарований, безсонний.
І раптом долетів дитячий плач,
і знов тремтливо серце стало биться;
і затремтіла, і заслухалася ніч,
відкрила зачаровані зіниці.
Замовкло море, хвилі мовчазні,
стривожено дерева зашуміли...
В невидимій натягнутій струні
безмірно вічні душі забриніли.
Дора Габе
Нощ
Морето чувам как не спи в нощта.
Вълна се плиска. Тъмна нощ, бездънна.
И тоя свят, и оня свят в едно -
несвесни, очаровани, безсънни.
И изведнъж, довеян детски плач
и пак отвеян трепна във сърце ми;
и трепна, и заслуша се нощта,
отворила зениците големи.
Морето млъкна, метна се вълна,
тревожно дървесата зашумяха…
В невидима изопната струна
безкрай души отекнали се бяха.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2021
Ніч таємницю виплаче останню,
і день нас розцілує, наче брат,
і ми з тобою, дві душі незнані,
в незнаний світ майнемо вряд.
На нашу путь засяють блискавиці,
та будуть їхні згублені сліди,
і дві душі, немовби дві зірниці,
застигнуть в небі назавжди.
Задивлені у обрії небесні,
де гасне звільна потемніла шир,
душі дві наші – мрії безтілесні –
знайшли для себе світлий мир,
і в спокої, безпам'ятні питають:
а де ота, земель примарних, даль,
де вихри крила мандрівні сплітають,
де, наче дощ, мрячить печаль?
Николай Лилиев
Нощта ще ни изплаче свойте тайни
Нощта ще ни изплаче свойте тайни,
денят ще ни целуне като брат
и ние с тебе, две души незнайни,
ще полетим в незнаен свят.
Пред наший път светкавици ще минат,
изгубени по техните следи,
сред небесата вечни ще застинат
душите ни като звезди.
Загледани в далечните предели,
где гасне бавно затъмнена шир,
душите ни, мечти безплътнобели,
облъхвани от светъл мир,
сред свят покой, безпаметни ще питат:
кои са тия призрачни земи,
где вихрите крила бездомни сплитат
и като дъжд скръбта ръми?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2021
Навмисно скрипки так запально співають,
знімаю безмовно прозору вуаль...
І в мене утуплені очі – сіяють!
Скрипки навівають безмовну печаль.
І пристрасть палає... І руки підняті...
В уста мої впились сп'янілі вуста...
І пальці торкають, жаркі та завзяті...
Всміхаюся прикро... Нічна глухота.
Опівдні я ледве підводжуся з ложа.
Напухлі повіки, в устах гіркота...
І погляд туманний звільнити не може
пречиста промінного дня красота.
Дивлюся несміло... Всміхаюся дивно.
Давно вже вогонь у мені не горить.
Протягую руку й кажу йому штивно:
«Скінчилася ніч. Тож пора вже платить!»
Я кожну ніч совість і смуток сп'яняю.
Давно вже вогонь спить в мені... Не горить...
Ніщо не тривожить, коли промовляю
бездушно і холодно: «Треба платить!»
Яна Язова
В тинята
Нарочено страстно цигулките пеят,
разпуснах безмълвна прозирен воал...
И впитите в мене очи – пламенеят!
Цигулките ронят безгласна печал.
Обжегва ги страст... И ръце се простират...
В уста ми се впиват пияни уста...
Горещи и алчни ме пръсти допират...
Усмихвам се жалко... Заглъхна нощта.
На пладне едва се от одъра вдигам.
Натегнали клепки, в устата горчи...
И с поглед забулен едва придостигам
пречистата радост на дневни лъчи.
Оглеждам се робко... Усмихвам се бледно.
Отдавна веч огънят в мен не гори.
Протягам ръце си и казвам му ледно:
„Нощта е изминала. Дай ми пари!”
И всяка нощ свяст и печал упоявам.
Отдавна спи огън в гърди... Не гори...
И нищо не сещам, когато пропявам
над всички бездушно и ледно: „Пари!”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2021
Шукав я гімни радості щоденно, –
тебе вітати з торжеством весни,
і першим цвітом, ніжним і ясним,
причепурити молодість натхненну.
Шукав, як в темні очі, наче плющові,
яскраву посмішку послати
і розігнать акацій ароматом
в душі твоїй печалі чорні, зимові.
Та нині молодість стає врочисто
на грізну скельну і тернисту путь,
привіти там брати орли їй шлють
під гімни бур і завірюх вогнистих.
Життя чудесну долю нам підносить,
і молодь повна дивної краси:
тебе порив твій сяючий носив
під мудрості щитом сивоволосим...
Шукав я гімни радості щоденно, –
тебе вітати з торжеством весни,
і першим цвітом, ніжним і ясним,
причепурити молодість натхненну.
У місті в нас одні і мрії, і докори,
У місті в нас один палкий порив:
В гранітну вазу кожний опустив
троянду вогнедишну непокори.
Христо Смирненски
Пролетно писмо
Аз исках с химните на светла радост
да поздравя и теб, и пролетта
и с първите усмихнати цветя
да украся възторжената младост.
Аз исках в тъмните бръшлянени очи
усмивка слънчева да пратя
и на акациите ароматът
в душа ти черната печал да изличи.
Но днеска младостта върви велика
в пътека посред тръне и скали,
под привета на братята орли,
под химните на буря огнелика.
Животът чудна орис ни поднася
и странност лъха днешната младеж:
тя носи своя мълниен копнеж
под бронята на мъдрост беловласа...
Аз исках с химните на светла радост
да поздравя и теб, и пролетта
и с първите усмихнати цветя
да украся възторжената младост.
Но сред града една мечта днес ни тормози,
но сред града в един копнеж горим:
в гранитни вази ний да потопим
на бунта огнедишащите рози.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2021
В вогненному чистилищі щодня
Ти зміцнена твердою сталлю часу,
Ти – правди пульс живий, а не брехня,
Оздоблена в підроблені прикраси.
Один тебе на розкіш проміняв,
А іншого сама в свій час зреклася.
Ти малодушним зроду не рідня,
Ти мужніх серцем гордість і окраса.
З тобою ми здружилися давно,
З тобою разом брали перешкоди,
З тобою сяло в темряві вікно.
Тепер, пройшовши мряку і негоду,
Своєму віддаю тебе народу,
Як сійник персті вибірне зерно.
Алесь Звонак
Вернасць
Ты пабыла ў чысціліщы агня,
Ты спрабавана цвёрдай сталлю часу,
Ты – прадўы пульс жывы, а не хлусня,
Аздобленая таннаю прыкрасай.
Адзін цябе на дабрабыт змяняў,
Другого ты сама ў свой час зряклася.
Ты малодушным зроду не радня,
Ты мужных сэрцам гонар і акраса.
З табою мы здружыліся даўно,
З табою разам бралі перашкоды,
З табой і ў цемры нам было відно.
Цяпер, прайшоўшы слоты і нягоды,
Я аддаю цябе свайму народу,
Як сейбіт глебе чыстае зярно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2021
Сонце заходить... На вежах кляшторних
скрізь загоряються тисячі зорних
сяйно-червоних вогнів...
Хороше... Серце ж невільно несеться
в край, що ще більше прекрасним здається,
рідний, найкращий з країв.
Там... Там усе наче так, та, одначе,
в серце вливається хвиля гаряча
там... Там миліша земля:
небо блакитне, блакитне без міри,
сонце сяйливе, веселе і щире,
в далях безмежних поля.
Там, там, як ранок теплом наступає, –
піснею срібною жайвір вітає
перше просвітлення дня,
піснею будить він тишу в долині,
де ще повісмом густим темно-синім
сонна гойдається мла.
Сонце росу своїм сміхом там сушить,
вітер там барви гойдає, ворушить,
хвилею лине в лугах,
сосен зелених шумлять верховини,
в жаху одвічнім трепечуть осини
в темних, зарослих борах.
Весни там... Ласки несміливі сонця
будять потроху життя у сторонці,
гусне небесна блакить,
вітер джерельцем під небом плюскоче,
щось весняне для землі все шепоче,
співно в долині дзвенить.
Літо там... Хвилі по житі гуляють,
колір зелений на срібний міняють,
срібний на синій, сідий...
В житі на стежці вузькій заблудитись –
золотом можна накритись, залитись:
губляться в житі сліди.
Осінь там... жовті берези в знемозі,
лист, поруділий від перших морозів,
скрізь під ногами шуршить,
лине з легенькою хвилею вітру,
сріблом блищить у прозорім повітрі
нить, павутиняча нить...
Зими там... Дикі співання завії,
ночі глухі, в чорнім небі лелії –
барви остуджені зір,
бір, що прибрався в засніжені шати,
висне розкішний, могутній, багатий,
тіней складаючи взір...
Села там... Мох і солом’яні стріхи,
жар горобини в садку для утіхи,
студня і скрип журавля,
кущ недоцвів, квіти сохнуть забуті,
хрест почорнілий стоїть на розпутті,
в’ється дорога в поля.
Вечір травневий і тут, повні віри,
люди співають і моляться щиро –
клінно на теплій землі...
Клінно, а сонце за обрій зникає,
Ниткою з золота ніжно торкає
хрест і людей на ріллі...
Вірою щирою, світлою силою
віє над тою юрмою похилою,
надить красою розмай...
Навіть єдиний цей образ, як чудо, –
й серце тебе вже повік не забуде,
рідний мій край!
Натальля Арсеньнева
Край
Сонца заходзіць… На вежах кляшторных
скрозь загараюцца тысячы зорных
зырка-чырвоных агнёў…
Хораша… Сэрца ж міжвольна імкнецца
ў край, што яшчэ харашэйшым здаецца,
родны, найлепшы з краёў.
Там… Там усё быццам так, а іначай
хваляй у сэрца ліецца гарачай,
там… Там усё мне мілей:
сіняе, сіняе неба бясконца,
шчыра вясёлае, яснае сонца,
далеч бязьмежных палей.
Там, там у гожыя, цёплыя ранкі
песьняю срэбнай вітаюць жаўранкі
першыя пробліскі дня,
песьняю будзяць ціхія лагчыны,
дзе яшчэ пасмам густым, цёмна-сінім
сонна калышацца ймгла.
Сонца расу там усьмешкаю сушыць,
вецер там краскі калыша, варушыць,
хваляй плыве па лугох,
хвоек зялёных шумяць верхавіны,
ў жаху адвечным трапечуць асіны
ў змрочных, гушчарных барох.
Вёсны там… Пешчы нясьмелыя сонца
будзяць жыцьцё пакрысе у старонцы,
робіцца неба сіней,
вецер крыніцай пад небам плюскоча,
нешта зямлі веснавое шапоча,
звоніць, пяе ў лагчыне.
Леты там… Хвалі па жыце лунаюць,
колер зялёны на срэбны мяняюць,
срэбны на сіні, сівы…
Сьцежкай вузкой у жытох заблудзіцца —
золатам можна накрыцца, заліцца:
жыта — вышэй галавы.
Восень там… Постаці жоўтых бярозаў,
ліст, парудзелы ад першых марозаў,
скрозь пад нагамі шуміць,
плавае зь лёгкаю хваляю ветру,
срэбрам блішчыць у празрыстым паветры
ніць, павучыная ніць…
Зімы там… Песьні дзікія завеі,
ночы глухія, у небе лілеі —
краскі сьцюдзёныя зор,
бор, што прыбраны у сьнежныя шаты,
высіцца пышны, магутны, багаты,
топчачы сьценяў узор…
Вёскі там… Мох, саламяныя стрэхі,
чырвань рабін у садку для пацехі,
студня з даўгім жураўлём,
куст недацьвілай, апалай паўрожы,
крыж учарнелы ў канцы раздарожжы,
дах ад дажджу над крыжом.
Вечарам травеньскім тут, на растані,
людзі пяюць, адмаўляюць літаньні,
кленчаць на цёплай зямлі…
Кленчаць, а сонца за вёскай зьнікае,
ніткай густой, залатой падтыкае
крыж, і людзей, і палі…
Верай магутнаю, сьветлаю сілаю
вее над гэтай грамадкай пахілаю,
надзіць прыгожасьцяй май…
Нават адзін абразок гэткі ў полі —
й сэрца цябе не забудзе ніколі,
родны мой край!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2021
І раптом, у мечеті біля брами
гукнув зраділо бідний Абдулах:
«Лиш тільки ти, всезнаючий аллах,
один знайомий з людськими серцями!
Від мене ти уславлення прийми!
Дізнавсь про те, аллах, твій раб терпливий,
що може бути і багач щасливий,
узявши кусень з бідного суми!»
І розказав тоді для всього тлуму,
що криками своїми там зібрав:
«Хасан-міняйло руку без роздуми
В таріль мою простяг, коли минав;
чекав душі я щедрість, а не глуму,
тепер же бачу – він мене окрав».
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет VIII
Внезапно, на мечета до вратата,
извика с радост бедний Абдулах:
„Теб само, о, всеведущий аллах,
познати са на хората сърцата!
От мен благословия приеми!
Узна, аллах, рабът ти най-последний,
че може и богатия на бедний
за залъка да се полакоми!“
И туй тогаз разказа на тълпата,
коя гласът му беше там събрал:
„Хасан сарафът си простря ръката
в паничката ми; щомто бе минал,
какво откъсна му се от душата
зърнах да видя: беше ме обрал.“
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
О, не дай, Боже, нікому
Більш такої долі,
Як тополі одинокій,
Що росте у полі,
Що витриськи обвівають,
Хилять у сваволі...
Хай би краще потонула
Отака зла доля!
О, не дай, Боже, нікому
Більш такого глуму,
Як вісить над нашим краєм –
Над безрадним тлумом!
Покажи йому, о Боже,
Напрям до спасіння,
Дай Ти силу, дай Ти долю
І благословіння!
Янка Золак
Мая малітва
О ня дай, Бог, больш нікому
Гэткай чорнай долі,
Як таполі адзінокай,
Што расьце у полі,
Што вятрыскі абвяваюць,
Гнуць і ломяць гольле…
Хай-бы лепей затанула
Гэтакая доля!
О ня дай, Бог, больш нікому
Гэтакага зьдзеку,
Як вісіць над нашым краем
І над чалавекам!
Пакажы яму, о Божа,
Шлях да вызваленьня,
Дай Ты сілу, дай Ты долю
І багаславеньне!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2020
Один... Я знов один,
Немов забутий в полі колос...
Де щастя радісних годин?
Де твій пестливий голос?
Де погляд твій очей палючих?
Де пестощів вогонь живий?
І ранять серце так болюче
Кусочки зламаних надій.
Нема тепла. Його з собою
Забрала ти. Мої думки,
Мов хвилі бурною рікою,
Мчать за тобою крізь роки.
Янка Золак
Ізноў адзін
Адзін... Ізноў адзін,
Нібы забыты ў полі колас...
Дзе шчасьце радасных гадзін,
Дзе твой пяшчотны голас?
Дзе твой пагляд вачэй палючых,
Тваіх пяшчот агністасьць дзе?
І раняць сэрца мне балюча
Кусочкі колішніх надзей.
Няма твайго цяпла. У далі
Ты павазла яго з сабой.
Нібы на рэчцы бурнай хвалі,
Імкнуцца думкі за табой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2020
Мене із небом та землею в’яже нить, –
Ця нерозривна віковічна павутина:
Земля мене голубить, наче свого сина,
А сонце душу не спиняється пестить.
Ще у колисці я з пісень навчився снить
Про ці близькі мені і дорогі місцини:
Що ниви рідної мільйонна я частина,
Що зірки рідної у серці жар іскрить.
Так Батьківщину я здобув собі єдину,
Піднявсь із неї, та чужі кістки не скинув,
Тулюсь до неї, як до матері, грудьми.
Якщо ж колись мене хтось буде брать на кпини –
Над Батьківщиною тоді його глуми,
Коли ж над нею – я умиюся слізьми.
Янка Купала
Бацькаўшчына
З зямлёй і небам звязывае мяне ніць —
Неразарваная веквечна павуціна:
Зямля мяне галубіць, як вернага сына,
А сонца мне душу не кідае туліць,
Яшчэ ў калысцы я наўчыўся з песень сніць
Аб гэтых блізкіх мне, а цесных так мясцінах:
Што роднай нівы я мільённая часціна,
Што зоркі роднай ў сэрцы мне іскрынка тліць.
Так Бацькаўшчыну я здабыў сабе без злосці,
Узрос з яе й чужых з яе не скінуў косці,
Грудзьмі тулюсь к ёй, як да матчыных грудзей.
I калі здзекуецца нада мною хтосьці —
Над Бацькаўшчынай здзекваецца ён маей,
Калі ж над ёй — мяне тым крыўдзіць найцяжэй.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889979
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020
Я знов беру закинуту жалійку
І пробую звучання голосів:
Чи досить в ній сердечних дум і слів,
Чи плавно злине пісня-добродійка?
Я граю, а в душі тривога-змійка,
Хоч пісня ця із давніх йде часів, –
Дзвенить, як вітру вересовий спів,
І з солов'єм змагатись рветься стійко.
А все ж, як приймуть родичі-сусіди
Там спів її, хотілося би знать, –
Чи схвалять, чи затопчуть радо в гать?
Отож, блукаючи за сумом слідом,
Я звучно грати буду, мов сновида,
Для матері Вітчизни буду грать!
Янка Купала
Для Бацькаўшчыны
Я зноў заснуўшую было жалейку
Бяру і пробую ў ёй галасоў:
Ці хопіць светлых, звонкіх думак-слоў,
Ці гладка пойдзе песня-дабрадзейка?
І пачынаю йграць з трывогай нейкай,
Хоць песня як і з даўных б'е часоў, -
Звініць, як вецер паміж верасоў,
І ўперагонкі рвецца з салавейкай.
А ўсё ж як тамка сваякі-суседзі
Яе паймуць, хацелася бы знаць, -
Ці блаславяць, ці ўтопчуць гідка ў гаць?
Адно, снуючы з сумам па праследдзі,
Я голасна йграць буду ў тайным брэдзе,
Для Бацькаўшчыны-маці буду йграць!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020
1
В весняних змаганнях ранніх
б’ється ясна широта.
Сонце тче гілкам убрання. –
Яснота! Яснота!
У подертих клубах пари
сяє біла виднота.
Дзвін досвітній звучно вдарив, –
Яснота! Яснота!
В стороні своїй казковій
зникне давня гіркота,
зникнуть мари загадкові. –
Яснота! Яснота!
Тут мене зустріло свято,
день святковий мій настав.
Друзі, будемо гуляти! –
Яснота! Яснота!
2
Юним щастям зірниця палає.
Світла шир і ясні небеса.
Хтось по квітах красу розливає, –
там є золото, перли й роса.
І смарагдами поле іскриться –
тих зелених очей не злічить.
А душа у тремтінні чудиться,
а душа у тремтінні мовчить...
3
Поміж видінь хистких туману
шле сонце промені краси.
У мреві випарів весняних
шумлять задрімані ліси.
Співають поставні осики,
тремтять, шепочуть ясени,
тремтять тростини й хащі дикі,
покриті росами весни.
І шум безсонних водоспадів,
і шум м’яких тремтливих крил,
і запах квітів на леваді
розносить вітер доокіл.
І я – без віри і відради,
і я – без віри і страхів, –
пилку духмяної принади
з повітря свіжого відпив.
Поміж видінь хистких туману
біліють обриси беріз...
О, час весняної омани!
О, час то радості, то сліз!
4
Весна чарівна йде неспішно світом
по просторах безмежних небокраю –
південний вітер трепетно гойдає
айви та персика чудесні квіти.
Цілує білий ранок небо синє.
Земля у блудних мареннях тріпоче,
а вітер безупинно вірш шепоче
про дивні ранку срібного видіння.
5
Очі діток ранок відчинили,
вже над містом сонечко блищить;
простори весняні зашуміли,
і вода, й повітря тріпотить.
Гордо квіти барвами заграли,
вітер, вставши, трави розгойдав,
наче хтось із розмахом недбалим
дужі крила лебедя підняв.
На строкатий килим трав’янистий
у земний танок йдуть божества,
бо жене день ясний ніч імлисту –
ясний день сяйного торжества.
Світлий ранок віти пригортає,
древній бог шепоче словеса...
Древній бог спокійно розгортає
книгу, де всілякі чудеса.
6
Між трав густих мого ясного двору
гойдається поволі білоцвітна слива,
і світить ясний день у далечінь прозору,
і теплим світлом обдає сади і ниви.
І сяє ясний день – погідно-безконечний,
А квіти палахтять і гинуть захололі.
І сяє ясний день – спекотний і безпечний,
А пелюстковий дощ спадає вниз поволі.
7
По пишних деревах і кронах квітучих
розвішана зірки прозора коса.
І крапля по краплі роса серце мучить –
і крапля по краплі,
і крапля по краплі –
прозірна і чиста роса.
Земля оживає під сонцем прекрасним –
земля, оповита в зажурі-імлі.
За трепетом трепет невидимо гасне –
за трепетом трепет,
за трепетом трепет –
на зморенім тілі землі.
Втішається небо і гордо сіяє –
розкинувсь незміряний простір кругом.
І слово за словом душа укладає –
і слово за словом,
і слово за словом –
для вічного бога псалом.
8
Весна кладе строкаті покривала:
трава і мак, і килим зірковий.
В досвітнім сні природа задрімала...
В досвітнім сні приходить день новий.
Над головою небо нависає.
В полях духмяні ягоди і крин*.
Незнаний бог в моїй душі ридає...
Незнаний бог... тож я тут не один.
9
Розляглося небо ясночоле
над садами, ще у снах спокійних,
і, збудившись, заспівало поле
з трепетом кавалів* мелодійних.
Світлий бог будує непомітно
на леваді барвні загороди.
Сходить сонце, родиться привітно
у ясній колисці прохолоди.
10
Тремтлива ніч відходить звільна широм,
підносить сонце обід золотий –
о, світлий час незміряної віри!
О, ясний день без болю й гіркоти!
Дух вільний вільний гімн співати буде
з самотності своєї глибини...
Щоб Прометея вік вславляли люди
і сонце, що сіяє з вишини!
11
Услід дощу всміхнулись чисті далі –
з усіх сторін йде сяєво ясне;
а небо вмить зняло свої вуалі
і поцілунками збентежило мене.
І я дивлюсь у далечині сині,
і бачу – всюди промені ясні...
О щастя у моїй глухій пустині!
О спів в моїй могильній тишині!
Співай же, душе, у журбі пропита,
під зводом променистим заспівай
і, знов оживши, прохолодь досита
з повітря дня погожого вбирай!
У весняній колисці кольоровій
допита буде чаша життьова, –
бо радість наша завжди тимчасова,
а вічною є туга світова.
*Крин – заст. Лілея.
*Кавал – традиційний дерев'яний духовий
музичний інструмент народів Малої Азії,
Південної і Південно-Східної Європи.
Різновид діагональної флейти.
Христо Ясенов Цикъл 10 «Ведрина»
1
В ранни пролетни превари
тръпне ведра ширина.
Слънце ветвите прошари. -
Ведрина! Ведрина!
Сред развеяните пари
бликна бяла светлина.
Звън предутринен удари. -
Ведрина! Ведрина!
Чезнат горестите стари
в свойта приказна страна,
чезнат моите кошмари. -
Ведрина! Ведрина!
Моят празник ме завари,
моят празник се сбъдна.
Да пируваме, другари! -
Ведрина! Ведрина!
2
С детска радост ражда се зората.
Светла шир и ведри небеса.
И налива някой по цветята
бисери и злато, и роса.
Сред полето греят изумруди -
погледа на хиляди очи.
И душата тръпне и се чуди,
и душата тръпне и мълчи...
3
Посред видения и пара
пилее слънцето зари.
В дъха на леката омара
шумят задрямали гори.
И пеят стройни трепетлики,
потрепват цветни дървеса,
потрепват храсти и тръстики,
покрити с пролетна роса.
И шум на будни водопади,
и шум на трепетни криле
и цветоносните ливади
родилен вятър разлюле.
И аз - без вяра и отрада, -
и аз - без вяра и без страх -
отпих въздушната прохлада
от аромат и цветен прах.
Посред видения и пари
потрепват белите брези...
О, час на пролетни превари!
О, час на радост и сълзи!
4
Вълшебна пролет галено прибули
пространствата на всички небосклони -
я южен вятър трепетно зарони
нацъфналите праскови и дюли.
Целуна бяло утро небесата.
Земята в блудни сънища потрепна
и вятърът в ритмичен стих зашепна
на сребърното утро чудесата.
5
Светло утро детски взор отвори,
топло слънце бликна над града;
зашумяха пролетни простори,
затрепера въздух и вода.
Цветни краски гордо заиграха,
буден вятър билки разпиле -
сякаш някой някъде размаха
исполински лебедни криле.
В пъстроцветний губер на тревите
земен танц подеха божества,
че прогони ведър ден тъмите -
ведър ден за светли тържества.
Светло утро ветвите прегърна,
древен бог зашепна словеса...
Древен бог безтрепетно разгърна
книгата на всички чудеса.
6
Сред сочната трева на мойте двори
люлее се излеко нацъфтяла слива.
А грее ведър ден в широките простори
и топла светлина в градините налива.
А грее ведър ден - и ведър, и безбрежен -
и всеки цвят гори и чезне за прохлада.
А грее ведър ден - ден знойно-безметежен -
и цветен дъжд от сливата обилно пада.
7
По китни дървета и цветни корони
зората разлепила прозирна коса.
И капка по капка росата се рани -
и капка по капка,
и капка по капка -
прозрачна и чиста роса.
Земята се буди и слънце съзира -
земята, забулена в черна тъга.
И тръпка по тръпка несетно замира -
и тръпка по тръпка,
и тръпка по тръпка -
по нейната морна снага.
Небето ликува и гордо поглежда -
то гледа простора безкрайно широк.
И дума по дума душата нарежда -
и дума по дума,
и дума по дума -
хвалебни на вечния бог.
8
Разстила пролет пъстри покривала:
треви и мак, и губер от зари.
В предутрен сън природата заспала ..
В предутрен сън копнее и гори.
Над мене сластно тръпнат висините.
Полето дъха ягоди и крин.
Незнаен 6ог ридае ми в гърдите...
Незнаен бог... че аз не съм самин.
9
Ведролико ширна се небето
над градини, цветен сън заспали,
и пропя събудено полето
в трепета на медните кавали.
Светъл бог невидимо изгражда
цветни кули в сочната ливада.
Неродено, слънцето се ражда
в люлката на румена прохлада.
10
Нощта отхожда бавно и трепери,
разтваря слънце румена дъга —
о светъл час на необятни вери!
О ведър ден без болка и тъга!
Свободен дух свободен химн запея
из бездните на свойта самота…
Да славим гордий век на Прометея
и празничното слънце над света!
11
След бурен дъжд усмихнати простори -
сияние от четири страни;
небето се разгърна и разтвори,
небето ме с целувка разсъни.
И гледам аз далечините сини,
и гледам аз - безбрежна светлина...
О щастие сред моите пустини!
О пение сред мойта тишина!
И пей, душа, от горести пропита,
запей, душа, под свода разведрен
и възродена, дъхай до насита
прохладата на румения ден!
И в люлката на пролет пъстроцветна
изпий до дъно чашата сега -
че радостта за нас е мимолетна,
а вечна е световната тъга.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889873
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2020
Про сум подвійний і печаль Троїла,
Що був царя Пріама, з Трої, син,
І як любов його від мук звільнила,
Як потім знов у тузі гинув він,
Я розповім до самих до глибин. 5
О, Тісіфоно, поможи, дай сили
Писать рядки, що сльози їх скропили.
Тебе я кличу, о богине мсти,
Жорстока Фуріє, ознако муки,
Дай поміч, щоб печаль міг відвести 10
Я від коханців в їхній час розпуки!
Бо правду лиш мої напишуть руки,
Щоб у душі спочив печальний друг
І вірш мій оживив скорботний дух.
Хоч я й служу рабам любові бога, 15
Любить не смію, навіть в забутті
Просить удачу, – смерть мені дорога;
Далеко я від нього в темноті.
Але якщо хоч одному в житті
Коханцеві цей випадок поможе, – 20
Прийми, любове, ти подяку гожу.
А ви, коханці, що знайшли любов,
Та маєте в собі хоч краплю жалю,
Не забувайте мук тяжких оков,
Що в них були, що інші у печалі 25
Страждали теж. Подумайте, зухвалі, –
Якщо любов немила і нудна,
Знать, легко вам дісталася вона.
Моліться ви за тих, хто мав незгоду,
Як у Троїла, щоб дійшли мети, 30
Коли любов дасть в небі насолоду;
За мене теж просіть, щоб Бог святий
Дав силу ясно все розповісти
Про горе, біль, любові бран жахливий,
В Троїловій пригоді нещасливій. 35
Також моліться щиро ви за тих,
В кого не заживуть любовні рани,
За тих, хто постраждав від брехень злих,
Хто б це не був – коханий чи кохана.
Просіть у Бога благодать незнану, 40
Щоб з миром їм у вічність відійти,
Щоб більш любові біль їх не гнітив.
Моліться і за тих, хто жде спокійно,
Що Бог для них дасть стійкість і снагу,
Пошле коханим радість чудодійну, 45
В любові дасть блаженство і жагу.
Моя душа теж має ціль благу:
Молитися за тих, хто раб любові,
Про їхні біди повести розмову.
Щоб мати співчуття до них в душі 50
Так, наче був я їхній брат коханий,
Послухайте тепер мої вірші,
В яких іду до суті неустанно,
Щоб знали ви про горе невблаганне,
Коли Троїл Крессіду покохав 55
І, зраджений, самотньо помирав.
Тож як відомо, – греків ратна сила,
У зброї, на численних кораблях,
Прийшла до Трої й місто обложила,
І майже десять років у боях 60
Шукала заповзято в місто шлях.
Щоб Парісу помститись за Єлену,
Всі, як один, йшли греки в бій щоденно.
А в місті жив достойний чоловік,
Шанований громадою міською, 65
Калхас-оракул, маг і чарівник,
Науки знав, займався ворожбою.
Він передбачив, що зруйнують Трою.
Сказав те бог, чий він сповняв закон, –
Прекрасний Феб чи з Дельфів Аполлон. 70
І лиш Калхас дізнавсь від Аполлона,
А також зі своєї ворожби,
Що греки приведуть нові загони
І Троя упаде без боротьби,
То вирішив тікати від ганьби; 75
Він долю Трої визначив трагічну, –
Це місто буде знищене навічно.
Пробратись тихо – мав таку мету
Оракул, передвісник прозорливий, –
До греків, за стіну, у темноту,
Що і зробив. Там греки галасливо
Його зустріли й славили щасливі, 80
Бо вірили, що в мудрій голові
Для штурму має хитрощі нові.
Піднявся ґвалт, на голосіння схожий, 85
Що появився перший дезертир,
Що ось Калхас пішов у стан ворожий, –
І вмить зробився зрадником кумир,
Котрий порушив честі договір.
Кричали:«Разом із його ріднею 90
Спалити і присипати землею».
Калхас же залишив дочку в біді,
Котра не знала про лукаву зраду, –
За нього стала каятись тоді,
Щоб остудить розгнівану громаду, 95
Бо іншу не могла знайти пораду, –
Вдовицею жила у самоті,
Без друга, без опори у житті.
Було ім'я в нещасної Крессіда;
У Трої всій, ось вам мої слова, 100
Ніхто не був такий прекрасний видом, –
Мов ангельська, здіймалась голова;
Створінням вічним бачилась вдова,
Що опустилось з неба ненароком,
Щоб наші посоромити пороки. 105
Тож чуючи щоденно вість лиху
Про сором батька, про його провину,
Вже майже божевільна від страху,
Вдягнула з шовку мантію вдовину
І перед Гектором упала на коліна. 110
Його благала голосом палким,
Щоб милість мав до неї, був чутким.
А Гектор був чутливим від природи,
І вмить відчувши безмір гіркоти,
Тяжкі створіння чистого незгоди, 115
Втішав її словами доброти:
«Ви батька гріх не можете нести.
Забудьте горе – в радості, сестрою,
Живіть по добрій волі з нами в Трої.
Пошана Вам вернеться назавжди, 120
Як та, коли ще батько був із Вами,
І завжди Вас закриють від біди
Мужі достойні з гострими мечами».
Вона за ласку щирими словами
Подякувала тихо і по тім 125
Вклонившись, знов у свій вернулась дім.
Жила вона з оточенням у домі,
Як титул і достаток позволяв,
Де кожний, – незнайомець і знайомий,
І юний, і старий, пошану мав. 130
Її у місті кожний поважав.
Чи мала діток, як вона вродливих,
Не чув про це, тож далі йду правдиво.
А на війні було як на війні, –
Троянці вперто з греками змагались, 135
І так ішли в боях за днями дні,
То греки під ударами здригались,
А то троянці люто відбивались.
Фортуна успіх колесом своїм,
То вверх, то вниз, всякчас міняла їм. 140
Про те, як місто згинуло навіки,
Не буду я описувати тут,
Бо це було би відступом великим
І сповільнило б мій печальний труд.
А як оборонявсь троянський люд, 145
І як упав від грецької навали,
Гомер, Дарес чи Діктіс описали.
Хоч чималі загони ворогів
Старанно оточила їхнє місто,
Троянці не збулись старих богів 150
І шану їм складали урочисто.
Була у них реліквія божиста, –
Палладієм її народ назвав
І їй завжди найбільше довіряв.
І сталася подія та у квітні, 155
Коли в зеленій бархатній траві
Розкинула хмільна весна тендітні
Червоні й білі квіти лугові.
Сповняючи обряди вікові,
Зійшлись троянці на щорічне свято, – 160
Палладія скульптуру вшанувати.
До храму, у нарядах дорогих,
Прийшли гурти для спільного обряду,
Хвалу почути у піснях святих.
Звитяжці там несли очам відраду, 165
Ясні жінки і служки їхні рядом.
Прийшли найвищі і найменші вслід, –
На службу і на храмовий обід.
Крессіда теж стояла за юрбою
У чорному вдовиці убранні 170
І першою була там за красою,
Як буква «А», що перша в наші дні.
Сіяла, наче в темряві вогні.
Так світло може кидати довкола
З-під чорних хмар лиш зірка ясночола, 175
Як та Крессіда, так казали ті,
Хто бачив чорні траурні наряди.
Стояла непомітно в самоті
За спинами святкової громади
Покрай дверей, ховаючи принади 180
В простій одежі, із лицем ясним
Та поглядом достойним і журним.
Троїл, як завжди, з друзями своїми,
Із воїнами юними, ходив
В величнім храмі кроками стрімкими 185
І оглядав міских жінок і дів
То тут, то там, при цьому говорив,
Не даючи своїм словам спочинку,
Котра з них гірша, а чи краща жінка.
Побачивши, коли він так ходив, 190
Як зброєносець, чи звичайний воїн
Зітхати починав, чи зупинив
На певній жінці погляд в непокої,
Сміявсь тоді із дурості такої:
«Бог знає про її спокійний сон, 195
А ти попав до неї у полон.
Чував я про пусте життя, їй-Богу,
Коханців і про безуму діла,
Як здобули в любові перемогу,
Як здобич та невдовзі утекла, 200
І як прийшли страждання та хула.
О, повні дурні, ви сліпі й недужі,
І до чийогось досвіду байдужі».
І лоб наморщив він по тих словах,
Немов казав: «Чи ж це не мудра мова?», 205
Та блиснув гнів в Амурових очах
І люта помста вже була готова.
Підняв міцного лука він раптово
І в серце гострим вістрям улучив, –
Ще не таких він скубав павичів. 210
О, світ сліпий! О, наміри незрячі!
Як часто доля робить навпаки,
Ніж хочуть чванство і пиха ледачі, –
В печаль міняє радісні думки.
Троїл піднявсь високо, де зірки, 215
Та вниз упав – у відхлані зажурні.
Щодня талан, що в нього вірять дурні,
Як кінь Баярд, що з правильних доріг
Звернути хоче (від вівса грайливий),
Аж поки не шмагне його батіг 220
І не вернеться думка шаноблива:
«Хоч і гладкий, хоч маю пишну гриву,
Та я лиш кінь, а нам закон такий, –
З братами волокти повіз тяжкий».
Так трапилось і з лицарем звитяжним, 225
Хоч він і був царя достойний син
І не робив поступків легковажних, –
Від погляду меткого в мент один
У серці запалав аж до глибин.
Той, хто слова мав тількі гонорові, 230
Попав зненацька в западню любові.
Примітки
- Джеффрі Чосер (1344—1400) — англійський поет Середньовіччя, визначна постать у англійській літературі.
- Троїл — молодший син царя Трої Пріама й цариці Гекаби. Був убитий Ахіллом.
- Крессіда — Калхасова дочка.
2. Пріам — останній цар Трої, молодший син Лаомедонта і Стрімо, чоловік Гекаби, батько численних дітей, серед яких найвідомішими стали Гектор, Паріс, Кассандра, Троїл, Антіф, Поліксена. За владарювання Пріама почалася Троянська війна.
2. Троя, або Іліон — старовинне місто на північно-західному узбережжі Малої Азії , де за епосом та іншими давньогрецькими джерелами на початку XII ст. до н. е. відбулася Троянська війна. Назва міста пов'язана з іменами троянського володаря Троя та його сина Іла.
6. Тісіфона – середня з ериній (фурій). Чосер згадує її як свою Музу.
9. Еринії, також Евменіди (у римлян Фурії) — богині помсти.
62. Паріс— у давньогрецькій міфології син троянського царя Пріама й цариці Гекаби, якій ворожбит провістив, що її майбутній син знищить рідну країну. Викрав у спартанського царя Менелая його дружину Єлену. Це викрадення спричинило Троянську війну.
62. Єлена — у давньогрецькій міфології дочка Зевса й Леди, дружини Тіндарея. Дружина спартанського царя Менелая., котру викрав син троянського царя Пріама Паріс. Через це виникла Троянська війна. Об’єднані грецькі війська на чолі з Агамемноном впродовж дев'яти років тримали Трою в облозі. Лише на 10-му році війни греки завдяки хитрості Одіссея здобули Трою.
66. Калхас (Калхант) — син Нестора, легендарний провісник, учасник походу греків на Трою.
70. Аполлон, Феб— один з олімпійських богів, покровитель музики, віщування і лікування. Син Зевса й Лето, брат Артеміди. Називався Аполлоном Дельфійським через його храм у Дельфах.
110. Гектор — старший син царя Трої Пріама і цариці Гекаби.
147. Гомер — легендарний давньогрецький поет, якого вважають автором «Іліади» та «Одіссеї», двох славетних грецьких епічних поем, що започаткували європейську літературу.
147. Дарес і Діктіс – ймовірні свідки Троянської війни.
153. Палладій – священна скульптура (як правило, дерев'яна)
озброєного божества, яка вважалася покровителькою й захисницею Трої.
172. Як буква «А», що перша в наші дні – автор має на увазі Анну Богемську,
дружину англійського короля Річарда ІІ. Це вказує на те, що поема була написана після їхнього одруження у 1382 році.
206. Амур або Купідон — у римській міфології божество кохання, що відповідає грецькому Еросу.
218. Баярд – загальна назва ломового коня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2020
Образи милі родимого краю,
Смуток і радість моя!
Що моє серце до вас пориває?
Чим так прикований я
Міцно до вас, згірки рідного поля,
Ріки, кургани, ліси,
Повні печалі та скарг на недолю,
Повні сумної краси?
Тільки лиш ляжу і очі закриті, –
Переді мною ви всі.
Наче живі, ви йдете сумовиті
В сяючій милій красі.
Чується гомін дозрілої ниви,
Жалощі тихі полів,
Лісу високого шум-гул щасливий,
Пісня могутніх дубів...
Образи милі ви, образи скрушені,
Села родимі і люд,
Співи протяжні, покутні, засмучені!..
Бачу і чую вас тут.
Якуб Колас
Родныя вобразы
Вобразы мілыя роднага краю,
Смутак і радасць мая!
Што маё сэрца да вас парывае?
Чым так прыкованы я
К вам, мае ўзгорачкі роднага поля,
Рэчкі, курганы, лясы,
Поўныя смутку і жальбы нядолі,
Поўныя смутнай красы?
Толькі я лягу і вочы закрыю,
Бачу я вас прад сабой.
Ціха праходзіце вы, як жывыя,
Ззяючы мілай красой.
Чуецца гоман мне спелае нівы,
Ціхая жальба палёў,
Лесу высокага шум-гул шчаслівы,
Песня магутных дубоў...
Вобразы мілыя, вобразы смутныя,
Родныя вёскі і люд,
Песні цягучыя, песьні пакутныя!..
Бачу і чую вас тут.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020
Гримлять стоголосо у співанках спільних,
Як гімн перемог, весняні ручаї,
І мрії про сонце шепочуть гаї,
І криється мудрість у далях довкільних.
Є чари-приваби у просторах вільних,
Що в’яжуть безмежним блакитом краї,
Як рідних в одній неподільній сім’ї,
Щоб дружба звучала у співах застільних.
Хто сум по новій батьківщині нестиме?
Чи прийде великий той час взагалі?
І як його людськість розкована прийме?
Чудесне ім’я буде славлене ними,
Того, хто розсуне кордони землі
І мудрістю правди країни обніме.
Якуб Колас
Санет: Наперад
Грымяць мнагаспеўнасцю гукаў супольных,
Як гімн перамогі, вясной ручаі,
I мары аб сонцы струменяць гаі,
I тоіцца мудрасць у далечах вольных.
Ёсць чары-прывабы прастораў наддольных,
Што лучаць бязмежным блакітам краі,
Як родных яшчэ не сабранай сям'і,
Каб дружба гучала у песнях застольных.
I хто засумуе па новай радзіме?
Ці прыйдзе вялікі той час і калі?
I як яго людскасць раскутая ўспрыме?
Праслаўлена будзе цудоўнае імя
Таго, хто рассуне граніцы зямлі
I мудрасцю праўды краіны абніме.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020
Літають білі птиці понад морем,
уранішня імла їх розбудила;
літають білі птиці понад морем
і пурпур обагрянив їхні крила.
Літають білі чайки над водою –
вода ще спить, та ранок вже світає,
літають білі чайки над водою
і сонце їм дорогу осяває.
Христо Ясенов
Над водите
Прехвъркат бели птици над морето,
събудени на утрото в мъглата;
прехвъркат бели птици над морето,
обагрени със пурпур по крилата.
Прехвъркат бели чайки над водите —
водите дремят, утрото ведрее,
прехвъркат бели чайки над водите
и слънцето посоката им грее.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882653
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2020
Несу я завії і бурі сердиті,
і хмару жахливу у вихорах гнану;
несу я життя у спекоту весняну
і погляд дитячий у чистій блакиті.
Несу я печаль у досадах розквітлу,
від болей жагучих бальзами живильні;
несу я у просторі радощі вільні,
і теплу молитву, і прохолодь світлу.
Несу я крило неясної тривоги
і жовтий відтінок осінньої муки;
і всесвіт широкий несуть мої руки,
і темного демона, й демона – в бога.
Христо Ясенов
Аз нося фъртуни и шеметни бури
Аз нося фъртуни и шеметни бури,
и черния облак на вихри безбройни;
аз нося живота на пролети знойни
и детския поглед на чисти лазури.
Аз нося тъгата на тиха досада
и глухия отдих на кремове болни;
аз нося простора на радости волни;
и топли молитви, и светла прохлада,
Аз нося крилото на тъмна тревога
и жълтата краска на мъка есенна;
и нося широка, широка вселена
и тъмния демон и демона — в бога.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882650
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2020
Вночі на галявинах тихих,
в блакиті розлог мовчазних,
лунають нечувані крики
примарних дівчат водяних.
Хто є, їх ім'я і родину
ніщо не назве до пуття,
лиш в кучерях сяйні перлини
утримують спогад життя.
Чи вітер нічний з лісу віє,
зганяючи з озера сон,
чи я це в нові світлі мрії
неждано попав у полон?
Той схований біль викликає
останній незбутній завіт?
Я марно молю і питаю, –
не маю, не чую відвіт.
Пливе у горішній пустині
ясний караван зірковий,
без сну, забуття, без стремління,
без спогадів, – ледве живий.
Теодор Траянов
Далечен живот
По тихите нощни поляни,
по тихата синкава шир,
понисат се възгласи странни
на деви из призрачен вир.
Тук нищо не казва кои са,
ни име, ни техния род,
но в грейнал из къдрите бисер
занизва се спомен живот.
Не са ли те нощният повей
на лес, в езера отразен,
не съм ли у сънища нови
попаднал нечакано в плен?
Не са ли те болката скрита
на скъп неизпълнен завет,
напразно се моля и питам,
аз няма да чуя ответ.
А горе, в пустините, плава
спокойният звезден керван,
не търси ни сън, ни забрава,
ни спомен, едва ли живян.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2020
Лежу в одлюдницькій пустині –
в морозній самоті своїй,
мене минає сонце нині,
як сяєво незбутніх мрій.
Тягну я руки і не знаю,
кого б з любов'ю там зустрів,
а наді мною жах витає
моїх невимовлених слів.
Безумно крутить веремія
і в скорбній ночі глибині
вже скоро смерть тихцем відкриє
свій лик невидимий мені.
Николай Лилиев
В безлюдните пустини
Лежа в безлюдните пустини
на свойта мразна самота,
край мене слънцето ще мине,
като загубена мечта.
Ръце простирам и не зная
кого с любов да призова,
над мене ужасът витае
на непромълвени слова.
Безумно вихърът ме брули,
и в скръбний блясък на нощта
пред мене скоро ще отбрули
безшумно своя лик смъртта.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2020
На нічних полях
спокій, мир настав,
на нічних полях
місяць засіяв.
Місто вдалині
шле прощальний дзвін,
місто вдалині
лине в сонний плин.
Там, де синій ліс,
чути ніжний зов,
Там, де синій ліс,
юність і любов.
Знову став живим
спогад дорогий,
знову став живим
присмуток легкий.
Николай Лилиев
В глухото поле
В глухото поле
мир и тишина,
в глухото поле
бялата луна.
Надалек градът
рони сетен звън,
надалек градът
тъне в летен сън.
В модрата гора
нечий нежен зов,
в модрата гора
младост и любов.
Аз живея пак
своя спомен скъп,
аз живея пак
миналата скръб.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2020
Тихий напровесні дощ
дахом дзенькоче несміло,
в тихий напровесні дощ
скільки надій заясніло!
Тихий напровесні дощ
чує земля і тріпоче,
тихий напровесні дощ
казку весняну шепоче.
В тихий напровесні дощ
радість і страх полонили,
в тихий напровесні дощ
скільки іскринок зотліло!
Николай Лилиев
Тихият пролетен дъжд
Тихият пролетен дъжд
звънна над моята стряха,
с тихия пролетен дъжд
колко надежди изгряха!
Тихият пролетен дъжд
слуша земята и тръпне,
тихият пролетен дъжд
пролетни приказки шъпне.
В тихия пролетен дъжд
сълзи, възторг и уплаха,
с тихия пролетен дъжд
колко искрици изтляха!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2020
То темний бір, то негустий лісочок,
То – золотого поля оболонь.
Спали мене, як чорновий листочок,
Але й тоді воскресну крізь вогонь.
Не поспішай же руку на прощання
Подати.
Як тривожно час летить!
Це подиху знемога чи світання?
До вечора – чи спромоглась дожить?
Я з відчаєм вже проганяю стому,
З дощу сліпого образ твій ліплю.
Лише тобі, мій боле, більш нікому
Я й перед смертю вимовлю: люблю!
Яўгенія Янішчыц
То цёмны бор, то рэдзенькі лясочак
То цёмны бор, то рэдзенькі лясочак,
То — залатога поля абалонь.
Спалі мяне, як чарнавы лісточак,
Але й тады ўваскрэсну праз агонь.
Не паспяшай падаць на развітанне
Руку.
О як трывожна час ляціць!
Дэпрэсія дыхання, ці світання?
Да вечара — ці доліла дажыць?
Я ўжо адчайна праганяю стому,
З дажджу сляпога вобраз твой ляплю.
Табе, мой боль, табе — і больш нікому! —
Я й перад смерцю вымаўлю: люблю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880004
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2020
І дощ, і грім, і вітер невгамовний,
І перший лист липучий і рясний!
... Світанок будять – болісний, безмовний,
Кохання сад і ластівка весни.
Ми ще з тобою повеснієм, доле,
Бо сотий раз, як поклик відкриття,
У зелені гілля бринить довкола
Кохання цвіт і ластівка життя.
О весно, твій вогонь зелений всюди,
Люблю твого могуття кригохід...
Зелений сад – він завтра жовтим буде,
Але наповнить дивна сила плід!
Затихне шум. Зважніє верх зелений.
Та знов заграє світлом лист рясний.
Благословить нащадок твій натхненний
Кохання сад і ластівку весни.
Яўгенія Янішчыц
Кахання сад і ластаўка вясны
І дождж, і гром, і несціханы вецер,
І першы клейкі лісцік выразны!
...Абуджваюць балючае дасвецце
Кахання сад і ластаўка вясны.
Яшчэ з табой мы павяснуем, доля,
Бо соты раз, як позва адкрыцця —
У светлыні агромленага голля
Кахання май і ластаўка жыцця.
Вясна, агонь зялёнага азарту,
Люблю твайго размаху крыгаход...
Зялёны сад — ён стане жоўтым заўтра,
Але нальецца тайнай сілай плод!
Аціхне шум. Ацяжалее крона.
Ды зноў успыхне лісцік выразны.
І блаславіць нашчадак акрылёна
Кахання сад і ластаўку вясны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2020
Якщо немає світлих зір на небі,
йди просто через місто без журби.
Одне вікно завжди горить для тебе
і буде це ясна зоря тобі,
що серед мороку неждано сяє
і, як зірниця, осяває мій поріг.
Ти будеш знати,
що тебе чекаю.
Шукай цей вірний знак в кінці доріг!
Не буду тягарем тобі в цім світі,
не буду злий, сердитий, наче сич.
Для тебе двері лиш одні відкриті, –
на мій поріг,
чекають
кожну ніч.
Евтим Евтимов
Звезди дори да няма
Звезди дори да няма на небето,
тръгни насам направо през града.
Един прозорец винаги ще свети
и той ще бъде твоята звезда,
изгряла неочаквано сред мрака
като вечерница над моя праг.
И ти ще знаеш,
че сега те чакам.
Тръгни по тоя вечен, верен знак!
Аз няма в тесен свят да те обсебя
и няма никога да бъда лош.
Една отключена врата за тебе
до моя праг
те чака
всяка нощ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020
Спинилися, немовбито у грі,
щоб відпочити, а тоді – все знову.
І так зайшли ми в ліс, у чагарі,
що їх зростили почуття і слово.
Був ліс глухий. Скрізь нетрища та мох.
І шлях назад, і шлях вперед – закритий.
І хоч за руки взялись ми удвох,
та в ньому загубилися, як діти.
Ти де? – із лісових глибин манила.
Ти де? – гукав я з чорної імли.
Як діти, що дорогу загубили,
і плачуть, щоб у лісі їх знайшли.
Евтим Евтимов
Гора
Да бяхме спрели, както при игра,
да отпочинем, а след туй — отново.
А ето — влязохме в една гора,
измислена от чувство и от слово.
Гора непроходима. Без лице.
Ни път назад, ни път напред синее.
Макар че се държахме за ръце,
загубихме се с теб, по детски, в нея.
Къде си? — викаше през сто недра.
Къде си? — виках аз през мрака черен.
Като загубени деца в гора,
които плачат, за да се намерят.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877310
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020
Це був час, що серця у любові топив,
Тихо плинув у снах, наче біла вуаль.
Чуєш, як з берегів там у зоряну даль
Над водою летить солов’я ніжний спів?
Безумовно, що там промінь прагнень яснів,
Де з волосся зняла ти останню вуаль,
Де постеля м’яка, наче тиха печаль,
Груди вкрила твої у барвистості снів.
Та чи бачиш пітьму, де страждають думки,
Де із відчаєм бродять бліді мертвяки
І шукають, забуті, свою страдну путь?
Де закоханих будить страшна самота,
І до дзеркала вмить босі ноги ідуть,
І струмки сліз біжать аж на спраглі вуста.
Théodore de Banville
La nuit
A cette heure où les coeurs, d'amour rassasiés,
Flottent dans le sommeil comme de blanches voiles,
Entends-tu sur les bords de ce lac plein d'étoiles
Chanter les rossignols aux suaves gosiers ?
Sans doute, soulevant les flots extasiés
De tes cheveux touffus et de tes derniers voiles,
Les coussins attiédis, les draps aux fines toiles
Baisent ton sein, fleuri comme un bois de rosiers ?
Vois-tu, du fond de l'ombre où pleurent tes pensées,
Fuir les fantômes blancs des pâles délaissées,
Moins pâles de la mort que de leur désespoir ?
Ou, peut-être, énervée, amoureuse et farouche,
Pieds nus sur le tapis, tu cours à ton miroir
Et des ruisseaux de pleurs coulent jusqu'à ta bouche.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=874634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2020
Не позичай ти
для гадюки,
хоч і готова борг повернути.
Завжди поверне
лиш одну
отруту.
Евтим Евтимов
Съвет
Не давай заем
на змията,
даже за това да си готова.
Тя го връща
винаги
с отрова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873720
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.04.2020
Цього ранку
під вікном закритим
я побачив викинуті квіти,
наче почуття лукаві,
наче рани, ще криваві.
У вікно закрите квіти знову
я вернути був готовий,
та печальний мимо них пройшов.
Цього ранку
там хтось безсердечний
кинув за вікно
свою любов.
Евтим Евтимов
Изхвърлени цветя
Тази заран
под един прозорец
аз видях изхвърлени цветя,
като чувства нежелани,
като пресни, живи рани.
Бях готов да ги завърна горе,
на прозореца затворен,
но отминах тъжен и суров.
Тази заран
някой бе изхвърлил
през прозореца
една любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2020
́Говори, говори, говори! –
чую, змруживши очі щасливі:
– Вже минули ми сонні бори,
пролітаємо море і ниви...
Зліва вечір кривавий горить,
справа згарища темні й пожога.
Де ми будем, як стане зоріть?
І петляє куди ця дорога?
Чи туди, де сповільнимо крок
і зіллємся вогнями навзаєм,
де вночі в міріадах зірок
ми, як зірка подвійна, засяєм?
– Ми обоє не знаєм куди,
та мене ти веди, там веди!
Елисавета Багряна
Унес
Говори́, говори́, говори́! –
аз притварям очи и те слушам:
– Ето, минахме сънни гори
и летим над морета и суша...
Вляво кървава вечер гори,
вдясно тъмни пожарища пушат.
Де ще стигнем, кога зазори?
Този път накъде лъкатуши?
Там ли, дето свободни ще бдим
и ще бъдем два пламъка слети,
и в нощта, сред безбройни звезди,
като двойна звезда ще засветим?
– Ти не знаеш? Аз също не знам –
но води́ ме, води́ ме натам!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2020
Старим роблюся. Час попереджає,
щоб був тепер я стриманим завжди.
Хтось палко сперечатись забажає, –
спокійно, без печалі, відійди.
Мені не треба вже тепер багато, –
а дещо хліба, солі та вина.
Широким кроком більше не ступати,
бо вже минула юності весна...
До біса всі запізнені поради,
До біса теж і мудрощі життя! –
Я пропоную знову серцю радо
пожежу, де палають почуття.
Я пропоную вітер ошалілий,
до зорних берегів далеку путь.
Йому я пропоную всесвіт цілий
і хочу все те знову повернуть.
Отож тепер йому затісно буде
у грудях в час нічної самоти,
як для зерна, що розриває груди,
щоб житнім колоском життя нести.
Евтим Евтимов
Възраст
Старея вече. Времето подсеща
да се въздържам повече сега.
Завържат ли се спорове горещо,
полека да отстъпвам. Без тъга.
Полека всичко аз да намалявам –
и виното, и хляба, и солта.
Големи крачки вече да не правя,
защото си отива младостта...
По дяволите късните съвети,
по дяволите мъдростта дори! –
Предлагам аз отново на сърцето
в пожарите от чувства да гори.
Предлагам ветрове неукротени
и пътища с далечен, звезден бряг.
Предлагам му аз цялата вселена
и искам всичко да улавя пак.
И стане ли му тясно зад стените
на лявата ми пазва в късен час,
като зърно да се взриви в гърдите,
поискало да пусне житен клас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873587
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.04.2020
Хоч ти прийшла на землю сокровенна,
та знову сотворю тебе я сам.
Коханням першим будеш ти для мене,
жагу нову тобі я дам.
Тебе зводжу на запізнілі стрічі,
що будуть завжди першими для нас.
В моїх очах горять вінчальні свічі, –
вони чекають на весільний час.
Ти руку дай. Світ буде у сіянні.
Хоч, може, пізно тужний я прийшов
і, може, полюбив тебе останнім,
та першу поверну тобі любов.
Евтим Евтимов
Рисунка
Отдавна на земята си родена,
но аз отново днес ще те създам.
Да бъдеш първата любов за мене,
аз нови чувства ще ти дам.
Ще ти предложа закъсняла среща
и тя ще бъде първата за нас.
Очите ми са две венчални свещи,
които чакат сватбения час.
Подай ръка. Света ще стане хубав,
макар да идвам късно и суров.
Последен може в тебе да се влюбя,
но ще ти върна първата любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872575
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2020
В моїм житті будь сонечком строкатим,
що піднялось з моїх м’яких долонь
до зірки попід зводом синюватим,
куди дивитись буду в час безсонь.
Ти блискавкою будь мені нічною,
котра на мене падає згори,
душа моя хай стане вогняною
і кожна ніч, мов ясний день, горить.
Ти грішницею будь, і будь святою,
то з гнівом, то з сердечністю в очах,
та залишайся ти завжди такою,
хоч часом [u][i]дуже[/i][/u] гірко по ночах.
Гірке кохання хай мене сп’яняє.
Від давніх виноробів знав завжди,
що істинне вино гіркоту має.
Тож ти вина солодкого не жди.
Евтим Евтимов
Горчиво вино
Бъди в живота ми като калинка,
излитнала от топлата ми длан
към някоя звезда под свода синкав,
в която винаги ще бъда взрян.
Бъди една светкавица голяма,
която нощем пада върху мен,
душата моя да превърне в пламък
и всяка нощ да светя като ден.
Бъди и грешна ти, бъди и права,
бъди и с гневни, и с добри очи,
но остани си всякога такава,
дори когато [i][u]много[/u][/i] ми горчи.
Горчива обич нека ме опива.
От старите винари още знам,
че истинското вино е горчиво.
За подсладено няма да те дам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872574
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2020
Роса рівнини бісером покрила.
Іду по краплях сріберних ясних,
а завтра сам я буду крапля біла
під зводом неосяжним синизни.
Мене шукатимуть у квітах бджоли,
а цвіркуни – в освітлених кущах,
земля – у хмарах чи в траві довкола.
Я ж буду жити у твоїх очах.
Евтим Евтимов
Росата в равнината е изгряла
Росата в равнината е изгряла.
По капките й сребърни вървя,
а утре сам ще бъда капка бяла
под тая необятна синева.
Пчелите ще ме търсят по цветята,
щурците – в кладенчета от лъчи,
земята – в облаците и тревата.
А аз ще бъда в твоите очи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872329
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.04.2020
Я мерзну і холод пробрався глибоко.
Кричала – і хоч би то звук!
Чи хтось підкрадається? Злякані кроки
притишують зрадницький стук.
Обгризені пальці вплітаються в коси.
Хто...хто при мені? Важка голова, у душі пустота.
Мене випар ладану щільно обносить, –
до вуст зледенілих приникнуть вуста!
Я гасну... Ніч непроглядна уже наступила?
Кричала... і тяжко повіки звелися зі сну.
Повільно у дзвін десь далеко дзвонили –
Чи дзвін той відспівує душу земну?
Яна Язова
Кошмар
Аз зъзна и лазят ме ледени тръпки.
Извиках — и никакъв звук!
Не дебне ли някой? — Страхливите стъпки
безшумно отекват се тук.
Огризани пръсти в коси ми се вплитат.
Кой... кой е за мен? Глава се сковала, гърди не туптят.
Тамянени пари ме цяла облитат —
и устни сковани уста ще допрат!...
Аз гасна... Нощ непрогледна ли вече настана?
Извиках... и тежи ми клепки се вдигат от сън.
Лениво там някъде бие камбана —
опява ли някого нейният звън?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872218
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.04.2020
Ти не кажи і не питай нічого.
Мовчи, коли бажаєш говорити:
мовчання може, наче щит, прикрити,
чи бути, як удар меча страшного.
Не стукайся у двері до чужого,
не плач, коли твій біль почне палити,
і не співай, коли твій шлях вже збитий,
хай сумнів зникне з погляду ясного.
І в спокої глибокім, що безмірно,
поволі, потаємно і настирно
заполонить твої чутливі груди,
відчуєш ти тремке биття любові,
з яким твоє ожиле серце знову
про неї мовить буде, буде, буде.
Francisco Luis Bernárdez
El silencio
No digas nada, no preguntes nada.
Cuando quieras hablar, quédate mudo:
que un silencio sin fin sea tu escudo
y al mismo tiempo tu perfecta espada.
No llames si la puerta está cerrada,
no llores si el dolor es más agudo,
no cantes si el camino es menos rudo,
no interrogues sino con la mirada.
Y en la calma profunda y transparente
que poco a poco y silenciosamente
inundará tu pecho de este modo,
sentirás el latido enamorado
con que tu corazón recuperado
te irá diciendo todo, todo, todo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871915
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.04.2020
Чи такий вечір забутим буває?
... Сонце за бір, мов жар-птиця, сідає,
Бір щось співає журне з-над озер,
Пахне чабер,
Пахне чабер...
Кроки легкі на вузенькій стежинці.
Дівчина в білій іскристій хустинці,
Наче в промінні зоринок-сестер.
Пахне чабер,
Пахне чабер...
Вийти б назустріч, признатися чесно.
Ось воно – щастя, близьке і чудесне,
Крикнуть хотілося – голос завмер.
Пахне чабер,
Пахне чабер...
Літ одинадцять, а може, дванадцять
Серце болить, що не зміг пострічаться,
Серце безжалісний докір роздер.
Пахне чабер,
Пахне чабер...
Час той сховавсь вдалині за горою,
Часом здається – вона тут зі мною...
Вийду. Гукаю. Безмовність тепер.
Пахне чабер,
Пахне чабер...
Пятрусь Броўка
Пахне чабор
Хiба на вечар той можна забыцца?
…Сонца за борам жар-птушкай садзiцца,
Штосьцi спявае пяшчотнае бор,
Пахне чабор,
Пахне чабор...
Лёгкiя крокi на вузкай сцяжынцы.
Дзеўчына ў белай iскрыстай хусцiнцы,
Быццам абсыпана промнямi зор.
Пахне чабор,
Пахне чабор...
Выйсцi б насустрач, стаць i прызнацца.
Вось яно – блiзкае, яснае шчасце,
Клiкнуць хацелася – голас замёр.
Пахне чабор,
Пахне чабор...
Год адзiнаццаць, а можа, дванаццаць
Сэрца балiць, што не здолеў спаткацца,
Сэрца нязменна хвалюе дакор.
Пахне чабор,
Пахне чабор...
Час той схаваўся за дальняй гарою,
Здасца хвiлiнай – яна прада мною...
Выйду. Гукаю. Маўклiвы прастор.
Пахне чабор,
Пахне чабор...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871886
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.04.2020
[i]De la musique avant toute chose.
P. Verlaine*[/i]
Понад білим пухом вишні,
Синьокрилий і легкий,
Б'ється, крутиться метелик,
Наче вогник палахкий.
Навкруги усе повітря
В струнах сонця золотих, –
Він же крилами тремкими
Дзвонить ледве-ледь на них.
Наче хвиля, ллється пісня, –
Тихий ясний гімн весні.
Чи не серце так співає,
Гімн навіює мені?
А чи не дзвінкий це вітер
В ніжних травах шепотить?
Може, очерет високий
Біля річки шелестить?
Не збагнуть того ніколи,
Не розвідать, не пізнать, –
Не дають подумать звуки,
Що летять, тремтять, дзвенять.
Пісня шириться і ллється,
Вільний, гідний в неї злет.
Але хто її почує?
Може, тільки сам поет.
[i]* Музика перш за все.
П. Верлен (фр.)[/i]
Максім Багдановіч
Па-над белым пухам вішняў
[i]De la musique avant toute chose.
P. Verlaine*[/i]
Па-над белым пухам вішняў,
Быццам сіні аганёк,
Б’ецца, ўецца шпаркі, лёгкі
Сінякрылы матылёк.
Навакол усё паветра
Ў струнах сонца залатых, –
Ён дрыжачымі крыламі
Звоніць ледзьве чутна ў іх.
І ліецца хваляй песьня, –
Ціхі, ясны гімн вясьне.
Ці ня сэрца напявае,
Навявае яго мне?
Ці ня вецер гэта звонкі
Ў тонкіх зёлках шапаціць?
Або мо сухі, высокі
Ля ракі чарот шуміць?
Не паняць таго ніколі,
Не разьведаць, не спазнаць:
Не даюць мне думаць зыкі,
Што ляцяць, дрыжаць, зьвіняць.
Песьня врецца і ліецца
На раздольны, вольны сьвет.
Але хто яе пачуе?
Можа, толькі сам паэт.
[i]* Музыка перш за ўсё.
П. Вэрлен (фр.)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2020
Безліч в нашім житті є доріг,
Та ведуть вони всі до могили.
Без тривог, без надій осяйних,
Вже останні розтративши сили,
Ми зійдемось, зустрінемось там
І спитаєм себе: тож чого ми
По далеких і різних путях
Одиноко йшли в край невідомий?
І чому поспішали ми так,
Надриваючи всі свої сили,
Якщо тихо повзучий черв'як
Все ж догнав нас над краєм могили?
Максім Багдановіч
Шмат у нашым жыцьці ёсьць дарог
Шмат у нашым жыцьці ёсьць дарог,
А вядуць яны ўсе да магілы.
І бязь ясных надзей, без трывог,
Загубіўшы апошнія сілы,
Мы сайдзёмся, спаткаемся там
І спытаем сябе: для чаго мы
Па далёкіх і розных пуцях
Адзінока йшлі ў край невядомы?
І чаму пасьпяшаліся так,
Напружаючы ўсе свае сілы,
Калі ціха паўзушчы чарвяк
Ўсё ж дагнаў нас ля самай магілы?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871781
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.04.2020
Все зникло – шум дощу і вітру вий сердитий,
Блиск синій громовиць, – удар, і ще удар.
Клубляться сизі рештки грізних хмар,
Як у воді віск бджіл, при ворожбі налитий.
Що ж ворожба ця напророчить нам з тобою?
Побач же, – засіяв ясний блиск сонця враз
Межи розривів хмар і семибарвний пас
В бузковім небі простягнувсь лукою.
Максім Багдановіч
Варажба
Ўсё зьнікла – шум дажджу, i ветру вой сярдзіты,
Блеск сіні перуноў, за ўдарам гулкі ўдар.
Клубяцца шызыя астаткі грозных хмар,
Як у вадзе воск пчол пры варажбе наліты.
Што ж гэта варажба прароча нам i глебе?
Пабач жа, – зіхаціць блеск ясны сонца ўраз
Сярод разрыву хмар, i сямібарвны пас
Лукой прыгожай лёг ў бэзовым небе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871547
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.04.2020
На небі місяць встав зелений
І скоро стане сніговим.
Над лісом, де шепочуть клени,
У небі місяць встав зелений...
Все спить. Не бачить світ нужденний,
Що, світячи крізь хмарок дим,
У небі місяць встав зелений
І скоро стане сніговим.
Максім Багдановіч
Вечар
На небе месяц ўстаў зялёны
I хутка стане сьнегавым.
Над лесам, дзе шапочуць клёны,
У небе месяц ўстаў зялёны...
Ўсё сьпіць. Ня бачыць сьвет стамлёны,
Што, сьвецячы праз хмарак дым,
У небе месяц ўстаў зялёны
I хутка стане сьнегавым.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871546
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.04.2020
Радість юних років,
Молоді пожадання!
Ні нудьги, ні страхів,
Тільки щастя кохання.
Спогад твій – лиш краса,
Миле личко дівоче,
Золотиста коса,
І барвінкові очі.
Темний сад-виноград,
Цвіт вишневий чудовий, –
І розпалений згляд,
І палке її слово.
Будь же юним віки,
Повний світлими днями!
Пролітайте, роки,
Золотими вогнями!
Максім Багдановіч
Маладыя гады
Маладыя гады,
Маладыя жаданьня!
Ні жуды, ні нуды,
Толькі шчасьце каханьня.
Помніш толькі красу,
Мілы тварык дзявочы,
Залатую касу,
Сіняватыя вочы.
Цёмны сад – вінаград,
Цьвет бяленькі вішнёвы,–
I агністы пагляд,
I гарачыя словы.
Будзь жа, век малады,
Поўны сьветлымі днямі!
Пралятайце, гады,
Залатымі агнямі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871429
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.04.2020
Оглянись – и мир вседневный
Многоцветен и чудесен.
А. Фет
Привіт тобі, життя на волі!
Вгорі – сплетіння верховіть,
Видніють небо, далі поля
Крізь листя сіть.
Лахміття тіней на полянах,
Сховавши золото, лежить;
Його верства у дірах драних
Аж палахтить.
Для ночі віялом червоним
У небі сонце розмахне,
Ним збитий вітер невгомонний
У даль майне.
Як зробиться блідим світання
І стане темною вода,
Засяє сріблом блисків ранніх
Зір череда.
Порівно дорогим зробитись
Зуміє світла й тіні час,
І день, що має народитись,
І день, що згас.
Максім Багдановіч
Прывет табе, жыцьцё на волі!
Оглянись – и мир вседневный
Многоцветен и чудесен.
А. Фет
Прывет табе, жыцьцё на волі!
Над галавой – дубоў павець,
Віднеюць неба, горы, поле
Празь лісьцяў сець.
Лахмоцьці ценяў на палянах,
Схаваўшы золата, ляжаць;
Яго слаі з-пад дзір парваных
Аж зіхацяць.
А к ночы свой чырвоны веер
У небе сонца разьвярне
І разварушаны ім вецер
У даль памкне.
Калі жа пабляднее золак
І цёмнай зробіцца вада,
Зазьзяе серабром іголак
Зор грамада.
І роўна мілымі зрабіцца
Здалеюць яркі блеск і цень,
Той дзень, што мае нарадзіцца,
І зьнікшы дзень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871428
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.04.2020
Набігає воно
Вечорами, ночами,
Відчиняє вікно
І шурхоче кущами.
І говорить одну
Давню втаєну казку –
Про любов і весну,
І жінок ніжну ласку.
Серце снить про красу –
Про слідочки дівочі,
Золотисту косу,
І барвінкові очі.
Як забудусь у сні
Я в барвінкові ночі –
Прилітаєш мені
Подивитися в очі...
Максім Багдановіч
Набягае яно
Набягае яно
Вечарамі, начамі,
Адчыняе вакно
I шамрэе кустамі.
I гавора адну
Старадаўнюю казку –
Аб любоў i вясну
I жаночую ласку.
Сэрца сьніць аб красу –
Аб сьлядочак дзявочы,
Залатую касу,
Сіняватыя вочы.
Як забудуся сном
Ў сіняватыя ночы, —
Прылятаеш ты ў дом,
Пазіраеш у вочы...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871027
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2020
Сонце тихо скотилось за гору;
Місяць білий заплаканий світить,
Оглядає розкидані зорі,
Тягне з озера сріберні сіті.
В них русалки заплутали коси, –
Рвуть і плутають сріберні ниті;
Ніч пливе над землею у росах,
Ніч шепоче русалкам: «Засніть же».
Максім Багдановіч
Над возерам
Сонца ціха скацілася з горкі;
Месяц белы заплаканы сьвеціць,
Аглядае бахматыя зоркі,
Цягне з возера срэбныя сеці.
Ў іх русалкі заблуталі косы, –
Рвуць і блутаюць срэбныя ніці;
Ноч плыве над зямлёй, сее росы,
Ноч шапоча русалкам: «Засьніце»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871026
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2020
Я знов побачив край мій милий,
Де ранішні роки пройшли:
Там стіни мохом поросли,
Веселкою шибки горіли.
Усе в пилу. Було мені
Так сумно, сумно в тишині.
Я в сад пішов... Все глухо, дико,
Усе травою заросло.
Нема того, що там було.
І тільки напис «Вероніка»
Різьбивсь у липи на корі, –
Очам про час той говорив.
Міцній же дерево безцінне,
Як монумент живи, вставай
І в небо напис піднімай.
Хай нерухоме слово лине, –
Несе щоночі і щодня
Все вище дороге ім’я.
Максім Багдановіч
Ізноў пабачыў я сялібы
Ізноў пабачыў я сялібы,
Дзе леты першыя прайшлі:
Там сьцены мохам парасьлі,
Вясёлкай адлівалі шыбы.
Усе ў пылу. I стала мне
Так сумна, сумна ў цішыне.
Я ў сад пайшоў... Ўсё глуха, дзіка,
Усё травою зарасло.
Няма таго, што раньш было.
I толькі надпіс «Вэраніка»,
Па ліпе ўрэзаны ў кары,
Казаў вачам аб тэй пары.
Расьці, ўзмацовывайся, дрэва,
Як манумэнт жывы, ўставай
I к небу надпіс падымай.
Хай нерухомы словы сьпева:
Чым болі сходзіць дзён, начэй,
Тым імя мілае вышэй.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870891
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.04.2020
Вчора щастя тільки глянуло несміло, –
І розвіялися хмари темних дум.
Серце чуле завмирало і боліло,
Радість душу розривала, наче сум.
Все життя тепер, мов радісна завія.
Книгу розгорнув – не можу більш читать.
Як же сталося, – тебе так полюбив я?
Чи ж я знаю? Та й мені навіщо знать?
Максім Багдановіч
Ўчора шчасьце толькі глянула нясьмела
Ўчора шчасьце толькі глянула нясьмела, –
І разьвеяліся хмары змрочных дум.
Сэрца чулае і млела, і балела,
Радасьць душу мне шчаміла, быццам сум.
Ўсё жыцьцё цяпер, як лёгкая завея.
Кнігу разгарнуў – а не магу чытаць.
Як зрабілася, што пакахаў цябе я, –
Хіба знаю я? Ды і нашто мне знаць?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870890
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.04.2020
Приборкай, душе, вихор дум сумних,
для осені, у дні ці дивовижні,
довір пісень твоїх зітхання ніжні,
утіху любих спогадів твоїх!
Бо місто є глухим до наших мрій
і не призна́є нашої любові,
тож корабель її потоне знову,
серця не освітивши в час сумний.
Почуй: ніч сходить до своїх доріг;
у мороці на просторах магічних
вона зірок розгорне книгу вічну
там, де бузковий вічності поріг.
Николай Лилиев
Смири, душа, размирната си скръб
Смири, душа, размирната си скръб
и повери на есента безбрежна
въздишките на твойта песен нежна,
утехата на твоя спомен скъп!
Градът е глух за нашите мечти,
градът не ще приеме любовта ни
и нейний странен кораб ще потъне,
преди едно сърце да освети.
Чуй, спуща се по своя друм нощта;
сред мрака на заспалите простори
тя звездната си книга ще разтвори
от теменужний праг на вечността.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870481
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.04.2020
Мені тебе зсилає доля,
і, як поет – палкий, блідий,
ти стопиш зимну млу поволі
і ясним зробиш погляд мій.
І ось ти тут – поблідлий схимник:
з печаллю, спокоєм в очах,
і всі твої немовчні гімни
дзвенять в заплаканих віршах.
Чи ж я не сяюча надія
на твій невисловлений зов?
Поглянь, душа моя радіє
у снах, де лиш твоя любов!
Николай Лилиев
Съдбата те изпраща бледен
Съдбата те изпраща бледен
и вдъхновен като поет,
да разтопиш мъглата ледна
и да разтвориш моя глед.
И ето спираш, бледен схимник:
печален, примирен и тих,
и твойте безначални химни
звънят като разплакан стих.
Не съм ли светлата надежда
на твоя неотронен зов?
Виж, моята душа оглежда
сънят на твоята любов!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=870480
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.04.2020
І
Не вечір росний –
Вечір синій
Розкидав квіти в синизні,
А кучері осик осінніх
Серпи стинають навісні.
Не жниці в золоті хустини
Туманів скручують мотки,
А кленів золото за тином
Вітри метляють гомінкі.
Не співів відгуки-хмаринки
Розносять в далечінь гаї,
А з присмутком в полях обжинки
Сьогодні грають журавлі...
Ліловий смерк
В полях німіє,
Мороз долини побілив,
І наче сіють,
Зорі сіють
На гонах піднебесних нив.
ІІ
Як сумно, люба, всі докори
З твоєї чарки допивать,
Коли так світять,
Світят зорі,
Коли так зорі палахтять.
Піти б у ніч,
Піти б в долини,
Піти чорт батька зна куди...
Не всі протоптані стежини,
Не скрізь залишені сліди.
Піти туди,
Де ти край брами
Колись чекала в самоті,
Де з тихих снів,
З дівочих марень
Вінки сплітала золоті.
Піти туди,
Де з колосками
Твоя шепталася коса,
Де з темно-синіми ночами
Розмову тиху ти вела.
Туди шукаю я стежину,
Де сині мороку клубки,
Де срібний серп ти загубила
Й численні чарівні роки.
І там, де у полях німіє
Мороз, що стріхи побілив,
І наче сіють,
Зорі сіють
На гонах піднебесних нив.
Де місяць з зірної дзвіниці
Пильнує золото листків,
Співати хочу
І молитись
Над кубком випитих років.
Я хочу кроквам зледенілим
Сказать в укляклій тишині,
Що ти згубила,
Ти згубила
Душі опори мовчазні.
Що цю ось синь
І клен край брами
Ти любиш так,
Як любим ми
Давно розсипані примари,
Давно забуті наші сни...
Що в час, як місяць осріблиться,
В коралях заблищить осик,
Чужій красі,
Чужим зірницям
Душі ти спокій віддаси.
ІІІ
Як сумно, люба, всі докори
З твоєї чарки допивать,
Коли так світять,
Світят зорі,
Коли так зорі палахтять.
Піти б у ніч,
Піти б в долини,
Піти чорт батька зна куди...
Не всі протоптані стежини,
Не скрізь залишені сліди.
Піти, де шквали на озерах
Із листя виткали обрус...
Люблю я шир,
Люблю я поле,
Люблю я матір Білорусь.
Тут кожний кущ бринить коханням,
Тут річка казкою журчить,
І повість довга про змагання
Тут з кожного хреста звучить.
Дорогою у даль піду я,
Піду часами без доріг
І кожний кущик розцілую
В полях бентежних, дорогих.
Коли над затхлістю мочару
Здійметься міст могутній спів,
Я розіб'ю порожню чарку
На полі випитих років.
Не буду, люба, всі докори
З твоєї чарки допивать,
Коли над шляхом будуть зорі
Сталевим розсвітом сіять.
Тодар Кляшторны
Кляновыя завеі
I
Ня вечар росны -
Вечар сіні
Губляе ў просіні квяты,
А кудры выцьвіўшай асіны
Стрыгуць асеньнія сярпы.
Ня жнеі ў вязьмы залатыя
Уплятаюць пражу таманоў,
А ветры буйныя за тынам
Мяцеляць золата кляноў.
Ня сьпеваў звонкія адзыўкі
Разносяць ў далечы гаі,
А ў полі сумныя дажынкі
Сягоньня граюць журавы…
Ліловы змрок
Ў палёх нямее,
Даліны выбеліў мароз,
І быццам сеюць,
Зоры сеюць
На гонях шоўкавых нябёс.
II
Як сумна, любая, дакоры
З твайго кілішка дапіваць,
Калі так сьвецяць,
Сьвецяць зоры,
Калі так зоры зіхацяць…
Пайсьці б у ноч,
Пайсьці б далінай,
Пайсьці чорт ведама куды…
Ня ўсе пратоптаны пуціны,
Ня ўсе стаптаны гарады.
Пайсьці туды, -
Дзе ты за брамай
Калісь чакала маладзік,
І зь ціхіх сноў,
Зь дзявочых мараў
Пляла ружовыя вянкі.
Пайсьці туды,
Дзе з каласамі
Твая шапталася каса,
Дзе зь цёмна-сінімі начамі
Ты ціха гутарку вяла.
Хачу шукаць туды пуціну,
Дзе ў сіняй пражы туманоў
Ты серп сярэбраны згубіла
І многа казачных гадоў.
І там, дзе стынь ў палёх нямее,
Дзе стрэхі выбеліў мароз
І быццам сеюць,
Зоры сеюць
На гонях шоўкавых нябёс.
Дзе месяц з зорнае званіцы
Вартуе золата кляноў,
Хачу сьпяваць,
Хачу маліцца
Над чаркай выпітых гадоў.
Хачу асьнежаным страпілам
Сказаць ў нямеючай цішы,
Што ты згубіла,
Ты згубіла
Асноведзь ціхую душы.
Што гэту сінь
І клён за брамай
Ты любіш так,
Як любім мы
Даўно рассыпаныя мары,
Даўно разьвеяныя сны…
Што ў час, як месяц серабрыцца
Ў каралях выцьвіўшых асін,
Другой красе,
Другім зарніцам
Ты аддаеш спакой душы.
III
Як сумна, любая, дакоры
З твайго кілішка дапіваць,
Калі так сьвецяць,
Сьвецяць зоры,
Калі так зоры зіхацяць.
Пайсьці б у ноч,
Пайсьці б далінай,
Пайсьці чорт ведама куды…
Ня ўсе пратоптаны пуціны,
Ня ўсе стаптаны гарады.
Пайсьці, дзе ветры на азёрах
Зь лістоты выткалі абрус…
Люблю я шыр,
Люблю я поле,
Люблю я маці Беларусь.
Тут кожны кует пяе каханьне,
Тут рэчка казкаю журчыць,
Аповесць доўгую змаганьня
Тут навявае кожны крыж.
Дарогай ў далечы пайду я,
Пайду часамі без дарог,
І кожны кусьцік расцалую
У растрывожаных палёх.
Калі над цінаю імшараў
Засьвішча волат гарадоў,
Я разаб’ю пустую чарку
На полі выпітых гадоў.
Ня стану, любая, дакоры
З твайго кілішка дапіваць,
Калі над шляхам будуць зоры
Сталёвай раніцай зіяць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869250
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.03.2020
Смеркання...
З ясного блакиту
всі блиски дня збирає тінь
і чистим золотом залита
полів безмовних далечінь.
Тасьмою стежка в’ється в житі,-
повзе на горб, збігає в діл,
і крізь струмків сталеві ниті
біжить кудись за небосхил…
На взгір’ї млин-вітряк ліниво
порою крилами махне,
і зграя голубів лякливо
з-під даху в неба вись майне...
Летять, купаються в повітрі,
зникають, крутяться ізнов
листки, що осінь носить з вітром,
а захід їх фарбує в кров.
Натальля Арсеньнева
Вячорны абразок
Зьмярканьне…
Зь яснага блакіту
зьнікаюць фарбы, бліскі дня,
і чыстым золатам заліта
ціхіх палёў далечыня.
Істужкай сьцежка ўецца ў жыце,
зьбягае ўніз, паўзе вышэй,
праз ручаёў сталёвых ніці
бяжыць кудысь далей, далей…
На ўзгорку млын-вятрак ляніва
крыламі часам узмахне,
і статак галубоў пужліва
з-пад даху ў неба-выш памкне…
Лятуць, купаюцца ў паветры,
зьнікаюць, круцяцца узноў
лісты, што ўвосень носяць ветры,
а захад іх фарбуе ў кроў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2020
В золоті кіс сяйво сонця весною,
тиха печаль срібних верб над водою,
осені ясно-червоні пожари,
зваби нічні і нічні дивні чари,
серця розваги і серця пориви,
співи, що влітку спливають на ниви,
плач лісового, синь плес лебединих,
жахи глухої нічної години,
долі покора і з нею змагання,
рідного краю безмовне кохання, –
все, що стривожене серце таїть, –
вірші мої.
Натальля Арсеньнева
Сонца вясьнянае ў золаце косаў
Сонца вясьнянае ў золаце косаў,
срэбныя вербы на плёсах бялёсых,
восені зырка-чырвонай пажары,
ночныя зводы і ночныя чары,
сэрца развагі і сэрца парывы,
песьні, што ўлетку сплываюць на нівы,
плач лесуна, сінь вазёр лебядзіных,
жахі глухое паўночнай гадзіны,
долі пакора і з доляй змаганьне,
роднай старонкі ціхое каханьне, —
ўсё, што у думках нясьцішных пяе, —
вершы мае.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868716
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.03.2020