| Сторінки (11/1018): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Моє терпіння, мій кривавий біль –
Що значать перед муками народу,
Де стогін безнадійний стогін родить,
А сльози очі всім гризуть, як сіль!
Хоч дух мій лине в небо без зусиль,
Поклони б’є на тверді небозводу –
Який маленький подих то свободи...
Мій крик в молитві світу – крик безсиль!
Я вірю в те, що я ніщо в бутті, –
Інакше думать не дає сумління,
Але чому не прийде розуміння,
Що із терпіння вже нема путі,
Що так велике у моїм житті,
Як у мільйонів зібране терпіння!
Янка Купала
Маё цярпенне
Маё цярпенне, мой крывавы боль –
Што значаць перад мукамі мільёнаў,
Дзе безнадзейны стогны родзяць стогны,
А слёзы грызуць вочы ўсім, як соль!
Хоць дух мой ўзносіцца пад неба столь, –
Як галавой аб мур, там б'е паклоны.
Але як мал мой гэты ўздых шалёны...
Мой крык перад малітвай свету – ноль!
І веру я, што я нішто ў быцці –
Іначай думаць не дае сумленне, –
Аднак чаму ж здаецца мне нязменне,
Што меж майму цярпенню не знайсці,
Што так вяліка мне яно ў жыцці,
Як міліёнаў разам ўсіх цярпенне!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819197
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.12.2018
Заходить сонце. Морок звів крило
аж до верхів у мовчазній долині,
та в Ай-Ґідіка, там де небо синє,
горить іще у променях чоло.
Гори і грій. Та сонячне тепло
уже не те. На сніговій вершині
блищать останні промені вечірні
і гаснуть. Сонце повністю зайшло.
Подеколи вогнем в очей зіницях
ось так горить, втрачаючи вже міч,
перейденого щастя зоряниця –
та від її вогню тепло осталось,
хоча у серці наступила ніч
і сонце там давно уже сховалось!
*Ай-Ґідік – вершина південно-західної Рили, 2633 м.
Пенчо Славейков
Ай-Гидик
Залезе слънце, бързо мрак покри
и върхове и тихнали долини.
На Ай-Гидик, там в небесата сини,
челото още в блясък все гори.
Гори и грей. Но слънчеви зари
не са това. На снежните вършини
последния вечерен отгрев гине
и гасне. Вече слънцето се скри.
Понякога во пламът на очите
така горят, все непрегрели ощ,
на миналото щастие зарите —
и неговият отгрев гасне бавно:
макар че е в сърцето вече нощ,
и слънцето залязло е отдавно!
Ай Гидик, връх в югозападна Рила, 2633 м.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818451
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.12.2018
Минають дні – і з ними мруть оці
людської волі ховані надії.
Вперед дивитись я тепер не смію:
те що чекаю – бачать лиш мерці.
З неволею у мирі ми одні,
утіха й радість там мене чекала –
вона хоч дні у мене не забрала!
Бо іншим ніч печаль – для мене дні.
Я відданий печалі беззавітно,
солодка це в моїм житті година;
мене в неволю прийняла привітно,
дала мені все те, за що я гинув,
губив і силу, й юність непомітно...
Печаль солодка – радість це єдина!
Пенчо Славейков
Скръб
Минават дните — и умира с тях
от мъжка воля хранена надежда.
Напред се вече погледа не вглежда:
което чаках — мъртво го видях.
И с своята неволя примирен,
намерих в нея ази и утеха —
това поне ми дните не отнеха!
За други нощ, скръбта е ден за мен.
И ней съм предаден беззаветно,
една ми е тя днес в живота сладост;
тя срещна ме в неволята приветно,
и даде ми туй, за което младост
и сили губих да го търся щетно…
О, сладка скръб, едничка моя радост!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818450
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.12.2018
О, Господи, ти руку простягни
і втихомир мій дух, такий бентежний;
достойним бути хочу я безмежно,
свого слугу, мій Боже, пригорни.
Ти віру в душу знову поверни,
душа в земних тривогах уморилась, –
з миттєвості для вічності родилась,
ти путь пряму для неї проясни.
Мені у душу демон кігті вбив,
злостивий демон сумніву й зневіри,
і істини вогонь він погасив
своїм убивчим подихом нещирим...
Ти знову запали вогонь свій там –
де істини для мене буде храм.
Пенчо Славейков
Молитва
О, господи, към мен ръка простри
и укроти духът ми безпокоен;
за тебе искам аз да съм достоен,
служителя си, господи, призри.
Ти вяра пак в душата ми вдъхни,
душа в тревоги земни уморена, —
в минутното за вечното родена,
ти пътя й към него проясни.
В душата ми е демон нокти впил,
зъл демон на съмнение упорно,
и истината в нея угасил
со своето дихание тлетворно…
Пални отново в нея твоя плам —
на истина да стане тя пак храм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818333
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.12.2018
Віти дуба гордо розхилились,
таємничо шурхають листки;
ввечері вертляві ластівки
над церковним куполом сварились.
Муравою заросли могили,
тихі, темні в підвечірний час –
тут і там чорнів іконостас
і лампади тихо миготіли.
А позад, за стінкою огради,
літня ніч пораненою пада;
трударі, скінчивши шлях тяжкий,
мимо йдуть, в турботах і безмовні,
через двері чуючи церковні
тихий спів:«З святими упокій!»
Пенчо Славейков
Селски църковен двор
Гордий дъб, разперил клони гъсти,
шумоли таинствено с листа;
по черковний покрив с вечерта
се препират ластовки чевръсти.
Гробове, в трева обрасли дива,
тъмно глъхнат в привечерний час —
тук-таме черней иконостас
и кандилце трепка мълчаливо.
А отвъд, зад ниската ограда,
лятна нощ ранила дето пада,
труженици мудно в пътя свой
преминават, тихи и грижовни —
счувайки през дверите църковни
тих напев: „С святими упокой!“
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818332
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.12.2018
Вперед, мандрівниче! А шлях так багатий, –
Поглянь, які всюди розлоги земні!
Здіймаючись, сонце запалить вогні,
Розсіє проміння, як сійник зернята.
Зустрінеться вітер з тобою крилатий,
І грім тобі голос подасть в вишині,
Почуєш ти скарги і сум в тишині,
Там правду пізнаєш, де морок затятий.
Вітай же дороги й незвідані далі,
І вічного руху священні скрижалі,
І юність людську, і премудрості слово,
І радість добра, перемоги розбіг,
І цей широченний, пригожий розліг,
Де завжди прекрасне все, юне, святкове.
Якуб Колас
Санет: Наперад, вандроўнік!
Наперад, вандроўнік! А шлях так багаты:
Якія разлогі навокал, зірні!
Усходняе сонца запаліць агні,
Рассее праменні, як сейбіт зярняты.
Сустрэнецца вецер з табою крылаты,
I гром табе голас падасць з вышыні,
Пачуеш ты скаргі і сум цішыні,
Ты праўду пазнаеш у мроку зацятым.
Вітай жа дарогі і новыя далі,
I вечнага руху святыя скрыжалі,
I юнасць людскую, і мудрае слова,
I ясную радасць дабра, перамог,
I гэты шырокі, чароўны разлог,
Дзе заўжды прыгожа ўсё, молада, нова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818223
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.12.2018
Розсипані зорі брильянтовим пухом,
Чумацького шляху іскряться паси
Акордом чудним вікової краси,
Як відгук замовклої вже завірюхи.
У круговерті неспинного руху,
У сяянні сонця, у блиску роси, –
Усюди розлиті життя голоси,
Багато в них сенсу для чуйного слуху.
Приходять і гаснуть світанки і ночі,
Міняються води припливів і рік,
У часі стирається голос пророчий,
Призначений кожній істоті свій вік.
Життя ж безупинно спішить і клекоче,
А разом з ним – вічний юнак-чоловік.
Якуб Колас
Санет: Рассыпаны зоры брыльянтавым пухам
Рассыпаны зоры брыльянтавым пухам,
I Млечнага Шляху ляжаць абрусы
Таемным акордам спрадвечнай красы,
Як водгулле змоўкшай даўно завірухі.
У калавароце няспыннага руху,
У сонцавым ззянні, у бляску расы —
Усюды разліты жыцця галасы,
I многа ў іх сэнсу для чуткага слуху.
Раджаюцца, гаснуць заранкі і ночы,
Мяняюцца ходы прыліваў і рэк,
I ў часах губляецца голас прарочы,
Адзначан для кожнай істоты свой век.
Жыццё ж безупынна ўсё крочыць і крочыць
А разам з ім — вечны юнак-чалавек.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818222
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.12.2018
У барвах осені багрово-золотих,
Де верби гнулись від вітрів додолу,
Плели вінки у позолотах кволих
І осипались з кленів бронзові листи...
А понад озером кущі від гіркоти
Журбою заміняли радість охололу;
Губили перли із туманного подолу,
Щоб квітам запашним в багні допомогти.
Так і думки пірнули в водяну безодню,
Потоком-волею пробуджені сьогодні, –
Пливуть у даль за гомоном струмків.
І в серці, що відкрилось під дзвінкі акорди,
Нам пишуть дні історію віків,
Колишуть давнину відважно, буйно-гордо.
Паўлюк Трус
Санет: У цвеце восені пунсова-залатым
У цвеце восені пунсова-залатым,
Дзе вербы гнуліся пад ветрамі дадолу,
Плялі вянкі ў прозалаці кволай
І асыпаліся кляновыя лісты...
А па-над возерам пажоўклыя кусты
Журбою веялі ў радасці вясёлай;
Гублялі пацеркі з туманнага прыполу,
Каб кветкам водарным у багне не астыць.
Так думкі канулі ў жвірыстым прадонні,
Струменем-волею абуджаныя сёння, –
Плывуць у даль за гоманам крыніц.
І ў сэрцы, узвіраным пад звонкія акорды,
Вякоў гісторыю нам пішуць дні,
Калышуць цьмянае адважна, буйна-горда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818085
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.12.2018
Над кубком озера, глибоким і скляним,
У тонкій просині між кросен баговиння,
Лілеї плакали на хвилях синіх –
В безодню темну задивлялися вони.
І плином нешвидким навіяні їм сни,
Як образ спогадів із далечіні,
Над тванню розляглись густим сплетінням,
Де випливали відгуки весни.
Так квіти гинули від суховію в полі...
В промінні сонця, в вицвіті роздолля
Прекрасні розцвіли на вільному стеблі.
І води сяючі життєвих переливів
Змивають каламуть з грудей землі,
І гублять тінь на дні віків бурхливих.
Паўлюк Трус
Санет: Над кубкам возера, глыбокім і шкляным
Над кубкам возера, глыбокім і шкляным,
У тонкай просіні між кросен багавіння,
Лілеі плакалі ў хвалях сініх, –
Ў прадонне цёмнае ўглядаліся яны.
І плынню кволаю навеяныя сны,
Як вобразы далёкіх успамінаў,
Узорам слаліся над сплеценаю цінай.
Дзе усплывалі водгукі вясны.
Так кветкі гінулі пад ветрамі у полі...
Ў праменнях сонца, ў квецені раздолля
Прыгожа-стройныя на волі расцвілі.
І воды чыстыя жыццёвых пераліваў
Змываюць цьмянае з грудзей зямлі,
Губляюць сцень на дне вякоў бурлівых.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818084
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.12.2018
Вже знов весна... Блакить в сіянні,
І сонця ласки, й фарби ранні,
І в очі вітру поцілунки,
І чари всі землі-пестунки,
Що, прокидаючись поволі,
Іще крізь сон сміється в полі,
Сміється в заростях-темницях,
У синіх пролісках-зірницях,
Сміється в місці навіть чорнім,
Сміється сміхом ясним, зорним, –
Усе, усе давно знайоме,
Все мною пережите вдома...
Але душа тремтить, вітає
Весну, що вічно пориває.
Весну, що будить сни, жадання,
Неясний сум – натхнення раннє,
Що навіть в чужині не гине,
Що ясний промінь в серце кине.
Натальля Арсеньнева
Вясною
Ізноў вясна… Блакіту зьзяньне,
I сонца ласкі, й фарбы раньня,
I ветру ў вочы пацалункі,
I чар увесь зямлі-пястункі,
Што, прабуджаючысь паволі,
Яшчэ праз сон сьмяецца ў полі,
Сьмяецца ў мглістых пералесках,
У сініх зорачках-пралесках,
Сьмяецца ў месьце нават чорным,
Сьмяецца сьмехам ясным, зорным, —
Усё, усё даўно знаёма,
Ўсё перажыта мною дома…
Але душа дрыжыць, вітае
Вясну, што вечна парывае.
Вясну, што будзіць сны, жаданьні,
Няясны сум — натхненьня раньне,
Што нават тутка, у чужыне,
Прамень ясьнейшы ў сэрца кіне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817782
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.12.2018
Тихо... Між кленів безлистих
тулиться морок вечірній.
Місяць холодний і чистий
виплив у небі безмірнім.
Стишений співом метілі,
день погасився неждано,
синьою робиться білість
далей чужих і незнаних.
Сумно... набридло проміння
заходів ясних зимових.
Хочеться так переміни,
вихор пригод мати знову.
Хочеться літніх полуднів,
пристрасті й золота ниви,
дзвону джмелів-перегудів,
смілих, гарячих поривів...
Де ж там!
Між кленів безлистих
день погасився зимовий.
Місяць холодний і чистий
виплив у небі ліловім...
Натальля Арсеньнева
Ціша
Ціха... Між клёнаў бязьлістых
туліцца змрок надвячорны.
Месяц сьцюдзёны і чысты
выплыў у небе прасторным.
Сьцішаны сьпевам мяцеліц,
дзень дапаліўся вятраны,
сінімі робяцца белі
даляў чужых і нязнаных.
Сумна... дадзела праменнасьць
зыркіх зімовых заходаў.
Хочацца нейкай адмены,
неперажытых прыгодаў.
Хочацца летніх палудняў,
палкасьці й золата ніваў,
звону чмялёў – перагудаў,
сьмелых, гарачых парываў...
Дзе ж там!
Між клёнаў бязьлістых
дзень дапаліўся зімовы.
Месяц сьцюдзёны і чысты
выплыў у небе ліловым...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817667
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.12.2018
Було справіку, слово, ти
Криницею живої сили,
Що визволяла з німоти,
Вітчизни ниву колосила.
Ти напувало спраглий рот,
Викрешувало грім ранковий,
Щоб сам собою став народ,
Почувши звук своєї мови!
Рыгор Барадулін
Роднаму слову
Было спрадвеку, слова, ты
Крыніцай цудадзейнай сілы,
Што вызваляла зь нематы,
Айчыны ніву каласіла.
Ты наталяла сьмяглы рот
I выкрасала ўдар грамовы,
Каб сам сабою стаў народ,
Пачуўшы гукі крэўнай мовы!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817666
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.12.2018
Зазеленіли скошені луги.
Кінь засміявся сміхом непідкутим.
Шлях розтягнувсь удалеч рваним путом.
Ріллею підкріпилися плуги.
Ріка свої пізнала береги.
Вцілілий дуб стояв цілком забутим.
Недовго іскрі сперечатись з трутом.
Марніє даль від спраги та юги.
Усе, що заповідане віками,
Чекає спадкоємця, щоб тоді
Зробилися чужинці свояками,
І кревні почужалися в оселі.
Снопи у перевеслах молоді.
Зернині тепло в спадщини постелі.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 28
Зазелянелі даўнія лугі.
Конь засмяяўся смехам непадкутым.
Шлях развінуўся разарваным путам.
І араллёй паснедалі плугі.
Рака свае пазнала берагі.
Дуб ацалелы высіцца магутам.
Нядоўга йскрынцы рахавацца з трутам.
Марнее даль ад смагі і смугі.
Усё, што запавешчана вякамі,
Чакае спадкаемцу, каб яму
Зрабіліся чужынцы сваякамі
I крэўнікі халодна ачужэлі.
Сноп на таку не дзякуе вязьму.
Зярнятку цёпла ў спадчыннай пасцелі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817452
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2018
Стіл батьківський у хаті володар.
Сім’ю гуртує та гостей шанує.
Медовою ситою всіх частує,
Солодить хміль, як щедрий винодар.
Для свят він і для буднів календар.
Стіл співчуванням гордощі рятує.
Коли ж неситий голод залютує,
Причастям ляже повня на вівтар.
Вівтар стола, у скатертину вбраний,
Немов у церкві стомленій, стоїть,
Посвячений набожно для пошани.
Сидить тут доля, голову схиляє.
Як небо, стеля над столом висить,
Коли застілля плаче і співає.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 27
Бацькоўскі стол у хаце гаспадар.
Сям’ю гуртуе ды гасцей частуе.
І, наліваючы сыту густую,
Салодзіць хмель, як шчодры вінадар.
Свой у святкоў і ў будняў каляндар.
І стол спагадай гонар іх ратуе.
Калі няўедна голад залютуе,
Аплаткай поўня ляжа на алтар.
Алтар стала, настольнікам засланы,
У хаце, як у стомленай царкве,
Прыручаны набожна да пашаны.
Сядзіць тут, галаву падпёршы, доля.
І столь, як неба, над сталом плыве,
Пакуль галосіць і пяе застолле.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817451
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2018
Усе, що набули, покинем тут.
Там доведеться все почати знову.
Чи знадобиться там принаймні слово,
Щоб обживати непізнанний кут.
Глухого існування марний труд
Ріс полиново, стиснув валуново.
А там, напевно, висновок готовий
Придавить дужче хмарою покут.
Тому туди матусі йдуть раніше,
Щоб научити так малих своїх,
Щоб там на них поглянули добріше.
Ми неземну придбаєм там удачу,
Набудем інші погляд, очі, сміх.
Себе забудем, а душа заплаче.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 26
А тут набытае пакінем тут.
Там давядзецца ўсё пачаць нанова.
А ці спатрэбіцца там нават слова,
Каб абжываць незразумелы кут.
Глухога бытавання марны хлуд
Рос палынова, сціснуў валунова.
А там, відаць, няўлоўная выснова
Цяжэй гнясціме воблакам пакут.
Таму туды раней за нас матулі
Ідуць, каб зноў вучыць сваіх малых,
Каб там на іх нядобра не зірнулі.
Мы там прыдбаем звычкі незямныя,
Набудзем іншы зрок ды іншы слых,
Сябе забудзем, а душа заные.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817439
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2018
Вогонь жагою стримано горить.
І лінь мовчить, утікши від знемоги.
У шибку б’ється молодик дворогий –
Він хоче зимну тінь свою зігріть.
Вогонь вітати темряву спішить.
Вона присіла до вогню з дороги.
З охотою оббивши всі пороги,
День, повністю потратившись, мовчить.
Біля вогню родинного із миром
Душа спочити хоче, як ніде,
Призначенню й посвяті вдячна щиро.
І хата – швидконога молодиця –
За пазуху вогонь сховавши, йде
За небосхил для спокою вклониться.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 25
Палае жарсцю стрыманы агмень.
Маўчыць лянота, ўцёкшы ад знямогі.
У шыбу б’ецца маладзік двухрогі –
Ён хоча свой сагрэць халодны цень.
Вітае цемру першую пламень.
Яна прысела ля агню з дарогі.
Ахвотна абабіўшы ўсе парогі,
Субожыўся і замаўкае дзень.
Спачыць каля бацькоўскага агменю
Душа аднойчы хоча як нідзе,
Удзячная свячэнню й прызначэнню.
І хата – маладая маладзіца –
За пазухай агмень схаваўшы, йдзе
За небасхіл спакою пакланіцца.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817438
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2018
Як вовк самотній, сум в моїх очах.
Розпалюю камін. З вогнем жартую.
І тої образ спогадом рятую,
Що не зійшла на мій життєвий шлях.
І лиш дивак побачить диво в снах.
А торба вигоди його пустує.
І сам себе рятунок не врятує.
І мусить у труну йти рівно цвях.
Підморгує, як змовник, таємниче
Вогонь, покликаний з глибин віків.
І кличе й кличе чарівне обличчя
Із давніх днів, що відійшли поволі.
У смутку не буває двійників.
Самітнику не вирватись з неволі.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 24
Мне сумна, як самотнаму ваўку.
Распальваю камін. З агнём жартую.
I незабытна ўспамінаю тую,
Што не збылася на маім вяку.
Дзівосы толькі сняцца дзіваку.
Ён носіць торбу выгады пустую.
I сам сябе ратунак не ўратуе.
I трэба роўна йсці ў труну цвіку.
Падміргвае, як змоўца, таямніча
Агонь, пакліканы з былых вякоў.
I кліча й кліча слічнае аблічча
З тых дзён, што ўжо не вернуцца ніколі.
У смутка не бывае двайнікоў.
Самотніку не вырвацца з няволі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817208
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.12.2018
Я сам від себе стиха відстаю,
Помалу сам собі смішним роблюся.
Та від сласної думки у спокусі,
Немов долівка мерзла, обтаю.
Не здожену вже юний гурт в гаю.
Сам за собою гнатись не беруся,
І в заздрості густій, мов у задусі,
Гамую нерозбірливість свою.
Як той годинник, відстаю від віку.
Зробився сам для себе я чужим.
Мій страх новий тремтить, як лист осики.
Мою жагу світанки сірі мають.
Я вже тепер, як безпритульний дим,
Перед яким всі двері зачиняють.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 23
І ад сябе паціху адстаю,
Памалу смешным сам сабе раблюся.
Ды ад скаромнай подумкі ў спакусе
Яшчэ, як дол настылы, адтаю.
Мне маладую не дагнаць рую.
З самым сабой сагнацца не бяруся,
І з зайздрасцю пулятай не ў хаўрусе
Таймую неразборлівасць сваю.
Я адстаю, як адстае гадзіннік.
Мне цяжка быць самым сабой, былым.
Мой новы страх дрыжыць, як той асіннік.
Жарсць сватае маю світанак шэры.
Я ўжо цяпер, як беспрытульны дым,
Перад якім пазачынялі дзверы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817206
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.12.2018
Сорочини – мовчки сорок днів
Над садибами душа блукала,
І гукала рідних, і шукала,
Чи врожай труда її доспів.
Кані голос лиху вслід летів,
Що над зношеним гніздом конала.
То на небі все так досконале,
На землі ж лиш скону шлях яснів.
Сорок пташок з вирію весною
Прилетить до Сорока святих.
І душа з крилатою юрбою,
Може, ще повернеться в гостину.
А тепер пора, щоб біль затих
І не повнив жалем всю родину.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 22
Сарачыны — моўчкі сорак дзён
Над аселішчам душа блукала,
I гукала родных, і шукала,
Ці застаўся дзе ад працы плён.
Каня гэтак ліху наўздагон
Над гняздом прастуджаным канала.
Гэта ўсё на небе дасканала,
На зямлі адметны толькі скон.
Сорак птушак з выраю вясною
Будзе прылятаць на Саракі.
I душа з крылатай гаманою,
Можа, вернецца на пагасціны.
А пакуль што болей не з рукі
Поўніць жалем даўнія мясціны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817189
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.12.2018
У присмерку поволі настрій чах.
Свій плач згубила за лугами каня.
Бентежилося перше там спіткання
В городів містечкових на очах.
У тихому вільшанику в корчах
Нив соловей, що пізно йде смеркання.
Туман піднявсь у давнішнє блукання.
Сміливо червонів юначий страх.
Не розуміли, де подітись, руки.
І губи захололи, як рілля.
Не вміли приглушити серця стуки.
Здавалось все, що темноти замало.
Холодне поміж голого гілля
На розстанях прощання сумувало.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 21
У прыцемкаў настрой паволі чах.
Свой плач згубіла за лугамі каня.
Бянтэжылася першае спатканне
Ў гародаў местачковых на вачах.
У стрыманым алешніку ў карчах
Ныў салавей, што позніцца змярканне.
Туман падняўся ў даўняе блуканне.
I смела чырванеў юначы страх.
Не ведалі, куды ім дзецца, рукі.
I вусны сіверылі, як ралля.
I сэрца прыглушыць не ўмела грукі.
А ўсё здавалася, што цемры мала.
Халоднае між голага галля
На ростанях расстанне сумавала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817187
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.12.2018
Мені й сюди, як скінчиться зима,
Чутно охриплий голос льодолому,
Бо він не може звірити нікому
Ту вість, що гріє настрій крадькома.
Тріщить сорока, мов хмільна кума.
Проталини не в силі скрити втому.
Стежина сохне з горя, втікши з дому,
Біжить, з себе здивована сама.
Мов хмари, розійшлись ламкі крижини.
Як бутель, б’ється крюкання круків.
У півня чуб, неначе у хлопчини.
Чекає повінь скорого розливу.
І берег плечі зціплені розвів.
Ріка тримає зиму терпеливо.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 20
А мне й дагэтуль кожнаю зімой
Чуваць ахрыплы голас крыгалому,
Бо ён не хоча даручыць нікому
Вясціну, што настрой сагрэе мой.
Трашчыць сарока п’янаю кумой.
Праталінам таіць няўзмогу стому.
Сцяжынка сохне з гора, збегшы з дому,
Бяжыць і дзівіцца сабе самой.
Як хмары, крыгі крышацца сцюдзёна.
Як буталь, б’ецца крумкачовы крум.
У пеўня чуб, нібыта ў маладзёна.
Хутчэй разводдзю хочацца разліцца.
Плячмі здранцвелымі варушыць рум.
Рака зіму трымае, як капліца.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816960
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.12.2018
Мого сонета полиновий цвіт,
Онучко Домінічко дорогая,
Пишу тобі. Мій усміх догоряє,
Стає коротша стежка у цей світ.
Почав боятись снів я і приміт,
Хоч поки добросерда наглядає.
Хай домовик від страху вберігає,
І вовк щоб не ступив тобі на слід.
Так душу молодить твій вигук: діду!
Відкину радо старості жалі.
Бо старість пішки йде, а клопіт їде.
За спиною з роками тяжчий клунок.
Та треба ще побути на землі,
Якщо послало небо подарунок.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 19
На згадку палыновы свой санет,
Унучка Дамінічка дарагая,
Пішу табе. I ўсмешка дагарае,
I карацее сцежка ў гэты свет.
Пачаў баяцца сноў і ўсіх прыкмет,
Пакуль цікуе самая благая.
Хай дамавік твой страх аберагае,
Каб воўк не наступіў табе на след.
Мне маладзіць душу твой выгук: дзедзя!
За шчырасцю старэць няма калі.
Бо старасць пешкі йдзе, а клопат едзе.
Цяжэе за спіной з гадамі клунак.
Ды затрымацца трэба на зямлі,
Калі паслала неба падарунак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816959
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.12.2018
Були серпи веселі у жнива.
Як Шлях Чумацький половіла нива.
Старих туманів невиразне сниво
На ранок оберталось у слова.
Хотіла буть зеленою трава.
І полинова вже сивіла грива.
І перепілку слухала ревниво
Дошкульна жниця, наче кропива.
Нагостювавшись на землі до змори,
Далеке від земних тривог і страт,
Дивилось небо на гладкі комори.
Сніп, жнивним співом зв’язаний, робився
Все більш товстим й вусатим, наче сват,
І ласкою та шаною гордився.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 18
Былі сярпы вясёлыя ў жніва.
Як Млечны Шлях, іржысцілася ніва.
І туманоў старых начное сніва
Разгадвалася раніцай знава.
Хацела быць зялёнаю трава.
А быльнягова ўжо сівела грыва.
І перапёлку слухала раўніва
Жняя жыгучая, што крапіва.
Усмак нагасцяваўшыся ў прылецці,
Далёкае ад страт зямных і звад,
Глядзела неба, як жыруюць клеці.
Сноп, жніўнай песняю падперазаны,
І пузацеў, і вусацеў, як сват,
Ад рупатлівай ласкі і пашаны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816938
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.12.2018
Дзвенів, як посуд, містечковий люд,
Хто йшов, хто біг, немов вхопивши жару.
Містечка не буває без базару,
Де обдере боки морока й труд.
І продавалось тут немало чуд.
Очам ставало різного товару.
Вертався одинак додому в парі.
Щедрішав фунтами скупого пуд.
Як сніг, рублі новесенькі хрустіли.
Несміло позіхали мідяки.
Як морква-каротельочка маліли
Дні в молодиць, що спритно продавали
Утіхи літа з легкої руки –
Й безбатченків так тяжко годували.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 17
Звінеў, як посуд, местачковы люд,
Хто йшоў, хто бег, нібы ўхапіўшы жару.
Мястэчка не бывае без базару,
Дзе клопат счэша ўсім бакі, як склюд.
I прадаваўся тут і цуд і ўпуд.
Хапала воку рознага тавару.
Вяртаўся адзінец дадому ўпару.
I на фунты шчадрэў скупечьі пуд.
Як снег, рублі навенькія хрумсцелі.
Нясмела пазяхалі медзякі.
Як морква-каратэлька, карацелі
Дні ў маладзіц, якія прадавалі
Усмешкі лета з лёгкае рукі
I цяжка безбацькоўцаў гадавалі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816937
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.12.2018
Життя пилинку вічності умить
Позичить залюбки, але відразу
Терпіти змусить кривду та образу,
Щоб позику з лихвою окупить.
Хвороба – лікарка глуха – мовчить,
Про що не запитай, не дасть відказу.
І злива зла, якщо не знайдеш лазу,
Під стріхою в дірках зачне мочить.
Покора працьовита замовкає,
Спішить німа в господу небуття.
У борг земля усе живе тримає,
Трясеться над відсотками немало.
Небіжчика ховають від життя,
Щоб більше з нього борг не вимагало.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 16
Жыццё пылінку вечнасці сваёй
Пазычыць пад настрой, але адразу
Цярпець прымусіць крыўду і абразу,
Вярнуць пазыку хочучы з ліхвой.
Хвароба ходзіць лекаркай глухой,
Пра што ні запытай, не дасць адказу.
І ў злой залеве не знайшоўшы лазу,
Стаяцьмеш пад дзюраваю страхой.
Пакора працавітая, нямая
Спяшаецца ў гасподу небыцця.
У доўг зямля жывое ўсё трымае.
Трасецца над адсоткамі мяняла.
Нябожчыка хаваюць ад жыцця,
Каб больш яно свой доўг не спаганяла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816813
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.12.2018
Були усі як ти, і як не ти.
Одна ти розуміла винятково,
Що тяжко повторитись слово в слово,
І що не можна тінь свою змогти.
Я часто чув твій голос з темноти,
Я зустрічав твій погляд випадково.
І в кожній, не в тобі, обов’язково
Хотів незнаний спокій я знайти.
Мені б у повні випитать секрети.
І знати, що мій сон не існував,
Не вірити, що прагнеш не мене ти,
Коли горну лист палий без упину.
Тебе, що сам собі пророкував,
Уже, напевно, так і не зустріну.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 15
I ўсе былі табой і не табой.
Адна ты разумела адмыслова,
Што цяжка паўтарыцца слова ў слова
I нельга цень свой засланіць сабой.
Я чуў твой голас цёмнаю парой,
Я сустракаў твой позірк выпадкова.
I ў кожнай не табе абавязкова
Шукаў не абяцаны мне спакой.
Мне б толькі ў поўні выпытаць сакрэты.
Мне б ведаць, што мой сон не існаваў,
Не верыць, што чакаеш не мяне ты,
Пакуль марудна ліставей гартаю.
Цябе, што сам сабе наканаваў,
Ужо, напэўна, так і не спаткаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816812
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.12.2018
І зрозумієш на чужих вітрах,
Що тільки вдома ти і був єдиний.
Тепер, як звук забутої латини,
Наводиш сам на себе тільки страх.
Живеш уже ні вдома, ні в гостях,
Пригадуючи юності стежини,
Звідкіль приходять лиш сумні новини.
Ростуть могили в радісних місцях.
Про все, що у житті відбутись мало,
Колись писала доля на піску.
Давно гроза написане забрала.
Лише туди зробився шлях журливий,
Де, лігши на спочин у персть м’яку,
Тебе чекають предки терпеливі.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 14
І зразумееш на чужых вятрах,
Што толькі дома ты і быў адзіны.
Цяпер, як гук забытае лаціны,
Наводзіш на сябе самога страх.
Жывеш ужо ні дома, ні ў гасцях,
Узгадваючы родныя мясціны,
Адкуль прыходзяць чорныя вясціны.
Там засяляюць могілкі прасцяг.
Пра ўсё, што мелася ў жыцці адбыцца,
Лёс напісаў калісьці на пяску.
Даўно пісьмёны змыла навальніца.
Адзін туды зрабіўся шлях кароткі,
Дзе, на спачын прылёгшы неўзнаку,
Цябе цярплівыя чакаюць продкі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816678
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.12.2018
Поезія – хвороба всіх віків.
Поезія – служниця й королева.
Ліричних сліз струмина кришталева
Остудить втому босих диваків.
Стежини замуравлені рядків
Біжать туди, де тіняві дерева,
Де яблуко дала Адаму Єва,
Де сплять сліди Пегасових підків.
Що з дівкою зв’язався, як вельможа,
Поет себе й поезію кляне,
Та слабину свою не переможе.
Від слави кам’яніють віршороби.
Поглянь навкруг – каміння лиш одне.
Життя від смутку гине без хвороби.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 13
Паэзія – хвароба ўсіх вякоў.
Паэзія – служанка й каралева.
Лірычных слёз рашучая залева
Астудзіць стому босых ступакоў.
Сцяжыны ўмуражэлыя радкоў
Бягуць пад засень ранішняга дрэва,
Дзе яблык падала Адаму Ева,
Дзе спяць сляды Пегасавых падкоў.
Што з вулічнай звязаўся, як вяльможа,
Паэт сябе й паэзію кляне,
Ды слабіну сваю не пераможа.
Ад славы камянеюць вершаробы.
Зірні наўкол – валун пры валуне.
Жыццё ад смутку гіне без хваробы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816677
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.12.2018
Рідня – продовження наземних днів.
Молися, щоб не скоро звечоріло,
Щоб одинокість кревністю зігріло,
Щоб доброти порив не зледенів.
Завиють вовком злість, нещастя, гнів,
Чужа загляне заздрість заніміло.
Щоб родоводу дерево шуміло,
Коріння мусить бути в глибині.
Лопата гробокопа у знемозі
Байдуже сипле рінь і камені
на сон, що йде по неземній дорозі.
Тривожно кожній вірячи приміті,
Розставшись із останніми з рідні,
Відчуєш, як студено в цьому світі.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 12
Радня – працяг твайго зямнога дня.
Маліся, каб не скора вечарэла,
Каб адзіноту крэўнасцю сагрэла,
Каб ля цябе не зябла дабрыня.
Ваўком завые злосці ваўчаня,
Зірне чужая зайздрасць анямела.
Каб дрэва радаводнае шумела,
Таіць карэнне мусіць глыбіня.
Рыдлёўка далакопава ў знямозе
Жвір сыпле раўнадушнай даланёй
На сон, што йдзе па незямной дарозе.
Трывожна кожнай верачы прыкмеце,
Расстаўшыся з апошняю раднёй,
Адчуеш, як сцюдзёна ў гэтым свеце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816563
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.12.2018
Світлішим став, і веселішим, хлів –
Лисуха отелилася. Як свято,
Оцю подію святкувала хата.
Молозива гарячий сніг білів.
Мороз і той змінив на милість гнів.
Спішила хліб у піч садить лопата.
Бичок на світ дививсь дивакувато,
Чи з радості, чи з розпачу ревів.
І довго радість на вустах не гасла.
Чекала кішка Найда молока.
Вечеряли смачнючим сіном ясла.
Цибуля плакала осиротіло.
Турбот оцих толока гомінка
З господарями разом молоділа.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 11
Стаў весялейшы і святлейшы хлеў –
Лысоня ацялілася. Як свята,
Падзею гэту святкавала хата.
Малодзіва гарачы снег бялеў.
Мароз і той змяніў на літасць гнеў.
Спяшала хлеб у печ садзіць лапата.
Бычок на свет глядзеў дзівакавата,
Ці з радасці, ці з роспачы мычэў.
І доўга ўсмешкі ўсцешныя не гаслі.
Чакала кошка Найда малака.
Вячэралі смачнейшым сенам яслі.
Цыбуля плакала асірацела.
Турботаў гаманкая талака
З гаспадарамі разам маладзела.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816562
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.12.2018
Щорік ішов Великдень на село
З яйцем червоним, з білолицим сиром.
І стежку, що у рінні жовто-сірім,
Світання лугом пристрасно вело.
Блищало сонце, оживало тло.
Свячене пахло злагодою, миром.
І всім дитячим оченятам щирим
Смачного досить на столі було.
Сіяння йшло, надія воскресала.
З душі втікали недовіра, тьма.
Співцям для прославлянь пісень хватало.
Мандрівці снився сон про далечіні.
І вечір припізнився жартома.
Ішли по небу предки, наче тіні.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 10
Прыходзіла Вялічка на сяло
З чырвоным яйкам, з белатварым сырам.
І сцежку, паднядзеленую жвірам,
Світанне лугам за руку вяло.
Іграла сонца, ажывала тло.
Свянцонка пахла злагадаю, змірам.
І ўсім малечым вачанятам шчырым
Прысмакаў досыць на стале было.
Расло святло, надзея ўваскрасала.
З душы ўцякалі недавер і змрок.
І песняў валачобнікам хапала.
І сніўся падарожжу сон далёкі.
І адвячорак позніўся знарок.
Ішлі па небе продкі, як аблокі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816462
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.12.2018
Сказати слів останніх не змогла,
Я не почув, що говорили очі.
Не мав вже мамин погляд тої мочі.
І шиби стали з матового скла.
І хату всю заволокла імла.
І лиш із саду чувся ґвалт сорочий.
Прийшли, як ті сусідки, довгі ночі,
З якими довго бесіду вела.
Утриманкою мешкала недуга,
А не було кому подать води.
Був вітер злий, в печі вогню потуга.
Сміліла неміч, німота паніла.
Як стрінемось, коли піду туди,
Перепитаю, що сказать хотіла.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 9
Сказаць мне слоў апошніх не змагла.
Я не пачуў, што гаварылі вочы.
А ў мамы позірк быў такі сірочы.
І шыбы сталі з матавага шкла.
І хату ўсю завалакла імгла.
І толькі чуўся ў садзе гвалт сарочы.
Прыйшлі, як і суседкі, тыя ночы,
З якімі доўга гутарку вяла.
Была хвароба прыжывалкай ціхай,
А не было каму падаць вады.
Быў вецер злы, агонь у печы з пыхай.
Смялела немач, немата панела.
Як некалі сустрэнемся, тады
Перапытаю, што сказаць хацела.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816461
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.12.2018
Ікона мала в хаті кут святий,
Була заступниця і господиня.
А як зимою був на стінах іній, –
Голубила диханням доброти.
Від першої до крайньої версти
Вела в долині душу, і в пустині.
Біля труни – зажерливої скрині –
Лила в молитві сльози гіркоти.
І довелося відхилитись тіні.
І мить, що їй дозволено було
Побачитись з натхненям у світінні,
Відбилася, немов на плащаниці.
І світло наполегливе прийшло,
Щоб врятувати мрії із темниці.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 8
Ікона ў хаце мела кут святы,
Была заступніцай і гаспадыняй.
Як выступаў зімой на сценах іней,
Кунежыла дыханнем мілаты.
Ад першай да апошняе вярсты
Вяла душу далінай і пустыняй.
Над дамавінай – ненажэрнай скрыняй –
Нябачна зводзіла малітве ксты.
І давялося адхіснуцца ценю.
Імгненне, што дазволена было
Убачыцца нясквапнаму натхненню,
Адбілася, нібы на плашчаніцы.
І глянула нястомнае святло,
Каб летуценне выбавіць з пляніцы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816337
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.12.2018
На землю, як і в душу мовчазну,
Приходять холоди господарями
Потішитись холодними дарами,
У вітру взять мелодію сумну.
Завії плач в ушах рве тишину,
У розпачі не мовкне вечорами.
Луна, замерзши, крадеться дворами,
Щоб скаржитись на себе лиш одну.
Тепліше йти думкам у край родимий.
Сміліше в білий світ зирнути млі.
Підперти небо не терпиться диму.
Свята ідуть морозною ходою.
І марить лугом сіно на столі.
І щедрою сніг пахне Колядою.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 7
І на зямлю, і ў сціхлую душу
Прыходзяць халады гаспадарамі
Пацешыцца халоднымі дарамі,
Перахапіць дыханне скавышу.
Плач завірухі ў цішыні ўвушшу
Не моўкне роспачнымі вечарамі.
Азябшы, рэха крадзецца дварамі
Пакрыўдзіцца сабе, як спарышу.
Цяплей спяшацца думкам на радзіму.
Смялей на белы свет глядзець імгле.
Падперці неба не цярпіцца дыму.
І святы йдуць марознаю хадою.
І трызніць лугам сена на стале.
І пахне снег багатай Калядою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816336
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.12.2018
Як світ оцей, як і себе, мерщій
Придумав кожний сам собі кохання.
Відчувши шепоту тяжке дихання,
Безсоння для очей у звабі мрій,
Заметушився страх сум’яттям вій.
Гріхи замолює замилування,
Біжить, себе не тямлячи, спіткання,
І нетерпіння кличе соловій.
У гості кличуть лагідно висоти.
І кожну пристрасть, як в долонях жар,
Несе він, не лякаючись бридоти,
Себе розтрачуючи без остатку.
Урешті тужить стужа, чахне сквар.
І можна знов зневіритись. Спочатку.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 6
Як гэты свет, як і сябе, хутчэй
Прыдумаў кожны сам сваё каханне.
Адчуўшы шэпту цёмнае дыханне,
Бяссонніцу спакушаных вачэй.
Страх замятаецца завеяй вей.
Грахі замольвае замілаванне,
Бяжыць, сябе не помнячы, спатканне,
I нецярпенне цвеліць салавей.
У пагасціны запрашаюць высі.
I кожны жарсць, як у далонях жар,
Нясе, не баючыся анячыся,
Сябе растрачваючы без астатку.
Урэшце тужыць сцюжа, чахне сквар.
I можна зноў ашуквацца. Спачатку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816196
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.12.2018
Вернутись в незабуте із журби,
Всі покарання і страхи забути,
Пізнати знову кожний звук почутий,
Відчуть себе обділеним в дільбі,
Де доля ділить зерна для сівби.
Ковтнути гордовитої отрути.
Так захмеліть, щоб травнем здався лютий,
Довірить недовіру ворожбі.
Але вертання кпить з себе самого.
Чекання зачекалося дарма.
Зустріть заблуду вибігла дорога,
Та заблукала в сні за небосхилом.
І ти відчуєш, що тебе нема
Там, де туман схолов солодким пилом.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 5
Вярнуць у незабытае сябе,
Забыцца на трымценне, на пакуты.
Пазнаць нанова кожны гук пачуты.
І быць абдзеленым на той дзяльбе,
Дзе доля дзеліць зерне на сяўбе.
Глынуць саманадзеянай атруты.
Так захмялець, каб траўнем здаўся люты,
І недавер даверыць варажбе.
Але вяртанне кпіць з сябе самога.
Чаканне зачакалася дарма.
Сустрэць блуканца выбегла дарога,
Ды заблудзіла ў сне за небасхілам.
І ты адчуеш, што цябе няма
Там, дзе туман астыў салодкім пылам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816194
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.12.2018
То посивів не з самоти полин,
Його так сиве полум'я спалило.
Міцна, настояна в гіркоті сила,
Зібрала сум захмарених долин.
Вертає пах полинний із чужин
На стежку, що сліди ходити вчила,
Там де верба нагнулася похила,
Щоб дати тінь знемозі на спочин.
Валу́ни вже сивіють з завірюхи,
Сивіє зорний і минущий шлях,
Каміння сиве крушиться від скрухи,
Невільно далечінь гірчить журбою.
Та повниться всього земного прах
Гіллячкою полинною живою.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 4
Не ад самоты пасівеў палын,
Яго сівое полымя спаліла.
Гаркоты неразведзеная сіла
Настоіць сум завоблачных далін.
Вяртае палыновы пах з чужын
На сцежку, што сляды хадзіць вучыла,
Дзе вербіна нагнулася пахіла,
Каб цень паслаць знямозе на спачын.
Сівеюць валуны і завірухі.
Сівеюць Млечны і нявечны шлях.
Сівыя крушні крушацца ад скрухі.
Міжволі далячынь гарчыць пакорай.
Абнашчаны ўсяго зямнога прах
Галінкай палыноваю бадзёрай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815951
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2018
Руїни – то лиш згадка давнини,
В якій старієм явою і снами.
Руїни нас колишніх завжди з нами –
Мовчать, оглухлі з гомону й луни.
Ми, у юрбі забуті мовчуни,
Руйнуємось курганами-горбами.
Чорніють наші мріяння круками,
Що з темної злетілись сторони.
У крил непам'яті вже досить спраги.
В крил пам'яті стає слабкішим літ.
Собі охоче повторяють саги.
Виною присягає гріх невинний.
Старіють, на новий зирнувши світ,
Молодші від правічності руїни.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 3
Руіны – напаміны даўніны,
З якой даўнеем яваю і снамі.
Руіны нас былых заўсёды з намі.
Маўчаць, аглухлыя ад гаманы.
Мы, і ў гурме забытыя, адны
Руінімся згарбела курганамі.
Начэюць нашы мроі груганамі,
Што прыляцелі з золкай стараны.
У крылаў забыцця хапае прагі.
У крылаў памяці слабее ўзмах.
Сябе ахвотна паўтараюць сагі.
Віною прысягае грэх нявінны.
Старэюць, гледзячы на новы гмах,
За вечнасць маладзейшыя руіны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815950
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2018
Могила – ненажерливе вікно,
З якого тьма і кривда позирає.
Сира земля спочити потурає,
Де жаль шукає у безодні дно.
Кого приймать – могилі все одно.
Вона – як сіни в тихій хаті скраю,
Де відчаю надія докоряє,
Сповита у небесне полотно.
Тож поки марно доганяєш дні,
Самітниця в чеканні добре знає,
Що тут її ніхто не обмине,
Що суть жива в холодній глибині,
Що пам'ять над горбком німим минає,
Що кожному своє вікно одне.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 2
Магіла — прагавітае вакно,
З якога цемра з крыўдай пазірае.
I раіць адпачыць зямля сырая,
Дзе жаль намацвае ў прадонні дно.
Каго прымаць, магіле ўсё адно.
Яна — як сенцы ціхай хаты з краю,
Дзе свой адчай надзея дакарае,
Спавітая ў нябеснае радно.
Пакуль дарэмна даганяеш дні,
Самотная цябе чакае й цяміць,
Што немагчыма абмінуць яе,
Што сэнс жывы ў халоднай глыбіні,
Што над грудком нямым сівее памяць,
Што кожнаму свайго вакна стае.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815823
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2018
Усе життя, як день один, пройшло.
Усе, що мучило і хвилювало,
Перегоріло, стихло, марним стало.
З темниці тіні світлом розмело.
Таїти позирк перестало зло.
Змія спокуси приховала жало.
Старатись долі залишилось мало.
Скупим зробилось щедрості кубло.
А співчуття лякливі галузини
Дрижать і прикривають тишину.
Давно порозумілися провини.
Сміліє страх, як неясне питання.
Долоню зводить радість в вишину
Під зливу сонцесяйну на прощання.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 1
Усё жыццё, як дзень адзін, прайшло.
Усё, што мучыла і хвалявала,
Перагарэла, ўціхлася трывала.
З цямніцы цені выйшлі на святло.
Таіць свой позірк перастала зло.
Змяя спакусы прыхавала джала.
Старацца лёсу засталося мала.
І паскупела ў шчодрасці кубло.
Спагады палахлівыя галіны
Дрыжаць і ахінаюць цішыню.
Даўно паразумеліся правіны.
Смялее страх, як цёмнае пытанне.
Ды падстаўляе радасць даланю
Пад лівень сонечны на развітанне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815822
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2018
Тане вечір, що зринув на росних лугах.
Тиша... тиша...
З далі вилився вітер, пішов по кущах,
ледь колише...
Смаком свіжим повітря густе він обмив –
пахом бору,
закрутився і в темну далекість відплив –
десь у зорі.
Зорям тісно на небі, як нам на землі,
в млі тремтливій
ніч обсипали, снігом лягли на гіллі
груш на ниві...
Білий пил, як туман срібний, покрив простяг
низом, вище...
Станув вечір, що зринув на росних лугах.
Тиша... тиша...
Натальля Арсеньнева
Тае вечар
Тае вечар, пачаты на росных лугох.
Ціша... ціша...
З даляў выліўся вецер, пайшоў па кустох,
ледзь калыша...
Смакам сьвежым паветра густое абмыў
пахам бору,
закруціўся і ў цёмную далеч адплыў,
недзе ў зоры.
Зорам цесна у небе, як нам на зямлі,
ймглой трымцівай
ноч абсыпалі, сьнегам ляглі на гальлі
йгруш над нівай...
Белы пыл, як туман сэрабраны, залёг
нізам, вышай...
Стаяў вечар, пачаты на росных лугох,
ціша... ціша...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815567
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.11.2018
Ніч розсипала зорні вогні
на блакитній небесній півкулі.
На розлогах землі все вві сні.
Люлі, люлі, синочку мій, люлі.
І ці зорні червоні вогні
я сплету в променисті віночки,
над тобою повішу ясні.
Люлі, люлі, засни, мій синочку.
Будуть зорі малому сіяти,
будуть радісні сни посилати.
Тиша всюди і сонні зірки…
Похилили гілля верби чулі
над холодною гладдю ріки.
Люлі, люлі, синочку мій, люлі.
Я підслухаю шелест вербин,
шурхіт нічки і шепіт струмочка,
їх у спів позбираю один.
Люлі, люлі, засни, мій синочку.
Будуть верби шуміти й шептати,
будуть снами тебе осипати.
Наче в плачі, у крапельках сліз
виступають берези поснулі.
Їм мороз сльози-перли приніс.
Люлі, люлі, синочку мій, люлі.
Я ті перли-сльозинки зніму,
як намисто зберу на шнурочку,
ними шийку твою обніму.
Люлі, люлі, засни, мій синочку.
Буде з ними малий засинати,
буде сльози-намисто торкати.
Ніч розсипала зорні вогні
на блакитній небесній півкулі...
Спи, маленький, бо все уві сні.
Люлі, люлі, синочку мій, люлі.
Натальля Арсеньнева
Калыханка
Ноч рассыпала зораў агні,
ў сінім небе яны патанулі.
Вее сон над прасторам зямлі.
Люлі, люлі, сыночак мой, люлі.
З гэтых зорных чырвоных агнёў
я спляту прамяністы вяночак.
Над галоўкай павешу тваёй,
люлі ж, люлі, засьні, мой сыночак.
Будуць зоры маленькаму зьзяць,
будуць сьветлыя сны пасылаць.
Ціша ўсюды і сонны спакой…
Вербы гнуткае вецьце схінулі
над сьцюдзёнаю, зьмерзлай ракой.
Люлі, люлі, сыночак мой, люлі.
Я падслухаю шэпты вярбін,
я падслухаю шэляхі ночкі
і ў напеў пазьбіраю адзін.
Люлі ж, люлі, засьні, мой сыночак.
Будуць вербы шасьцець, шапатаць,
будуць снамі цябе асыпаць.
Як бы плачучы, ў кропельках сьлёз
прыгажуні бярозы паснулі.
Гэта ў перлы прыбраў іх мароз.
Люлі, люлі, сыночак мой, люлі.
Тыя перлы-сьлязінкі зьбяру,
наніжу зь іх пацёркаў шнурочак
і на шыйку завешу тваю.
Люлі ж, люлі, засьні, мой сыночак.
Будзе зь імі малы засынаць,
ручкай пацеркі-сьлёзы кранаць.
Ноч рассыпала зораў агні,
ў сінім небе яны патанулі…
Сьпіць усё, й ты, маленькі, засьні.
Люлі, люлі, сыночак мой, люлі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815565
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2018
Моя душа від краю і до дна
відчула плин такої сили,
що все ясним здається, милим:
і небо синє, і туману пелена,
і далі нив, і золоті розлогі клени,
і лісових ялин убір чорно-зелений.
Здається, щастя біля мене десь, так близько,
здається, що я можу взять його рукою.
Та не сягну... Ось так, як над рікою
схиляються гіллям вербини низько-низько,
та все ж не в силі там напитись із ріки,
що надить їх і дні, і тижні, і роки.
Натальля Арсеньнева
Нядасяжнае
Мая душа ад скраю і да дна
наліта сьветлай нейкай сілай.
Мне ўсё здаецца ясным, мілым:
і неба сіняе, і хвалі тумана,
і ніў далечыня, і залатыя клёны,
і хвояў баравых убор чорна-зялёны.
Здаецца, шчасьце дзесь каля мяне, так блізка,
здаецца, я магу узяць яго рукой.
Ды не сягну… Вось так, як над ракой
схінаюцца гальлём вярбіны нізка, нізка,
а ўсё ня здолеюць напіцца тэй вады,
што надзіць іх і дні, і тыдні, і гады.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815457
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.11.2018
ГЕРЦОГ
Жінка мінлива так,
Як пух на вітрі,
Так словом хитра,
Як і думками.
Завжди манлива так
Зовом утіхи,
Плачем чи сміхом
Бавиться нами.
Жінка мінлива,
Як пух на вітрі,
У слові хитра,
Як і в думках. 3 р.
Завжди обдуреним
Буде страждати
Той, хто їй дати
Серце готовий!
Але й не буде той
Зовсім щасливим,
Хто з уст зрадливих
Не пив любові!
Жінка мінлива,
Як пух на вітрі,
У слові хитра,
Як і в думках! 3 р.
Giuseppe Verdi, Rigoletto: Atto 3, scena 2 (La donna e mobile)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815351
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.11.2018
Надходить ніч і клен старий пірнає в тихий сон,
І місяць звівсь над гладдю сонної ріки;
(А я твої ясні очі щиро так кохаю,
Що нічого більш у мріях не несуть мої думки.) - 2р.
Ніколи більш я тут тебе вже не зустріну,
Більш не знайду в моїх очах твої сліди, –
(В очах таких сумних, безпорадних і закоханих,
А сльоза щокою котиться, бо прощаюсь назавжди.) - 2р.
Надходить ніч і клен старий гілки схиляє в сон,
І місяць звівсь над гладдю сонної води;
(Тож ти в останній раз поцілуй мене, любов моя,
А сльоза щокою котиться, бо прощаюсь назавжди.) - 2р.
Ansamblis «Juodoji rožė», Ateis naktis
Ateis naktis virš tyliai miegančių senų klevų
Ir mėnuo plauks virš upėj miegančios gelmės
O aš tavas akis taip esu įsimylėjus
Kad daugiau nenoriu nieko įsiliesti į sapnus
Gal niekada aš čia daugiau nebestovėsiu
Ir niekad jau tau nežiūrėsiu į akis
Akis taip mylinčias, ilgesingas ir išlydinčias
Ašarėlė, skruostu riedanti, tau sudievu pasakys
Ateis naktis virš tyliai ošiančiių senų klevų
Ir mėnuo plauks virš upėj miegančios gelmės
Jau paskutinįkart pabučiuok mane, o mylimas
Ašarėlė, skruostu riedanti, tau sudievu pasakys
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812448
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2018
(Фрідріх Леопольд цу Штольберґ-Штольберґ)
В блиску і сяйві на сріберних хвилях
Ковзає лебедем човен хисткий;
Ах, на сіяючих радості хвилях
Лине душа, наче човен хисткий.
Ах, на сіяючих радості хвилях
Лине душа, наче човен хисткий.
З неба зоря вечорова на хвилях
Танцем оточує човен хисткий.
Танцем оточує човен хисткий.
З-понад верхів призахідного гаю
Дружньо нам сяє карміновий блиск;
А під деревами східного гаю
Аїру шерх, – і карміновий блиск.
А під деревами східного гаю
Аїру шерх, – і карміновий блиск.
В радість небес і в шум мирного гаю
Лине душа, – у карміновий блиск.
Лине душа у карміновий блиск.
Ах, все зникає на росяних крилах,
Котиться змінними хвилями час;
Завтра так зникне на сяючих крилах,
Як учорашній і нинішній час.
Завтра так зникне на сяючих крилах,
Як учорашній і нинішній час,
Поки і я на ясних вишніх крилах
Теж не покину зникаючий час.
Теж не покину зникаючий час.
Franz Schubert, Auf dem Wasser zu singen
(Friedrich Leopold zu Stolberg-Stolberg)
Mitten im Schimmer der spiegelnden Wellen
Gleitet, wie Schwäne, der wankende Kahn;
Ach, auf der Freude sanftschimmernden Wellen
Gleitet die Seele dahin wie der Kahn,
Ach, auf der Freude sanftschimmernden Wellen
Gleitet die Seele dahin wie der Kahn;
Denn von dem Himmel herab auf die Wellen
Tanzet das Abendrot rund um den Kahn,
Tanzet das Abendrot rund um den Kahn.
Über den Wipfeln des westlichen Haines
Winket uns freundlich der rötliche Schein;
Unter den Zweigen des östlichen Haines
Säuselt der Kalmus im rötlichen Schein,
Unter den Zweigen des östlichen Haines
Säuselt der Kalmus im rötlichen Schein;
Freude des Himmels und Ruhe des Haines
Atmet die Seel im errötenden Schein,
Atmet die Seel im errötenden Schein.
Ach, es entschwindet mit tauigem Flügel
Mir auf den wiegenden Wellen die Zeit.
Morgen entschwinde mit schimmerndem Flügel
Wieder wie gestern und heute die Zeit,
Morgen entschwinde mit schimmerndem Flügel
Wieder wie gestern und heute die Zeit,
Bis ich auf höherem strahlenden Flügel
Selber entschwinde der wechselnden Zeit,
Selber entschwinde der wechselnden Zeit.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810640
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.10.2018
Народ піднявсь війною на народ
з безумством ворожди, зі згуби шалом,
з вогнем гармат, – і гулом небувалим
гула земля, піднявши хвилі вод,
де блискавки скидала Астарот.
І мов снопи, що їх недавно зжали,
тіла навкруг шеренгами лежали
й крутивсь шабель кривавий хоровод.
У вихорі жорстокості й зневаги,
в жахливішій від люті тигра бурі,
упав не труп, а цвіт жаги й наснаги,
зоря життя погасла від зажури,
став прахом пурпур гідності й поваги,
руїнами – ясний палац культури!..
Pavol Országh-Hviezdoslav
Krvavé sonety: Sonet 4
A národ oboril sa na národ
s úmyslom vraždy, s besom skaziteľa.
Kreš spráskal pušiek, zahrmeli delá:
zem stene, piští vzduch, rvú vlny vôd,
kde bleskom kmitla hrozná Astarot.
A jak v žne postať zbožia líha zrelá
pod kosou, radom váľajú sa telá;
v cveng šabieľ špľachce čerstvej krvi brod…
Tak vo víchrici totej ukrutenstva,
nímž ani tiger dravšie nezúri,
zapadá nie zvlek:výkvet človečenstva,
života radosť smrtnej do chmúry,
v prach purpur všeľudského dôstojenstva,
v sutiny jasný palác kultúry!…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809174
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.10.2018
В останній день, як труби із громами
Протрублять для життя кінець жахливий,
Складемо звіт тоді ми свій правдивий
Про кожне слово, вимовлене нами.
А що робити з марними словами,
Що ними у любовному пориві
Просив я в тебе ласку незрадливу,
Що у тобі вмирали вечорами?
Тому згадай, о люба, совість, душу!
Згадай, що ти відклала ласку знову,
Що знов у світі десь страждає чоловік.
Бо якщо звіт докладний дати мушу
Про все безплідне, що до тебе мовив,
То мій останній день розтягнеться на рік.
Johann Wolfgang von Goethe
Warnung
Am jüngsten Tag, wenn die Posaunen schallen
Und alles aus ist mit dem Erdeleben,
Sind wir verpflichtet, Rechenschaft zu geben
Von jedem Wort, das unnütz uns entfallen.
Wie wirds nun werden mit den Worten allen,
In welchen ich so liebevoll mein Streben
Um deine Gunst dir an den Tag gegeben,
Wenn diese bloß an deinem Ohr verhallen?
Darum bedenk, o Liebchen, dein Gewissen!
Bedenk im Ernst, wie lange du gezaudert,
Daß nicht der Welt solch Leiden widerfahre.
Werd ich berechnen und entschuldgen müssen,
Was alles unnütz ich vor dir geplaudert,
So wird der Jüngste Tag zum vollen Jahre.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809173
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.10.2018
Коли Амур схотів, щоб я пішов від нього,
Все зле, що він таїв, потратив для розлуки,
Ну а тоді віддав мене Фортуні в руки,
Бо більш не мав уже ні доброго, ні злого.
Вона ж, не як Амур, була тверда і строга,
Придумала лихе, як кари запоруку,
І кинула мене в страшну, пекельну муку, –
Ніхто терпіти так не мав ні сил, ні змоги.
І ось я тут іду із криками печалі,
Як свідчення живе для кожної людини, –
Які страшні ці два тирани можуть бути;
У вірш я переллю маріння небувалі,
Із жалем до усіх, хто прагне сон здобути,
Хто втішиться малим, не взнавши мук глибини!
Luis de Camões
Soneto 4
Despois que quiz Amor que eu só passasse
Quanto mal ja por muitos repartio,
Entregou-me á Fortuna, porque vio
Que não tinha mais mal que em mi mostrasse.
Ella, porque do Amor se avantajasse
Na pena a que elle só me reduzio,
O que para ninguem se consentio,
Para mim consentio que se inventasse.
Eis-me aqui vou com vário som gritando.
Copioso exemplario para a gente
Que destes dous tyrannos he sujeita;
Desvarios em versos concertando.
Triste quem seu descanso tanto estreita,
Que deste tão pequeno está contente!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809038
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.10.2018
Приснилось про любов. Ця любов ще в мені, –
Та не лілій, троянд це привабливий пах,
Що сповняє собою повітря в лісах,
Де на рівних стежках угасають вогні.
Приснилось про любов. Ця любов ще в мені, –
Та не бурі це шал, не грімниці розмах,
Що на замки скидає пожежу та страх,
І освітить останнє «прощай» вдалині.
Це від кроків вогонь на кремінні вночі,
Слово це, що згубило від себе ключі,
Піна в морі, у небі хмарина, як страж.
З віком ясність іде, тож стійкий, без жалів,
Як бульвари без назв і шнури без вузлів,
Відчуваю – камінним стаю, як пейзаж.
Robert Desnos
Le Paysage
J’avais rêvé d’aimer. J’aime encor mais l’amour
Ce n’est plus ce bouquet de lilas et de roses
Chargeant de leurs parfums la forêt où repose
Une flamme à l’issue de sentiers sans détour.
J’avais rêvé d’aimer. J’aime encor mais l’amour
Ce n’est plus cet orage où l’éclair superpose
Ses bûchers aux châteaux, déroute, décompose,
Illumine en fuyant l’adieu au carrefour.
C’est le silex en feu sous mon pas dans la nuit,
Le mot qu’aucun lexique au monde n’a traduit
L’écume sur la mer, dans le ciel ce nuage.
À vieillir tout rigide et lumineux,
Des boulevards sans noms et des cordes sans nœuds.
Je me sens me roidir avec le paysage.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808910
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.10.2018
Тиша. Місяць освітив стежечки оспалі,
Квітів запахи навкруг дивні і таємні,
А під місяцем в імлі, як два духи темні,
Мовчки ми ідем удвох щораз далі... далі...
Раптом вітер закрутив танці понадземні;
Гне дерева все сильніш в потузі зухвалій!
Чую голос: Світе мій, теж танцюй у шалі!
Ждеш ти спокій, тишу, сон?– Бажання даремні!
Шум дерева здійняли, вітер їх гойдає,
Листя з кучерявих крон у танець той лине.
Вітер тре сухі гілки, крутить їх, ламає, –
То підніме догори, то донизу кине...
Гей! Гай! Танець! Лист все менш у ньому кружляє,
а все більше вниз летить ... де в пилюці гине...
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: Taniec
Cisza. Księżyc zagląda w wnętrza głuchych alej,
wonie kwiatów się snują dziwne i tajemne,
a śród woni, w księżycu — jak dwa duchy ciemne —
milcząc idziem oboje coraz dalej... dalej...
Wiatr się zerwał i tany wnet zawiódł nadziemne;
wstrząsa drzewa, wciąż silniej, potężniej, zuchwalej!
słyszę — woła: O, świecie! tańcz ze mną i szalej!
chcesz spokoju? snu? ciszy? - życzenia daremne!
Drzewa drgnęły i szumiąc jęły trząść się w wietrze,
z płaczem wielkim liść roniąc z rozwianych warkoczy —
a wiatr z zgrzytem z gałęzią suchą gałąź zetrze,
targnie szczytem, zakręci i znowu przytłoczy...
Hej! ho! taniec! — i jeno liście coraz rzedsze
i wciąż więcej ich spada — ginie... w proch się toczy...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2018
Мене з путі звела жага незмірна
до тої, що для втечі має крила,
що рве міцні любові пута сміло,
й летить, коли іду я кроком смирним.
Чим більш її я кликав словом вірним
на тиху путь, тим менше чуть хотіла,
без упряжі мене тримала вміло,
сама ж завжди любові непокірна.
Жага зуміла силу й міць забрати,
і я цілком віддавсь на її волю,
я з нею до погибелі крокую –
веде мене до лавра плід зірвати
незрілий, що прибавить серцю болю
скоріш, ніж серця рани залікує.
Francesco Petrarca
Canzoniere: 6
Sí travïato è 'l folle mi' desio
a seguitar costei che 'n fuga è volta,
et de' lacci d'Amor leggiera et sciolta
vola dinanzi al lento correr mio,
che quanto richiamando piú l'envio
per la secura strada, men m'ascolta:
né mi vale spronarlo, o dargli volta,
ch'Amor per sua natura il fa restio.
Et poi che 'l fren per forza a sé raccoglie,
i' mi rimango in signoria di lui,
che mal mio grado a morte mi trasporta:
sol per venir al lauro onde si coglie
acerbo frutto, che le piaghe altrui
gustando afflige piú che non conforta.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808814
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.10.2018
Хоч я на твоїх грудях, та маю страх великий, –
візьми мене у руки, як ластівку тремтливу,
і слово дай чудесне, і слово дай важливе,
що матиме притулок в ушах моїх навіки.
Розказуй про кохання, дай імена без ліку,
цілуй долоні бідні, волосся гладь грайливо,
щоб я від тої ласки забула, нещаслива,
що є, о вічне небо, всього лиш твань безлика!
Життя таке жорстоке! Кругом блукають звірі!..
Не мала я ніколи весну прекрасну, щиру,
що кожна жінка має, коли страждань не бачить.
В твоїх обіймах, любий, зникають горе й муки,
коли моє волосся голублять білі руки,
коли вуста цілують, а очі тихо плачуть.
Alfonsina Storni
Miedo
Aquí, sobre tu pecho, tengo miedo de todo;
estréchame en tus brazos como una golondrina
y dime la palabra, la palabra divina
que encuentre en mis oídos dulcísimo acomodo.
Háblame de amor, arrúllame, dame el mejor apodo,
besa mis pobres manos, acaricia la fina
mata de mis cabellos, y olvidaré, mezquina,
que soy, ¡oh cielo eterno!, sólo un poco de lodo.
¡Es tan mala la vida! ¡Andan sueltas las fieras...!
Oh, no he tenido nunca las bellas primaveras
que tienen las mujeres cuando todo lo ignoran.
En tus brazos, amado, quiero soñar en ellos,
mientras tus manos blancas suavizan mis cabellos,
mientras mis labios besan, mientras mis ojos lloran.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808813
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.10.2018
Все будить вітер озеро зі сну.
Переливаються у хвилях береги...
І не шумлять так буйно ситняги –
Не розколише пісня далину.
Верба зелена хилить голову сумну.
А тіні привидом клубочаться на дні.
Як місяць зникне в хмарній глибині –
Зоря розцвітить неба синизну.
Гаї над озером купають чари-сни,
В затишку журяться прив’язані човни
І весла з клена втоплені у сон.
Мовчить село... А в серці дзвін... акорди...
Зривається з грудей мажорний тон
І тінь віків колише буйно, гордо.
Паўлюк Трус
Вячэрні санет
Хвалюе ціха возера вятрынь.
Пераліваюцца у хвалях берагі...
І не шумяць так буйна сітнягі –
Не раскалыша песня далячынь.
Вярба зялёная схілілася на плынь.
А сцені ў цемені кудзеляцца на дне.
Як месяц кволы ў хмарах патане
І зацвіце ў зарніцах неба сінь.
Гаі над возерам купаюць чары-сны,
Ў зацішку журацца рыбацкія чаўны,
Кляновы вёслы дрэмлюць на вадзе.
Маўчыць сяло... А ў сэрцы звон... акорды...
Мажорны тон зрываецца з грудзей
І цень вякоў калыша буйна-горда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808712
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.10.2018
Змогла до мене знов душа прийти, –
мені Великдень в осінь запросила!
І світлий дзвін в пітьмі луна носила,
мов херувим крилатий доброти.
І дім мій її подих освітив,
страшну завісу темноти розкрила,
в мені вже мертву радість оживила;
у ній були ми вдвох – лиш я і ти.
У поцілунок душі ми зливали,
весна цвіла і нам пташки співали –
будили у садах чудесний цвіт.
Шовково-білим чарівним мовчанням
мене накрило всю твоє кохання
і тихі крила підняли в політ.
Мара Белчева
Душата ми отново посети
Душата ми отново посети
и в есента Великден ми донесе!
И светъл звън в тъмата се разнесе -
крило на херувим над мен лети.
И домът ми с дъхът си освети,
раздигнаха се тъмните завеси,
и мъртва в мене радостта възкресе;
във нея бяхме само аз и ти.
В една целувка се души ни сляха,
и пролет цъфна, птичките запяха -
събудиха градинските цветя.
И във мълчанието от бяла свила,
загърнала ме твоята закрила,
на тихото й аз крило летя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808638
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.10.2018
У небі місяць сяяв на блакиті
і промені його униз спадали
на снігу, льоду зимові кристали,
на діамантах рос блищали в літі.
Всі чудеса нічні уже розкриті, –
світила промені вогню не мали,
і місяць, так як сонце, не запалить
і зла не принесе нікому в світі.
Не бійтесь тих пісень, що про кохання
були, ні ти, ні милий твій, ні мати,
що я тобі співав до днів останніх!
Як промінь місяця, мій спів затятий
твою красу осяяв на прощання,
але не зміг у серці лід зламати.
France Prešeren
Sonet: Na jasnem nébi mila luna sveti
Na jasnem nébi mila luna sveti,
kjerkoli žarki nje so zasijali,
pozimi se snega, ledu kristali,
demanti rôse bliskajo poleti.
Vsi čudeži noči so razodeti,
storí svetíla moč brez té, ki pali,
de luna jih ko sonce ne razžali,
de nenevarna je stvarem na sveti.
Ne bojte pesem se, ki jih prepeva
tvoj pevec, tí, tvoj ljubi, tvoja mati!
in ki jih pel do zadnjega bo dneva.
Brez té moči, ko lune žarki zlati,
se v njih le tvoja cena razodeva,
pred njimi noče led srca bežati.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808636
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2018
Де глоду кущ густий розлого цвів,
Де кротовиння збурило полянку,
Там з ранку і до ранку чув я спів, –
Веселий дрізд вітав прихід світанку.
Хмільний від співу там я споглядав
Його щоденний труд тяжкий, невпинний, –
Як справно з моху він гніздо сплітав,
Для міцності вкладав скіпки та глину.
Щільненько, мов на вересі роса,
Яєчка там лежали, наче зорі, –
Зелено-голуба цяткована краса;
І свідок я, що в сонячну ту пору
Співців природи діти піднялись
Щасливі у небес веселу вись.
John Clare
The Thrush’s Nest
Within a thick and spreading hawthorn bush
That overhung a molehill large and round,
I heard from morn to morn a merry thrush
Sing hymns to sunrise, and I drank the sound
With joy; and often, an intruding guest,
I watched her secret toil from day to day
How true she warped the moss to form a nest,
And modelled it within with wood and clay;
And by and by, like heath-bells gilt with dew,
There lay her shining eggs, as bright as flowers,
Ink-spotted over shells of greeny blue;
And there I witnessed, in the sunny hours,
A brood of nature's minstrels chirp and fly,
Glad as the sunshine and the laughing sky.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808494
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.10.2018
Їх дійсно грізна кара не мине,
тих, хто визискує з чужої шкоди,
неволить труд і вікна до свободи
темнить, плете лукавство потайне,
хто ласо хліб і совість проковтне...
Сам сатана до гибелі їх зводить –
у вихор, у вогонь, у грізні води,
як Етну понесуть все зло земне!
Коли і як той час розплати буде,
хто скаже? Зріє в небі буря суду –
ще може й цвіт дадуть, та цвіт зігнилий,
посіють може ще – в камінну груду;
впаде на них удар такої сили,
щоб кривду більш чинити не посміли!
Pavol Országh-Hviezdoslav
Hrozný stihnúť musí trest
Zaiste, hrozný stihnúť musí trest
tých, ktorí ťažia z blížnych bied a škody,
ich snahy maria, okno do slobody
im zatarasiť, pletú lož a lesť;
by stlstli sami, chvácu chlieb i česť…
Tých, hej, ich bes sám k pádu doprevodí,
vzduch zvráti, sžihá oheň, strhnú vody —
tí musejú vín vlastných Etnu niesť!
Jak, kedy blyskne káry kríž-kráž rudý,
kto povie? V mračnách zrejú božie súdy —
Snáď zmladnú ešte, kvet však bude zhnilý;
snáď stihnú siať, no skamenejú hrudy;
snáď… Šľah však sekne, verím, toľkej sily:
by neškodili viacej, nekrivdili! —
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801486
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.07.2018
Я не питаю квітку,
А зірку й поготів,
Не зможуть вони те сказати,
Що знати я хотів.
Бо я не садівничий,
А зірка хтозна-де;
Спитаю я струмочка,
Як серце підведе.
Струмочку мій любові,
Чому німим ти став?
Єдине, що бажаю, –
Щоб слово ти сказав.
Щоб слово ти сказав.
«Так» буде першим словом,
А другим – слово «ні»,
І разом ці два слова,
То цілий світ мені.
І разом ці два слова,
То цілий світ мені.
Струмочку мій любові,
Чудний, скажи одне!
Скажи, струмку, чи любить
Ця дівчина мене?
Ця дівчина мене?
Franz Schubert, Die schöne Müllerin:
Der Neugierige (Wilhelm Müller)
Ich frage keine Blume,
Ich frage keinen Stern,
Sie können mir alle nicht sagen,
Was ich erführ so gern.
Ich bin ja auch kein Gärtner,
Die Sterne stehn zu hoch;
Mein Bächlein will ich fragen,
Ob mich mein Herz belog.
O Bächlein meiner Liebe,
Wie bist du heut so stumm?
Will ja nur eines wissen,
Ein Wörtchen um und um.
Ein Wörtchen um und um
Ja heisst das eine Wörtchen,
Das andre heisset Nein,
Die beiden Wörtchen
Schliessen die ganze Welt mir ein.
Die beiden Wörtchen
Schliessen die ganze Welt mir ein.
O Bächlein meiner Liebe,
Was bist du wunderlich!
Will's ja nicht weitersagen,
Sag, Bächlein, liebt sie mich?
Sag, Bächlein, liebt sie mich?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800875
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2018
Мав би рук я
Тисячі сильних,
То крутив би
Колеса вільно!
Зміг би лісом
Густим ходити,
Зміг би жорна
Я крутити!
Мельниківна, любов моя,
Знала б як кохаю я!
Мельниківна, любов моя,
Знала б як кохаю я!
Ах, руками я слабак!
Чи підводжу, чи тримаю,
Чи кую щось, чи рубаю, –
Кожний хлопець зробить так.
Кожний хлопець зробить так.
Коли вечір свіжий наступає,
Відпочити разом ми сідаєм,
І господар каже мило:
Гарно працю ви зробили;
Гарно працю ви зробили;
Люба дівчина за ним:
На добраніч вам усім.
На добраніч вам усім.
Мав би рук я
Тисячі сильних,
То крутив би
Колеса вільно!
Зміг би лісом
Густим ходити,
Зміг би жорна
Я крутити!
Мельниківна, любов моя,
Знала б як її кохаю я!
Мельниківна, любов моя,
Знала б як її кохаю я!
Мельниківна, любов моя,
Знала б як кохаю я!
Franz Schubert, Die schöne Müllerin:
Am Feierabend (Wilhelm Müller)
Hätt ich tausend
Arme zu rühren!
Könnt ich brausend
Die Räder führen!
Könnt ich wehen
Durch alle Haine!
Könnt ich drehen
Alle Steine!
Dass die schöne Müllerin
Merkte meinen treuen Sinn!
Dass die schöne Müllerin
Merkte meinen treuen Sinn!
Ach, wie ist mein Arm so schwach!
Was ich hebe, was ich trage,
Was ich schneide, was ich schlage,
Jeder Knappe tut mir's nach.
Jeder Knappe tut mir's nach.
Und da sitz ich in der grossen Runde,
In der stillen kühlen Feierstunde,
Und der Meister spricht zu allen:
Euer Werk hat mir gefallen;
Euer Werk hat mir gefallen;
Und das liebe Mädchen sagt
Allen eine gute Nacht.
Allen eine gute Nacht.
Hätt ich tausend
Arme zu rühren!
Könnt ich brausend
Die Räder führen!
Könnt ich wehen
Durch alle Haine!
Könnt ich drehen
Alle Steine!
Dass die schöne Müllerin
Merkte meinen (meinen) treuen Sinn!
Dass die schöne Müllerin
Merkte meinen (meinen) treuen Sinn!
Dass die schöne Müllerin
Merkte meinen treuen Sinn!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800733
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.07.2018
Можливо, що пройдуть зима і весна
(і зима, і весна),
і літо теж минеться, ще й осінь сумна
(ще і осінь сумна), –
Та ти колись все ж прийдеш – упевнена я
(упевнена я);
я ждатиму вірно – це обітниця моя
(обітниця моя).
А!
Хай Бог укріпляє, як світом ідеш
(як світом ідеш)!
Хай втішить, як йому ти у ноги впадеш
(ти у ноги впадеш)!
Тут я жду вірно – аж ти прийдеш знов
(аж ти прийдеш знов);
якщо ж ти в небесах, то стрічай мою любов
(стрічай мою любов)!
А!
Edvard Grieg
Solveigs sang
Kanske vil der gå både Vinter og Vår
(både Vinter og Vår),
og naeste Sommer med, og det hele År
(og det hele År); –
men engang vil du komme, det ved jeg visst
(det ved jeg viss);
og jeg skal nok vente, for det lovte jeg sidst
(det lovte jeg sidst).
A!
Gud styrke dig, hvor du i Verden går
(i Verden går)!
Gud glæde dig, hvis du for hans Fodskammel står
(for hans Fodskammel star)!
Her skal jeg vente til du kommer igjen
(du kommer igjen);
og venter du hist oppe, vi træffes der, min Ven
(vi traeffes der, min Ven)!
A!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800289
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.07.2018
Поет – в душі вар’ят. Обов’язково!
Без цього і поезії нема.
І не берися за перо дарма,
Якщо не здатний ошаліть від слова –
Від раптом знайденого в нетрях-сховах,
Або від звільненого із ярма
Рутинних штампів, без тавра-клейма, –
Мов тільки-що воно родилось знову.
Коли не чуєш ти його таким, –
Як полум’я від протягу – тремким,
Бурхливим, як вино, що дно зриває,
Або цілющим, як вода жива є, –
Тоді покинь поезію, покинь,
Бо ще твій дар від тебе Бог ховає.
Ніл Гілевіч
Санэт
Паэт – крыху вар’ят. Абавязкова!
Бяз гэтага паэзіі няма.
I не бярыся за пяро дарма,
Калі ня здольны ашалець ад слова –
Ад раптам знойдзенага ў нэтрах-сховах
Або ад вызваленага зь ярма
Руцінных штампаў, без таўра-кляйма, –
Бы толькі што радзілася нанова.
Калі ня чуеш ты яго такім –
Як полымя на ветры – трапяткім,
Бунтоўным, як віно, што дно ўзрывае,
Або гаючым, як вада жывая, –
Тады пакінь паэзію, пакінь.
Бог ад цябе твой дар яшчэ хавае.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800075
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.07.2018
Білий хрест, плита, внизу – могила;
Ніжним цвітом ружа зацвіла.
Тут колись, мій друже, ти спочила, –
Породила в муках і лягла.
Все минулося – і біль, і горе,
Все кудись далеко відійшло,
Але строгий напис: «Disce mori»*
Нагадає, що тоді було.
* Учись вмирати (лат.)
Максім Багдановіч
Белы крыж, пліта, пад ёй – магіла
Белы крыж, пліта, пад ёй – магіла;
Мілым кветам рожа зацьвіла.
Тут калісьці ты, мой друг, спачыла, –
Спарадзіла ў муках і лягла.
Ўсё мінулася – і боль, і гора, –
Ўсё кудысь далёка адышло;
Але строгі надпіс: «Disce mori»
Нагадае, што з табой было.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800074
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.07.2018
В ніч купальську чудну
над водою одні
цілувалися явір з калиною.
Як дрімали поля,
небо стихло у сні, –
з чарівною зустрівсь я дівчиною...
Як дрімали поля,
а в полях та й туман,
ой, туман той молочно-сріблистий
жита рунь поливав,
кучерявив твій стан, –
ми ішли по долині імлистій.
А в долині німій
пурпур-квіти цвіли,
ти віночок плела променистий.
Золотився вогнем
ранок в шатах імли,
як минали долину імлисту.
І пішли
ми, пішли,
нас вели почуття
на розлоги полів синьоокі.
Тільки співи дівчат,
ой, та співи життя
розпливались
широко,
широко...
Не розложистий гай
під горою шумів,
не зозуля в гаю тім кувала, –
в ніч купальську чудну,
як тебе я зустрів,
ти про щастя натхненно співала.
Паўлюк Трус
У купальскую ноч
У купальскую ноч
над прасторамi вод
цалавалiся явар з калiнаю.
Як драмалi палi,
засынаў небасвод, -
я спаткаўся з чароўнай дзяўчынаю...
Як драмалі палі,
а ў палях ды туман,
ой, туман-малачай серабрысты
жыта рунь паліваў
і кудзеліў твой стан, -
мы ступалі далінай імглістай.
А ў даліне ў цішы
чырвань-кветкі цвілі,
ты вяночкі пляла прамяністыя.
Залаціўся агнём
золак ранні ўдалі,
як мінулі даліну імглістую.
І пайшлі,
і пайшлі
мы на вольны прасцяг,
у прасторы палёў сінявокія.
Толькі спевы дзяўчат,
ой, ды спевы жыцця
усплывалі
далёка,
далёка…
Не развесісты гай
гаманіў пад гарой,
не зязюля ў гаі кукавала, -
у купальскую ноч
пры спатканні з табой
ты аб шчасці з запалам спявала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799837
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.07.2018
Вночі замерзло джерело криниці;
Твоя пора, зимових днів нуда!
Завмерла джерела дзвінка хода
І зверху снігу пласт уже сріблиться.
Та все дарма, бо там, під ним, струмиться
Жива, могутня, збурена вода.
Чекай! Ще прийде час її труда
І хвиль нестримних хор на волі заіскриться!
Приміряв я цей символ і собі,
Схилившись у надмірній боротьбі,
Тож рідної природи втямив слово.
А як – втаю, бо кожний з вас поет.
Самі розсійте смерк легкий прамови,
Душі промінням висвітіть секрет!
Максім Багдановіч
Санет: Замёрзла ноччу шпаркая крыніца
Замёрзла ноччу шпаркая крыніца;
Твая пара, зімовая нуда!
Цяпер няма ўжо руху ні сляда,
I нават зверху слоем снег лажыцца.
Ды ўсё дармо, бо там, пад ім, струіцца
Магутная, жывучая вада.
Чакай! Яе йшчэ прыйдзе чарада!
Здалее хваляў хор на вольны свет прабіцца.
Прыклаў я гэты сімвал да сябе,
Схіліўшыся ў надсільнай барацьбе,
I разгадаў прыроды роднай словы.
Як — прамаўчу, бо кожны з вас — паэт.
Рассейце ж самі лёгкі змрок прамовы,
Сваёй душы туды праліце свет!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799836
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.07.2018
Я б і в сто тисяч літ мав би силу в собі,
Щоб чекати тебе, завтра, повне надій.
Час, як старець слабкий, що зігнувсь у журбі,
Лиш зітхне – новий ранок і вечір новий.
Місяці вже пройшли, у чеканні наш дух,
Виглядаєм, тримаємо світло й вогонь,
Тиху мову ведем, насторожуєм слух
До тих звуків, що згинули в колі безсонь.
Ми засвідчуєм знов нині з ночі глибин
Всю красу, що приходить із радісним днем.
І якщо не заснем – стрінем розсвіту плин,
Щоб признати нарешті – сьогодні живем.
Robert Desnos
Demain
Agé de cent mille ans, j'aurais encor la force
De t'attendre, ô demain pressenti par l'espoir.
Le temps, vieillard souffrant de multiples endorses,
Peut gémir : Le matin est neuf, neuf est le soir.
Mais depuis trop de mois nous vivons à la veille,
Nous veillons, nous gardons la lumière et le feu,
Nous parlons à voix basse et nous tendons l'oreille
A maint bruit vite éteint et perdu comme au jeu.
Or, du fond de la nuit, nous témoignons encore
De la splendeur du jour et de tous ses présents.
Si nous ne dormons pas c'est pour guetter l'aurore
Qui prouvera qu'enfin nous vivons au présent.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799827
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.07.2018
АРЛІНА
Приснилось – у пишних палатах жила,
Васали там з безліччю слуг,
Я надія та гордість для них була,
Для тих, що зібрались навкруг.
І багатства без ліку, і славне ім’я
Мала в спадок я від батьків;
Та найбільша була там утіха моя,
Що все так же мене ти любив,
Що все так же мене ти любив, любив,
Що все так же мене ти любив, любив.
Приснилось – там був залицяльників ряд,
Все лицарі мужні одні,
І що серце дівоче тремтіло з принад,
Як вірність складали мені.
І приснилось – найкращий з них поруч стояв,
Руку мою просив;
Та найбільша була там утіха моя,
Що все так же мене ти любив,
Що все так же мене ти любив, любив,
Що все так же мене ти любив, любив.
Michael William Balfe, The Bohemian Girl: Act 2 Scene 1
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799825
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.07.2018
Я прожив ті часи і вже тисячу літ
Як помер. Та не здавсь, ворог слід мій згубив.
У темницях марнів весь достоїнства цвіт,
Я ж був вільним між тих, що у масках, рабів.
Я прожив ті часи, та все ж вільним там був.
Бачив річку, і землю, і неба красу,
Що навколо були, їхню силу відчув
В час, коли вони птаство і мед нам несуть.
Ви, живі, що зробили для щастя жаги?
Чи печалить вас час, де життя я зложив?
Чи засіяні збіжжям поля навкруги?
Чи багатим зробили ви місто, де жив?
Живі, не бійтесь більш мене, бо я помер.
Не скресну духом вже, ні тілом я тепер.
Robert Desnos
L’Épitaphe
J’ai vécu dans ces temps et depuis mille années
Je suis mort. Je vivais, non déchu mais traqué.
Toute noblesse humaine étant emprisonnée
J’étais libre parmi les esclaves masqués.
J’ai vécu dans ces temps et pourtant j’étais libre.
Je regardais le fleuve et la terre et le ciel
Tourner autour de moi, garder leur équilibre
Et les saisons fournir leurs oiseaux et leur miel.
Vous qui vivez qu’avez-vous fait de ces fortunes ?
Regrettez-vous les temps où je me débattais ?
Avez-vous cultivé pour des moissons communes ?
Avez-vous enrichi la ville où j’habitais ?
Vivants, ne craignez rien de moi, car je suis mort.
Rien ne survit de mon esprit ni de mon corps.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799396
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.07.2018
І ти, і я... І на півмилю...
Як в день створіння – ні душі...
Побачивши, берізки білі
Гіллям бояться ворушить.
Ступить бояться навіть кроку
В наш чистий замок з кришталю,
Щоб не підслухать ненароком
Святе те перше: «Я люблю!..»
Щоб шепіт, зміцнений луною,
Тривог для нас не наробив,
Щоб хтось насмішкою дурною
Сміятись бридко не зумів.
Хай завтрашнє ясне світання
Розбудить день нових творінь,
І на «люблю» – листок признання –
Не ляже тінню навіть тінь.
Алесь Бачыла
І ты, і я… І на паўмілю...
І ты, і я… І на паўмілю,
Што ў дзень стварэння, – ні душы…
Бярозкі, ўбачыўшы, застылі –
Баяцца голлем варушыць.
Ступіць баяцца нават кроку
Ў наш чысты замак з крышталю,
Каб не падслухаць ненарокам
Святое першае: “Люблю!..”
Каб шэпат, стаўшы гучным рэхам,
Не нарабіў бы нам трывог,
І нехта злосны брудным смехам
З яго смяяцца гідка мог.
Хай заўтра яснае світанне
Абудзіць чысты новы дзень,
І на “люблю” – лісток прызнання
Не ляжа ценем нават цень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796979
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.06.2018
Живе у віках білоруськеє слово –
Народна душа і народна хвала.
Тебе обзивали «мужицька це мова»,
А нам же ти мовою мами була.
Доладна, прекрасна, так люба і мила,
У мами, що шила нам свитки з рядна,
Що влітку на річці полотна білила,
Й овес восени дожинала одна.
У мами, що зимами кросна снувала,
Що нас від колиски, як тільки могла,
Сумлінності, правді, добру научала,
Дбайливо від різних хвороб берегла.
Приїду додому... і що за проява...
Почую розмову, чи пісню, чи вірш –
Здається, зі мною говориш ласкаво,
І поруч зі мною на стежці стоїш.
У маках червоних палають долини...
О, мамина мово! Дитинства весна!
Тебе мені зроду ніхто не замінить,
Бо ти, як і мати, на світі одна.
Алесь Бачыла
Матчына мова
Жывое ў вяках беларускае слова –
Народа душа і народа хвала.
Цябе абзывалі “мужыцкаю мовай”,
А нам жа ты матчынай мовай была.
І самай прыгожай, і самаю мілай,
Той маці, што шыла нам світкі з радна,
Што ўлетку на рэчцы палотны бяліла,
А ўвосень авёс дажынала адна.
Той маці, што зімамі кросны снавала,
Што з самай калыскі, як толькі магла,
Сумленнасці, праўдзе, дабру навучала,
Старанна ад розных хвароб берагла.
Прыеду дадому... І што за праява...
Пачую гаворку, ці песню, ці верш –
Здаецца са мной размаўляеш ласкава,
І сцежкаю поруч са мною ідзеш.
У маках чырвоных гарыць прыгуменне...
О матчына мова! Маленства вясна!
Ніколі ніхто мне цябе не заменіць,
Бо ты, як і маці, на свеце адна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796974
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.06.2018
Ми всі з одної вийшли ниви,
І нас один сіяч жбурляв,
І кожний з нас той день щасливий
В душі своїй благословляв.
А вітер був. І хто був тяжчий, –
Залишивсь там, куди упав,
А хто, як я, хто був пропащий, –
В далекий світ помандрував.
Бо інший є сіяч над нами,
Що судить нам роки і дні, –
Зігрітий рідними ланами
Пустив ти корені міцні.
Ти, брате, зміг на світ пробитись
Поміж суріпиці й осок!
Тобою можемо гордитись, –
Прекрасний, славний Колосок.
Цвіти ж, рости, буяй на диво
Там, де волошок пелюстки.
Я хочу бачити на нивах
З твоїх зерняток колоски.
Алесь Гарун
Я. Коласу
Усе з аднэй мы выйшлі нівы,
I сейбіт нас адзін кідаў,
I кожан з нас той дзень шчасьлівы
Ў сваёй душы благаслаўляў.
А вецер быў. I хто цяжэйшы,
Астаўся там, куды упаў,
А хто, як я, хто быў лягчэйшы,
Ў далёкі сьвет павандраваў.
Бо сейбіт ёсьць другі на небе,
Што судзіць нам гады і дні, —
I ты узрос на роднай глебе,
Пусьціў глыбока карані.
Здалеў, браток, на сьвет прабіцца
Спраміж сьвірэпкі і асок!
I можам мы табой гардзіцца,
Прыгожы, слаўны Каласок.
Цьвіці ж, расьці, буйней надзіва
Ў сям’і прыгожых васількоў.
З тваіх зярнят хачу, праўдзіва,
Убачыць поле каласкоў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796973
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.06.2018
Гей ти, мамо – рідна мово!
Гей ти, дзвоне звучний – слово!
Дзвін співучий,
Дзвін блискучий,
Сріблом литий,
Злотом критий,
Загрими ти,
Загрими!
Гей, дзвонарю, ти мій пане,
Бий у дзвін що сили стане,
Без спочинку,
Без зупинки,
Потом злитий,
Ним умитий,
Бий, дзвони ти,
Бий, дзвони!
Гей, гусляре, ти мій брате,
Йди в поля, в хати співати,
Де біднота,
Де голота,
Де неситий,
Де невмитий,
Їм спини ти,
Жаль спини!
Струни хай гримлять і рвуться
З болю, з гніву. Хай сміються
Разом з ними,
Не чужими;
Голос чистий,
Золотистий,
З ними злий ти,
З ними злий!
Алесь Гарун
Песьня-звон
Гэй ты, маці, родна мова,
Гэй ты, звон вялікі, слова,
Звон магучы,
Звон бліскучы,
З срэбра літы,
З злота зьбіты,
Загрымі ты,
Загрымі!
Гэй, званар, званар, мой пане,
Бій у звон, як змогі стане,
Без спачынку,
Безупынку,
Потам зьліты,
Ім умыты, —
Бій, звані ты,
Бій, звані!
Гэй, гусьляр, пясьняр, мой браце,
Грай, сьпявай у полі, ў хаце,
Дзе гарота,
Дзе галота,
Дзе нясыты,
Дзе няўмыты.
Ім спыні ты,
Жаль спыні!
Струны хай грымяць і рвуцца,
З болю, з гневу. Хай сьмяюцца
Разам зь імі,
Не чужымі,
Голас чысты,
Залацісты,
Зь імі зьлій ты,
Зь імі зьлій!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796830
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.06.2018
Ідуть собі роки, ідуть,
Мов хоровод безкраїй,
Що в небі зіроньки ведуть,
Де місяць, сонце сяє.
Ідуть собі роки, ідуть,
І чоловік за ними.
Куди ж тебе вони ведуть,
Стежинами якими?
«Не знаю – все звідки і ким є тут я;
Незнана для мене ця стежка моя,
Незнане для мене куди я іду.
Питання не маю, чи щось там знайду.
Не знаю – життя там, чи щастя, чи ні,
Бо не почалося це все на мені».
Ідуть роки, ідуть роки,
І з ними нам спішити –
Сьогодні ти, а йшли батьки,
А завтра підуть діти.
Ідуть роки і ти ідеш
Услід за ними, з ними.
Скажи, навіщо ти живеш
І з думами якими?
«З одною я думкою в світі живу,
Узявши наставником ліс і траву,
І морок, і світло, джерела і цвіт,
І місяць, і зорі, і сонця привіт –
Присуджений шлях свій достойним роби,
На радість для інших, на радість собі».
Алесь Гарун
Ідуць гады
Ідуць сабе гады, ідуць,
Бы карагод, бясконца,
Што ў небе зорачкі вядуць
Ля месяца, ля сонца.
Ідуць сабе гады, ідуць —
І чалавек за імі.
Куды цябе яны вядуць
І сьцежкамі якімі?
«Няведама мне, скуль усё і што я;
Няведама мне сама сьцежка мая,
Няведама мне, і куды я іду.
Пытаньня ня маю, ці што там знайду,
Ня ведаю жыцьцё, ці шчасьце, ці не, —
Пачалося гэта, браток, не на мне».
Ідуць гады, ідуць гады,
І зь імі ўсё на сьвеце.
Сягоньня ты, а йшлі дзяды,
А заўтра пойдуць дзеці.
Ідуць гады, і ты ідзеш
Ўздагонь за імі, зь імі.
Нашто, скажы мне, ты жывеш
І з думкамі якімі?
«З аднэю я думкай у сьвеце жыву,
Настаўнікам ўзяўшы і лес і траву,
Крыніцы, і кветкі, і цемру, і сьвет,
І месяц, і зоры, і сонца прывет.
Прысуджаны шлях свой рабі дарагім,
Красуйся на радасьць сябе і другім».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796829
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.06.2018
Дівчинонько-серце, себе не тривож,
Не зрощуй надію і жалю не множ,
З тобою побратись свободи нема, –
Давно заручився я вже із трьома:
Вітчизна – я нею в неволі живу,
Щоніч її бачу, немов наяву,
Я з нею сумую й журюсь заодно,
Бо щирим коханням зв’язався давно.
А друга - матуся. Коли я родивсь
І перший мій голос на землю пробивсь, –
Всміхнулось ослабле обличчя ясне,
«Синочку мій любий!», – вітала мене.
Про третю, дівчино, скажу, що вона
Найкраща у світі для мене одна,
За ґрати неволі послала «люблю»,
Хіба ж я з тобою її розділю?
Вспокойся, голубко, з коханням палким!
Шукай собі щастя за іншим яким,
Ти ласки і зваби не страчуй дарма, –
Давно заручився я вже із трьома!
Алесь Гарун
Дзяўчыначка-сэрца...
Дзяўчыначка-сэрца, сябе не трывож,
Ня песьці надзеі і жалю ня множ.
З табою пабрацца мне волі няма, —
Даўно заручыўся я ўжо са трыма:
Айчызна, — я ёй у няволі жыву,
Штоноч яе бачу, маўляў, наяву,
За ёю сумую, журуся адно,
Бо шчырым каханьнем зьвязаўся даўно.
Другая: матуля. Радзіўся калі
I голас мой першы падаў на зямлі,
Замучаны твар усьміхнуўся яе:
«Сыночак мой любы», — вітала мяне.
Аб трэцьцяй, дзяўчынка, скажу, што яна,
Другое ня знойдзеш — на сьвеце адна:
За краты няволі паслала «люблю»,
Дык хіба ж з табою яе падзялю?
Пакінь жа, галубка, з каханьнем сваім!
Шукай сабе шчасьця за кім за другім;
Пяшчоты, залёты ня траць ззадарма,
Даўно заручыўся я ўжо са трыма.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796697
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.06.2018
Здається, чую знову
Я в тіні вечорів
Її ласкаву мову,
Наче горлиці спів!
О, нічко чародійна!
Душі чудесний жар!
І спогад – неба дар!
Хміль безумний, сон солодкий!
Сяють зоряні далі,
Здається, тут вона,
Їй скидає вуалі
Вітру ласка хмільна.
О, нічко чародійна!
Душі чудесний жар!
І спогад – неба дар!
Хміль безумний, сон солодкий!
І спогад чарівний!
Georges Bizet, Les pêcheurs de perles: Romance de Nadir
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795530
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.06.2018
ЕЛЬВІРА
(зсередини)
О, верніть мені надію,
Чи залиште, залиште – я помру!
О, верніть мені надію,
Чи залиште, залиште – я помру!
ДЖОРДЖ
Йде вже сюди... тут чути.
ДЖОРДЖ І РІЧАРД
О! Гірко плаче у час печальний скрути.
У час печальний скрути.
ЕЛЬВІРА
Його ніжний голос чула –
Звав мене він, а потім зник.
Тут він клявся, що буде вірним,
Тут він клявся, тут він клявся
І потім зрадний (потім зрадний) від мене втік!
Ах! Я більш тут не зрадію,
Ах! Я більш тут не зрадію,
Не ввійду в зітхань журу?
Ах! Верніть мені надію,
Чи залиште, залиште – я помру!
Ах! Верніть мені надію,
Чи залиште, залиште – я помру!
ДЖОРДЖ І РІЧАРД
Тут любов її відкрилась
На обличчі, й біль тяжкий!
Є любов тут, ах, є любов тут,
Тут на обличчі – й біль тяжкий, і біль тяжкий!
На обличчі біль тяжкий!
ЕЛЬВІРА
Хто такий?
ДЖОРДЖ
Не впізнаєш ти?
Не впізнаєш ти?
ЕЛЬВІРА
Так, так, мій батько... Артур тут?
І любов тут? Та скажіть щось...
Ах! Ти засмійся і плач забудеш!
Мене ти веди до шлюбу.
Де танці, де пісня буде!
Всі вже готові гулять на святі,
І танцювати зі мною там, на святі!
Ти зі мною затанцюєш?
На весіллі. Йдім!
Він же плаче!
РІЧАРД
О, Боже!
ДЖОРДЖ
О, Боже!
ЕЛЬВІРА
Він же плаче... тож любив.
Плаче... любив!
ДЖОРДЖ І РІЧАРД
Нині хто б цей плач спинив?
Хто б цей плач (цей плач) спинив?
ЕЛЬВІРА
(до Річарда)
Слухай, скажи нам:
Кохав, кохаєш?
РІЧАРД
Глянь уважно ти на мене –
На обличчі все прочитаєш.
ЕЛЬВІРА
Ах! Ти плачеш... тому що знаєш (тому що знаєш) –
В серце вірне, де любов,
Завжди горе прийде знов!
ДЖОРДЖ
Ах, не плач, моя кохана,
Небо зцілить серця рани.
ЕЛЬВІРА
Ні вже!
РІЧАРД І ДЖОРДЖ
Тобі любов пошле.
ЕЛЬВІРА
Ні вже!
РІЧАРД І ДЖОРДЖ
Забудь все зле! Ах, так!
ЕЛЬВІРА
Ні, тебе я не побачу більш.
Ах, візьміть життя немиле,
Чи верніть, верніть мені мою любов.
Ах, візьміть життя немиле,
Чи верніть, верніть мені мою любов.
Vincenzo Bellini, I puritani: O rendetemi la speme...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794132
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.06.2018
КАРМЕН
Коли вас полюблю?
Клянусь, не знаю я...
Ніколи либонь, а може колись,
Сьогодні ж ні, це певна річ!
Любов, як пташка непокірна, –
Ніхто не зможе приручить,
І марно кликати настирно –
Вона на зов цей не примчить.
На крик чи просьбу не зважає;
Один базіка, інший ні,
Тож я собі його бажаю –
Мовчить і любий цим мені.
ХОР
Любов, як пташка непокірна, –
Ніхто не зможе приручить,
І марно кликати настирно –
Вона на зов цей не примчить.
КАРМЕН
Любов, любов, любов, любов.
Любов – циганська то дитина,
Не знає зовсім правил, ані прав;
Якщо не любиш ти – не згину,
Якщо ж люблю я – ти пропав!
ХОР
А ти пропав.
КАРМЕН
Якщо не любиш ти,
Якщо не любиш ти – не згину;
ХОР
А ти пропав.
КАРМЕН
Якщо ж люблю я, так, люблю я,
То ти пропав!
ХОР
Любов – циганська то дитина,
Не знає зовсім правил, ані прав;
Якщо не любиш ти – не згину;
Якщо ж люблю я – ти пропав!
ХОР (Тенори)
Любов – циганська то дитина!
А ти пропав!
КАРМЕН
Якщо не любиш ти,
Якщо не любиш ти – не згину;
ХОР
А ти пропав!
КАРМЕН
Якщо ж люблю я, так, люблю я,
То ти пропав!
ХОР
Пропав!
КАРМЕН
Ти пташку, думав, цю спіймаєш –
Крилом махнула і втекла.
Любов далеко – ти чекаєш;
Вже не чекаєш, а прийшла.
Вона до тебе швидко, швидко
Приходить, зникне, прийде знов.
Немов спіймав – її не видко,
Неначе втік – знайшла любов!
ХОР
Вона до тебе швидко, швидко
Приходить, зникне, прийде знов.
Немов спіймав – її не видко,
Неначе втік – знайшла любов!
КАРМЕН
Любов, любов, любов, любов.
Любов – циганська то дитина,
Не знає зовсім правил, ані прав;
Якщо не любиш ти – не згину,
Якщо ж люблю я – ти пропав!
ХОР
А ти пропав!
КАРМЕН
Якщо не любиш ти,
Якщо не любиш ти – не згину;
ХОР
А ти пропав!
КАРМЕН
Якщо ж люблю я, так, люблю я,
То ти пропав!
ХОР
Любов – циганська то дитина,
Не знає зовсім правил, ані прав;
Якщо не любиш ти – не згину;
Якщо ж люблю я – ти пропав!
ХОР (Тенори)
Любов – циганська то дитина!
А ти пропав!
КАРМЕН
Якщо не любиш ти,
Якщо не любиш ти – не згину;
ХОР
А ти пропав!
КАРМЕН
Якщо ж люблю я, так, люблю я,
То ти пропав!
ХОР
Пропав!
Georges Bizet, Carmen: Habanera
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793654
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.05.2018
Лібрето: Фердинанд Лемер
ДАЛІЛА
О, весно, ти грієш,
Принісши надію
В серця, де любов.
Твій подих грайливий
Дні звільнить щасливі
З печалі оков.
Палаєш у душах –
Вогонь твій осушить
Нам сльози біди.
Несеш ти на землю,
Два чуда таємні –
І квіти, й плоди.
Я марно тримаю
У серці любов
І з плачем чекаю,
Щоб зрадний прийшов!
Живу я в надії,
А в серці на дні
Лиш спогад ясніє
Про радісні дні!
Впаде ніч глибока –
Його до потоку
Чекати піду,
Мій плач там складу!
Печалі відкину,
Якби лиш прийшов,
Йому неупинна
Хмільних ласк лавина,
Бо спрагла любов
З’єднає нас знов!
Печалі відкину,
Якби лиш прийшов,
Йому неупинна,
Йому неупинна
Хмільних ласк лавина,
Бо спрагла любов
З’єднає нас знов!
Camille Saint-Saëns, Samson et Dalila
Un livret de Ferdinand Lemaire
DALILA
Printemps qui commence,
Portant l'espérance
Aux coeurs amoureux,
Ton souffle qui passe,
De la terre efface
Les jours malheureux.
Tout brûle en notre âme,
Et ta douce flamme
Vient sécher nos pleurs;
Tu rends à la terre,
Par un doux mystère,
Les fruits et les fleurs.
En vain je suis belle!
Mon coeur plein d'amour,
Pleurant l'infidèle,
Attend sou retour!
Vivant d'espérance,
Mon coeur désolé
Garde souvenance
Du bonheur passé!
A la nuit tombante,
J'irai, triste amante,
M'asseoir au torrent,
L'attendre en pleurant!
Chassant ma tristesse,
S'il revient un jour,
A lui ma tendresse
Et la douce ivresse
Qu'un brûlant amour
Garde à son retour!
Chassant ma tristesse,
S'il revient un jour,
A lui ma tendresse
A lui ma tendresse
Et la douce ivresse
Qu'un brûlant amour
Garde à son retour!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793412
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.05.2018
Лібрето: Жюль-Анрі де Сен-Жорж і Жюль Адені
Відгукнись на голос мій вірний
Відгукнись
На голос мій вірний,
Ах, люба безмірно,
Як було колись.
Покажись
На зов сумовитий
В віконце відкрите,
Як було колись!
Ах, молю,
Бо посмішку милу,
Краси дивну силу,
Я в тобі люблю!
Бо мені
Твої очі сяють
І в душу вливають
Втіхи неземні.
І тремтить –
Тебе тут чекає
Це серце, що знає
Кожну щастя мить.
День пройшов,
І все буде спати,
Я ж буду співати
Про мою любов.
Відгукнись
На голос мій вірний,
Ах, люба безмірно,
Як було колись.
Покажись
На зов сумовитий
В віконце відкрите,
Як було колись!
Georges Bizet, La jolie fille de Perth
A la voix d'un amant fidele
A la voix
D'un amant fidele
Ah, reponds, ma belle,
Ainsi qu'autrefois !
A ma voix
Daigne encor' paraitre,
Ouvre ta fenetre
Ainsi qu'autrefois.
Ah, parais,
Tu sais si j'admire
Ton charmant sourire,
Tes divins attraits !
De tes yeux
Qu'un rayon de flamme
Penetre mon âme
Et m'ouvre les cieux.
Je t'attends,
Et vers toi, d'avance,
Mon coeur qui s'elance
Compte les instants.
Jusqu'au jour
Quand chacun sommeille,
Seul mon amour veille
Pour chanter l'amour.
A la voix
D'un amant fidele
Ah ! reponds, ma belle,
Ainsi qu'autrefois.
A ma voix
Daigne encor' paraitre,
Ouvre ta fenetre
Ainsi qu'autrefois.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792386
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.05.2018
Лібрето: Феліче Романі
Зрадно сльоза прихована
Зрадно сльоза прихована
Їй із очей потекла...
Наче дівчатам радісним
Заздрісною була.
Що ще шукати мені?
Що ще шукати мені?
Л́ю́бить! Так, лю́бить – це бачу. Це бачу.
Хоч би на мить пульсацію
серця її відчуть!
Наші зітхання з’єднані –
моє і її щоб почуть!
Пульсацію, пульсацію відчуть,
зітхання моє і її почуть...
Небо, щоб померти міг;
І більш нічого, нічого.
Ах, небо! Щоб я померти міг!
І більш нічого, нічого.
Щоб вмерти міг, з любові вмерти міг!
Gaetano Donizetti, L'elisir d'amore
Una furtiva lagrima
Una furtiva lagrima
negli occhi suoi spuntò...
quelle festose giovani
invidiar sembrò...
Che più cercando io vo?
Che più cercando io vo?
M'ama, Sì, m'ama, lo vedo. Lo vedo.
Un solo istante i palpiti
del suo bel cor sentir!..
I miei sospir, confondere
per poco a' suoi sospir!
I palpiti, i palpiti sentir,
confondere i miei coi suoi sospir...
Cielo, si può morir;
di più non chiedo, non chiedo.
Ah, cielo! Si può! Si, può morir!
Di più non chiedo, non chiedo.
Si può morire! Si può morir d'amor.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792348
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.05.2018
Вона була романтик безнадійний –
вірші любила, квіточки кохала,
пташиним співом серце наповняла,
де був її життя садок спокійний.
І, полюбивши з вірністю святою,
що тільки жінка та голубка мали,
троянд кохання аромат вдихала, –
вони ж шипи ховали за собою.
Тепер вона печально і безсило,
стиснувши губи, голову схилила
і над зеленим морем у нестямі
чекає на приїзд його можливий,
без нарікань, заклякла і журлива,
мов сулія, зневоднена вітрами.
Ricardo Miró
Mujer Romántica
Ella fue una romántica perdida
que amó los versos y adoró las flores
y que llenó de pájaros cantores
el jardín silencioso de su vida.
Amó una vez, y -candidez divina
que tienen la mujer y la paloma-
tomó la rosa y aspiró el aroma
sin sospechar, tras de la flor, la espina.
Después, calladamente, tristemente,
cerró los labios y bajó la frente,
y ante la verde mar murmuradora,
esperando la vuelta prometida,
se fué quedando, sin sufrir, dormida,
como un pomo que al viento se evapora.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791844
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2018
Серце більше не сміється,
Серце плачеться журливо.
Чи дасть Бог, чи доведеться
Бути там, де наша Нива?
Праця, мрії – в далечині!
Пісня, казка – лиш тривоги...
Бачу тільки око нині –
Око небуття страшного.
Волі, прагнень, щастя, сміху
Дайте – дайте щось в підмогу!..
Але ні... Мені лиш втіха –
Око небуття страшного.
Я б узяв мотику в руки,
Корчував би зарість в полі,
Але там... Я тут безрукий,
Я безсилий... Я без волі.
Серце плаче, і я плачу;
Плачу з серцем галасливо.
Де ти, де ти, краю рідний!
Краю дальній, мати-Ниво?
Алесь Гарун
Журба
Сэрца болей не сьмяецца,
Сэрца плача жаласьліва.
Ці дасьць Бог, ці давядзецца
Быці там, дзе наша Ніва?
Думкі, праца – ўсё далёка!
Песьні, казкі ў пазабыцьцю...
Прад сабой я толькі вока
Бачу страшнага нябыцьця.
Волі, думак, шчасьця, сьмеху
Дайце мне! Хоць пакажыце!..
Але не... Мне на пацеху –
Вока страшнага нябыцьця.
Я б узяў матыку ў рукі,
Карчаваў бы, чысьціў поле,
Але – там... Я тут бязрукі,
Я бясьсільны... Я бяз волі.
Сэрца плача, і я плачу;
Плачу з сэрцам галасьліва.
Дзе ты, дзе ты, краю родны?
Край далёкі, маці-Ніва?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789602
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.04.2018
«Наче тятива для лука,
Жінка так для чоловіка –
Хоч його згинає й тягне,
Та йому вона слухняна;
Порізно обоє марні!»
Мовив юний Гаявата
Так до себе у задумі,
Збитий з глузду почуттями,
Спраглий, у страху й надії,
Думав лиш про Мінегагу,
Про прекрасну Води Сміху
В дальньому краю Дакотів.
«Зі своїх візьми дружину» –
Радила стара Нокоміс;
«Не ходи на схід, на захід,
По чужинку незнайому!
Наче вогнище домашнє,
Скромна донька у сусіда;
Наче зірка або місяць
Найгарніша із чужинок!»
Відмовляла так Нокоміс,
Та сказав їй Гаявата:
«Дорога стара Нокоміс, –
Миле вогнище домашнє,
Та для мене світло зірки,
Світло місяця миліші!»
Твердо мовила Нокоміс:
«Не приводь сюди ліниву,
Не приводь нікчемну жінку –
Руки й ноги недоладні;
Жінку приведи умілу –
Серце ніжне, руки спритні,
Ноги щоб були невтомні!»
Посміхнувся Гаявата:
«В дальньому краю Дакотів
У Майстерника дочка є,
Мінегага, Води Сміху,
Найгарніша між жінками.
Приведу її в вігвам твій,
Вмить поробить всю роботу,
Буде зірка, місяць, пломінь,
Буде світлом сонця людям!»
Та твердила все Нокоміс:
«Не веди в мій дім чужинку
З краю дальнього Дакотів!
Дуже злобні ті Дакоти,
Часті війни поміж нами,
Ворожда ще не забута,
Ниють ще відкриті рани!»
Посміхнувся Гаявата:
«Ось тому то я й повинен
Взяти жінку із Дакотів,
Щоб ми з ними поєднались,
Щоб стара вражда забулась,
Щоб зцілились зовсім рани!»
І відправивсь Гаявата
В край далекий, до Дакотів,
В край з прекрасними жінками;
Йшов лугами й болотами,
Йшов безмежними лісами,
Йшов у цілковитій тиші.
Йшов в магічних мокасинах –
Кожним кроком милю міряв,
Та здавалось – путь безкрайня;
Серце швидше йшло, ніж ноги;
Тож ішов без відпочинку,
Аж почув сміх водоспаду,
Водоспаду Мінегаги,
Що його манив у тиші.
Прошептав він: «Ніжні звуки!
Ніжний голос мене кличе!»
На відкритому узліссі,
Де змішались світло й тіні,
Стадо оленів ходило
І не чуло Гаявату;
«Не зламайсь!» – шепнув він луку,
«Ти не схиб!» – шепнув стрілі він,
І послав її співучу
В оленя гаряче серце;
Кинув оленя на плечі
І вперед пішов невтомно.
У вігвамі на порозі,
В дальньому краю Дакотів,
Умостивсь старий Майстерник
І робив із яшми вістря,
Вістря стріл із халцедону.
Поруч з ним в красі сиділа
Незрівнянна Мінегага,
Його донька, Води Сміху, –
З рогози сплітала мати.
Йшли його думки в минуле,
А дівчини – у майбутнє.
Про минулі дні він думав, –
Як такою ось стрілою
Оленя вбивав, бізона,
Там, де Мускодей, луг вільний.
І гусей стріляв в польоті –
Галасливу гуску Ваву.
Думав про війська відважні,
Що у нього брали стріли,
Без його стріл не боролись.
Ах, немає більш на світі
Воїнів таких достойних!
Як жінки тепер зробились,
Язики у них за зброю!
В неї думка про мисливця
Із чужих племен і краю,
Що був юний і прекрасний,
Що весняного поранку
Купував у батька стріли;
Він сидів у них в вігвамі,
Довго гаявсь на порозі,
Оглядавсь, коли відходив.
Батько теж його відмітив,
Похвалив за ум та мужність;
Чи він прийде знов по стріли
До бурхливих водоспадів?
Її руки впали мляво,
Очі в мріях потонули.
Тут вони почули кроки,
Шелестіння між гілками,
І, з рум’янцем на обличчі,
З мертвим оленем на плечах,
Раптом із лісної гущі
Появився Гаявата.
Пильно глянув стріл Майстерник,
Відірвавшись від роботи,
Вбік відклав стрілу почату,
Запросив зайти в оселю,
Й, піднімаючись назустріч,
Мовив: «Раді, Гаявато!»
Дівчині до ніг негайно
Гаявата скинув ношу, –
Оленя з плечей здійнявши;
Подивилась Води Сміху
Крізь рогозяне плетіння
І сказала ніжним тоном:
«Раді бачить, Гаявато!»
А вігвам в них був великий,
З білих шкур і пишно вбраний,
Де дакотськими богами
Розмальовані запони.
До вігваму вхід високий –
Як заходив Гаявата,
То лиш ледве-ледь зігнувся,
Ледь торкнувсь орлиним пір’ям.
Піднялася Води Сміху,
Встала чемна Мінегага,
Склала вбік свою роботу,
Принесла для гостя їжу,
Зі струмка води набрала, –
Їжа в глиняних тарілках,
З липи чаші із водою.
Слухала, як гість говорить,
Слухала питання батька,
Та свої стулила губи,
Не промовила ні слова.
Так, немов кріз сон все чула,
Кожне слово Гаявати,
Про стару Нокоміс чула,
Як та няньчила в дитинстві,
Про його найкращих друзів:
Чібіабоса, музику,
І про Квасінда міцного.
Про блаженство і достаток
У країні тій Оджібве,
У країні миру й щастя.
«Після років ворожнечі,
Років воєн і убивства,
Мир настав між племенами,
Між Дакотами й Оджібве, –
Говорив так Гаявата
І тоді додав поволі, –
Мир цей має бути вічним,
Наші руки щоб зімкнулись
І серця щоб об’єднались,
Дай мені дочку за жінку,
Мінегагу, Води Сміху,
У Дакотів наймилішу!»
І тоді старий Майстерник
Помовчав якусь хвилину,
Посмоктав у тиші люльку,
Глянув знов на Гаявату,
З ніжністю на Води Сміху
І промовив вирішально:
«Так, якщо вона бажає;
Хай їй серце скаже щиро!»
І прекрасна Води Сміху,
Що, здалось, ще більш розквітла,
Без принуки і вагання
Підійшла до Гаявати,
Легко сіла біля нього
І сказала, зашарівшись:
«Я піду з тобою, муже!»
Так посватавсь Гаявата!
Так дочку узяв прекрасну
У Майстерника старого
В дальньому краю Дакотів!
Він з вігваму вийшов, взявши
із собою Води Сміху;
Йшли вони, рука з рукою,
Крізь ліси густі й прилуки,
Батька кинувши старого
На порозі до вігваму,
Чули голос водоспаду,
Мінегаги крик далекий,
Що кричав їм на прощання:
«Будь щаслива, Мінегаго!»
А старий Майстерник знову
Повернувся до роботи,
Сів на сонячнім порозі
І балакав сам до себе:
«Так ось дочки покидають,
Що нас люблять і нам любі!
Тільки стануть нам у поміч,
Лиш на них почнем спиратись,
Як приходить чужоземець,
В пір’ї, з дудкою з тростини,
Ходить, граючи, довкола,
Виманить із них найкращу,
І вона за ним мандрує,
Кине все задля чужинця!»
Був приємним шлях додому
Крізь густі ліси безкрайні,
По лугах, гірських долинах,
Через ріки, паді, схили;
Був коротким Гаяваті,
Хоч ішли вони не швидко,
Бо ступав він так повільно,
Як ступала Води Сміху,
По річках швидких широких
На руках він ніс дівчину;
Пір’ячком легким здавалась,
Як на голові прикраса;
Розчищав він їй дорогу,
Відхиляв гілки навислі,
Будував курінь щовечір,
Постіль із густої тсуги,*
Вогнище палив при вході
Із сухих шишок соснових.
Всі вітри йшли вслід за ними
Крізь ліси і понад лугом;
Всі зірки на них дивились
Уночі недремним оком;
З укриття в густому дубі
Спритна білка Аджідомо
На закоханих дивилась;
Кролик зляканий, Вабасо,
Швидко втік від них з дороги,
Біля нірки зупинився,
Прямо сів на задні лапки
Й на закоханих дивився.
Був приємним шлях додому!
Голосно пташки співали,
Пісню щастя і свободи;
Спів сіалії* Овайси:
«Ти щасливий, Гаявато,
Маєш жінку, що кохає!»
Дрозд для них співав, Опечі:
«Ти щаслива, Води Сміху,
Маєш гідного ти мужа!»
З неба сонце добросерде
Крізь гілки на них дивилось
І казало: «Любі діти,
Світ – любов, а тінь – незгода;
У житті – то тінь, то світло,
Будь в любові, Гаявато!»
З неба місяць сяйвом дивним
Наповняв курінь безмірно
І шептав їм: «Любі діти,
День – неспокій, ніч – це тиша,
Муж – господар, жінка – послух;
Половина йде за цілим;
Будь терпляча, Води Сміху!»
Так вони дійшли додому;
Так привів наш Гаявата
У вігвам старій Нокоміс
Ясну зірку, місяць, пломінь,
Ясне світло сонця людям,
Мінегагу, Води Сміху,
Найгарнішу між жінками
В дальньому краю Дакотів,
У краю жінок прекрасних.
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною
кроною, з плескатою хвоєю
*Сіалія – синьопера співоча пташка родини дроздових.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
10. Hiawatha's Wooing
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2018
Неначе ніжна бахрома рухома,
покров вечірній котиться невпинно,
стрімким польотом зграя легкоплинна
летить шукати берег невідомий.
Вслід одинока чайка без утоми
за зграєю в пориві вперто рине,
рвучи самотньо темряву пустинну, –
зникає зграя в мороці німому.
З’явилась ясна зірка вечорова,
забуту чайку в темряві шукає,
за нею йде як варта рятункова.
Історія життя мого збігає,
тому що я, як чайка та бідова,
як пташка, що її забула зграя.
Ricardo Miró
La última gaviota
Como una franja temblorosa, rota
del manto de la tarde, en raudo vuelo
se esfuma la bandada por el cielo
buscando, acaso, una ribera ignota.
Detrás, muy lejos, sigue una gaviota
que con creciente y pertinaz anhelo
va de la soledad rasgando el velo
por alcanzar la banda ya remota.
De la tarde surgió la casta estrella,
y halló siempre volando a la olvidada,
de la rauda patrulla tras la huella.
Historia de mi vida compendiada,
porque yo soy, cual la gaviota aquella,
ave dejada atrás por la bandada.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789201
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.04.2018
Мій рідний куте, серцю милий!..
Забуть тебе не маю сили!
Не раз, натомлений в дорозі
Життям весни, я у знемозі
В думках до тебе залітаю
І там душею спочиваю.
О, як би я хотів спочатку
Життя дорогу по порядку
Пройти іще раз, озирнутись,
Прибрать з доріг камінні брили,
Що молоді марнують сили, –
Щоб у весну мою вернутись.
О, весно, весно! Не мені ти!
Не я, тобою обігрітий,
Прихід твій радісний вітаю –
Тебе навіки я ховаю.
І хвиля та вже не вернеться,
Що стрімко річкою несеться.
Не раз вона, як плинна пара,
На крилах сонця піде в хмари
І знов дощем на річку зійде –
Ніхто із меж своїх не вийде,
Із норми, що життям є дана,
Або на діл спаде в туманах.
Але хто нам її покаже –
Водою вниз, чи снігом ляже?
Не прийдеш більш, немов та хвиля,
До мене, весно юна, в силі!..
Ось, як тепер, переді мною
Встає куточок той пригожий,
Де джерела вузеньке ложе,
Ялина в парі де з сосною,
Обнявшись тісно над водою,
Як молоді у час кохання,
В останній вечір розставання.
І бачу ліс я коло хати,
Де весело колись дівчата
Пісні співали дружним хором,
Йдучи з роботи пізно бором.
Пісень неслися звуки сильні,
В лісах невпинно відбивались,
До них узгір’я озивались –
Давали радість співи вільні.
А сосни й вікові ялини
У співу радісні хвилини
Стояли мовчки у задумі,
І в їхньому слабкому шумі
Вечірні молитви неслися
До неба, у священні висі.
Там, де садиба лісникова,
Тягнувсь, мов чарівна підкова,
Старий, високий ліс тінистий.
Тут верх осик із круглим листом
Сплітавсь із соснами, з дубами,
Ялини хмурими хрестами
Високо в небі виділялись,
Таємно з соснами шептались.
Завжди журливі, наче вдови,
Вони здебільш одні стояли
І так печально поглядали,
Нахмуривши думливо брови!
Ліс наступав і розступався,
Лужком зеленим розривався;
Там лісу вигини веселі
Так мило йшли довкіл оселі,
Що просто б ними любувався.
А знизу ліс оцей кошлатий
Одягся у зелені шати –
Лоза, черемуха, крушина,
Кущі ліщини, горобина.
Бувало, глянеш і здається,
Що крізь живу гілок завісу,
Крізь молоде сплетіння лісу
Ні птах, ні миша не проб’ється.
Текли тут з лісу неширокі,
В траві заховані, потоки,
Вздовж берегів попід гілками
Їх лози, верби обступали;
У тінях хвилі миготали
І в луг вже видними річками
Між очеретів йшли поволі,
Робили вигини на волі,
Аж поки в Німан не впадали.
Зелений луг, де кинеш оком,
Покровом пишним і широким
Над Німаном уздовж послався –
За хатою він починався
І йшов стягою квітковою,
Покритий густо муравою,
Сіяв на сонці в переливах
Тонів відрадних. А на нивах
Колосся жита колихнеться
І людям радо засміється
Своїм приємним, милим співом
Під вітру лагідним поривом –
Так гнуться і шепочуть трави,
Як гладить вітер їх ласкавий,
І підуть хвилі вдаль гуляти
З приємним співом чередою,
Зашепчуть квіти між собою,
Неначе молоді дівчата.
Ех, луг широкий! Як живий ти,
Промінням сонечка залитий,
Увесь стоїш перед очима,
Смутний і милий, як отчина,
Як край наш тихий у діброві,
Де синім лагідним покровом
У літній час імла спадає
І даль задумою вкриває.
Хоч у неволі жить нелегко,
Від рідних берегів далеко,
Та я душею оживаю,
Як оком думки оглядаю
Тебе, мій лугу і долино,
Де Німан срібноводний плине,
Дуби де дружно чередою
Стоять, як вежі, над водою –
Подій давнішніх вартівничі,
Гілки піднявши войовниче.
Лиш тут під ними, в прохолоді,
Улітку, при ясній погоді,
Косінням стомлений, спочинеш
Й думки неспокою покинеш,
Заснувши міцно в насолоді.
Тут прохолодно і просторо!
А птаство голосно й бадьоро
Сміється милим щебетанням
І повнить луг своїм співанням.
Шапками на дубах далеких
Чорніють гнізда, де лелеки
Клекочуть звучно, лелечата
Пищать так жально, як щенята,
Закинувши носи угору,
І просять їсти в певну пору.
Де ж лелечата вже чималі,
Їх починають вабить далі;
Вони в собі відчули силу
І раз по раз розводять крила,
Уверх на лікоть підлітають,
Повітря ловлять, загрібають,
І недоладними ногами
Танцюють смішно над дубами.
Там теж шпаки із горобцями,
Ці підсусідки гнізд лелечих,
В щоденних клопотах щебечуть,
І мовкнуть пізно вечорами.
Із дуба чути ракші крики,
А над лугами свист шуліки
Різкий тужливо пролітає
І сум незнаний навіває.
Ех, луг широкий! Як живий ти,
Травою пишною сповитий,
Лежиш ясний передо мною.
І сяєш дивною красою!
І як дві жіночки старенькі,
Що до них старість потихеньку,
Як злодій лізе серед ночі,
Як сон смачний змикає очі,
Красу і силу забирає
І всю рухливість викрадає,
Та й кине їх одних, стареньких,
Одних як перст, і чуть живеньких,
І не потрібних вже нікому –
Життю завада молодому.
Там коло хати у садочку,
Схилившись тихо у куточку,
Рядком старі верби дві стали,
А молоді вже підростали,
Гілки розкинувши угору,
На світ дивились втішним зором.
Гілля спустивши над парканом,
Росла там грушка з гнучим станом,
А вздовж паркану пишним валом
Стояв густий вишняк чималий.
А так садок був невеличкий:
Дві горобини та три дички,
А в вербах липка зеленіла,
Немовби їхня внучка мила.
Але як весело довкола
У вуликах гуділи бджоли!
І меду запах скрізь розлитий!
Плодились бджоли кожне літо:
Рої щороку прибували –
На бджоли тут удачу мали.
Від ранку гул стояв до ночі.
Бувало, влітку, в час робочий
Не раз там чувсь веселий голос:
Ой, тату! Дядьку! Вийшли бджоли!
На вишню сіли біля плоту!
І ті, покинувши роботу –
Косить над річкою в розпадку,
Додому бігли, щоб випадком
До лісу бджоли не злетіли,
Тому їх пильно так гляділи.
Там біля току, поруч з садом,
Повітка й клуня стали рядом.
В повітці скраю від дороги
Стояли бричка, віз і дроги,
Старенькі сани, осі, кола,
І кілька вуликів на бджоли,
З них незакінчені частина,
Розсохлий цебер і діжчина.
Там різний мотлох, лом валявся,
Від сонця і дощу ховався –
Завжди потрібне щось для дому.
На клуні стріха із соломи
Від часу зовсім почорніла,
Донизу пасмами висіла –
Її вітри порозривали,
Та трохи хлопці постягали,
На стріху лазячи, бувало, –
Таку собі забаву мали.
Під стріхою, де павутина,
Обдертий колос-сиротина
Легенько в затишку гойдався –
З якого часу там тримався,
То Бог його святий вже знає!
Стара будівля виглядає –
Зі стріхою ущент гнилою
Стояв хлівець якраз навпроти,
І торохтів невпинно з плоту
Горщок, розбитий кочергою.
Старий, побитий робаками,
Набік похилений вітрами,
Той хлів здавався стариною –
Жебрак із долею сумною.
Чуть далі, в полі, трохи збоку,
Погрібничок був одинокий,
Гірким схилився сиротою,
Обпершись стріхою старою.
В кінці двора стояла хата,
Прийнявши вид молодцюватий
Поміж старої забудови,
Немов шляхтянка гонорова,
Що із костелу йде спрокволу,
Чуть-чуть піднявши край подолу;
Під парасолем важна птиця
Все крутить складками спідниці –
З доріжок пил, пісок змітає
І в очі хлопцям заглядає.
Від хати поле починалось,
Де жито радісно гойдалось
І ріс овес, ячмінь і гречка, –
Було тут затишне гніздечко!..
Мій милий куте, лугу рідний!
Тепер я вам чужинець бідний.
Все той же ліс, поля повсюди,
Та інші вже живуть там люди.
І душу смуток наповняє,
Що в небуття роки упали,
Мої щасливі дні пропали –
Пройшла ти, весно молодая!
Якуб Колас, Новая зямля: Леснікова пасада
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788880
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.04.2018
Поблизу від Ґітчі Ґумі,
Біля сяйних Вод Великих,
Там Нокоміс, літня жінка,
Палець вгору спрямувала
Понад водами на захід,
До вечірніх хмар багрових.
Сонце грізно опускалось,
Пропаливши шлях на небі,
Розпаливши там пожежу,
Наче військо при відході
Палить трави за собою;
З укриття на сході раптом
Вийшов місяць, Сонце ночі,
Швидко став на слід кривавий
І пішов вогненним шляхом
Із лицем своїм блискучим.
І Нокоміс, літня жінка,
Палець вгору спрямувавши,
Так сказала Гаяваті:
«Там Перлова є Пір’їна,
Меґісоґвон, Чародійник,
Дух Багатства і Наживи;
Стража там – вогненні змії
Та смолисті чорні води.
Можеш бачити ті змії,
Ті Кенабік, дужі змії,
Що в воді витками грають;
Можеш бачить чорні води,
Що розкинулись далеко –
До вечірніх хмар багрових!
Умертвив мого він батька
Хитрощами і лукавством,
Як той з місяця спустився
На землі мене шукати.
Він, найдужчий з Чародіїв,
Шле пропасницю з болота,
Шле заразливі тумани,
Шле нам випари отруйні,
Шле з низин імлу убивчу,
Шле нам смерть й тяжкі хвороби!
Лук візьми, о Гаявато,
Стріли з вістрями із яшми,
І дубину Паґавоґан,
Рукавиці Мінджикавун,
І березове каное,
Жир візьми із Міші-Намі,
Намасти борти, щоб швидко
Проминуть смолисті води;
Вбий лихого чародія,
Від пропасниці врятуй нас,
Що з боліт він видихає,
І помстись за мого батька!»
Вмить зібрав наш Гаявата
Всі воєнні обладунки,
Для плавби спустив каное,
По боках його погладив:
«Мій Чімауне любимий,
Мчи, березове каное,
До вогненних змій, що бачиш,
Мчи до чорних вод смолистих!»
Мчить вперед Чімаун радо,
А шляхетний Гаявата
Пісню бойову співає;
А над ним орел воєнний –
То Кеню, орел воєнний,
Володар гуртів пернатих,
З криком в небі пролітає.
Перед ним вогненні змії,
То Кенабік, дужі змії,
Що здіймались над водою,
Мерехтіли над водою,
На путі клубком лежали,
Гребені свої піднявши,
Жар і випар видихали,
Щоб ніхто не зміг минути.
Та безстрашний Гаявата
Крикнув голосно і мовив:
«Путь звільніть мені, Кенабік,
Не затримуйте мандрівку!»
Засичали вони люто,
У відвіт вогнем дихнули:
«Йди назад, о Шоґодайа,
До Нокоміс, Боягузе!»
Розлютившись, Гаявата
Лук підняв свій ясеновий,
Стріли взяв із вістрям з яшми,
У клубок пустив зміїний;
Кожне тятиви звучання –
Це крик ратний і крик смерті,
Кожне стріл дзвінке свистіння –
Це спів смерті для Кенабік.
Плавали в воді кривавій
Мертві вже вогненні змії,
А між ними Гаявата
Плив безпечно й утішався:
«Мчи, Чімауне любимий!
Уперед до вод смолистих!»
А тоді взяв жир від Нами,
Ніс, борти каное змазав;
Добре вимазав, щоб швидко
Проминуть смолисті води;
Ніч усю він плив невпинно,
Плив по тих тягучих водах,
Цвіллю вічною покритих,
Чорних від рослин зігнилих,
Замкнених в листках латаття,
Хмурих, мертвих і смердючих;
Місяць блиском освітляв їх
І вогні блукали всюди –
Душі мертвих їх палили
На нічному відпочинку.
Все під місяцем біліло,
А вода чорніла в тіні,
І комар кружляв, Суґема,
Біля нього з грізним співом;
Світляки теж, Ва-ва-тейсі,
Факелами вбік манили;
А Дагінда, ця бик-жаба,
Голову наверх піднявши,
Пильно глянула на нього,
Схлипнула і вниз пірнула;
Свистом тисячоголосим
Відгукнулись вмить багнища,
І Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Із далекого болота
Про героя сповістила.
Плив на захід Гаявата,
В Меґісоґвона країну,
До Перлової Пір’їни,
Поки місяць не стомився
На його лице дивитись,
Поки сонце не звелося,
Не зігріло його плечі,
І тоді перед собою
На горбі Вігвам Яскравий
Бачит він, де Дух Наживи,
Де найдужчий з Чародіїв.
Ще Чімауна погладив
По боках і мовив: «Далі!»
Затремтів той і щосили,
З гордістю і переможно,
між лататтям вмить проскочив,
між ірисів й очеретів,
І на березі за ними
На сухе став Гаявата.
Миттю взяв лук ясеновий,
На пісок кінцем поставив,
Обіперши об коліно,
Тятиву напнув тугіше,
Взяв стрілу із вістрям з яшми,
Стрілив у Вігвам Яскравий,
Наче вісник проспівала
Та стріла його послання,
Його виклик гордовитий:
«Вийди, Перлова Пір’їно,
Гаявата вже чекає!»
Вмить з Яскравого Вігвама
Вийшов дужий Меґісоґвон,
Статний і широкоплечий,
Темний і жахливий з виду,
З голови до ніг в прикрасах,
У воєннім обладунку,
В барвах, як ранкове небо,
В бурих, синіх, жовтих смугах,
Голова в орлинім пір’ї,
Що гойдалось наче гребінь.
«Тебе знаю, Гаявато!» –
Крикнув голосом він грому,
Крикнув тоном глузування:
Геть спіши, о Шоґодайа!
До жінок скоріш вертайся,
До Нокоміс, Боягузе!
Бо уб’ю тебе на місці,
Як колись убив їй батька!»
Відповів мій Гаявата,
Без боязні, без тривоги:
«Слово гостре – не дубина,
І не тятива чванливість,
Від стріли сміх не гостріший,
Краще діло, аніж слово,
Дія дужча, аніж чванство!»
Почалась найбільша битва,
Що таку не знало й сонце,
Що й орли не пам’ятали.
Цілий літній день тягнулась,
Від світанку до заходу;
Гострі стріли Гаявати
Марно били у кольчугу,
Марно сипались удари
В рукавицях Мінджикавун,
Марно гупала дубина,
Що могла розбити й скелю,
Але не змогла пробити
Вомпум – чарівну кольчугу.
Вже у смерку Гаявата
Сперсь на лук свій ясеновий,
Зранений і в безнадії, –
Мав поламану дубину,
Як лахміття рукавиці,
І стріли три непотрібні;
Зупинився під сосною,
Де мохи з гілок звисали;
Стовбур був покритий густо
«Шкірою взуття для мертвих» –
Жовто-білими грибами.
Раптом чує між гілками
Обізвався дятел Мама:
«Ти у голову прицілься
Меґісоґвона стрілою,
Попади у пук волосся,
Де коріння кіс смолистих –
Тільки там він уразливий!»
З наконечником із яшми
Вихорем стріла мелькнула,
Лиш нагнувся Меджісоґвон,
Щоб жбурнути каменюку.
Просто в тім’я уп’ялася,
Де коріння кіс смолистих.
Він хитнувсь, вперед подався,
Впав пораненим бізоном.
Так! Як Пежекі, бізон, впав,
Коли прерія під снігом.
А за першою стрілою,
Друга блиснула ще швидше,
Впилась глибше, аніж перша,
Більш поранила, ніж перша;
В Меґісоґвона коліна
Затряслись, немов від вітру
Гнуться лози й очерети.
А стріла остання, третя,
Рану вдіяла найбільшу,
І могутній Меґісоґвон
Очі Поґука побачив,
Пломенисті очі Смерті,
Голос чув її з туману;
І під ноги Гаяваті
Впав найдужчий з Чародіїв –
Люта Перлова Пір’їна.
Щиро вдячний Гаявата,
Запросивши Маму, дятла,
З сідала поміж гілками
На сосні меланхолійній,
За його велику службу
Кров’ю чубчик пір’я змазав
На голівці дятла Мами;
І донині дятел носить
Чубчик той червоний з пір’я,
Як відзнаку за підмогу.
Потім скинув Гаявата
З Меґісоґвона кольчугу,
Як трофей цієї битви,
Як ознаку перемоги.
Над водою тіло кинув
На піску вниз головою –
У пісок засунув ноги,
А лице впихнув у воду.
А над ним орел крутився –
То Кеню, орел воєнний,
Кола звужував в польоті –
Линув ближче, ближче, ближче.
Повиносив Гаявата
З Меґісоґвона вігвама
Цінні шкури і прикраси –
Хутра із бобрів й бізонів,
Соболів і горностаїв,
Капшуки, намиста, паски,
Колчани в оправі з мушель,
Повні стріл зі срібним вістрям.
Плив він радісний додому
Крізь смолисті чорні води,
Мимо змій, що вже сконали,
Із трофеями двобою,
З криком, співом переможним.
А на березі стояли
Чібіабос і Нокоміс,
І безмежно сильний Квасінд;
На героя всі чекали,
Спів почувши переможний.
Люди в селищі вітали
Його танцями й піснями,
Під час учти всі кричали:
«Честь і слава Гаяваті!
Він вбив Перлову Пір’їну,
Дужчого із Чародіїв,
Що пропасницю слав люту,
Слав з низин імлу убивчу,
Слав нам смерть, тяжкі хвороби!»
Дорогими Гаяваті
Стали спогади про Маму!
І на знак тісної дружби,
На знак пам’яті довічний,
Люльки він чубук оздобив
Чубчиком кармінним з пір’я,
Гребенем червоним Мами.
Меґісоґвона багатство,
Всі трофеї тої битви,
Розділив на всіх правдиво,
Порівну роздав він людям.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
9. Hiawatha and the Pearl-Feather
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2018
[s][s][/s][/s]Вже знов за будинками з піснею рано
йде квітень барвистий вперед.
І пахне зелена отрута весняна,
солодша ніж вина і мед.
У душній кімнаті моїй знемагаю
і рвусь до весни за вікном.
А те, що розказую, навіть не знаю –
було наяву це, чи сном.
Я море там бачила темнозелене,
і білий вітрильник летів.
І берег незнаний відкрився для мене,
де чула сирен звучний спів.
Небачені люди, нечувані мови,
обвітрені, юні з лиця,
і очі великі, ясні, волошкові,
і вільні відважні серця.
А ти, невдоволений, хмуро ступаєш
п’ять кроків вперед і назад.
Мій голос сумний і тремкий замовкає,
тремкий від отрути й досад.
Даремно! Отрута уже просочилась.
У пристрасну кров увійшла.
І чую уже – на плечах появились
Два сильних, два вільних крила.
Елисавета Багряна
Видение
Вън ходи край къщи и пее отново
април, цветоносеца блед.
И дъха зелената пролет отрова,
по-сладка от вино и мед.
Как душно и тясно е в нашата стая,
как силно ме тегли навън.
Това, що разказвам, самичка не зная
наяве ли бе, или сън.
Видях аз морето - зелено и тъмно,
и белият кораб на път.
Край някакъв бряг неизвестен се съмна,
де много сирени тръбят.
Невиждани хора, нечути езици,
обветрени, млади лица
и сини очи с разширени занеце,
и смели, и волни сърца...
Но ти, недоволен и мрачен, отмеряш
пет стъпки напред и назад.
И моя глес млъква, смутен и треперящ,
треперящ от горест и яд.
Напразно. Отровата вече проникна.
В кръвта ми киряща се вля.
И чувствувам вече - на плещите никнат
две силни, две волни крила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2018
Уперед по Ґітчі Ґумі,
По сяйних Великих Водах,
З кедровою волосінню,
Витою із лубу кедра,
Наму, осетра, ловити,
Міші-Наму, Князя-рибу,
У каное із берези
Плив щасливий Гаявата.
Крізь прозору чисту воду
Міг він бачить жваву рибу
У глибинах під собою;
Бачив окуня він, Саву,
У воді, як сонця промінь;
Бачив Шоґаші він, рака, –
По піску на дні той повзав,
Мов страшний павук великий.
На кормі був Гаявата
З кедровою волосінню;
Його пір’ям вітер ранній
Грався мов гілками тсуги*;
На носу хвіст розпустила
Спритна білка Аджідомо;
Її шерстю вітер ранній
Грався мов травою в лузі.
На піску на дні спочити
Ліг потворний Міші-Нама,
Осетер, Князь-риба, ліг там;
Воду зябрами втягає,
Перемішує плавцями,
З дна пісок хвостом змітає.
Він лежить у обладунку –
По боках щити широкі,
На лобу тверда пластина,
А на плечах і на спині
Кістяні шипи рядами;
Бойові на ньому фарби –
Жовті, сині і червоні
Смуги з чорними латками;
Він на дні лежить, ворушить
Пурпуровими плавцями,
А над ним пливе в каное
Із берези Гаявата
З кедровою волосінню.
Закричав тут Гаявата
В глибину: «Візьми принаду!
Ось вона, осетре Намо!
Піднімись з води нагору
І побачим, хто сильніший!»
Волосінь кедрову кинув
Він в прозору чисту воду,
Марно відповідь чекавши;
Відповідь чекав він довго,
Тож кричав все голосніше:
«Ось принада, Князю-рибо!»
Нама, осетер, плавцями
Мляво рухав під водою,
Дивлячись на Гаявату,
Слухав крик його надмірний,
Зайвий галас і неспокій,
Поки не стомивсь від гаму;
І сказав тоді Кеножі,
Спритній щуці Маскеножі:
«У нахаби з’їж принаду,
Ліску рви у Гаявати!»
І відчув тут Гаявата,
Як напнулась ліска в пальцях;
Він почав її тягнути
Так, що стало сторч каное,
Наче дерево берези,
З білочкою Аджідомо,
Що скакала на вершечку.
Сповнивсь глумом Гаявата,
Як побачив Маскеножу,
Щуку, що тягнув нагору;
Коли стала зовсім близько,
Закричав він вниз, у воду:
«Іса! Іса! Посоромся!
Щука ти лише, Кеножа, –
Не та риба, котру хочу,
Ти не осетер, Князь-риба!»
Вмить униз на дно спустилась
Знічено вертлява щука,
Й осетер могутній Нама
Наказав для місяць-риби,
Для плаского Уґудвоша:
«В гордія візьми принаду,
Ліску рви у Гаявати!»
Звільна, мляво до поверхні
Уґудвош плив, місяць-риба,
Взявши ліску Гаявати,
Тягарем на ній підвісивсь,
Круговертю збурив воду,
Закрутив каное колом,
Швидко-швидко в пінних вирах,
Поки водяні крутелі
Не пішли на дальній берег,
Де іриси й очерети
Захитались, зашуміли.
Як побачив Гаявата
Диск блискучий під водою,
Що повільно піднімався,
Закричав з дошкульним сміхом:
«Іса! Іса! Посоромся!
Уґудвош ти, місяць-риба, –
Не та риба, котру хочу,
Ти не осетер, Князь-риба!»
Уґудвош на дно спустився,
Блискотлива місяць-риба.
Осетер могутній Нама
Знов чув крики Гаявати,
Знов чув клич на поєдинок,
Зайвий галас і неспокій,
Що розносивсь над водою.
Із піску на дні піднявся
Осетер сердитим рухом,
Затремтівши кожним нервом,
Стукаючи обладунком,
Бойові відкривши барви;
Гнівно вискочив стрілою,
Блиснув в сонячному світлі,
І ковтнув, розкривши пащу,
І каное, й Гаявату.
Вниз, у темну цю печеру,
Падав стрімко Гаявата,
Як колода в чорній річці,
Що стрибає на порогах;
В повній темряві жахливій
Щупав скрізь він безпорадно
І відчув – велике серце
Поруч в темряві пульсує.
Тож ударив він зі злості
Кулаком у серце Нами,
І відчув, як затремтіли
Нерви, мускули Князь-риби;
Вмить вода забулькотіла,
Як той кинувся від болю,
Змучений та очманілий.
Поперек поклав каное
Гаявата для безпеки,
Щоб в широкій пащі Нами
В метушні та колотнечі
Не ударитись, не згинуть.
Ну а білка Аджідомо,
З Гаяватою укупі,
Теж тягнула і штовхала
Із веселим цокотанням.
І сказав їй Гаявата:
«Білко, мій маленький друже,
Мужньо ти допомагала,
Тож прийми мою подяку
І також ім’я належне –
Відтепер тебе довіку
Будуть звати «Аджідомо»,
«Хвіст трубою» будуть звати!»
Нама, осетер, здригався,
Тяжко дихав під водою,
Потім стих, водою гнаний
Врешті-решт заскріб по гальці.
Здогадався Гаявата,
Що скребеться він об берег,
Що лежить уже на гальці –
Значить Нама, Князь-рибина,
Мертвий і уперся в берег.
Тут почув він шум і плескіт,
Наче безліч крил зібралось;
Крик почув і метушіння,
Наче хиже птаство билось;
Проблиск світла він побачив
Над собою в ребрах Нами;
Блиск очей чайок побачив,
Тих Кайошк, що заглядали
Крізь відтулину до нього
І одна одній кричали:
«Та це ж брат наш, Гаявата!»
Закричав до них він знизу
Криком радісним з печери:
«О, чайки! О, мої сестри!
Осетра убив я, Наму.
Більшими робіть щілини,
Кігтями їх розширяйте,
Щоб міг вийти я з темниці;
І віднині аж довіку
Люди знатимуть ваш подвиг,
Зватимуть Кайошк вас, чайки,
Так, Кайошк, Шляхетні Кігті!»
І крикливі дикі чайки
Кігтями і дзьобом дружно
Вишкребли щілини ширше
Між могутніх ребер Нами
І з темниці, з небезпеки,
З осетра товстого тіла,
З небезпеки водяної
Випустили Гаявату.
Став він поруч із вігвамом,
Став над краєм, над водою,
І гукнув стару Нокоміс,
Показавши для Нокоміс
Осетра товстого, Наму,
Що лежав на гальці мертвий
І чайки його клювали.
«Ось убив я Міші-Наму,
Князя-рибу! – прокричав він –
Глянь чайки його довбають,
Так, Кайошк, надійні друзі;
Не жени ти їх, Нокоміс,
Бо мене із небезпеки,
З тіла осетра звільнили,
Тож нехай їдять уволю,
Вола хай свої наповнять
Й полетять смерком додому,
До своїх гнізд на багнищах;
А тоді йди з казанами
Й жиру натопи на зиму».
Тож чекала до смеркання,
Поки місяць, Сонце Ночі,
Не піднявся над водою
І Кайошк, чайки, наївшись,
З криком не знялись від їжі,
І крізь захід полум'яний
Десь на островах не зникли, –
В очеретах мали гнізда.
Спати рушив Гаявата,
А Нокоміс до роботи
Стала в місячному світлі,
Аж змінило сонце місяць,
І край неба став червоним.
А Кайошк, чайки голодні,
Знову гамірні вернулись
З островів на свій сніданок.
Так підряд три дні й три ночі
Чайки і стара Нокоміс
Рвали жирне тіло Нами,
Аж пройшла крізь ребра хвиля,
І чайки більш не вертались –
Більш нічого не лишилось
На піску, лиш кості Нами.
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною
кроною, з плескатою хвоєю.
Henry Longfellow The Song of Hiawatha
8 Hiawatha's Fishing
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787474
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2018
Сцена сьома (остання)
Ті ж, а також Анніна, пан Жермон і лікар
ЖЕРМОН
(входячи)
Ах, Віолетто!
ВІОЛЕТТА
Ви...прийшли!
АЛЬФРЕД
О, батьку!
ВІОЛЕТТА
Ви не забули?
ЖЕРМОН
Я додержав слова.
Як донечку прийшов Вас пригорнути,
благородна.
ВІОЛЕТТА
На жаль, вже надто пізно!
Однак щиро Вам вдячна.
(обіймає його)
Ґренвілю, гляньте! Я помру в обіймах
моїх найкращих друзів.
ЖЕРМОН
Не кажіть так!
(глянувши на Віолетту)
(О, Боже! Помре!)
АЛЬФРЕД
Її ти бачиш, батьку?
ЖЕРМОН
Мене більш не терзай так.
Докір сумління душу пожирає.
Наче блискавка кожне слово вбиває.
О, незичливий старцю,
Все зло, що вдіяв, нині ти бачиш!
ВІОЛЕТТА
(з трудом відкриває потайник у туалетному
столику і, дістаючи медальйон, говорить)
Ти ближче, любий Альфреде, підходь і слухай.
Ось цей портрет, що зроблений
в ясні дні сподівання,
хай про моє кохання
нагадує тобі.
АЛЬФРЕД
Ні, не вмирай, і не кажи
про смерть, моя кохана –
не може Бог завдати
таку жахливу рану.
(Таку жахливу рану)
ЖЕРМОН
Жертво прекрасна (прекрасна) змучена
незбутньої любові,
пробач мені страждання,
що я тобі завдав.
ВІОЛЕТТА
Нехай безгрішна дівчина,
що вже в роках розквітла,
тобі дасть серце світле –
буде дружина (буде дружина) тобі.
Дай цей портрет для неї –
мій дар у скорбний час,
скажи, що я між ангелів
молитимусь за вас.
Дай цей портрет для неї –
мій дар у скорбний час,
скажи, що я між ангелів
молитимусь за вас.
ЖЕРМОН
Сльозу допоки матиму –
оплачу я (оплачу я) тебе (тебе);
лети в небес блаженство ти –
там Бог тебе вже (там Бог тебе вже,
тебе вже) зве.
Лети в небес блаженство ти –
там Бог тебе вже зве.
Там Бог тебе вже, тебе вже зве.
ЛІКАР ТА АННІНА
Сльозу в очах допоки матиму –
оплачу я тебе;
лети в небес блаженство –
там Бог тебе вже зве.
АЛЬФРЕД
Так скоро, ні, ах, ні, тебе від мене
не може смерть (не може смерть) забрать.
Живи, бо лиш труна одна
Зуміє нас з’єднать (з’єднать).
(Зуміє нас, зуміє нас з’єднать.)
ВІОЛЕТТА
(піднімається схвильована)
Так дивно!
ВСІ
Що?
ВІОЛЕТТА
Скінчилися
страждання і муки болю;
оце незвичне (незвичне) збудження
дає мені снагу!
Ах! Я знову (ах, я знов) вертаюсь до життя!
(здригнувшись)
О, радість!
(падає на канапу)
ВСІ
О, небо! Кінець!
АЛЬФРЕД
Віолетто!
АННІНА І ЖЕРМОН
Боже, у поміч стань.
ЛІКАР
(після того, як помацав пульс)
Почила!
ВСІ
О, біль тяжкий!
(опускається завіса)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785536
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.04.2018
Сцена шоста
Віолетта, Альфред і Анніна
ВІОЛЕТТА
(йдучи до входу)
Альфреде!
(Появляється Альфред, блідий від хвилювання,
і обоє кидаються в обійми один одному)
Альфреде, милий! Мій Альфреде!
Мій коханий! Радість!
АЛЬФРЕД
О, Віолетто! Віолетто!
О, кохана! Радість!
Я винуватий... все знаю, мила.
ВІОЛЕТТА
Знаю я врешті, що не забута!
АЛЬФРЕД
Твоя любов мені усе розкрила,
більше без тебе я не зможу бути.
ВІОЛЕТТА
Бачиш – жива, хоч у серці рана;
повір – убить не має сили плач.
АЛЬФРЕД
Забудь печалі, жінко кохана,
мені і батькові пробач.
ВІОЛЕТТА
Що пробачати? Я винувата –
моя любов мене звела.
АЛЬФРЕД
Тепер ні демон, ні будь-хто
мене від милої не забере.
Мене, ні, мене, ні, ні,
ні, ні, ні, ні, не забере.
ВІОЛЕТТА
Тепер ні демон, ні будь-хто
мене від милого, мене, ні, ні,
ні, ні, ні, ні, ні, не забере.
АЛЬФРЕД
Ми цей Париж покинем, кохана,
жити щасливо разом ми станем;
швидко тривоги ти там забудеш,
скінчаться муки болів твоїх.
Світло і щастя ти мені будеш,
дасть нам майбутнє радісний сміх.
Так! Світло... щастя... будеш,
Ми цей Париж покинем, кохана,
Так! Тоді, кохана,
жити щасливо разом ми станем,
жити разом станем;
швидко тривоги ти там забудеш.
Ах, так! Скінчаться муки, скінчаться муки
болів твоїх.
Ми цей Париж покинем, кохана,
Так! Тоді, кохана,
жити щасливо разом ми станем,
жити разом станем
швидко тривоги ти там забудеш,
Ах, так! Скінчаться муки, скінчаться муки
болів твоїх, болів твоїх.
Швидко тривоги, швидко тривоги
ти там забудеш.
Швидко тривоги ти там забудеш,
Скінчаться муки, ах, так, болів твоїх.
ВІОЛЕТТА
Ми цей Париж покинем, коханий,
жити щасливо разом ми станем;
швидко тривоги ти там забудеш,
скінчаться муки болів моїх.
Світло і щастя ти мені будеш,
дасть нам майбутнє радісний сміх.
Швидко тривоги ти там забудеш,
дасть нам творитель радісний сміх.
Швидко тривоги ти там забудеш,
дасть нам майбутнє радісний сміх.
Швидко тривоги ти там забудеш,
скінчаться муки, скінчаться муки
болів моїх, болів моїх.
Швидко тривоги ти там забудеш,
дасть нам творитель радісний сміх.
Швидко тривоги ти там забудеш,
дасть нам майбутнє радісний сміх.
Швидко тривоги ти там забудеш,
скінчаться муки, скінчаться муки
болів моїх, болів моїх, болів моїх.
Швидко тривоги, швидко тривоги ти там забудеш.
Швидко тривоги ти там забудеш,
скінчаться муки, ах, так, болів моїх.
Ах, спинись, до церкви
Альфреде, йдімо,
подяку за приїзд твій несімо.
(хитається)
АЛЬФРЕД
Ти геть поблідла.
ВІОЛЕТТА
Це все минеться!
Радість неждана трепетно б’ється
в серці моєму, повному туги.
(падає змучена у крісло і
відкидає голову назад)
АЛЬФРЕД
(зляканий, підтримує її)
Мій Боже! Віолетто!
ВІОЛЕТТА
(із зусиллям)
Це від недуги.
Трохи ослабла. Вже стає краще.
Бачиш? Сміюся.
АЛЬФРЕД
(невтішний)
Ах, доле наша!
ВІОЛЕТТА
Дрібниця. Анніно, дай щось вдягати.
АЛЬФРЕД
Вдягати? Спинися!
ВІОЛЕТТА
(піднімаючись)
Ні! Хочу встати.
(Анніна подає їй одяг,
котрий вона намагається одягнути,
та спинившись від безсилля, вигукує:)
Мій Боже! Безсила!
(кидає з відчаєм одяг і знову
падає у крісло)
АЛЬФРЕД
(Небо! Що бачу!)
(до Анніти)
Їй треба лікар.
ВІОЛЕТТА
(до Анніни)
Ах, можеш йому сказати,
що повернувся (що повернувся)
Альфред мій знову.
Скажи, що жити я (що жити я) хочу і готова.
(Анніна виходить)
(до Альфреда)
А як приїзд твій не допоможе,
вже врятувати ніщо не зможе.
(піднімається схвильована)
Боже мій! Померти юною –
мені, що так страждала!
Тепер вже можу висушить
той плач, що з ним чекала!
Ах, це була примара,
довірлива надія;
даремно в серце мрія
йшла – лишивсь там тільки крик!
АЛЬФРЕД
Мої зітхання трепетні,
і серце б’ється сильно,
тут сльози наші радісні
спливати мають спільно.
Я хочу, щоб ти вірила,
що нам потрібна мрія.
Ах, серце для надії
не зачиняй навік.
Ах, Віолетто, серцю спокій дай,
(Віолетто, серцю спокій дай) –
твій біль мене обпік.
Ах, Віолетто, серцю спокій дай,
твій біль мене обпік.
Твій біль мене обпік.
Так, спокій дай, спокій дай, спокій дай.
Віолетто люба, Віолетто люба,
так, спокій дай.
Твій біль цей мене обпік, мене обпік.
Віолетто, серцю спокій дай,
твій біль мене обпік.
Ах, твій біль цей (твій біль цей), так, мене обпік.
Твій біль цей мене обпік.
О, Віолетто, твій біль мене обпік.
Ах, так, твій біль мене обпік.
Віолетто, так, спокій дай.
ВІОЛЕТТА
Ах, Альфреде, смерті темрява
(Альфреде, смерті темрява)
бере любов навік.
Ах, Альфреде, смерті темрява
бере любов навік.
Боже мій! Померти юною –
мені, що так страждала!
Тепер вже можу висушить
той плач, що з ним чекала!
Ах, це була примара,
довірлива надія;
даремно в серце мрія
йшла – лишивсь там тільки крик!
Альфреде мій, о, вже смерті темрява
бере любов навік.
Бере, так, любов навік.
Ах, мій Альфреде, вже смерті,
смерті темрява
бере любов навік.
Бере, так, любов навік.
(Віолетта падає на канапу)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785251
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.03.2018
Сцена четверта
Віолетта сама
ВІОЛЕТТА
(бере лист і читає)
«Дотримались Ви слова... Поєдинок відбувся!
Барон був поранений, але вже поправляється...
Альфред у чужих краях. Про Вашу самопожертву
я йому розповів. Він скоро прибуде просити у Вас прощення.
Я теж приїду. Бережіться... Ви достойні кращого майбутнього.
Жорж Жермон.»
(безутішно)
Вже пізно!
(піднімається)
Чекаю, чекаю...та не дочекаюсь!
(дивиться у дзеркало)
О, як же я змінилась!
Лікар каже, щоб я надію крипіла!
Ах, ця хвороба тягне мене в могилу!
Прощайте, світлі мрії, що вже відлетіли;
і щоки рум'яні мої помарніли;
мене більш Альфреда любов не зворушить,
вже більш не зігріє натомлену душу.
(Вже більше не зігріє)
Марні бажання пропащу не тривожать,
для неї дай прощення, прийми її, Боже!
(Вже більше не зігріє.
Марні бажання пропащу не тривожать,
для неї дай прощення, прийми її, Боже!)
Ах, все вже, все скінчилось,
Ах, все вже, все скінчилось.
Всі радості й печалі мене тут залишили,
Для смертних порятунком стає тільки могила!
Не буде над нею ні сліз, ані квітів,
І хрест не покаже, де кості укриті.
(І хрест не покаже.
Марні бажання пропащу не тривожать,
для неї дай прощення, прийми її, Боже!)
Ах, все вже, все скінчилось,
Ах, все вже, все скінчилось.
(сідає)
ХОР ВАКХАНОК
(на вулиці)
Чотириногому
пустощів богу,
що йде уквітчаний,
дайте дорогу.
Богу рогатому
путь вільну дайте,
горном і флейтами
гучно вітайте.
Парижани, всі з дороги
для звитяг бика гладкого.
Для звитяг бика гладкого.
Для звитяг бика гладкого.
Азія, Африка
кращих не має,
для різника він
славу тримає.
Маски безклопітні,
хлопці сміливі,
всі його стрінемо
радісним співом.
Парижани, всі з дороги
для звитяг бика гладкого.
Для звитяг бика гладкого.
Для звитяг бика гладкого.
Чотириногому
пустощів богу,
що йде уквітчаний,
дайте дорогу.
Чотириногому
дайте дорогу.
Дайте, дайте, дайте.
Сцена п’ята
Віолетта і Анніна, що повернулася поспіхом.
АННІНА
(вагаючись)
Ах, пані!
ВІОЛЕТТА
Що з тобою?
АННІНА
Сьогодні насправді
Вам вже стало краще?
ВІОЛЕТТА
Так, а що?
АННІНА
Обіцяєте не мліти?
ВІОЛЕТТА
Так! Що ж ти скажеш?
АННІНА
Вам сказати хочу
звістку радісну неждану.
ВІОЛЕТТА
Скажеш звістку неждану?
АННІНА
Так, люба пані!
ВІОЛЕТТА
Альфреда... ах, ти зустріла?
Він йде (він йде)! Поквап же!
(Анніна киває головою і йде відчиняти двері)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785250
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.03.2018
Сцена перша
Спальня Віолетти. У глибині спальні ліжко з напіввідкритим
пологом. Вікно прикрите внутрішніми віконницями.
Біля ліжка табурет, на якому пляшка з водою, кришталева склянка,
різноманітні ліки. В ценрі сцени туалетний столик, поруч канапа.
Трохи далі інший столик, на якому світиться нічник. Стільці та інші меблі.
Ліворуч двері. Навпроти запалений камін.
На ліжку спить Віолетта. Поряд з каміном сидить Анніна і теж спить.
ВІОЛЕТТА
(прокидаючись)
Анніно?
АННІНА
(пробуджуючись збентежено)
Ви гукали?
ВІОЛЕТТА
Змучилась і заснула?
АННІНА
Так! Ви пробачте.
ВІОЛЕТТА
Дай води ковтнути.
(Анніна подає)
Ти виглянь, чи день почався?
АННІНА
Уже сьома.
ВІОЛЕТТА
Впусти світло у кімнату.
АННІНА
(відкриває віконниці і дивиться на вулицю)
До нас йде пан Ґренвіль!
ВІОЛЕТТА
О, друг мій справжній!
Допоможи піднятись.
(Піднімається, та знову лягає. Потім, підтримувана Анніною,
поволі йде до канапи. В цей час заходить лікар і допомагає їй
там лягти. Анніна підкладає подушки)
Сцена друга
Ті ж і лікар
ВІОЛЕТТА
Добрість яка. Йдете до мене зранку!
ЛІКАР
(кладе руку їй на пульс)
Так... І як Ви сьогодні?
ВІОЛЕТТА
Тіло страждає, та душа спокійна.
Мене утішив вчора благий сповідник.
Ах! Яким полегшенням від мук є щира сповідь.
ЛІКАР
Як ніч минула?
ВІОЛЕТТА
Сон був всю ніч спокійним.
ЛІКАР
Тримайтесь мужньо.
Ваше одужання вже недалеко.
ВІОЛЕТТА
О, ця свята неправда
для лікарів потрібна.
ЛІКАР
(потискаючи їй руку)
Бувайте, прийду скоро.
ВІОЛЕТТА
Тож не забудьте!
АННІНА
(тихо до лікаря, проводжаючи його)
І як справи, пане?
ЛІКАР
(тихо, виходячи)
Сухоти не дають їй багато часу.
(виходить)
Сцена третя
Віолетта і Анніна
АННІНА
Зміцняйте дух.
ВІОЛЕТТА
Свято якесь сьогодні?
АННІНА
Весь Париж шаленіє від карнавалу.
ВІОЛЕТТА
Ах, тільки небо знає, скільки бідних в час цих забав страждає!
Скільки грошей у скриньці маєм?
(вказує на скриньку)
АННІНА
(відкриває скриньку і рахує)
Двадцять лідорів.
ВІОЛЕТТА
Десять із них роздай негайно бідним!
АННІНА
Мало тоді нам буде.
ВІОЛЕТТА
(зітхаючи з болем)
Ах, їх мені достатньо!
І подай ще мої листи.
АННІНА
Для Вас?
ВІОЛЕТТА
Буде гаразд. Йди спішно, якщо можеш.
(Анніна виходить)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784762
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.03.2018
Всі, хто був, а також пан Жермон,
що увійшов при останніх словах.
ВСІ
Підлість небачену
ти учиняєш
і серце вразливе
цим розбиваєш!
Жінки нещасної
кривдник негідний,
йди звідси зараз же –
цей гнів набрид.
Йди, йди, йди, йди, йди, йди!
Цей гнів набрид.
Жінки нещасної
кривдник негідний,
йди звідси зараз же –
цей гнів набрид.
Цей гнів набрид, цей гнів набрид.
Цей гнів набрид, цей гнів набрид.
Цей гнів набрид, цей гнів набрид.
Цей гнів набрид, цей гнів набрид.
Цей гнів набрид, цей гнів набрид.
ЖЕРМОН
(емоційно, з гідністю)
Зневагу гідну собі бажає,
хто в гніві жінку так ображає.
Де син мій любий? Не бачу сина,
Альфреде, бо провина
твоя велика. Так!
Де син мій любий? Не бачу сина
В тобі, Альфреде – бо провина
твоя велика. Провина, так!
АЛЬФРЕД
(до себе)
Ах, так!.. Що скоїв! В душі жахливо!
Думки ревниві, любов зрадлива
терзають серце, туманять розум.
Її прощення я не знайду.
Хотів би кинуть, але не можу!
Це злість штовхнула на річ негожу!
Тепер для гніву я дав свободу
і, нещасливий, в печалі йду.
Що скоїв!
Біда! Біда!
Що скоїв! В душі жахливо!
Її прощення я не знайду.
Біда! Що скоїв! В душі лиш жах!
Біда! Що скоїв! В душі лиш жах!
Біда! Що скоїв! В душі лиш жах!
Думки ревниві, любов пройшла.
Біда! Що скоїв! В душі жахливо!
Думки ревниві, любов зрадлива
терзають серце, туманять розум.
Її прощення я не знайду.
Хотів би кинуть, але не можу!
Це злість штовхнула на річ негожу!
Тепер для гніву я дав свободу
і, нещасливий, в печалі йду.
В печалі йду, в печалі йду.
Тепер для гніву я дав свободу.
В печалі йду, в печалі йду.
Хотів би кинуть, але не можу!
Це злість штовхнула на річ негожу!
Тепер для гніву я дав свободу
і, нещасливий, в печалі йду.
В печалі йду, в печалі йду.
Тепер для гніву я дав свободу.
В печалі йду, в печалі йду.
І, нещасливий, в печалі йду.
В печалі йду, в печалі йду,
в печалі йду.
І, нещасливий, в печалі йду.
В печалі йду, в печалі йду,
в печалі йду.
Ах, так!.. Що скоїв! В душі жахливо!
Її прощення я не знайду.
ВСІ
(до Віолетти)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
(ВСІ – ФЛОРА)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть.
Тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть.
Ах, печаль.
Ми розділяєм всю твою печаль.
Ах, печаль.
Ми розділяєм всю твою печаль.
Печаль, печаль.
(ВСІ – ҐАСТОН)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть.
Тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Твою печаль.
Ми розділяєм всю печаль.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Твою печаль.
Ми розділяєм всю печаль.
Печаль, печаль.
(ВСІ – ЛІКАР І МАРКІЗ)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль цей!
Ми розділяєм всю твою печаль цю.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль цей!
Ми розділяєм всю твою печаль цю.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Печаль, печаль.
Ми розділяєм всю твою печаль.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Печаль, печаль.
Ми розділяєм всю твою печаль.
Тож витри сльози, що так течуть.
(ВСІ – СОПРАНО)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Тож витри сльози, що так течуть.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть, що так течуть.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть, що так течуть.
Ах, печаль. Ах, печаль.
Печаль, печаль.
(ВСІ – ТЕНОРИ)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Тож витри сльози, що так течуть.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Тож витри сльози.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Тож витри сльози.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Печаль, печаль.
(ВСІ – БАСИ)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Тож витри сльози, що так течуть.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Тож витри сльози, що так течуть.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Тож витри сльози, що так течуть.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Печаль, печаль.
ЖЕРМОН
(до себе)
Я лиш єдиний між ними знаю,
яку шляхетність її серце має,
його як любить, йому є вірна,
та хоч це й тяжко, я не скажу!
Його як любить, йому є вірна,
та хоч це й тяжко, та хоч це й тяжко,
я не скажу!
Його як любить, йому є вірна, вірна є,
та хоч це й тяжко, я не скажу!
Хоч тяжко це, хоч тяжко це – мовчу.
Та хоч це й тяжко, хоч тяжко це –
я не скажу!
Його як любить, і вірна є, вірна є,
та хоч це й тяжко, я не скажу!
Хоч тяжко це, хоч тяжко це – мовчу.
Та хоч це й тяжко, хоч тяжко це –
я не скажу!
Знаю – любить, так, любить і вірна є,
і вірна є.
Хоч тяжко це – я не скажу!
Знаю – любить, так, любить і вірна є,
і вірна є.
Хоч тяжко це – я не скажу!
Я не скажу!
БАРОН
(тихо до Альфреда)
Цій жінці (жінці) вільній
(цій жінці вільній) образа люта –
для нас огидна, її забути
я вже не зможу, щоб повалити
(щоб повалити)
гординю Вашу, я час знайду.
Щоб повалити
гординю Вашу я час знайду.
На гординю Вашу,
гординю Вашу я час знайду.
Цій жінці вільній образа це люта –
для нас так огидна, її забути
уже я не зможу – щоб повалити
гординю цю Вашу я час знайду.
Щоб повалити
гординю Вашу я час знайду.
Щоб повалити
гординю Вашу я час знайду.
Цій жінці вільній образа ця люта –
для нас так огидна, її забути
уже я не зможу – щоб повалити
гординю цю Вашу я час знайду.
Щоб повалити
гординю Вашу я час знайду.
Щоб повалити
гординю Вашу я час знайду.
На гординю цю Вашу я час знайду.
Я час знайду, я час знайду,
я час знайду.
На гординю цю Вашу я час знайду.
Я час знайду, я час знайду,
я час знайду.
Гордині цій Вашій я час знайду!
ВІОЛЕТТА
(слабким голосом, з болем)
(оговтуючись)
Альфреде, любий, у цьому серці
не зміг побачить ти моє кохання,
і ти не знаєш про ті страждання,
які зневага твоя принесла!
Та час той буде, коли узнаєш,
як я любила тебе без краю;
хай Бог врятує тебе від муки.
(хай врятує, хай врятує,
хай врятує Бог від мук)
Ах, хоч смерть вже близько – я люблю (я люблю).
Хай врятує Бог тебе від мук.
Смерть вже близько – тебе люблю.
Ах, смерть уже близько, смерть вже близько – я люблю, я люблю.
Хай врятує Бог – врятує від мук.
Смерть вже близько – та я люблю.
Ах, смерть уже близько, смерть вже близько –
я люблю, я люблю. Ах, я люблю.
Вже близько смерть – тебе люблю.
Тебе люблю. Ах, я люблю.
Вже близько смерть – тебе люблю.
Тебе люблю, тебе люблю.
(Пан Жермон, виходячи, веде з собою сина. Барон іде услід.
Лікар і Флора виводять Віолетту в іншу кімнату.
Решта гостей розходиться.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784376
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.03.2018
Сцена тринадцята
Повертається схвильована Віолетта,
потім Альфред.
ВІОЛЕТТА
Попросила я прибути,
та чи прийде мене почути?
Прийде, бо вестиме злоба
швидше, ніж моя особа.
АЛЬФРЕД
Ви позвали? Що хотіли?
ВІОЛЕТТА
Щоб Ви дім цей залишили –
небезпека тут тяжіє.
АЛЬФРЕД
Досить, досить! Розумію!
Боягузом можу здатись?
ВІОЛЕТТА
Ах, ні! Ніколи!
АЛЬФРЕД
Чого ж боятись?
ВІОЛЕТТА
Я завжди боюсь барона.
АЛЬФРЕД
Смерть для нас не перепона.
Я його не пожалію,
а для Вас як вітром звіє
(а для Вас як вітром звіє)
і дохід, й коханця, може.
Це нещастя Вас лякає?
ВІОЛЕТТА
А якщо він переможе?
Доля смерть мою шукає –
це для неї вірна змога!
АЛЬФРЕД
Смерть для мене! В чім тривога?
ВІОЛЕТТА
Ах, негайно дім покидайте.
АЛЬФРЕД
Та спочатку клятву дай ти,
що де йтиму, то усюди
(то усюди) ти зі мною.
ВІОЛЕТТА
Ах, ні! Не буду.
АЛЬФРЕД
Ні?! Не будеш?!
ВІОЛЕТТА
Йди, нещасливий.
І забудь ім’я зрадливе.
Йди негайно, в цю ж хвилину,
бо, що я тебе покину,
присягнула.
АЛЬФРЕД
Скажи! Хто він,.. враг лукавий?
ВІОЛЕТТА
Той, хто має повне право.
АЛЬФРЕД
Це Дуфоль?
ВІОЛЕТТА
(із надзвичайним зусиллям)
Так.
АЛЬФРЕД
Отже любиш?
ВІОЛЕТТА
Люблю... справді.
АЛЬФРЕД
(розлючений підбігає до дверей і кричить)
До мене всі!
Сцена чотиринадцята
Ті ж, а також всі попередні,
котрі повернулися збентежені.
ВСІ
Нас гукали? Що хотіли?
АЛЬФРЕД
(вказуючи пальцем на Віолетту, котра
пригнічена похилилася на столик)
Впізнаєте панну милу?
ВСІ
Віолетту?
АЛЬФРЕД
Вам відомо, що зробила?
ВІОЛЕТТА
Не треба!
ВСІ
Ні.
АЛЬФРЕД
Ця жінка все потратила
на мене і кохання,
я, підлий, глупий, здурений,
брав блага без вагання.
Та ще не пізно! Вивести
цю пляму я бажаю –
як свідків вас скликаю
(як свідків вас скликаю,
як свідків вас скликаю),
що я (що я) розрахувавсь.
(Кидає із безжальною зневагою капшук з грошима
до ніг Віолетти, котра мліє на руках Флори і лікаря.
У цю хвилину входить батько Альфреда)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784037
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.03.2018
Ті ж і Альфред. Потім Віолетта з бароном.
Ненадовго слуга.
ВСІ
Альфреде, Ви?!
АЛЬФРЕД
Так, я, друзі.
ФЛОРА
Віолетта?
АЛЬФРЕД
Десь іде.
ВСІ
Так безтурботно! Браво!
Ходім пограємо.
(Ґастон починає роздавати карти,
Альфред та інші роблять ставки)
(Входить Віолетта попідруки з бароном)
ФЛОРА
(йдучи їм назустріч)
Раді вам, гості ждані.
ВІОЛЕТТА
Приязно ти просила.
ФЛОРА
Дякую Вам, бароне, що теж прийти зуміли.
БАРОН
(тихо до Віолетти)
Жермон тут теж! Подивіться!
ВІОЛЕТТА
(тихо)
(Боже! Це правда.) Я бачу.
БАРОН
(похмуро)
Ні слова до Альфреда,
бо я Вам не пробачу.
(Ані слова, ані слова)
ВІОЛЕТТА
(про себе)
Ах, чому прийшла! Бездумна...
Дай, Боже мій (дай, Боже мій), милість!
ФЛОРА
(до Віолетти)
Сядь тут зі мною,
хочу знать, що в вас там відбулося?
(Флора садить Віолетту біля себе і вони тихо розмовляють.
До них наближається лікар. Маркіз розмовляє з бароном.
Ґастон роздає карти. Альфред і ще дехто роблять ставки,
інші прогулюються.)
АЛЬФРЕД
Четвірка!
ҐАСТОН
Ти знову виграв.
АЛЬФРЕД
(ставить і виграє)
Нещасному в любові
хоч таланить у картах!
ВСІ
Він виграє постійно!
АЛЬФРЕД
О, виграш мій, тож стане це золото в пригоді –
знов зможу я пожити щасливо на природі.
ФЛОРА
Сам?
АЛЬФРЕД
Ні, ні, з тією, що там була зі мною,
та нині зникла.
ВІОЛЕТТА
(Мій Боже!)
ҐАСТОН
(до Альфреда, показуючи на Віолетту)
(Хоч ти май жаль!)
БАРОН
(до Альфреда, ледве стримуючи гнів)
Це як?!
ВІОЛЕТТА
(тихо до барона)
Мовчіть, бо Вас покину.
АЛЬФРЕД
(зухвало)
Бароне, Ви до мене?
БАРОН
Ви на гру спокусили
цим виграшем шаленим.
АЛЬФРЕД
(іронічно)
Так? Виклик я приймаю.
ВІОЛЕТТА
(про себе)
(Що станеться? Я помираю.
Дай, Боже мій (дай, Боже мій), милість!)
БАРОН
(роблячи ставку)
Сто луїдорів справа.
АЛЬФРЕД
(роблячи ставку)
Зліва я сто складаю
ҐАСТОН
Іде туз... валет з ним... Ваш виграш!
БАРОН
Подвоїм?
АЛЬФРЕД
Так, я подвою.
ҐАСТОН
(закінчуючи)
Четвірка... і сімка.
ВСІ
Це виграш!
АЛЬФРЕД
Знов моя перемога!
ХОР
Дійсно браво!
Пішла до Альфреда вся удача!
ФЛОРА
За відпочинок буде платить барон,
я бачу.
АЛЬФРЕД
(до барона)
Зіграєм ще!
(входить слуга)
СЛУГА
Вечеря готова.
ФЛОРА
Ходімо.
Ходімо.
ВСІ
(йдучи до столу)
Ходімо.
Ходім.
(всі виходять, залишаючи
Альфреда і барона)
ВІОЛЕТТА
(про себе)
Що станеться? Я помираю.
Дай, Боже мій (дай, Боже мій), милість!)
АЛЬФРЕД
(до барона)
Будемо далі грати.
БАРОН
Тепер це неможливо.
Пізніше відіграюся.
АЛЬФРЕД
Коли Вам до вподоби.
БАРОН
Ходім до друзів.
Потім.
АЛЬФРЕД
Як буде в Вас бажання.
(віддаляючись)
Ходім.
БАРОН
(ще далі)
Ходім.
(Всі входять у середні двері –
сцена миттєво стає пустою.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784036
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.03.2018
Всі попередні, а також Ґастон та інші друзі
в масках та в костюмах іспанських матадорів та
пікадорів, що жваво входять з правої сторони.
ҐАСТОН І МАТАДОРИ
Ми з Мадрида відважні матадори,
ми кориди герої суворі,
прибули, щоб забаву тут мати,
бо в Парижі биків забагато;
і почуйте ще повість чудову,
щоб ви знали, які ми в любові.
ІНШІ
Так, так, добре, все розповідайте,
вас послухаєм охоче.
ҐАСТОН І МАТАДОРИ
Тож увага.
Є Пікілльо у Біскайї
найсміліший матадор:
сильні руки, погляд сяє,
а в бою як метеор.
Він вродливицю безмірно
з Андалузії любив,
та дівчина непокірна
лиш сказала кілька слів:
«П’ять биків ти дня одного
положи на землю сам,
і тоді за перемогу
руку й серце я віддам».
«Так! – сказав він без вагання
й на арену поспішив,
в той же день герой змагання
п’ять биків підряд положив.
(В той же день герой змагання
п’ять биків підряд положив.)
ІНШІ
Браво (браво) матадору,
гарні він провів бої,
так він дівчині суворій
почуття підтвердив свої!
ҐАСТОН І МАТАДОРИ
Він під оплески народу
повернувсь до неї знов
і, як цінну нагороду,
обійняв свою любов.
ІНШІ
Знають мужні матадори
як красунь завоювать!
ҐАСТОН І МАТАДОРИ
Тут серця не так суворі,
досить їм розвагу дать.
ВСІ
Так, радіймо, та оголим
долі вдачу під кінець –
тож відкриймо гральне поле,
як безтрепетний гравець.
(Тож відкриймо гральне поле,
як безтрепетний гравець.
Тож відкриймо гральне поле,
як безтрепетний гравець.
Тож відкриймо гральне поле,
як безтрепетний гравець.
Тож відкриймо гральне поле,
як безтрепетний гравець.
Так, гральне поле як гравець.)
(Чоловіки знімають маски.
Деякі з них прогулюються,
інші готуються до гри.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783881
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.03.2018
Від трьох речей земля трясеться, ба й чотирьох знести не може:
раба, що зацарює; безумного, коли наїсться до наситу;
розпусної, що вийде заміж, і служниці, що успадкує по господині.
Приповідки: 30 (21,22,23)
Три речі землю трусять,
Чотири ж не знести,
І їх Агур набожний
У книгу помістив.
Чотири ці прокляття
У ряд він записав –
Слуга, котрий царює,
На перше місце став.
Служниця стане пані –
Не йди до неї в дім.
А дурень, як наїсться,
Засне – і лихо з ним.
Розпусна блуд покине,
Як стане до вінця;
Слуга ж, котрий царює, –
То безлад без кінця.
Повільний у роботі,
Швидкий до метушні,
Глухий до слів розумних,
Крикливий у сварні.
Уся могутність царська
Зміцняє глупоту.
А суд приймати мусить
Його лиш правоту.
Раніш служив у пана,
Тепер царює сам,
Та звик від прикриватись
Господаря ім’ям.
Веде його безглуздя
У пекла глибину –
Слуга, котрий царює,
Не визнає вину.
Дає він клятву легко,
Брехня йому не гріх,
Розтоптує довіру,
Боїться і своїх.
Міняє обіцянки,
Котрі так жде юрба,
Слуга, котрий царює,
Є гіршим від раба.
Rudyard Kipling
The Servant When He Reigneth
For three things the earth is disquieted, and for four which it cannot bear.
For a servant when he reigneth, and a fool when he is filled with meat;
for an odious woman when she is married, and an handmaid that is heir to her mistress.
PROV. XXX. 21-22-23.
Three things make earth unquiet
And four she cannot brook
The godly Agur counted them
And put them in a book --
Those Four Tremendous Curses
With which mankind is cursed;
But a Servant when He Reigneth
Old Agur entered first.
An Handmaid that is Mistress
We need not call upon.
A Fool when he is full of Meat
Will fall asleep anon.
An Odious Woman Married
May bear a babe and mend;
But a Servant when He Reigneth
Is Confusion to the end.
His feet are swift to tumult,
His hands are slow to toil,
His ears are deaf to reason,
His lips are loud in broil.
He knows no use for power
Except to show his might.
He gives no heed to judgment
Unless it prove him right.
Because he served a master
Before his Kingship came,
And hid in all disaster
Behind his master's name,
So, when his Folly opens
The unnecessary hells,
A Servant when He Reigneth
Throws the blame on some one else.
His vows are lightly spoken,
His faith is hard to bind,
His trust is easy broken,
He fears his fellow-kind.
The nearest mob will move him
To break the pledge he gave --
Oh, a Servant when he Reigneth
Is more than ever slave!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783454
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.03.2018
«Дай мені кори, Березо!
Жовтої кори, Березо!
Ти ростеш над бистриною,
Росла, статна у долині!
Я зроблю легке каное,
Я зроблю стрімкий Чімаун,
Щоб він міг плисти по річці,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтий цвіт лілеї!
Одяг свій зніми, Березо!
Скинь обгортку білошкіру,
Бо надходить тепле Літо,
З неба буде сонце гріти,
Тож вона тобі не треба!»
Окликав так Гаявата
У віддаленому лісі,
Над швидкою Таквамено,
Де пташки співали ніжно,
В Листя Місяці співали.
Сонце там, зі сну збудившись,
Піднялося і сказало:
«Глянь! Я Ґізіс, славне Сонце!»
Зашуміло гілочками
Дерево в ранковім вітрі,
Мовивши з легким зітханням:
«Ось мій одяг, Гаявато!»
Вмить кору ножем обвів він
Під найнижчими гілками;
Над корінням теж надрізав,
Так, що сік став витікати;
Від гілок і до коріння
Він кору розсік надвоє,
Потім дерев’яним клином
Зняв зі стовбура обачно.
«Дай гілок своїх, о Кедре!
Дай гілок гнучких, незламних,
Щоб міцним зробить каное,
Щоб стійким було зі мною!»
Крізь густу верхівку Кедра
Пролетів крик жаху й плачу;
Пролетів теж крик незгоди,
Та, схилившись, Кедр промовив:
«Ось гілля, о Гаявато!»
Він зрубав дві гілки з Кедра,
З них зробив кістяк-основу,
Склав, зігнувши як два луки,
Як два луки, склав їх разом.
«Дай коріння, о, Модрино!
Волокнистого коріння!
Щоб каное ув’язати,
Два кінці зв’язати разом,
Щоб вода не протікала,
Щоб мене не замочила!»
І Модрина затремтіла
У ранковому повітрі,
До чола його торкнулась
І зітхнула у печалі:
«Що ж, візьми, о, Гаявато!»
З-під землі він вирвав жили,
Вирвав корені Модрини,
Щільно зшив кору корінням,
Тісно вкрив кістяк-основу.
«Дай мені смоли, Ялице!
Дай смоли мені й живиці,
Шви залити непроникно,
Щоб вода не протікала,
Щоб мене не замочила!»
І струнка Ялиця хмура
Заридала в темних шатах,
Зашуміла, наче рінню,
І сказала з криком, з плачем:
«Ось живиця, Гаявато!»
Він зібрав живиці сльози,
Він узяв смолу Ялиці,
Змазав густо шви й щілини,
Щоб вода не проникала.
«Дай голок мені, Їжаче!
Всі голки, о Каґ, Їжаче!
Я зроблю із них намисто,
Поясок моїй красуні,
І дві зірки їй на груди!»
Із дупла Їжак поглянув
Сонним поглядом на нього
І метнув голки, як стріли,
Пробурчавши напівсонно
Крізь свої кошлаті вуса:
«Ось голки, о, Гаявато!»
На землі зібрав голки він,
Всі малі блискучі стріли,
В синє, жовте і червоне
Соком коренів забарвив;
Уквітчав своє каное:
Корпус – поясом блискучим,
На носу – ясним намистом,
Сяйні зірки дві на груди.
Ось березове каное
У долині, біля річки,
В глибині густого лісу;
Лісове життя у ньому,
Його чари й таємниці,
Легкість білої берези,
Непохитна твердість кедра,
Гнучкість мускулів модрини;
І пливе воно по річці,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтий цвіт лілеї!
Не мав весел Гаявата,
Бо не мав у них потреби;
Думка за весло служила,
А бажання направляли;
Швидко, звільна – як воліє,
Вліво, вправо – як бажає.
Квасінда тоді покликав,
Друга Квасінда міцного,
Мовивши: «Очистим річку
Від дерев та перекатів».
Просто в річку дужий Квасінд
Хлюпнувся, неначе видра,
Як бобер туди шубовснув.
У воді він став по пояс,
По пахву він став у річці,
Плавав і шукав у річці,
Витягав гілки й дерева,
Гріб руками перекати,
Гріб ногами мул і заплут.
І поплив мій Гаявата
Вниз швидкою Таквамено,
Крізь крутіж і завороти,
Крізь глибини й мілководдя.
Поруч Квасінд, друг могутній,
Плив на глибі, брів, де мілко.
Вверх і вниз пливли по річці,
Тут і там між островами,
Ложе річки очищали
Від мілин, дерев, коріння,
Роблячи його безпечним,
Роблячи для всіх дорогу
Від джерел високо в горах
Аж до тихих вод Поватиньґ,
Аж до гирла Таквамено.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
7. Hiawatha's Sailing
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2018
Сцена дев’ята
Велика зала в будинку Флори, пишно оздоблена та ілюмінована.
Одні двері в глибині зали і двоє дверей по боках. Ближче до правих дверей
знаходиться картярський столик з усім необхідним для гри, біля лівих дверей столик,
густо заставлений квітами та прохолодними напоями. Поруч крісла та диван. Флора,
маркіз, лікар та інші запрошені входять зліва, розмовляючи між собою.
ФЛОРА
Будем мати втішну ніч маскарадну
на чолі із віконтом.
Віолетта й Альфред запрошені теж.
МАРКІЗ
Ви новину не чули?
Віолетта й Жермон вже розійшлися
ЛІКАР І ФЛОРА
Це правда?
МАРКІЗ
Так, вона тут буде з бароном.
ЛІКАР
Недавно бачив їх. Здалось, що не в тузі.
(праворуч почувся шум)
ФЛОРА
Затихніть... ви чули?
ВСІ
(йдуть праворуч)
Зустрічаймо друзів!
Сцена десята
Попередні, а також гості, котрі входять з правого боку.
Багато з них у масках і в одязі циганок.
ЦИГАНКИ
Циганки ми, віщунки,
прийшли із далечіні,
щоб по руках вам нині
прийдешнє прочитать.
Нас зорні візерунки
(зорні візерунки)
ведуть до таємниці
(так, ведуть до таємниці) –
в лініях правиці
майбутнє показать.
Нас зорні візерунки
ведуть до таємниць –
нам у лініях правиці
майбутнє показать.
Нам у лініях правиці,
нам у лініях правиць.
Нам у лініях правиці
майбутнє, так,
майбутнє показать.
Нам у лініях правиці,
у лініях правиць,
нам у лініях правиці
майбутнє, так,
майбутнє показать.
ЦИГАНКИ 1
Все бачим!
(беруть руку Флори і розглядають її)
Мила пані, в Вас ворогів багато.
ЦИГАНКИ 2
(роблять те ж саме з рукою маркіза)
Маркізе, Вам не стати
для вірності зразком.
ФЛОРА
(до маркіза)
Тож галантність нещира?
За це знайду відплату.
МАРКІЗ
(до Флори)
Як можна так казати?
Неправда це цілком.
ФЛОРА
Міняє шерсть лисиця,
та не міняє норов.
Маркізе, про це скоро
Вам прийдеться жаліть.
Маркізе, про це скоро
Вам прийдеться жаліть.
Маркізе, про це скоро
Вам прийдеться жаліть.
ВСІ
Накриєм, як дрібницю,
минулого немало
невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Накриєм, як дрібницю,
минулого немало
невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Майбутнім треба жить.
ФЛОРА
Накриєм, як дрібницю,
минулого немало
невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Майбутнім треба жить.
Майбутнім, майбутнім треба жить.
Невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Майбутнім треба жить.
Майбутнім, майбутнім треба жить.
МАРКІЗ
Накриєм, як дрібницю,
минулого немало
невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Майбутнім треба жить.
(Флора і маркіз потискають один одному руку)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782256
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2018
Альфред, потім пан Жермон, котрий входить у сад.
АЛЬФРЕД
Від Віолетти! Чому ж розхвилювавсь я?
Приєднатись до неї мабуть кличе.
О, небо!.. Тремчу!.. Відваги!...
(розкриває і читає)
«Альфреде, коли лист цей до тебе дійде...».
(вигукує вражено)
Ах!..
(повернувшись, бачить перед собою батька і
падає йому в обійми з вигуком:)
Ти! Мій батьку!
ЖЕРМОН
Мій сину!
О, як страждаєш!
Не плач, мій рідний!
Знов стань для свого батька
ти сином гідним.
(Альфред у відчаї сідає біля столика,
закривши лице руками)
Наш Провансу милий край
з твого серця хто забрав?
З твого серця хто забрав
наш Провансу милий край?
Рідний сонячний наш рай –
який жереб тобі вкрав?
Який жереб тобі вкрав –
рідний сонячний наш рай?
О, в печалі пам’ятай,
як він радість там давав.
І щоб мирний небокрай
над тобою знов сіяв.
І щоб мирний небокрай
над тобою знов сіяв.
Бог направляв! Бог направляв!
Бог направляв!
Ах, там батько твій старий,
ти не знаєш, як терпів!
Ти не знаєш, як терпів,
ах, там батько твій старий!
Ти далеко й дім пустий,
наче дахом, сум покрив.
Наче дахом, сум покрив
дім пустий наш, дім пустий.
Ти зі мною, сину мій, –
я надію не губив.
Бачу – голос честі твій
знов в тобі заговорив.
Ти зі мною, сину мій, –
я надію не губив.
Бог мене вів! Бог мене вів!
Бог мене вів! Бог мене вів!
Ти... Ти зі мною, сину мій,
синочку мій.
Бог мене вів! Бог мене вів!
(обнімає його)
Чи ти знайдеш для батька хоч слово?
АЛЬФРЕД
Тисячі змій в мені зійшлись раптово.
(відштовхує батька)
Йди від мене!
ЖЕРМОН
Вигониш!
АЛЬФРЕД
(рішуче)
(День відплати!)
ЖЕРМОН
Поспішаймо, бо нам час рушати.
АЛЬФРЕД
(Ах, це Дуфоль!)
ЖЕРМОН
Ти слухаєш?
АЛЬФРЕД
Ні.
ЖЕРМОН
Тож даремно тебе я знайшов!
Ні, не почуєш докорів –
забудемо минуле;
любов сюди тягнула,
тож ти за все прости.
Ходім і всі улюблені
зі мною будуть знову,
щоб радість всім чудову,
хто мучився, нести.
Сестру свою і батька
втішати будеш ти там.
Сестру свою і батька
втішати будеш ти.
Ні, не почуєш докорів –
забудемо минуле;
любов тягнула, тож ти за все прости.
Сестру свою і батька
втішати будеш ти там.
Втішати, втішати там будеш ти.
Ах, так, втішати будеш ти.
Ходім, втішати будеш ти.
АЛЬФРЕД
Тисячі змій в мені зійшлись раптово.
ЖЕРМОН
Ти слухаєш?
АЛЬФРЕД
Ні.
ЖЕРМОН
Сестру свою і батька
втішати будеш ти там.
Сестру свою і батька
втішати будеш ти.
Ні, не почуєш докорів –
забудемо минуле;
любов тягнула, тож ти за все прости.
Сестру свою і батька
втішати будеш ти там.
Втішати, втішати там будеш ти.
Ах, так, втішати будеш ти.
Ходім, втішати будеш ти.
Сестру свою і батька,
так, втішати, ах, так, втішати,
ах, так, втішати будеш ти.
Сестру свою і батька,
так, втішати, ах, так, втішати,
ах, так, втішати будеш ти.
АЛЬФРЕД
(здригнувшись, випадково кидає погляд на стіл,
бачить лист Флори, пробігає його очима і вигукує:)
Ах! На бал помчала! Мушу я
за кривду відплатить.
(стрімко вибігає, батько за ним)
ЖЕРМОН
Що кажеш? Ах, спинись!
(біжить за ним)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782254
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2018