| Сторінки (11/1018): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
У моїй країні війна.
Кров на душах,
кров на снігах.
І боляче навіть у снах.
Через те і снів більш нема.
У моїй країні війна.
З ночі й
до ранку вона.
І ніяк не зійде зима,
і ніяк не почнеться весна,
бо в моїй країні війна.
Зим таких не згадає ніхто.
Не було ще з залізом зими.
Щоб сніжинки колючі, як скло.
Щоб як тюрми стояли доми.
І на голий ліс грім упав.
Біда йде, брате, біда йде.
Той хто щастя свого не знав,
той чуже собі краде.
Посеред країни стіна,
за стіною з тобою ми,
пілігрими тої війни, –
все чекаєм кінця зими.
Валерыя Кустава
У маёй краіне вайна
У маёй краіне вайна.
Кроў на душах,
кроў на сьнягах.
І балюча нават у снах.
Ад таго і сноў больш няма.
У маёй краіне вайна.
З ночы і
ажно давідна.
І ніяк ня сыйдзе зіма,
і ніяк не пачнецца вясна,
бо ў маёй краіне вайна.
Гэткіх зімаў ня помніць ніхто.
Не было шчэ жалезнай зімы.
Каб сьняжынкі лавілі ў сіло.
Каб, як турмы, стаялі дамы.
І на голы лес гром упаў.
Быць бядзе, браце, быць бядзе.
Той хто шчасьця свайго ня знаў,
той чужое сабе ўкрадзе.
Пасярод краіны сьцяна,
за сьцяною з табою мы –
пілігрымы тае вайны –
прычакаем канец зімы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706545
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2016
А щоб була я сонечком на небі,
Я б не світила, а тільки для тебе.
А ні на води, а ні для бору,
Але в будь-яку пору
В тебе в віконці і тільки для тебе –
А щоб могла я бути сонцем в небі.
А щоб була я пташкою в тім гаї,
Я б не співала у чужому краї.
А ні на води, а ні для бору,
Але в будь-яку пору
В тебе в віконці і тільки для тебе...
Чом же, як пташка, не злечу я в небо?
Fryderyk Chopin, Pieśni: Życzenie (Stefan Witwicki)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706543
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2016
То є чари, справжні чари!
Щось в тим дивне забриніло,
Каже батько: Наче в карі
Робиш, мовиш очманіло.
Робиш, мовиш очманіло.
Всюди, кожною порою,
Йду до лісу чи до яру:
Завжди наче йде зі мною!
То є чари, справжні чари!
То є чари, справжні чари!
Чи погода тиха буде,
Чи ламає смерч конари –
Її голос чую всюди!
О! То справжні, справжні чари!
О! То справжні, справжні чари!
Вдень вона в моїй уяві,
Уночі – двійник примари,
В снах моїх вона, і в яві!
Твердо знаю, що то чари!
Твердо знаю, що то чари!
Біля неї – розтривожусь,
А як піде – теж кошмари,
Хочу разом – і не можу!
Не вагаюсь, що то чари!
Не вагаюсь, що то чари!
Слово ніжне прошептала,
Звабила мене до дому,
Зрадила й причарувала!
Не повіриш вже нікому!
Не повіриш вже нікому!
Та чекайте, маю раду!
Прийде час, знайду я зілля:
Як за зраду дам їй зраду –
Буде, мусить буть весілля.
Буде, мусить буть весілля.
Fryderyk Chopin, Pieśni: Czary (Stefan Witwicki)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706420
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2016
СЦЕНА 7
У храм вриваються вавилонські воїни і заповнюють всю сцену. На порозі храму появляється Набукко на коні.
ЗАХАРІЯ
Як смієш?..
(стаючи проти Набукко)
Тремти, безумцю,
Божа тут є обитель!
НАБУККО
Якого Бога?
ЗАХАРІЯ
(кинувся, щоб схопити Фенену, і, піднімаючи над нею кинджал, крикнув до Набукко)
Перш ніж храм ти опоганиш,
смертю для доньки стане
гострий цей мій кинджал!
(Набукко зійшов з коня)
НАБУККО
(про себе)
Притихну, а після того
підніметься мій шал.
Хай тремтять грішні від мого (від мого) гніву!
Жертвами люті всі ляжуть (всі ляжуть) нині!..
В моря (в моря) криваві, де скарги (де скарги) й сльози,
(де скарги, де скарги й сльози,)
Сіон безбожний нестиме шквал!
(Сіон безбожний нестиме шквал! Цей шквал!
В моря криваві, де скарги й сльози,
нестиме шквал! Нестиме шквал! Нестиме шквал!
В моря криваві, де скарги й сльози,
в моря кроваві, де скарги й сльози,
Сіон безбожний нестиме шквал! Цей шквал!
В моря криваві, де скарги й сльози,
в моря криваві, де скарги й сльози,
Сіон безбожний нестиме шквал! Цей шквал!
Сіон безбожний нестиме шквал! Цей шквал!)
ФЕНЕНА
Отче, май жалість (отче май жалість) –
несхибну смерть я з-за тебе маю!
(З-за тебе маю! З-за тебе маю!
Отче, май жалість, май жаль!
Отче, май жаль, май жаль, май жаль,
май жаль, май жаль!
Отче, май жалість) у серці правдиву –
(несхибна смерть вже, о, смерть вже з-за тебе є!)
Нещасним пощади я благаю –
твою дочку (твою дочку) не вб’є кинджал!
май жаль, май жаль, май жалість, май жаль, май жаль,
май жаль, май жалість, май жаль, май жаль , май жаль!
(ІСМАЕЛЬ, ЗАХАРІЯ, АННА І ЄВРЕЇ)
Ти, що гамуєш царів могутність,
о, добрий Боже, дай поміч нам,
зір вниз спрямуй на дітей твоїх там,
котрих в кайдани провадять вже!
(ІСМАЕЛЬ)
Ти, що гамуєш (ти, що гамуєш) царів
могутність,
о, добрий Боже (о, добрий Боже), дай поміч нам,
(дай поміч нам, дай поміч нам, дай поміч,
дай поміч нам, дай поміч нам,
о, Боже, о, Боже, дай поміч нам,
дай поміч нам, дай поміч нам)
зір вниз спрямуй на дітей твоїх там,
котрих в кайдани провадять (провадять) вже!
(Зір вниз спрямуй на дітей твоїх там,
котрих в кайдани провадять, провадять вже!
О, Боже, о, Боже, дай поміч нам,
о, Боже, о, Боже, дай поміч нам, дай нам, дай нам!)
(ЗАХАРІЯ)
Ти, що гамуєш царів могутність,
о, добрий Боже, дай поміч нам,
(дай поміч нам, дай поміч нам, дай поміч,
дай поміч нам, дай поміч нам,
о, Боже, о, Боже, дай поміч нам,
дай поміч нам, дай поміч нам)
зір вниз спрямуй на дітей твоїх там,
котрих в кайдани провадять (провадять) вже!
(Зір вниз спрямуй на дітей твоїх там,
котрих в кайдани провадять, провадять вже!
О, Боже, о, Боже, дай поміч нам,
о, Боже, о, Боже, дай поміч нам,
дай поміч, дай поміч нам, дай поміч, дай поміч нам,)
(АННА)
Ти, що гамуєш царів могутність,
о, добрий Боже, дай поміч нам,
дай поміч нам, дай поміч нам, дай поміч,
дай поміч нам, дай поміч нам,
о, Боже, о, Боже, дай поміч нам,
дай поміч нам, дай поміч нам,
зір вниз спрямуй на дітей твоїх там,
котрих в кайдани провадять (провадять) вже!
(Зір вниз спрямуй на дітей твоїх там,
котрих в кайдани провадять, провадять вже!
О, Боже, о, Боже, дай поміч нам,
о, Боже, о, Боже, дай поміч нам, дай нам, дай нам!)
(ЄВРЕЇ)
Ти, що гамуєш царів могутність,
о, добрий Боже, дай поміч нам,
(дай поміч нам, дай поміч нам,
о, Боже, о, Боже, дай поміч нам,
дай поміч нам, дай поміч нам)
зір вниз спрямуй на дітей твоїх там,
котрих в кайдани провадять вже!
(дай поміч нам, дай поміч нам, дай нам, дай нам!)
АБІҐАЇЛЯ
Стихнуть пориви моєї люті,
втішна надія мені заграла (мені
заграла) –
на ту, що щастя моє украла,
можливо, помста свята впаде!
(Можливо, помста впаде, свята впаде!
Можливо, помста свята впаде!
Свята впаде, свята впаде, впаде!
Помста впаде, впаде свята, свята впаде,
впаде, впаде, свята, свята,
впаде, впаде, впаде!)
НАБУККО
О, бранці, вниз обличчям!
Звитяжець вам явився.
Завжди до бою кличу,
та чи ваш Бог з’явився?
В страху він є. Боротися,
дурні, хто меч свій (хто меч свій) зведе?
ЗАХАРІЯ
(піднімаючи кинджал над Фененою)
Злочинцю, глянь сюди! Вона
тут перша жертва буде!
Крові бажаєш? Вмить проб’ю
доньці твоїй я груди!
НАБУККО
Досить!
ЗАХАРІЯ
(майже наносячи удар)
Ні, смерть їй!
ІСМАЕЛЬ
(несподівано зупиняє кинджал і Фенена
кидається в обійми батька)
Страднице, любов тебе спасе!
НАБУККО
(з лютою радістю)
Гніве мій, лети усюди,
бранцям смерть неси жахливу.
(до Вавилонян)
Храм грабуйте нечестивий,
буде злочином ваш жаль!
(Храм грабуйте нечестивий,
буде злочином ваш жаль!)
Марно материнські груди
будуть захистом дітей.
(Храм грабуйте, храм грабуйте нечестивий,
буде злочином ваш жаль!
Храм грабуйте нечестивий,
буде злочином ваш жаль!
Марно материнські груди
будуть захистом дітей.
Марно груди, марно груди.
ах, будуть захистом дітей, дітей, дітей.
Гніве мій, лети усюди,
бранцям смерть неси жахливу
Храм грабуйте нечестивий,
буде злочином ваш жаль!
Марно материнські груди
будуть захистом дітей.
Храм грабуйте, храм грабуйте нечестивий,
буде злочином ваш жаль, ваш жаль, ваш жаль!
Буде злочином ваш жаль!
Так, буде злочином ваш жаль!
Храм грабуйте нечестивий,
буде злочином ваш жаль, ваш жаль, ваш жаль!
Буде злочином ваш жаль!
Так, буде злочином ваш жаль!
Буде злочином ваш жаль!
Буде злочином ваш жаль, ваш жаль!)
АБІҐАЇЛЯ
Проклятий народ, в окови
взятий, смерть свою зустріне,
може так любов загине,
що тиранила мене?
А як серце без любові –
там ненависть спалахне!
(Може так любов загине,
що тиранила мене?
А як серце без любові –
там ненависть спалахне! Вогнем!
Там спалахне, там спалахне,
там спалахне, там спалахне
Так! Там ненависть спалахне!
Вогнем! Вогнем!
Проклятий народ, в окови
взятий, смерть свою зустріне,
може так любов загине,
що тиранила мене?
А як серце без любові –
там ненависть спалахне!
Може так любов загине,
що тиранила мене?
Може так любов загине,
що тиранила мене?
Як тиран, як тиран,
що тиранила мене.
А як серце без любові –
там ненависть спалахне!
Там вогнем, там вогнем!
Спалахне вогнем, вогнем!
Там спалахне, там спалахне,
там ненависть спалахне!)
АННА, ФЕНЕНА І ІСМАЕЛЬ
Бідному палке кохання
очі пологом закрило!
Ах, любов його/мене спалила,
сором ляже на чоло!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
(ІСМАЕЛЬ)
Бідному палке кохання
очі пологом закрило!
Ах, любов мене спалила,
сором ляже на чоло!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
(Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Ах, щоб було, Ах, щоб було,
Ах, щоб було, щоб було,
щоб було, щоб було
Бідному палке кохання
очі пологом закрило!
Ах, любов мене спалила,
сором ляже на чоло!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Лиш прощення щоб було, щоб було!
Так, щоб було, щоб було!)
(АННА)
Бідному палке кохання
очі пологом закрило!
Ах, любов його спалила,
сором ляже на чоло!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
(Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Ах,так, о, щоб було!
Ах, щоб було, ах, щоб було,
Ах, щоб було, ах, щоб було, щоб було,
щоб було, щоб було!
Бідному палке кохання
очі пологом закрило!
Ах, любов мене спалила,
сором ляже на чоло!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було! Щоб було!
Щоб було, щоб було, було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було, щоб було
Щоб було, щоб було, так, було, ах, щоб було,
ах,щоб було, щоб було, так, щоб було!)
(ФЕНЕНА)
Бідному палке кохання
очі пологом закрило!
Ах, любов його спалила,
сором ляже на чоло!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
(Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Ах, щоб було, ах, щоб було,
Ах, щоб було, ах,щоб було,
щоб було, щоб було!
Бідному палке кохання
очі пологом закрило!
Ах, любов його спалила,
сором ляже на чоло!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Щоб було, щоб було, було!
Заберіть проклять страждання,
лиш прощення щоб було!
Щоб було, щоб було, щоб було,
Так, було, ах, щоб було!
Ах, щоб було, щоб було, щоб було!)
ЗАХАРІЯ І ЄВРЕЇ
Будь людьми тепер забутий,
зраднику братів безвинних!
Вік тобі в безчесті бути,
прокляте ім’я навік!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
(ЗАХАРІЯ)
Будь людьми тепер забутий,
зраднику братів безвинних!
Вік тобі без честі бути,
прокляте ім’я навік!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
(«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
Будь людьми тепер забутий,
зраднику братів безвинних!
Вік тобі без честі бути,
прокляте ім’я навік!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
Це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
Це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
Це землі і неба крик!
Це землі і неба крик!
Це землі і неба крик!
Неба крик!)
(ЄВРЕЇ)
Будь людьми тепер забутий,
зраднику братів безвинних!
Вік тобі без честі бути,
прокляте ім’я навік!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
(«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
Неба крик, неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
Будь людьми тепер забутий,
зраднику братів безвинних!
Вік тобі без честі бути,
прокляте ім’я навік!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
Це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
Це землі і неба крик!
«Не знайти тобі спокути» –
це землі і неба крик!
Це землі і неба крик!
Це землі і неба крик!
Це землі і неба крик!
Неба крик!)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706419
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2016
СЦЕНА 8
Набукко проходить крізь загальне сум’яття, врізається між Абіґаїлею і
Фененою, бере корону, одягає її на голову і вигукує до Абіґаїлі:
НАБУККО
З мого чола ти спробуй!
(Загальний жах)
ВСІ (НАБУККО, АБІҐАЇЛЯ, ІСМАЕЛЬ, ФЕНЕНА, ЗАХАРІЯ, АННА, АБДАЛЛО, ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ)
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву,
на лицях безмовних
жах смерті повстав!
Скрізь блискавок стріли
літають страшливо!..
Печаль все покрила –
день горя настав!
(НАБУККО)
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву,
на лицях безмовних
жах смерті (жах смерті) повстав!
Скрізь блискавок стріли
літають страшливо!..
Печаль все покрила –
день горя настав!
На лицях (на лицях) безмовних
жах смерті повстав!
Скрізь блискавок стріли,
печаль все покрила –
день горя настав!
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву,
жах смерті повстав (вже повстав)!
Скрізь блискавок стріли,
печаль все покрила –
день горя настав!
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву,
на лицях безмовних
жах смерті повстав!
Скрізь блискавок стріли,
печаль все покрила –
день горя настав!
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву (о, гніву),
на лицях безмовних
жах смерті повстав (вже повстав)!
Скрізь блискавок стріли,
печаль все покрила –
день горя настав!
День горя настав!
День горя настав!
День горя настав!
День горя настав! Ах!
(АБІҐАЇЛЯ)
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву,
на лицях безмовних
жах смерті (жах смерті) повстав!
Скрізь блискавок стріли
літають страшливо!..
Печаль все покрила –
день горя настав!
На лицях (на лицях) безмовних
жах смерті повстав!
Скрізь блискавок стріли,
печаль все покрила –
день горя настав!
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву,
жах смерті повстав (вже повстав)!
Скрізь блискавок стріли,
печаль все покрила –
день горя настав!
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву,
на лицях безмовних
жах смерті повстав (вже повстав)!
Скрізь блискавок стріли,
печаль все покрила –
день горя настав!
День горя настав!
День горя настав!
День горя настав!
День горя настав! Ах!
(ІСМАЕЛЬ)
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву,
на лицях безмовних
жах смерті (жах смерті) повстав!
Скрізь блискавок стріли
літають страшливо!..
Печаль все покрила –
день горя настав!
На лицях (на лицях) безмовних
жах смерті повстав!
Скрізь блискавок стріли,
печаль все покрила –
день горя настав!
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву (о, гніву),
на лицях безмовних
жах смерті (жах смерті) повстав!
Скрізь блискавок стріли,
печаль все покрила –
день горя настав!
День горя настав!
День горя настав!
День горя настав!
День горя настав! Ах!
(ФЕНЕНА)
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву,
на лицях безмовних
жах смерті (жах смерті) повстав!
Скрізь блискавок стріли
літають страшливо!..
Печаль все покрила –
день горя настав!
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву (о, гніву),
на лицях безмовних
жах смерті (жах смерті) повстав!
Скрізь блискавок стріли,
печаль все покрила –
день горя настав!
День горя настав!
День горя настав!
День горя настав!
День горя настав! Ах!
(ЗАХАРІЯ, АННА, АБДАЛЛО, ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ)
Йде хвиля ґвалтовна
фатального гніву,
на лицях безмовних
жах смерті (жах смерті) повстав!
Скрізь блискавок стріли
літають страшливо!..
Печаль все покрила –
день горя настав (вже настав)!
Вже настав! Вже настав!
Ах! день горя (день горя) настав!
НАБУККО
Чуйте, всі!.. Вавілоняни,
Бога вашого – до страти!
Бог він зрадників поганих,
в мене трон хотів забрати;
ваш також, безглузді євреї,
впав зі мною у борні.
Мови слухайтесь моєї...
Я лиш Бог вам... служіть мені!
ФЕНЕНА
(з жахом)
Небо!
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ
Що чую!..
ЗАХАРІЯ І ЛЕВІТИ
Безумний!..
ВОЇНИ
Набукко слава!
НАБУККО
Додолу голови схиляйте!
Мене, Бога, прославляйте!
ЗАХАРІЯ І ЛЕВІТИ
Безумцю! Впадеш як колос –
за навісну крамолу
Господь тебе за волос
стягне з твого престолу...
НАБУККО
Як смієш так мені?
(до воїнів)
О, вірні,
до ідола підніжжя
ведіть цього старого,
щоб згинув з племенем своїм.
ФЕНЕНА
Єврейка я також.
НАБУККО
(розлючений)
Неправда!.. О, грішна, падай ниць
до ніг моїх священних!
ФЕНЕНА
Так, я єврейка!
НАБУККО
(схопивши її за руку)
Ниць! Падай ниць!..
Я більш не цар – вже Бог я!
(Блискавка спалахує поруч з царем. Немов надприродна сила штовхає Набукко,
перекошує йому очі і безумство появляється на його обличчі. Після загального
переполоху наступає глибока тиша)
ВСІ
(крім Набукко)
Як небо мстиве глупого
зухвальця вразило!
НАБУККО
Хто торкає мій скіпетр влади?..
Хто цей привид без пощади?
Хто за волос мене хватає?..
Хто так тисне?.. Хто штовхає?..
(Хто? Хто штовхає?
Хто? Хто штовхає?)
Хто? Хто?..
О! Чом дочко... у час (у час) знемоги
не рятуєш безсилі ноги?..
Ах, лиш привиди скрізь незримі
йдуть з мечами вогняними!
Ллється небо криваве ночі
на чоло тут з вишини!
(Ах! На чоло тут (на чоло тут) з вишини!)
Ах! Чому, чому на очі
сльози вибігли (сльози вибігли) вини?
(Ах! Чому, чому на очі
сльози вибігли вини?)
Хто піддержить?.. Я слабну!..
ЗАХАРІЯ
Так небо скарало гордія!
АБІҐАЇЛЯ
(піднімаючи корону, що впала з голови Набукко)
Але величі народу, що з Баалом, не згасить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703004
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.11.2016
СЦЕНА 5
Фенена, Анна, Захарія і левіт, котрий несе скрижалі Заповіту
АННА
О, простіть же його, браття!
Він єврейку врятував.
ЛЕВІТИ
О, що кажеш?
ЗАХАРІЯ
Гімни підносьте до Бога!..
Бо правда це!
ФЕНЕНА
Якась там скрізь тривога!
ІСМАЕЛЬ, ЗАХАРІЯ І ЛЕВІТИ
Що там? О, небо!
СЦЕНА 6
Абдалло і решта
АБДАЛЛО
(весь стривожений)
О, утікай!.. Царівно!.. Зловісний крик
про смерть царя мого звіщає!
ФЕНЕНА
О, батьку!
АБДАЛЛО
Швидше!.. Народ зове на царство Абіґаїлю,
а євреїв на страту.
ФЕНЕНА
О, буде пізно!
Поспішати я мушу!...
Потрібно до зрадних крамольників іти...
ІСМАЕЛЬ, АБДАЛЛО, ЗАХАРІЯ І ЛЕВІТИ
Стій же! О, нещасна!
СЦЕНА 7
Верховний жрець Баала, Абіґаїля, вельможі, маги, народ, вавілонські жінки
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ
Слава для Абіґаїлі!
Смерть всім євреям!
АБІҐАЇЛЯ
(до Фенени)
Скинь тут же цю корону!
ФЕНЕНА
Краще помру...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703003
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.11.2016
СЦЕНА 3
Зала в царському палаці, котра в глибині виходить до інших зал.
Двері праворуч ведуть на галерею, інші двері ліворуч ведуть
до покоїв Реґента.
Вечір. Зала освітлена лиш однією лампою.
ЗАХАРІЯ
(виходить з левітом, котрий несе скрижалі Заповіту)
Іди, левіте!.. Священну
заповідь дай нам! Бо Господь мене для
нового чуда призначив!.. Слугою слави
ізраїльської стати,
щоб морок маловір’я розірвати.
Через вісників словами
ти вражаєш, о, Боже єдиний!
До Ассирії устами
моїми ти мовиш нині!
Співом тобі (співом тобі) священним
кожен храм твій (кожен храм твій) зазвучить,
і над ідолом мерзенним
закон твій буде жить.
(І над ідолом мерзенним
закон твій буде жить.
Співом тобі священним
кожен храм твій зазвучить.)
(Разом з левітом входить до покоїв Фенени)
СЦЕНА 4
Левіти, що обережно виходять з правих дверей, потім в глибині зали появляється Ісмаель.
ЛЕВІТИ
Що таке? Хто уночі кличе
нас в це непевне місце?
ІСМАЕЛЬ
Жрець верховний бачить хоче...
ЛЕВІТИ
Ісмаель!
ІСМАЕЛЬ
О, браття!
ЛЕВІТИ
Це жах! Утікай!
ІСМАЕЛЬ
Прощення я прошу!
ЛЕВІТИ
Вже тебе прокляв Господь!
Проклятим браттів більше немає...
Смертний мовчить, коли їх зустрічає!
Чути хтось тяжко й гірко голосить,
хай до нечистих плач вітер доносить.
Сяє чоло мов блискавка люта,
знак там лишив божественний шал.
Марно устам дає він отруту,
серце даремно крає кинджал!
(Серце даремно крає кинджал!
Серце даремно крає кинджал!
Уже тебе прокляв Господь! Наш Господь!
Проклятим браттів більше немає...
Смертний мовчить, коли їх зустрічає!
Чути хтось тяжко й гірко голосить,
хай до нечистих плач вітер доносить.
Сяє чоло мов блискавка люта,
знак там лишив божественний шал.
Марно устам дає він отруту,
серце даремно крає кинджал!
Марно устам дає він отруту,
серце даремно крає кинджал!
Серце даремно крає кинджал!
Серце даремно крає кинджал!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!
Вже тебе прокляв Господь!)
ІСМАЕЛЬ
(у відчаї)
В ім’я Божої любові
зупиніть брати прокляття!
З жаху став я нездоровий!
О, лиш в смерті каяття!
(О, лиш в смерті каяття!
О, лиш в смерті каяття!
О, лиш в смерті каяття!
Каяття! О! Каяття!
Спиняйте! Ах!
Спиняйте! Спиняйте! Ах! Ах!
Ах! Лиш в смерті! О! Лиш в смерті!
О, лиш в смерті каяття!
О! Лиш в смерті! О! Лиш в смерті!
О, лиш в смерті каяття!
Каяття! Каяття!)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702635
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.11.2016
ДІЯ ДРУГА – Безбожник
Ось..
вихор Господній, що вийшов,
упаде на голову безбожника!
Єремія ХХХ
СЦЕНА 1
Покої в царському палаці.
Абіґаїля.
АБІҐАЇЛЯ
(виходить з піднесенням, тримаючи у руках якийсь папір)
Маю тебе я, о, згубний доказ!... Погано
цар заховав на грудях те, що безчестя
для мене!.. Абіґайль – дитя рабині!
Нехай... так буде! Я дочка Набукко –
ассирійці так кажуть.
Ким я тут є? Ще гірш рабині!
Свій трон цар доньці меншій довіряє, Фенені,
бо він із військом має намір
Юдею знищити зовсім!..
А мене відправив сюди, де бачу чужу любов!..
О, лукавці всі і ще підліші стають!..
В Абіґаїлі ви не знаєте серця...
І напад моєї люті відчуєте скоро!..
О, так! Смерть для Фенени...
Несправжній батьку!.. Все царство!..
І для мене теж гибель, о, згубний гніве!
Хотіла у час святковий,
щоб серце радість відчуло;
всі навкруги розмови
про чисту любов лиш я чула;
за всіх я плакать стала,
і мучив мене біль чужий.
Ах! Хто із тих днів, що пропали,
мені віддасть день ясний?
(За всіх я плакать стала,
і мучив біль чужий.
Хто із тих днів, що пропали,
мені віддасть день ясний?
мені віддасть день ясний?
мені віддасть день ясний?
Ах! Мені дасть день ясний?)
СЦЕНА 2
Верховний жрець Баала, маги, царські вельможі та решта
АБІҐАЇЛЯ
Хто тут ходить?
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ
(схвильовано)
Страшна картина для очей моїх відкрилась!
АБІҐАЇЛЯ
О, що кажеш?
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ
Усіх Фенена зрадна вивела євреїв...
АБІҐАЇЛЯ
О!
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ
...хто спинити може й має
цю ненависну юрбу?
Влада вже тебе чекає...
АБІҐАЇЛЯ
(піднесено)
Як же?
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ
Готове вже усе.
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ, МАГИ І ЦАРСЬКІ ВЕЛЬМОЖІ
Ми усюди вість пускаєм,
що цар пав на ратному полі...
Як царицю, (як царицю,
як царицю) тебе гукаєм,
щоб спасти Ассирії долю.
Крок один лиш... і трон здобудеш!
Май снагу!..
АБІҐАЇЛЯ
(до Верховного жреця)
Твоя! Іди!
О, менш сильною не буде
жінка ця, ніж вірний мій!..
Я на трону східець кривавий
піднімаюсь величаво;
Добре зможе помста злая
звідти йти вогнем зірниць.
Що цей жезл мене чекає
можуть бачити народи.
Ах! Царські дочки в нагороду
до рабині всі ляжуть ниць.
(До рабині, до рабині всі ляжуть ниць!
До рабині, до рабині всі ляжуть ниць!
Я на трону східець кривавий
піднімаюсь величаво;
Добре зможе помста злая
звідти йти вогнем зірниць.
Що цей жезл мене чекає
можуть бачити народи.
Ах! Царські дочки в нагороду
до рабині всі ляжуть ниць.
До рабині, до рабині всі ляжуть ниць!
До рабині, до рабині всі ляжуть ниць!
До рабині всі ляжуть ниць, всі ляжуть ниць!
До рабині всі ляжуть ниць, всі ляжуть ниць!
Всі ляжуть ниць! Всі ляжуть ниць!
Всі ляжуть ниць!)
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ, МАГИ І ЦАРСЬКІ ВЕЛЬМОЖІ
Разом з помстою Баала
йде твоя розплата й міць.
(Йде твоя, йде твоя розплата й міць.
Разом з помстою Баала
йде твоя, йде твоя розплата й міць.
Так! розплата й міць. Так! розплата й міць.
Разом з помстою Баала, так, Баала
йде твоя розплата й міць.
Разом з помстою Баала, так, Баала
йде твоя розплата й міць.
Розплата й міць, розплата й міць.
Розплата й міць, розплата й міць.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702634
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.11.2016
СЦЕНА 4
[i](Швидко входить Набукко з оголеним мечем
у супроводі Абдалло та воїнів.)[/i]
НАБУККО
Стійте, злощасні! Воїни, злого
кумира в порох скидайте вниз!
[i](Ідол падає сам, розбившись на куски)[/i]
ВСІ
Це Боже чудо!
НАБУККО
Ізраїль, вернися,
вже йди до утіхи, до утіхи святої землі!
Храм твого Бога знов утвердиться...
Один Він великий, могутній лиш Він один!
Зробив безумним він тирана,
царю, що каявсь, в душі дав мир...
Абіґаїлі він глузд стуманив
так, що, злочинна, стала труїтись!
Він лиш великий, Він лиш один!
Дочко, впадемо ми ниць перед ним!
ВСІ (ЗАХАРІЯ, НАБУККО, ФЕНЕНА, ІСМАЕЛЬ, АННА,
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ, АБДАЛЛО, ХОР)
[i](на колінах)[/i]
Могутній Єгово!
Всі тебе чують!
Хто не впав порохом
до твоїх ніг?
Ти зводиш райдугу –
всі торжествують.
Ти кинеш блискавку –
смерть йде до них.
(ЗАХАРІЯ)
Могутній Єгово!
Всі тебе чують!
Хто не впав порохом
до твоїх ніг?
Могутній Єгово!
Всі тебе чують!
Хто не впав порохом
до твоїх ніг, до твоїх ніг?
Ти зводиш райдугу –
всі торжествують.
Ти кинеш блискавку –
смерть йде до них.
Могутній Єгово!
Всі тебе чують!
Хто не впав порохом
до твоїх ніг, до твоїх ніг?
(НАБУККО)
Могутній Єгово!
Всі тебе чують!
Хто не впав порохом
до твоїх ніг?
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній, могутній Єгово!
Ти зводиш райдугу –
всі торжествують.
Ти кинеш блискавку –
смерть йде до них.
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній, могутній Єгово!
(ФЕНЕНА)
Могутній Єгово!
Всі тебе чують!
Хто не впав порохом
до твоїх ніг?
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній Єгово!
Ти зводиш райдугу –
все торжествує.
Ти кинеш блискавку –
смерть йде до них.
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній Єгово!
(ІСМАЕЛЬ)
Могутній Єгово!
Всі тебе чують!
Хто не впав порохом
до твоїх ніг?
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній, могутній Єгово!
Ти зводиш райдугу –
всі торжествують.
Ти кинеш блискавку –
смерть йде до них.
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній, могутній Єгово!
(АННА)
Могутній Єгово!
Хто не впав порохом
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній
Ти кинеш блискавку –
смерть йде до них.
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній
(ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ)
Могутній Єгово!
Хто не впав порохом
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній Єгово!
Ти кинеш блискавку –
смерть йде до них.
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній Єгово!
(АБДАЛЛО)
Могутній Єгово!
Хто не впав порохом
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній Єгово!
Ти кинеш блискавку –
смерть йде до них.
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній Єгово!
(ХОР)
Могутній Єгово!
Хто не впав порохом
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній Єгово!
Ти кинеш блискавку –
смерть йде до них.
Єгово! Єгово! Ах!
Могутній, могутній Єгово!
[i](Піднімаються)[/i]
СЦЕНА 5 (Остання)
[i](Входить Абіґаїля, підтримувана двома воїнами.)[/i]
НАБУККО
О, кого бачу!
ВСІ
Нещасна, ти чого сюди прийшла!
АБІҐАЇЛЯ
[i](до Фенени)[/i]
Мені... самотній...вмираючій...
прощення.... даруй сердечне!
Фенено! Була я винною...
І кара є... безкінечна!
[i](до Ісмаєля)[/i]
Тут будь!..
[i](до Набукко)[/i]
Вони кохалися...
Вся надія їх в тобі!..
Хто... тепер зніме тяжких злочинств
ношу мою щоденну!
[i](до євреїв)[/i]
Ах! Мій народе, ти говорив:
«Хай візьме Господь наш,
(хай візьме Бог) стражденну».
Молюся... о, Боже... тебе кличу...
не проклинай же, (не проклинай) мене...
ЄВРЕЇ
«Хай візьме Бог стражденну».
«Хай візьме Бог наш...»
АБІҐАЇЛЯ
...не проклинай же,
не проклинай же,
не проклинай мене...
[i](падає і вмирає)[/i]
ВСІ
Мертва!
ЗАХАРІЯ
[i](до Набукко)[/i]
Єгові будь слуга
і будеш цар царів!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701517
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2016
СЦЕНА 2
Абдалло, вавилонські воїни і решта
АБДАЛЛО
Куди спішиш, Пане?
НАБУККО
Не стримуй...
АБДАЛЛО
Бажаєш вийти,
бо тут лиш кривду твій розум може мати?
ВОЇНИ
О, всі ми тут, тебе щоб захищати!
НАБУККО
(до Аабдалло)
Що кажеш ти?.. Мій розум
більше не в тумані...
Абдалло, дай меч мій, дай меч мій царський...
АБДАЛЛО
(здивований і радісний)
Ось він, мій царю, щоб вернути твій трон!...
НАБУККО
Спасти Фенену хочу!
АБДАЛЛО І ВОЇНИ
Впадуть, впадуть всі зрадники
як сарана (сарана) на землю!
З тобою ми побачимо
над нами (над нами) сонця схід!
(З тобою ми, так, ми побачимо,
Так, ми! Так, ми! Так, ми!
Так, ми! Так, ми! З тобою ми.
Йдімо! Йдімо! Так! Ми побачимо
над нами сонця схід!
Йдімо! Йдімо! Так! Ми побачимо
над нами сонця схід!
Ходім! Ходім! Ходім! Ходім!)
НАБУККО
О, воїни, за мною йдіть,
розум мій для дня готовий,
я у вогні небаченім –
цар я Ассирії знову!
Від блискавки меча мого
впадуть лихі (упадуть) на землю.
Ми всі побачим сонячний
на цій короні (короні) блиск.
(Побачим сонячний
на цій короні блиск.
Побачим всі ми сонячний
на цій короні блиск,
на цій короні, короні блиск.
Побачим всі ми сонячний
на цій короні блиск,
на цій короні блиск
Ах! На цій короні блиск)
Ходім, (побачим сонячний
на цій короні блиск.
Ходім, побачим сонячний
на цій короні блиск
Ходім!)
СЦЕНА 3
Висячі сади, як і в третій дії.
Захарія, Анна, Фенена, жрець Баала, маги, воїни, народ.
Жрець Баала стоїть під перистилем храму біля жертовника спокути.
Збоку жертовника біля стопи Баала стоять два прислужники, озброєні сокирами.
Печальна траурна музика сповіщає про прибуття Фенени і євреїв,
засуджених на смерть. Фенена виходить з оточення воїнів і магів.
Біля середини сцени вона зупиняється і стає на коліна перед Захарією.
ЗАХАРІЯ
Йди! Йди з пальмою страждання,
йди, юначко безутішна,
довго ти була в вигнанні –
край твій рідний в небесах... йди спішно!
ФЕНЕНА
О, мені вже небо відкрите!
І душа до Бога злітає...
Він сміється – буду жити
в насолодах вічних раю!
О, зірок сіяння, прощаюсь!
Я з Господнім світлом лишаюсь!
Із оков тяжкого тіла
мчить душа вже (мчить душа вже) в небеса!
(Мчить душа вже в небеса!
Душа вже в небеса!
Мчить душа вже в небеса!
Душа в небеса!)
ГОЛОСИ
(ізсередини)
Слава Набукко!
ВСІ
Якісь крики чути!
ГОЛОСИ
(ізсередини)
Слава Набукко!
ЗАХАРІЯ
Обряд має збутись!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701516
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2016
ДІЯ ЧЕТВЕРТА – Повалений ідол
Баал посоромлений: його ідоли розбиті на куски.
Єремія XLVIII
СЦЕНА 1
Покої в царському палаці, як у дії другій.
Набукко знаходиться на лаві. Він занурений
у глибокий сон.
НАБУККО
(пробуджується, тяжко дихаючи)
Це ж мої руки й ноги!..
Ах! Я ж не бігав, задихаючись, в хащах,
немов загнана здобич?
Ах! Це був сон... сон страхітливий!
(Зовні чути аплодисменти)
Тепер ось, поклик воєнний!..
О, дайте меч мій! А де мій кінь,
що так прагне до битви,
як у таночок юнка?
О, переможці!.. Сіон цей,
горде місто, що пнеться вежами в небо,
поникне, стане попелом!
ГОЛОСИ
(зсередини)
Фенена!
НАБУККО
О, прозвучало ім’я доньки
щойно на устах моїх вірних!
Гляньте! Йде між щільними рядами конвойних!
(Виглядає у вікно)
Що це?!.. Видіння?
Чому окови на руках у неї?...
Плаче!..
ГОЛОСИ
(зсередини)
На смерть Фенену!
Грім і блискавка. Лице Набукко набуває іншого виразу.
Він швидко підходить до дверей і, побачивши, що вони замкнені) вигукує:
НАБУККО
В’язень я тверді цієї!
(Повертається на терасу, кидає уважний погляд на дорогу,
потім торкається чола і вигукує)
Ти прости, о Бог Юдеї!
(стає на коліна)
Боже євреїв!.. Храм і жертовник
я священні (я священні) відбудую.
Ах! Від муки (від муки) ти врятуєш.
(Ах! Від муки ти врятуєш.)
Моїм обрядам (обрядам) смерть прирік.
Мене чуєш!.. Від гріховних
дум мій розум зовсім вільний.
Ах! Боже справжній і всесильний,
славить стану (славить стану) Тебе повік!
(Славить стану тебе повік!
Славить стану тебе повік!)
(Піднімається і намагається силою відчинити двері)
Двері страшні, о, відчиніться!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701351
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.11.2016
СЦЕНА 4
Берег Євфрату.
Євреї у кайданах. Вони примушені до тяжкої праці.
ЄВРЕЇ
Думко, линь на золочених крилах,
Линь, на горах й узгір’ях спочивши,
Де несе вітер пах наймиліший –
Пах солодкий святої землі!
Ти вітай береги Іордану,
Веж Сіону, зруйнованих, брили...
О, Вітчизно, прекрасна й жадана!
Спогад світлий, що згинув у млі!
Золота арфо віщих пророків,
Чом висиш на вербі у мовчанні?
Пробуди в серці спогад останній,
Розкажи про часи, що пройшли!
Ти неси плач і стогін глибокий –
з долі Єрусалиму ридання;
Хай Господь дасть для тебе звучання,
Щоб терпіти ми муки могли!
Щоб терпіти ми муки могли!
Щоб терпіти ми муки могли!
Щоб терпіти могли!
СЦЕНА 5
Захарія і решта
ЗАХАРІЯ
О, хто плаче? Як жінка у жалі,
хто Предвічному плач піднімає?
О, підводьтесь, брати, із печалі,
це Господь мені слово вложив!
У майбутнього тьмі розрізняю...
ось упали огидні (огидні) окови!..
Налітає на підлих раптово
злого лева з Юдеї (з Юдеї) весь гнів!
ЄВРЕЇ
О, майбутнє!
ЗАХАРІЯ
Поселитись в кістках з черепами
йтимуть лиш злі гієни та змії,
У пилюці піднятій вітрами
запанує безмовності яв!
Тільки сови свій плач безнадії
рознесуть, коли вечір заляже...
Навіть камінь чужинцю не скаже (не скаже),
де колись-то Вавілон цей стояв!
(Навіть камінь чужинцю не скаже,
де колись-то Вавілон цей стояв!
Навіть камінь чужинцю не скаже, не скаже,
де колись-то Вавілон цей стояв!
Навіть камінь чужинцю не скаже: Стояв!
Навіть камінь чужинцю не скаже: Стояв!)
ЄВРЕЇ
О, в старому вогонь є чудовий!
Це Господь йому слово вложив!
(Це Господь йому слово, йому слово вложив!
Так! Так! Так!)
Так, впадуть ці огидні окови,
щоб гонор Юдеї ожив!
(так, щоб гонор, так щоб гонор Юдеї ожив!
так, щоб гонор, так щоб гонор, щоб ожив!)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701350
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.11.2016
СЦЕНА 3
Абіґаїля і Набукко
НАБУККО
Жінко, ти хто?
АБІҐАЇЛЯ
Прийшла як хранитель
твого трону!..
НАБУККО
Ти?.. Мого трону? Це підступ!
Наказ мені покажеш?..
Наказ мені покажеш?..
Це підступ!
АБІҐАЇЛЯ
Хворий лежав ти... Народ піднявсь
на бунтівних євреїв;
для ухвали цієї
постав царя печать!
(Постав царя печать!
Постав тут царя печать!)
(Показує йому вирок)
Смерть тут для віроломних.
НАБУККО
Що мовиш ти?..
АБІҐАЇЛЯ
Ти згодний?
НАБУККО
Думка ятрить!...
АБІҐАЇЛЯ
Ти проти?
Втішайтеся, євреї!
Підносьте гімни осанни
для вашого Бога!..
НАБУККО
Що чую?
АБІҐАЇЛЯ
Взяв тут страх боягуза.
Набукко, це не ти!
НАБУККО
Неправда! До смерті, до смерті
буде весь Ізраіль взятий!
Дай це!
(Прикладає печать і повертає лист для Абіґаїлі)
АБІҐАЇЛЯ
(з радістю)
О, щаслива доля!
(О, щаслива доля!)
Останній східець взятий!
НАБУККО
Ох!... А Фенена?
АБІҐАЇЛЯ
Зрадниця!
Йде до чужого Бога.
(відходячи)
Хай гине!
(Дає документ двом охоронцям, котрі негайно виходять)
НАБУККО
(зупиняючи її)
Моя кровинка!
АБІҐАЇЛЯ
Без порятунку!
НАБУККО
(закриваючи лице)
О, жах!
АБІҐАЇЛЯ
Є інша дочка...
НАБУККО
Падай ниць, рабине!
Я твій пан!
АБІҐАЇЛЯ
Дурню!.. Хто тебе слухає!...
Рабиня? Рабиня?
НАБУККО
(шукає за пазухою документ, котрий підтверджує
рабське походження Абіґаїлі)
Всю правду знай!
АБІҐАЇЛЯ
(дістає із пазухи документ і рве його на кусочки)
Так повертаю нікчемному
брехливий цей листок!
НАБУККО
О, що ж за сором незміряний
впав на мій волос сивий!
Дарма правиця немічна
хоче взять меч жахливий!
Ах, старигане бідний,
Тінь лиш тепер ти царя!
(Тінь лиш тепер ти, тінь лиш тепер ти,
Тінь лиш, тінь лиш тепер царя.)
АБІҐАЇЛЯ
О, слави день жаданий,
Ти вже прийшов до мене!
НАБУККО
Нещасний я!
АБІҐАЇЛЯ
Цінніший трон для мене,
ніж батько мій
(ніж батько мій) забутий!
НАБУККО
Ах!
АБІҐАЇЛЯ
Нарешті впаде люд відданий
бридкій рабині
(бридкій рабині) до ніг.
(Впаде їй до ніг.
Так! Впаде їй до ніг!
Нарешті впаде люд відданий
бридкій рабині до ніг!
Нарешті впаде люд відданий
бридкій рабині до ніг!
До ніг! До ніг! До ніг!)
НАБУККО
Ах, старигане бідний!
Тінь лиш тепер я царя!
Ах, старигане бідний!
Тінь лиш тепер я царя!
Ах, старигане бідний!
Тінь лиш! Ах! Тінь лиш
є я , є я царя!
Нещасний я! Нещасний я!
Тінь лиш я царя!
(Всередині чути звук сурми)
НАБУККО
О, ці звуки!
АБІҐАЇЛЯ
Це смерті звуки євреям,
що їх осудив ти!
НАБУККО
Варто, гей! Я в віроломстві!
Варто!
(Появляються декілька воїнів)
АБІҐАЇЛЯ
О, дурню! Ти все ще проти?
Я цю варту ось тут тримаю
лиш тобі. Ти арештант!
НАБУККО
Арештант?...
АБІҐАЇЛЯ
Так!.. У рабині,
що зламала міць твою!
НАБУККО
Арештант?...
АБІҐАЇЛЯ
Так!
НАБУККО
Арештант?...
АБІҐАЇЛЯ
Так!
НАБУККО
Дай пощаду, дай пощаду
ти для батька, що безтямний!
Поверни дочку-розраду,
батька їй не забирай!
Лиш царицею, лиш пані
ассирійці звати стануть;
цей старий у сподіванні –
лиш життя для серця дай.
(Ах, пощаду!... Ах, пощаду!..
Дай пощаду, дай пощаду
ти для батька, що безтямний!
Поверни дочку-розраду,
батька їй не забирай!
Лиш царицею, лиш пані
ассирійці звати стануть;
цей старий у сподіванні –
лиш життя для серця дай.
Дай пощаду, дай пощаду
ти для батька, що безтямний!
Поверни дочку-розраду,
батька їй не забирай!
Батька їй не забирай!
Дай пощаду!.. Дай пощаду!..
...у сподіванні
лиш життя для серця дай.
Дай пощаду! Дай пощаду мені!)
АБІҐАЇЛЯ
Вийди! Даремно просиш миру,
не зворушать мене сльози;
не було так, старцю нещирий,
як тримав ти мене в ганьбі.
Не було так, о, старцю нещирий,
як тримав ти, як тримав ти
мене в ганьбі.
Даремно!
Не зворушать мене сльози;
Вийди! Безумний!
О, побачим, чи рабині
підійде царська порфіра!
О, побачим, чи зганьблю я
Ассирійську красоту!
О, побачим, чи зганьблю я
Ассирійську, ассирійську красоту!
Дарма ти просиш! Дарма ти просиш!
Дарма ти просиш! Дарма ти просиш мене!
Ні! Дарма! Даремно! Ах, ні!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697647
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.10.2016
ДІЯ ТРЕТЯ – Пророцтво
Звірі пустині будуть жити у Вавілоні, їм, разом із совами і одудом, буде належати це місце. Єремія LI
СЦЕНА 1
Висячі сади. Абіґаїля сидить на троні. Маги і вельможи сидять біля її ніг. Поруч з жертовником, де підноситься золота статуя Баала,
стоїть Верховний жрець зі своїми служками.
Вавілонські жінки, народ і воїни.
ВАВІЛОНСЬКІ ЖІНКИ, НАРОД І ВОЇНИ
Лиш Ассирія царить єдина,
як Баал могутність має,
залишає скрізь руїни (скрізь руїни),
де чужинець меч виймає (меч виймає);
нині дар утіхи й миру
за відвагу їй прийшов;
хай течуть усі дні, усі дні без міри
там, де радість, (там, де радість,
там, де радість) і любов.
(Там, де радість, там, де радість,
там, де радість і любов.
Нині дар утіхи й миру
за відвагу їй прийшов;
хай течуть всі дні без міри
там, де радість і любов.
Там, де радість і любов.
Там, де радість і любов.
Ах! Там, де радість і любов.
Там, де радість і любов.
Там, де радість і любов.
Ах! там, де радість і любов.
І любов, і любов.
Так! Там, де радість і любов.
Так! Там, де радість і любов.)
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ
Достойна жінко, що в Ассирії мудро правиш,
почуй молитву твоїх підданих!
Юдеї злобні діти хай згинуть зовсім,
та спершу та, що сестрою я не можу звати...
Від Баала пішла...
(Подає вирок для Абіґаїлі)
АБІҐАЇЛЯ
(лицемірно)
Що б ви хотіли!..
СЦЕНА 2
На сцені появляється Набукко у рваній одежі і зі сплутаною бородою. Охорона, на чолі з Абдалло,
з повагою розступається перед ним.
Абігаїля, Набукко, Абдалло
АБІҐАЇЛЯ
Та хто тут ходить?... Це ж який сміливець
порушив заборону?... Геть до покоїв ведіть старого!..
НАБУККО
(не при своїй пам’яті)
Хто такий сміливий при Набукко?
АБДАЛЛО
(з пошаною)
Гей! Йдіть, Пане, за мною!
НАБУККО
Хочеш куди завести? Кинь мене!..
Це нарад моїх палата... Стій!.. Не бачиш?
Мене чекають... Йдеш рядом –
мене (мене) тримати?
Немічним став я, дійсно; біда – узнає хтось!...
Хочу щоб я завжди для всіх сильним був...
Кинь тут... Можу я сам дійти до трону...
(Наближається до трону і хоче зійти на нього)
А хто ця жінка? О, це зухвалість!
АБІҐАЇЛЯ
(спускаючись зі трону)
О, йдіть вже, мої піддані!
(Всі виходять, крім Набукко і Абіґаїлі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697646
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.10.2016
П’ю воду зі струмочка я чисту і прозору,
бреду вперед полями, тримаючи опору
чудесну і надійну, із гілочки ліщини,
що на собі тримала гніздо м’яке пташине.
Так дні свої проводжу, засмагла й неслухняна,
навкруг травистий килим, тендітний і духмяний.
Їм ягідок суничних наливчаті краплини,
або шукаю грона пахучої малини.
Гарячим ароматом лугів дозрілих росних
просякнуте все тіло. Мої розкішні коси,
розпущені, лиш сонцем і запахом повиті,
в них запах сіна, м’яти, шавлії, цвіту в житі.
Я вільна і весела, красу і юність маю –
могла б такою бути богиня урожаю!
Безгрішна мов Діана
топчу я росні трави, родившись вранці рано!
Juana de Ibarbourou
Salvaje
Bebo el agua limpia y clara del arroyo
y vago por los campos teniendo por apoyo
un gajo de algarrobo liso, fuerte y pulido
que en sus ramas sostuvo la dulzura de un nido.
Así paso los días, morena y descuidada,
sobre la suave alfombra de la grama aromada.
Comiendo de la carne jugosa de las fresas
o en busca de fragantes racimos de frambuesas.
Mi cuerpo está impregnado del aroma ardoroso
de los pastos maduros. Mi cabello sombroso
esparce, al destrenzarlo, olor a sol y a heno,
a savia, a yerbabuena y a flores de centeno.
¡Soy libre, sana, alegre, juvenil y morena,
cual si fuera la diosa del trigo y de la avena!
¡Soy casta como Diana
y huelo a hierba clara nacida en la mañana!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2016
СЦЕНА 6
(Жінки, єврейські чоловіки, левіти, воїни, котрі один за одним
входять у храм, де також залишаються ті, хто там був.
Потім входять Захарія і Анна.)
ЄВРЕЙСЬКІ ЖІНКИ
(входячи поспіхом)
Могли бачить? Мов грімниця
вдерся у юрбу спрожогу!
СТАРІ ЄВРЕЇ
Меч кривавий підняв убивця,
ним до нас проклав дорогу!
ЛЕВІТИ
(що підійшли)
Марно воїв відважні груди
храм святий, мов щитом, закрили!
ЖІНКИ
Нам від Бога прокляттям буде
і молитва, і плач безсилий!
ЖІНКИ, ЛЕВІТИ і СТАРІ
О, щасливий той, хто вмер.
(О, щасливий той, хто вмер) –
не зустрів цей день тепер!
(День тепер, день тепер!)
ЄВРЕЙСЬКІ ВОЇНИ
(входячи, без зброї)
Ось цар їде! Аргамаком
він до храму мчить неспинно,
наче чорний вихор, змахом
залишає скрізь руїни.
ЗАХАРІЯ
(входячи стрімко)
О, зухвалість!.. Він гарцює
тут на дикому коні!
ВСІ
Ах, нещастя! Хто врятує
храм Господній в горя дні?
(Ах, нещастя! Ах, нещастя!
Ах, нещастя! Ах, нещастя! Хто врятує
храм Господній в горя дні?
В горя дні, в горя дні,
Господній, Господній в горя дні?)
АБІҐАЇЛЯ
(наближається зі своїми переодягненими воїнами і вигукує)
Слава, Набукко!
(крик ізсередини)
ГОЛОСИ
Слава!
ЗАХАРІЯ
(до Ісмаеля)
Відкрив хто нечестивцям?
ІСМАЕЛЬ
(вказуючи на передягнутих вавілонян)
Фальшивий одяг!..
АБІҐАЇЛЯ
Даремна гординя... вже цар наблизивсь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690591
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.09.2016
СЦЕНА 4
Ісмаель і Фенена
ІСМАЕЛЬ
Фенено!.. О, моя люба!
ФЕНЕНА
Коли йде помсти згуба,
хто каже про любов?
ІСМАЕЛЬ
Змучена! О, ще більш
прекрасна очам моїм тепер ти сяєш,
ніж в Вавилоні, де з Юдеї був послом я!
Рятувала мене з в’язниці, хоч це було й згубно,
не дратувала тебе заздрість і підозра Абіґаїлі,
котра з любов’ю ждала мене кругом!..
ФЕНЕНА
Ах! Тільки спогад!.. Нині
я рабиня!..
ІСМАЕЛЬ
Та я тобі на волю
відкрити хочу путь!
ФЕНЕНА
Згублений!.. Зламаєш
священний наказ!
ІСМАЕЛЬ
Йдімо!.. Для мене ти зламала також...
Йдімо! Шлях для тебе мої груди,
шлях для тебе мої груди
зроблять крізь численні...
СЦЕНА 5
Абіґаїля (з декількома воїнами) та інші
В той час, коли Ісмаель намагається відкрити потаємні двері,
з мечем в руці входит Абіґаїля у супроводі декількох
вавілонських воїнів, одягнених у єврейський одяг.
АБІҐАЇЛЯ
Звитяжці, храм узятий!
ІСМАЕЛЬ і ФЕНЕНА
(злякано)
Абіґаїля!..
(Абіґаїля раптово зупинилася, впізнавши в них двох закоханих
і, звертаючись до Ісмаеля, вигукнула з гіркою посмішкою)
АБІҐАЇЛЯ
Бравий вояк! Кохання
він тільки зброю знає?
(до Фенени)
У серці шал бажання
ця ось ассирійка має!
(злісно)
Чий Бог врятує? Стане вам
могила як постіль умить...
моєї помсти вже блискавка
висить над вами, над вами висить!
(Після недовгої паузи бере за руку Ісмаеля і каже йому півголосом)
Я ж люблю так...... серце й корону
я б на тебе все поміняла!
Бо любов ця моя бездонна
життя чи гибель (життя чи гибель) несе тобі.
Ах, народ твій я б врятувала,
щоб мене ти, (щоб мене ти) полюбив!
Я ж люблю так...
Бо любов ця моя бездонна
Я ж люблю так...
Ах, народ твій я б врятувала
Щоб любив.
Ах! Щоб мене ти полюбив!
Щоб любив.
Ах! Щоб мене ти полюбив!
Щоб любив, щоб любив.
Ах! Щоб любив.
Ах! щоб... Ах! Щоб любив.
ІСМАЕЛЬ
О, ні! Життя я тобі вручаю,
дати ж серце я не можу;
я щасливу лиш долю знаю,
тож я за себе, я за себе не боюсь.
Плачем тебе моїм тривожу –
за народ мій я борюсь.
Плачем тебе моїм тривожу –
Ах! я борюсь.
Плачем моїм тебе тривожу –
Ах! я борюсь.
Ах! за народ мій я борюсь.
Ах! за народ мій
Ах! я борюсь.
Ах! Я. Ах! Я борюсь.
ФЕНЕНА
Ах! До тебе мої благання,
сущий Боже, тебе чую,
не за себе в час страждання
я до тебе так молюсь –
свого брата лиш рятую,
ну а я з плачем лишусь!
Свого брата лиш рятую,
ну а я з плачем лишусь!
Ну а я з плачем лишусь!
Ну а я з плачем лишусь!
Я лиш з плачем! Ах!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688960
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.09.2016
О, льоне, дозрій, щоб зіткать полотна
на постіль для ліжка, де вільно засне
мій милий, що прийде ось-ось до мене!
(Він має вернутись, як буде весна).
Трояндо, бутон розгорни тісно звитий!
Відкрий у кімнаті флакон свій багатий,
згусти кольори і збери аромати,
для нього усе, бо він буде тут жити.
Я путами ноги скую золотими,
надіну найлегші сталеві окови,
наказ я дала ковалеві Любові
зробити йому їх навік чарівними.
Посіяла мак у саду я незримо,
щоб він не згадав більш стежки із путями!
Ти, втомо, тяжі його звий до нестями.
Ти, ніжносте, ляж, наче пес, під дверима.
Juana de Ibarbourou
La espera
¡Oh lino, madura, que quiero tejer
sábanas del lecho donde dormirá
mi amante, que pronto, pronto tornará
(Con la primavera tiene que volver.)
¡Oh rosa, tu prieto capullo despliega!
Has de ser el pomo que arome su estancia.
Concreta colores, recoge fragancia,
dilata tus poros, que mi amante llega.
Trabaré con grillo de oro sus piernas,
cadenas livianas del más limpio acero,
encargué con prisa, con prisa al herrero
Amor, que las hace brillantes y eternas.
Y sembré amapolas en toda la huerta.
¡Que nunca recuerde caminos ni sendas!
Fatiga: en sus nervios aprieta tus vendas.
Molicie: sé el perro que guarde la puerta.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684846
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.08.2016
Не знаю хто зронив, та відчуваю
По палкості таємній, по печалі –
Немов з мого вона зростала жалю,
В моїй журбі родилася безкрая.
Можливо від душі, що десь страждає,
Чи від очей зорі в небесній далі,
Крізь темну ніч проклала магістралі
До почуття мого, що серце крає.
Та впізнаю свою я за світінням,
Що у моєму серці розливає –
Вогонь живий вона лиш може дати:
Засліплює мене своїм промінням,
Жарина від вогню, що обпікає,
Краплина моря, де мені втопати.
Francisco Luis Bernárdez
La lágrima
No sé quién la lloró, pero la siento,
Por su calor secreto y su amargura,
Como brotada de mi desventura,
Como nacida de mi desaliento.
Quizá desde un lejano sufrimiento,
Desde los ojos de una estrella pura,
Se abrió camino por la noche oscura
Para llegar hasta mi sentimiento.
Pero la siento mía, porque alumbra
Mi corazón sin esa luz sin tasa
Que sólo puede dar el propio fuego:
Rayo del mismo sol que me deslumbra,
Chispa del mismo incendio que me abrasa,
Gota del mismo mar en que me anego.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684692
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.08.2016
Буду я далеко -
в дальній стороні,
та оця мімоза
буде при мені.
Буду я безмовний,
наче уві сні,
та оця мімоза
пісню дасть мені.
Буду я зів’ялий
аж по корені,
та оця мімоза
розцвіте в мені.
Буду я забутий
в часу глибині,
та оця мімоза
сплаче по мені.
Francisco Luis Bernárdez
El espinillo
Estaré muy lejos,
muy lejos de aquí,
pero este espinillo
quedará por mí.
Estaré callado,
no podré sentir,
pero este espinillo
cantará por mí.
Estaré marchito
hasta la raíz,
pero este espinillo
dará flor por mí.
Estaré olvidado,
no sabrán quién fui,
pero este espinillo
llorará por mí.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684505
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.08.2016
В нас так думки у головах єдині,
і так серця сплелися між собою,
що ми в однім піднесенні обоє
і пристрасті змішались наші нині.
Здоровий глузд із певністю твердою,
і радощі, і сум у самотині –
фігури лиш на шаховій клітині,
із барвою та формою одною.
Ми на життєвій шахівниці граєм,
настійливо обоє налягаєм,
і все ж ця гра кінчається безцільно –
в любовній грі, про що прекрасно знаєм,
без виграшу, бо ми удвох втрачаєм,
без програшу, бо виграєм ми спільно.
Francisco Luis Bernárdez
Soneto del amor unitivo
Tan unidas están nuestras cabezas
y tan atados nuestros corazones,
ya concertadas las inclinaciones
y confundidas las naturalezas,
que nuestros argumentos y razones
y nuestras alegrías y tristezas
están jugando al ajedrez con piezas
iguales en color y proporciones.
En el tablero de la vida vemos
empeñados a dos que conocemos,
a pesar de que no diferenciamos,
en un juego amoroso que sabemos
sin ganador, porque los dos perdemos,
sin perdedor, porque los dos ganamos.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2016
Як той струмок дрімотний ніжність має,
неначе дощ безвітряний спокійна,
немов троянда чиста й благодійна,
близька і дальня – наче вітер грає,
ця жінка всі печалі відчуває,
кровить, коли я рана безнадійна,
мого життя основа чудодійна,
мої думки собою заповняє.
Коли жаліюсь – скаржиться зі мною,
коли мовчу – вона є тишиною,
коли співаю – пісня лиш вона.
Коли я вірю – лиш вона є віра,
надіюся – вона надія щира,
коли живу – для серця це весна.
Francisco Luis Bernárdez
Soneto enamorado
Dulce como el arroyo soñoliento,
mansa como la lluvia distraída,
pura como la rosa florecida
y próxima y lejana como el viento.
Esta mujer que siente lo que siente
y está sangrando por mi propia herida
tiene la forma justa de mi vida
y la medida de mi pensamiento.
Cuando me quejo, es ella mi querella,
y cuando callo, mi silencio es ella,
y cuando canto, es ella mi canción.
Cuando confío, es ella la confianza,
y cuando espero, es ella la esperanza,
y cuando vivo, es ella el corazón.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684328
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.08.2016
СЦЕНА 2
(Захарія, Фенена та інші)
СЦЕНА 2
Захарія, Фенена та інші
ЗАХАРІЯ
(ведучи за руку Фенену)
Надійтесь, о, діти! Знак волі
Господь нам дав ласкаво –
вручив мені Він долю
цінної застави,
(указуючи на Фенену)
це ворога насіння
мир принесе для нас.
ВСІ
І сонце у промінні
зійде в щасливий час!
ЗАХАРІЯ
Стримуйте страх!
Стримуйте страх! Повірте
у Божу вічну підмогу.
На берегах Єгипту
спас Він Мойсея малого;
для Ґедеона сотні
незламних бійців зібрав...
Хто, у смертельній пригоді,
моливсь Йому, (Йому) й пропав?
(Хто, у смертельній, смертельній пригоді,
молився Йому й пропав?
Моливсь Йому, моливсь Йому,
хто моливсь Йому й пропав?)
ВСІ
І сонце у промінні
І сонце у промінні
І сонце у промінні
зійде в щасливий час!
В щасливий час!
В щасливий час!
В щасливий час!
В цей час!
ЗАХАРІЯ
Стримуйте страх!
Стримуйте страх! Повірте
у Божу вічну підмогу.
Хто, у смертельній пригоді,
моливсь Йому, Йому й пропав?
Хто, у смертельній, смертельній пригоді,
молився Йому й пропав?
Моливсь Йому, моливсь Йому,
хто моливсь Йому й пропав?
Стримуйте страх!
Стримуй... стримуйте страх!
ВСІ
Якісь крики!
СЦЕНА 3
Ісмаель (з кількома єврейськими воїнами) та інші.
ІСМАЕЛЬ
Роз’ярілий
цар Ассірії, (цар Ассірії) наступає,
наче світ увесь він сміло
і зухвало викликає!
ЄВРЕЇ І ЛЕВИТИ
Краще вмерти...
ЗАХАРІЯ
Може спинить
Господь безумця наліт злодійський
і не сяде на руїнах,
на сіонських, цар чужий.
(Передаючи Фенону для Ісмаеля)
Першу даму ассирійську
я вручаю.
ВСІ
О, Боже, врятуй!
ЗАХАРІЯ
Як від сонця ніч нездоланна,
як від вітру заслони пилу,
упаде так в бою безсило
бог Баала, бог олжі.
Просим, Боже Авраама,
Ти до нас униз, (униз) спустися,
щоб дух ратний нам укріпився,
щоб знайшов тут гибель чужий.
(Щоб дух ратний нам укріпився,
щоб знайшов тут гибель чужинець,
Щоб дух ратний нам укріпився,
щоб знайшов тут, щоб знайшов тут гибель чужий.)
ВСІ
Щоб дух ратний нам укріпився,
щоб знайшов тут...
Як від сонця ніч нездоланна,
як від вітру заслони пилу,
упаде так в бою безсило
бог Баала, бог олжі.
Упаде так, упаде так
бог Баала, бог олжі,
бог Баала, бог олжі.
ЗАХАРІЯ
Як від сонця ніч нездоланна,
як від вітру заслони пилу,
упаде так в бою безсило
бог Баала, бог олжі.
Просим, Боже Авраама,
Ти до нас униз, униз спустися,
щоб дух ратний нам укріпився,
щоб знайшов тут гибель чужий.
Щоб дух ратний нам укріпився,
щоб знайшов тут гибель чужинець,
Щоб дух ратний нам укріпився,
щоб знайшов тут, щоб знайшов тут гибель чужий.
Так! Щоб знайшов тут, так, щоб знайшов тут гибель чужий.
Так! Щоб знайшов тут, так, щоб знайшов тут гибель чужий.
Гибель! Гибель! Гибель!
ВСІ
Щоб дух ратний нам укріпився,
щоб знайшов тут...
Щоб знайшов тут, щоб знайшов тут
тільки гибель чужий!
Щоб знайшов тут, щоб знайшов тут
тільки гибель чужий!
Гибель! Гибель! Щоб знайшов тут гибель чужий!
(Всі виходять, крім Фенени та Ісмаеля)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683318
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.08.2016
З літ дитячих в роки зрілі
Нині виріс Гаявата,
Вмілий в навиках мисливських,
Мудрий у ділах старійшин,
Спритний в ігрищах юначих,
Дужий в праці чоловічій.
Був проворним Гаявата –
Міг стрілу вперед пустити
І так швидко мчати з нею,
Що стріла за ним лишалась!
Міць в руках мав Гаявата –
Міг пустити стріл десяток
Він з такою бистротою,
Що стріла десята мчала,
Коли перша ще не впала!
Мав магічні рукавиці,
Мінджикавун, з хутра лані;
Коли їх вдягав на руки –
Міг тоді ламати скелі,
Міг розтерти їх на порох.
Чарівні мав мокасини
Із оленячої шкіри,
Коли їх взував на ноги
І до ніг кріпив надійно –
Кожним кроком міряв милю!
Часто він питав про батька
Муджеківіса в Нокоміс;
І дізнавсь про таємницю
Дивної краси у мами,
Про безчесність свого батька;
І горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Він сказав старій Нокоміс:
«Йду побачити як батько
Поживає, Муджеківіс,
В брамі Західного Вітру,
У воріт Заходу Сонця!»
Вийшов з дому Гаявата,
Вдягнений в похід, при зброї,
В блузі і штанах зі шкіри,
Пишно вбраний в пір’я й мушлі –
Голова в орлинім пір’ї,
Пояс зроблений із мушлі,
У руках лук ясеновий,
Тятива з тяжів карібу,
В колчані дубові стріли
З вістрям яшмовим і пір’ям,
В рукавицях Мінджикавун,
В чудодійних мокасинах.
Мовила стара Нокоміс:
«О, не йди ж ти, Гаявато,
В царство Західного Вітру,
В Муджеківіса країну,
Бо тебе він чаром вразить,
Вб’є тебе своїм лукавством!»
Та безстрашний Гаявата
Не скорився осторогам,
В ліс пішов широким кроком,
Кожним кроком міряв милю.
Небо бачилось вогненним,
І земля немов вогненна,
Навкруги жарке повітря,
Повне випарів гарячих,
Наче луг і ліс в пожежі,
То горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Він ішов, ішов на захід,
Лань найшвидшу обігнавши,
Антилопу і бізона.
Перетнув він Есконабу,
І могутню Міссісіпі,
Проминув Рівнинні Гори,
Землю Воронів і Лисів,
Мимо жител Чорноногих
Увійшов в Скелясті Гори,
В царство Західного Вітру,
Де на буряних вершинах
Розмістився Муджеківіс,
Володар вітрів небесних.
Сповнивсь страхом Гаявата
Від постави свого батька –
У повітрі вколо нього
Колихалась хмарна грива,
Наче сніг вона блищала,
Наче Ішкуда, комета,
Мов з хвостом вогненним зірка.
Сповнивсь щастям Муджеківіс,
Як побачив Гаявату,
Власну юність він побачив
На обличчі Гаявати,
Упізнав красу Венони,
Що мов вийшла із могили.
«Прошу тебе, Гаявато,
В царство Західного Вітру!
Я давно тебе чекаю!
Юність мила, старість хмура,
Юність щира, старість зимна,
Повернув ти дні минулі,
Молодість вернув жагучу,
І вернув красу Венони!»
Днів багато розмовляли,
Щиро слухали, питали;
Вихвалявся Муджеківіс
Мужністю в часах минулих,
І пригодами тяжкими,
Молодецтвом невгамовним,
Дужим тілом невразливим.
Терпеливо Гаявата
Слухав батька вихваляння;
Тихо з посмішкою слухав,
І ні погляд, ані слово,
Не розкрили його душу.
Та горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Запитав лиш: «Муджеківіс,
Може щось тебе вразити?
Може щось тебе злякати?»
І могутній Муджеківіс,
В похваляннях запишавшись,
Відповів: «Ніщо не може,
Може тільки чорна скеля,
Може тільки згубний Вобік!»
Глянув він на Гаявату
Мудрим поглядом привітним,
З батьківською добротою,
Глянув з гордістю на вроду,
На струнку його поставу,
Запитавши: «Гаявато,
Може щось тебе вразити,
Може щось тебе злякати?»
Обережний Гаявата
Помовчавши, як непевний,
Стримано, немов з ваганням,
Відповів: «Ніщо не може,
Може очерет високий,
Може лиш стрункий Апуква!»
І як тільки Муджеківіс
Встав, щоб очерет зірвати,
З жахом крикнув Гаявата,
З жахом показним він крикнув:
«Кейґо! Кейґо! Не торкайся!»
«Досить! – мовив Муджеківіс,
Я насправді не торкнуся!»
Потім інше говорили –
Перш про рідних Гаявати,
Про Вейбуна, Східний Вітер,
Про Південний, Шавондасі,
І про лють Кабібонокки;
Теж про матір Гаявати –
Дивної краси Венону,
Як вона родилась в лузі,
Смерть її, про що Нокоміс
Пам’ятала й говорила.
І він крикнув: «Муджеківіс,
Так це ж ти убив Венону,
Взяв її життя і вроду,
Вирвав Лілію на Лузі,
Розтоптав її ногами;
Ти! Признайся! Признавайся!»
І могутній Муджеківіс
Розпустив за вітром чуба,
Похилив чоло в стражданнях
Із безмовним знаком згоди.
Вмить піднявся Гаявата,
З грізним поглядом і жестом
руку він на чорну скелю
положив, на згубний Вобік.
В рукавицях Мінджикавун
На частини збурив скелю,
Розламав всю на кусочки,
Кинув люто їх на батька,
(Був у скрусі Муджеківіс),
Бо горіло в нього серце,
Як живе палке вугілля.
Та цар Західного Вітру
Гнав куски назад від себе
Ніздрів подихом могутнім,
Ураганом повним гніву,
Гнав на кривдника назад їх;
Очерет схопив, Апукву,
Рвав стеблини і коріння
Скраю лугу на болоті,
Очерет тягнув з багнюки;
Та сміявсь лиш Гаявата!
Почалась смертельна битва,
Попліч серед гір високих;
Із гнізда чувсь крик орлиний,
То Кеню, орел воєнний,
Сів на скелі поза ними,
Крилами махав над ними.
Мов стрункі дерева в бурі,
Очерет схилявсь гігантський;
Нагромадженням великим
Впав із громом згубний Вобік –
Лиш земля навкруг здригалась
Від немислимої битви,
Крики повнили повітря,
Тільки грім гірський могутній
Озивався: «Беїм-вава!»
Став відходить Муджеківіс,
Кинувсь з-понад гір на захід,
Спотикаючись об гори,
Три доби тікав від битви,
Та його гнав Гаявата
В браму Західного Вітру,
До воріт Заходу Сонця,
До землі глухого краю,
Де у просторі пустому
Сонце зникне, як фламінго
У гнізді вночі зникає
На печальному болоті.
«Досить!» – крикнув Муджеківіс, –
«Досить, сину, Гаявато!
Вбити ти мене не зможеш,
Бо безсмертного не вбити.
Дав тобі випробування
Я, щоб знать твою хоробрість,
Тож прийми трофей відваги!
Йди додому, до народу,
Там живи, працюй із ними,
Відмивай від бруду землю,
Очищай озера й ріки,
Знищуй монстрів й ворожбитів,
Вендіґоу всіх, гігантів,
Все гадюччя, Кенабиків,
Як я знищив Міші-Мокву,
Велетенського Ведмедя.
А як Смерть прийде до тебе,
Очі Поґука жахливі
В темноті тобі засяють,
Наділю тебе я царством –
Під свою візьмеш ти владу
Вітер Західно-Північний,
Вітер батьківський, Ківейдін.»
Так звершилась славна битва
В давні дні жахливі Ша-ша,
В дні, що вже давно минули,
В царстві Західного Вітру.
Ще й тепер сліди мисливець
Бачить в горах і долинах,
Очерет гігантський бачить
Над озерцями й струмками,
Бачить Вобіка каміння,
що лежить в усіх долинах.
Йшов додому Гаявата;
Милий краєвид навколо,
У повітрі запах ніжний,
І тяжка гіркота гніву
Повністю в душі затихла,
В голові бажання помсти,
Стих у серці жар палючий.
Тільки раз свій крок сповільнив,
Тільки раз зробив зупинку –
Вістря стріл собі придбати
В стріл Майстерника старого,
Що в краю Дакотів мешкав.
Де блищали між дубами,
Водоспади Мінегаги,
Сміючись неслись в долину.
Там Майстерник стріл умілий
Вістря стріл робив з каміння,
Вістря стріл із халцедону,
Вістря з кременю і яшми,
Шліфував, гострив їм леза,
Щоб блищали, гострі й цінні.
Мав дочку він чорнооку,
Буйну наче Мінегага,
Вдачу мала норовливу,
Очі хмурились й сміялись,
Ноги жваві наче річка,
Як вода спадали коси,
Сміх лунав неначе пісня.
Він назвав її в честь річки,
Він назвав в честь водоспаду:
Мінегага, Води Сміху.
Чи ж були це стріл лиш вістря,
Вістря стріл із халцедону,
Вістря з кременю і яшми,
Що спинили Гаявату
В дальньому краю Дакотів?
Чи ж не дівчину хотів він
Бачити, ці Води Сміху,
Що з-за пологу дивилась,
Чути шелест її сукні,
Там, за пологом тремтливим;
Так як бачить Мінегагу,
Що поблискує крізь віти,
Так як чує Води Сміху,
Що сховалися за віти?
Хто розкаже про уяви,
Думи в голові юначій?
Що за мрії про прекрасне
Грали в серці Гаявати?
Все сказав він для Нокоміс,
Повернувшись в хижу смерком:
Як зустрів він свого батька,
Як з ним бився Муджеківіс,
Не сказав він лиш про стріли,
Не сказав про Води Сміху.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
4. Hiawatha and Mudjekeewis
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2016
Лірична драма у чотирьох діях
Лібрето:
Темістокле Солера
Дійові особи:
НАВУХОДОНОСОР, цар Вівілону (Баритон);
ІСМАЕЛЬ, племінник Седекії, царя Єрусалиму (Тенор);
ЗАХАРІЯ, єврейський первосвященник (Бас);
АБІҐАЇЛЯ (АБІҐАЇЛЬ, АБІҐАЙЛЬ), рабиня, вважається
найстаршою дочкою Навуходоносора (Сопрано);
ФЕНЕНА, дочка Навуходоносора (Сопрано);
ВЕРХОВНИЙ ЖРЕЦЬ БААЛА (Бас);
АБДАЛЛО, старший воєначальник царя Вавілону (Тенор);
АННА, сестра Захарії (Сопрано);
ХОР
Вавілонські воїни, єврейські воїни, левіти,
єврейські діви, вавілонські жінки, жреці,
вельможі Вавілонського царства, і т.п.
Місце:
Єрусалим і Вавілон
Час:
578 рік до Христа
ДІЯ ПЕРША – Єрусалим
Тому говорить Господь:
«Ось Я віддаю це місто
в руки царя Вавілону;
він спалить його вогнем».
Єремія XXXII
СЦЕНА I
Єрусалим: середина храму Соломона.
Євреї, левіти і єврейські діви.
ВСІ
Вниз одяг святковий, порвавши, скидайте,
о, люди Юдеї, жалобу вдягайте!
Нам гніву Господнього вісник явився –
Ассирії цар вже на нас налетів!
Жахливий рик варварських лав прокотився,
в Господньому храмі святім гримотів!
ЛЕВІТИ
Всі білі вуалі, дівчата, зривайте,
благаючі руки з плачем піднімайте;
із уст непорочних благання й молитва,
як запах солодкий, до Бога ідуть.
Моліться, дівчата!.. лиш вами, без битви,
ворожих фаланг буде стишена лють!
(Усі розпластуються на землі)
ДІВИ
О, Боже великий, що з вітром літаєш,
що блискавки з хмар грозових розкидаєш,
розсій, розгроми ассирійські загони,
щоб дочок Давида ти в радість привів!
Ми грішні!.. Та в небі молитва й поклони
знайдуть милосердя – прощення гріхів!..
ВСІ
Щоб ниций блюзнірством своїм не хвалився:
ЄВРЕЇ І ЛЕВІТИ
«Чи ж Бог усіх євреїв від страху укрився?»
ВСІ
Не дай, щоб сини твої жертвою стали
безумця, що Божі зламав рубежі!
Не дай, щоб між ідолів глупих зухвало
на троні Давида усівся чужий!
(На троні Давида усівся чужий!
На троні Давида усівся чужий!
Чужий! Чужий! Чужий!
Чужий! Чужий! Чужий!)
(Піднімаються)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681101
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.07.2016
Вниз крізь сутінки вечірні,
В днях, що вже пішли в непам’ять,
У віках давно забутих,
Впала з місяця Нокоміс,
Впала чарівна Нокоміс,
Як дружина, та не мати.
Гралась в лозах виноградних,
З подругами колисалась,
Та суперниця ревнива,
Повна заздрощів і злоби,
Гойдалку з лози зламала,
Перерізала надвоє, –
Впала злякана Нокоміс
Вниз крізь сутінки вечірні
В лузі Мускодей на трави,
На прилуку повну цвіту.
«Глянь! Зоря!» –казали люди;
«З неба зірка вниз спадає!»
Там де папороть із мохом,
Там між лілій білосніжних,
В лузі Мускодей, у травах,
В світлі місяця і зірки,
Повила дочку Нокоміс.
Їй дала ім’я Венона,
Первістці зі своїх дочок.
І росла дочка в Нокоміс
Наче лілія у лузі,
Дівчина струнка, висока,
Як блиск місяця прекрасна,
І така ж, як сяйво зірки.
І Нокоміс дуже часто
Їй казала й повторяла:
«Муджеківіса лякайся,
Бійся Західного Вітру;
Ти не слухай, що він мовить,
Не лягай на трави в лузі,
Не схиляйся серед лілій,
Щоб тебе він не покривдив!»
Та вона не стереглася,
Мудрих слів вона не чула,
Й Вітер Західний надвечір,
Ідучи по травах прерій,
З листям, квітами шептавшись,
Цвіт і трави нахилявши,
Гарну там знайшов Венону,
Що лежала серед лілій,
Спокусив солодким словом,
Звів жагою, аж вродила
Сина смутку і любові.
Так родився Гаявата,
Син родивсь на здивування;
Та в цей час дочка Нокоміс,
Гаявати ніжна матір
Вмерла в муках – її кинув
Вітер Західний невірний,
Безсердечний Муджеківіс.
За дочкою довго вголос
Гірко плакала Нокоміс:
«О, щоб я була померла!
О, щоб я пішла з тобою!
Не було б плачу і праці,
Вагоновін! Вагоновін!»
Поблизу від Ґітчі Ґумі,
Біля сяйних Вод Великих,
Розміщавсь вігвам Нокоміс,
Дочки Місяця, Нокоміс,
Темний ліс за ним виднівся,
Хмурі сосни там здіймались,
І ялини із шишками;
Перед ним ясніли води,
Сонячні прозорі води,
Билися Великі Води.
Зморщена стара Нокоміс
Там ростила Гаявату,
В люльці липовій гойдала,
В мох і лепеху вгортала, –
Сповитком був тяж карібу;
Плач стишала вередливий:
«Ша! Ведмідь тебе почує!»
І, гойдаючи, співала:
«Люлі, любе совенятко!
Хто там світить у вігвамі? –
Чиї очі у вігвамі?
Люлі, любе совенятко!»
Вчила там його Нокоміс
Знати зорі сяйні в небі;
Коси Ішкуди, комети,
Показала полум’яні;
Показала Смерті Танець
Духів воїнів у зброї,
Що летіли в край північний
У ночах Зими морозних;
Показала шлях у небі –
Стежку привидів і тіней,
Що неслися просто в небо,
Повне привидів і тіней.
В літні вечори у дверях
Забавлявся Гаявата –
Слухав тихий шепіт сосен,
Слухав як плескались води,
Музику, слова чудесні;
«Мінні-вава!» – чув від сосен,
«Мудвей-ошка!» – грали води.
Світлячок там Ва-ва-тейcі
Пролітав у тьмі вечірній,
Вогником своєї свічки
Осявав кущі та поріст.
І співав дитячу пісню,
Пісню, що дала Нокоміс:
«Ва-ва-тейсі, комашино,
Біло-вогняне створіння,
Що поблискуєш вогнями,
Засвіти для мене свічку,
Поки я в постельку ляжу,
Поки очки я закрию!»
Бачив він, як круглий місяць
Піднімався над водою,
Бачив плями, тінь на ньому,
Шепотів: «Це що, Нокоміс?»
І Нокоміс повідала:
«Якось воїн, дуже лютий,
Взяв свою бабусю й кинув
У пітьму нічного неба;
І закинув аж на місяць –
Тож ти бачиш її тіло».
Бачив райдугу на небі,
Неба східного веселку,
Шепотів: «Це що, Нокоміс?»
І Нокоміс повідала:
«Квіти це цвітуть у небі,
Квіти із лісів зелених,
Усі лілії із прерій,
На землі коли зів’януть,
То цвітуть над нами в небі».
А як чув вночі із лісу
Регіт, гукання совині,
«Що це, що?» – кричав у жаху,
І питав: «Це що, Нокоміс?»
І Нокоміс повідала:
«Це сова із совенятком
Щось кричать на своїй мові,
Сваряться межи собою».
Тож маленький Гаявата
Так учив пташину мову,
Вчив їх назви, таємниці –
Як будують гнізда влітку,
Де ховаються зимою;
Їх зустрівши, з ними мовив,
Звав «курчатка Гаявати».
Він вивчав і мову звірів ,
Вчив їх назви, таємниці –
Як бобри хатки будують,
Де білки кладуть горіхи,
Як так швидко мчить карібу,
Кролик чом такий лякливий,
Їх зустрівши, з ними мовив,
Звав братами Гаявати.
А Іаґу, хваст великий,
Дивних повістей вигадник,
Мандрівник і красномовець,
Друг похилої Нокоміс,
Лук зробив для Гаявати
З гілки ясена пругкого,
Стріли виробив із дуба
З вістрям з кременю і пір’ям,
Тятиву ж – зі шкіри лані.
І сказав для Гаявати:
«Йди, мій сину, в ліс дрімучий,
Там де олені всі разом,
Вбий нам оленя міцного,
Вбий нам рогача важкого!».
І вперед, у ліс дрімучий,
Рушив гордо Гаявата
Сам, зі стрілами і луком;
І пташки йому співали:
«Не стріляй нас, Гаявато!»
Дрізд співав йому, Опечі,
І сіалія* Овайса:
«Не стріляй нас, Гаявато!»
А над ним, на старім дубі,
Білка Аджідомо гралась
І до нього з віт дубових
Щось кахикала й тріщала,
Сміючись, його просила:
«Не стріляй же, Гаявато!»
Скочив кролик вбік зі стежки
І на відстані чималій
Випроставсь на задніх лапках;
Хоч зі страхом, та глузливо
До стрільця малого мовив:
«Не стріляй же, Гаявато!»
Він же йшов і їх не слухав,
Він про оленів лиш думав,
В їхній слід упивсь очима –
Слід, що вів його до річки,
Вів до броду через річку;
Він ішов як напівсонний.
Він засів у кущ вільшини,
Щоб на оленя чекати,
Поки не побачив роги,
Очі, що дивились з гущі,
Ніздри, що ловили вітер, –
То на стежку вийшов олень,
Весь у плямах світла й тіні.
Серце Гаявати билось
І тремтіло мов листочки,
Мов листочки на березі,
Як на стежку вийшов олень.
Гаявата звів коліно
І прицілився стрілою;
Ледве гілка колихнулась,
Ледь листочок ворухнувся,
Та рвонувсь обачний олень,
Разом ратицями тупнув,
Прислухавсь, піднявши ногу,
Просто на стрілу він скочив;
Ах! Стріла уже співала,
Як оса у нього впилась!
Мертвий олень впав у лісі,
Біля броду через річку;
Серце в нього зупинилось,
Але серце Гаявати
Гучно, радо стукотіло –
Оленя він ніс додому,
Де Іагу і Нокоміс
Радісно його вітали.
З шкіри оленя Нокоміс
Зшила плащ для Гаявати,
З м’яса оленя зварила
В честь його обід святковий.
Все село прийшло на учту,
Всі вітали Гаявату,
Називали «Мужнє Серце» –
Сон-ґетага, Ман-ґотейсі!
*Сіалія – синьопера співоча пташка родини дроздових.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
3. Hiawatha’s Childhood
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2016
Мій дух не втратив захват юний,
Хоч почали сріблитись скроні,
Хоч до могили старість гонить –
Мій дух не втратив захват юний.
Життя іще у серці дзвонить,
Думки веселі – щастя струни...
Мій дух не втратив захват юний,
Хоч почали сріблитись скроні.
Янка Золак
Трыялет: Мой дух
Мой дух ня страціў маладосьці,
Хоць пачалі срабрыцца скроні;
Хоць да магілы старасьць гоніць,
Мой дух ня страціў маладосьці.
Жыцьцё яшчэ у сэрцы звоніць,
Крынічаць думкі весялосьці...
Мой дух ня страціў маладосьці,
Хоць пачалі срабрыцца скроні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665961
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.05.2016
І дощ, і сніг, і сум одвічний мій.
І книги, і пісні – безплідні нині.
І час несеться по траві сухій,
І ковзають по ній від хмарок тіні.
О, мить рідка німої самоти!
Людські неправди не тривожать серця,
І ланцюгом холодні вже сліди
Йдуть з небуття – і щастям мить зоветься.
Наставник вишній нижче у цей час
Над відчаєм моїм свій лик схиляє.
Молитва, слово – й легшає для нас:
Хто пробачав – тим небо пробачає.
І вверх не страшно глянути мені.
Мені не страшно розмовлять з собою.
Роки мої летять як дощ і сніг,
І лиш молитви мить – мить супокою.
Людміла Рублеўская
Вечаровая малітва
І дождж, і сьнег, і сум адвечны мой.
І кнігі бескарысныя, і песьні.
І час ляціць над мёртваю травой,
І па траве сьлізгаюць хмараў цені.
О, рэдкі міг самотнай нематы!
Людскія крыўды не вярэдзяць сэрца,
І ланцугом астылыя сьляды
Ідуць зь нябыту – шчасьцем ён завецца.
Настаўнік вышні ў гэты час бліжэй
Схіляе лік свой над маім адчаем.
Яшчэ малітва, слова – і лягчэй,
Хто прабачаў – тым неба прабачае.
І мне наверх ня страшна пазіраць.
І мне ня страшна гаварыць з сабою.
Як дождж і сьнег, мае гады ляцяць,
І толькі міг малітвы – міг спакою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665546
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.05.2016
Бувають мари наче хмари,
Повіє вітер – і нема.
Про що я марила – не марю,
У те не вірю більш сама.
Був корабель – тепер останки,
Згубивсь у бурнім морі слід.
І тількі хмари, як серпанки,
Пливуть кудись у білий світ.
Заплакать варто б, та не плачу,
Як хмари – мари. Ну і що ж!
Тепер з-за хмар веселку бачу,
І освіжає серце дощ.
Марыя Шаўчонак
Бываюць мары быццам хмары
Бываюць мары быццам хмары,
Павее вецер – і няма.
Аб чым я марыла – не мару,
Не веру ў тое больш сама.
Быў корабель – адны абломкі,
Згубіўся ў бурным моры след.
І толькі белыя аблокі
Плывуць кудысьцы ў белы свет.
Заплакаць варта б, ды не плачу,
Як хмары – мары. Ну і што ж!
Цяпер з-за хмар вясёлку бачу,
І асвяжае сэрца дождж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665545
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.05.2016
Не постійно небо хмарами покрите,
Не постійно смутком серденько сповите.
Відійди ж ти, горе, відійди подалі,
Бачиш – там ясніють неба тихі далі.
Плакати не хочу – світло все і чуло,
Що було – минуло, я усе забула,
Бо не вічно небо хмарами покрите,
Як не вічно смутком серденько сповите.
Натальля Арсеньнева
Адыйдзі-ж ты, гора
Не заўсёды неба хмарамі пакрыта,
Не заўсёды смуткам сэрцайка спавіта.
Адыйдзі-ж ты, гора, адыйдзі, благое,
Бачыш, там ясьнее небачка ціхое.
Не хачу я плакаць: сьветла ўсё і міла,
Што было – мінула, я усё забыла,
Бо ня вечна неба хмарамі пакрыта,
Як ня вечна смуткам сэрцайка спавіта.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665339
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.05.2016
Жінка я, я – Жінка, щохвилини.
Буде сніг на холоді дзвеніть,
Не віддасть намиста горобина –
Буде і тремтіти, й червоніть.
Вистоїть, не змерзне, не зав’яне.
Пронесе красу крізь каламуть,
Щоб затим, як сонце ніжно гляне,
Біль в таємні сльози обернуть.
Ніна Аксёнчык
Арабіна
Я – Жанчына, я заўжды Жанчына.
Будзе снег на холадзе звінець,
Пацерак не скіне арабіна-
Будзе і дрыжэць і чырванець.
Выстаіць, не змерзне, не завяне.
Выбаліць красу сваю скрозь золь,
Каб затым, як сонца ласкай гляне,-
Выплакаць слязой нябачнай боль
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665338
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.05.2016
Там, де кінчається глуха алея,
у темному дворі мовчання скрилось.
Чорніє брама. Мовчки перед нею
дві сосни, мов сторожа, розпрямились.
Хто в двір цей увійшов переді мною,
і чорна брама вслід за ким закрилась?
Вечірні дзвони звучною луною
повільно в дальній простір покотились.
Вмирає день. І тихо так вмирає
щось у мені – з душею не змирилось...
Луна вечірніх дзвонів завмирає.
Двори безмовні в темній тиші скрились.
Мара Белчева
Вечер
Простряло е зад глухата алея
мълчанието тъмните си двори.
Висока порта се черней. Пред нея
възправени бдят два безмълвни бори.
Кой беше тоз пред мен що влезе тука,
и портата след него се затвори?
От някъде вечерня бавно чука,
и звън се рони надалеч в простори.
Денят умира. Тихо тъй умира
и в мене нещо, и с душа се бори...
Вечерен звън се рони, бавно спира.
Безмълвно се тъмнеят тихи двори.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665103
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.05.2016
[i]Н.В.Ракітіну[/i]
Покрили брудом ви чоло безвинне,
в обмовах і брехні хотіли очорнить!
Воно ж крізь бруд сіятиме промінне,
нечисту вашу совість роз’ятрить.
Що значать ця брехня і ці обмови
для чистоти безгрішного чола?
Це як на сонці хмара випадкова
згасити б ясне сонечко змогла?
Асен Калоянов
Опръскахте със кал челото чисто
[i]На Н. В. Ракитин[/i]
Опръскахте със кал челото чисто,
зачернихте го с хули, клевети!
Но то през тях ще грейне по-лъчисто,
нечистата ви съвест да смути.
Що значат клевети, що значат хули
пред подвига на чистото чело?
Какво, че облак слънцето затули,
нима зад него ще угасне то?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665102
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.05.2016
І з далеких,
і з близьких доріг
Крок легкий на мамин поріг,
Хоч і висне, як хмара,
знемога,
І все важчий клумак зим і літ...
А в матусі одна дорога,
А в матусі дорога – тривога
За тебе,
за людей,
за весь світ.
Сяргей Законнікаў
I з далёкіх, і з блізкіх дарог
I з далёкіх,
і з блізкіх дарог
Лёгкі крок на матчын парог,
Хоць і вісне, як хмара,
знямога,
Цяжалее хатуль зім і лет...
А ў матулі адна дарога,
А ў матулі дарога — трывога
За цябе,
за людзей,
за ўвесь свет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664327
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.05.2016
Зелений птах
із жовтим поясочком вздовж крила.
Згубила страх,
розгубленість перемогла.
В вікні з юрми подій
я жду тебе.
Уже довбе
крупинки ранні всіх моїх надій.
Повітря дзьобом чистить між гілля.
Більш не лякає заметіль.
Затаєно любуюся здаля.
Минає біль.
Синиці, омелюхи, снігури
також зі слізних грон моїх пили.
Зі співчуттям цвірінькали згори.
Зелений птах мою журбу зцілив.
Данута Бічэль-Загнетава
Зялёны птах
Зялёны птах
з палоскай жоўтаю удоўж крыла.
Згубіла страх,
разгубленасць перамагла.
Выглядваю штодзень
з акна цябе.
Ужо дзяўбе
крупінкі раннія маіх надзей.
Паветра дзюбкай чысціць між галля.
He страшна сцюжа, золь.
Затоена любуюся здаля.
Мінае боль.
Сініцы, амялушкі і гілі
таксама гронкі слёз маіх дзяўблі.
Спагадліва чырыкалі ў галлі.
Зялёны птах маю журбу гаіў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664326
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.05.2016
Дивлюсь у блакитні я очі
І бачу бездонне там небо,
Де зорі мигтять серед ночі –
Мені ж більш нічого не треба.
До тебе, мій любий, схилюся
І стан обів’ю твій руками.
З тобою тепер не боюся,
А зорі, як свідки, над нами.
Солодкі уста вмить зіллються,
І буде гарячим зітхання...
Іскринками зорі сміються –
Співаєш мені про кохання.
Кацярына Самусенка
Гляджу у блакiтныя вочы
Гляджу у блакiтныя вочы
I бачу бяздоннае неба,
Як зоркi мiгцяць сярод ночы —
Мне ж болей нiчога не трэба.
К табе, любы мой, прытулюся
I стан абаўю твой рукамi.
Нiчога з табой не баюся,
А зоркi, як сведкi, над намi.
Салодкiя вусны злiюцца,
I будзе гарачым дыханне…
Iскрынкамi зоркi смяюцца,
А ты мне пяеш пра каханне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664135
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.05.2016
Ранок... ще
Сонце з-за взгір’я не вийшло
В росах лице полоскать.
Шепчуть колоссям узвишшя,
Пахне в росі сіножать.
Гай опушився туманом,
Гай задивився увись –
Кучером листя з кургану
В прозолоть озера звис.
Тодар Кляшторны
Раніца
Раніца...
Сонца з-за ўзгоркаў не выйшла
Ў росах свой твар паласкаць.
Шэпчуць калоссямі ўзвышшы,
Пахне расой сенажаць.
Гай апушыўся туманам,
Гай заглядзеўся у высь, -
Кудрамі лісцяў з кургана
Ў прозалаць возера звіс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664134
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.05.2016
Хочу я про тебе
З кимсь хоч слово сказать,
З серця горе, печаль
І непевність прогнать.
Але тільки ж нема
З ким мій сум поділить,
І я мушу один
Перебуть, пережить.
Якуб Колас
Я хачу аб табе...
Я хачу аб табе
З кім хоць слоўка сказаць,
Сэрца гора, тугу
І сумненні прагнаць.
Але толькі ж няма
З кім мне сум падзяліць,
І я мушу адзін
Перажыць, перабыць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663928
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.05.2016
Не цурайся, дівчино-голубко, мене!
Пожалій, приголуб бідака-сироту:
Збуджуй серце, буди – хай навік не засне,
Вийми пісню з душі, розжени темноту.
Не було мені втіх від людей, від життя,
Не заглянуло сонце у хату мою –
Вихри гнали-гули без кінця, без пуття,
Що аж долю гірку проклинав я свою...
Ой, так йшов – відійшов мені рік за рочком, –
А є щастя, ах, є на безпутній землі!
Щастя є у коханні, в змаганні зі злом –
Тож ходи, не втікай – душу, серце візьми!
Підем кроком сміливим удвох – ти і я –
Здужать горе-біду, неповагу і блуд,
Жить, любити й терпіть, ненаглядна моя,
За невільний свій край, за свій змучений люд!
Янка Купала
Да дзяўчынкі
Не цурайся, дзяўчынка-галубка, мяне!
Пажалей, прыгалуб бедака-сірату:
Збудзі сэрца, збудзі, – хай навек не засьне,
Дабудзь песьню з душы, разгані цемнату.
Не было мне пацех ад людзей, ад жыцьця,
Не заглянула сонца у хату маю, –
Віхры гналі-гулі без канца, без пуцьця,
Ажно долю паганую кляў я сваю...
Ой, так шоў – так сыходзіць мне год за гадком, –
А ёсьць шчасьце, ах, ёсьць на бяспутнай зямлі!
Гэта шчасьце ў каханьні, ў змаганьні са злом –
Дык хадзі ж, не ўцякай – душу, сэрца вазьмі!
Ты і я удваіх станем сьмелай ступой
Змагаць гора-бяду, паніжэньне і блуд,
Жыць, любіць і цярпець, ненаглядка, з табой
За нявольны свой край, за свой змучаны люд!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663927
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.05.2016
Ой, піду я в незвідану даль
Під акорди на скрипках весни...
Може, в далі розвію свій жаль
І забуду стривожені сни.
Забинтована даль у туман,
Ніби сльози, роса на траві...
І тебе там, мій любий, нема:
Розпрощався зі мною навік.
Як нужденна, у полі стою.
Що робити, куди мені йти?
Біль у грудях щемкий затаю –
Що зів’яло, тому не цвісти.
Ой, піду я в незвідану даль
Під акорди на скрипках весни...
Може, в далі розвію свій жаль
І забуду стривожені сни.
Міхась Кавыль
Ой, пайду
Ой‚ пайду ў невядомую даль
Пад акорды іскрыпак вясны...
Можа‚ ў далі разьвею я жаль
І забуду трывожныя сны.
Забінтована даль у туман‚
Нібы сьлёзы‚ раса на траве...
І цябе там‚ мой любы‚ няма:
Развітаўся са мною на век.
Як убогая‚ ў полі стаю.
Што рабіць і куды мне ісьці?
Боль пякучы ў грудзёх затаю‚
Што завяла‚ таму ня цьвісьці.
Ой‚ пайду ў невядомую даль
Пад акорду іскрыпак вясны...
Можа ў далі разьвею я жаль
І забуду трывожныя сны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663689
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.05.2016
Шпарко коні несуться по полю,
На дузі сумно дзвони гудуть,
І співають про долю і волю,
Спокій в серце і душу ведуть.
Срібним змієм петляють доріжки,
Бризки золота в небі мигтять,
І зажурені місяця ріжки
Крізь морозну імлу мерехтять.
Поле вкутали срібні тумани,
Сніг блищить, як на холоді сталь,
І легенько летять мої сани,
Я несусь у ясну синю даль.
Максім Багдановіч
Зімовая дарога
Шпарка коні імчацца у полі,
Сумна бомы гудзяць пад дугой,
Запяваюць аб долі і волі,
Навяваюць у сэрцы спакой.
Ўюцца зьмейкай срабрыстай дарожкі,
Брызгі золата ў небе блішчаць,
І маркотныя месяца рожкі
Праз марозную мглу зіхацяць.
Поле нікне у срэбным тумане,
Сьнег блішчыць, як халодная сталь,
І лятуць мае лёгкія сані,
Унашуся я ў сінюю даль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663688
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.05.2016
Змогти піти, поки не все сказали
Ми один одному, і двері – навстіж!
О, нерозважність! Очі мені застиш –
Змогти піти, поки не все сказали.
Ми недарма так палко покохали,
Бо в спільному ми змореному щасті:
Змогти піти, поки не все сказали
Ми один одному, і двері – навстіж!
Таццяна Зіненка
Здалець пайсці, пакуль не ўсё сказалі
Здалець пайсці, пакуль не ўсё сказалі
Адзін другому мы, і дзверы — насцеж!
О, безразважнасць! Ты мне вочы засціш, —
Здалець пайсці, пакуль не ўсё сказалі.
Мы недарэмна гэтак пакахалі,
Бо у нас адно здарожанае шчасце:
Здалець пайсці, пакуль не ўсё сказалі
Адзін другому мы, і дзверы — насцеж!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663419
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.05.2016
Коли мене ніщо не заспокоїть
І здасться раптом, що усе дарма,
Я завірюху викличу на сповідь,
Щоб зрозуміти – не завжди зима...
Коли мене ніхто не зрозуміє
У тлумі днів – у сховку почуття
Я відшукаю паросток надії,
Я і тоді не розлюблю життя!
Таццяна Зіненка
Парастак надзеі
Калі мяне нішто не супакоіць
І здасца раптам, што ўсё — дарма, —
Я завіруху выклічу на споведзь,
Каб зразумець — не вечная зіма...
Калі мяне ніхто не зразумее
У тлуме дзён. У сховах пачуцця
Я адшукаю парастак надзеі,
Я і тады не разлюблю жыцця!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663418
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.05.2016
Приснився сон, що ти у нас,
Що, як раніше, знову рідний,
І погляд твій, такий погідний,
Надію дав мені ще раз.
Знов я щасливою була,
І серце радісно так било...
В душі моїй весна цвіла,
Бо ти зі мною був, мій милий.
Канстанцыя Буйло
Мне сьніўся сон
Мне сьніўся сон, што ты у нас,
Што ня чужы мне, як даўней,
Пагляд тваіх жывых вачэй
Вярнуў надзею мне йшчэ раз.
Ізноў шчасьлівай я была,
I сэрцэ радасна так біла...
Ў душы маей была весна,
Бо ты са мною быў, мой мілы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662791
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.04.2016
О, не кажіть про те, що рана затягнулась,
Що менше кров її вже обливає:
Хоч сліз не видно, та страждання не минулись –
Хоч часом на устах і посмішка заграє.
Глибока рана – їй і гоїтись нескоро...
Тож не торкайтеся незримими руками,
Бо хоч і змовк вулкан, застигло лави море,
Нутро його кипить гарячими вогнями!...
Канстанцыя Буйло
Рана
О, не кажыце вы, што рана загаілась,
Што меней кроў яе ўжо аблівае:
Хоць сьлёзаў не відаць, ды енкі не спынілісь;
Хоць часам нават сьмех на вуснах заіграе, –
Глыбокая яна – згаіцца ёй няскора...
Недатыкайцеся-ж небачнымі рукамі,
Бо хоць і змоўк вулькан, застыла лавы мора,
Нутро яго кіпіць гарачымі агнямі!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662790
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.04.2016
Часом стане сумно дуже...
Щоб розвіяти цей сум,
Попливу я, милий друже,
На човні щасливих дум.
Попливу я у країну,
Повну щастя і краси,
Щоб співати, сум же кину
В сохлий верес без роси.
Тож пливи зі мною, друже,
На човні щасливих дум;
Вихри хай над нами кружать,
Розганяють співом сум!
Янка Золак
Часам стане сумна дужа
Часам стане сумна дужа...
Каб разьвеяць гэты сум,
Паплыву я, мілы дружа,
На чаўне шчасьлівых дум.
Паплыву я у краіну,
Шчасьця поўную й красы,
Каб сьпяваць, а сум свой кінуць
На сухія верасы.
Дык плыві са мною, дружа,
На чаўне шчасьлівых дум;
Хай віхры над намі кружаць,
Разганяюць песьняй сум!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662568
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.04.2016
Хто сказав: «І я з народом»,
Хто з ним поруч став, як з братом,
Хто пішов з ним рівним ходом
В рівні зиски, в рівні втрати, –
З тим і я. Нехай же знають,
Буде треба – хай гукають.
Хто сказав, а потім зрадив,
Хто пішов, а потім кинув,
Хто в душі сумління згладив,
А в комусь весь сором згинув, –
Хай тремтить, бо у день суду,
В день страшний, я свідком буду!
Алесь Гарун
Хто сказаў: «I я з народам»
Хто сказаў: «I я з народам»,
Хто зь ім поплеч стаў, як з братам,
Хто пайшоў зь ім роўным ходам
К роўным зыскам, к роўным стратам, -
З тым і я. Няхай жа ліча,
Будзе трэба – хай пакліча.
Хто ж сказаў, а потым здрадзіў,
Хто пайшоў, а потым кінуў,
Хто ў душы сумленьне згладзіў,
Ў кім апошні сорам згінуў, –
Хай дрыжыць. У дзень прысуду,
Ў страшны дзень, я сьведчыць буду!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662567
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.04.2016
І день за днем, і з року в рік
Ллє арфа наспіви сумні,
Та врешті нот живих потік
Настроїть струни голосні.
Ну й що ж, що місяць і зірки
Уранці згасли в вишині?
Вони лиш ночі маяки,
А день – душа мені.
Emily Jane Brontë
Month after month, year after year
Month after month, year after year,
My harp has poured a dreary strain;
At length a livelier note shall cheer,
And pleasure tune its chords again.
What though the stars and fair moonlight
Are quenched in morning dull and grey?
They are but tokens of the night,
And this, my soul, is day.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661204
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.04.2016
Колись був час – горіла я
Від неправдивих, підлих слів,
І відкидала суть моя
Закон, що правду не кріпив.
О, в юності гарячі дні
Безстрашно йшла проти брехні.
За правду, волю, що люблю,
Я радо прийняла б і смерть,
Тепер же в спокої терплю
Дурних насмішок круговерть.
І не тому, що серце спить,
Що сором, страх мене в’язнить –
Моя душа щемить від ран,
Що завдають їй чванство й глум;
Я б викрила людський обман,
Відкинуши і страх, і сум,
Та тільки знаю – з плином літ
Лишається таким же світ.
Emily Jane Brontë
There was a time when my cheek burned
There was a time when my cheek burned
To give such scornful fiends the lie;
Ungoverned nature madly spurned
The law that bade it not defy.
O in the days of ardent youth
I would have given my life for truth.
For truth, for right, for liberty,
I would have gladly, freely died;
And now I calmly hear and see
The vain man smile, the fool deride;
Though not because my heart is tame,
Though not for fear, though not for shame.
My soul still chafes at every tone
Of selfish and self-blinded error;
My breast still braves the world alone,
Steeled as it ever was to terror;
Only I know, however I frown,
The same world will go rolling on.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660971
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.04.2016
Верес, як хвилі, рух бурі гойдає,
Північ, і місяць, і ясні зірки;
Морок і сяйво відрадно єднає,
Землю підносить і небо схиляє,
Дух людський з лона темниці звільняє,
Пута зриває, збиває замки.
В горах ліси буйні гомін збирають
В голос могутній – для вітру відвіт.
Ріки свої береги розмивають,
Швидко й безстрашно крізь доли спливають,
Води ще ширше і глибш розливають,
І залишають спустошений світ.
Блиск і згасання, і ріст, і вмирання,
Ніч з днем міняється – вічність летить;
Наче гул грому, мов тихе зітхання,
Тіней у сутінках літ і зростання,
В темряві блискавки ясне сіяння,
Що стрімко блисне і гасне умить.
Emily Jane Brontë
High waving heather, 'neath stormy blasts bending
High waving heather, 'neath stormy blasts bending,
Midnight and moonlight and bright shining stars;
Darkness and glory rejoicingly blending,
Earth rising to heaven and heaven descending,
Man's spirit away from its drear dongeon sending,
Bursting the fetters and breaking the bars.
All down the mountain sides, wild forest lending
One mighty voice to the life-giving wind;
Rivers their banks in the jubilee rending,
Fast through the valleys a reckless course wending,
Wider and deeper their waters extending,
Leaving a desolate desert behind.
Shining and lowering and swelling and dying,
Changing for ever from midnight to noon;
Roaring like thunder, like soft music sighing,
Shadows on shadows advancing and flying,
Lightning-bright flashes the deep gloom defying,
Coming as swiftly and fading as soon.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660232
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.04.2016
Багатства блиск мені не всмак,
Я висміяв любов,
Бажання слави зникло так,
Як вранці сон пройшов.
Коли ж молюсь, мої уста
Шепочуть в тишині:
«Ти серце змучене зостав
І волю дай мені!»
Так! Дні стрімкі мчать до мети,
Та мій порив не вщух –
Життя і смерть щоб міг пройти
Відважний вільний дух.
Emily Jane Brontë
The Old Stoic
Riches I hold in light esteem,
And Love I laugh to scorn;
And lust of fame was but a dream,
That vanished with the morn:
And if I pray, the only prayer
That moves my lips for me
Is, "Leave the heart that now I bear,
And give me liberty!"
Yes, as my swift days near their goal:
’Tis all that I implore;
In life and death a chainless soul,
With courage to endure.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660076
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.04.2016
Тебе покликать час пройшов,
Не хочу більш даремних мрій,
Бо кожний зблиск надії знов
Мені приносить біль тяжкий.
Зійшла туману пелена,
Відкрила скелі наготу,
І ранку сонячність ясна
Не барвить мрію золоту.
Та вічно у душі моїй
Твій світлий образ променить,
Бо знає тільки Бог святий,
Яку ми мали щастя мить!
Emily Jane Brontë
It is too late to call thee now
It is too late to call thee now,
I will not nurse that dream again;
For every joy that lit my brow
Would bring its after-storm of pain.
Besides the mist is half withdrawn,
The barren mountain-side lies bare,
And sunshine and awaking morn
Paint no more golden visions there.
Yet ever in my grateful breast
Thy darling shade shall cherished be;
For God alone doth know how blessed
My early years have been in thee!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659630
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.04.2016
Згустилась ніч навкруг мене,
Вітри подули з темноти;
Прокляття спутали мене –
Не можу я, не можу йти.
Стрункі дерева гнуться
Від снігової тяготи.
Вітри всі розійдуться,
А я не можу йти.
Громаддя хмар поверх мене,
Внизу розливи марноти,
Не зрушить навіть жах мене –
Не буду я, не зможу, йти.
Emily Jane Brontë
The night is darkening round me
The night is darkening round me,
The wild winds coldly blow;
But a tyrant spell has bound me,
And I cannot, cannot go.
The giant trees are bending
Their bare boughs weighed with snow;
The storm is fast descending,
And yet I cannot go.
Clouds beyond clouds above me,
Wastes beyond wastes below;
But nothing dread can move me;
I will not, cannot go.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659629
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.04.2016
Так, ти пішов! Твій сміх ясний
Ніколи більш не звеселить,
А я у церкві кам’яній
Спинюся там, де прах лежить.
Холодна з каменю плита,
Під нею нерухомий ти –
Сердечна щира доброта,
Котру вже більше не знайти.
Тебе нема в моїх очах,
Та в серці спокою наплив,
Бо хоч скінчивсь життєвий шлях,
Щаслива я, що ти тут жив.
Твоя душа навкруг мене
Була, як ангелів політ,
І щире серце неземне
Зігріло наш смиренний світ.
Anne Brontë
A Reminiscence
Yes, thou art gone! and never more
Thy sunny smile shall gladden me;
But I may pass the old church door,
And pace the floor that covers thee,
May stand upon the cold, damp stone,
And think that, frozen, lies below
The lightest heart that I have known,
The kindest I shall ever know.
Yet, though I cannot see thee more,
’Tis still a comfort to have seen;
And though thy transient life is o’er,
’Tis sweet to think that thou hast been;
To think a soul so near divine,
Within a form so angel fair,
United to a heart like thine,
Has gladdened once our humble sphere.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658981
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.04.2016
Я хочу бути в самоті
Там, де нема людей.
І щоб ніхто не чув пісень,
Що линуть із грудей.
Йдіть геть, всі прагнення земні,
Земних турбот юрма,
Летіть у даль, мої думки,
Щоб я була сама!
Розкинь, мій духу, розмах крил,
Печалі всі забудь,
Лети до сонця в небеса
І там лиш з Богом будь!
Anne Brontë
Retirement
O, let me be alone a while,
No human form is nigh.
And may I sing and muse aloud,
No mortal ear is by.
Away! ye dreams of earthly bliss,
Ye earthly cares begone:
Depart! ye restless wandering thoughts,
And let me be alone!
One hour, my spirit, stretch thy wings,
And quit this joyless sod,
Bask in the sunshine of the sky,
And be alone with God!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658980
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.04.2016
Люблю нічний безмовний час –
У снах щасливих там живу
І можу бачити не раз
Те, що не бачу наяву!
Там рідний голос пестить слух,
Що смерть зглушила назавжди,
Надії й радості там дух,
А не самотності й біди.
Могильний холод, як покров,
Вкрив образ, що любила я,
І тільки сни покажуть знов,
Яка була любов моя.
Anne Brontë
Night
I love the silent hour of night,
For blissful dreams may then arise,
Revealing to my charmed sight
What may not bless my waking eyes!
And then a voice may meet my ear
That death has silenced long ago;
And hope and rapture may appear
Instead of solitude and woe.
Cold in the grave for years has lain
The form it was my bliss to see,
And only dreams can bring again
The darling of my heart to me.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658733
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.04.2016
В темниці я. Пройшло життя –
Ненависть, помсти почуття,
Надія, радість, і любов,
І світ нікчемний теж пройшов.
Я вже давно забута тут,
Де горе, відчай, нечисть, бруд;
Кругом самотність і пітьма –
Могила це, а не тюрма.
Тут без надії йдуть роки,
Тяжать у голові думки.
Я часто у цілющім сні
Шукаю спокій від борні,
Надіюсь, що у час нічний
У снах знайду спочинок свій,
Та тихий сон не для мене –
Він мук моїх не прожене.
Лиш бачу волю я у сні –
Вже сняться злигодні мені:
Провина, кров, і крик зловтіх,
В тортурах друзі, вражий сміх.
Присниться світ в чудній красі –
Як тут же демони усі;
Надії світло гасне вмить
І морок згубливий тлумить
Цей світ. Коли ж буджусь від сну,
Примари йдуть у тьму нічну,
Хоч я в тюрмі, та засміюсь
Від радості на мить якусь.
Та так бувало не завжди:
Приснилось раз – нема біди,
А так усе, як в кращі дні –
Свіжить вітрець лице мені,
Навколо літній день ясний,
Шле сонце промінь осяйний;
І сниться, що мале дитя
Сміється радо від життя.
У серці щастя, плач з глибин –
То був мій власний любий син,
Взяла його до рук моїх,
А він цілується крізь сміх.
Тут ніжний шепіт прозвучав,
Мене знайомий голос звав –
То батько сина мого був,
І мене подив огорнув,
Зі сміхом щось казав мені,
А я в екстазі мовчазнім
Дивилась все, німів язик,
І раптом вирвавсь з мене крик.
Як жаль! Як жаль! У мить одну
Той крик збудив з чудного сну;
Дивлюсь у відчаї кругом –
Вони пішли ураз зі сном.
Більш батька й сина тут нема –
Я житиму й помру сама.
Anne Brontë
A Voice From The Dungeon
I'm buried now; I've done with life;
I've done with hate, revenge and strife;
I've done with joy, and hope and love
And all the bustling world above.
Long have I dwelt forgotten here
In pining woe and dull despair;
This place of solitude and gloom
Must be my dungeon and my tomb.
No hope, no pleasure can I find:
I am grown weary of my mind;
Often in balmy sleep I try
To gain a rest from misery,
And in one hour of calm repose
To find a respite from my woes,
But dreamless sleep is not for me
And I am still in misery.
I dream of liberty, 'tis true,
But then I dream of sorrow too,
Of blood and guilt and horrid woes,
Of tortured friends and happy foes;
I dream about the world, but then
I dream of fiends instead of men;
Each smiling hope so quickly fades
And such a lurid gloom pervades
That world -- that when I wake and see
Those dreary phantoms fade and flee,
Even in my dungeon I can smile,
And taste of joy a little while.
And yet it is not always so;
I dreamt a little while ago
That all was as it used to be:
A fresh free wind passed over me;
It was a pleasant summer's day,
The sun shone forth with cheering ray,
Methought a little lovely child
Looked up into my face and smiled.
My heart was full, I wept for joy,
It was my own, my darling boy;
I clasped him to my breast and he
Kissed me and laughed in childish glee.
Just them I heard in whisper sweet
A well known voice my name repeat.
His father stood before my eyes;
I gazed at him in mute surprise,
I thought he smiled and spoke to me,
But still in silent ecstasy
I gazed at him; I could not speak;
I uttered one long piercing shriek.
Alas! Alas! That cursed scream
Aroused me from my heavenly dream;
I looked around in wild despair,
I called them, but they were not there;
The father and the child are gone,
And I must live and die alone.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658732
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.04.2016
Рукою чорною торкнув хтось крила
І струни серця – струни не дзвенять.
Круки політ мій вільний знов спинили,
На шлях свій хижий звабити спішать.
Крильми я від земельки відштовхнуся
І обмину в польоті скверни жах,
Злечу душею ввись із Білорусі –
На недосяжний піднебесний шлях.
Ніхто не вільний – радників багато
Каранням вкоротити наші дні.
Своя душа, свої шляхи в крилатих
І правди світло ясне в вишині.
Ларыса Геніюш
Рукою чорнай хтось крануўся крылаў
Рукою чорнай хтось крануўся крылаў,
Струн душы — і струны не звіняць.
Зноў груганы свабодны лёт спынілі,
На шлях свой хіжы звабіць наравяць.
Я ад зямелькі крыллем адаб’юся
І абміну ў палёце слізкі жах,
Злячу душой са сцежак Беларусі
На недасяжны, на паднебны шлях.
Ніхто не вольны — райце нам не сватаць,
Пакутамі скарочваць нашы дні.
Свая душа, свае шляхі ў крылатых
І праўды свет яснейшы з вышыні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657780
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.04.2016
Не згинай мене, я не зігнуся,
Не боюся ні страхів, ні зла.
Я недаром з землі білорусів,
Де стійкою сосною зросла.
Йду по стежці незнаній сміливо,
Мудрість предків в гарячій крові,
Не вклонюсь я нікому квапливо,
Не схилю ні на мить голови.
Обминаю бридоту і сором,
Шлях свій доля людська моя в’є.
Вдаль дивлюся незрушеним зором.
Розум темряву наскрізь проб’є!
Ларыса Геніюш
Не згінай мяне, я не сагнуся
Не згінай мяне, я не сагнуся,
Не баюся ні страхаў, ні зла.
Нездарма я з зямлі беларускай
Непахіснай сасною ўзрасла.
Напрасткі йду няходжанай сцежкаю,
Мудрасць продкаў у гарачай крыві,
Ні прад кім не схіляю паспешна
Крыху гордай сваёй галавы.
Абмінаю ўсю набрыдзь, што вокал,
Чалавечы мой блытае лёс.
Гляджу ўдаль, не маргнуўшы нат вокам.
Розум цемру праніжа наскрозь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657779
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.04.2016
З піснями народилась на серпанковій сфері –
цнотлива і прекрасна, з рум’янцем від пісень;
і йде вона відкрити уранці усі двері,
щоб в них зайшов повільно сердитий хмурий день.
Вона як таємниця із темної пустині,
що роздає для світу дари незнані ті.
Під нею розстелились сади в чуднім цвітінні
і ниви урожайні у звучній самоті.
Вона іде з піснями – мене піснями будить,
та вже чужі для мене той дзвін і звучний тон.
Більш здивування в серці моєму не розбудить,
бо прагне моє серце лиш в затишок і сон.
Христо Ясенов
Зора
Тя пее и се ражда в покоя на мъглата
и девствена и бяла, потънала във свен;
и иде да отвори на утрото вратата,
че мудно ще премине навъсеният ден.
Тя иде, като тайна из тъмните пустини,
и дарове незнайни излива над света.
Под нея се разстилат нацъфнали градини
и грейнали полета във звучна самота.
Тя иде и ми пее - и пее, и ме буди,
но чужди са за мене мелодия и звън.
Сърцето ми отдавна престана да се чуди,
сърцето ми жадува затишие и сън.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657713
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2016
Край нас життя проходить – безсоння й таємниця.
І, може буть, ти плачеш за плином зжитих днів;
і може ти страждаєш в буденності й дрібницях –
страждаєш, та без ремства, без плачу і без слів.
А ранок наступає і далі йде поволі –
вервечка безкінечна із радості й журби.
І доля кострубата гризе тебе до болю,
і хтось безжально крила зв’язав навік тобі.
Край нас життя проходить – мелодія неспинна,
і вічно ти, у мандрах знеможений, спішиш.
І маєш таємницю свою одну-єдину -
в ній серцем розм’якаєш, і тлієш, і гориш.
Христо Ясенов
Едничка тайна
Край нас тече животът - той бдение и тайна.
И може би ти плачеш над всякой минал час;
и може би ти страдаш сред делничност безкрайна,
и страдаш, но без сълзи, без ропот и без глас.
А утрото дохожда и пак си отминава -
безкрайна върволица от радост и тегла.
И сещаш ти до болка съдбата си корава,
че някой е превързал и твоите крила.
Край нас тече живота - мелодия безкрайна -
и вечно изнемогнал ти странствуваш и бдиш.
И криеш непорочен една-едничка тайна,
и в нея се разтопваш - и тлееш, и гориш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657535
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2016
В кривавому диму зоря ясна вмирає.
Безшумні хвилі теплих сутінків гойдають.
Надходить ніч. Душа моя вже чути починає,
що кроки дня мого прекрасного стихають.
Стемніло вже. Покірно захолола тиша.
Душа моя в кошмарний сон, заснувши, знов прямує –
розплакались там квіти весняні найніжніші,
бо снігова зима вже їх в уста цілує.
Христо Ясенов
Топла здрач
Във кървав дим зората тихичко умира.
Безшумните вълни на топъл здрач полъхват:
Приижда нощ. Душата ми започва да разбира,
че стъпките на моя хубав ден заглъхват.
Помръкна веч. Застина кротко тишината.
Душата ми кошмарен сън заспа и засънува:
- Разплакали се тихичко на пролетта цветята,
че бледа зима ги по устните целува.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2016
У полі сніг. І вечір опадає.
В скорботу білу вслухались тополі.
І знов одна душа сама страждає,
і молиться сама у муках, болі.
Зів’янув день. І квіти заридали –
під свіжим снігом здушені зітхання ...
Мою печаль ми в плач один з’єднали,
одне з одним, народжені в єднанні.
Христо Ясенов
И плакаха цветята
Поле от сняг. И мека вечер пада.
Във бяла скръб прислушани тополи.
И пак една душа самотна страда,
и пак сама в страдания се моли.
Увехнал ден. И плакаха цветята -
под пресен сняг въздишки притаени...-
И с мойта скръб ний плачем в тишината,
един във друг, един от друг родени.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656639
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.04.2016
1
І прийде світлий ранок, Суламіт,
з пурпурними, у посмішці, устами –
і ранок цей нестиме день ясний
в поля сонливі вкриті килимами.
І у колисці весняного дня
із поглядом на широчінь відкриту
й молитвою мандрівника щодня
про тебе серце буде говорити.
І в тіні вечорової пори,
коли високих гір краса темніє
і сонце зі смиренням, у журі,
далеко за лісами десь марніє–
зі спрагою тяжкою, як дитя,
і з болем від печалі, що зростає,
про тебе моє серце, Суламіт,
про тебе моє серце запитає.
2
На гладь озерну місяць поглядає
і образ його в озері живе.
Поволі човен хвилями гойдає
і лебідь в водах місячних пливе.
Ніч повна зір і барвної імли,
і мовить звідусіль величність ночі...
На груди мої голову схили
і сон нехай прикриє твої очі –
побачиш ти далекі виднокола –
весна там вічна квітне на землі,
і море, сонце, простори довкола,
і вітер, що гойдає кораблі.
І ми погаснем у серпанку сну,
що розлила безмежна ніч могуча,
а ранок дасть утіху нам ясну –
іриси білі й лілії квітучі.
3
В моїх очах той сутінок спочив,
що віє крізь вікно моє відкрите.
І часто, бувши змореним, розбитим,
від горя, смутку, туги і плачів,
шукав тебе у бурі і біді
під ліхтарями міста я тоді.
І там, серед уїдливих хорів
примар в прозорих карнавальних масках,
я засипав в твоїх чудесних ласках –
мене там погляд твій жіночий грів;
тебе любив в жадобі я, чудний –
піднесений, зчарований, хмільний.
І завжди з серцем повним, у думках,
принадлива, смиренна і покірна,
закохана і зморена безмірно
ти плакала у мене на руках –
і слухала, немов з дитячих снів,
як дзвін святковий мій тобі дзвенів.
І нині, коли померки нічні
і білий сніг на вулицях спадає,
невільно серце по тобі страждає
і світлий спогад твій дзвенить мені –
а очі в світлі місяця живуть
і я шепчу, мов стишене дитя:
– О, жінко, ти благословенна будь!
4
Пам’ятаю ту священну мить –
ти піднесена і юна твоя врода!
Гаснучи, печалями горить
день сумний і віє прохолода.
Засипаєш. А душа тремтить...
Радість все наповнює і згода.
Наді мною зорна ніч вісить.
Ніч та стала ніччю листопаду.
В ніч ту бог невидимий відкрив
в царстві спогадів далекі тіні.
Смерть торкнулась розкоші борів
і траву покрив смертельний іній.
Очі ти відкрила в напівсні –
що побачила неясно, тьмаво? –
дзвін церковний, померки нічні,
і вінки утраченої слави...
---
Після довгої глухої тишини...
Серце серцю не давало знаків.
Плач прорізав спокій далини –
наче хтось в мені й тобі заплакав.
Кожен з нас вже вибрав свою путь –
путь невірну зрадницької муки.
А над нами піднімався день –
перший день від нашої розлуки.
5
І мирно відпочивши від денної утоми,
самітник безпритульний попід твоїм крилом,
тобі шепнути хочу і розгорнуть по тому
я книгу безіменну із болями і злом.
А ти мене послухай, схиляючись безмовно,
і все тобі скажу я, і все для тебе дам –
тож, може бути, стихне той сумнів невгамовний,
тож може не відчую, що я лишився сам.
6
Згадую перший той вечір,
згадую перші ті дні –
був я тобі чародійник,
радість була ти мені.
Вечір спустився неясний,
море стемніло умить –
тихо любов твоя гасне,
радість моя вже мовчить .
Десь у безмісячну пору
хтось безголосо ридав,
хтось мимоволі над нами
злобну молитву читав.
Ми розійшлися безмовно –
повнив нас болісний жаль.
Перший весняний той вечір –
перша у серці печаль.
7
Літній вечір лагідно розгорне
крила лебедині потайні
і як матінка стара пригорне
стишені сади й поля сумні .
і тоді – коли журба змирила,
і тоді – від ніжності бліда,
стомлена згадай, сестрице мила, –
мовчки про мене тоді згадай!
Христо Ясенов
Цикъл «Посвещения»
1
И утрото ще дойде, Суламит,
със пурпурна усмивка на устата -
и утрото ще лъхне ведрина
в задрямалия губер на полята.
И в люлката на пролетния ден -
под погледа на ведрите простори -
с молитвата на пътник уморен
сърцето ми за теб ще заговори.
И в сянката на вечерния час,
когато притъмнеят планините
и слънцето, без ропот и без глас,
потъне надалеко зад горите -
с мъчителната жажда на дете
и с болката, от горести пропита,
сърцето ми за тебе, Суламит,
сърцето ми за тебе ще попита.
2
Над езерото месецът поглежда
и образа му в езерото бди.
Крайбрежна лодка бавно се навежда
и лебед плува в лунните води
Нощта е пълна с краски и звезди
и нейното величие говори...
Склони глава на моите гърди
и нека сън очите ти притвори:
ще видиш ти далечни кръгозори,
където вечна пролет зеленей;
море ще видиш, слънце и простори
и вятър, който кораби люлей.
И ний ще гаснем в сънния навей
на тая нощ безбрежна и велика,
а утрото по нас ще разпилей
на цъфнал крин и бяла перуника.
3
Очите ми са пълни с топъл здрач,
що вее през прозореца отворен.
И неведнъж - измъчен и изморен
от горести, нерадости и плач -
аз търсил съм те - в буря и беда -
под грейналите лампи на града.
И там, посред язвителния хор
на карнавала с призрачните маски,
приспивал съм се в твойте нежни ласки
и в пламъка на твоя женствен взор
и любил съм те жадно-заласкан,
унесен, зачарован и пиян.
И винаги с препълнено сърце,
пленителна, смирена и покорна,
ти плакала си - влюбена и морна -
във моите ласкающи ръце
и слушала си, като в детски сън,
на моя празник празничния звън.
И днес, когато веят тъмнини
и бледен сняг по улиците пада,
сърцето ми по теб неволно страда
и твоят светъл спомен ми звъни -
и сам, загледан в бялата луна,
аз шепна, като мъничко дете:
- Бъди благословена, о жена!
4
Помня още онзи миг свещен:
ти бе тъй възторжена и млада!
Гаснеше печално озарен
морний ден и вееше прохлада.
Ти заспа. Аз чаках запленен...
Всеки трепет дишаше отрада.
И припадна звездна нощ над мен.
Тая нощ бе нощ на листопада.
Тая нощ невидим бог разкри
царството на спомените стари.
Смърт целуна китните гори
и тревите смъртен скреж попари.
Ти очи отвори в полусън
и видя - какво видя тогава? -
Тъмни нощи - и черковен звън -
и венците на умряла слава...
- - -
После дълга, дълга тишина...
И сърце сърцето не дочака.
Плач прониза сънната страна -
сякаш някой в мен и в теб изплака,
И потърси всеки сам път -
път неверен на неверна мъка.
А над нас възхождаше денят -
първий ден от нашата разлъка.
5
И мирно отпочинал след дневната умора -
отшелник безприютен под твоите крила,
аз искам да ти шепна, аз искам да разтворя
безименната книга на земните тегла.
Ти тихичко ме слушай приведена над мене:
аз всичко ще ти кажа, аз всичко ще ти дам -
тъй може би ще стихне нестихнало съмнение,
тъй може би аз няма да сещам, че съм сам.
6
Спомням си първата вечер,
спомням си първия ден:
аз бях вълшебник за тебе,
ти беше радост за мен.
Спусна се вечер неясна,
ширна се тъмно море -
твоята обич угасна,
моята радост умре.
Нейде в безлунната доба
някой заплака без глас,
някой неволно прочете
кобна молитва над нас.
Ний разделихме се мълком,
пълни с болезнена жал.
Първата пролетна вечер -
моята първа печал.
7
Лятна вечер кротко ще разгърне
кадифени, лебедни крила
и кат стара майка ще прегърне
глъхнали градини и поля.
И тогава - тъжно примирена,
и тогава - нежна като блян,
припомни си, сестро уморена,
припомни си мълком зарад мен!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640228
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2016
Жаль так – ясніли щасливіші миті!
Пишно луги розцвітали улітку,
Легше було на букети із квітів,
Ніж нині тільки на квітку.
Бурі завили, нудний дощ полився,
Трудно знайти на лугах батьківщини,
Трудно знайти там, де цвіт золотився,
Другу листок хоч єдиний.
Те, що знайшов я, присвятою стало,
Вдячно прийми це заради визнання,
Що цей листок рука дружня тримала,
Що це присвята остання.
Adam Mickiewicz
W imionniku S.B.
Jaśniały chwile szczęśliwsze, niestety!
Kiedy na błoniach był kwiatow dostatek,
Kiedy mi było łatwiej o bukiety
Niżeli teraz o kwiatek.
Rynknęly burze, ciąngłe leją sloty,
Trudno wynaleźć na ojczystej błoni,
Trudno wynaleźć, gdzie kwiat błyskał złoty,
Listka dla przyjaznej dłoni.
Co wynalazłem, niech tobie poświęcę
Racz wdzięcznie przyąć, chociażby z tej miary,
Że byl ten listek w przyjacielskiej ręce,
Że to ostatnie są dary.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638913
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.01.2016
1
За пустинними полями і лісами вдалині,
де не світить срібний місяць і вогні зорі ясні, –
там на скелі в повній тиші, у гнітючій темноті,
гине чарівна мадонна в безвідрадній самоті.
Я б розсіяв ті темноти, пересилив би і страх,
і полинув би я гордо, де суєтності і прах,
і той замок неприступний я готовий розвалить,
щоби ту тремтливу душу міг голубити й любить.
Та боюся, що моєю вона буде тільки день,
в той же час боюсь – від неї буду стомлений щодень.
Бо хотів би так любити, щоб любити вічно міг, –
розтопити в цій любові днів буденних лід і сніг.
2
Я йду блідий, мовчу в утомі – дитина темної пустині,
шукаю світлу я країну, де вільний подих і сльоза;
шукаю килими квітчасті садів твоїх квітучих нині
і тінь холодну під листками, що береже твоя лоза.
Я йду блідий, мовчу в утомі – шукаю забуття я знову,
щоб міг убити, легковірний, той гріх, що творить суєта;
я йду покірно, щоб спочити у весняній твоїй діброві,
я йду тебе поцілувати, моя ти горда красота.
Знов біля тебе на колінах - дитина життьової битви,
щоб ти, як мати милосердна, обійми теплі розвела:
бажаю ніжний шепіт чути в словах вечірньої молитви,
бажаю, щоб зоря ясніла з твого рожевого чола.
3
Поможи мені здолати всі моря неподоланні,
щоб побачив чудеса я ще не бачені земні;
сонце дай мені, щоб гріти ниви сковані в тумані,
сонце дай мені весняне у безхмарні світлі дні!
Дай мені палючий вихор над безкрайністю пустою,
ласки мрійні безустанні дай замріяній душі;
дай мені ти віру в бога з таємницею святою,
щоб не міг я більш, безвірний, щоб не міг я більш грішить.
І, до мене притулившись, приласкай мене як мати!
Я шукаю теплий подих квітів зірваних в путі,
я шукаю світлий простір, крила чайки хочу мати,
щоб я також, як та чайка, над морями полетів.
А коли вже притемніють неосяжності суворі
і знайду, блукач бездомний, я свою вітчизну знов,
ти відкрий мені ворота твого затишного двору
і налий вина, в якому неземна твоя любов.
Поможи мені здолати всі моря неподоланні,
щоб побачив чудеса я ще не бачені земні;
сонце дай мені, щоб гріти ниви сковані в тумані,
сонце дай мені весняне у безхмарні світлі дні!
4
Тебе я відчуваю в молитвах щирих ночі,
тебе я відчуваю в журбі щоденних сліз,
і вранці відчуваю, коли листок тріпоче
і тихо опадає з посріблених беріз.
5
Тебе я відчуваю, велика і безкрайня, –
співаєш і танцюєш під місяцем вночі.
За іншими безодні, за ними все у тайні,
а мій дух тебе знає – і любить, і мовчить...
Я маю журбу і скорботи невірні,
від чорної спраги вже серце слабе,
я маю отруту від смутків безмірних,
і щирі молитви, і пісню вечірню –
говорять вони про тебе.
Ти маєш моря і нуртовища бурні,
цвіт дня весняного тебе не мине;
ти маєш напій у твоїй срібній урні,
і вівтарі світлі, і ранки лазурні –
говорять вони про мене.
Я маю далекі безводні пустині –
від чорної спраги вже серце слабе,
я маю холодні сади в запустінні,
і сніжні поля у порожній долині –
говорять вони про тебе.
Ти маєш лиш погляди ніжні любові,
тебе цвіт весняного дня не мине;
ти маєш безмежності світлі чудові,
і сонце весняне, і двір мармуровий,
говорять вони про мене.
7
Після скорбот, і після торжества,
і після шуму життьової битви
я знов іду до тебе у молитві,
бо ти є дух від мого божества.
І я про тебе мрію знов і знов,
і що живий я знову відчуваю,
і я іду, я піднімаюсь і співаю –
і океаном є моя любов.
8
Повіяв запах квітів вечірньої години,
зайшло в утомі сонце за сонний ліс густий
і вітерець вечірній заграв в листках тростини,
розвіяв в полі трави і колос золотий.
Час пізній вечоровий спокійно наступає,
і золото ллє місяць на води голубі.
Через мене сонлива мадонна засипає,
через мене сонлива мадонна у журбі...
Христо Ясенов
Цикъл «Мадона»
1
Зад пустинните полета и далечните гори,
дето месеца не грее и зората не зори -
в тишината на скалите, надалеко от света -
гине светлата мадона в безотрадна самота.
А разсеял бих тъмите, превъзмогнал бих и страх,
и понесъл бих се гордо над суетности и прах,
и заключения замък бих посегнал да руша,
за да любя и лаская тази трепетна душа.
Но страхувам се, че моя тя ще бъде само ден,
а на втория - от нея аз ще бъда уморен.
А желал бих да я любя, вечно да я любя аз,
превъзмогнал в любовта си катадневности и мраз.
2
Аз ида бледен, тих и морен - дете на тъмните пустини,
и търся светлата родина на волен отдих и сълзи;
аз търся цветните килими на твойте губери-градини
и хладна сянка под листата на твойте къдрави лози.
Аз ида бледен, тих и морен и търся шемет и забрава,
за да убия - лековерен - греха на всяка суета;
аз ида кротко да почина под твойта пролетна дъбрава,
аз ида тебе да целуна, о моя горда красота.
И пак до тебе коленичил - дете на делничните битви -
кат съща майка милостива прегръдки топли разтвори:
жадувам галения шепот на твойте вечерни молитви,
жадувам грейналия трепет на твойте румени зари.
3
Помогни ми да преплувам непреплувани морета
и да видя чудесата на неведоми страни;
дай ми слънце, за да сгрея помразените полета
дай ми пролетното слънце на безоблачните дни!
Дай ми пясъчния вихър на пустинята безкрайна
и бленуваните ласки на бленувана душа;
дай ми вярата на бога и великата му тайна,
да не мога обезверен, да не мога да греша.
И до мене приютена, приласкай ме, като майка! -
Търся топлото дихане на откъснати цветя;
търся грейнали простори и окрилата на чайка,
за да мога, като нея, над морета да летя.
А когато притъмнеят безпределните простори
и потърся обездомен аз родина и покров,
отвори ми ти вратата на широките си двори
и налей ми от виното на великата любов.
Помогни ми да преплувам непреплувани морета
и да видя чудесата на неведоми страни;
дай ми слънце, за да сгрея помразените полета,
дай ми пролетното слънце на безоблачните дни!
4
Усещам те, когато нощта молитви шепне,
усещам те в тъгата на всякоя сълза
и сутрин те усещам, когато лист потрепне
и глухо се откъсне от бялата бреза.
5
Усещам те навсъде - велика и безкрайна, -
ти пееш и танцуваш под лунните лъчи.
За другите си бездна, за другите си тайна,
а моят дух те знае - и люби, и мълчи...
Аз имам нерадост и скърби неверни,
и черната жажда на пясъчна степ;
аз имам отрова от горести черни
и топли молитви и песни вечерни,
които говорят за теб.
Ти имаш морета и вихъри бурни,
и звучната радост на пролетен ден;
ти имаш напивка във сребърни урни
и светли олтари, и утра лазурни,
които говорят за мен.
Аз имам далечни безводни пустини
и черната жажда на пясъчна степ;
аз имам студени и мъртви градини,
и снежни полета, и пусти долини,
които говорят за теб.
Ти имаш дълбоки ласкателни взори
и звучната радост на пролетен ден;
ти имаш широки и светли простори,
и пролетно слънце, и мраморни двори,
които говорят за мен.
7
След всяка скръб, след всяко тържество,
след всеки шум на делничните битви
аз ида пак при тебе със молитви,
че ти си дъх от мойто божество.
И винаги по тебе замечтан,
усещам аз отново, че живея -
и странствувам, издигам се и пея -
и моята любов е океан.
8
Полъхна цветен мирис на вечер ведролика,
помръкна морно слънце над сънни лесове
и вечерник засвири в крайбрежната тръстика,
развеял цветни билки и златни класове.
Часът на късна доба спокойно зацарува,
напада лунно злато над суша и вода.
Заспалата мадона през мене засънува,
заспалата мадона през мене зарида...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2016
1
Ти збуди мене в ранішню про́холодь, мамо, –
із зорею, що в краплях роси,
хочу сонце я, сонце побачити рано
і віддалені сині ліси!
І заніс я печалі в темно́ту пустині,
сни кошмарні я кинув у тлін,
щоб пробуджені чути сади у цвітінні
і співзвучний тремкий срібний дзвін.
Щоб залишений богом на тверді небесній,
наче човен у темній воді,
зміг побачити рідні поля я чудесні
на землі моїх славних дідів.
Ти збуди мене в ранішню про́холодь, мамо, –
із зорею, що в краплях роси,
хочу сонце я, сонце побачити рано
і віддалені рідні ліси!
2
Весною хочу бу́ти я в ро́зквіті безмежнім,
і гомінким потоком з ясних перлин і сліз,
і ніжно цілувати левади прибережні,
і мовчки сумувати за білістю беріз.
І озером ще бути – в мені щоб відбивалась
лазурна неосяжність – безхмарні небеса,
і щоб верба до мене увечері схилялась -
і в неї у скорботі розплетена коса.
Потоком хочу бути – і щоб мене жадали
крізь весну і крізь осінь зелені береги,
щоб води мої чисті човни бажань гойдали...
Я хочу бути вічність у вічної жаги!
3
В вікно моє вже сонце стукотить
і день веселий будить тої ж хвилі.
В кімнаті ясне світло мерехтить,
немов метелики літають білі.
Надворі стріли вже давно весну,
і пташки спів підноситься над світом,
а я лежу без радості і сну,
і двері тут нема кому відкрити.
Печальна мамо, мовчки підійди
і поведи мене спокійно, легко,
завітне слово ти мені знайди
і заведи мене кудись далеко –
страждаю я тут з муки і біди,
і можуть мука та журба згубити –
між правдою й брехнею я завжди
хотів би зневажати і любити.
І, може бути, під дошкульний збір
мовчання, криків, глуму й застороги
я ще відчую кожний стрічний зір
і ще незнані виявлю дороги;
а може я стрімкий, забувши сон,
мов бранець, що відпущений з темниці,
ще пересилю мій земний полон
і дожену свою блакитну птицю.
4
Ніч темна лягла непомітно,
мовчать в тишині береги,
йде з заходу свіжість тендітна
і повів вечірній нудьги.
В імлі вечоровій я гину,
край річки спить привид верби,
душа моя – смутку дитина –
страждає в гіркоті журби.
В стражданнях покірно гойдає
вона свій міраж весняний –
бо сонце повільно сідає,
а з ним гасне день осяйний.
5
Час темний, загадковий проходить перед нами
і з вівтаря щоночі пливе жертовний дим,
і повсякчас обоє – із жертвами й гріхами –
страждаєм ми до болю і тонем в болю тім.
І ми постійно разом – самотність і неволя,
услід за нами пишно росте зневіра й страх;
та вже давно молитись я кинув у сваволі
і на богів посипав тяжкі прокляття й прах.
6
Поволі день блідніє і вмирає –
розкинув крила стомлені на шлях;
ніч падає – ніч падає й стихає,
і никне на розложистих полях...
І я дивлюсь на небо, все самотній:
там безмір, тіні, в променях блакить...
взиваю я, а серце у скорботі,
тріпоче серце – вічний бог мовчить...
Скрізь тиша ночі пізньої спадає,
повільно сонні дихають вітри.
Дух гноблений якийсь в мені страждає,
а інший в темноті зове згори...
І цілий світ, і дух мій переповнивсь,
я джерело, що з темних б’є глибин,
задиханий і змучений питаю:
Не я є бог – бог вічний і один?
7
Зірниця напуває безхмарне видноколо
і перлів позолоту розбризкує на схили.
В ранковій прохолоді прокинулося поле,
прокинулося поле і килим потрусило.
Гіллячки обважнілі гойдаються спокійно,
до них пливе весняна мелодія зігріта.
А скільки тут утіхи в промінні чудодійнім,
а скількі в позолоті ірисів синіх цвіту!
І, мамо, до тих квітів веди мене неспинно,
і дай вина ясного із келихів їх синіх;
шукаю я сп’яніння і на полях спочину –
несу я чорну спрагу безводної пустині.
8
Мій сад так ясне сонце й не побачив,
бо сутінок на сушу й воду впав.
І хтось в мені у муках гірко плаче,
і хтось в мені безумно заридав...
А може буть, що також не зігріє
мене й ранкова сяюча зоря,
і всі бажання у мені зотліють,
і квіти всі в душі моїй згорять.
В духо́ті свого спокою я гину,
шукаю, де є свіжість і роса, –
мені співайте про ясні глибини
на чистих неосяжних небесах;
мені співайте про чертоги білі
правічної богині – Красоти,
про пахощі троянд у повній силі,
що зірвані з моєї самоти.
Христо Ясенов
Цикъл «Пробудни песни»
1
Събуди ме в прохладните утрини, майко -
в несъбудени ранни зори:
искам слънцето, слънцето светло да видя
и далечните сини гори!
И понесъл тъгата на тъмни пустини,
превъзмогнал кошмари и сън,
да послушам пробудните цветени градини
и съзвучния сребърен звън.
И забравен от бога на всички небета -
като лодка по тъмни води -
да погледам далечните родни полета
и земята на мойте деди.
Събуди ме в прохладните утрини, майко -
в несъбуден рани зори:
искам слънцето, слънцето светло да видя
и далечните родни гори!
2
Аз искам да съм пролет сред пролетите млади
и ручей бистрошумен от бисер и сълзи -
и кротко да целувам крайбрежните ливади,
и мълком да копнея по белите брези.
И езеро да бъда - та в мен да се оглежда
лазурната безбрежност на ведри небеса,
и привечер върбата над мене да навежда,
натегнала от скърби, разплетена коса.
Аз искам да съм ручей - и мене да жадуват
през пролет и през есен тревите от брега,
и лодки от желания в водите ми да плуват...
Аз искам да съм вечност сред вечната тъга!
3
В прозорците ми слънцето звъни
и веселият ден ме кротко буди.
По стаята се гонят светлини,
като крила от бели пеперуди.
Отдавна жива пролет е навън
и птица пее в ширните простори,
и аз лежа без радост и без сън,
и няма кой вратата да отвори.
Печална майко, мълком приближи
и поведи ме тихичко и леко,
заветната си дума ми кажи
и изпрати ме нейде надалеко -
аз страдам тук и мъка ми тежи -
и в мъката унивам и се губя,
а искал бих - сред правда и лъжи -
безумно да презирам и да любя.
И може би в язвителния хор
от крясъци, затишие и глуми
аз ще изпитам всеки срещнат взор
и ще открия непознати друми;
а може би безумно устремен,
като развързан пленник из тъмница,
ще превъзмогна всеки земен плен
и ще настигна свойта синя птица.
4
Нощ тъмна несетно припада,
замира и глъхне брега
и лъхне от запад прохлада
и вечерна топла тъга.
Аз чезна в мъглите вечерни
край сънните речни върби
и - рожба на горести черни -
душата ми горко скърби.
Тя страда и кротко лелее
миражи на пролетен блен -
че слънцето бавно гаснее,
а с него и белия ден.
5
Загадъчни и тъмни отхождат часовете
и всяка нощ се вие от жертвеници дим -
и винаги двамина - със жертви на ръцете -
ний страдаме до болка и в болка се топим.
И винаги двамина - самотност и неволя -
по стъпките ни никне неверие и страх;
но аз отдавна вече забравих да се моля,
посипал боговете с проклятия и прах.
6
Денят бледнее бавно и умира -
отпущат се натегнали криле;
и пада нощ - и пада - и замира -
и чезне татък в пустото поле...
И пак един, поглеждам към небето:
безбрежие и сенки, и лъчи... -
и питам аз, а тръпне ми сърцето,
сърцето тръпне - вечний бог мълчи...
На късна нощ затишието пада,
повяват бавно сънни ветрове.
И някой дух потиснат в мене страда,
и някой ме из тъмний край зове...
И целий мир се и моя дух прелива:
аз извор съм - и тъмен, и дълбок -
и питам се задъхан и измъчен:
Не съм ли бог, не съм ли вечний бог?
7
Зората напоява безбрежията ведри
и бисерна позлата по склоновете ръси.
В предутринна прохлада полето се разведри,
полето се разведри и губери разтърси.
Спокойно се люлеят натегналите вейки
и пролетна мелодия във трепета им блика.
А колко светла радост по слънчевите грейки,
а колко цветно злато и колко перуника!
И, майко, отведи ме наблизо до цветята
и дай ми светло вино от чашките им сини:
аз търся сънен шемет и леглото на полята,
понесъл черна жажда от пясъчни пустини.
8
Градината ми слъне не дочака,
а падна здрач над суша и вода.
И някой в мен мъчително заплака,
и някой в мен безумно зарида...
А може би, че няма да изгреят
на бяло утро светлите зари -
и в мене всички жажди ще изтлеят,
и в мене всеки цвят ще изгори.
Но в задуха на свойта безметежност
аз търся пак прохлада и роса -
ах, пейте ми за светлата безбрежност
на ведрите бездънни небеса;
ах, пейте ми за белите чертози
на вечната богиня - Красота, -
и за дъха на румените рози,
покъсани из мойта самота.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2016
1
... І наче колись-то я був
володар казкового царства,
і начебто ворог здобув
престол мій снагою лукавства.
А плити надгробні мовчать
під товщею попелу й лави,
лиш в тихій траві ще звучать
останки минулої слави.
Колись ця країна сумна
була тут притулком надійним,
і ця старовинна стіна
спиняла незлічені війни.
Безжалісні стріли неслись,
і лицарські списи старинні,
а скелі безлюдні колись
були вівтарем для спасіння.
Була там нечувана брань,
і лютість страшна безупинна –
і в день невимовних страждань
упала фортеця старинна.
Престольний палац розваливсь,
і військо хоробре розбите –
і бранцем простим я зробивсь
чужої ворожої свити.
Тому – по незнаній вині –
заручник чужого васальства
я плачу і згадую дні
старого казкового царства.
2
Осінь золота листки роняє,
пурпур обагрив верхівки крон;
небосхил мій смутком заслоняє,
слабне день за днем величний трон.
Дощ дрібненький шемрає за млою –
сон несе у лоно самоти...
Я стомивсь, стомився боротьбою!
Бідна мамо, чуєш мене ти?
Темний вечір стеле темні тіні,
заливає дорогі поля.
Я забув стрімкі пориви нині,
я утратив міць мого крила
і, згубивши шлях до далечіні,
безпритульний в путах самоти
гасну мовчки в сутінній пустині!
Бідна мамо, чуєш мене ти?
Вихор сонні тіпає тополі
і розносить висохлі листи;
стогнуть ледве-ледь гілляки голі,
плаче бідна чайка з висоти,
і, прикривши прірви і юдолі,
бог знімає пута самоти...
Хтось в мені співає, молить долю...
Бідна мамо, чуєш його ти?
3
Всміхається осінь барвиста
крізь сльози, і фарби, і прах,
і вихор тривожний зі свистом
розносить зітхання і страх...
Печальний зникаю в утомі,
мене страшний морок тлумить;
в відкритім вікні мого дому
лиш вечір холодний шумить...
Той вечір холодний говорить,
і плаче – в риданнях увесь...
Закриємо очі у зморі –
страшний наступив нам кінець!
Любіть мене, друзі безцінні, –
так рано мій світ потемнів!
Погасли останні вже тіні
минулих просвітлених днів.
Погасло проміння поволі,
що гріло мій траурний дім,
на серці печуть тавра болю,
залишені крахом страшним.
Бажаю спокійно загинуть
в безкрайній біді без людей –
мене забери, батьківщино,
у землю до рідних грудей!
4
Утомлений сон налягає на ратні дружини
і місяць холодний над яром блищить в тишині.
Чорніють скрізь ратники сонні у травах долини,
неначе забули розгрому загрозливі дні.
Наблизився вечір і стало спокійно і легко!
І небо у шатах зіркових висить навкруги –
я бачу, невсипний, як никнуть далеко, далеко,
казкового рідного краю степи дорогі.
У спогадах свіжих про осінь тужливо-прощальну
тону я невільно, хмільний від печалі й зневір,
і начебто чую старинну легенду печальну
і пісню гайдуцьку старих вічнопам’ятних гір.
І бачу поля я, і скелі стрімкі непривітні,
і ниви квітучі, і вод нестихаючих гнів,
і начебто чую крізь рокіт слова заповітні –
слова заповітні моїх відчайдушних дідів.
5
[i]So will ich liegen und horchen still
Wie eine Schildwach’ im Grabe,
Bis einst ich hoere Kanonengebruell
Und wiehernder Rosse Getrabe.
Неinrich Неine *
[/i]І знову я порину в сон, і знову я в пітьмі погасну,
так гасне після праці день, що знов народжується чистий,
І знову я порину в сон, і знов знайду снагу прекрасну,
Завзятий, гордий і хмільний, завзятий, щедрий, урочистий.
Я буду спати - й не засну...
Коли ж в якийсь погожий день промчиться буря по містах
то я, почувши кінський туп і металевий дзенькіт шпаги,
покину невеселий сон моїх печалей без уваги
і в незліченний легіон, де грізні воїни строями,
услід за ревом мідних труб і героїчними піснями
поставлю ратний табір мій.
Я буду ураган страшний,
що громить смутки і знемоги,
і тріумфуючий, хмільний,
про героїчні перемоги
гімн заспіваю бойовий.
І знову я порину в сон, і знову я в пітьмі погасну,
так гасне після праці день, що знов народжується чистий,
І знову я порину в сон, і знов знайду снагу прекрасну,
Завзятий, гордий і хмільний, завзятий, щедрий, урочистий.
[i]* Тож, прислухаючись в гробу,
Немов сторожа, у мовчанні,
Я хочу чуть гармат стрільбу
І тупіт коней, їх іржання.
Генріх Гейне, Гренадери
[/i]
Христо Ясенов
Цикъл «Приказно царство»
1
...И сякаш отдавна съм бил
владетел на приказно царство -
и някакъв враг е разбил
престола ми с тъмно коварство.
Надгробните плочи мълчат,
посипани с пепел и лава,
но в техните билки личат
останки от минала слава.
И тия безцветни страни
били са свърталища бойни,
и тия старинни стени –
закрила за хиляди войни.
Летели са кобни стрели
и рицарски копия стари –
а тия безлюдни скали
били са прибежни олтари.
Била е нечувана бран
и време на страшна свирепост –
и в някакъв ден предвещан
е паднала старата крепост.
Престолният град е сломен
и храбрата рат е разбита –
и аз съм попаднал във плен
сред чужда и вражеска свита –
затуй – по незнайна съдба –
заложник на чуждо васалство –
аз плача и мълком скърбя
по старото приказно царство.
2
Златна есен златни листи рони,
цветен пурпур багри всеки клон;
дъхат скърби мойте небосклони,
рухва бавно моят царствен трон.
През мъглата дребен дъжд ромони
и навява сънни самоти...
Аз съм морен, морен от погроми!
Бедна майко, чуваш ли ме ти?
Тъмна вечер тъмни сенки стели
и залива родните поля.
Аз забравих устремите смели,
аз отпуснах вихрени крила
и загубил пътища и цели,
безприютен в свойте самоти –
гасна мълком в тъмните предели!
Бедна майко, чуваш ли ме ти?
Вихър свири в сънните тополи
и пилее сухите листа;
стенат плахо клонищата голи,
плаче плаха чайка над света
и – прибулил бездни и юдоли –
бог развява сънни самоти...
Някой в мене пее и се моли...
Бедна майко, чуваш ли го ти?
3
Усмихна се пъстрата есен
сред сълзи и краски, и прах
и вихър, тревожно понесен,
развея въздишки и страх...
Аз чезна печален и морен,
люлеят ме страшни тъми –
зад моя прозорец отворен
студената вечер шуми...
Студената вечер говори –
и плаче – и странно ридай...
Да склопим измъчени взори –
настанал е страшният край!
Любете ме нежно, другари –
тъй рано над мен се стъмни!
Погаснаха сенките стари
на светлите минали дни.
Погасна несетно лъчата
над моя тъй траурен дом,
тежи ми в сърцето печатът
на някакъв страшен разгром.
Аз искам спокойно да гина
сред тия безкрайни беди –
притискай ме, майко-родина,
до своите земни гърди!
4
Сън морен обвея несетно дружините бойни
и пламна изрязан над урвите месец студен.
Чернеят спокойно в тревата задрямали войни,
забравили сякаш разгрома на страшния ден.
Пониса се вечер и тъй е спокойно и леко!
И висне небето, и в звездни премени сияй –
и гледам аз буден как чезнат далеко, далеко
свещените степи на родния приказен край.
И в близкия спомен на тъжно-прощалната есен
потъвам неволно – от горест и скърби пиян, –
и сякаш дочувам – в старинна легенда унесен –
хайдушката песен на стария роден балкан.
И виждам полята, и виждам скалите безцветни –
и цветните ниви – и бистрите речни води –
и сякаш дочувам през ромона думи заветни –
заветните думи на моите храбри деди.
5
[i]So will ich liegen und horchen still
Wie eine Schildwach’ im Grabe,
Bis einst ich hoere Kanonengebruell
Und wiehernder Rosse Getrabe.
Неinrich Неine
[/i]И аз отново ще заспя, и аз отново ще погасна,
тъй както гасне морний ден, за да изгрее чист и ведър,
и аз отново ще заспя, и пак отново ще израсна,
стихиен, шеметен и горд, стихиен, шеметен и щедър.
И аз ще спя, и аз ще бдя...
И ако в някой светъл ден премине буря през града
и чуя тропот на коне и металичен звън на шпаги,
аз ще напусна мрачний сън на свойте горести недраги
и в многобройний легион на стройните сурови войни
наред със медните тръби и страшните напеви бойни
ще вдигна своя боен стан.
И сам ще бъда ураган,
разгромил всички скърби ледни,
и тържествуващ и пиян,
ще пея химните победни
на свойта героична бран.
И аз отново ще заспя, и аз отново ще погасна,
тъй както гасне морний ден, за да изгрее чист и ведър;
и аз отново ще заспя, и пак отново ще израсна
стихиен, шеметен и горд, стихиен, шеметен и щедър
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2016
1
Вітер осінній шугає,
вечора йде пелена,
десь вдалині затихає
дзвонів вечірніх луна.
Сонце поволі відходить,
місто обкутують сни,
пастир примарний обходить
стомлених мар табуни.
Простір і час, що я маю, –
все це у болях топлю...
– Мамо, і я́ вже дрімаю!
– Мамо, і я́ уже сплю!
2
Темний вечір подих стримав на притомлених ланах
і погойдується тиша упокоєна в печаль.
У смиренні й муках гине білий цвіт у смерті снах...
І мені на серці тужно, і в моєму серці жаль!
Крик від болю безпритульно тишиною пролетів,
наче журавлів далеких в небі стрічечка сумна.
У полях далеких кожний квіт цілющий перецвів
і заплакав хтось тихенько там позад мого вікна...
І заплакав хтось тихенько в грудях у моїх на дні,
мов зібрав усю самотність, і неволю, і печаль.
У смиренні й муках гаснуть зорі всі мої ясні...
І мені на серці тужно, і в моєму серці жаль!
3
На заході погасло сонце в морях багрянцю й позолоти,
осінній вітер плач сирітський у темну далечінь скидає;
нависла хмара понад полем і квітам сон несе скорбота...
Бажаю радості і сонця, та тільки без кінця ридаю!
Імла і болі споконвічні переповняють небозводи,
і я – невільник безпритульний – несу тягар свій у гризоті...
У втомі сон стискає землю і мокра осінь плач заводить...
Бажаю жвавості щоб жити, та тільки без кінця в дрімоті!
4
На незміряні поля
дощ уранішній полляв...
Дощ уранішній полляв
на незміряні поля.
Бог натомлений зітхнув,
і безтрепетно відкрив,
і безтрепетно відкрив
день безмежний, що сяйнув.
День безмежний осяйний
в лісі сонному світив
і в печалі освітив
на деревах лист рясний.
На деревах лист рясний
своє щастя вмить прокляв –
рідні радісні поля
осені багрець залляв.
5
Заспокійливий вечір даремно тратить світло минулого дня,
а за лісу пустинним багнищем заховалося сонце сумне.
Мої радощі гаснуть невільно, як в полоні мале пташеня, –
поможіть мені, браття кохані, рідні сестри, лелійте мене!
В серці я без надій відчуваю лиш скорботу болючу одну,
що осінній безжалісний холод мій дитинства садок не мине;
і давно усіма я забутий руки в марній надії тягну –
поможіть мені, браття кохані, рідні сестри, лелійте мене!
Христо Ясенов
Цикъл «Есенен сън»
1
Есенен вятър полъхна,
вечер се стели навън,
нейде далеко заглъхна
ехо от вечерен звън.
Слънцето бавно умира,
глъхне потайно града,
призрачен пастир прибира
призрачни, морни стада.
Място, пространство и време -
всичко се в болка топи...
- Майко, и мен ми се дреме!
- Майко, и мен ми се спи!
2
Глуха вечер притаява дъх над морните поля
и люлее тишината на застинала печал.
В примирение и мъка гинат белите цветя...
И на мене ми е тъжно, и на мене ми е жал!
Вик на болка безприютна в тишината пролетя
сякаш жерави далечни пред настъпила мъгла.
Из далечните полета всяка билка прецъфтя
и заплака някой глухо там зад моите стъкла...
И заплака някой глухо тук във моите гърди -
сякаш сбраха се самотност и неволя, и печал.
В примирение и мъка гаснат моите звезди...
И на мене ми е тъжно, и на мене ми е жал!
3
Погасна слънцето на запад в море от пурпур и позлата,
и вятър есенен понесе плача на горестно сираче;
нависна облак над полето и болна скръб приспа цветята...
Аз искам радости и слънце, а колко много ми се плаче!
Мъгла и болка безначална препълни всички небосклони
и аз - неволник безприютен - помъкнах свойто тежко бреме...
Притисна морен сън земята и мокра есен заромони...
Аз искам буден да живея, а колко много ми се дреме!
4
Над безкрайното поле
дъжд подранил завале...
Дъжд подранил завале
над безкрайното поле.
Бог въздъхна уморен,
и безтрепетно разкри,
и безтрепетно разкри
ден безбрежен и студен.
Ден безбрежен и лъчист
грейна в сънните гори
и в нерадост озари
всеки клон и всеки лист.
Всеки клон и всеки лист
свойто щастие прокле -
че над родното поле
есен багри разпиле.
5
Миротворната вечер пилее светлината на белия ден,
че зад пустите горски усои безнадеждно се слънцето скри.
Мойте радости гаснат неволно, като птици попаднали в плен -
помогнете ми, влюбени братя, приласкайте ме, родни сестри!
Аз предсещам мъчителни скърби в безнадеждното свое сърце,
че сланата на къдрава есен мойте детски градини покри;
и отдавна забравен от всички, аз протягам напразно ръце -
помогнете ми, влюбени братя, приласкайте ме, родни сестри!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2015
1
Стоїть одна старинна вежа біля моря
крізь темні вечори і ранішнє проміння –
там замкнені душа і серце плачуть з горя
серед холодних стін і хмурого склепіння.
А світло є, і осяває простори широкі,
та знаю, що дверей мені ніхто вже не відчинить,
бо золоті ключі закинув бог глибоко
у темне море десь, у водяну пучину.
2
Не маю дому, де́ я бездомний відпочину,
ні весняних садочків у вранішній росі,
я наче мандрівник той – без даху, батьківщини,
несе мені страждання покров небес усіх.
Страждаю я до втоми, бо вічно ти зі мною
і труїш кожну думку, і труїш радість снів,
ти – тінь моя незмінна з невірою сумною,
ти – загадка довічна моїх минулих днів.
3
Знов небо очі для спання прикриє:
зірки і ніч, самотність і печаль...
Гукнув би я, та хто мені відкриє,
хто від мерця у світі чує жаль?
Гукнув би я, та острах і вагання, –
немає слуху в просторі лихім.
Я краще буду спраглим у стражданнях,
щоб зникнути безмовним і глухим.
4
І ти не смій приходить, царице незнайома,
ти – блискавка весняна, горіння сподівань:
в покірності прекрасній, спокійно і свідомо,
я хочу жить самотнім, без скарг і нарікань.
І ти не смій приходить у затишні покої:
я хочу жити в смерку затулених повік
і марити там мирно наснагою палкою,
де променів останніх йде золотий потік.
5
У передсмертнім сні гойднулась зірка,
безшумний смерк легесенько надходить,
я хворий і душа страждає гірко –
страждає без повітря й прохолоди.
Весна мене не грітиме щасливо,
у сні тяжкому журно я ночую.
Та, боже, ах, оглухну я можливо –
нікого і ніщо вже не почую!
6
Мій день в плачу минає, і очі зі сльозами,
замислений, печальний, в страху я і без сил,
бо темний бог безмірно знов сипле над лісами
на темний цвіт фіалок свій загадковий пил.
День згасне. Звечоріє. Стемніє наді мною –
ніч стомлена опустить розгорнуте крило
і думою тяжкою, болючою, сумною,
знов безсердечно зморщить вже зморщене чоло.
І я в імлу захо́ду дивитимусь лякливо,
і плакатиму гірко, полонений навік,
бо десь далеко вмерла зоря ясна, тремтлива,
і, може бути, з нею найкращий день мій зник.
Мій день в плачу минає, і очі зі сльозами,
замислений, печальний, в страху я і без сил,
бо темний бог безмірно знов сипле над лісами
на темний цвіт фіалок свій загадковий пил.
7
Докучний гніт і спрага непомірна
тамують мої гімни і моління –
в мені вмирає й родиться безмірно
той плач, що з ним проходять покоління.
І я горю, і гасну, і кріплюся,
мов лицар в неминучості марнію,
і плачу смертно, плачу і сміюся –
і сміх мій повний смутку й безнадії.
А піднімусь – земна печаль згинає,
зір стомлений не може сліз тримати,
і я немов тяжкі окови маю,
котрі, здається, вже не розламати.
8
Коли фіалки стали в тьмі темнішими
і день твій від скорботи почорнів,
закрий ти свою душу перед іншими –
в собі знайди утіху скорбних днів!
Ти у безодні з темними стражданнями
подовжуй свої муки і плачі!
І в шумнім хорі з людськими риданнями
із тугою своєю промовчи!
Христо Ясенов
Цикъл «Заключена душа»
1
Стои една старинна кула край морето
през тъмни вечери и утрини прозрачни -
и там ридай заключена душата и сърцето
сред хладните стени и сводовете мрачни.
А светло е, и греят вън пространства необятни,
но зная аз, че няма кой вратата да отвори,
защото бог захвърли ключовете златни
на тъмното море сред водните простори.
2
Аз нямам дом, където бездомен да почина,
ни пролетни градини в предутринна роса -
и аз съм като странник без подслон и родина,
и страдам под покрова на всички небеса.
И страдам до умора, че ти си вечно с мене
и тровиш всяка мисъл, и тровиш всеки блен,
ти - сянка неразделна, невяра и съмнение,
ти - вечната загадка на всеки минал ден.
3
Небето пак очи за сън притвори:
звезди и нощ, и скръб, и самота...
И викнал бих, но кой ще ми отвори,
но кой ще чуй от мъртвите в света?
И викнал бих, но страшно ми е мене,
че тъмната пустиня няма слух.
А по-добре е в жажда и съмнение
да чезна тъй безропотен и глух.
4
И ти недей дохожда, царице непозната,
ти - мълния и пролет, горение и плам:
под тихото смирение на късната позлата
аз искам да живея безропотен и сам.
И ти недей дохожда сред сънните покои:
аз искам да живея с притворени очи
и мирно да сънувам желанията свои
под златното сияние на късните лъчи.
5
В предсмъртен сън люлее се зората,
безшумен здрач излеко вей и пада.
Аз болен съм и сещам си душата -
и сещам я без въздух и прохлада.
И пролет мене нивга не полъхна,
че в тежък сън нерадости сънувах.
Но, боже, ах, да можех да заглъхна,
и никого, и нищо да не чувах!
6
Денят ме отминава със сълзи на очите,
замислен и печален, в предчувствия и страх
че тъмен бог отново разсипва над горите
на тъмни теменуги загадъчния прах.
Денят ще свечерее. Над мене ще се стъмни,
че морна нощ ще спусне разгърнато крило
и мисли безотрадни, мъчителни и тъмни,
отново ще набръчкат набръчкано чело.
И плахо ще погледна на запада в мъглата,
и горко ще заплача завинаги пленен,
че нейде надалеко умряла е зората,
а може би със нея най-хубавият ден.
Денят ме отминава със сълзи на очите,
замислен и печален, в предчувствия и страх
че тъмен бог отново разсипва над горите
на тъмни теменуги загадъчния прах.
7
Досаден гнет и непритворна жажда
обсажда мойте химни и моления -
и сякаш в мен умира и се ражда
плачът на много, много поколения.
И аз горя, и гасна, и живея,
като затворен рицар в неизбежност -
и плача смъртно, плача и се смея -
и моят смях е пълен с безнадеждност.
Издигна ли се - земна скръб ме трови,
а морен взор сълзите не задържа -
и аз усещам някакви окови,
които сякаш няма да развържа.
8
Когато здрач прибули теменугите
и твоят ден за скърби свечери,
ти затвори душата си за другите
и в себе си утеха намери!
И в бездната на тъмните страдания
разпъвай свойта мъка и плачи!
Но в шумний хор на людските ридания
ти своята нерадост премълчи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2015
Минає полуніч. Без втоми
сіяє місяць променистий.
На склі віконному нічному
тінь від акацій густолистих.
Тінь лягає тріпотливо,
як жива – чудна, рухлива.
В кімнаті темній і безмовній
закохані удвох ховались...
Там то зітхання жару повні,
то шепотіння виривались,
то цілунок найніжніший
пролітав, збудивши тишу.
Незримий – Гіменей з’явився,
вінок троянд в руках тримає...
Злегенька наперед схилився
і пальцем губи притискає –
бог підслухує старанно
що там шепчуть безустанно.
Дарма – не чуть що шепчуть двоє!
І Гіменей, досади повний,
трясе похмуро головою...
Віночок падає коштовний,
він не піднімає квіти –
на двох дивиться сердито...
Пейо Яворов
Минува нощ
Минува полунощ. Луната
блести усмихната, лъчиста.
и на прозорци на стъклата
акацията гъстолиста
хвърля сянка треперлива,
сянка чудна, сякаш жива.
А в стаичката полутъмна
се млада двойка спотаява...
И ту въздишка с огън пълна,
ту шепот тих се там раздава,
ту целувчица крилата
хвръкне, стресне тишината.
Невидим - Хименей е тамка
с венец от рози под ръката...
Напред се наклонил едвамка,
и пръст притиснал на устата -
кроткий бог подслушва тайно
що там шепнат безпрестайно.
Напразно, - нищо той не схваща!
И - в неизказана досада -
глава намръщено поклаща
замисля се... Венецът пада -
ала той го не прибира
с яд се само в двойка взира...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628401
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2015
[i]Лорі[/i]
Душа моя – це стогін. Душа моя – це зов.
Тому що я, як пташечка підбита:
смертельно є душа моя пробита –
її поранила любов...
Душа моя – це стогін. Душа моя – це зов.
Скажіть мені, що значить зустріч і розлука?
Та краще я скажу: для мене пекло й мука –
і в муках вся любов!
Так близько міражі – й безмірна далечінь.
Сміється життєрадісно й щасливо,
у незнанні ще, молодість жадлива,
де плоть палка й омани тінь...
Так близько міражі – й безмірна далечінь:
стоїть вона переді мною у сіянні,
але не чує, як я кличу у стогнанні, –
вона – омани тінь!
Пейо Яворов
Стон
[i]На Лора[/i]
Душата ми е стон. Душата ми е зов.
Защото аз съм птица устрелена:
на смърт е моята душа ранена,
на смърт ранена от любов…
Душата ми е стон. Душата ми е зов.
Кажете ми що значат среща и разлъка?
И ето аз ви думам: има ад и мъка —
и в мъката любов!
Миражите са близо, — пътя е далек.
Учудено засмяна жизнерадост
на неведение и алчна младост,
на знойна плът и призрак лек…
Миражите са близо, — пътя е далек:
защото тя стои в сияние пред мене,
стои, ала не чуе, кой зове и стене, —
тя — плът и призрак лек!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2015
Від часу ранньої зорі
почав я вас учить –
і як любитись, і як пить –
як весело прожить.
До часу пізньої зорі
себе не научив!
Любив багато, вдосталь пив...
Та зовсім мало жив!
Пейо Яворов
Моята изповед
От ранни утрини зори
почнах и ви учих -
как се люби, как се пей -
как пълно се живей.
До сетни вечерни зари
сам се не научих!
Много любих, много пях...
Как малко аз живях!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623455
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2015
Згасаючого дня прощальний блиск зорі,
і зірваних троянд пах тужний лине вдаль,
у пісні лебедя все никне в цій порі –
душа моя самотня, обгорнена в печаль...
Ах, ночі скорої печаль пливе довкіл,
зефір зітхає у кущах між голих віт,
широкі крила опустилися без сил –
душа моя вже мертва – і мертвий цілий світ.
Пейо Яворов
Въздишка
На гаснещия ден прощалните зари
и аромат от рози, покъсани без жал;
на лебед песента, все болен от зори –
душата ми самотна и нейната печал...
Ах, тихата печал на скорошната нощ
и в храсти оголели въздишка на зефир;
широките крила, отпуснати без мощ –
душата вече мъртва – и гробният й мир.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623454
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2015
На очах моїх сон погасила
ніч ця довга, тяжка, неспокійна.
І не стукнеш в стіну що є сили –
бо вона поміж нами подвійна.
Чую поїзда крик сумовитий,
у пітьмі голосний і бентежний.
Я цілком вже стомилась від світу,
і лиш ти мені спогад безмежний.
Може полог життя досить скоро
відійде на коротку хвилину,
там побачу – ти юний, бадьорий,
я ж невидима далі полину.
Скільки ж тої надлюдської муки
хвиля без вороття вдаль змиває.
Без побачень немає й розлуки,
а великий світ вічно триває.
Дора Габе
Раздяла
От очите ми съня изсмука
тая дълга нощ, тъй неспокойна.
Няма на стената да почукам –
тя е вече помежду ни двойна.
Чувам само писъка на трена,
в тъмнината остър и тревожен.
От света съм вече уморена,
а пък ти си моя спомен тъжен.
Тежката завеса на живота
ще се дръпне нявга за минута,
да те видя млад и свеж, и бодър,
без да бъда видена и чута.
Колко много най-човешка мъка
безвъзвратната вълна отвлече.
Няма близост, няма и разлъка,
а светът е все голям и вечен.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621114
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.11.2015
***
Ця ніч таємна наді мною знов мовчить
під зоряним плащем. І тихо
останній вогник над труною догорить
вже скоро... Мертві, спати, спати...
Примирення і спокій – змученим, для вас
весь спокій... Цвіркуни вас присипляють
і місячне проміння гладить у цей час –
примирення і спокій...
***
Коли вечірній смерк земля із небом в’яже
і тіні всі збираються на ніч,
коли безмежна тишина усюди ляже
і наче смерть крилом шугає увсебіч –
тоді неясний страх на серце налягає...
О, мов останній раз земля свій подих має, –
лиш я жива одна – з собою віч-на-віч...
***
Мов білий саван тихо сніг лягає.
Земля вже спить. Там під імли крилом,
як привиди горбаті і похмурі,
схились верби зжуреним чолом.
Земля ще спить і в сні натхненно бачить
весну веселу, сонце з висоти,
і відчуває вже життя тремтливе,
готове в її грудях прорости.
Коли ж весна весела та настане?
Спить серце. Там, де ніч імлу кладе,
схилились верби – привиди печальні,
і тихо сніг іде... іде... іде...
***
Я до сьогодні мрію все шукала,
вже змучилась від довгої путі!
В дорозі мені душу зграбували
і сон прогнали вдаль у сум’ятті...
Тепер стою сама я, безутішна,
на перепутті, а навколо – шир,
безкрайній простір і безмежна тиша...
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Нощта – тайнствена, сребриста нощ над мен
под звезден плащ мълчи. И тихо
последно пламъче над близкий гроб студен
догаря... Мъртви, спете, спете...
Покой и примирение – измъчени, за вас
покой... Приспиват ви щурците
и лунните лъчи ви галят в тоя час –
покой и примирение...
***
Кога вечерен здрач земя и небо слее
и сенките се сбират за нощта,
когато тишината вредом се разлее
и сякаш с криле надвесила смъртта –
тогаз невнятен страх сърцето ми обзема...
О, гаче сетен път земята дъх поема
и жива само аз оставам във света...
***
Като саван снегът се тихо стели.
Земята спи. Далече там в мъгла
кат призраци прегърбени и мрачни
стоят върби с наведени чела.
Тя спи и в сън прехласната бленува
засмяна пролет, слънце кат преди –
и сеща вече тръпки от живота,
готов да бликне в нейните гърди.
Кога засмяна пролет пак ще дойде?
Сърцето спи. Там, в сивите мъгли,
стоят върби кат призраци печални.
И тихичко снегът вали... вали...
***
И търсих си до днешен ден мечтата,
от дълъг път измъчена съм веч!
По пътя ми ограбиха душата
и съня ми пропъдиха далеч...
Сега стоя самичка, безнадеждна,
на кръстопът, а около – простор,
безкрай простор и тишина безбрежна...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621102
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2015
***
У світі залишилася сама,
бо та душа, що я їй вірити могла,
від мене відійшла – і крадькома
печаль зайшла у моє серце. І тепла
у душу вже ніхто не принесе,
ніякий голос від печалі не спасе...
***
Душа, душа, колись-то заніміла,
хмільна від захвату, ти думала завжди,
що прийде щастя! Та ще тільки мріла,
як знову все кудись пропало – і куди?
Колись-то в своїх мріях безвідрадно
не відчувала ти ні холод, ні жару,
не знаючи сама, що прагнеш так пожадно,
без відгуку, без спокою, в миру...
***
Птахів, і квіти, і всі радощі сяйливі
відніс вже вітер десь у далину,
а землю й небо сумовита осінь
в туман убрала в мить одну.
О, ви, мої прекрасні мрії, засинайте
у грудях глибині – я вас грудьми
від осені холодної закрию
і від морозної зими.
Коли ж весна усміхнена до нас вернеться,
коли життя нового забуяє цвіть,
тоді і ви щасливо оживайте,
прекрасні мрії, знов цвітіть!..
***
У морі, де берег пустинний,
стоїть прямо чорний граніт
і день і ніч його ласкають
там хвилі з шепотом жагливим.
Та зимний, незичливий
і вічно мовчазливий
стоїть печальний той граніт.
У морі, де берег пустинний,
стоїть одинокий граніт –
і посміхаються привітно
там місяць і сонце до нього,
та в потаємній мрії
над прірвою чорніє
печальний мовчазний граніт.
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Сама, сама останах във света,
че сетнята душа, в която вярвах аз,
откъсна се от мене – и скръбта
замести я в сърцето ми. И никой глас
със моята тъга не ще се слей,
и никого душата ми не ще съгрей...
***
Душа, душа, веднъж ли занемяла,
опита от възторг, ти мислеше – дойде,
дойде веч щаст'ето! – Но ощ неотрезвяла,
и всичко пак изчезна – накъде?
Веднъж ли ти в копнен'е безотрадно
не сещаше ни студ, ни задушния зной,
незнаеща сама що търсеше тъй жадно
в безбрежний мир без ехо, без покой...
***
И птички, и цветя, и радостите светли
отвя ги вятър някъде далеч –
земята и небето тъжна есен
с мъглите си пребуля веч.
О вий, о мои хубави мечти, заспете
в гърдите ми дълбоко – тамо аз
от есенните хали ще ви пазя
и от убийствен зимен мраз.
И пролет пак усмихната кога се върне,
кога за нов живот се всичко разцъфти,
тогаз и вий отново заживейте –
цъфтете, хубави мечти!...
***
В морето, до брега пустинен,
стои изправен чер гранит –
и денонощно го милуват
вълните с шепот сладострастен.
Но хладен, неприветен
и вечно безответен
стои печалният гранит.
В морето, до брега пустинен,
стои самотен чер гранит –
и дружелюбно се усмихват
луната, слънцето над него;
но в таен блян унесен,
над бездната надвесен,
мълчи печалният гранит.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620884
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2015
***
Летять тривожно чайки понад хвилі,
затихле море віддих свій таїть
в борні – затримати на мить
бурхливе юрмище на хвилях.
Тривожно чайки в’ються – аж до неба...
О, хвиле, хвиле буйна, в мить одну
розсій гнітючу тишину
і розбуди ти сонні землю й небо!
***
Ворони зграйно каркають, літають,
їх чую – страх мені несуть,
вони так ранню осінь провіщають
і холод в душу мою ллють.
Ворони зграйно каркають, літають,
сідають близько до мене,
вони моє майбутнє провіщають –
нутро могили льодяне...
***
Якби зустріла я той погляд тихий, милий,
живий той погляд чоловічий, що в вогні,
щоб він прийшов на мить і стишив урагани,
і мою душу – спокій знову дав мені,
тоді б я віддала всі цінності незмірні
із мого серця – я б в нестямі віддала
і юність, і життя – життя, що спало в мріях,
в щасливих мріях, сокровенних, я б дала!
***
Якби могла в таку сріблясту ніч,
коли алмази місяць розсіває
на білому снігу, а над землею
навислі зорі сяють в полуніч –
якби могла в їх погляді ясному
дізнатись те, що мрія-самота
не знає, а шукає по світах...
Якби могла в таку криштальну ніч,
коли сніги прикрашені в алмази
і тіні верб, похилених у полі,
прозорі, моляться у полуніч –
якби могла, о Боже, помолитись,
бо може знаєш лиш єдиний ти,
де мене водять мрії самоти.
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Летят тревожно чайки над вълните,
поема дъх затихнало море
в борба – миг още да възпре
тълпата бурна на вълните.
Тревожно чайките се вият – ето...
О, скоро, скоро, кипнала вълна,
разсей таз гнетна тишина
и разбуди земята и небето!
***
Рояци гарвани прелитат, грачат,
настръхнала ги слушам аз –
те есен – ранна есен предвещават
и вливат ми в душата мраз.
Рояци гарвани прелитат, грачат
и кацат мрачни окол мен –
те бъдещето мое предвещават,
по-тъмно и от гроб студен...
***
Да бих аз срещнала тоз поглед тих и ласкав,
тоз буен мъжки взор – жив огън що гори,
да дойде той за миг, да дигне урагани
и душата ми – и пак покой да въдвори;
тогава дала бих съкровищата всички
на моето сърце, отдала бих в захлас
и младост, и живот – живота на мечтите
съкровени – щастливи дала бих ги аз!
***
Да бих могла във таз сребриста нощ,
кога брилянти месеца разсипва
връз белий сняг – и близо до земята,
надвесени звездите гледат ощ –
да бих могла във погледа им нежен
да зърна туй, що моята мечта
все ощ не знай, а търси във света...
Да бих могла във таз кристална нощ,
кога снегът обсипан е с брилянти
и кат прозрачни сенки по полето
приведени върби се молят ощ –
да бих могла, о Боже, да се моля,
че може би да знаеш само ти
къде ме водят моите мечти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620602
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.11.2015
***
В кристалах світлих мрій твоїх дитячих
відбитий образ я побачив свій.
І чую – ти ім’я моє шепочеш
із іменем твоїх травневих мрій.
Дитя, дитя, ти є весною в серці,
і погляд твій мов квітка чарівна,
а я ношу в душі гірку отруту –
в серпанок чорний вкутана вона...
***
Минула полуніч, ліниво місяць світить,
природа мліє у блаженнім сні
і скрізь простерла тиша крила сумовиті –
весь світ під ними змовк у таїні.
І тільки я не сплю – свіча ледь-ледь мигає
і, перед сном згасаючи, тремтить...
і тільки я стою, а серце завмирає, –
у мріях, в даль занесене, летить...
***
Печальний ти, печальний як молитва,
і погляд твій осінній без пісень,
щоб світла посмішка твоя вернулась –
співала б я і ніч, і день...
Ах, ти блідий, блідий неначе квітка,
що на труну схиляється лишень,
якби могла твою смерть упросити –
я плакала б і ніч, і день...
***
В польоті гордім, звівши парус вільно,
долає пінні хвилі корабель.
Безмежна шир запрошує невільно
далеко до небачених земель.
Туди далеко, мов крилата мрія,
могла б я полетіти від жаги...
На жаль, навік скувало береги,
зловісне небо наді мною мріє!
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
В кристала на мечтите ти детински
аз своя образ виждам отразен.
И чувам – тихо името ми шепнеш
със името на майския си блен.
Дете, дете, в сърцето ти е пролет,
усмихват се във взора ти цветя,
а нося аз отрова във душата
и с чер воал прибулена е тя...
***
Минува полунощ, лениво грей луната,
природата почива в сън блажен
и вредом е криле простряла тишината –
цял свят под тях е млъкнал спотаен.
И само аз не спя – свещта едва мъждее;
и тя пред сън, догаряйки, трепти...
И само аз стоя – сърцето ми копнее –
далеч, далеч унесено в мечти...
***
Ти тъжен си, като молитва тъжен
и есен е във взора ти смутен –
да ти възвърна светлата усмивка
бих пяла аз и нощ, и ден...
Ах, ти си бледен, бледен като цвете,
поникнало над гроб усамотен –
да можех от смъртта да те измоля,
бих плакала и нощ, и ден...
***
Във горд полет, развял платната волно,
кораб бразди разпенени вълни.
Широкият простор зове неволно
далече там в неведоми страни.
Далече там като мечта крилата
да можех аз да полетя сега...
Уви, навек сковал ме е брега,
злокобни са над мене небесата!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620328
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.11.2015
***
Лежить переді мною світле море,
ламають хвилі блиск сріблясто-водяний –
зморились хвилі у путі – і воскресає
у грудях образ осяйний.
Далеко там, за морем лазуровим,
далекий він тепер в чудесному краю...
Верніться, хвилі, в далеч ту і передайте
там вістку про печаль мою!
***
Якби могла дощенту перелитись
у пісню я душею,
тоді б пташина пісня замовчала
і цілий світ за нею.
Якби відкрила смуток мій незнаний,
в душі всі сльози горя,
тоді би квіти назавжди зав’яли,
і згасли б ясні зорі...
***
І я б хотіла заспівати у ту ніч,
так, як ніхто ще не співав цю дивну річ,
ні в буйнім морі роз’ярілий буревій,
ні юний соловей в чаду травневих мрій.
Ах, я б хотіла з мріями, неначе тінь,
вдаль полетіти – у безмежну височінь –
і світлий простір щоб блакиттю обнімав,
і щоб зефір мене у променях гойдав...
***
Весела весна обсушила
з очей сумних сльози рясні –
де темна скорбота лежала,
знов промені сяють ясні.
А серце, ще вчора розбите,
вже тоне у мріях чудних
і, наче воно не любило,
знов рветься до мук руйнівних!
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Пред мен морето светло се разстила,
вълни браздят сребристоблеснали води –
вълни от път далечен морни – и възкръсва
мил образ в моите гърди.
Далече там, отвъд море лазурно,
във оня чуден край далеч е той сега...
Вълни, върнете се назад и отнесете
там вест за моята тъга!
***
Да бих могла душата си препълнена
във песен да излея,
замлъкнала би песента на птичките
и целий мир със нея.
Да бих открила свойта скръб безименна,
в душата си сълзите,
цветята би повехнали завинаги,
изгасли би звездите...
***
И искала бих аз да пея в тая нощ,
тъй както досега не бе пял никой ощ –
ни в бурното море бушуващ ураган,
ни влюбений славей през майския си блян.
Ах, искала бих аз със моите мечти
да отлетя далеч – в безкрайни висоти –
и в светлия простор лазура да синей,
във люлка от лъчи зефир да ме люлей...
***
Облъхна веселата пролет
от сълзи влажните очи –
там, дето скръб лежеше тъмна,
пак светят радостни лъчи.
Сърцето вчера преломено
отново блян го днес топи
и сякаш нивга нелюбило,
копнее пак да се сломи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620060
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.11.2015
***
Чи то життя шумить на цілий світ безкрайній,
а чи то смерть летить в невтомності своїй –
в моєму серці повстають відлуння тайні,
і сльози, і польоти світлих мрій.
Ти, пташко, щось співай і я те заспіваю;
Заплаче лиш душа в холодній самоті
і серденько моє за нею заридає.
А тільки-но імла всю землю обмотає –
заплачу сиротою в темноті.
***
І я чекала з мукою в душі,
до свого щастя поглядом спішила –
його чекала з мрією в душі
і душу мою спрага засушила.
Й воно прийшло і ангельська рука
в душі чутливі струни без погорди
торкнула тихо – ангельська рука –
і понеслися чарівні акорди.
Й воно прийшло. Стуманивши свій зір,
троянди запах чарівний відчула;
у неземному сні, стуманивши свій зір,
гімн неземний у захваті почула.
***
Піднесено дивилась я на небо –
там зір без ліку сяйний чар,
та вмить одна, бліда і одинока,
засяяла мов жар.
Чи ти на неї в мить цю теж дивився,
о, друже мій, в далечині –
так наші погляди вона відбила,
що сяє у вогні?
***
Стояла тиха ніч. В воді сріблистій
відбився зблідлий місяць з вишини.
Проміння впало серед тишини
І розлилось на соннім листі...
Мені ти щастя і печаль гірка,
проміння й морок у душі сплелися –
тремтливо узяла моя рука
твою... Нам трепетно серця зайшлися
і не дихнути повними грудьми...
Про що несміло тиша розмовляє?
Що вічний погляд місяця ховає,
умитий кришталевими слізьми?
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Живота ли шуми посред света безкраен,
смъртта със шеметен размах ли пролети -
във моето сърце намират отзвук таен
и сълзите, и светлите мечти.
Че птичка ли запей, и то ще да запее;
заплаче ли душа сред хладна самота,
и моето сърце със нея ще заплаче.
А щом мъгла обвий земята - кат сираче
ще затъжи самотно във света.
***
И чаках аз с измъчено сърце,
към щастието поглед устремила -
и чаках го с копнеещо сърце -
сърце ми жажда беше изсушила.
И то дойде и с ангелска ръка
в душата ми натегнатите корди
поглади тихо – с ангелска ръка –
и дивни се понесоха акорди.
И то дойде. Затворила очи -
от рози дъх аз сещах възхитена;
в неземен сън, затворила очи,
неземен химн аз слушах упоена.
***
Унесено се вглеждах в небесата -
безброй звезди блестяха там,
една сред тях и бледна, и самотна,
в миг светна с ярък плам.
И ти ли в нея тоя миг погледна,
о друже, от далечен край -
та погледите наши отразила
така да засияй?
***
Бе тиха нощ. В водите посребрени
оглеждаше се бледата луна.
На спещите листа сред тишина
замираха лъчите й разлени...
И ти до мен - и щаст'е, и тъга,
лъчи и мрак приплетени в душата -
и трепетно притисках аз ръка
до твоята... Не тупаха сърцата,
не дишаха препълнени гърди...
Какво мълвеше плахо тишината?
Що криеше и взора на луната,
насълзен под кристалните води?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619400
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.11.2015
О, ноче, що усе моє взяла
і в себе увібрала так безслідно,
скажи тепер хоч слово принагідне,
раз маску ти з моїх очей зняла!
В тобі душа померла не одна,
закрилися численні тут зіниці,
самітників ув’язнених в темниці
знесилили твій морок й тишина!
Так жадібно твій теплий погляд лине,
і тала плоть на дні твоїх очей,
потоне в них весь світ і там загине.
Лиш пташка на верху твоїх грудей,
закинувши голівку, все співає,
а ти мовчиш, заслухана без краю...
Дора Габе
Нощ
О, нощ, която всичко ми отне
и в себе си погълна тъй безследно,
кажи сега и словото последно,
щом маската от погледа ми сне!
Умряха в тебе толкова души,
затвориха се толкова зеници,
захвърлени самотници в тъмници
изсмука твоя мрак и присуши!
А жадно гледат топлите ти взори -
очите твои - разтопена плът,
потъна в тях светът и се затвори.
И само птичка върху твойта гръд,
отметнала главица, пее, пее,
а ти мълчиш, заслушана във нея...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2015
Спаде на нього сум, чи біль щемить –
твердий немов у смерті льодяній;
а радість випадкова налетить –
не схилить тужну голову у ній.
Пітьма незнана полонила дух –
не впустить промінь радості й утіхи,
і він смутний продовжить світом рух
без сліз в очах, без радісного сміху.
Димитър Бояджиев
Силует
Налегнат ли го скърби, теготи –
той твърд е и кат смърт студен;
случайна радост ли го посети –
глава оборва натъжен.
Незнайна тма пленила е духа –
отраден лъч тя няма там да пусне –
и той унил ще мине по света
без сълзи на очи, без смях на устни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618964
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.11.2015
Завечорілися беріз блакитні тіні,
У далях вечір дим переливав.
Чумацький Шлях
На голубій гладіні
Світанками дорогу вишивав.
І мариться:
Немов уздовж дороги
З правічності вернулися літа...
Я не поет,
А хлопчик босоногий –
За обрієм і світ весь, і міста.
Немов з туманів випливло сказання
Про дивне озеро,
Як свідку диво-дій;
Своє найперше згадую кохання
І перший хміль зруйнованих надій.
Я з того часу весь перемінився
(Цвітуть волошки в житі до пори),
О, вечір, вечір,
Що завечорівся,
Куди спливли рожеві кольори?!
Тодар Кляшторны
Завечарылася бярозавая просінь
Завечарылася бярозавая просінь,
У далях вечар дым пераліваў.
А Млечны Шлях
На сіняватых плёсах
Заранкамі дарогу вышываў.
Мне марыцца:
Нібыта той дарогай
З адвечнасці вярнуліся гады...
Я не паэт,
А хлопчык басаногі, -
За рубяжамі свет і гарады.
Нібы з туманаў выплыла паданне
Пра гэта возера,
Як сведку дзіва-дзей;
Я ўспамінаю першае каханне
І першы хмель разбураных надзей.
З тае пары я шмат перамяніўся
(Цвітуць да часу ў жыце васількі),
О вечар, вечар,
Што завечарыўся,
Куды сплылі ружовыя вянкі?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618728
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.11.2015
[i]А. Вінніковій[/i]
З вишневих хмар на льодяній гітарі
Заплакала зоря по сонячній весні.
І знову веснами розвіяні примари
Мов спогади застигли у вікні.
Куди пішло, куди все полетіло,
Чому загинуло, не кинувши слідів,
Чому застигло все – заледеніло
В туманнім інеї засніжених полів?
Так і в житті – розвіялися весни,
Туманно криються в завіях золотих,
І замерзає сонця цвіт небесний
На півпуті в коралах льодяних...
Ти говорила,
Ти все говорила:
– Туман не ляже нам на шлях ясний –
Що душу ти і серце положила
В шипучий кубок світлої весни.
Чому ж так небо вичорнили хмари,
Чому згоріла сонячна блакить,
Чому, кохана, ти на льодяній гітарі
Дні сонячні відспівуєш в цю мить?
Чому замерз цвіт сонячний небесний
На півпуті в коралах льодяних,
Чому рожеві вивітрились весни
І ліг туман на стежах весняних?..
З вишневих хмар на льодяній гітарі
Заплакала зоря по сонячній весні.
І знову веснами розвіяні примари,
Мов спогади, застигли у вікні.
Тодар Кляшторны
На ледзяной гітары
[i]А. Віньнікавай[/i]
Зь вішнёвых хмар на ледзяной гітары
Заплакала зара па сонечнай вясьне,
І быццам зь вёснамі разьвеяныя мары
На успамін застылі на вакне.
Куды пайшло, куды ўсё паляцела,
Чаму загінула, ня кінуўшы сьлядоў,
Чаму застыла ўсё — заледзянела
Ў туманнай шэрані засьнежаных палёў?
Так і ў жыцьці — разьвеяныя вёсны
Тумана крыюцца ў завеях залатых,
І замярзаюць сонечныя вёслы
На паўпуці ў каралях ледзяных…
Ты гаварыла,
Ты мне гаварыла:
— Наш просты шлях ня зьвяжуць туманы —
Што ты душу і сэрца падарыла
У шыпучы кубак сонечнай вясны.
Чаму ж так неба вычарніла хмары,
Чаму згарэла сонечная сінь,
Чаму, любімая, на ледзяной гітары
Ты адпяваеш сонечныя дні?
Чаму замёрзьлі сонечныя вёслы
На паўпуці ў каралях ледзяных,
Чаму ружовыя разьветрыліся вёсны
І нашы сьцежкі вяжуць туманы?..
Зь вішнёвых хмар на ледзяной гітары
Заплакала зара па сонечнай вясьне,
І быццам зь вёснамі разьвеяныя мары
На успамін застылі на вакне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618727
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.11.2015
Я кохав... Ах, колись-то давно я кохав!
Аж тоді, коли юність сіяла в очах,
Коли горя і смутку я, дужий, не знав,
Жар відваги у грудях не чах, –
Ще тоді, аж тоді я кохав!..
Але збіг і загинув марою той час:
Розгубив я всі радості літ молодих
І себе, і життя проклинаю не раз...
А тепер, наче в небі пас зір золотих,
На шляху моїм світить той час.
Уладзімір Жылка
Я кахаў
Я кахаў… Ах, калісьці даўно я кахаў!
Аж тады, калі моладасць ззяла ў вачах,
Калі гора і смутку я, дужы, не знаў
І адвага кіпела ў грудзях, —
Шчэ тады, аж тады я кахаў!..
Але збег і загінуў, як мара, той час:
Пагубляў я ўсе радасці год маладых
І сябе, і жыццё праклінаю не раз…
А цяпер, як у небе пас зор залатых,
На шляху маім свеціць той час.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618237
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.11.2015
Немов великий чорний птах
Укрила хмара зорний шлях;
Та свіжість не знайшла природа,
Не впала в полі прохолода.
В повітрі млявість після спеки,
Тривожна душна ніч тече...
Ось звів повіки хтось далекий –
Вогненний блиск мигнув з очей.
Гулким врочисто-грізним сміхом
Загуркотів перун нараз,
Й луна відповіла з утіхи,
Що чує громовий наказ...
І змовкло все, все занімило,
Притихла ніч і жде несміло...
Ша! Хтось застукотів об дах,
Немов в безсиллі чорний птах.
Уладзімір Жылка
Нібы вялізны чорны птах
Нібы вялізны чорны птах,
Заслала хмара зорны шлях;
Ды не пасвежала прырода,
Не пала ў полі прахалода.
Ў паветры мляўка пасля спекі,
І душна, і трывожна ноч…
Вось хтось магутны ўзняў павекі —
І свет мільгнуў агніста з воч.
Ўрачыста-грозным, гулкім смехам
Загрукатаў пярун ў адказ,
І загукала згодна рэха,
Грымотны зразумеўшы сказ…
І змоўкла ўсё, на час знямела,
Прыціхла ноч і жджэ нясмела…
Ша! хтось застукацеў аб дах,
Нібы ў бяссіллі чорны птах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618220
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2015
О, красота осінніх днів барвистих,
Безмовність у природі, тишина.
Врочисто полем з нетрів золотистих
Прийшла над воду смутку пелена.
А там застигла ясність далей чистих,
Де темна рунь і чорна цілина,
І холод свіжий в косах променистих
Несе від сонця хвиля мовчазна.
Навкруг сліди повільного конання
І велич нетутешнього мовчання.
Приймаю смирно сон землі лазурний.
І мариться душі в осінні дні
Такий же спокій, зимний і безбурний,
І відцвітання ясне в тишині.
Уладзімір Жылка
Восень
О хараство асенніх дзён празрыстых,
Бязгутарнасць прыроды і спакой.
Ўрачыста полем з пушчаў залацістых
Прыйшла туга і пала над вадой.
А там застыла яснасць даляў чыстых
Над цёмнай рунню й чорнай цаліной,
І холад лёгкі ў косах прамяністых
Разліла сонца хваляй нежывой.
Наўкол сляды павольнага канання
І веліч нетутэйшага маўчання.
Прымаю корна сон зямлі азурны.
І летуціцца сцішанай душы
Такі ж спакой, халодны і бязбурны,
І адцвітанне яснае ў цішы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2015
[i]О, как убийственно мы любим...
Ф. Тютчев[/i]
Як малою ти брала вогонь,
То казала з тривогою мати:
“Та це ж жижа, дитятко моє!”
І спішила ти ручки прибрати.
А тепер ось кохання вогню
Віддаєш почуття ти і сили,
Зауважить про це хтось тобі –
Ти смієшся у відповідь мило...
Уладзімір Жылка
Незразумелае
[i]О, как убийственно мы любим...
Ф. Цютчаў
[/i]
Як малой ты хапала агонь,
І казала з трывогаю маці:
«Гэта жыжа, дзіцятка маё!»
Ты сьпяшалася ручкі прыняці.
А цяпер вось каханьня агню
Аддаеш пачуцьцё ты і сілы,
А заўважыць хто гэта табе –
У адказ ты сьмяешся так міла...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617989
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.11.2015
Верес сплів золотисті вінки,
Чорний бір зажурив свої брови,
І голосять сумні вітряки
В пожовтілих завіях діброви.
Сумно так!.. В тихій казці листків
Чую щось – таємниче, незнане:
Наче коні під посвист вітрів
Понесли вдаль від мене кохану.
Що ж,
Віддзвонять листочки жалі,
Стріхи месу свою відридають,
А в білястий туман журавлі
Вже останні вірші прочитають.
Клени скинуть свій сум край вікна,
Будуть смуток вітри буйні гнати...
Золота днів юначих весна
Не покине в душі розцвітати.
Наших днів позолочений плин
Понесе мене в даль неупинно,
І між сивих життєвих долин
Я кохану свою ще зустріну.
Верес сплів золотисті вінки,
Чорний бір зажурив свої брови,
І голосять сумні вітряки
В жовтині золотої діброви.
Тодар Кляшторны
Пад шум ветру
Верас сплёў залатыя вянкі,
Чорны бор зажурыў свае бровы,
I галосяць тугой ветракі
У завеях пажоўклай дубровы.
Сумна мне!.. У ціхай казцы лістоў
Чую нешта, таемнае чую:
Быццам коні – пад сьвісты вятроў
Панясьлі ад мяне дарагую.
Што ж,
Пазвоняць на ростань лісты,
Пагалосяць імшою застрэшшы,
А ў бялёсы туман журавы
Прачытаюць апошнія вершы.
Пасумуюць кляны ля акна,
Ветры буйныя смуту разгоняць...
Нашых дзён залатая вясна
Не пакіне ў душы камсамоліць.
Нашых дзён залаты пераліў
Панясе мяне ў далеч нямую,
I між сівых жыцёвых далін
Напаткаю яшчэ дарагую.
Верас сплёў залатыя вянкі,
Чорны бор зажурыў свае бровы,
I галосяць тугой ветракі
У жоўтым золаце любай дубровы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617988
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.11.2015
День іще свій вогонь не згасив,
як під гіллям, мов привид горбатий,
ідучи, вечір нишком присів
на порозі забутої хати.
Наче старець в дорозі знеміг
і йому замість хліба скорини
покотилися зорі до ніг –
безконечного неба перлини.
Дивна казка – так юність пройшла
і життя по тернистій дорозі,
і сьогодні мов гість я була
на забутім на ріднім порозі.
Чи тому, що зелений моріг
бурим настилом тьма огортає,
чи тому, що порожній поріг, –
в рідній хаті ніхто не вітає.
Ларыса Геніюш
Дзень яшчэ дагарэць не пасьпеў
Дзень яшчэ дагарэць не пасьпеў,
як пад гольлямі, ценем гарбатым,
прыйшоў вечар і ціхенька сеў
на парозе забытае хаты.
Быццам старац, які занямог,
і яму замест лустачкаў хлеба
пакаціліся зоры да ног
зь бесканечна ласкавага неба.
Дзіўнай казкай прайшла маладосьць
і жыцьцё па цярнёвай дарозе,
і я сёньня як быццам бы госьць
на забытым на родным парозе.
Мо’ таму, што лягла на мурог
бурым насьцілам цемень густая,
мо’ таму, што у ціхіх дзьвярох
роднай хаты ніхто не вітае.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617707
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.11.2015
Як проситься стежка під ноги
І тчеться її полотно!
До самого краю дороги
З тобою піду заодно
Не тільки тому, що кохаю,
Життям за насмішку плачу:
Я іншого щастя не знаю
І серцем до нього лечу!
Яўгенія Янішчыц
Як просіцца сцежка пад ногі
Як просіцца сцежка пад ногі
I тчэцца яе палатно!
Да самай апошняй дарогі
Я буду з табой заадно
Не толькі таму, што кахаю,
Жыццём за насмешку плачу:
Я іншага шчасця не знаю
I ведаць яго — не хачу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617706
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.11.2015
В темниці день збіг,
і ніч в темноті.
В путі – без доріг,
і Крез в бідноті.
Шукав я значне
у душах, в серцях,
і душить мене
не мудрість, а страх...
Життя – це кошмар
страшніший щорік.
У ньому лиш чар –
придушений крик...
Димитър Бояджиев
Сподавен вик
Тъмница – денят,
провала – нощта.
Сред пътя без път,
и Крез – в нищета.
Аз много души
прозрях и разбрах –
и днес ме души
не мъдрост, а страх...
Животът – кошмар
нелеп и велик.
Еднички му чар –
сподавений вик...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617407
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.10.2015
В очах твоїх горять смарагдові вогні!
Зелених іскор в погляді дрижання,
хвилююче мов давнини сказання,
пробуджує чуття глибоко-чарівні.
Уста твої, хоч і тремкі, та мовчазні,
на них завітні пестощі кохання.
Безмірно люба, в мріях сподівання,
що будеш в променях близькою ти мені.
Я знаю що в вогненних хвилях гину,
душа з плачем до тебе йтиме, може буть,
від страху і томління зовсім тиха...
В тобі ж знайду я чужину незмінну,
та гнівні докори тебе хай не торкнуть
на ложі у нестриманих утіхах!
Димитър Бояджиев
Утеха
Смарагди се топят във твоите очи!
Зелената и искрометна влага
на твоя взор, вълнуващ като сага,
в дълбоко-нежна искреност те обличи.
Устата ти, макар и трепетна, мълчи,
но ласки съкровени предполага.
Бленувам те, неизразимо драга,
на близката интимност в топлите лъчи.
Аз знам, че в пламнали вълни ще гина,
душата ти ще диря плачущ, може би,
в боязън и копнение безгласно...
И в теб ще найда вечната чужбина,
но гневен укор няма да те оскърби
в утехата на ложе сладострастно!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617406
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.10.2015
Я часто сам себе не упізнаю,
коли гнітить хреста життєвого тягар...
Даремно серце в мить таку торкаю, –
у ньому помсти лиш бажання й злоби жар...
Стихають в серці почуття чудові,
куди влили гірку отруту муки й гніт,
воно ж, нещасне, сповнене любові,
колись було мені як світлий божий світ!..
Димитър Бояджиев
Аз често пъти...
Аз често пъти сам се не познавам,
кога тежи ми силно жизнения кръст...
Напразно в миг такъв сърце разравям,
там злоба сал кипи и щение за мъст...
Заглъхват чувства благи във сърцето,
де вля теглото горък и отровен яд,
а тъй с любов то пълно беше, клето,
и тъй за мен бе светъл нявга божий свят!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617183
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.10.2015
Життя – в’язниця, час в ній – кат свавільний,
щодня з ним під вінець іде тривога,
страждання й відчай – віддана підмога,
а совість – невтомима варта пильна.
Жадана смерть! Приходиш так повільно,
Ти ключ, ти двері, ти ясна дорога,
котра нас поведе від місця злого
туди, де тлінь вериги зніме вільно;
туди, де міць гонителів загине,
куди неправда їх не йде за нами,
де скине свій земний тягар людина;
туди, де у постелі в чорній ямі
спить той, кому прийшла його година,
не потривожений нещасть громами.
France Prešeren
Sonetje nesreče: Življenje ječa, čas v nji rabelj hudi
Življenje ječa, čas v nji rabelj hudi,
skrb vsak dan mu pomlájena nevesta,
trpljenje in obup mu hlapca zvesta,
in kes čuvaj, ki se níkdar ne utrudi.
Prijazna smrt! predolgo se ne múdi:
ti ključ, ti vrata, ti si srečna cesta,
ki pelje nas iz bolečine mesta,
tje, kjer trohljivost vse verige zgrudi;
tje, kamor moč pregánjovcov ne seže,
tje, kamor njih krivic ne bo za nami,
tje, kjer znebi se človek vsake teže,
tje v posteljo postlano v črni jami,
v kateri spi, kdor vanjo spat se vleže,
de glasni hrup nadlog ga ne predrami.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612875
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.10.2015
Жени ти відчай геть страшний,
Коли горять зірниці,
Коли йде вечір росяний
І ранок золотиться.
Жени ти відчай – хоч потік
Сліз ще біжить рікою:
Хіба коханий чоловік
Не в серці із тобою?
Усе в плачу – немає втіх,
З тобою вітер плаче,
Зима з печаллю сипле сніг
В осінній лист лежачий.
Коли ж все знову оживе –
Подібну маєш долю:
Тож в серце радість хай пливе,
І йди завжди без болю!
Emily Jane Brontë
Sympathy
There should be no despair for you
While nightly stars are burning;
While evening pours its silent dew,
And sunshine gilds the morning.
There should be no despair — though tears
May flow down like a river:
Are not the best beloved of years
Around your heart for ever?
They weep, you weep, it must be so;
Winds sigh as you are sighing,
And winter sheds its grief in snow
Where Autumn’s leaves are lying:
Yet, these revive, and from their fate
Your fate cannot be parted:
Then, journey on, if not elate,
Still, NEVER broken-hearted!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612288
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.10.2015
Під дубом казковим
над Німаном синім
юнак признавався в коханні
дівчині.
Луною той шепіт
відбився від гаю:
...Кохаю, кохаю...
Я чула пестливе
і щирості повне
моє, білоруське, таке рідне, кровне,
таке невгамовне
і вічно коштовне.
Таке повне ласки, таке тепле, чисте,
Як сонце, вогнисте,
Як Німан ігристе,
як казка, билина, як пісня,
жадане,
до того в житті іще зовсім незнане,
від щирого серця це слово весняне.
Воно продзвеніло над хвилями в річці.
Вітрисько шептав його
з листям у гаю:
...Кохаю, кохаю...
Шептали про нього сіножать, діброва,
людьми перечуте,
для декого знову,
єдине, чудове і світле це слово –
кохаю... кохаю...
Кохаю...
Люблю...
Білоруському краю
я слово «люблю» без кінця повторяю.
Данута Бічэль-Загнетава
Роднае слова
Пад казачным дубам
над Нёманам сінім
хлапец прызнаваўся ў каханні
дзяўчыне.
I рэхам той шэпт
адгукаўся між гаю:
...Кахаю, кахаю...
Я чула пяшчотнае,
шчырасці поўнае,
маё, беларускае, роднае, кроўнае,
такое раптоўнае,
такое чароўнае.
Такое ласкавае, цёплае, чыстае,
як сонца, агністае,
як Нёман, празрыстае,
як казка, быліна, як песня,
жаданае,
дагэтуль зусім у жыцці не спазнанае,
вясновае слова ад шчырага сэрца.
Яно празвінела над хвалямі ў рэчцы.
Вятрыска шаптаў яго
з лісцем між гаю:
...Кахаю, кахаю...
Шапталі яго сенажаць і дуброва,
людзьмі перачутае,
некаму нова,
адзінае, дзіўнае светлае слова —
кахаю... кахаю...
Кахаю...
Люблю...
Беларускаму краю
бясконца я слова «люблю» паўтараю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612286
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.10.2015
Сяючі сніжинки в тишині
Долу опускаються несміло...
Світло в полі і в душі мені...
Сяючі сніжинки в тишині...
Спить сосна в густому курені,
А навколо так біленько-біло...
Сяючі сніжинки в тишині
Долу опускаються несміло.
Данута Бічэль-Загнетава
Трыялет
Лёгкія сняжынкі у цішы
Долу апускаюцца нясмела...
Светла ў полі, светла на душы...
Лёгкія сняжынкі у цішы...
Спіць сасна ў бахматым шалашы,
А навокал так бялютка-бела...
Лёгкія сняжынкі у цішы
Долу апускаюцца нясмела.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612085
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.10.2015
Привіт, дзвінкий морозний вечір!
Привіт, м’який скрипучий сніг!
Не стало вітру, холоднечі,
Лиш вільний жвавих санок біг.
Нічні берези білокорі
Як мари в синяві стоять,
У небі від морозу зорі
Так захололи, що тремтять.
Вільготний місяць звідти в полі
Прозорий світлий стовп створив
І ризу срібну на роздоллі
Снігів синіючих розкрив.
Зривайте ж їх санями, коні!
Дзвени, дзвінків веселих мідь!
Навкруг бори мелькають сонні,
А в грудях кров уже кипить.
Максім Багдановіч
Зімой
Здароў, марозны, звонкі вечар!
Здароў, скрыпучы, мяккі снег!
Мяцель не вее, сціхнуў вецер,
I волен лёгкіх санак бег.
Як мары, белыя бярозы
Пад сінявой начной стаяць,
У небе зоркі ад марозу
Пахаладзеўшыя дрыжаць.
Вільготны месяц стуль на поле
Празрысты, светлы стоўп спусціў
I рызай срэбнаю раздолле
Снягоў сінеючых пакрыў.
Ўзрывайце ж іх санямі, коні!
Звіні, вясёлых бомаў медзь!
Вакол лятуць бары і гоні,
Ў грудзях пачала кроў кіпець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2015