| Сторінки (11/1018): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Завжди хвилює нас прихід весни.
І хоч не ліг на гай зелений колір,
А вже, як звук живущої струни,
Спів жайвора дзвенить у сірім полі.
А вже вітри з чужої сторони
Несуть тепло у золотім подолі;
А вже зринають яви днів ясних
І завмирає серце мимоволі.
Дивись, дивись у небеса без хмар,
Німій, німій в щасливім здивуванні:
Весна по небу котить сонця жар
Назустріч дням великим поривання.
Прийми його, душе, як кращий дар,
Наповнений весни тріумфуванням!
Алecь Звoнaк
Здзіўленне
Заўжды хвалюе нас прыход вясны.
И хоць не лёг на гай зялёны колер,
А ўжо, як тонкі гук жывой струны,
Спеў жаўрука звініць над шэрым полем.
А ўжо вятры з далёкай стараны
Нясуць цяплынь у залатым прыполе;
А ўжо абрысы ясных дзён відны,
І замірае сэрца мімаволі.
Глядзі, глядзі айчыне ў чысты твар,
Нямей, нямей ад шчаснага здзіўлення:
Вясна па небе коціць сонца шар
Насустрач дням вялікім аднаўлення.
Прымі яго, душа, як лепшы дар,
Напоўнены ўрачистасцю вясенняй!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868275
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2020
Іще не випив я до дна
Ні красоту очей дівочих,
Ні, весно, запал твій сповна,
Ні солов’їні співи ночі.
Не раз ще втому на плечі
Мені полегшувать твоєму,
У шлях неблизький ідучи
Під спів бузку і спів черемух.
Анатоль Астрэйка
Яшче не выпіў я да дна
Яшче не выпіў я да дна
Ні хараство вачэй дзявочых,
Ні радасці тваёй, вясна,
Ні салаўіных песень ночы.
Таму мне на тваім плячы
Не раз яшчэ суцішваць стому,
У шлях не блізкі ідучы
Пад песні бэзу і чаромух.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868274
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2020
... Думки вирують,
неначе рій...
Лиш ніч дарує
Чарівність мрій.
І спогад тішить
Багатством літ.
А сніг залишить
Твій любий слід...
Ну хто побачить
Наш сум і біль?
... За нами плаче
Лиш заметіль.
Алесь Пісьмянкоў
А думкі роем
... А думкі роем,
Куды ні збоч...
І толькі мроі
Мне дорыць ноч.
Успаміны цешаць,
Бягуць гады.
На белым снезе
Твае следы...
Ну хто залечыць
Тугу і боль?
... Заплакаў вецер
Аб нас с табой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868152
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.03.2020
Як лист вербички молодої,
Що вітер злісно обірвав
І кинув в річку та з водою
У даль незнаєму погнав, –
Пливу собі. Ріка моя – життя,
По ній пливуть і квіти, і сміття.
Раз запитав я у води:
– Скажи, ти звідки притекла?
Вона сказала: – З-під гряди
Камінних гір я утекла.
– Куди ж біжиш? – Тепер біжу на спад
До моря синього. – Вернешся ти назад?
– Мені закон – коловорот.
Пливу я з моря в океан
І звідти йду на поворот,
Коли підніметься туман
І ляже ніч. Лечу мерщій туди,
Де потечу рікою з-під гряди.
Як лист вербички молодої,
Що вітер злісно обірвав,
І я пливу вслід за рікою,
Котру життям хтось там назвав.
Несе вона і квіти, і сміття...
А ти скажи, вернешся знов, життя?
Алесь Гарун
Як ліст вярбінкі...
Як ліст вярбінкі маладой,
Што вецер злосны адарваў
I кінуў ў рэчку і з вадой
У даль няведаму пагнаў, —
Плыву сабе. Рака мая — жыцьцё,
Па ёй плывуць і кветкі і сьмяцьцё.
Я раз спытаўся у вады:
— Скажы, адкуль ты прыцякла?
Яна сказала: — З-пад грады
Каменных гораў уцякла.
— Куды ж бяжыш? — Цяпер бягу над спад
У мора сіняе. — А вернесься назад?
— Над мной закон — колазварот.
Плыву я з мора ў акіян
I стуль зьбіраюсь ў паварот,
Калі узьнімецца туман
I ўзьляжа ноч. Лячу хутчэй тагды,
Цячы ракой з-пад горнае грады.
Як ліст вярбінкі маладой,
Што вецер злосны адарваў,
I я плыву сваёй ракой,
Жыцьцём якую хтось назваў.
Нясець яна і кветкі і сьмяцьцё…
А ты ж скажы, ці вернесься, жыцьцё?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868151
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.03.2020
Ліс шумів... Ледве чутними гуками
гомін сосен високих спливав.
Вітер дивно-пригожими звуками
спів і шепіт нові викликав.
За комлями ялинок червоними
грав осінній захід блиском вод.
Далечинями неба бездонними
випливав білих зір хоровод.
А між ними стежками невидними
сходив місяць в імлистій габі.
І цей вечір малюнками рідними
викликав дивний відгук журби.
Хвиля смутку з гіркими печалями
запливала у душу мені...
Так туман неосяжними далями
заливає розлоги земні.
Натальля Арсеньнева
Лес шумеў
Лес шумеў… Ледзьве чутнымі гукамі
гоман соснаў высокіх сплываў.
Вецер дзіўна-прыгожымі згукамі
новы шэпт, новы сьпеў выклікаў.
Між камлямі хваінаў чырвонымі
зьзяў крывавы асеньні заход.
Далячынямі неба прадоннымі
выплываў белых зор карагод.
А між імі, з усьмешкай халоднаю,
ўсходзіў месяц, прыбраны ў імглу.
Гэты вечар малюнкамі роднымі
выклікаў нейкі смутак, тугу.
Смутак рос, калыхлівымі хвалямі
плыў а плыў у душу ён маю…
Так туман, неабсяжнымі далямі,
залівае увосень зямлю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868029
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2020
Жайворонка дзвін в вечірнім полі,
Там, де студить теплий діл роса,
Де із житніх колосків поволі
Божа появляється краса.
Для нежадібних – цього доволі:
У вар'ята-віку вирвать мить, –
Вдвох послухать мовчки, як дзвенить
Жайворонка дзвін в вечірнім полі.
Нiл Гiлeвiч
Бомы жаўранкаў у звечарэлым полi
Бомы жаўранкаў у звечарэлым полi,
Там, дзе студзiць цёплы дол раса,
Дзе з жытнёвых каласоў паволi
Выплывае божая краса.
Для няпрагных - гэтага даволi:
У вар'ята-века вырваць мiг
I паслухаць моўчкi, удваiх,
Бомы жаўранкаў у звечарэлым полi.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868028
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2020
Ne ris point du sonnet,
o critique moqueur.
S.-Beuve*
На темній гладі сонного болота,
Біліший, ніж у небі сніг ясний,
Цвіт білих лілій розпустивсь рясний
Між очерету чорного бридоти.
Скрізь цвіль і бруд, – розводить гниль спекота,
Та не забрудить барви мул грузький,
Хоч там пливе порою змій слизький
І ржа лежить, неначе позолота.
Тепер це досить тванисте багно:
Гниль сотні літ збираючи, воно
Смердючим плином щедро вгодувало
Росистих квітів неземну красу.
Молись же, щоб із милості сховала
Тут смерть свою безжалісну косу.
*Не смійся із сонета,
о глузливий критику.
Сент-Бев (фр.)
Максім Багдановіч
Санэт: На цёмнай гладзі сонных луж балота
Ne ris point du sonnet,
o critique moqueur.
S.-Beuve*
На цёмнай гладзі сонных луж балота,
За сьнег нябёснай вышыні бялей,
Закрасавалі чашачкі лілей
Між пачарнеўшых коранёў чарота.
Ўкруг плесьня, бруд, – разводзіць гніль сьпякота,
А краскі ўсё ж ня робяцца гразьней,
Хоць там плыве парою сьлізкі зьмей
І ржаўчына ляжыць, як пазалота.
Цяпер давольна топкае багно:
Гніль сотні год зьбіраючы, яно
Смуроднай жыжкаю узгадавала
Цьвятоў расістых чыстую красу.
Маліся ж, каб зь літоўнасьці стрымала
Тут сьмерць сваю нязвонкую касу.
* Ня сьмейся з санэта,
о зьдзеклівы крытык.
С.-Бёў (фр.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867898
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.03.2020
Моя душа, як яструб дикий,
Що рветься вгору в неба шир, –
Птахів на волі чути крики, –
Моя душа, як яструб дикий.
Почувши їх, стріпне великий
Свій сон, злетить повище гір, –
Моя душа, як яструб дикий,
Що рветься вгору в неба шир!
Максім Багдановіч
Мая душа
Мая душа, як ястраб дзікі,
Што рвецца ў неба на прастор,
Вартуе вольных птушак крыкі, –
Мая душа як ястраб дзікі.
Учуўшы іх, страхне вялікі
Свой сон, шыбне ды вышай гор, –
Мая душа як ястраб дзікі,
Што рвецца ў неба на прастор!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867897
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.03.2020
1
Я безмежні й неоглядні володіння всюди маю –
в мене сонце ясно світить, в мене всесвіт розмовляє!
І коли пригаснуть висі над погідними морями
в прохолоді фіалковій лона спокою та сну,
я літаю легкокрилий над садами і полями
і богів скликаю дзвоном миротворним в далину.
І віднесені далеко над поляни необжиті,
вієм одягом ефірним і над спокоєм землі
б’єм у дзвони загадкові, б’єм у била з міді литі,
і гуляєм, і співаєм в нашарованій імлі.
І забувши всі печалі, смуток, безлади надмірні,
в час, коли весь світ широкий у примиренні затих,
ми танцюєм і співаєм в дальніх просторах вечірніх
і себе чарівно грієм у сіяннях золотих.
А коли прозорий ранок з далечіні йде прекрасний,
розливає скрізь потоки світанкової краси –
відкриваємо ми простір необмежений і ясний
і життя знов повертаєм у розбуджені ліси.
І приховано-самотні квіти повним почуттями,
щоб вином грайливим стала їхня бісерна роса,
і як вихор пролітаєм над далекими полями,
і зникаємо в польоті у безмежних небесах.
А піднесені високо в вогняному сонці сяєм,
осяваємо відрадно красоти земної цвіт,
і в мереживі проміннім бенкетуєм і співаєм, –
співом тим благословляєм з вишини прекрасний світ.
Я безмежні й неоглядні володіння всюди маю –
в мене сонце ясно світить, в мене всесвіт розмовляє!
2
Мов донька закохана зірка вмирає
у блисках останніх – тремких, золотих,
і морок вечірній на мене спадає.
Та радість дитяча безмірно сіяє
в блакитних очах щиросердих моїх.
Темніють тремтливо незміряні сині
і простір зорі золотої вже спить.
Та в барвних садів моїх тихих сплетіннях,
в безсонних долин моїх темних тремтіннях
невидимий ранок горить.
І в ласці привітній, що йде з вітром ніжним,
я душу відчув світову без тривог,
тремчу, як весна, що під пологом сніжним, –
далекий, безмірний над широм недвижним, –
і так же самітний, як бог!
3
На нивах золотистих в осінній час казковий,
коли лягає полог, багровий, чарівний,
співаю, ослабілий, я пісню світанкову,
закоханий як завжди, і як завжди – хмільний.
У сніговій пустелі в холодну люту зиму,
коли лягає саван, сріблястий, льодяний,
співаю, наче в чарах, мелодію любиму,
закоханий як завжди, і як завжди – хмільний.
В садах квітучих звучних розпусною весною,
коли лягає килим, розцвічений, ясний,
під крилами тремчу я з дитячою жагою,
закоханий як завжди, і як завжди – хмільний.
І в духоті південній розпеченого літа,
коли налитий соком тріпоче плід чудний,
благословляю небо і землю цілковито,
закоханий як завжди, і як завжди – хмільний.
4
Для ранків завжди двері залишав відкриті,
для вечорів завжди навіював я сни,
і пив росу із пречудових квітів,
пив з пелюсток я аромат чудний.
Тоді мою переповняли душу
пилок дерев, уся весни краса;
людина й бог, я все всотати мушу, –
мої вдихають сонце небеса.
Носив я кораблі на водній ширі,
і всі створіння слухали мій зов.
У темне місто, де раби і звірі,
приніс я сонце – пломінь і любов.
Тоді до мене небо знов шепоче,
знов гріє і запрошує згори –
і в ласці кожна гілочка тріпоче, –
мої весною дихають вітри.
5
Я народжуюсь у хвилях на поверхні вод глибоких,
променистий і прозорий, наче блиск перлин ясних,
і лечу по невідомих далях просторів широких,
і під куполом безмежним голубих небес високих
зводжу замки з хризоліту на підмурках золотих.
Зводжу замки я та вежі і над всесвітом співаю –
сам і всесвіт, і природа – а в природі цій я Пан;
то гарячий, наче сонце, неосяжність зігріваю,
то вмираю, наче фенікс, то з горіння воскресаю –
сам горіння, сам і сонце, і бурхливий океан.
А в безхмарній сфері неба, взявши владу над богами,
п’ю нічну я прохолоду, спеки денної напій,
миті вічності сповняю небувалими дивами
і на просторах далеких розмовляю із вітрами, –
сам бажання, сам і буря, сам талан і супокій.
На своїх широких грудях укриваю небосхили –
безконечний світ мій тоне в загадковій глибині.
І мої шляхи звертають на круті незнані схили –
на безкрайніх горизонтах хто догнати мав би силу
всі мої бажання бога й бурні хмари навісні?
6
Моє в скорботі серце не буває,
бо вільний і безмежний всесвіт мій.
Воно листків тремтіння відчуває,
воно і сонце, й небокрай ясний.
У сонці тім себе я зігріваю,
самотній бог в своїй самотині,
і в пісні я живу, і в ній страждаю,
і світ боготворить мої пісні.
Весь всесвіт мій – від краю і до краю,
і барвна путь моя квітчає твердь;
коли над світом небо освітляю,
то у мені вмирає навіть смерть;
і, як струмок прозоро-швидкоплинний,
напоюю я луки весняні;
і, наче сонце, вічне і промінне,
розтоплюю я ріки льодяні.
У просторі літаю я зухвало,
неначе день, безхмарний та ясний;
в мені кінець, в мені також начало,
і мука теж для всіх дитячих мрій;
переді мною простір неймовірний,
де п’ю я сонця промені щодень,
я там горю, співаю непомірно,
і сонце палахтить з моїх пісень.
7
Несу я в життя ніжні ласки дитячі
і спектри веселки чудесної вдаль;
несу світлих барв переливи тремтячі
і тиху скорботу, і теплу печаль.
Несу я лазур на розліг неозорий –
безмірно далекий, глибокий без меж.
В мені й через мене там небо говорить, –
там пісня душі бога вічного теж.
В пустелю безкрайню у вічнім блуканні
несу жар проміння і свіжість гаїв,
бо маю в собі таємниці надранні
і сонце сіяє крізь очі мої.
8
Я живу в розцвіченій природі, –
у безмежній сонячній оселі,
і, немов усі боги, безгрішний,
долю світу прагну вберегти.
Там мій дух не знає зла і болю,
там не мучать думи невеселі, –
я роджусь, неначе світла пісня,
в затишній колисці самоти.
Маю там я шумні водоспади,
гори у снігах, – чудні, бентежні;
маю житні золотисті ниви
і широкі луки весняні;
маю теплі, з маками, садочки
і поля сочисті та безмежні,
по яких звиваються поволі
ріки тихоплинні осяйні.
Маю я колиску легковійну
і діброви барвно-густолисті.
Все живе в мені розквітне знову,
мертве все прокинеться в мені.
І, немов усі боги, безгрішний,
я люблю небес висоти чисті,
я люблю блиск місячної ночі,
сни душі дитячої ясні.
А як постає весняний вечір,
в тіні на безкрайніх небесах
я зірки цілую трепетливо
і голублю місяць золотий.
Землю пригортаючи запально,
таємниці їй шепчу довічні –
таємниці, в котрих б’ється світлом
джерело жадання та надій.
Я живу в розцвіченій природі, –
у безмежній сонячній оселі,
і, немов усі боги, безгрішний,
долю світу прагну вберегти.
Там мій дух не знає мук і болю,
там не мучать думи невеселі, –
я роджусь, неначе світла пісня,
в затишній колисці самоти.
9
Стихійний і бунтарський палю ліси величні,
і з їхнього горіння в мені вогню моря –
і сни мене зродили, безумні й віковічні –
я сам і пізній вечір, і ранішня зоря.
І сяю над полями далекими, без краю –
полями, що розквітли у сяєві моїм;
і ніжні аромати ранкові випиваю –
і сам я ніжний ранок і біле світло в нім.
І сяю крізь тумани вагань моїх несходжені,
і сам себе будую, й себе ламаю теж,
і в сяючих чертогах з моїм ясним народженням
душа у світ приходить, усміхнена без меж.
Я є хмара легкокрила, хмара світла і прозора, –
і гойдаюсь у промінні вечорової зорі;
я є хмара легкокрила, страхітлива і сувора, –
і щедротно проливаюсь я на ниви і бори.
І ласкаво орошаю я садочки буйноцвітні –
ці садочки буйноцвітні поїть лиш моя роса.
Я є хмара швидкоплинна там, де простори привітні,
і в мені ростуть могутньо животворні чудеса.
У мені ростуть могутньо чорні блискавки і бурі,
я заблудлий вічно прагну в берегів безмежну даль...
Я є хмара швидкоплинна на розгорнутій лазурі,
я є хмара швидкоплинна – світла радість і печаль.
11
Народжений з землі і небом оповитий –
володар світовий і син богів могучий.
Владар густих лісів і бур несамовитих –
у мене в небесах живуть вітри ревучі.
Величний і благий, немов весна пестлива,–
запалені в мені палахкотять світила.
Відважний і стрімкий політ мій гордівливий
і серце всі серця для мене полонило.
На той вмирущий світ без віри та надії
із подихом моїм жага душі спустилась.
Під небом під моїм природа молодіє,
під небом під моїм природа народилась.
І повсякчас один – тривоги нескінченні,
і землю я люблю, і сонячне проміння;
безсонний наче бог у вічному натхненні –
з землі родивсь на світ – для світла і горіння.
Народжений з землі і небом оповитий –
володар світовий і син богів могучий.
Владар густих лісів і бур несамовитих –
у мене в небесах живуть вітри ревучі.
12
Я гордий, наче сонце, і ласкавий –
ласкавий як вечірні небеса.
Мій дух збунтований і жвавий
і гордий я, безмежний і яскравий –
яскравий, як весняні небеса.
Я гордий, наче сонце, і щедротний –
щедротний наче матінка-земля.
Мій дух безхмарний і спекотний
і гордий я, журливий і щедротний –
щедротний, наче батьківська земля.
13
Люблю я тишу білих півсутінків ранкових,
коли блищить і сяє коралями роса;
люблю я теж і ночі – ті ночі загадкові,
і їхні оповідки про дивні чудеса.
Люблю весни прихід я і труд її пестливий,
люблю печаль осінню – глибоку, неземну.
А ще люблю я бурі стрімкої хід бурхливий
і дівчину кохаю бентежну, мовчазну.
Христо Ясенов, Цикъл «Пан»
1
Аз владея ширината на безбрежните простори -
в мене слънцето изгрява и вселената говори!
И когато притъмнеят висините ведросини
в теменужната прохлада на затишие и сън,
аз прехвъркам лекокрилен над полета и градини
и събирам боговете с миротворния си звън.
И понесени далеко над самотните поляни,
веем вихрени одежди - и над сънните земи
бием медните езици на загадъчни камбани
и пируваме и пеем в напластените тъми.
И забравили тъгата на суетностите черни -
в онзи час, когато всичко в примирение мълчи, -
ний танцуваме и пеем из просторите вечерни
и пленително се греем в златолунните лъчи.
А когато светло утро издалеко се разведри
и разлее на потоци топли, румени зари,
ний откриваме простора на безбрежията ведри
и събуждаме живота на задрямали гори.
И невидимо-самотни приласкаваме цветята
и наливаме ги с бисер, руйно вино и роса -
и прехвъркаме далеко, надалеко из полята -
и се губим в ширината на самите небеса.
А понесени високо палим слънцето и греем -
греем с топлата отрада на всемирна красота -
и в лъчистата му мрежа ний пируваме и пеем,
пеем гордо - и всемощно благославяме света.
Аз владея ширината на безбрежните простори -
в мене слънцето изгрява и вселената говори!
2
Кат влюбена щерка зората умира
сред златния трепет на късни лъчи
и вечерен здрач се над мене простира.
Но детската радост безумно прозира
в лазурния поглед на мойте очи.
Тъмнеят и тръпнат безбрежия сини
и гасне простора от златни зари.
Но в пъстрия губер на мойте градини
и в будния трепет на мойте долини
невидимо утро гори.
И в топлата ласка на вятъра нежен
усещам душата на мира дълбок
и тръпна, кат пролет под покрива снежен -
и аз съм далечен - и много безбрежен -
и аз съм самотен кат бог!
3
И в златните полета на къдравата есен,
под грейналите багри на румен златоткан,
аз пея, превъвзмогнат, предутринната песен
и винаги съм влюбен, и всякога пиян.
И в снежните пустини на ледената зима,
под стъкления поглед на белия саван,
аз пея зачарован мелодия любима
и винаги съм влюбен, и всякога пиян.
И в звучните градини на блудницата пролет,
сред пъстрите прегръдки на губера разстлан,
аз тръпна под крилата на детския си полет
н винаги съм влюбен, и всякога пиян.
И в пладнешкия задух на грейналото лето,
когато тръпне плодът от сокове налян,
аз мирно благославям земята и небето
и винаги съм влюбен, и всякога пиян.
4
На много утрини отворих аз вратата,
на много вечери навеях от сънят
и пих на всяко цвете от росата,
и пих на всяка чашка от дъхът.
И в тоя час душата ми е пълна
със цветен прах от всички дървеса:
човек и бог, аз всичко ще погълна,
че слънце дишат мойте небеса.
По водна шир понесох аз кораби -
и всяка твар усети моя зов.
И в тъмний град от зверове и раби
запалих слънце - пламък и любов.
И в тоя час небето пак ми шепне,
небето пак ме грее и зове -
и в ласките ми всяка вейка трепне,
че пролет дишат моите ветрове.
5
Аз се раждам из вълните на подводия дълбоки
лъчезарен и прозрачен, като светъл маргарит,
и прехвъркам по безкрайни и неведоми посоки -
и под свода необятен на лазурите високи
дигам замъци от злато и въздушен хризолит.
Дигам замъци и кули и над мировете пея -
сам вселена и природа - и в природата съм Пан;
ту запален като слънце над безбрежията грея;
ту умирам като феникс - и възкръсвам, и живея -
сам горение и слънце и стихиен океан.
А в безоблачните сфери, превъзмогнал боговете,
пия нощната прохлада и предпладнешкия зной -
и запълням като тайна всеки миг от вековете -
и в далечните пространства разговарям с ветровете,
сам желание и буря, и фъртуна, и покой.
А в широката си пазва крия всички небосклони -
моят мир е необятен и загадъчно-дълбок.
Мойте пътища завиват по неведоми наклони -
и в безбрежните предели кой би смогнал да догони
моя облак буреносен и желание на бог?
6
Сърцето ми в скръбта се не събира:
безбрежен и широк е моят мир.
То трепета на всеки лист разбира,
то слънце е и светла кръгошир.
То слънце е - и в него аз се грея -
самичък бог сред свойта самота -
и в песента си страдам и живея,
и в песента ми влюбен е света.
От край до край вселената владея
и пъстроцветен вий се моят път;
като небе над мировете грея,
че в мен умира и самата смърт;
и като ручей светло-бистротечен,
аз напоявам цветните лъки;
и като слънце пламенен и вечен,
аз разтопявам ледните реки.
Където мина, пътища чертая,
безоблачен и ведър като ден;
във мене е началото и края
и мъката на всеки детски блен;
пред мене е широко и просторно
и пия аз от слънцето зари;
и аз горя и пея неуморно,
че в мойта песен слънцето гори.
7
Аз нося живота на детските ласки
и звучния спектър на чудна дъга;
аз нося играта на светлите краски
и тиха нерадост, и топла тъга.
Аз нося лазура на волни простори -
безкрайно далечен, безкрайно дълбок.
През мене и в мене небето говори
и пее душата на вечния бог.
И вечно залутан в пустини безкрайни,
аз нося прохлада и топли лъчи,
че в мене живеят предутрини тайни
и слънцето грее през мойте очи.
8
Аз живея в цветната природа
на широка, необятна хижа
и безгрешен като боговете,
крия там съдбата на света.
Моят дух не зная що е болка,
моят дух не знае що е грижа:
аз се раждам светъл като песен
в люлката на всяка самота.
Имам аз и шумни водопади,
и балкани шеметни и снежни;
имам житни златокласи ниви
и широки пролетни лъки;
имам топли макови градини
и полета сочни и безбрежни,
по които бавно лъкатушат
бистросини езерни реки.
Имам аз и люлка от зефири
и дъбрави цветно-къдролисти.
В мене всичко живо се възражда,
в мене всичко мъртво се руши.
И безгрешен като боговете,
аз обичам висините чисти,
аз обичам лунните девойки
и съня на детските души.
А в часа на пролетната вечер
в сянката на сферите безкрайни
аз целувам трепетно звездите
и лаская златната луна.
И прегърнал шеметно земята,
аз й шепна вечните си тайни -
тайните, в които лъкатуши
изворът на всяка светлина.
Аз живея в цветната природа
на широка, необятна хижа
и безгрешен като боговете,
крия там съдбата на света.
Моят дух не знае що е болка,
моят дух не знае що е грижа:
аз се раждам светъл като песен
в люлката на всяка самота.
9
Стихиен и метежен, аз паля лесовете
и в пламъка им бурен възпламвам и горя -
и раждам се безумно в съня на вековете -
самичък късна вечер и утринна заря.
И грея над полята далечни и безбрежни -
полята нацъфтели от мойта топлина;
и пия аромата на утрините нежни -
самичък нежно утро и бяла светлина.
И грея през мъглите на своето съмнение,
и себе си изграждам, и себе си руша -
и в светлите чертози на моето рождение
усмихната се ражда световната душа.
Аз съм облак лекокрилен, облак бледен и прозрачен -
и люлея се запален от вечерните зари;
аз съм облак лекокрилен, застрашителен и мрачен -
и поройно се изливам над полета и гори.
И гальовно оросявам цветнокъдрите градини -
цветнокъдрите градини пият моята роса.
Аз съм облак бързотечен във простори ведросини -
в мен са мощно въплотени животворни чудеса.
В мен са мощно въплотени черни мълнии и бури
и залутан вечно търся на безбрежия брега...
Аз съм облак бързотечен по разстланите лазури,
аз съм облак бързотечен - светла радост и тъга.
11
Земята ме роди, небето ме отхрани -
световен властелин и син на боговете.
Владетел на гори и бурни урагани -
във моето небе живеят ветровете.
Размирно-величав и нежен като пролет -
запалени от мен възпламнуват слънцата.
Стремителен и горд е смелият ми полет
и в моето сърце пленени са сърцата.
На тоя смъртен мир без вяра и отрада
аз дъхнах трепета на свойта вечна жажда.
Под моето небе природата е млада,
под моето небе природата се ражда.
И винаги един - фъртуна и тревога, -
земята любя аз и слънцето милея;
и вечно окрилен и буден като бога -
земята ме роди да паля и да грея.
Земята ме роди, небето ме отхрани -
световен властелин и син на боговете.
Владетел на гори и бурни урагани -
във моето небе живеят ветровете.
12
Аз горд съм като слънцето и нежен -
и нежен като вечерно небе.
Духът ми е стихиен и метежен
и аз съм горд, просторен и безбрежен -
безбрежен като пролетно небе.
Аз горд съм като слънцето и щедър -
и щедър като майката земя.
Духът ми е безоблачен и ведър.
и аз съм горд и горестен, и щедър -
и щедър като родната земя.
13
Обичам тишината на утрините бели
и бисерния блясък на тяхната роса;
обичам и нощите - нощите навалели -
и приказките техни за странни чудеса.
Обичам всяка пролет и рожбите й нежни,
обичам и тъгата на есенния ден.
но любя и размаха на бурите метежни,
и тихата девойка, потънала във свен.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2020
Багато їх. Я збережу одно:
Коли бажанням в грудях стане тісно, –
З могутнім хором завжди заодно
Нехай звучить моя тривожна пісня.
Вона пройшла крізь вогняне горно,
Жила зі мною в глушині безлісній.
Її народу я віддав давно –
Ще у роки весняні й не зловісні.
Нехай рядків розплавлений свинець
Співзвуччям часу, ладом думки строгим
Жахтить у серці, наче пломінець!
Я по землі пройшов з кінця в кінець
Того бажання Дантову дорогу, –
Так повелів років старий мудрець!
Алесь Звонак
Жаданне
Іх многа. Я прыберагу адно,
Калі ў грудзях жаданням стане цесна:
Хачу, ў магутным хоры каб чутно
Было маю ўстрывожаную песню.
Яна прайшла пякучае гарно,
Жыла са мной адна ў глушы бязлеснай.
Яе народу я аддаў даўно –
Яшчэ ў гады прадбур'я і прадвесня.
Няхай радкоў расплаўлены свінец
Сугуччам часу, ладам думкі строгай
Заўсёды будзе ў сэрцы палымнець!
Я абышоў зямлю з канца ў канец
Таго жадання Дантавай дарогай, –
Так загадаў гадоў сівы мудрэц!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866624
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.03.2020
Блакитних хвиль стрімкий невгавний біг
На береги в смарагдовій оправі...
О Нароч! Серце я приніс тобі,
Ним володіть – твоє сьогодні право!
Там над обривом схиленій вербі
Щось шепчуть засоромлені купави,
Весляр веслом рве хмари, далебі,
Поглянь: і сонце так торкне небавом!
Приніс тобі привіт уперше мій,
Я перший раз красу твою пригубив,
Спинивши серця звучний перебій!
І я дивлюся, як у вічнім шлюбі
Піщаних берегів жагучі губи
Цілує хвиль уранішній прибій...
Алесь Звонак
Хараство
Блакітнай хвалі несціханы бег
На берагі ў смарагдавай аправе...
О Нарач! Сэрца я прынёс табе,
Валодаць ім – тваё сягоння права!
Па-над абрывам схіленай вярбе
Штось шэпчуць сарамлівыя купавы,
Вяслом кранае воблака грабец.
Глядзі: кране і сонца неўзабаве!
Я ўпершыню вітаюся з табой,
Я першы раз красы твае прыгубіў,
Суняўшы сэрца гулкі перабой!
И я дзіўлюся, як у вечным шлюбе
Пясчаных берагоў сухія губы
Цалуе хваляў ранішні прыбой...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866623
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.03.2020
У сірій свитці ходить Листопад...
Хоч і давно гілля безлисте, голе,
Та гостро пахне яблуками сад
І збіжжям пахне післяжнивне поле.
Земля моя! Осінній кругогляд –
Туманів піна у небесних полах,
Міраж доріг, задумливість левад,
І жовте листя бронзовіє долом...
Тебе очима миттю я обвів,
Цілком від здивування онімілий:
Дощі ось тільки глухо прошуміли,
А в рунах лан смарагдами розцвів...
Здається, – полотно митець умілий
Так бездоганно фарбою покрив.
Алecь Звoнaк
Радзіма
У світцы шэрай крочыць Лістапад...
Хоць і даўно ні лісціка на голлі,
А востра пахне яблыкамі сад
І збажыной прытомленае поле.
Зямля мая! Асенні далягляд –
Туманаў пена ў неба у прыполе,
Міраж дарог, задумны шэпт прысад
І жаўталісце бронзавае доле...
Цябе вачыма абягу угрунь,
Суздром здзіўленнем шчасным анямелы:
Дажджы вось толькі глуха прашумелі
И праступіла ізумрудам рунь...
Здаецца, тонкі колер акварэлі
Паклаў мастак на палатняны грунт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866497
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.02.2020
І доки я належу до породи,
Що сенс шукає в русі та ході,
Зі мною будь завжди в моїх незгодах –
У яві, в снах, на суші та воді!
Полинна гіркість і троянди врода
Тобі й мені призначені в наділ,
Щоб втрати біль і радість, що приходить,
Порівно мали в щасті та в біді.
Ти, може, тільки мить мені вділила,
Та мить оця дорівнює рокам,
І миті блиск ясніший, ніж світила;
Тому я світлу пам’ять не віддам
У кігті забуття. Її незгасна сила
Порівно до кінця хай сяє нам!
Алecь Звoнaк
Дзіва: Санет 5
Пакуль належу я да той пароды,
Што сэнс шукае ў руху і хадзе,
Са мною будзь усюды і за ўсёды –
У яве, ў снах, на сушы і вадзе!
Бо палыну гаркота й ружы водар
Табе і мне аддадзены ў надзел,
Каб страты боль і радасці знаходак
Дзялілі роўна ў шчасці і ў бядзе.
Ты, можа, момант толькі падарыла,
Але вага яго – раўня гадам,
А бляск яго – ярчэй любых свяцілаў;
Таму я памяць светлую не дам
У кіпці забыцця. З нязгаснай сілай
Хай да канца пароўну свеціць нам!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866496
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.02.2020
Я не під щасною родивсь зорею, –
Діставши перцю й солі через край!
Зате тепер я з ласкою твоєю, –
Мого життя сіяюча зоря!
Не ждав тебе, хоч і зрадів душею,
Що ти прийшла під солов’їний грай
Вінком над турбаниною моєю,
Де щирій дружбі місце і пора.
Усе було в житті, крім супокою,
Були і рай, і пекло, і любов...
Тепер усе заповнене тобою,
Тепер з тобою затишок прийшов.
Тому й прошу: сама собою знов
Ти будь, – ніж бути власністю чужою...
Алecь Звoнaк
Дзіва: Санет 4
Я не пад шчаснай зоркаю народжан –
Хапіў я перцу й солі цераз край!
За ўсё цяпер табою ўзнагароджан,
Майго жыцця вячэрняя зара!
Я не шукаў цябе, хоць тройчы згодзен
З тым, што прыйшла сама пад пеўчы грай
Вянком маім нягодам і прыгодам,
Дзе шчырай дружбе месца і пара.
Усё было ў жыцці, апроч спакою,
Былі і рай, і пекла, і любоў...
Цяпер усё запоўнена табою,
Цяпер усё авеяна табой.
Таму й прашу я: будзь сама сабой –
Так лепш, чым быць уласнасцю чужою...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866379
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2020
Було і так – похмурий і затятий
Немовби скнара, я ховав в журбі
Усе, чого у серці так багато,
Що не було призначене тобі.
А ти прийшла, мої свіча і свято,
Мій кращий лікар від усяких бід, –
Я все віддав, зламавши сховку ґрати,
Одну тебе покинувши собі.
І в прах зійшли усі мої тривоги,
І недовіри тінь у світлі мре,
Бо знов мене покликала в дорогу,
Бо слід твій час ніколи не зітре.
Багатий духом той, хто дасть убогим,
А вбогий той, хто завжди лиш бере.
Алecь Звoнaк
Дзіва: Санет 3
Было і так: пануры і зацяты,
Нибыта скнара, я хаваў глыбей
Усё, чым серца і душа багаты,
Што не было прызначана табе.
А ты прыйшла, маё святло і свята,
Мой лепшы лекар ад усякіх бед, –
Я ўсё аддаў, зламаўшы сховаў краты,
Адну цябе пакінуўшы сабе.
І ў прах зляцелі ўсе мае трывогі,
И недаверу цен адскочыў прэч,
Бо ты ізноў паклікала ў дарогу,
Бо след твой час ніколі не сатрэ.
Багаты духам той, хто дорыць многа,
Убогі – хто не дорыць, а бярэ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866378
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.02.2020
Давно вже юність в далеч відлетіла,
Зотлів на попіл присок почуття,
Затишку прагне і душа, і тіло,
А не громів і блискавок життя.
Так думав я. Та по-жіночі сміло
Ти увійшла, як буря в укриття,
У спокій мій. І знов душа скипіла,
Відчувши радість знайдену буття.
З країни сонця і пісків пекучих,
Як довгождане чудо, диво з див,
Прийшла ти в тінь думок моїх дрімучих,
Щоб знов весни величний переспів
Ожив в словах пісень дзвінких, живучих, –
Як присуд твій ласкавий встановив.
Алecь Звoнaк
Дзіва: Санет 2
Даўно юнацтва ўдалеч адляцела,
Сатлеў на попел прысак пачуцця,
Спакою прагне і душа, і цела,
А не грымот і бліскавіц жыцця.
Так думаў я. Ды па-жыноцку смела
Ты увайшла, як бура ў сон трысця,
У мой спакой. И зноў душа запела,
Адчуўшы радасць поўную быцця.
З краіны сонца і пяскоў зыбучых,
Як дзіва дзіў, доўгачаканы цуд,
Прыйшла ты ў засень дум маіх дрымучых,
Каб зноў вясны ўрачысты перагуд
Ажыў у словах песень неўміручых,
Як падказаў ласкавы твой прысуд.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866266
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2020
Був темний ліс. Був щебет солов’їний.
Був зябликів дзвінкий співучий клик.
Сердець був стук. Момент був той єдиний,
Що розум ним пройматися не звик.
Згадай його ти в радісну хвилину,
Коли замре у грудях щастя крик,
Той неповторний ранок, час невпинний,
Без дум, розрад, коли весь острах зник.
Згадай і рук тепло, і поринання
В бездонні очі, темні, наче ніч,
Одне, як подих вітерцю, дихання, –
В скупому щасті ми були одні.
А над усім життя тріумфування,
Де яви блиск яскравіший від снів...
Алecь Звoнaк
Дзіва: Санет 1
Быў цёмны лес. Быў пошчак салаўіны.
Быў берасцянак звонкі пераклік.
Быў серцаў стук. Быў момант той адзіны,
Што не бярэ свядомасть на улік.
Згадай яго ты ў светлую хвіліну,
Калі замрэ ў грудзях ад шчасця крык,
Той непаўторны ранак, лёт хвіліны,
Без дум, разваг, без пошлых закавык.
Згадай і рук цяпло, і скрыжаванне
Бяздонных зрэнак, цёмных, нібы ноч,
Адно, як шолах ветрыка, дыханне,
Скупое шчасце на дваіх адно.
А над усім жыцця трыумфаванне,
Дзе явы бляск ярчэй чароўных сноў...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866265
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2020
На небесах ворота змій неспинний
на вечір зачинив. Вже за хвилину
недбало кинув срібний погляд свій
і звивсь в погаслий простір вогняний.
Вбрання строкате ліс собі накинув,
із гір униз вертаючись в долину,
немовби був на бесіді якій,
де тішився в розмові потайній...
Дитячий сон стоїть переді мною:
жінки в шовках неспішною ходою
із храму повертаються у дім.
Мене мов мати рідна пригорнула,
любов'ю світу ніжно обгорнула, –
була я не сама у світі тім.
Мара Белчева
Сонет 5: На небосвода вихрен змей вратата
На небосвода вихрен змей вратата
на вечерта затваря. От гредата
набързо хвърли тя сребристий взор
и сви във прегорелия простор.
Във пъстрия си накит там гората,
надолу връща се към долината;
като че ли била е на събор
унесена в потаен разговор. . .
Детински сън минава ми в очите:
със пъстри свилени поли жените
от храма връщайки се към дома.
На площа майка ми кат ме прегърна
и целий свят в милувка ме обгърна
когато на света не бях сама.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866145
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.02.2020
Мені дай, Боже, сили
іти по світу гідно,
щоб милості я, бідна,
ні в кого не просила.
Для всіх роздав ти муки,
а сили лиш краплину.
Рятуй, бо я загину
з любові та розлуки!
Мара Белчева
О, дай ми, Боже, сила
О, дай ми, Боже, сила
света сама да нося
и милост да не прося
аз, никому немила.
На всички дал си мъки,
но сила на малцина.
О, дай да не загина
от обич и разлъки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866144
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.02.2020
О, Господи, май милість ти до них,
до тих, що в боротьбі вмирають –
це не вина їх і не гріх –
вони в душі не помсту мають
для ворогів.
Вони свободу кров’ю викупляють
знедолених рабів.
О, Господи, май милість ти до них!
О, Господи, май милість ти до тих
печальних матерів, що нині
до тебе в храмах моляться святих,
щоб ти зберіг життя дитині,
о, Боже мій,
як мати береже в молінні
дитя в душі своїй.
О, Господи, май милість, жаль до них!
Иван Йончев
Молитва
О, Господи, смили се ти над тях,
над тез, които са в борбата -
вина те нямат, нямат грях -
не мъст таят си във душата
към подлий враг.
Те с свойта кръв изкупват свободата
на роб немил-недраг.
О, Господи, смили се ти над тях!
О, Господи, смили се ти над тез
печални майки, дето в твоя
пресветъл храм на теб се молят днес.
Пази им рожбите във боя,
пази ги, Бог,
тъй както майка пази своя
любим и скъп отрок.
О, Господи, смили се, бди над тях!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866046
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2020
Я чула, як листки спадали:
сумні осінні дні...
Хтось вийшов на дорогу в небо –
церковний дзвін дзвенів.
І, наче крик на поміч, глухнув
в туманній далині.
Осінні дні, листки спадали,
церковний дзін дзвенів.
Мара Белчева
Аз чувам как листата капят
Аз чувам как листата капят:
есенни тъжни дни…
На път е някой към небето —
черковний звон звъни.
И като стон за помощ, глъхне
отнасян в далнини…
Есенни дни, листата капят,
черковний звон звъни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866045
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2020
Якби згасити сонечко могла,
задути місяць і зірки сріблисті,
щоб у зітханнях, як у тьмі імлистій,
осінні чудеса я зберегла.
І потушити голоси дотла,
і спогади очей моїх барвисті,
зглушити на вустах пісні вогнисті,
щоб їх забрала в далину імла...
Відколи очі ти свої закрив,
і змовкла у тобі любов священна,
весь світ в мені навічно занімів.
Незримого серпа єдиний змах
скосив і землю, й небеса для мене,
і Бога я втопила у сльозах.
Мара Белчева
Да можех слънцето да изгася
Да можех слънцето да изгася,
и месеца да духна и звездите,
с въздишките си, като със мъглите,
да скрия есенните чудеса.
На багрите да потуша гласа,
на пъстрите си спомени очите -
да заглуша устата на песните
и на мъглите да се понеса...
Откак заспаха твоите очи,
откак замлъкна твойта обич свята,
във мене вече целий свят мълчи.
С един замах невидимия сърп
ми покоси небото и земята,
и Бога аз удавих в свойта скръб.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865831
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.02.2020
Ніч дощова жовтнева землю мочить
углиб. Співає тужно вітровій.
В цей час комусь горять зірки урочі?
На співчуття не маю більш надій.
Краплина кожна груди наскрізь хоче
пробить. Свій сон колише бір густий.
До сну, а чи від сну палають очі?
Не грає, не дзюрчить потік німий.
А вітровій, як супровід, співає
моїм колишнім спогадам у снах.
Чи снишся ти, чи я тобі, мій Боже?
Бо лиш твоє ім'я там зігріває
схололий кут мій на життя стежках,
де стогін мій почуть ніхто не зможе.
Мара Белчева
Дъждовна октомврийска нощ гредите
Дъждовна октомврийска нощ гредите
пронизва. Вихъра тъжовно пей.
Кому ли светят тоя час звездите?
За мене вече никой не милей.
Капчука на земята във гърдите
прониква. Борът своя сън люлей.
За сън, от сън ли ми горят очите?
Чешмата не бълболи и не пей.
Все вихър, като исо, придружава
на мойта стара приказка сънят.
Аз теб ли, Боже, ти ли мен сънува?
Едничко твойто име само сгрява
изстиналий ми кът в самотний път
и други никой моя стон не чува.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865830
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.02.2020
Димить димар. Пташки себе гойдають.
Зима на білених гілках пряде.
А де поділось їхнє листя, де?
В мені з гілок також пташки співають.
Кого в тій пісні зігрівати мають –
на берег на який вона зведе?
В пустелю чи у храм його введе,
де молитви на сонці дозрівають;
де золотими пальцями в нестямі
весна смарагдові химери тче;
і де роки в потоках тихоплинних,
де старість не хреститимуть у храмі;
де щедро Божа благодать тече
у молитвах безмовних і сумлінних.
Мара Белчева
Дими коминът
Дими коминът. Птички се люлеят.
На бели клони зимата преде.
Къде са техните листа, къде?
На други клони в мене птички пеят.
Кого ли с песента си ще съгреят –
на кой ли бряг тя ще го изведе? –
В пустиня, в храм ли ще го въведе,
молитвите на слънцето де зреят;
където пролетта със златни пръсти
смарагдените приказки тъче;
годините където нямат бръчки
и в храма никой старей се не кръсти.
И Божията благодат тече
в молитвите на съвести без злъчки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865710
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.02.2020
[i]Пам’яті А. Астрейки[/i]
Уже тверду ріллю вітри скородять,
Промоклі, звиті у скажений рух.
Потроху друзі всі мої відходять,
Все менше й менше їх стає навкруг.
Проб’є й моя година. Скаже: годі,
Відбушувало в гулі завірюх
Твоєї крові юне повноводдя –
Змири у цуглях невгамовний дух!
Відходять друзі. Лиш відлуння тихі
Іще не скоро згаснуть вдалині.
Зотліє листя, лід обійме ріки,
Та лист зелений зродиться в зерні,
Коли поставить сонцесяйні віхи
Весна на свіжій теплій ярині.
Алecь Звoнaк
Сябрам
Памяці А. Астрейкі
Ужо раллю астылую скародзіць
Вятроў прамоклых апантаны рух.
Сябры мае патроху адыходзяць,
Усё радзей іх нешырокі круг.
Праб’е й мая гадзіна. Скажа: годзе,
Адбушавала ў гуле завірух
Тваёй крыві густое калаброддзе –
Змірыся ў цуглях, неўтаймоўны дух!
Пайшлі сябры. Ды толькі песень рэха
Яшчэ не скора далеч праглыне.
Збуцвее ліст, і лёд абдыме рэкі,
А ўсё адно зярнятам зарунець,
Калі наставіць сонечныя вехі
Вясна на свежай цёплай ярыне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862130
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.01.2020
Мій добрий друже, хай по водах синіх
Біжать човни високих чистих дум
Під небом світлим у моїй Вітчизні,
Котрій віддав усе – і біль, і сум,
І радості хвилини безгомінні,
І серця жар, і за́граву задум...
Миліш за тихий сон у самотині
Хай буде руху неупинний шум!
Бо той, хто серцем, у поривах чистих
Високій правді присягнув служить,
Не зійде вбік від перешкод тернистих,
Не спинить крок на грізнім рубежі...
Той дружбою могтиме дорожить,
Хто сам пройшов дорогу кременисту.
Алecь Звoнaк
Шчырасть
Мой добры друг, няхай на сіняй плыні
Бягуць чаўны высокіх чыстых дум
Пад небам светлым роднае Айчыны,
Якой аддаў усё: і боль, і сум,
І радасці празрыстыя хвіліны,
І сэрца жар, і зарыва задум...
Мілей за прыстань ціхую спачыну
Хай будзе руху несціханы шум!
Бо той, хто ўсёй душой, парывам чыстым
Высокай праўдзе прысягнуў служыць,
Не сыдзе ў бок ад перашкод цярністых,
Не спыніць крок на цяжкім рубяжы...
Той дружбай вернай можа даражыць,
Хто сам прайшоў дарогай крамяністай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862128
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.01.2020
КАЛАФ
Всім не спати! Всім не спати...
І навіть ти, Принцесо,
бачиш в холодній спальні,
як від любові і від надій
тріпочуть зірки печальні!
А мій секрет лежить в мені,
не знатимуть моє ім’я!
Ні, ні! Його для вуст твоїх скажу,
як світло ясне засія!
І поцілунок мій розтопить тишу, –
у ній моя ти!
ГОЛОСИ ЖІНОК
Не знатимуть його ім’я...
Тож мусим ми, на жаль, вмирать, вмирать!
КАЛАФ
Ні, ні! Розсійся, ноче!..
Догоряйте, зорі!
Догоряйте, зорі!
Я вранці все зборю!
Все зборю! Все зборю!
Giacomo Puccini Turandot, Atto 3, scena 1
“Nessun dorma”
CALAF
Nessun dorma! Nessun dorma...
Tu pure, o Principessa,
nella tua fredda stanza
guardi le stelle che tremano
d’amore e di speranza!
Ma il mio mistero è chiuso in me,
il nome mio nessun saprà!
No, no, sulla tua bocca lo dirò
quando la luce splenderà!
Ed il mio bacio scioglierà il silenzio
che ti fa mia!
VOCI DI DONNE
Il nome suo nessun saprà...
E noi dovrem, ahimè, morir!
CALAF
No, no! Dilegua, o notte!...
tramontate, stelle!
tramontate, stelle!
All’alba vincerò!
Vincerò! Vincerò!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861571
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.01.2020
Веселим сонцем сад залитий
І пелюстки летять, як сніг, –
Спішать в танок несамовитий,
Співають лагідній весні.
Мов пелюсткова завірюха,
Думки снуються в голові;
Лежу під пелюстковим пухом
В м’якій шовковистій траві.
З приємністю слідкують очі
Мої за розквітом весни,
Що радощі мені пророчить
і навіває мрії-сни.
Янка Золак
Вясной у садзе
Вясёлым сонцам сад расквечан;
Пялёсткі сыплюцца, бы сьнег,
Сьпяшаюцца на сход свой, веча,
Пяюць аб ласкавай вясьне.
Нібы пялёсткаў завіруха,
Снуюцца й думкі ў галаве;
А я ляжу ў пялёсткаў пуху
На мяккай шоўкавай траве.
І так прыемна маім вочам
Сачыць за росквітам вясны,
Якая радасьць мне прарочыць
І навявае крозы-сны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860506
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.01.2020
На серце знов журба опала,
Як на траву з небес роса.
Кохала ти, чи не кохала ,–
Не знаю я тепер і сам.
Тож, видно, марно пестив мрію,
Сни-марення даремно плів, –
В коханні жити мав надію,
Та згоду я твою не стрів.
Тому-то знов журба опала,
Як на траву з небес роса.
Кохала ти, чи не кохала –
Не знаю я тепер і сам.
Янка Золак
На сэрца зноў туга апала
На сэрца зноў туга апала,
Як на траву зь нябёс раса.
Кахала ты, ці не кахала, –
Не адкажу сабе і сам.
Відаць, я марна думкі песьціў,
Дарэмна мары-крозы ткаў.
Хацеў я жыць каханьня песьняй,
Але адказу не спаткаў.
Таму ізноў туга апала,
Як на траву зь нябёс раса.
Кахала ты, ці не кахала, –
Не адкажу сабе і сам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860505
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.01.2020
КАВАРАДОССІ
(задумано)
А як зорі сіяли...
і земля пахла цвітом,..
двері в сад заскрипіли...
і пісок зарипів під ногами...
Увійшовши, духмяна,
впала мені в обійми.
О, млосні ласки, о, цілунки ніжні,
коли тремтливо із форм прекрасних
я скидав серпанок!
Навік пропала мрія про кохання.
Час йде від мене, вмираю без надії!
Вмираю без надії!
Не любив раніш я життя так сильно!
Життя так сильно!
Giacomo Puccini, Tosca: Atto 3, scena 2
CAVARADOSSI
(pensando)
E lucevan le stelle ...
e olezzava la terra…
stridea l'uscio dell'orto ...
e un passo sfiorava la rena ...
Entrava ella fragrante,
mi cadea fra le braccia.
O! dolci baci, o languide carezze,
mentr'io fremente le belle forme
disciogliea dai veli!
Svanì per sempre il sogno mio d'amore.
L'ora è fuggita, e muoio disperato!
E muoio disperato!
E non ho amato mai tanto la vita,
tanto la vita!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2020
ТОСКА
( з надзвичайним болем)
Прожила я в щасті й любові,
Живому ніколи зла не робила!..
Всіх я любила –
бідним підмогу давала таємно...
Завжди в глибокій вірі
молитва щира
до скінії священної ішла.
Завжди в глибокій вірі
квіти клала на вівтар.
В годину зловорожу
чому, чому, мій Боже,
чому не платиш тим же ти мені?
Перли давала
я на покров для Діви,
і слала співи
до зір, до неба, що мені всміхались.
В годину цю тривог,
чому, чому мій Бог,
ах, чому не платить тим же він мені?
(плаче)
Giacomo Puccini, Tosca: Atto 2, scene 5
TOSCA
(nel massimo dolore)
Vissi d'arte, vissi d'amore,
non feci mai male ad anima viva!...
Con man furtiva
quante miserie conobbi, aiutai...
Sempre con fe' sincera,
la mia preghiera
ai santi tabernacoli salì.
Sempre con fe' sincera
diedi fiori agli altar.
Nell'ora del dolore
perché, perché Signore,
perché me ne rimuneri così?
Diedi gioielli
della Madonna al manto,
e diedi il canto
agli astri, al ciel, che ne ridean più belli.
Nell'ora del dolor,
perché, perché Signor,
ah, perché me ne rimuneri così?
(singhiozzando)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860266
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.01.2020
О, пам’ять! Ти як гама світлотіні,
Як барва звуків, ти як блиск здаля
Гранчастого коштовного каміння,
Що для щасливця зберегла земля.
Предивний дар здобутків і прозріння
Сховай углиб, щоб спогад не кружляв,
Не турбував докорами сумління,
Щоб час на зліт високий окриляв!
Буди, буди юнацтва світ яскравий,
Де неповторність зустрічей ясних,
Де день стрясає ніч з плечей своїх,
Як видиво натхненної уяви,
Щоб відсікти гілляччя слів сухих
На непідкупного мистецтва славу!
Алecь Звoнaк
Памяць
О памяць! Ты, як гама светаценяў,
Як фарбы гукаў, як сцямнелы бляск
Шматграннага і рэдкага камення,
Што зберагла для ўдачлівых зямля.
Дзівосны дар знаходак і здзіўлення
Схавай глыбей, каб водгуллем здаля
Не варушыў дакор твайго сумлення,
Каб час на ўзлёт высокі акрыляў!
Будзі, будзі далёкі свет юнацтва,
Дзе непаўторнасць радасных сустрэч,
Дзе цені ночы дзень страсае з плеч,
Як прывіды натхнёнага вар’яцтва,
Каб голле друзлых ссохлых слоў адсеч
У гонар непадкупнага мастацтва!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858978
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.12.2019
Була колись пора: гуділа завірюха
І замела мого минулого сліди.
Затихла вже вона... Роки йдуть назавжди,
А все не б’ються крила духу –
Куди тепер іти? Куди?
В душі горить вогонь нудьги, страшний, неспинний, –
Чи джерелом пекучих сліз його залить
І серце плугом мук жорстоких зборознить?
Мо’ зійдуть там надій зернини!..
Куди ж іти і що робить?
Максім Багдановіч
Была калісь пара: гучэла завіруха
Была калісь пара: гучэла завіруха
І замяла маей мінуўшчыны сьляды.
Усьціхла ўжо яна... Плывуць у даль гады,
А ўсё ня б’юцца скрыдлы духа:
Куды цяпер ісьці? Куды?
Ў душы гарыць агонь нуды – пануры, чорны.
Ці мне крыніцай сьлёз сваіх яго заліць
І плугам цяжкага мучэньня сэрца ўзрыць? –
Мо ўзойдуць там надзеі зёрны!..
Куды ж ісьці і што рабіць?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858977
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.12.2019
Палають осики й калина,
Скидають червоні листки
І грузлої жовтої глини
Вкривають розмоклі куски.
Бреде, похилившись понуро,
Старий лісовик вдовж доріг, –
Подерта, пошарпана шкура,
Об дерево зламаний ріг.
Дорога в калюжах. Розмита
Дощем проливним колія.
Грязь жадібно смокче копита.
Повзе з шурхотінням змія.
Геть вимокла шерсть, до знемоги
Стомився старий, задубів;
І гострим, як скло, льодом ноги
З копитами повністю збив.
Спішить він на далі болотні, –
Мохи там чекають м’які,
А тут лиш осики скорботні
Та вільхи печальні гілки.
Максім Багдановіч
Старасць
Палаюць асіны, каліны,
Чырвоныя сыплюць лісты
І вязкай жаўцеючай гліны
Цяжолыя крыюць пласты.
Брыдзець, пахіліўшысь панура,
Лясун на раздоллі дарог.
Абшарпана старая скура,
Зламаўся аб дзерава рог.
Дарога ўся ў лужах. Размыта
Дажджом праліўным каляя.
Гразь чаўкаець жадна капыта,
Шуршыць, упаўзая, змяя.
Касматая шэрсць перамокла,
Стаміўся ён, стары, прадрог;
Лёд тонкі і востры, як сцёкла,
Капыта царапаець ног.
Спяшыць ён дайсці да трасіны:
Там - мяккія, цёплыя мхі,
А тут толькі плачуць асіны
Ды б'юцца галіны альхі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858853
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.12.2019
Пливли ми довго в бурнім морі,
І раптом – бажана земля!
Ви вірний путь вказали, зорі,
Підтвердження – тріск корабля,
Що сів на скелі в темнім морі.
Вітаєм, бажана земля!
І безпечально бачать зорі,
Як тонуть люди з корабля.
Максім Багдановіч
Мы доўга плылі ў бурным моры
Мы доўга плылі ў бурным моры,
І ўраз – жаданая земля!
Вы пэўны пуць казалі, зоры,
Зарука ў тым – трэск карабля,
Што сеў на скалы ў змрочным моры.
Прывет, жаданая зямля!
І бестрывожна бачаць зоры,
Як тонуць людзі з карабля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858852
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.12.2019
Загорілися зорі вогнями
на полотнах небілених хмар.
Десь високо, високо над нами
північ б’є невідомий дзвонар.
Мла зимова гойдається низько
у долинах на хвої гілок, –
дивну казку нам ткати взялися
ніч,
і тиша,
і місяць – утрьох.
Із туманом, що тане і рветься,
піднімаються вище ялин,
міст промінний плетуть, що торкнеться
в небі витканих зорних тканин.
А щоб смуток за небом просторим
кожний й тут заспокоїти міг, –
міліонні спалахують зорі
і бездонний запалюють сніг...
Натальля Арсеньнева
Зімовая ноч
Загарэліся зоры агнямі
на палотнах нябеленых хмар.
Дзесь высока, высока над намі
поўнач б’е невядомы званар.
Змрок зімовы калышацца нізка
па лагчынах, сівых хвайнікох, –
ткаць нам дзіўную казку ўзяліся
ноч
і ціша,
і месяц – утрох.
Туманамі, што таюць, ірвуцца,
усплываюць над здані хваін,
мост з праменьняў плятуць, каб даткнуцца
ў небе вытканых зорных тканін.
А каб сум па нябёсных прасторах
кажны й тут супакоіць бы мог, –
запаляюць мільённыя зоры
у прадонных зімовых сьнягох...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2019
Не можу я писать, бо хмарами густими
сповита неба синь, бо сонця вже нема,
бо краплями дощу, блискучими, дрібними,
постійно, день у день, залита вікон тьма.
І сум гнітить мене, і сумно невимовно,
і хочеться іти, знайти незнаний шлях
туди, де вже весна, де пишно і чудовно
квітує білий сад, солодкий сіє пах.
Туди, де на полях шумить зелене жито,
де в барвний хоровод метелики летять,
де сонячним теплом ласкаво все сповите,
де втіха для життя – і щастя, й благодать!
Натальля Арсеньнева
Увосені
Я не магу пісаць, бо хмарамі густымі
спавіта неба сінь, бо сонца не відаць,
бо кроплямі дажджу, бліскучымі, малымі,
бясконца, дзень увесь, заліта шыбаў гладзь.
I сумна, сумна мне, і сумна невымоўна,
і хочацца ісьці, знайсьці нязнаны шлях
туды, дзе ўжо вясна, дзе пышна і чароўна
красуе белы сад, салодкі сее пах.
Дзе матылі мігцяць, яскравыя, бы краскі,
калышуцца й шумяць зялёныя жыта,
дзе шчодра, самахоць сплывае сонца ласка,
дзе цешыцца жыцьцём – і чар і любата!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858635
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.12.2019
Мені було все милим тут:
Над Німаном зелений кут,
Поля широкі, гуща бору,
Смола сосни, і в небі зорі,
І пах осінній гіркуватий,
Сади зелені біля хати,
І дзвін джерел, і блиск криниць,
Вечірні спалахи зірниць,
І Німан мій, як скло, сріблистий,
І молодик у небі чистий,
За річкою гучний нічліг,
Дівчат-красунь веселий сміх,
І краплі жнивної роси,
На лузі перший дзвін коси,
І кожне невмируще слово
В привітній білоруській мові...
Анатоль Астрэйка
Усё было мне міла тут
Усё было мне міла тут:
Над Нёманам зялёны кут,
Палі шырокія, узгоркі,
I смоль сасны, і ў небе зоркі,
I пах асіны гаркаваты,
Сады зялёныя ля хаты,
I гучны перазвон крыніц,
I сполах вечарам зарніц,
I Нёман мой, як шкло, празрысты,
I маладзік у небе чысты,
I шумны за ракой начлег,
Дзяўчат-красунь вясёлы смех,
I кроплі жнівеньскай расы,
На лузе першы звон касы,
I кожнае жывое слова
Прыветнай беларускай мовы…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858531
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.12.2019
Ледь ворушиться листя рокит
І притишено Німан плюскоче.
Вийшов місяць на ясний блакит,
Щоб пройтися червневої ночі.
І спинили розмову ліси
Під тим місячним світлом чудовим,
І осіли краплинки роси
На кущах і на травах медових.
Березняк снить над річкою сни,
Похиливши густі буйні віти.
Хто не любить красуні весни,
Коли місяць так хороше світить!
Ось і місяць між хмар потонув,
Вже вода у пітьмі не леліє.
Я вітаю життя і весну,
І зорю, що на сході шаріє.
Анатоль Астрэйка
Над ракой
Ледзь варушыцца лісце ракіт,
I суцішана Нёман плюскоча.
Выйшаў месяц на ясны блакіт
Прагуляцца па чэрвеньскай ночы.
I спынілі гамонку лясы
Пад празрыстым святлом месяцовым,
I аселі крупінкі расы
На кустах і на травах мядовых.
Беразняк сніць над рэчкаю сны,
Пахіліўшы купчастае вецце.
Хто не любіць красуні вясны,
Калі месяц так хораша свеціць!
Вось і месяц між хмар патануў,
I ў суцёмках вада не ільсніцца.
Я вітаю жыццё, і вясну,
I зару, што на ўсходзе ірдзіцца.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858530
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.12.2019
Люблю березневі я води –
Розбурхані соки весни.
Як вени живої природи,
Наповнюють землю вони.
Набрякне з тих соків землиця,
І вмить, бо весна вже зове,
Сніг, начебто гойна живиця,
На волю водою спливе.
І змиється все, що боліло,
Все те, чим страждала земля.
Знов визволять сковане тіло
І первістком глянуть поля.
А води, весни ярі води,
Не змовкнуть –
Продовжать буття:
Жадані пологи природи
У пролісках родять життя.
Ніна Аксёнчык
Сакавіцкія воды
Люблю сакавіцкія воды –
Вірлівыя сокі вясны.
Як вены жывыя прыроды,
Зямлю напаўняюць яны.
Набракне зямля сакавіцай.
І раптам, парой маладой,
Снег, быццам гаючай жывіцай,
Рванецца на волю вадой.
І змыецца ўсё, што балела
Скаванаму целу зямлі.
Адродзяцца нанава смела,
Як першынец, глянуць палі.
А воды, вясеннія воды
Не змоўкнуць –
Свой знойдуць працяг:
Прыроды жаданыя роды
Узыдуць пралескай жыцця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858426
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.12.2019
О, сльози радісні весни,
Як сльози радісні кохання,
Зимових чарів змили сни –
Кругом просвітлене скресання.
Вночі зійшов холодний сніг
З гримливо-теплими дощами.
Струмків ясних щасливий біг
Дзвенить, співає під кущами.
І стільки волі скрізь, життя...
Вдихнеш – душа весни нап’ється.
Біжу у дощ я, мов дитя, –
Хай серце і болить, і б’ється.
Ніна Аксёнчык
Першы дожджык
О слёзы першыя вясны –
Як слёзы першыя кахання…
Вы змылі чараў зімніх сны –
Паўсюль прасветленасць літання.
Сышоў у ноч халодны снег
Грамнічна-цёплымі дажджамі.
І ручайкоў шчаслівых бег
Пяе, звініць пад капяжамі.
І столькі волі скрозь, жыцця…
Ўздыхнеш – душа вясны нап’ецца.
Бягу у дождж я, бы дзіця,
Хай сэрца і баліць, і б’ецца.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858425
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.12.2019
Перше кохання – то квіти весняні,
Що власні пахощі радо вдихають,
В тінь перед світлом себе ще ховають,
Вірять, що вік їм цвісти без вмирання.
Інші, ах, з ними – ясні, полум’яні,
Теж промінь сонця, розцвівши, шукають,
Знають, що зблякнуть, та час не втрачають –
Гасять щоденні гарячі бажання.
Потім лиш айстри, бліді, позосталі,
Квітнуть самотньо в осінній зажурі,
Прагнуть життя, у дощах захололі,
Бачать навколо кончини печалі...
Лиш кипарис зеленіє похмурий, –
Дерево тужне, покірне для долі.
Adam Asnyk
Pierwsze uczucia — to kwiaty wiosenne
Pierwsze uczucia — to kwiaty wiosenne,
Co się swą własną upajają wonią;
Przed żywszym blaskiem jeszcze w cień się chronią
I wierzą jeszcze w swe trwanie niezmienne.
Po nich, ach! inne, stubarwne, płomienne,
Znów zakwitają i za słońcem gonią;
Wiedzą, że zwiędną: więc czasu nie trwonią
I gaszą tylko pragnienia codzienne.
A później znowu wspomnień astry blade
Wschodzą samotne na schyłku jesieni,
I chcą trwać tylko, i walczą z ulewą,
Widząc wokoło martwość i zagładę...
A wkońcu jeden cyprys się zieleni, —
Ponure, smutne rezygnacyi drzewo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857131
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.12.2019
Коли моя фортуна захотіла,
Щоб мав я певну радості надію, –
Дала мені утішну думку-мрію –
Відверто описати долі силу.
Але Амур злякавсь такого діла, –
Що написати правду я посмію,
І мукою прикрив відважну дію,
Щоб правда ця оману не розкрила.
О ви, кого Амур бажань рабами
Неволить бути, зможете читати
В короткій книжці свідчення численні;
(Все сказано правдивими словами).
Якщо ж любов вам випало стрічати, –
Ви зба́гнете мої вірші натхненні.
Luis de Camões
Soneto 1
Em quanto quiz fortuna que tivesse
Esperança de algum contentamento,
O gosto de hum suave pensamento
Me fez que seus effeitos escrevesse.
Porém temendo Amor que aviso désse
Minha escriptura a algum juizo isento,
Escureceo-me o engenho co'o tormento,
Para que seus enganos não dissesse.
Ó vós, que Amor obriga a ser sujeitos
A diversas vontades! quando lerdes
N'hum breve livro casos tão diversos;
(Verdades puras são, e não defeitos)
Entendei que segundo o amor tiverdes,
Tereis o entendimento de meus versos.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=856879
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.12.2019
МАНОН
Згину забута,
одинока...
в пустелі цій безлюдній!
О, жах! Навкруг мене
все небо чорне...
Я тут самотня!
В оцих глибинах
пустелі загину
в муках страшних.
Ах! Згину, одинока
жінка в пустелі, згину!
Ах! Не хочу вмирать!
Ні! Не хочу вмирать!
Видно, усе скінчилось.
Спокою місцем ця
земля здавалась
(спокою місцем ця
земля здавалась)...
Ах! Ця моя фатальна
врода нове зло будить...
Забрать мене від нього хочуть.
Тепер моє жахливе
минуле воскресає,
стає живим переді мною знову.
Ах! Криваві плями всюди.
Ах! Все вже скінчилось.
Спокою місцем нині
могила манить...
Ні! Не хочу вмирать...
(Не хочу вмирать,
Ні! Ні! Не хочу вмирать)
Любове, рятуй!
Giacomo Puccini, Manon Lescaut:
Sola, perduta, abbandonata
MANON
Sola, perduta,
abbandonata...
in landa desolata!
Orror! Intorno a me
s'oscura il ciel...
Ahimè, son sola!
E nel profondo
deserto io cado,
strazio crudel,
ah! sola abbandonata,
io, la deserta donna!
Ah! Non voglio morir!
No! Non voglio morir!
Tutto dunque è finito.
Terra di pace mi
sembrava questa...
(Terra di pace mi
sembrava questa)
Ahi! Mia beltà funesta,
ire novelle accende...
Strappar da lui mi si volea;
or tutto il mio passato
orribile risorge,
e vivo innanzi al guardo mio si posa.
Ah! Di sangue s'è macchiato.
Ah! Tutto è finito.
Asil di pace ora
la tomba invoco...
No! Non voglio morir...
(Non voglio morir,
No! No! Non voglio morir)
amore, aita!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855757
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.11.2019
Хто б ти не був і хто б ти не була, –
Ти з нею не позбудешся спіткання.
Їй вік горіти й не згоріть дотла,
Їй вік цвісти, не знавши відцвітання.
Такою ти в душі моїй жила,
І будеш жити там без нарікання
За те, що світло ясне принесла
В пітьму глуху тривкого мандрування.
І будеш жити заздрості на злість,
Якій ім’я – років знемога сива,
Як господиня серця, а не гість.
Ти – поколінь нових бурхливий ріст,
Мелодія людська – незгасна і щаслива,
Весна життя і часу юний зміст!
Алecь Звoнaк
Любоў
Хто б ты ні быў і хто б ты ні была, –
Ты з ёю не пазбавішся спаткання.
Ёй век гарэць і не згарэць датла,
Ёй век цвісці, не знаўшы адцвітання.
Такою ты ў душы маёй жыла
І будзеш жыць без болю нараканняў
За тое, што так шмат дала святла
У змроку шматгадових вандраванняў.
И будзеш жыць зайздросніцы на злосць,
Якой імя – гадоў сівая немач,
Як гаспадыня сэрца, а не госць.
Ты – пакаленняў новых буйны рост,
Напеў нязгаснай чалавечай тэмы,
Вясна жыцця і часу маладосць!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855107
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.11.2019
Дощенту тишею наповнена імла,
Між гір лежить туман, як у глибокій чаші...
Якби у час такий зі мною ти була,
Відчула б, як серця тремтять тривожно наші;
Відчула б, як і я, – родився не для зла
Син віку на землі, а для земного щастя,
Де радістю буття налитий кожний злак,
Де світ живих істот і неба шир зірчаста...
Тому зову тебе на учту цю мовчання,
Стань поруч і глибінь прекрасного пізнай!
Поглянь: зоря зійшла на синій небокрай,
Цілує у вуста вітрів палке зітхання...
З великих таємниць земного існування
Ціннішу ти візьми – ціннішу і віддай!
Алecь Звoнaк
Цішыня
Дарэшты цішынёй напоўнена імгла,
Між гор ляжыць туман на дне глыбокай чашы...
Калі б у гэты час са мною ты была,
Адчула б, як пяюць трывожна сэрцы нашы;
Адчула б, як і я, што створан не для зла
Сын веку на зямлі, а для зямнога шчасця,
Дзе радасцю быцця напоўнен кожны злак,
И свет жывых істот, і безліч зор вачастых...
Таму заву цябе на гэты пір маўчання,
Стань поплеч і глыбіні хараства пазнай!
Зирні: зара кранула неба сіні край,
Цалуе вусны ветраў цёплае дыханне...
З вялікіх таямніц зямнога існавання
Ты лепшую вазьмі и лепшую аддай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855042
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.11.2019
Поете, не мучся щомиті! –
Почулось, чи вийшло зі снів?
Багато змінилось у світі
З тих бурно завихрених днів.
Які ж то громи відгриміли!
Які ж то дощі відгули!..
А зорі горять, як горіли,
А хмари пливуть, як пливли.
Поете, не мучся щомиті! –
Знов голос тривожний дзвенів.
Ніщо не змінилось у світі
З тих гірко оплаканих днів.
Нiл Гiлeвiч
Ня рві сабе сэрца, паэце!
Ня рві сабе сэрца, паэце!..
Пачуў я – ці гэта быў сон?..
Як многа зьмянілася ў сьвеце
З тых бурна ўзьвіхураных дзён.
Якія грамы адгрымелі!
Якія дажджы адгулі!..
А зоры зіхцяць, як зіхцелі.
А хмары плывуць, як плылі.
Ня рві сабе сэрца, паэце!
Зноў голас трывожны, як звон.
Нішто не зьмянілася ў сьвеце
З тых горка аплаканых дзён.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854921
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.11.2019
Прийшло – і сила джерелом струмиться,
І дивні думи крутяться мої, –
То біль життя, то легкість смерті сниться,
А в серці співи, наче солов’ї.
Вона ж красою вабить, чарівниця:
Як змії, виснуть коси з плеч її,
А очі з-під повік – з-за хмар зірниця,
І знадні сукні складки та краї.
Хмільний з п'янкого солоду кохання,
Іду на зов таємний без вагання,
Щоб яснооку привітать Лауру.
А з вуст правдивих рветься вже сонет –
Гучний, немов свавільний вихор бурі,
І ніжний, як закоханий поет.
Уладзімір Жылка
Каханне
З'явілася, і чую сіл крыніцу,
І думы незвычайныя мае, -
То боль жыцця, то лёгкасць смерці сніцца,
І сэрца незнаёмае пяе.
Яна ж красой варожыць, чараўніца:
Як гады, віснуць косы з плеч яе,
А вочы з-пад павек - з-за хмар зарніца,
І тайнасць складак вопраткі заве.
Атручан хмельным соладам кахання,
На кліч таёмны йду без дум, пытанняў
Вітаці светлавокую Лауру.
А з вуснаў шчырых рвецца ўжо санет
Гучны, нібы віхор свавольны ў буру,
І радасны, бы ўлюблены паэт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854890
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.11.2019
ЛЮЧІЯ
Царила там в безмовності
ніч непроглядна, глибока...
На джерелі промінь місяця
зблискував одиноко...
Раптом неясні стогони
виникли вдалині
і понад (понад) тим ось берегом
привид з’явився (привид з’явивсь) мені... Ах!
Наче хотівши мовити,
губи його розтулялись
і він рукою безживною
кликав мене, здавалось.
Був якусь мить без поруху,
а потім згинув знов...
і хвилю, досі сяючу,
зачервонила кров.
(Так, досі сяючу
Зачервонила кров.
Так, досі сяючу
Ах, зачервонила кров.)
АЛІСА
Ясно, о Боже! Я бачу сплелися
в цій повісті печаль і тривога!
Ах, Лючіє, Лючіє, зречися
ти кохання так страшного!
ЛЮЧІЯ
Днів моїх він яскраве світло,
він утіха (він утіха) печалей (печалей) моїх.
І в час, коли обітницю
у запальній нестямі
сердечними словами
давав на вічні дні (на вічні дні,
обітницю у запальній нестямі
сердечними словами
давав на вічні дні),
забула я всі труднощі,
сльози на радість змінила,
наче із ним зраділо
відкрилось небо мені
(відкрилось небо мені).
Ах...І в час, коли обітницю
у запальній нестямі
сердечними словами
давав на вічні дні,
забула я всі труднощі,
сльози на радість змінила,
наче із ним зраділо
відкрилось небо мені,
відкрилось небо мені,
відкрилось небо мені.
Із ним зраділо
відкрилось небо мені, ах!
Відкрилось небо, небо мені.
Із ним зраділо
відкрилось небо мені, ах!
Відкрилось небо, небо мені.
Так, так, із ним зраділо,
так, відкрилось небо мені.
АЛІСА
Ах, дні твоїх сліз безсилих,
ах, готуються тобі, так, так
(дні твоїх сліз безсилих,
готуються тобі, тобі, тобі.
Ах, Лючіє, ах, зречися.
Дні твоїх сліз безсилих,
так, готуються тобі.)
Gaetano Donizetti, Lucia di Lammermoor: Parte 1, Scena 4 (Regnava nel silenzio)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853280
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.10.2019
Моя душа – невільниця смиренна
душі твоєї, вічно полонена
вона на дні твоїх очей лежить.
Моя душа з проханням заклинає:
«На тебе я дивлюсь, а вік минає...»
Душа-чаклунка байдуже мовчить.
Моя душа терзається від спраги,
та не звертає жодної уваги
твоя душа – дитя і божество...
В очах твоїх мовчання лиш дрімає,
бо сорому твоя душа не має
за те своє чаклунське торжество.
Пейо Яворов
Вълшебница
Душата ми е пленница смирена,
плени я твоята душа! – пленена,
душата ми е в тихи две очи.
Душата ми те моли и заклина:
тя моли; – аз те гледам; – век измина...
Душата ти вълшебница мълчи.
Душата ми се мъчи в глад и жажда,
но твоята душа се не обажда,
душата ти, дете и божество...
Мълчание в очите ти царува:
душата ти се може би срамува
за своето вълшебно тържество.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851875
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.10.2019
Скрізь небеса безумно сині,
дзвін поля будить тишину,
моя душа там рветься нині
у невідому далину.
Час забуття своє розкине
на хвилю золоту ясну, –
моя душа тоді полине
у невідому далину.
Якщо ж душі летючу мрію
стуманить осінь в мить одну,
вона, мов пісня, заніміє,
на хвилю упаде ясну.
Николай Лилиев
Небето е безумно синьо
Небето е безумно синьо,
полето празнично звъни,
там моята душа ще мине
към неизвестни далнини.
Ще пръска времето забрава
над позлатените вълни
и моята душа ще плава
към неизвестни далнини.
А щом блянът на дух унесен
безбрежна есен осени,
тя ще издъхне като песен
над разлюлените вълни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851874
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.10.2019
Чудні моєї юності вогні
і блискавки сяйні моєї ночі,
в пітьмі вождем ви зробитесь мені,
вас радо у пітьмі зустрінуть очі!
Я сходжу із незнаємих вершин
В безодні мокрі, хмурі, жалюгідні,
і безтурботні марення душі
лиш марення – лазурні та безплідні.
Я бачу тіні світлих тихих снів
в спекоті дня, у подихах зефіру;
хоч в серці дзвін весільний не дзвенів,
та все ж в душі не згасла скорбна віра,
що в час ясний, коли мине імла,
примирені, безмовні і безгрішні,
як долі втіха у тенетах зла,
зустрінуть вас відроджені, колишні
чудні моєї юності вогні
і блискавки сяйні моєї ночі...
В пітьмі вождем хай зробляться мені,
їх радо у пітьмі хай стрінуть очі!
Николай Лилиев
Светкавици на мойта ранна нощ
Светкавици на мойта ранна нощ
и пламъци на мойта странна младост,
бъдете ми в тъмите верен вожд,
бъдете ми в тъмите нова радост!
Аз слизам от незнайни върхове
в усоите на мрачни преизподни
и моите безбурни бленове
са бленове лазурни и безплодни.
Аз дебнех сенките на ведър сън
сред зноен ден, сред трепнала омара,
душата ми не лъхна сватбен звън,
но не угасна скръбната ми вяра,
че в светъл час, над бури и мъгла,
безмълвни, примирени и безгрешни,
утехата на мойта орис зла
отново възродени ще ви срещне,
светкавици на мойта ранна нощ
и зарници на мойта странна младост…
Бъдете ми в тъмите верен вожд,
бъдете ми в тъмите нова радост!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851768
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.10.2019
Чому мене натхнув той дивний дар,
що кожному я серце довіряю,
як жертва непотрібна догоряю,
там, де любові вигаслий вівтар?
Чи будуть в серці ніжному цвісти
мої гарячі мрії й сподівання,
а чи мені в самотності блукання
лиш кривду на земнім шляху знайти?
Чому йде світло в пелену імли,
мене вкриває сяєвом вогненним
і прагнення здіймає потайне
минулих днів? Вже хвилі відійшли,
пробуджені тим галасом щоденним,
що на землі, – котрі несуть мене?
Николай Лилиев
Защо ми вдъхна тоя чуден дар
Защо ми вдъхна тоя чуден дар,
пред всеки поглед сам да се разтварям,
като ненужна жертва да изграям
на любовта пред вечния олтар;
сърцето ми да бъде нежен съд
на цъфнали надежди и копнежи
и в своята самотност да бележи
измамите всред земния си път?
Защо ми даде тия светлини,
да ме обливат с острия си блясък
и да разкриват сънния захлас
на дните ми, отплиснали вълни,
събудени от делничния крясък
на земното, в което чезна аз?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851767
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.10.2019
І ось я тут. Тропи немає,
що приведе у мій заслон.
А вечір тихо обвиває
у хмелю схований балкон.
Чому тут зорі так сіяють
і так глибокі небеса?
Мої думки, що нависають,
надіюсь, бог розвіє сам.
Я рано зачиняю двері, –
нема кому палить свічки
і мовить слово по вечері.
Вже скошена левада пишна,
скрізь пахощі її палкі, –
засну я в них, немов безгрішна.
***
Гурт косарів смерком проходить,
за ним із дзвоном череда,
а над притихлим лісом сходить
вечірня зірка молода.
Нізвідки свіжість повіває,
неначе в пору вітрову,
я, дивно змучена, сідаю
на свіжоскошену траву.
Вона, всихаючи, зелена
духмяним трунком поїть мене,
немовби пінявим вином.
Чому ж печаль мене накрила?
– З тобою дихати б хотіла
я свіжим сіном перед сном...
***
Вдалині від людської нуди
маю сни тут спокійні, цнотливі.
Не доходять до мене сюди
ні тривожні звістки, ні щасливі.
Днями, в гущі рясної пашні
на полях, я у мріях літаю.
Вечорами в небес глибині
у сузір’я нові заглядаю.
Чом же в серці сьогодні печаль?
Воскрешати ж твій образ не треба, –
схоронила його мрійна даль?
Наді мною лиш гори та небо.
Як спокійно тут, тихо без тебе,
як спокійно і ... пусто, на жаль!
Елисавета Багряна
На дача
И ето, тук съм. И пътека
не води в моя нов подслон.
А вечерта застила меко
обвития във хмел балкон.
Защо са тук звездите едри
и свода сякаш по-дълбок?
Дано, дано и в мен разведри
нависналите мисли бог.
Вратата рано ще затварям
и няма ни да паля свещ,
ни с някого да разговарям.
Ливадата е покосена,
дъхът й — сладък и горещ
и за ще спя като спасена.
***
Край мен преминаха косачи,
а после звъннаха стада
и над леса — безмълвно здрачен,
изгря вечерната звезда.
Отнейде лъхнала прохлада
като ветрило ме повя
и странно отмаляла, сядам
на покосената трева.
Повехнала, зеленосива,
дъхът й леко ме опива —
като накипнало вино.
Но пак защо ме скръб обсеби?
— Сега бих дишала със тебе
дъха на прясното сено…
***
Аз живея далеч от света
и сънят ми е кротък и девствен.
Не достигат до мойта врата
ни тревожни, ни радостни вести.
През деня, сред обилния плод
на нивята, отдъхвам с надежда.
Вечерта на бездънния свод
във съзвездия нови се вглеждам.
Но защо днес сърцето се сви?
Твоя спомен не е ли погребан
сред уханните полски треви?
А над мен е планинския гребен.
— как спокойно е тука без тебе,
как спокойно и — пусто, уви!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848129
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2019
1
На мене крила спущені, лихої долі крила,
моя від тебе вільною не буде голова.
Перш ніж дзвонити утреню, вечерню подзвонили,
перш ніж звучати радісно, були сумні слова...
В снігу верхи віддалені, мені ви не утішні,
і ти, пташиний щебете, не радуєш мій слух.
І в цьому світі очі вже для мене стали лишні,
і тіло це не треба більш, – його покинув дух.
Ти зникни, вірш безрадісний, пророчий і знаменний,
твоя дзвінка мелодія хай гасне на вустах!
Яку непам'ять бажану несе вона для мене? –
Гадулку* для осліплого, що просить по містах...
2
Не плачу за тим, що безрадісне, марне й розбите
зробилось без тебе життя – мій тягар безконечний;
за тим, що мій день, ледь почавшись, вже смерком покритий,
і марних утіх не приносить мені час безпечний.
Не плачу за собою. Тож хай пусте і жорстоке
життя перепони між нами свої розбудує,
хай будем розлучені й будем завжди одинокі,
мене може навіть розлюбиш і мною згордуєш...
Та тільки би знати, що тут на землі ти ще з нами
живеш і думки мої зможуть до тебе літати,
що дихаєш, дивишся, чуєш – глухими ночами
за світлим вікном ти схиляєшся книгу читати.
3
Кожну ніч у сон незмінно й вірно
йдеш і зостаєшся там аж до зорі.
І години слідують покірно,
як в минулій радісній порі.
Ми обоє маєм крила знову,
знову, люблячи й чекаючи, горим.
– Відведи в імлу передранкову,
бо цей світ мене вже уморив.
Я не хочу з лагідним мовчанням
брати в долі чорний відчай мук,
що злий бог якийсь дає без меж...
Я не хочу бути у ваганнях, –
чи минула смерть, печаль розлук,
чи пройшло минуле, – і майбутнє теж.
*Гадулка – болгарський народний смичковий інструмент,
який використовують для супроводу танців або пісень.
Елисавета Багряна
Requiem
1
Крило на мене спуснато, крило на орис черна,
не ще се вдигнеш никога от моята глава.
Преди да звъннат утринна, звъниха за вечерня,
преди да чуя сватбени, надгробни чух слова...
Далечно бели върхове, не ще ме утешите,
ти, пеене на птиците, не трогваш мой слух.
Ненужни са ми повече на този свят очите,
ненужно ми е тялото, останало без дух.
Махни се, стих нерадостен, прокобящ, неоменен,
звънтящите ти звукове какво ще ми дадат?
Каква забрава жаждана, какво си знес за мене? -
Гъдулката на слепия, що пее край градът...
2
Не плача, задето безрадостен, пуст и прекършен,
без тебе живота ми дълг ще е само и бреме;
задето деня ми, едва-що наченал, се свърши,
и никаква празна утех не носи ми времето.
Не плача за себе си. - Нека, жесток и оскъден,
живота между ни прегради да беше изправил -
да бяхме осъдени вечно отделно да бъдем,
да беше ме даже разлюбил, оставил, забравил...
Но само да знаех, че тук на земята ти още
живееш - и моите литнали мисли те стигат -
че дишаш и гледаш, и чуваш - и в късните нощи
прозорец свети, и бдиш ти наведен над книгата.
3
Всяка нощ насъне неизменно
идваш и оставаш късно до зори.
Часовете се покорно сменят,
както в миналите дни добри.
Ние двама пак сме окрилени,
пак обичащи и чакащи горим.
- Отведи ме призори и мене -
този свят ме вече умори.
Аз не искам с кротко примирение
да поема този черен дял,
с който някой зъл ни бог дари...
Аз не искам земните съмнения:
- няма смърт, разлъка и печал,
няма минало, и бъдеще дори.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848127
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2019
Хай душа болить, –
Прожени свій страх.
Вітер-цимбаліст
Грає на листках.
Буде ніч безсонь,
Буде ніч сумна, –
Розкладем вогонь
І наллєм вина.
Пом’янемо тих,
Що любили нас,
І даруєм тим,
Що забули нас, –
Як забули й ми.
Та не в цьому сіль...
Хай душа щемить,
Хай очистить біль.
Алесь Пісьмянкоў
Сябру
Хай душа баліць,
Прагані прэч страх.
Вецер-цымбаліст
Грае на лістах.
Будзе ноч без зор,
Будзе ноч без сна.
Раскладзём касцёр
І нальём віна.
І памянем тых,
Што любілі нас,
І даруем тым,
Што забылі нас.
Як і мы калісь,
Ды не ў гэтым соль...
Хай душа баліць,
Хай ачысціць боль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847460
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.09.2019
Часе мій,
Почекай, не спіши,
Хоч твій біг невмолимо нестримний,
Пошепчіть же,
Осінні дощі,
Поспівайте
Завіями, зими!
Не вернути перейдені дні
І ніде не сховатись від долі –
Відцвіте,
Відквітує жасмин,
Відшепоче листок на тополі.
Та чи варто даремно тужить,
Коли був обдарований ними,
Коли бачив
Осінні дощі,
Коли слухав
З завіями зими?
Алесь Пісьмянкоў
О мой час
О мой час,
Пачакай, не бяжы,
Хоць ня бегчы табе немагчыма,
Пашапчыце,
Грыбныя дажджы,
Пасьпявайце,
Завейныя зімы!
Не вярнуць прамільгнуўшыя дні
I нідзе не схавацца ад лёсу:
Адцьвіце,
Адкрасуе язьмін,
Адгамоніць лісток на бярозе.
Дык ці варта дарэмна тужыць,
Калі быў я адораны імі,
Калі бачыў
Грыбныя дажджы,
Калі слухаў
Завейныя зімы?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847459
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.09.2019
Люблю і я склепіння зір,
Люблю розліг земний,
І рівний луг, і згини гір,
І передзвін лісний.
Люблю життя, людські думки
І кшталти їхніх душ,
Люблю з надій плести вінки, –
Я не поет. – Чому ж?
Неспинна праця вдень кипить –
Я свій уділ терплю,
Аж кість об кість в плечі рипить...
У серці дзвін ловлю...
Почуєш крик, за ним новий,
За тими ще ідуть,
Зіллються в довгий-довгий стрій
І цілий день гудуть.
Загасне день, іду з полів,
Лягаю спать – і в ніч
Течуть рядки дзвенячих слів,
І сон відходить пріч.
Тоді пишу. А до очей
Несеться візій рій,
Хтось поглядає з-за плечей,
Здається, рідний, свій.
Обійме шию пара рук
І кіс дівочих шовк,
Зміцніє в серці рівний стук,
А дзвін душі не змовк...
Погляну – пусто скрізь, нема...
А час ковзнув, як вуж.
І за вікном рідіє тьма...
Я не поет... – Чому ж?
Бо мій уділ глитає час,
І воля – лиш як дар.
Таких поетів доста в нас,
Де сам народ – пісняр,
Своїх тут жменьку написав
Журних співанок-дум;
Моїй душі їх сам співав
За рідним краєм сум.
А ще скажу, чого б хотів, –
З дівочих вуст почуть
Хоча б один мій бідний спів,
Хоча б коли-небудь!
Алесь Гарун
Людзям
Люблю і я скляпеньне зор,
Люблю зямлі абшар,
I роўны луг, і ўзгібы гор,
I шум лясны, і гвар.
Люблю жыцьцё, а ў ім людзей
I кшталты іхніх душ,
Люблю вянкі плясьці з надзей, —
А не паэт. — Чаму ж?
Часамі праца ўдзень кіпіць, —
Цярплю і я прыгон, —
Аж косьць аб косьць ў плячу рыпіць…
Пачуеш ў сэрцы звон…
Ухопіш зык, за ім другі,
За тымі больш ідуць,
Зьліюцца ў шых даўгі-даўгі
І цэлы дзень гудуць.
Загасьне дзень, іду дамоў,
Кладуся спаць, — і ў ноч
Цякуць радкі зьвінючых слоў,
І сон адходзіць проч.
Тагды пішу. Перад вачмі
Нясецца зданьняў рой,
І хтось стаіць па-за плячмі,
Здаецца, блізкі, свой.
Абыйме шыю пара рук
І кос дзявочых шоўк,
Ўзмацніцца ў сэрцы мерны стук,
А звон ў душы ня змоўк…
Зірну: пакой пусты, няма…
А час сьлізнуў, як вуж.
І за вакном радзее цьма…
А не паэт… — Чаму ж?
Бо мой прыгон глытае час,
Мне воля — рэдкі дар.
Такіх паэтаў шмат у нас,
Дзе сам народ — пясьняр.
Сваіх тут жменьку я сьпісаў
Маркотных песьняў-дум;
Маёй душы іх сам сьпяваў
Па краю родным сум.
Скажу яшчэ, чаго б хацеў:
Зь дзявочых вуст пачуць
Хаця б адзін мой бедны сьпеў,
Хаця б калі-нібудзь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847107
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.09.2019
(Написана власною рукою в Тауері перед стратою).
Мій юний цвіт – лиш паморозь турбот,
Весела учта – гіркість на вустах,
Мій урожай – лиш будяки й осот,
Моє добро – надія лиш пуста;
Хоч день минув, та сонця не було, –
Я ще живу, та вже життя пройшло.
Весна минула – цвіт не розцвітав!
Засох мій плід, хоч лист зелений там,
Скінчилась юність, хоч старим не став,
Я бачив світ, хоч був невидний сам;
Обтята нить, що долею плело, –
Я ще живу, та вже життя пройшло.
Я смерть шукав – знайшов в душі на дні,
Шукав життя – було немов імла,
Йшов по землі – могила, знав, мені,
Лиш народивсь, а смерть уже прийшла;
Мій келих повний, та вино спливло, –
Я ще живу, та вже життя пройшло.
Chidiock Tichbourne
Elegy
(Written with his own hand in the Tower before his execution)
My prime of youth is but a frost of cares,
My feast of joy is but a dish of pain,
My crop of corn is but a field of tares,
And all my good is but vain hope of gain.
The day is gone and I yet I saw no sun,
And now I live, and now my life is done.
The Spring is past, and yet it hath not sprung!
The fruit is dead, and yet the leaves be green!
My youth is gone, and yet I am but young!
I saw the World and yet I was not seen!
My thread is cut, and yet it is not spun!
And now I live, and now my life is done.
I sought my death and found it in my womb,
I look't for life and saw it was a shade,
I trode the earth and knew it was my tomb,
And now I die, and now I am but made.
The glass is full, and now the glass is run,
And now I live, and now my life is done.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846924
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2019
Може то сідає сонце
Над гладінню вод прозорих?
Чи пливе Червоний Лебідь,
Тятий вбивчою стрілою,
Барвлячи багрянцем хвилі,
Крові власної багрянцем,
Сповнивши усе красою,
Дивною красою пір'я?
Так! То сонечко сідає,
Утопаючи у водах;
Небо пурпуром покрилось,
Води всі горять багрянцем!
Ні! Це лиш Червоний Лебідь
плине, ринучи під воду;
В небо крила він підводить,
Кров'ю хвилі обагряє!
А над ним Вечірня Зірка
Тане, мерехтить крізь пурпур,
Висячи в вечірнім смерку.
Ні! Це Вомпума намисто,
Що вдягає Дух Великий
В час, коли іде у смерку,
В тиші небесами ходить.
З радістю дививсь Іаґу
І сказав поквапно: «Гляньте!
Це свята Вечірня Зірка!
Тож почуйте дивну повість,
Оповідку про Осео,
Сина Зірки палахкої!
Раз, у днях давно забутих,
На самім початку віку,
Як було ще небо ближчим,
І боги були рідніші,
Жив на Півночі мисливець,
Мав він десять дочок гарних,
І струнких, як верболози;
Тільки Овіні, найменша,
Непокірна й самовільна,
Дівчина мрійлива, тиха,
Між сестер була найкраща.
Всі дівчата вийшли заміж,
Всі за воїнів відважних;
Тільки Овіні, найменша,
З залицяльників сміялась,
З юнаків сміливих, гідних,
І нарешті вийшла заміж
За огидного Осео,
У літах, слабого кашлем, –
Завжди кашляв, наче білка.
Ах, та молоду й прекрасну
Душу в грудях мав Осео,
Що із Зірки опустився,
Зірки Вечора і Жінки,
Зірки ніжності й кохання!
Жар її він мав у грудях,
У душі – її всю вроду,
У житті – її всі чари,
Її велич в його мові!
А погорджені невдахи,
Юнаки в прикрасах Вомпум,
Юнаки у фарбах, з пір'ям,
Вслід їй вказували з глумом,
Насміхались, кепкували.
А вона: «Мені байдуже,
Вомпум ваш мене не вабить,
Ваші фарби, ваше пір'я,
І ваш сміх мені байдужий, –
Я щаслива із Осео!»
Раз, запрошені на учту,
Крізь туман і смерк вечірній
Йшли укупі десять сестер,
Разом йшли з чоловіками;
Ледве йшов старий Осео,
Поруч Овіні пригожа;
Всі сміялись, говорили,
Тільки двоє ці мовчали.
Погляд у західне небо,
Як в молитві, звів Осео,
Зупинявсь, дививсь благально
На тремку Вечірню Зірку,
На пестливу Зірку Жінки,
І всі чули його шепіт:
«Ах, шовайн немешин, Носа!
Жалість май до мене, батьку!»
«Слухайте! – сказала старша, –
Молиться до свого батька!
Як же шкода, що на стежці
Дід старий цей не спіткнеться,
І не скрутить собі шию!»
І сміялись так, що лісом
Сміх брутальний розлягався.
На шляху, що вів крізь хащу,
Звалений страшним борвієм,
Дуб лежав, покритий мохом,
Трухлий велетень дуплистий,
Напівсхований під листом.
Це побачивши, Осео
Крикнув криком болю й муки
І стрибнув в дупло розкрите;
Устрибнув старим, нещасним,
Кволим, зморщеним, огидним,
А з дупла вже вийшов юним,
Статним, дужим і вродливим.
Так переродивсь Осео,
Відновив красу і юність;
Та на лихо для Осео,
Вірній Овіні на лихо,
Вмить вона переродилась, –
Стала бабою старою,
Із ціпком поперед себе;
Квола, зморщена й огидна!
Сестри враз з чоловіками
Засміялись так, що лісом
Сміх брутальний йшов луною.
Та Осео був із нею,
Йшов повільно поруч з нею,
Руку взяв – руду, морщаву,
Наче дуба лист зимою,
Звав кохану Ненемуша,
Тішив ніжності словами,
Поки не прийшли на учту
І не сіли у священнім
Зірки Вечора вігвамі,
Зірки Жінки дорогої.
У полоні мрій, видіння,
Був Осео на тій учті;
Всі були веселі, раді,
І щасливі, крім Осео.
Не торкавсь питва він, їжі,
Сам мовчав і їх не слухав;
Знічений сидів на учті,
З поглядом сумним, туманним,
То на Овіні, то вгору –
В небо тьмяне над собою.
Тут почувся голос, шепіт,
Що ішов від зорних далей,
Йшов із простору пустого,
Тихий, ніжний, милозвучний;
Голос мовив: «О, Осео!
О, мій сину, мій коханий!
Зникли чари над тобою,
Чародійників закляття,
Всі магічні згубні сили;
Йди до мене, піднімайся!
Страви їж, що біля тебе,
Благодатні і священні, –
В них така магічна сила,
Що тебе у дух оберне.
Всі твої миски і чаші
З глини, дерева не будуть,
Бо миски замінить Вомпум,
Чаші будуть тільки срібні, –
Мушель пурпуром засяють,
Як вогонь почнуть блищати.
І жінки не будуть більше
Долю нещасливу мати,
А пташками в небо зринуть,
Вродою зірок засяють
В сутінках, красою неба
І красою хмар вечірніх!»
Те, що для Осео шепіт
І слова, що розумів їх,
Для всіх інших тільки пісня, –
Спів пташиний десь далеко
Спів дрімлюги десь далеко,
Спів самої Вавонайси,
Що співає в темнім лісі.
Враз оселя затремтіла,
Почала трястись, хитатись, –
Всі відчули: вище, вище
Піднімаються в повітря
Із пітьми дерев високих
Просто до зірок сяйливих,
Поки аж гілки минули;
Гляньте! Всі миски із липи
Стали мушлями з багрянцем!
Гляньте! Чаші всі із глини
Стали чашами зі срібла!
Всі жердини у вігвамі
Заблищали чистим сріблом,
Покриття з кори зробилось,
Як жуків сяйні надкрила.
Озирнувсь тоді Осео
І побачив – дев'ять сестер
Разом із чоловіками
Різними птахами стали.
Хто сорокою, хто дятлом, –
Інші чорними дроздами;
Всі стрибали, щебетали,
Розпускали барвне пір'я,
Блиском крил своїх пишались,
Віялом хвости тримали.
Тільки Овіні, найменша,
Не змінилась, а сиділа
Квола, зморщена й огидна,
З сумом дивлячись на інших;
Вгору глянувши, Осео
Крикнув криком болю й муки,
Так, як він кричав у лісі
Біля зваленого дуба.
Вмить її краса і юність
Повернулись, драний одяг
Став убором з горностая,
А ціпок пером зробився,
Так! Пером блискучим срібним!
Знов оселя затремтіла,
Ринула, хистка, крізь вітер,
Крізь прозорі хмари й випар,
І, в небесному сіянні,
Сіла на Вечірню Зірку,
Мов сніжинка на сніжинку,
Мов сухий листок на річку,
Наче білий пух на воду.
Там з вітальними словами
До Осео вийшов батько,
В сяючих завитках срібних,
З поглядом ясним і ніжним.
Мовив: «Сину мій, Осео,
Клітку, що несеш, з пташками,
Клітку з плетивом зі срібла,
Де пташки з блискучим пір'ям,
Вішай над дверми вігваму».
Над дверми прип'явши клітку,
Увійшли вони і радо
Слухали, як рідний батько,
Владар на Вечірній Зірці,
Говорив: «О, мій Осео,
Співчуття до тебе мав я,
Повернув красу і юність,
Сестри ж із чоловіками
стали різноперим птаством;
Обернув їх, бо із тебе,
Зі старого, насміхались,
В образі твоїм нещаснім
Не відчули серце щире,
Не відчули юність вічну;
Тільки Овіні відчула
Серце чисте й полюбила.
В тій оселі, що далеко,
На малій зорі ліворуч,
Ледве мерехтить крізь випар,
Проживає Дух Ворожий,
Злий Вабено, чародійник,
Що наслав на тебе старість.
Стережись його проміння,
Бо ті промені стрімливі, –
То його чаклунська сила,
Стріли зла, що ними губить».
Літ чимало мирно й тихо
На ясній Вечірній Зірці
Жив Осео разом з батьком;
В клітці з плетивом зі срібла,
Що висіла над дверима,
Пурхали пташки зі співом.
Вірна Овіні синочка
Народила для Осео,
Із красою його мами,
Зі снагою його батька.
Хлопчик ріс і розвивався;
Для потіхи лук і стріли
Змайстрував йому Осео;
Розчинивши срібну клітку,
Він звільнив тіток з дядьками,
Всіх птахів з блискучим пір'ям,
Щоб малий в них міг стріляти.
Колами птахи здіймались,
Сповнивши Вечірню Зірку
Співом радості і волі,
Сповнивши Вечірню Зірку
Блиском трепетного пір'я;
Тут синок, малий мисливець,
Лук нап'яв, стрілу пустивши,
Згубливу стрілу невпинну, –
Миттю птах з блискучим пір'ям
Впав, поранений смертельно.
Та, о, дивна переміна!
Перед ним уже не пташка,
Перед ним прекрасна жінка
Зі стрілою просто в грудях.
І як кров її упала
На святу Вечірню Зірку,
Зникли чари зловорожі,
Силу втратило чаклунство,
А безстрашний юний лучник
Враз відчув, – його спускає
Хтось невидними руками
Просто вниз крізь вільний простір,
Просто вниз крізь хмари й випар,
Поки не спустив на острів,
Трав'янистий і зелений,
На безмежжі Вод Великих.
Бачив він, – за ним спускались
Всі пташки з блискучим пір'ям,
Пурхали, униз летіли,
Наче барвний лист осінній;
І вігвам зі срібним жердям,
З дахом, як блискучі крила,
Як жуків сяйні надкрила,
Піднятий небесним вітром,
Теж на острів опустився, –
Разом з лагідним Осео
Вірну Овіні принісши.
Знов птахи переродились,
Образ смертних повернули,
Взявши форму, та не стрункість,
І Людьми Малими стали,
Як пігмеї, як Пук-Вуджіз;
І в приємні літні ночі,
Як Вечірня Зірка сяє,
Рука в руку танцювали
На тім острові, – на схилах,
На піщаних узбережжях.
Досі той вігвам блискучий
В літні вечори там видно,
А на березі рибалка
Часом чує спів щасливий,
Бачить в зорнім світлі танці!»
А як повість завершилась,
Дивна казка закінчилась,
Слухачів обвівши зором,
Долучив Іаґу важно:
«Є прекрасні люди – знав їх;
Тим, що їх не розуміли
І над ними глузували,
Насміхалися із глумом,
Хай ця повість про Осео
Долю жартунів покаже!»
Всі весільні гості радо
Слухали чудову повість,
Всі сміялись і плескали,
І шептали до сусідів:
«Мав себе він на увазі?
Ну а ми – тітки з дядьками?»
Потім знову Чібіабос
Про любов співав і пристрасть,
Співом ніжним і солодким,
Тоном мрійної печалі,
Він співав плачем дівчини
За Альґонквіном, за любим.
«Як подумаю про нього,
Боже мій, про дорогого, –
Серце лиш про нього мріє!
О, мій милий, мій Альґонквін!
Боже мій! Коли прощались,
Вомпум він мені повісив,
Як присягу, сніжнобілий.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Він шептав: «Піду з тобою.
Боже мій! У край твій рідний»;
«Тож дозволь іти», – шепнув він.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Я сказала: «Він далеко,
Дуже, дуже вже далеко,
Боже мій, той край мій рідний!»
О, мій милий, мій Альґонквін!
А коли я озирнулась,
Як розсталися, на нього, –
Все ще вслід мені дивився.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Біля дерева стояв він,
Біля дерева, що низько
Над водою похилилось.
О, мій милий, мій Альґонквін!
Як подумаю про нього,
Боже мій, про дорогого, –
Серце лиш про нього мріє!
О, мій милий, мій Альґонквін!»
На весіллі Гаявати
Танцем бавив По-Пук-Ківіс,
Повість розповів Іаґу,
Співом тішив Чібіабос»;
Та весілля закінчилось,
Розійшлись весільні гості,
Залишивши Гаявату
З Мінегагою та ніччю.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
12. The Son of the Evening Star
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844733
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2019
Слухайте, як По-Пук-Ківіс,
Цей вродливий Єнадізі
Танцював там на весіллі;
Як сердечний Чібіабос,
Щонайкращий з музикантів,
Про любов співав і пристрасть;
Як Іаґу, хваст великий,
Дивних повістей вигадник,
Про чудні пригоди баяв,
Щоб була пишніша учта,
Щоб минав час веселіше
І були всі гості раді!
А Нокоміс влаштувала
Щедру учту для весілля;
Чаші всі були із липи,
Білі, чищені до лиску,
Із бізона рогів ложки,
Чорні, чищені до лиску.
Йшли по селищі від неї
Вісники з прутком вербовим,
То запрошення був символ,
Знак запрошення на учту;
І прийшли весільні гості
В найбагатшому убранні:
Одяг з хутра, у прикрасах
З пір’я, китиць і намиста,
Лиця фарбами покриті.
Осетра перш їли, Наму,
Потім Маскеножу, щуку,
Що Нокоміс упіймала;
Далі пемікан всі їли,
Пемікан й бізона мозок,
Горб бика і ногу лані,
Жовті коржики з маїсу,
Дикорослий рис з-над річки.
Та привітний Гаявата,
І вродлива Води Сміху,
Й беручка стара Нокоміс
Їжу ту не куштували,
Лиш підносили для інших,
Мовчки гостям подавали.
А коли поїли гості,
Ворухка стара Нокоміс
Із кисета з хутра видри
Кам’яні люльки набила
Тютюном, що ріс на Півдні,
І вербовою корою,
Листям, травами пахкими.
І сказала: «По-Пук-Ківіс,
Нам станцюй веселий танець,
Танець Жебрака, для втіхи,
Щоб була пишніша учта,
Щоб минав час веселіше
І були всі гості раді!»
І вродливий По-Пук-Ківіс,
Цей гульвіса Єнадізі,
Цей паливода веселий,
Що його Шаленцем кличуть,
Вмить піднявся між гостями.
Спритний в іграх та розвагах,
В дивних танцях снігоступів,
В іграх з кільцями і в м’ячик;
Спритний в іграх небезпечних,
В іграх жвавих та азартних:
В Пуґасеїньґу – грі в кості,
В Кунтасу – грі кісточками.
Воїни сміялись з нього:
Боягуз він, Шоґодайя,
Грач, ледащо, Єнадізі;
Мало цим він турбувався,
Не зважав на їхні кривди,
Бо жінкам, дівчатам любий
Був вродливець По-Пук-Ківіс.
Мав сорочку білу з лані,
Горностаями обшиту,
З черепашковим намистом;
Мав із оленя гамаші,
Із голками й горностаєм,
Мокасини товстошкірі,
Теж з голками та намистом.
Пір'я лебедя в волоссі,
Біля п'ят – хвости лисичі.
У руці тримав він люльку,
В іншій – віяло із пір'я.
Смуги сяяли червоні,
Жовті, сині і багрові,
На фарбованім обличчі.
З лоба коси нависали,
Рівні, з проділом жіночим,
Сяйні, змащені і звиті,
Із пучками трав духмяних.
Між гостями, що сиділи,
На пісні і звук сопілок,
На гучний звук барабанів,
Встав прекрасний По-Пук-Ківіс
І почав танок свій дивний.
Спершу танцював поважно,
З кроком, порухом повільним,
Поміж соснами густими,
То крізь тінь, то в сонця сяйві,
М'яко, плавно, як пантера.
Ну, а потім швидше, швидше,
Завихривсь, пішов по колу,
Скочив спритно над гостями,
Закружляв навкруг вігваму,
Що аж листя з ним вихрилось,
Що аж пил із вітром разом
Колом вслід за ним носились.
Потім берегом піщаним
Вздовж розливу Вод Великих
Мчав він порухом шаленим
І топтав пісок ногами,
Розкидаючи довкола,
Що аж вітер став вихритись
І пісок здіймав і сипав,
Наче сніговій над полем,
Кладучи Піщані Дюни,
Кучугури Неґо Вуджу!
Так веселий По-Пук-Ківіс
Танець Жебрака, для втіхи,
Станцював і сів зі сміхом
Між гостями, що сиділи.
Сів і замахав спокійно
Віялом з пера індика.
Потім друга Гаявати
Чібіабоса просили,
Співака і музиканта
Щонайкращого у світі:
«Чібіабосе, співай нам
Пісню пристрасті й кохання,
Щоб була пишніша учта,
Щоб минав час веселіше
І були всі гості раді!»
І сердечний Чібіабос
Їм співав приємно й ніжно,
Із піднесенням, натхненно,
Про любов співав і пристрасть,
Дивлячись на Гаявату,
Дивлячись на Води Сміху,
Так співав у милій пісні:
«Онавей! Прокинься, люба!
Дика квітка ти у лісі!
Дика пташка ти у лузі!
В тебе ніжні очі лані!
І коли на мене глянеш,
Я щасливий, я щасливий,
Як ті лілії у лузі,
Що росою рясно вкриті!
Подих твій неначе запах
Диких квітів рано-вранці,
Чи вечірній їхній запах
В Місяці падіння листя.
А чи ж кров моя не прагне
Лиш до тебе, лиш до тебе,
Як ростки до сонця прагнуть
В Місяці ночей світліших?
Онавей! Співає серце
Радісно, коли ти близько,
Як гілки шумлять, співають
В теплім Місяці Суниці!
А коли сумуєш, люба,
То моє темніє серце,
Як темніє річка ясна
В тінях, що приносять хмари!
А як ти смієшся, люба,
Серце в мене теж ясніє,
Наче брижі в блиску сонця,
Що на річці вітер робить.
Смійся земле, смійтесь води,
Смійсь над нами ясне небо,
Та гублю я шлях до сміху,
Як ти є не біля мене!
Я тут весь, тут весь – поглянь же!
Кров тремкого серця – глянь же!
О, збудись, прокинься, люба!
Онавей! Прокинься, люба!»
Так сердечний Чібіабос
Про любов співав і пристрасть;
А Іаґу, хваст великий,
Дивних повістей вигадник,
Друг похилої Нокоміс,
Заздрив вправному музиці,
Заздрив оплескам для нього,
Та в очах він теж побачив,
В жестах, в поглядах навколо,
Що весільні гості прагнуть
Чути повісті цікаві,
Вигадки його безмірні.
Був Іаґу вихваляка;
В будь-якій пригоді завжди
Тільки він був головніший;
Будь-який відважний вчинок
Тільки він робив безстрашно;
Будь-яку предивну повість
Тільки він міг розказати.
А якщо хвальбу ту слухать
І прийняти все на віру,
То ніхто стрілу не пустить,
Так як він, і вполовину;
Не наловить стільки ж риби,
Стільки ж оленів не вразить
І бобрів не зловить в пастку!
Жоден бігти так не зможе,
І пірнати так глибоко,
Запливати так далеко;
Аніхто не мандрував так
І не бачив стільки дива,
Як Іаґу цей дивацький,
Дивних повістей вигадник!
Стало притчею ім'я це
І насмішкою між людом;
Тож коли якийсь мисливець
Починав себе хвалити,
А чи воїн, повернувшись,
Перемогами пишався,
То кричали всі: «Іаґу!
Тут Іаґу в нас з'явився!»
Та це ж він зробив колиску
Для малого Гаявати,
Раму вирізав із липи
І скріпив тяжем карібу;
І це він навчив пізніше,
Як робити лук і стріли,
Лук із ясена пругкого,
Стріли із твердого дуба.
Тож з гостями, що сиділи
На весіллі Гаявати,
Був старий бридкий Іаґу, –
Дивних повістей вигадник.
І сказали всі: «Іаґу,
Розкажи нам повість дивну,
Розкажи нам про пригоди,
Щоб була пишніша учта,
Щоб минав час веселіше
І були всі гості раді!»
Відповів Іаґу зразу:
«Що ж, почуйте повість дивну,
Що ж, почуйте про пригоди
Чародійника Осео,
Що зійшов з ясної Зірки».
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
11. Hiawatha's Wedding-Feast
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2019
[i]Анатолю Вялюгіну[/i]
I
Гучні громи збудилися з дрімоти,
І чайкою співає лозина,
Зомлівши від недавньої спекоти,
Димиться переліжна борозна.
Холодні гнізда ще, порожні соти,
А вже від слів умить стає хмільна
І ні про що не думає весна –
Дочка палкої ласки і турботи.
Заглянь їй в очі – не побачиш дна.
Далеко десь задуха і гризоти.
Гуляє дівчина, бо ще одна...
Стає важка колоссям цілина.
В гнізді сидить пухнастик жовторотий.
І клопоти від ранку й дотемна.
II
З далекого гарячого повіту,
Покинувши ржавіти гострий плуг,
Прийшло розхристане, спітніле літо –
Від коників глухим зробився луг.
Планета теплим маревом сповита.
Густий пах кмину забиває дух.
Хмаринки де, і де з кульбаби пух?
І просинь просить широчінь відкриту.
Від потерті колючих завірюх
Углиб дорога в'їжджена прогріта.
І щирий літній день, неначе друг.
І жар очей весняних не потух,
Немов вогонь зірок далеких Світу.
Підліток над стіжками робить круг.
III
У Біловежжі – лосі, в'язь у Щарі.
З лісного джерела вогню ковток.
Розважливої мрії буйні чари
І стриманості перший холодок.
Зринає яструб думки, мов примара,
Над пліснявою сонною заток.
Вплітає осінь жовтизни уток
І звичаєм своїм згущає хмари.
Розплутать хоче блискавок моток
Ніч горобина. Горобин стожари.
В копитцях в лузі, наче скло, льодок.
Стерня сивіє. Тік сховавсь у змрок.
Згубив табун птахів пір'ї́нок пару.
Рунь спрагло тягне соки у росток.
IV
Зажмурилась віконниця світлиці.
В перинах тиші лагідне спання.
Посинівши від холоду, синиця
Ніяк не може дочекатись дня.
Ріці, як рибаку старому, сниться
Прицмок сома, лина слизька броня.
З-під дуба-відуна старого пня,
Пробилось джерело стрімке криниці.
Ґвалтує на відлигу вороння
З ялини, що стоїть немов дзвіниця.
Сідлає схід гарячого коня,
Все вище сонце зводиться щодня.
А смуги реактивні, наче криця,
Зорали чисте небо навмання.
Рыгор Барадулін
Год
[i]Анатолю Вялюгіну[/i]
I
Заспаныя прачнуліся грымоты —
І кнігаўкай спявае лазіна,
Самлелая ад леташняй спякоты,
Абложная дыміцца баразна.
Шчэ гнёзды стылыя, пустыя соты,
А ўжо ад слоў хмялее да відна
І ні пра што не думае вясна —
Дачка гарачай ласкі і пяшчоты.
У вочы зазірні — не ўбачыш дна.
Далёка недзе прыпар i турботы.
Гуляе дзеўчына, пакуль адна...
Цяжарнее калоссем цаліна.
З гнязда глядзіць пухнацік жаўтароты
Клапоты ад цямна і да цямна.
IІ
З далёкага цяплыньскага павета,
Пакінуўшы ржавець з'араны плуг,
Спатнелае, расхрыстанае лета
Прыйшло — i луг ад конікаў аглух.
Смугою ахінулася планета.
Займае дых гарачы кменны дух.
Дзе воблачка, дзе дзьмухаўцовы пух?
I просінь просіць шырыні ў прасвета.
Ад завірух калючых пацярух
Наскрозь дарога ўезджаная ўгрэта.
Шчырэе летні дзень адзін за двух.
Пал воч вясновых чыстых не патух,
Нібы агонь далёкіх зор Сусвета.
Падлетак над стагамі робіць круг.
ІІІ
У Белавежы — лосьна, язьна ў Шчарі
З лясной крыніцы агнявы глыток.
Узважлівая яснасць дзёрзкай мары
І стрыманасці першы халадок.
Сігае ястраб думкі праз гушчары
Над зброснелаю зацішшу заток.
Перакідае восень жоўты ўток
I, па традыцыі, згушчае хмары.
Разблытаць хоча бліскавіц маток
Рабінавая ноч. Рабін стажары.
Лядком на лузе шкліцца капыток.
Сівее ржэўе. Звонка стыне ток.
Пяро раняе вырай на абшары.
Рунь прагавіта цягне зябкі сок.
ІV
Зажмурылася смачна аканіца.
Спіць на пярынах белых цішыня.
Ад сіверу ссінелая сініца
Ніяк не можа дачакацца дня.
Рацэ, як рыбаку старому, сніцца
Прыцмок саміны, стылы лёд ліня.
У дуба-ведуна з-пад караня
Прабілася бруістая крыніца.
Ляціць адліжны каркат варання
З яліны, што стаіць, нібы званіца.
Сядлае ўсход гарачага каня,
Штораз вышэе ў сонца вышыня.
I першапутак неба рэжа ніца
Палосак рэактыўных палазня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842685
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.07.2019
(Карл Ґоттфрід фон Лейтнер)
Як зіроньки сяють у нічку ясну!
Я часто буджуся від мрійного сну.
Та все ж не сварю світлих діток небес, –
Вони тишу повнять снагою чудес.
Вони, наче ангели, в небі пливуть,
І в нетрях мандрівцю освітлюють путь.
Любові вони вістуни неземні, –
Несуть поцілунки в морській далині.
Стражденне лице ніжать поглядом вниз,
Сріблясто блищать на кораликах сліз.
І навіть з могил в вись блакитну ведуть,
Нам пальцями з золота вказують путь.
Тож будьте прославлені зорі ясні,
І довго ще сяйте ласкаво мені!
Коли ж для любові настане мій час,
То благосним блиском з’єднайте ви нас!
Franz Schubert, Die Sterne
(Karl Gottfried von Leitner)
Wie blitzen die Sterne so hell durch die Nacht!
Bin oft schon darüber vom Schlummer erwacht.
Doch schelt’ ich die lichten Gebilde drum nicht,
Sie üben im Stillen manch heilsame Pflicht.
Sie wallen hoch oben in Engelgestalt,
Sie leuchten dem Pilger durch Heiden und Wald.
Sie schweben als Boten der Liebe umher,
Und tragen oft Küsse weit über das Meer.
Sie blicken dem Dulder recht mild ins Gesicht,
Und säumen die Tränen mit silbernem Licht.
Und weisen von Gräbern gar tröstlich und hold
Uns hinter das Blaue mit Fingern von Gold.
So sei denn gesegnet du strahlige Schar!
Und leuchte mir lange noch freundlich und klar!
Und wenn ich einst liebe, seid hold dem Verein,
Und euer Geflimmer lasst Segen uns sein!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837393
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.06.2019
Останній промінь сонця тихо гасне,
як іскра, у рожевій пустоті,
і відблиск-пісня, мов печаль неясна,
десь тоне у безмежній висоті.
Зі сховку в очеретах неспокійних
з’явилась зірка – сміх її яснів,
останній звук від співів безнадійних,
заплетений у тишу, занімів.
Теодор Траянов
Вечерна хармония
Разискрен сетен слънчев лъч изгасна
в море от румена дрезгавина,
отблясък - песен, сякаш скръб неясна,
потъва в необятна висина.
В заслона на тръстиката прибрежна
звезда изплува, тихо се засмя,
последен звук от песен безнадеждна,
заплетен в тишината, занемя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832154
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.04.2019
В травневім сні зірки незнані
горять крізь півночі вуаль;
тут бродять привиди в тумані
і з ними мій найперший жаль.
В травневім сні човен ефірний
відносить білий мій вінець;
А говір хвиль легкий, сумирний,
звіщає згубливий кінець.
В травневім сні несе хмарина
перлистий місяць в вишину,
та не побачить зір невинний
країну радісну, ясну!
Теодор Траянов
Тризвучие
В средмайски сън звезди незнайни
горят през нощния воал;
тук бродят призраци потайни,
понели мойта първа жал.
В средмайски сън въздушна лодка
отнесе моя бял венец;
днес говор на вълната кротка
вести за гибелен конец.
В средмайски сън чер облак дига
пленена бисерна луна,
но нейний детски глед не стига
мечтана радостна страна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832153
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.04.2019
Ясніє місяць срібнолиций
в нічній глибокій вишині,
на темній трепетній осиці
тремтять листки у напівсні.
Тремтить дрібне гілля, шепоче,
шумить незримий хоровод,
мов про життя спитати хоче, –
гірке і сповнене скорбот.
Де нині золота царівна
лісів дитячих потайних,
де синє озеро предивне
і погляд наш очей сумних?
Згадай дрімотне мерехтіння,
і сни, й приглушені слова,
і теж спитай в моєї тіні –
чиє тут серце спочива.
Осика трепетна заснула,
лиш листя труситься у сні,
під місяцем сльоза сяйнула
і згасла в темній вишині.
Теодор Траянов
Трепетлика
Огря луната сребролика
в дълбока полунощна вис,
потръпва тъмна трепетлика,
потръпва бледен всеки лист.
Потръпват, шъпнат будни вейки,
шуми невидим хоровод,
потръпва, пита ме полека
скръбта на цял един живот.
Къде е златната царкиня
на твоя детски чуден лес,
шума на езерото синьо
и първия ни взор злочест?
Спомни си първата ни дрямка,
съня и шепота ни глух,
попитай мойта бледна сянка
чие сърце почива тук.
Заспива тъмна трепетлика,
безмълвно тръпне всеки лист,
сълза от лунен поглед блика
и гасне в полунощна вис.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831943
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2019
Від перших надій знов оживлений спів
розливсь у душі, але біль не спинити,
не згадуй скорботи, суєтність і гнів, –
глянь рана сміється, що цвітом прикрита.
Та посмішка дивна, мелькнувши на мить,
приховує ласкою безмір розлуки.
Не йди! Бо ще треба обом нам допить
із чаші прозорої горя і муки!
Не йди! Бо гіркий розставання цей час,
не знаєм, чи стрінемось десь ми віднині.
Молитва тремтлива у голосі в нас,
а в чаші прозорій – лиш сльози безвинні.
Теодор Траянов
Светла чаша
От първи надежди възкръснал отпев
топи се в душата, но бол не утихва,
не спомняй ни скръб, ни суетност и гнев,
виж рана, покрита с цветя, се усмихва!
Таз странна усмивка, тъй бегла наглед,
милувката крие на гробно прощавай, -
не тръгвай! - Ще пием ний, двама подред,
от светлата чаша на тъмна забрава!
Не тръгвай! - Тъй горък е сетният час,
ний знаем ли де и кога ще се срещнем?
Молитви треперят у нашия глас,
а в светлата чаша - сълзите безгрешни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831942
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2019
Сцена сьома
Хор воїнів і Макбет.
ХОР
Пане! Ах, Пане!
МАКБЕТ
Що там?.. Що нового?
ХОР
Ліс Бірнамський вже біля порога!
МАКБЕТ
(вражено)
Підманули пекельні чаклунки!..
Дайте меч мій і ратні обладунки!
Всі до зброї! (Всі до зброї!)
Погибель (погибель) чи перемога!
ХОР
Тож до зброї! (Тож до зброї!)
Погибель, погибель чи перемога!
(Чути звуки труб. Сцена в цей час змінюється і являє
собою широку рівнину, оточену пагорбами та перелісками.
У глибині англійські воїни, що повільно наближаються.
Кожний несе перед собою гілку.)
Сцена восьма
Малкольм, Макдуф і воїни.
МАКДУФ
Киньте гілля! У руки зброю!
Всі за мною!
(Малкольм, Макдуф і воїни вибігають)
ХОР
(зсередини)
До зброї! До зброї!
(всередині чути шум битви)
Сцена дев’ята
Макбет, що втікає від Макдуфа.
Потім хор жінок.
МАКДУФ
Догнав тебе, дітей моїх убивце!
МАКБЕТ
Геть! Від жінки родився –
мене не зможеш вбить.
МАКДУФ
Я не родився –
я вирізаний був із лона.
МАКБЕТ
(перелякано)
Небо!
(Розмахуючи мечами і відчайдушно
б’ючись, зникають зі сцени)
Сцена десята
Входять шотландські жінки.
Битва продовжується.
ЖІНКИ
О, день злощасний!
За наших помолімось!..
Бій вже затих!
ГОЛОСИ
(зсередини)
Звитяга?..
ЖІНКИ
(радісно)
Звитяга!..
Сцена одинадцята (остання)
Всі, хто був раніше. Входить Малкольм на чолі англійських
воїнів, котрі ведуть за собою полонених воїнів Макбета.
МАЛКОЛЬМ
Де самозванець
жорстокий зник?
МАКДУФ
Він там, мечем пробитий.
(стає на коліно)
Ти наш король! Славен будь!
УСІ
(стаючи на коліна)
Ти славен будь!
(появляються барди, співаючи гімн)
БАРДИ
Макбет, Макбет, ти де?..
Ти де, тиране злий?..
Лиш подихом звалив його (звалив
лиш подихом) бог перемоги.
(повертаються лицем до Макдуфа)
Тут справжній є герой,
що самозванця вбив.
Вітчизну й короля
вберіг – для нього честь і слава!
Честь і слава!
(Макбет, Макбет, ти де?..
Ти де, тиране злий?..
Лиш подихом звалив його, звалив
лиш подихом бог перемоги.
Тут справжній є герой,
що самозванця вбив.
Вітчизну й короля
вберіг – для нього честь і слава!
Честь і слава! Для нього честь!
І честь, і слава! Слава! Честь!
Для нього честь! І честь, і слава!
Тут справжній є герой,
що самозванця вбив.
Вітчизну й короля вберіг –
для нього честь, і честь, і слава!
Для нього честь і слава!)
ВОЇНИ
Тут справжній є герой,
тут є герой,
що самозванця вбив.
Вітчизну й короля
вберіг – для нього честь і слава!
(Тут справжній є герой,
що самозванця вбив.
Вітчизну й короля
вберіг – для нього честь і слава!
Честь і слава! Для нього честь!
І честь, і слава! Слава! Честь!
Для нього честь! І честь, і слава!
Тут справжній є герой,
що самозванця вбив.
Вітчизну й короля вберіг –
для нього честь, і честь, і слава!
Для нього честь і слава!)
ЖІНКИ
Наша хвала тобі,
правдивий Боже наш!
Тому, хто врятував,
співаєм гімни слави!
(Наша хвала лиш тобі, наш Боже!
Наша хвала лиш тобі, хвала лиш тобі!
І гімнів спів, і гімнів спів,
спів гімнів слави!)
МАКДУФ
Складімо всі королю
довіру і любов!
І ранок, що прийшов,
несе нам мир – і мир, і славу!
(Тож королю всі складім,
Складімо всі королю, королю.
Скадім королю
Складімо всі королю.
Складімо королю!)
МАЛКОЛЬМ
Довірся, о Шотландіє мені!
Вже мертвим є тиран!
І радість назавжди
несе нам перемога.
(Шотландіє, вір мені!
Довірся, Шотландіє! Вір мені!
Довірся мені! О, Шотландіє!
Повір, Шотландіє мені!)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829916
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.03.2019
Сцена друга
Під звуки барабана входить Малкольм.
За ним іде багато англійських солдатів.
МАЛКОЛЬМ
Де ми є? Що це за ліс там?
ХОР
Перед нами ліс Бірнамський!
МАЛКОЛЬМ
Хай гілки ламає кожний
і несе, закрившись, їх.
(до Макдуфа)
Хай тебе утішить помста.
МАКДУФ
Не помщусь,.. бо він бездітний!
МАЛКОЛЬМ
Край свій любить хто несхитно –
хай з мечем за мною йде!
(Малкольм і Макдуф беруться за мечі)
УСІ
Вітчизна страждає,
в сльозах нас чекає!
Брати, рятувати
нещаснуспішім.
Страшний гнів господній
відкриє безодні (безодні),
щоб злочин поховати,
бо стомлений ним.
(Бо стомлений ним, бо стомлений ним.
Брати, рятувати
нещасну спішім.
Спішімо, спішім, спішімо.
Брати, рятувати
нещасну спішім.
Нещасну ми спішім.
Спішім, спішім
З рятунком спішім.
Спішім, спішім, спішім.)
Сцена третя
Палата в замку Макбета,
як у першій дії. Ніч.
Лікар і дама з почту леді Макбет.
ЛІКАР
Ми марно ждем дві ночі.
ДАМА
Появиться в цю ніч.
ЛІКАР
Що говорила у сні своєму?
ДАМА
Не можу сказати живій людині...
Ось вона!
Сцена четверта
Дама, лікар і леді Макбет,
котра входить із лампою в руці.
ЛІКАР
І світло в її руках?
ДАМА
Цю лампу вона завжди
побіля свого ліжка мала.
ЛІКАР
О, зовсім очі розкриті!
ДАМА
Та нас не бачить.
(Леді Макбет ставить лампу і починає
терти руки, наче очищаючи їх від чогось)
ЛІКАР
Чому так руки тре?
ДАМА
Вона їх миє!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Досі пляма тут є кривава...
Геть – кажу я, – о, згинь, проклята!..
Перша... друга... вже час розправи!
Ти тремтиш?.. Несила йти?
Став таким лякливим воїн?
О, це сором!.. Час поспішати!..
Хто б подумав – з цього старого
буде кров отак текти (отак текти)?
(Хто б подумав – буде кров отак текти,
отак текти?)
ЛІКАР
Каже що?
ЛЕДІ МАКБЕТ
Правитель Файфа
був же батьком і чоловіком?
Що з ним сталось?..
(розглядає руки)
ДАМА І ЛІКАР
Жах який!
ЛЕДІ МАКБЕТ
(з притиском)
Коли відмию (коли, коли відмию)
зовсім руки, не знаю я!..
(Коли відмию, не знаю я!..)
ДАМА І ЛІКАР
Жах який!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Тут чоловіча
кров пристала... не зможуть змити
аравійські всі бальзами
кров з маленьких рук
(кров з маленьких рук) моїх.
(кров з маленьких рук моїх, так, так, моїх.)
Біда!
ЛІКАР
Марить?
ЛЕДІ МАКБЕТ
В нічну сорочку
одягнися... Піди умийся!...
Банко мертвий, а з могили
той, хто вмер, ще не вставав
(ще не вставав).
ЛІКАР
Марить знов?
ЛЕДІ МАКБЕТ
У ліжко, в ліжко...
(поволі направляється до своїх кімнат)
Що збулось, того не змінити...
Хтось стукоче!.. Ходім, Макбете,
хай не зрадить бліде лице.
(Хтось стукоче!..
Ходім, Макбете, ходім, Макбете.
Ні, хай не зрадить бліде лице.
Ходім, Макбете, ходім, ходім.
Ходім, ходім, Макбете, ходімо, ходім.)
ДАМА І ЛІКАР
Жах який! Жах який! Жах який!
Ах, хай милість дасть (хай милість дасть,
хай милість дасть), Господь!
(охоплені жахом ідуть за леді Макбет)
Сцена п’ята
Зала у замку. Макбет.
МАКБЕТ
(виходить дуже збуджений)
Зрадники! З’єднались з англами на мене!
Та ворожки мені провістили:
«Можеш бути кривавий, пекельний,
бо хто з жінки родивсь – не смертельний.»
Ні, я вас не боюся, ні того хлопця,
що вас провадить! Напад цей нежданий
трон мій зробить міцнішим, –
чи повалить навіки... Бо відчуваю,
що життя в моїх жилах вже засихає!
(збуджено)
Любов, повага, слава,
і спокій у днях останніх,
ах, ні, не покриють цвітом
твій сивий поважний вік.
(Не покриють, не покриють вже цвітом
твій сивий поважний вік.)
На королівський могилі
не буде ніжного слова, –
ах, тільки прокляття немилі
на неї злобно впадуть.
(На неї упадуть
тільки прокляття. Тільки прокляття
немилі на неї злобно впадуть.
Прокляття на неї злобно впадуть.
Ах, тільки прокляття немилі
на неї злобно впадуть. Немилі
тільки прокляття злобно
на неї, на неї упадуть.)
КРИКИ
(зсередини)
Пані мертва!
МАКБЕТ
Хто плаче там?
Сцена шоста
Дама з почту королеви і Макбет.
ДАМА
Померла королева!
МАКБЕТ
(з байдужістю і зневагою)
Життя!.. Це важливо?
То лиш казка бідняка дурного!
Звук і вітер не значать нічого!
(дама виходить)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829914
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.03.2019
Сцена перша
Безлюдне місце на кордоні Шотландії та
Англії. Вдалині видніється Бірнамський ліс.
Шотландські біженці: чоловіки, жінки, діти.
Осторонь стоїть зажурений Макдуф.
ХОР
О, Вітчизно підневільна!
Не можеш більше
зватись матері ім’ям,
стала ти твоїм синам
лиш могилою тепер!
Плач сирітський, плач дитячий,
плач батьківський – плач неспинний,
що завжди від ранку лине
просто до небесних сфер.
Скорбний плач приймає небо,
повне милості і жалю,
мов спішить твої печалі,
о, Вітчизно, скрізь рознести.
Дзвони смерті невпинно дзвонять,
та відваги ніхто не має
тим хто гине і хто страждає
добавляти свій плач пустий.
ХОР (сопрано 1)
О, Вітчизно підневільна!
Не можеш більше
зватись матері ім’ям,
стала ти твоїм синам
лиш могилою тепер!
Плач сирітський, плач дитячий,
плач батьківський – плач неспинний,
що завжди від ранку лине
просто до небесних сфер.
Скорбний плач приймає небо,
повне милості і жалю,
мов спішить твої печалі,
о, Вітчизно, скрізь рознести.
Дзвони смерті невпинно дзвонять,
та відваги ніхто не має
тим хто гине і хто страждає
добавляти свій плач пустий.
(тим хто гине і страждає
добавляти плач пустий.
О, Вітчизно! Підневільна! Вітчизно!)
ХОР (сопрано 2)
О, Вітчизно підневільна!
Не можеш більше
зватись матері ім’ям,
стала ти твоїм синам...
...від ранку лине
просто до небесних сфер.
...приймає небо,
що повне жалю,
...твої печалі,
о, Вітчизно, скрізь рознести.
Дзвони смерті невпинно дзвонять,
(дзвони смерті невпинно дзвонять,
дзвони смерті, дзвони смерті.
О, Вітчизно! Підневільна! Вітчизно!)
ХОР (тенори 1)
О, Вітчизно підневільна!
Не можеш більше
зватись матері ім’ям
...лиш могила ти тепер!
...приймає небо,
що повне жалю,
мов спішить твої печалі,
о, Вітчизно, скрізь рознести.
Дзвони смерті невпинно дзвонять,
та відваги ніхто не має
тим хто гине і хто страждає
добавляти свій плач пустий.
(Тим хто гине і страждає
добавляти плач пустий.
О, Вітчизно! Підневільна! Вітчизно!)
ХОР (тенори 2)
О, Вітчизно підневільна!
Не можеш більше
зватись матері ім’ям
...лиш могила ти тепер!
Скорбний плач приймає небо,
повне милості, повне жалю,
... твої печалі,
о, Вітчизно, скрізь рознести.
Тим, хто гине рознести.
(О, Вітчизно! Підневільна! Вітчизно!)
ХОР (баси)
О, Вітчизно підневільна!
Не можеш більше
зватись матері ім’ям,
стала ти твоїм синам
лиш могилою тепер!
...приймає небо,
що повне жалю,
мов спішить твої печалі,
о, Вітчизно, скрізь рознести.
Дзвони смерті невпинно дзвонять,
(Дзвони смерті невпинно дзвонять,
Дзвони смерті невпинно дзвонять,
О, Вітчизно! Вітчизно!)
МАКДУФ
О, діти, мої ви діти! Оцим тираном
ви були всі убиті, а разом з вами
й нещасна мати ваша!.. Чом я покинув
бідну матір і дітей у лапах тигра?
Ах, захист батька жданий
не мали діти бідні
і згубники негідні
там гибель (гибель) принесли!
Я втік вночі, в тумані,
а ви кричали (а ви кричали) марно –
у подиху останнім
без помочі (без помочі) були.
Дай, Боже, убивцю стріти,
коли ж він зможе зникнути,
руки твого прощення
для нього ти розтули.
(Руки твого прощення,
руки твого прощення
для нього ти розтули.
Боже, руки твого прощення
для нього розтули.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829614
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.03.2019
Сцена четверта
Спускаються духи і в той час, коли вони
танцюють навколо Макбета, відьми співають.
ХОР ВІДЬОМ
Німфи з сильфідами,
махайте крилами,
на лоб цей змучений
свіжістю дуйте.
Вихром закручуйте
таночок радісний
і душу, й розмисел
йому лікуйте.
(І душу, і розмисел
йому лікуйте.
І душу, і розмисел
йому лікуйте.
І душу, і розмисел
йому лікуйте.
І душу, і розмисел
йому лікуйте.
Німфи з сильфідами,
махайте крилами,
на лоб цей змучений
свіжістю дуйте.
Вихром закручуйте
таночок радісний
і душу, й розмисел
йому лікуйте.
І душу, і розмисел
йому лікуйте.
І душу, і розмисел
йому лікуйте.
Душу й розмисел
йому лікуйте.
Душу й розмисел
йому лікуйте.
Душу й розмисел (і розмисел)
йому лікуйте.
І душу, й розмисел
йому лікуйте.
Душу й розмисел
йому лікуйте.
Душу й розмисел (і розмисел)
йому лікуйте.
І душу, й розмисел
йому лікуйте.)
(духи і відьми зникають)
Сцена п’ята
Макбет опритомнює. Потім входить леді Макбет,
покликана герольдом. Герольд виходить.
МАКБЕТ
Та де ж це я?.. Все зникло!.. Хай буде проклята
ця година віднині і навіки!
ГЕРОЛЬД
(входить)
Королева!
МАКБЕТ
Що?
ЛЕДІ МАКБЕТ
(увійшовши)
Тут знайшли Вас! Що сталось?
МАКБЕТ
Я відьом цих ще раз розпитав.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Сказали?
МАКБЕТ
Берегтись Макдуфа.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Далі.
МАКБЕТ
Не вб’є мене народжений від жінки.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Далі.
МАКБЕТ
Я буду незбореним, аж поки
ліс Бірнамський у бій не піде.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Далі
МАКБЕТ
Там теж побачив я, як Банко плем’я...
іде на трон!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Неправда! (Неправда, неправда!)
Смерть і руйнація для злого роду!
МАКБЕТ
Так, гибель! Хай горить замок Макдуфа!
Хай гинуть жінка й діти!
ЛЕДІ МАКБЕТ
І сина Банко віднайти і вбити!
МАКБЕТ
Крові багато проллється недругів наших!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Нині я бачу твою відвагу колишню.
ОБОЄ
Смерті година – смерть і відплата
з гуркотом мчаться у цілому світі,
наче розбуджені наміри скриті,
фібри сердечні всі потрясли!
Смерті годино, миттю мчи крилата!
І вже незмінною в нас буде доля –
справу закінчить для нас лиш сваволя,
бо ми із кров’ю все почали.
ОБОЄ (МАКБЕТ)
Смерті година – смерть і відплата
наче розбуджені наміри скриті.
(Смерті година – відплата, відплата, відплата)
Смерті годино, миттю мчи крилата!
І вже незмінною в нас буде доля
(в нас буде доля, в нас буде доля) –
справу закінчить для нас (для нас) лиш сваволя,
бо ми із кров’ю все почали
(бо ми із кров’ю все почали.
Відплата, відплата, відплата відплата.
Смерті година і відплата, відплата, відплата!)
ОБОЄ (ЛЕДІ)
З гуркотом мчаться у цілому світі,
фібри сердечні всі потрясли!
Смерть і відплата (відплата, відплата, відплата)!
Смерті годино, миттю мчи крилата!
І вже незмінною в нас буде доля
(в нас буде доля, в нас буде доля) – для нас сваволя
бо ми із кров’ю (із кров’ю) все почали.
(Бо ми із кров’ю все почали.
Відплата, відплата, відплата,
відплата відплата!)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829272
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2019
Сцена третя
Макбет і всі, хто був раніше
МАКБЕТ
(від входу звертається до когось
із своїх людей):
Тут чекайте, аж поки не покличу.
(наближається до відьом)
Ви що тут робите, жінки магічні?
ВІДЬМИ
(стримано)
Робота ця без назви.
МАКБЕТ
У цій справі пекельній вас благаю!
Хай вічний бій почнуть земля і небо –
мені про долю все дізнатись треба.
ВІДЬМИ
Ти бажаєш дізнатись від темних сил,
що панують тут, чи від нас почути?
МАКБЕТ
Прикликайте їх теж, якщо відкрити
мені зможуть майбутнього секрети.
ВІДЬМИ
Із глибин і висот піднебесних,
духи дикі, виходьте, спускайтесь!
(Блискавка і грім. Із землі появляється
голова у шоломі)
МАКБЕТ
Мов же, духу...
ВІДЬМИ
Із серця твого він
знає – слухай же голос пророчий.
ПРОЯВА
О, Макбете! О, Макбете! Макбете!
Ти Макдуфа завжди бережися.
МАКБЕТ
Ти підозри мої укріпляєш!
Тільки слово...
(проява зникає)
ВІДЬМИ
Прохання не чує.
Ось тут інший є дух, більш потужний.
(гримить; появляється закривавлений хлопчик)
Слухай мовчки слова потаємні.
ПРОЯВА
О, Макбете! Макбете! Макбете!
Можеш бути кривавий, пекельний,
бо хто з жінки родивсь – не смертельний.
(зникає)
МАКБЕТ
(задоволено, відверто)
О, Макдуфе, ти будеш ще жити
(ти будеш ще жити)...
(зі злістю)
Ні! Ні! Ні! Ні!..
Помреш! Для грудей королівських
як подвійна броня
(як подвійна броня) буде смерть ця!
(блискавки і громи; піднімається хлопчик
у короні, котрий тримає деревце)
Та що грім цей і блискавка значать?
Ця дитина з вінцем короля!
ВІДЬМИ
Мовчки слухай.
ПРОЯВА
Будь сильний душею.
Будеш славним, незбореним ти,
поки Бірнамський праліс густий
не збереться на тебе іти.
(зникає)
МАКБЕТ
Дивне пророцтво! (О, дивне пророцтво!)
З чаклунської сили (з чаклунської сили)
десь ліси ще повік не ходили.
(Ні, повік ще не ходили,
ні, десь ліси ще не ходили.
повік, ні, повік!)
(до відьом)
Скажіть правду – чи може на трон мій
хтось із паростків Банко зійти?
ВІДЬМИ
Не питай це!
МАКБЕТ
Волію! Волію!
Або меч мій вас буде сікти!
(казан опускається під землю)
Вниз казан опустився! Чому?
(чути підземну музику)
Що за звуки? Кажіть же! Що там?
ВІДЬМИ
Перша:Появляйтеcь!
Друга:Появляйтесь!
Третя:Появляйтесь!
УСІ
Потім знов, як туман, десь дівайтесь!
(один за одним проходять вісім королів –
останнім іде Банко із дзеркалом у руці)
МАКБЕТ
(до першого короля)
Зникни, маро величності,
на Банко мені ти схожа!
Корона твоя, як блискавка,
мене сліпить зловорожа!
(перший король зникає,
появляється другий король)
Йди геть, страхітливий образе,
що в’яжеш стяжкою гриву!
(зникає; появляється інший король,
котрий зараз же зникає)
Ще й інші піднімаються?
(до інших королів)
І третій?.. Четвертий?.. Ще й п’ятий?..
О, жах який! В останнього
є дзеркало промінне,
де королі нові встають
у скла того глибинах...
І Банко!.. Ах! Вигляд згубливий!
І з мене вже сміх відкритий?
Згинь же, поріддя смертне!
(витягує меча, кидається
до привидів, потім відходить)
Ах! Цю ману не вбити!
Ах, вигляд! Ах, вигляд! Ах!
Ах! Цю ману не вбити, ману не вбити!
Ах, ні! Ману не вбити!
Ах, вигляд! Ах, вигляд так згубливий!
Жах який! Жах який!
О, жах який! О, жах який!
(до відьом)
Тож жити їм?
ВІДЬМИ
Не згинуть.
МАКБЕТ
О, я пропащий!
(втрачає свідомість)
ВІДЬМИ
Зомлілий!.. Повітря духи,
до притомності короля вертайте!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829172
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.03.2019
Сцена перша
Темна печера. Посередині киплячий казан.
Громи і блискавки.
ВІДЬМИ
Перша група
Три рази нявкнув кіт, лихий від пристрасті.
Друга група
Три рази крикнув одуд криком жалібним.
Третя група
Три рази дикобраз скавчав на вітер.
ВСІ ВІДЬМИ
Час відповідний.
Вперед! Вперед!
Кружляймо всі довкола горщика
і там розмішуймо погибельне вариво;
сестроньки, швидше (швидше, швидше, швидше)!
З води вже випар лине,
кипить вона невпинно.
(підкидають у казан)
ВІДЬМИ
Перша група
Ти, жабо, отруйлива,
що всмоктуєш трутину,
ти, терне, ти, кореню,
вирваний у ніч страшну,
йдіть булькати, кипіти
в пекельному горшку.
(Йдіть булькати, кипіти
в пекельному горшку.)
Друга група
Ти, жало гадючине,
ти, хутро із кажана,
ти, крове із мавпи,
ти, зубе худого пса,
йдіть в юшку, щоб зваритися
в пекельному горшку
(Йдіть в юшку, щоб зваритися
в пекельному горшку.)
Третя група
Ти, пальцю дитиночки,
померлої в животі,
ви, губи від варвара,
ти, серце єретика,
йдіть разом, щоб з’єднатися
в пекельному горшку.
(Йдіть разом, щоб з’єднатися
в пекельному горшку.)
ВСІ ВІДЬМИ
(танцюючи навколо)
Варить! Варить!
А ви, духи злі, білі й аспідні,
кров’яні й сині, всі єднайтесь!
Розмішати добре старайтесь!
Всі єднайтесь! Всі єднайтесь!
Розмішати все старайтесь!
Всі єднайтесь! Всі єднайтесь!
Розмішати добре старайтесь!
Всі єднайтесь! Всі єднайтесь!
А ви, духи, білі й аспідні,
всі єднайтесь! Всі єднайтесь!
Розмішати все старайтесь!
Всі єднайтесь! Всі єднайтесь!
Розмішати все старайтесь!
Всі єднайтесь! Всі єднайтесь!
Всі єднайтесь! Всі єднайтесь!
Розмішати добре старайтесь!
Всі єднайтесь! Всі єднайтесь!
Розмішати добре старайтесь!
Розмішати все старайтесь!
Змішать усе старайтесь!
Змішать усе старайтесь!
Всі єднайтесь! Всі єднайтесь!
Всі єднайтесь!
Розмішати все старайтесь!
Всі єднайтесь!
Ах, всі єднайтесь! Ах, всі єднайтесь!
Сцена друга
Відьми, Геката, духи, демони.
Бал.
Сцена наповнена духами, дияволами, відьмами, котрі танцюють навколо казана.
Появляється Геката, богиня ночі і чаклунів. Всі зупиняються, благоговійно вражені і
майже з тремтінням дивлячись на неї.
Геката говорить відьмам, що вона знає їхню роботу і з якою метою була сюди викликана – перевірити все ретельно і потім оголосити, що король Макбет прийде і питатиме про свою долю. Вони повинні відповісти. Якщо побачене занадто ослабить його почуття, то вони викличуть повітряних духів, щоб підбадьорити його і повернути силу.
Та крах, котрий на нього чекає, не може бути відкладеним.
Оскільки відьми з пошаною прийняли її накази, то Геката зникає у громах і блискавках.
Після цього всі танцюють навколо казана у пекельному хороводі і зупиняються тільки тоді, коли наближається Макбет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829171
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.03.2019
Сцена сьома
Всі, хто був раніше, крім убивці.
ЛЕДІ МАКБЕТ
(наближаючись до Макбета)
Що тебе відволікає
від бенкету, владний пане?..
МАКБЕТ
Нам тут Банко не хватає,
щоб скрасить цю учту звану.
Варт найбільшої шаноби –
короліства він оздоба.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Обіцяв, та не прибув.
МАКБЕТ
На це місце сяду сам.
(Макбет хоче сісти, але привид Банко,
видимий тільки йому, вже зайняв місце)
(з жахом)
Хто з вас вже сидить там?
(Хто з вас вже сидить там?)
ВСІ
Що каже?
МАКБЕТ
(до привида)
Мовчи про цей злочин!.. Криваве волосся
на мене не обтрушуй!
УСІ
(піднімаючись, злякано)
Макбет нездоровий!
Ходімо!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Спиніться! Недуга відпустила...
(тихо до Макбета)
Хіба ти не воїн?
МАКБЕТ
Я воїн – і смілий,
бо можу дивитись на речі, що й демон
від них ужахнеться... там..там... там..там...
Ти не бачиш?.. Там...
(до привида)
Раз можеш трусити кривавим волоссям –
кажи все! Чи могила убитих вертає?
(убитих, убитих вертає?)
Могила убитих вертає? Кажи все!)
(тінь зникає)
ЛЕДІ МАКБЕТ
(тихо до Макбета)
Ти геть збожеволів!
МАКБЕТ
Був перед очима...
ЛЕДІ МАКБЕТ
(голосно)
Сідайте, мій пане! Всі стали сумними.
Їм радість вертайте!
МАКБЕТ
Мені вибачайте!
Знов пісню веселу застольну співайте!
І Банко пам’ятаймо, що з нами не сидить .
ЛЕДІ МАКБЕТ
Хай повнить келихи
вино найкраще,
хай буде щастя,
хай мре печаль.
Хай десь загубляться
гнів і провини,
хай тільки єдина
панує любов (любов).
Бальзамом змазуймо
ми кожну рану –
життя весняне
щоб мати знов.
За Банко славного
випиймо чаші –
він цвіт бійців наших,
Шотландії герой.
Він цвіт бійців наших,
Шотландії герой.
Шотландії герой, герой.
Шотландії герой, герой.
УСІ (ДАМА, МАКДУФ, ХОР)
За Банко славного
випиймо чаші –
він цвіт бійців наших,
Шотландії герой.
Шотландії герой.
Шотландії герой.
Шотландії герой.
Шотландії герой.
(знову появляється привид)
МАКБЕТ
(до привида з надзвичайним жахом)
Йди, духу пекельний!.. розкрийся могило,
о, земле, затягуй, – щоб кості зотліли!
Окропом обличчя ця кров мені палить,
і дивиться в очі, і в серце разить!
УСІ
Йде горе в цю мить!
МАКБЕТ
Я слабший від інших?
Хоч стань злішим тигра, від лева страшнішим...
Лютуйся... Тремтячим мене не побачиш.
Дізнайся (дізнайся), що страх не викажу свій...
Тож зникни!.. Ах, зникни (зникни, зникни)
видіння жахливе!
(тінь зникає)
Життя знов манливе!
ЛЕДІ МАКБЕТ
(тихо до Макбета)
Ганьба, пане мій!
УСІ
О, горе! О, горе!
МАКБЕТ
Кров мою ця тінь бажає,
і проллє, проллє, клянуся!
Всі покрови (покрови) над майбутнім
зможуть відьми (зможуть відьми) розірвать.
(Зможуть відьми розірвать.
Кров мою, мою ця тінь бажає,
і проллє, проллє, клянуся!
Кров мою, мою ця тінь бажає,
і проллє, проллє,
всю кров проллє, всю кров проллє.
І проллє, і проллє, проллє ,
клянуся, клянуся, проллє.
Проллє, проллє, клянуся.
Проллє, проллє клянуся.
І проллє, клянуся.
Всі покрови над майбутнім,
всі покрови над майбутнім
зможуть відьми розірвать.
Зможуть відьми їх розірвать.
Зможуть відьми розірвать.
Проллє, проллє клянуся.
Проллє, проллє клянуся.
І проллє клянуся.
Всі покрови над майбутнім,
всі покрови над майбутнім
зможуть відьми розірвать.
Зможуть відьми їх розірвать,
Зможуть відьми розірвать.
Зможуть відьми розірвать,
їх розірвать.
Зможуть відьми розірвать,
їх розірвать.
Всі покрови над майбутнім
зможуть відьми розірвать.)
МАКДУФ
Темні справи... залишити
край цей треба – правлять тут нині
руки кляті і злочинні,
зможе жити тут лиш біда.
(Справа темна... залишити
край цей треба – правлять тут нині
ці руки кляті і злочинні,
Ах, зможе жить тут лиш біда.
Зможе жить, зможе жить тут лиш біда,
жити тут лиш біда.
Справа темна... залишити
край цей треба – правлять тут нині
руки кляті і злочинні,
зможе жити тут лиш біда.
Біда, біда, біда!
Зможе жити тут лиш біда,
лиш біда, тут лиш біда, лиш біда.
Справа темна... залишити
край цей треба – правлять тут нині
руки кляті і злочинні,
зможе жити тут лиш біда.
Біда, біда, біда!
Зможе жити тут лиш біда, лиш біда.
Тут лиш біда, лиш біда, лиш біда.
Ах, зможе жить тут лиш біда, лиш біда.
Ах, зможе жить тут лиш біда, тут лиш біда.)
ДАМА
Дивні речі... промовляє –
мовби привид його лякає!
Темним лігвом для злочинців
вже зробилась ця земля
(ця земля, ця земля, ця земля, ця земля.
Ах, вже зробилась ця земля, ця земля.
Ах, ця земля, ах, ця земля, ця земля, ця земля.
Ах, вже зробилась, ах, так, ця земля.
Дивні речі... промовляє –
мовби привид його лякає!
Темним лігвом для злочинців
вже зробилась ця земля,
ця земля, ця земля, ця земля.
Вже зробилась ця земля. Так, ця земля!
Дивні речі... промовляє –
мовби привид його лякає!
Темним лігвом для злочинців
вже зробилась ця земля,
ця земля, ця земля, ця земля.
Вже зробилась ця земля.
Так, ця земля, ця земля!
Ах, вже зробилась ця земля, ця земля.
Ах, вже зробилась ця земля, ах, ця земля.
ХОР
Дивні речі... промовляє –
мовби привид його лякає!
Темним лігвом для злочинців
вже зробилась ця земля.
(Ця земля, ця земля, ця земля, ця земля.
вже зробилась ця земля, ця земля, ця земля,
ця земля, ця земля, ця земля, ця земля.
Ах, вже зробилась, ах, так, ця земля.
Дивні речі... промовляє –
мовби привид його лякає!
Дивні речі... промовляє –
мовби привид його лякає!
Темним лігвом для злочинців
вже зробилась ця земля,
ця земля, ця земля, ця земля.
Так, ця земля, ця земля,
вже зробилась ця земля.
Дивні речі... промовляє –
мовби привид його лякає!
Темним лігвом для злочинців
вже зробилась ця земля,
ця земля, ця земля, ця земля.
Так, ця земля, ця земля!
Вже зробилась ця земля.
Вже зробилась ця земля, ця земля.
Вже зробилась ця земля,
ця земля, ця земля.
ЛЕДІ МАКБЕТ
(тихо до Макбета)
Духу кволий, нас ти марно
тінню хочеш налякати.
Злочин збувся розпочатий –
той, хто вмер, не зможе встать.
(Злочин збувся розпочатий, розпочатий –
той, хто вмер, не зможе встать.
Ні, не зможе устать.
Не зможе встать, не зможе встать, устать.
Не зможе встать, не зможе встать,
той, хто вмер, той, хто вмер, не зможе встать.
Ні, не зможе устать.
Не зможе встать, устать.
Не зможе встать, устать, устать, устать.
Злочин збувся розпочатий,
злочин збувся розпочатий –
той, хто вмер, не зможе встать,
не зможе встать, не зможе встать.
Не зможе встать, устать.
Не зможе встать, устать, устать, устать.
Злочин збувся розпочатий,
злочин збувся розпочатий –
той, хто вмер, не зможе встать, устать.
не зможе встать, не зможе встать.
Той, хто вмер, не зможе встать, не зможе встать.
Той, хто вмер, не зможе встать, не зможе встать,
устать, устать.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829030
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2019
Сцена п’ята
Розкішна зала. Накритий для учти стіл.
Макбет, леді Макбет, Макдуф, дама із почту леді Макбет, дами і лицарі.
ХОР
Наш король!
МАКБЕТ
Вітаю вас сердечно, лицарі достойні!
ХОР
Слава пані!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Вдячність безмежну прийміть за вашу відвагу!
МАКБЕТ
Місце тут, згідно з титулом,
кожний повинен мати.
Втішно на учті радісній
таких гостей приймати.
Моя дружина трон займе,
як їй те і належить,
та перш хотіла б виконать
пісню на вашу честь.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Твоє веління (веління) радо
я здійсню, пане мій.
ДАМА, МАКДУФ, ХОР
Почуєш те у відповідь,
що серце нам велить.
(Що серце нам велить,
Що серце нам велить.
Що нам велить, що нам велить.)
ЛЕДІ МАКБЕТ
Хай повнить келихи
вино найкраще,
хай буде щастя,
хай мре печаль.
Хай десь загубляться
гнів і провини,
хай тільки єдина
панує любов (любов).
Бальзамом змазуймо
ми кожну рану –
життя весняне
щоб мати знов.
Женім із серця ми
сум і нещастя –
хай буде щастя,
хай мре печаль.
(Хай мре печаль.
Буде, буде, хай буде щастя.
Хай мре, хай мре...
Хай буде щастя,
хай мре, хай мре печаль.
Женім із серця ми
сум і нещастя.
Хай буде щастя,
хай мре печаль.
Ах! Хай мре, хай мре.
Ах! Хай мре, хай мре печаль, печаль.
ДАМА, МАКДУФ, ХОР
(повторяють)
Женім із серця ми
сум і нещастя –
хай буде щастя,
хай мре печаль.
(Женім із серця ми
сум і нещастя –
хай буде щастя,
хай мре печаль.
Хай мре печаль, хай мре печаль,
хай мре печаль, хай мре печаль,
хай мре печаль.)
Сцена шоста
Всі, хто був раніше.
Із бокових дверей появляється один із убивць.
Макбет підходить до нього ближче.
МАКБЕТ
(притишено)
Забруднив лице ти кров'ю.
УБИВЦЯ
Це кров Банко.
МАКБЕТ
Я правду чую?
УБИВЦЯ
Так.
МАКБЕТ
Що з сином?
УБИВЦЯ
Він утік!
МАКБЕТ
Небо! А Банко?
УБИВЦЯ
Банко помер.
Макбет робить знак для убивці і той виходить
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829029
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2019
Сцена перша
Кімната в замку. Задуманий Макбет
у супроводі леді Макбет.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Чому обходиш? Чому завжди я бачу
тебе в думках глибоких?
Не зміниш те, що зроблене! Правдиво
казали чаклунки – ти вже на троні.
Дункана син утік так потаємно
до Англії – назвали
його вбивцею батька. Тобі лишився
порожній трон.
МАКБЕТ
А ті жінки магічні?
Банко батьком монархів вони назвали...
Тож діти Банко – королі?
Дункан заради них мав умерти?
ЛЕДІ МАКБЕТ
Він і його син дійсно живі...
МАКБЕТ
Безсмертя для життя теж не мають...
ЛЕДІ МАКБЕТ
Ах, так! Не мають!
МАКБЕТ
Пані, потрібно, щоб інша кров проллялась!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Де ж це? Скоро?
МАКБЕТ
Як надійде ніч наступна.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Для наміру твого ти маєш силу?
МАКБЕТ
Банко! Вже вічність царство тобі відкрила...
(стрімко виходить)
Сцена друга
Леді Макбет сама.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Вже світло гасне... Проміння слабшає,
що вічно ллється з небес незмінних!
Ноче жадана, руку злочинну,
убивчу, в полог свій ти загорни.
Злочин наступний! Злочин наступний!
Так необхідний! Так необхідний!
Треба скінчити згубну роботу.
(Треба скінчити, треба скінчити згубну роботу.)
Мертвим про царство зникне турбота –
для них лиш реквієм, вічність і мир!
(піднесено)
О, ця жага до трону!
О, скіпетр (скіпетр) тепер для мене!
Влади жага шалена
стихне (стихне) лише в тобі!
(О, ця жага, о, ця жага до трону!
О, скіпетр тепер для мене, для мене!
Влади жага, влади жага шалена
Стихне лише у тобі, в тобі!)
Впаде без духу провіщений,
що стане королем!
(Впаде, впаде – хто стане королем.
Впаде, впаде – хто стане королем.
Впаде – хто стане королем.
Впаде.)
(виходить)
Сцена третя
Парк. Вдалині замок Макбета.
ХОР УБИВЦЬ
Перша група:
Від кого прийшли до нас?
Друга група:
Від Макбета.
Перша група:
І що робить?
Друга група:
Банко треба нам убить.
Перша група:
Коли? І де?
Друга група:
В слушний час –
має з сином тут іти.
Перша група:
Тож чекаймо темноти.
УСІ
Зникло сонце!.. Ніч лягає –
неласкава і кривава.
Ніч сліпа. Умить зникає
світло з неба і землі (землі).
Час все ближче підступає –
ми у тиші їх чекаєм.
Бійся, Банко! Ще до ранку
ніж проткне тебе в імлі (так, в імлі)!
(Бійся, Банко! Бійся, Банко!
Ще до ранку ніж проткне тебе в імлі.
Зникло сонце!.. Ніч лягає –
неласкава і кривава.
Ніч сліпа. Умить зникає
світло з неба і землі (землі).
Час все ближче підступає –
ми у тиші їх чекаєм.
Бійся, Банко! Ще до ранку
ніж проткне тебе в імлі (так, в імлі)!
Час все ближче (ближче) підступає.
Час все ближче (ближче) підступає.
Бійся, Банко! Бійся! Бійся, Банко! Бійся!
Ми у тиші їх ждемо.
Ми у тиші їх ждемо.
(обережно зникають)
Сцена четверта
Банко і Флінс
БАНКО
Йдім скоріше, мій сину...
з лихого мороку вийти...
передчуття незнані стискають груди,
повно знаків тривожних, страх звідусюди.
Щораз густіша темрява
з неба спадає тихо!
У ніч таку ж пробитий був
Дункан, володар мій.
Тисячі грізних образів
мені пророкують лихо,
в марних думках громадяться
химери і жах нічний (жах нічний).
(В марних думках громадяться
химери, химери й жах нічний.
В марних думках громадиться жах нічний.
В марних думках громадиться жах нічний.
Громадиться жах нічний.
І жах нічний. І жах нічний.)
(зникають у парку)
(чути голос Банко):
Біда!.. Синку, рятуйся!.. О, віроломство!
(Флінс пересікає сцену,
переслідуваний одним із убивць)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828533
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.03.2019
Сцена шістнадцята
Маудуф і Банко
МАКДУФ
Наказав король рано розбудити,
а вже доволі пізно.
Банко, чекайте мене тут.
(входить у кімнату короля)
Сцена сімнадцята
Банко один
БАНКО
О, ніч яка жахлива!
Чути в повітрі мовчазному крики,
крики погрозливі смерті.
Голосить глухо десь птах авгура злого,
і під землею чути грізне тремтіння...
Сцена вісімнадцята
Макдуф і Банко
МАКДУФ
(несамовито)
О, горе! О, горе! О, горе!
БАНКО
Що там таке?
МАКДУФ
(задихаючись)
Там, в кімнаті...
подивіться самі все... сказать не в силі!
(Банко стрімко входить у кімнату короля)
Скоріш сюди!.. Швидше всі підходьте! Швидше!
О, злочинство! О, злочинство! О, підступність!
Сцена дев’ятнадцята
Макбет, леді Макбет, Малкольм, Макдуф,
Банко, дама з почту леді Макбет, слуги.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Чому така тривога?
БАНКО
(виходить переляканий)
О, ми пропали!
УСІ
Що там? Кажіть же! Сталось щось погане?
БАНКО
(з жахом)
На смерть убито короля Дункана!
(загальне заціпеніння)
УСІ
Пекло, пащу розкрий ти неситу,
проковтни в темноту всі створіння;
на убивцю лихого горіння
незгасиме, о небо, пошли.
Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм,
дай нам світло, пораду чекаєм –
розірвать чорну завісу імли!
Гнів твій лютий, гнів нестриманий, хай швидше
схопить вбивцю і у муках страшних
хай поставить печать на обличчя,
як він ставив на першому з них.
УСІ (ЛЕДІ МАКБЕТ)
Пекло, пащу розкрий ти неситу,
проковтни в темноту всі створіння;
на убивцю лихого горіння
незгасиме (незгасиме)...
Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм,
дай нам світло, пораду чекаєм –
розірвать чорну завісу, (розірвать) імлу!
(Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм, розірвати завісу!
Розірвать, розірвать, розірвать чорну завісу, розірвати млу!
Гнів твій лютий (гнів твій лютий), гнів нестриманий, хай швидше
схопить вбивцю (схопить вбивцю) і у муках (муках) страшних
хай поставить печать на обличчя,
як він ставив (він ставив, він ставив) на першому з них.
(Схопить вбивцю, схопить вбивцю і у муках (муках) страшних
хай поставить печать на обличчя,
як він ставив (він ставив, він ставив) на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них, із них, із них, із них.
Наш Боже, наш боже, вірим тобі, вірим!
УСІ (ДАМА)
Пекло, пащу розкрий ти неситу,
проковтни в темноту всі створіння;
на убивцю лихого горіння
незгасиме (незгасиме)...
Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм,
дай нам світло, пораду чекаєм –
розірвать чорну завісу, (розірвать) імлу!
(Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм, розірвати завісу!
Розірвать, розірвать, розірвать чорну завісу, розірвати млу!
Гнів твій лютий (гнів твій лютий), гнів нестриманий, хай швидше
схопить вбивцю (схопить вбивцю) і у муках (муках) страшних,
у муках страшних...
як він ставив (він ставив, він ставив) на першому з них.
(Схопить вбивцю, схопить вбивцю і у муках (муках) страшних,
у муках страшних...
як він ставив (він ставив, він ставив) на першому з них.
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них, із них, із них, із них.
Наш Боже, наш боже, вірим тобі, вірим!
УСІ (МАКДУФ)
Пекло, пащу розкрий ти неситу,
проковтни в темноту всі створіння;
на убивцю лихого горіння
незгасиме (незгасиме), о небо, пошли.
Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм,
дай нам світло, пораду чекаєм –
розірвать чорну завісу, (розірвать) імлу!
(Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм, розірвати завісу!
Розірвать, розірвать, розірвать
чорну завісу, розірвати млу!
Гнів твій лютий (гнів твій лютий), гнів нестриманий, хай швидше
схопить вбивцю (схопить вбивцю) і у муках (муках) страшних
хай поставить печать на обличчя,
як він ставив (він ставив, він ставив) на першому з них.
(Схопить вбивцю, схопить вбивцю і у муках (муках) страшних
хай поставить печать на обличчя,
як він ставив (він ставив, він ставив) на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них, із них, із них, із них.
Наш Боже, наш боже, вірим тобі, вірим!
УСІ (МАЛКОЛЬМ)
Пекло, пащу розкрий ти неситу,
проковтни в темноту всі створіння;
на убивцю лихого горіння
незгасиме (незгасиме), о небо, пошли.
Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш (в тобі) віру маєм,
дай нам світло, пораду чекаєм –
чорну завісу розірвати мли!
(Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм, розірвати завісу!
Розірвать, розірвать, розірвать
чорну завісу імли, імли, імли!!
Гнів твій лютий (гнів твій лютий), гнів нестриманий, хай швидше
схопить вбивцю (схопить вбивцю) і у муках (муках) страшних...
як він ставив на першому з них.
(Схопить вбивцю, схопить вбивцю і у муках (муках) страшних...
як він ставив на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них, із них, із них, із них.
Вірим тобі, вірим!
УСІ (МАКБЕТ)
Пекло, пащу розкрий ти неситу,
проковтни в темноту всі створіння;
на убивцю лихого горіння
незгасиме (незгасиме), о небо, пошли.
Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм,
дай нам світло, пораду чекаєм –
розірвать чорну завісу, (розірвать) імлу!
(Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм,
дай нам світло, пораду чекаєм –
розірвать, розірвать, розірвать, розірвать
чорну завісу і розірвати млу!
Гнів твій лютий (гнів твій лютий), гнів нестриманий, хай швидше
схопить вбивцю (схопить вбивцю) і у муках (муках) страшних
хай поставить (хай поставить) печать на обличчя,
як він ставив на першому з них.
(Схопить вбивцю, схопить вбивцю і у муках (муках) страшних
хай поставить (хай поставить) печать на обличчя,
як він ставив на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них, із них, із них, із них.
Наш Боже, наш боже, вірим тобі, вірим!
УСІ (БАНКО)
Пекло, пащу розкрий ти неситу,
проковтни в темноту всі створіння;
на убивцю лихого горіння
незгасиме (незгасиме), о небо, пошли.
Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш (в тобі) віру маєм,
дай нам світло, пораду чекаєм –
чорну завісу розірвати мли!
(Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш віру маєм,
дай нам світло, пораду чекаєм –
розірвать, розірвать, розірвать, розірвать
чорну завісу і розірвати млу!
Гнів твій лютий (гнів твій лютий), гнів нестриманий, хай швидше
схопить вбивцю (схопить вбивцю) і у муках (муках) страшних
хай поставить (хай поставить) печать на обличчя,
як він ставив на першому з них.
(Схопить вбивцю, схопить вбивцю і у муках (муках) страшних
хай поставить (хай поставить) печать на обличчя,
як він ставив на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них, із них, із них, із них.
Вірим тобі, вірим!
УСІ (ХОР)
Пекло, пащу розкрий ти неситу,
проковтни в темноту всі створіння;
на убивцю лихого горіння
незгасиме (незгасиме), о небо, пошли.
Ти, наш Боже, всі серця скорбні бачиш,
поможи нам, в тобі лиш (в тобі) віру маєм,
дай нам світло, пораду чекаєм –
чорну завісу розірвати мли!
(О, наш Боже! О, наш Боже! Завісу розірвать!
Завісу розірвать!
Гнів твій лютий (гнів твій лютий), гнів нестриманий, хай швидше
схопить вбивцю (схопить вбивцю) і у муках (муках) страшних...
Як він ставив на першому з них.
(Схопить вбивцю, схопить вбивцю і у муках (муках) страшних...
Як він ставив на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них,
на першому з них, на першому з них.
Як він ставив (він ставив) на першому з них, із них, із них, із них.
Вірим тобі, вірим!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828406
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.03.2019
Чи в росах садок розцвітає,
Чи коси дзвенять вдалині?
Мене наче сон огортає
і мрія тремтить у мені.
У вас, хвилі, жвавість знаходить,
В тобі, море, силу бере?
Вона разом з місяцем сходить
І в синьому досвітку мре.
Її легкі маревні кроки
Десь губляться в далях нічних
І будять бажання глибокі,
І світ шаленіє від них.
Вона з піни моря виходить,
На ній срібно-білий покров,
І спрагу у душах нам родить,
Незміряну спрагу – любов.
Николай Лилиев
Роса ли градините ръси
Роса ли градините ръси,
коса ли звънти в самота?
Аз чувам унесен в съня си:
трепти незаспала мечта.
На вас ли, вълни, се обажда,
на тебе ли, звездно море?
Тя с лунния блясък се ражда
и с модрата утрина мре.
И нейните вихрени стъпи
се губят безшумно в нощта
и будят желания скъпи,
и в шемет унасят света.
Тя в морската пяна се ражда,
под белия лунен покров,
и пали в душите ни жажда,
безумната жажда: любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826842
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2019
Коли вночі у безкрай синій
петляє зорний караван,
люблю думок неясні тіні
і мрій розпливчастих туман:
– А чи сама там, без принуки,
душа у мрію буде йти,
і там почує скорбні звуки
нечуваної чистоти?
І весь той блиск, та ніжність мрії –
живого серця красота,
чи то погасне в безнадії,
чи стане бажана мета
любовних стріл? –Не знаю нині,
та лиш замовкне дзвону тон, –
люблю думок неясні тіні,
бо в них знайду для себе сон.
Николай Лилиев
Когато нощем всред безкрая
Когато нощем всред безкрая
извие звездният керван,
обичам смътно да гадая
и да бленувам своя блян:
– Дали сама ще се заключи
душата в своята мечта,
да слуша скръбните съзвучия
на безначална чистота?
И тоя блясък, тая нежност
на вдъхновеното сърце,
дали ще гаснат в безнадеждност,
или ще станат нов прицел
за влюбени стрели? – Не зная,
но щом заглъхне сетен звън,
обичам смътно да гадая
и да предричам своя сън.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826841
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2019
Можливо, ця твоя фатальна тиша
Тебе зробила образом любимим,
О Вечоре! Коли тебе колише
У літніх хмарах вітром невловимим,
Коли твоя пітьма стає густіша,
Що йде у світ стежками сніговими,
Вкриваєш ти мене тоді ніжніше,
Щоб стала путь, де серце йде, незрима.
З думками йти мене це заставляє
По стежці, що веде в ніщо довічне;
І час злочинний швидко утікає,
З ним тлум турбот щезає блискавично;
І в спокої твоєму засинає
Мій дух бентежний, бунтівний, трагічний.
Ugo Foscolo
Alla sera
Forse perchè della fatal quïete
Tu sei l'immago a me sí cara vieni
O Sera! E quando ti corteggian liete
Le nubi estive e i zeffiri sereni,
E quando dal nevoso aere inquïete
Tenebre e lunghe all'universo meni
Sempre scendi invocata, e le secrete
Vie del mio cor soavemente tieni.
Vagar mi fai co' miei pensier su l'orme
Che vanno al nulla eterno; e intanto fugge
Questo reo tempo, e van con lui le torme
Delle cure onde meco egli si strugge;
E mentre io guardo la tua pace, dorme
Quello spirto guerrier ch'entro mi rugge.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826007
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.02.2019
Від рук, від уст, і від очей твоїх
Нема нічого кращого у світі,
Єднає двох природа нас самих,
І ми добрієм при тобі, сердиті.
Твоє життя – це блискавиці біг.
Усмішкою твоєю ми зігріті,
До тебе спішимо з незгод усіх,
Як вітер мчить на простори відкриті.
А ти – свята, немов любові спів, –
Родила фараонів і рабів,
Щоб життєдайність не могла спинитись.
Ти – мати, жінка; ти – дочка, сестра,
З тобою завжди радісна пора.
Дозволь же, жінко, в ноги поклонитись!
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Сaнeт XV
Ад pyк, aд вycнaў, aд вaчэй твaix
Нямa нiчoгa лacкaвeй нa cвeцe.
З'яднaлa нac пpыpoдa yдвaix,
І мы дaбpэeм пpы тaбe, як дзeцi.
Твaё жыццё – як блicкaвiцы мiг,
Твaя ycмeшкa вeк нaм цёплa cвeцiць.
Спяшaeм дa цябe з нягoд ycix,
Як нa кpyгi cвae cпяшae вeцep.
А ты – cвятaя, як caмa любoў –
Рaджaлa фapaoнaў i paбoў,
Кaб жыццядaйнacць нe мaглa cпынiццa.
Ты – мaцi, жoнкa; ты – дaчкa, cяcтpa,
Твaя зaўcёды гoжaя пapa.
Дaзвoль, жaнчынa, ў нoгi пaклaнiццa.
*Маґістрал – п’ятнадцятий з’єднувальний сонет для чотирнадцяти сонетів вінка.
Рядки цього сонета являються першими рядками всіх попередніх сонетів.
Маґістрал зазвичай розміщується останнім, хоч і створюється першим.
Всі сонети пов’язані між собою – перший рядок кожного наступного сонета
являється останнім рядком попереднього сонета.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825731
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.02.2019
Дозволь же, жінко, в ноги поклонитись
За те, що ти мене змогла родить,
Що міг я за спідницю учепитись,
Коли учивсь, малесенький, ходить.
Що помогла коханню народитись,
Що научила все навкруг любить,
Щоб я у світ міг радісно дивитись,
Щоб міг цьому онуків научить;
Що, дівчино, мене ти цілувала,
Що потім щиро вік мене кохала –
І добре нам було від радощів отих!
Що ласкою закрила від безслав’я,
Що повсякчас тепло лиш відчував я
Від рук, від уст, і від очей твоїх.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Сaнeт XIV
Дaзвoль, жaнчынa, ў нoгi пaклaнiццa
Зa тoe, штo змaглa мянe paдзiць,
Штo я тpымaўcя зa твaю cпaднiцy,
Кaлi вyчыўcя, нeмaўля, xaдзiць.
Штo пaмaглa кaxaнню нapaдзiццa,
Штo нaвyчылa ўcё вaкoл любiць,
Штo cвeт aдкpылa, iм дaлa здзiвiццa,
Кaб гэтым змoг i ўнyкaў я здзiвiць;
Штo, дзeўчaнё, мянe пaцaлaвaлa,
Штo пoтым шчыpa вeк мянe кaxaлa –
I як нaм xopaшa былo ўдвaix!
Штo зacлaнялa лacкaй aд няcлaўя,
Штo цeплыню зaўcёды aдчyвaў я
Ад pyк, aд вycнaў, aд вaчэй твaix.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825730
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.02.2019
З тобою завжди радісна пора,
Що тішить нас весною і під осінь,
І срібних павутинок сяйна гра
Так молодить тебе, як травень просинь.
Ти не соромся, що років гора,
Немов на ниві виспіле колосся.
Хто буде за врожай тебе карать?
За те, що так життя, як сон, збулося?
Чи осінь золотава, чи хуга, –
Нам в старості з тобою, дорога,
Відрадно на красу життя дивитись.
І досі молоду в тобі пізнать
Не перешкодить навіть сивизна –
Дозволь же, жінко, в ноги поклонитись.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Сaнeт XIII
Твaя зaўcёды гoжaя пapa –
Кpacye i вяcнoю i пaд вoceнь.
I пaвyцiнкi – зaвязь cepaбpa –
Цябe мaлoдзяць, нiбы мaю пpociнь.
Ты нe capoмeйcя гaдoў. Гaдoў гapa –
Нiбы для нiвы cпeлae кaлocce.
Хтo бyдзe зa ўpaджaй cябe кapaць?
Зa тoe, штo жыццё, як coн, збылocя?
I вoceнню cyцiшнaй, i зiмoй
Нaм xopaшa, жypбoтнaя, з тaбoй
З кpacы жыцця i ў cтapacцi дзiвiццa.
I мaлaдyю y тaбe cпaзнaць
Нe пepaшкoдзiць нaвaт ciвiзнa –
Дaзвoль, жaнчынa, ў нoгi пaклaнiццa.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825724
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.02.2019
Ти – мати, жінка; ти – дочка, сестра.
Ти різні маєш у житті обличчя!
І хоч ти, як і ми, – всього лиш прах, –
Для світу ти окраса і величчя.
Для доні – колискова на вустах,
З сестрою – щира приязність зазвичай,
Кохану жінку носим на руках,
І маму, коли тяжко дуже, кличем.
Колись були дівчатами бабуні,
До старості ідуть дівчата юні,
І блиск очей стуманить їм жура.
Та, жінко, сумувати тут не треба,
На цьому світі під покровом неба
З тобою завжди радісна пора.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Сaнeт XII
Ты – мaцi, жoнкa; ты – дaчкa, cяcтpa.
Ты мaeш cтoлькi зa жыццё aблiччaў!
Хoць ты – тaкi ж, як мы, мyжчыны, пpax,
А ўce цябe aздoбaй cвeтy лiчaць.
Дaчкy мы нe cтaмляeмcя гyшкaць,
З cяcтpoй – cyпoльнacць шчыpaя зa звычaй,
Мiлyeм жoнкy, нociм нa pyкax,
I мaмy, кaлi цяжкa дyжa, клiчaм.
Былi дзяўчaткaмi yce бaбyлi,
I ўcix дзяўчaтaк cтapacць пaпpытyлiць:
Тaм вoчы ўжo нe тaк, нe тaк гapaць.
Алe, жaнчынa, cyмaвaць нe тpэбa:
Нa гэтым cвeцe i пaд гэтым нeбaм
Твaя зaўcёды гoжaя пapa.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825723
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.02.2019
Щоб життєдайність не могла спинитись,
Ти в цьому світі дивному живеш.
Допоки ти – наш поступ буде витись
За далеч часу – без кінця, без меж.
Ти джерело глибокої криниці,
Що завжди повна: пий – не переп’єш.
Тобою нам ніколи не напитись.
А де рятунок від смаги усе ж?
Тож де? Нерідко так воно буває,
Що спрага більшу спрагу викликає,
Добро стає неситим до добра.
І ми самі, розчулені сльозами,
Радіємо, що ти завжди із нами:
Ти – мати, жінка; ти – дочка, сестра.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Сaнeт XI
Кaб жыццядaйнacць нe мaглa cпынiццa,
Ты ў гэтым cвeцe xapacтвa жывeш.
Пaкyль ты ёcць – пpaцяг нaш бyдзe вiццa
Зa дaлeч чacy – бeз кaнцa, бeз мeж.
Ты нeпepacыxaльнaя кpынiцa
I пoўнaя зaўжды – нe пepaп’eш.
Тaбoй нiкoлi нaм нe нaтaлiццa.
А дзe ж шyкaць paтyнaк cмaзe?
Дзe ж? Янo няpэдкa гэтaк вocь бывae,
Штo cмaгa – cмaгy бoльшyю paджae,
Дaбpo – нecyпaкoeнacць дaбpa.
I мы, дa cлёз pacчyлeныя caмi,
Вяceлiмcя, штo ты зaўcёды з нaмi:
Ты – мaцi, жoнкa; ты – дaчкa, cяcтpa.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825604
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.02.2019
Родила фараонів і рабів,
Були й герої, і нікчеми ниці,
Сама ж ішла ти чиста між віків
І тільки чистоті могла молитись.
Ми всі, ми всі з твоїх надій і снів...
А ти тривожишся, тобі не спиться:
Під серцем хто життя своє зустрів –
Всесвітній геній чи гіркий п’яниця?
Удатні маму молодять сини,
І старять – як негідники вони,
Хоч випало в одній сім’ї родитись.
І все ж роди, о, жінко, нас роди,
Примножуй і до зрілості веди,
Щоб життєдайність не могла спинитись.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Сaнeт X
Рaджaлa фapaoнaў i paбoў,
Гepoяў i нiкчэмныx пaлaxлiўцaў,
Сaмa ж iшлa ты чыcтaй мiж вякoў
I тoлькi чыcцiнi мaглa мaлiццa.
Мы ўce, мы ўce з твaix нaдзeй i cнoў...
А ты тpывoжышcя, тaбe нe cпiццa:
Хтo ж б’eццa кaля cэpцa знoў –
Сycвeтны гeнiй цi якi п’янiцa?
Мaлoдзяць мaцi ўдaлыя cыны,
I cтapaць – як няўдaлыя яны,
Хoць i pacлi aднoлькaвa як быццaм.
I ўcё ж paджaй, жaнчынa, нac paджaй,
Гaдyй, cпялi, нaш выpaй пaмнaжaй,
Кaб жыццядaйнacць нe мaглa cпынiццa.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825603
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.02.2019
А ти – свята, немов любові спів,
Стихаєш від повсталої надії.
І крові нурт на двох уже зміцнів,
За двох душа від ласки променіє.
У тяжі знов – значних чекаєш днів.
З-під вій прикритих ніжністю яснієш.
Надію носиш лагідно, без слів,
Надією тією молодієш.
Хвилюєшся і плачеш, може, потай,
Бо лиш за нього вся твоя турбота, –
Хто прийде в світ наступником батьків.
Прости нам те, що в тяжкості великій,
Завжди з плачем і завжди з болі криком,
Родила фараонів і рабів.
Янкa Сiпaкoў
-Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Сaнeт IX
А ты – cвятaя, як caмa любoў,
Цiшэeш aд aбyджaнaй нaдзei.
Адчyлa: зa двaix вipye кpoў
I зa двaix дyшa ўжo лacкaвee.
Цяжapнaя, нялoўкaя ты знoў.
Пaкopнacць cвeтлiць з-пaд дpыгoткix вeeк.
Нaдзeю нociш, цixaя, бeз cлoў,
I caмa з нaдзeяй мaлaдзeeш.
Хвaлюeшcя i плaчaш, мoжa, ўпoтaй –
Твae нe зa cябe, a зa ягo тypбoты,
Хтo пpыйдзe ў cвeт нacтyпнiкaм бaцькoў.
Дapyй нaм, штo ў бaлecнacцi вялiкaй –
Зaўcёды з плaчaм i зaўcёды з кpыкaм –
Рaджaлa фapaoнaў i paбoў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825363
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.02.2019
Як вітер мчить на простори відкриті,
Так спішимо до тебе від юги.
Твої сліди шукаємо в суцвіттях,
Де під дощем і сонцем сплять луги.
Як любо стріти, трепетну, в блакиті,
Там, де нема ні сварок, ні нудьги,
Де ми удвох. І третій ще у світі –
Сам світ ясний – нам ширить береги.
Тобою боязкою любуватись,
І розуміти, – щоб тобі признатись,
У світі не збереться стільки слів.
І зчервоніти в мить оту щасливу,
Що я такий гріховний і блудливий,
А ти – свята, немов любові спів.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Сaнeт VIII
Як нa кpyгi cвaя cпяшae вeцep,
Тaк мы cпяшaeм нa твae кpyгi.
Цябe шyкaeм, дзe cляды ў cyквeццяx,
Дзe ў coнцы i ў дaжджынax cпяць лyгi.
Як xopaшa, пyжлiвyю, пpыкмeцiць
Тaм, дзe нямa нi cвapaк, нi тyгi,
Дзe мы з тaбoй двaix. Ды яшчэ тpэцi –
Вялiкi cвeт – нaм шыpыць бepaгi.
Тaбoю, capaмлiвaй, любaвaццa
I paзyмeць, штo кaб тaбe пpызнaццa,
Нe xoпiць вa ўciм cвeцe, мyciць, cлoў.
I ўчыpвaнeць y гэты мiг шчacлiвы,
Штo caм – ycё ж нячыcты, пaмaўзлiвы,
А ты – cвятaя, як caмa любoў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825362
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.02.2019
До тебе спішимо з незгод усіх,
Щоб бачить, як твої світліють очі,
Щоб кожен з нас носити ношу міг –
Нести з собою дні твої і ночі.
Не боїмось ми рук твоїх міцних,
Коли вони обняти щиро хочуть.
Ми знаєм, що безмежна воля в них
І ласка в соромливості дівочій.
Кохання – клітка? Хочу я туди –
Скоріш туди, до тої то біди,
Аби з тобою – хоч в неволі кліті...
Тебе любити – в спокої прожить,
Як лист до сонця, вік до тебе мій біжить,
Як вітер мчить на простори відкриті.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Санет VII
Спяшaeм дa цябe з нягoд ycix,
Кaб бaчыць, як твae cвiтaюць вoчы,
Кaб гpyз нялёгкi paдacнa нaciць –
З caбoй нaciць i днi твae i нoчы.
Мы нe бaiмcя pyк твaix зyciм,
Кaлi яны aбвiць нac шчыpa xoчyць.
Мы вeдaeм, ты вoлю нaм дaci
I лacкy ў capaмлiвacцi дзявoчaй.
Кaxaннe – клeткa? Дык тaкoй бяды –
Хyтчэй тyды, xyтчэй xaчy тyды,
Абы з тaбoй – xaй i ў нявoлю, ўpэшцe...
Любiць цябe – як ycё poўнa жыць,
Нiбы дa coнцa лicт, мoй вeк к тaбe cпяшыць,
Як нa кpyгi cвaя cпяшae вeцep.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825318
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.02.2019
Усмішкою твоєю ми зігріті.
І ми йдемо в це світло і тепло.
Від нього взимку в пишному суцвітті
Довіра – наше дерево – цвіло.
І де б ми не змерзали в цьому світі,
Кохання всюди з нами там було.
Крізь тюрми, голод, холод, лихоліття
Це світло в рідний дім усіх вело.
Верталися із воєн ми сумніші
І слухали, як у спокійній тиші
Твій шепіт радо на вустах затих.
Ти з посмішкою плакала від щастя,
Що ми, минаючи усі напасті,
До тебе спішимо з незгод усіх.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Санет VI
Твaя ycмeшкa вeк нaм цёплa cвeцiць,
I мы iдзём нa гэтae cвятлo.
Зiмoю aд яe, збyдзiўшы вeццe,
Дaвep’e – нaшa дpэвa – cкpoзь цвiлo.
I дзe б мы нi ўмяpзaлi нa плaнeцe –
Кaxaннe ўcюды гнёзды ў нac вiлo.
Пpaз тypмы, гoлaд, xoлaд, лixaлeццe
Твaё cвятлo дaдoмy ўcix вялo.
Вяpтaлicя, aдвыклыя, мы з вoйнaў
I cлyxaлi, як y цiшы cпaкoйнaй
Твoй шэпт ля вycнaў paдacнa пpыцix.
Уcмeшкa плaкaлa твaя aд шчacця,
Штo мы, мiнaючы yce нaпacцi,
Спяшaeм дa цябe з нягoд ycix.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825316
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.02.2019
Твоє життя – це блискавиці біг.
Ти на війну – цей землетрус багряний –
Мужів проводиш, і синів своїх,
А зустрічаєш – смерті лист нежданий.
Свій чорний жаль на свято хоч зніми,
Йди на хрестини, йди у сміх гулянок...
Хай крематоріїв страхітливі дими
Нових минають діток і коханих!
Йди і приймай крикливих немовлят:
В нових хатах хай більше буде свят –
Застілля всюди ждуть тебе привітні.
Твоя присутність спокій нам дає,
В очах ясних усе добро твоє,
Усмішкою твоєю ми зігріті.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Санет V
Твaё жыццё – як блicкaвiцы мiг.
Дa вoйнaў – зeмлятpycaў нeчaкaныx –
Пpaвoдзiш ты мyжoў, cынoў cвaix,
А cycтpaкaeш – нeмacць пaxaвaнaк.
Свoй чopны жaль нa cвятa xoць здымi,
Ідзi нa xpэcьбiны – y cмex гyлянaк...
Хaй кpэмaтopыяў жaxлiвыя дымы
Мiнaюць нoвыx дзeтaк i кaxaныx!
Ідзi, пpымaй жa нoвыx нeмaўлят:
Пaбoлeй cвят для нoвыx тpэбa xaт –
Зacтoллe кoжнae цябe пpывeцiць.
Твaя пpыcyтнacць нaм cпaкoй дae.
Як вoчы дoбpыя i cвeтлыя твae,
Твaя ycмeшкa вeк нaм цёплa cвeцiць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825196
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.02.2019
І ми добрієм при тобі, сердиті.
Кладемо голову тобі в поділ.
Ми, неслухи, стихаєм тої ж миті
І зла уже не бачимо довкіл.
Нас відгородять співи сумовиті
Від світу людного, що меле нас на пил.
І навіть чуєм, як із верховіття
Спадає лист легесенький на діл.
Коли ж ти і пораниш нас, буває,
Сама й лікуєш – швидко заживає,
Як ти душі торкнешся, ран самих.
І знову щедро йде до нас проміння,
І нам приходить вдячне розуміння:
Твоє життя – це блискавиці біг.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Санет IV
І мы дaбpэeм пpы тaбe, як дзeцi,
гaлaвy клaдзём тaбe ў пpыпoл.
Мы, нecлyxi, дaёмcя нaвaт пecцiць
I злa нe зaўвaжaeм нaвaкoл.
I cyпaкoйвaeмcя ў цixaй пecнi
Ад cвeтy тлyмнaгa, штo мeлe нac нa змoл.
I нaвaт чyeм, як дaлёкa дзecьцi
Спaдae лicт, бы мятлyшкa, нa дoл.
Кaлi ж ты i пapaнiш нac, бывae,
Сaмa i лeчыш – xyткa зaжывae,
Як ты дyшы кpaнeшcя, paн caмix.
I знoў ля нac зacвeцяць шчoдpa пpoмнi,
I мы тaды з yдзякaю ycпoмнiм:
Твaё жыццё – як блicкaвiцы мiг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825195
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.02.2019
Єднає двох природа нас самих,
Як два крила – її польоту крила,
Як два гаї у далях лісових,
Як хвилі дві, що обнялися мило.
І я до тебе, спраглий весь, приник,
До мене ти, щаслива, прихилилась,
І радісна тотожність, наче крик,
На всі віки одна, – одна! – з’явилась.
І хто сказав, що наш союз – полон,
Що, ніби хрест, тяжкий його закон?
Його нести готовий я століття!
З тобою хрест ніякий не тяжкий,
На нас, поривних, кинеш погляд свій –
І ми добрієм при тобі, сердиті.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Санет III
З’яднaлa нac пpыpoдa yдвaix,
Як двa кpылы – cвaйгo пaлётy пpыклaд,
Як двa вeчнaзялёныя гai,
Як xвaлi дзвe, штo aбнялicя звыклa.
Я дa цябe, cacмaглы ўвecь, пpынiк,
Ты дa мянe, шчacлiвaя, пpынiклa,
I paдacнaя тoecнacць, бы кpык,
Нa ўce вякi aднa – aднa! – yзнiклa.
I xтo cкaзaў, штo нaш caюз – пaлoн,
Штo, нiбы кpыж, цяжкi i cyмны ён?
Я ўcё жыццё ягo гaтoвы нecцi!
З тaбoю нe цяжкi нiякi кpыж:
Нa нac, ciвыx, ты cтpoгa пaглядзiш –
I мы дaбpэeм пpы тaбe, як дзeцi.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824941
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.02.2019
Нема нічого кращого у світі,
Ніж слухати ім’я твоє сяйне,
Тебе зустріти в мареві блакиті,
Де погляд твій збентежено мигне.
Зі звабою боротися щомиті,
Відчути, що жага ця не мине,
І губи, що в цілунок вже розкриті,
Не вгамувать, – як коло вогняне.
«Кохаю», мов закляття, в радості шептати,
Твої слова в польоті цілувати –
Мій день погідним робиться від них.
Твій образ несучи крізь часу ріки,
До істини дійти, що вже навіки
Єднає двох природа нас самих.
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Санет II
Нямa нiчoгa лacкaвeй нa cвeцe,
Як чyць твaё cвятoчнae iмя,
Цябe, яшчэ нядoкpaткaю, cтpэцiць
I пoзipк capaмлiвы пepaняць.
I ca cпaкycaю змaгaннe вecцi,
I зpaзyмeць, штo cвeт твoй – чыcцiня.
I лaяць вycны – ix жa нe aдвecцi,
Іx, нiбы xвaлявaннe, нe cyняць.
Шaптaць y paдacцi «Кaxaю» – як зaмoвy,
I цaлaвaць y лёцe твae cлoвы –
Мoй дзeнь пaгoдзiццa aд ix, aд ix.
I, нecyчы cвятлo твaё пpaз гoды,
Дa icцiны дaйcцi, штo нaзaўcёды
З’яднaлa нac пpыpoдa yдвaix.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824939
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.02.2019
Ты – жeнщинa, и этим ты пpaвa.
Валерій Брюсов
I
Від рук, від уст, і від очей твоїх
Почався світ – світ ласки і покори.
А що було, скажіть мені, до них
У просторі байдужім і суворім?
Як грілися б від поглядів тяжких
Чоловіки в своїм самотнім горі,
Коли б тебе не виснили віки –
Тебе, що щедрість неймовірну творить?
Прийшла ти – пахнуть квіти біля хат,
І гнізда народили пташенят,
І тепло стало всюди, наче в літі.
І сам собі всміхнувся чоловік,
Бо зрозумів, самотній, що повік
Нема нічого кращого у світі!
Янкa Сiпaкoў
Вянoк caнeтaў "Жaнчынa", Санет I
Ты – жeнщинa, и этим ты пpaвa.
Вaлepы Бpycaў
I
Ад pyк, aд вycнaў, aд вaчэй твaix
Пaчaўcя cвeт – лacкaвы i пaкopны.
А штo былo, cкaжыцe мнe, дa ix
У зaiнeлaй з нeлюбi пpacтopы?
Як гpэлicя б aд пoзipкaў цяжкix
Мyжчыны y cвaiм мyжчынcкiм гopы,
Кaлi б цябe нe выcнiлi вякi –
Цябe, штo гэтaк шчoдpa ўcix aдopыць.
Пpыйшлa ты – квeткi выpacлi ля xaт,
I гнёзды нapaджaлi птyшaнят,
I цёплa cтaлa ўcюды, нiбы ў лeцe.
Мyжчынa ycмixнyўcя caм caбe,
Бo зpaзyмeў, caмoтны, – зa цябe
Нямa нiчoгa лacкaвeй нa cвeцe!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824923
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.02.2019
Ми берегом років своїх ідем –
Яка ж крихка життєва ця стежинка!
Під нами, чуєш, кришаться льодинки –
Ми берегом років своїх ідем.
І дні життя, як ті крихкі льодинки,
Ламаються під долі тягарем...
Ми берегом років своїх ідем –
Яка ж крихка життєва ця стежинка!
Янкa Сiпaкoў
Тpыялeт гaдoў
Пa бepaжкy гaдoў cвaix iдзём –
Якaя гэтa кpoxкaя cцяжынкa!
Пaд нaмi, чyeш, кpышaццa iльдзiнкi –
Пa бepaжкy гaдoў cвaix iдзём.
I днi, як тыя ж кpoxкiя iльдзiнкi,
Лaмaюццa ў xaлoдны вaдaём...
Пa бepaжкy гaдoў cвaix iдзём –
Якaя гэтa кpoxкaя cцяжынкa!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824922
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.02.2019
Сцена одинадцята
Макбет сам
МАКБЕТ
Бачу тут я стилет? Ручка до мене?
Якщо ти не мана, то дай узяти...
Зникаєш... і все ж я бачу! Ведеш мене ти
по стежині слизькій, по котрій розум
мій до цілі йти прагне!.. Жахливий образ!
Лезо твоє багряна стяжка зросила!..
Та ще кругом все тихо... То тільки форму
ліпить збуджена думка моя кривава –
і в очах робить дійсністю прояву.
На половині світу
мертва вже природа – тільки убивця
крадеться в мороці, наче примара;
відьмам час завершити таємні дії.
Земле недвижна! Глухою будь до кроків...
(чути звук дзвона)
Я готовий... мене вже бронза кличе!
Ти ж не слухай, Дункане, звуки пророчі,
що тебе в небо звуть, чи в пекла ночі.
(входить у кімнату короля)
Сцена дванадцята
Леді Макбет одна
ЛЕДІ МАКБЕТ
Сон панує над світом... О, лиш ці крики!
То на прощання сова кричить печально!
МАКБЕТ
(зсередини)
Хто там?
ЛЕДІ МАКБЕТ
А що, як він проснеться перед
тим ударом страшним?
Сцена тринадцята
Макбет і леді Макбет. Макбет сильно збуджений.
Він тримає в руці стилет.
МАКБЕТ
Все вже скінчилось!
(підходить до леді Макбет і говорить упівголоса):
Фатальна жінко! Невже шуму
не чула ти жахного?
ЛЕДІ МАКБЕТ
Лиш чула крики пугача...
Ти щойно щось промовив?
МАКБЕТ
Я?
ЛЕДІ МАКБЕТ
Мені здалось, ти мовив щось.
МАКБЕТ
Коли виходив?
ЛЕДІ МАКБЕТ
Так!
МАКБЕТ
Скажи! В бічній кімнаті,
хто спить там?
ЛЕДІ МАКБЕТ
Син королівський...
МАКБЕТ
(дивлячись на свої руки)
О, вигляд, вигляд вразливий!
ЛЕДІ МАКБЕТ
То відведи свій погляд...
МАКБЕТ
О, вигляд вразливий! О, вигляд вразливий!
Я чув – вони молилися
щиро перед сном. «Нам Боже
завжди помагай!» – просили так.
Мовить «амінь» негожий
був я, бо слово вперте це
застигло на губах.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Безумство! Безумство!
МАКБЕТ
Чому (чому) «амінь» тоді
сказати я не зміг?
Чому, чому, чому я не зміг?
Чому, чому, чому
я не зміг? Я не зміг? Я не зміг?
ЛЕДІ МАКБЕТ
Безум, безум, що згубиться
з промінням першим дня.
Безумство, що згубиться
з промінням першим дня.
Безумство! Безумство!
МАКБЕТ
Цей голос я чую у грудях невпинно:
Макбете, для тебе подушка з тернини!
Ґламісе, ти сон свій угробив навіки!
Не буде, Коудоре, спочинку тобі!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Скажи, голосів більш нових не чувати?
Ти гордий, Макбете, та мужність утратив.
Ґламісе, спинивсь ти в страху на півділа,
Коудоре, пихата дитина в тобі.
МАКБЕТ
Як ангелів гніву у громі розплати,
почую Дункана достойність святу.
У громі розплати, як ангелів гніву,
почую Дункана достойність святу.
Як ангелів гніву у громі розплати,
почую Дункана достойність святу.
Почую пресвяту. Почую пресвяту.
Почую я достойність пресвяту.
Достойність святу.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Його душа никне, тремтить у безумстві...
Хто зможе назвати незламним його?
Хто зможе назвати незламним його?
В безумстві. Так! В безумстві. Так!
Тремтить у безумстві. Никне в безумстві.
Хто зможе, хто назвати...
хто зможе, хто назвати, незламним його?
Його душа в безумстві... Його душа в безумстві...
Никне в безумстві. Хто зможе назвати,
зможе назвати, незламним його?
(до Макбета)
Віднеси стилет в кімнату...
Кров’ю вимаж стражі шати...
Хай вина на них спадає.
МАКБЕТ
Знов туди?.. Не можу зайти!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Дай же зброю!
(бере стилет із рук Макбета
і входить у кімнату короля)
Сцена чотирнадцята
Макбет сам
(Сильний стук у ворота замку)
МАКБЕТ
Будь-який шум мене лякає!
(дивиться на свої руки)
Руки незнані!
Вод не хватить в океані,
щоб з цих рук відмити кров!
Сцена п’ятнадцята
Макбет і леді Макбет
ЛЕДІ МАКБЕТ
(повертаючись)
Глянь! Ці руки теж криваві.
Легко з рук відмити кров.
Забуття покриє справу...
(стукають знову)
МАКБЕТ
Чуєш ти? Цей стукіт знов!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Йди! Йди подалі від стилета!
Треба вбивства слід прибрати.
В серці мужність май, Макбете!
І здолай мерзенний страх.
Йди подалі від стилета!
Треба вбивства слід прибрати.
В серці мужність май, Макбете!
І сховай мерзенний страх.
Ах! І здолай мерзенний страх.
Ах, ні! Ах, ні! Йди вже! Йди вже!
Йди! Йди! Йди! Йди!
МАКБЕТ
О, якби я злочин скритий
міг з думок моїх прогнать!
О, якби король убитий
міг зі сну свого устать (зі сну устать)!
Якби міг зі сну він (зі сну він) устать!
Якби міг (якби міг) зі сну він, зі сну устать!
Зі сну устать, устать, устать, зі сну устать!
(виходить, ведений леді Макбет)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822404
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.01.2019
Сцена п’ята
Палата в замку Макбета, звідки двері ведуть до іншого приміщення.
ЛЕДІ МАКБЕТ
(входить, читаючи лист)
«Я зустрів їх у той день – в день перемоги...
І був приголомшений усім почутим;
Як вістуни короля мене назвали
таном Коудору, то збулося пророцтво
тих неземних провісниць.
Вони теж провістили мені корону.
Тримай у своїм серці секрет цей. Очікуй».
Ти амбітну душу
маєш, Макбете... Та для великих цілей
чи досить ти підступний?
Повна злочинства дорога
до усевладдя і тому, хто там ступить,
буде горе, якщо він в страху відступить.
Швидше! Вертайся! Час збуджувать
у серці жар наснаги!
Дію зухвалу завершувать
я дам тобі відваги;
(Я дам тобі відваги, тобі відваги);
Шотландський король (король) – провіщений
відьмами є ти для трону...
Чом тягнеш? Візьми, як дар, корону
і станеш ти королем.
(І станеш королем.
Візьми ти, візьми корону
і станеш ти королем.
Чом тягнеш? Чом тягнеш?
Візьми корону
і станеш, і станеш, і станеш королем.
Чом тягнеш? Візьми корону
і станеш ти королем.
Чом тягнеш? Візьми корону.
Чом тягнеш? Візьми корону
і станеш королем.
Чом тягнеш? Чом тягнеш?
Ах! Ти станеш королем.
Сцена шоста
Леді Макбет і слуга
(входить слуга)
СЛУГА
В надвечір'ї король сюди прибуде.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Невже? Макбет з ним разом?
СЛУГА
Так, він у почті.
Ця звістка певна, пані.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Буде тут наш король у шануванні.
(слуга виходить)
Сцена сьома
Леді Макет сама
ЛЕДІ МАКБЕТ
Дункан лишиться тут? Тут? Ночувати?..
Тепер всі вставайте – пекельні силуети,
що смертних на злочинства криваві ведете!
(Що смертних криваво ведете!)
Ти, ноче, берися туманом укривати,
чиї проб’є груди – не знати для стилета.
(Чиї проб’є груди не знає, не знає стилет.
Чиї проб’є груди не знає, ні, ні, не знає стилет.
Тепер всі вставайте – пекельні силуети,
що смертних на злочинства криваві ведете!
Що смертних криваво ведете!
Ти, ноче, берися туманом укривати –
чиї проб’є груди – не знати для стилета.
Чиї проб’є груди не знає, не знає стилет.
Чиї проб’є груди не знає, не знає стилет.
Не знає, не знає стилет, стилет.
Не знає, не знає стилет, стилет.
Ні, ні, не знає стилет, стилет.
Сцена восьма
Макбет і леді Макбет
МАКБЕТ
О, люба жінко!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Коудоре!
МАКБЕТ
От-от король прибуде.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Коли ж назад?
МАКБЕТ
Вже завтра.
ЛЕДІ МАКБЕТ
Повік хай сонце не несе це завтра.
МАКБЕТ
Що кажеш?..
ЛЕДІ МАКБЕТ
Ти не зрозумів?..
МАКБЕТ
Все ясно, все ясно!
ЛЕДІ МАКБЕТ
Тож згода?
МАКБЕТ
А як невдача буде?
ЛЕДІ МАКБЕТ
Все вийде в нас, ти не трусися.
(чути радісні вітання, котрі поволі наближаються)
Король!
Радо стрічати (радо стрічати)
його зі мною йди!
(виходять)
Сцена дев’ята
Народна музика, що поволі наближається, сповіщає про прибуття короля.
Він проходить у супроводі Банко, Макдуфа, Малькольма, Макбета. За ними йдуть леді Макбет і почет.
Сцена десята
Макбет і слуга
МАКБЕТ
Скажеш моїй дружині, як тільки буде
мій нічний трунок в чаші,
то хай дзвона ударом мене звіщає.
(слуга виходить)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820634
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.01.2019
Мелодрама у чотирьох діях
Музика Джузеппе Верді
Лібрето: Франческо Марія П’яве
Дійові особи:
ДУНКАН, король Шотландії (Німа роль)
МАКБЕТ, полководець короля Дункана (Баритон);
БАНКО, полководець короля Дункана (Бас);
ЛЕДІ МАКБЕТ, дружина Макбета (Сопрано);
ДАМА при леді Макбет (Меццо-сопрано)
МАКДУФ, шотландський лорд, правитель Файфа (Тенор);
МАЛКОЛЬМ, син Дункана (Тенор);
ЛІКАР (Бас)
СЛУГА Макбета (Бас);
УБИВЦЯ (Бас);
ГЕРОЛЬД (Бас);
ФЛІНС, син Банко (Німа роль);
ГЕКАТА, богиня ночі (Балерина);
ХОР (чаклуни, вісники короля, знатні шотландські утікачі, розбійники,
англійські воїни, барди, духи, привиди і т. ін.)
Шотландія
Дія перша
Сцена перша
Ліс. Три групки відьом появляються одна
за одною у громах і блискавках.
ВІДЬМИ:
ПЕРША ВІДЬМА
Що зробили? Все кажіть!
ДРУГА ВІДЬМА
Заколола вепра.
ПЕРША ВІДЬМА
А ти?
ТРЕТЯ ВІДЬМА
В мене думка лиш одна –
що стерничого жона
(В мене думка лиш одна)
гнала до чортів мене...
(Що стерничого жона
гнала до чортів мене...)
Тож стерничий (тож стерничий) на судні
хай потоне (хай потоне) вдалині.
ПЕРША ВІДЬМА
Дам вітри я крижані...
Дам вітри я крижані...
Дам вітри я крижані...
Дам вітри я крижані...
Ах! Дам вітри я крижані...
Дам вітри я крижані...
Дам вітри я крижані...
Ах! Дам вітри я крижані...
Дам вітри я крижані...
Дам вітри я крижані...
Дам крижані, дам крижані, дам крижані...
ДРУГА ВІДЬМА
Хвилі підніму страшні...
Хвилі підніму страшні...
Хвилі підніму страшні...
Хвилі підніму страшні...
Ах! Хвилі підніму страшні...
Хвилі підніму страшні...
Хвилі підніму страшні...
Ах! Хвилі підніму страшні...
Хвилі підніму страшні...
Хвилі підніму страшні...
Хвилі підніму страшні...
Я страшні
Хвилі підніму страшні...
Так, я страшні, так, я страшні.
ТРЕТЯ ВІДЬМА
Погублю на мілині...
Погублю на мілині...
Погублю на мілині...
Погублю на мілині...
Так! Погублю на мілині...
Погублю на мілині...
Погублю на мілині...
Так! Погублю на мілині...
Погублю на мілині...
Погублю на мілині...
Погублю на мілині...
На мілині.
Погублю на мілині...
Так, мілині. Так, мілині.
(чути звук барабана)
ВСІ ВІДЬМИ
Барабани! Що ж це там?
То Макбет йде. Ось він і сам!
(змішуючись разом, сплітаються в хороводі)
Ось блукаючі сестриці,
що літають наче птиці,
в хоровод йдуть покружляти –
землю й море обійнять.
В хоровод йдуть покружляти –
землю й море обійнять.
В хоровод йдуть покружляти –
землю й море обійнять.
Ось блукаючі сестриці,
що літають наче птиці,
в хоровод йдуть покружляти –
землю й море обійнять.
Ось блукаючі сестриці,
що літають наче птиці,
в хоровод йдуть покружляти –
землю й море обійнять.
Покружлять. Покружлять –
землю й море обійнять.
Покружлять. Покружлять –
землю й море обійнять.
Ось блукаючі сестриці,
що літають наче птиці,
в хоровод йдуть покружляти –
землю й море обійнять.
Землю й море обійнять.
Землю й море обійнять.
Все обійнять, все обійнять,
все обійнять, все обійнять,
все обійнять, все обійнять.
Сцена друга
Макбет, Банко і всі, хто був раніше
МАКБЕТ
Дня ще не знав такого – в красі, і злого!
БАНКО
І так визначного!
МАКБЕТ
(помічає відьом)
О, хто вони такі?
БАНКО
Ви хто такі є? Із цього світу
чи з іншого краю?
Вас жінками назвав би, якби не бачив
цих борід виродливих.
МАКБЕТ
Кажіть негайно!
ВІДЬМИ
(пророчим тоном)
Перша: Слався Макбете, Ґламіса тане!
Друга: Слався Макбете, Коудора тане!
Третя: Слався! Макбет – шотландський король!
(Макбет тремтить)
БАНКО
(стишено до Макбета)
Чому ж тремтиш так від цього пророцтва?
(до відьом)
Про майбутнє всю правду я достоту
хочу знати, диявольські істоти.
ВІДЬМИ
Перша: Слався!
Друга: Слався!
Третя: Слався!
Перша: Менший ти, ніж Макбет, та станеш більшим!
Друга: Не так як він, ти будеш більш щасливим!
Третя: Хоч не король, та батько для монархів!
Разом:
Макбет і Банко хай живуть!
Банко і Макбет хай живуть!
(зникають)
МАКБЕТ
Втекли...
(задумливо)
Твої нащадки – королями.
БАНКО
Сядеш першим на троні.
МАКБЕТ і БАНКО
Доля над нами!
Сцена третя
Вісники короля. І ті, хто був раніше.
ВІСНИКИ
Для Макбета! Пан твій говорить:
будеш таном у Коудорі.
МАКБЕТ
Там же тан є,
що править щиро.
ВІСНИКИ
Ні! Загине від сокири,
як закон наш наказав.
БАНКО
(до себе з жахом)
Ах! Ах! Диявол все так (все так) сказав!
МАКБЕТ
(до себе, стишено, майже з жахом)
Збулись пророцтва два – їх не забути...
А третє каже: на троні бути...
(вигукуючи)
Чом стало дибом моє волосся?
Кривава думка – чому так тьмарить?
Я по корону, що доля дарить,
пожадну руку не простягну (не простягну.)
(Збулись пророцтва – їх двох не забути...
А третє каже: тобі на троні бути...
А третє каже, а третє каже:
на троні, тобі на троні бути...
Ах! Чом стало дибом моє волосся?
Кривава думка – чому так тьмарить?
Я по корону, що доля дарить,
пожадну руку не простягну, не простягну.
Ах ні! Ах ні! Пожадну руку не простягну.
Ах ні! Ах ні! Пожадну руку не простягну.
Ах ні! Не простягну.
Ні, ні! Не простягну, не простягну, не простягну.
БАНКО
(до себе, притишено та уривчасто)
З надії гордий – що у короні
вже королем він сидить на троні!
Та дух нечистий, що йде із пекла,
нас спокушає правдивим словом,
і вкриє проклятих зла покровом
над ямою, що викопав нам.
Вкриє проклятих зла покровом.
Та дух нечистий, що йде із пекла,
нас спокушає правдивим словом,
і вкриє проклятих зла покровом
над ямою, що викопав нам.
Нас укриє зла покровом
над ямою, що викопав нам.
Нас укриє зла покровом
над ямою, що викопав нам.
Що нам, що нам копав.
Що нам, що нам копав.
Що нам копав. Що нам копав.
ВІСНИКИ
Чому не радий Макбет новинам?
Чому неспокій в його очах?
Чому не радий Макбет новинам?
Чому неспокій в його очах?
Ах! Чому неспокій в його очах?
Чому неспокій в його очах?
В його очах? В його очах?
(всі виходять)
Сцена четверта
Повертаються відьми
ВІДЬМИ
Вони вже десь пішли! З’єднаймо руки
у світлі блискавок під грому гуки.
Вони вже десь пішли! Гайда! Сповняє
хай доля присуд свій – ждімо у зграї.
Макбет вернеться – почуємо там,
що наш оракул йому скаже сам.
(Макбет вернеться – почуємо там,
Що ще наш оракул йому скаже сам.
Гайда, гайда, гайда, гайда!
Сповняє хай доля той присуд свій –
ждімо у зграї.
Гайда, гайда, гайда, гайда!
Так, гайда, гайда, гайда,
гайда, гайда, гайда!
Так, гайда, гайда!
Макбет вернеться ми тоді почуєм там,
почуєм там,
що ще наш оракул скаже йому,
скаже йому сам.
Макбет вернеться ми тоді почуєм там,
почуєм там,
що ще наш оракул скаже йому,
скаже йому сам.
Гайда, гайда, гайда, гайда!
Гайда, гайда, гайда, гайда!
Гайда, гайда, гайда, гайда!
Гайда, гайда, гайда, гайда!
Гайда, гайда!
(виходять)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2019
Вже вистигла постать щасливих посівів
У полі, де сонних лісів рубежі,
Сивіючий колос звела до межі
З печальнім шептанням: «Де, жниці мої ви?»
І жниці зійшлися. Направо, наліво
Кладуть у снопи колоски-сторожі,
Зашурхали глухо серпи, як ножі,
Під жнивні прадавні розложисті співи.
І пісня журлива повільно пливе,
Втрачаючи в пущі свої переливи,
У шелесті спілого колосу ниви.
Пливе жнивна пісня до мене й зове,
Дзвенить, як коса, крає серце живе:
«Ти, брате, ще сієш ... а де ж твоє жниво?»
Янка Купала
Жніво
Наспелая постаць шчаслівых пасеваў
За вёскай, на сонным лясоў рубяжы,
Ссівелы ўжо колас схінула к мяжы
У сумным шаптанні: «Дзе, жнеі мае вы?»
I жнеі сышліся. – Направа, налева
Кладучы ў снапы каласы-старажы,
Зашасталі глуха сярпы, як нажы,
Пад жніўныя вечна старыя напевы.
Спагадная, нудная песня плыве,
Губляючы ў пушчы свае пералівы,
У шэлестах белага коласу нівы.
Плыве гэта песня ка мне і заве,
I ў сэрцы звініць, як каса у траве:
«Ты так жа, брат, сееш... а дзе тваё жніва?»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819198
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.12.2018