| Сторінки (11/1027): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Ясніє море, наче вкрите склом,
і тихо в дивних блисках світлозорих,
як лебідь білий з піднятим крилом,
по хвилях човен ковзає прозорих.
Ніхто не знає де, на путь яку,
задує буйно вихор страховитий
й без паруса і мачти, весь розбитий,
він знайде свій кінець десь на піску.
І час мине. Знов променем обвитий
новий вже човен там у даль летить,
але не запитає гордовитий
моряк, що мимо так вперед спішить,
про човен цей, що бурею розбитий
на березі печально буде гнить.
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет VI
Светлей морето, гладко кат стъкло,
и тихо в чудний блясък на зарите
кат лебед бял с разтворено крило
се лъзга ладията по вълните.
Кой знай, така кат плува, някой път
ще духне буйно вихър страховити
и с скъсани платна, с мачти разбити
ще я захвърли нейде на брегът.
Ще мине време. Тъй в зари увита,
ще минва ладия оттамо пак,
но нивга може би не ще попита
край нея проходящия моряк
за ладьята, от бурята разбита,
коя печално гний на пустий бряг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442512
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.08.2013
То не пісня моя так далеко летить,
Як той траурний дзвін, тужним гулом дзвенить, –
То не пісня моя –
Не співаю так я...
То зірвався так зойк в наболілій душі
І розплився кудись в тоскну стишену шир,
І поплив він у даль,
І таївся в нім жаль;
Зойком тихим поплив
Поміж колосом нив...
То не пісня моя –
Не співаю так я.
Своїм болем глухим у душі він людській
Зворушив, розбудив різних думоньок рій,
З ними знов полетів,
І відлунням гудів,
Розливавсь вдалині між драгви і боліт,
То під небо шугав, то зривався наспід.
І розпливсь – не шумить,
Як прожита та мить,
Що мигнула в житті
І злягла в забутті...
То не пісня моя –
Не співаю так я!..
Констанцыя Буйло
То ня песьня мая
То ня песьня мая так далёка ляціць,
Як хаўтурны той звон, гэтак шумна гудзіць, –
То ня песьня мая –
Не пяю гэтак я...
Гэта вырваўся енк з набалелай душы
I расплыўся кудысь сярод сумнай цішы,
І паплыў ён у даль,
І таіўся ў ём жаль;
Енкам ціхім паплыў
Між калосістых ніў...
То ня песьня мая –
Не пяю гэтак я.
Сваім болем глухім з дна душы ён людзкой
Зварушыў, спабудзіў рожных думачэк рой,
З імі зноў паляцеў,
Рэхам гулкім гудзеў,
Разліваўся ў далі між дрыгвы і балот,
То пад неба шыбаў, то кідаўся пад спод,
Аж расплыўся і сьціх,
Як пражыты той міг,
Што мігнуў у жыцьці
І прапаў ў забыцьці...
То ня песьня мая –
Не пяю гэтак я!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441890
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.08.2013
Краю мій рідний, краю мій милий,
дивний, узорний, від нив золотий,
хто заквітчав тебе в пишну калину,
в барви, хто ліс тут насіяв густий?
Пущі і ниви, луги й сіножаті,
бистрі річки, шир озер голубий –
наче скарби хтось розсипав багаті, –
скарб віковічний в узор чарівний.
Коли тобі золотом сонця розлитим
геть груди могутні обсипле кругом,
а небо огорне туманом-блакитом,
неначебто ангел прозорим крилом,
і вітер беріз коси довгі і ніжні,
розчеше, розсипле по білих комлях,
а груші-красуні стрясе білосніжні,
цвіт білий посіє в зелених полях,
а трави густі то нагне, то підніме,
задзвонить об листя мрійливих лісів,
акордами травня утне молодими,
під Німану бурний весняний мотив, –
і радістю, щастям душа замирає,
і хочеться серцем, руками обнять
свій край наймиліший, що в квітах буяє,
де барви, де Німану хвилі дзвенять.
Де пташка у небо високим польотом
ма́нить до сонця в ясній вишині,
де сходить, міцніє з селянського поту
зерно, що в колосся росте навесні.
Краю мій рідний, краю мій милий,
колиско дум ранніх, днів барвних буття,
краю, де мріють дідівські могили, –
ти серцю так милий, як миле життя.
Снитись ти будеш, з чужої країни
мани́ть в свої села, на хатній поріг,
до нив запашних, де цвіте конюшина,
дівочою піснею рідних доріг.
Чоло плуг життя, може, в зморшки змережить,
і голову іній покриє років –
у серці ж не зв’януть зелені ті межі,
журба не ослабне до рідних кутків.
Ларыса Геніюш
Краю мой
Краю мой родны, краю мой мілы,
цудны, узорны, ад ніў залаты,
хто цябе ўквеціў пушыстай калінай,
краскамі, лесам засеяў густым?
Пушчы, палеткі, лугі, сенажаці,
быстрыя рэкі, прасторы азёр –
нехта рассыпаў вялікім багацьцем
вечныя скарбы ў цудоўны узор.
Калі табе золатам сонца разьлітым
магутныя грудзі асыпле кругом,
а неба атуліць туманам-блакітам,
як быццам-бы анял празорым крылом,
і вецер бяроз тваіх косы даўгія
расчэша, рассыпле па белых камлёх,
а грушы-красуні страсе сьнегавыя,
цьвет белы пасее на зелень палёў,
а буйныя травы нагне, то падыме,
зазвоніць аб лісьці задуманых дрэў,
акордамі ўдарыць, як май, маладымі,
пад Нёмна вясною бурлівы напеў, –
дык радасьцю, шчасьцем душа замірае,
і хочацца сэрцам, рукамі абняць
свой край наймілейшы, аквечаны маем,
дзе краскі, дзе Нёмана хвалі зьвіняць.
Дзе птушка у неба высокім палётам
маніць да сонца ў блакіты з сабой,
узыходзіць, мацьнее зь сялянскага поту
зярнё, вырастае ў калосьсе вясной.
Краю мой родны, краю мой мілы,
калыска дум раньніх, вясёлкавых дзён,
краю дзядоўскіх курганных магілаў, –
ты сэрцу так мілы, як міла жыцьцё.
Сьніцца ты будзеш, ўсё клікаць з чужыны,
маніць ў свае сёлы, да хаты старой,
пахучым палеткам буйной канюшыны,
дзявочаю песьняй, спавітай тугой.
Чало плуг жыцьця, можа, ў барозны зрэжа,
мо’ голаву іней пакрые гадоў, –
у сэрцы ж ня зьвянуць зялёныя межы.
Туга не аслабне да родных кутоў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441889
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.08.2013
Лети, моя думко, лети ти, голубко,
У далях ясних –
У хмарку змінися, стрілою пустися
Між хвиль вітрових.
До нього в віконця проміннями сонця
Заглянь по путі:
Як час коротає, чи радісні має
Він дні у житті?
Здоров’я як служить, чи журиться-тужить
За мною коли?
Його ясні очі чи часом не змочить
Сльоза, що болить?
Усе роздивляйся, до всього вглядайся,
Усе зрозумій...
Як буде він тужним, ти чаром потужним
Журбу всю розвій.
В постелю як ляже і дум рій наляже –
Всі гнатиме сни:
Чаклунством весняним, що лине з піснями,
Ти їх розжени.
І образ чудовий, барвисто-казковий,
Йому нагадай,
Про дні ясні долі, без скарги, без болі,
На лірі заграй.
Як ангел без тіла – дух ясний, дух білий, –
Ходи за ним ти
І зірки світінням, осяйним промінням
Вік цілий світи.
Констанцыя Буйло Ляці, думка...
Ляці, мая думка, ляці ты, галубка,
Ў далёкую даль –
У хмарку зьмяніся, стралою пусьціся
Між ветравых хваль.
Ў ягона ваконца праменьнямі сонца
Сьвятліста зірні:
Як час ён праводзіць, ці весела сходзяць
Ў жыцьці яго дні?
Здароўе як служыць, ці смуціцца – тужыць
Парою за мной?
А ясные вочы ці часам марочэ
Боль горкай сьлязой?
На ўсё угледайся, на ўсё прызірайся,
Усё зразумей...
Як будзе ён смутны, ты чарам магутным
Нуду ўсю разьвей.
Ў пасьцелі як ляжэ ды дум рой уражы
Гнаць стане ўсе сны:
Чарамі прадвесьня прапоўненай песьняй
Ты іх разгані.
I байкаю-казкай малёўны абразкі
Прад вочы стаўляй, –
Аб ясных дзён долі без жальбы, бяз боляў
На ліры іграй.
Як анёл бяз цела – дух ясны, дух белы –
За ім ты хадзі
I зоркай сьвятлістай, лучом прамяністым
Век цэлы цьвіці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441534
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.08.2013
Розміняли золото. Залишились срібні.
Розміняли срібло. Залишилась мідь.
Мідяки нікому зараз не потрібні,
Нічому в кишенях навіть подзвеніть...
Мідь бравурних маршів
Забивала уші,
Поглинали багна
Дрібненьких утіх.
Перш,
Ніж у кишенях,
Пусто стало в душах,
А таке жебрацтво – то найбільший гріх.
Хто за скарб не важить рідний край і волю,
У того зігнута буде вік спина,
Плечи не розправить гідно він ніколи,
А біди й знущання сьорбоне сповна.
У чужого дядька
Мудрості шукаєм,
Скорого рятунку від своїх негод,
А яку ж від предків спадщину ми маєм,
І прекрасну землю,
І який народ!..
Розміняли золото. Залишились срібні.
Розміняли срібло. Залишилась мідь.
А щоб жить по-людськи,
То завжди потрібно
Для людини дещо у душі носить.
Сяргей Законьнікаў
Размянялі золата
Размянялі золата. Засталося срэбра.
Размянялі срэбра. Засталася медзь.
Медзякі нікому зараз не патрэбны,
Нечаму ў кішэнях нават зазвінець...
Медзь бравурных маршаў
Забівала вушы,
Паглынала багна
Дробненькіх уцех.
Перш,
Чым у кішэнях,
Пуста стала ў душах,
Гэтае жабрацтва — самы большы грэх.
Хто за скарб не лічыць родны край і волю,
У таго сагнутай будзе век спіна,
Плечы не расправіць годна ён ніколі,
А бяды і здзеку сербане спаўна.
У чужога дзядзькі
Мудрасці шукаем,
Хуткага збавення ад сваіх нягод,
А ў саміх ад продкаў спадчына якая,
І зямля якая,
І які народ!..
Размянялі золата. Засталося срэбра.
Размянялі срэбра. Засталася медзь.
А каб жыць палюдску,
То заўжды патрэбна
Нешта за душою чалавеку мець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440796
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.08.2013
Комусь так кривдно за державу,
Що гострий меч зумів зібрать...
А я кажу,
Що маю право
Свою – і славу,
І неславу,
Свій дім,
Свою Вітчизну мать.
Сяргей Законьнікаў
Камусьцi крыўдна за дзяржаву
Камусьцi крыўдна за дзяржаву,
Збiраў якую востры меч…
А я кажу,
Што маю права
Сваю — i славу,
І няславу,
Свой дом,
Сваю Айчыну мець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440462
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.07.2013
Край святий повстає на руїнах,
Щоб на повні задихати груди...
Бережи себе,
Україно,
Іншої України не буде.
На шляху до свободи повинна
Ти не знати ні страху,
ні змори.
Бережи себе,
Україно,
Від Полісся до Чорного моря.
Бережи від поганих чужинців
Рідний стяг,
Що з’єднав воєдино
Шир полів золотої пшениці
І небесні блакитні глибини.
Бережи добрий долі початок,
Хай в надії засвітяться очі
Гарних хлопців і гарних дівчаток,
Що тобі злет і велич пророчать.
Слава предків тебе знов освітить,
У тебе від біди є замова –
Це пісні, неповторні у світі,
І Шевченка державнеє слово.
Щоб німій не ридать на руїнах,
Щоб не гнутись у рабстві й неволі,
Бережи себе,
Україно,
Бережи себе,
Україно!..
Від тебе ми научимось волі.
Сяргей Законьнікаў
Беражы сябе, Украіна!
Край святы паўстае на руінах,
Каб задыхаць на поўныя грудзі...
Беражы сябе,
Украіна,
Бо другой Украіны не будзе.
На шляху да свабоды павінна
Ты не ведаць ні страху,
Ні зморы.
Беражы сябе,
Украіна,
Ад Палесся да Чорнага мора.
Беражы ад ліхіх чужаніцаў
Родны сцяг,
Што з’яднаў у палосах
Залатыя палі пшаніцы
І блакіт неабдымных нябёсаў.
Беражы добрай долі пачатак...
Хай надзеяй праменяцца вочы
Гожых парубкаў і дзяўчатак,
Што табе ўзлёт і веліч прарочаць.
Слава продкаў нанова ўваскрэсне,
Бо ў цябе ад бяды ёсць замова —
Непаўторныя ў свеце песні
І Шаўчэнкі дзяржаўнае слова.
Каб нямой не рыдаць на руінах,
Каб не гнуцца рабыняй ніколі,
Беражы сябе,
Украіна,
Беражы сябе,
Украіна!..
Ад цябе мы навучымся волі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440460
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.07.2013
Став темним місяць круглолиций,
І зорі боязно дрижать,
А там схрестилися зірниці,
Мов косять небо-сіножать.
Вогню криниця закипає,
Мов грізний вихор-буревій,
І блиски-іскри розливає,
Як жар вогненний золотий.
Замовк турботний денний голос,
Усюди сон і тиш лежить,
Дрімає чутко в полі колос,
Лист на деревах не дрижить.
Люблю я ночі час той дивний,
Коли весь простір, в сні нічнім,
Розбудить голос переливний –
Далеких хмар могутній грім.
Коли протяжно загуркоче
Та гухне голосно згори,
І шибка в вікнах задзенькоче,
І гомін піде у бори.
А хмара грізно натискає,
Грімниця небо борознить.
А нічка спить, а ніч не знає,
Що зараз буря зашумить.
Якуб Колас
Ноч перад навальніцай
Стаў чырван месяц круглаліцы,
I зоркі боязна дрыжаць,
А там крыжуюцца зарніцы,
Бы косяць неба-сенажаць.
Бурліць крыніца агнявая,
Бы нейкі грозны віхар-вір,
I бляскі-іскры разлівае,
Як залаты агністы жвір.
Замоўк клапотны дзённы голас,
Усюды сон, спакой ляжыць,
На ніве чутка дрэмле колас,
I ліст на дрэве не дрыжыць.
Люблю я ночы той час дзіўны,
Калі прастор, абняты сном,
Пабудзіць голас пераліўны —
Далёкіх хмар магутны гром,
Калі працягла заракоча,
Гугухне голас угары,
I шыба ў вокнах забразгоча,
I гоман пойдзе па бары.
А хмара грозна націскае,
Маланка неба баразніць.
А ночка спіць, а ноч не знае,
Што зараз бура зашуміць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439706
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2013
Між вільшин і кущів,
Там де співи пташок,
І шумить і гримить
Срібнодзвінний струмок.
Наче мати, верба
Нахилилась над ним,
І гордяться кущі
Пишним верхом своїм.
Обступають його
Очерет, осока,
І підходить моріг
Звіддаля до струмка.
Часом зірка вночі
На струмок кине зір,
І хмаринка не раз
Зазирне в його вир.
І схилилась трава
Над ним пасмом густим,
А він, жевжик-пустун,
Грає сміхом гучним.
То заскочить у гай,
То курган обведе,
Де сердито бубнить,
А де пісню веде.
Любо слухать той спів,
Неугавний, густий,
І під пісню його
Відпочинеш і ти.
Якуб Колас
Ручэй
Між алешын, кустоў,
Дзе пяе салавей,
I шуміць і грыміць
Срэбразвонны ручэй.
Як матулька, вярба
Хіліць голаў над ім,
I глядзяцца кусты
Пышным верхам сваім.
Абступаюць яго
Чараты, асака,
Падыходзіць мурог
Да яго здаляка.
Часам зорка ўначы
На яго кіне зрок,
I хмурынка не раз
Зазірне ў ручаёк.
I схіляе трава
Над ім пасмы-брыжы,
А ён, жэўжык-пястун,
Гучным смехам дрыжыць.
То заскочыць у гай,
То курган абаўе,
Дзе сярдзіта бубніць,
Дзе лагодна пяе.
Люба слухаць той спеў,
Несціханы, густы,
I пад песні яго
Адпачынеш і ты.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439699
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2013
Пам’ятаєш той вечір? Ми в човні були
І по озері соннім пливли,
Місяць круглий з блакиті на нас поглядав,
Золотисте волосся він плутав і рвав
У вирах, що за човном ішли...
На душі нам так світло, так легко було,
Ми щасливі були... Ти покинув весло,
І піднявсь від керма, і присів при мені,
І на сонній рівнині отій водяній
Легким вітром нас тихо несло...
Нам удвох не хотілося там розмовлять,
Ми боялися озера сон налякать.
Мою руку в свою ти поволі узяв,
Потиснув і тихенько, ледь чутно сказав:
«Крізь життя будем так пропливать».
І замовк... Місяць з неба так ясно світив,
Своїм блиском він воду усю золотив.
А лозняк, що на березі ріс, молодий,
Шелестів, і шумів, і хиливсь до води,
Наче щось їй усе говорив.
Наче думи свої сонній хвилі шептав
І листочки в воді золотистій купав.
Раптом вітер здалеку відкільсь налетів,
І тривожно і грізно лозняк зашумів.
«Буде буря», – ти тихо сказав.
З шумом хмара з-за лісу йшла з вітром на нас,
В небі блискавки блиснув вогонь – і погас,
Вихор вмить на воді закрутив, зашумів,
А на небі вже грім розкотився, гримів,
В хвилях кидало човен і нас.
Ти за весла схватився і сміло устав,
Човен кидало, гнало – ти твердо стояв.
Хвилі, вітром підняті, стогнали, ревли,
З плеском стукали в човен і далі пливли;
Не здригнувсь ти – стояв, кермував...
І здавалось мені – ти володар води.
Не боялася я – не допустиш біди.
Ти нагнувся, спокійно мою руку взяв
І, заглянувши в очі мої, ти сказав:
«Не хвилюйсь, я з тобою завжди...»
Хоч нас вітер шалений по хвилях носив
І хоч човен він гнав, і кидав, і крутив,
Та ні разу тоді не відчула я страх,
Бо ти руку мою у своїх мав руках,
Бо ти, любий, зі мною там плив.
Канстанцыя Буйло
Помніш вечар?
Помніш вечар? З табою мы ў чоўне былі
І па возеры сонным плылі,
Месяц круглы з блакіту на нас паглядаў,
Залацістыя косы ён путаў і рваў
У вірах, што за чоўнам ішлі...
На душы нам так светла, так лёгка было,
Мы шчаслівыя былі... Ты кінуў вясло,
І падняўся з руля, і сеў побач мяне,
І на соннай, ціхой, вадзяной раўніне
Лёгкім ветрам нас ціха нясло...
Нам з табой не хацелася там гаварыць,
Мы баяліся возера сон разбудзіць.
Маю руку ў свае ты паволі узяў,
Лёгка сціснуў і ціха, ледзь чутна сказаў:
«Праз жыццё гэтак будзем мы плыць».
І замоўк... Месяц з неба так ясна свяціў,
Сваім бляскам ваду ён усю залаціў.
А лазняк малады, што там рос над вадой,
Шалясцеў, і шумеў, і ківаўся над ёй,
Як бы нешта усё гаварыў,
Як бы думкі свае хвалі соннай шаптаў
І лісточкі ў вадзе залацістай купаў.
Раптам вецер аднекуль здалёк наляцеў,
І трывожна і грозна лазняк зашумеў.
«Будзе бура», - ты ціха сказаў.
З шумам хмара з-за лесу йшла з ветрам на нас,
Ў небе бліснуў маланкі агонь - і пагас,
А віхор на вадзе закруціў, зашумеў,
А на небе ўжо гром раскаціўся, грымеў,
Ў хвалях кідала човен і нас.
Ты за вёслы схапіўся і смела устаў.
Човен кідала, гнала, - ты цвёрда стаяў.
Хвалі, гнаныя ветрам, стагналі, раўлі,
З плёскам пырскалі ў човен і далей плылі;
Ты не дрогнуў - стаяў, руляваў...
І здавалася мне, ты ўладар над вадой.
Не баялася я - толькі б ты быў са мной.
Ты прыгнуўся, спакойна руку маю ўзяў
І, заглянуўшы ў вочы мне, з моцай сказаў:
«Будзь спакойна, я тут, я з табой...»
Хоць нас вецер шалёны па хвалях насіў
І хоць човен ён гнаў, і кідаў, і круціў,
Ані разу ад страху не ўздрыгнула я;
Бо ў руках у тваіх рука была мая,
Бо ты, любы, са мною там быў
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438329
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.07.2013
Дивлюся на збляклі троянди листки,
Що в’ялі тримаю в руках,
І серце стискається в болях тяжких,
Туманяться очі в сльозах...
Є сила предивна у цих ось листках:
Лиш тільки я гляну на них –
Минуле на мить нагадають вони
І тону в чарівних я снах.
І сумно мені, що чарівність тих снів
Так швидко промарила я,
Що більш не вернеться у душу мені
Минулість прекрасна моя.
Тоді ще в душі моїй віра жила,
Було в серці море надій;
І вільна у думці яскравій моїй
Високо літать я могла.
Сьогодні... Сьогодні той спогад вже зник,
Сьогодні в душі я сумна,
Як та, шаром дерну покрита навік,
Могила, де власна труна...
А я у могилу сховала свою
З душею довічну труну;
У ній поховала минулість мою –
Усе це в собі я замкну.
Сьогодні, хоч сміх на устах ще тремтить,
Хоч погляд мій часом ясний,
То все лиш квітки на могилі моїй,
Що хочуть нутро в ній прикрить.
Канстанцыя Буйло
Кветкі
Гляджу на пабляклыя ружы лісткі,
Што, звяўшы, ляжаць прада мной,
І сэрца сціскае боль нейкі цяжкі,
Туманяцца вочы слязой...
Ёсць дзіўная сіла у гэтых лістках:
Чуць толькі я гляну на іх -
Мне прошласць яны нагадаюць на міг,
І тону ў чароўных я снах.
І сумна мне вельмі, што гэтыя сны
Так скора прасніла ўсе я,
Што болей не вернецца зноў да мяне
Святляная прошласць мая.
Тады йшчэ ў душы маёй вера жыла,
Было шмат у сэрцы надзей;
Свабодная светлаю думкай маёй,
Высока шыбаць я магла.
Сягоння... Сягоння таго ўжо няма,
Сягоння я з смутнай душой,
Як тая, пакрытая слоем дзярна,
Магіла з уласнай труной...
А я у магілу схавала сваю
Вялікі гроб вечны - душу;
У ім пахавала ўсю прошласць маю -
Ўсё гэта ў сабе я нашу.
Сягоння хоць смех мой на вуснах дрыжыць,
Хоць гляну падчас весялей, -
То ўсё толькі кветкі магілы маёй,
Што хочуць нутро ў ёй прыкрыць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436982
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.07.2013
Вітер жалем гуде над полями,
Як жіночий розпачливий плач.
Мій синочку, сьогодні для мами
Ти кохаючим серцем пробач.
Ти пробач, що тремтіти не вміла,
Від душі відганяючи страх,
Що я друзів лишать не хотіла
Добровільно, свій вибравши шлях.
Ти пробач, що ночами в неволі
Від насмішок, тортур, і від зла,
Без тебе задихалася з болю
І той біль якось пережила.
Як від ран я від згадок страждала,
Коли з серця, з моєї крові
Сина любого в мене забрали
І сказали – без сина живи...
В темноті бивсь проміньчик надії,
У журбі іскра щастя цвіла.
Я навряд чи колись зрозумію,
Як же вижить без тебе змогла?!
Ти пробач, що не чув моє слово,
Що не знав, як, покинутий, жить.
Ти пробач, що я далей зимових
Не змогла до тебе скоротить.
Жереб щастя мені все відкинув,
І шляхи всі пурга замела.
Ти пробач, що в тяжку ту хвилину
Я тобі помогти не змогла.
Ти пробач всю твою самотину,
Твій юначий покривджений плач,
твого поту що кожну краплину
З праці тяжкої, синку, пробач.
Ларыса Геніюш
Прабач
Вецер жалем гудзе на разлогах,
як жаночы няўцішаны плач.
Мой сыночак, сягоньня так многа
мне кахаючым сэрцам прабач.
Ты прабач, што дрыжаць я ня ўмела,
ад душы адганяючы страх,
што сяброў пакідаць не хацела
дабравольна, свой выбраўшы шлях.
Ты прабач, што начамі ў няволі
ад насьмешак, ад зьдзеку і зла,
безь цябе задыхалася з болю
і той боль неяк перажыла.
Быццам раны, балелі ўспаміны,
калі з сэрца, зь ліпучай крыві
адарвалі каханага сына
і сказалі – бяз сына жыві...
Біўся ў цемры праменьчык надзеі,
іскра радасьці ў дзікай журбе.
Я наўрад ці калі зразумею,
як жа выжыць змагла безь цябе?!
Ты прабач, што ня чуў маіх словаў,
што ня знаў, як, пакінуты, жыць.
Ты прабач мне, што даляў суровых
не змагла да цябе скараціць.
Лёс магчымасьці ўсе мне адкінуў,
і шляхі мне пурга замяла.
Ты прабач, што ў цяжкую хвіліну
я табе памагчы не змагла.
Ты прабач мне тваю адзіноту
твой юначы пакрыўджаны плач,
тваю кожную кропельку поту
зь цяжкай працы, сыночак, прабач.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436753
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.07.2013
Прекрасних ми бажаєм поколінь,
Щоб не змарніла квітка красоти,
Бо як її накриє смерті тінь,
Нащадок має пам’ять понести:
А ти, в своїх ув’язнений очах,
Вогонь слабкий лиш живиш у собі,
Ти голод робиш в ситості місцях,
Твоя душа є ворогом тобі.
Тепер краси узором ти розцвів,
Глашатай тільки ти весну вістить,
Та в скнарості своє все розгубив
І сам себе в собі зміг схоронить.
Жалій же світ, все сам не пожирай,
Належне світу в склеп не забирай.
William Shakespeare
Sonnet 1
From fairest creatures we desire increase,
That thereby beauty's rose might never die,
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:
But thou, contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light's flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thyself thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou that art now the world's fresh ornament
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content,
And, tender churl, mak'st waste in niggarding:
Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world's due, by the grave and thee.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434956
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.07.2013
Відцвіли білим яблуні цвітом,
як нічліжні погасли вогні,
віддзвеніли, як колос той літом,
золоті понад Німаном дні.
Коли ниткою з прядки лляною
життя-доля снувала свій шлях,
а під зірною неба красою
соловей мучив серце в піснях.
Або казкою вечір урочий
душу кликав у зоряну даль
і вливав щедро в серце дівоче
аж по вінця незнану печаль.
Мами ласкою сонечко гріло,
думи вітер-співець розвівав,
коли панну-черемуху білу
з пишним кленом у полі вінчав.
Відцвіли, відцвіли, відспівали,
як нічліжні погасли вогні,
як нитки, що в кужіль недопряли,
золоті понад Німаном дні.
Ларыса Геніюш
Мінулыя дні
Адцьвілі белай яблыні цьветам,
як начлежныя згасьлі агні,
адзьвінелі, як колас той летам,
залатыя над Нёманам дні.
Калі з прасьніцы ніткай льняною
жыцьцё-доля снавала ясьней,
а пад зорнаю неба красою
мучыў сэрца ўначы салавей.
Або казкамі вечар цудоўны
маніў зорамі душу вясной,
ці дзявочае сэрца напоўніў
аж па бераг нязнанай тугой.
Ласкай матчынай сонейка грэла,
думкі вецер-пяюн разьвяваў,
калі дзеўку-чаромуху ў белым
з пышным клёнам у полі вянчаў.
Адцьвілі, адцьвілі, празьвінелі,
як начлежныя згасьлі агні,
недапрадзенай ніткай кудзелі,
залатыя над Нёманам дні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434514
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.06.2013
Йду тихим сумовитим садом,
де листя вітер вже відніс,
і лиш, як жменя буйних сліз,
висить гіллячка винограду.
Над трав зеленим водоспадом
не чешуть верби довгих кіс,
не вабить липа медом скрізь,
не кличе груша сісти рядом.
І не бузок пахучим чадом –
морозу цвіт в кущах повис,
і градом буйних ревних сліз
звисає жменя винограду.
Ларыса Геніюш
Ў асеньні дзень
Йду ціхім, асумелым садам,
шмат лісьця вецер ужо аднёс,
толькі, як жменя буйных сьлёз,
вісіць галінка вінаграду.
Над траў зялёным вадападам
ня чэшуць вербы сваіх кос,
ня вабіць ліпа мёдам кроз,
ня кліча груша сесьці разам.
Ня белы бэз пахучым чадам,
а на кустох зацьвіў мароз,
і градам буйных горкіх сьлёз
зьвісае жменя вінаграду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434306
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.06.2013
Як сорок зим вразять твоє чоло
І поле вроди сплужать вглибину,
Вбрання літ юних, що в красі цвіло,
Старим лахміттям стане в мить одну.
Коли спитають:«Де ж краса лежить,
Де весь той скарб твоїх квітучих днів?»
Що скажеш ти, коли з очей біжить
Лиш сором, що пусту хвалу змінив.
Та ти хвалу велику мати б міг,
Якби сказав:«Ось мій прекрасний син –
Мого життя красу в собі зберіг
І успіх мій нестиме далі він!»
Новим життям твоє б він поновив –
Теплом твою б холодну кров зігрів.
William Shakespeare
Sonnet 2
When forty winters shall besiege thy brow,
And dig deep trenches in thy beauty's field,
Thy youth's proud livery, so gazed on now,
Will be a tatter'd weed, of small worth held:
Then being ask'd where all thy beauty lies,
Where all the treasure of thy lusty days,
To say, within thine own deep-sunken eyes,
Were an all-eating shame and thriftless praise.
How much more praise deserved thy beauty's use,
If thou couldst answer 'This fair child of mine
Shall sum my count and make my old excuse,'
Proving his beauty by succession thine!
This were to be new made when thou art old,
And see thy blood warm when thou feel'st it cold.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433987
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.06.2013
У чистім небі ясно місяць сяє,
немов дитя в колисці мило спить,
на хвилі, що на морі тихо грає,
небесне сяйво срібних зір лежить.
О, милий мій, кохання осяває
ясніш за місяць милий образ твій,
в моїй душі яскраво він сіяє,
неначе ті зірки в красі своїй.
Під місяцем хмарина пропливає
і світлий промінь миттю гасне в ній.
Любов мою, що небо розширяє,
хмарино, ти торкнути не посмій.
Душа, як хвиля, по тобі страждає,
в ній вічно буде сяять образ твій.
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет III
В небето чисто ясно грей луната;
как в свойта люлка дете мило спи,
така на тихото море в вълната
спят нейните, сребристите зари.
О, милий мой, по ясно от луната
на любовта ми на небето грей
прекрасний образ твой и мен в душата
светливи си зари оттам пилей.
Минува облак тъмен под луната,
веднага светлият й зрак бледней.
Над любовта ми, и от небесата
по-ширна, облак да допре не смей.
За теб трепти ми кат вълна душата
и в нея вечно твоя лик ще грей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431656
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.06.2013
Мій шлях обминає дрімучі ліси,
І замки високі, і вежі.
Про спокій забути, корон не носить
І Господу тільки належать –
Це розкіш! Із вересу килим, і ніч,
І райських пташок щебетання;
І що мені злякані очі чиїсь
І людські огидні бажання?
Я – пісня. Якщо замовчать – то не жить.
Гукну – і весь світ відгукнеться,
І з неба джерельцем веселка збіжить,
І в каменя серце заб’ється.
Але для людей я німий назавжди.
Стомившись клясти і хапати,
Вони спочивають і снами біди
Пожадними сповнюють хату.
Ніколи, нікому не чуть моїх слів;
Що перли – свинячій породі?
Я буду співать для дощів і снігів,
Для трав, для вітрів – та і годі.
Чому ж ти знесилилась, пісне моя?
Тебе відпустив я на волю.
Ніхто тут не зможе нас більш обсміять,
Не знатимеш кривди і болю.
Ніхто не спровадить, ніхто не заб’є...
Лети, як колись, там де зорі!
Не можеш покинути серце моє,
Як матір дитиночку хвору.
Чого ж тобі треба? Невже нагаїв
І ситого сміху з балконів,
І знову вертатись в неволі твої
До всіх тих безглуздих законів?
Сльозинками капають зорі униз...
А знаєш, як плакали люди
І слухали пісню, як долю – до сліз,
Мов Бога просили про чудо?
А знаєш, як часом у їхніх очах
Від пісні світилися зорі,
І значить, що хтось пересилив свій страх
І зрадив довічній покорі.
Миттєвості... Рідко прекрасні були...
А може для них лиш – так треба –
І суджено бути співцем на землі
І гріх відлітати на небо?
Мій шлях обминає дрімучі ліси,
І замки високі, і вежі.
Про спокій забути, корон не носить
І Господу тільки належать;
І бути до скону – бо цим і живу –
З народом моїм і в народі.
Чи кинуть за співи мідяк на траву,
Чи знов нагаєм нагородять.
Людміла Рублеўская
Пясняр
Мой шлях абмінае густыя лясы,
Высокія замкі і вежы.
Спакою не ведаць, карон не насіць
І Госпаду толькі належаць -
Раскоша! Кілім верасовы і ноч,
І райскія птушкі шчабечуць.
І што мне да нечых спалоханых воч,
Да брыдкіх страсцей чалавечых?
Я - песня. Аднойчы замоўкнуць - не жыць.
Гукну - і сусвет адгукнецца.
І з неба крынічкай вясёлка збяжыць,
І ў камні загрукае сэрца.
Але для людзей назаўсёды нямы.
Стаміўшыся лаяць і хапаць,
Яны спачываюць і поўняць дамы
Юрлівымі снамі і храпам.
Ніколі, нікому - ні слова майго.
Што перлы - свінячай пародзе?
Я буду спяваць для дажджоў і снягоў,
Для ветраў і траваў - і годзе.
Чаму ж ты знясілела, песня мая?
Цябе адпусціў я на волю.
Ніхто тут не зможа нас больш абсмяяць.
Не зведаеш крыўды і болю.
Ніхто не пагоніць, ніхто не заб'е...
Ляці, як калісьці, да зорак!
Пакінуць не можаш ты грудзі мае,
Як мацерку хворы дзіцёнак.
Чаго не хапае? Няўжо бізуноў
І сытага рогату з вокнаў
І трэба вяртацца ў зняволенне зноў
Для нейкіх вар'яцкіх законаў?
Слязінкамі капаюць зоры з нябёс...
А помніш, як плакалі людзі
І слухалі песню, як слухаюць лёс,
Як моляцца Богу аб цудзе?
А помніш, як часам у нечых вачах
Ад песні успыхвалі зоры,
І значыць, што нехта забыўся на страх
І здрадзіў навечна пакоры.
Імгненні... Як рэдка такія былі...
А можа, іх дзеля - і толькі -
І дадзена быць песнярам на зямлі
І грэх адлятаць за аблокі?
Мой шлях абмінае густыя лясы,
Высокія замкі і вежы.
Спакою не ведаць, карон не насіць
І Госпаду толькі належаць
І быць - да апошняга - гэтым жыву -
З народам сваім і ў народзе.
Ці кінуць за спевы мядзяк на траву,
Ці зноў бізунамі заплоцяць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430440
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.06.2013
Один лиш жест, одне лиш слово –
і я лечу: бо згадок кінь
несе мене в дитинство знову.
А там на щось я хмурю брови,
а сонечко, жучок чудовий, –
долоня повна шкряботінь.
Табун кульбабових курчаток
на сонці навкруги жовтів –
чомусь так називав їх тато,
коли на луг ми бігли з хати
барвистих променів шукати –
сумних думок тих косарів.
А вітер по обличчю шарить
й коточком лащиться в ногах.
І гонить радісно не хмари,
ці сірі і страшні почвари, –
рожевих мрій жене примари
і карамельний квітів пах.
Кругом трава – як пліт високий,
ромашки тичуться у ніс.
А зверху небо тішить око
хмаринок-коників наскоком
на тридалеке те широке
над верховинами беріз.
О, коні!
Мій, сідлом не вбраний,
Зронив мене біля ріки.
До річки, долею незнаний
я підійшов дитям рум’яним,
у дзеркало води заглянув –
а там...
роки –
мої роки.
Таццяна Дзям’янава
Маленства
Адзіны жэст, адное слоўка –
і я лячу: ўспамінаў конь
нясе мяне ў маленства зноўку.
Там я на штосьці хмуру броўкі,
а мне вясёлая багоўка
казыча ножкамі далонь.
Вакол жаўцеюць кураняты
сагрэтых сонцам дзьмухаўцоў –
так іх назваў чамусьці тата,
калі на луг мы збеглі з хаты
на пошук промняў паласатых –
настрою сумнага касцоў.
А ветрык буськае нам твары
і коткай лашчыцца ў нагах.
І гоніць радасна не хмары –
страшныя шэрыя пачвары,
а матылькоў ружовай мары
і карамельны кветак пах.
Наўкол трава – як плот высокі,
рамонкі тыркаюцца ў нос.
А зверху неба цешыць вока
імчаннем конікаў-аблокаў
у трыдалёкае далёка
над верхавінамі бяроз.
О, коні!
Мой, незацугляны,
ўзбрыкнуў і скінуў ля вады.
Да рэчкі, лёсам разаранай,
я падышоў дзіцём румяным,
адлюстраваўся нечакана –
а там…
гады –
мае гады.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430414
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.06.2013
У пустім і безмежнім прогоні
Скачуть білі легесенькі коні...
Цокотять вітрогінним копитом,
Срібним дзвоном льодистим підбитим.
Їду, їду по білому полю,
А завія дорогу заносить.
Вслід мені вона страшно голосить,
Наче серце заходиться з болю.
Вдаль несуться мої білі коні
У пустім бездорожнім загоні.
Переплутав їм вітер гульливий
Легковійні, тонесенькі гриви.
Поле снігом сипучим покрите,
Дзвонять дзвоном льодистим копита...
І куди я загублена їду
Без путі, без керунку, без сліду?!
Канстанцыя Буйло
Мяцеліца
Праз пустыя бязмежныя гоні
Скачуць лёгкія белыя коні...
Ветрагонныя звоняць капыты,
Шкляным звонам ільдзістым падбіты.
Еду, еду па беламу полю,
А віхура дарогу заносіць.
Яна ўслед мне так страшна галосіць,
Быццам сэрца заходзіцца з болю.
Ўдаль лятуць мае белыя коні
Па пустым бездарожным загоне.
Пераблытаў ім вецер гуллівы
Легкавейныя, тонкія грывы.
Поле снегам сыпучым пакрыта,
Звоняць звонам ільдзістым капыты...
І куды я загублена еду
Без пуці, без напрамку, без следу?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430060
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.06.2013
За вікном зима і стужа,
Їй пора прийшла шуміть.
Біля тебе втішно дуже
Навіть поруч посидіть.
Помовчать, не тратить слова
І помріять, загадать,
На сердечній тайній мові
Про кохання почитать.
Снів минулих не тривожить,
Не палить старі вогні,
Поблукать у мріях, може,
По життєвій гущині.
Що розмови, що розмови?
А чи варт куди спішить?!
Часто гірко так від слова
І на серці, й на душі.
Хай же ниви і діброви
Наговоряться за нас
На своїй чудовій мові
Про весни пригожий час.
Посиділи, помовчали,
А навіщо голоси?!
У мовчанні ми пізнали
Досить щастя і краси.
Анатоль Астрэйка
За акном зіма і сцюжа
За акном зіма і сцюжа,
Ей пара прыйшла шумець,
Мне с табой прыемна дужа
Нават побач пасядзець.
Памўчаць, не кратаць словы
І памарыць, пагадаць,
На сардэчнай тайнай мове
Пра пачуцці пачытать.
Сноў мінулых не трывожыць,
Не паліць касцёр стары,
Паблукаць у марах, можа,
Па жыццёвым гушчары.
Што гаворка, што гаворка?
А цы варт куды спяшыць?!
Ад гаворкі часто горка
І на серцы, і душы.
Хай палеткі і дубровы
Нагаворацца за нас
На сваёй цудовнай мове
Пра вясны прыгожы час.
Пасядзелі, памаўчалі,
А навошта галасы!
У маўчанні мы спазналі
Шмат і шчасця, і красы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429636
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.06.2013
Вдягла горобина корали
І стала побіля дороги.
І клени бучні розстеляли
Їй золото листя під ноги.
А золото їй не потрібне,
Вона ні листка не підніме...
Мороз її інеєм срібним
Одягне – і дар вона прийме.
Сьогодні ж стоїть наодинці
І очі красою чарує.
Таку не візьмеш за червінці –
Життя віддаси за такую.
Канстанцыя Буйло
Рабіна надзела каралі
Рабіна надзела каралі
І ўстала ля самай дарогі.
Пыхлівыя клёны кідалі
Ёй золата лісцяў пад ногі.
А золата ёй не патрэбна,
Яна ні лістка не падыме...
Мароз яе інеем срэбным
Адзене - і дар яна прыме.
А сёння стаіць вось у сонцы
І вочы красою чаруе.
Такую не ўзяць за чырвонцы, -
Душу аддасі за такую.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428559
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.05.2013
О ні, не можу я, в мені не хватить сили
З душі моєї вирвать, з серденька мого
Кохання до тебе, твій образ дивний, милий...
О ні, не зможу я – не вирву я його!
Від думки лиш о тім так болем серце мліє...
Навіщо ж мала так тебе я полюбить?
Не можу буть твоя – нема на те надії,
А без тебе... О ні, не можу я так жить!
Канстанцыя Буйло
Не магу
О не, я не магу, ў мяне не хопіць сілы
Вырваць з душы маёй і з сэрцайка майго
Маю любоў к табе, твой вобраз дзіўны, мілы...
О не, я не магу - не вырву я яго!
На мысль адну аб тым ад болі сэрца млее...
Нашто ж, нашто было цябе мне палюбіць?
Тваёй быць не магу - на то няма надзеі, -
А без цябе... О не, я не магу так жыць!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428558
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.05.2013
Яка це пристрасна мана:
Ви – не один, а я – одна.
Чому ж я всід за Вами хочу,
Неначе то на перший злочин?
Ах, не лякайтеся дарма –
У нас кохання ще нема.
Є мій каприз. Він – недоречний!
Я ради Вас все заперечу.
Мені ще вітер не приніс
Нестримані потоки сліз.
Мій погляд, все ще нерішучий,
Вас обпалив, та не замучив...
Таццяна Зіненка
Прадчуванне
Якая шчырая мана:
Вы — не адзін, а я — адна.
Чаго ж я ўслед за Вамі крочу,
Як быццам бы на першы злочын?
Ах, не пужайцеся дарма —
Кахання ў нас яшчэ няма.
Ёсць мой капрыз. Ён — недарэчы!
Я дзеля Вас яго адпррэчу.
Яшчэ мне вецер не данёс
Нястрыманыя патокі слёз.
Яшчэ мой позірк нерашучы
Вас абпаліў, ды не замучыў...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427530
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.05.2013
Зависло срібне сонце
На синіх гір короні,
Розділене надвоє
В хмариночці червоній.
Там на порозі лісу
Блищить поверхня річки,
Де вітерець черпає
Долонями водичку...
А пташка заспівала
І мертва в цвіт спадає...
Русалочок громадка
На берег вибігає –
Тіла у них – зелені,
А губки – горобинні,
Неначе то уранці
Лист райдужний осінній!
І зрадних очеретів
Твердих листків потуга
Поранила їм стопи
В темнозелені смуги.
А груди розпирає
Їм сміх несамовитий,
І ряд смарагдів сяє
В устах напіввідкритих...
А золоті їх очі
Блиск кидають довкола
І в золотому світлі
Лиш видно їхні чола!...
Лице лісного діда
Із бору появилось...
«Привіт вам, непослушні!
А що сьогодні снилось?»
Порослі мохом груди
Він лопухом вкриває,
А з бороди пташина
Вже нежива звисає.
Його в круг оточили
Русалоньки юрбою...
«Сідай же на пеньочку,
Дідусю, над водою!
Закінчуй вже ту байку,
Що ти почав, будь ласка!
Вже сотий травень буде,
А ти не скінчиш казку!»
Сів на пеньку старенький,
Зелене тре волосся,
Тут вийняв мертву пташку
І здивувавсь – здалося...
«Тьфу! Мертвий птах в волоссі!
Недобре означає:
Знов перерве хтось байку!
Таку вже долю маю!
Що ж діяти! Йду далі,
Та щоб було все гладко,
Мої голубки водні,
Почну все від початку:
«Літ тисячу вже буде –
Жила краса-царівна,
Що серце мала ніжне,
А в серці смуток дивний!
Раз – з вікон свого замку
Дивилась в світ великий,
Дивилась і заснула,
Заснула мов навіки!
Прийшов молодий лицар,
На ньому пишна зброя...»
Тут зупинивсь старенький
І глянув за собою:
«Іде хтось... Чую кроки...
Ха! Мертвий птах немарно...
На дереві я сяду,
Ви в воду крийтесь гарно!»
Шум кроків усе ближче.
Чекають нетерпляче –
То лицар у обіймах
Несе царівну сплячу...
Несе і відгортає
Серпанкові заслони,
Уста гарячі тулить
До уст її червоних...
Вмить скочили русалки
У річку – в сонця іскри,
Що у воді відбилось –
Гаряче, золотисте!
І видно в далечіні
Голівоньки русалок –
З голівоньками лілій
Впереміжку стояли!
А вітерець танцює,
Їх слів луна несеться
До діда, що крізь листя
На дереві сміється:
«Нудний, нестерпний діду!
Кінець скажи, будь ласка,
Вже сотий травень буде,
А ти не скінчиш казку!»
Bolesław Leśmian
Baśń
Strzeliło srebrne słońce
Nad siną gór koroną,
Obłokiem purpurowym
Na dwoje przekreślone.
U samych progów lasu
Lśnią rzeki blade tonie,
A wietrzyk po nich chodzi
I wodę czerpie w dłonie...
Zanucił jakiś ptaszek
I martwy w kwiaty spada...
Na brzeg rusałek wiotkich
Wybiega wnet gromada -
A ciała ich - zielone,
A warga się czerwieni,
Jak właśnie o poranku
Tęczowy liść jesieni!
Zdradliwych oczeretów
Twarde i ostre wstęgi
Stopy im poraniły
W ciemnozielone pręgi.
Lecz piersi im rozpiera
śmiech pusty i uparty
I błyska rząd szmaragdów
Spod wargi wpółotwartej...
światełka złotych oczu
Rzucają blask dokoła
I tonie w złotym świetle
Twarz cała - okrom czoła!...
A z boru staruch leśny
Wynurza kark otyły...
"Witajcie, swawulnice!
A coście dzisiaj śniły?"
I piersi mchem porosić
Łopuchem wciąż okrywa,
A w brodzie jakaś pliszka
Zastrzegła mu nieżywa.
I w krąg go otoczyły
Rusałek korowody...
"A siadajże, dziaduniu,
Na pniaku - wedle wody!
Kończ bajkę rozpoczętą,
Niech wątek się wyjaśni!
Już setny maj się zbliża,
A ty nie kończysz baśni!"
Na pniaku staruch usiadł
I gładzi włos zielony,
Aż z brody martwą pliszkę
Wyciągnął - zadziwiony...
"Tfu! martwa pliszka w brodzie!
Niedobra to oznaka:
Ktoś znowu przerwie bajkę!
Już dola moja taka!
Cóż robić! Ciągnę dalej,
Lecz, by nie popsuć wątku,
Pieszczotki moje wodne,
Zaczynam od początku:
"Lat tysiąc chyba temu
Królewna piękna żyła,
Co serce miała złote,
A w sercu smutków siła!
Raz - z okien swego zamku
Wyjrzała w świat daleki,
Wyjrzała i zasnęła,
Zasnęła jak na wieki!
I przyszedł rycerz młody,
A zbroja na nim szczera..."
Tu - urwał nagle staruch
I trwożnie się oziera:
"Ktoś idzie... Słyszę kroki...
Ha! martwa pliszka w brodzie...
Ja schowam się na drzewie,
A wy się skryjcie w wodzie!"
Szmer kroków wciąż się zbliża,
W całym go słychać lesie -
To rycerz w swych objęciach
Królewnę śpiącą niesie...
I niesie ją, i tuli,
I zrywa z lic zasłonę,
I do ust jej przyciska
Swe usta rozpalone...
Skoczyły wnet rusałki
Do rzeki - w samo słońce,
Co w wodzie się odbiło
Złociste, pałające!
I widać jeno w dali
Ich głowy rusałczane,
Z główkami lilii wodnych
Bezładnie przemieszane!
A wietrzyk pląsający
Słów ich odnosi echa
Do dziada, co na drzewie
Przez liście się uśmiecha:
"Nieznośny, nudny dziadu!
Któż bajkę nam wyjaśni?
Już setny maj się zbliża,
A ty nic kończysz baśni!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427527
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.05.2013
Давай не будем сумувать
за тим, чого в нас не було!
Усім «на жаль» своїм назло
давай не будем сумувать!
Ледь тільки плоть піде за тло,
як дух-гало почне літать.
Давай не будем сумувать
за тим, чого в нас не було!
Таццяна Дзям’янава
Трыялет (Давай не будзем сумаваць...)
Давай не будзем сумаваць
аб тым, чаго ў нас не было!
Усім “на жаль” сваім назло
давай не будзем сумаваць!
Ледзь толькі плоць адыдзе ў тло,
як дух-гало пачне крыляць.
Давай не будзем сумаваць
аб тым, чаго ў нас не было!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426914
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.05.2013
Чимало є дикунства на землі,
але таке – то це вже повний спад:
крильми щоб мати-пташка взагалі
не боронила власних пташенят.
Не годувала їх, не берегла,
а ще й сама – найгірша в цім біда –
все дзьобала, щипала як могла
і по одному пхала із гнізда.
Чому можлива в нас подібна річ?
Чи вже кінець нам світу настає –
коли нащадки, випхані у ніч,
за матір марно серце рвуть своє?
Шукають місце інше десь собі,
знаходять кут, щоб вижити й літать,
але все рівно маються в журбі:
у чужині про матір рідну снять.
І хоч ще й досі мати не знайшла
в собі бажання діток притулить,
потомство прагне сонця і тепла –
щоб у любові в краї ріднім жить.
Таццяна Дзям’янава
Каб у любові ў родным краі жыць...
Хаця і шмат дзікунства на зямлі,
але такое – поўны заняпад:
каб маці-птушка крыламі сваймі
не бараніла ўласных птушанят.
Каб не карміла і не берагла,
яшчэ й сама – найгоршая бяда –
усё дзяўбла, шчыпала з-за вугла
і па адным выштурхвала з гнязда.
Чаму магчыма ў нас такая рэч?
Ці ўжо канец сусвету настае –
калі нашчадкі, звергнутыя прэч,
з-за тлумнай маці сэрцы рвуць свае?
Шукаюць недзе месца для сябе,
знаходзяць кут, каб выжыць і крыляць,
але ўсё роўна маюцца ў журбе:
ў чужыне сніцца матухна свая.
Хаця яна дагэтуль не знайшла
ў сабе жадання дзетак прытуліць,
патомства прагне сонца і цяпла –
каб у любові ў родным краі жыць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426904
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.05.2013
Ворона вивела весною вороня.
Мале те підросло, з гнізда злетіло
І каркнуло несміло.
«Дитятко! Солов’ю рівня!» -
Від щастя аж присіла мати,
Почувши голос вороняти,
І почалася метушня.
Аби мале лиш обізвалось, як Ворона
Наробить тут такого дзвону,
Що тільки чується навколо: «Кар-р!» та «Кар-р!»
Ну так вже гарненько співає!
Воно – для всіх лісів, полів, боліт є дар!
Й ну мчатись до Дрозда, і до Синиці мчатись,
Надокучає і Шпаку:
«Дорогу дайте співаку!
Ви мусите поклопотатись!
Дитя ж уміє гарно так співать!».
Та Одуд їй старий сказав: «Ти сядь!
Сьогодні слухав спів дитяти:
У нього ж пісня... вороняти».
Я теж мамуню знав одну, вона по телефону
Робила за дитя своє не менше дзвону.
Уладзімір Корбан
Мамчын клопат
Варона вывела вясною вараня.
Малое падрасло, з гнязда зляцела
I каркнула нясмела.
«Дзіцятка! Салаўю раўня!» —
Ад шчасця аж прысела маці,
Пачуўшы голас вараняці,
I пачалася мітусня.
Абы азвалася малое, дык Варона
Наробіць гэтакага звону,
Што толькі й чуецца наўкола: «Кар-р!» ды «Кар-р!»
Ну, так жа моцненька спявае!
Яно — ўпрыгожанне лясоў, палёў, імшар!
Імчыцца да Дразда, імчыцца да Сініцы,
Спакою не дае Шпаку:
«Дарогу дайце спеваку!
Вы мусіце паклапаціцца!
Дзіця ж умее моцненька спяваць!»
Але стары Удод сказаў ёй: «Сядзь!
Я слухаў спеў дзіцяці сёння:
Яно спявае па-варонні».
Я ведаў мамачку адну, яна па тэлефону
Аб дзетачцы сваёй рабіла столькі ж звону.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426478
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.05.2013
В моїй душі, в моїм житті є таїна –
В мені любов довічна в мить одну зросла.
Біль безнадійний поселила там вона,
Та це не знає та, що біль цей принесла.
Ну що ж! Аби лиш з нею ця любов ішла,
Завжди при ній, та непримітна і одна,
А я життя земне все виберу до дна,
Не сміючи просить, щоб відповідь дала.
Хоч Бог у неї серце лагідне створив,
Вона ітиме, не почувши моїх слів
І шепоту любові, що услід летить.
Й спитає, будучи тактовною в душі,
Коли читатиме присвячені вірші:
«А хто ж є жінка ця?» й не зможе зрозуміть.
Félix Arvers
Sonnet (L'amour caché)
Mon âme a son secret, ma vie a son mystère,
Un amour éternel en un moment conçu:
Le mal est sans espoir, aussi j’ai dû le taire,
Et celle qui l’a fait n’en a jamais rien su.
Hélas ! j’aurai passé près d’elle inaperçu,
Toujours à ses côtés, et pourtant solitaire.
Et j’aurai jusqu’au bout fait mon temps sur la terre,
N’osant rien demander et n’ayant rien reçu.
Pour elle, quoique Dieu l’ait faite douce et tendre,
Elle suit son chemin, distraite et sans entendre
Ce murmure d’amour élevé sur ses pas.
À l’austère devoir, pieusement fidèle,
Elle dira, lisant ces vers tout remplis d’elle
”Quelle est donc cette femme ? ” et ne comprendra pas.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426457
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.05.2013
Є чари у забутім, стародавнім;
Нам пил приємно зі століть стріпнуть,
Минулим жити – дійсно мудрим, славним, –
Ми любим час далекий спом’януть.
Ми до старих звертаємось поетів,
Щоб хоч душею в давнім потонуть.
Тому й вернувсь я до рондо, сонетів,
І блиснув сяйно вірш понурий мій:
Неначе світло місячних букетів, –
В красі вірші так сяють віковій!
Максім Багдановіч
Тэрцыны
Ёсьць чары ў забытым, старадаўным;
Прыемна нам сталецьцяў пыл страхнуць
Пажыць мінулым – гэткім мудрым, слаўным, –
Мы любім час далёкі ўспамянуць.
Мы сквапна цягнемся к старым паэтам,
Каб хоць душой у прошлым патануць.
Таму вярнуўся я к рандо, санэтам,
І бліснуў ярка верш пануры мой:
Як месяц зіхаціць адбітым сьветам, –
Так вершы зьзяюць даўняю красой!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424392
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2013
Quand luira cette etoile,
La plus belle et la plus lointaine,
Dites-lui qu'elle eut mon amour,
O dernieres de la race humaine.
(Sully-Prudhomme)*
Зірка Венера зійшла над землею,
Спогади світлі в собі принесла...
Ти пам’ятаєш, як стрівся з тобою, –
Зірка Венера зійшла.
З тої пори я почав задивлятись
В небо нічне, де ту зірку шукав.
Тихим коханням до тебе займатись
З тої пори я почав.
Але розстатися час наступає;
Певно, що доля така є у нас.
Міцно кохав я тебе, дорогая,
Але розстатися час.
Буду в далекім краю я томитись,
В серці любов затаївши свою;
Кожної ночі на зірку дивитись
Буду в далекім краю.
Глянь же на світло її – для єднання
Погляди в ній ми зіллємо свої...
Щоб хоч на мить воскресилось кохання,
Глянь же на світло її...
*Коли засвітиться ця зірка,
Найпрекрасніша і найдальша,
Скажіть їй, що вона була моїм коханням,
О, останні з роду людського.
(Сюлі-Прудом).
Максім Багдановіч,
Раманс: Зорка Вэнэра
Quand luira cette etoile,
La plus belle et la plus lointaine,
Dites-lui qu'elle eut mon amour,
O dernieres de la race humaine.
(Sully-Prudhomme)*
Зорка Вэнэра ўзышла над зямлёю,
Сьветлыя згадкі з сабой прывяла...
Помніш, калі я спаткаўся з табою,
Зорка Вэнэра ўзышла.
З гэтай пары я пачаў углядацца
Ў неба начное і зорку шукаў.
Ціхім каханьнем к табе разгарацца
З гэтай пары я пачаў.
Але растацца нам час наступае;
Пэўна, ўжо доля такая у нас.
Моцна кахаў я цябе, дарагая,
Але растацца нам час.
Буду ў далёкім краю я нудзіцца,
Ў сэрцы любоў затаіўшы сваю;
Кожную ночку на зорку дзівіцца
Буду ў далёкім краю.
Глянь іншы раз на яе, – у расстаньні
Там зь ёй зьліём мы пагляды свае...
Каб хоць на міг уваскрэсла каханьне,
Глянь іншы раз на яе...
*Калі аднойчы засьвеціцца гэтая зорка,
Найпрыгажэйшая і найдалейшая,
Скажыце ёй, што я кахаў яе,
О, апошнія з роду людскога.
(Сюлі-Прудом).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424391
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.05.2013
Як я лісом іду – в душі легко мені:
Я одна у лісній тишині;
Спочиваю в душі. Між ялинок, беріз
Тут не чути ні зойків, ні сліз.
Серед них я люблю так ходить і ходить,
Слухать тільки що ліс гомонить.
Часом хочеться пташкою вгору злітать,
Між зелених гілок заспівать,
І щасливо пожить, і не знати біди,
Що панує у людях завжди.
Тут люблю бачить я, як сосна і дубок
Тихо шепчуть з собою удвох;
Як з росою-сльозою берізка одна,
Наче мужа сховавши жона,
Коси вниз до землі опустивши стоїть,
Чомусь сумно і нудно шумить...
Канстанцыя Буйло
У лесе
Як я лесам іду – на душы пёгка мне:
Я адна у лясной цішыне;
Аддыхаю душой. Тут, між елак, бяроз
Не чуваць ані енкаў, ні сьлёз;
Тут між іх я люблю так хадзіць і хадзіць,
Слухаць толькі што лес гаманіць.
Часам хочэцца птушкаю ў высь узляцець,
Між зялёных галінак запець,
I шчасьліва пажыць, і ня відзець бяды,
Што пануе ў людзей заўсяды.
Тут люблю я глядзець, як дубочэк с сасной
Ціха шэпты вядуць між сабой;
Як з расою-сьлязінай бярозка адна,
Якбы мужа схаваўшы жана,
Да зямлі валасы апусьціўшы стаіць,
Чагось сумна і нудна шуміць...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424170
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.05.2013
Вже свічка погасла, вже ніч за вікном...
В постелі так душно, не спиться...
О сон! Ти зімкни мої очі скоріш,
То може мій милий присниться!
Години ідуть, я в постелі лежу,
Лиш сон на очах не спочине,
А місяць крізь вікна ллє блиск золотий,
Золотить малюнками стіни...
Устану з постелі, вікно відчиню,
Хай вітер, що в полі гуляє,
Розкаже, що робить мій милий тепер, –
Мене як раніш чи кохає?..
У небі спокійно так зорі дрижать,
А вітер листочком шепоче;
Завів соловейко дзвінку трель свою –
То плаче, то знов зарегоче...
І вітер, і зорі, і місяця блиск,
І та дзвінка трель солов’їна,
Здається, що все це гукає мені:
«Тебе він кохає, дівчино»...
А нічка холодна – вже чую мені
Тремтіння пробігло на тілі;
Іду вже, лягаю у теплій моїй
Постелі, м’якенькій і білій...
Заснула дівчина, а місяця блиск
У неї на косах іскриться.
Крізь сон щось сміється дівчинка моя –
Видать, що вже милий їй сниться.
Канстанцыя Буйло
Дзяўчына
Ўжо сьвечка пагасла, ўжо ноч за вакном...
Ў пасьцелі мне душна, ня сьпіцца...
О сон! Ты самкні мае вочы скарэй,
Мо мілы сягоньня прысьніцца!
Гадзіны ідуць, я ў пасьцелі ляжу,
I сон не змыкае мне вочы,
А месяц праз вокны лье сьвет залаты,
Малюнкамі сьцены залочэ...
Устану с пасьцелі, вакно атчыню, –
Мо вецер, што ў полі гуляе,
Мне скажэ, што робіць мой мілы цяпер, –
Мяне як даўней ці кахае?...
У небе спакойна так зоркі дрыжаць,
А ветрык лісточкам шапочэ;
Запеў салавей звонкай трэльлю сваей, –
Заплачэ, то зноў зарагочэ...
I ветрык, і зоркі, і месяца сьвет,
I звонкая трэль салаўіна,
Здаецца, што гэта гукае ўсё мне:
– «Цябе ён кахае, дзяўчына»...
А ночка халодпа: ўжо чую, як мне
Дрыжаньне пабегла па целі;
Іду ўжо, лажуся у цёплай маей
I мягкай і белай пасьцелі...
Заснула дзяўчына, а месяца сьвет
На вочы і вусны лажыцца.
Праз сон штось сьмяецца дзяўчынка мая;
Відаць, што ўжо мілы ей сьніцца.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424080
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.05.2013
Присвячую О. Погодіну
Un sonnet sans defaut
vaut seul un long poeme.
Boileau*
В сухих пісках в Єгипетській землі,
Над хвилями синіючого Нілу,
Вже кілька тисяч літ стоїть могила:
Зернини там знайшли в горшку малі.
Хоч зернятка й засохли, як в золі,
Та все ж таки життєва їхня сила
Збудилася і знов заколосила
В весняну пору збіжжя на ріллі.
Ось символ твій, забутий рідний краю!
Народний дух, у це я віру маю,
Розбуджений безплідно не засне,
А уперед, як джерело, порине,
Що води дужо, голосно жене,
Зумівши з надр пробить земні глибини.
*Бездоганний сонет
один вартий цілої поеми.
Буало.
Максім Багдановіч Санэт
Ахвярую А. Пагодзіну
Un sonnet sans defaut
vaut seul un long poeme.
Boileau*
Паміж пяскоў Эгіпецкай зямлі,
Над хвалямі сінеючаго Ніла,
Ўжо колькі тысяч год стаіць магіла:
Ў гаршку насеньня жменю там знайшлі.
Хоць зернейкі засохшымі былі,
Усё ж такі жыцьцёвая іх сіла
Збудзілася і буйна ўскаласіла
Парой вясеньняй збожжа на ральлі.
Вось сымбаль твой, забыты краю родны!
Зварушаны нарэшце дух народны,
Я верую, бясплодна не засьне,
А ўперад рынецца, маўляў крыніца,
Каторая магутна, гучна мкне,
Здалеўшы з глебы на прастор прабіцца.
* Беззаганны санэт
варты адзін цэлае паэмы.
Буало.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423893
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.05.2013
Чому чудовий запах квіти мають?
Чому у морі хвилі так шумлять?
Чому високі небеса сіяють?
Чому алмазні зорі мерехтять?
Чому в душі, як в морі тим без краю,
Далеких бур відлуння гуркотять?
Чому, мов хвиля хвилю доганяє,
В душі бажання трепетні летять?
Чому в солодких болях їх тримала
Я мрії ці у прагненні яснім?
Чому надії золоті там годувала,
Що в серці мають згаснути моїм,
Як свічка, що покинута згоряла
У храмі позабутому, пустім?
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет V
Защо дъхът е даден на цветята?
Защо вълните, морските, шумят?
Защо тъй сяйно греят небесата?
Защо елмазните звезди трептят?
Защо, като в море, безспир в душата
на глухи бури чуе се гласът?
Защо, като вълна подир вълната,
желанья трепетни се там струят?
Защо с болежки сладки се й томила
на толкова мечти от светлий плам?
Защо надежди златни е кърмила,
когато всички ще изтлеят там
безследно, кат забравени кандила,
във запустял и изставен храм?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423673
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.05.2013
У ніч холодну я в широкім темнім полі
Біля вогню приліг й притих у напівсні.
Вогонь усе слабів... нарешті зник поволі...
І враз зробилось якось весело мені!..
Хоч, сірий попеле, ти весь вогонь собою
В короткий час зумів, як ризою, покрить, –
Я знаю, що вогонь дрижить там під тобою,
Я знаю, що внизу червоний жар горить...
Хай череда годин нудних, понурих, сірих,
Як попіл, на душі збиралася весь час,
Ховаючи в собі вогонь гарячий віри, –
Хай він невидимий... а все ж таки не згас!
Максім Багдановіч
Халоднай ноччу
Халоднай ноччу я ў шырокім, цёмным полі
Каля вагнішча лёг і сьціхнуў у паўсьне.
Агонь усё слабеў... урэшце зьнік паволі...
І ўраз зрабілася вясёла неяк мне!..
Хай, шэры попел, ты вагнішча ўсё сабою
Ў нядоўгі час здалеў, як рызаю, пакрыць, –
Я ведаю, што там агонь дрыжыць пад ёю,
Я ведаю, што там чырвоны жар гарыць...
Хай чарада гадзін панурых, нудных, шэрых,
Як попел, на душу мне клалася ўвесь час,
Хаваючы сабой агонь гарачы веры, –
Хай не відаць яго... а ўсё ж ткі ён ня згас!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423646
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.05.2013
Коли дививсь на сонце я,
Мені сліпило сонце очі,
Та що мені ця темінь ночі,
Коли дививсь на сонце я.
Нехай усі з мене регочуть,
Ось відповідь для них моя:
Коли дививсь на сонце я,
Мені сліпило сонце очі.
Максім Багдановіч
Трыялет
Калісь глядзеў на сонца я,
Мне сонца асьляпіла вочы.
Ды што мне цемень вечнай ночы,
Калісь глядзеў на сонца я.
Няхай усе зь мяне рагочуць,
Адповедзь вось для іх мая:
Калісь глядзеў на сонца я,
Мне сонца асьляпіло вочы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422739
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.05.2013
Красавец юный, Триолет.
К. Фофанов
Як пташка в заростях гнучких,
Стрілою думка промелькнула
І зразу ж зникла, потонула,
Як пташка в заростях гнучких.
Та все ж душа її почула
Й співає вже в словах таких:
«Як пташка в заростях гнучких,
Стрілою думка промелькнула».
Максім Багдановіч
Трыялет
Красавец юный, Триолет.
К. Фафанаў
Як птушка ў гібкіх трасьніках,
Стралою думка мільганула
І ўраз жа зьнікла, патанула,
Як птушка ў гібкіх трасьніках.
Ды ўсё ж душа яе пачула
І ўжо пяе ў такіх славах:
«Як птушка ў гібкіх трасьніках,
Стралою думка мільгнула».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422534
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.05.2013
Одна, я знов одна, як колос той у полі
нагостреним серпом не стятий під час жнив,
Вітрами зламаний, що носяться на волі
Поміж сполосканих дощем спустілих нив.
Одна, я знов одна... Тужливо серце ниє.
Навколо пусто, глуш... І темна ніч стоїть.
А вихор за вікном так жалісливо виє,
Немов сконать не міг, не хотячи більш жить.
І сумно, сумно так. Де ж той кого любила?
Де ж ті, хто мене теж давніш любить хотів?!..
Одні забулися, а тих взяла могила...
І жаль минулих мрій, щасливих шкода днів.
Одна, я знов одна... А вітер думці вторить
І стогоном своїм втішає зі слізьми:
– Я – брат тобі, я друг, він стогнучи говорить,
Один нас мучить біль – то ж плачмо разом ми!..
Канстанцыя Буйло
Адна
Адна, ізноў адна, як колас той у полі
Не сьцяты ў час жніва нагострэным сярпом,
Зламаны ветрамі гулячымі на волі
Між апусьцелых ніў, спалосканых дажджом.
Адна, ізноў адна... Тужліва сэрцэ ные.
Наўкола пуста, глуш... Ноч цёмная стаіць.
А за вакном віхор так жаласьліва вые,
Якбы сканаць ня мог, няхочучы больш жыць.
I сумна, сумна мне. Дзе-ж той каго любіла?
Дзе-ж тые, што мяне любілі так даўней?!...
Адны забыліся, другіх ўзяла магіла...
I жаль мне прошлых мар, шчасьлівых шкода дней.
Адна, ізноў адна... А вецер думцы ўторыць
I стогнамі мяне ўцешае ён сваймі:
– Я – брат табе, я друг, мне стогнучы гаворыць,
Адзін нас ломіць боль - дык плачмо-ж разам мы!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.05.2013
О, милий соловейку, не співай
Веселу пісню, радісну, любовну.
Нову печаль у душу мою повну,
О, милий соловейку, не вливай.
Тож не співай – вже щастя днів немає,
Коли з любові п’яною була.
Чому, коли любов з грудей зникає,
Про неї пам’ять не накриє мла?
Вже іншу в серці він тепер бажає,
Вже іншій він клянеться про любов.
Замовкни, соловейку, вже немає
Того тут щастя, щоб кохатись знов,
Тож пісня гнівна хай тепер лунає
Прокляттями на мій печальний зов.
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет IV
О, славей мили, престани,не пей.
Не пей таз песен весела,любовна.
С песните си в душата ми тъжовна,
о, славей мили, нова скръб не лей.
Не пей,не спомняй тия дни честити,
когато от любов пияна бях.
Защо, кат улетяха, от гърдите
не улетя и споменът им с тях?
На друга той копней сега в гърдите,
на друга се кълне в любов сега.
Смили се,славей,и между стените,
де вкусвах щастието, що бега,
нек екнат песни ядни,жаловити,
кат клетвите на моята тъга.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421817
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.04.2013
На початку було пусто,
Тільки простір темний, грубий;
Та блиснули її очі
І рожеві свіжі губи.
Від поглядів, від румянцю
Заясніли світла зорі,
А коли сказала слово,
То земля з’явилась в морі.
Коли глянула на землю
Й усміхнулась – став летіти
Рій метеликів і птахів,
З-під землі ж піднялись квіти.
Не було ще чоловіка,
Тільки мертва глини брила;
Аж нарешті поцілунком
Чарівним мене створила.
І збудився до життя я
У чудеснім яснім краю,
Та мене, так як і інших,
Геть прогнали з того раю.
Adam Asnyk
Na początku
Na początku nic nie było,
Tylko przestrzeń ciemna, pusta;
Wtem jej czarne błysły oczy
I różowe, świeże usta.
Od jej spojrzeń, od rumieńca
Zajaśniała świateł zorza,
A gdy pierwsze rzekła słowo,
Ziemia wyszła z głębi morza.
Gdy przebiegła ziemię wzrokiem,
Śląc jej uśmiech, rój skrzydlaty
Wzleciał ptaków i motyli,
A spod ziemi wyszły kwiaty.
Lecz nie istniał jeszcze człowiek,
Tylko martwa gliny bryła;
Aż nareszcie swym płomiennym
Pocałunkiem - mnie stworzyła.
I zbudziłem się do życia
W cudowności jasnym kraju,
Lecz mnie również, tak jak innych,
Wypędzono z tego raju.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421174
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.04.2013
Неначе в свято небо розцвітає,
Алмазних зір мереживо горить.
Ні голос, а ні шум не долітає:
Душа моя схвильована тремтить.
Тремтить й очікує отих чудовних
Мелодій, що звучатимуть здаля,
Від голосів, від арф ще невідомих,
Що їх почує в перший раз земля.
Але чекає марно, з скаргами святими,
Що звернуті до ясних зір вогнів:
Чи ж трепетання, що ідуть за ними,
Секрети вам не віддають мої?
Чому ж ви мовчки, повністю чужими,
На мене дивитесь, о, сестри осяйні?
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет II
Блести небето, като че празнува,
изпъстрено с елмазните звезди.
Отникъде ни шум, ни глас се чува:
душата развълнувана трепти.
Трепти и чака някакви чудесни
мелодий сладостно да прозвучат
от гласове, от арфи неизвестни,
кои ще чуй земята първи път.
Но чака суетно и с жалба свята
обръща се към светлите зари:
тоз трепет, с кой поглеждам в небесата,
вам мойта тайна не ли ви откри?
Защо тъй мълком като непозната
ме гледате, о, сяйни ми сестри?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420760
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.04.2013
Сьогодні знов я бачу ті місця,
Де дні мої дитячі проминали,
Де над життя весною без кінця
Лиш мріяння мені колись сіяли.
Сіяли світла променем ясним,
Сіяли, як в нічному небі зорі,
Маяк чудесний у житейськім морі,
Блиск світла в бурі, в мороці нічнім.
І спогади в душі моїй рояться.
Як живо, як чаруюче блищить
У пам’яті років минулих щастя!
А серце так сумує, так болить
І мучиться - забути б всі нещастя
І сміх щасливий мати хоч на мить!..
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет I
Днес изново аз виждам тез места,
де дните ми детински са минали,
де на живота ми над пролетта
мечти са толкоз някога сияли.
Сияли са с ненадминуем зрак,
сияли са кат звезди на небето,
фар чуден на живота във морето,
светило в бурите и в нощний мрак.
Със рой избликват спомени в душата.
Как живо, как пленително светлей
на миналото паметта благата!
И как сърцето горестно копней
и мъчи се да сътресе съдбата,
и миг поне един да се засмей!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420520
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.04.2013
Жив дід, жила бабка,
Була в них курочка-рябка.
Під припічком у гніздечко
Знесла курочка яєчко.
Дід яєчко бив, бив, бив,
Дід яєчко не розбив.
Баба била, била, била –
Теж яєчко не розбила.
Те яєчко на тарілці
Поставили на полиці.
Уночі там тишком-нишком
Пробігала сіра мишка,
За хвіст яйце зачепилось –
Впало долу і розбилось.
Дід плаче, баба плаче,
А курочка кудкудаче,
А ворота скриплять,
А сороки скрекотять,
А гуси ґелґечуть,
А собаки брешуть.
Біжить вовк, питає:
Чому всі ридають?
Ой, вовче зубатий,
Як же не ридати:
Жив дід, жила бабка,
Була в них курочка-рябка.
Під припічком у гніздечко
Знесла курочка яєчко.
Дід яєчко бив, бив, бив,
Дід яєчко не розбив.
Баба била, била, била –
Теж яєчко не розбила.
Те яєчко на тарілці
Поставили на полиці.
Уночі там тишком-нишком
Пробігала сіра мишка,
За хвіст яйце зачепилось –
Впало долу і розбилось.
Дід плаче, баба плаче,
А курочка кудкудаче,
А ворота скриплять,
А сороки скрекотять,
А гуси ґелґечуть,
А собаки брешуть.
Почав вовк зубатий
Вити та ридати.
Йде ведмідь, питає:
Чому всі ридають?
Ведмедю хвостатий,
Як же не ридати:
Жив дід, жила бабка,
Була в них курочка-рябка.
Під припічком у гніздечко
Знесла курочка яєчко.
Дід яєчко бив, бив, бив,
Дід яєчко не розбив.
Баба била, била, била –
Теж яєчко не розбила.
Те яєчко на тарілці
Поставили на полиці.
Уночі там тишком-нишком
Пробігала сіра мишка,
За хвіст яйце зачепилось –
Впало долу і розбилось.
Дід плаче, баба плаче,
А курочка кудкудаче,
А ворота скриплять,
А сороки скрекотять,
А гуси ґелґечуть,
А собаки брешуть.
Я ж брехать не вмію –
То ж сиджу і вию.
Ведмідь слухати почав –
З горя хвоста відірвав.
Ось вам відповідь проста –
Чому ведмідь без хвоста.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415800
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.04.2013
Високо в небо листя піднімає
струнка самотня пальма Ельб-кеді,
коли крізь її крону сонце проникає,
ллючи свинець гарячий по землі!
І небозвід палає в пурпуру величчі
промінням, що вже притягає ураган.
Пісок стає пекучим і неначе кличе,
щоб кратер вогняний відкрив отут вулкан.
У крила швидкого Самума закидає
піску палючого вертіння суховій,
і в ньому, рвійному, червоно відбиває
проміння сонця блиск гарячий свій.
Серед піску, що купіллю вертиться
біля поламаних старого Сфінкса ніг,
кінь бойовий стрімкий арабський мчиться;
Каїр видніється у світлі вдалині.
Лети вперед, дикий гнідий,
лоб звівши безпечальний,
так щоб пустині край піщаний
у своїй величі повстав.
Ми тут одні – твій рух живий
стрясає мирних снів обитель;
Вдихай, щоб як і твій велитель,
вітер свободи в грудях мав.
Палац з його високим муром
мені свободу не приносить.
Невже мені його пишнот задосить,
якщо я вільний тут завжди?
Хто не покине ради моря
струмки мізерні, льодянії,
або троянди кущ Александрії
заради пальми Заеди?
Шепіт квіток тут не почує,
як лине вітер тиховійний,
не чує усмішка спокійна
струмка, що мутить тишину,
бо хриплий вітер тут гуляє
не зупиняючи навалу,
але в топазах і в коралах
тут бачу неба вишину.
Сонце спинилось в зеніті
щоб глянути, як я скоро
крізь вогняне шугаю море
разом з моїм огиром гнідим.
Він своїм бігом неупинним
слідів людини не руйнує –
лиш я всевладно тут царюю
із ураганом цим одним.
Бог дочкам і синам Європи
дав міста, сади чудові,
й там, серед танців і любові,
усіх рабами їх зробив.
«Працюй!» - говорить християнам,
а для лінивого араба:
«Для вільного є інша зваба –
пустиню я віддам тобі».
Коли з досвітньою зорею
приходить ранішня година,
на́вскіс беру карабіна,
верхи на вірному коні.
І в тінях Сфінкса та царських гробниць
даю вірному закони
й невірному заборони,
котрі належать лиш мені.
Простір без кінця, безмірний!
Перша солодка колиско!
Чи сонце ясне своїм блиском,
чи місяць у тобі відбивсь.
Хіба для мене так важливо
про життя мріять в садах нині?
Я хочу жити у пустині
і хочу вмерти де родивсь.
Де груди вродливої назареянки,
що піднімаються високо,
тріпочуть біля мого боку,
їх не мучить страх даремний.
І тисячі рабинь пестливих,
що мають ніжну вроду,
ідуть давати насолоду
самоті мого гарему.
І на повільному верблюді,
де срібла, золота запаси,
мавр під’їжджає коренастий,
жаді́бності і спеки плід.
І між подушками м’якими
християнин мляво дрімає
й, наляканий весь, відчуває
свого господаря прихід.
І християнка чарівлива,
неначе пальма та висока –
грузинка чиста, чорноока,
пророка Гурія – люби!
Для мене все: вуаль і шалі,
сандал, перлина, що так грає;
Алах з небес мене вітає:
все, все належить це тобі.
В перламутровому небі сонце сяє,
свинцю пекучого скидає брус;
Невірний на сідлі м’якому утікає,
напівзакутаний в наївний свій бурнус.
Звільняючи вуздечку для простору
і ятаган стискаючи в руці своїй,
біжить невірний так, що дуже скоро
свій рід побачить в далині ясній.
Чванливістю й любов’ю його ум залитий,
про дочок Ізмаїла думає щодня,
біжить невірний, геть піском сухим обвитий,
що піднімає вверх галоп його коня.
Salvador Bermúdez de Castro
El árabe
¡Qué gallarda levanta su follaje
la palma solitaria de Elb-keddí,
cuando penetra el sol por su ramaje,
lanzando a plomo su calor allí!
El firmamento en púrpura se inflama
con los rayos que arrastra el huracán,
y está ardiendo la arena, cual la llama
que se eleva del cráter de un volcán.
En alas del Simún veloz se arroja
torbellino de arena abrasador:
y refleja al través, flotante y roja,
la luz del sol su ardiente resplandor.
Entre arena que baña resonando
de alguna antigua Esfinge el roto pie,
el árabe corcel va galopando:
El Cairo al lejos relumbrar se ve.
Sigue así, fiero alazano,
alza la frente serena,
que ya el desierto de arena
se ostenta en su majestad.
Ya estamos solos: tu brio
sacuda el plácido sueño:
respira, como tu dueño,
el aura de libertad.
El palacio entre sus muros
no me ofrece independencia:
¿Qué me hiciera su opulencia,
cuando vivo libre aquí?
¿Quién por el mar no dejara
la fuente mísera y fría,
o el rosal de Alejandría.
por la palma del Zaeddí ?
El murmullo entre las flores
no escucho aquí de la brisa,
ni la plácida sonrisa
de pacífico raudal:
pero corre ronco el viento,
sin parar su vuelo un monte:
pero miro un horizonte
de topacio y de coral.
El sol detiene su giro
por contemplarme: navego
por un piélago de fuego,
sobre mi hermoso alazán:
él no borra en su carrera
la huella de paso humano,
que yo reino soberano,
donde reina el huracán.
Dios a los hijos de Europa
dio ciudades y jardines,
y entre danzas y festines,
los hizo esclavos allí.
«¡Trabaja!», dijo al cristiano:
pero al árabe indolente,
«Sé tú libre, independiente:
el desierto es para ti».
Cuando la luz de la aurora
el horizonte ilumina,
tercio mi fiel carabina
sobre mi ardiente corcel.
Y a la sombra de una Esfinge,
de las tumbas de los reyes,
doy soberano mis leyes
al creyente y al infiel.
¡Espacio sin fin, inmenso!
¡Mi primera, dulce cuna!
Bello si el sol, si la luna
refleja su luz en ti.
¿Qué me importa, entre jardines,
un sueño de vida incierto?
quiero habitar el desierto:
quiero morir do nací:
Donde el pecho de una hermosa,
al nazareno arrancado,
palpita tierno a mi lado,
sin terror y sin desdén.
Y de mil bellas esclavas
los halagos y caricias,
van a colmar de delicias
la soledad de mi harén.
Sobre el camello indolente
cargado de plata y oro,
se acerca doblado el moro
de codicia y de calor.
Entre mantas y cojines
muellemente recostado,
el nazareno espantado
siente venir su señor.
La cristiana de ojos negros,
cual la palma deliciosa,
la georgiana pura, hermosa,
del profeta bella Hurí,
para mí todo: las perlas,
el sandal, chales, velos:
Alá me grita en los cielos,
todo, todo es para ti.
Y en un cielo de nácar el sol brilla:
a plomo lanza su radiante luz:
corre el infiel, sobre la blanda silla,
medio envuelto en su cándido burnúz.
Y soltando las riendas relumbrantes,
y apretando en su mano el yathagan,
corre el infiel, que pronto los turbantes
de su tribu a lo lejos brillarán.
De ambición y de amor su mente llena,
del botín y las hijas de Ismael,
corre el infiel, envuelto entre la arena
que levanta el galope del corcel.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412856
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.03.2013
На білім світі
Жили дві сеструcі,
Одного батька,
Одної матуcі.
Доля, як звичайно,
Дала відповідно:
Багатство – багатій,
А діточки – бідній!
А пісня-забавка
Лихо гукала,
А пісня співала
Своє помалу:
– Люлі, люлі маленьке,
А на літо – другеньке.
Люлі, люлі, Нестерко
А на літо – шестерко!
Сестра багатирка
Взяла немовля те,
Маленькому тітка
Стала як мати.
І рік проходить,
Другий минає,
Донечку мати
Щодень згадає:
«Як вона там
Живе в багатих?...»
Пішла провідать
Донечку мати.
А вузьку стежку
Сльоза звужає,
Прийшла не як мати –
Як тітка чужая.
...Давали тітці
Ситу медову.
Йдуть проводжати
Тітку додому,
А тітка просить
Багату неньку:
– Дай, я на кладці
Візьму маленьку.
Мала і каже
Трохи пізніше:
– Мамо,
А в тітки
Руки м’якіші...
Рыгор Барадулін
Мяккія рукі (З народнага)
На белым свеце
Жылі дзве сяструлі.
Аднаго бацькі,
Адной матулі.
А лёс, як звычайна,
Дзяліў адпаведна:
Багацце — багатай,
А дзеткі — беднай!
А песня-забаўка
Ліха гукала,
А песня спявала
Сваё памалу:
— Люлі, люлі, малое,
А налета — другое.
Люлі, люлі, Несцерка,
А налета — шэсцерка!
Сястра багатырка
Ўзяла немаўлятка.
Малечы цётка
Стала за матку.
I год праходзіць,
Другі мінае,
Дачушку маці
Штодня ўспамінае:
«Як там яна
У багатай хаце?..»
Пайшла праведаць
Дачушку маці.
А вузкую сцежку
Сляза звужае.
Прыйшла не як маці —
Як цётка чужая.
...А частавалі
Сытой салодкай.
Ідуць праводзіць
За рэчку цётку,
А цётка просіць
Багатую матку:
— Малую перанясу
Цераз кладку.
Малая й кажа
(А словы з дакукі):
— Мама,
А ў цёткі
Мякчэйшыя рукі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411883
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.03.2013
Де знайти ще відчайдуха,
Як Степанчик Бурчимуха:
- Я нікого не боюся!
Хоч ведмідь... оборонюся!
Що вовки?.. Їх цілу зграю
Повбиваю, розтерзаю!
Ті гієни, леопарди
То мені все чисті жарти!
А пантери, з ними й тигри,
Для штика то тільки ігри!
Лев!.. А хто він?! – Кіт великий!
Начитавсь я про мандрівки!
Знаю – звір це благородний,
Злий він тільки як голодний.
Вовк, шакал?.. Страшна новина!
То всього лиш більша псина!...
Пса минаю я кущами –
Бридко клацає зубами!
Раду хоч кому дістану!
Їду ось до океану
І Степаном я не буду,
Як кита там не здобуду!
І без спину день усенький
Трубить наш хвалько брехеньки.
В сіні раз він розіспався,
А коли від сну піднявся –
Бачить, як якась звірина
Лізе по обід в торбину.
Як підскочить він на ноги,
Як вересне від тривоги!
Що є духу мчить у хату
І кричить: Тигрисько, тату!
- Тигр? - татусь його питає.
- Може лев!.. Копита має
Престрашенні! Довгі ноги,
Паща ось така! І роги...
- Де було те?
- Там на сіні,
- Їсть обід в моїй торбині...
Йдуть...Підкрались потихеньку –
Бачать... мишка там маленька
Із торбини виглядає
І сирок вже доїдає!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410609
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.03.2013
Скажи мені:”Прийди” – я все покину...
І навіть погляд повертать не стану,
щоб жінку бачити мою кохану...
Але зроби це палко, таким чином,
щоб голос Твій, як поклик, безустанно,
завібрував аж до кутків глибинних
буття, і душу взяв із бруду винну,
і серце, як мечем, глибоко ранив.
Скажи мені:”Прийди” – я все покину...
Я до святинь Твоїх ітиму до кончини,
аж поки сутінків моїх прийде пора,
а щоб відшкодувать земні хвилини,
пролий, Христос, смолу священної рослини
з чудовним запахом до Твого вівтаря!
Amado Nervo
SI TÚ ME DICES VEN
Si tú me dices ven, lo dejo todo...
No volveré siquiera la Mirada
para mirar a la mujer amada...
Pero dímelo fuerte, de tal modo
que tu voz como toque de llamada,
vibre hasta el más íntimo recodo
del ser, levante el alma de su lodo
y hiera el corazón como una espada.
Si tú me dices ven, todo lo dejo...
Llegaré a tu santuario casi viejo,
y al fulgor de la luz crepuscular,
más he de compensarte mi retardo,
difundiéndome ¡Oh, Cristo! como un nardo
de perfume sutil, ante tu altar.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410479
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.03.2013
Мої віршики в жаху від критики,
Що, мов дятел їх щиро розбив,
Знерухоміли, як паралітики,
І замкнулися кожний в собі.
І прикрили нутро шкаралупками
Професійно роздовбаних слів –
Як знайти їх під шкірочок купками,
Чим їх виманить з темних кутків?
Я для них посипаю зерниночки,
Їм пшеничку й овес додаю,
Та ніякий з них, хоч на хвилиночку,
Не підносить голівку свою.
Ніжу сонцем, дощами живучими,
Лащу вітром, як діток своїх.
А вони – їжачками колючими –
Геть не дивляться в очі мої.
Сварять мене битливими рогами
Й тет-а-тет вимагають мій звіт:
Для чого ж я такими убогими
Народила їх, бідних, на світ?
Таццяна Дзям’янава
Крытыкам прысвячаецца...
Мае вершыкі ў жаху ад крытыкі,
Што, бы дзяцел, іх шчыра дзяўбе,
Знерухомелі, як паралітыкі,
І замкнуліся самі ў сабе.
І схавалі нутро пад шкарлупкамі
Прафесійна раздзёўбаных слоў –
Так, што я аніяк не датумкаю,
Чым на волю іх выманіць зноў.
Пасыпаю абапал іх семачкі,
Падбаўляю пшанічку й авёс.
Ды ніякі, нат самы маленечкі,
На святло не высоўвае нос.
Я пястую іх сонцам, і дожджыкам,
і вятрыскам ласкавым – ледзь-ледзь.
А яны – бы калючыя вожыкі –
не жадаюць мне ў вочы глядзець.
Пагражаюць бадлівымі рожкамі
і ўпікаюць мяне тэт-а-тэт:
для чаго я такімі нябожкамі
нарадзіла іх, бедных, на свет?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410253
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.03.2013
[i]Anch’io somo pittore *
(Correggio)
[/i]
Йди, мила Весно, розжени собою
Страхи зимові та печаль у світі,
І чарівний розмай духмяних квітів
Полий ти щедро ніжною рукою.
Бринить повітря піснею дзвінкою –
Птахи, комахи цвіркають у вітті;
Луг розгортає шати барвно шиті,
Що сонце шиє ниттю золотою.
Все знову оживає: ліс дрімучий,
Долини, гори і річки співучі,
Де ластівка крило вмочає злетом;
І навіть я, старий, що вже кінця чекаю,
О, мила Весно, запах твій коли вдихаю,
Кричу: „Подайте ліру – буду й я поетом!”
[i]* Я теж художник
(Кореджо)[/i]
Jose Lamarque de Novoa
En los Primeros Dí́́as de Primavera
[i]Anch’io somo pittore
(Correggio)[/i]
Ven, Primavera: del invierno cano
Las tristezas ahuyenta y los horrores,
Y bellos ramos de olorosas flores
Vierte en la tierra con propicia mano.
A tu influjo se puebla el aire vano
De insectos y de pajaros cantores;
Luce el prado su manto de colores,
Que esmalta el sol, de mundos soberano.
Todo renace y vive: el bosque umbrío,
El valle, el monte, el murmurante río
Do moja el ala golondrina inquieta;
Y aun yo, a la vejez doblé la frente,
¡Oh Primavera! al respirar tu ambiente,
¡Dadme una lira! – exlamo – ¡Aún soy poeta!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409983
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.03.2013
І знову все про це вмивання,
Всі дні так – зранку до смеркання,
Коли встаю, коли лягаю,
Чомусь завжди вмиватись маю.
А чи брудний я, а чи чистий,
А чи стомивсь і хочу сісти,
А чи я ситий, чи голодний,
Чи вода тепла, чи холодна –
«Ти руки мив?» – мене питають,
«А ти вмивавсь?» – всі повторяють,
Неначе я в болоті проживаю.
Чи я катаюсь, чи гуляю,
Лиш ніс у хату я встромляю –
Вже хтось на мене вдома мило
Чекає з губкою і милом.
Роботи маю я без меж,
Та тут: «Лице вмивай, і пальці теж!»
Коли я їсти починаю,
І коли їсти я кінчаю –
Всі дні так – зранку до смеркання.
Будь ласка, знов про це вмивання?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409875
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 17.03.2013
Біля ставу суходолом,
Двадцять жабок йшли до школи –
Двадцять курток зелененьких,
Двадцять маєчок біленьких.
«Маєм вчасно ми зібратись,
Спершу вчитись, потім гратись;
Не забудем це ніколи,
Поки ходимо до школи.»
Вчитель, Жаба вирлоока,
Кличе в класи на уроки,
Вчити все, що треба знати –
Як стрибати чи пірнати.
З свого місця на колоді
Всі за нею «Ква!» виводять,
Вчаться хитро утікати –
Злих хлопчиськів уникати.
Двадцять жабок підростають,
Гарні всі оцінки мають;
Не забудуть те ніколи,
Що навчилися зі школи.
А як виростуть Жабами,
Будуть так, як їхні мами,
На колоді теж сидіти,
Інших жаб малих учити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409727
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 17.03.2013
День минув – ніч не прийшла,
Висить в співаючих вітрах
Магічна сутінків пора.
Земля і небо в піснях
Там де спокій, мир
Висить в співаючих вітрах.
Вже з сутінкових хоче пір
Природа відпочить
Там де спокій, мир.
Все до гнізда спішить,
Бо сутінковий час прийшов
Природі відпочить.
Вогонь горить і надійшов
Вечірньої молитви час,
Бо сутінковий час прийшов.
Пора благословінь для нас –
День минув – ніч не прийшла,
Вечірньої молитви час –
Магічна сутінків пора.
Aparna Raghunath
Terzanella (At Twilight)
Suspended twixt day and night
With the evening breezes singing -
The magic hour of twilight
The earth and sky are listening,
The world is at peace
With the evening breezes singing.
Twilight, the hour of ease;
All Nature wants to rest
The world is at peace.
Time to return to the nest
As the night time gathers around;
All Nature wants to rest.
By the fireside, prayers abound –
It's time to sing the Vesper
As the night time gathers around.
The breezes benediction whisper
Suspended twixt day and night;
It's time to sing the Vesper
In the magic hour of twilight.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409443
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2013
Мою горлицю згубив:
Як без неї мені жить?
Я шукать її спішив.
Я гірко плакав і тужив –
Як не плакать, не тужить? –
Мою горлицю згубив.
Щиро я її любив,
Щастям є її любить, –
Я шукать її спішив.
Я не мав у серці слів,
Щоб журбу мою розкрить –
Мою горлицю згубив!
Я красою її снив,
І щоб цю красу любить,
Я шукать її спішив.
Смерть я кликати не смів,
Бо мені потрібно жить –
Мою горлицю згубив,
Я шукать її спішив.
Jean Passerat
Vilanalle
(J'ay perdu ma tourterelle)
J'ay perdu ma tourterelle :
Est-ce point celle que j'oy?
Je veux aller après elle.
Tu regrètes ta femelle,
Hélas ! aussi fay je moy:
J'ay perdu ma tourterelle.
Si ton amour est fidelle,
Aussi est ferme ma foy,
Je veux aller après elle.
Ta plaincte se renouvelle;
Tousjours plaindre je me doy:
J'ay perdu ma tourterelle.
En ne voyant plus la belle,
Plus rien de beau je ne voy;
Je veux aller après elle.
Mort que tant de fois j'appelle,
Pren ce qui se donne à toy:
J'ay perdu ma tourterelle,
Je veux aller après elle.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409002
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2013
Ніч юна, ніжна, лине,
В повітрі музика бринить,
Зростають квіти щогодини.
Усе в спокої лежить,
Зірками небо все сія,
У тиші усе снить.
Повірила б – земля моя
В оцю чудову ніч
Й сказала б світу: „Я твоя”,
Цілунком завершивши річ.
Я співаючи полину
З терциною про щастя ніч.
Сплелося все в нічну годину,
Природа слуха пісню солов’їну!
Aparna Raghunath
Terza rima (Time Tonight)
The night is young and lovely,
There is music in the breeze
And flowers are blooming hourly.
All creation's at its ease,
Glowing in the gentle starshine,
Dreaming, and at peace.
I could believe the world's all mine
On such a night as this
And say in return, "I'm all thine".
Then seal the deal with a merry kiss
And go on my way caroling
My terza rima in all my bliss.
Silence, stardust, smiles intermingling,
Nature listens to the song of a starling!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408532
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.03.2013
«Кондор летить (Політ кондора)» – ісп. «El Cóndor Pasa» - пісня з однойменної сарсуели (іспанський музично-драматичний жанр), написаної перуанським композитором Даніелом Роблесом у 1913 році на мотив традиційних перуанських мелодій мешканців Анд.
Знаменита пісня з'являється у фіналі, в оригінальному варіанті п'єси без слів. Пісня написана на мотив андського танцю кашуа. Слова, котрі були додані пізніше, написані на кечуа, мові імперії Інків, якою все ще розмовляють індіанці Перу. Співак звертається до могутнього андійського кондора з проханням узяти його назад до старого царства Інків, до Мачу-Пікчу. Існує також іспановмовний варіант тексту пісні. Переклади цієї пісні були також зроблені багатьма іншими мовами.
У 1956 році Джордж Мілчберг організував аргентинсько-уругвайську групу «Urubamba (Los Incas)». У 1960-х роках група «Los Incas» виступила з цією піснею в Парижі. Її почув Пол Саймон. Джордж Мілчберг запевнив Саймона, що це пісня невідомого композитора. Пол Саймон написав ( у співпраці з Джорджем Мілбергом) кавер-версію з новим текстом. Ця пісня під назвою «El Condor Pasa (If I Could)» стала дуже відомою після виходу у 1970 році альбома Пола Саймона і Артура Гарфанкела «Bridge Over Troubled Water». Після виходу альбома син Даніела Роблеса довів авторські права свого батька на цю пісню.
У 2004 пісня «Кондор летить» була признана національним надбанням і культурною спадщиною Перу.
Я був би горобцем – не слимаком.
Так, я б був,
Якби я міг,
Напевно б був.
Хотів би буть не цвяхом – молотком.
Так, я б був,
Якби я міг,
Напевно б був.
Хор:
Я б радо звідси плив у путь,
Як лебідь, що у світ летить.
Що день – всі старшими стають
І це у світ
Шле звук сумний,
Цей звук сумний.
Хотів би буть не вулиця, а ліс,
Так, я б був,
Якби я міг,
Напевно б був,
І під ногами твердість чуть землі.
Так, я б був,
Якби я міг,
Напевно б був.
Англомовні пісні:
Paul Simon/Jorge Milchberg
El Condor Pasa (If I Could)»
I'd rather be a sparrow than a snail.
Yes I would.
If I could,
I surely would.
I'd rather be a hammer than a nail.
Yes I would.
If I could,
I surely would.
CHORUS:
Away, I'd rather sail away
Like a swan that's here and gone
A man grows older every day
It gives the world
Its saddest sound,
Its saddest sound.
I'd rather be a forest than a street.
Yes I would.
If I could,
I surely would.
I'd rather feel the earth beneath my feet,
Yes I would.
If I could,
I surely would.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404687
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2013
«Кондор летить (Політ кондора)» – ісп. «El Cóndor Pasa» - пісня з однойменної сарсуели (іспанський музично-драматичний жанр), написаної перуанським композитором Даніелом Роблесом у 1913 році на мотив традиційних перуанських мелодій мешканців Анд.
Знаменита пісня з'являється у фіналі, в оригінальному варіанті п'єси без слів. Пісня написана на мотив андського танцю кашуа. Слова, котрі були додані пізніше, написані на кечуа, мові імперії Інків, якою все ще розмовляють індіанці Перу. Співак звертається до могутнього андійського кондора з проханням узяти його назад до старого царства Інків, до Мачу-Пікчу. Існує також іспановмовний варіант тексту пісні. Переклади цієї пісні були також зроблені багатьма іншими мовами.
У 1956 році Джордж Мілчберг організував аргентинсько-уругвайську групу «Urubamba (Los Incas)». У 1960-х роках група «Los Incas» виступила з цією піснею в Парижі. Її почув Пол Саймон. Джордж Мілчберг запевнив Саймона, що це пісня невідомого композитора. Пол Саймон написав ( у співпраці з Джорджем Мілбергом) кавер-версію з новим текстом. Ця пісня під назвою «El Condor Pasa (If I Could)» стала дуже відомою після виходу у 1970 році альбома Пола Саймона і Артура Гарфанкела «Bridge Over Troubled Water». Після виходу альбома син Даніела Роблеса довів авторські права свого батька на цю пісню.
У 2004 пісня «Кондор летить» була признана національним надбанням і культурною спадщиною Перу.
О, мій могутній кондор Андських гір,
У мій дім, до Анд, неси мене, кондор.
Кондор!
Вернутись хочу в рідний край і в Андах жить –
В моїх братів, у моїх інків дорогих,
За ними я сумую так, що аж душа болить,
Кондор!
На площі Куско головній
Буду чекать на твій приліт –
В Мачу-Пікчу й Уайна-Пікчу,
В Мачу-Пікчу й Уайна-Пікчу
Полинем в наш політ!
Кондор!
Daniel Alomia Robles
Kuntur phawan (Yaw kuntur)
(на мові кечуа)
Yaw kuntur llaqtay urqupi tiyaq,
maymantam qawamuwachkanki kuntur,
kuntur.
Apallaway, аpallaway llaqtanchikman, wasinchikman,
chay chiri urqupi, chay chiri urqupi,
urqunchikpi, kutlytam munani,
kuntur.
Qusqu llaqtapim Waqaypatapim
suyay, kamullaway,
Machu Pikchu Wayna Pikchu,
Machu Pikchu Wayna Pikchu
purikunanchikpaq.
Kuntur.
El Cóndor pasa
(на іспанській мові)
Oh majestuoso Cóndor de los andes,
llévame a mi hogar en los Andes, oh Cóndor.
Quiero volver a mi terra querida y vivir
con mis hermanos Incas,
que es lo que más añoro, oh Cóndor.
Espérame en Cuzco, en la plaza principal,
para que vayamos a pasearnos
a Machupicchu y Huaynapicchu.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404686
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.02.2013
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Він на фермі курей тримав,
І - ай - і - ай - о!
З ко-ко, ко, ко тут
І з ко-ко, ко там,
Ко-ко тут, ко-ко там,
Ко-ко, ко-ко тут і там,
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Він на фермі гусей тримав,
І - ай - і - ай - о!
З ґа-ґа, ґа, ґа тут
І з ґа-ґа, ґа там,
Ґа-ґа тут, ґа-ґа там,
Ґа-ґа, ґа-ґа тут і там,
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Він на фермі качок тримав,
І - ай - і - ай - о!
З ках-ках, ках, ках тут
І з ках-ках, ках там,
Ках-ках тут, ках-ках там,
Ках-ках, ках-ках тут і там,
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Він на фермі індиків тримав,
І - ай - і - ай - о!
З глю-глю, глю, глю тут
І з глю-глю, глю там,
Глю-глю тут, глю-глю там,
Глю-глю, глю-глю тут і там,
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Він на фермі овець тримав,
І - ай - і - ай - о!
З бе-бе, бе, бе тут
І з бе-бе, бе там,
Бе-бе тут, бе-бе там,
Бе-бе, бе-бе тут і там,
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Він на фермі свиней тримав,
І - ай - і - ай - о!
З хро-хро, хро, хро тут
І з хро-хро, хро там,
хро-хро тут, хро-хро там,
хро-хро, хро-хро тут і там,
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Він на фермі корів тримав,
І - ай - і - ай - о!
З му-му, му, му тут
І з му-му, му там,
Му-му тут, му-му там,
Му-му, му-му тут і там,
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
Ферму песик охороняв,
І - ай - і - ай - о!
З гав-гав, гав, гав тут
І з гав-гав, гав там,
Гав-гав тут, гав-гав там,
Гав-гав, гав-гав тут і там,
Дід Макдональд ферму мав,
І - ай - і - ай - о!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404469
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 26.02.2013
Павучок маленький у водостік заліз.
Розійшовся дощик – павучка змив вниз.
Вийшло сонце знову дощик той сушить
І павучок маленький у водостік спішить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2013
Ми проживаєм дні пусті, трагічні;
Себе питаю я: чи маю право
Гулятися в пусту метафоричність
Та доганять якусь суєтну славу.
Нам предки честь і дух заповідали,
Діла достойні, жертвенність священну,
А ми в азартні ігри їх програли
І заповіт сховали в млу буденну.
В пророків воями сліпими стали –
Пішли за одноокими вождями,
Як продана худоба ми стояли
Із язиком прикушеним й губами.
Ілюзії були для нас знамена,
Сьогодні ж один одного кусаєм,
Росте в нас ненажерливість мерзенна,
Свій шлях колючим терном засіваєм.
Вироджується в зло народ проклятий,
Земля в раю стернею стала криться...
На нашому посту ми стали спати,
А ті хто будить нас – душею ниці.
Ганьбу довічну всі ми заслужили
В цій нашій грі – зайці де і шакали.
Нас ще живих в непам’ять осудили,
Під бур’яном без честі поховали...
Димитър Златев
Бузпътица
Живеем дни безсмислени и жалки
и аз се питам имам ли днес право
в игра с метафорични залъгалки
да гоня някаква суетна слава.
Предците чест и дух ни завещаха,
дела достойни, саможертва свята,
а ние на хазарт ги проиграхме
или на завет крихме се в мъглата.
Ний - слепи самуилови войници -
вървяхме след водачи еднооки,
прехапали в страх устни и езици
като добитък за пазарна стока.
Илюзиите бяха наше знаме,
а днес ръмжиме всеки срещу всеки
и всеки в алчността си по-голям е,
и сее тръни в своите пътеки.
В проклятие народът се изражда,
земята райска - в келяво стърнище…
А ние сме на пост - заспала стража,
будители на ясла - духом нищи.
Позора си сам всеки заслужава
в играта на на зайци и чакали.
Осъдени приживе на забрава,
под бурени без чест и дух заспали…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2013
Хоч так без надії, хоча так далека безмірно,
У мене шукаєш, нещасна, розраду сумну.
Та ніч тут також безсердечна, жахлива, обширна,
Cпокутую теж я, в розпуці, незнану вину.
Я думаю часом, що гину в проваллях бездонних,
Тоді я з ненавистю згадую ніжність тих чар.
Для мене не втіха є знати, що ти теж безсонна.
Не радість мені це, а серця жахливий кошмар.
І знову не можу тепер я очей відірвати
Від тих, що від тебе, що тихо ридають, листів!
Кохана, чому наші ласки вже пізно шукати?
Ці ласки об’єднують в серці образу і гнів.
О, знаю – страждаєш! Без сліз, але зблідла і горда,
Ти пальці нервово ламаєш і видно в очах
Думки твої марні – думки, що цей всесвіт є з льоду,
Що в всесвіті цьому не знайдеш ніколи свій шлях...
Не сила моєї любові, а щось дивовижне
Останньою ласкою гладить тебе по ночах
Й, почувши «прощай», вже ніколи душа твоя ніжна
Не затрепече з сльозами страждань на очах.
Не зустрічі радісні, квіти, і усміх привітний –
Самотні обоє в жорстокій печалі живем,
І юності щастям – коротким, сяйним, беззавітним, –
Пожежі жадань, що у душах горить, не заллєм.
Величний міраж пролетів урочисто над нами.
Була не любов то, а відблиск замріяних снів,
Так кожний чекає на зустріч з палкими устами
І в марній надії діждеться кінця своїх днів.
Знесилений, бачу, що всяка розрада є лишня,
Тому що образа за нашу печаль без кінця...
Тож як повернутися нам в ту пустиню колишню,
Що спогадом вічним ридає у наших серцях?
Димитър Бояджиев
Елегия
Макар безнадежна, макар безгранично далечна,
У мене утеха ти дириш, о клета жена.
Но тука е тоже до ужас нощта безсърдечна,
Аз тоже изкупвам, отчаян, незнайна вина.
Понякога мисля, че гина във пропаст бездънна,
С ненавист посрещам на спомена сладкия чар.
Не ми е утеха да знам, че и ти си безсънна.
Не радост си вече за мене, а страшен кошмар.
И все пак не мога очите си днес да откъсна
От твоето писмо ридающе! Мила жена,
Защо ми се струва, че всяка милувка е късна?
Милувките срещат в сърдцето ми гняв и злина.
О зная как страдаш! Без сълзи, но строга и бледна,
Ти нервно си пръстите кършиш, в очите горят
Ненужни решеня - и мислиш вселенната ледна,
И мислиш, че няма за тебе вселенната кът…
Не моята обич, а нещо огромно и властно
С последня милувка те гали в привечерний здрач
И сбогом си взема и никога вече тъй страстно
Не ще да трепери душата ти в мъка и плач.
Не весели срещи, цветя, и усмивки любезни -
В самотност върховно жестока ний двама скърбим:
Със радости млади, тъй светли и тъй безвъзмездни.
Пожара на нашата жажда не бе утолим.
Велик бе миража над нас що премина тържествен.
Не обич то беше, а оня сиятелен блен,
Що всеки очаква на устни със химън приветствен -
И в праздна надежда дочаква последний си ден.
Покрусен, аз виждам, че всяка утеха е лишна,
Защото обида ще бъде за нашата скръб…
Но как ще се върнем в оная пустиня предишна,
Когато ридае в сърдцата ни спомена скъп?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403734
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.02.2013
Ти щасливий і це знаєш – поплещи. Ляп, ляп!
Ти щасливий і це знаєш – поплещи. Ляп, ляп!
Ти щасливий і це знаєш й показати всім бажаєш,
Ти щасливий і це знаєш – поплещи. Ляп, ляп!
Ти щасливий і це знаєш – поскачи. Скік, скок.
Ти щасливий і це знаєш – поскачи. Скік, скок.
Ти щасливий і це знаєш й показати всім бажаєш,
Ти щасливий і це знаєш – поскачи. Скік, скок.
Ти щасливий і це знаєш – покрутись. Круть, верть.
Ти щасливий і це знаєш – покрутись. Круть, верть.
Ти щасливий і це знаєш й показати всім бажаєш,
Ти щасливий і це знаєш – покрутись. Круть, верть.
Ти щасливий і це знаєш – покричи. Ура!
Ти щасливий і це знаєш – покричи. Ура!
Ти щасливий і це знаєш й показати всім бажаєш,
Ти щасливий і це знаєш – покричи. Ура!
Ти щасливий і це знаєш – разом все. Ха, ха!
Ти щасливий і це знаєш – разом все. Ха, ха!
Ти щасливий і це знаєш й показати всім бажаєш,
Ти щасливий і це знаєш – разом все. Ха, ха!
Ти сердитий і це знаєш – стукоти. Стук, стук!
Ти сердитий і це знаєш – стукоти. Стук, стук!
Ти сердитий і це знаєш й показати всім бажаєш,
Ти сердитий і це знаєш – стукоти. Стук, стук!
Ти сердитий і це знаєш – тупоти. Туп, туп!
Ти сердитий і це знаєш – тупоти. Туп, туп!
Ти сердитий і це знаєш й показати всім бажаєш,
Ти сердитий і це знаєш – тупоти. Туп, туп!
Ти сердитий і це знаєш – погарчи. Гар, гар!
Ти сердитий і це знаєш – погарчи. Гар, гар!
Ти сердитий і це знаєш й показати всім бажаєш,
Ти сердитий і це знаєш – погарчи. Гар, гар!
Ти сердитий і це знаєш – разом все. Ха, ха!
Ти сердитий і це знаєш – разом все. Ха,ха!
Ти сердитий і це знаєш й показати всім бажаєш,
Ти сердитий і це знаєш – разом все. Ха, ха!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402865
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.02.2013
Ток-ток-ток, ток-ток-ток,
Пішов коток у лісок,
Знайшов коток поясок,
А кішечка відняла
І діточкам віддала.
Пішов коток у лісок,
Знайшов коток поясок,
Цьому-тому продавав,
А для Саші дарма дав.
Цьому-тому за гроші,
А наш Саша хороший.
Пішов коток під місток,
Зловив рибку за хвосток.
Чи їсти самому,
Чи нести додому?
Думав, котик, думав,
Нарешті придумав –
Сам головочку погриз,
Хвостик діточкам приніс.
Пішов коток на торжок,
Купив коток пиріжок.
Чи собі кусати,
Чи дітям віддати?
Сам разочок укушу,
Решту діткам занесу.
Пішов коток на точок,
Знайшов клубок ниточок.
Ниточки мотаються,
Коток умивається.
Вийшов коток на ґанок,
Виніс в’язочку баранок,
Усім діткам продавав,
А для Саші дарма дав.
Усім діткам за гроші,
А наш Саша хороший.
Йшов коток гулятки,
Поморозив лапки,
Качається, валяється,
Проситься до хатки.
Зайшов у хатинку,
Заліз під перинку.
Заліз би і вище,
Та боїться мишок.
А мишки дуріли,
Хвостика об’їли.
Почав коток плакать,
Стали сльози капать.
Не плач, коток, не мурчи –
Сашу спатки научи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402640
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.02.2013
Раз в садочку зеленім
Навесні смерком раннім
На ту лілію сніжну
Поглядав я з коханням...
Запах мене наповнив, –
Під зорею нічною
На ту лілію чисту
Поглядав я з жагою...
А коли так дивився,
Вона,так примарилось,
Раптом вся затремтіла,
Ніби зі сну збудилась.
Наче жалом бджолиним
Погляд мій її вцілив –
Затремтіла і личко
Її вмить зрожевіло...
І до мене долинув,
Як була зрожевіла,
Її листя шум тихий,
Наче шепіт несмілий.
Губки уст тих медових
Розтулились тремтливо,
Зразу думав що вітер
Так чіпає грайливо.
Ні! Почув я виразно,
Те що тихо сказала,
Її груди, відчув я,
Теплом людським зітхали.
Її лоно дівоче
Життям буйним палало…
І в розкішному тілі
Кров вогнем закипала!..
Ах, під впливом тих чарів,
І тих пахів урочих,
Раптом кров затопила
Кип’ятком мої очі...
Зір і мозок в тумані.
Ах, в тим шалі зухвало
Я й забув, що так юна
Квітка ця розцвітала!
А коли я опритомнів
Вже світання в сад вступило.
Мовчазлива і зів’яла
Лілія лежала біла.
Мовчазлива, і зів’яла
На землі зранку лежала –
Подих мій спалив, обійми
Її ніжну поламали.
Мовчазливу і зів’ялу
Мла світанкова сповила,
І холодний вітер віяв
На лице її змертвіле.
Ах, холодний вітер віяв,
В небі вже зоря тьмяніла.
І рясна роса холодна
Лист її зів’ялий вкрила.
Bogusław Adamowicz
Lilija
Raz — w ogrodzie zielonym —
Przed wieczorem o wiośnie,
Na tę śnieżną lilijkę
Poglądałem miłośnie…
Upojony jej wonią -
Przed godziną zórz złotą
Na tą czystą lilijkę
Poglądałem z tęsknotą…
I gdym na nią tak patrzył,
Zdało mi się, że ona
Nagle drgnęła, tak, drgnęła,
Jakby ze snu spłoszona.
Jakby żądłem ją pszczoły
Ukłół wzrok mój — tak cała
Lilija drgnęła — i twarz jej
Barwą róży się zlała...
I do ucha mnie doszedł.
Gdy tak lśniła różowa,
Od jej listków szmer jakiś
Jakby szept, jakby słowa.
Wargi ustek miodowych
Roztuliły się z drźeniem,
Zrazum sądził, źe wiatr je
Trącił lekkiem swem tchnieniem.
Nie ! słyszałem wyraźnie,
To co rzekła mi z cicha,
I poczułem, źe pierś jej
Ludzkiem ciepłem oddycha.
Że jej łono dziewicze
Pała życiem namiętnem...
Że w rozkosznem jej ciele
Krew gorącem wre tętnem!...
Ach, pod wpływem tych czarów
I tej woni uroczej
Nagle wrzącej krwi stryga
Zasłoniła mi oczy...
Mózg się zmącił, wzrok zadmil.
Ach, W tym szale zuchwałym
Jam zapomniał, że ona
Tylko kwiatkiem jest małym !
A gdym się ocknął, już dawno
Nad sadem ranek błysł świeży.
Milcząca, zwiędła, bez woni,
Przede mną lilja ma leży.
Milcząca, zwiędła, bez woni,
Na ziemi leży od rana.
Oddechem moim spalona,
W uściskach moich złamana.
Milcząca, zwiędła, bez woni,
Spowita brzasku mgłą dymną,
I taki chłodny wiatr wionął
Na twarz jej martwą i zimną.
Ach, taki zimny wiatr powiał
I w niebie zorza tak zbladla.
I rosa taka rzęsista
Na zwiędłe listki jej spadla.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400941
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.02.2013
Ніч така гарна!.. Плеяда зір з блакиті сяє,
Хвиля шепоче і блищить над глибиною,
Ліс спить в імлі і тихо казку повідає...
Ніч так гарна!.. Ах, чому ж ти не тут зі мною?..
В саду дві лілії закохані зростають,
Чарівні запахи із келихів їх линуть...
Там, за рікою, про любов удвох співають,
Сумна луна на водну стелиться рівнину...
Пісня замовкла... Цить... Човен пливе, плескоче ...
Човен проплив і зник, а в ньому тільки двоє...
Із саду запах лілій шириться урочий...
Берег мовчить, зірки іскряться над водою.
Вітерець легкий зітхав... Блискіт хвилі гасне,
Ліс збудився, шум біжить хащею лісною...
Вітер стихнув, шум замовк... Ніч так тиха, ясна,
Ніч так ніжна... Ах, чому ж ти не тут зі мною?!..
Bogusław Adamowicz
Noc taka piękna!...
Noc taka piękna!... Z błękitów patrzy gwiazd plejada,
Fala gwarzy i błyska ponad tonią ciemną,
Las śpi we mgle i przez sen cichą baśń powiada...
Noc tak piękna!... Ach czemuż ty nie jesteś ze mną?...
Tam, w ogrodzie dwie lilie zakochane rosną,
Woń rozkoszna z kielichów pochylonych płynie...
Tam, za rzeką, dwa głosy nucą pieśń miłosną,
Tęskne echo po wodnej ściele się równinie...
Pieśń zamilkła... Cyt... Słyszę plusk płynącej łodzi...
Łódź przemknęła i znikła, w łódce - ludzi dwoje...
Od szpaleru woń lilij rzewna mię dochodzi...
Milczą brzegi, drżą gwiazdy, lśnią przejrzyste zdroje.
Fala błyska i gaśnie... Lekki wietrzyk wzdycha,
Las się budzi, szmer bieży w jego głąb tajemną...
Wietrzyk ustał, szum zamilkł... Noc tak jasna, cicha,
Noc tak błoga... Ach czemuż ty nie jesteś ze mną?!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400786
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2013
Зорі в небі весну хороводили.
Я на зустріч з тобою летів.
Наді мною твої очі сходили –
Ніч коротшу твій погляд робив.
І робилася нічка світлющою,
Хоч намисто росяне збирай,
Від твоїх від очей незаплющених
Починався життя небокрай.
Щастя, де ти? На чому спіткнулося?..
Змова нас розвела? Наговір?
Ти чому до мене не вернулося?..
Більш нема ні очей ані зір.
Що було – відпливло... Не повториться...
Вічний біль тільки мучить у сні:
По ночах сизокрилая горлиця
Б’ється крилами в білім вікні.
За якими, скажи, краєвидами
Ти знайшла свій душевний спокі́й,
Що зробила з жіночою кривдою,
І де перстень ти кинула мій?..
Чи з високої кручі над Німаном,
Чи в провалля своєї журби?
Боже милий, як мало потрібно нам –
Закохатися щоб... розлюбить.
Раман Тармола-Мірскі
Зоркi ў небе вясной карагодзiлi.
Я к табе на спатканне ляцеў.
Нада мной твае вочы ўзыходзiлi -
I рабiлася ноч карацей.
I рабiлася ночка вiдушчаю,
Хоць ты пацеркi росаў збiрай,
Ад тваiх ад вачэй незаплюшчаных
Пачынаўся жыцця небакрай.
Шчасце, дзе ты? На чым спатыкнулася?..
Абгавор нас развёў? Загавор?
Ты чаму да мяне не памкнулася?..
Нада мной нi вачэй больш, нi зор.
Што было – адплыло... Не паўторыцца…
Вечны боль адно мучае ў сне:
Па начам шызакрылая горлiца
Б’ецца крыламi ў белым акне.
За якiмi, скажы, краявiдамi
Ты знайшла для душы супакой,
Што зрабiла з жаночаю крыўдаю,
Дзе пярсцёнак ты кінула мой?..
Цi з высокае кручы над Нёманам,
Цi ў бяздонне сардэчнай журбы?
Божа мiлы, як трэба не многа нам,
Закахацца каб… i разлюбiць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400341
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.02.2013
Озеро сонне...
Верби у зелені
стан похилили
на мрійливу гладь,
в постаті тихій,
ніччю застелені,
сни старожитності снять.
Вдови-берези
коралами білими
дивляться гордо
в люстерко води,
сяють криштальними
дивними хвилями,
стелють на воду
відбитки-сліди.
Місяць-юнак,
круглолиций, білявий,
поглядом ніжить
озерную глиб,
коси спустивши
в замріяну яву,
тихо пливе
над розлогом садиб.
Зорі горять
понад озером вільним,
човен цілує
безтрепетну синь,
плавно гойдається
змахом повільним,
будить німотну,
застиглу гладінь.
Паўлюк Трус
Над возерам
Возера дрэмле…
Вербы зялёныя
стан пахілілі
на сонную гладзь,
ў постаці ціхай,
пад ночы апонаю,
сны старажытнасці сняць.
Ўдовы-бярозы
сваімі каралямі
горда глядзяцца
ў люстэрка вады;
ззяюць крыштальнымі,
дзіўнымі хвалямі,
сцелюць на воду
адбіткі-сляды.
Месяц-юнак,
круглаліцы, бялявы,
поглядам ніжа
азёрную глыб,
косы спусціўшы
на ўдумныя з’явы,
ціха плыве
над разлогам сяліб.
Зоры гараць
па-над возерам вольным,
човен цалуе
спакойную сінь,
плаўна калышацца
ўзмахам павольным,
будзіць нямую,
застыўшую плынь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398826
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2013
Зайшов вже над долину
Яскравий сонця круг
І тихо гомін лине
З зелених нив і лук.
Десь голоси далекі,
Далекий чути спів,
Росистий шелест легко
Спадає із листків.
Рожевий промінь ніжний
Зникає в синій млі
І запах сіна свіжий
Підноситься з землі.
Із пахощами цвіту,
Із блиском зір нічних,
Вся поетичність світу
Пливе в глиб душ людських.
Підносить тінь собою
Гігант гірських примар,
Димить нічною млою,
Вдягає шати хмар.
Схил криючи бездонний
У темному крилі,
Неначе образ сонний
Поволі тоне в млі.
Блиск вечора непевний
Той образ освітив...
А всі в задумі ревній
Женуть принади снів.
Adam Asnyk
Letni wieczór
Już zaszedł nad doliną
Złocisty słońca krąg;
Ciche odgłosy płyną
Z zielonych pól i łąk.
Dalekie ludzi głosy,
Daleki słychać śpiew
I cichy szelest rosy
Po drżących liściach drzew.
Promieni gra różana
Topnieje w sinej mgle,
A świeży zapach siana
Skoszona łąka śle.
Wraz z wonią polnych kwiatów,
Z gasnącym blaskiem zórz
Cicha poezja światów
W głąb ludzkich spływa dusz.
W półcieniu pierś olbrzymią
Podnoszą widma gór,
Nocnymi mgłami dymią,
Wdziewają płaszcze chmur.
I wiążą swoje skrzydła,
Podarty kryjąc stok,
Jak senne malowidła
Powoli toną w mrok.
Wieczoru blask niepewny
Oświetla obraz ten...
Ludzie w zadumie rzewnej
Gonią piękności sen.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397895
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.02.2013
Коли нас темінь всюди огортає,
Тримає в тісноті своєї сітки,
Наш зір кінця путі не досягає
І не питаєм: А що там? – як дітки.
Лиш хай хто світло у путі розгнітить
І зір наш ширший виднокруг здобуде –
Поза тим місцем, що вогонь освітить,
Безодня темноти ще більша буде.
Так само, разом з світлом знань здобутих
Круг наших бачень ширшим може бути,
Та непроглядність мороку зростає...
І стане те, що бачимо, нікчемним
Перед незнаним, таємничим, темним,
Що морок вічний заздрісно ховає.
Adam Asnyk
Gdy nas ciemności otaczają wszędzie,
W swej zacieśnionej zatrzymując sieci,
Wzrok nasz nie sięga za drogi krawędzie
I nie pytamy: Co za nią? jak dzieci.
Lecz niech kto światło na drodze roznieci -
To, choć wzrok szerszy widnokrąg posiędzie,
Dokoła miejsca, które blask oświeci,
Otchłań ciemności jeszcze większą będzie.
Wraz z blaskiem wiedzy zdobytej płomienia,
W miarę, jak widzeń krąg się rozprzestrzenia,
Wciąż obszar mroków nieprzebytych rośnie...
I to, co dostrzec możemy, jest niczym
Przed tym nieznanym, skrytym, tajemniczym,
Co nam mrok wieczny zasłania zazdrośnie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397859
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.02.2013
Ти великий чоловік – будь ним де належить,
До простих людей приходь у простій одежі,
Щоб взірцем Юпітер став - хоч і громовладний,
В дім до смертних він вступав чемний і доладний,
Не бажаючи щоб бога олімпійська сила
Зір людей недосконалий світлом поразила.
Тож і ти, як до людей треба тобі сходить,
Не бери з собою грім, що страхи наводить,
Не принось орлиний згляд, поставу титана,
Хай в присіночках пиха з калошами стане!
Adam Asnyk
Wielkiemu Człowiekowi
Jesteś wielkim człowiekiem - bądź nim, gdzie należy,
Lecz do śmiertelnych przychodź w zwyczajnej odzieży,
Bierz za przykład Jowisza, co choć gromowładny,
W dom śmiertelnych przychodził grzeczny i układny,
Nie chcąc zbyt żywym blaskiem olimpijskiej chwały
Razić biednej ludzkości wzrok niedoskonały.
Wiec i ty, kiedy schodzisz w towarzystwo ludzi,
Nie bierz ze sobą gromu, który postrach budzi,
Nie przynoś orlich spojrzeń, tytanicznych postaw,
Lecz wielkość z kaloszami w przedpokoju zostaw!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397585
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.02.2013
Хоч нив і лук
Молодиш круг,
Кохання цвіт чудесний,
Вже не мені
Любові дні,
О чародійко, весно!
Той шал пропав
Що напував
Захватом моє серце,
Не мені ця
Троянд краса
І почуттів джерельце.
Тож з чаши лий
Блаженств напій
Для інших рано вранці,
Хай з твоїх віт
Рве чудний квіт
Гурт молодих коханців.
Мені лиш дай
Шумливий гай
Над голову сонливу...
І дай мені
В глибокім сні
Кохання душ тремтливе.
Adam Asnyk
Choć pól i łąk..
Choć pól i łąk
Odmładzasz krąg,
Roznosząc woń miłosną,
Nie wrócisz mi
Miłości dni,
O czarodziejko, wiosno!
Nie wskrzesisz złud,
Pojących wprzód
Zachwytem serce moje,
Nie dla mnie już
Rumieniec róż
I świeżych uczuć zdroje.
Więc z czaszy twej
Dla innych lej
Rozkoszy słodkie miody,
Niech z twoich szat
Rwie cudny kwiat
Kochanków zastęp młody.
Mnie tylko daj
Szumiący gaj
Nad moją głową senną...
I otocz mnie
W głębokim śnie
Miłością dusz promienną.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397573
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.02.2013
Ох, як тяжко траві
Від землі відростать –
Так же тяжко й мені
Вас тепер забувать.
Не просіть же мене
Ви про все те дарма,
Бо так тяжко траві,
Як приходить зима.
І захочеш тепла –
І не знайдеш ніде...
Ніби я не жила, не цвіла для людей.
І топтали мене, і косили мене.
Ох, як тяжко траві,
Ох, як тяжко траві.
Таццяна Зіненка
Ох, як цяжка траве
ад зямлі адрастаць —
Гэтак цяжка і мне
Вас цяпер забываць.
Не прасіце ж мяне
Вы аб гэтым дарма,
Бо так цяжка траве,
як прыходзіць зіма.
І захочаш цяпла —
і ня знойдзеш нідзе…
Нібы я не жыла, не цвіла для людзей.
І хадзілі па мне, і касілі мяне.
Ох, як цяжка траве,
ох, як цяжка траве.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397373
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.02.2013
В лісах ростуть під вивертнями квіти,
Що прибирають образ фантастичний –
Убір незвиклий, пишністю покритий,
Чудові барви, запах наркотичний:
Тривожать розум їх корони гожі
І запахи, так напозір пригожі.
Кожна з них вид метелика приймає,
Чи зір чудними формами лоскоче,
З щілин дерев у простір виглядає,
Впроваджуючи в захват людські очі,
Однак себе з гнилизни соком поять,
Що на деревах тліє під корою.
Є й почуття, на вигляд цілей чесних,
Що сяйвами веселки оповиті,
Небесних вимірів і барв чудесних,
Так, наче ангели стоять в блакиті
І розсівають запах ідеальний,
У котрих серцем тоне мандрувальник.
Однак, хоч чари їх кругом вирують,
Хоча мету в собі несуть високу,
Людей красою дивною хвилюють –
На дереві трухлявім брали соки;
З глибин таємних виросли в гнилизні
Ті почуття, так фантастично дивовижні.
Adam Asnyk
Egzotyczne kwiaty
Pod zwrotnikami rosną w lasach kwiaty,
Co przybierają wzory fantastyczne -
Strój ich niezwykły, wdzięczny i bogaty,
Cudowne barwy, wonie narkotyczne:
I nęcą zmysły ich korony świetne
I te zapachy z pozoru szlachetne.
Każdy z nich postać rzadkiego motyla
Lub przepych kształtów nieznanych roztoczy,
Z szczeliny drzewa w błękit się wychyla,
Wprawiając w zachwyt podróżnika oczy,
A jednak one soki swoje biorą
Z zgnilizny, w drzewach ukrytej pod korą.
Są i uczucia, szlachetne z pozorów,
Rozpromienione całą blasków tęczą,
Nadziemskiej miary, cudownych kolorów,
Jakby anioły, co w błękitach klęczą
I rozsiewają idealne wonie,
W których wędrowiec sercem swoim tonie.
A jednak, chociaż taki czar roznoszą,
Chociaż cel w sobie przedstawiają wzniosły
I nęcą ludzi nieznaną rozkoszą,
One na drzewie zbutwiałym wyrosły;
Z głębi tajnego powstały zepsucia -
Te fantastycznie błyszczące uczucia.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397149
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.02.2013
Не шли чари мені,
Зачаруюся сам.
Своє серце в вогні
Тобі, милій, віддам.
Щоб нахлинуло ще,
Скрізь зі мною було
Світло синіх очей,
Кіс духмяних тепло.
Пульсу міцного стук,
Насолод глибина –
Ласка сплетених рук,
На устах мед до дна.
Стануть ночі як дні.
Що за диво – кохать!
Усміхнися мені,
Ти – моя благодать!
Чи удасться заснуть,
О, голубко моя,
Коли мрію почуть:
«Я – твоя! Я – твоя..!»?
Таццяна Дзям'янава
Не чаруй, не мані
Не чаруй, не мані.
Зачаруюся сам.
Свае сэрца ў агні
Табе, мілай, аддам.
Каб нахлынуў хутчэй,
Не знікаючы зноў,
Свет нябёсных вачэй,
Пах шальных валасоў.
Пульса моцнага грук,
Глыбіня асалод –
Ласка сплеценых рук,
Вуснаў таючы мёд.
Стануць ночы, бы дні.
Што за дзіва - кахаць!
Усміхнісь, абдымі!
Ты – мая благадаць!
Ці ўдасцца заснуць,
О, галубка мая,
Калі мару пачуць:
“Я – твая! Я – твая…!”?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396517
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.01.2013
Не говори, хоч мав би в спразі гинуть,
Що висохла вода джерел живильних! –
За міражами біг в пісках пустинних,
А проминув струмок в лугах привільних.
Не говори, хоч би й від туги гинув:
Немає чистої любові в світі!
Ти блиск її в путі напевно кинув –
Йшов за вогнями, що облудно світять.
Не говори, що все, чого не вмів ти
Знайти в житті – примара є манлива!
Іншим струмок утіх буде шуміти
І інше серце напувать щасливе.
Adam Asnyk
Nie mów!
Nie mów, chociażbyś miał ginąć z pragnienia,
Że wszystkie źródła wyschły już bijące! -
Tyś gonił pustyń piaszczystych złudzenia,
A minął strumień na zielonej łące.
Nie mów, chociażbyś umierał z tęsknoty,
Że nie ma czystej miłości na ziemi! -
Tyś pewnie w drodze blask jej rzucił złoty,
Za ognikami zdążając błędnemi.
Nie mów, że wszystko, czegoś ty nie umiał
Odnaleźć w życiu - marą jest zwodniczą!
Zdrój czystych uciech będzie innym szumiał
I inne serce poił swą słodyczą.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396468
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.01.2013
Дозволь – і здійсню давнє я бажання –
В тобі, неначе в морі, утоплюсь
І неба – у твоїх очах сіяння –
Своїми поцілунками торкнусь...
Дозволь – шепну тобі завітне слово,
Щоб ти почула співи солов’я
І взимку весняним цвітінням знову,
Як вишня, розцвіла б краса твоя...
Дозволь – і я нестримною любов’ю
Тебе від сірих буднів затулю,
Твої долоні сонечком наповню
І ніжностями душу затоплю...
Дозволь... Хоча б до ніг твоїх схиляться...
І навіть це для мене буде щастя...
Таццяна Дзям'янава
Санет
Дазволь – я споўню даўняе жаданне –
Ў табе, нібыта ў моры, патану
І неба – у вачах адлюстраванне –
Сваімі пацалункамі крану…
Дазволь – шапну табе такія словы,
Каб ты пачула спевы салаўя
І ўзімку пышнай квеценню вясновай,
Бы вішня, расцвіла б краса твая…
Дазволь - і я нястрыманай любоўю
Цябе ад шэрых будняў затулю,
Твае далоні сонейкам напоўню,
Тваю душу пяшчотай абаўю…
Дазволь… Хаця б да ног тваіх прыпасці…
І гэта нават будзе мне за шчасце…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.12.2012
Вина батьків на їх дітей спадає,
За гріх злочинця – людству покарання;
І кожен рід, що правду зневажає,
Додасть нещастя людям і страждання.
Зле, як зараза, землю оббігає...
А чи одягнуте в бридке лахмання,
Чи в княжій діадемі виступає –
Заразить світ отруєним диханням.
І за законом світу неодмінним
Ніхто не обійде проклять паскудства –
На кожного впаде вини частина
Чужих гріхів, і злочинів, й розпутства,
Бо кожний носить за усі провини
Відповідальність спільну всього людства.
Adam Asnyk
Brzemię winy
Na dzieci spada win ojcowskich brzemię,
Lud pokutuje za grzechy zbrodniarza;
Każde gwałcące sprawiedliwość plemię -
Cierpień i nieszczęść ludzkości przysparza.
Złe, jak zaraza, w lot obiega ziemię...
A czy na sobie łachman ma nędzarza,
Czy też w książęcym kroczy diademie -
Zatrutym tchnieniem cały świat zaraża.
Wobec praw, światem rządzących wszechwładnie,
Nikt ujść nie może złych wpływów przekleństwa;
Każdemu w dziale część winy przypadnie
Nawet za cudze zbrodnie i szaleństwa;
Bo każdy nosi w duszy swojej na dnie
Odpowiedzialność wspólną człowieczeństwa.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384765
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2012
А що людині гірш за все?
Хтось каже – смерть, а хтось – хвороби,
Одним – жебрацтво біль несе,
Іншим – не мати в серці Бога.
Питають те у мудреця:
«А ти що думаєш, шановний?»
Він відповісти обіцяв,
Розміркувавши більш грунтовно.
І так, і сяк час витрачав,
Шукав усюди терпеливо.
І ось, нарешті, так сказав,
Та не звичайно – всім на диво:
«Всього найгірше на землі
Не мати те, чого бажаєш.
Але ще гірше є, коли
Чого не хочеш, а те маєш...»
Таццяна Дзям'янава
Што чалавеку горш за ўсё?
Што чалавеку горш за ўсё?
Хтось кажа – смерць, а хтось – хваробы,
Адным – жабрацтва шкумаццё,
Другім – не мець у сэрцы Бога.
Спыталі тое ў мудраца:
“А ты што думаеш, шаноўны?”
Ён адказаць паабяцаў,
Паразважаўшы больш грунтоўна.
І так, і гэтак бавіў час,
І там, і тут шукаў цярпліва.
І вось, нарэшце, даў адказ,
Ды не звычайны – ўсім на дзіва:
“Ўсяго гаротней на зямлі
Не атрымаць чаго жадаеш.
Але яшчэ найгорш, калі
Чаго не хочаш, атрымаеш… “
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384762
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2012
Голосом сили, тихо і важно
Грім прокотився вгорі.
Луг відізвався грому протяжно,
Ліс відгукнувся старий.
Гай струсонувся і з-понад поля
Доли той гук понесли.
В тому розкоті чується воля,
Чується радість землі.
В гуркоті тому повно є сили,
Чується міцність і шир...
Перші ті громи! Серцю ви милі,
Любий ваш сміх поміж гір.
Милий для серця гомін далекий,
Відгук веселий і шум.
Грім ти могутній, грім одинокий!
Скільки навіяв ти дум!
Палко мене ти гукаєш на волю –
Тяжко невільному тут.
Кланяйся, громе, рідному полю,
Рідний вітай ти мій кут!
Якуб Колас
Першы гром
Голасам моцы, ціха і важна
Гром пракаціўся ўгары.
Луг адазваўся грому працяжна,
Лес адгукнуўся стары.
Гай страсянуўся, дрогнула поле,
Долы той гук паняслі.
Ў гэтым раскаце чуецца воля,
Чуецца радасць зямлі.
Ў грукаце гэтым многа ёсць сілы,
Чуецца моц і прастор...
Першыя громы! Сэрцу вы мілы,
Люб мне ваш смех паміж гор.
Міл майму сэрцу гоман далёкі,
Водгук вясёлы і шум.
Гром ты магутны, гром адзінокі!
Колькі ўскатурхаў ты дум!
Моцна мяне ты клічаш на волю —
Цяжка без волі мне тут.
Кланяйся, громе, роднаму полю,
Родны вітай ты мой кут!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384604
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2012
Світлі хмаринки, наче по морю,
Тихо по небу пливуть.
Їм незнайомі сльози і горе,
Смуток і жаль їх не рвуть.
Тихо і в згоді ідуть, небожатка,
Всюди стежки їм лежать.
Зіроньки ясні, ніби дівчатка,
Крізь їхні пасма блищать.
Золотом сонце їх обливає,
Місяць їх щедро сріблить,
Грізну там пісню їм громи співають,
Вітер на крилах їх мчить.
З золота руно – світлі хмарини,
Дум в небесах череда!
Вам незнайома недоля людини,
Клопіт, згризоти, нужда.
Степ неоглядний, обшир пустинна,
Вільне там царство вітрів, –
Там вам стежини, там батьківщина,
Дітки блакитних степів!
Станьте ж ви, хмарки, над рубежами
Наших полів і ланів,
В серце людське ви закиньте з дощами
Думи їх вірних синів.
Якуб Колас
Хмаркі
Светлыя хмаркі — дзеткі прастору —
Ціха па небе плывуць.
Ім незнаёмы слёзы і гора,
Смутак і жаль іх не рвуць.
Ціха і згодна ідуць, небажаткі,
Ўсюды ім сцежкі ляжаць.
Ясныя зоркі, быццам дзяўчаткі,
Скрозь іх валокны глядзяць.
Золатам сонца іх аблівае,
Месяц ім срэбра дарыць,
Грозную песню ім гром напявае,
Вецер на крылах імчыць.
Светлыя хмаркі, рунь залатая,
Дум небясоў чарада!
Вам незнаёма нядоля людская,
Клопат згрызоты, нуда.
Стэп неаглядны, шыр нелюдзіма,
Вольнае царства вятроў, —
Там вашы сцежкі, там і радзіма,
Дзеткі блакітных стэпоў!
Станьце ж вы, хмаркі, над рубяжамі
Нашых палеткаў, шнуроў,
Ў сэрца людское закіньце з дажджамі
Думкі іх верных сыноў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384598
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2012
О, весна! О, весна-чарівниця!
Ти прийшла! Ти розквітла довкіл –
Хорошуля в квітчастій спідниці,
Вишиваний – з кульбабок – поділ!
Ти звідкільсь на дерева злетіла...
Пробудила у пуп’янках ріст...
Спів птахів у лісах підхопила,
Захмелівши від соку беріз.
Ти дахи своїм сонцем зігрила,
На землі все – поля і ліси.
Дивні запахи скрізь розгубила
Й - діамантами – краплі роси.
На траву, у душі, на долоні,
На простори дібров і гаїв
Ти розсипала звуки симфоній
І дуети хмільних солов’їв.
Все навкруг забуяло, засяло,
Зацвіло, як бджола загуло,
А тобі і того стало мало –
Вже білило у справу пішло.
Пролила ти бальзами хороства
На цвітіння біленьких садів,
І невловне розкидала щось там
Тихим щастям на плями лугів.
Потягнулась за вітром кудись то –
По дорогах своїх мандрувать,
І, накривши себе липким листом,
Стала дощиком світ поливать.
Все владнавши подібним порядком,
Не утрапила тільки одним:
Пообгортала чистенькі грядки
Ти, як килимом, зіллям густим.
Таццяна Дзям'янава
О, вясна...
О, вясна! О, вясна-чараўніца!
Ты прыйшла! Ты з'явілася зноў –
Прыгажуня ў квяцістай спадніцы,
Вышываны падол – з дзьмухаўцоў!
Ты зляцела аднекуль на дрэвы...
Узбудзіла пупышачкі ў рост...
Падхапіла птушыныя спевы,
Захмялеўшы ад соку бяроз.
Ты аблашчыла сонейкам дахі
І зямлю – і палі, і лясы.
Ты распырскала дзіўныя пахі
І – брыльянтамі – кроплі расы.
На траву, на душу, на далоні,
На абшары дуброў і гаёў
Ты рассыпала гукі сімфоній
І дуэты шальных салаўёў.
Ўсё вакол забуяла, заззяла,
Заквітнела, пчалой загуло,
А тябе і таго стала мала –
Ўжо бяліла ў справу пайшло.
Ты праліла бальзам прыгажосці
На квіценне бялюткіх садоў,
Раскідала няўлоўнае штосьці
Ціхім шчасцем на плямы лугоў.
Пацягнула за ветрам кудысьці –
Па дарогах сваіх вандраваць,
І, схаваўшыся ў ліпкае лісце,
Стала дожджыкам свет паліваць.
Ўсё наладзіўшы гэткім парадкам,
Не патрапіла толькі адным:
Накідала на чыстыя градкі
Пустазеллем густым дываны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384275
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.12.2012
Запитали б ви, а звідки
Ці легенди пречудові:
З запахом лісів медовим,
З росянистими лугами,
З витим димом із вігвамів,
З поспіхом річок суворих,
З їхнім грізним рокотанням
І відлунням-відбиванням,
Наче гуркіт грому в горах?
Відповів би, розказав би:
«Із густих лісів і прерій,
З просторів озер Північних,
Із усіх земель Оджібве,
Із усіх земель Дакотів,
З гір, із вересу, з багнища,
Де Шу-шу-ґа, сиза чапля,
В осоку на лови вийшла.
Повторяю, як почув їх
З вуст правдивих Навадаги,
Співака і музиканта».
Запитали б: Навадага
Де знайшов пісні ці дивні,
Ці сказання і легенди?
Відповів би, розказав би:
«У пташиних гніздах в лісі,
У хатиночках бобрових,
У слідах тяжких бізонів,
В гніздах-кріпостях орлових!
Дике птаство їх співало
Серед вересу, в багнищах,
В болотах сумних, зарослих;
Сивка Четовейк співала,
Манґ, гагара, гуска Вава,
І Шу-шу-ґа, сиза чапля,
І тетерка Мушкодаса!»
А якби питали далі:
«Хто такий був Навадага?
Розкажи про Навадагу»,
Відповів би я відразу ж
Вам такими ось словами:
«У долині Тавасента,
На зеленім тихім долі,
Над потоками ясними,
Жив співець той Навадага.
Близько жител індіанців
Розлягались луки, ниви,
А за ними ліс простягся –
Гуща сосен гомінливих:
Влітку з піснею, зелених,
Взимку білих і журливих.
І потоки чистоводні
Можна бачити в долині:
По бурлінню вод – весною,
Влітку – по густій вільшині,
Восени – в туманах білих,
По стрічках води – зимою;
Біля них співець той мешкав,
У долині Тавасента,
На зеленім тихім долі.
Там співав про Гаявату,
Пісню цю про Гаявату:
Про народження, як диво,
Як він жив, постив, молився,
Як страждав, і як трудився,
Щоб народ його сміливий
Процвітати міг щасливо!»
Ви, хто любить суть Природи,
Любить сонячні розлоги,
Любить сутінки у лісі,
Любить шелест вітру в листі,
Зливу, заметіль зимову,
І річки, що стрімко ринуть
Крізь гущавину соснову,
І розкоти грому в горах,
Їхні тисячні повтори,
Наче плескіт крил орляти,
Слухайте сказання дивні –
Пісню цю про Гаявату!
Вам, хто любить так легенди,
Любить прадідів балади,
Що, як голоси далекі,
Роздумам дають поради,
По-дитячи розмовляють,
Розрізнить не можуть вуха,
Чи говорять, чи співають;
Вам Легенда Індіанська –
Пісня ця про Гаявату!
Ви, хто має серце щире,
В Бога і в Природу віру,
Вірить, що й в лиху годину
Людським серце є людини,
Що й у грудях навіть диких
Прагнення лежить велике
До добра, до щастя, волі,
Що, безпомічні і кволі,
Сліпо в темряві блукали,
Та, торкнувши руку Божу,
Піднімались, розквітали;
Слухайте просту легенду –
Пісню цю про Гаявату!
Ви, хто часом йде у мандри
По стежках зелених краю,
Де в сплетіннях барбарису
Рясно ягоди звисають
Над мохастою стіною,
Зупиніться на хвилину
Над могилою старою
З напівстертими словами,
Що лягли сердечним віршем
Під невмілими руками,
Та з надією, з журбою,
І наповнені любов’ю,
І Земною, й Неземною;
Зупиніться прочитати
Пісню цю про Гаявату!
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
Introduction
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2012
Буття людського хвиле ти рухлива,
Що нас в космічнім просторі гойдаєш!
Даремно погляд наш за тим сягає,
Що в глибині побачить неможливо.
Хоч спалах блискавки на мить відкриє
Незмірні, темні та страшні глибини,
Крізь піну явищ, що поверхню криє,
До них ніколи погляд не долине.
Даремно в глиб нахилені – хватаєм
Лиш образ темноти – хисткий, примарний,
Замість одвічних існування таїн
В лице своє вдивляємося марно,
Наш горизонт обмежений єдино
Відбитим в всесвіт образом людини.
Adam Asnyk
Zmiennego bytu falo ty ruchliwa,
Co nas unosisz po wszechświata toni!
Daremnie wzrok nasz za tym wszystkim goni,
Co pod powierzchnią twoją się ukrywa;
Choć nam w błyskawic blasku się odsłoni
Głąb niezmierzona, ciemna i straszliwa...
Trudno nam dotrzeć spojrzeniami do niej
Przez pianę zjawisk, co po wierzchu pływa.
Próżno nad głębią schyleni - jej ciemnic
Obraz chwytamy, gdyż ruchliwa fala,
Zamiast odwiecznych istnienia tajemnic,
Własną twarz naszą ukazuje z dala,
I nasz widnokrąg cały się powleka
Rzuconym w wszechświat odbiciem człowieka.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383748
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.12.2012
Чому тобі радо так зіроньки сяють?
Може, що у мене в очах сльози грають?
Грають і спадають, бо мають причину,
Я за милим в світі плачу без спочину!
Тоді так світили, коли ми єднались,
Коли ми довічно любить присягались...
Десь в чужому краї до цих пір мій милий,
Як та ясна зірка, що за ліс злетіла.
Зникла ота зірка з божого склепіння,
А з мого серденька всі мої радіння.
Як та зірка впала – небо потемніло,
А моє серденько жалем затремтіло.
Йшла б її шукати, та знати б хотіла,
У котру долину та зірка злетіла;
Де мій наймиліший, якби ж то я знала,
Туди б полетіла, якби крила мала.
Якби ж то я знала, де милий буває,
Чи на зірки також, як я, поглядає,
Я б йому послала таке ось вітання:
Вертайся скоріше, моє ти кохання!
Та якби ж я знала, де мій милий ходить,
У якій країні, як життя проводить:
Йому побажання відписала б стиха:
Хай Бог тебе кріпить, моя ти утіха!
Peter Bella-Horal
Za milým
Čo sa tie hviezdičky tak veľmi jasajú?
Preto snáď, že slzy v očiach mi ihrajú?
Ihrajú, padajú, — veď majú aj za čím,
v svete za najmilším banovať mi načim!
Vtedy tak svietily, keď sme sa lúčili,
večné milovanie keď sme si sľúbili…
A milý vždy ešte v cudzom kraji kdesi:
ako tá hviezdička, čo spadla za lesy.
Zmizla tá hviezdička s božieho sklepenia,
a z môjho srdiečka všetké potešenia;
tá hviezda kde stála, nebo sa zatmelo,
a moje srdiečko žiaľom sa zachvelo.
Šla by som ju hľadať, keby som vedela,
do ktorej doliny hviezda tá sletela;
kde je môj najmilší, keby som to znala,
ta by som letela, kebych krídla mala.
Kebych ja vedela, kde môj milý býva,
či sa dnes, ako ja, na hviezdičky díva,
odkázala by mu také odkázanie:
— Vráť sa mi čím skorej, moje milovanie!
A kebych vedela, kde milý môj chodí,
po ktorej krajine, ako sa mu vodí:
odpísala by mu také pozdravenie:
— Pán Boh ťa požehnaj, moje potešenie!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381967
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2012
Кохаю... Кохаю... Кохаю...
Утративши волю свою,
Як сонце, я ласки вдихаю,
І лагідні погляди п’ю.
Усмішка... І губи... І дотик...
І все попливло. І туман.
Твої поцілунки – наркотик,
Обійми – солодкий дурман.
Емоцій – прибоями в серці –
Нахлине могутній прилив,
І хвиля зриває ті дверці,
Що розум на ключ зачинив.
І більше немає згризоти.
А може – примарний це сон?
В устах тих – медові є соти!
В долонях – рожевий бутон!
О, бажані руки! О, плечі!
О, дивний той спалах тепла!
Зникає умить порожнеча,
Яка до цих пір тут була!
І простір став зовсім здурілий:
Потрапивши в ніжності плин,
У небо здіймається тіло –
За птахом-душею вдогін...
Таццяна Дзям'янава
Кахаю... Кахаю... Кахаю...
Кахаю… Кахаю… Кахаю…
Губляючы волю сваю,
Бы сонца, пяшчоту ўдыхаю,
Ласкавыя позіркі п’ю.
Усмешка… І вусны… І дотык…
І ўсё паплыло. І туман.
Твае пацалункі – наркотык,
Абдымкі – салодкі дурман.
Пачуцці – прыбоямі ў сэрцы –
Нахлыне магутны прыліў –
І хваляй зрываюцца дзверцы,
Што розум на ключ зачыніў.
І болей няма адзіноты.
А мо гэта - прывідны сон?
На вуснах – мядовыя соты!
Ў далонях – ружовы бутон!
О, прагныя рукі! О, плечы!
О, дзіўная ўспышка святла!
І раптам знікае пустэча,
Якая дагэтуль была!
Прастора зусім звар’яцела:
Патрапіўшы ў ласкі палон,
У неба ўздымаецца цела –
За птушкай-душой наўздагон…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381791
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2012
В’яжу я долю – вдень, щоночі
Творю узор свого життя.
Дивлюсь як меншає клубочок
Відведених років буття.
І бачу всі помилки в праці,
І знаю, що і як змінить:
Стягнуть з прутка, за нитку взяться –
І оті хиби розпустить.
Набрати знову на пруточки
Петлі минулого – в сувій,
І всі наступні вже деньочки
Довершувати виріб свій.
Але буття вже не покращить:
Усе, що з’язане раніш,
Не розпускається (аж плачу!),
А тільки рветься все сильніш.
Таццяна Дзям'янава
Вяжу свой лёс...
Вяжу свой лёс – штодня, штоночы
Ствараю ўзор свайго жыцця.
Гляджу, як меншае клубочак –
Гадоў адведзеных працяг.
І бачу ўсе памылкі ў працы,
І знаю, што і як змяніць:
Сцягнуць з прутка, за нітку ўзяцца --
І тыя хібы распусціць;
Набраць нанова на пруточкі
Былога петлі – у сувой –
І ўсе апошнія дзянёчкі
Удасканальваць выраб свой.
Але быццё не перайначыць:
Усё, што звязана раней,
Не распускаецца (аж плачу!),
А толькі рвецца ўсё мацней.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381770
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2012
Монахи праведні – старий і молодий –
В свою обитель звідкілясь вертались.
Та шлях їм заступив потік – розлив води –
Від ливнів сильних ріки розливались.
А на краю води побачили вони
Пригожу молодицю. (Рятуй Боже!)
Хоч треба їй пройти – боїться глибини...
Але ж... чи хтось їй, бідній, допоможе?
На руки жінку взять? Які там є труди?
Монахам же – по вірі неможливо!
Тому то молодий, подалі від біди,
Відсторонивсь від дівчини гидливо.
Старий же підійшов, молодку підхопив
І зграбно на руках поніс – на сушу...
А весь останній шлях монахи мовчки йшли,
Аж поки тишу юний не порушив:
«Як міг ти так зробить! Ти ж праведником був!
На руки жінку взяв – порушив цноту!»
Старий же відказав: «Відніс – та вже й забув!
А ти – її несеш ще й досі потай!»
Таццяна Дзям'янава
Прытча пра двух манахаў
Манахі-святары - стары і малады -
Вярталіся аднекуль у абіцель.
Ды шлях ім заступіў прасцяг - абшар вады -
З-за ліўняў моцных рэкі разліліся.
Ускрай жа той вады заўважылі яны
Малодку-прыгажуню. (Ратуй Божа!)
Хоць трэба ёй прайсці – баіцца глыбіні…
Але ж...ці хто ёй, беднай, дапаможа?
Жанчыну ў рукі ўзяць? Якія там труды?
Манахам жа - па веры немагчыма!
Таму вось малады, збягаючы бяды,
Агідна адвярнуўся ад дзяўчыны.
Стары жа падышоў, малодку падхапіў
І зграбна праз раку панёс - на сушу …
Ды ўвесь астатні шлях манахі моўчкі йшлі ,
Аж покуль цішыню юнак не ўзрушыў:
“Як мог ты так зрабіць! Ты ж праведнікам быў!
Жанчыну ў рукі ўзяў - парушыў воту!”
Стары жа адказаў: “Аднёс - ды ўжо забыў!
А ты – яшчэ дасюль нясеш употай!”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381769
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2012
Sie trennten sich endlich und sah`n nicht,
Nur noch zuweilen im Traum;
sie waren längst gestorben
Und wussten es selber kaum... *
І
Коли прощавсь, уста мої мовчали,
Не знав яке потрібно слово кинуть,
Тож всі слова зі мною позостали,
А серце зникло, щоб навіки згинуть.
Будинок білий свій Ти знов вітала,
Де солов’ї Тобі весну зустрінуть,
Для мене ж туга світу вся припала,
Далеко дім мій, мушу тут загинуть.
Так залишивсь самотній я, без ради
На мої смутки і мої печалі:
Хвилин минулих згадую принади,
Квітки троянди нюхаю зів’ялі...
Хоч в небо погляд посилаю радо –
В прийдешнього боюсь заглянуть далі.
II
Недовго може на майбутніх діях
Лишаться спогадів неясні тіні;
Сліди сердечні холодом розвіє
І зникне все в імлистій далечині.
Тож треба буде змусити мовчати
Ті дзвінкі струни, що про пісню мріють,
І гробового каменя вид взяти,
Що покриває сховану надію.
На таку пришлість, що млу олов’яну
Може розкинуть на блакиті неба,
На таку пришлість, темну і незнану,
Що біль і радість поховає в себе...
Тож хай слова ті пам’яттю лиш стануть,
І хай переживуть мене і Тебе!
* Вони нарешті розсталися і не побачили цього,
Тільки інколи уві сні;
Вони давно померли,
І самі не знаючи про це...
Adam Asnyk
Dwa sonety
Sie trennten sich endlich und sah`n nicht,
Nur noch zuweilen im Traum;
sie waren längst gestorben
Und wussten es selber kaum...
I
Kiedym Cię żegnał, usta me milczały,
I nie wiedziałem, jakie słowo rzucić:
Więc wszystkie słowa przy mnie pozostały,
A serce zbiegło i nie chce powrócić.
Tyś powitała znów swój domek biały,
Gdzie Ci słowiki będą z wiosną nucić,
A mnie przedziela świat nieszczęścia cały,
Dom mój daleko i nie mogę wrócić.
Tak pozostałem samotny, bez rady
Na moje smutki i tęsknoty moje:
Przebiegam myślą chwil minionych ślady,
Nad zwiędłą różą zadumany stoję...
I w niebo wzrok mój wysyłam na zwiady,
Lecz o przyszłości pomyśleć się boję.
II
Niedługo może na przyszłości dzieje
Zostanie tylko blady cień wspomnienia;
Serdeczne śłady mroźny wiatr rozwieje
I wszystko zniknie we mgłach oddalenia.
Więc trzeba będzie zmusić do milczenia
Te drżące struny, z których pieśń się leje,
I grobowego wziąć pozór kamienia,
Co pogrzebaną pokrywa nadzieję.
Na taką przyszłość, co mgłę ołowianą
Rozpostrzeć może na błękitnym niebie,
Na taką przyszłość, ciemną i stroskaną,
Co ból i miłość zarówno pogrzebie...
Niechaj te słowa pamiątką zostaną
I niech przeżyją razem mnie i Ciebie!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381364
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2012
Коли прощавсь, уста мої мовчали,
Не знав яке потрібно слово кинуть,
Тож всі слова зі мною позостали,
А серце зникло, щоб навіки згинуть.
Будинок білий свій ти знов вітала,
Де солов’ї тобі весну зустрінуть,
Для мене ж туга світу вся припала,
Далеко дім мій, мушу тут загинуть.
Так боляче, що я пішов без слова,
Та краще так, що я своїм марінням
Твоїх спокійних мрій не доторкнуся, –
Тобі зоря життя всміхнеться знову,
А я прощаюсь з гаснучим промінням
І йду в пітьму, і вже не повернуся.
Adam Asnyk
Kiedym cię żegnał, usta me milczały
Kiedym cię żegnał, usta me milczały,
I nie wiedziałem, jakie słowo rzucić,
Więc wszystkie słowa przy mnie pozostały,
A serce zbiegło i nie chce powrócić.
Tyś powitała znów swój domek biały,
Gdzie ci słowiki będą z wiosną nucić,
A mnie przedziela świat nieszczęścia cały,
Dom mój daleko i nie mogę wrócić.
Tak mi boleśnie, żem odszedł bez echa,
A jednak lepiej, że żadnym wspomnieniem
Twych jasnych maszeń spokoju nie skłócę,
Bo tobie jutrznia życia się uśmiecha,
A ja z gasnącym żegnam się promieniem
I w ciemność idę, i już nie powrócę.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381362
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2012
Не зношу барабана град:
Навкруг парад, парад, парад;
Для душ бездумних, юних тіл
Спокуса – з їхніх міст і сіл
Продати волю за той лиск
Шнурків крикливих, зброї блиск;
Амбіцій голос зверху йде –
Вмирати в край чужий веде.
Не зношу барабана град:
Навкруг парад, парад, парад;
Для мене це реваншів план,
Міста в вогні і горя стан,
І смерті крик, каліцтво тіл,
І плач сиріт, і сльози вдів;
Всім тим рука Страждань страшних
Доповнить список бід людських.
John Scott of Amwell
The Drum
I hate that drum's discordant sound,
Parading round, and round, and round:
To thoughtless youth it pleasure yields,
And lures from cities and from fields,
To sell their liberty for charms
Of tawdry lace, and glittering arms;
And when Ambition's voice commands,
To march, and fight, and fall, in foreign lands.
I hate that drum's discordant sound,
Parading round, and round, and round;
To me it talks of ravaged plains,
And burning towns, and ruined swains,
And mangled limbs, and dying groans,
And widows' tears, and orphans' moans;
And all that Misery's hand bestows,
To fill the catalogue of human woes.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381226
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.11.2012
Я йшов дорогою гірською
По просторах лісних долин;
Далеко від житла людського
Не міг знайти собі спочин;
У спеку шлях курний зморив –
У тінь під дерево я сів.
Ялина укриття дала,
Котра на протязі століть
Із вітром тут війну вела
Без відпочинку хоч на мить, –
Монарх відлюдних місць глухих,
Окраса всіх лісів гірських.
У тіні дерева густій,
Де промінь сонця не палив,
Пташки у метушні своїй
Хвалебний щебетали спів;
Сиділа білка в гущині
І цокотіла щось мені.
Ще навіть тиждень не пройшов,
Як я вертався, тінь шукав,
Та більш я тінь там не знайшов,
Лиш бачив я – монарх упав;
Поламаний на землю ліг
І більш давати тінь не міг.
З корінням вирваний, отам
Внизу лежав монарх лісний,
Немов у відчаї вже сам
Останній опір втратив свій
І поваливсь в лиху годину,
Вітрів не стримавши лавину.
Кінець так долі промайнув,
Пташки десь далі полетять,
Так і людина, хто б не був,
Цю ж зміну мусить зустрічать!
Сьогодні прямо я стою,
А завтра – впише смерть мою.
Alfred Castner King
The Fallen Tree
I passed along a mountain road,
Which led me through a wooded glen,
Remote from dwelling or abode
And ordinary haunts of men;
And wearied from the dust and heat.
Beneath a tree, I found a seat.
The tree, a tall majestic spruce,
Which had, perhaps for centuries,
Withstood, without a moment’s truce,
The wing-ed warfare of the breeze;
A monarch of the solitude,
Which well might grace the noblest wood.
Beneath its cool and welcome shade,
Protected from the noontide rays,
The birds amid its branches played
And caroled forth their twittering praise;
A squirrel perched upon a limb
And chattered with loquacious vim.
E’er yet that selfsame week had sped,
On my return, I sought its shade;
But where it reared its form, instead;
A fallen monarch I surveyed,
Prostrate and broken on the ground,
Nor longer cast its shade around.
Uprooted and disheveled, there
The monarch of the forest lay;
As if in desolate despair
Its last resistance fell away,
And overwhelmed, in evil hour
Went down before the tempest’s power.
Such are the final works of fate;
The birds to other branches flew;
And man, whatever his estate,
Must face that same mutation, too!
To-day, I stand erect and tall,
The morrow—may record my fall.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379994
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.11.2012
Ті фіалки, що тривожать,
Не сидять незримо в травах,
А з-під довгих вій пригожих
В мене дивляться цікаво.
З-під тих вій, що за ціною
Кращі аніж трав зеленість,
Поглядом, покритим млою,
Заглядає нескінченність.
Глибина незмірна, дивна!
В ній усе, усе зміститься:
Райська повість пречарівна,
Дивний скарб, що часто сниться.
Чарівниця серед ночі
Клала на той скарб печаті,
Стережуть серденько й очі
Сон чарівний і закляття.
І ті очі ще дрімають,
Заховані в таємниці,
Хоч з них часом блисне пломінь,
Як велика блискавиця.
З-під повік отих тремтливих
Палахтить зоря ранкова...
О, стократ є той щасливий,
Хто заклять вгадає слово!
Той щасливий, кому очі
Блиск і ласку подарують!
На край світу він охоче
За тим словом помандрує.
О, фіалки! зрадні, любі!
Журба мучить знову й знову:
Я приречений на згубу,
Не знайшовши заклять слова.
Adam Asnyk
Fijołki
Te fijołki, co mnie nęcą,
Te nie siedzą skryte w trawie,
Lecz spod długiej, ciemnej rzęsy
Patrzą na mnie tak ciekawie.
Spod tej rzęsy, co ocenia
Piękniej niźli traw zieloność,
W niebieskiego mgle spojrzenia
Patrzy na mnie nieskończoność.
Niezmierzona, dziwna głębia!
W niej się wszystko, wszystko mieści:
Wymarzone senne skarby,
Czarodziejskich raj powieści.
Ale na tych skarbach wróżka
Położyła swe pieczęcie,
Strzeże ocząt i serduszka
Sen cudowny i zaklęcie.
I te oczy drzemią jeszcze
Otoczone tajemnicą,
Choć z nich czasem błyśnie płomień
Jedną wielką błyskawicą.
Spod spuszczonych skromnie powiek
Widać jakby jutrznię nową...
O, szczęśliwy stokroć człowiek,
Kto odgadnie zaklęć słowo!
Szczęsny, komu się otworzą
Pełne blasku i pieszczoty!
Wędrowałbym na kraj świata,
Byle znaleźć ów klucz złoty.
O fiołki! lube, zdradne!
Troska dręczy mnie surowa:
Bo ja zginę i przepadnę,
Nie znalazłszy zaklęć słowa.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379992
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.11.2012
Грають води по камінню,
Тихо плинуть на глибинах;
Не суди лиш по хотінню –
Правду знайдеш тільки в чинах.
Хто до правди не прихильний,
У того слова речисті –
Струмінь шумний та свавільний
Мало вод у собі містить.
А гладінь німа, спокійна,
Глибину в собі ховає;
Почуття той не розкине,
Хто в душі глибоко має!
Adam Asnyk
Huczy woda po kamieniach
Huczy woda po kamieniach,
A na głębi cicho płynie -
Nie sądź ludzi po zachceniach,
Ale prawdy szukaj w czynie.
Kto prawdziwe czuć niezdolny,
Ten się szumem słowa pieści -
Potok głośny a swawolny
Mało wody w sobie mieści.
Lecz spokojnej cisza toni
Zwykle wielką głąb zwiastuje -
Na wiatr uczuć swych nie trwoni,
Kto głęboko w duszy czuje!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379745
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2012
Більш стримати не в силі
Солодких серця снів,
Я на троянді білій
Накреслив кілька слів.
Слова, що в грудях гріли,
Що вголос не сказав,
Я на троянді білій
На щастя написав!
Надію, що зміцняла,
І смуток, що труїв,
Вмістив усе, щоб знала,
Чим марив і чим снив.
Ту серця сповідь чисту
Їй мав послати я
Й просити відповісти
На пелюстках троянд.
Написане словами
Знов прочитать хотів –
Побачив там лиш плями,
Не розібрати слів.
Листочки пожовтіли,
Затерся марень слід,
Всі вирази змертвіли,
Що мав послать їй в світ!
Adam Asnyk
Zwiędły listek
Nie mogłem tłumić dłużej
Najsłodszych serca snów,
Na listku białej róży
Skreśliłem kilka słów.
Słowa, co w piersiach drżały
Nie wymówione w głos,
Na listku róży białej
Rzuciłem tak na los!
Nadzieję, którąm pieścił,
I smutek, co mnie truł,
I wszystkom to umieścił,
Com marzył i com czuł.
Tę cichą serca spowiedź
Miałem jej posłać już
I prosić o odpowiedź
Na listku białych róż.
Lecz kiedy me wyrazy
Chciałem odczytać znów
Dojrzałem w listku skazy,
Nie mogłem dostrzec słów.
I pożółkł listek wiotki,
Zatarł się marzeń ślad,
I zniknął wyraz słodki,
Com jej chciał posłać w świat!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379742
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2012
Жили жінка з чоловіком
Як панія з паном,
А з худоби тільки й мали
Що цапа з бараном.
Два великі приятелі
Були цап з бараном,
Якщо один робить шкоду –
Другий поруч стане.
Цап в городі їсть капусту –
Баран помагає,
Цап в саду гризе гіллячки –
Баран теж ламає.
Каже чоловік до жінки:
У нас вік похилий
І спиняти бешкетників
Немає вже сили.
Треба з дому їх прогнати
Подалі, та й годі,
Бо не матимем нічого
В саду та в городі.
Забирайтесь, розбишаки,
Ідіть геть із двору! –
Мовив так до них господар
У вечірню пору.
Це почули цап з бараном
І двір залишили,
Тільки торбу на дорогу
Для себе пошили.
Ідуть собі світ за очі,
Про щось розмовляють
І на голову вовчиська
В полі натрапляють.
Баран дужий та несмілий
Затрусився з ляку,
Цап сміливий та недужий
Каже до друзяки:
Бери голову, баране,
Ти для цього дужий,
Краще ти, бо ти сміливий,
Бородатий друже!
Взяли голову обоє,
У торбу поклали
І з торбою за спиною
Далі почвалали.
Коли бачать недалеко
Багаття палає,
Баран каже: Йдем до нього –
Там вовків немає.
Прийшли ближче, подивились –
Три вовки там страшні,
На вогні котел булькоче –
Чути запах каші.
Добрий вечір! Добрий вечір,
Каша не зварилась,
А вже м’ясо на вечерю
Саме появилось.
Затремтіли цап з бараном,
Ні мертві ні живі,
Та цап першим отямився –
На те і сміливий:
А подай но нам, баране,
Те що в торбі маєм,
І баран із торби вовчу
Голову виймає.
Та не ту дістав ти, друже,
Треба мені більшу,
Баран знов дає ту саму,
А де ж візьме іншу?
Чи не можеш ти, баране,
Круторогий брате,
Щонайбільшу нам голову
Із торби дістати.
Налякалися вовки тут,
Стали міркувати,
Як їм звідси потихеньку
Подалі втікати.
Бач, які це розбишаки,
Будем тут з бідою –
Вовчі голови виймають
Одну за одною.
Тут один вовк починає,
Так собі, між іншим:
Наша каша википає,
А долити нічим.
І кинувся що є духу,
Схопивши відерце:
Принесу води для каші –
У яру озерце.
Як пішов той вовк по воду –
Тільки його й чути,
Другий вовк теж закрутився –
Як собі чкурнути:
Бач, десь ходить, вража сила,
Ось візьму ломаку –
Прижену його з водою,
Як того собаку.
Як побіг, то й не вернувся.
Третій починає:
Треба їх скоріш пригнати –
Каша википає.
Теж побіг і не вернувся,
Заховався в хащу,
А цап каже до барана:
Давай їсти кашу
І подалі з цього місця
Скоріше втікати,
Бо якщо вовки вернуться –
Будем біду мати.
А вовки зібрались знову
Й стали дивуватись:
А чого це трьом вовчиськам
Та цих двох боятись?
Повернулись до багаття,
А тих ані духу –
Цап з бараном на дерево
Вилізли щодуху.
Цап сміливий, та недужий,
На вершок забрався,
Баран дужий, та несмілий,
Унизу зостався.
Стали вовки мудрувати
Як їх зняти звідти,
Лягай – кажуть до старшого, –
Будеш ворожити.
Ліг вовчисько вверх ногами
Та й став ворожити,
А барана з переляку
Почало трусити.
Не втримався на гілляці,
Впав, як грушка збита,
А цап кричить навздогінці:
Подай ворожбита!
Вовки з того перестраху
Втікали щосили,
Що аж курява за ними
Хмарою висіла.
Цап з бараном собі потім
Курінь збудували,
Стали жити там обоє
І горя не мали.
Та тепер вони вже знали
Істину простую,
Що відвага та кмітливість
Життя порятує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379519
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.11.2012
Роки минають, сумні то дні,
Пройшовши півсвіту, – як жить мені?
Твоя Троянда на серці є,
Спогад про Тебе мені дає.
Сиджу в вікні я і дивлюся вдаль,
На очах сльози, бо серце не сталь.
Моя Троянда хай скаже як
Я тяжко сумую весь у сльозах.
В шипах Троянда – символ кохання,
Про юність спогад, про розставання,
І хоч пелюстки в моїх сльозах –
Будить надію у почуттях.
В шипах Троянда – символ кохання,
Про юність спогад, про розставання,
І хоч далеко пісня летить
Не дасть забути – чекаєш десь Ти.
Скажи кохана – чекаєш де?
Нехай Троянда Тебе веде
Просто до серця відкритих брам,
Любов гаряча чекає там.
До Тебе стежка вся у зірках,
Амур заграв нам у небесах,
Серця нам б’ються у ритм один,
Тепер назавжди вже тільки Ти!
Польські пісні:
Adam Chrola
Ciernista Róża
Mijają lata, smutne to dni,
Przeszedłem pół świata - jak mam tak żyć?
Róże na sercu od Ciebie lśnią,
W nich wszystkie moje wspomnienia tkwią.
Siedzę przy oknie i spoglądam w dal,
Oczy mi łzawią, bo serce nie stal.
Niech moja Róża odpowie Ci,
Ze mocno tęsknię i wylewam łzy
Ciernista Róża - symbol miłości,
Niesie wspomnienia naszej młodości,
Chodź płatkiem łzami zroszone ma,
Budzi nadzieje, uczuciem gra.
Ciernista Róża - symbol miłości,
Niesie wspomnienia naszej młodości,
I chodź daleko niesie ta pieśń,
Nie da zapomnieć że czekasz tam gdzieś.
Powiedz, ach miła, gdzieś teraz jest,
Niech moja Róża prowadzi Cie
Prosto do serca mojego bram,
Miłość gorąca w nim czeka tam.
Do Ciebie droga usłana z gwiazd,
Amor na niebie nam zaczął grać,
Serca nam biją na jeden rytm,
Teraz na zawsze już tylko Ty.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378995
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.11.2012
Колись, як наші дід та баба
Малими дітьми ще були,
На краю лісу біля поля
Лисичка й журавель жили.
Ось якось вийшла погуляти
Лисичка з лісу на поля
І недалеко від болота
Вона зустріла журавля.
Лисичка так з цього зраділа,
Назустріч журавлю пішла
І лагідно йому сказала:
Нарешті друга я знайшла!
Приходь, журавлику до мене,
У гості тебе я прошу,
Усім, що маю я для себе,
Тим і тебе я пригощу.
Приходить журавель у гості,
Смачна для нього страва є –
Молочну кажу на тарілці
Йому лисичка подає.
Ти пригощайся, любий друже, –
Лисичка почала просить,
Стук-стук він дзьобом по тарілці –
Не може кашу ухопить.
Лисичка теж взялась до страви –
Лизь-лизь гарненько язичком,
І швидко так собі злизала
З тарілки кашу з молочком.
Пробач, журавлику, ти мене,
Усе що мала – подала.
Спасибі – журавель промовив, –
Ти дуже доброю була.
Тепер прошу тебе, лисичко,
До мене в гості завітай.
Прийду, прийду, мій любий друже,
Ти мене тільки зустрічай!
Лисичка йде до нього в гості
І журавель її зустрів,
А щоб лисичку пригостити –
Смачної страви наварив.
Узяв він м’яса і картоплі,
Буряк і моркву покришив,
І в глечик з шийкою вузькою
Готову страву положив.
Ти пригощайся, не соромся –
Такі казав він їй слова,
Та як лисичка не крутилась –
Не влазить в глечик голова.
Вона туди-сюди, і боком,
І лапкою, і зазирать,
І нюхати, та що тут вдієш –
Не може страву ту дістать.
А журавель час не втрачає –
У глечик голову встромив
І вибрав з глека усю страву,
Що для лисички наварив.
Пробач, лисичко, за гостину,
Усім що мав – тим і приймав.
Лисичка й слова не сказала,
Бо лютий гнів її проймав.
Вона й подякувать забула,
З гостей голодною біжить,
І з того часу з журавлями
Не захотіла більш дружить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378994
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.11.2012
Предивная і жданая,
У зелені убраная,
Як дівчина коханая,
Вернулася весна!
Струмок белькоче пісеньку,
Береза коси звісила,
А вітер гребнем чеше їх –
Вернулася весна!
Вже сонце посміхається,
Земелька прокидається,
А серцю так співається –
Вернулася весна!
Кацярына Самусенка
Вясна
Дзiвосная, чаканая,
У зелень увабраная,
Як дзеўчына каханая,
Вярнулася вясна!
Ручай булькоча весела,
Бяроза косы звесiла,
А вецер грэбнем чэша iх-
Вярнулася вясна!
Ўжо сонца усмiхаецца,
Зямелька абуджаецца,
А сэрцу так спяваецца-
Вярнулася вясна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378714
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2012
Чую ритми твого серця,
Я з тобою разом вищий Мтацмінди.
Знаю лагідні мотиви,
Що шепочуть їх завжди
Вулиці твої ошатні,
Райські затишні сади.
Ти прекрасний і тебе ми
Вбережемо від біди.
Приспів:
Наш Тбілісі дорогий,
Так погожі твої дні.
Розквітай в красі своїй –
Буде щастям це мені.
Знаю як на світ з’явився,
На яких вітрах вогненних устояв,
Стерпіла все розіп’ята
На хресті душа твоя,
Тут тебе благословляли
І Тамара, й Ілія.
Ми радіємо тобою -
Бо ми всі твоя сім’я.
Буде день твоїм прийдешній,
Знаю – не здолати дуба в боротьбі,
Добре знаю – вірні друзі
Завжди будуть при тобі,
Барвним килимом простерся,
Будиш співом солов’я,
І на поклик твого серця
Встане Грузія твоя.
Грузинські пісні:
გოგი ცაბაძე
ჩვენო თბილის–ქალაქო
ჩვენო გულის ძგერა მესმის,
მთაწმინდაზე შენთან ერთად ვმაღლდები,
ვიცი რაზეც ჩურჩულებენ
შენი ტკბილი ჰანგები.
შენი ძველი ქუჩები და
შენი ედემ–ბაღები,
შენ ისეთი ლამაზი ხარ,
ავ თვალს არ ენახვები
ჩვენო თბილის–ქალაქო,
შენმა დარმაც იდარა,
შენ იხარე ოღონდაც
მე სულ არა მინდა რა
ვიცი როგორ გაჩნდი ქვეყნად
კარგად ვიცი რა ქარცეცხდში გივლია,
ისიც ვიცი ჯვარზე გაკრულს
რომ არ დაგიჩივლია,
შვილთა შენთა სიყრმეს ლოცავს
თამარი და ილია,
შენით ხარობს ყველა ვინც კი
შენი გამოზრდილია.
ვხარობ შენი დღე რომ არის,
მუმლი მუხის ვხედავ რომ ვერ გერევა.
კარგად ვიცი მეგობარი
მტერში რომ არ გერევა
ფიანდაზად გვიშლი ჩეროს
და გალობით გვაფხიზლებ,
ფეხზე დგება საქართველო
შენი გულის ძახილზე.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378713
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2012
Милої могилу шукав,
Не знайти її вічний схов!..
Гірко усім серцем я ридав:
«Де ти є, моя Суліко?!»
В терні я троянду знайшов –
Бідну сироту над струмком,
З трепетом у серці підійшов:
«Чи не ти моя Суліко?!»
Згоди знак бутон дав мені,
Загойдавсь... голівку схилив,
І росинки-перли неземні
Вниз, неначе сльози, пролив.
Соловей притих, не співав,
Заховався десь за листком;
Лагідно я пташку запитав:
«Чи не ти моя Суліко?!»
Стрепенувся, ніжно припав
Дзьобиком до квітки співак,
І защебетав він, застогнав,
Наче говорив: «Так! Це так!»
Промениста ясна зоря
Засіяла в небі смерком,
З почуттям звернувсь до зірки я:
Чи не ти моя Суліко?!»
Промінь мерехтів в вишині,
Ніби знак від зірки давав,
І на вухо лагідно мені
Теплий вітерець прошептав:
«Відпочинь, закінчуй свій путь
Милу ти шукав – ось вона,
Дні твої хай радо в ніч ідуть,
Ночі розвидняються в снах.
Соловей, троянда, зоря –
В них ти свою милу знайшов,
Бо на цьому світі в вас була
Віддана гаряча любов».
Це був знак!.. Я більш не ходив
І могилу більш не шукав,
Не страждав, не плакав, не тужив,
Сліз гарячих не проливав.
Бачу в небі ясні зірки,
Слухаю пісні солов’я,
Нюхаю троянди пелюстки
Й невимовна радість моя!
Знов життя відкрилось моє,
Що було прокляте цілком,
Бо тепер я знаю де ти є –
В трьох місцях душа Суліко!
Грузинські пісні:
აკაკი წერეთელი
სულიკო
საყვარლის საფლავს ვეძებდი,
ვერ ვნახე!.. დაკარგულიყო!..
გულამოსკვნილი ვთიროდი
„სადა ხარ, ჩემო სულიკო?!“
ეკალში ვარდი შევნიშნე,
ობლად რომ ამოსულიყო,
გულის ფანცქალით ვკითხავდი
„შენ ხომ არა ხარ სულიკო?!“
ნიშნად თანხმობის კოკობი
შეირხა... თავი დახარა,
ცვარ-მარგალიტი ციური
დაბლა ცრემლებად დაჰყარა.
სულგანაბული ბულბული
ფოთლებში მიმალულიყო,
მივეხმატკბილე ჩიტუნას
„შენ ხომ არა ხარ სულიკო?!“
შეიფრთქიალა მგოსანმა,
ყვავილს ნისკარტი შეახო,
ჩაიკვნეს-ჩაიჭიკჭიკა,
თითქოს სთქვა„დიახ, დიახო!“
დაგვქათქათებდა ვარსკვლავი,
სხივები გადმოსულიყო,
მას შევეკითხე შეფრქვევით
„შენ ხომ არა ხარ სულიყო?!“
დასტური მომცა ციმციმით,
სხივები გადმომაყარა
და იმ დროს ყურში ჩურჩულით
ნიავმაც ასე მახარა
„ეგ არის, რასაც ეძებდი,
მორჩი და მოისვენეო!
დღე დაიღამე აწ ტკბილად
და ღამე გაითენეო!
„სამად შექმნილა ის ერთი
ვარსკვლავად, ბულბულ, ვარდადო,
თქვენ ერთანეთი რადგანაც
ამ ქვეყნად შეგიყვარდათო“.
მენიშნა!.. აღარ დავეძებ
საყვარლის კუბო-სამარეს,
აღარც შევჩვი ქვეყანას,
აღარ ვღვრი ცრემლებს მდუღარეს!
ბულბულს ყურს ვუგდებ, ვარდს ვყნოსავ,
ვარსკვლავს შევყურებ ლხენითა
და, რასაცა ვგრძნობ მე იმ დროს,
ვერ გამომითქვამს ენითა!
ისევ გამეხსნა სიცოცხლე,
დღემდე რომ მწარედ კრულ იყო,
ახლა კი ვიცი, სადაც ხარ
სამგან გაქვს ბინა, სულიკო!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378525
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.11.2012