| Сторінки (11/1027): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Під сяйвом зір весільну учту знадну,
як хвилю, вечір зморений згасив,
і над серцями бог жаги всевладний
широкі крила владно нахилив.
Ми мовчки увійшли в покої сонні,
де учту іншу мала темнота,
і, від вінців своїх звільнивши скроні,
бентежні стали – шал і нагота!
І той, що був би звабою й весталці,
припав – і не відчула я коли
вогонь солодкий влив до самих пальців,
і обручі вогненні плоть стягли.
Відчула я як він уста впинає
у білизну живу моїх колін,
й мене жагливим криком заливає,
мов хвиля вогняна йде навздогін.
І зір в бажаннях буйних погасила,
в крові звучали гімни і хвала,
я впала ніжна і вкінець безсила –
закрила очі й губи подала.
________
Коли повіки зморені відкрились,
розлився на устах моїх нектар,
і наді мною святощі курились,
мов я новоосвячений вівтар.
Димчо Дебелянов
Жъртвоприношение
В зори разискрен, брачний пир угасна
на морна вечер в тихите вълни,
и над сърца ни бог на жажда властна
крила широки властно наклони.
И мълком влезли в сънните покои,
де други пир ни готвеше нощта,
сами свалихме ний венците свои
и смутно спряхме - жад и нагота!
Той, властен и весталка да прелъсти,
пристъпи - и не сетих аз кога
вля сладък пламък в самите ми пръсти,
впил в огнен обръч моята снага.
Аз чух възтожни устни да се впиват
по мойте бели свежи колена,
и вопли пламенни да ме заливат
като вълната - пламенна вълна.
И в буйно пожеланье взор извила,
в кръвта си чула химна да звучи,
аз паднах нежна - и със сетна сила
протегнах устни и закрих очи.
________
Когато сепнах клепки уморени,
по устните ми лепнеше нектар,
и бледен дим се виеше над мене,
като над новоосветен олтар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513268
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.07.2014
Щезають тяжкі чорні хмари,
останній скрізь топиться лід,
і радість весняна осяйна
повсюдно збудилась в похід.
Грій нас чарівничко-весно,
з неба радість принеси!
Миру в тебе серце просить,
як трояндочка – роси.
Вона йде – вінком ароматним
своє уквітчала чоло,
й на наші поля і долини
несе благодатне крило.
Дай після сліз без угаву
дні нові і мирну славу,
дні нові і мирну славу,
сповіщай це в рідний край!
Буремних метелиць зимових
останній відлунок завмер –
встають в краї рабської муки
свобода і радість тепер.
Димчо Дебелянов
Пролет
Разнасят се облаци черни,
топи се последният лед
и светлата пролетна радост
прониква, пробужда навред.
Грей над нас, вълшебна пролет
с прояснени небеса!
Мир от теб сърцата молят,
както розите - роса.
Тя иде, с венец ароматен
окичила свойто чело,
и в наште поля и долини
лъхти с благодатно крило.
Дай след сълзите забрава,
нови дни за мирна слава,
нови дни за мирна слава,
възвести на родний край!
На бурни виелици зимни
последният отглас замря
и в края на робската мъка
свобода и радост изгря.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512922
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.07.2014
Весна!.. Весна!..
У цвіті ниви,
Цвітуть стуманені сади;
Кипучі радості приливи
Хвилюють серце переливом
У грудях яро-молодих!..
І п’ю я в молодості милій
Чарки наповнені – до дна,
Що у дитинстві наділила
Чарівно-сяюча весна.
Вона мене зустріла рано,
З дарами ніжної зорі,
Як сонце плавало в туманах,
Та сосен плач журив бори.
Вона мене зустріла в полі
З вінками чарів і надій,
Де із грудей лились на волі
Пісні у буйності своїй...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Весна в цвіту!
Цвітуть порічки,
Цвіте жасмин в душі на дні!..
Гаї вільхові біля річки
Сміються й плачуть в тишині.
А там, у балках при долині,
У вишнях тонуть хутори,
Де співи ніжні в білій піні
Колишуть тьму – вечірній іній,
Пливуть спокійно з-під гори.
І ловить серце в завмиранні
Життя акорди через край:
«Гора високая в тумані,
Зелений під горою гай»...
І зійде місяць над курганом
В вінках чарівності й краси,
Тонким узором домотканим
Застеле всю небесну синь.
Намисто висипле з подолу,
Мережку зв’яже на росі,
Де верби хиляться додолу
У чарівній своїй красі.
А пісня котиться в долину
В акордах, повних почуття,
І в серці спогади нахлинуть
Минулих повістей життя!..
Мов з казки світлого дитинства
Живі подоби устають...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Село у вишнях...На гостинці
Пісні нічліжників лиш чуть...
А там, в тумані за горою,
Дзвінок далеко продзвенить.
І тихо знов... А над рікою,
Як вільний табір при вогні,
Сидять у свитках самотканих
Малі хлопчата. У ті дні
Фантазій цвіт – мов цвіт півоній.
Було святково край ріки,
Тому так милі ви сьогодні
Моїх дитячих мрій роки!..
Так милі
Серцю заповітні
Дитячих снів
Минулі дні.
Як свідки
Образи привітні
В нічній
Прекрасній тишині,
Встаєте ви переді мною
На стежці
Світлої весни, –
Шумлять де в полі
Три сосни, –
Щоб міг душі
Дать супокою.
І там, де плакав я немало
І випив біль душі до дна,
Я хочу – вічно щоб стояла
Прекрасно-сяюча весна.
Весна!.. Весна!..
У цвіті ниви,
Цвітуть над озером сади,
Широкі радості приливи
Хвилюють серце переливом
У грудях яро-молодих!..
Паўлюк Трус
Вясна
Вясна!.. Вясна!..
У цвеце нівы,
Цвітуць асмуглыя сады;
Кіпучай радасці прылівы
Хвалююць сэрца пералівам
Ў грудзях вяснова-маладых!..
I п'ю я ў моладасці мілай
Кілішкі поўныя да дна,
Што мне ў маленстве падарыла
Чароўна-светлая вясна.
Яна сустрэла мяне рана,
3 дарамі ласкавай зары,
Як сонца плавала ў тумане
Ды сосны плакалі ў бары.
Яна сустрэла мяне ў полі
3 вянкамі чараў і надзей,
Дзе песні буйныя на волі
Свабодна веялі з грудзей...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Вясна у цвяту!
Цвітуць парэчкі,
Цвіце язмін на дне душы!..
Гаі альховыя над рэчкай
Смяюцца й журацца ў цішы.
А там, у ярах пры даліне,
У вішнях тонуць хутары,
Дзе спевы кволаю вятрынню
Калышуць змрок - вячэрні іней, -
Плывуць спакойна з-пад гары.
I ловіць сэрца ў заміранні
Акорды жыцця цераз край:
"Гара высокая ў тумане,
А пад гарой зялёны гай"...
Узыйдзе месяц над курганам
У вянках прыгожасці і чар,
I ўзорам тонкім, даматканым
Засцеле ў просіні абшар.
Рассыпле пацеркі з прыполу,
Заўе карункі на расе, -
Дзе вербы хіляцца дадолу
У сваёй чаруючай красе.
А песня коціцца далінай
Ў акордах, поўных пачуцця,
I ў сэрцы родзіць успаміны
Былых аповесцей жыцця!..
Бы ў казках светлага дзяцінства,
Жывыя вобразы ўстаюць...
. . . . . . . . . . . . . . . .
У вішнях вёска... На гасцінцы,
Чуваць, начлежнікі пяюць...
А там, ў тумане за гарою,
Званок далёка празвініць,
I ціха зноў... Па-над ракою,
Як вольны табар пры агні,
Сядзяць у світках саматканых
Малыя хлопцы. Ў тыя дні
Цвіла фантазія півоняй,
Было так весела ўсягды, -
Таму вы й мілы мне сягоння,
Мае дзіцячыя гады!..
Так мілы
Сэрцу дарагія
Дзіцячых сноў
Былыя дні.
Як сведкі,
Вобразы жывыя,
Ў красе
Паўночнай цішыні
Вы ўстаеце перада мною
На сцежках
Светлае вясны, -
Шумяць дзе ў полі
Тры сасны, -
Каб адпачыць
Я мог душою.
I там, дзе плакаў я ці мала
I выпіў боль душы да дна, -
Хачу, каб вечна красавала
Прыгожа-светлая вясна.
Вясна!.. Вясна!..
У цвеце нівы,
Цвітуць над возерам сады;
Шырокай радасці прылівы
Хвалююць сэрца пералівам
У грудзях вяснова-маладых!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512921
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.07.2014
Кохання міраж
погуляв і зі мною:
з’явився як сонечка лик –
та, ввівши у раж,
обнадіяв маною:
завів у пустиню і зник.
І кинув мене –
недолюбу-зневіру –
у пеклі земнім назавжди –
на лихо земне –
без надії і віри,
без хліба і краплі води,
без милих очей –
невичерпних, як море,
і посмішки – світла зорі...
Мене все пече:
і пісок, й неозорість,
і в серці уламки жури...
Страждать для спокут?
Чи не краще на плаху,
ніж смерть цю жорстоку терпіть?
Навіщо я тут –
недобита як птаха?
Без крил хіба можна злетіть?
У горі пливу.
В безнадії страждаю.
І раптом все разом в’яжу:
так я й не живу –
я всього лиш чекаю...
вертання
свого
міражу...
Таццяна Дзям'янава
Міраж
Кахання міраж
пагуляў і са мною:
з’явіўся як сонейка лік –
ды, ўвёўшы у раж,
абнядоліў маною:
завёў у пустыню і знік.
І кінуў мяне –
недалюбу-зняверу –
у пекле зямным назаўжды –
нібыта ў труне –
без надзеі і веры,
без хлеба і кроплі вады,
без мілых вачэй –
невычэрпных, як нетры,
І ўсмешкі – світальнай зары...
Усё гарачэй
і пясок, і паветра,
і сэрца асклепкі ўнутры…
Канаць ад пакут?
Ці не лепей на плаху,
чым гэткая жорсткая смерць?
Навошта я тут –
недабітая птаха?
Без крылаў ці можна ўзляцець?
Схілю галаву.
Задыхнуся адчаем.
І раптам выснову звяжу:
ды я й не жыву –
я дагэтуль чакаю…
вяртання
свайго
міражу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499234
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2014
Аеропорт. Дівчина рейс чекає.
А щоб корисно стратить вільний час,
пакетик печива і книжечку тримає –
журнал якийсь тонесенький – на раз.
У зал чекання з купленим заходить,
сідає в крісло – трохи відпочить –
і бачить: чоловік якийсь там модний
від неї через місце вже сидить.
Між їх – пакет, що з печивом придбала.
Читаючи, дівчина ... там бере,
та бачить що сусіда теж недбало
собі бере там і ...ой-ой! – жере!
Вона – іще. І він час не марнує.
Вона – ізнов. І він не відстає.
Ну і нахаба – світ не бачив. Ну і...
Все печиво із пачки дістає!
Коли ж одне у пачці зосталося,
дівча ворожий нагострило згляд:
Що зробить він? І аж горить від злосці:
Ну і сусід дістався, ну і гад!
А він те печиво розполовинив
і щиро з усмішкою дамі подає...
Дівчина в жар. Схопилась в ту ж хвилину.
Іще й сміється – злості додає!
А тут і рейс її вже об’явили...
Коли ж літак піднявся в вишину,
дівчини руки сумочку відкрили...
І вмить немовби хтось її проткнув:
Там з печивом пакет, що не дістала,
коли сідала в крісло почитать!
Вона його – сусіда – об’їдала!
І вже «Пробач!» для нього не сказать!
Мораль така: до того як жахатись
і серце в кривді марно запікать,
можливо краще в справі розібратись
і на когось собак не напускать.
Таццяна Дзям'янава
Прытча пра пячэнне
Аэрапорт. Дзяўчына рэйс чакае.
Каб скаратаць карысна гэты час,
пячэння пачак, кніжачку купляе –
часопіс нейкі тоненькі – на раз.
У зал чакання з купленым заходзіць,
сядае ў крэсла – трохі адпачыць.
А там – мужчына, прыбраны па модзе,
праз месца з кніжкай нейкаю сядзіць.
Між іх – пакет. Яе. З яе пячэннем.
Дзяўчо чытае і... адно бярэ.
Ды бачыць што сусед вокаімгненна
бярэ адтуль жа і ... а-ёй! – жарэ!
Яна – яшчэ. І ён услед шчыруе.
Яна – ізноў. І ён не адстае.
Ну і нахабнік – свет не бачыў. Ну і...
Усе пячэнькі выцягнуў яе!
Калі ж адно ў пачочку засталося,
дзяўчо варожы кінула пагляд:
што зробіць ён? І успыхнула ад злосці:
ну і сусед дастаўся, ну і гад!
А ён пячэньку лоўка распаловіў,
з усмешкай шчырай даме падае...
Дзяўчына – скок. І ў чырвань! І ні слова.
Яшчэ й смяецца, гэтакі, з яе!
А тут і рэйс чаканы абвясцілі...
Калі ж узняўся ў неба самалёт,
дзяўчыны рукі сумачку адкрылі...
І раптам штось працяла навылёт:
Кулёк з пячэннем, тым, што не дастала,
калі сядала ў крэсла пачытаць!
Яна яго – суседа – аб’ядала!
І нат "Прабач!" яму ўжо не сказаць!
Мараль такая: перш, чым абурацца
і сэрца крыўдай марна апякаць,
магчыма лепш у справе разабрацца
і на кагось сабак не выпускаць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499233
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2014
Я не заздрю, що співаєш,
соловейку, в тихім гаю,
що з тобою рядом в небі
зорі цілу нічку сяють.
Я не заздрю, що – небесний –
все прекрасне осяваєш,
чи що, Місяцю сяйливий,
від поетів славу маєш.
Та я зазадрю, що ти можеш
ночі літні бути з тою –
за котрою, Місяченьку,
шаленію самотою.
Иван Йончев
Не завиждам, че ти пее
Не завиждам, че ти пее
всяка вечер славей песни,
редом с тебе че сияят
цяла нощ звезди небесни.
Не завиждам, че - неземен -
земна хубост не остави,
нито, Месечко, че тебе
не един поет те слави.
Но завиждам ти, че всяка
лятна нощ ти милваш нея -
мойта дружка - по която,
Месечко, аз луд лудея.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497515
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.05.2014
Люблю тебе як промінь росянистий,
що на росі моїх полів блищить!
Неначе мужній яструб в небо чисте,
моя душа до тебе в світ летить.
Тебе я жду, як річка – супокою,
налий же спокій в бурю, що в мені.
Тебе шукаю в спеку, і зимою,
в безоднях, і в призірній вишині.
Димчо Дебелянов
Лъч
Обичам те кат първи лъч - росата,
роса на мойте злачни широти! -
Кат ястреб смел, изгубен в небесата,
душата ми към твоя свят лети.
Желая те кат ручей лих - покоя,
покой да влееш в бурите ми ти.
И търся те и в тъмний мраз, и в зноя,
и в бездни, и в призвездни висоти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497514
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.05.2014
Блиск місяця сяйним розливом
печально безлюдну освітлює путь.
За днем, що в ганьбі і сльозах – нещасливим,
в солодкому сні всі страждання підуть.
Простори полів безшелесних
не знають серпа, ні дзвінкої коси –
немовби сонм ангелів з амфор небесних,
над ними летівши, лив бризки роси.
Зоря вниз зірвалась неспинно;
і небо глибоке безмовне повік,
і чути як хвиля за хвилею лине
в прикритий травою глибокий потік.
Тремчу я, і тану, й прямую
у море спокійне, де промінь згасав –
так тихий, смиренний, мов знову цілую
ті очі в сльозах, що колись цілував.
Димчо Дебелянов
Нощем
На лунния трепет вълните
заливат скръбта на безлюдния път.
След ден на позор и на сълзи прикрити
как тихо, как сладостно жалбите спят.
Низ ширните плодни простори
не трепва ни сърп, ни звънтяща коса -
то сякаш сонм ангели с бели амфори
прелитат над тях и разръсват роса.
Далечна звезда се отронва;
пустинно мълчи небосводът дълбок
и чут е вълна как вълната догонва
в прикрития в тревните пазви поток.
Аз тръпна, аз тая, аз плувам
в море от покой и безсилни лъчи
и тъй съм смирен - сякаш повтор целувам
през сълзи целунати нявга очи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497278
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.05.2014
О, неволя – марніє
в ній знедолений раб,
наче пломінь в надії
то міцнішав, то слаб.
Тут жара обпалила,
там замерз у льодах,
і своя надломила,
і чужа ворожда.
І за сонцями жалі,
що погасли вкінець,
і у серці печалі
на мільйони сердець.
Наче воїн в темниці
поневолений ти
розв’язати десницю
в гнів безумно-святий.
Димчо Дебелянов
В тъмница
О, неволя - да крееш
на неволите раб,
да възпламеняваш и тлееш –
ту всесилен, ту слаб.
Тук обжегнат от зноя,
там помръзнал в студа,
надломяван от своя
и от чужда вражда.
Да тъгуваш по скрити,
неизгрели слънца,
сам понесъл тъгите
на мильони сърца.
Като воин в тъмница
да не можеш - пленен,
да развържеш десница
в гняв безумно-свещен.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497276
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.05.2014
Чи пам’ятаєш ти затишний двір,
затишний дім в білопінності вишні?
Ах, не тривожте в темниці мій зір
скарги далекі і спогади лишні –
темна тюрма затуманила зір,
скарги далекі і спогади лишні,
сором тримає мене наче звір –
кара моя за всі дні ті колишні!
Чи пам’ятаєш ти затишний двір,
шепіт і сміх в білопінності вишні?
Ах, не тривожте пісень світлих вир –
ангельский хор в моїх днях вже колишніх,
темна тюрма затуманила зір,
скарги далекі і спогади лишні,
сон в мене був – в ньому затишний двір,
затишний дім в білопінності вишні!
Димчо Дебелянов
Помниш ли, помниш ли тихия двор
Помниш ли, помниш ли тихия двор,
тихия дом в белоцветните вишни? -
Ах, не проблясвайте в моя затвор,
жалби далечни и спомени лишни -
аз съм заключеник в мрачен затвор,
жалби далечни и спомени лишни,
моята стража е моят позор,
моята казън са дните предишни!
Помниш ли, помниш ли в тихия двор
шъпот и смях в белоцветните вишни? -
Ах, не пробуждайте светлия хор,
хорът на ангели в дните предишни -
аз съм заключеник в мрачен затвор,
жалби далечни и спомени лишни,
сън е бил, сън е бил тихия двор,
сън са били белоцветните вишни!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496807
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.05.2014
Над світлими мріями змора ранкова
розпластує крила сумні.
Печалюсь за зорями – сяйво святкове
вже скоро погасне мені.
Печалюсь за росами – висохли рано
на зблідлих хирлявих листах,
за першою піснею, що так неждано
змертвілою стала в устах.
Димчо Дебелянов
Песен
Над мойте копнежи умората ранна
крила безотрадни простря.
Скърбя за зората, тъй дълго желанна,
която тъй скоро умря.
Скърбя за росата, която изсъхна
над болни и бледи листа,
за първата песен, която издъхна
на глухо мъртвило в пастта.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496806
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.05.2014
Ще юності білі ті квіти
не знали зовсім про вечірні жалі,
тож з ними йшла вона відкрито,
щоб радість розбудить в чужій печалі;
в очах її, немов жаги гірлянди,
зірок іскрилась хмара вогняних
і пестощів бажали дві троянди,
що здулися на грудях молодих.
В ніч золотомісячну зовом
своїм на свято насолод позвала,
але не зрозуміла грішне слово,
душа про це цнотлива не сказала,
що спала в ній; і перший сон прекрасний,
де юності були ті білі квіти –
тепер в печалі погляд її гасне:
вони цвітуть, а їй пора сивіти...
Димчо Дебелянов
Отмината
На младостта й белите цветя
не бяха вечерна тъга познали
и с тях окитена вървеше тя
да буди радост в чуждите печали;
в очите й на пламенни възторзи
разискряха се пламен рой звезди
и жаждаха милувки двете рози
напъпили връх нейните гърди.
Тя в златолунна нощ ме позова
на празник, на безименни наслади,
но неразбрала грешните слова,
душата девствена се не обади,
че спяха в нея, първи сън заспали,
на младостта ми белите цветя -
а днес по нея всеки поглед жали,
че те цъфтят, ала повехна тя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496388
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.05.2014
Вічні провалля тебе відділили,
знаю, що в далях безкрайніх стоїш,
так як проміння крізь тьму з небосхилу
жду я що прийдеш... Чи прийдеш коли?
– Ніколи більш!
Збуджений рано, в журбі безпросвітній,
в даль задивляюсь – в пітьмі десь стоїш,
з сумом, з прокляттями, в тузі самітній
жду я на ранок... Чи прийде коли?
– Ніколи більш!
Чорна Неволя сади мої мирні
снігом засипала. Темна лиш ніч.
Гімни і сміх в мої ночі безвірні
жду я що прийдуть... Чи прийдуть коли?
– Ніколи більш!
*Ніколи більш (англ.)
Димчо Дебелянов
Nevermore
Пропасти вечни делят те от мене,
зная, че ти си безкрайно далеч,
но пак като лъч след вековно затмение,
чакам да дойдеш... Ще дойдеш ли?
- Никога веч!
Рано пробуден, с тъги непросветни,
впивам аз погледи в мрака далеч
и с клетви, и жал, безутешно преплетени,
чакам да съмне... Ще съмне ли?
- Никога веч!
Мойте градини Неволята черна
с преспи засипа. Те дремят далеч,
а химни и смях в полунощ обезверена
чакам да трепнат!... Ще трепнат ли?
- Никога веч!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496387
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.05.2014
Нанизую я кожний рік за роком,
я все вперед і все вперед лечу
в пекельний жар, в пустині цій жорстокій
надіюся – любові тінь схвачу.
Вінок чоло мені не украшає –
струмком там ллється піт неначе кров,
жорстока мука очі закриває,
до відпочинку дух мій прагне знов.
О, йде вже час жахіття і тривоги,
в безодні бачу я свою біду,
і розімкну я руки від знемоги,
і в темний морок з криком упаду.
Димчо Дебелянов
Предчувствие
Изнизват се години след години,
аз все напред и все напред летя,
и в адский зной на тъжните пустини
преследвам призрака на любовта.
Венец челото ми не украсява –
оттам на струйки кървав пот се лей,
ужасна мъка взорът замъглява,
че за почивка моят дух копней.
О иде час на ужас и тревога,
възпрян на бездните край тъмни бряг –
ръце ще да отпусна в изнемога
и с грозен вик ще литна в черний мрак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496203
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.05.2014
Блиск місяця сяйним розливом
безлюдну освітлює путь –
край неї, схилившись журливо,
лиш верби ростуть.
Дух свіжий із нив занімілих
притишує пал вогняний –
немовби рій ангелів білих
несе супокій.
Зоря за зорею злітає
з пустинного зводу навік,
далеко голосить й змовкає
у горах потік.
І в мріях, повитих журбою,
пливу я в знемозі ночей –
і в спогадах дальніх лиш двоє
пестливих очей.
***
(варіант)
Блиск місяця сяйним розливом
безлюдну освітлює путь –
як тіні, схилившись журливо,
лиш верби край неї ростуть.
Дух свіжий із нив занімілих
притишує пал вогняний –
немовби сонм ангелів білих
несе золотий супокій.
Зоря за зорею злітає
з пустинного зводу навік,
замовкла душа: лиш співає
у горах шумливий потік.
І в мріях, повитих пітьмою,
пливу я в знемозі ночей –
і в спогадах дальніх лиш двоє
пестливих промінних очей.
Димчо Дебелянов
Лунен блясък
На лунния блясък вълните
заливат безлюдния път -
край него под бреме превити
върбите стърчат.
Лъх ведър нивята заспали
Облъхва след огнений зной -
то сякаш рой ангели бяли
разливат покой.
Звезда към звездата полита
от свода пустинно-дълбок -
далеко ридае и глъхне
планински поток.
И в блянове смътни увлечен,
аз плувам с безсилни лъчи -
и милват ме в спомен далечен
две тихи очи.
***
(вариант)
Над лунния блясък вълните
заливат пустинния път -
кат сенки печални върбите
безмълвни край него стърчат.
Лъх ведър нивята заспали
облъхва след огнений зной -
то сякаш сонм ангели бяли
преливат ги с златен покой.
Звезда към земята полита
от свода бездънно дълбок,
душата се вслушва: долита
глух шум от планински поток.
И в блянове тъмни увлечен,
аз плувам в безсилни лъчи,
милуван от спомен далечен
за две лъчезарни очи...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496202
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.05.2014
У юності моїй при ніжній ласці
у посмішці губи стогнанням відкрило;
душа так гримасу свою полюбила –
були всі відриті – лиш я була в масці.
Чисті зіниці – нікому не збагнути
давно там зрощену отруту зміїну;
спить моя злоба – від неї не загину –
і дні оті минулі не можу вернути.
Я кожну ніч маску свою обновляю,
лице щоб під нею від страху ховати,
і спогади тайно у серці тримати –
а хто я тепер є – і сама не знаю.
Думаю: в могилу мене старість пхає –
чи прийде смерть по дух мій безпорадний?
І коли в путь візьме нас час нещадний –
під маскою смерті кого він впізнає?
Яна Язова
Маска
На първа младост при нежната ласка
на устни ми стонът в усмивка избликна;
душата ми свойта гримаса обикна —
всред всички открити — аз ходех със маска.
Чисти зениците — в тях никой не зърна
отдавна закърмена змийска отрова;
спи ми и злобата — не ще ми отровя —
и дните си минали не мога да върна.
Но всяка нощ нова си маска чертая,
и денем под нея от страх се прикривам,
и спомена тайно в сърце си заривам —
и вече коя съм — самичка незная.
И мисля: към гроба ме старост затласка —
на моя дух грохнал дойде ли смъртта?
Когато за път ще ме вземе и тя —
кого ще намери под смъртната маска?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494025
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.04.2014
Спокійно він став на широкій арені,
піднята його голова –
там натовпу гомін і шум безперервні,
літають неясні слова.
Наліво від входу в туніці сріблистій
маленька рабиня стоїть
і факели в кучері їй золотисті
продовжують золото лить.
Мечем він у щит ударяє трикратно,
відлуння у даль дзеленчить,
і натовп – весь ситий, багатий, ошатний, –
ще дужче довкола кричить.
Та дивно – в відвазі, що їх охопила,
стоїть гурт рабів молодих,
щити поскидали і руки схрестили
на бронзових грудях своїх:
«О, п’яні, розпусні патриції, знову
бажаєте смерть споглядать?
Ті іскряні факели в вечір чудовий
для диких захоплень горять?
Безумці! Сталеві усі мої м’язи,
я кров’ю меча гартував,
тому-то арену оцю ще ні разу
поборений не покидав.
Братів я пронизував. Знову і знову!
О, жертви, безмірний їх стрій!
Сьогодні ж увечері будьте готові –
я вас викликаю на бій...»
В страху непомірнім, в тривозі великій,
патриції стали втікать,
підняв він меча і накинулась з криком
на них гладіаторів рать.
Розгублена варта з прокляттям спиняє
розбурхану хвилю рабів,
і жовтий пісок в ту ж хвилину вкриває
шарлаховий крові розлив.
І перші, хто кинувсь і хто заступає,
із серцем пробитим впадуть;
по трупах із ревом юрба пролітає,
шалено пробивши свій путь.
І тільки рабиня стоїть з білим ликом –
лиш крові краплини злились
на край білосніжної в неї туніки, –
та очі опущені вниз.
А з міста на помсту жорстоку, сувору,
ватагу виводить Спартак
і бурно несеться крізь ніч яснозору:
«Брати, піднімайтесь ось так!»
Христо Смирненски
Гладиатор
Спокоен той спря сред арената ширна,
спокоен изправи глава -
гърми там тълпата и глъчка неспирна
отронва неясни слова.
Отляво до входа, в сребриста туника,
робинята малка стои;
по златните къдрици факлите бликат
игриви, златисти струи.
Удари той с меча трикратно по щита,
ехото далеч прозвъни,
и ето: тълпата, охолна и сита,
крещи пак от всички страни.
Но странно: от дързост незнайна обзети,
край него се роби тълпят,
захвърля той щита и скръства ръцете
на голата бронзова гръд:
"О, блудни, пияни патриции, пак ли
жадувахте кърви и смърт?
И тази ли вечер разискрени факли
за диви възторзи горят?
Безумци! Стоманен е всеки мой мускул
и меча ми в кръв е кален,
че тая арена не съм я напускал
от никого в бой победен.
Пронизвах аз братя. Все нови и нови!
О, жертви, без име, без брой!
Но таз вечер вие бъдете готови,
аз вас призовавам на бой..."
Сред ужас нечакан, сред паника бурна,
патриции хукнаха в миг,
а вдигна той меча, и вихром се втурна
тълпа- гладиаторска с вик.
Смутената стража изпречи се с крясък
пред буйната робска вълна;
и мигом обагри се жълтия пясък
със кървави тъмни петна.
Но втурнал се първи, той първи възпре се,
простре се с пронизана гръд;
през трупа му с рев се тълпата понесе,
пробила си шеметно път.
И само робинята спря бледолика:
в кръвта му намокри едва
тя края на своята снежна туника
и тръгна, привела глава.
А там - из града, за разплата желязна
тълпите повел бе Спартак
и бурно ехтеше в нощта златозвездна:
"На крак, братя роби, на крак!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2014
Усміхнулись хвилі в берегах зелених –
під милозвучний дзвін приходить день ясний –
із таємних далей голос йде до мене...
– А що значить сон цей, так дивно нечіткий?
Чи не з того, що море днів моїх буття
затихло з бурного кипіння в темну ніч,
з гарячими словами в світле майбуття,
моя кохана мріє, чи не твій це клич?
Невже прийде мені моя колишня міць,
й весною квіти знов піднімуться цвісти,
що втратили вночі красу прекрасних лиць
під злими крилами печалі й самоти?
Чи вірю я? ... Хвилі в берегах зелених –
під милозвучний дзвін приходить день ясний –
із таємних далей голос йде до мене...
– А що значить сон цей, так дивно нечіткий?
Димчо Дебелянов
Усмихнати вълни
Усмихнати вълни край цветни брегове -
с протяжно-сладък звън настъпя златний ден –
из тайни далнини глас нежен ме зове...
- Що значи този сън, тъй странно замъглен?
Не си ли това, море на мойте дни,
утихнало в нощта след бурний свой кипеж,
и с пламенни слова към светли бъднини,
възлюбена мечта, не ти ли ме зовеш?
Нима ще бликне пак в гърди предишна мощ,
ще вдигнат ли чела цветя на пролетта,
отхранени сред мрак, повехнали сред нощ,
под ледните крила на скръб и самота?
Да вярвам ли?...Вълни край цветни брегове,
с протяжно-сладък звън настъпя златний ден.
Из тайни далнини глас нежен ме зове...
- Що значи този сън, тъй странно замъглен?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493459
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2014
З надією дерева всі стояли,
щоб їх промінням сонце освітило,
та в темну ніч у небі святкували
і вранці снігом їх гілки схилило.
Замовкли у своїй гіркій зажурі
під тягарем одежи снігової –
бо зрозуміли в марень час похмурий
безплідність їх надії золотої.
Димчо Дебелянов
И все с надежда бяха дървесата
И все с надежда бяха дървесата
лъчи над тях ден слънчев да пророни,
но в тъмна нощ бе празник в небесата
и сняг обсипа голите им клони.
Замлъкнаха те, в горка скръб замрели,
под бремето на новите одежди -
на бляновете в сетний час съзрели
безплодьето на своите надежди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493458
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2014
Я пам’ятаю розстань серед поля –
там з гордим повновладдям чорна Тьма
з усіх країв злих світу жартома
на учту кличе вихори сваволі.
Ось з півдня суне незчисленна рать,
а друга з півночі в ревінні канонади,
і серед чорних грізних хмар громади
злорадні жаху посмішки горять.
Я пам’ятаю крик – слабкий, в зажурі,
безсильний там, де тріумфує гнів,
там подорожній смерті чорний зів,
ридаючи, вже бачить серед бурі.
І може буть (згадаю я не раз!),
що буря то була моєї муки,
нависла стоголова і сторука
над світом в той один безумний час.
Я пам’ятаю як пройшло горіння,
немов пожежі згаслої зоря,
і пам’ятаю що від вівтаря
мого не залишилося й каміння.
_____________________
Тепер пройшли надії-мертвяки –
врятований – в пустинях сніговійних
і міць моя, і весняні вінки,
мені вже сняться в ночах безнадійних.
Димчо Дебелянов
Кръстопът
Аз помня кръстопът в поля безбрежни,
там с гордо пълновластие Нощта
от всички зли покраища в света
на пир извика вихрите метежни.
От юг потръгна неброима рат,
от север друга с тътен се зададе
и пламнаха сред облачни грамади
усмивките на ужаса злорад.
Аз помня вик, ту сдавен, ту издигнат
безсилно сред тържествения рев,
там пътник на смъртта пред черний зев
ридаеше, от бурята настигнат.
И може би (през рани спомням аз!)
то беше бурята на мойта мъка,
нависнала стоглава и сторъка
над моя свят в един безумен час.
Аз помня как утихна нейний пламък,
като заря на угасен пожар,
и помня, че от моя скъп олтар
не бе остало камък върху камък.
_____________________
Сега понел надежи-мъртвеци,
спасен, аз бродя из пустини снежни
и свойта мощ и пролетни венци
сънувам в полунощи безнадеждни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493250
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.04.2014
Потік, що стогне у долині,
вкладає спогад в кожний звук –
колись удвох ми тут із нею
єднались стиском наших рук.
Ішли ми тихо і тремтливо,
і нас п’янив тут дивний чар,
бо радість перша –дні щасливі,
в весну ту першу – перший жар.
Та на устах не появились
слова, сподівані в той час,
і хоч так близько ми тулились –
були далекі водночас.
Димчо Дебелянов
Потокът стене в долината
Потокът стене в долината,
отеква спомен в всеки звук -
тук нявга двамата със нея
пристъпвахме един до друг.
Валеше тихо, едностайно,
но нас опил бе дивен чар
пред радост първа - щастие незнайно,
пред първа пролет - първи жар.
Ала на устни не изгрея
с години чаканата реч,
че бяхме близко двама с нея
и пак безкрайно надалеч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493057
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.04.2014
I
Це тій, що в темні ночі мовчазливі
як привид входить в тихий мій куток –
життя нового в жили дасть розливи,
душі моїй блаженства дасть ковток!
Це тій, що буйно в серці розцвітає,
зорею освітляє небокрай,
і човен мій дбайливо направляє
по морю щастя в світлий дивний край!
Це тій, що схована в журбі безкрайній,
коли впаду, подоланий в борні,
вночі мою могилу знайде тайно
і там заплаче гірко по мені!...
II
Коли цвіли весною вишні,
хмільним від запахів я був,
лежав під ними – вітер втішний
пилок з квіток на мене дув.
Тепер вернувсь, та вже витає
над ними смерті сум хисткий
і вітер не пилок стрясає,
а жовті зморщені листки.
III
Твої уста з солодкістю малини,
о, квітів травня ароматний зов!
Блаженний той, хто перший раз відчинить
уста твої – малинову любов!
Підсніжники твоє лице вкривають,
посипані брильянтами роси...
Ах! Той щасливець є, хто засинає
вночі обвитий в кучері коси!..
IV
Сіло сонце золоте за гаєм,
Залишило тишу скрізь німу;
Місяць срібний мовчки розсіває
Світло-білі промені в пітьму!
Ось несе вечірній тихий вітер
спокій із віддалених країв,
тихо шепчуть молоденькі віти
над могилою моєю спів.
V
Збережу його я – першого листа,
що писав для тебе – променів букет,
перш ніж осінь серце стисне в холодах!
Збережу його я – решту моїх днів
буду все читати у гірких сльозах.
Напишу тобі я – перші ті слова,
що мені сказала, вогняним пером
на стражденнім серці – мій порожній храм
і в житті похмурім – непроглядна ніч –
лиш вони так дивно засіяють там.
Схороню я – мрію першу цю мою,
що родив з-за тебе в ночі мовчазні!
Схороню в солодкій самоті нічній
в потайному місці – на могилі тій
посаджу лиш квіти осені сумні!..
Димчо Дебелянов
Посвещение
I
На таз, кoято в нощи мълчаливи
кат призрак свят дохожда в моя кът
и нов живот ми в жилите разлива
и с райска сладост пълни ми духът!
На таз, коя вирее ми в сърцето
и кат звездица в тъмний мрак сияй,
и мойта лодка води сред морето
на щастьето към светлий хубав край!
На таз, коя зарита в скръб безкрайна,
кога в борбата падна аз сломен,
на моят гроб ще дойде в нощ потайна
сълзици да пролее зарад мен!...
II
Когато вишните цъфтяха,
от нежний мирис упоен,
под тях почивах и ветрецът
прах цветен сипеше над мен.
Днес пак отидох, но крила си
над тях простряла бе смъртта
и не с прах вятрът ме поръси,
а с жълти сгърчени листа.
III
Малинен дъх разпръскват твойте устни,
о, сладък дъх на майските цветя!
И преблажен е, който пръв откъсне
от тях малината на любовта!
Кокичета страните ти покриват,
посипани с брилянтена роса...
Ах! Кой щастливец нощем ще обвиват
къдриците на твоята коса!...
IV
Скри се златно слънце зад горите,
вредом легна мъртва тишина;
месец бледен мълком в мрачините
си светлика сребърен пръсна!
И ей, тих вечерник се зададе
отдалеко, жаден за покой -
тихо шепнат вейчиците млади
и се свеждат върху гробът мой.
V
Аз ще го запазя - първото писмо,
що за тебе писах - китка от лъчи,
преди ощ сърце ми есен да смрази!
Аз ще го запазя - всеки ден и час
ще го препрочитам с горестни сълзи.
Аз ще ги напиша - първите слова,
що ми ти продума, с огнено перо
връз сърцето страдно - пуст безмълвен храм -
и в живота мрачен - непрогледна нощ -
само те щат дивно да сияят там.
Аз ще я погреба - първата мечта,
зарад теб родена в мълчалива нощ!
Аз ще я погреба в сладка самота
във незнайно кътче и връз нейни гроб
ще посея тъжни есенни цветя!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492797
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.04.2014
Для мене снився сон – о, сни невірні!
над прірвою, у мороці густім
стояли ми; в глибинах непомірних
котились хвилі з гуркотом глухим.
Для мене ти – щоб ніч мою розсіять,
та темна ніч була в моїй душі,
передчуття страшні в ній без надії
даремно намагався заглушить.
Умить покров із жаху і тривоги
закрив, як мла, печальний погляд мій
і я упав – від сильної знемоги
не втримався на скелі кам’яній.
Останній крик прорізав тишу лихом –
я в прірву падав – жить була жага,
а ти злорадним сатанинським сміхом
лиш пирхнула, зігнувшись як дуга!
Димчо Дебелянов
Сън
Сънувах сън - о, сънища неверни! -
Над бездна, в непрогледни мрачини
стояхме; в дълбините неизмерни
с глух ропот се премятаха вълни.
До мен бе ти, що мойта нощ разсея,
но с нощ бе пълна моята душа,
и страшните предчувствия във нея
напразно се стремях да заглуша.
В миг булото на ужас и тревога
печалния ми поглед замъгли
и паднах аз в най-горка изнемога,
подхлъзнах се от мокрите скали.
Предсмъртен вик процепи тишината -
аз паднах в бездни, - свяст ми се зави,
и ти, с злорадний смях на Сатаната,
изкиска се и гърбом се изви!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492587
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.04.2014
Прокинуся – день заглядає від порога,
солодких снів нічних прогнав останній знак.
Що нині жде мене – розгром чи перемога?
Не знаю чи чекаєш ти, а чи не так?
З похиленим чолом стоїш ти тут отак,
і косу срібну переплутала знемога,
у погляді твоїм блищать неспокій, страх.
Іду – за мною йдеш з блідим лицем тривоги.
Я вранці збуджений твій подих відчував,
коли я мав підйом, коли було й падіння;
скажи – за захватом я гіркість випивав,
і скільки тих божеств без ясного проміння
у серці страдному нероджені вже мруть,
моя Турбото, йдеш зі мною в дальню путь!
Димчо Дебелянов
Грижа
Пробуждам се - денят в прозорците ми гледа,
на сладосънна нощ прогонил сетний знак.
Днес що ме чака вън - разгром или победа? -
Не знам, но ти, нали, но ти ме чакаш пак?
С оборено чело стоиш на моя праг,
прошарени коси разпуснала в безреда,
проблясва в твоя взор тревожен полузрак.
Излизам - и по мен ти тръгваш смъртно-бледа.
Покрусен в ранина аз сещам твоя дих
при всеки смел подем, при всякое падение;
кажи, след кой възторг горчилки аз не пих,
и колко божества измряха неродени
на страдното сърце в най-пазения кът,
о, Грижа, спътнице в нерад и стръмен път!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492362
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.04.2014
Помираю й зі світлом роджуся –
різнолика, безладна душа,
те, над чим цілий день я труджуся,
буду злісно трощить по ночах.
Лиш покличу дні світло-смиренні –
бурі з моря вже силу беруть,
а шукаю я бурю – край мене
усі крики і гомін замруть.
Про зорю вогнесяючу мрію –
на очах маю лиш сліпоту,
навесні мов на осінь марнію,
восени мов весною цвіту.
У байдужості час пропливає,
гасне там непрожите життя,
і розвіяний плач мій вмирає
над пустелею без укриття.
Димчо Дебелянов
Черна песен
Аз умирам и светло се раждам -
разнолика, нестройна душа,
през деня неуморно изграждам,
през нощта без пощада руша.
Призова ли дни светло-смирени,
гръмват бури над тъмно море,
а подиря ли буря - край мене
всеки вопъл и ропот замре.
За зора огнеструйна копнея,
а слепи ме с очите си тя,
в пролетта като в есен аз крея,
в есента като в пролет цъфтя.
На безстрастното време в неспира
гасне мълком живот неживян,
и плачът ми за пристан умира
низ велика пустиня развян.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492305
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.04.2014
Прийди і дай для мене радість ясну,
проміння лий у хмуру ніч мені,
прийди, бо я самотній в горі гасну,
в неволі золоті втрачаю дні.
Відкрию я тобі всі темні тайни,
крізь ночі зоряні чекатиму я сам.
Єдина ти у всесвіті безкрайнім –
немов весталка освітляє храм.
Розсій же долі смуток невимовний,
усміхнена й від щастя, й від біди,
вінок з пісень сплету тобі коштовний.
О, чарівне дитя, дитя безгрішне,
дивись, відходить травень назавжди
і в’яне вже троянда безутішно.
Димчо Дебелянов
Сонет
Ела и дай ми свойта радост ясна,
лъчи обилни в мрачна нощ пръсни,
ела, в нерадост аз самотен гасна,
в неволя губя свойте златни дни.
Аз ще открия тъмните си тайни,
през звездни нощи ще те чакам сам.
Една ще си в вселената безкрайна,
като весталка в светъл, хубав храм.
Разсей скръбта на тъмна орисия,
усмихната и в радост и в беда,
най-скъп венец от песни ще ти свия.
О, хубаво дете, дете безгрешно,
виж, вече май отлита навсегда,
а розата увяхва безутешно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492014
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.04.2014
Зловісні тіні на сумних дорогах
зійшли, звільнивши променисту путь –
і день за днем, у світлих перемогах
припливи щастя хвилею ростуть.
Криштальне небо нашої любові,
я знаю, грізним бурям не закрить,
в моєму серці промені святкові
зуміли всі куточки освітить.
В садах весна так радісно буяє –
мороз і сніг хіба її зведуть?
Воскрес мій день і ніч уже згасає,
й троянди все цвітуть, цвітуть, цвітуть.
Димчо Дебелянов
Рози
Злокобни сенки в пътища неради,
отминати, далеч остават те -
и ден из ден, с по-светли изненади
на щастието приливът расте.
Кристалното небе на любовта ни,
знам, няма бурята да помрачи
и кът един дори не ще остане
в сърце ми, непрепълнен със лъчи.
В градини пролет радостна полъхна -
слана и преспи ли ще ги смутят?
Възкръсна моя ден, нощта издъхна
и розите цъфтят, цъфтят, цъфтят.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491872
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.04.2014
I
Було недавно: в мить ясну
примарний сон мене збудив –
й неначе тисячі віків
пройшли з тих пір – так час летів.
З зігрітим радістю лицем
чув зов в майбутні світлі дні
і від незнаних берегів
я бачив хвилі вдалині.
Життя розкрило молоде
красу нетлінності мені,
покрите розсипом перлин
в проміннях сонця навесні.
Я знав – мене там радість зве,
і я стояв слабкий, німий,
скував і думку, і язик
невільний страх і сум нічний.
Було недавно: в мить ясну
примарний сон мене збудив –
й неначе тисячі віків
пройшли з тих пір – так час летів.
II
Родились в тузі – тужні мруть
і сподівання, й сила віри –
о, дні, де скінчиться наш путь
в борні безумства і зневіри?
Вогонь в душі моїй погас,
я над безоднею схилився,
красі весни приходить час,
весняна, світла прийде пісня!
Ридають спогади в душі,
о, плач це ангелів неспинний,
і травень дивний вже спішить
з його потоком швидкопінним!
Родились в тузі – тужні мруть
і сподівання, й сила віри –
о, дні, де скінчиться ваш путь
в борні безумства і зневіри?
Димчо Дебелянов
Спомени
I
Не бе отдавна: в златен миг
от тежък сън се сепнах аз -
а сякаш бездни-векове
изминали са оттогаз.
С огрян от радост ведър лик
чух зов към светли бъднини
и край незнайни брегове
съзрях притихнали вълни.
Пред мен животът млад разкри
нетленната си красота,
поръсен с бисерни зари
от слънцето на пролетта.
Аз знаех - радост ме зове
и пак и слаб, и ням стоях,
с вковани мисъл и език
от тъмен смут, неволен страх.
Не бе оттдавна: в златен миг
от тежък сън се сепнах аз -
и сякаш бездни-векове
изминали са оттогаз.
II
В тъги родени, тъжни мрат
и упования, и вяра -
о, дни, де свършва наший път,
де тъй в безумна изпревара?
В душа ми пламък не оста,
над бездна пак стоя надвесен,
а как бе дивна пролетта,
как светла - пролетната песен!
В душа ми споменът ридай
о, плач на ангелите пленни,
а как бе дивен китни май
с потока негов бистропенни!
В тъги родени, тъжно мрат
и упования, и вяра -
о, дни, де свършва ваший път,
де тъй в безумна изпревара?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491870
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.04.2014
Полум’ям ясним в душі обпалила.
Полум’ям білим взяла з небуття.
... Ой закипає зимою калина,
Грона її – як надія життя.
Ягідка пізня привабливо-люба.
Травня фата відійшла по весні.
Ясно-червоні з пухлинкою губи
Світяться тихо-щасливо крізь сніг.
Де я сьогодні піду без упину,
Щоб невгамовній душі догодить?
Світло покличу подружку-калину –
Сумом моїм хай на мене зорить.
Білопушисті піднесені брови.
Час завмирання. І час відкриття.
Доля моя – ніби гроно любові
Б’ється над спокоєм гілки життя.
Яўгенія Янішчыц
Каліна зімы
Полымем зыркім душу апаліла.
Полымем белым ўзняло з небыцця.
...Ой жа зімой закіпае каліна,
Гронка яе — як надзея жыцця.
Позняя ягадка позняй спакусы.
Вэлюм маёвы растаў па вясне.
Запунсавела-прыпухлыя вусны
Свецяцца ціха-шчасліва праз снег.
Выберу сёння якую вандроўку,
Каб неўталоннай душы дагадзіць?
Светла аклікну каліну-сяброўку —
Сумам маім на мяне паглядзіць.
Белапушыстыя ўскінуты бровы.
Час замірання. I час адкрыцця.
Доля мая — нібы гронка любові
Б'ецца над сцішанай голькай жыцця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491629
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.04.2014
Переклади
мене.
Переведи
душі порив в твої далекі ширі
крізь слів містки,
по кладочках довіри,
понад імлою забуття ріки.
Переклади
мене.
Вогонь зроди
і освяти – бо робиш добрі дії –
любові спів,
підкинь мої надії
у синь небес – як білих голубів.
Переклади
мене.
Не обійди
багаття почуттів, дум, одкровення.
Підсиль вогонь,
роздуй своїм натхненням,
додай таланту іскрочку твого.
Переклади
мене.
І не суди
за жар душі – мій скарб післяжиттєвий.
Скажи: «Амінь!»
і слово дай кінцеве,
що збережеш хоч жменьку –
на спомин.
Таццяна Дзям'янава
Перакладчыкам прысвячаецца
Перакладзі
мяне.
Перавядзі
душу маю на свой высокі бераг
праз слоў масткі
па кладачках даверу
па-над імглой забыўнасці-ракі.
Перакладзі
мяне.
Агонь звядзі –
і асвяці – па праву дабрадзея –
маю любоў
і ўскінь мае надзеі
у сінь нябёс – як белых галубоў.
Перакладзі
мяне.
Не абыйдзі
касцёр пачуццяў, думак, летуценняў.
Падкінь шчапы,
раздзьмі сваім натхненнем,
дадаўшы іскру таленту твайго.
Перакладзі
мяне.
Ды не судзі
за вугалькі – мой скарб пасляжыццёвы.
Скажы: "Амін!"
і дай нябожы слова:
что зберажэш хоць жменьку –
на ўспамін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491469
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.04.2014
Я є вихор і імла,
владика царства без межі;
я маю крила від орла,
орла кігті як ножі.
Я є вихор і імла,
порив і час мені чужі,
не знає цілі мій політ.
Я – вогонь і лід.
А ти ляклива голубиця.
Мене боїшся ти дарма,
бо будеш ти з орлом самим, з орлом орлиця.
Той день благословиш сама.
Я всюдисущий – втрачену підняв
тебе; могутній, темний обійняв.
У край далекий віднесу –
за обрій найсміліших мрій.
Високо в небо піднесу
в самотності твоїй,
щоб ти під зорями була,
бо дух мій – дух орла.
Я проживаю там.
Але я сам...
Хай буде спека, буде лід!
В підземнім полум’ї горів,
але ніколи не згорів.
Без цілі, без путі політ!
В надземнім холоді літав,
але ніколи не змерзав.
Дарма, ляклива голубице,
мене боїшся ти, дарма –
бо будеш ти з орлом міцним, з орлом орлиця...
Той день благословиш сама.
Я маю кігті як в орла,
і жар, і лід – щоб ти була
у ярій гостроті.
Далеко... і високо... там,
де завжди проживаю сам,
другиня в гордій самоті,
ти станеш льодом у вогні,
згориш в безмежжі льодянім.
Моїми кігтями орла
твоя пробита плоть,
я теж візьму твій дух...
Далеко від землі, де легко прах збороть,
де зоряна імла, –
гострий зір і слух –
вогнем горітиме вся плоть,
а льодом буде дух!
І гірко будеш ти ридать,
і проклянеш народження весну:
земля і небо закричать,
почувши скаргу навісну.
І нам обом настане час –
там буде наш подружній путь,
для мого дикого безумства час,
твого короткого блаженства путь!
І взявши в кігті, я відтак
з тобою вгору полечу;
як буря силою своєю
кружляє лист і я отак
тобою буйно заверчу
між небесами і землею.
А те, що я чекаю сам,
тобі все найщедріш віддам:
в нестямі світовій, в хмелю,
блаженством вічним смерті наділю.
Знов розгорну я два крила,
без путі, в пориві мій політ,
вихор і імла,
кігті хижака – жар і лід...
Знов розгорну я два крила
І понесе печалі плин,
вихор і імла,
про тебе спогад лиш один.
Дарма, ляклива голубице,
Мене боїшся ти, дарма –
Бо будеш ти, хоч мить одну, з орлом міцним, з орлом орлиця...
Той день благословиш сама!
Пейо Яворов
Демон
Аз съм вихър и мъгла,
владея царство без предел:
че имам орлови крила
и ноктете на орел.
Аз съм вихър и мъгла:
не зная време, нито цел
в размах, пориви и стремеж.
Аз съм зной и скреж.
А ти си плаха гълъбица.
Напразно се боиш от мен.
Ще бъдеш ти, с орел самин, с орел орлица.
И благослови тоя ден.
Изгубена те найдох — вездесъщ,
и те обгърнах, тъмен и могъщ.
Далеко ще те отнеса:
отвъд най-смелата мечта.
Високо ще те изнеса
на горда самота
в призвездния предел.
Духът ми е орел.
И аз живея там.
Но аз съм сам…
Да бъда зной, да бъда скреж!
В подземни пламъци горях
и нивга никого не сгрях.
Без цел размах, без път стремеж!
В свръхземен студ се вкамених
и никого не разхладих.
Напразно, плаха гълъбица,
напразно се боиш от мен.
Ще бъдеш ти, с орел могъщ, с орел орлица…
И благослови тоя ден.
Аз имам орлови нокте:
и жар и лед — това са те
в ярка острота.
Далеко… и високо… там,
където аз живея сам,
другарка в будна самота,
ти в пламък ще се вледениш,
под кървав студ ще изгориш.
Че с ноктете на орел,
пронизал тая плът,
ще досегна твоя дух…
Далеко от света, високо над прахът,
в призвездния предел, —
зрение и слух —
ще бъде в огън тая плът,
а лед ще бъде твоя дух!
И горко ще ридаеш ти,
ще прокълнеш рождения си час:
земята и небето ще кънти
от твоя стон, от твоя глас.
Тогаз ще дойде и часът
за нашия задружен път:
на моето безумие часът,
за твоето блаженство кратък път!
И грабнал те в ноктете си тогаз,
с тебе лих ще полетя;
и както бурята премята
заграбен лист, така и аз
бясно ще те завъртя
между небето и земята.
Онуй, което чакам сам,
най щедро тебе ще го дам:
в пиянство, в шемет над света
блаженството велико на смъртта.
И ще размахам пак крила
без път, в пориви и стремеж,
вихър и мъгла,
с нокте на хищник — зной и скреж…
И ще размахам пак крила,
понесъл горестно самин,
вихър и мъгла,
за тебе споменът един.
Напразно, плаха гълъбица,
напразно се боиш от мен.
Ще бъдеш ти, макар за миг, с орел могъщ,
с орел орлица…
И благослови тоя ден!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491193
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.04.2014
«Муджеківісові слава!» –
Старці й воїни кричали,
Як вернувся він додому
З Поясом священним Вомпум
З краю, де Північний Вітер,
З царства білого Вабасо,
З тих земель, де Білий Кролик.
Він украв той Пояс Вомпум,
Зняв із шиї Міші-Мокви,
Із Великого Ведмедя,
Зі страховища гірського,
Поки спав той, товстотілий,
На стрімкій гірській вершині,
Наче вкритий мохом камінь, –
В бурих, сірих плямах моху.
Тихо він підкравсь до нього,
Так, що майже доторкався
Кігтів чудиська червоних,
Так, що грів гарячий подих
Муджеківісові руки,
Як тягнув він Пояс Вомпум
Через вуха, що не чули,
Через очі, що заснули,
Через довгий ніс і ніздрі,
Через чорні мокрі ніздрі,–
З них важке сопіння гріло
Муджеківісові руки.
А тоді підняв дубину,
Крикнув грізний клич до бою
І страшного Міші-Мокву
В осередок лоба вдарив,
Вдарив просто між очима.
Сторопілий від удару,
Встав гірський Ведмідь Великий,
Та коліна затрусились, –
Він заскиглив, наче жінка,
Захитавсь, вперед гойднувся
І осів на задні лапи;
А могутній Муджеківіс,
Стоячи безстрашно поруч,
Гучно з нього насміхався,
Говорив йому глузливо:
«Чуй, Ведмедю, боягуз ти!
Не Сміливець, як вважаєш,
Бо не вив би і не скиглив,
Як нещасна квола жінка!
Наші племена ворожі,
Ми давно уже воюєм;
Нині бачиш – ми сильніші,
Тож скоріш зникай у лісі,
Тож затаюйся у горах!
Бо якби мене ти здужав,
Я б тоді й не застогнав би,
Але ти, Ведмедю, скиглиш
І ганьбиш свій рід скиглінням,
Як нещасна Шоґодайа,
Як стара ляклива жінка!»
Знов підняв свою дубину
Й опустив на Міші-Мокву,
В осередок лоба вдарив, –
Череп тріснув, наче крига,
Що рибалка трощить взимку.
Так загинув Міші-Моква,
Цей гірський Ведмідь Великий,
Жах і пострах всіх народів.
«Муджеківісові слава!» –
Люди голосно кричали.
«Муджеківісові слава!
Вітром Західним хай буде,
Від сьогодні і навіки
Хай верховну владу має
Над небесними вітрами.
Вітер Західний тепер він
Кабеюн – не Муджеківіс!»
І коли став Муджеківіс
Батьком всіх Вітрів Небесних,–
Вітер Західний собі взяв,
Дітям дав своїм всі інші:
Вейбуну дав Східний Вітер,
Дав Південний Шавондасі,
А Північний Вітер, лютий, –
Дав Кабібоноцці злому.
Був прекрасним юний Вейбун,
Що завжди приносив ранок,
Це його сріблясті стріли
Тьму з долин і гір тіснили;
Це його лице палало
Сяйвом ніжного рум’янцю;
Зов його будив оселі,
Кликав оленя й мисливця.
Був самотній в небі Вейбун;
Хоч йому пташки співали,
Хоч йому повітря пахом
В лузі квіти наповняли,
Хоч його ліси і ріки
Піснею стрічали завжди,
Та сумний він був у серці,
Бо самотній був у небі.
Якось глянувши на землю
Вранці, як оселі спали
І туман лежав на річці,
Мов мара, що мре від сонця,
Він побачив там дівчину,
Що ішла самотня в лузі,
Півники й ситняг збирала
Понад річкою на лузі.
Тож тепер дививсь щоранку
Він на землю, де лиш бачив
Два озерця – сині очі,
Що на нього поглядали.
Покохав він ту дівчину,
Що бажала теж зустрітись,
Бо були самотні двоє –
На землі вона, він в небі.
Він до неї залицявся
Ніжно, з посмішкою сонця,
Словом звабним залицявся,
І зітханням, і піснями,
Тихим шепотом в гіллячках,
Музикою й ароматом,
Поки не притис до серця;
У пурпурні шати кутав,
Поки не зробив зорею,
Що на грудях тріпотіла;
І тепер у небі завжди
Видно, як вони гуляють,
Вейбун разом з Вейбун-Енунґ,
Вейбун і Зоря Ранкова.
Ну, а злий Кабібонокка
Жив між айсбергів холодних,
В вічних сніжних кучугурах,
В царстві білого Вабасо,
В землях тих, де Білий Кролик.
Це його рука вбирала
Восени в багрець дерева,
Лист жовтила й червонила;
Це був він, хто ніс сніжниці,
Дерся крізь ліси зі свистом,
Сковував річки й озера,
Гнав гагар, чайок на південь,
Гнав баклана і кроншнепа
В гнізда з осоки і слані
В теплім царстві Шавондасі.
Якось злий Кабібонокка
Вийшов з хижі в кучугурах,
Із домівки серед криги,
І засніжене волосся
Простяглось за ним, мов річка,
Мов зимова чорна річка,
Як з виттям він мчав на південь
Над замерзлою землею.
Між осок і очеретів
Він побачив Шинґебіса –
Цей нирок тяг низку риби
По замерзлих багновищах, –
Досі ще блукав по пустках,
Хоч рідня була давно вже
В теплих землях Шавондасі.
Крикнув злий Кабібонокка:
«Хто мене тут не боїться?
Хто в моїх тут володіннях
В час, як Вава відлетіла,
В час, як гуска мчить на південь,
І Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Теж давно втекла на південь?
Я в його вігвам проникну, –
Жар у вогнищі задую!»
І вночі Кабібонокка
До житла підкравсь, шалений,
Навалив замети снігу,
Вив у продуху для диму,
Люто потрясав жердини,
Ляскав пологом на вході.
Шинґебіс же не злякався,
Шинґебіс не турбувався;
Для вогню чотири кряжі
Мав для місяців зимових,
А для їжі – вдосталь риби.
Біля вогнища вмостився,
Грівсь безжурно, їв, сміявся,
І співав: «Кабібонокко,
Ти мені товариш згубний!»
І ввійшов Кабібонокка;
Шинґебіс, нирок відважний,
Відчував його присутність,
Дихання його морозне,
Та продовжував співати,
І не перестав сміятись,
Тільки повернув колоду,
Щоб вогонь горів сильніше,
Щоб летіли в продух іскри.
З лоба у Кабібонокки,
Із засніженої гриви,
Краплі поту вниз спадали,
Попіл ямками вкривали,
Наче з покриття хатини,
Мов з гілок похилих тсуги*,
Снігу талого краплини
Роблять діри в кучугурах.
Та знесилений нарешті
Тою спекою і сміхом,
Він не стерпів спів веселий,
Вискочив крізь лаз вігваму,
Став топтать річки й озера,
Сніг робити там твердішим,
Лід робити там товстішим,
І все кликав Шинґебіса
На двобій до нього вийти,
Вийти битись без одежі
На замерзлому болоті.
Вийшов Шинґебіс відважний, –
Ніч з Північним Вітром бився,
На болоті без одежі
Він долав Кабібонокку, –
Аж в того став подих тихшим,
Аж морозний стиск став слабшим,
Аж хитнувсь, назад подався,
Битий, знічений вернувся
В царство білого Вабасо,
До земель, де Білий Кролик.
Все ще чув він сміх нестримний,
Чув як Шинґебіс відважний
Все співав: «Кабібонокко,
Ти мені товариш згубний!»
Шавондасі, жирний ледар,
Проживав на дальнім півдні,
Де мрійливе сяйво сонця,
Де ласкаве вічне Літо.
Посилав птахів він звідти,
Посилав дрозда Опечі
І сіалію* Овайсу,
Також ластівочку Шошо;
Дику гуску слав на північ,
Слав тютюн він, слав і дині,
Й винограду сині грона.
В нього з люльки дим, пінявшись,
Сповнив небо млою, мревом,
Сповнив мрійністю повітря,
Дав для вод тремтливі зблиски,
Грубі пагорби пригладив,
Літо Бабине навіяв
На сумну північну землю,
В хмурий Місяць Снігоступів.
Безтурботний Шавондасі!
Та в житті один мав смуток,
В серці мав одну скорботу.
Раз, коли дививсь на північ,
То на прерії далекій
Він побачив одиноку
Дівчину струнку, високу,
Що самотня там гуляла;
Був на ній убір зелений,
Коси, наче сонце, сяли.
День за днем дививсь на неї,
День за днем зітхав жадливо,
День за днем палало серце
Від любові і пориву
До тих жовтих кіс дівчини.
Та занадто був ледачий
Щоб устати й залицятись.
Так! Ледачий і повільний,
Щоб її наздоганяти;
Тож лише дививсь на неї,
Сидячи, зітхав з жагою
За дівчиною із прерій.
Якось, глянувши на північ,
Він побачив: жовті коси
Геть змінились – стали білі,
Наче вкрились білим снігом.
«Брате мій з земель Північних,
З царства білого Вабасо,
Із земель, де Білий Кролик!
Ти украв мою дівчину,
Ти прикрив її рукою,
Ти зманив мою дівчину
Побрехеньками про Північ.
Так нещасний Шавондасі
Видиха́в у простір кривду;
І блукав Південний Вітер
В преріях з жаги зітханням,
Із зітханням Шавондасі,
Тож повітря, мов сніжинки,
Будяковий пух наповнив,
І дівчина жовтокоса
Зникла із очей навіки;
Більш не бачив Шавондасі
Дівчину золотокосу!
Безталанний Шавондасі!
Не на жінку задивлявсь ти,
Не по дівчині зітхав ти,
Бо була то лиш кульбаба,
Що на неї мрійним Літом
Ти дививсь з таким бажанням
І зітхав по ній з жагою;
І ти здув її навіки,
Здув її своїм зітханням.
О, сердешний Шавондасі!
Так роздав Вітри Чотири;
Муджеківіса сини там
Мали місце своє в небі,
Кожний свій куток на небі;
Вітер Західний для себе
Взяв могутній Муджеківіс.
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною кроною, з плескатою хвоєю.
*Сіалія – синьопера співоча пташка родини дроздових.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
2. The Four Winds
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490755
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2014
Є багато в житті метушні,
є багато неправди і болю.
Від дитинства вже – серце в вогні,
від дитинства вже – кривди нас колють.
Ледве витягнеш руки в життя –
все не хлібом, камінням нам платить.
Не дало б йому ради дитя,
коб не небо, не сонце,
не мати.
Мати... Мама... як скромно звучить
оце тепле і лагідне слово,
тож всі жалі, всі жахи вночі
перед ним схилять голови знову.
Мамо! Скільки ж ти раз до зорі
над недужими нами сиділа,
нам полегшень давала дари,
стерпле тіло устами нам гріла...
Скільки сліз загубила ти скрізь,
таких чистих, гарячих і щирих,
коли доля нас гнала кудись
від тебе, з вітром синім у вирій!
Мамо! Люба! Ти лиш не кривдуйсь
на нас, птахів неспинних, крилатих:
із ТВОЇМ ім’ям я іду
в світ, СВОЇХ годувати пташаток!
Натальля Арсеньнева
Каб ня маці
Шмат на сьцежках людскіх мітусьні,
шмат няпраўды гаркое і болю.
Ад маленства ўжо – сэрцы ў агні,
ад маленства ўжо – крыўды нас колюць.
Ледзьве выцягнеш рукі ў жыцьцё, –
ўсё ня хлебам, каменьмі нам плаціць.
Не дало б яму рады дзіцё,
каб ня неба, ня сонца,
ня маці.
Маці... Мама... як сьціпла гучыць
гэта цёплае, цёплае слова,
ды ўсе жалі, ўсе жахі начы
перад ім пахіляюць галовы.
Маці! Колькі ж ты раз да зары
над схварэлымі намі сядзела,
сьцень палёгкі сачыла ў твары,
грэла вуснамі сьцерплае цела...
Колькі скрозь пагубляла ты сьлёз,
гэткіх чыстых, гарачых і шчырых,
калі гналі нас прага і лёс
ад цябе, зь ветрам сінім у вырай!
Мама! Любая! Ты не крыўдуй
на нас, птушак няспынных, крылатых:
із ТВАІМ я імём іду
ў сьвет, СВАЕ гадаваць птушаняты!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489231
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.03.2014
Тільки місяць ясний гляне
На мене крізь ґрати –
Бачу вічне я змагання:
Каїн коле брата...
Бідний Авель, рідний брате,
Долю спільну маєм:
Ти життя давно вже втратив,
Смерть мене чекає.
Що ж, змагання так змагання –
Розламаю ґрати,
Поки сонце з неба гляне,
Замордую брата...
У моїй живе він хаті,
Все моє він має...
Заколю, спалю багатство...
Хай же Каїн знає.
Міхась Кавыль
Абель
Толькі месяц ясны гляне
На мяне праз краты -
Бачу вечнае змаганьне:
Каін коле брата...
Бедны Абель‚ родны браце‚
Лёс адзін мы маем:
Ты жыцьцё даўно ўжо страціў‚
Сьмерць мяне чакае.
Што-ж? Змаганьне дык змаганьне -
Разламаю краты‚
Покуль сонца з неба гляне‚
Замардую брата...
У маёй жыве ён хаце‚
Усё маё ён мае...
Закалю‚ спалю багацьце...
Каін хай-жа знае.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489230
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.03.2014
Зима. Завії. Холоди.
Камін потріскує поліном.
А за вікном цвітуть сади
Предивним морем білопінним.
Струмує світло з-за вікна,
Лягає усміхом на лиця –
І тягне бігти ширина –
Туди, де грудень веселиться.
Туди, де вічність до весни,
Але усюди в’ються мухи –
Коли свій килим чарівний
Збиває пані завірюха.
Трясе подушку снігову
На ковдру бархатну пухову.
І, не присівши, на нову
Міняє постіль знову й знову.
Удень, вночі шукає, де
Ретельно вимести подвір’я.
І так старається, мете,
Що аж на вії ліпить пір’я.
То несподівано бере
І для кущів мудрує кіски,
Чи з сонних чорнених дерев
Біленькі зліплює берізки.
Таццяна Дзям'янава
Зіма. Завеі. Халады
Зіма. Завеі. Халады.
Камін патрэсквае паленнем.
А за акном цвітуць сады
Дзівосным морам белапенным.
Святло струменіцца з-за штор,
Кладзецца ўсмешкаю на твары –
І цягне бегчы на прастор –
Туды, дзе снежань гаспадарыць.
Туды, дзе вечнасць да вясны,
Але паўсюль уюцца мухі –
Калі пярыны-дываны
Ўзбівае пані завіруха.
Падушкі снежныя трасе
Над пышнай коўдраю пуховай.
І, не прысеўшы, пакрысе
Мяняе посцілкі нанова.
І ўдзень, і ўноч шукае, дзе
Зрабіць чарговую прыборку.
І так шчыруе, так мяце,
Што аж на вейкі лепіць пёркі.
І ўсё імкнецца неспадзеў
Кусточкам вымудрыць прычоскі
І з учарнелых сонных дрэў
Стварыць бялюткія бярозкі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488545
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.03.2014
Поцілуй, поцілуй міцно,
Наче ця ніч є остання, остання для нас.
Поцілуй, поцілуй міцно,
Бо я боюсь, що втрачаю тебе у цей час.
Хочу тебе дуже близько
Я мати і бачить себе у очах.
Думаю завтра можливо
Я буду в далеких,
В далеких краях.
Consuelo Velasquez
Bésame mucho
Bésame, bésame mucho
como si fuera esta noche la última vez
bésame, bésame mucho
que tengo miedo perderte, perderte después
Quiero tenerte muy cerca
Mirarme en tus ojos, verte junto a mi
piensa que tal vez mañana
Yo ya estaré lejos
Muy lejos de ti
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487996
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.03.2014
На високі Гори Прерій,
На Червону Каменярню,
Ґітчі Меніто могутній,
Володар Життя, спустився.
Ставши на червоних скелях,
Він скликав усі народи,
Племена людські до гурту.
Від слідів його стікала
Річка просто в сяйво ранку
І зникала у безодні
З блиском Ішкуди, комети.
Дух, схилившись над землею,
Позначив на лузі пальцем
Путь її виткий і мовив:
«Мчи дорогою цією!»
Він з червоного каміння
Виламав кусок рукою,
З нього висік чашу люльки,
Різьбленням її прикрасив;
З очерету біля річки
Взяв чубук – тростину довгу
Із зеленими листками;
Люльку він набив корою,
Із червоних верб корою;
І дихнув на ліс сусідній
Так, що там гілки великі
Стали тертися й горіти.
І розпрямившись на горах,
Ґітчі Меніто могутній
Запалив там Люльку Миру,
Як сигнал для всіх народів.
Дим здіймався плавно, плавно
В тихому повітрі ранку:
Спершу темною стягою,
Потім – щільна синя пара,
Потім – сніжно-біла хмара,
Як верхи дерев зимою;
І все вився, вився, вився,
Поки не торкнувся неба,
І, зламавшись там об небо,
Скрізь довкола покотився.
Із долини Тавасента,
Із Вайоміньґа долини,
Із гаїв у Таскалусі,
Від далеких Гір Скелястих,
Від озер, річок Північних
Всі побачили народи,
Як піднявся дим далекий,
Дим Паквана Люльки Миру.
І Провісники народів
Говорили: «То Паквана!
Димним знаком Люльки Миру,
Що зігнувсь, як прут вербовий,
Як рука, що всім махає,
Ґітчі Меніто могутній
Племена у гурт скликає,
Кличе воїнів на раду».
Вздовж річок і по рівнинах
Йшли всі воїни народів:
Йшли Могавки й Делавери,
Йшли і Чокто, і Команчі,
Йшли Шошони й Чорноногі,
Йшли і Пауни, й Омахо,
Йшли Мандани і Дакоти,
Йшли Гурони і Оджібве;
Воїни зійшлися разом
За сигналом Люльки Миру
Там, де скельні Гори Прерій,
Де Червона Каменярня.
Всі стояли серед лугу
У спорядженні та в зброї,
В фарбах, наче лист осінній,
В фарбах, наче небо вранці,
Дико зиркавши взаємно;
Лютий виклик на обличчях,
Ворожда в серцях одвічна,
І ненависть спадкоємна,
Помсти прагнення родове.
Ґітчі Меніто могутній,
Сотворитель всіх народів,
Оглядав їх співчутливо,
З батька жалем і любов’ю;
Поглядав на лють і сварку,
Як на сутичку дитячу,
Як на ворожду дитячу!
Звів над ними праву руку,
Щоб здолати вперту вдачу,
Щоб ослабити завзяття
Правої руки снагою;
Мовив голосом величним,
Голосом гучних потоків,
Що летять в бездонну прірву,
Давши їм пересторогу:
«О мої нещасні діти!
Слово слухайте розумне,
Слово слухайте пророче,
З вуст Володаря і Духа,
З вуст того, хто сотворив вас!
Дав я землю вам для ловів,
Дав вам води для рибальства,
Дав ведмедя і бізона,
Дав вам оленя й козулю,
Дав бобра вам і казарку,
Болота наповнив птаством,
Ріки рибою наповнив;
Так чого ж для вас бракує?
Чом на брата брат полює?
Я стомивсь від ваших сварок,
Від кривавих частих воєн,
Від моління про відплату,
Від незгод і ворожнечі;
Ваша сила лиш у згоді,
А загроза – у незгоді;
Тож у мирі будьте далі,
Як брати живіть сукупно.
Я пришлю до вас Пророка,
Визволителя народів,
Хто вести вас буде, вчити,
Хто страждати буде з вами.
І як приймете поради,
Будете ви процвітати,
А як ні – за ваш непослух
Доведеться пропадати!
Вмийтесь в річці перед вами,
Змийте фарбу із обличчя,
Змийте з пальців плями крові,
Закопайте вашу зброю,
Відколіть червоний камінь,
Люльки Миру вирізайте,
Рвіть тростини, що за вами,
Їх прикрасьте барвним пір’ям,
Запаліть Люльки всі разом,
Як брати живіть віднині!»
Воїни зі шкіри одяг
Разом скинули на землю,
Разом кинули всю зброю,
В річку поспіхом пірнули,
Змили фарбу із обличчя.
Вище них була прозора
Річка, що від стіп стікала, –
Від Життя Владаря бігла.
А від них вода стікала
Вже брудна від смуг червоних,
Наче змішана із кров’ю!
Вийшли воїни із річки,
Ратну фарбу з лиць обмивши,
Біля річки закопали
В землю палиці, всю зброю.
Ґітчі Меніто могутній,
Дух Великий, сотворитель,
З немічних дітей сміявся!
Мовчки воїни зі скелі
Вирвали червоний камінь,
Люльки Миру змайстрували,
Вирвали тростини довгі,
Їх убрали барвним пір’ям
І направились додому.
А Життя Володар знявся
Крізь розкритий хмарний полог,
Крізь відкриті двері неба,
Розчинившись перед ними
В димі, що його обкутав,
У Паквані Люльки Миру!
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
1. The Peace-Pipe
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2014
Жовті всі клени, у фарбах осини,
Грона криваві в гіллі горобини,
Небо синіє... В північні години
Дощ з догоряючих зір.
В травах пожовклих – ниток не злічити,
Людям ніколи більш тонших не звити,
Айстр у саду найостанніші квіти –
Осені тоскний убір.
Осінь прибралася в сонце й калину,
В золоті – листя, нитки – у перлинах,
З ліри її витікає невпинно
Струнний глухий перебір.
Душу травмують вловимі ледь звуки –
І самохіть опускаються руки, –
Родять у серці вони жальні муки,
Осені пісню плачу.
Родиться пісня і в вічність спливає
Разом з листками, що клен отрясає,
З сонцем, що в листях дерев догоряє,
В перших краплинах дощу...
Натальля Арсеньнева
Жоўтыя клёны
Жоўтыя клёны, у фарбах асіны,
Гронкі крывавыя ў вецьці рабіны,
Сіняе неба... Ў начныя часіны
Дождж з дагараючых зор.
Ў травах пажоўклых бліскучыя ніці —
Людзям ніколі танчэйшых ня зьвіці,
Астры астатнія ў садзе – ня рвіце:
Восені гэта убор.
Восень, прыбраўшыся ў кроў і у сонца,
Ў золата – лісьце, ў жамчуг – валаконцы,
Зь ліры сваей здабывае бясконца
Струнаў глухі перабор.
Раняць душу ледзьве чутныя гукі –
Самі сабой апускаюцца рукі, –
Родзяць у сэрцы жальлівыя згукі,
Восені песьню-жальбу.
Родзіцца песьня і ў небыт сплывае
Разам зь лістамі, што клён абтрасае,
З сонцам, што ў чырвані дрэў дагарае,
Зь першаю кропляй дажджу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486148
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.03.2014
Дивна дівчина! Казав я:
Візьми що бажаєш –
Квіти в одяг, для забави
Діаманти маєш.
Засумуєш – на потіху
Пісню дам красиву;
Хочеш щастя – дам я серце
І любов правдиву.
Разом все оте зібрала,
Все перемішала
І себе в пісні на людях
Мов у квіти вбрала.
А як сльози набігали,
На обличчя смуток –
Було досить на потіху
Незабудок жмуток.
Ось такі жорстокі мала
Плутання таланти! –
Моє серце – для забави,
Для щастя – брильянти...
Narcyza Żmichowska
Dziwne dziewczę
Dziwne dziewczę! Ja mówiłem:
Wybierz, co chcesz, sobie;
Kwiat do stroju, do zabawy
Dam diamentów tobie.
A gdyś smutna, na pociechę
Dam piosenkę tkliwą;
A chcesz szczęścia, to dam serce
I miłość prawdziwą.
Ona wszystko razem wzięła,
Razem pomieszała —
W moją piosnkę się przed ludźmi
Jak w kwiatek ubrała.
A gdy łezki miała w oczach,
Gdy na twarzy smutek,
Dość jej było na pociechę
Wiązki niezabudek.
I w czym gorszy, okrutniejszy
Zamęt niepojęty! —
Serce wzięła na zabawkę,
Na szczęście — diamenty...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485508
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.03.2014
ЧАСТИНА I
На тому березі ріки
Ячменю й жита колоски,
Що вбрали схил як в рушники;
І полем шлях ліг напрямки
До брами замку Камелот.
Туди й сюди там люди йдуть,
І бачать – лілії цвітуть,
Що біля острова ростуть –
Круг острова Шалот.
Осики й верби у тремтінні,
І вітру ніжне шепотіння,
І хвиль на річці мерехтіння,
Що у невпинному стремлінні
Біжать до замку Камелот.
І сірі стіни оглядають
Поля, де квіти розцвітають,
А тихий острів укриває
Там Леді із Шалот.
Схилились верби край води,
Де барж хвилюються сліди
За кіньми вільної ходи,
І човен легко мчить туди,
Де видно замок Камелот.
А чи весела, чи сумна?
А чи стоїть біля вікна?
Чи знана в краї цім вона,
Та Леді із Шалот?
Лиш женці у час ранковий
Між ячменів остюкових,
Чують пісню загадкову
З-над ріки, що мчить казково
Вниз до замку Камелот.
Місяць заблищав рогатий,
Вечір. Час снопи складати.
Люди шепчуть: «Це заклята
Леді із Шалот».
ЧАСТИНА II
Вона впродовж ночей і днів
Тче тканку барвних кольорів,
І чує, що прокляття гнів
На ній, лиш спинить свій порив,
Щоб глянути на Камелот.
Проклять вона не знає суть,
І руки безупинно тчуть,
А решту хоче все забуть
Ця Леді із Шалот.
І відсвіт дзеркала малого
Дає, без погляду прямого,
Для неї зміст життя земного
І бачить там вона дорогу,
Що в’ється просто в Камелот.
Там видно вигини ріки,
Сільські похмурі простаки
І у червоному жінки
Проходять повз Шалот.
Бувало – купочка дівчат,
На тихім конику абат,
Стрункий юнак – пастух ягнят,
Чи паж, одягнутий в шкарлат,
Йдуть мимо в замок Камелот.
А часом в дзеркалі мельком
Проїдуть лицарі верхом,
Та не схиливсь ніхто чолом
До Леді із Шалот.
Тож зайнята тканням своїм
Пейзажу в люстрі чарівнім;
Там часто в спокої нічнім
Йде погреб з факелом тремким
І з музикою в Камелот;
То в місячних ночах ясних
Йдуть любо пари молодих.
«Я хвора від думок сумних» –
Це Леді із Шалот.
ЧАСТИНА III
На постріл лука вдалині
Він їхав полем на коні,
Горіли сонячні вогні
На мідній лицарській броні,
Це – гордий Ланселот.
Він на щиті картину мав –
Там лицар на коліна став,
Вклонившись дамі. Щит сіяв
В полях узбіч Шалот.
Вуздечка в сяйві камінців –
Немовби гурт зірок яснів,
Що у Галактиці висів;
Дзвінок на упряжі дзвенів
Коли він їхав в Камелот.
На портупеї ріг звисав,
Що сріблом-золотом сіяв,
І дзенькіт зброї пролітав
В полях узбіч Шалот.
І під погожим небосхилом
Каміння на сідлі сліпило,
Плюмаж і шолом – все горіло
Немов одне жарке горнило
Коли він їхав в Камелот.
Як в ночі пурпурний декор,
Розшитий в зоряний узор,
Мчав бородатий метеор
Над мовчазним Шалот.
На лобі промені сіяли,
Копита чищені ступали,
І чорні кучері спадали
З-під шолома униз недбало,
Коли він їхав в Камелот.
Показавсь він над рікою
Тінню в дзеркалі хисткою,
«Тіра-ліра» – над рікою
Співав Сер Ланселот.
Ткання покинула й верстат,
Зробила крок до чорних ґрат
І бачить лілій водних сад,
Плюмаж, цвітіння, сяйво лат,
Вона там бачить Камелот.
Ткання її униз летить,
Надвоє дзеркало тріщить,
«Прокляття на мені!» – кричить
Ця Леді із Шалот.
ЧАСТИНА IV
Буремний схід шумів вітрами
І грався жовтими лісами,
Ридав потік між берегами,
Лилося небо вниз дощами
Над замком Камелот.
Спустилась. Стала над водою,
Де човен плавав під вербою,
На ньому вивела з журбою:
«Я Леді із Шалот».
У смерку бачивши хисткім,
Немов віщун, немов крізь дим,
Нещастя у житті своїм –
Безтямним поглядом скляним
Дивилася на Камелот.
І у вечірній тишині
Ланцюг пустила і в човні
Ріка несла неначе в сні
Цю Леді із Шалот.
Лежала в білому, сумна,
Край полоскався полотна,
Неначе лист спадав до дна.
Крізь шум нічний пливла вона
По річці в замок Камелот.
Плив човен поміж берегів,
Між схилів, верб, нічних полів;
Співала свій останній спів
Ця Леді із Шалот.
І чувся спів її урочий,
Що влився у чарівність ночі,
Аж поки кров її дівоча
Не захолола. Згасли очі,
Повернуті на Камелот.
Блищала річка в берегах;
Будинків човен не досяг,
Як вмерла з піснею в устах
Ця Леді із Шалот.
Між веж, балконів і домів,
Між галерей і стін садів
Збіліла, без житття слідів,
Пливла вона між берегів
Безмовно в Камелот.
Горять на пристані вогні,
Прийшли там мешканці сумні
І прочитали на човні:
«Я Леді із Шалот».
А хто це? Що тут? – знать хотіли;
В палаці вікна всі горіли,
Та миттю звуки заніміли
І від страху себе хрестили
Всі лицарі у Камелот.
Лиш Ланселот в журбі сказав:
«Лице прекрасне Бог їй дав
І з милості її забрав –
Цю Леді із Шалот».
Alfred Tennyson
The Lady of Shalott (1842)
PART I
On either side the river lie
Long fields of barley and of rye,
That clothe the wold and meet the sky;
And thro' the field the road runs by
To many-tower'd Camelot;
And up and down the people go,
Gazing where the lilies blow
Round an island there below,
The island of Shalott.
Willows whiten, aspens quiver,
Little breezes dusk and shiver
Thro' the wave that runs for ever
By the island in the river
Flowing down to Camelot.
Four gray walls, and four gray towers,
Overlook a space of flowers,
And the silent isle imbowers
The Lady of Shalott.
By the margin, willow veil'd,
Slide the heavy barges trail'd
By slow horses; and unhail'd
The shallop flitteth silken-sail'd
Skimming down to Camelot:
But who hath seen her wave her hand?
Or at the casement seen her stand?
Or is she known in all the land,
The Lady of Shalott?
Only reapers, reaping early
In among the bearded barley,
Hear a song that echoes cheerly
From the river winding clearly,
Down to tower'd Camelot:
And by the moon the reaper weary,
Piling sheaves in uplands airy,
Listening, whispers " 'Tis the fairy
Lady of Shalott."
PART II
There she weaves by night and day
A magic web with colours gay.
She has heard a whisper say,
A curse is on her if she stay
To look down to Camelot.
She knows not what the curse may be,
And so she weaveth steadily,
And little other care hath she,
The Lady of Shalott.
And moving thro' a mirror clear
That hangs before her all the year,
Shadows of the world appear.
There she sees the highway near
Winding down to Camelot:
There the river eddy whirls,
And there the surly village-churls,
And the red cloaks of market girls,
Pass onward from Shalott.
Sometimes a troop of damsels glad,
An abbot on an ambling pad,
Sometimes a curly shepherd-lad,
Or long-hair'd page in crimson clad,
Goes by to tower'd Camelot;
And sometimes thro' the mirror blue
The knights come riding two and two:
She hath no loyal knight and true,
The Lady of Shalott.
But in her web she still delights
To weave the mirror's magic sights,
For often thro' the silent nights
A funeral, with plumes and lights
And music, went to Camelot:
Or when the moon was overhead,
Came two young lovers lately wed:
"I am half sick of shadows," said
The Lady of Shalott.
PART III
A bow-shot from her bower-eaves,
He rode between the barley-sheaves,
The sun came dazzling thro' the leaves,
And flamed upon the brazen greaves
Of bold Sir Lancelot.
A red-cross knight for ever kneel'd
To a lady in his shield,
That sparkled on the yellow field,
Beside remote Shalott.
The gemmy bridle glitter'd free,
Like to some branch of stars we see
Hung in the golden Galaxy.
The bridle bells rang merrily
As he rode down to Camelot:
And from his blazon'd baldric slung
A mighty silver bugle hung,
And as he rode his armour rung,
Beside remote Shalott.
All in the blue unclouded weather
Thick-jewell'd shone the saddle-leather,
The helmet and the helmet-feather
Burn'd like one burning flame together,
As he rode down to Camelot.
As often thro' the purple night,
Below the starry clusters bright,
Some bearded meteor, trailing light,
Moves over still Shalott.
His broad clear brow in sunlight glow'd;
On burnish'd hooves his war-horse trode;
From underneath his helmet flow'd
His coal-black curls as on he rode,
As he rode down to Camelot.
From the bank and from the river
He flash'd into the crystal mirror,
"Tirra lirra," by the river
Sang Sir Lancelot.
She left the web, she left the loom,
She made three paces thro' the room,
She saw the water-lily bloom,
She saw the helmet and the plume,
She look'd down to Camelot.
Out flew the web and floated wide;
The mirror crack'd from side to side;
"The curse is come upon me," cried
The Lady of Shalott.
PART IV
In the stormy east-wind straining,
The pale yellow woods were waning,
The broad stream in his banks complaining,
Heavily the low sky raining
Over tower'd Camelot;
Down she came and found a boat
Beneath a willow left afloat,
And round about the prow she wrote
The Lady of Shalott.
And down the river's dim expanse
Like some bold seër in a trance,
Seeing all his own mischance--
With a glassy countenance
Did she look to Camelot.
And at the closing of the day
She loosed the chain, and down she lay;
The broad stream bore her far away,
The Lady of Shalott.
Lying, robed in snowy white
That loosely flew to left and right--
The leaves upon her falling light--
Thro' the noises of the night
She floated down to Camelot:
And as the boat-head wound along
The willowy hills and fields among,
They heard her singing her last song,
The Lady of Shalott.
Heard a carol, mournful, holy,
Chanted loudly, chanted lowly,
Till her blood was frozen slowly,
And her eyes were darken'd wholly,
Turn'd to tower'd Camelot.
For ere she reach'd upon the tide
The first house by the water-side,
Singing in her song she died,
The Lady of Shalott.
Under tower and balcony,
By garden-wall and gallery,
A gleaming shape she floated by,
Dead-pale between the houses high,
Silent into Camelot.
Out upon the wharfs they came,
Knight and burgher, lord and dame,
And round the prow they read her name,
The Lady of Shalott.
Who is this? and what is here?
And in the lighted palace near
Died the sound of royal cheer;
And they cross'd themselves for fear,
All the knights at Camelot:
But Lancelot mused a little space;
He said, "She has a lovely face;
God in his mercy lend her grace,
The Lady of Shalott."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485228
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.03.2014
З тобою був я справедливий.
Пройшов по серці списом час –
Тепер я грішний, нещасливий.
Не раз я чув твій сміх глумливий
І докоряв собі не раз.
З тобою був я справедливий.
Мене вели душі припливи,
Святих надій вогонь не гас.
Тепер я грішний, нещасливий.
Підводив юний дух гульливий,
В багні гріхів груз повсякчас.
З тобою був я справедливий.
У сні ловив твій лик тремтливий,
Носив портрет твій напоказ.
Тепер я грішний, нещасливий.
Стежки поплутав вік стрімливий,
Кохань солодкість – не для нас.
З тобою був я справедливий,
Тепер я грішний, нещасливий.
Міхась Кавыль
Віланэль
З табою быў я справядлівы.
Прайшоў па сэрцы дзідай час‚
Цяпер я грэшны‚ нешчасьлівы.
Ці раз я чуў твой сьмех глумлівы
І дакараў сябе ці раз.
З табою быў я справядлівы.
Мяне вялі душы прылівы‚
Сьвятых надзей агонь ня гас.
Цяпер я грэшны‚ нешчасьлівы.
Пад'юджваў юны дух гульлівы‚
Ў парокаў багне часта граз.
З табою быў я справядлівы.
У сьне лавіў твой цень трымсьлівы‚
Насіў партрэт твой на паказ.
Цяпер я грэшны‚ нешчасьлівы.
Паблытаў сьцежкі век імклівы‚
Каханьня слодыч - не для нас.
З табою быў я справядлівы‚
Цяпер я грэшны‚ нешчасьлівы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485081
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.03.2014
Вечірні примари пропали...
Над річкою в мріях сосна,
А там,
Де берези стояли,
Блакить розкидає весна.
І першу я пісню колись то
Складав о такій же порі...
Дерева шепталися листом
В вечірніх огарках зорі.
Котилися хвилі рухливі
Де морок туманів синів...
Гуслярили далі грайливі
На струнах хмільних солов’їв...
Дні, тижні уже пролетіли
(Минулого більш не зустріть),
Огарки зорі догоріли,
А пісня в душі не згорить...
І першу я пісню колись то
Чарівній весні там співав,
Тоді позолоченим листом
Під зіркою вечір сіяв.
Вечірні примари пропали,
Над річкою в мріях сосна,
А там,
Де берези стояли,
Блакить розкидала весна.
Тодар Кляшторны
Успамін
Вячэрнія сьцені апалі...
Над рэчкаю дрэмле сасна,
А там,
У бярозавых далях
Блакіт асыпае вясна.
Я першую песьню калісьці
Складаў а такой жа пары...
Шапталася соннае лісьце
У вячэрніх агарках зары.
Дрыжэлі зыбучыя хвалі,
Каціліся ў сінь туманоў...
Гусьлярылі звонкія далі
На струнах п’яных салаўёў...
Мінаюць і дні і нядзелі
(Мінулага зноў не сустрэць),
Агаркі зары дагарэлі,
А песьні ў душы не згарэць...
Я першую песьню калісьці
Чароўнай вясьне падарыў,
Тады залацістае лісьце
Цьвіло ў пералівах зары.
Вячэрнія сьцені апалі
Над рэчкай драмала сасна.
А там,
У бярозавых далях
Блакіт асыпала вясна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484971
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.03.2014
Залишмо марно ми на долю нарікать,
Щоб скарги нам крізь сльози не росли, –
Нам треба жити й долю поправлять,
Щоб нас потомки потім не кляли.
Стежини блудні темного життя
Науки сонцем мусим освітить,
Щоб ми і наше в пришлості дитя,
Не блудячи, могли свій вік дожить.
Свободи стяг нехай веде усіх
У світ на битву з мороком і злом,
А крик погроз мучителів глухих
Ми глушим пісні вільної крилом.
Наука й воля втішать нас в біді,
Засієм зерна долі і хвали,
І заживем у щасті ми тоді,
Як прадіди ніколи не жили.
Янка Купала
Пакіньма напуста на лёс свой наракаць
Пакіньма напуста на лёс свой наракаць,
Скрозь сьлёзы скаргі сеяць па зямлі, –
Нам трэба жыць і долю папраўляць,
Каб нас патомкі з часам не клялі.
Блудныя сьцежкі цёмнага жыцьця
Навукі сонцам мусім расьсьвятліць,
Каб мы і наша ў прышласьці дзіця,
Ня блудзячы, маглі свой век дажыць.
Штандар свабоды хай вядзе усіх
У сьвет на бітву зь цемрай і са злом,
А гікі грозьб мучыцеляў глухіх
Глушыма вольнай песьні перуном.
Навукай, воляй зможам стогн бяды,
Засеем долю на роднай зямлі,
I зажывём шчасьліва мы тады,
Як прадзеды век нашы не жылі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484388
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.03.2014
Вечір на заході в попелі тушить
Кучу вугілля червоних кусків;
Тихо все; вітер листків не зворушить,
Не колихаються трави полів;
Довшають тіні неясні в долині,
Пташки присталої тихший політ;
Сумно пливе молодик блідо-синій
В небі вечірнім, зеленім як лід;
Сяють сніжинками зорі печально,
Збіжжя, росою покрите,блищить...
Киньмо же думи про долю безжальну,
Щоб у душі відпочити на мить!
Максім Багдановіч
Вечэр на захадзе ў попелі тушыць
Вечар на захадзе ў попеле тушыць
Кучу чырвоных кавалкаў вугля;
Ціха ўсё; вецер лістка не зварушыць,
Не скалыхнуцца ні траўкай паля;
Цёмныя цені даўжэй у лагчыне,
Птушкі прыстаўшай марудней палёт;
Сумна плыве маладзік бледна-сіні
Ў небе вячэрнім, зялёным, як лёд;
Іскрацца зорак сьняжынкі маркотна,
Збожжа пакрылася шызай расой...
Кіньма жа думкі аб долі гаротнай,
Хоць бы на момант спачынем душой!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478635
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.02.2014
Мене світ сяйвом не зустрів –
останній блиск погас учора,
а серце тисячами стріл
знов злісно пронизало горе.
У груди хвилі б’ють із дна.
Серед запінених прибоїв
стою у бурі я одна
в глибокій вірі, що устою.
Нависла тяжкість чорних хмар,
шаліє буря, сил так треба...
Здіймаю вверх лиця тягар,
там блиснув в тьмі кусочок неба.
Ларыса Геніюш
Кусочак неба
Мяне сьвет ласкі не сустрэў –
апошні блеск пагас учора,
а сэрца тысячамі стрэл
йзноў злосна пранізала гора.
Б’юць у грудзі хвалі мне із дна.
Паміж запененых прыбояў
стаю прад бураю адна
з глыбокай верай, што ўстою.
Навісла цяжасьць чорных хмар,
шалее бура, сіл мне трэба...
Уздымаю з болем угору твар,
там у цьме бліснуў кусочак неба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478634
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.02.2014
Роки біжать,
Роки каміння кришать,
А море б’є,
Цілують хвилі дно.
На скелях гордого
Кавказького узвишшя
Тобі зів’ю я зоряний вінок!
Стою один...
Мовчать в горах аули,
Долини журяться
Під краплями роси,
І плаче степ
Глухим вечірнім гулом
У поцілунках дикої краси.
А там, де сон,
Де темні небосхили,
Біліє в інеї
Засніжений Ельбрус...
Тобі, Кавказ,
Поети спів творили,
Сьогодні й я
Акорди підберу!..
Стою один,
Де саклі під горою
Узори тчуть
З хитливої імли,
Де над обривами
Високо наді мною
Між скель кружляють
Вольнії орли.
Тобі, Кавказ,
Чудні оповідання
Складали дні
Глухої давнини.
Там Пушкін, Лермонтов
В тяжкі часи повстання
Твою красу прославили вони.
Стою один...
Стою, мовчу й дивлюся,
Як скелі кришаться
Під вічністю весни.
Я серцем тут,
А думи в Білорусі,
На хвилях Німану,
Де плавають човни.
Де сипле синь
Корали на озера
І тче узор
На темній глибині,
Де радість-сміх,
Як зірка срібнопера,
Де сум дзвінкий
В джерельній бистрині!
Роки біжать,
А дні каміння кришать,
І море б’є,
Цілують хвилі дно.
На скелях гордого
Кавказького узвишшя
Тобі зів’ю я зоряний вінок!
Паўлюк Трус
Гады бягуць...
Гады бягуць,
Гады каменні крышаць,
А мора б'е,
Цалуюць хвалі дно.
На скалах гордага
Каўказскага узвышша
Табе саўю сузорысты вянок!
Стаю адзін...
Маўчаць ў гарах аулы,
Даліны журацца
Пад кроплямі расы,
I плача стэп
Глухім вячэрнім гулам
У пацалунках дзікае красы.
А там, дзе сон,
На цёмным небасхіле
Бялее ў шэрані
Аснежаны Эльбрус...
Табе, Каўказ,
Паэты спеў дарылі,
Сягоння й я
Акорды падару!..
Стаю адзін,
Дзе саклі пад гарою
Узоры ткуць
3 зыбучае імглы,
Дзе над абрывамі
Высока нада мною
Між скал віюцца
Горныя арлы.
Табе, Каўказ,
Чароўныя паданні
Складалі дні
Глыбокай старыны.
Там Пушкін, Лермантаў
Ў часы былых паўстанняў
Тваю красу авеялі яны.
Стаю адзін...
Стаю, маўчу й дзіўлюся,
Як скалы крышацца
Пад вечнасцю вясны.
Я сэрцам тут,
А думы ў Беларусі,
На хвалях Нёмана,
Дзе плаваюць чаўны.
Дзе сыпле сінь
Каралі на азёры
I тчэ дасэнь
На цёмнай глыбіні,
Дзе радасць - смех,
Як цвет асенніх зораў,
Дзе звонкі сум,
Як моладасць крыніц!
Гады бягуць,
А дні каменні крышаць,
I мора б'е,
Цалуюць хвалі дно.
На скалах гордага
Каўказскага узвышша
Табе саўю сузорысты вянок!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477197
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.02.2014
Я йшов самотнім, наче хмара,
Що над долинами пливе,
Аж раптом там побачив чари –
Нарцисів золото живе;
Над озером, де переліс,
Йшов з ними в танець ніжний бриз.
Як зір сяйних безмежний рій,
Що всіяли Чумацький Шлях,
Тягнули безкінечний стрій
По бухти мирних берегах –
Немов стотисячний вінок
Пустився в радісний танок.
А поруч танець водних хвиль,
Та в них веселість вже не та;
Тут на поета звідусіль
Спливає щастя повнота.
Я все дивився, та не знав –
Яке ж багатство я спіткав.
Коли лежу я по ночах
У дум печальних гіркоті,
Майнуть вони в моїх очах
Вінком блаженства в самоті;
І серце щастям молоде
В танок з нарцисами іде.
William Wordsworth
Daffodils
I wandered lonely as a cloud
That floats on high o'er vales and hills,
When all at once I saw a crowd,
A host, of golden daffodils;
Beside the lake, beneath the trees,
Fluttering and dancing in the breeze.
Continuous as the stars that shine
And twinkle on the Milky Way,
They stretched in never-ending line
Along the margin of a bay:
Ten thousand saw I at a glance,
Tossing their heads in sprightly dance.
The waves beside them danced; but they
Out-did the sparkling waves in glee:
A poet could not but be gay,
In such a jocund company:
I gazed—and gazed—but little thought
What wealth the show to me had brought:
For oft, when on my couch I lie
In vacant or in pensive mood,
They flash upon that inward eye
Which is the bliss of solitude;
And then my heart with pleasure fills,
And dances with the daffodils.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473632
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.01.2014
А серце як співочий птах
З гніздом між стебел водяних;
А серце – яблуневий сад,
Обвислий від плодів рясних;
А серце – мушля в кольорах,
Що в морі тихому пливла;
А серце радісніше всіх –
Моя любов мені прийшла.
Зведіть мені шовковий трон,
Прикрасьте в хутро і шарлат,
Різьбіть на ньому голубів,
Стооких павичів, гранат.
Щоб в золоті та сріблі грон
У герб краса листків лягла,
Бо день народження мого
Настав – моя любов прийшла.
Christina Rossetti
A Birthday
My heart is like a singing bird
Whose nest is in a water'd shoot;
My heart is like an apple-tree
Whose boughs are bent with thickset fruit;
My heart is like a rainbow shell
That paddles in a halcyon sea;
My heart is gladder than all these
Because my love is come to me.
Raise me a dais of silk and down;
Hang it with vair and purple dyes;
Carve it in doves and pomegranates,
And peacocks with a hundred eyes;
Work it in gold and silver grapes,
In leaves and silver fleurs-de-lys;
Because the birthday of my life
Is come, my love is come to me.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473631
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.01.2014
Могутнє ти слово, моє рідне слово!
Зі мною у сні й наяву;
В душі ти мелодію граєш чудову,
Ти пісню навчило нову.
Немеркнуче слово, моє рідне слово!
Ти кривду, неправду змогло;
Хоч гнали тебе, одягали окови,
Все марно – живеш як жило!
Ти вільності слово, моє рідне слово!
Як музика рвешся з грудей!
Хоч гадини сикають, кружаться сови,
Живеш ти для слави людей.
Ти загнане слово, моє рідне слово!
На рідних грими рубежах:
Що мамина мова, хоч й нищена мова,
Миліша ніж знатна чужа!
Янка Купала
Роднае слова
Магутнае слова, ты, роднае слова!
Са мной ты на яве і ў сьне;
Душу мне затрэсла пагудкаю новай,
Ты песень наўчыла мяне.
Бясьсьмертнае слова, ты, роднае слова!
Ты крыўды, няпраўды змагло;
Хоць гналі цябе, накладалі аковы,
Дый дарма: жывеш, як жыло!
Свабоднае слова, ты, роднае слова!
Зайграй ты сьмялей, весялей!
Хоць гадзіны сыкаюць, кружацца совы,
Жывеш ты на хвалу людзей.
Загнанае слова, ты, роднае слова!
Грымні ж над радзімай зямлёй:
Што родная мова, хоць бедная мова,
Мілей найбагатшай чужой!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473475
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.01.2014
Бувають миті – смуток всюди,
Душа і ниє і болить;
Вогонь пекельний палить груди,
І нічим той вогонь залить.
В такій хвилині многотрудній
Немилим робиться життя,
Прокляв би весь цей світ злолюдний
І серця рідного биття.
Прокляв би світ, буття, і долю,
Усе б на ліс сухий послав,
І дав би думам спати вволю,
І сам би спав, навіки спав.
Янка Купала
Бываюць хвілі
Бываюць хвілі горкіх жаляў,
Душа і ные, і баліць;
Агонь пякельны грудзі паліць,
I нечым той агонь заліць.
У гэткай хвілі цяжкай, труднай
Нямілым робіцца жыцьцё,
Пракляў бы цэлы сьвет злалюдны
I сэрца роднага біцьцё.
Пракляў бы сьвет, і быт, і долю,
Усё б на лес сухі паслаў
I даў бы думам спаць уволю
I сам бы спаў, навекі спаў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473474
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.01.2014
Не вірю ідолам поганим,
Що вирізають різьбярі,
Божкам не віру барвно вбраним,
Що мажуть спритно малярі.
Не вірю купленим пророкам,
Що на амвон брехать стають
І дивляться неситим оком,
Де більш червінців їм дають.
Не вірю в фокусників чуда
Усіх народів і віків,
Що в хід пускають хитро всюди
Туман на темних сліпаків.
Не вірю в кам’яні божниці,
Що свячені в крові людській,
Де накладають, як в темниці,
На дух живий ланцюг тяжкий.
Тож ні за жодну плату, міру
Цій ворожбі себе не дам...
В народ і край свій тільки вірю
І вірю тільки в себе сам.
Янка Купала
Мая вера
Ня веру ідалам паганым,
Што выразаюць разьбяры,
Бажкам ня веру маляваным,
Што мажуць фарбай маляры.
Ня веру купленым прарокам,
Што з казальніц за грошы лгуць
І сочаць прагавітым вокам,
Скуль больш чырвонцаў ім нясуць.
Ня веру ў фокусьнікаў цуды
Усіх народаў і вякоў,
Што ў ход пускаюць хітра ўсюды
Туман на цёмных сьлепакоў.
Ня веру ў каменны багоўні,
У людской асьвенчаны крыві,
Дзе толькі вяжуць, бы ў прыгоне,
Жывому духу ланцугі.
Ні за якую плату, меру
Ня дамся гэтай варажбе...
Ў народ і край свой толькі веру
I веру ў самаго сябе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472966
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.01.2014
Біжить у білий світ, немов вужака,
Старий, утоптапний віками шлях,
Він снить про давні думи, неборака,
Що чув на грудях змучених в віках.
Берези – плачниці сумні – повисли
З боків, німа немовби варта-страж,
Не дбаючи, чого стоять, де вийшли,
Киваючи лише на шлях – ти наш!
А вітер їм безбожності мотиви
То тихо шепче, то гуде, як звір,
Голублячи, цілує їх, мов діву,
І кличе їх у променисту шир.
Поміж берізок-плачниць битим шляхом
Іду я з ношею розбитих дум,
Один іду, а підганяє тайним жахом
Товариш вірний мій – безсмертний сум.
Я – шлях, що вік не має супокою,
Ні в чорний день, ні в нічку осяйну,
Посвячений недбалою рукою
Вести життя жадливе вдалину.
Я – плачниця ота сумна – береза,
Що осінню оголена з листків,
Зимою від морозів нетвереза,
І від вируючих роз’юшених вітрів.
Я – вітер той, що слізно в соннім полі
І в буйнім лісі виє, сирота,
Нічлігу не знаходячи на волі,
Коли стискає серце туга-самота.
Іду шляхом я і свій зір впираю,
Як сфінкс, у сфінксову мовчазну даль,
І мукам я своїм не бачу краю,
І сил не маю вирвать з серця жаль...
Заколихався яструб бистроокий,
Між небом і землею він завис –
Мене і день мій бачить одинокий,
Й очами міряє насмішкувато низ.
О, хай би душу вилущив із тіла
І на хвилину втримав в небесах,
Щоб раз, лиш раз ще погляд розстелила
Звідтіль, з-під сонця, на земний свій шлях!
Янка Купала
Па шляху
Ляжыць, уецца ў бел-сьвет, як вужака,
Стары, утоптаны вякамі шлях,
Сьнючы былыя сказы, небарака,
Што перачуў на змучаных грудзях.
Бярозы – плачкі сумныя – павісьлі
Абапал, як нямая варта-страж,
Ня дбаючы, чаго стаяць, скуль выйшлі,
Адно ківаючы на шлях – ты наш!
А вецер ім бязбожныя напевы
То ціха шэпча, то гудзіць, як зьвер,
Галубячы, цалуе іх, як дзеваў,
I кліча іх на радасны бязьмер.
Паміж бярозаў-плачак гэтым шляхам
Іду я з ношкаю разьбітых дум,
Адзін іду, а падганяе тайным жахам
Прыяцель верны мой – бязьсьмертны сум.
Я – шлях, якому век няма спакою
Ні ў чорны дзень, ні ў месячную ноч,
Пасьвенчаны нядбалаю рукою
Жадобнае жыцьцё вясьці апроч.
Я – тая плачка сумная – бяроза,
Увосень абгалечана зь лістоў,
Дрыжачая зімою ад марозаў
I ад бушуючых разьюшаных віхроў.
Я – вецер той, што сьлёзна ў сонным полі
I ў буйным лесе вые сіратой,
Начлегу не знаходзячы ніколі
З сваёю горка-жаласнай журбой.
Іду па шляху я і пазіраю,
Як сфінкс, у сфінксаву нямую даль,
I не знаходжу мукам сваім краю,
I сіл ня маю вырваць з сэрца жаль...
Закалыхаўся ястраб быстравокі,
Між небам і зямлёй, як лунь, завіс –
Мяне і дзень мой сочыць адзінокі,
З насьмешкай мерачы вачамі ніз.
О, каб ён вылушчыў душу мне зь цела
I затрымаў на хвілю у высях,
Каб раз, адзін раз толькі паглядзела
Адтуль, з-пад сонца, на зямны свой шлях!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472965
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.01.2014
На суд вам, книжники, себе я віддаю,
Судіть по тих статтях, що пише ваш закон;
Було життя мені – кріпаччини полон,
Хоч душу не давав я і не дам стоптать свою.
Минав я вашу фарисейську всю сім’ю,
Мене не знищив вашим ідолам поклон,
Коли ж з грудей і вилітав тяжкий прокльон,
То кляв я сам себе і мук своїх змію.
Нічим грішнішим я від вас грішить не знав,
Пив чарку кривди і терпіння – все до дна,
І не споганила мене облуда ні одна.
Один лиш гріх на душу, наче лев, напав,
Проступок, судді, мій: я серце, серце мав!
Але ж чи є така страшенна в цім вина?!
Янка Купала
На суд
На суд вам, кніжнікі, сябе я аддаю,
Судзіце па стаццях, як піша ваш закон;
Было ж жыццё мне - узаконены прыгон,
Хоць я не даў вам і не дам стаптаць душу сваю.
Мінаў я вашу фарысейскую сям'ю,
Мяне не збэсціў вашым ідалам паклон,
Калі ж з грудзей і вылятаў пракляцця стогн,
То кляў я сам сябе і мук сваіх змяю.
Нічым грашыць ад вас грашнейшым я не ўмеў,-
Піў чарку крыўды і цярпення - ўсё да дна,
І не спаганіла мяне аблуда ні адна.
Адзін грэх толькі лёг мне на душу, як леў,
Праступак, суддзі, мой: я сэрца, сэрца меў!
Але ці ж гэта так страшэнная віна?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472712
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.01.2014
Весна. Сонце вже на сході,
Світить по землі;
Дух збудився у народі –
Встали і пішли.
Є і праці, є і поту –
Спать нема коли!
Дружно валять на роботу,
А ти, брате, спи!..
Спи, на сльози і на горе
Ручкою махай;
Хоч зробив би ти з них море,
А кажи: нехай!
Хай ті працю починають
Рано до зорі,
Що свободоньку кохають –
А ти, брате, спи!..
Злидні гостями у хаті,
В кривдах клякне дух;
Діти, жінка шлють прокляття...
Ти ж, як той обух!
Плуг дрімає і облогом
Шмат землі лежить;
Ржа косу їсть над порогом...
А ти, брате, спи!
Спи, а може, хто заблудить
У твій бідний край
І тебе в душі розбудить –
Крикне: «Уставай!»
Ти на гомін той народу
Смолоскип бери,
Іншим освітляй свободу!...
Ну а може ... спи?!
Янка Купала
А ты, браце, сьпі!
Вясна. Сонца узыходзе,
Сьвеце на зямлі;
Дух збудзіўся у народзе, —
Усталі, пайшлі.
Ёсьць і працы, ёсьць і поту, —
Спаць няма калі!
Дружна валяць на работу, —
А ты, браце, сьпі!..
Сьпі, на сьлёзы і на гора
Рукою махай;
Хоць зрабіў бы ты зь іх мора,
А кажы: няхай!
Няхай тыя уставаюць
Рана да зары,
Што свабодачку кахаюць! —
А ты, браце, сьпі!..
Недастатак госьце ў хаце,
З крыўдаў дух замёр;
Дзеці, жонка шлюць пракляцьце…
Ты ж, як той тапор!
Дрэмле сошка, і адлогам
Шнур ляжыць даўгі;
Ржа касу есьць над парогам…
А ты, браце, сьпі!
Сьпі, а можа, хто заблудзе
У твой бедны край
І цябе з душой разбудзе, —
Крыкне: «Уставай!»
Ты на гоман той народны
Паходню бяры
І другіх будзі з паходняй!..
А мо лепей… сьпі?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472711
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.01.2014
Живе спокійно віл під тим ярмом своїм,
Намуляв шию геть. Скрізь мозолі до болі!
Підкинуть сіна жмут – йому й того доволі.
Життя нікчемне не назвеш благим.
Терпляче зносить він незручності життя:
Нехай його постійно лають лихо,
Хай свище бич страшний, – покірливо і тихо
Іде розорою. Керує ним дитя.
Живи спокійно, воле, йди в своїм ярмі,
Тягай плуги і лий свій піт на пана,
Бо ти не знаєш що таке пошана.
Пощо вона тобі? Сліпому добре в тьмі.
Так легше йти йому шляхом жебрачим...
А ти – природи цар? Життя інакше бачиш?!
Алесь Гарун
Жыццё
Жыве спакойна вол пад тым ярмом сваім,
Намуляў карак. Мазолі, скрозь мазолі!
Падкінуць сена жмут – яму й таго даволі.
I лёс мізэрны свой не назаве благім.
Цярпліва зносіць ён нявыгады жыцця:
Няхай яго часамі злаюць ліха,
Хай свішча страшны біч, – пакорліва і ціха
Ідзе разораю. Кіруе ім дзіця.
Жыві ж спакойна, вол, хадзі ў сваім ярме,
Цягай плугі і лій свой пот на пана,
Хаця не ведаеш, якая рэч пашана.
Нашто яна табе? Сляпому добра ў цьме,
Лягчэй ісці яму дарогаю жабрачай...
A ты – жывёлаў цар? Ці ж ты жывеш іначай?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472472
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.01.2014
Тебе зустрів і сам не знаю,
Від серця щирого кажу,
Яку, дівчино, думку маю
І спів про те який зложу.
Здається щось так сколихнула
В душі випадком ти мені,
І струни пам’яті торкнула, –
Дзвенять ледь чутно вдалині.
Чи ж буде час – тебе зустріти
Іще раз трапиться коли,
І струнам серця знов бриніти
У тих піснях, що вже були?
Ніхто не скаже! Тільки знаю
І це відкрию я тобі:
Нехай тебе я не спіткаю –
Покинеш слід ти по собі.
І в час, коли в лиху годину
Серед безлюддя пустоти
Обляжуть присмутку хмарини, –
Промінням сонця будеш ти!
Алесь Гарун
Дзяўчаці
Цябе спаткаў і сам не знаю,
Ад сэрца шчырага кажу,
Якую, дзеўча, думку маю
І спеў аб тым які злажу.
Здаецца, нешта ўскаланула
Ў душы маёй ты незнарок,
Былога струны закранула, -
Звіняць ледзь чутна аддалёк.
Ці ж будзе час, што нам спаткацца
Яшчэ раз здарыцца калі,
І струны сэрца разбрымяцца
У тыя песні, што былі?
Ніхто не скажа! Толькі знаю
І не ўтаюся ад цябе:
Няхай цябе я не спаткаю, -
Пакінеш след ты па сабе.
І ў час, калі гадзінай шарай
Сярод бязлюддзя пустаты
Нуда абляжэць чорнай хмарай,
Праменнем сонца будзеш ты!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472471
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.01.2014
Піняться зорі в небесах урочих,
Місяць піднявся, даль м’яко сяє
Від його світла, ніжний подих ночі
Трави і колосся тихо гойдає.
Поле заснуло, де життя кипіло,
Де метелик пурхав, пташка співала, –
Ніч ув’язала спокоєм щосили,
Шепотом милим його вколихала.
Все шукає спокій... я цього хочу,
Північ проходить, вже зоря згасає,
У високім небі світло ще блискоче,
Та в моїм серці спокою немає.
Йтиму без спину крізь поля широкі
З думкою про неї і про розлуки,
В пристрасті й сумі, зовсім одинокий –
О, тиха нічко неспання і муки!
Милета Јакшић
Ноћ у пољу
Пењу се звезде на тамна небеса,
Изгрева месец, крај мекога сјаја
Сија се даља, тихо се потреса
Трава и класје од ноћног дисаја.
Поприште глухо где је живот врио,
Лето лептирак, цвркутала шева
Оковала је ноћ и покој мио
И страсни шапат над њиме разлева.
Све мира нађе... тек се мени чини,
Минуће поноћ и звезде ће заћи,
Блиснуће светлост небу на висини,
Али ја мира нећу никад наћи.
Прећи ћу миље кроз поља далека
Све о њој мислећ` од скорог растанка,
Сам с чежњом својом и тугом без лека –
О, тиха ноћи без мира и санка!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472013
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.01.2014
1
За час оцей, що я Вас не побачу,
Почнеться і закінчиться зима...
І сподівання всі мої – дарма
За час оцей, що я Вас не побачу.
Розлуку нашу не переіначу ,
А вірш уже назвався: «Вас нема».
За час оцей, що я Вас не побачу,
Почнеться і закінчиться зима...
2
Нехай зима, а я перезимую –
Під снігом журавлиночка гаряча.
І ми іще зустрінемось одначе.
Нехай зима, а я перезимую.
Ніколи Ви не знайдете другую:
Ну, хто по Вас іще ось так заплаче? –
Нехай зима, а я перезимую –
Під снігом журавлиночка гаряча.
3
Чи дочекаюся спіткання,
Щоб Вам у очі надивитись?
Чи у ваганні буду битись,
Чи дочекаюся спіткання?
І засміюся від страждання,
Щоб із плачем у серці критись...
Чи дочекаюся спіткання,
Щоб Вам у очі надивитись?
Таццяна Зіненка
Нізка трыялетаў: Вас няма
1
За гэты час, што я Вас не пабачу,
Пачнецца і закончыцца зіма...
І спадзяванні ўсе мае — дарма
За гэты час, што я Вас не пабачу.
Бо нашу ростань я не перайначу,
А верш ужо назваўся: «Вас няма».
За гэты час, што я Вас не пабачу,
Пачнецца і закончыцца зіма...
2
Няхай зіма, а я перазімую
Пад снегам журавінкаю гарачай.
І мы яшчэ сустрэнемся няйначай.
Няхай зіма, а я перазімую.
Ніколі Вы не знойдзеце другую:
Ну, хто по Вас яшчэ вось так заплача? —
Няхай зіма, а я перазімую
Пад снегам журавінкаю гарачай...
3
Ці дачакаюся сустрэчы,
Каб Вам у вочы наглядзецца?
Ці знемагуся ў паняверцы,
Ці дачакаюся сустрэчы?
І засмяюся недарэчы,
Каб не пачуць, як плача сэрца...
Ці дачакаюся сустрэчы,
Каб Вам у вочы наглядзецца?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470075
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.01.2014
Я Вас не кохаю.
Я думать про Вас не стихаю.
Журбу безкінечну
Черпаю зірковим ковшем.
Платіть же для травня,
Що в серці таємно тримаю:
Нехай він за мене
Відплаче раптовим дощем.
А я засміюся
Услід тим відлунням горішнім
І з вітром по світу
Почну безпритульно блукать.
І буде Вас вічно
Гукать моє серце невтішне:
«Я Вас не кохаю!
Я Вас... не повинна кохать...»
Таццяна Зіненка
А Вы прасілі не кахаць
Я Вас не кахаю.
Я думаць пра Вас не сціхаю.
Журбу неабдымную
Чэрпаю зорным каўшом.
Плаціце нясквапна
Майму неспазнанаму маю:
Няхай за мяне ён
Адплача раптоўным дажджом.
А я засмяюся
Услед перуноваму рэху
І з ветрам па свеце
Пачну беспрытульна блукаць.
І будзе Вас вечна
Гукаць маё сэрца-няўцеха:
«Я Вас не кахаю!
Я Вас... не павінна кахаць...»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470074
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.01.2014
Дощ-злива тулить небо до землі,
зшиває їх струмливими стібками
і стягує заслоною між нами,
щоб ми зустрітись не могли в імлі.
Щоб ти забув мене вдалечині,
а я в журбі не марила тобою.
Розділені розлукою-бідою, –
не вогнища ми – вигаслі вогні.
На жаль, минулий жар не розпалить.
Міцніє зливи шал – за ниттю нить –
мов до хреста цвяхами прибиває.
Ридаючи, ллє слізні ручаї,
і рани всі роз'ятрює мої,
і сіль з очей з прихильністю змиває.
Таццяна Дзям'янава
Залева туліць неба да зямлі
Залева туліць неба да зямлі,
зшывае іх бруістыми сцяжкамі
і сцягвае заслонаю між намі,
каб мы з табою стрэцца не маглі.
Каб ты забыў мяне ўдалечыні,
а я табой не трызніла ў расстанні.
Па двух баках навалы, быццам здані, –
не вогнішчы, а згаслыя агні.
На жаль, агмень былы не распаліць.
Крапчэе ліўня шал – за ніццю ніць –
як да крыжа цвікамі прыбівае.
Наўзрыд, як па сканалых, слёзы лье,
і раны развярэджвае мае,
і соль з вачэй спагадліва змывае.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469837
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.01.2014
Як рикання пантери
звучить мені твій сміх.
Блідий весь прислухаюсь –
тремтить душа від них.
І... все ж тягну я руки
де чорна красота,
і не з прокляттям грізним –
з молитвою уста...
Димитър Бояджиев
Пантера
Риканье на пантера
се счува в твоя смях.
Кат глина блед те слушам
с дух трепетен и плах...
И...пак ръце протягам
към черна красота
и не със клетва грозна –
с молитва на уста...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469836
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.01.2014
Мов струни дзвінчатих цимбалів,
У серці пісня задзвеніла
І в лузі змовкла, заніміла,
Мов струни дзвінчатих цимбалів.
В думках вона зазеленіла,
Там не лягла роса печалі...
Мов струни дзвінчатих цимбалів,
У серці пісня задзвеніла.
Паўлюк Трус
Трыялет: Як струны звонкія цымбалаў
Як струны звонкія цымбалаў,
У сэрцы песня зазвінела
І змоўкла ў лузе анямелым,
Як струны звонкія цымбалаў.
Яна у думках зарунелых
Расою ранняй не апала…
Як струны звонкія цымбалаў,
У сэрцы песня зазвінела.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469161
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.12.2013
Придумав я свої прикмети:
Невдало день новий пройде,
Якщо на образ
Милий, світлий,
Уранці тінь густа впаде.
А друга –
Буде день щасливим,
Бо губи співами звучать,
Бо знов іскриночки грайливо
Мигтять у сонячних очах.
Люблю прикмету тільки ту я,
Що краща від прикмет усіх:
Коли кохана поцілує
Світ посмішкою уст своїх.
Сяргей Законьнікаў
Прыкметы
Прыдумаў я свае прыкметы:
Няўдалым будзе новы дзень,
Калі на воблік,
Мілы, светлы,
Уранку набягае цень.
Другая ж —
Будзе дзень шчаслівым,
Бо вусны спеўна ўжо гучаць,
Бо зноў іскрынкі дурасліва
Мігцяць у сонечных вачах.
Люблю прыкмету толькі тую,
Найлепшую з усіх прыкмет:
Калі каханая цалуе
Сваёй усмешкай белы свет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469160
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.12.2013
Скільки раз у небі
заспіва пташина,
стільки раз про тебе
думаю, дівчино!
Скільки тих пташинок
кожний день співає –
стільки раз твій милий
тебе пригадає.
Лиш вечірня зірка
перша засвітила,
у ту ж мить про тебе
я згадаю, мила!
Скільки тих зоринок
світить ніччю з неба –
стільки раз, кохана,
думаю про тебе!
Peter Bella-Horal
Vzpomínanie
Koľko ráz na hore
zaspieva vtáčatko,
za každým na teba
vzpomniem si, dievčatko!
Koľko tých vtáčeniec
každý deň zaspieva:
toľko ráz milý tvoj
na teba myslieva.
Keď prvá z večera
zablysne hviezdička,
za každým na teba
vzpomniem si, dušička!
Koľko tých hviezdičiek
svieti v noci s neba:
toľko ráz — má milá, —
myslievam na teba!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468959
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.12.2013
Травневої ночі, коли тихо всюди,
коли соловейко піснею розбудить,
коли чути річки в берегах розваги,
видно ватри в горах, що кладуть ватаги.
Тоді мною дивна, ой! панує воля:
я візьму сопілку, сяду скраю поля,
а там та сопілка так мило заграє –
перша нота другій ручку простягає.
Ту мою сопілку, що із яворини,
від двору до двору почують дівчини,
від двору до двору, та й до комірчини;
не одне дівчатко віконце відчинить:
Як граю про луки, про поле зелене,
і про ту дівчину, що мила для мене,
і про зорний килим, що небо вкриває,
і про те кохання, – що кінця не має...
Peter Bella-Horal
Píšťalka
Za májovej noci, keď je ticho všade,
keď slávik si nôti na jabloni v sade,
keď počuť potôček, z brehu jak vyviera,
vidno vatry v horách, čo kladú pastiera.
Vtedy i mňa divná, hej! nadíde zvoľa:
vezmem si píšťalku, vyjdem si do poľa,
a tá píšťalečka tak milo vyhráva:
jedna nôta druhej rúčku si podáva.
Píšťalečku moju, rezanú z javora,
počujú dievčence od dvora do dvora;
od dvora do dvora, do každej komory;
nejedno dievčatko okienko otvorí:
Keď pískam o holi, o zelenom poli,
i o tom dievčatku, čo mi je po vôli,
i o tých hviezdičkách na božom sklepení,
i o tej ľúbosti, — ktorej konca neni…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468958
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.12.2013
Над краєм недремного житнього поля,
Де сонце купається в росній траві,
Стою
Й більш нічого не треба для долі,
Ніж знати,
Що сили земні ще живі.
І їх не уб’ють ні отрута,
Ні зрада,
Ні підлість,
Ні глум, ні безчесні суди,
Бо є у землі наймогутніша влада,
Їй мусить коритись людина завжди.
Лежить на долоні твій колос
Як доля,
Пройшла крізь усе,
А його зберегла,
І мова під гнітом не щезла ніколи,
Бо хоч як волошка,
Та в житі цвіла.
Тебе вже не раз хоронили в могилі,
На хрест твій чіпляли терновий вінок...
А ти котиш стиглі, пісень повні хвилі
І разом з планетою мчиш до зірок.
Брехня,
Фарисейство нагнали оскому,
Прислужники знов на олімп заповзли...
Тому так не хочеться вірить нікому –
Я вірю лиш в мудрість і силу землі.
Сяргей Законьнікаў
Веру зямлі
На ўзмежку нядрэмнага жытняга поля,
Дзе сонца купаецца ў роснай траве,
Стаю
І нічога не трэба мне болей,
Чым ведаць,
Што сіла зямная жыве.
Яе не заб’юць ні атрута,
Ні здрада,
Ні подласць,
Ні самы абразлівы здзек,
Бо ёсць у зямлі наймагутная ўлада,
Скарыцца якой мусіць сам чалавек.
Ляжыць на далоні твой колас,
Як доля,
Прайшла праз усё,
А яго зберагла,
І мова пад гнётам не счэзла ніколі,
Бо хоць васілёчкам,
Ды ў жыце цвіла.
Цябе ўжо не раз прадавалі, хавалі,
Стаўлялі над воляй і годнасцю крыж...
А ты коціш спелыя, спеўныя хвалі
І разам з планетай да зорак ляціш.
Хлусня,
Фарысейства нагналі аскому,
Дачаснікі зноў на алімп успаўзлі...
Таму мне не хочацца верыць нікому,
Я верую ў мудрасць і сілу зямлі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468068
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.12.2013
В кошлатій гриві з космами густими,
тамуючи свій лютий гнів і рев,
ходив по клітці гордий син пустині –
невільний лев.
І ґрати легко крок його спиняли,
незламність сталі він давно спізнав,
і лапа піднімалася й спадала
у силі грізній на залізний сплав.
У снах свободу бачив, рідні схили,
левиці хижої страшний стрибок,
розлог очам, прилив могутній сили,
розпечений під лапами пісок.
І рев із клітки вирвався на волю –
як згадка дальніх африканських гір
і скрип зубів у ворога на горлі:
жагу до волі ревом свідчив звір.
Свист батога розсік вогнем той спогад,
біль загострив в невільнім серці злість:
до нього із ознакою тривоги
йшов пан його – в руках батіг і кість.
Погрозами крикливими й обманом,
пісною кісткою спинив він лютий рев
і волі крик, і стих побитий паном,
забувши силу предків своїх, лев.
Мучителя покинувши живого,
на кістку зуби жадібні затяв,
а у цей час в його пустині вбогій
гієни не стихали від виття...
Такий закон і біг життя шалений –
коли левині замовкають десь сини,
з печер виходять жадібні гієни
і в мертвеччині тішаться вони.
Ларыса Геніюш
Лев
З калматай грывы космамі густымі,
напружаны, ў вачах схаваўшы гнеў,
хадзіў па клетцы горды сын пустыні –
зыманы леў.
Сто кратаў лёгка крок яго спынялі,
нязломнасьць сталі ён даўно спазнаў,
і лапа падымалася і ападала
цяжкою сілай на жалезны сплаў.
У снах свабоду бачыў і яскіню,
драпежнай львіцы сьмерцяносны скок,
прастор вачам, прыліў магутнай сілы,
распалены пад лапамі пясок.
І роў пранік глухое навакольле –
ўспамін далёкіх, афрыканскіх гор,
і скрып зубоў у ворага на горле,
і прагу волі нёс ён у прастор.
Сьвіст бізуна расьсёк агнём ўспаміны,
боль завастрыў ў нявольным сэрцы злосьць:
супроць яго ў кароткіх перапынах
йшоў пан яго – ў руках бізун і косьць.
Крыклівай грозьбай, ласкавым абманам
і таннай косткаю спыніў ён люты гнеў
і волі крык, і сьціх дрэсіраваны,
забыўшы сілу продкаў сваіх, леў.
Мучыцеля пакінуўшы жывога,
на костцы зубы прагныя зацяў,
а ў гэты час ў пустыні яго срогай
гіены не сьціхалі ад выцьця...
Такі закон і бег жыцьця нязьменны –
калі змаўкаюць, адышоўшы, львы,
зь пячэр выходзяць прагныя гіены
і вокал падлам цешацца яны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468064
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.12.2013
Хоч дні мої, як і колись, цвітуть,
Та краща квітка з них вже облетіла,
А я не встигла навіть зазирнуть
У кожний з них прискіпливо і сміло.
Їх біль, їх голос б’ють у сиву скронь,
В їх хвилі серце, захлинувшись, б’ється;
Горить на кленах золотий вогонь,
І тонким сріблом павутина в’ється.
А скоро закурличуть журавлі
У піднебессі сірім, лиховіснім,
І голос їх озветься на землі
В моїй щасливій, та замовклій пісні.
Куди вони спішать у цій імлі,
У далечінь яку так квапно рвуться?
І, може, то летять не журавлі,
А дні мої, що більше не вернуться.
Марыя Шаўчонак
Хоць дні мае, як некалі, цвітуць
Хоць дні мае, як некалі, цвітуць,
Ды лепшая іх кветка абляцела,
Я ж не паспела нават зазірнуць
У кожны з іх уважліва і смела.
Іх боль, іх голас бюцца сёння ў скронь,
Іх хваляй захлінулася ўсё сэрца,
Гарыць кляноў нягаснучы агонь,
І тонкім срэбрам павуцінне ўецца.
А хутка закурлычуць журавы
У шэрым апусцелым паднябессі,
І голас іх адклікнецца жывы
Маёй шчаслівай, недапетай песні.
Куды яны спяшаюцца, куды,
У далячынь якую так ірвуцца?
І, можа, то ляцяць не журавы,
А дні мае, якім больш не вярнуцца.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467946
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.12.2013
Теплий вечір, тихий вітер, свіжий стіг,
Спати на землі мене ви відвели.
Не літає світлий пил уздовж доріг,
В небі місяця блідий проглянув ріг,
В небі тихо зорі розцвіли.
Зорі падають мов сльози вогняні,
Прошуміла м’яко крилами сова;
Бачу, бо душа в природи глибині,
Як тремтять від вітру зорі в вишині,
Чую в тиші, як росте трава.
Максім Багдановіч
Цёплы вечар, ціхі вецер
Цёплы вечар, ціхі вецер, свежы стог,
Улажылі спаць мяне вы на зямлі.
Не курыцца светлы пыл усцяж дарог,
Ў небе месяца праглянуў бледны рог,
Ў небе ціха зоркі расцвілі.
Знічка коціцца агністаю слязой,
Прашумела мякка скрыдламі сава;
Бачу я, з прыродай зліўшыся душой,
Як дрыжаць ад ветру зоркі нада мной,
Чую ў цішы, як расце трава.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467943
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.12.2013
Солодким співом влад
Вітає водоспад
В лугах, де сім’я пухове літає.
І вітерець легкий
Вихрить у сад пустий,
Де в самоті троянда помирає.
Зі скошених полів
Чуть перепілки спів,
Куріпка торохкоче без упину.
Блищать мошви клубки
Над комишем ріки,
Де павуки сплітають павутину.
Вечірня впала тінь
На білість саду стін
І пурпур виноградних грон згущає.
Перлистий ліг туман
На східний неба лан,
Де круглий місяць червінню палає.
Ах, скоро до полів
Вітри примчаться злі,
І зграю старша ластівка гуртує, –
Летіти від снігів
До теплих берегів,
Де у красі земній життя вирує.
Бджола спішить в політ
Шукати меду слід
В останніх збляклих вересневих квітах,
Гурт голубів сумний
Воркує спів журний
На спогад днів вмираючого літа.
Цвіркун сюркоче скрізь,
«О, літо,зупинись!»
І білка поглядає на каштани.
Пташині косяки
Над піною ріки
Спішать на південь, бо ідуть бурани.
Останній ніжний бриз
Кедровий пах приніс
І біля скронь затримався пестливо,
В його приємній грі
Відчув себе в порі,
Коли любов торкалася чутливо.
І хоч в моїй душі,
Мов листя, сум лежить,
Міцніше вдвічі літо пам’ятаю,
В теплі осінніх снів
Майбутніх літніх днів
Краса красу осінню прославляє!
George Arnold
September
Sweet is the voice that calls
From babbling waterfalls
In meadows where the downy seeds are flying;
And soft the breezes blow
And eddying come and go
In faded gardens where the rose is dying.
Among the stubbled corn
The blithe quail pipes at morn,
The merry partridge drums in hidden places,
And glittering insects gleam
Above the reedy stream
Where busy spiders spin their filmy laces.
At eve, cool shadows fall
Across the garden wall,
And on the clustered grapes to purple turning,
And pearly vapors lie
Along the eastern sky
Where the broad harvest-moon is redly burning.
Ah, soon on field and hill
The winds shall whistle chill,
And patriarch swallows call their flocks together
To fly from frost and snow,
And seek for lands where blow
The fairer blossoms of a balmier weather.
The pollen-dusted bees
Search for the honey-lees
That linger in the last flowers of September,
While plaintive mourning doves
Coo sadly to their loves
Of the dead summer they so well remember.
The cricket chirps all day,
“O, fairest summer, stay!”
The squirrel eyes askance the chestnuts browning;
The wild-fowl fly afar
Above the foamy bar
And hasten southward ere the skies are frowning.
Now comes a fragrant breeze
Through the dark cedar-trees
And round about my temples fondly lingers,
In gentle playfulness
Like to the soft caress
Bestowed in happier days by loving fingers.
Yet, though a sense of grief
Comes with the falling leaf,
And memory makes the summer doubly pleasant,
In all my autumn dreams
A future summer gleams
Passing the fairest glories of the present!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466908
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.12.2013
Ти говорила при прощанні,
Як ми були біля криниці:
– Не буду плакать і журиться, –
Ти говорила при прощанні
– Не відцвітуть в душі зірниці,
Хоч може бачимось востаннє!.. –
Ти говорила при прощанні,
Як ми були біля криниці.
Паўлюк Трус
Трыялет: Ты ўжо сказала мне на ростань
Ты ўжо сказала мне на ростань,
Як мы стаялі ля крыніцы:
– Не буду плакаць і журыцца, –
Ты ўжо сказала мне на ростань.
– Не адцвітуць ў душы зарніцы,
Хоць развітаемся папросту!.. –
Ты ўжо сказала мне на ростань,
Як мы стаялі ля крыніцы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466907
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.12.2013
Долини криються туманом,
І поле в буряних вітрах..
Для чого серце я поранив
Принадою в твоїх очах?!
Для чого серце як в морозі
В вінку твоїх холодних рук?..
Тебе зустрів я на дорозі,
Зустрів немов свою сестру.
Тоді не знав, які доріжки
По-своєму нас розведуть.
Та тільки лагідна усмішка
Мені дала всі барви дум.
А їх життя удаль погнало
На хвилях темних, в глиб імли...
І квіти польові зав’яли,
В душі як спогад відцвіли!...
І тільки криються туманом
Долини в буряних вітрах...
Для чого серце я поранив
Принадою в твоїх очах?!
Паўлюк Трус Навошта сэрца я параніў
Даліны крыюцца туманам,
І поле ў ветразі завей…
Навошта сэрца я параніў
Чарнявым погладам вачэй?!
Навошта сэрца замарозіў
Вянком халодных тваіх рук?..
Цябе сустрэў я на дарозе,
Сустрэў, як родную сястру.
Не ведаў я, якія сцежкі
Нас так па-свойму развядуць.
Ты толькі ласкавай усмешкай
Мне падарыла краскі дум.
А іх жыццё імчала далей
На хвалях цёмных, як калісь…
І кветкі дзікія завялі,
Ў душы ўспамінам адцвілі!..
І толькі крыюцца туманам
Даліны ў ветразі завей…
Навошта сэрца я параніў
Чарнявым погладам вачэй?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464459
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.12.2013
Ведуть життя в тунель віджитий,
Туди, де пахне тлінням, гаром,
Володарі ротів закритих,
Приватизатори трупарень.
Вони людей,
Німих,
Осліплих,
Ведуть на манівці брехливо,
Щоб на землі наладить пекло,
З якого вийти неможливо.
Вони всього і всіх бояться,
Однак лякає їх найдужче
Душі нескореної праця,
Жага до волі невмируща.
Вони щоденно хмурим оком
Замки всі,
Ґрати оглядають,
Їм невтямки – з якого боку
Ударить сила молодая.
Життя змітає страх прожитий,
Бо жертвою стать не бажає
Володарів ротів закритих,
Приватизаторів трупарень.
Сяргей Законнікаў
Вядуць жыццё тунелем вузкім
Вядуць жыццё тунелем вузкім
Туды, дзе пахне тлом і гарам,
Уладары замкнутых вуснаў,
Прыватызатары трупярань.
Яны людзей,
Нямых,
Аслеплых,
Збіваюць з тропу розным чынам,
Каб на зямлі наладзіць пекла,
З якога выйсці немагчыма.
Яны ўсяго і ўсіх баяцца,
Аднак палохае найболей
Душы незацуглянай праца,
Імкненне вечнае да волі.
Яны штодзённа змрочным вокам
Засовы,
Краты аглядаюць,
Ды ім няўцям — з якога боку
Ударыць сіла маладая.
Жыццё змятае страху вусціш,
Бо не жадае стаць ахвярай
Уладароў замкнутых вуснаў,
Прыватызатараў трупярань.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463811
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.12.2013
Часу нема,
Щоб стоять на колінах,
Мовчки в покорі униз спину гнуть...
Не допоможуть жалі і моління
Зрушить тупого дикунства стіну.
Часу нема,
Щоб у закутку бути,
Слухать прокляття,
Душитись в мані,
Бути в кайданах непевності скутим...
Чую біда в спину дише мені.
Можна знайти з віком думку розумну:
Вільному – воля,
Холопу – тюрма.
Можна було б жити просто й бездумно...
Можна було б, –
Тільки часу нема.
Сяргей Законнікаў
Часу няма
Часу няма,
Каб стаяць на каленях,
Моўчкі згінаць у пакоры спіну…
Не дапаможа жальба і маленне
Зрушыць тупога дзікунства сцяну.
Часу няма,
Каб сядзець у закутку,
Слухаць праклёны,
Давіцца маной,
Быць ланцугамі няпэўнасці скутым…
Чую дыханне бяды за спіной.
Можна прыйсці да высновы з узростам:
Вольнаму — воля,
Халопу — турма.
Можна было б жыць бяздумна і проста…
Можна было б,
Толькі часу няма.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463625
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2013
Чому ти плачеш серед ночі
Слізьми мов роси чарівні?
Ще так барвисті твої дні,
Чому ж ти плачеш серед ночі?
Ти смуток віджени в пісні,
Коли цвітуть зорею очі...
Чому ти плачеш серед ночі
Слізьми мов роси чарівні?
Паўлюк Трус
Трыялет: Чаго ты плачаш апаўночы
Чаго ты плачаш апаўночы
Слязьмі, як росамі крыніц?
Яшчэ у красках твае дні,
Чаго ж ты плачаш апаўночы?
Лепш смутак песняй адгані,
Калі цвітуць зарою вочы…
Чаго ты плачаш апаўночы
Слязьмі, як росамі крыніц?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463306
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2013
Опала синь... цвіте поверх рівнини,
Жоржини цвіт осипали давно,
І стигнуть в золоті смугляві горобини,
Стоять і журяться надвечір під вікном.
В жовтоцвітінні, де байраки і долини,
В ковшах осіннє піниться вино.
І сплять гаї... і лист спадає в діл...
Дзвенять акорди в серці молодім.
Паўлюк Трус
Апала сінь… цвіце па-над раўнінай
Апала сінь… цвіце па-над раўнінай,
Вяргіні цвет асыпалі даўно,
І стынуць ў золаце асмуглыя рабіны,
Стаяць і журацца увечар пад акном.
І ў жоўтацвецені над ярам і далінай
Тане ў каўшах асенняе віно.
І спяць гаі… і сыплюцца лісты…
Звіняць акорды ў сэрцы маладым.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463304
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.11.2013
Для мене ясним сонцем доля дана –
Не знать льохів понурих німоти.
З тобою скутий в нервах, як в кайданах,
Ні, Вічність, я тобі не понятий!
І бір зозулиних років неждано
На голові моїй засніжиш ти,
І владно покладеш на лоб крутий
Земних знегод стійкі меридіани.
Вже не страшить мій захід золотий –
До зір думок скерую каравани,
Орли їх привітають, як брати.
Не зникну так, як тінь, як звук пустий,
Не відцвітуть очей моїх поляни,
Пробивши рині мокрої пласти.
Рыгор Барадулін
Вечнасьць
Мне ясным сонцам лёс наканаваны –
Ня ведаць змрочных лёхаў нематы.
З табою кожным нэрвам зьнітаваны,
Не, Вечнасьць, я ў цябе не паняты!
Зязюлямі гадоў пракукаваны,
Бор галавы маёй асьнежыш ты
I ўладна пакладзеш на лоб круты
Зямныя ўпартыя мэрыдыяны, –
Мяне ня ўстрашыць захад залаты.
Да зор скірую думак караваны,
Арлы іх прывітаюць, як браты.
Ня зьнікну так, як цень, як гук пусты.
Не адцьвітуць вачэй маіх паляны,
Прабіўшы жвіру мокрага пласты.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463113
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.11.2013
Яка ж то музика жила
У кожній дощовій краплинці,
Коли назустріч ти ішла
Крізь дощ
По радісній стежинці!
Махнувши ручкою здаля,
Ти не ішла,
А вже летіла.
Звучали небо і земля,
Як злиті враз – душа і тіло...
Куди б весна не привела,
Ввік буде спомином для мене
Стежинка до твого села,
Той дощ
І спів очей зелених.
Сяргей Законнікаў
Спатканне пад дажджом
Якая музыка жыла
У кожнай новенькай краплінцы,
Калі насустрач ты ішла
Праз дождж
Па радаснай сцяжынцы!
Рукой махаючы здаля,
Ты не ішла,
А ўжо ляцела.
Гучалі неба і зямля,
Як злітыя — душа і цела…
Куды б вясна ні прывяла,
Мне будуць помніцца да скону
Сцяжынка ля твайго сяла,
Той дождж
І спеў вачэй зялёных.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463112
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.11.2013
Ти пам’ятаєш, грифе, схід багряний,
Як перший раз не мене впав
І першу роздовбав на грудях рану,
Щоб серце рвать, що в вічності своїй
Знов відростало від поранень...
Тепер же глибше Зевса кіготь вбий...
Та слабне серце від живої рани;
Коли ж – із плином незворотних літ –
Цілком вже відростати перестане:
Куди спрямуєш, грифе, свій політ?!
Bogusław Adamowicz
Prometeusz do sępa
Pamiętasz sępie, zorze krwią zalane,
Gdyś z chmur raz pierwszy na mnie spadł,
I pierwszą w piersi mej rozdarłeś ranę
By serce gryźć, co nieśmiertelne wciąż
Wciąż odrastało - wyżerane...
Dziś głębiej szpon swój jowiszowy wdrąż...
Dziś słabnie serce w wiekuistej ranie
I gdy - po przejściu nieodrodnych lat -
Odrastać całkiem już przestanie:
To cóż ty, sępie będziesz jadł?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461478
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2013
З одного кубка ти і я
Напитися хотіли,
Та в кубок впала нам сльоза
І кубок ми розбили.
І в світ пішли, пішли у даль,
Всяк по своїй дорозі.
І тих уламків нам не жаль,
Що їх з’єднать не в змозі...
Тепер, коли в краях жарких
Мене самотність носить,
Зірки у чашах золотих
Підносять срібні роси.
Та знаю, що з зіркових чаш
Не вип’ю прохолоду,
Яку давав нам кубок наш –
Де сльози впали в воду.
Maria Konopnicka
Kubek
Z jednego kubka ty i ja
Piliśmy onej chwili,
Lecz że nam w wodę padła łza
Więc kubek my rozbili.
I poszli w świat i poszli w dal,
Osobną każde drogą.
Ani nam szczątków onych żal,
Co zrosnąć się nie mogą...
Dziś, kiedy w skwary znojnych susz
Samotne kroki niosę,
Gwiazdy mi jasne z złotych kruż
Podają srebrną rosę.
Lecz wiem, że w żadnej z gwiezdnych czasz
Nie znajdzie się ochłoda,
Jaką miał prosty kubek nasz.
Gdzie były łzy — i woda.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461477
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2013
В колоссі днів моїх зросли зернини –
З них правди свіжий цвіт зійшов:
Життя є золото і мед хлібини –
Коротке зло і вічна там любов.
І жовчі з кров’ю смуги перевиті
Міняємо на посмішку в віршах.
Цвітуть фіалки дивні – вітер
Розносить по долині меду пах.
Тепер не тільки я псалми святого –
Тепер я розумію щастя спів;
Безмірна спрага, звивиста дорога,
Та погляд мій в ірисах відпочив.
Хоч очі наші сповнені сльозами,
Та спів струмка заставить нас співать;
Як жайвір защебече десь над нами,
Ми забуваємо, що тяжко помирать.
Ніщо тут плоть мою вже не терзає,
Любов перекипіла в мить одну;
Я ніжний погляд матері згадаю,
Бо відчуваю – Бог веде до сну!
Gabriela Mistral
Palabras serenas
Ya en la mitad de mis días espigo
esta verdad con frescura de flor:
la vida es oro y dulzura de trigo,
es breve el odio e inmenso el amor.
Mudemos ya por el verso sonriente
aquel listado de sangre con hiel.
Abren violetas divinas, y el viento
desprende al valle un aliento de miel.
Ahora no sólo comprendo al que reza;
ahora comprendo al que rompe a cantar.
La sed es larga, la cuesta es aviesa;
pero en un lirio se enreda el mirar.
Grávidos van nuestros ojos de llanto
y un arroyuelo nos hace sonreír;
por una alondra que erige su canto
nos olvidamos que es duro morir.
No hay nada ya que mis carnes taladre.
Con el amor acabóse el hervir.
Aún me apacienta el mirar de mi madre.
¡Siento que Dios me va haciendo dormir!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460706
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.11.2013
Хвилі обмивають
скелі над водою,
над проваллям темним
дівчина сидить,
в золотистих косах
зірочник фатою,
у прозорих грудях
плач її тремтить.
Плаче гірко серце,
що її згубило,
що колись казало:
люблячи живи,
серце, що з прощальним
криком ще любило,
і знайшло могилу
в водяній траві.
Хвилі все плескають
в скелі над водою,
глухо заплітають
відголос і зов,
над проваллям темним
вічною струною
ллється тужна пісня –
смерть там і любов.
Теодор Траянов
Русалка
Вълните запират
под тъмните чуки,
над тъмната бездна
русалка седи,
в златистите къдри
звездица блещука,
молитва трепери
в прозирни гърди.
Зове тя сърцето,
що нявга погуби,
що първен у нея
живот съживи,
сърцето, що с писък
прощален залюби
и гроб му приготви
в подводни треви.
Вълните се плискат
под тъмните чуки,
и глухо преплитат
и отзвук, и зов,
над тъмната бездна
звучи и блещука
безсмъртната струна
на смърт и любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458199
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2013
Йду землею, плину в водах,
А чи сонце на погоду,
Чи то грім і блискавиця,
А чи світиться зірниця,
Чи то ніч, чи день урочий,
Чи скрізь ясно, чи зі тьмою,
Завжди тут переді мною
Ті великі чорні очі!
Ах! її очі!
П’ю я мед і п’ю полинну,
Рву і лілії, й тернину,
Сік чавлю я, та в напою
Ані сил, ні супокою;
Чи навколо простір грубий,
Чи реліквію цілую,
Завжди на устах я чую,
Дорогі з коралу губи,
Ах! її губи!
Дійсно справжня чарівниця,
Закляла світ в свої лиця,
В свої губи, в свої очі,
Вже й молитва не відстрочить;
Все лиш нею прагне стати,
Де не гляну – скрізь вона є,
Від тих чарів всяк конає,
Чи причину мусить взяти,
Ах! лиш би взяти!
Narcyza Żmichowska
Zaklęcie
Idę lądem, płynę wodą,
A czy słońce lśni pogodą,
Czy pioruny z błyskawicą,
Czy na niebie gwiazdy świecą,
Czy mnie noc, czy dzień otoczy,
Czy mi jasno, czy mi ciemno,
Zawsze przy mnie, lub przede mną,
Takie wielkie czarne oczy!
Ach! to jej oczy!
Piję miód i piołun piję,
Zbieram ciernie i lilije,
Sok wyciskam, lecz w napoju
Nie ma zdrowia, ni spokoju,
Choć dokoła przestrzeń pusta,
Choć relikwię pocałuję,
Zawsze na mych ustach czuję,
Koralowe, drogie usta,
Ach! to jej usta!
Istna ona czarownica,
Świat zaklęła w swoje lica,
W swoje usta, w swoje oczy,
Już i pacierz nie odroczy;
Wszystko zmienia się w jej postać,
Kędy spojrzę, wszędzie ona,
Człowiek od tych czarów skona,
Lub sprawczynię musi dostać
Ach! gdyby dostać!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457559
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.10.2013
Тобі, кохана, знов-таки не спиться?
Усе думки гуляють в чехарду?
Дозволь мені – і я біду-нічницю
з чарівних війок чарами й зведу.
З твоїх очей, таким котком у ласці,
зжену у кут клубок безсонь твоїх;
промуркочу тобі у звабній казці –
що я без тебе теж заснуть не міг.
Тебе зігрію ласкою своєю
і мороком дрімотним обів’ю.
І попрошу підмоги у Морфея:
«Заколисай ти любоньку мою!»
Нехай твій сон заховує до ранку
моє тепло і хвилі колисанки...
Таццяна Дзям'янава
Санет:Табе ізноў, каханая, не спіцца?
Табе ізноў, каханая, не спіцца?
Усё гуляюць думкі ў чахарду?
Ты мне дазволь – і я бяду-начніцу
з чароўных веек чарамі звяду.
З тваіх вачэй з амаль кацінай ласкай
зганю бяссонне ў кут, нібы клубок,
і прамурлычу зманліваю казку –
што без цябе і я заснуць не мог.
Пасля сваймі абдымкамі сагрэю
і туманом дрымотным абаўю.
І папрашу садзеяння ў Марфея:
“Закалышы любімую маю!”
Няхай твой сон ахоўвае да ранку
маё цяпло і хвалі калыханкі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456638
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.10.2013
Дівчино, скажи причину,
Що з очей так сльози плинуть?
Хоч дзвенять птахи на волі,
Хоч для тебе квіти в полі,
Хоч погоду маєш в небі,
І коханий біля тебе?
Дівчино, скажи причину,
Що з очей так сльози плинуть?
«Ах! Я плачу, бо я знала:
Лиш зими прийде навала,
В літні дні морозом кине,
Відлетять умить пташини.
Ах! Я плачу, бо я знала,
Скільки раз я квіти рвала,
Та ті квіти в мить єдину
У руках у мене гинуть.
Ах! Я плачу, бо я знала:
Зранку зірка так сіяла –
Обіцяла день чудесний,
Та змінився вітер в бурю,
Хмари він приніс понурі,
Блискавиці, грім небесний!
Чи ж мине так вік мій ясний,
Мій коханий, щастя днини,
Як та пташка й цвіт прекрасний,
Як ранкова та година?»
Narcyza Żmichowska Niepewność
Powiedz, dziewcze, co przyczyną,
Że łzy z oczu twoich płyną?
Gdy skowronki w chmurach dzwonią,
Gdy oddychasz kwiatów wonią,
Gdy pogodę masz na niebie,
A kochanka obok ciebie?
Powiedz, dziewcze, co przyczyną,
Że łzy z oczu twoich płyną?
"Ach! ja płaczę, bom widziała,
Że niech tylko zima biała
Dmuchnie szronem na dni lata,
Skowroneczek wnet odlata. —
Ach! ja płaczę, bom widziała,
Ilem razy kwiatki rwała,
Że kwiat każdy w mojej dłoni
Wiądł bez barwy i bez woni —
Ach! ja płaczę, bom widziała,
Gdy się zorza uśmiechała
Dnia pogody obietnicą,
To zaświsnął wiatr ponury,
Przywiał z dala ciemne chmury
I pioruny z nawałnicą! —
Czyż tak będzie wiek radosny
I me szczęście, i kochanek
Jak skowronki, jak kwiat wiosny,
Jak pięknego dnia poranek?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454959
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.10.2013
Все добре так і все прекрасно,
З ким вчора ти була – неясно.
Де та доріжка, де та пригожа?
Там заспівати я вже більш не зможу.
Веди спокійніше розмову,
Ти раниш душу мою знову.
Не хочу чути я шум і крики,
Від завтра буду я один навіки.
Я маю душу, а не брилу,
Самого знов мене лишила,
Знак на балконі змінив свій колір –
Мене вбиває це в пекельнім болі.
Грецькі пісні:
Σταύρος Κουγιουμτζής
Όλα καλά
Όλα καλά κι όλα ωραία
Χθες ήσουν μ’ άλλονε παρέα
Και πού σοκάκι να τραγουδήσεις
Δεν επιτρέπονται οι αναμνήσεις
Μίλα σιγά και μη φωνάζεις
Είμαι κουτός και με τρομάζεις
Δε θέλω κόσμο και φασαρία
Αύριο μπαίνω στην ανεργία
Έχω ψυχή, δεν έχω βράχο
Πάλι με άφησες μονάχο
Και μια σημαία σ’ ένα μπαλκόνι
αλλάζει χρώματα και με σκοτώνει
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454958
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.10.2013
Перо моє, таке тяжке з розпуки,
зі мною вмерзле в лід стоячих вод.
Перо моє, беру тебе я в руки –
писать, кохать і славить мій народ.
Перо моє, якого не зламали,
маленьке, будь же прикладом усім,
тебе в боях як сталь загартували –
завжди пиши землі достойний гімн.
Перо моє, лети до хмар високо,
спіши до обездолених людей.
Співай хвалу землі цій ясноокій –
Вітчизну пісня вільна хай веде.
Перо моє, будь дужим, як герої,
пиши без фальші, біль умій стишать.
Надійним будь, моя завжди будь зброя,
умій, як я, над прірвою встоять.
Перо моє, під сильними не гнися.
Душа у бідних горда, бо своя.
Землі, народу, предкам поклонися,
їх мужності, як кланяюся я.
Перо моє – мій щит і хрест могильний,
життя моє, хоч кості будуть тліть,
покинь мій слід, жертовний, непомильний, –
як для Вітчизни жить і як терпіть!
Перо моє – мій вірний паж єдиний,
один надійний друг із друзів всіх.
Ти йшло зі мною крізь хрести й тернини –
в боях соратник, свідок мук моїх.
Перо моє, що розрізає ґрати,
не зламане морозом і вогнем,
мій меч двосічний, скарб мій небагатий,
живи, мій біль, живи після мене.
Ларыса Геніюш
Пяро маё, цяжкое ад адчаю
Пяро маё, цяжкое ад адчаю,
са мной, як вязень, закавана ў лёд.
Пяро маё, табе я даручаю
пісаць, кахаць і славіць мой народ.
Пяро маё, якога не зламалі,
маленькае, будзь прыкладам другім,
зь цярпень, змагань, з гартованае сталі
далей пішы зямлі дастойны гімн.
Пяро маё, шыбуй вышэй аблокаў,
сьпяшы да абяздоленых людзей.
Сьпявай хвалу зямельцы яснавокай,
Айчыну песьняй вольнай абнадзей.
Пяро маё, будзь па-гэройску дужым,
пішы бяз фальшу, боль умей стрываць.
Надзейнае, о, будзь маім аружжам,
умей, як я, над прорвай устаяць.
Пяро маё, прад сільнымі ня гніся.
Душа у бедных гордая, свая.
Зямлі, народу, продкам пакланіся,
іх мужнасьці, як кланяюся я.
Пяро маё – мой шчыт і крыж магільны,
жыцьцё маё, хоць косьці будуць тлець,
пакінь мой сьлед, ахвярны і нязмыльны, –
як для Айчыны жыць і як цярпець!
Пяро маё – мой паж адзіны верны,
з усіх сяброў адзін надзейны друг.
Ішло са мной ты праз крыжы і церні –
удзельнік бою, сьведка маіх мук.
Пяро маё, пілуючае краты,
трывалае ў марозе і агні,
мой меч двусечны, скарб мой небагаты,
жыві, мой боль, пасьля мяне жыві.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450773
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.09.2013
Напилося сонце із джерел студених,
Потягнуло вгору воду з них як пар;
І злетівши стрімко по промінню тонкім
Пар зробився в небі чередою хмар.
Вдаль вони помчали і летять під ними
Ниви і болото, поле, бір, лука.
Але що там сяє? Чи не ти, сестрице,
Чи не ти там плинеш, срібная ріка?
Загріміли в хмарах гулко привітання
І далеко буйний вітер їх розніс.
Кинулися хмари до ріки своєї
І злилися з нею ливнем крапель-сліз.
Максім Багдановіч Напілося сонцэ са крыніц сцюдзёных
Напілося сонцэ са крыніц сцюдзёных,
Усьцягнуло у вышу з іх ваду як пар;
І ўзляцеўшы шпарка па праменьнях тонкіх
Пар зрабіўся сьлічнай чэрадою хмар.
Удаль яны памкнулі і лятуць пад імі
Нівы ды балоты, поле, бор, лука.
Але што там блішчэ? Ці ня ты, сястрыца,
Ці ня ты ліешся, срэбная рэка?
Загрымелі ў хмарах гулка прывітаньня
І далёка буйны вецер іх разнёс.
Рынуліся хмары да рэкі радзімай
І зьліліся з ёю ліўнем кропель-сьлёз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450669
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.09.2013
Відпливли в буйнім колосі дні
У безмежні просинені далі.
В небі гуси шнурками коралів
Пропливли з-понад нив в вишині.
На полях, де лиш стерні одні,
Засвистали вітри у хоралі.
Неба сірого хмуристі далі
Починають сльозить вдалині.
Притулився до плоту, мов син,
І так жалісно плаче з недолі,
Просить в сонця і ласки, і волі,
Посивілий від часу полин.
На межі цвіт волошки один
Шепче вітру про згублену долю.
В поруділім, безрадіснім полі
Тішить серце здаля лише він.
Осінь ясною міддю згори
Осідає на клен і калину,
І туман свої чари накинув,
Щоб сховать ясний погляд зорі.
Я не хочу про жаль говорить,
Тільки осінь любить не покину,
Бо, за працю і піт, селянину
Віддає вона щедро дари.
Янка Золак, Восень
Адплылі каласістыя дні
У бязьмежныя сінія далі.
Ў небе гусі шнуркамі караляў
Праплылі над абшарамі ніў.
На палетках, калючых ад жніў,
Ветры песьні свае засьвісталі.
Неба шэрага нудныя далі
Пачынаюць сьлязіцца і гніць.
Прытуліўся да плоту, прылёг
І так жаласна плача-скуголіць,
Просіць сонцавай ласкі, патолі,
Пасівелы ад часу быльнёг.
На мяжы сірата-васілёк
Шэпча ветру пра сумную долю.
У зрудзелым, бязрадасным полі
Толькі ён цешыць сэрца здалёк.
Восень яркаю медзьдзю згары
Асядае на клён і каліну,
І туман свае чары накінуў,
Каб схаваць ясны погляд зары.
Не хачу аб журбе гаварыць,
Толькі восень любіць не пакіну,
Бо, за працу і пот, селяніну
Аддае яна шчодра дары.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450667
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.09.2013
Не дивись на мене... Моє серце так б’ється, дрижить;
Твої очі в мені розпаляють незгасні вогні,
Глянеш ти на мене – і без тебе не хочеться жить.
А з тобою не можу – з тобою не можу я, ні!
Не дивись! Твої очі ясніють, як небо удень,
Наче зорі у небі – так ясно, так м’яко блищать;
Погляд мій тоне в них, як у тій, у морській глибині...
Вже не хочу дивитись – й не можу очей відірвать.
Не дивись! Бо як дивишся – хочеться палко мені
Моє зблідле лице до грудей до твоїх притулить
І дивитись у очі весь вік наяву і вві сні...
Я не хочу... Не можу, не можу тебе не любить!
Канстанцыя Буйло
Не глядзі
Не глядзі на мяне... Маё сэрца так б'ецца, дрыжыць;
Твае вочы ўва мне запаляюць нязгасны агонь,
Ты глядзіш на мяне - без цябе мне не хочацца жыць.
А з табой не магу - не магу жыць ніколі з табой!
Не глядзі! Твае вочы яснеюць, як неба удзень,
Як бы зоркі у небе - так ясна, так мякка блішчаць;
Мой пагляд у іх тоне, бы ў той, у марской, глыбіні...
Не хачу ўжо глядзець, а вачэй не магу адарваць.
Не глядзі! Ты глядзіш, а тады так хацелася б мне
Пабляднелы мой твар да грудзей да тваіх прытуліць
І глядзець ў твае вочы ўвесь век і наяве, і ў сне...
Не хачу... А цябе не магу, не магу не любіць!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450310
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.09.2013
Л.І.Калиновській
Про що писать не знаю я. Нелегко
В слова віршів всю душу переллять.
Хіба сказать що близько і далеко
Від мене Ви, як небо і земля.
Хіба сказать, що, долі так немилий,
Я можу тільки мріять, тільки снить,
А сни і мрії в пам’яті могили,
Як дні перейдені, навіки хоронить?
Хіба сказать, що в кубку оковиту
Від нас смерть пильно сторожить?..
Душа моя надламана, розбита...
Чи ж хто її зуміє зрозуміть?!
Та знаю я: і близько і далеко
Від мене Ви, як небо і земля.
Чого ж писать, коли нелегко
У перли слів всю душу переллять?
Янка Золак
Аб чым пісаць
Л.І. Каліноўскай
Аб чым пісаць, ня ведаю. Ня лёгка
У словы вершаў душу пераліць.
Хіба сказаць, што блізка і далёка
Вы ад мяне, як неба ад зямлі.
Хіба сказаць, што, лёсам занядбаны,
Магу я толькі мроіць, толькі сьніць,
А сны і мроі ў памяці курганы
Хаваць навек, як даўнішнія дні?
Хіба сказаць, што кубак з акавітай
Ад нас вартуе пільна сьмерць?..
Душа мая надломана, разьбіта...
Ці-ж хто яе здалее зразумець?!
Ды знаю я: і блізка і далёка
Вы ад мяне, як неба ад зямлі.
Нашто-ж пісаць, калі нялёгка
У пэрлы словаў душу пераліць?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450261
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.09.2013
Ти прийди, як засвітяться зорі –
Діаманти в небес висоті.
Сядем поруч удвох, поговорим
Про кохання, про долю в житті.
Будем слухать під пологом ночі,
Як хтось голос таємний дає.
Буду ніжно дивитися в очі,
Буду пестить волосся твоє.
Обніму я тебе і пестливо
Поцілунками вкрию чоло.
Я забуду про долю зрадливу,
Як відчую кохання тепло.
Місяць нам у віконце загляне,
Роз’ятрить почуття, і без сну
Я зустріну рожевий світанок
І прославлю іще раз весну.
Ти прийди, мого серця бажання,
Більш не можу без тебе я жить.
Ти прийди! Я всю силу кохання
Лиш одній тобі хочу зложить.
Ти прийди! Нехай серце не плаче.
Я своєю тебе назову.
Ти прийди! Нехай люди побачать,
Що щасливий і я наяву.
Янка Золак
Ты прыйдзі, як засьвецяцца зоры
Ты прыйдзі, як засьвецяцца зоры
Дыямэнтамі ў высі нябёс.
Сядзем побач з табой, пагаворым
Пра жыцьцё, пра каханьне і лёс.
Будзем слухаць пад вэлюмам ночы
Таямнічых істот галасы,
Буду ласкава зорыць у вочы,
Буду песьціць твае валасы.
Абніму я цябе і пяшчотна
Пацалункамі ўкрыю чало.
Я забуду аб долі самотнай,
Як адчую каханьня цяпло.
Месяц к нам у вакенца загляне,
Усхвалюе пачуцьці, й бяз сну
Я сустрэну ружовае раньне
І яшчэ раз услаўлю вясну.
Ты прыйдзі, майго сэрца жаданьне,
Безь цябе болей жыць не магу.
Ты прыйдзі! Я ўсю сілу каханьня
Для цябе аднае берагу.
Ты прыйдзі! Няхай сэрца ня плача.
Я сваею цябе назаву.
Ты прыйдзі! Няхай людзі убачаць,
Што шчасьлівы і я наяву.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2013
Як хороше! Зима! Прекрасна як ніколи!
Дивлюся на гульню морозів і завій,
Смакую простір я повітряний довкола –
Мороз вганяє кров у кровобіг стрімкий.
І ніч розбуджена вітає ранок тінню.
За вікнами блищить веселкою кришталь.
Іду, а слід мій – стежка темно-синя,
Збігає від мене в покриту снігом даль.
Світанкове желе малинового сходу
Сповзає на снігів розпушену блакить...
І радість, й супокій, мов божа нагорода,
Голублять душу, ніби сонце в ясну мить.
Ясніє небосхил... Мелькають, наче в морі,
На хвилях насипних сіяючі вогні.
Співають, сяють, і втішаються простори,
І кроками риплять в криштальній тишині...
Пірну я у цей сон, де насолоду маю,
Заграю гімн Творцю на скрипці льодяній,
І свято зимніх днів навік запам’ятаю –
У серці збережу як кращий спогад мій.
Таццяна Дзям'янава
Як хораша! Зіма!
Як хораша! Зіма! Прыгожа, як ніколі!
Дзіўлюся на гульню завей і маразоў,
Смакую па глытку паветра і прыволле –
І сцюжа ўсё хутчэй ганяе ў целе кроў.
Абуджаная ноч вітае ранак стынню.
На вокнах зіхаціць вясёлкаю крышталь.
Іду я, а сляды дарожкай цёмна-сіняй
Збягаюць ад мяне ў заснежаную даль.
Світальнае жэле малінавага ўсходу
Спаўзае на снягоў бахматае безэ...
І радасць, і спакой, і божая лагода
Аблашчваюць душу, бы сонца, пакрысе.
Яснее небасхіл... Мільгаюць, нібы ў моры,
На хвалях насыпных іскрыстыя агні.
І ззяе, і пяе, і цешыцца прастора,
І крокамі рыпіць у звонкай цішыні...
Я кану ў гэты сон, уп'юся асалодай,
На шкельцах ледзяшоў сыграю Творцу гімн
І свята зімніх дзён запомню назаўсёды –
У сэрцы зберагу, як лепшы успамін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448921
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.09.2013
Шумить прибій. Криштальною водою
Об камінь б’є узбіч гори.
Прощання піснею сумною
Зайшлись розгонисті вітри.
Нагнала осінь хмар на небо
І промінь сонця помарнів.
Земля зчорніла. Їй не треба
Тепер налитих сонцем днів.
Шумить прибій. На берег круто
Ідуть тугі вали води.
Кому гримлять вони салютом?
З якої вирвались біди?
Чому така велика сила
Розбурхала стихію хвиль?
В ній може б’ється тужний біль,
Що небо холодом схопило?
Я знаю. Час зупинить горе,
Зустрінеш знову ти мене...
Твоя рука мою торкне –
І почуттів заграє море...
І буде нам співать весна
Про щастя сонячне, гаряче...
А нині? Нині – осінь плаче,
Тому що скрушена вона.
Канстанцыя Буйло
Прыбой
Шуміць прыбой. Вадой крыштальнай
Аб камень б'ецца ля гары.
Тужлівай песняй развітальнай
Зайшліся гонкія вятры.
Нагнала восень хмар на неба,
На сонца лёг цяжкі заслон,
Зямля счарнела. Ёй не трэба
Цяпер налітых сонцам дзён.
Шуміць прыбой. На бераг крута
Ідуць валы тугой вады.
Каму грымяць яны салютам?
Якой пазбыліся бяды?
Чаму такой вялікай сілай
Узбурана стыхія хваль?
Мо б'ецца ў ёй балючы жаль,
Што неба над вадой астыла?
Я ведаю. Час спыніць гора,
І ты прыедзеш да мяне...
Рукой руку маю кранеш -
І ўзнімецца пачуццяў мора...
І будзе нам пяяць вясна
Аб шчасці сонечным, гарачым...
І сёння? Сёння - восень плача,
Таму што сумная яна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447828
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.09.2013
Спогад мій, спогад мій, що з мене ти хотів?
В повітрі осені прощальний літ дроздів,
І промінь сонця надокучливо світив
На ліс жовтіючий, де вітер шаленів.
Ми з нею вдвох ішли, неначе уві сні,
Волосся вітер плів і мрії чарівні.
Та раптом голосом схвильованим мені
Сказала: «Де були твої найкращі дні?»
Той голос ніжний був, мов ангельський, дзвінкий.
Їй відповідь була у посмішці моїй,
І білу руку я побожно цілував.
Ах! Перші квіти, ароматів джерело!
І з милим шепотом, немов струмок співав,
Це перше ніжне «так» з коханих уст зійшло!
*Ніколи більше (англ.)
Paul Verlaine
Nevermore
Souvenir, souvenir, que me veux-tu? L’automne
Faisait voler la grive à travers l’air atone,
Et le soleil dardait un rayon monotone
Sur le bois jaunissant où la bise détone.
Nous étions seul à seule et marchions en rêvant,
Elle et moi, les cheveux et la pensée au vent.
Soudain, tournant vers moi son regard émouvant
“Quel fut ton plus beau jour? “ fit sa voix d’or vivant,
Sa voix douce et sonore, au frais timbre angélique.
Un sourire discret lui donna la réplique,
Et je baisai sa main blanche, dévotement.
- Ah! les premières fleurs, qu’elles sont parfumées!
Et qu’il bruit avec un murmure charmant
Le premier oui qui sort de lèvres bien-aimées!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444858
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.08.2013
На небі невмитому заспані хмари
Поволі над темінню річки пливуть,
І місяць дворогий не кидає чари
На хвиль річкових каламуть.
Від ласк вітрових очерет, ніби п’яний,
Хитає-колише голівки свої.
Й коханої образ в пухових туманах
В красі дивовижній стоїть.
І томляться груди солодким бажанням
Той образ чарівний пестливо обвить,
Напитись бальзаму з криниці кохання,
Щоб рани душі заживить.
Янка Золак
Ля рэчкі
Нямытае неба. Заспаныя хмары
Паволі над цёмнаю рэчкай плывуць,
І месяц двурогі ня кідае чары
На хваляў рачных каламуць.
Ад подыху ветру чарот, нібы п’яны,
Хістае-калыша галоўкі свае.
І вобраз каханай з пуховых туманаў
У дзіўнай красе паўстае.
І томяцца грудзі салодкім жаданьнем
Той вобраз чароўны пяшчотай абвіць,
Напіцца бальзаму з крыніцы каханьня,
Каб раны душы загаіць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443943
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.08.2013
Тихо... Ніч... Смерк шовковистий ліг...
Ми в саду, під мереживом вишні,
Перейшли заповітний поріг
І назустріч незнаному вийшли.
І тоді, в цю найкращу з ночей,
Шепотіло зеленеє віття,
Що волошковий погляд очей
Не дарила нікому ти в світі.
Вірив я і бажав іще більш
Потонути у ласках кохання,
Пить, забувши минулого біль,
Поцілунки до синього рання.
Якби міг, я б хотів зір красу
Уплести в твою косу чудову,
Та розсипала раптом росу
По траві нова зірка ранкова.
Янка Золак
Успамін
Ціха... Ноч... Аксамітавы змрок...
Мы ў саду, пад кудраваю вішняй,
Перайшлі запаветны парог,
Насустрэчу нязнанаму вышлі.
І тады, ў гэту цёплую ноч,
Мне шаптала зялёнае вецьце,
Што пагляд васілёчкавых воч
Не дарыла нікому ты ў сьвеце.
Верыў я і жадаў яшчэ больш
Патануць у пяшчотах каханьня,
Піць, забыўшы мінулага боль,
Пацалункі да сіняга раньня.
Каб я мог, я-б табе у касу
Уплясьці-б хацеў нізанку зорак,
Ды зьнячэўку рассыпаў расу
Па мурожнай траве новы золак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443187
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.08.2013
Ти приїдеш до мене, і в домі моїм
В той же час моє щастя воскресне ізнов.
І не буде більш туга лить в серце полин,
Наливать гіркоту свою в кров.
Мені й сонце без тебе не світить в вікні,
І про ясну весну не шепочуть листи...
Тяжко жить одному – жить не легко одній,
Про це знаєш, напевно, і ти.
Нахилився б до мене лиця твого чар,
До грудей би твоїх всю себе притулить...
Поцілунків зайнявся би радісний жар –
І бажання любить, і любить...
Скільки сили в коханні! І скільки краси!
Будить дум воно смілих широкий розмах.
Ти торкнешся рукою моєї коси –
І легкою роблюся – як птах.
І здається мені, десь далеко земля,
В серці щастя безмежного пломінь горить.
Знизу ріки шумлять і квітують поля,
Ллється неба безмежна блакить.
І нічого тяжкого на світі нема.
Я усе, що найтяжче, легеньким зроблю,
Тільки б ти мене в ласках любові тримав,
Говорив би: Я твій! Я люблю!..
Канстанцыя Буйло
Яму
Ты прыедзеш ка мне, і у доме маім
У той час маё шчасце ўваскрэсне ізноў.
І не будзе туга ліць у сэрца палын,
Наліваць яе горыч у кроў.
Без цябе мне і сонца не свеціць ў акно,
І аб яснай вясне не шапочуць лісты...
Цяжка жыць аднаму - жыць не лёгка адной,
Гэта ведаеш, пэўна, і ты.
Нахіліўся б ка мне твой прыветлівы твар,
Да грудзей бы тваіх галаву прытуліць...
Пацалункаў успыхнуў бы радасны жар -
І жаданне любіць, і любіць...
Колькі моцы ў каханні! І колькі красы!
Будзіць дум яно смелых шырокі размах.
Ты кранешся рукой маёй цяжкай касы -
І я лёгкай раблюся - як птах.
Мне здаецца, я дзесьці высока ляту,
Сэрца грэе бязмежнага шчасця агонь.
Ўнізе рэкі шумяць і палеткі цвітуць,
Льецца неба блакітная тонь.
І нічога цяжкога на свеце няма.
Я усё, найцяжэйшае, лёгка зраблю,
Толькі б ты мяне ласкай любві падтрымаў,
Гаварыў мне: - Я твой! Я люблю!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442616
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.08.2013
Я шукала тебе, милий мій, вже давно –
Я шукала тебе, виглядала
Ось такого, як снився в дівочих ти снах,
Хоч тоді я тебе ще не знала!
Хоч ніколи тебе ще не бачила я –
Ти все снився той самий щоночі,
Як тепер ось стоїш, весь у дивній красі,
І промінням виблискують очі.
Руку дай – будеш братом моїм дорогим,
Пройдем разом життєві дороги,
Може так не відчуємо терну шипів,
Що безжально калічать нам ноги.
Йди, ми підем по цій ось стежині вузькій –
Нам гостинець відкриється битий,
Тканий золотом квітів, брильянтом роси,
Шовком трав весь зеленим розшитий...
Руку дай! У долоні твоїй є моя,
Серце з серцем, душа із душею.
Підем, зв’язані міцно коханням своїм,
Ми тропою життя однією!
Канстанцыя Буйло
Я шукала
Я шукала цябе, мілы мой, ўжо даўно, -
Я шукала цябе, выглядала
Вось такога, як сніўся ў дзявочых мне снах,
Хоць тады я цябе йшчэ не знала!
Хоць ніколі цябе йшчэ не бачыла я -
Ты мне сніўся штоноч такі самы,
Як цяпер вось стаіш, поўны дзіўнай красы,
З прамяністымі ўзгляду лучамі.
Дай руку мне - будзь братам маім дарагім,
Пойдзем разам жыццёвай дарогай,
Мо тады чуць не будзем так моцна цярнёў,
Што калечаць бязлітасна ногі.
Хадзі, пойдзем па гэтай пуціне вузкой -
Нам гасцінец адкрыецца біты,
Тканы золатам кветак, брыльянтаў расой,
Траўкі шоўкам зялёным расшыты...
Дай мне руку! З далоняй ў тваёй далані
Сэрца з сэрцам, а душа з душою
Пойдзем, моцныя сілай кахання свайго,
Мы жыццёвай дарогай - красою!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442615
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.08.2013
Чарівно сяє дивна ніч. Зірки
одна по одній із небес спадають.
Чарівно сяє дивна ніч. Думки
і мрії в серці трепетно сіяють.
О, Боже мій, за віщо ти послав
людину на страждання? Вічну тугу
чому для неї в спутниці ти дав?
Чому покинув душу на наругу?
Життя мій човен хмуро пропливає
У морі горя, бід, і сліз гірких;
зла буря без кінця його гойдає.
Чому ти ніч обсипав у зірки?
Чому в біду, що в ній життя минає,
примішуєш ці мрії і думки?
Константин Величков
Цариградски сонети Сонет VII
С омая чудна грей нощта. Звезди
една по друга сипят се в небето.
С омая чудна грей нощта. Мечти
и мен изгряват трепетни в сърцето.
О, боже мой, защо си обещал
човека на страдания? Тъгата
защо съпътница си нему дал?
Защо в горчила трови се душата?
Животът кораб мрачен е, кой плува
в море от сълзи, горести, беди;
безспир метежна буря го вълнува.
Защо нощта обсипва се с звезди?
Защо в бедите,сред кои минува
животът ни, примесват се с мечти?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442514
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.08.2013