| Сторінки (11/1027): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Сцена перша
Спальня Віолетти. У глибині спальні ліжко з напіввідкритим
пологом. Вікно прикрите внутрішніми віконницями.
Біля ліжка табурет, на якому пляшка з водою, кришталева склянка,
різноманітні ліки. В ценрі сцени туалетний столик, поруч канапа.
Трохи далі інший столик, на якому світиться нічник. Стільці та інші меблі.
Ліворуч двері. Навпроти запалений камін.
На ліжку спить Віолетта. Поряд з каміном сидить Анніна і теж спить.
ВІОЛЕТТА
(прокидаючись)
Анніно?
АННІНА
(пробуджуючись збентежено)
Ви гукали?
ВІОЛЕТТА
Змучилась і заснула?
АННІНА
Так! Ви пробачте.
ВІОЛЕТТА
Дай води ковтнути.
(Анніна подає)
Ти виглянь, чи день почався?
АННІНА
Уже сьома.
ВІОЛЕТТА
Впусти світло у кімнату.
АННІНА
(відкриває віконниці і дивиться на вулицю)
До нас йде пан Ґренвіль!
ВІОЛЕТТА
О, друг мій справжній!
Допоможи піднятись.
(Піднімається, та знову лягає. Потім, підтримувана Анніною,
поволі йде до канапи. В цей час заходить лікар і допомагає їй
там лягти. Анніна підкладає подушки)
Сцена друга
Ті ж і лікар
ВІОЛЕТТА
Добрість яка. Йдете до мене зранку!
ЛІКАР
(кладе руку їй на пульс)
Так... І як Ви сьогодні?
ВІОЛЕТТА
Тіло страждає, та душа спокійна.
Мене утішив вчора благий сповідник.
Ах! Яким полегшенням від мук є щира сповідь.
ЛІКАР
Як ніч минула?
ВІОЛЕТТА
Сон був всю ніч спокійним.
ЛІКАР
Тримайтесь мужньо.
Ваше одужання вже недалеко.
ВІОЛЕТТА
О, ця свята неправда
для лікарів потрібна.
ЛІКАР
(потискаючи їй руку)
Бувайте, прийду скоро.
ВІОЛЕТТА
Тож не забудьте!
АННІНА
(тихо до лікаря, проводжаючи його)
І як справи, пане?
ЛІКАР
(тихо, виходячи)
Сухоти не дають їй багато часу.
(виходить)
Сцена третя
Віолетта і Анніна
АННІНА
Зміцняйте дух.
ВІОЛЕТТА
Свято якесь сьогодні?
АННІНА
Весь Париж шаленіє від карнавалу.
ВІОЛЕТТА
Ах, тільки небо знає, скільки бідних в час цих забав страждає!
Скільки грошей у скриньці маєм?
(вказує на скриньку)
АННІНА
(відкриває скриньку і рахує)
Двадцять лідорів.
ВІОЛЕТТА
Десять із них роздай негайно бідним!
АННІНА
Мало тоді нам буде.
ВІОЛЕТТА
(зітхаючи з болем)
Ах, їх мені достатньо!
І подай ще мої листи.
АННІНА
Для Вас?
ВІОЛЕТТА
Буде гаразд. Йди спішно, якщо можеш.
(Анніна виходить)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784762
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.03.2018
Всі, хто був, а також пан Жермон,
що увійшов при останніх словах.
ВСІ
Підлість небачену
ти учиняєш
і серце вразливе
цим розбиваєш!
Жінки нещасної
кривдник негідний,
йди звідси зараз же –
цей гнів набрид.
Йди, йди, йди, йди, йди, йди!
Цей гнів набрид.
Жінки нещасної
кривдник негідний,
йди звідси зараз же –
цей гнів набрид.
Цей гнів набрид, цей гнів набрид.
Цей гнів набрид, цей гнів набрид.
Цей гнів набрид, цей гнів набрид.
Цей гнів набрид, цей гнів набрид.
Цей гнів набрид, цей гнів набрид.
ЖЕРМОН
(емоційно, з гідністю)
Зневагу гідну собі бажає,
хто в гніві жінку так ображає.
Де син мій любий? Не бачу сина,
Альфреде, бо провина
твоя велика. Так!
Де син мій любий? Не бачу сина
В тобі, Альфреде – бо провина
твоя велика. Провина, так!
АЛЬФРЕД
(до себе)
Ах, так!.. Що скоїв! В душі жахливо!
Думки ревниві, любов зрадлива
терзають серце, туманять розум.
Її прощення я не знайду.
Хотів би кинуть, але не можу!
Це злість штовхнула на річ негожу!
Тепер для гніву я дав свободу
і, нещасливий, в печалі йду.
Що скоїв!
Біда! Біда!
Що скоїв! В душі жахливо!
Її прощення я не знайду.
Біда! Що скоїв! В душі лиш жах!
Біда! Що скоїв! В душі лиш жах!
Біда! Що скоїв! В душі лиш жах!
Думки ревниві, любов пройшла.
Біда! Що скоїв! В душі жахливо!
Думки ревниві, любов зрадлива
терзають серце, туманять розум.
Її прощення я не знайду.
Хотів би кинуть, але не можу!
Це злість штовхнула на річ негожу!
Тепер для гніву я дав свободу
і, нещасливий, в печалі йду.
В печалі йду, в печалі йду.
Тепер для гніву я дав свободу.
В печалі йду, в печалі йду.
Хотів би кинуть, але не можу!
Це злість штовхнула на річ негожу!
Тепер для гніву я дав свободу
і, нещасливий, в печалі йду.
В печалі йду, в печалі йду.
Тепер для гніву я дав свободу.
В печалі йду, в печалі йду.
І, нещасливий, в печалі йду.
В печалі йду, в печалі йду,
в печалі йду.
І, нещасливий, в печалі йду.
В печалі йду, в печалі йду,
в печалі йду.
Ах, так!.. Що скоїв! В душі жахливо!
Її прощення я не знайду.
ВСІ
(до Віолетти)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
(ВСІ – ФЛОРА)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть.
Тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть.
Ах, печаль.
Ми розділяєм всю твою печаль.
Ах, печаль.
Ми розділяєм всю твою печаль.
Печаль, печаль.
(ВСІ – ҐАСТОН)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть.
Тож витри сльози, що так течуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Твою печаль.
Ми розділяєм всю печаль.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Твою печаль.
Ми розділяєм всю печаль.
Печаль, печаль.
(ВСІ – ЛІКАР І МАРКІЗ)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль цей!
Ми розділяєм всю твою печаль цю.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль цей!
Ми розділяєм всю твою печаль цю.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Печаль, печаль.
Ми розділяєм всю твою печаль.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Печаль, печаль.
Ми розділяєм всю твою печаль.
Тож витри сльози, що так течуть.
(ВСІ – СОПРАНО)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Тож витри сльози, що так течуть.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть, що так течуть.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Що так течуть, що так течуть.
Ах, печаль. Ах, печаль.
Печаль, печаль.
(ВСІ – ТЕНОРИ)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Тож витри сльози, що так течуть.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Тож витри сльози.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Тож витри сльози.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Печаль, печаль.
(ВСІ – БАСИ)
Ах, що за муки! Та кинь ти свій жаль!
Ми розділяєм всю твою печаль.
Надійні друзі тебі поможуть,
тож витри сльози, що так течуть.
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Що за муки твій жаль!
Тож витри сльози, що так течуть.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Тож витри сльози, що так течуть.
Ах, так! Надійні друзі...
Ах, так! Надійні друзі...
Тож витри сльози, що так течуть.
Тож витри сльози, що так течуть.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Так! Тож витри сльози, що так течуть.
Печаль, печаль.
ЖЕРМОН
(до себе)
Я лиш єдиний між ними знаю,
яку шляхетність її серце має,
його як любить, йому є вірна,
та хоч це й тяжко, я не скажу!
Його як любить, йому є вірна,
та хоч це й тяжко, та хоч це й тяжко,
я не скажу!
Його як любить, йому є вірна, вірна є,
та хоч це й тяжко, я не скажу!
Хоч тяжко це, хоч тяжко це – мовчу.
Та хоч це й тяжко, хоч тяжко це –
я не скажу!
Його як любить, і вірна є, вірна є,
та хоч це й тяжко, я не скажу!
Хоч тяжко це, хоч тяжко це – мовчу.
Та хоч це й тяжко, хоч тяжко це –
я не скажу!
Знаю – любить, так, любить і вірна є,
і вірна є.
Хоч тяжко це – я не скажу!
Знаю – любить, так, любить і вірна є,
і вірна є.
Хоч тяжко це – я не скажу!
Я не скажу!
БАРОН
(тихо до Альфреда)
Цій жінці (жінці) вільній
(цій жінці вільній) образа люта –
для нас огидна, її забути
я вже не зможу, щоб повалити
(щоб повалити)
гординю Вашу, я час знайду.
Щоб повалити
гординю Вашу я час знайду.
На гординю Вашу,
гординю Вашу я час знайду.
Цій жінці вільній образа це люта –
для нас так огидна, її забути
уже я не зможу – щоб повалити
гординю цю Вашу я час знайду.
Щоб повалити
гординю Вашу я час знайду.
Щоб повалити
гординю Вашу я час знайду.
Цій жінці вільній образа ця люта –
для нас так огидна, її забути
уже я не зможу – щоб повалити
гординю цю Вашу я час знайду.
Щоб повалити
гординю Вашу я час знайду.
Щоб повалити
гординю Вашу я час знайду.
На гординю цю Вашу я час знайду.
Я час знайду, я час знайду,
я час знайду.
На гординю цю Вашу я час знайду.
Я час знайду, я час знайду,
я час знайду.
Гордині цій Вашій я час знайду!
ВІОЛЕТТА
(слабким голосом, з болем)
(оговтуючись)
Альфреде, любий, у цьому серці
не зміг побачить ти моє кохання,
і ти не знаєш про ті страждання,
які зневага твоя принесла!
Та час той буде, коли узнаєш,
як я любила тебе без краю;
хай Бог врятує тебе від муки.
(хай врятує, хай врятує,
хай врятує Бог від мук)
Ах, хоч смерть вже близько – я люблю (я люблю).
Хай врятує Бог тебе від мук.
Смерть вже близько – тебе люблю.
Ах, смерть уже близько, смерть вже близько – я люблю, я люблю.
Хай врятує Бог – врятує від мук.
Смерть вже близько – та я люблю.
Ах, смерть уже близько, смерть вже близько –
я люблю, я люблю. Ах, я люблю.
Вже близько смерть – тебе люблю.
Тебе люблю. Ах, я люблю.
Вже близько смерть – тебе люблю.
Тебе люблю, тебе люблю.
(Пан Жермон, виходячи, веде з собою сина. Барон іде услід.
Лікар і Флора виводять Віолетту в іншу кімнату.
Решта гостей розходиться.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784376
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.03.2018
Сцена тринадцята
Повертається схвильована Віолетта,
потім Альфред.
ВІОЛЕТТА
Попросила я прибути,
та чи прийде мене почути?
Прийде, бо вестиме злоба
швидше, ніж моя особа.
АЛЬФРЕД
Ви позвали? Що хотіли?
ВІОЛЕТТА
Щоб Ви дім цей залишили –
небезпека тут тяжіє.
АЛЬФРЕД
Досить, досить! Розумію!
Боягузом можу здатись?
ВІОЛЕТТА
Ах, ні! Ніколи!
АЛЬФРЕД
Чого ж боятись?
ВІОЛЕТТА
Я завжди боюсь барона.
АЛЬФРЕД
Смерть для нас не перепона.
Я його не пожалію,
а для Вас як вітром звіє
(а для Вас як вітром звіє)
і дохід, й коханця, може.
Це нещастя Вас лякає?
ВІОЛЕТТА
А якщо він переможе?
Доля смерть мою шукає –
це для неї вірна змога!
АЛЬФРЕД
Смерть для мене! В чім тривога?
ВІОЛЕТТА
Ах, негайно дім покидайте.
АЛЬФРЕД
Та спочатку клятву дай ти,
що де йтиму, то усюди
(то усюди) ти зі мною.
ВІОЛЕТТА
Ах, ні! Не буду.
АЛЬФРЕД
Ні?! Не будеш?!
ВІОЛЕТТА
Йди, нещасливий.
І забудь ім’я зрадливе.
Йди негайно, в цю ж хвилину,
бо, що я тебе покину,
присягнула.
АЛЬФРЕД
Скажи! Хто він,.. враг лукавий?
ВІОЛЕТТА
Той, хто має повне право.
АЛЬФРЕД
Це Дуфоль?
ВІОЛЕТТА
(із надзвичайним зусиллям)
Так.
АЛЬФРЕД
Отже любиш?
ВІОЛЕТТА
Люблю... справді.
АЛЬФРЕД
(розлючений підбігає до дверей і кричить)
До мене всі!
Сцена чотиринадцята
Ті ж, а також всі попередні,
котрі повернулися збентежені.
ВСІ
Нас гукали? Що хотіли?
АЛЬФРЕД
(вказуючи пальцем на Віолетту, котра
пригнічена похилилася на столик)
Впізнаєте панну милу?
ВСІ
Віолетту?
АЛЬФРЕД
Вам відомо, що зробила?
ВІОЛЕТТА
Не треба!
ВСІ
Ні.
АЛЬФРЕД
Ця жінка все потратила
на мене і кохання,
я, підлий, глупий, здурений,
брав блага без вагання.
Та ще не пізно! Вивести
цю пляму я бажаю –
як свідків вас скликаю
(як свідків вас скликаю,
як свідків вас скликаю),
що я (що я) розрахувавсь.
(Кидає із безжальною зневагою капшук з грошима
до ніг Віолетти, котра мліє на руках Флори і лікаря.
У цю хвилину входить батько Альфреда)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784037
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.03.2018
Ті ж і Альфред. Потім Віолетта з бароном.
Ненадовго слуга.
ВСІ
Альфреде, Ви?!
АЛЬФРЕД
Так, я, друзі.
ФЛОРА
Віолетта?
АЛЬФРЕД
Десь іде.
ВСІ
Так безтурботно! Браво!
Ходім пограємо.
(Ґастон починає роздавати карти,
Альфред та інші роблять ставки)
(Входить Віолетта попідруки з бароном)
ФЛОРА
(йдучи їм назустріч)
Раді вам, гості ждані.
ВІОЛЕТТА
Приязно ти просила.
ФЛОРА
Дякую Вам, бароне, що теж прийти зуміли.
БАРОН
(тихо до Віолетти)
Жермон тут теж! Подивіться!
ВІОЛЕТТА
(тихо)
(Боже! Це правда.) Я бачу.
БАРОН
(похмуро)
Ні слова до Альфреда,
бо я Вам не пробачу.
(Ані слова, ані слова)
ВІОЛЕТТА
(про себе)
Ах, чому прийшла! Бездумна...
Дай, Боже мій (дай, Боже мій), милість!
ФЛОРА
(до Віолетти)
Сядь тут зі мною,
хочу знать, що в вас там відбулося?
(Флора садить Віолетту біля себе і вони тихо розмовляють.
До них наближається лікар. Маркіз розмовляє з бароном.
Ґастон роздає карти. Альфред і ще дехто роблять ставки,
інші прогулюються.)
АЛЬФРЕД
Четвірка!
ҐАСТОН
Ти знову виграв.
АЛЬФРЕД
(ставить і виграє)
Нещасному в любові
хоч таланить у картах!
ВСІ
Він виграє постійно!
АЛЬФРЕД
О, виграш мій, тож стане це золото в пригоді –
знов зможу я пожити щасливо на природі.
ФЛОРА
Сам?
АЛЬФРЕД
Ні, ні, з тією, що там була зі мною,
та нині зникла.
ВІОЛЕТТА
(Мій Боже!)
ҐАСТОН
(до Альфреда, показуючи на Віолетту)
(Хоч ти май жаль!)
БАРОН
(до Альфреда, ледве стримуючи гнів)
Це як?!
ВІОЛЕТТА
(тихо до барона)
Мовчіть, бо Вас покину.
АЛЬФРЕД
(зухвало)
Бароне, Ви до мене?
БАРОН
Ви на гру спокусили
цим виграшем шаленим.
АЛЬФРЕД
(іронічно)
Так? Виклик я приймаю.
ВІОЛЕТТА
(про себе)
(Що станеться? Я помираю.
Дай, Боже мій (дай, Боже мій), милість!)
БАРОН
(роблячи ставку)
Сто луїдорів справа.
АЛЬФРЕД
(роблячи ставку)
Зліва я сто складаю
ҐАСТОН
Іде туз... валет з ним... Ваш виграш!
БАРОН
Подвоїм?
АЛЬФРЕД
Так, я подвою.
ҐАСТОН
(закінчуючи)
Четвірка... і сімка.
ВСІ
Це виграш!
АЛЬФРЕД
Знов моя перемога!
ХОР
Дійсно браво!
Пішла до Альфреда вся удача!
ФЛОРА
За відпочинок буде платить барон,
я бачу.
АЛЬФРЕД
(до барона)
Зіграєм ще!
(входить слуга)
СЛУГА
Вечеря готова.
ФЛОРА
Ходімо.
Ходімо.
ВСІ
(йдучи до столу)
Ходімо.
Ходім.
(всі виходять, залишаючи
Альфреда і барона)
ВІОЛЕТТА
(про себе)
Що станеться? Я помираю.
Дай, Боже мій (дай, Боже мій), милість!)
АЛЬФРЕД
(до барона)
Будемо далі грати.
БАРОН
Тепер це неможливо.
Пізніше відіграюся.
АЛЬФРЕД
Коли Вам до вподоби.
БАРОН
Ходім до друзів.
Потім.
АЛЬФРЕД
Як буде в Вас бажання.
(віддаляючись)
Ходім.
БАРОН
(ще далі)
Ходім.
(Всі входять у середні двері –
сцена миттєво стає пустою.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784036
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.03.2018
Всі попередні, а також Ґастон та інші друзі
в масках та в костюмах іспанських матадорів та
пікадорів, що жваво входять з правої сторони.
ҐАСТОН І МАТАДОРИ
Ми з Мадрида відважні матадори,
ми кориди герої суворі,
прибули, щоб забаву тут мати,
бо в Парижі биків забагато;
і почуйте ще повість чудову,
щоб ви знали, які ми в любові.
ІНШІ
Так, так, добре, все розповідайте,
вас послухаєм охоче.
ҐАСТОН І МАТАДОРИ
Тож увага.
Є Пікілльо у Біскайї
найсміліший матадор:
сильні руки, погляд сяє,
а в бою як метеор.
Він вродливицю безмірно
з Андалузії любив,
та дівчина непокірна
лиш сказала кілька слів:
«П’ять биків ти дня одного
положи на землю сам,
і тоді за перемогу
руку й серце я віддам».
«Так! – сказав він без вагання
й на арену поспішив,
в той же день герой змагання
п’ять биків підряд положив.
(В той же день герой змагання
п’ять биків підряд положив.)
ІНШІ
Браво (браво) матадору,
гарні він провів бої,
так він дівчині суворій
почуття підтвердив свої!
ҐАСТОН І МАТАДОРИ
Він під оплески народу
повернувсь до неї знов
і, як цінну нагороду,
обійняв свою любов.
ІНШІ
Знають мужні матадори
як красунь завоювать!
ҐАСТОН І МАТАДОРИ
Тут серця не так суворі,
досить їм розвагу дать.
ВСІ
Так, радіймо, та оголим
долі вдачу під кінець –
тож відкриймо гральне поле,
як безтрепетний гравець.
(Тож відкриймо гральне поле,
як безтрепетний гравець.
Тож відкриймо гральне поле,
як безтрепетний гравець.
Тож відкриймо гральне поле,
як безтрепетний гравець.
Тож відкриймо гральне поле,
як безтрепетний гравець.
Так, гральне поле як гравець.)
(Чоловіки знімають маски.
Деякі з них прогулюються,
інші готуються до гри.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783881
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.03.2018
Від трьох речей земля трясеться, ба й чотирьох знести не може:
раба, що зацарює; безумного, коли наїсться до наситу;
розпусної, що вийде заміж, і служниці, що успадкує по господині.
Приповідки: 30 (21,22,23)
Три речі землю трусять,
Чотири ж не знести,
І їх Агур набожний
У книгу помістив.
Чотири ці прокляття
У ряд він записав –
Слуга, котрий царює,
На перше місце став.
Служниця стане пані –
Не йди до неї в дім.
А дурень, як наїсться,
Засне – і лихо з ним.
Розпусна блуд покине,
Як стане до вінця;
Слуга ж, котрий царює, –
То безлад без кінця.
Повільний у роботі,
Швидкий до метушні,
Глухий до слів розумних,
Крикливий у сварні.
Уся могутність царська
Зміцняє глупоту.
А суд приймати мусить
Його лиш правоту.
Раніш служив у пана,
Тепер царює сам,
Та звик від прикриватись
Господаря ім’ям.
Веде його безглуздя
У пекла глибину –
Слуга, котрий царює,
Не визнає вину.
Дає він клятву легко,
Брехня йому не гріх,
Розтоптує довіру,
Боїться і своїх.
Міняє обіцянки,
Котрі так жде юрба,
Слуга, котрий царює,
Є гіршим від раба.
Rudyard Kipling
The Servant When He Reigneth
For three things the earth is disquieted, and for four which it cannot bear.
For a servant when he reigneth, and a fool when he is filled with meat;
for an odious woman when she is married, and an handmaid that is heir to her mistress.
PROV. XXX. 21-22-23.
Three things make earth unquiet
And four she cannot brook
The godly Agur counted them
And put them in a book --
Those Four Tremendous Curses
With which mankind is cursed;
But a Servant when He Reigneth
Old Agur entered first.
An Handmaid that is Mistress
We need not call upon.
A Fool when he is full of Meat
Will fall asleep anon.
An Odious Woman Married
May bear a babe and mend;
But a Servant when He Reigneth
Is Confusion to the end.
His feet are swift to tumult,
His hands are slow to toil,
His ears are deaf to reason,
His lips are loud in broil.
He knows no use for power
Except to show his might.
He gives no heed to judgment
Unless it prove him right.
Because he served a master
Before his Kingship came,
And hid in all disaster
Behind his master's name,
So, when his Folly opens
The unnecessary hells,
A Servant when He Reigneth
Throws the blame on some one else.
His vows are lightly spoken,
His faith is hard to bind,
His trust is easy broken,
He fears his fellow-kind.
The nearest mob will move him
To break the pledge he gave --
Oh, a Servant when he Reigneth
Is more than ever slave!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783454
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.03.2018
«Дай мені кори, Березо!
Жовтої кори, Березо!
Ти ростеш над бистриною,
Росла, статна у долині!
Я зроблю легке каное,
Я зроблю стрімкий Чімаун,
Щоб він міг плисти по річці,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтий цвіт лілеї!
Одяг свій зніми, Березо!
Скинь обгортку білошкіру,
Бо надходить тепле Літо,
З неба буде сонце гріти,
Тож вона тобі не треба!»
Окликав так Гаявата
У віддаленому лісі,
Над швидкою Таквамено,
Де пташки співали ніжно,
В Листя Місяці співали.
Сонце там, зі сну збудившись,
Піднялося і сказало:
«Глянь! Я Ґізіс, славне Сонце!»
Зашуміло гілочками
Дерево в ранковім вітрі,
Мовивши з легким зітханням:
«Ось мій одяг, Гаявато!»
Вмить кору ножем обвів він
Під найнижчими гілками;
Над корінням теж надрізав,
Так, що сік став витікати;
Від гілок і до коріння
Він кору розсік надвоє,
Потім дерев’яним клином
Зняв зі стовбура обачно.
«Дай гілок своїх, о Кедре!
Дай гілок гнучких, незламних,
Щоб міцним зробить каное,
Щоб стійким було зі мною!»
Крізь густу верхівку Кедра
Пролетів крик жаху й плачу;
Пролетів теж крик незгоди,
Та, схилившись, Кедр промовив:
«Ось гілля, о Гаявато!»
Він зрубав дві гілки з Кедра,
З них зробив кістяк-основу,
Склав, зігнувши як два луки,
Як два луки, склав їх разом.
«Дай коріння, о, Модрино!
Волокнистого коріння!
Щоб каное ув’язати,
Два кінці зв’язати разом,
Щоб вода не протікала,
Щоб мене не замочила!»
І Модрина затремтіла
У ранковому повітрі,
До чола його торкнулась
І зітхнула у печалі:
«Що ж, візьми, о, Гаявато!»
З-під землі він вирвав жили,
Вирвав корені Модрини,
Щільно зшив кору корінням,
Тісно вкрив кістяк-основу.
«Дай мені смоли, Ялице!
Дай смоли мені й живиці,
Шви залити непроникно,
Щоб вода не протікала,
Щоб мене не замочила!»
І струнка Ялиця хмура
Заридала в темних шатах,
Зашуміла, наче рінню,
І сказала з криком, з плачем:
«Ось живиця, Гаявато!»
Він зібрав живиці сльози,
Він узяв смолу Ялиці,
Змазав густо шви й щілини,
Щоб вода не проникала.
«Дай голок мені, Їжаче!
Всі голки, о Каґ, Їжаче!
Я зроблю із них намисто,
Поясок моїй красуні,
І дві зірки їй на груди!»
Із дупла Їжак поглянув
Сонним поглядом на нього
І метнув голки, як стріли,
Пробурчавши напівсонно
Крізь свої кошлаті вуса:
«Ось голки, о, Гаявато!»
На землі зібрав голки він,
Всі малі блискучі стріли,
В синє, жовте і червоне
Соком коренів забарвив;
Уквітчав своє каное:
Корпус – поясом блискучим,
На носу – ясним намистом,
Сяйні зірки дві на груди.
Ось березове каное
У долині, біля річки,
В глибині густого лісу;
Лісове життя у ньому,
Його чари й таємниці,
Легкість білої берези,
Непохитна твердість кедра,
Гнучкість мускулів модрини;
І пливе воно по річці,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтий цвіт лілеї!
Не мав весел Гаявата,
Бо не мав у них потреби;
Думка за весло служила,
А бажання направляли;
Швидко, звільна – як воліє,
Вліво, вправо – як бажає.
Квасінда тоді покликав,
Друга Квасінда міцного,
Мовивши: «Очистим річку
Від дерев та перекатів».
Просто в річку дужий Квасінд
Хлюпнувся, неначе видра,
Як бобер туди шубовснув.
У воді він став по пояс,
По пахву він став у річці,
Плавав і шукав у річці,
Витягав гілки й дерева,
Гріб руками перекати,
Гріб ногами мул і заплут.
І поплив мій Гаявата
Вниз швидкою Таквамено,
Крізь крутіж і завороти,
Крізь глибини й мілководдя.
Поруч Квасінд, друг могутній,
Плив на глибі, брів, де мілко.
Вверх і вниз пливли по річці,
Тут і там між островами,
Ложе річки очищали
Від мілин, дерев, коріння,
Роблячи його безпечним,
Роблячи для всіх дорогу
Від джерел високо в горах
Аж до тихих вод Поватиньґ,
Аж до гирла Таквамено.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
7. Hiawatha's Sailing
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2018
Сцена дев’ята
Велика зала в будинку Флори, пишно оздоблена та ілюмінована.
Одні двері в глибині зали і двоє дверей по боках. Ближче до правих дверей
знаходиться картярський столик з усім необхідним для гри, біля лівих дверей столик,
густо заставлений квітами та прохолодними напоями. Поруч крісла та диван. Флора,
маркіз, лікар та інші запрошені входять зліва, розмовляючи між собою.
ФЛОРА
Будем мати втішну ніч маскарадну
на чолі із віконтом.
Віолетта й Альфред запрошені теж.
МАРКІЗ
Ви новину не чули?
Віолетта й Жермон вже розійшлися
ЛІКАР І ФЛОРА
Це правда?
МАРКІЗ
Так, вона тут буде з бароном.
ЛІКАР
Недавно бачив їх. Здалось, що не в тузі.
(праворуч почувся шум)
ФЛОРА
Затихніть... ви чули?
ВСІ
(йдуть праворуч)
Зустрічаймо друзів!
Сцена десята
Попередні, а також гості, котрі входять з правого боку.
Багато з них у масках і в одязі циганок.
ЦИГАНКИ
Циганки ми, віщунки,
прийшли із далечіні,
щоб по руках вам нині
прийдешнє прочитать.
Нас зорні візерунки
(зорні візерунки)
ведуть до таємниці
(так, ведуть до таємниці) –
в лініях правиці
майбутнє показать.
Нас зорні візерунки
ведуть до таємниць –
нам у лініях правиці
майбутнє показать.
Нам у лініях правиці,
нам у лініях правиць.
Нам у лініях правиці
майбутнє, так,
майбутнє показать.
Нам у лініях правиці,
у лініях правиць,
нам у лініях правиці
майбутнє, так,
майбутнє показать.
ЦИГАНКИ 1
Все бачим!
(беруть руку Флори і розглядають її)
Мила пані, в Вас ворогів багато.
ЦИГАНКИ 2
(роблять те ж саме з рукою маркіза)
Маркізе, Вам не стати
для вірності зразком.
ФЛОРА
(до маркіза)
Тож галантність нещира?
За це знайду відплату.
МАРКІЗ
(до Флори)
Як можна так казати?
Неправда це цілком.
ФЛОРА
Міняє шерсть лисиця,
та не міняє норов.
Маркізе, про це скоро
Вам прийдеться жаліть.
Маркізе, про це скоро
Вам прийдеться жаліть.
Маркізе, про це скоро
Вам прийдеться жаліть.
ВСІ
Накриєм, як дрібницю,
минулого немало
невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Накриєм, як дрібницю,
минулого немало
невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Майбутнім треба жить.
ФЛОРА
Накриєм, як дрібницю,
минулого немало
невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Майбутнім треба жить.
Майбутнім, майбутнім треба жить.
Невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Майбутнім треба жить.
Майбутнім, майбутнім треба жить.
МАРКІЗ
Накриєм, як дрібницю,
минулого немало
невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Невидним покривалом –
майбутнім треба жить.
Майбутнім треба жить.
(Флора і маркіз потискають один одному руку)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782256
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.03.2018
Альфред, потім пан Жермон, котрий входить у сад.
АЛЬФРЕД
Від Віолетти! Чому ж розхвилювавсь я?
Приєднатись до неї мабуть кличе.
О, небо!.. Тремчу!.. Відваги!...
(розкриває і читає)
«Альфреде, коли лист цей до тебе дійде...».
(вигукує вражено)
Ах!..
(повернувшись, бачить перед собою батька і
падає йому в обійми з вигуком:)
Ти! Мій батьку!
ЖЕРМОН
Мій сину!
О, як страждаєш!
Не плач, мій рідний!
Знов стань для свого батька
ти сином гідним.
(Альфред у відчаї сідає біля столика,
закривши лице руками)
Наш Провансу милий край
з твого серця хто забрав?
З твого серця хто забрав
наш Провансу милий край?
Рідний сонячний наш рай –
який жереб тобі вкрав?
Який жереб тобі вкрав –
рідний сонячний наш рай?
О, в печалі пам’ятай,
як він радість там давав.
І щоб мирний небокрай
над тобою знов сіяв.
І щоб мирний небокрай
над тобою знов сіяв.
Бог направляв! Бог направляв!
Бог направляв!
Ах, там батько твій старий,
ти не знаєш, як терпів!
Ти не знаєш, як терпів,
ах, там батько твій старий!
Ти далеко й дім пустий,
наче дахом, сум покрив.
Наче дахом, сум покрив
дім пустий наш, дім пустий.
Ти зі мною, сину мій, –
я надію не губив.
Бачу – голос честі твій
знов в тобі заговорив.
Ти зі мною, сину мій, –
я надію не губив.
Мене Бог вів! Мене Бог вів!
Мене Бог вів! Мене Бог вів!
Ти... Ти зі мною, сину мій,
синочку мій.
Мене Бог вів! Мене Бог вів!
(обнімає його)
Чи ти знайдеш для батька хоч слово?
АЛЬФРЕД
Тисячі змій в мені зійшлись раптово.
(відштовхує батька)
Йди від мене!
ЖЕРМОН
Вигониш!
АЛЬФРЕД
(рішуче)
(День відплати!)
ЖЕРМОН
Поспішаймо, бо нам час рушати.
АЛЬФРЕД
(Ах, це Дуфоль!)
ЖЕРМОН
Ти слухаєш?
АЛЬФРЕД
Ні.
ЖЕРМОН
Тож даремно тебе я знайшов!
Ні, не почуєш докорів –
забудемо минуле;
любов сюди тягнула,
тож ти за все прости.
Ходім і всі улюблені
зі мною будуть знову,
щоб радість всім чудову,
хто мучився, нести.
Сестру свою і батька
втішати будеш ти там.
Сестру свою і батька
втішати будеш ти.
Ні, не почуєш докорів –
забудемо минуле;
любов тягнула, тож ти за все прости.
Сестру свою і батька
втішати будеш ти там.
Втішати, втішати там будеш ти.
Ах, так, втішати будеш ти.
Ходім, втішати будеш ти.
АЛЬФРЕД
Тисячі змій в мені зійшлись раптово.
ЖЕРМОН
Ти слухаєш?
АЛЬФРЕД
Ні.
ЖЕРМОН
Сестру свою і батька
втішати будеш ти там.
Сестру свою і батька
втішати будеш ти.
Ні, не почуєш докорів –
забудемо минуле;
любов тягнула, тож ти за все прости.
Сестру свою і батька
втішати будеш ти там.
Втішати, втішати там будеш ти.
Ах, так, втішати будеш ти.
Ходім, втішати будеш ти.
Сестру свою і батька,
так, втішати, ах, так, втішати,
ах, так, втішати будеш ти.
Сестру свою і батька,
так, втішати, ах, так, втішати,
ах, так, втішати будеш ти.
АЛЬФРЕД
(здригнувшись, випадково кидає погляд на стіл,
бачить лист Флори, пробігає його очима і вигукує:)
Ах! На бал помчала! Мушу я
за кривду відплатить.
(стрімко вибігає, батько за ним)
ЖЕРМОН
Що кажеш? Ах, спинись!
(біжить за ним)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2018
Сцена шоста
Віолетта, потім Анніна, пізніше Альфред
ВІОЛЕТТА
Силу твою дай, Боже!
(сідає, пише, потім потрясає дзвіночком)
АННІНА
Кликали, пані?
ВІОЛЕТТА
Так! Ти віднесеш цей лист негайно.
АННІНА
(дивиться на лист зі здивуванням)
Ах!
ВІОЛЕТТА
Таємно. Йди скоріше.
(Анніна виходить)
Час вже йому писати!
Що я скажу? Хто дасть мені відвагу!
(пише, потім запечатує)
АЛЬФРЕД
(входячи)
Це що?
ВІОЛЕТТА
(ховаючи лист)
Пусте.
АЛЬФРЕД
Писала?
ВІОЛЕТТА
(збентежена)
Так...Ні...
АЛЬФРЕД
Якась тривога! Кому писала?
ВІОЛЕТТА
Тобі.
АЛЬФРЕД
Дай почитаю.
ВІОЛЕТТА
Ні, не зараз.
АЛЬФРЕД
Не гнівися. Чогось я неспокійний.
ВІОЛЕТТА
(піднімаючись)
Чого?
АЛЬФРЕД
Батько приїхав.
ВІОЛЕТТА
Зустрічались?
АЛЬФРЕД
Ах, ні! Суворий лист мені залишив.
Але чекаю. Він тебе теж полюбить.
ВІОЛЕТТА
(ще більш схвильована)
Щоб він не здивувався,
ти дозволь мені вийти. Сам все скажеш.
(ледь стримує плач)
Йому до ніг я упаду... нас розвести
не схоче він... Будем щасливі
(будем щасливі),
адже кохаєш (кохаєш), Альфреде,
(кохаєш). Чи не правда?
Кохаєш, Альфреде, кохаєш, Альфреде.
Чи не правда?
АЛЬФРЕД
Безмежно! Чом же плачеш?
ВІОЛЕТТА
Дають полегшення ці сльози... Я вже спокійна.
(стримуючись)
Ти бачиш? Посміхаюсь.
Ти бачиш? Я вже спокійна.
Посміхаюсь.
Буду там, між квіток, з тобою вічно.
Вічно, вічно з тобою я.
Тож ти кохай так, як я тебе кохаю.
Тож ти кохай, як я кохаю.
Як кохаю.
Прощай же!
(вибігає в сад)
Сцена сьома
Альфред, потім Жозеф, потім тимчасово посередник.
АЛЬФРЕД
Ах! Лиш моїм коханням живе це серце!
(сідає, бере навмання якусь книжку, трохи читає.
Тоді піднімається і дивиться на годинник, що стоїть над каміном)
Час пізній. Мабуть сьогодні
мій батько вже не прийде.
ЖОЗЕФ
(входить поспіхом)
Відбула наша пані –
її бричка чекала. Десь по паризькій
дорозі уже мчиться. Анніна також
раніш від неї зникла.
АЛЬФРЕД
Мовчи. Я знаю.
ЖОЗЕФ
(Що знає він?)
(виходить)
АЛЬФРЕД
Можливо поспішає
свого майна позбутися... Анніна
спинить її.
(вдалині видно батька, котрий
перетинає сад)
Чую, в саду хтось ходить!
Хто там?
(хоче вийти)
ПОСЕРЕДНИК
(у дверях)
Це Ви пан Жермон?
АЛЬФРЕД
Так, я.
ПОСЕРЕДНИК
Юна пані
у бричці, котру зустрів тут поряд,
для Вас цей лист прислала.
(дає лист для Альфреда, отримує декілька монет і виходить)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781430
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.03.2018
Віолетта, потім добродій Жермон, введений Жозефом,
котрий, підставивши крісло, виходить.
ВІОЛЕТТА
(читає лист)
Ах, ах! Викрила Флора мій притулок!
Запросила мене на бал сьогодні!
Чекатиме дарма.
(кидає листок на столик і сідає)
ЖОЗЕФ
Якийсь добродій.
ВІОЛЕТТА
Скажи хай заходить.
(вказуючи для Жозефа запросити його)
ЖЕРМОН
Шановна панна Валері?
ВІОЛЕТТА
Так, пане!
ЖЕРМОН
(з притиском)
Альфреда батько перед Вами!
ВІОЛЕТТА
(здивована, вказує йому на крісло)
Ви?!
ЖЕРМОН
(сідаючи)
Так! Вітрогона, що мчиться до краху,
зачарований Вами.
ВІОЛЕТТА
(ображено піднімається)
Пане, я тільки жінка, і в моїй хаті;
тож я вийду – так буде
краще Вам і мені.
(збирається вийти)
ЖЕРМОН
(Рішуча!) Дійсно.
ВІОЛЕТТА
Ви помилились. Вірте!
(повертається сісти)
ЖЕРМОН
Для Вас хоче
всі статки віддати.
ВІОЛЕТТА
Ще не смів давати –
я не прийму.
ЖЕРМОН
(оглядаючись навколо)
Все так розкішно.
ВІОЛЕТТА
Для всіх
документ цей таємний –
та Ви читайте.
(дає йому листок)
ЖЕРМОН
(швидко пробігає очима)
Боже, що бачу!
У Вас намір статки усі Ваші продати?
Ах! Минуле чому, чому Вас мучить?
ВІОЛЕТТА
Більше не мучить... Люблю Альфреда і бог,
у каятті моїм, простив минуле.
ЖЕРМОН
Це почуття правдиві!
ВІОЛЕТТА
О, як приємно
звучать слова ці Ваші!
ЖЕРМОН
(піднімаючись)
Жертву благаю
у почуттів шляхетних.
ВІОЛЕТТА
(піднімаючись)
Ах, ні...спиніться...
мабуть жахливе щось проситимете.
Відчувала...чекала...щастя занадто мала.
ЖЕРМОН
Альфреда батько
Вас просить про майбутнє двох своїх
дітей коханих.
ВІОЛЕТТА
Чому двоє?!
ЖЕРМОН
Так!
Бог дав для мене донечку,
чисту, як ангел з неба;
тож у сім’ю вернутися
Альфреду негайно треба,
бо юний хлопець люблений,
що має заміж брати,
може зірвать домовленість
і щастя (щастя ) поламати.
Ах! Не робіть терниною
ніжний кохання цвіт.
Ах! Не робіть терниною
ніжний кохання цвіт.
Хай Ваше серце зніме нам
із душ тяжкий печалі гніт.
Так! Так!
ВІОЛЕТТА
Ах, все ясно...від Альфреда на час певний
я маю віддалитись. Дуже сумно
буде мені... та...
ЖЕРМОН
Не про це прошу я.
ВІОЛЕТТА
Боже...що ще потрібно? Це й так багато!
ЖЕРМОН
Та не досить.
ВІОЛЕТТА
Хочете щоб навік його забула?
ЖЕРМОН
Так треба!
ВІОЛЕТТА
Ах, ні! Повік! Годі!
Чи ж Вам знати, як чудово
гріє в серці жар любові?!
Що рідні чи друзів щирих
я не маю – лиш зневіра?
Що Альфред узяв за руки
й клявся – буде всім мені?
Чи ж Вам знати, що хвороба
вже веде мене до гробу?
Що ж нарешті нещасна маю?
Що Альфреда я втрачаю?!
Ах, які жорстокі муки,
(ах, які жорстокі муки)
Краще в труні! Краще бути у труні!
Краще бути у труні!
Краще бути у труні!
Ах! Краще в труні, в труні!
ЖЕРМОН
Так, жертва непосильна,
але уважно слухайте.
Ви так прекрасна і юна ще...
час пройде...
ВІОЛЕТТА
Ах, більш ні слова.
Благаю. Це немислимо.
Його лиш любити хочу.
ЖЕРМОН
Та знайте... що бувають
хлопці зрадними.
ВІОЛЕТТА
(вражено)
Мій боже!
ЖЕРМОН
Так, прийде день, коли любов
перейде у печалі,
бо він з нудьги покине Вас –
подумайте: що далі?
Вам більш не буде втіхою
любові це горіння –
бо на союз не мали ви
небес благословіння.
ВІОЛЕТТА
Це правда! (Це правда!)
Це правда! Це так!
ЖЕРМОН
Тож киньте (киньте) мріяння
й оманливі принади,
станьте моїй родині
ангелом розради.
Рятуйте, Віолетто, нас,
бо час тяжкий настав.
Це бог вкладає сказане
(це бог вкладає сказане,
це бог вкладає)
у батькові уста.
Станьте моїй родині
як ангел-рятівник.
Ах! Станьте як ангел-рятівник.
Станьте (станьте) як ангел-рятівник.
Станьте (станьте) як ангел-рятівник.
ВІОЛЕТТА
(у надзвичайній печалі)
Тож для нещасної день вже минає –
більше на щастя надії немає!
Бог милосердний простив би провину,
люди ж жорстокі їй не простять.
(Так, їй не простять.
Люди жорстокі це їй не простяь.
Люди жорстокі їй не простять.)
(До Жермона, плачучи)
Ах! Доньці Вашій скажіть – чистій, невинній,
що жертва лютої долі вже нині,
котрій залишився (залишився)
лиш щастя промінь,
їй віддає його – сама ж помре!
І помре! І помре!
ЖЕРМОН
Плачте (плачте, плачте), о страднице,
(плачте, плачте, плачте) –
безмірну, знаю, (безмірну, знаю,)
самопожертву (самопожертву),
від Вас чекаю.
Вірте, мені ці муки теж знайомі,
та Ваше серце всю мужність збере.
Усю мужність збере.
Ах, безмірну, знаю,
так, безмірну, знаю, цю самопожертву
від Вас я чекаю.
Вірте, мені муки ці теж знайомі,
але Ваше серце всю мужність збере.
Плачте, плачте, плачте, страднице,
та Ваше серце всю мужність збере.
Плачте, плачте, плачте, страднице,
та Ваше серце всю мужність збере.
Та Ваше серце всю мужність збере.
Ах, так, серце мужність всю збере.
(тиша)
ВІОЛЕТТА
Щось порадьте.
ЖЕРМОН
Скажіть, що не любите.
ВІОЛЕТТА
Вірить в любов.
ЖЕРМОН
Десь їдьте.
ВІОЛЕТТА
Й він за мною.
ЖЕРМОН
Тоді...
ВІОЛЕТТА
Як доньку (як доньку) обійміть же... стану
міцною я.
(обнімаються)
Він скоро буде з Вами,
але сумний безмірно. Зцілити рану
йому Ви поспішайте.
(вказує у бік саду і починає писати)
ЖЕРМОН
Що на думці?
ВІОЛЕТТА
Якби про це Ви знали, то проти стали б.
ЖЕРМОН
Благородна! Чим віддячить Вам я зможу?
(для Вас я зможу?)
О, благородна!
ВІОЛЕТТА
(повертаючись до нього)
Помру (помру)!.. Про мене спогад свій
нехай він не проклинає,
хай про мій біль незміряний
хоч хтось йому нагадає.
Хай знає про цю жертву,
що вирвала в любові,
хай вічно йде невидима
із ним моя любов.
Хай знає про цю жертву,
що вирвала в любові,
хай вічно йде невидима
із ним моя любов.
Хай вічно йде невидима
із ним.
Хай вічно йде невидима
із ним, із ним моя любов.
Вічно з ним.
Хай вічно йде невидима
із ним моя любов.
ЖЕРМОН
Ні, благородна, жити Вам
і в щасті розцвітати;
колись з небес за сльози ці
Ви будете радість мати.
Ця жертва найцінніша
йде з Вашої любові;
Від вчинку благородного
Вам буть щасливій знов. Так, так, так!
Бути щасливій, бути знов.
Від вчинку благородного
Вам буть щасливій знов.
Ця жертва найцінніша,
ця жертва найцінніша
йде з Вашої любові;
Ах, так! Від вчинку благородного,
від вчинку благородного
Вам буть щасливій знов.
Від вчинку благородного,
від вчинку благородного
Вам буть щасливій знов.
ВІОЛЕТТА
Сюди хтось йде. Ідіть же!
ЖЕРМОН
Ах! Вдячний Вам всім серцем!
ВІОЛЕТТА
Ідіть же!
Нам не зустрітись більше.
(обнімаються)
Будьте щасливі. Прощайте!
Хай знає про цю жертву,
що вирвала в любові,
хай вічно йде невидима...
Прощайте!
Щасливі будьте! Прощайте!
ЖЕРМОН
Будьте щасливі. Прощайте!
Так! Так! Щасливі будьте. Прощайте
(Жермон виходить у двері саду)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781427
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.03.2018
Лібрето: Аарон Хіл і Джакомо Россі
Дай я оплачу
Дай я оплачу
Долю жорстоку,
Щоб хоч у серце
Воля прийшла.
Щоб ця скорбота
З мук і страждання,
Тільки як милість,
Пута зняла.
George Frideric Handel, Rinaldo
Laschia ch'io pianga
Lascia ch'io pianga
Mia cruda sorte,
E che sospiri
La libertà.
Il duolo infranga
Queste ritorte,
De' miei martiri
Sol per pietà.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778989
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.02.2018
Дія друга
Сцена перша
Сільський будинок недалеко від Парижа. Вітальня на першому поверсі.
Перед глядачами у глибині камін, над ним дзеркало і годинник.
Камін знаходиться між двома заскленими зачиненими дверима,
що виходять у сад. На другому поверсі двоє інших дверей –
одні напроти одних. Крісла, столики, декілька книг, знаряддя для писання.
Входить Альфред у мисливському одязі.
АЛЬФРЕД
(кладе рушницю)
Мить лиш без неї – душа в журби тенетах!..
Три місяці минуло
з тих пір, як Віолетта
кинула вечори, багатство, забави, –
усе заради мене.
Там був респект для неї,
там бачила рабів краси своєї...
Нині щаслива тут, в затишному місці,
все забула лихе... З нею я теж
мов народився знову,
і в жазі кохання й насолоди
радісний я забув минулі всі незгоди.
Серця мого гарячого
вогонь непогасимий
стишили миттю з ніжністю
ця посмішка й любов! (і любов)!
А як сказала: в вічності
я хочу (я хочу) жити так –
для світу тут невидимий
живу я (живу) неначе
(неначе) в небесах.
А як сказала: в вічності
я хочу жити так.
Так,так! Для світу тут невидимий
живу (живу) неначе,
(неначе) в небесах.
Живу в небесах.
Для світу тут невидимий –
неначе в небесах.
Ах! Так! Неначе в небесах я.
Неначе в небесах.
Сцена друга
Альфред, а також Анніна в одязі для поїздки.
АЛЬФРЕД
Де ти була, Анніно?
АННІНА
(входить задихана)
У Парижі.
АЛЬФРЕД
А посилав хто?
АННІНА
Посилала пані.
АЛЬФРЕД
За чим?
АННІНА
Продати коні й карету,
і все, що ще можна.
АЛЬФРЕД
Що я чую!
АННІНА
Це дуже дорого жити тут самотно.
АЛЬФРЕД
Ти мовчала?
АННІНА
Мені наказ мовчати.
АЛЬФРЕД
Мовчати! Скільки потрібно?
АННІНА
Тисячу лідорів.
АЛЬФРЕД
Тепер йди! Я теж поїду.
Про цю розмову не кажи для пані.
Я сам владнаю прожиття питання.
Йди! Йди!
(Анніна виходить)
Сцена третя
Альфред сам
АЛЬФРЕД
О, ці сумління докори!
Я ж був так некмітливий!
Та правда, що відкрилася,
розбила ницість мрій.
Вгамуйсь у грудях на хвилечку,
о, честі (честі) крик квапливий;
собі я буду месником –
я змию сором мій.
О, сором мій! О, безчестя!
Ах! Так! Я змию сором мій
Так! Сором мій.
О, сором мій! Безчестя!
Ах! Так! Я змию, так, я змию сором мій.
Я змию, я змию сором мій.
О, ці сумління докори!
Я ж був так некмітливий!
Та правда, що відкрилася,
розбила ницість мрій.
Вгамуйсь у грудях на хвилечку,
о, честі (честі) крик квапливий;
собі я буду месником –
я змию сором мій.
О, сором мій! О, безчестя!
Ах! Так! Я змию сором мій
Так! Сором мій.
О, сором мій! Безчестя!
Ах! Так! Я змию, так, я змию сором мій.
Я змию, я змию сором мій.
Ах, змию (змию) сором мій.
Так! Сором мій.
Ах, змию (змию) сором мій.
Так, сором мій, сором мій,
сором мій, сором мій.
(виходить)
Сцена четверта
Віолетта входить з якимсь папером, розмовляючи з Анніною.
Потім ненадовго входить Жозеф.
ВІОЛЕТТА
Альфреде?
АННІНА
У Париж щойно поїхав.
ВІОЛЕТТА
Коли назад?
АННІНА
Сказав, що повернеться
ще до заходу.
ВІОЛЕТТА
Щось дивне!
ЖОЗЕФ
(подаючи їй якийсь лист)
Це Вам.
ВІОЛЕТТА
(бере лист)
Гаразд. Невдовзі
має бути тут повірник – введи негайно.
(Анніна і Жозеф виходять)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777797
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.02.2018
Сцена п’ята
Віолетта сама
ВІОЛЕТТА
Так дивно! Так дивно! Луною
звучать слова ці в серці!
Чи це кохання стане лише маною?
Що ждеш, душе моя ти неспокійна?
Ніхто мене так не бентежив... Ця радість
мені не знана – кохаю і кохана!
Чи ж я зможу забути
це ради втіх щоденних, таких безпутних?
Це може він, кого душа,
самотня і тремтлива, (самотня і тремтлива)
часто у мріях бачила
радісно і щасливо (радісно і щасливо)!
Він, що бажав приховано
про стан здоров’я знати,
став жар новий вливати,
бо з ним любов прийшла.
І ця любов (ця любов) нездолана,
що править світом (що править світом) вічно,
така прекрасна (прекрасна) і магічна –
муку (муку) і радість,
(муку і радість) мені дала.
(муку і радість) мені дала.
Ах! Так. Муку і радість дала!
Чисті моєї юності
і боязкі бажання (і боязкі бажання)
втілив усі негадано
майбутній пан кохання (майбутній пан кохання),
коли з небес проміння
його краси світило
і всю мене накрила
дивних ілюзій мла.
Знаю – любов це, любов нездолана,
що править світом (що править світом) вічно,
така прекрасна (прекрасна) і магічна –
муку (муку) і радість,
(муку і радість) мені дала.
(муку і радість) мені дала.
Ах! Мені дала!
(задумалась на хвилинку, тоді продовжує)
Безумство! Безумство!
Марення ці даремні!
Бідній самотній жінці,
що загубилась в пустелі
оцій багатолюдній,
котру зовуть Парижем,
що ще чекать?
І що робити?.. Гуляти
і згинути в цім вихорі –
вихорі насолод.
Гулять! Гулять!
Завжди вільна бути хочу,
щоб були лиш розваги всюди.
Хочу, щоб життя моє ходило
по веселості стежках.
Чи світанок, чи вечір буде,
маю бути я готова
до розваг нових, чудових,
що летять у моїх думках.
Що летять, що летять,
що летять у моїх думках.
Що летять, що летять у думках.
АЛЬФРЕД
(під балконом)
Любов, любов нездолана...
ВІОЛЕТТА
Ах!
АЛЬФРЕД
...що править світом,
що править світом вічно...
ВІОЛЕТТА
Любов ця!
АЛЬФРЕД
...така прекрасна (прекрасна) і магічна –
мука (мука) і радість,
(мука і радість) мені була.
ВІОЛЕТТА
Безумство! Безумство!
Безумство! Гулять! Гулять!
Завжди вільна бути хочу,
щоб були лиш розваги всюди.
Хочу, щоб життя моє ходило
по веселості стежках.
Чи світанок, чи вечір буде,
маю бути я готова
до розваг нових, чудових,
що летять у моїх думках.
Що летять, що летять,
що летять у моїх думках.
Що летять, що летять у думках.
АЛЬФРЕД
Любов нездолана...
ВІОЛЕТТА
Що летять.
АЛЬФРЕД
...що править світом...
ВІОЛЕТТА
Що летять. Ах! Ах! Ах! Ах!
Що летять у думках.
АЛЬФРЕД
Любов нездолана...
ВІОЛЕТТА
Що летять.
АЛЬФРЕД
...що править світом.
ВІОЛЕТТА
Що летять. Ах! Ах! Ах! Ах!
Що летять в моїх думках.
В моїх думках, в моїх думках!
(виходить наліво)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777796
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.02.2018
Сцена третя
ВІОЛЕТТА
(дивлячись у дзеркало)
О, вся бліда!
(повернувшись, помічає Альфреда)
Ви тут!
АЛЬФРЕД
Недомагання Ваше пройшло?
ВІОЛЕТТА
Вже краще.
АЛЬФРЕД
Ах! Ці розваги
можуть убити. Вам про здоров’я
треба потурбуватись.
ВІОЛЕТТА
Як же я зможу?
АЛЬФРЕД
Будь Ви моєю,
я став би охоронцем
для Вашого спокою.
ВІОЛЕТТА
Насправді? Є хтось, хто пожаліє мене?
АЛЬФРЕД
(палко)
Бо ніхто в світі Вас не любить.
ВІОЛЕТТА
Ніхто?
АЛЬФРЕД
Жоден, крім мене.
ВІОЛЕТТА
(сміючись)
Це правда!
Щира любов така давно забута.
АЛЬФРЕД
Смієтесь? У Вас є серце?
ВІОЛЕТА
Чи є? Так... Може...
Чому хочете знати?
АЛЬФРЕД
Ах! Якби мали, то Ви б не сміялись тепер.
ВІОЛЕТТА
Ви це серйозно?
АЛЬФРЕД
Вам кажу щиро.
ВІОЛЕТТА
І як давно це кохання?
АЛЬФРЕД
Ах! Біля року.
В той день, щасливий і лагідний,
я Вас зустрів неждано
і ця любов незнана
в серці відтоді жила.
І ця любов (ця любов) нездолана,
що править світом (що править світом) вічно,
така прекрасна (прекрасна) і магічна –
мука (мука) і радість,
(мука і радість) мені була.
Любов ця, ніжна й магічна,
ніжна й магічна, в серці
мука, мука і радість,
мука і радість мені була.
Лиш радість, радість була.
Лиш радість, радість була.
Мука і радість мені була.
Ах! Ах! Мука і радість була!
ВІОЛЕТТА
Ах! Як правда – то геть ідіть,
дружбу для Вас лиш маю,
любові я не знаю
й такого серця горіння.
Чесно кажу, наївному, –
треба шукать Вам іншу,
щоб у думках я більше
ніколи не була.
Щоб у думках я більше
ніколи не бувала.
Ніколи більше, ніколи більш не була.
Ніколи не була,
ніколи не була.
Ніколи більше, ніколи більш.
Ах! Ах! Ніколи не була!
ҐАСТОН
(появляється у середніх дверях)
Отак? Що в біса сталось?
ВІОЛЕТТА
Ми розмовляли.
ҐАСТОН
Ах! Ах! Гаразд. Спілкуйтесь.
(виходить)
ВІОЛЕТТА
(до Альфреда)
Любов! Більше ні слова...
Ви на це згодні?
АЛЬФРЕД
Вам покоряюсь... Йду вже.
(збирається йти)
ВІОЛЕТТА
Йдете насправді?
(знімає квітку з грудей)
Тоді візьміть цю квітку.
АЛЬФРЕД
Чому?
ВІОЛЕТТА
Щоб повернути.
АЛЬФРЕД
(вертаючись)
Скоро?
ВІОЛЕТТА
Лиш як вона зав’яне.
АЛЬФРЕД
Гаразд! Це завтра.
ВІОЛЕТТА
Ну що ж, хай завтра.
АЛЬФРЕД
(із захопленням бере квітку)
Я так (я так) щасливий!
ВІОЛЕТТА
Любов є в Вас до мене?
АЛЬФРЕД
(вже виходячи)
О, як люблю, люблю Вас!
О, як люблю Вас!
Люблю Вас!
ВІОЛЕТТА
Любов є?
АЛЬФРЕД
Я так (я так) щасливий!
ВІОЛЕТТА
Любов є в Вас до мене?
АЛЬФРЕД
О, як люблю, люблю Вас!
О, як люблю Вас!
Люблю Вас!
ВІОЛЕТТА
Любов є?
Йдете вже?
АЛЬФРЕД
(повернувся до неї поцілувати руку)
Йду вже.
ВІОЛЕТТА
Бувайте!
АЛЬФРЕД
Щастя тут маю.
(виходить)
ВІОЛЕТТА
Бувайте!
Бувайте!
АЛЬФРЕД
(віддалено) Бувайте!
(ще більш віддалено) Бувайте!
Сцена четверта
Віолетта і всі інші, що збуджені танцями
повертаються із зали.
ВСІ
Вже зоря несе світання –
нам пора йти спочивати;
вдячні Вам, любима пані,
за прекрасну благодать.
Вже зоря несе світання –
нам пора йти спочивать;
вдячні Вам, любима пані,
за прекрасну благодать.
Всі бали вже відшуміли,
вже скінчивсь утіхи час;
відпочинок дасть нам сили
(відпочинок дасть нам сили),
щоб наш запал не погас.
Ах! Щоб наш запал, щоб наш запал не погас.
Так, відпочинок дасть нам сили,
щоб наш запал, щоб наш запал,
щоб наш запал не погас.
Так, відпочинок дасть нам сили,
щоб наш запал, щоб наш запал не погас.
Так, відпочинок дасть нам сили,
щоб наш запал не погас. Так, не погас.
Так, відпочинок дасть нам сили,
щоб наш запал не погас.
(виходять направо)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777427
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.02.2018
Травіата (Пропаща)
Мелодрама на три дії
Музика Джузеппе Верді
Лібрето Франческо Марія П’яве
Дійові особи:
ВІОЛЕТТА ВАЛЕРІ (Сопрано)
ФЛОРА БЕРВУА, її подруга (Меццо-сопрано)
АННІНА, покоївка Віолетти (Сопрано)
АЛЬФРЕД ЖЕРМОН (Тенор)
ЖОРЖ ЖЕРМОН, батько Альфреда (Баритон)
ҐАСТОН, віконт де Летор’єр (Тенор)
БАРОН ДУФОЛЬ (Баритон)
МАРКІЗ Д’ОБІНІ (Бас)
ЛІКАР ҐРЕНВІЛЬ (Бас)
ЖОЗЕФ, слуга Віолетти (Тенор)
СЛУГА Флори (Бас)
ПОСЕРЕДНИК (Бас)
Хор чоловіків та жінок – друзів Віолетти та Флори,
матадори, пікадори, циганки. Статисти: слуги Віолетти і
Флори, персони в масках і т. ін.
Увертюра
ДІЯ ПЕРША
Сцена перша
Вітальня в будинку Віолетти. У глибині двері, що відкриті
до іншої зали. Є також двоє інших бокових дверей.
Зліва камін із дзеркалом наверху. Посередині розкішно накритий стіл.
Віолетта сидить на канапі і розмовляє з лікарем та іншими друзями.
Деякі з друзів у цей час зустрічають тих, хто прибуває.
Серед прибулих барон і Флора у супроводі маркіза.
ХОР 1
Ви прийшли у таку пізню пору.
Ви спізнились.
ХОР 2
Ми грали у Флори.
Час так швидко у грі пролетів.
ВІОЛЕТТА
(іде їм назустріч)
Флоро, і друзі, ця ніч буде наша,
дасть нам радість і втіху чуттів –
хай веселістю повниться чаша.
ФЛОРА І МАРКІЗ
Веселитись у змозі?
ВІОЛЕТТА
Я хочу.
Покладаюсь на радості ночі –
для всіх болей найкращий це лік.
УСІ
Так, бо радість подвоює вік.
(Так, бо радість подвоює вік.)
Сцена друга
Усі попередні, а також віконт Ґастон де Летор’єр,
Альфред Жермон, слуги, що клопочуться біля столу.
ҐАСТОН
Ось Альфред тут, Жермон, люба пані,
складає для Вас привітання;
він один із моїх друзів вірних.
ВІОЛЕТТА
(Подає руку для Альфреда, котрий її цілує)
Мій віконте, я вдячна безмірно!
МАРКІЗ
Мій Альфреде!
АЛЬФРЕД
Маркізе!
(Потискають один одному руку)
ҐАСТОН
(до Альфреда)
Дай згоду –
дружба всім тут дає насолоду.
(Слуги в цей час поставили блюда на стіл)
ВІОЛЕТТА
(До слуг)
Все готове?
(Слуга киває головою «так»)
Сідайте, кохані,
хай нам вечеря розкриє серця.
ВСІ
Гарне слово! Тривоги незнані
розжене тут вино до кінця.
(Сідають так, щоб Віолетта була між Альфредом і
Ґастоном. Напроти сідає Флора між маркізом і бароном.
Інші сідають, хто де бажає. Певний час панує тиша.
В цей час розносять страви. Після цього Віолетта і
Ґастон починають приглушено розмовляти)
(Хай нам вечеря розкриє серця.)
ҐАСТОН
(тихо до Віолетти)
Ви в думках у Альфреда.
ВІОЛЕТТА
Це жарти?
ҐАСТОН
Ви хворіли – щодень він тривожно
за здоров’я питався.
ВІОЛЕТТА
Облиште.
Я ж бо ніхто йому.
ҐАСТОН
Вірить можна.
ВІОЛЕТТА
(до Альфреда)
Значить правда? Та чому?
Не повірю!
АЛЬФРЕД
(зітхаючи)
Так! Правда це!
ВІОЛЕТТА
(до Альфреда)
Вам я дякую щиро!
(до барона)
Ви, бароне, таким не бували.
БАРОН
Тільки рік як ми друзями стали.
ВІОЛЕТТА
Він же знає мене лиш хвилину.
ФЛОРА
(тихо до барона)
Ви мовчіть, бо тут Ваша провина.
БАРОН
(тихо до Флори)
Неприємний юнак цей.
ФЛОРА
Чому?
Я віддам всю прихильність йому.
ҐАСТОН
(до Альфреда)
Ти і далі зібрався мовчати?
МАРКІЗ
(до Віолетти)
Зможе лиш пані його виручати.
ВІОЛЕТТА
(наливає для Альфреда)
Буду Гебою нині.
АЛЬФРЕД
(галантно)
Щоб безсмертна була,
як богиня.
ВСІ
Тож пиймо! Тож пиймо! Тож пиймо вино!
ҐАСТОН
О, бароне, чи пісня бадьора
є для нас у цю радісну пору?
(барон киває, що ні)
(до Альфреда)
Отже ти!
ВСІ
Так, так, застольну.
АЛЬФРЕД
Щось нема натхнення.
ҐАСТОН
А чи ж ти не маестро?
АЛЬФРЕД
(до Віолетти)
Ви б хотіли?
ВІОЛЕТТА
Так!
АЛЬФРЕД
(піднімаючись)
Так?.. Серцем цю.
МАРКІЗ
Тож увага!
ВСІ
Так, увага співцю!
АЛЬФРЕД
Тож пиймо (тож пиймо) з веселих келихів –
дивна краса їх квітчає,
і час, що так швидко (так швидко) минає,
хай нас почуттями п’янить.
Тож пиймо ніжність трепетну,
що збуджує кохання –
очей цих дивне сіяння
(вказуючи на Віолету)
у серце струменить.
Тож пиймо – кохання (кохання) між келихів
буде в цілунках горіть.
ВСІ
Ах! Пиймо – кохання між келихів
буде в цілунках горіть.
ВІОЛЕТТА
(піднімаючись)
Я хочу (я хочу) для вас розділити
ці мої радісні миті,
все є безумним (безумним) у світі –
щастя вже там не знайти.
Гуляймо – швидко проходить час
утіхи і любові,
бо й квіти згинуть чудові –
не будуть нам цвісти.
Гуляймо – бо кличе (бо кличе) палко нас
щастя приємний мотив.
ВСІ
Ах! Радіймо цій пісні (цій пісні) й келиху,
ночі прикрасимо сміхом,
і в цьому (і в цьому) раю для утіхи
новий ми зустрінемо день.
ВІОЛЕТТА
(до Альфреда)
Життя приносить радість.
АЛЬФРЕД
(до Віолети)
Якщо любові не знаєш.
ВІОЛЕТТА
(до Альфреда)
Чи знати не бажаєш.
АЛЬФРЕД
(до Віолети)
Що ж, долю маю таку.
ВІОЛЕТТА
Ах! Радіймо цій пісні (цій пісні) й келиху,
ночі прикрасимо сміхом,
і в цьому (і в цьому) раю для утіхи
новий ми зустрінемо день. Ах! Ах!
Зустрінемо день. Ах! Ах!
Зустрінемо день. Ах!
АЛЬФРЕД
Радіймо цій пісні (цій пісні) й келиху,
ночі прикрасимо сміхом,
і в цьому (і в цьому) раю для утіхи
новий ми зустрінемо день. Ах! Ах! Ах!
Зустрінемо день. Ах! Ах! Ах!
Зустрінемо день. Ах!
ВСІ
Ах! Так! Радіймо (радіймо, радіймо) цій пісні й келиху,
ночі прикрасимо сміхом,
Радіймо (радіймо, радіймо) – в раю для утіхи
новий ми зустрінем (зустрінем) день.
Новий, новий зустрінем день.
Новий, новий зустрінем день.
Так! Новий ми зустрінем (зустрінем) день.
(Чути музику з іншої зали)
Це що?
ВІОЛЕТТА
Ви б не хотіли тепер танцювати?
ВСІ
О, чудово як!
Всі ми бажаєм.
ВІОЛЕТТА
Отже ходімо!
(виходять крізь середні двері,
але Віолета, раптом охоплена блідістю, вигукує)
О, жах!...
ВСІ
Що сталось?
ВІОЛЕТТА
Все вже добре.
ВСІ
Чом ви спинились?
ВІОЛЕТТА
Ходімо!
(робить декілька кроків, але змушена
знову сісти)
О, боже!
ВСІ
О, знову!
АЛЬФРЕД
Вам недобре?!
ВСІ
О, небо... зле щось?
ВІОЛЕТТА
Тремтіння відчуваю... туди проходьте.
(показує в іншу залу)
Трохи пізніше прийду.
ВСІ
Як для Вас краще.
(всі проходять в іншу залу, крім Альфреда,
котрий залишається позаду)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777426
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.02.2018
Сцена п’ята
Входить Аттіла і йде просто
до Одабелли
АТТІЛА
(до Одабелли)
Не утікай же, йди сюди;
чому йдеш від любові?..
Кого я бачу?.. Що, зрадники,
нову снуєте змову?
Нову снуєте змову?
Зрадники!
(З задоволенням, хмурий і грізний,
приглушеним голосом до Одабелли)
Ти, підступна, – рабиня
чи жінка?
(до Форесто)
Зраднику, я життя твоє втримав!
(до Еціо)
Ти, котрого зберіг я для Риму,
проти мене також збунтував?
Віроломні... на вас всіх криваве
упаде (упаде) покарання царя!
Віроломна! Зрадливець!
Віроломні! Віроломні!
Віроломні! Віроломні!
Віроломні! Віроломні!
На вас всіх криваве
упаде покарання царя!
Ти, підступна, – рабиня
чи жінка?
Зраднику, я життя твоє втримав!
Ти, котрого зберіг я для Риму,
проти мене також збунтував?
Віроломні... на вас всіх криваве
упаде покарання царя!
Упаде покарання царя!
Упаде покарання царя!
Покарання царя! Покарання царя!
Царя!
ОДАБЕЛЛА
У наметі, там поруч із ложем,
як погроза, стоїть величаво
мого батька примара кривава,
Він тобою убитий упав!
Він тобою, (так, тобою) убитий упав!
(відкидає корону далеко від себе)
Проклинаю обійми (обійми) ворожі –
я не буду дружина царя! Царя!
Я не буду дружина (дружина) царя!
Дружина царя! Царя!
Мого батька примара кривава.
Проклинаю обійми ворожі –
я не буду дружина царя!
Дружина, дружина царя!
Я не буду дружина царя!
я не буду дружина царя! Царя! Царя!
ФОРЕСТО
Ти з якого, смішний, дару гордий?
Ти украв і вітчизну й кохану;
ти в безодню печалі незнану
кинув, підлий, життя все моє!
О, тиране, лиш гибель (лиш гибель) єдина
може звірство спинити твоє. Твоє!
Лиш гибель єдина
може звірство спинити,
спинити, спинити твоє.
Ти украв і вітчизну й кохану.
О, тиране, лиш гибель єдина
може звірство спинити,
спинити, спинити твоє.
Може звірство спинити твоє.
Може звірство спинити твоє.
Може звірство спинити, спинити твоє.
Твоє!
ЕЦІО
Рим уберіг ти! А кари страшної
не бажає тобі кривда світу?
а ту кров, безневинно пролиту,
не забув ти? О, царю, тремти!
Безліч бід ти безмірних (безмірних) накоїв –
з неба прийде нещастя твоє. Твоє!
Безліч бід ти безмірних (безмірних) накоїв –
прийде з неба нещастя (нещастя,
нещастя) твоє.
О, царю,бійсь! О, царю,бійсь! Ти бійся!
Ти бійся! О, царю, тремти!
Прийде з неба нещастя (нещастя,
нещастя) твоє.
Прийде з неба нещастя твоє.
Прийде з неба нещастя твоє.
Прийде з неба нещастя (нещастя) твоє.
Твоє!
(Зсередини чути шум раптового штурму табору Аттіли)
ХОР
Гибель... Гибель... Розплата!
АТТІЛА
Десь крики?
ЕЦІО ТА ФОРЕСТО
Крики ці смерть твою провіщають!
АТТІЛА
Віроломні!
ЕЦІО ТА ФОРЕСТО
Твоя смерть вже близько...
(Форесто кидається, щоб проткнути Аттілу, але його випереджає Одабелла,
котра пронизує Аттілу з вигуком:)
ОДАБЕЛЛА
Отче!.. Отче! Ця жертва тобі!
(Обіймає Форесто)
АТТІЛА
(вмираючи)
І ти теж, Одабелло?!
Сцена шоста (остання)
Зі всіх сторін входять римські воїни.
ВСІ
Вже відомщені
нарешті Бог, народ і король!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777267
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.02.2018
Сцена четверта
Одабелла, все ще в одязі амазонки,
в королівській мантії і короні, злякана,
швидко йде з табору варварів.
ОДАБЕЛЛА
Досить... Ах, досить... Залиш мене,
батькова тіне сердита...
Ти бачиш?.. Від ложа подружнього
втікаю... щоб помстити...
ФОРЕСТО
Вже пізно, жінко Аттіли, –
спізнилась з каяттям.
Вже пізно.
ЕЦІО
Сигнал дай... Сигнал дай... Швидше йди!
Виявлять укриття.
ОДАБЕЛЛА
Ти тут, Форесто? Вислухай!
Май жаль і співчуття.
(Май жаль, май жаль,
май жаль, май жаль).
Тебе, тебе одного лиш
любить душа безмірно;
Вір мені, що серце вірним
завжди було тобі.
Вір мені – серце вірним
(серце вірним)
завжди було (було) тобі.
Завжди було тобі, лиш тобі.
Вір мені – серце вірним
(серце вірним)
завжди було лиш тобі (тобі).
Тобі, завжди тобі.
ФОРЕСТО
Довго мене морочило
підле, брехливе слово!
Ти смієш про жар любові
мені казать (мені казать) в мольбі?
Смієш про жар любові, жар любові,
смієш про жар любові казати в мольбі?
Мені казати у мольбі?
Смієш про жар любові, жар любові,
смієш про жар любові казати в мольбі?
Мені казати, мені в мольбі?
Мені в мольбі, мені в мольбі?
ЕЦІО
Нині не час для ревнощів,
а ні для сліз надії;
славні грядуть події –
тоді кінець журбі.
Тоді кінець журбі.
Тоді кінець журбі. Так!
Нині не час для ревнощів,
ані для сліз надії;
славні грядуть події –
тоді кінець журбі.
Кінець журбі, кінець журбі,
кінець журбі, кінець журбі.
Журбі, журбі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777266
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.02.2018
Дія третя
Сцена перша
Ліс як і в першій дії. Він відділяє табір Аттіли
від табору Еціо. Ранок.
Форесто один.
ФОРЕСТО
Маєм ми тут зустрітись...
Тут від Ульдіно буду
знати бридкого весілля час. У грудях
помста чекає... Година
гніву мого, що громом
впаде, прийшла.
(Входить Ульдіно)
УЛЬДІНО
Форесто!
ФОРЕСТО
Кажи!
УЛЬДІНО
Зближається кортеж веселий,
що в Аттіли намети
проводжає дружину.
ФОРЕСТО
О, гнів мій лютий!
Ульдіно, йди!.. Ти знаєш,
що там, у тому лісі,
стоять загони римські наготові...
Еціо жде тебе – тоді наскочать
всі на безбожних.
(Ульдіно йде)
Сцена друга
ФОРЕСТО
Невірна!
В цей день, для тебе жаданий,
побачиш ти Форесто – прийде нежданий!
Що б я, нещасний, не віддав
для Одабелли серця?
Навіть, о, небо, ти прости,
навіть твоє (навіть твоє) безсмертя.
Чому (чому) ти лицям варварів
даруєш (даруєш) благодать?..
Чому рівняєш до ангела
тих, хто лиш зло в серці має?
Чому рівняєш з ангелом
тих, в кого зло лиш у серці є?
Чому рівняєш з ангелом
тих, в кого зло лиш в серці є?
Чому рівняєш з ангелом
тих, в кого зло лиш є?
У кого зло лиш є?
Сцена третя
Зі сторони римського табору
поспіхом підходить Еціо
ЕЦІО
Пора до бою... воїни
мої вже ждуть сигналу...
Наскочать, наче блискавки,
всі на бридку навалу.
ФОРЕСТО
Ніхто, ніхто з цих варварів
не ступить у свій дім.
ФОРЕСТО ТА ЕЦІО
Ніхто, ніхто з цих варварів
не ступить у свій дім.
Ніхто, ніхто з цих варварів
не ступить, не ступить у свій дім.
ХОР
(зсередини)
Входь же, о діво, в оплесках,
жде цей намет тебе (тебе);
входь і тобі сіятиме
звідти щасливий цар.
Маєш лице просвітлене,
наче уранці схід,
душа ж твоя нагадує
сонця чудний захід.
Чудний захід, чудний захід,
чудний захід.
ФОРЕСТО
Ти чуєш?..
Це пісня радості...
ЕЦІО
А зробиться біди.
ФОРЕСТО
Ах! Безсоромна!
ЕЦІО
Стримуйся.
Наша мета священна.
ФОРЕСТО
Жінкою йде для варвара!..
І все це добровільно!..
ЕЦІО
Злобу свою ревниву
стримуй на слушний час.
ФОРЕСТО
Від цих пекельних демонів
весь розум мій погас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777199
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.02.2018
Сцена шоста
Входять Еціо зі свитою та Ульдіно.
входить Форесто, котрий знову одягнений
воїном, і змішується з натовпом)
АТТІЛА
(піднімаючись)
Еціо, вітаю!
Знаком перемир’я
для нас буде ця учта.
ЕЦІО
Аттіло! Славний
ти у битвах, та ще більш благородний
з ворожими гостями.
(декілька друїдів, наблизившись до Аттіли,
говорять йому тихим голосом)
ДРУЇДИ
О, царю, згубно
сидіти з чужинцем.
АТТІЛА
Чому?
ДРУЇДИ
Поглянь же –
небо покрили хмари
политі кров’ю... Голосом священних
птиць, що кричать зловісно,
з гір завиває дух підступний злісно.
АТТІЛА
Геть, провісники зла!
ДРУЇДИ
Одін твій захист.
АТТІЛА
(до жриць)
Гунів дочки священні,
струни цитри торкайте і хай лунає
пісня весела – свято нині маю.
(Всі сідають. Жриці, зібравшись
посередині, починають такий спів:)
ЖРИЦІ
Хто світло серцю дасть? Не дасть світіння
зорі тремкої, що з небес спадає,
(Хто світло серцю дасть?)
ні дружнє (ні дружнє) місяця ясне проміння,
що на уяву вражену сіяє.
(Ні дружнє проміння.)
Лиш вітер свище, кличе грози згубні,
а струни цитри грають звуки трубні.
(Грають лиш звуки трубні.)
(У цей час раптовий і сильний
порив вітру гасить більшість смолоскипів.
Всі схоплюються від неусвідомленого жаху.
Загальна тиша і печаль. Форесто кинувся до
Одабелли. Еціо наблизився до Аттіли)
УСІ
Ах!
ФОРЕСТО (одночасно)
(до Одабелли)
О, жінко щаслива –
доля мінлива;
вже йде помста грізна
тобі від батьків.
Бо доля мінлива;
Вже йде помста грізна
тобі від батьків.
Вже йде помста грізна
тобі від батьків.
І чашу зрадливу
від месників гніву –
для звіра трутизну
Ульдіно налив.
Для звіра трутизну
Ульдіно налив.
Для звіра трутизну
Ульдіно налив.
Для звіра трутизну
Ульдіно налив.
Ульдіно налив.
Ульдіно налив.
ОДАБЕЛЛА (одночасно)
(про себе)
Помсти нашої мить
він хоче змінить?..
Ні, гибелі не буде
від зрад простоти.
Ні, гибелі не буде
від зрад (від зрад) простоти.
Бо в день той знаменний
клялася я стражденна –
цей меч в його груди
повинен ввійти.
Так, цей меч в його груди
повинен ввійти.
Цей меч в його груди
повинен ввійти.
Цей меч в його груди
повинен ввійти.
Повинен ввійти.
Повинен ввійти.
ЕЦІО (одночасно)
(до Аттіли)
Згадай ту умову:
будь з Еціо знову –
вояки старого
рука не підведе.
(Будь з Еціо знову –
вояки старого
рука не підведе.)
Ах! (Вояки старого
рука, ні, ні, рука не підведе.
Згадай ту умову:
вояки старого
рука не підведе.)
Вирішуй! Бо скоро
злу матимеш пору.
(про себе)
Вже варвара злого
зоря упаде.
(Вже варвара злого
зоря упаде.
Зоря упаде, зоря упаде.)
АТТІЛА (одночасно)
(до Еціо)
Ти мене дратуєш,
бо марно бунтуєш –
ти віриш, що вітер
злякає мене?
Ти віриш, що вітер
злякає мене?
Мене?
Ти мене дратуєш,
бо марно бунтуєш –
у бурі (у бурі) жахливій
буваю щасливий.
У бурі жахливій
буваю щасливий.
(про себе)
Хай серце відкрите
злоба омине.
Хай серце відкрите
злоба омине.
Злоба омине.
Злоба омине.
УЛЬДІНО (одночасно)
(про себе)
Ах!
Надходить невпинно
фатальна (фатальна) хвилина...
Ульдін боїться?
Бретонець ти ж є!
Чи серцем не бачиш
Вітчизну, що плаче?
А рабство твоє?
А рабство твоє?
ХОР (одночасно)
Дух гір нам волає,
в лице заглядає,
дуби задимілі
рукою закрив.
Він жахи віщує
(він жахи віщує),
що душу мордують,
Ах! (Він жахи віщує,
що душу мордують.
Він жахи віщує,
що душу мордують.)
і тіні безсилі
у морок привів.
(Він жахи віщує,
що душу мордують,
і тіні безсилі
у морок привів.
І тіні безсилі
у морок привів.
У морок привів.
У морок привів.
(небо починає світліти)
УСІ
Буремне (буремне) страхіття пройшло.
Як спалах (як спалах) пройшло. Так, пройшло!
І спокоєм небо
себе одягло.
І спокоєм небо
себе одягло.
Буремне (буремне) страхіття пройшло.
Як спалах (як спалах) пройшло. Так, пройшло!
І спокоєм небо
себе одягло.
І спокоєм небо
себе одягло.
Буремне (буремне) страхіття пройшло.
Як спалах (як спалах) пройшло. Пройшло!
Пройшло! Пройшло!
АТТІЛА
(отямлюючись)
Смолоскипи паліть знов усюди.
(раби виконують наказ)
Будем знов танцювати і гратись.
Хай для всіх цей день радісним буде!
Дай, Ульдіно, гостинний напій!
ФОРЕСТО
(тихо до Одабелли)
Чом тремтиш так?
І блідне обличчя.
АТТІЛА
(беручи чашу від Ульдіно)
П’ю до тебе, Одіне, і кличу!
ОДАБЕЛЛА
(зупиняючи його)
Вилий, царю! То отрута!
ХОР
Що ми чуєм!
АТТІЛА
(гнівно)
Хто зробив це?
ОДАБЕЛЛА
(про себе)
О, прийшла згубна мить!
ФОРЕСТО
(рішуче підходячи)
Я!
АТТІЛА
(впізнаючи)
Форесто!
ФОРЕСТО
Так! Той, хто якось
здер з чуприни твоєї корону.
АТТІЛА
(витягуючи меч)
Ах! Впав ти в руки мої безборонним,
тож твою душу вирву з грудей.
ФОРЕСТО
(глузливо)
Зможеш легко!
АТТІЛА
(спиняючись від таких слів)
О, моя лють! О, мій сором!
ОДАБЕЛЛА
Царю! Здобич ця тільки моя.
Ти в безпеці.
І злочинець розкритий.
Лиш для мене належить карати.
АТТІЛА
(радіючи з жорстокого учинку)
Твій хай буде! Та будеш ти мати
більш достойний дар, вірна моя –
тебе завтра вітатимуть люди,
як правдиву дружину (дружину) царя.
(одночасно)
О, хоробрі! Завтра буде
день гуляння без утоми;
А тоді засвище всюди
помсти нашої батіг.
Еціо в цей час у Рим повідомить,
що сну полог порвати я зміг.
Так, полог порвать я зміг.
Порвать я зміг.
Що сну полог порвать я зміг.
Еціо в цей час в Рим повідомить –
полог сну порвать я зміг.
Еціо в цей час в Рим повідомить –
полог сну порвать я зміг.
Так, Еціо в цей час повідомить –
полог сну порвать я зміг.
Еціо в цей час в Рим повідомить,
що сну полог порвать я зміг.
Що полог сну вже порвать я зміг. Я зміг.
Ах, так! О, хоробрі! Завтра буде
день гуляння без утоми;
А тоді засвище всюди
помсти нашої батіг.
Еціо в цей час у Рим повідомить,
що полог сну вже порвати я зміг.
Що полог сну порвать я зміг.
Що полог сну порвать я зміг.
Що сну полог, що сну полог,
Еціо в Рим повідомить –
полог сну порвать я зміг.
Полог сну порвать я зміг.
Полог сну порвать я зміг.
Полог сну порвать я зміг. Я зміг. Я зміг.
Так, полог сну порвать я зміг.
ОДАБЕЛЛА (одночасно)
(до Форесто)
Стримуй лють твою зрадливу;
йди, рятуйся, о, мій брате.
Проклинай несправедливо,
кидай в очі бруд образ,
та втікай же.
Та втікай же.
Так, утікай же,
хоч мусиш знати,
що прощення прийде час.
Так, що прощення прийде час.
Хоч мусиш знати – йде прощення час.
Хоч мусиш знати – йде прощення час.
Та втікай же, хоч мусиш знати,
що прощення надійде час.
Надійде час. Надійде час.
Ах! Так, стримуй лють твою зрадливу;
йди, рятуйся, о, мій брате.
Проклинай несправедливо,
Кидай в очі бруд образ,
Втікай, втікай же. Втікай, втікай же.
Втікай же, та втікай же.
Та втікай, хоч мусиш знать,
що прощення прийде час.
Прощення прийде час.
Прощення прийде час.
Прощення прийде час.
ФОРЕСТО (одночасно)
(до Одабелли)
Я піду – щоб лиш дожити
до приходу дня розплати;
Чим я зможу відплатити
за проступок твій бридкий?
За твій бридкий?
Чим я зможу відплатити
за проступок твій бридкий?
Так! Чим я зможу відплатити, сплатити
за проступок твій бридкий? Твій бридкий?
Чим я зможу відплатити
за проступок цей твій бридкий?
За твій бридкий? За твій бридкий?
Ах! Так! Я піду – щоб лиш дожити
до приходу дня розплати;
Чим я зможу відплатити
за проступок твій бридкий?
Ах! Муки совісті терзати
будуть вічно (будуть вічно,
будуть вічно) розум твій.
Так, вічно розум твій.
Так, вічно розум твій.
Так, вічно розум твій.
Розум твій. Розум твій.
Ах! Будуть вічно розум твій.
ЕЦІО (одночасно)
(про себе)
Хто зумів секрет розкрити?
Хто відкрив його з любові?
Хто зумів секрет розкрити?
Так! Хто відкрив його з любові?
Йди, втішайся, йди, неситий
царю зла до насолод.
Іди, втішайся, іди неситий.
Ах! Так! Хто зумів секрет розкрити?
Хто відкрив його з любові?
Йди, втішайся, йди, неситий
царю зла до насолод.
Тут Еціо завтра буде знову –
з ним в броні його народ.
Еціо буде, буде знову –
з ним в броні його народ.
Так, з ним в броні його народ.
Так, народ. Так, народ.
В броні його народ.
В броні його народ.
Так, народ. Так, народ.
З ним в броні його народ.
УЛЬДІНО (одночасно)
(про себе)
Кров моя у жилах (в жилах) холоне.
Ах! Хто нас міг так зрадити трагічно?
Воїне мужній, з полону
нас врятуєш у боротьбі.
В боротьбі, в боротьбі.
Ах! Так! Кров моя в мені холоне.
Хто міг зрадити трагічно?
Воїне мужній, з полону
нас врятуєш в боротьбі.
Ах, благородний! Довічно
буду вірним я тобі.
Благородний! Довічно
буду вірним я тобі.
Тобі. Лише тобі.
Тобі. Лише тобі.
Тобі. Лише тобі. Лише тобі.
Так! Буду вірним я тобі!
ХОР (одночасно)
Царю могутній, піднімайся
(царю могутній, піднімайся) –
прагнем ми вогню і крові
(прагнем ми вогню і крові)!
Йди, карай їх, не вагайся,
натовп зрадницьких ворогів!
Цих ворогів! Цих ворогів!
Ах! Царю могутній, піднімайся –
прагнем ми вогню і крові!
Йди, карай їх, не вагайся,
натовп зрадницьких ворогів!
Так, досить глуму,
так, так, так, вже досить змови,
Так, так, вже досить глуму,
досить змови,
досить їхніх нам богів.
Досить їхніх нам богів.
Для нас богів, для нас богів.
Для нас, для нас богів.
Для нас богів, для нас богів.
Для нас богів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777198
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.02.2018
Дія друга
Сцена перша
Табір Еціо. Вдалині видніється Велике Місто на семи пагорбах.
Еціо сам. Він, розгніваний, тримає в руках розгорнутий сувій паперу.
ЕЦІО
«З гунами мир вже. До Риму,
Еціо, швидше вертайся... Велить тобі
Валентиніан.»
Велить він!..Подібним чином,
вінценосне дитя, кличеш мене ти?..
Наче злякались варварів наші
римські загони!.. Цей гордий
бувалий воїн перед боягузом
зігнеться й буде для коханки слугою?
Побачимо... Бо він належить силам,
чиї святі потуги
вітчизну піднесуть із дна наруги!
Може з вершин немеркнучих
прийдуть у славі вічній
предки, як тіні привидів,
в ці дні для Риму трагічні!
Звідтіль орел нескорений
у всесвіт полетів...
Ах, трупом став Рим огидливим,
хто б упізнать (упізнать) схотів?
Трупом Рим став огидливим,
хто б упізнать схотів?
Трупом Рим став огидливим,
хто б упізнать (упізнать) схотів?
Хто б упізнать схотів?
Трупом Рим став огидливим,
хто б упізнать схотів?
Хто йде?
Сцена друга
Декілька римських воїнів ведуть групу
рабів Аттіли.
ХОР
З рабами для Еціо
Аттіла шле привіт.
Хоче щоб з ним домовились
Еціо і почту цвіт.
ЕЦІО
Вийдіть!
Скоро у бій вже йдемо.
Сцена третя
Один з рабів, що виходять, залишився.
Це Форесто.
ЕЦІО
Що хочеш ти?
ФОРЕСТО
Еціо, твоя лиш сила
може нам помогти.
ЕЦІО
(здивовано)
Що хочеш? Хто ти такий?
ФОРЕСТО
Знати не так важливо;
Цей варвар нечестивий
нині не буде жить.
ЕЦІО
Що кажеш?
ФОРЕСТО
Тож маєш справу
спішну ти завершить.
ЕЦІО
Як це?
ФОРЕСТО
Хай до знаку будуть
римські війська готові.
Як на горі побачать
вогонь, що засія,
хай звірами, раптово,
мчать на бентежну зграю!
Вже йду... вже йду...
ЕЦІО
Це не приймаю –
сам діять буду я.
(Форесто поспіхом виходить)
Сцена четверта
Еціо сам
ЕЦІО
Жереб мій тягну я сміло –
вже готовий війну почати,
а здолає сила,
то впаду у славі я.
Більш вітчизну не вітати,
біль мої шматує груди,
там за мною плакать буде
вся Італія моя.
Там за мною плакать буде
вся Італія моя.
Так, вся Італія моя.
вся Італія моя.
Жереб мій тягну я сміло –
вже готовий війну почати,
а якщо здолає сила,
то впаду у славі я.
Більш вітчизну не вітати,
біль мої шматує груди,
там за мною плакать буде
вся Італія моя.
Там за мною плакать буде
вся Італія моя.
Так, вся Італія моя.
вся Італія моя.
Плакать буде вся Італія моя.
Плакать буде вся Італія моя.
Там моя! Там моя! Там моя!
Сцена п’ята
Табір Аттіли (як і в першій дії), приготовлений до урочистої учти.
Ніч яскраво освітлена великою кількістю вогнів, що вириваються
з товстих, спеціально підготовлених, дубових колод. Гуни, остґоти,
герули і всі інші. Воїни співають. Аттіла, що сидів між друїдами,
жрицями, полководцями і вождями, йде зайняти своє місце.
Поруч Одабелла в одязі амазонки.
ХОР
Весь небосхил піднятий ,
в ворога край узятий,
повітря, що сяє –
це Аттіла (Аттіла) все має.
Хай радість чаш налитих
тепер іде усюди;
(Хай радість чаш налитих
тепер іде усюди;)
Від ворогів убитих
радіти завтра будем.
(Від ворогів убитих
радіти завтра будем.
Радіти будем.)
(Звук труби оголошує прибуття
римських царедворців у супроводі Ульдіно.
Входить Еціо зі свитою.
Ульдіно та Форесто, котрий знову в одязі
воїна змішався з натовпом)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775703
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.02.2018
Сцена п’ята
(Входять Ульдіно, друїди, воєводи, вожді)
ХОР
Дай нам наказ твій.
АТТІЛА
Війська мої мужні,
звуки труб бойових хай вас будять,
бо Одін нас до слави вже кличе –
в путь нам скоро.
ХОР
Одіну хвала! Одіну хвала!
Одіну хвала!Одіну хвала!
На цей зов, що до крові нас кличе,
завжди вірні твої будуть йти.
Одіну хвала!Одіну хвала!
Слава, слава, слава, хвала!
Одіну хвала!Одіну хвала!
Одіну хвала!
(Всюди ревуть труби,
потім починає звучати священна мелодія)
ГОЛОСИ
(далеко за сценою)
Йди! Будь у наших помислах,
о, чистих душ творцю;
АТТІЛА
Що сталось?
ГОЛОСИ
нам із чола священного
щедрість життя пролий.
АТТІЛА
Не труб моїх це
звуки лунають! Відкрийте, гей!
Сцена шоста
Табір Аттіли.
У глибині сцени видно, як з пагорба наближається
процесія дів та дітей у білому одязі з пальмовими
вітами в руках. На чолі йдуть Леоне і шестеро старих чоловіків.
Сцена заповнена натовпом озброєних воїнів Аттіли.
У юрбі появляються Форесто, з опущеним заборолом, та Одабелла.
АТТІЛА, УЛЬДІНО, ХОР
Хто йде там?
ХОР ДІВ ТА ДІТЕЙ
(продовжуючи йти)
Душам тривожним світло дай,
в серце любов пошли.
Воїнство грізне подолай,
щоб миру дні прийшли.
АТТІЛА
(починаючи хвилюватися)
Ульдіно! Оце він, той привид жахливий!
Боротись... Хто мене тримає?
ЛЕОНЕ
Смертних лиш хочеш бити
варварським батогом:
Спинись! Прохід закритий –
божа земля кругом!
АТТІЛА
Мій Боже! Я чую знову
мого видіння жахливу мову.
(Він піднімає голову до неба, вражений
раптовим жахом. Всі здивовані і розгублені)
(до себе)
Ні!.. Це не сон, що душу вгортає!
Велетнів двоє в неба глибинах –
очі вогненні, меч жаром сяє.
Гарячі вістря колють мене. Ах!
Духи, спиніться.
Тут не людина –
тут перед богами (перед богами)
простерся цар!
Духи, спиніться, спиніться.
Духи, спиніться. Духи, спиніться.
Простерся цар! Простерся цар!
Ні!.. Це не сон, що душу вгортає!
Велетнів двоє в неба глибинах –
очі вогненні, меч жаром сяє.
Гарячі вістря колють мене.
Духи, спиніться.
Тут не людина –
перед богами нині простерся цар!
Духи, спиніться.
Тут не людина –
перед богами, перед богами
нині простерся цар!
Простерся цар!
Так, тут простерся, простерся цар!
Так, тут простерся, простерся цар!
Так, простерся цар!
УЛЬДІНО, ХОР
(до себе)
В глухому до сліз соратників власних,
в жадібному до баталій і крові
жалісний голос діток нещасних
що за незвичний посіяв чар?
Могуть незборна! Просто на землю
вперше простерся всіх гунів цар!
(УЛЬДІНО)
В глухому до сліз соратників власних,
в жадібному до баталій і крові
жалісний голос діток нещасних
що за незвичний посіяв чар? Цей чар!
Могуть незборна! Просто на землю
вперше простерся всіх гунів цар!
Могуть незборна! Вперше простерся
всіх гунів цар! Усіх гунів цар! Так, цар!
Всіх гунів цар! Всіх гунів цар! Так, цар!
(ХОР) (Тенорі)
В глухому до сліз соратників власних,
в жадібному до баталій і крові
жалісний голос діток нещасних
чар цей посіяв.
Могуть незборна! Просто на землю
вперше простерся всіх гунів цар!
Могуть незборна!
Просто на землю всіх гунів цар!
Всіх гунів цар! Так, цар!
Всіх гунів цар!
Всіх гунів цар! Так, цар!
(ХОР) (Баси)
В глухім до сліз соратників власних,
в жадібнім до баталій і крові
жалісний голос діток нещасних
чар цей посіяв.
Могуть незборна! Просто на землю
вперше простерся всіх гунів цар!
Так! Могуть це незборна,
бо просто на землю впав
уперше гунів нескорений цар!
Так! Могуть це незборна,
бо просто на землю впав
уперше гунів нескорений цар! Так, цар!
Всіх гунів цар!
Всіх гунів цар! Так, цар!
ЛЕОНЕ, ОДАБЕЛЛА,
ФОРЕСТО, ДІВИ
Вічного сила тут повстала!
Бо пастушок Голіафа осилив,
діва звичайна всіх врятувала,
несли безвісні нам віри дар.
Перед ходою благочестивих
нині спинився грішників цар!
(ЛЕОНЕ)
Вічного сила тут повстала!
Бо пастушок Голіафа осилив,
діва звичайна всіх врятувала,
несли безвісні нам віри дар. Цей дар.
Перед ходою благочестивих
нині спинився грішників цар!
Так! Бо діва звичайна усіх врятувала,
Несли нам безвісні святий віри дар.
Так! Бо перед ходою цих благочестивих
Нині спинився диких грішників цар!
Спинився цар!
(ОДАБЕЛЛА, ФОРЕСТО)
Вічного сила тут повстала!
Бо пастушок Голіафа осилив,
діва звичайна всіх врятувала,
несли безвісні нам віри дар.
Перед ходою благочестивих
нині спинився грішників цар!
Перед ходою благочестивих
нині спинився цих грішників цар!
Перед ходою благочестивих
нині спинився цих грішників цар!
Спинився цар! Спинився цар!
Спинився цар! Так, цар!
(ДІВИ)
Вічного сила тут повстала!
Бо пастушок Голіафа осилив,
діва звичайна всіх врятувала,
несли безвісні...
Перед ходою (ходою) благочестивих
нині спинився цих грішників цар!
Спинився цар! Так, цар!
Спинився цар! Спинився цар! Так, цар!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775692
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.02.2018
Любов і сльози –
Для двох це знак;
Хоч ти і не віриш,
Та все це так.
Коли не тут ти –
Без ліку дні,
Бо ти так потрібний
Повік мені.
Надхмарний замок
Собі звела,
Щоб звідти я бачить
Тебе могла.
Візьми на руки,
Бо є ще час,
І ти все відчуєш,
Ріднить що нас.
Ніякі знади
Нас не зведуть –
До щастя ми разом
Здолаєм путь.
Любов і сльози –
Для двох це знак;
Хоч ти і не віриш,
Та все це так.
Nana Mouskouri
Liebe und Tränen
Liebe und Tränen
Sind wie ein Paar
Du willst es nicht glauben
Und doch ist es war
Seit du nicht da bist
Zählt kein Tag für mich
Doch ich werde warten
Denn ich brauche dich
Ich bau ein Luftschloss
Hoch über'm Meer
Damit ich dich seh'n kann
Schon von weit her
Nimm mich in die Arme
Eh es zu spät
Dann wirst du es fühlen
Wie's um mich steht
Wir gehen gemeinsam
Nicht nur ein Stück
Wir gehen zusammen
In unser Glück
Liebe und Tränen
Sind wie ein Paar
Du willst es nicht glauben
Und doch ist es war
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775188
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.02.2018
Сцена третя
Шатро Аттіли. На землі, покритій шкурою тигра,
розкинувся у сні Ульдіно. В глибині, зліва, за наполовину піднятим пологом,
котрий утворює окреме приміщення, видно Аттілу, що скований сном
на низькому східному ліжку, також покритому тигровими шкурами.
Аттіла, Ульдіно.
АТТІЛА
(злякано схоплюючись)
Ульдіно! Ульдін!
УЛЬДІНО
Царю!
АТТІЛА
Чи ти це бачив?
УЛЬДІНО
А що?
АТТІЛА
І ти не чув це?
УЛЬДІНО
Я? Зовсім.
АТТІЛА
І все ж страхітний
тут всюди вештавсь.
Щось говорив... І голос
той був як вітер в печері!
УЛЬДІНО
Навкруг, мій царю,
тиша глибока... Тільки чути кроки
варти недремної.
АТТІЛА
Вірний мій, слухай!
У той час, як душа моя
гордилася перед Римом,
явився жахливий старець,
взяв волос мій незримо...
Розум мій похитнувся,
рука з мечем зомліла;
страшно він посміхнувся
і мова прогрімила:
«Смертних лиш хочеш бити
варварським батогом:
Спинись! Прохід закритий –
божа земля кругом!»
І ці слова приглушені
чую як гибелі знак,
і душу у грудях Аттіли
(у грудях Аттіли)
морозить (морозить) переляк.
Морозить переляк.
І душу у грудях Аттіли
морозить переляк.
УЛЬДІНО
Це жахливо! Що далі буде?
АТТІЛА
(беручи себе в руки)
Вільний нині мій розсудок!
Від страху зоставсь лиш сором.
Всіх друїдів і вождів поклич.
Злобний Риме, я вже скоро
швидше вітру прилечу.
(Ульдіно виходить)
Сцена четверта
Аттіла сам
АТТІЛА
Інший край, привиде,
тебе чекає!
Хто зможе для Аттіли
заборонити де?
Не жди, що зляканий
я там втікаю,
це помста, зрештою,
для світу (для світу) йде.
Не жди, що зляканий
я там втікаю,
це помста, зрештою,
для світу йде, для світу йде.
Для світу йде.
Це помста, зрештою,
для світу йде.
Інший край, привиде,
тебе чекає!
Хто зможе для Аттіли
заборонити де?
Не жди, що зляканий
я там втікаю,
це помста, зрештою,
для світу йде, для світу йде.
Не жди, що зляканий
я там втікаю,
це помста, зрештою,
для світу йде, для світу йде.
Для світу йде.
Це помста, зрештою,
для світу йде.
Це помста, зрештою,
для світу йде.
Це помста, зрештою,
для світу йде. Іде, іде.
Ах! Для світу, світу йде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774450
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.01.2018
Дія перша
Сцена перша
(Ліс біля табору Аттіли. Ніч. Промені місяця відбиваються у недалекому струмку. Одабелла сама.)
ОДАБЕЛЛА
Плач ти тепер невпинно,
серце моє. У час цей тихий, коли сплять
навіть тигри, самотня
я тут броджу довкола.
(я тут броджу довкола).
Бо я завжди (завжди) годину цю жду
і кличу.
О! На цих хмарах в мороці
не твій лик, отче, відбився?..
Небо! Ти вже іншим зробилося!
Моїм Форесто лишився.
Притиш же, о річко, твій вічний шум,
вітре, спинись на мить (спинись на мить),
хай душ моїх улюблених
голос до мене летить.
Притиш же, річко, вічний шум,
вітре, спинись на мить (спинись на мить),
хай душ моїх улюблених
голос до мене летить.
Голос до мене (до мене) летить.
Тут чути кроки!
Сцена друга
(Входить Форесто в одежі варвара)
ФОРЕСТО
Пані!
ОДАБЕЛЛА
О, Боже!
ФОРЕСТО
Знайшов нарешті!
ОДАБЕЛЛА
Так... його голос!
Ти...ти! Форесто? Це ти, мій коханий?
Форесто, я млію! І серце стає!
Ти відпихаєш? Ти став жорстоким?
ФОРЕСТО
Інший раніше жах викликав?
ОДАБЕЛЛА
(приходячи до тями)
Ох! Що ти кажеш?
ФОРЕСТО
Будь щира зі мною:
про все дізнався, щоб тебе знайти!
Я від любові, палкої, чумної,
страх весь утратив – в ліс цей прийшов!
І тут побачив – варварка ти...
Варварка ти...
І тут побачив – варварка ти...
ОДАБЕЛЛА
Ти!.. Ти, Форесто, мовиш отак?
Ти мовиш отак?
Ти!.. Ти, Форесто, мовиш отак?
ФОРЕСТО
Так, упізнай – все той же я,
що ти зреклась, невірна;
тут між піснями й чашами
убивцям твій сміх безмірний...
Край наш лежить у попелі,
та розум твій не знає,
що батька вже немає
(що батька вже немає)
від горя (від горя) та біди.
Край наш у попелі,
та розум твій не знає,
що батька вже немає
від горя та біди...
Край наш лежить у попелі,
та розум твій не знає
що батька там вже немає
від горя, немає батька
від горя та від біди...
Що батька вже немає
від горя та від біди,
від біди та горя,
від горя та від біди, та від біди,
від горя та біди,
від горя, від горя та біди.
ОДАБЕЛЛА
Форесто, вбий мечем своїм,
та не вбивай словами;
не проклинай нещасну ти –
страшна незгода між нами!
Можеш в душі читати все
з неба висот, мій отче, –
йому скажи, що клекоче
помста жахлива (лиш помста),
(помста) в мені завжди.
Отче, скажи ти,
йому скажи, що клекоче
помста жахлива, помста жахлива,
помста жахлива в мені завжди.
Помста жахлива, помста жахлива,
помста жахлива, помста в мені завжди.
Помста жахлива, помста в мені завжди.
Лиш помста, лиш помста є завжди.
ФОРЕСТО
Йди! Скажи, хай знає звір лукавий –
сам лишусь я згасить його славу.
ОДАБЕЛЛА
Ох! В ім’я батьків наших і Бога.
Ах! Послухай чи вбий у печалі!
ФОРЕСТО
Що говориш?
ОДАБЕЛЛА
Форесто, ти ж знаєш,
як Юдіта спасла весь Ізраїль?
В день, коли ти вважався убитим
разом з батьком на ратному полі,
повторити Юдітину долю
Одабелла присягу дала.
ФОРЕСТО
Ох! Що я чую!
ОДАБЕЛЛА
Ось меч цій потворі
я тримаю! Господь наш так хоче.
ФОРЕСТО
Одабелло, впаду тобі в ноги...
ОДАБЕЛЛА
Йди в обійми! Щоб мужність зросла!
ФОРЕСТО Й ОДАБЕЛЛА
О, в обіймах ти сп’яняєш,
радосте вічна, неупинна!
В мить щасливу ти звільняєш
нас від горя і журби!
Ах! Тут зливаються у тиші
наші дві душі в єдину...
нас підтримує і тішить
лиш надія боротьби (лиш боротьби).
Лиш надія боротьби,
лиш надія боротьби.
О, в обіймах ти сп’яняєш,
радосте вічна, неупинна!
В мить щасливу ти звільняєш
нас від горя і журби!
Ах! Тут зливаються у тиші
наші дві душі в єдину...
Нас підтримує і тішить
лиш надія боротьби (лиш боротьби).
Лиш надія боротьби,
лиш надія боротьби.
Так, лиш надія (надія) боротьби.
Так, лиш надія (надія) боротьби.
Боротьби, боротьби, боротьби.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768252
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.12.2017
Сцена шоста
Ріо-Альто в Адріатичній (Венеційській) лагуні.
Тут і там на сваях піднімаються
декілька халуп, з’єднаних між собою довгими дошками, що лежать на човнах. На передньому плані таким же чином стоїть кам’яний вівтар, присвячений Святому Джіакомо. Ще далі видно дзвін, що висить під дерев’яним навісом, котрий слугує за дзвіницю Святого Джіакомо. Темнота зникає, розсіюючись між грозовими хмарами і рожеве світло помалу ясніє, аж поки (на закінчення сцени) миттєвий промінь сонця не заллє все навкруги, прикрасивши небозвід ясною і прозорою блакиттю. Повільні удари дзвона провіщають ранок.
Декілька самітників виходять із халуп і підходять до вівтаря.
САМІТНИКИ 1
Страшна ніч!
САМІТНИКИ 2
Ще ревуть хвилі шторму страшного,
що його бог своїм подихом підняв.
САМІТНИКИ 1
Богу хвала!
САМІТНИКИ 2
Богу хвала!
САМІТНИКИ ВСІ РАЗОМ
Стихію
грізну він збунтував і вповільнив.
Чи тиха, чи розбурхана природа,
він вічним спокоєм сповнює серця.
Йде з вітерцем ранкова прохолода.
САМІТНИКИ 1
Молись! Молись!
САМІТНИКИ 2
Молись! Молись!
САМІТНИКИ ВСІ РАЗОМ
Слава для Творця! Для Творця!
ФОРЕСТО І ГОЛОСИ ЗСЕРЕДИНИ
Слава для Творця!
Сцена сьома
(з невеликих човнів, що прибувають один за одним, виходять Форесто, жінки, чоловіки і діти Аквілеї)
САМІТНИКИ
Чуть гамір! Усюди
пливуть човнами стривожені люди!
Всі з Аквілеї. Мабуть від
гунів утікають.
ЛЮДИ З АКВІЛЕЇ
Слава для Творця!
ФОРЕСТО
Тут, тут лишаймось! Знаком гостини
є нам цей хрест, є нам цей вівтар.
Кожний для себе тут збудує хатину,
де злили небо і море свій чар.
ЛЮДИ З АКВІЛЕЇ
Слава (слава) Форесто! Ти нам опора,
наш полководець і рятівник.
ФОРЕСТО
Ах, Одабелло!
Жертва потвори,
кинута в сльози,
втоплена в них.
Взята насильно варваром!
Наче рабиню тримає!
Ах! Легше тут душі моїй
було би знати,
що тебе вже немає!
Міг би тебе між ангелів
в мареннях зустрічати,
і ранок прикликати
мого безсмертного дня. Мого дня.
Міг би тебе між ангелів
в мареннях зустрічати,
і ранок прикликати
мого безсмертного дня. Мого дня.
Мого безсмертного, так, дня.
Мого, так, дня. Так, дня.
ЛЮДИ З АКВІЛЕЇ
Вір же! Відважній дівчині
може вдалось втекти
Вір же! Вір же!
ХОР
Затихнуть бурі змучені
і сонце зійде нам.
Зійде нам, зійде нам.
Зійде нам, зійде нам.
Так, так! І сонце зійде нам.
Так! І сонце зійде нам.
ФОРЕСТО
Так! Та вигнанців погляди
будуть вітчизну шукать.
О, вітчизно, царице і матінко
цих синів благородних і сильних,
нині мертва, безлюдна, в руїнах,
де панує безмовність і біда.
Та з цих трав, що буяють на хвилях,
наче Фенікс відродишся знову,
оживеш сильна, горда, чудова,
що вразяться земля і вода!
Оживеш, що вразяться земля і вода!
Так, що вразяться земля і вода!
О, вітчизно, царице і мамо,
цих синів благородних і сильних,
нині мертва, безлюдна, в руїнах,
де панує безмовність й біда.
Та з цих трав, що буяють на хвилях,
наче Фенікс відродишся знову,
оживеш сильна, горда, чудова,
що вразяться земля і вода!
Ах! Оживеш сильна, горда, чудова,
що вразяться земля і вода!
Оживеш, так що вразяться земля і вода!
Так, що вразяться земля і вода!
Що вразяться, вразяться земля і вода!
Що вразяться, що вразяться земля і вода!
Так, так! Земля і вода! Вода!
ХОР
Та з трав, що буяють на хвилях,
наче Фенікс відродишся знову,
оживеш сильна, горда, чудова,
що вразяться земля і вода!
Ах, оживеш! Ах, оживеш! Ти оживеш!
Оживеш сильна, горда, чудова,
що вразяться земля і вода!
Що вразяться земля і вода!
Та з трав, що буяють на хвилях,
наче Фенікс відродишся знову,
оживеш сильна, горда, чудова,
що вразяться земля і вода!
Ах, оживеш! Ах, оживеш! Ти оживеш,
що вразяться, вразяться земля і вода!
Що вразяться, що вразяться земля і вода!
Так, так! Земля і вода!
Так, так! Земля і вода! Вода!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768251
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.12.2017
Сцена четверта
Входять Еціо та римські старшини
ЕЦІО
Аттіло!
АТТІЛА
О, гостю знатний!
Еціо! Ти тут? Це щастя!
В тобі всі можуть впізнати
найкращого звитяжця –
ворог ти гідний Аттіли,
гордість для Риму і заслон...
ЕЦІО
Аттіло, з тобою тільки
хочу говорить.
АТТІЛА
Вийдіть!
(Всі виходять)
Сцена п’ята
Аттіла та Еціо.
АТТІЛА
Правицю дай мені.
Не про мир буде мова,
надіюсь.
ЕЦІО
Світ готовий
Еціо піднести тобі.
Кволим, роками змученим,
є вже правитель Сходу.
В той час як на троні Заходу
дитина (дитина) глупа зроду;
буде усе пропале,
лиш я піду з борні.
Буде усе пропале.
Бери світ позосталий –
дай лиш Італію (дай лиш Італію) мені.
Бери світ позосталий –
дай лиш Італію (дай лиш Італію) мені.
Бери світ позосталий –
дай лиш її мені.
Її мені, її мені.
Бери світ позосталий,
світ весь позосталий –
дай лиш її мені (мені).
Дай лиш її мені.
Її мені, її мені.
Дай лиш її мені.
Італію, Італію мені.
АТТІЛА
(суворо)
Там, де герой нескорений
зрадником стане хитрим,
то там народ загублений,
і там бридке повітря;
там Бог стає незримим
і страх царя стіснив.
Там я мечем нестиму
віри Одіна гнів!
Одіна віри гнів!
Там я мечем нестиму
віри Одіна гнів! Весь гнів!
Одін, Одін!
Я мечем нестиму.
віри Одіна гнів! Одіна гнів!
Так! Там я мечем нестиму
віри Одіна гнів! Віри весь гнів!
Одіна гнів!
Віри Одіна гнів!
Віри весь гнів! Весь гнів! Весь гнів!
ЕЦІО
(продовжуючи)
Та як союз наш приязний,
бачу, ти не приймаєш –
Еціо від Риму вічного
тепер стає послом.
Від панівного кесаря
я повеління маю.
АТТІЛА
Дарма!
Хто натиск стримає
убивчої грози?
Марно! Марно!
Марнославні! Ви, мерзенні і хитрі,
що для світу тримаєте силу,
та над горами попелу й пилу
полетить мій відважний румак.
Я пущу попіл нечистий за вітром –
міста вашого гордого прах.
Марнославні! Марнославні!
Марнославні! Марнославні!
Ви, мерзенні і хитрі,
що для світу тримаєте силу,
та над горами попелу й пилу
полетить мій відважний румак.
Я пущу попіл нечистий за вітром –
міста вашого гордого прах.
Міста вашого прах.
Міста вашого гордого прах.
Від гордого прах.
Міста вашого прах.
Міста вашого гордого прах.
Від гордого прах. Від гордого прах.
Від гордого прах.
Так! Міста вашого гордого прах.
ЕЦІО
Поки Еціо тримає ще зброю –
буде римське ім’я мати волю;
ти відчув це в Шалоні на полі,
звідки втечею вивів орду.
Ти ведеш ті ж ватаги до бою,
а я воїнів тих же веду.
Поки Еціо тримає ще зброю –
буде римське ім’я мати волю;
ти відчув це в Шалоні на полі,
звідки втечею вивів орду.
Ти ведеш ті ж ватаги до бою,
а я воїнів тих же веду.
А я воїнів тих же веду.
А я воїнів тих же веду.
Я тих же веду.
А я воїнів тих же веду.
А я воїнів тих же веду.
Я тих же веду.
Я тих же веду.
Я тих же веду.
Так! А я воїнів тих же веду.
(Виходять у різні сторони)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767923
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.12.2017
Сцена третя
(Входять Ульдіно, Одабелла та аквілейські діви)
АТТІЛА
(сходячи з трону)
Я безліч дів чужинських
тут бачу біля трону?
Хто, попри заборону,
їх врятувати посмів?
УЛЬДІНО
Хай будуть дань достойному царю.
Ці воїни безстрашні
з братами враз стояли...
АТТІЛА
Що чую? Що в бій їх звало,
який могутній зов?
ОДАБЕЛЛА
(запально)
До батьківщини (до батьківщини)
вічна, священна (вічна, священна) любов!
Коли відважні в бій спішать,
грізні левиці неначе,
в жаху жінки твої, варваре,
в кибитках (в кибитках) гірко плачуть.
Та нас, жінок Італії,
в латах залізних на лоні (в латах на нас),
у димному заслоні,
завжди побачиш (завжди, завжди
побачиш) в бою.
Завжди, завжди побачиш в бою.
Завжди, завжди побачиш в бою.
В жаху жінки твої, варваре,
в кибитках гірко плачуть.
Та нас, жінок Італії,
в латах залізних на лоні (в латах на нас),
у димному заслоні,
завжди побачиш, завжди побачиш в бою.
Завжди побачиш, завжди побачиш,
завжди шукай, шукай в бою.
Ах! Завжди шукай в бою!
АТТІЛА
Лють твоя прекрасна, о дівчино,
очі твої вогненні;
Лють ця прекрасна, дівчино,
очі твої вогненні;
Аттіла любить доблесних,
бридкі йому мерзенні...
О, благородний воїне,
ласку яку бажаєш?
ОДАБЕЛЛА
Меч, що в руках тримаєш!
АТТІЛА
Твоїм хай буде!..
ОДАБЕЛЛА
(про себе)
О, цей меч!
Ти цю зброю мені вручаєш,
справедливосте велика!
Нам ненависть підкріпляєш
ти гнобителя мечем.
А чи знає меч владики
у чиї він ввійде груди?
Помсти час жахливим буде...
Бог їм долю (їм долю) прирече.
Бог їм долю (Бог їм долю) прирече.
Ти цю зброю мені вручаєш,
справедливосте велика!
Нам ненависть підкріпляєш
ти гнобителя мечем.
А чи знає меч владики
у чиї він ввійде груди?
Помсти час жахливим буде...
Бог їм долю (їм долю) прирече.
Бог їм долю (Бог їм долю) прирече.
Помсти час жахливим буде...
Бог їм долю (їм долю) прирече.
Помсти час жахливим буде...
Бог їм долю прирече.
Ах! Бог їм долю прирече.
Прирече!
(Одабелла та жінки виходять)
АТТІЛА
(про себе)
Що за пристрасть у душу мою лине,
що зробилась незлобна й покірна?..
Це обличчя й відвага безмірна
ранять серце горінням очей!
Це обличчя і відвага безмірна
ранять серце горінням очей!
Це обличчя і відвага безмірна
ранять серце горінням очей!
Горінням очей!
Горінням очей!
Горінням очей!
УЛЬДІНО І ХОР
Хай живе цар, бо слава Одіна
у промінні на нього спадає!
Мов росою за мужність вкриває,
як потік його кара тече.
Мов росою за мужність вкриває,
як потік його кара тече.
Мов росою за мужність вкриває,
як потік його кара тече.
Так! Кара тече.
Так! Кара тече.
Так! Кара тече.
АТТІЛА
Ульдіно, переді мною
посланець із Рима хай стане нині!
(Ульдіно виходить)
Спокійно, мої вірні, –
послухать треба,
та відповідь ми нашу
у Римі дамо їм кращу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767375
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.12.2017
Лірична драма на три дії з прологом.
Лібрето:
Темістокле Солера
Дійові особи:
АТТІЛА, вождь гуннів (Бас);
ЕЦІО, римський воєвода (Баритон);
ОДАБЕЛЛА, дочка володаря Аквілеї (Сопрано);
ФОРЕСТО, аквілейський лицар (Тенор);
УЛЬДІНО, молодий бретонець, раб Аттіли (Тенор);
ЛЕОНЕ, старий римлянин (Бас).
Полководці, вожді і воїни (гунни, ґепіди, остґоти, герули, тюрінги, квади),
друїди, жриці, народ Аквілеї, діви Аквілеї, римські старшини і воїни,
римські діви і підлітки, самітники і раби.
У пролозі дійство відбувається в Аквілеї і на Адріатичній (Венеційській) лагуні,
а в трьох діях – недалеко від Риму.
Час: середина п’ятого століття.
Пролог
Сцена перша
Площа в Аквілеї.
Все освітлюється великою кількістю смолоскипів. Ніч вже закінчується.
Все навкруг у печальному нагромадженні руїн. Тут і там все ще видно інколи
полум’я, що піднімається – залишки жахливої чотириденної пожежі.
Сцена заповнена гунами, герулами, остґотами та іншими.
ХОР
Стогін і крики,
ґвалти й грабунки,
кров, наче ріки,
смерті азарти –
Аттіли жарти.
Цей край багатий
нам їжі вволю може дати!
Все Одін знає,
Вальгаллу маєм!...
Ти дав героям
землю прекрасну,
все дав ти нам.
Аттілі слава,
що дав ласкаво!
Вже цар підходить,
Одіна сила на нього сходить.
(Всі падають ниць.
Аттіла в’їжджає на повозі, котрий тягнуть раби.)
Бог війни (бог війни) вільно
з неба йде всесильний.
З неба йде всесильний.
З неба йде всесильний,
йде всесильний.
Бог війни вільно
з неба йде всесильний,
з неба йде всесильний,
йде всесильний.
З неба йде всесильний,
з неба йде всесильний,
з неба йде всесильний,
йде всесильний.
Сцена друга
АТТІЛА
(сходить з повоза)
Встаньте, нескорені! Хай ляже в порох той,
хто смерті жде.
Тут...разом станьмо всі. Хай переможців гімн
у небо йде.
Ці діти Аттіли одним ударом вмить
зведуть дотла.
Не може бути швидшим ні слід блискавки,
ні літ орла.
(піднімається на трон зі списів та щитів)
ХОР
Хай живе цар лісів усесильний,
він Одіна несе вічну славу,
меч його – як комета кривава,
голос громом спадає стократ.
З ревом труб він іде неухильно,
із очей грізних рине потуга,
гострі леза згинає кольчуга,
мов та скеля, ламає булат.
Гострі леза, гострі леза
згинає кольчуга,
мов та скеля, мов та скеля,
ламає булат.
Так, ламає весь булат!
Так, так, ламає весь,
ламає булат!
Гострі леза, гострі леза
згинає кольчуга,
як та скеля, як та скеля
ламає булат.
Так, ламає весь булат
Так, так, ламає весь,
ламає булат
Мов та скеля
ламає, ламає булат!
Ламає весь булат
Так, так ламає булат!
Так, так ламає булат!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2017
Від леза біль;
Твань у річках;
З їдкого – гниль;
Отрута – жах.
Стріляння – сказ;
Петля страшить;
Смердючий газ;
Тож мусиш жить.
Dorothy Parker
Resumé
Razors pain you;
Rivers are damp;
Acids stain you;
And drugs cause cramp.
Guns aren't lawful;
Nooses give;
Gas smells awful;
You might as well live.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763651
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.12.2017
Часто хлопцям не до пари
Ті, що носять окуляри.
Dorothy Parker
News Item
Men seldom make passes
At girls who wear glasses.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763650
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.12.2017
Троянда в’яне молода;
Я бачила – краса спада
З похилого стебла.
Я чула: «Нащо стільки сліз –
Троянди ці буяють скрізь?».
Їм не відповіла.
На землю впавши, гине птах;
Я чула: «Сотні в небесах
ширяє цих птахів!».
Коханий в дівчини пропав;
Не стала ждать, щоб хтось сказав:
«Багато парубків!».
Dorothy Parker
Solace
There was a rose that faded young;
I saw its shattered beauty hung
Upon a broken stem.
I heard them say, “What need to care
With roses budding everywhere?”
I did not answer them.
There was a bird, brought down to die;
They said, “A hundred fill the sky—
What reason to be sad?”
There was a girl, whose lover fled;
I did not wait, the while they said,
“There’s many another lad.”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763452
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2017
Коли я юною була,
Хтось засмутив мене –
Розбив він серденько дотла,
Було це зло значне.
Любов нещасним дошкуля –
Прокляття джерело.
Якщо ж розбила серце я,
То це ще більше зло.
Dorothy Parker
A Very Short Song
Once, when I was young and true,
Someone left me sad-
Broke my brittle heart in two;
And that is very bad.
Love is for unlucky folk,
Love is but a curse.
Once there was a heart I broke;
And that, I think, is worse.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763451
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2017
1
Кожний вечір ти виходиш над лісами –
і в твоєму світлі криється печаль;
ти оплакуєш щось люблене ночами,
вдень же ти відходиш у журливу даль.
Над поля виходиш – вільні, дивовижні,
у твоїм промінні сумота ночей;
ласки твої срібні втомливі і ніжні,
ждуть тебе в коханні тисячі очей.
А коли день зморний очі замикає
і чудес предивних наступає час –
дух в тобі незнаний віщий прорікає
словесами незбагненними для нас.
І тоді я, і тоді я безвідрадний
погляд твій шукаю, щоб мене втішав, –
погляд твій холодний, грізний і нещадний,
в нім неспішно вічна дихає душа.
2
Світи на стишені бори,
мої печалі озори,
о, місяцю ефірно-ніжний!
Померкне зморний літній день,
тебе чекаю я лишень
у цій пустелі дивовижній.
Ти очі трепетні розкрий,
проміння й посмішки розлий
на кожний дальній край небесний.
І в тій дрімотній далині
свій дивний світ відкрий мені,
примхливий жрець чудесний!
І я невільно в мить одну
у квітах місячних засну
твоєї ніжної вуалі –
мені засяє небокрай
і я побачу дивний край,
що юнь моя за ним в печалі.
3
Виходиш завжди мирний і печальний,
у кожний тихий надвечірній час,
і вся твоя довершеність дзеркальна
безкарно добирається до нас.
Земля є лиш притулком нещасливих,
в проказі і в знегодах їх душа.
Та для твоїх цілунків добротливих
тебе всі ждуть. Цілуй їх і втішай!
І взявши ніжну, з променів, драбину,
ідуть вони на сині небеса,
і там шукають втрачену отчину,
і ще нові, незнані чудеса.
І кожний там печалі забуває,
вчарований у срібний образ твій,
і кожний болі там свої вливає
в один псалом, величний і святий.
4
Я проходжу путь пустинну
до широких сонних брам,
бачу місто старовинне –
й місяць там.
В місті башти кафедральні
і старинний храм,
є там арки тріумфальні –
й місяць там.
В білім мармурі огради
цвинтар – місце людських драм,
і запалені лампади –
й місяць там.
Над могилою старою
жінка плаче небесам,
день згасає із журою –
й місяць там.
І в могилі тій пустинній
в тиші сплю немов я сам...
Місто й цвинтар старовинні –
й місяць там.
Христо Ясенов
Цикъл «Луна»
1
Всяка вечер ти изгряваш над горите -
и нерадост има в твойта светлина;
ти оплакваш нещо мило през нощите -
и тъгуваш, и умираш през деня.
Притаена над полетата безбрежни,
топли скърби крият твоите лъчи;
твойте ласки са томителни и нежни,
в тебе гледат много влюбени очи.
А когато морен ден око притвори
и настане час на твойте чудеса,
някой дух през теб пророчески говори
непонятни и разбрани словеса.
И тогава, и тогава, безотраден,
аз те гледам и със тебе се теша:
в твоя поглед - и мъчителен, и хладен -
диша бавно вековечната душа.
2
Изгрей над сънните гори
и мойте скърби озари,
луна, луна въздушно-нежна!
Помръкна морний летен ден
и аз те чакам уморен
посред пустинята безбрежна.
Изгрей и с трепетни очи
разлей усмивки и лъчи
по всеки край на небесата.
И сред задрямалата шир
открий ми своя чуден мир,
капризен жрец на чудесата!
И аз неволно ще заспя
посипан с лунните цветя
на твойте свилени воали:
над мен небето ще сияй
и аз ще гледам чудний край,
по който мойта младост жали.
3
Възлизаш миротворна и печална
при всеки тих и привечерен час
и твоята въздушност огледална
достига безнаказано до нас.
Земята е свърталище на бедни
и нищи, и прокажени души.
За твоите целувки милосердни
те чакат. - Целуни и утеши!
По твойта тънка стълба от коприна
възлизат те до модри небеса
и търсят там изгубена родина
и нови, непознати чудеса.
И всеки свойта земна скръб забравя,
магьосан в твоя сребърен светлик,
и всеки свойта болка притаява
в един псалом тържествен и велик.
4
Аз пътувам в път пустинен
към сънувана страна -
и съзирам град старинен -
и луна.
Ето кули катедрални
от далечни времена,
ето арки триумфални -
и луна.
В бели мраморни огради
виждам гробна старина
и запалени лампади -
и луна.
И над гробницата стара
плаче траурна жена,
а над нея ден догаря -
и луна.
Сякаш в тоя гроб пустинен
аз почивам в тишина...
Гроб пустинен в град старинен -
и луна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2017
Мав двох друзів Гаявата,
Їх він вибрав з-поміж інших,
Завжди разом був із ними,
Їм давав він праву руку
Свого серця, в горі й щасті;
Чібіабос це, музика,
І безмежно сильний Квасінд.
Їх єднала рівна стежка,
Не устелена травою;
Ні пташки брехень піснями,
Ні базіки й баламути,
Не знайшли таких між ними,
Щоб могли злобу зростити.
Мали між собою раду,
З чистим серцем розмовляли,
Думали і дбали завжди,
Як життя племен підняти.
Наймилішим Гаяваті
Був ласкавий Чібіабос,
Щонайкращий з музикантів
І співак над співаками.
Був прекрасний, мов дитина,
Дужий воїн, але ніжний,
Був гнучкий, як віть вербова,
Як рогатий олень статний.
Слухали його всі люди,
Воїни навкруг збирались,
Йшли жінки послухать пісню;
Хвилював він їхні душі,
Співчуття вливав у серце.
Сопілки робив з тростини –
Та такі дзвінкі й співучі,
Що струмочок Себовіша
Зупиняв своє журчання,
І пташки всі замовкали;
Спритна білка Аджідомо
З дуба теж не цокотіла,
А Вабасо, кролик, слухав,
Ставши в ріст на задні лапки.
Так! Струмочок Себовіша
Промовляв: «О, Чібіабос,
Научи мої ти хвилі
Лагідно, як ти, співати!»
Так! Сіалія* Овайса
Мовила: «О, Чібіабос,
Вчи мене мелодій диких,
Вчи мене пісень шалених!»
Так! До нього дрозд Опечі
Промовляв: «О, Чібіабос,
Вчи мене мелодій ніжних,
Вчи мене пісень веселих!»
І дрімлюга Вавонайса
Мовила: «О, Чібіабос,
Вчи мене мелодій тужних,
Вчи мене пісень печальних!»
І природа звуки брала
Із пісень його солодких;
Музика його душевна
всі серця людські м’якшила;
Він співав про мир і волю,
Про красу, любов і пристрасть,
І про смерть, й життя довічне,
Що на Острові Блаженних,
В царстві вічності Понемі,
В Потойбічності країні.
Дорогим для Гаявати
Був сердечний Чібіабос,
Щонайкращий з музикантів
І співак над співаками.
Він любив його за ніжність,
За чарівність його співу.
Дорогим для Гаявати
Був також могутній Квасінд,
Найсильніший серед смертних,
Наймогутніший у світі;
Він любив його за силу,
Що єдналась з добротою.
В юності був лежнем Квасінд,
Непоквапним та сонливим,
З дітьми іншими не грався;
Риболовлі й полювання
Він не знав – не був як інші;
Та всі бачили як постив,
Як до Меніто молився,
Кликав Духа-Охоронця.
«Лежню Квасінде! – зве мати –
Ти мені не помагаєш!
Влітку просто так блукаєш
Скрізь полями і лісами;
А зимою у вігвамі
Над вогнем домашнім гнешся!
Я в холодні дні зимові
Лід довбу для риболовлі;
Сіть тягнуть не помагаєш!
Сіті за дверима висять
Мокрі, ствердлі на морозі;
Викрути їх, Єнадізе!
Йди і висуши на сонці!»
З попелу піднявсь неспішно
Квасінд, та не був сердитий;
Вийшов мовчки із вігваму,
Сіті взяв він, що висіли
Мокрі, ствердлі, за дверима;
Їх скрутив як жмут соломи,
Їх порвав як жмут соломи,
Він не міг їх не порвати,
Бо таку мав силу в пальцях.
«Лежню Квасінде! – зве батько–
Ти мені не помагаєш!
Лук візьмеш – і вмить зламаєш,
На кусочки трощиш стріли;
Тож зі мною йди до лісу –
Здобич понесеш додому».
Йшли вони вузьким розпадком,
Де струмок вперед провадив,
Там, де олені й бізони
Залишали слід в намулі;
Йшли, аж поки перешкоду
На тій стежці не зустріли –
Стовбури дерев, що впали,
Що впереміш скрізь лежали,
Їм подальшу путь закрили.
«Йдем назад – старий говорить –
Цей завал не перелізем;
Тут бабак пройти не зможе,
Білка тут не перескочить!»
Запалив тоді він люльку
І присів думки зібрати.
Та не встиг він допалити,
Глянь! Дорога вже відкрита;
Стовбури розкидав Квасінд –
Ці наліво, ті направо;
Сосни стрілами летіли,
Кедри кидав наче списи.
«Лежню Квасінде – казали
Хлопці, що на лузі грались, –
Чом ти дивишся ліниво,
На валун обперши спину?
Йди тут з іншими боротись,
Разом кільця вдаль метати!»
Лежень Квасінд не озвався,
На їх поклик не озвався,
Лиш піднявсь і повернувся,
Пальцями схопив валуна,
Вирвав з ложа земляного,
Мить якусь тримав в повітрі
І закинув прямо в річку,
Прямо у стрімку Поватиньґ,
Де й тепер видимий влітку.
Раз пінистою рікою,
По порожистій Поватиньґ,
Плив з товаришами Квасінд;
В бистрині бобра побачив –
Всіх бобрів царя Аміка.
Той боровся з течією –
То пірнав, то появлявся.
Вмить, не мовивши ні слова,
Скочив Квасінд просто в річку
І пірнув в кипучу воду,
Гнався за бобром у вирах,
Плив за ним між острівцями,
Був так довго під водою,
Що товариші кричали
З жахом: «Горе! Згинув Квасінд!
Квасінда більш не побачим!»
Та з’явивсь він переможно,
На плечах своїх блискучих
Ніс бобра, що був вже мертвий,
Ніс царя усіх бобрів він.
Тож ці двоє, як казав я,
Вірні друзі в Гаявати –
Чібіабос це, музика,
І безмежно сильний Квасінд.
В мирі довго проживали,
З чистим серцем розмовляли,
Думали і дбали завжди,
Як життя племен підняти.
*Сіалія – синьопера співоча пташка родини дроздових.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
6. Hiawatha's Friends
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758759
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2017
Слухайте, як Гаявата
В лісі постив і молився –
Не про хист на полюванні,
Не про вміння в риболовлі,
Не про битви й перемоги,
І повагу серед воїв,
А про благо всього людства,
І про щастя всіх народів.
Спершу він для посту хижу
Збудував – вігвам у лісі,
Біля світлих Вод Великих,
В Час Весни – благий, безжурний,
В Листя Місяці поставив,
І, у маренні й видіннях,
Сім ночей і днів постився.
В перший день важкого посту
Брів він лісом густолистим;
Бачив оленя у гущі,
Бачив кролика у нірці,
Чув фазана Бени буркіт,
Чув він білку Аджідомо,
Що жолуддям торохтіла,
Бачив голуба Омемі,
Що у соснах мостить гнізда;
В зграї дика гуска Вава
На північний луг летіла,
Ґелґотіла з височині.
«Владарю Життя! – кричав він –
Нам життя від них залежить?»
В день наступний свого посту
Понад річкою ішов він,
Брів він лугом Мускодеєм,
Бачив рис там Маномоні,
І чорниці кущ Мінаґу,
Полуничники Одамін,
Бачив аґрус там Шабомін,
Виноград виткий Бемаґут
на гілках старої вільхи,
що розлився ароматом!
«Владарю Життя! – кричав він –
Нам життя від них залежить?»
У день третій свого посту
Він над озером задумавсь,
Там де тихі чисті води;
Наму, осетра, він бачив, –
Бризкав той, немов намистом,
Був там жовтий окунь Сава,
Наче сонце під водою,
Бачив щуку Маскеножу
Й оселедця Окагавіс,
Й Шоґаші він бачив, рака!
«Владарю Життя! – кричав він –
Нам життя від них залежить?»
В день четвертий свого посту
Він лежав безсилий в хижі;
З ліжка із гілок та листя
Крізь приспущені повіки,
Повний марень та видіння,
Бачив дивні краєвиди,
Бачив блиск на срібних водах
І красу заходу сонця.
Бачив, як юнак підходить
У зелено-жовтих шатах
Крізь смеркання пурпурове,
Крізь красу заходу сонця;
На чолі вінок зелений,
А волосся золотисте.
Зупинившись на порозі,
Він дививсь на Гаявату
Довгим поглядом прихильним,
На лице його змарніле,
І співучим ніжним тоном,
Мов Південний Вітер в листі,
Мовив: «О, мій Гаявато!
В небі молитви почуті –
Ти моливсь не так, як інші;
Не про хист на полюванні,
Не про вміння в риболовлі,
Не про битви й перемоги,
І повагу серед воїв,
А про благо всього людства,
І про щастя всіх народів.
«Від Володаря Життя я,
Друг людей Мондамін, сходжу,
Щоб тебе настановити,
Як старанням і трудами
Мати те, про що ти просиш.
Встань із ліжка, що з гілляччя,
Встань зі мною поборотись!»
Встав змарнілий Гаявата
Встав із ліжка, що з гілляччя,
Вийшов з мороку вігваму
В світло сонячне заходу
Й став з Мондаміном боротись;
Лиш до нього доторкнувся,
Як відчув відвагу в грудях,
Пульс життя, надію, силу,
Що пройшли крізь нерви й жили.
Тож удвох вони боролись
В сяєві заходу сонця,
І чим більш вони змагались –
Більш міцнішав Гаявата;
Вже пітьма на них упала
І Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Із гнізда помежи сосен
Закричала криком плачу,
Криком голоду і болю.
«Досить! – вимовив Мондамін,
Сміючись до Гаявати, –
Але завтра в час заходу
Знов прийду тебе долати».
І він зник, що вже й не видно –
Чи то стік, як дощ стікає,
Чи піднявсь легким туманом –
Гаявата не побачив.
Лиш побачив, що немає,
Що лишив його самого
Біля озера в тумані,
Під тремтливими зірками.
А назавтра й післязавтра,
Як з небес спустившись, сонце,
Мов палаюча жарина
З вогнища Живого Духа,
В води заходу пірнало,
Знов Мондамін повертався
На борню до Гаявати;
Тихо, як роса приходить
Із незримого повітря
І в повітрі тане знову;
На землі лиш форму має,
Та невидима нікому
В мить приходу і відходу.
Тричі вдвох вони боролись
В сяєві заходу сонця,
Аж пітьма на них упала,
Аж Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Із гнізда помежи сосен
Звучно крикнула голодна –
І прислухався Мондамін.
Він стояв стрункий, прекрасний,
У зелено-жовтих шатах,
Лиш пір’їни у волоссі
Дихання тяжке гойдало
Та рясні краплини поту,
Мов роса, з лиця стікали.
Закричав він: «Гаявато!
Мужньо ти боровсь зі мною,
Тричі ти боровсь зі мною,
І Владар Життя це бачить,
Дасть тобі він перемогу!»
І сказав він, засміявшись:
«Завтра день борні останній
Буде днем останнім посту.
І мене ти переможеш.
Тож зроби для мене постіль,
Так, щоб дощ мене воложив,
Так, щоб сонце завжди гріло;
Шати скинь зелено-жовті,
Пір’я витягни з волосся,
Положи мене у землю
І землею вкрий пухкою.
Стережи мій сон – щоб черви
І бур’ян не розбудили,
Щоб крук Каґаґі неситий
Не зближався до могили,
Тільки ти приходь до мене,
Поки сам я не прокинусь
Й не піду у сяйво сонця».
І так мовивши, він зникнув;
Спав спокійно Гаявата,
Та чув голос Вавонайси –
Голос жалібний дрімлюги,
Що сиділа над вігвамом;
Чув дзюрчання Себовіші –
Так стрімкий в’юнкий струмочок
Розмовляв із темним лісом;
Чув гілок тяжке зітхання,
Що гойдалися невпинно
В подихах нічного вітру.
Чув усе він у дрімоті –
Дальній шелест, сонний шепіт;
Спав спокійно Гаявата.
Посту сьомий день почався –
У вігвам прийшла Нокоміс
З їжею для Гаявати
І з плачем йому казала,
Що його погубить голод,
Що цей піст йому смертельний.
Та він їжі не торкнувся,
Лиш сказав їй так: «Нокоміс,
Почекай як сонце сяде
І пітьма впаде довкола,
Як Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Закричить з боліт безлюдних –
Скаже нам, що день скінчився».
Плачучи, пішла Нокоміс,
Йшла й жаліла Гаявату,
Що утратить він наснагу,
Що цей піст йому смертельний.
Він же ждав із нетерпінням,
Поки явиться Мондамін,
Як до сходу ляжуть тіні
На ліси і на долини,
Як впаде із неба сонце
Й попливе в воді на захід,
Мов лист осені червоний,
Що упав і мчить з водою,
Що упав і йде в глибини.
Глянь же! Ось Мондамін юний
Із розпущеним волоссям,
У зелено-жовтих шатах,
З довгим пір’ям у волоссі,
Став і кличе від порога.
І з вігваму напівсонний,
Змучений, блідий, та мужній,
Вийшов сміло Гаявата
До Мондаміна боротись.
Перед ним все закрутилось,
Ліс і небо захитались,
Сильне серце в грудях билось,
Наче осетер у сітях
Б’ється, щоб порвати ниті.
Мов обруч вогненний, сяйний,
Палахтів червоний обрій,
І здавалось – за змаганням
Сотня сонць спостерігала.
Раптом на зеленім лузі
Сам лишився Гаявата –
Тяжко дихав від напруги,
Весь трусився від знемоги;
Перед ним лежав без руху
Неживий юнак патлатий –
Шати рвані, пір’я м’яте –
Мертвий в сонячнім заході.
Переможний Гаявата
Викопав в землі могилу,
Зняв з Мондаміна одежу,
Повиймав пом’яте пір’я,
Положив його у землю
І землею вкрив пухкою.
Тут Шу-шу-ґа, сіра чапля,
Десь із пустищ невеселих
Закричала криком плачу,
Криком болю і страждання.
Повернувся Гаявата
До вігваму, до Нокоміс,
Бо сім днів тяжкого посту
Вже для нього закінчились.
Та те місце не забув він,
Де з Мондаміном боровся;
Не забув і не покинув
Місце, де лежить Мондамін
Під дощем і сяйвом сонця,
Де одежа й пір’я блякнуть
Під дощем і сяйвом сонця.
Дні і ночі Гаявата
Сторожив його могилу –
Розрихляв над нею землю,
Від комах і зілля чистив,
Глумом відганяв і криком
Каґаґі, круків монарха.
Поки аж перо зелене
Із землі наверх не вийшло,
А за ним багато інших,
І ще Літо не скінчилось,
Як прекрасна кукурудза
В пишних мантіях стояла,
З довгим золотим волоссям;
В здивуванні Гаявата
Закричав: «Та це ж Мондамін!
Друг людей усіх, Мондамін!»
Він гукнув стару Нокоміс
Та Іаґу, вихваляку,
Показав їм кукурудзу,
Розказав про мари дивні,
Про борню і перемогу,
Про безцінний дар народам –
Їм навік це буде їжа.
А пізніш, коли вже Осінь
Довге листя пожовтила
І зернини соковиті,
Мов намисто, затверділи,
Він зібрав початки стиглі,
Обідрав засохле листя,
Як з суперника зняв шати,
В честь Мондаміна дав Свято,
Щоб дізнались усі люди
Про цей дар Живого Духа.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
5. Hiawatha’s Fasting
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2017
1
О небо, глибоке, ясне, – моє повітря́не роздолля ,
люблю я лазу́ровий лик безхмарного ніжного поля!
Душа моя чиста взяла багато з твоєї лазурі,
о небо безмежне моє – вітчизно і сонця, і бурі.
У гуркоті вічнім земнім безмірно страждаю і гину,
в земних мордуваннях моїх для мене любов ти єдина.
Тоді ж, коли я відійду, лиш чорним прокляттям покритий, –
о небо, глибоке, ясне, в обійми мене забери ти!
2
Шир безмежну мені розгорни!
Цілу ніч ждав світання ознаку –
ждав тебе я, забувши про сни,
ждав безсонний і плакав, і плакав...
Шир безмежну мені розгорни!
Синь широка твоя покоряє –
зводжу руки до тебе оці,
покажи ту співзвучність, що грає
на твоїм вередливім лиці.
Мене серце, як в’язня, тримає,
Я лиш жертва у згубній руці.
Синь широка твоя покоряє –
зводжу руки до тебе оці,
Путь моя бунтівна, неспокійна,
і незнана є доля мені.
Страх земний мене мучить постійно,
я скорблю у страждань глибині.
Утопи мене в мріях снодійних,
де нема ні скорбот, ні борні!
Путь моя бунтівна, неспокійна
і незнана є доля мені.
Я смиренно порину у сни –
кинь мене в глиб лазурі безмірний,
вічним бранцем своїм полони!
Смерть з тобою спокійна і зірна –
шир привітну мені розгорни!
3
О, небо безхмарне, широке і лазурне,
о, небо повне дива і дивних забаганок,
то чорне наче смерть, то світле і безбурне,
де то громаддя хмар, то зоряний серпанок.
О, маю світлі дні, коли я в них радію –
і радість ця моя в тобі уся відбита;
о, маю сірі дні, коли в журбі марнію –
і марнота журби
зникає у тобі.
О, маю хмурі дні без сну і без надії,
коли усякий звук наповнює печаль –
тоді стає мій вірш гартованим як сталь,
а твій похмурий лик тривогою чорніє;
та є також часи криваві та безжальні,
коли в мені кричить неволя від зажури,
коли несеться смерть на вулиці печальні
і тишу рве твою могутній гуркіт бурі –
летять вогонь і дощ, і блискавки, і град ,
на площі вимоклій щитів тріпоче ряд.
І з чорних хмар твоїх лунає канонада
для грішної землі – вона реве й волає,
і повстає тоді страшна між вами звада,
і блискавки летять, і їхній слід палає...
Подібним до землі тоді ти можеш стати,
де полчища живих у битві віковій.
Люблю я грізний час кривавої розплати,
політ смертельних стріл і сміливий двобій.
4
Син землі я нещасний і бідний,
що знеміг від скорбот і трудів;
раб я долі покірний, негідний,
що не знає тепла й холодів.
Заморившись в пустім метушінні
жалюгідних облудливих днів,
спочиваю у бідній хатині –
від хвороб безнадійно змарнів.
Та у думці таємній, сердечній,
я стою як незборений страж,
що крізь муки земні безкінечні
сяє начебто світлий міраж:
над морями, що сонні, ширяю,
в зорну сферу веду свій політ,
незнайому планету кохаю,
і п’янить неземний мене цвіт.
І в омані мрійливо-чудовій
(що як казка тримає мене)
бачу простір я твій бірюзовий,
горде небо моє чарівне!
Христо Ясенов
Цикъл «Небе»
1
Дълбоко и чисто небе, о моя въздушна безбрежност,
обичам лазурния лик на твойта безоблачна нежност!
Как много и мойта душа прилича на твойте лазури,
о мое просторно небе - родина на слънце и бури.
На земния грохот в безкрая аз страдам и жадно се губя,
и в свойте страдания земни аз тебе сънувам и любя.
И нявга, когато помръкна отрупан със черни проклятия -
дълбоко и чисто небе, вземи ме у свойте обятия!
2
Разгърни се широко над мен!
Цяла нощ те сънувах и чаках,
чаках буден и в тъмно, и в ден,
чаках буден и плаках, и плаках...
Разгърни се широко над мен!
Твойта луда безбрежност ме мами -
аз простирам към тебе ръце,
покажи ми съзвучните гами
на капризното свое лице!
Аз съм жертва на земните ями,
аз съм пленник на свойто сърце.
Твойта луда безбрежност ме мами -
аз простирам към тебе ръце.
Моят път е размирно метежен
и незнайна е мойта съдба.
Сещам земния страх неизбежен
и в мъчителна жажда скърбя.
Потопи ме в копнежа си нежен,
дето няма ни скръб, ни борба!
Моят път е размирно метежен
и незнайна е мойта съдба.
Зачарован и нежно смирен,
потопи ме в лазурната бездна -
нека бъда навеки пленен!
Твойта смърт е спокойна и звездна -
разгърни се приветно над мен!
3
Небе безоблачно, широко и лазурно,
небе на странните капризни изненади
ту черно като смърт, ту светло и безбурно,
сред рой съзвездия и облачни грамади.
О, има светли дни, когато аз ликувам -
и мойта радост е във тебе отразена;
о, има сиви дни, когато аз тъгувам -
и моят скърбен блен
във теб е въплотен;
о, има мрачни дни без сън и без надежда,
когато всеки звук е пълен със печал -
тогава моят стих, изваян от метал,
през твоя мрачен лик тревожно се оглежда;
но има часове и кървави, и страшни,
когато вика в мен неволята набрана,
тогава вее смърт по улиците прашни
и твойта тишина, от трясъци раздрана,
изпраща огън, дъжд, светкавици и град -
и тръпнат плочите на мокрия площад.
И твойте облаци започват канонада
над грешната земя - и тя реве и вика
и става между вас тогава страшна свада -
и падат мълнии, и свети електрика...
И ти само тогаз приличаш на земята
със нейните борби на живия безброй.
Обичам тоя час на кървава разплата,
на смъртните стрели и смелия двубой.
4
Аз съм бедния син на земята,
изнемогнал от скърби и труд,
и безропотен раб на съдбата,
ограден съм от слънце и студ.
И заморен от вечната грижа
на суетния призрачен ден,
отпочивам си в бедната хижа,
безнадежден и болно-смирен.
Ала в своята мисъл потайна
аз приличам на бдителен страж,
че през земната мъка безкрайна
грее някакъв светъл мираж:
аз се нося над сънни морета
и над звездните сфери летя,
запленен по незнайна планета,
упоен от мистични цветя.
И в лъжата мечтателно-нежна
(сякаш приказка някаква бе) -
виждам твойта пустиня безбрежна,
чародейно и гордо небе!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755184
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2017
Доріг у світі є багато,
Та ти між них свою знайди,
Нехай вона не розпочата,
А ти іди,
А ти іди...
Хай вихор з ніг тебе збиває,
Хай вдалині лиш холоди,
Хай слідом стежку замітає,
А ти іди,
А ти іди...
Хай виснуть темнотою ночі –
Ти на зорю дивись завжди,
Хай пил з піском тобі у очі,
А ти іди,
А ти іди...
Нехай... аби ти вірив, прагнув –
Хоч жах кругом і ти один,
Нехай каміння, твань і багна...
А ти іди,
А ти іди...
Пятрусь Броўка
А ты ідзі...
Дарог у свеце вельмі многа,
А ты між іх сваю знайдзі,
Няхай далёкая дарога,
А ты ідзі,
А ты ідзі...
Няхай цябе віхор збівае,
Няхай трывожна даль гудзіць,
Няхай сцяжынку замятае,
А ты ідзі,
А ты ідзі...
Няхай звісаюць цемрай ночы,
А ты на зорку ўдаль глядзі,
Няхай пясок і золь у вочы,
А ты ідзі,
А ты ідзі...
Няхай, абы ты верыў прагна,
Няхай жуда, няхай адзін,
Няхай каменне, твань і багна...
А ты ідзі,
А ты ідзі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754599
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.10.2017
[i]Вічній пам’яті Т. Г. Шевченка[/i]
За тисячу верст від родимого краю,
В степу, у безлюдній пустині,
Сумує козак по загубленім раю,
По матері любій – Вкраїні.
Нема йому волі, стережений пильно
Ночує, і днює, і ходить.
Не має він друга, хто був би прихильний,
Самотньо свої дні проводить.
А думка, як вихор, літає, несеться
Від берега моря Аралу
У рідну сторонку, де ворог сміється
І всіх обдирає зухвало.
В душі його ласка й кохання малюють
Покутниці образ безгрішний.
Ах, мучать Вкраїну, паплюжать, грабують!..
І спогади мчаться невтішні:
«Віє вітер, сонце гріє
У степу широкім,
Що далеко там чорніє,
Де курган високий?
То незрячий перебендя
На бандурі грає,
Про козацтво, про гетьманство
Сам собі співає:
«Ой, у славі йшли ми з бою,
Скрізь у дзвони били!
Меч гетьманський з булавою
На царів ходили.
Мали славу, мали долю,
А тепер пропала;
Мали щастя, мали волю,
А тепер не стало;
Стогнуть, плачуть степ і люди
Під злою рукою,
Ворог темний сів на груди
Брилою тяжкою.
Де, Богдане, славний Хмелю,
Де ти? Відгукнися!
За народ наш, за Вкраїну,
Брате, заступися».
Сонце гріє, вітер віє,
По степу розносить
Золоті слова із пісні –
Косарям доносить.
Люди, вчувши правди слово,
Заспівали тихо
Про наругу, малодушність,
Й панування лиха.
Економ – як бочка пива,
Посіпаки в злості:
«Нумо ж, хлопці, живо, живо!
Бо здерем до кості!»
Сором, сором!.. Люд покірний
Вниз лицем схилився...
Пане, пане – гаде чорний,
Щоб ти з світу звівся!..»
Одна за одною проносяться з’яви,
Мигтять бузупинно, мов тіні:
Невільницький побут, і сльози криваві,
Наруга, насмішки, терпіння...
Туди, до нещасних, у думці сягає
Пісняр підневільний величний
І Богу на небі любить присягає
Народ свій – любити довічно.
Алесь Гарун
За тысячу вёрст ад радзімага краю
[i]Вечнай памяці Т. Р. Шаўчэнкі[/i]
За тысячу вёрст ад радзімага краю,
У стэпу, пустэчы бязьлюднай
Сумуець казак па загубленым раю,
Па маці-Украіне цуднай.
Няма яму волі, пад вартаю пільнай
Начуе і днюе і ходзіць,
Ніводнай ня мае людзіны прыхільнай,
Самотна дзянёчкі праводзіць.
А думка, як віхар, імчыцца, нясецца
Ад берагу мора Аралу
На родну старонку, дзе вораг сьмяецца
I ўсіх абдзірае памалу.
Ў душы яго ласка, каханьне малююць
Пакутніцы вобраз бяз сказы.
Ах, мучаць Украйну, рабуюць, ганьбуюць!..
Імчацца, нясуцца абразы:
«Вее вецер, сонца грэе
На сьцяпу шырокім,
Што відаць здалёк, чарнее,
Дзе курган высокі?
Сьляпы гэнам на бандуры
Перабэндзя грае,
Аб казацтве, аб гетманстве
Сам сабе сьпявае:
«Ой, лунала наша слава,
Аж у звоны білі!
Меч гетманскі і булава
К каралям хадзілі.
Мелі славу, мелі долю,
А цяпер прапала;
Мелі шчасьце, мелі волю,
А цяпер ня стала;
Стогнуць, плачуць стэп і людзі
Пад чужой рукою,
Вораг цёмны ўсьсеў на грудзі,
Не даець спакою.
Дзе, Багдане, слаўны Хмелю,
Дзе ты? Адгукніся!
За народ наш, за Ўкраіну,
Браце, заступіся».
Слонца грэе, вецер вее,
Па стэпу разносіць
Тыя словы залатыя, –
Да касцоў даносіць.
Ўчулі людзі праўды слова,
Засьпявалі ціха
Аб тым зьдзеку, паняверцэ,
Панаваньню ліха.
Пан аконам – бочка піва. -
Цівуны у злосьці:
«Нуж-ма, хлопцы, жыва, жыва!
Бо зьдзяром да косьці!»
Сорам, сорам!.. Люд пакорны
Галавой схіліўся...
Пане, пане – гадзе чорны,
Каб ты зь сьвету збыўся!..»
Адна за аднэю праносяцца зьявы,
Мігцяцца безупынна абразы,
Нявольнічы побыт, і сьлёзы крывавы,
I зьдзек глузаваньня, уразы...
Туды, да няшчасных, у думцы сягае
Пясьняр гэніяльны прыгону
І Богу на небе любіць прысягае
Народ свой – любіці да скону.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754589
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.10.2017
[i]Елегія[/i]
Життя – гостинець, роки – як версти,
Кінець життєвий – то кругогляд.
Ідеш поволі і версти долі
Чим дальш, тим швидше біжать назад.
На верстах долі щодня поволі,
Старієш, слабнеш, не можеш йти;
І від знемоги безсилі ноги
Вкінці ледь тягнеш вже до версти,
Де долі знаком, для всіх однаким,
Чи хто убогий, чи хто купець,
На страх правдиво, всім справедливо,
Стоїть: «Спинися – це твій кінець!»
Алесь Гарун
Жыццё
[i]Элегія[/i]
Жыццё — гасцінец, гады — як вёрсты,
Канец жыццёвы — то небаспад.
Ідзеш паволі, што далей — болей
Тых вёрст жыццёвых цячэць назад.
Што далей — болей... Сціха, паволі
Старэеш, слабнеш, цяжэеш ты,
Аж ўрэшце ледзьве нагі абедзве
Дацягнеш неяк да тэй вярсты,
Дзе гэным знакам, што ўсім аднакаў,
Ці хто ялмужнік, ці хто купец,
На страх выразна, для ўсіх паказна
Стаіць: «Спыніся, вось твой канец!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754412
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.10.2017
Скажи, братухо, коли вже ранок?
Коли світати почне у нас?
Промчиться нічка, і сонце встане,
І дасть веселість у світлий час?
Скажи, братухо, коли прочнуся
Я від навали та від біди,
І з вітром буйним гулять пущуся
У світ, на люди, чи хоч куди?
А може, брате, і сонце встало,
І ллє проміння на ліс, степи,
Та так глибоко душа запала,
Що я незрячий, що я сліпий?
Алесь Гарун
Скажы, братухна, калі параньне
Скажы, братухна, калі параньне?
Калі сьвітаці пачнець у нас?
Прамчыцца ночка, і сонца ўстане,
I дасьць вясельле, і дасьць пакрас?
Скажы, братухна, калі прачнуся
Ад тэй навалы, ад тэй жуды
І зь ветрам буйным гуляць пушчуся
На сьвет, на людзі ці хоць куды?
А можа, браце, і сонца ўстала?
I льець праменьні на лес, стэпы?
Ды так глыбока душа запала,
Што я нявістны, што я сьляпы?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754411
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.10.2017
Скрізь на гори сніги налягли,
І долини убралися в біле.
Мої думи, як тільки змогли,
Хутко з вітром удаль полетіли.
Полетіли удаль, де нема
Цих ось гір – вартівничих неволі,
Не страшна де сувора зима,
Де прийняв і життя я, і долю.
У політ їх жадання зове –
Як живеться на рідній сторонці?
Як той брат-білорус мій живе,
Чи високо зійшло уже сонце?
Там же все, як раніш, як було:
Бідність, тиша навкруг і темнота.
Де там щастя! Життя зацвіло,
Як поверхня гнилого болота.
Сонце низько – не гріє людей,
Зовсім світла від нього немає,
Тільки блисне тайком де-не-де
І лице своє знову сховає.
Скільки ж будеш ти спать? Не пора
Вже для тебе, мій брате, проспатись,
Коло батьківських нив і двора
Працювати знов щиро узятись?
І все те, що ти втратив у сні,
Позбирати до рідної хати?
Годі спати! Йди з ночей у дні –
Будеш вільний, розумний, багатий!
І з високості сонце завжди
Буде працю твою оглядати,
І позбудешся кривд і біди –
Будуть люди тебе шанувати.
Алесь Гарун
Мае думкі
Па-на горах сьнягі паляглі,
I даліны убраліся ў белі.
Мае ж думкі, як толькі маглі,
Хутка зь ветрам удаль паляцелі.
Паляцелі удаль, дзе няма
Гэтых гор – вартаўнічых няволі,
Дзе ня гэтак сурова зіма,
Дзе прыняў я і жыцьце і долю.
Паляцелі спытаць, паглядзець –
Як жывецца на роднай старонцы?
Як той брат-беларус мой жывець?
Ці высока узьнялася сонца?
Там жа ўсё, як раней, як было:
Беднасьць, ціша кругом і цямнота.
Дзе там шчасьце! Жыцьцё зацьвіло,
Як наверсе якое балота.
Сонца нізка – ня грэе саўсім
I саўсім жа ня сьвеце бяз мала;
Раз блісьне дзе-нідзе – і паўсім,
I зноў сваю твар захавала.
Колькі ж будзеш ты спаць? Не пара
Табе часам, мой браце, праспацца,
Каля бацькаўскіх ніў і двара
Працаваці зноў шчыра узяцца?
I усё, што утраціў сплючы,
Пазьбіраці да роднае хаты?
Годзе спаць! I ня будзе начы,
Будзеш вольны, разумны, багаты!
I высокае слонца тагды
Будзе працу тваю аглядаці,
I пазбудзесься крыўд і нуды, –
Будуць людзі цябе шанаваці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754100
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.10.2017
Куди іти? Кому в вікно постукать?
Відчинить хто і хто простягне руки,
Так, як було це роки три назад?
Ось тут колись стояла наша хата,
А тут гуляв я часто з меншим братом,
І нам шумів густий зелений сад...
Нема, нема ні саду, ані хати:
До тріски вся розтягнута, побрата...
В далекий край пішов мій менший брат.
А батько де? Де сестри, рідна мати?
Пішли давно в чужій землі лежати
І їх тепер добудишся навряд.
Куди іти? Кому в вікно постукать?
Відчинить хто і хто простягне руки,
Так, як було це роки три назад?
Міхась Кавыль
Куды ісьці
Куды ісьці? Каму ў вакно пастукаць?
Хто мне адчыніць і працягне рукі‚
Як тры гады было таму назад?
Вось тут калісь стаяла наша хата‚
А тут гуляў я часта зь меншым братам‚
І нам шумеў густы зялёны сад...
Няма‚ няма ні саду‚ а ні хаты:
Да трэскі ўсё расьцягнута‚ пакрата...
У далёкі край пайшоў мой меньшы брат.
А бацька дзе? А сёстры‚ а матуля?
Даўно яны ў чужой зямлі паснулі
І іх цяпер дабудзісься наўрад.
Куды ісьці? Каму ў вакно пастукаць?
Хто мне адчыніць і працягне рукі‚
Як тры гады было таму назад?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754099
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.10.2017
Я розгубив сонети край доріг,
Коли ховався від себе самого.
Я не просив рятунку ні від кого,
І сам нікого врятувать не міг.
Минули дні. Ступив я на поріг
Землі тієї, що не клята Богом.
Хоч в грудях ще не відцвіла тривога,
Та привид смерті тут я переміг.
Час воскресити люблені сонети,
Час розбудить терцини, тріолети,
Щоб на землі нерідній ожили.
Не вік же буть в безрадісних тенетах,
Ридати, що троянди відцвіли...
Як сталь дзвеніти мусить вірш поета.
Міхась Кавыль
Санэт
Я разгубляў санэты ля дарог‚
Калі хаваўся ад сябе самога.
Я не прасіў ратунку у нікога‚
І сам нікога ўратаваць ня мог.
Мінулі дні. Ступіў я на парог
Другой зямлі‚ ня выклятае Богам.
Хоць у грудзёх ня выцьвіла трывога‚
Ды прывід сьмерці тут я перамог.
Час уваскросіць мілыя санэты‚
Час разбудзіць тэрцыны‚ трыалэты‚
Хай на чужой‚ няветлівай зямлі.
Век не бадзяцца сумнаму па сьвету‚
Плакаць аб тым‚ што ружы адцьвілі...
Стальлю зьвінець мусіць верш паэта.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754074
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.10.2017
Завії дум...
Солодкий сум...
І розпач існування...
Куди не йду,
Туди й несу
Священний дар – кохання.
Не я один
Його зустрів,
Не я один щасливий...
Зійди, зійди,
О, дар Богів,
На серць нечулих ниви!
Вогнем святим
Спали жорству
Безжальності і злості;
Засій затим,
Збери врожай,
Розвій за вітром ості!
Завії дум...
Солодкий сум...
І розпач існування...
Куди не йду,
Туди й несу
Священний дар – кохання.
Міхась Кавыль
Салодкі сум
Завеі дум...
Салодкі сум...
І роспач існаваньня...
Куды ні йду‚
З сабой нясу
Дар сьвяты - каханьне.
Ня я адзін
Нясу яго‚
Ня я адзін‚ шчасьлівы...
Зыйдзі‚ зыйдзі‚
О‚ дар Багоў‚
На сэрцаў чорствых нівы!
Сьвятым агнём
Спалі жарству
Бязьлітасьці і злосьці;
Засей зярнё‚
Зьбяры жніво‚
Разьвей па ветру восьці!
Завеі дум...
Салодкі сум...
І роспач існаваньня...
Куды ні йду‚
З сабой нясу
Дар сьвяты - каханьне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754073
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.10.2017
[i]Ґустав Пфлеґер-Моравський[/i]
В серцях буває мертво так,
Як в чорній одхлані,
В них біль, печаль і горя смак
Одні нездолані.
Нещирість ласк підроблених
В те серце крадеться,
А серце, смутком гноблене,
Коханням вабиться.
І в тій солодкій пристрасті,
Де в рай несе любов,
Те серце мертве світиться
І пісню, пісню кличе знов!
Забуту пісню кличе знов!
Antonín Dvořák, Písně milostné:
V tak mnohém srdci mrtvo jest
[i]Gustav Pfleger-Moravský[/i]
V tak mnohém srdci mrtvo jest,
Jak v temné pustině,
V něm na žalost a na bolest,
Ba, místa jedině.
Tu klamy lásky horoucí
V to srdce vstupuje,
A srdce žalem prahnoucí,
To mní, že miluje.
A v tom-to sladkém domnění
Se ještě jednou v ráj
To srdce mrtvé promění
A zpívá, zpívá, starou báj!
A zpívá, zpívá, starou báj!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752016
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.09.2017
Лібрето: Фердинанд Лемер
ДАЛІЛА
Відкрилося тобі серце, як пелюстки
для цілунків аврори!
Та щоб, коханий мій, сльози суши́ть гіркі –
голос твій хай говорить!
Скажи для Даліли, що прийшов назавжди,
скажи ще раз томлінню
ті сердечні слова, що любила завжди!
Ах! Дай відповідь томлінню!
Лий мені, лий мені сп’яніння!
Дай відповідь томлінню!
Дай відповідь томлінню!
Ах! Лий мені, лий мені сп’яніння!
Як ніжиться в полях житній колос тремкий,
що зефір колихає,
так серденько тремтить на голос любий твій –
утішатись чекає.
Стріла, що смерть несе, не так швидко свистить,
як до тебе кохана у обійми летить! У обійми летить!
Ах! Дай відповідь томлінню!
Лий мені, лий мені сп’яніння!
Дай відповідь томлінню! Дай відповідь томлінню!
Ах! Лий мені, лий мені сп’яніння!
Camille Saint-Saëns, Samson et Dalila
Un livret de Ferdinand Lemaire
DALILA
Mon coeur s'ouvre à ta voix comme s'ouvrent les fleurs
Aux baisers de l'aurore!
Mais, ô mon bien-aimé, pour mieux sécher mes pleurs,
Que ta voix parle encore!
Dis-moi qu'à Dalila tu reviens pour jamais!
Redis à ma tendresse
Les serments d'autrefois, ces serments que j'aimais!
Ah! réponds à ma tendresse,
Verse-moi, verse-moi l'ivresse!
Réponds à ma tendresse.
Réponds à ma tendresse.
Ah! verse-moi, verse-moi l'ivresse!
Ainsi qu'on voit des blés les épis onduler
Sous la brise légère,
Ainsi frémit mon cour, prêt à se consoler,
A ta voix qui m'est chère!
La flèche est moins rapide à porter le trépas
Que ne l'est ton amante à voler dans tes bras!
Ah! réponds à ma tendresse!
Verse-moi, verse-moi l'ivresse!
Réponds à ma tendresse! Réponds à ma tendresse!
Ah! Verse-moi, verse-moi l’ivresse
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751645
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.09.2017
Хай скруха самотніх днів
Нікому не буде відома,
Хай чужина, як привид снів:
Прокинувсь –
і знов удома...
Рыгор Барадулін
Хай скруха самотных дзён
Хай скруха самотных дзён
Нікому ня будзе вядома,
Хай будзе чужына, як сон:
Прачнуўся –
і зноўку дома...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749516
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.09.2017
У вишині пустій
тривожно думкам самотнім.
Поет – це такий,
кого зрозуміють потім.
Поезія – непокій,
що шепчеш до неба в гіркоті.
Поет – це такий,
кого зрозуміють потім.
Поезія – водопій
для душ посмаглих в скорботі.
Поет – це такий,
кого зрозуміють потім.
І голос душі тремкий
веде в небеснім польоті.
Поет – це такий,
кого зрозуміють потім.
Валерыя Кустава
У вышыні пустой
У вышыні пустой
трывожна маім самотам.
Паэт - гэта той,
каго зразумеюць потым.
Паэзія - неспакой,
што шэпчаш нябёсам употай.
Паэт - гэта той,
каго зразумеюць потым.
Паэзія - вадапой:
для душаў сасьмяглых дотык.
Паэт - гэта той,
каго зразумеюць потым.
І голас душы парой
кіруе нябёс палётам.
Паэт - гэта той,
каго зразумеюць потым.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749515
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.09.2017
7
Хочу душу я вливати
В квітку лілії незнану,
Щоб могла вона співати
Дзвінко пісню про кохану.
Так, щоб пісня трепетала
Мов цілунок, що не згас,
Що мені подарувала
Мила в той прекрасний час.
8
Стоять зірки на небі
Багато тисяч літ,
І дивляться з печаллю
На себе і на світ.
Прекрасну мають мову,
У ній багато слів,
Та ні один філолог
Її не зрозумів.
А я ту мову маю
У серця глибині –
Коханої обличчя
Граматика мені.
Heinrich Heine
Lyrisches Intermezzo 7,8
7
Ich will meine Seele tauchen
In den Kelch der Lilie hinein;
Die Lilie soll klingend hauchen
Ein Lied von der Liebsten mein.
Das Lied soll schauern und beben,
Wie der Kuß von ihrem Mund’,
Den sie mir einst gegeben
In wunderbar süßer Stund’.
8
Es stehen unbeweglich
Die Sterne in der Höh’,
Viel tausend Jahr’, und schauen
Sich an mit Liebesweh.
Sie sprechen eine Sprache,
Die ist so reich, so schön;
Doch keiner der Philologen
Kann diese Sprache verstehn.
Ich aber hab’ sie gelernet,
Und ich vergesse sie nicht;
Mir diente als Grammatik
Der Herzallerliebsten Gesicht.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745843
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.08.2017
[i](Повертаються Оровез, друїди, барди і воїни)[/i]
НОРМА
Знайшла вже жертву
я для вашого гніву.
Жриця невірна, духовно вбога,
святий завіт забула,
свою вітчизну
і наших предків Бога.
ОРОВЕЗ І ХОР
О, це злочин! Розкажи!
В серцях тривога
НОРМА
Так! Тож вогонь готуйте!
ПОЛЛІОН
О! Милосердя,
Нормо, прошу!
ОРОВЕЗ І ХОР
Скажи нам!
НОРМА
Тож знайте.
(Чи зможу я невинну в моїх
гріхах винити?)
ОРОВЕЗ І ХОР
Хто ця злочинка?
ПОЛЛІОН
Ах! Не кажи!
НОРМА
Я винна!
ОРОВЕЗ І ХОР
Ти! Норма!
НОРМА
Так, Норма. Вогонь розводьте.
ОРОВЕЗ І ХОР
(Від жаху клякну!)
ПОЛЛІОН
(Я сам не свій!)
ОРОВЕЗ І ХОР
Жриця зрадлива!
ПОЛЛІОН
Ви їй не вірте!
НОРМА
Норма правдива.
ОРОВЕЗ І ХОР
(ОРОВЕЗ)
Ох! Сором мій!
(ХОР)
Ох! Жах який!
НОРМА
Яке ти серце розбив і зрадив!
Ця мить жахлива не дасть пощади.
Від мене марно втекти зібрався,
лихий чужинцю, – гнів дожене.
Лиш бог і доля – твої владики,
в житті і смерті єднають нас навіки.
Вогонь священний, що очищає,
нас разом візьме – тебе й мене.
Яке ти серце зрадив!
Ти серце яке розбив!
Ця мить жахлива.
[i](до жреців)[/i]
Лиш я тут винна.
[i](до Полліона)[/i]
Згубив ти серце.
Ця мить жахлива нам прийшла.
Так, вже навіки.
Ця мить жахлива нам прийшла.
Лихий!.. Навіки.
Ах, так! Лихий!
ПОЛЛІОН
Ах! Надто пізно я став це знати!
Прекрасна жінко, тебе я втратив!
У покаяннях любов палає
від безнадії, мов у вогні.
Умрімо ж разом, ах, так, умрімо!
З останнім словом любов нестиму.
Хай смерть вгамує твою ненависть –
все перед смертю пробач мені!
[i](наближаючись до Норми)[/i]
Мене ж ти любиш.
Умрімо разом.
Ах, так! Умрімо.
Ах, пробач же.
Тебе я втратив,
прекрасна жінко!
Пробач же, пробач же!
Тебе я втратив,
прекрасна жінко!
Мій гріх тяжкий!
ОРОВЕЗ І ХОР
(ОРОВЕЗ)
О, стань собою –
нам мужність дати!
Твій батько хоче тобі сказати,
що це безумство, що це неправда,
що дивні речі говориш ти!
Наш Бог суворий тебе тут чує,
стоїть безмовно і грім гамує,
це знак для тебе, це знак правдивий –
тебе карати вогнем не йде!
(ХОР – Сопрано, тенори)
О, стань собою –
нам мужність дати!
Твій батько хоче тобі сказати,
що це безумство, що це неправда,
що дивні речі говориш ти!
Наш Бог суворий тебе тут чує,
стоїть безмовно і грім гамує,
це знак для тебе, це знак правдивий –
тебе карати вогнем не йде!
Ах! Ні! Карать вогнем не йде!
Ах! Ні! Карать вогнем не йде!
(ХОР – Баси)
О, стань собою –
нам мужність дати!
Твій батько хоче тобі сказати,
що Бог наш суворий
тебе карати вогнем не йде!
ОРОВЕЗ І ХОР
Нормо! Ах! Нормо! Мов же щось!
Чом з уст твоїх ні звуку?
НОРМА
[i](тремтить і кричить)[/i]
Небо! Як же діти?
ПОЛЛІОН
Ах! Горе їм! О, муки!
НОРМА
[i](повертаючись до Полліона)[/i]
Як наші діти?
ПОЛЛІОН
О, муки!
[i](Норма, наче вражена якоюсь думкою, прямує до батька.
Полліон з тривогою спостерігає за рухами Норми
та Оровеза.)[/i]
ОРОВЕЗ І ХОР
Нормо, ти винна? Мов же!
НОРМА
Так! Винна я лиш перед Богом.
ОРОВЕЗ І ХОР
Грішна!
НОРМА
[i](до Оровеза)[/i]
Послухай.
ОРОВЕЗ
Геть іди.
НОРМА
[i](намагаючись відвести його вбік)[/i]
Ах! Послухай!
ОРОВЕЗ
О, біль гіркий!
НОРМА
[i](тихо до Оровеза)[/i]
Я мати...
ОРОВЕЗ
[i](вражений)[/i]
Мати!
НОРМА
Ах, тихше мов.
Клотильда дітей сховала.
Ти забери їх, щоб варвари
в неї дітей не знайшли.
ОРОВЕЗ
Ні! Ніколи! Йди! Кинь мене!
НОРМА
Ах! Отче! Ах! Отче!
Чуй голос мій!
[i](Стає на коліна)[/i]
ПОЛЛІОН
О, біль гіркий!
ОРОВЕЗ І ХОР
О, жах який!
НОРМА
[i](все ще тихо до Оровеза)[/i]
Ах! Хай не стануть жертвами
[i](здушено)[/i]
за цю мою провину!
Ах! Хай цей цвіт не згине
так рано і без вини!
Діти ж твоєї крові,
Май жаль до них в любові!
Ах! Отче, ти милість май, май жаль до них!
Ти милість май, май жаль до них!
Ти милість май, май жаль до них!
ПОЛЛІОН
Безтямна вже.
Так, уже.
ХОР
Плаче, молить!
Що чекає?
Мольбу небо не приймає!
Треба цей вінок здійняти (здійняти),
Покрив смерті дати їй!
Так, плаче!..
Що чекає?
Мольбу небо не приймає!
Треба цей вінок здійняти (здійняти),
покрив смерті треба їй!
Йди в вогонь, хай твої страждання
храм очистять від злодіяння.
Нечестива, нечестива, смерть на ній!
Вже смерть на ній! Вже смерть на ній!
НОРМА
Отче, ти плачеш?
ОРОВЕЗ
В печалі серце.
О, небо, тут любов!
Ах, так! Печаль! Печаль! Дочко!
Чи втішуся коли?
Не зможу я!
Ах! Йди вже, невірна!
Все обіцяю! Так! Ах, так!
Печаль! Печаль! Дочко!
Чи втішуся коли?
Не зможу я!
ПОЛЛІОН
Боги! Боги! Ах, так!
Боги! Ах, так! Боги!
Ах, не благаю!
Я з радістю в вогонь оцей піду!
Не благаю!
Боги! Боги!
Це так? Ах, так! Ах, так!
Боги! Ах, так! Ах, так!
Ах, не благаю!
Я з радістю в вогонь оцей піду!
НОРМА
Плач і прости!
Ах! Ти прощаєш!
Твій плач правдивий.
Більш не благаю. Іду щаслива.
Ах, не благаю.
Ах, ні! Ах, не благаю.
Я з радістю в вогонь оцей піду!
Отче, ах, отче!
Ти обіцяєш?
Ах! Ти прощаєш!
Твій плач правдивий.
Більш не благаю. Іду щаслива.
Ах, не благаю.
Ах, ні! Ах, не благаю.
Я з радістю в вогонь оцей піду!
[i](Друїди огортають Жрицю чорним покривалом.)[/i]
ОРОВЕЗ
Йди, невірна!
НОРМА
[i](ідучи, оглядається ще раз)[/i]
Отче, отче!
ПОЛЛІОН
Твій вогонь, о Нормо, мій теж!
Ми там будем в любові вічній святій!
НОРМА
Отче, прощай!
ОРОВЕЗ
[i](дивиться на неї)[/i]
Прощай!
Лити сльози
має право батько твій!
[i](Полліона і Норму ведуть на вогонь.)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745710
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.08.2017
4
Лиш гляну в глиб твоїх очей –
Щезає біль і сум ночей;
До уст устами притулюсь –
Від щастя дужим я роблюсь.
В обіймах лагідних твоїх
Я лину в небо від утіх;
А скажеш: «Я тебе люблю!» –
Умить печальні сльози ллю.
5
Обличчя люблене твоє
Мені тривожні сни дає –
Привітне, ніжне, неземне,
Але поблідле і сумне.
Багрянець на устах палкий,
Та смерть лиш дасть цілунок свій –
Небесне світло згасне вмить,
Що в дорогих очах горить.
6
Твоя щока мою торкне –
Тектимуть сльози наші спільно;
Серця з’єднаються в одне
І зблисне полум’я всесильне!
Коли ж від наших сліз струмки
В сердець вогонь полинуть,
Тебе обнімуть мої дві руки,
Щоб міг я в любові згинуть!
Heinrich Heine
Lyrisches Intermezzo 4-6
4
Wenn ich in deine Augen seh’,
So schwindet all mein Leid und Weh;
Doch wenn ich küsse deinen Mund,
So werd’ ich ganz und gar gesund.
Wenn ich mich lehn’ an deine Brust,
Kommt’s über mich wie Himmelslust;
Doch wenn du sprichst: ich liebe dich!
So muß ich weinen bitterlich.
5
Dein Angesicht so lieb und schön,
Das hab’ ich jüngst im Traum gesehn;
Es ist so mild und engelgleich,
Und doch so bleich, so schmerzenbleich.
Und nur die Lippen, die sind roth;
Bald aber küßt sie bleich der Tod.
Erlöschen wird das Himmelslicht,
Das aus den frommen Augen bricht.
6
Lehn’ deine Wang’ an meine Wang’,
Dann fließen die Thränen zusammen;
Und an mein Herz drück’ fest dein Herz,
Dann schlagen zusammen die Flammen!
Und wenn in die große Flamme fließt
Der Strom von unsern Thränen,
Und wenn dich mein Arm gewaltig umschließt –
Sterb’ ich vor Liebessehnen!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745013
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.08.2017
1
У травні місяці чуднім,
Коли бруньки розкрились,
В моєму серці молодім
Кохання пробудилось.
У травні місяці чуднім
Коли пташки співали,
Про почуття я їй признавсь,
Що серце розривали.
2
Ростуть пахучі квіти
Зі сліз, що я зронив,
Мої зітхання линуть
У солов’їний спів.
Якщо мене, дитино, любиш,
То квіти всі твої,
І під вікном співати будуть
Для тебе солов’ї.
3
Я сонце, голубку, троянду, лілею
Хотів огорнути любов’ю своєю,
Тепер вже не хочу – кохаю одненьку
Маленьку, гарненьку, дівчину ніжненьку;
Вона джерело для любові моєї,
Як сонце, голубка, троянда й лілеї.
Heinrich Heine
Lyrisches Intermezzo 1-3
1
Im wunderschönen Monat Mai,
Als alle Knospen sprangen,
Da ist in meinem Herzen
Die Liebe aufgegangen.
Im wunderschönen Monat Mai,
Als alle Vögel sangen,
Da hab ich ihr gestanden
Mein Sehnen und Verlangen.
2
Aus meinen Thränen sprießen
Viel blühende Blumen hervor,
Und meine Seufzer werden
Ein Nachtigallenchor.
Und wenn du mich lieb hast, Kindchen,
Schenk’ ich dir die Blumen all’,
Und vor deinem Fenster soll klingen
Das Lied der Nachtigall.
3
Die Rose, die Lilie, die Taube, die Sonne,
Die liebt’ ich einst alle in Liebeswonne.
Ich lieb’ sie nicht mehr, ich liebe alleine
Die Kleine, die Feine, die Reine, die Eine;
Sie selber, aller Liebe Bronne,
Ist Rose und Lilie und Taube und Sonne.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2017
Що за тривога в ніч таку буремну душить?
Чому гойдаються оголені тополі?
Те, що ламає, гне, гілля ворушить,
і той, хто молиться, хто охкає від болю,
на мить замовкне і застогне знов.
Душа десь недалеко гине щира?
Чому ворожим став лісний покров
І Оріон блищить над нами як сокира?
У ніч таку, мабуть, лиш змовники не сплять,
пожежа всюди невгасаюча палає,
і самогубці на путі по смерть стоять...
– Що бачить він? Чому не приспішає –
вже третіх півнів спів пропав в імлі!
Чекай! Як свище вітер між дротами...
Чому хропуть так коні, злякані і злі,
і що за крик такий – женеться хтось за нами?
Та не принцеса я, ти не володар доль людських,
ми не шукаєм скіпетр і корону,
нас за чуже життя не мучить гріх,
указ не носим царський ми й для трону
не проливаєм безневинну кров...
Крізь сльози, що застигли на очах відкритих,
схопити прагнем тінь, що кинула любов,
і щастя міражі мінливі впокорити!
Елисавета Багряна
Безумие
Каква тревога в тази ветровита нощ души?
Защо така се люшкат голите тополи?
Какво се кърши и събаря, и руши,
и кой тъй охка, плаче и се моли,
за миг замлъкне и застене пак.
Наблизо тука някой ли умира?
Защо гората се заканва като враг
и Орион блести над нас като секира?
В такава нощ, навярно, заговорниците бдят,
неугасимите пожари се разгарят,
самоубийците решават своя път...
– Какво се взира той? Защо не кара –
пропяха вече третите петли!
Как свири вятър в жиците... Почакай!
Защо пръхтят конете, сепнати и зли,
какъв е този вик, преследва ли ни някой? –
Но аз не съм принцеса, ти – владетел и деспот,
не искаме ни скиптри, ни корони,
не ни тежи грехът за ничий взет живот,
не носим царски хрисовул – не гоним
и никому не ще мъстим в света...
Ний тръгнахме, с очи разтворени и влажни,
да уловиме – сянката на любовта,
да спрем – на щастието кулите миражни!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744089
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2017
Аж за три брами замкнена я нині,
і на вікні моїм чорніють ґрати,
душа, як птах, не може тут літати –
вона до сонця звична й широчіні.
Подули весняні вітри привітні,
в них голоси закличні чую ясно.
Та мій вогонь, не розгорівшись, згасне
у темряві темниці безпросвітній.
Розбий замки, що їх іржа покрила!
Дай путь мені крізь темні коридори!
Мене не раз у простір неозорий,
до сонця, піднімали вільні крила.
І звуки щастя трепетні у небо
із серця струменітимуть піснями...
– Ти чуєш за потрійними замками
мій здушений гарячий зов до тебе?
Елисавета Багряна
Зов
Аз съм тук зад три врати заключена
и прозореца ми е с решетка,
а душата волна, волна птица в клетка,
е на слънце и простор научена.
Пролетни са ветровете полъхнали,
чувам гласове призивно ясни.
Моя плам непламнал ще угасне
в здрача на покоето заглъхнали.
Рзатроши ключалките ръждясали!
Дай ми път през тъмни коридори!
Не веднъж в огрените простори
моите крила са ме понасяли.
И ще бликнат звукове ликуващи
от сърцето трепетно тогава...
- Но зад тези три врати, сподавен,
моя пламнал зов дали дочуваш ти?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2017
Погасли розпущені коси
короткої травня зорі.
І чисті зірки, наче роси,
мов сльози, заблисли вгорі.
Розтали легенькі хмарини,
і небо зробилось без дна.
Сповивши імлою долини,
там ніч панувала одна.
Накинувши хустку туманів,
ступала вона по землі,
над світом, заснулим до рання,
розкинула руки свої:
сплела сині привиди-тіні
між темних кленових комлів,
і місяця коси промінні
сипнула на морок полів.
Збудила таємні розмови,
шум-шерхіт густої трави,
вела з хором жаб перемови,
заплакала криком сови.
До серця людського поволі
вужиськом слизьким підповзла,
колишні, забуті вже, болі
з безодні наверх підняла.
В одних пробудила, навмисне
свій полог піднявши тяжкий,
лиш розпачу пекло зловісне,
а в інших – дивний супокій.
Натальля Арсеньнева
Ноч
Загасьлі апошнія косы
кароткай маёвай зары.
I чыстыя зоры, як росы,
як сьлёзы, зазьзялі ўгары.
Растаялі лёгкія хмары,
і сталася неба – бяз дна.
Спавіўшы імглою абшары,
там ноч панавала адна.
Акрыўшыся хусткай туманаў,
ступіла яна на зямлю,
над сьветам, паснулым да рана,
раскінула ўладу сваю:
спляла сіняватыя сьцені
між цёмных кляновых камлёў,
і месяца косы-праменьні
сыпнула у цемру палёў.
Збудзіла зноў ночныя змовы,
шэпт-шэлех густое травы,
ўзьняла з жабім хорам размовы,
заплакала ў плачы савы.
Да сэрца людскога паволі
вужакай сьлізкой падпаўзла,
старыя, забытыя болі
з прадоньня узноў узьняла.
Збудзіла ў адных, не іначай,
як важкай крануўшы рукой,
найгоршае пекла распачы,
а ў іншых – дзіўны супакой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743867
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.07.2017
Крилом зорі махнуло рання...
Було вночі щось, не було,
А вже струн сонячних звучання
До краю серце налило.
Серце, співай
Про ясний край,
Де більше радості
Ніж люті,
Де сонячність,
Де молодість
Пісні співає
Незабуті.
Душа в залізо не закута,
І я буваю тільки рад,
Коли гостить в ній світлий смуток –
Моїй любові менший брат.
Про щастя шепче зрозуміло,
Про біль, загублений в імлі,
Що почуття не зачерствіли,
Як хліб, забутий на столі.
З-під варти пам’ятників стлілих
Встають, неначе оберіг,
Травою встелені могили
Вздовж світлих сонячних доріг.
Серце, співай
Про любий край,
Про тих, що так
Як ми любили,
Що йшли у бій
І запал свій
За наше щастя положили.
Міхась Багун
Сэрца сьпявае
Крылом зары ўзмахнула раньне...
Было што ў ноч, ці ня было,
А струнай сонечных іграньне
Да краю сэрца наліло.
Сэрца, сьпявай
Пра ясны край,
Дзе болей радасьці,
Чым злосьці,
Дзе сонца ёсьць,
Дзе маладосьць
Сьпявае песьні
Маладосьці.
Душа ў жалеза не закута,
І я бываю толькі рад,
Калі ў ёй госьціць сьветлы смутак—
Любові шчырай меншы брат.
Ён шэпча мне пра шчасьця веліч,
Пра боль загублены ў імгле,
І што пачуцьці не ўчарсьцьвелі,
Як хлеб, забыты на стале.
З-пад варты помнікаў падгнілых
Устаюць, як сьлед апошніх змог,
Травой укрытыя магілы
Абапал сонечных дарог.
Сэрца, сьпявай
Пра любы край,
Пра тых, што так,
Як мы, любілі,
Ішлі што ў бой
І галавой
За шчасьце нашае плацілі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743865
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.07.2017
НОРМА
Ти в руках моїх нарешті,
і ніхто не зніме узи.
Я лиш зможу.
ПОЛЛІОН
Не поможе.
НОРМА
Я так хочу.
ПОЛЛІОН
І як же?
НОРМА
Слухай:
Своїм Богом, дітьми своїми
поклянись мені, що віднині
Адальджизу ти забудеш,
з вівтаря (з вівтаря) манить не будеш.
Цим життя я тобі врятую,
щоб ти зник (щоб ти зник) з моїх очей.
Клятву!
ПОЛЛІОН
Ні! Цього не чую.
НОРМА
Клятву! Клятву!
ПОЛЛІОН
Ах! Краще вбий!
НОРМА
Знаєш лють мою ти краще,
аніж власну.
ПОЛЛІОН
Так, кинджалом покажеш
НОРМА
Заколю дітей я наших
цим кинджалом!
ПОЛЛІОН
Боже! Що кажеш?
НОРМА
Так! Кинджал для них я брала.
Глянь же, глянь, яка я стала!
Не убила, та скоро зумію
учинить жахливу цю дію.
Що я мати, умить забуду,
бо страждання печуть мене.
ПОЛЛІОН
Ах! Жахлива! Що ж, батька груди
цей кинджал не обмине!
Дай для мене.
НОРМА
Тобі?
ПОЛЛІОН
Щоб мертвим (щоб мертвим) впав один я!
НОРМА
Сам на світі?!
Сотні, сотні римлян ваших
будуть мертві, будуть вбиті.
Й Адальджиза...
ПОЛЛІОН
Вона?
НОРМА
Що присягу зламала...
ПОЛЛІОН
Яка ж ти люта!
НОРМА
Адальджиза прийме муки –
на вогні вона помре! Так! Так помре!
ПОЛЛІОН
Дам життя у твої руки,
лиш її ти пожалій!
(Лиш її ти пожалій!)
НОРМА
Молиш врешті?
Облудний! Вже пізно.
Смерть її – тобі страждання!
Так! Смерть її – тобі страждання!
Просять очі твої слізно,
та твій біль, її ридання
можуть врешті вас зробити
так нещасними, як я!
(Так нещасними, так нещасними,
так нещасними, як і я!)
ПОЛЛІОН
Ах! Тобі приємні болі!
Плач мій буде невпинний!
(Плач мій буде невпинний!)
Віддаю тобі я долю,
та врятуй мені невинну!
Досить, досить тяжко мстити –
тут біля тебе смерть моя!
(Досить, досить, досить, досить!
Тут біля тебе вже смерть моя!)
НОРМА
Смерть її – тобі страждання!
ПОЛЛІОН
Ах! Тобі приємні болі!
НОРМА
Ні! Смерть її...
ПОЛЛІОН
Ти страшна!
НОРМА
...тобі страждання!
ПОЛЛІОН
Віддаю тобі я долю,
та врятуй мені невинну!
НОРМА
Просять очі твої слізно,
та твій біль, її ридання
можуть врешті вас зробити
так нещасними, як я!
ПОЛЛІОН
Ах, жорстока!
НОРМА
Так нещасними!
Врешті, врешті нещаснми, як я!
Нещасними!
Врешті, врешті так нещасними, як я, як і я.
Як я, як я, як я, як я.
ПОЛЛІОН
Досить, досить, досить болю –
біля тебе смерть моя!
Досить, досить тяжко мстити –
біля тебе смерть моя, моя!
Тут смерть моя, тут смерть моя!
Дай же кинджал цей
НОРМА
Рішишся? Дай пройти!
ПОЛЛІОН
Кинджал дай, кинджал дай!
НОРМА
Сюди, служителі й жреці! Поспішайте!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743004
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.07.2017
Сцена 8
КЛОТИЛЬДА
[i](Входить поспіхом)[/i]
Наш храм святий споганив
Римлянин підлий.
У житлі святому
Між служниць непорочних був він узятий!
ОРОВЕЗ І ХОР
Римський воїн?
НОРМА
(Що чую? Невже там він був?)
ОРОВЕЗ І ХОР
Його ведуть нам.
[i]Сцена 9
(Входить Полліон в оточенні озброєних галлів)[/i]
НОРМА
(Так, він це!)
ОРОВЕЗ І ХОР
Полліон!
НОРМА
(Помста прийшла нарешті.)
ОРОВЕЗ
Мерзенний нечестивцю, як ти насміливсь
перейти грізний поріг священний?
Розбудити Ірмінсула гнів?
ПОЛЛІОН
Убий тут! Та не питай даремно.
НОРМА
[i](відкриваючись)[/i]
Я мушу вбити.
Всі станьте вбік.
ПОЛЛІОН
Що бачу? Норма!
НОРМА
Так, Норма.
ОРОВЕЗ І ХОР
Візьми священну зброю,
Мстися за Бога!
НОРМА
Так, візьму!
[i](бере кинджал з рук Оровеза і
зупиняється)[/i]
ОРОВЕЗ І ХОР
Тремтиш ти?
НОРМА
(Ах! Я не можу.)
ОРОВЕЗ І ХОР
В чому річ? Чому спинилась?
НОРМА
(Я можу мати жаль?)
ОРОВЕЗ І ХОР
Убий же!
НОРМА
Я мушу допитати,
Чи там була служниця, котру дурив він,
чи його помічниця,
що її схилив на цей гріх найтяжчий.
Йдіть же всі звідси!
ОРОВЕЗ І ХОР
(Що на думці?)
ПОЛЛІОН
(Тремчу весь.)
[i](Оровез і хор виходять. Храм стає
порожнім).
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743003
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.07.2017
Сцена 6
[i]Храм Ірмінсула. Збоку жертовник друїдів.[/i]
НОРМА
Він прийде знов.
Так. Бо я маю віру до Адальджизи.
Він прийде знов. Покірний,
повний каяття, коханий.
О! Солодка мрія
ту хмару, що чорніє,
з мого чола зганяє.
І сонце сяє
так, як у ті щасливі дні,
у дні любові.
[i](Увійшла Клотильда)[/i]
Клотильдо!
КЛОТИЛЬДА
О, Нормо! Мужньою будь!
НОРМА
Що мовиш?
КЛОТИЛЬДА
Бідна!
НОРМА
Розказуй! Розказуй!
КЛОТИЛЬДА
Марно з плачем Адальджиза
просила.
НОРМА
Невже я мала до неї віру?
Мене лишила
і, в горі своїм прекрасна,
злому зрадникові потай явилась.
КЛОТИЛЬДА
Знову прийшла до храму.
Тужна, невтішна,
благає взяти її присягу.
НОРМА
А він що?
КЛОТИЛЬДА
Украсти її поклявся –
з Божого храму навіть.
НОРМА
Зрадник себе так славить.
Та моя помста спинить.
І крові, крові римлян, ось тут
потечуть потоки.
[i](Норма підбігає до жертовника і стукає три рази у щит Ірмінсула).[/i]
Сцена 7
[i](Зі всіх сторін поспішають Оровез, друїди, барди і жриці. Норма піднімається на жертовник.)[/i]
ОРОВЕЗ І ХОР
[i](Зсередини)[/i]
Божа бронза лунає!
[i](Всі виходять на сцену)[/i]
Нормо! В чім річ?
Бо щит Ірмінсула залунав –
що за накази шле він на землю?
НОРМА
Битву, помсту, погибель.
ОРОВЕЗ І ХОР
До миру ще недавно
ти схиляла друїдів.
НОРМА
Тепер до помсти,
смерті, злоби страшної.
Пісні співайте грізні – наш клич до бою!
Битва, битва!
(Битва, битва!)
Крові, крові! Розплати!
(Битва, битва!
Битва, битва!
Крові, крові! Розплати!)
Гибель, гибель!
ОРОВЕЗ І ХОР
Битва, битва! В лісах цих сьогодні
стільки воїнів, як і дубів.
Скоро, наче ті звірі голодні,
скочим ми на страшних ворогів!
Крові, крові! Ці гальські сокири
будем римською кров’ю мочить!
І над вод їх розбещених виром
смерті булькотом кров зазвучить!
Гибель, гибель! Ненависть! Розплата!
Хай звершиться вона розпочата.
Наче колос серпами пожатий,
будуть римлян шеренги лежати.
Кігті вирвані, зламані крила –
так орел цей на землю впаде.
Щоб синів своїх бачити силу,
Бог наш променем сонця іде.
ОРОВЕЗ
Обряд свій сповниш, Нормо?
Можеш жертву назвати?
НОРМА
Це буде скоро.
Ось цей вівтар жахливий
без жертви ще не був.
Та що за шум там?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742958
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.07.2017
ОРОВЕЗ
[i](увійшовши)[/i]
Звитяжці, до вас прийшов я,
хотів вам звістку принести дочасно!
Ваш гнів, жагу прекрасну,
що в грудях так клекоче,
я підтримать хотів,
та Бог не хоче.
ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ
Як так? Ліси священні
цей проклятий проконсул не покине?
У Рим не кличуть?
ОРОВЕЗ
Ще більш безжалісним буде
проконсул, що прибуде
на місце Полліона.
ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ
А Норма що ж?
Нам знову вона порадить мир?
ОРОВЕЗ
Про намір Норми я марно дізнавався.
ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ
Та що ж робити?
ОРОВЕЗ
Для долі чоло схилити,
розійтися, підозру не викликати,
серце ж хай палає.
ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ
Знов прикидатись?
ОРОВЕЗ
Тяжко жити – я знаю.
[i](розлючено)[/i]
Ах! Під Риму ярмом щоденним
теж я прагну (теж я прагну)
зброю підняти!
З нами небо не хоче стати,
Тож ми мусим (тож ми мусим) почекать.
ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ
Ах! Так! Прикиньмось – це нас врятує,
та наш гнів нехай нуртує.
ОРОВЕЗ
Криймо в серці гнів священний –
Рим про нас тоді забуде.
Прийде день, так, вогонь розбудить –
буде страшно (буде страшно) він тут палать.
ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ
Смерть для Риму, як до зброї
дасть сигнал святий вівтар!
Ах! Так! Прикиньмось – це нас врятує,
та наш гнів нехай нуртує.
Смерть для Риму, як до зброї
дасть сигнал святий вівтар!
(ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ-Тенори)
Смерть для Риму, як до зброї
дасть сигнал святий вівтар!
Ах! Так! Прикиньмось – це нас врятує,
та наш гнів нехай нуртує.
Смерть для Риму, як до зброї
дасть сигнал святий вівтар!
Та прикиньмось, бо ми мусим почекать.
Та прикиньмось, бо ми мусим почекать.
Так, прикиньмось!
(ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ-Баси)
Смерть для Риму, як до зброї
дасть сигнал вівтар!
Дасть сигнал святий вівтар!
Смерть для Риму, як до зброї
дасть сигнал святий вівтар!
Та прикиньмось, бо ми мусим почекать.
Та прикиньмось, бо ми мусим почекать.
Так, прикиньмось!
ОРОВЕЗ
Тож прикиньмось, так,
бо ми мусим почекать!
Прийде день, вогонь розбудить –
буде страшно він палать!
Та прикиньмось, бо ми мусим почекать.
Та прикиньмось, бо ми мусим почекать.
Так, прикиньмось!
[i](Виходять)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742957
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.07.2017
[i]Пустинне місце біля друїдського лісу, оточене ярами і прірвами.
В дальньому кінці озеро. Через озеро перекинутий кам’яний місток.
[/i]ХОР: ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ
Він ще там!
Не кинув табір!
Звідти чути пісні до бою,
гуркотню, розмови, шум,
бряжчання зброї,
тріпотіння прапорів.
Нас ця завада
не зупинить, не здолає.
Ми ждемо, ми ждемо.
Нас ця завада
не зупинить, не здолає.
У мовчанні серце знає –
час для битви вже назрів!
(ХОР: ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ - Баси)
Він ще там!
Не кинув табір!
Звідти чути
розмови, шум (розмови, шум),
бряжчання зброї,
тріпотіння прапорів.
Нас ця завада (нас ця завада)
не зупинить, не здолає.
Нас ця завада
не зупинить, не здолає.
Ми ждемо, ми ждемо.
Нас ця завада
не зупинить, не здолає.
У мовчанні серце знає –
час для битви (час для битви) вже назрів!
У мовчанні серце знає –
час для битви (час для битви) вже назрів!
Час для битви вже назрів!
У мовчанні ми ждемо –
час для битви вже назрів!
У мовчанні час для битви,
час для битви вже назрів!
Час для битви вже назрів!
У мовчанні ми ждемо –
час для битви вже назрів!
У мовчанні час для битви,
час для битви вже назрів!
У мовчанні
час для битви вже назрів!
У мовчанні
час для битви вже назрів!
У мовчанні.
(ХОР: ГАЛЬСЬКІ ВОЇНИ - Тенори)
Не кинув табір (свій табір)!
...пісні до бою,
гуркотню, розмови, шум.
Гуркотню, бряжчання зброї,
тріпотіння прапорів.
Нас ця завада (нас ця завада)
не зупинить, не здолає.
Нас ця завада
не зупинить, не здолає.
Ми ждемо, ми ждемо.
Нас ця завада
не зупинить, не здолає.
У мовчанні серце знає –
час для битви (час для битви) вже назрів!
У мовчанні серце знає –
час для битви (час для битви) вже назрів!
Час для битви вже назрів!
Ми ждемо.
Нас ця завада...
Ми ждемо. Нас ця завада
не зупинить, не здолає.
У мовчанні час для битви,
час для битви вже назрів!
Час для битви вже назрів!
Ми ждемо.
Нас ця завада...
Ми ждемо. Нас ця завада
не зупинить, не здолає.
У мовчанні час для битви,
час для битви вже назрів!
У мовчанні
час для битви вже назрів!
У мовчанні
час для битви вже назрів!
У мовчанні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742678
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.07.2017
АДАЛЬДЖИЗА
[i](входить з острахом)[/i]
Гукала, Нормо?
[i](вражена)[/i]
Чом тобі так страшно зблідло лице?
НОРМА
Блідість це смерті.
Весь сором мій тобі відкриваю.
Тільки прохання маю –
слухай і зроби так,
якщо жалю гідна
ця нестерпна печаль
моя довічна.
АДАЛЬДЖИЗА
Все, усе обіцяю.
НОРМА
Дай клятву.
АДАЛЬДЖИЗА
Клянуся.
НОРМА
Слухай – звільнити хочу
я це повітря від мого земного
тут існування. Та не можу взяти
діток з собою.
Тобі ввіряю.
АДАЛЬДЖИЗА
Дітей! Мені ввіряєш?
НОРМА
Ти веди їх в табір римський до батька –
його назвать не смію.
АДАЛЬДЖИЗА
О! Що ти просиш?
НОРМА
Мужем тобі хай буде;
В час смерті все прощаю.
АДАЛЬДЖИЗА
Мужем? Ніколи!
НОРМА
Його дітьми я, (його дітьми) заклинаю.
Їх візьми, (візьми) з собою,
Захисти, тримай рукою,
Не прошу їм честі й слави –
дітьми будуть хай твоїми;
Лиш прошу – ти не зоставиш
їх у рабстві, зовсім чужими.
Пам’ятай – з-за тебе зрадив
і покинув він мене.
Адальджизо, хай зворушить
серця біль цей мій тебе.
(Адальджизо, хай зворушить
серця біль цей мій тебе.)
АДАЛЬДЖИЗА
Нормо! Нормо, ах, будеш матір
ти кохана ще для мене.
Маєш діток.
Ах! Ні! Ах, ні! Ніколи
не покину я цю святиню!
НОРМА
Ти ж клялася.
АДАЛЬДЖИЗА
Так, клялася.
Щоб зробити добро для тебе.
Піду в табір, де мій милий,
і про всі твої страждання
жаль, що ти в мені збудила,
йому скаже на прощання.
Ти надійсь – любов без краю
знову буде клекотіти.
В його серце, я це знаю,
Норма знову увійде!
(Ти надійсь, до нього в серце
Норма знову увійде!
Ти надійсь, до нього в серце
Норма знову увійде!)
НОРМА
Щоб благати?
Ах, ні! Ніколи! Ах! Ні!
АДАЛЬДЖИЗА
Нормо, скорися.
НОРМА
Ні! Більш ні слова.
Вийди. Йди.
АДАЛЬДЖИЗА
Ах, ні! Ніколи! Ні! Ах, ні!
Глянь же, Нормо, ось тут безпечні
милі дітки твої обоє!
Ах! Май милість до них сердечну,
як до себе (до себе) жалю нема!
НОРМА
Ах! Чому, чому мене нещасну
робите в цей час слабкою?
В тому серці, що скоро згасне,
більше жалю й надій нема!
АДАЛЬДЖИЗА
Глянь же, дітки ось твої обоє,
милі дітки, ах, поглянь на них!
Глянь же, Нормо, ось тут безпечні
милі дітки твої обоє!
Ах! Май милість до них сердечну,
як до себе жалю нема!
Ах! Собі нема!
Як до себе жалю нема!
НОРМА
Ах! Чому? Ах! Чому ви робите?
Ах! Чому? Ах! Чому мене нещасну
робите у цей час слабкою?
В тому серці, що скоро згасне,
більш жалю і надій нема!
В тому серці, що скоро згасне,
надій нема!
АДАЛЬДЖИЗА
Ах, примирися!
НОРМА
Залиш мене! Вже твій він.
АДАЛЬДЖИЗА
Ще твоїм буде.
НОРМА
А ти?
АДАЛЬДЖИЗА
Любила. Тепер душа,
як друга, не забуде.
НОРМА
О, юна діво! Що далі?
АДАЛЬДЖИЗА
В храм віднесу печалі,
чи разом із тобою я
в небо навік піду.
НОРМА
Так. Я згодна. До мене йди.
Любов я дружню знайду.
НОРМА І АДАЛЬДЖИЗА
Так, аж до смерті буду
подруга вірна з тобою.
Можем сховатись ми всюди
тут на землі обоє.
Доля нас двох не зламає –
Сміло чоло тримаю,
серце моє стукоче,
немов з твоїм одне.
(НОРМА)
Так, аж до смерті (до смерті) буду
подруга (подруга) вірна з тобою.
Можем сховатись (сховатися) ми всюди
тут на землі (на землі) обоє.
Доля нас двох не зламає –
Сміло чоло тримаю,
серце моє стукоче,
немов з твоїм одне.
(Мов з твоїм одне.
Мов з твоїм, мов з твоїм одне.
Немов з твоїм одне.
Ах! Так! Так! Ах!
Так, аж до смерті, до смерті буду
подруга, подруга вірна з тобою.
Можем сховатись, сховатися ми всюди
тут на землі, на землі обоє.
Доля нас двох не зламає –
Сміло чоло тримаю,
серце моє стукоче,
немов з твоїм одне.
Мов з твоїм одне.
Мов з твоїм, мов з твоїм одне.
Немов з твоїм одне.
Немов з твоїм одне.)
(АДААЛЬДЖИЗА)
Так, аж до смерті (до смерті) буду
подруга (подруга) вірна з тобою.
Можем сховатись (сховатися) ми всюди
тут на землі (на землі) обоє.
Доля нас двох не зламає –
Сміло чоло тримаю,
серце моє стукоче,
мов з твоїи одне серце.
(Немов з твоїм одне.
Немов з твоїм одне.
Ах! Так! Так! Ах!
Так, аж до смерті, до смерті буду
подруга, подруга вірна з тобою.
Можем сховатись, сховатися ми всюди
тут на землі, на землі обоє.
Доля нас двох не зламає –
Сміло чоло тримаю,
серце моє стукоче,
мов з твоїи одне серце.
Немов з твоїм одне.
Немов з твоїм одне.
Немов з твоїм одне.)
[i](Виходять)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742125
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.07.2017
У метушні життя
вихрилися події.
Багато змарнував –
у серці сум і жаль...
До мене повернись,
молю тебе, надіє,
під Мендельсона вальс
веди на білий баль.
Зустріну, може, там
я фею чародійну?
Удача і любов
вернуться знов мені...
Тож завітай хутчій,
моя свята надіє,
і розбуди мене
від прикрих, тужних снів.
А поки – туга й біль...
Куди ж я їх подіну?
У серці назавжди
невже мені носить?
До мене поспішай,
рятуй мене, надіє,
устигнеш може ти –
і руку подаси...
Віктар Леаненя
Надзея
У мітусні жыцця
кружыліся падзеі.
Я нешта загубіў, –
у сэрцы сум і жаль…
Вярніся да мяне,
малю цябе, надзея,
Пад Мендэльсонаў вальс
вядзі на белы баль.
Сустрэну, можа, там
разбуджаную фею?
Удача і любоў
мне вернуцца ізноў…
Дык завітай хутчэй,
шчаслівая надзея,
І абудзі мяне
ад горкіх, сумных сноў.
Пакуль – туга і боль…
Куды я іх падзену?
У сэрцы назаўжды
няўжо мне іх насіць?
Спяшайся да мяне,
ратуй мяне, надзея,
Паспееш, можа, ты, –
руку мне падасі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738644
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.06.2017
Навіть у мрійливі
зоряні ночі
світлі вірші йти
на серце не хочуть.
Їм не хватає
чистої віри.
Їм не хватає
намірів щирих.
Їм не хватає
білого снігу.
Їм не хватає
срібного сміху.
Їм не хватає
цілющого вітру.
Їм не хватає,
буває, повітря.
Ось і в цю зорну ніч,
повну зажури,
вірш появляється
хмурий.
Алесь Пісьмянкоў
Нават у мройныя...
Нават у мройныя
зорныя ночы
сьветлыя вершы
прыходзіць ня хочуць.
Ім не хапае
чыстае веры.
Ім не хапае
ўзьнёслых намераў.
Ім не хапае
белага сьнегу.
Ім не хапае
звонкага сьмеху.
Ім не хапае
гаючага ветру.
Ім не хапае,
бывае, паветра.
Вось і сёньняшняй
зорнаю ноччу
верш нараджаецца
змрочны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738643
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.06.2017
Спливає дим –
Усе згоріло,
Лиш залишився
Присок білий.
А ми над ним,
Іще гарячим,
Навряд чи
В розпачі заплачем.
Спливає дим
До зір, безплотний.
Не знав, що дим
Такий гіркотний.
Алесь Пісьмянкоў
Расстаньне
Сплывае дым –
Усё згарэла.
Адно застаўся
Прысак белы.
I мы над ім,
Яшчэ гарачым,
Наўрад ці
Роспачна заплачам.
Сплывае дым
I засьціць зоркі.
Ня знаў, што дым
Настолькі горкі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738464
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.06.2017
Зелена трава
помарнілою стала,
І темною
світла зробилась вода,
І гуси у небі
прощально кричали,
Немовби їх гнала
велика біда.
Цей крик їхній ніч
над землею носила,
І син мій маленький
не змружив повік,
Аж раптом тихенько
спитав він про крила:
– Татусю,
де крила подів чоловік?
І довго
мовчав я печально,
Не знав, що
сказати в той час...
А гуси над нами
кричали прощально,
Кружляли
і
кликали нас.
Алесь Пісьмянкоў
Зялёныя травы пажухлымі сталі
Зялёныя травы
пажухлымі сталі,
I цёмнаю
светлая стала вада,
I дзікія гусі
расстайна крычалі,
Нібыта іх гнала
якая бяда.
Іх крык усю ноч
над зямлёю насіла,
I сын мой маленькі
не змружыў павек,
Ён раптам ціхенька
спытаўся пра крылы:
— Тата,
дзе крылы падзеў чалавек?
Я доўга
маўчаў вінавата,
Пакуль не прыдумаў
банальны адказ...
А гусі расстайна
крычалі над хатай,
Кружылі
і
клікалі нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738463
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.06.2017
Збудився з жахом, безголосий –
Пропала музика в душі.
Не чую музики у лісі,
Не чую і в небесній висі,
Мені ж ви кажете:
«Пиши».
Сам Бог мовчить, стиснувши губи,
Я, видно, досить нагрішив...
Не шле диявол слово згуби,
Мені ж ви кажете:
«Пиши».
Дивлюсь тривожно на дорогу –
Там днів байдужих табуни.
Багато не прошу я в Бога:
Верни їм музику,
верни!
Алесь Пісьмянкоў
Прачнуўся з жахам, безгалосы
Прачнуўся з жахам, безгалосы –
Прапала музыка ў душы.
Ня чую музыкі ў бярозах,
Ня чую музыкі ў нябёсах,
А вы мне кажаце:
«Пішы».
Сам Бог маўчыць, падцяўшы вусны,
Відаць, я многа награшыў...
Ня шэпча д’ябал слоў спакусных,
А вы мне кажаце:
«Пішы.»
Гляджу з трывогай на дарогу.
Па ёй брыдуць глухія дні.
Я не прашу у Бога многа:
Вярні ім музыку,
вярні!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738254
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.06.2017
У дитинстві –
білий сніг.
У юнацтві –
чистий сміх.
У дитинстві –
неділя.
У юнацтві –
надія.
Чисто було
від снігу.
Світло було
від сміху.
Де сніг,
неділе?
Де сміх
поділи?
Алесь Пісьмянкоў
У маленстве
У маленстве –
белы сьнег.
У юнацтве –
чысты сьмех.
У маленства –
нядзеля.
У юнацтва –
надзея.
Чыста было
ад сьнегу.
Сьветла было
ад сьмеху.
Дзе сьнег,
нядзеля?
Дзе сьмех
падзелі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738253
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.06.2017
Приснився вірш – не вірш, а два рядки.
Човна уламок сплив із дна ріки,
І почорнілу крутить вир траву.
З уламком я до берега пливу.
Прокинувсь. День тривогою пропах,
І два рядки – гіркота на губах.
Міхась Стральцоў
Присніўся верш
Присніўся верш – не верш, а два радкі.
Абломак лодкі ўсплыў са дна ракі,
І кружыць вір счарнелую траву.
З абломкам лодкі к берагу плыву.
Прачнуўся. Дзень трывогаю прапах,
І два радкі гаркотай на губах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738183
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.06.2017
Поєднай початок і кінець –
Світло піде в пам’яті глибини,
Щоб із них, неначе промінець,
Блиснули минулого хвилини.
То не просто знов початий біг.
То життя – майбутнє і прожите,
Так у грудні відчуваєш сніг,
Так крізь промінь відчуваєш літо.
Але ж в них і дім сирітських бід,
Нота співу, що не має змісту,
Плин ріки, закований у лід,
Контури гілля дерев без листу.
Ми відчуть їх можем – не вернуть
У бутті доступно-недоступнім,
Їх, що в дні однаково живуть, –
У минулім, нинішнім, наступнім.
Міхась Стральцоў
Паяднай пачатак і канец
Паяднай пачатак і канец —
Азарацца памяці скляпенні,
Каб пад імі сталі палымнець,
Ясніцца мінулыя імгненні.
To не проста зноў пачаты бег.
To жыццё, адчутае прыкметай,
Як праз снежань адчуваеш снег,
Як праз промень адчуваеш лета.
Але ж то і сіратлівы дом,
Нота, што адлучана ад спеву,
Плынь ракі, што сталася ільдом,
Контур голля на бязлістым дрэве.
Мы адчуць іх можам — не вярнуць,
З іх быццём даступна-недаступным,
Іх, што ў дні аднолькава жывуць —
У мінулым, сённяшнім, наступным.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738182
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.06.2017
Прийду знадвору, сяду до вогню.
Палають дрова. Зрізана капуста
З городу – щира дяка дню.
Пітьма в полях – там холодно і пусто.
Зведеться місяць пізно. На поріг
Вночі я вийду. В повнім онімінні
Повітря, далі. Срібний переліг
За ставом скрізь – на ньому грають тіні.
О рідне ти моє! Як довго я ішов
До тебе – змучила дорога.
В журбі осінній радість я знайшов!
Вогонь.
Саган.
Вугілля і тринога.
Міхась Стральцоў
Бацькаўшчына
З двара прыйду і сяду ля агню.
Палаюць дровы. Ссечана капуста
На градах — блаславенне дню.
Змрок у палях — там сіберна і пуста.
Узыдзе месяц позна. На парог
Я ноччу выйду. У нямым здранцвенні
Паветра, далеч. Серабрыцца лог
За сажалкай — на ім снуюцца цені.
О роднае маё! Як доўга да цябе
Ішоў я, кволы падарожнік.
О весялосць у восеньскай журбе!
Агонь.
Саган.
Вуголле і трыножнік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737985
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.06.2017
Там за селом, цілком самотній,
Осіннім днем почуєш ти,
Як вітер на запалій ноті
Заводить аж до німоти.
І що ні болю, ні хвороби
Не напророчено йому,
Коли буває до вподоби
Ганьбити волю як тюрму.
Ні зустрічі, ані прощання,
А тільки страхота буття –
Немов про згубливе кохання
Співає нетямке дитя.
Аж серце стане гулко битись,
Злякавшись крайньої межі,
І так захочеться погрітись
В обіймах власної душі.
Міхась Стральцоў
За вёскаю, на адзіноце
За вёскаю, на адзіноце,
Асеннім днём пачуеш ты,
Як вецер на запалай ноце
Скуголіць аж да нематы.
I што ні болю, ні шкадобы
He наканована яму,
Калі бывае даспадобы
Няславіць волю, як турму, —
Hi развітання, ні спаткання,
А толькі вусцішнасць быцця:
Нібы пра згубнае каханне
Пяе няўцямнае дзіця.
Аж скаланецца раптам сэрца,
Ліхой збаяўшыся мяжы,
I так захочацца пагрэцца
Ля ўласнай цёплае душы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737909
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.06.2017
Дія 2
[i]Середина оселі Норми. З однієї сторони римське ложе,
покрите шкурою ведмедя. На ньому сплять діти Норми.[/i]
Сцена 1
[i]Появляється Норма зі світильником і кинджалом в руках.
Сідає. Вся бліда і сама не своя.[/i]
НОРМА
Сплять вже обоє.
Не побачать руку,
що їх уразить.
Не жалій, о, серце!
Мусять померти. Тут тортури,
а в Римі – зневага, що
страшніше від всіх тортур.
Будуть мачусі слуги.
Ах! Ні! Ніколи!
[i](піднімається з рішучістю)[/i]
Хай помруть. Ах!
Не можу підступити.
Душа холоне
і дибом волосся устає.
Дітей вбиваю!
Люблені (люблені) діти!
Ще донедавна відрада серця;
посмішки їхні ніжні,
як прощення небес, були донині.
І я їх заколю?
Вони ж чим винні?
[i](рішуче)[/i]
Це Полліона діти –
в цьому їх злочин.
Мертві вони для мене!
Хай згинуть йому!
Ним біль незмірний буде володіти.
Уб’ю!
[i](Наближається до ложа, піднімає кинджал і
кричить від жаху. Від крику хлопчики прокидаються)[/i]
Ах! Ні! Рідні діти (ці діти)!
[i](Обнімає їх і гірко плаче)[/i]
Сюди, Клотільдо!
Сцена 2
[i](входить Клотильда)[/i]
НОРМА
Швидше. Приведи Адальджизу.
КЛОТИЛЬДА
Тут вона поряд.
Все кружляє самотня.
І плаче в молитві.
[i](виходить)[/i]
НОРМА
Йди. Усуну мій прогріх.
Потім померти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737357
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.06.2017
АДАЛЬДЖИЗА
Дивися!
НОРМА
Він? Полліон!
АДАЛЬДЖИЗА
Ти злишся!
НОРМА
Його? Його зустріла?
Так розумію?
АДАЛЬДЖИЗА
Ах! Так!
ПОЛЛІОН
[i](наближаючись до Адальджизи)[/i]
Бідна! Що ж ти зробила?
АДАЛЬДЖИЗА
[i](збентежена)[/i]
Я?
НОРМА
[i](до Полліона)[/i]
Ти тремтиш? І чому?
І чому тремтиш так?
[i](Якийсь час мовчання. Полліон зніяковілий,
Адальджиза тремтить, Норма розлючена)
[/i]О, не тремти так,
(о, не тремти так), зраднику,
(ні, не тремти так),
ах, не тремти за неї!
Тут нема її злочину,
гріх це душі твоєї!
Краще за себе бійсь,
(краще за себе бійсь),
і за дітей,
(Краще за мене бійсь!
Ах! Краще, краще за мене бійсь!
Зраднику, за мене краще бійсь!)
АДАЛЬДЖИЗА
[i](тремтяча)[/i]
Що чую? Ах! Скажи щось!
Зможеш? Ні слова! О, Боже!
[i](Закриває обличчя руками;
Норма бере її за руку і
заставляє поглянути на Полліона)
[/i]
НОРМА
Ох! Ти в лихого зрадника
жертвою нині стала!
Краще була б загинула,
перш ніж його ти (його ти) спізнала!
В сльози довічні відчаю
кинув тебе настирний;
зрадив він серце вірне –
твоє він серце
(твоє він серце)
зрадить також!
Краще була б (була б) загинула,
перш ніж його спізнала!
Краще була б загинула,
перш ніж його спізнала!
Грішний і підлий?
В сльози (в сльози) довічні болісні
кинув (кинув) тебе настирний;
Ах! Зрадив він серце вірне
(він серце вірне) –
твоє щире серце
зрадить він також.
Зрадить твоє також.
Зрадить він твоє також.
ПОЛЛІОН
Нормо! Не варто докори ці
нині мені робити!
Ах! Ти нещасну дівчину
можеш безвинно (безвинно) згубити!
Хай від душі цнотливої
буде закритий наш сором!
Небо єдине скоро
нас двох розсудить (нас двох розсудить) –
де більша вина!
Ах! Цю нещасну!
Ах! Можеш згубити... Нас двох,
нас двох лиш небо, небо лиш
розсудить – де вина,
де більша вина!
АДАЛЬДЖИЗА
Ох, таємницю болісну
серце узнати не зважиться –
страшно почути (почути) правду!
Все я, нещасна, знаю вже.
Горе моє безмірне –
що він, обом невірний,
так підло звів мене!
Так підло звів, підло звів мене!
Все я, все я, нещасна, знаю вже,
Горе, горе моє безмірне,
ах, що він, що він, він, він, обом невірний,
так підло звів мене!
Підло звів мене!
Так підло звів мене, мене!
Що так підло звів мене!
НОРМА
Зраднику!
ПОЛЛІОН
[i](збирається вийти)[/i]
Вже досить!
НОРМА
Стій! Не йди!
ПОЛЛІОН
[i](забирає Адальджизу)[/i]
Йдімо
АДАЛЬДЖИЗА
[i](вириваючись від нього)[/i]
Залиш тут, геть іди!
Ти чоловік невірний!
ПОЛЛІОН
Серцем до тебе я званий.
АДАЛЬДЖИЗА
Залиш тут, геть іди!
ПОЛЛІОН
[i](з великим запалом)[/i]
Нині я твій коханий!
АДАЛЬДЖИЗА
Йди, зрадце, геть!
ПОЛЛІОН
Це моя доля – любити,
І доля моя – піти!
І доля моя – піти!
НОРМА
[i](стримуючи гнів)[/i]
Ну що ж, закінчуй!
Закінчуй і вийди!
[i](до Адальжизи)[/i]
Йди за ним.
АДАЛЬДЖИЗА
[i](з благанням)[/i]
Ах! Ні! Повік! Ах! Ні!
Ах, краще смерть!
НОРМА
[i](Несамовито дивлячись на Полліона)[/i]
Йди геть, так, залиш, зрадливий,
честь забудь, дітей, розмови!
Моїм проклятий ти гнівом
не потішишся в любові!
Не потішишся в любові!
Йди геть, так, залиш, зрадливий,
честь забудь, дітей, розмови!
Йди геть, так, залиш, зрадливий,
Залиш, зрадливий.
АДАЛЬДЖИЗА і ПОЛЛІОН
Ах!
НОРМА
Плином хвилі, вітру поривом
йтиме гнів мій – палкий, жахливий!
Буде помста моя шаліти
біля тебе і ніч, і день!
Біля тебе і ніч, і день!
ПОЛЛІОН
[i](у відчаї)[/i]
Проклинай, та лиш біль довічний
у душі твій гнів пробудить!
Ця любов моя велична
вище нас з тобою буде!
Вище нас з тобою буде!
Проклинай – лиш біль довічний
у душі твій гнів пробудить!
Твій гнів пробудить!
АДАЛЬДЖИЗА
[i](з благанням до Норми)[/i]
Ах! Не хочу, не хочу рану
в твоїм серці роз'ятрити горем!
Ах, хай між зрадником і мною стануть
вічні води морів і гори. Ах!
НОРМА
Моїм проклятий ти гнівом
у любові не знайдеш втіхи!
(Моїм проклятий ти гнівом
у любові не знайдеш утіх!)
Ах! Звуки смерті (звуки смерті).
Ах! Йде вона готова
вже тобі.
(Готова вже! Йде! Йде! Ах!
Йде готова вже! Так! Вона!)
АДАЛЬДЖИЗА
Зможу я здолать ридання,
вгамувати мої страждання;
я умру, щоб повернувся
він до тебе й до дітей!
Він до тебе і до дітей!
Ах! Звуки смерті
летять тобі.
Йде вона готова вже тобі.
Готова вже.
Ах! Щезни! Звуки смерті мчаться до тебе.
(Йде, ах, йде готова вже.
Готова вже.
Готова вже.
Готова вже.)
ПОЛЛІОН
Навіть Бог таких не має
мук нестерпних, що я приймаю.
Проклинаю я день злощасний,
коли пострічав тебе.
Проклинаю також тебе!
(Навіть Бог таких не має
мук нестерпних, що я приймаю.)
Ах! Цей звук!
Так, зневага, та перш Бога
твого я звалю до ніг!
Звалю! Звалю!
Звалю до ніг!
Звалю до ніг!
Звалю до ніг!
Звалю до ніг!
Звалю до ніг!
ХОР
[i](ізсередини)[/i]
Нормо! Нормо! Громом
страшним величним
Ірмінсул до храму кличе
Норму на святий вівтар!
Святий вівтар! Святий вівтар!
Святий вівтар! Святий вівтар!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737356
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.06.2017
[i](Входить Адальджиза)[/i]
НОРМА
Адальджиза!
АДАЛЬДЖИЗА
[i](здалека)[/i]
(Дух мій, кріпися!)
НОРМА
Наблизься, о юна діво, наблизься.
Чому тремтиш так?
Я чула, що ти мені важливе
щось сказати хочеш.
АДАЛЬДЖИЗА
Це так.
Та, ах, хай очі
грізні твої страшний вогонь
небесний, що в них, погасять!
Дай мені мужність,
щоб я змогла відкрити
таємницю серця!
[i](падає ниць)[/i]
НОРМА
[i](піднімаючи її)[/i]
Будь поруч, розказуй.
Що тривожить?
АДАЛЬДЖИЗА
[i](після хвилинки вагання)[/i]
Любов це! Ти не гнівись!
Довгий час я боролась, щоб її збутись.
Та вона все ж скорила
силу і совість.
Ах! Не знаєш, яку я
клятву дала недавно!
Втекти з храму,
вівтар забути, мов зрадниця блудлива,
покинути вітчизну...
НОРМА
Ах! Нещаслива!
Твого життя світанок
вже захмарений нині?
Тож як і коли цей
пломінь зродивсь в тобі?
АДАЛЬДЖИЗА
Одним погядом він, одним зітханням,
у гаю святому,
де вівтар Божий, де я молилась щиро,
мене звів... Молитва в мене
на устах захолола.
І вся, втопивши
очі в той образ милий,
я наче в інше небо дивилась –
у ясне небо, що в ньому.
НОРМА
О! Той же спогад!
Я теж була (я також була) безвладна,
коли його зустріла!
АДАЛЬДЖИЗА
Та чуєш ти мене?
НОРМА
Далі. Я чую.
АДАЛЬДЖИЗА
Часто самотня у храмі
потай його чекала,
і з кожним днем більш пристрасно
серце моє палало.
НОРМА
(Я теж горіла так.)
АДАЛЬДЖИЗА
Йди, – говорив він,– дай впасти,
до ніг твоїх припасти.
НОРМА
(О! Той же спогад!)
АДАЛЬДЖИЗА
Вітром дозволь злетіти,
НОРМА
(Мене також так звабив!)
АДАЛЬДЖИЗА
Щоб подих твій зустріти.
Дай мені цілувати
на волоссі твоїм витки.
НОРМА
(О, милі речі
мені так часто мовив –
їм путь пряму стелила я до серця.)
АДАЛЬДЖИЗА
Ніжно, як арфа співаюча,
тішило слово ласкаве,
в очах прекрасних сяючих
я бачила сонце яскраве.
НОРМА
(Чари немов у мене!)
АДАЛЬДЖИЗА
О, я пропаща, я гину!
НОРМА
Ах! Витри сльози!
АДАЛЬДЖИЗА
Вибач мою провину!
НОРМА
Тебе прощу я!
АДАЛЬДЖИЗА
Ах! Дай мені пораду!
НОРМА
Ах! Витри сльози!
АДАЛЬДЖИЗА
Втіш чи карай за зраду,
і від мене самої
визволи, визволи від серця мук!
НОРМА
Ах! Витри сльози!
Бо довічним вузлом присяги
вівтар не зв’язав ще.
АДАЛЬДЖИЗА
Ах! Скажи ще, скажи,
о небо, слова такі приємні!
НОРМА
Ах! Так! Ах! Ах! Так, кріпись і обніми мене.
Прощу, бо співчуваю.
Звільняю я від сліз тебе,
і узи всі розриваю.
Щоб завжди разом з милим
жила ти щаслива знов.
Щоб завжди разом з милим
жила ти щаслива знов.
Жила щаслива знов.
Жила ти щаслива знов.
Жила щаслива, щаслива знову,
жила ти щаслива знов.
Щаслива знов.
Ах! Щаслива знов.
АДАЛЬДЖИЗА
Скажи, скажи,
о небо, ці слова такі приємні!
Лиш ти, лиш ти гамуєш всі
страждання мої таємні.
Мені життя вертаєш –
бо не гріх любов.
(Мені життя вертаєш –
не гріх, не гріх любов.
Бо не гріх, бо не гріх,
бо не гріх любов.
Ах! Не гріх любов.)
НОРМА
Мені скажи – коханий твій –
хто він, як його звати?
АДАЛЬДЖИЗА
Не тут його батьківщина –
воїн він римський.
НОРМА
Римський? І хто? Продовжуй...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734277
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.05.2017
Сцена 6
[i](Входять Полліон і Флавій)[/i]
ПОЛЛІОН
[i](До Флавія)[/i]
Ось вона! Йди! Лишусь тут.
Вмовляння марні!
[i](Флавій виходить)[/i]
АДАЛЬДЖИЗА
[i](збентежена)[/i]
О, ти тут!
ПОЛЛІОН
Що бачу!
Ти у сльозах?
АДАЛЬДЖИЗА
Молилась.
Ах! Іди звідси, дай помолитись!
(Дай помолитись!)
ПОЛЛІОН
Твій Бог жорстокий
і злобний, ворожий
для наших мрій – твоєї й моєї.
О, моя люба!
Любов може лиш бути нам богом.
АДАЛЬДЖИЗА
Любов! Ах! Слухать
тебе не хочу!
ПОЛЛІОН
Хочеш втікати?
Куди ж, щоб не зміг піти
я за тобою?
АДАЛЬДЖИЗА
До храму, до місця святого,
де служить клялась я.
ПОЛЛІОН
До храму?
А як любов?
АДАЛЬДЖИЗА
Я вже забула.
ПОЛЛІОН
Йди, жорстока, де Бог сердитий,
дай у жертву (дай у жертву) кров мою ти.
Буде вся, ах, уся розлита,
та не зможу (та не зможу)
я забути.
(Ні! Ні! Ах! Я забути,
ні, не зможу!)
Богу всю себе вручаєш,
серце ж ти дала для мене.
Ах! Ціну ти ту не знаєш,
щоб колись забув тебе.
(Ах! Не знаєш.
Ах! Ціну ти ту не знаєш,
щоб колись забув тебе.
Щоб колись забув тебе.
Щоб колись, щоб колись забув тебе.)
АДАЛЬДЖИЗА
Ах, не знаєш, як я страждаю,
що за мука,
(що за мука) це жахлива!
Бо на вівтар, що покидаю,
йшла я рада
(йшла я рада) і цнотлива.
Так, так, ішла я цнотлива.
(Так, так, я цнотлива)
В небесах думки невинні
Бог мій радісно зустрів!
Нині ж зрадній і злочинній
небо пологом закрив!
(Нині ж він, нині ж він
мені злочинній
небо пологом закрив!
Мені він, мені закрив!
Нині ж зрадній небо закрив!)
ПОЛЛІОН
Небо краще й Бог добріший
жде нас у Римі – я туди їду.
АДАЛЬДЖИЗА
[i](вражена)[/i]
Дійсно їдеш?
ПОЛЛІОН
З зорею завтра.
АДАЛЬДЖИЗА
Їдеш? А я ж як?
ПОЛЛІОН
Ти теж зі мною.
Від обрядів любов сильніша,
їй скорилась – скорись мені!
АДАЛЬДЖИЗА
[i](ще більш схвильована)[/i]
Ах! Замовкни! Ах! Замовкни!
ПОЛЛІОН
Це кажу ще раз, це кажу ще раз,
щоб почула ти мене.
АДАЛЬДЖИЗА
Ах! Іди вже!
ПОЛЛІОН
Ах! Скорися, скорись мені!
АДАЛЬДЖИЗА
Ах! Не можу!
Небо чисте, порятуй!
ПОЛЛІОН
Так відпустити мене не можеш!
Так відпустити мене!
Адальджизо! Адальджизо!
[i](з ніжністю)[/i]
Їдьмо в Рим ми, ах, їдьмо, мила,
де любов (де любов) і
радість всюди!
Щоб утіха нас п’янила
і блаженство (і блаженство)
гріло груди!
Голос в серці ти не чуєш,
що на щастя нас прирік?
Ах! Там правду ти відчуєш –
буду я (буду я)
твій чоловік!
АДАЛЬДЖИЗА
Небо! Чую голос любий
всюди, завжди, навіть у святині!
Очі, брови, милі губи
там де вівтар (там де вівтар) бачу нині.
Він забрав плачу кошмари
і звільнив від сумоти.
Небо! Змий солодкі чари,
чи мій гріх (чи мій гріх) мені прости!
ПОЛЛІОН
Ах! Їдьмо!
АДАЛЬДЖИЗА
Ах! Май жаль!
ПОЛЛІОН
Ах! Так! Їдьмо, їдьмо, люба!
АДАЛЬДЖИЗА
Ніколи!
ПОЛЛІОН
Невже мене забудеш?
АДАЛЬДЖИЗА
Мене залиш, май милість!
ПОЛЛІОН
Мене, мене забудеш!
АДАЛЬДЖИЗА
Мене залиш, май милість!
ПОЛЛІОН
Адальджизо!
АДАЛЬДЖИЗА
Ах! Мене жаль твій вбереже.
Печаль безмірна!
ПОЛЛІОН
Адальжизо! Мене забудеш?
АДАЛЬДЖИЗА
Я... Ах!..
Ах... Не зможу... Тобі я вірна...
ПОЛЛІОН
Завтра тут у пору ранню
будеш ти?
АДАЛЬДЖИЗА
Так, без вагання.
ПОЛЛІОН
Клятва?
АДАЛЬДЖИЗА
Клятва.
ПОЛЛІОН
О! Радість буде!
Не забудь же.
АДАЛЬДЖИЗА
Ах! Не забуду.
Свого Бога залишила,
та незрадна я тобі!
(Так, незрадна я є лиш тобі,
є лиш тобі, є лиш тобі,
тобі, є лиш тобі!)
ПОЛЛІОН
Любов дасть для мене силу,
щоб твій Бог (щоб твій Бог)
піддавсь в злобі (піддавсь в злобі,
піддавсь в злобі, піддавсь в злобі,
піддавсь, піддавсь в злобі.)
[i](виходять)[/i]
Сцена 7
[i](Помешкання Норми. Норма, Клотильда і
два маленькі хлопчики)[/i]
НОРМА
Йди і заховай дітей десь.
Щось я тремчу,
їх тримаючи в обіймах.
КЛОТИЛЬДА
І що за страх так мучить тебе,
що діти з дому гнані?
НОРМА
Страхи якісь незнані
душу тривожать.
Дітей люблю я і в той же час не зношу!
Завжди страждаю –
як бачу їх, і не бачу.
Я раніш не знала
муки та утіху
разом – з тих пір, коли я
матір’ю стала.
КЛОТИЛЬДА
Та ти ж їм мати?
НОРМА
На лихо!
КЛОТИЛЬДА
Як все це дивно!
НОРМА
Це уявити тяжко,
моя Клотильдо!
Заберуть до Риму Полліона.
КЛОТИЛЬДА
Ти теж з ним їдеш?
НОРМА
Свої думки таїв він.
О! Хоче утекти, щоб
мене не брати?
Чи зміг дітей забути
спільних зі мною?
КЛОТИЛЬДА
В це віриш ти?
НОРМА
Не смію.
Занадто все нестерпно,
надто страшно у цих підозрах.
Іде сюди хтось. Йди. Укрий їх.
[i](Клотильда виходить з хлопчиками.
Норма обнімає їх на прощання.)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734184
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.05.2017
Сцена 4
[i](Входить Норма в оточенні жриць, її волосся розпущене,
чоло пов’язане вінком з вербени. У руці тримає золотий серп.
Вона стає на друїдський камінь і обводить навкруг очима,
нече безтямна. Всі мовчать.)
[/i]
НОРМА
Чий грізний голос чути, голос бунтарський,
голос війни тривожний
там, де Божий цей вівтар?
Є хтось, хто може
дерзнути дати відповідь віщій Нормі,
і хто Риму страшну долю прискорить?
Це не залежить, ні, не залежить
від людської волі.
ОРОВЕЗ
І до яких пір будеш
гноблена ти?
Не досить осквернили
ліси вітчизни рідні
і храми предків
нечисті латиняни?
Тепер меч Бренна бездільним
залишатись не може.
ВСІ
Час йому вже піднятись!
НОРМА
І впасти знову.
І впасти. Так! Якщо вийме його хтось
перш, ніж час буде слушний.
Дні помсти нашої святої для римлян
ще не дозріли.
Римські списи і стріли
від сокир цих сікамбрських тепер сильніші.
ОРОВЕЗ І ВСІ
Що Бог тобі віщає?
Мов нам! Злу долю?
НОРМА
Я в заповітних книгах неба читаю –
на смерті сторінках там
видно страшного Риму ім’я прокляте.
Прийде день – він помре,
та не від вас це.
Від дій розпусних згине,
від безсилля помре.
Час той чекайте, гибельний час,
що присуд свій сповняє.
Кличу до миру...
Святу омелу зжинаю.
[i](Зжинає омелу. Жриці збирають її
у кошики з вербової лози. Норма виходить і протягує руки до неба.
Місяць сяє повним своїм блиском. Всі падають ниць.)
[/i]
Світлий Боже, (світлий Боже,) ллєш на дерева
ці священні (ці священні, ці священні)
срібло ясне,
ти відкрий нам лице прекрасне,
(ти відкрий нам, ти відкрий лице прекрасне,
лице прекрасне,)
без туману пелени!
(Пелени! Так, пелени!)
ХОР
Світлий Боже, на дерева
ці священні ллєш срібло ясне,
ти відкрий нам лице прекрасне
без туману пелени!
(Світлий Боже, на дерева
ці священні ллєш срібло ясне,
ти відкрий нам лице прекрасне
без туману пелени!
О, пелени!)
ОРОВЕЗ І БАСИ
Світлий Боже, відкрий
нам лице прекрасне,
без туману пелени!
НОРМА
Стиш їх, о Боже,
стиш серця, що жаром палають,
стиш їх вже нині, (стиш вже нині,)
стиш оцей порив безстрашний,
мир на землю, ах, що на небі,
(мир на землю, мир на землю,що на небі)
лиш царить (царить), ти нам (ти нам) верни.
(Ти нам верни!)
ОРОВЕЗ І ХОР
Боже, мир на землю,
що на небі лиш царить,
ти нам верни!
(Ти нам верни!)
НОРМА
По обряді
хай ліс священний
буде вільним від нечистих.
І як Бог наш, (і як Бог наш),
хмурний і гнівний,
крові римлян забажає,
то з друїдської святині
громом голос мій спаде.
ОРОВЕЗ І ХОР
Громом!
І сонце злого люду
більш світити для нас не буде.
Першим від святої помсти
хай Проконсул упаде.
НОРМА
Впаде!
Йому є кара.
(Та карати не зможу я.)
(Ах! Милий вернись до мене
із першим любові цвітом,
я перед широким світом
на захист твій піду.
(Ах! Милий йди до мене
з твоїм промінням ясним,
і я з життям прекрасним
тут небо теж знайду.
(Тут небо теж знайду.)
ОРОВЕЗ І ХОР
Повільно, так, повільно,
йде помсти день жахливий,
та близько Бог гнівливий,
що Рим цей осудив!
(Та вже близько Бог гнівливий,
що Рим цей осудив!)
НОРМА
(Ах! Ах! Милий вернись до мене
Із першим любові цвітом,
я перед широким світом
на захист твій піду.
На захист твій піду.
Ах! Милий йди до мене
з твоїм промінням ясним,
і я з життям прекрасним
тут небо теж знайду.)
(Тут небо також я знайду.)
ОРОВЕЗ І ХОР
(Та близько, так, наш Бог гнівливий,
що злий Рим цей осудив!
Та вже близько Бог гнівливий,
що Рим цей осудив!)
НОРМА
Ах! Будь таким ти, як я вже знала,
в пору, (ах, в пору,) як серце щире вручала,
(як знала я, ах, будь таким ти,
як я вже знала
в пору, ах, в пору, як серце я вручала,
як я вже знала
ах, в пору, в пору, як я вручала
ах, будь ти,
ах, будь) мені!
ОРОВЕЗ І ХОР
Вже близько!
Вже близько наш Бог гнівливий,
що злий Рим цей осудив!
[i](Всі виходять)[/i]
Сцена 5
[i](Входить Адальжиза)[/i]
АДАЛЬЖИЗА
Вільний вже ліс священний,
сповнивсь обряд наш.
Тут в печалі можу незрима бути,
тут... де мені освідчивсь
у перший раз цей римлянин фатальний.
Я забула для нього
і храм наш, і Бога...
Хоч би все це пройшло!
Марна надія!
Мене сюди провадить сила незборна.
Цей милий образ живить
розбите серце
і любий голос ніжний,
мов подих вітру, щось мені шепоче.
[i](Падає ниць на камінь Ірмінсула)[/i]
Ах! Мене врятуй, Боже!
Ах! Мене врятуй, мене врятуй, Боже!
Мене врятуй!
Пропала (пропала) я тут!
О, Боже, милість яви!
(Пропала, пропала я тут!)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733148
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.05.2017
Сцена 2
[i](Обережно виходять Флавій і Полліон,
закутані у свої тоги.)[/i]
ПОЛЛІОН
Стихли всі крики!
І шлях крізь ліс жахливий
став уже вільним.
ФЛАВІЙ
У цьому лісі гибель –
Норма казала.
ПОЛЛІОН
Вимовив ім’я, що
серце морозить.
ФЛАВІЙ
О, що таке?
Кохана!
Твоїх синочків мати!
ПОЛЛІОН
Мені не знайдеш таких докорів,
що в душі немає.
Згасло вже, не палає
полум’я в серці.
Його Бог знищив –
моєму спокою Бог ворожий.
Край ніг я бачу відкриту прірву –
кидаюсь сам в безодню.
ФЛАВІЙ
Іншу ти полюбив?
ПОЛЛІОН
Тихо кажи це...
Про іншу, так...Адальджиза...
Її побачиш...
Квітка краси і цноти –
в ній правдива любов.
Це жриця храму
страшного Бога крові.
Сяє красою,
наче промінь зірниці в нічному небі.
ФЛАВІЙ
Бідний мій друже! Вона теж
тебе кохає?
ПОЛЛІОН
Я у це вірю.
ФЛАВІЙ
А ти не
боїшся гніву Норми?
ПОЛЛІОН
Жорстоку, жахливу її вбачають
мого сумління муки...
Як сон все...
ФЛАВІЙ
Розказуй.
ПОЛЛІОН
Згадавши все те, тремчу весь.
Я й Адальджиза лиш удвох
в храмі Венери в Римі;
в білий убір одягнена,
з квітами йде святими;
скрізь Гіменея шлюбний спів,
ладану дим пахучий –
наші серця жагучі
любов солодка наповняє.
(Наші серця жагучі
повнить солодка, повнить свята любов.)
І коли тінь погрозлива
рине, рине між нас неждано,
дивна друїдська мантія
криє її туманом.
Грім на жертовник падає,
пологом день покритий,
щедро навкруг розлитий
тихий могильний жах.
Діву прекрасну люблену
поруч я більш не маю;
чути далекі стогони –
з плачем дітей лунають...
З храму глибин затемнених
ідуть жахливі звуки:
«Норма готує муки
для зрадника на страх!»
[i](Звучить священна бронза)[/i]
ФЛАВІЙ
Чуєш? Щоб обряд свій сповнити, Норма
З храму сюди прямує.
ДРУЇДИ
[i](вдалині)[/i]
Місяць, друїди, вже зійшов.
Зникнути грішні мають,
зникнути мають, зникнути мають!
ФЛАВІЙ
Йдімо...
ПОЛЛІОН
Залишусь.
ФЛАВІЙ
Ах, послухай!
ПОЛЛІОН
Варвари!
ФЛАВІЙ
Біжім...
ПОЛЛІОН
Я піду туди!
ФЛАВІЙ
Йдімо... Біжім...
Зустріти може хтось.
ПОЛЛІОН
Змову плетуть ці варвари,
та я не допущу!
ФЛАВІЙ
Ах! Йдімо... Біжім...
Зустріти нас може хтось.
ДРУЇДИ
[i](вдалині)[/i]
Зникнути грішні мають.
ПОЛЛІОН
Захищає, вберігає
мене могутня сила –
це про неї думка мила,
і любов, (і любов), що розділю.
В того Бога, що ховає
діву люблену пречисту,
запалю я ліс нечистий,
злий жертовник (злий жертовник) розвалю.
Злий жертовник розвалю.
Злий жертовник розвалю.
ФЛАВІЙ
Йдімо... Йдімо...
ДРУЇДИ
[i](все ще вдалині)[/i]
Місяць, друїди, вже зійшов.
ПОЛЛІОН
Змову плетуть ці варвари,
ФЛАВІЙ
Зустріти може хтось.
Йдімо... Біжім...
ДРУЇДИ
Зникнути грішні мають.
Зникнуть мають!
ПОЛЛІОН
Та я не допущу!
Захищає, вберігає
мене могутня сила –
це про неї думка мила,
і любов, (і любов), що розділю.
В того Бога, що ховає
діву люблену пречисту,
запалю я ліс нечистий,
злий жертовник (злий жертовник) розвалю.
Злий жертовник розвалю.
Злий жертовник розвалю.
Злий жертовник, злий жертовник,
злий жертовник розвалю.
[i](Полліон і Флавій швидко виходять)[/i]
Сцена 3
[i](З глибини виходять друїди, жриці, воїни,
барди, оракули, служителі жертовника і,
посередині гурту, Оровез.)[/i]
ХОР
Норма йде вже. Вінками святими
із вербени волосся повите.
У руці серп, весь золотом вкритий,
наче місяця серп він іскрить.
Йде вона і ясна зірка Риму
в страху пологом лик обгортає;
Ірмінсул в небо стрімко злітає,
мов комета жахлива горить.
(Мов комета жахлива горить.
Мов комета жахлива горить.
Жахлива, жахлива горить.
Жахлива, жахлива горить.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733087
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.05.2017
Опера на дві дії.
Лібрето: Феліче Романі
Дійові особи:
ПОЛЛІОН – римський проконсул в Галлії (Тенор);
ОРОВЕЗ – очільник друїдів (Бас);
НОРМА – друїдеса, дочка Оровеза (Сопрано)
АДАЛЬДЖИЗА – молода жриця храму Ірмінсула (Сопрано);
КЛОТІЛЬДА – близька подруга Норми (Меццо-сопрано);
ФЛАВІЙ – друг Полліона (Тенор)
Два хлопчики, сини Норми і Полліона.
Хори і статисти: друїди, барди, оракули, жриці, римські воїни і гальські солдати.
Дія відбувається в Галлії, у священному лісі і в Храмі Ірмінсула.
Дія перша
[i]Священний ліс друїдів. В центрі дуб Ірмінсула.
Біля його підніжжя видно друїдський камінь,
котрий служить жертовником. Вдалині на пагорбах розкинувся ліс.
Ніч. Крізь зарості мелькають далекі вогні.
[/i]
Сцена 1
[i]Під звуки релігійного маршу проходять шеренги
гальських солдатів, потім процесія друїдів.
Останніми йдуть Оровез зі старшими жерцями.
[/i]ОРОВЕЗ
Йдіть, о Друїди, на пагорби,
йдіть і дивіться в небо –
місяця диск сріблястий там
новий зустріти треба!
Як лик його пречистий
дасть усміх променистий,
(дасть усміх променистий),
хай тричі дзвонить голосно
бронза священицька!
(Бронза священицька!)
ДРУЇДИ
Жати омелу жертвенну
Норма іде?
ОРОВЕЗ
Так, Норма, так, іде.
ДРУЇДИ
Іде?
ОРОВЕЗ
Так.
ДРУЇДИ
Іде?
ОРОВЕЗ
Так.
ДРУЇДИ
Духом твого пророцтва її,
грізний наш Боже, сповни!
Дай, Ірмінсуле, гніву –
Помсту для Римлян жахливу;
Дай, щоб цей мир зламать могли,
Згубний такий для нас. Так!
ОРОВЕЗ
Так. Йтиме з дуба древнього
голос страхітний божий;
Галлія стане вільна
від злих орлів ворожих;
стукіт об щит священний,
нібито грім вогненний,
в місті могутнім Цезаря
жахливо прогримить!
(Нібито грім,
нібито грім вогненний,
в місті міцнім
жахливо прогримить!
Прогримить! Прогримить! Прогримить!
Жахливо, жахливо прогримить!
Ах! Ой! Жахливо, жахливо прогримить!
Нібито грім,
нібито грім вогненний,
в місті міцнім
жахливо прогримить! Прогримить!
Прогримить! Прогримить!
Жахливо, жахливо прогримить!
Ах! Ой! Жахливо, жахливо прогримить!
Жахливо прогримить!
Жахливо прогримить!)
ДРУЇДИ
В місті могутнім Цезаря
жахливо прогримить!
Стукіт об щит священний,
нібито грім вогненний,
в місті могутнім Цезаря
жахливо прогримить!
Прогримить! Прогримить! Прогримить!
{Жахливий грім вогненний.} Тенори
{ Жахливо прогримить!} Баси
Ах! Ой! Жахливо, жахливо прогримить!
Стукіт об щит священний,
нібито грім вогненний,
в місті могутнім Цезаря
жахливо прогримить!
Прогримить! Прогримить! Прогримить!
{Жахливий грім вогненний.} Тенори
{ Жахливо прогримить!} Баси
Ах! Ой! Жахливо, жахливо прогримить!
Жахливо прогримить!
Жахливо прогримить!
ОРОВЕЗ І ДРУЇДИ
Місяцю, зводься поспіхом!
Норма до дуба йде!
О, Місяцю, швидше!
[i]
(Всі відходять і зникають у лісі. Час від часу
чути їхні голоси, що доносяться здалека.)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733086
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.05.2017
Ти як душа, ти серця хміль,
Ти щастя шал, о, ти мій біль,
Ти світ ясний, де проживаю,
Небесна синь, де я літаю.
О, ти мій схов, куди прийду
І вічний смуток свій складу.
Ти мій заслін, ти мир і спокій,
Ти неба дар мій ясноокий,
Що любить так в мені усе,
Блаженство погляд твій несе.
Мене міцнить любов твоя,
Мій дух, моє найкраще "Я"!
Ти як душа, ти серця хміль,
Ти щастя шал, о, ти мій біль,
Ти світ ясний, де проживаю,
Небесна синь, де я літаю.
Мій дух, моє найкраще "Я"!
Robert Schumann, Myrten:
Widmung (Friedrich Rückert)
Du meine Seele, du mein Herz,
Du meine Wonn’, O du mein Schmerz,
Du meine Welt, in der ich lebe,
Mein Himmel du, darein ich schwebe,
O du mein Grab, in das hinab
Ich ewig meinen Kummer gab.
Du bist die Ruh, du bist der Frieden,
Du bist vom Himmel mir beschieden.
Daß du mich liebst, macht mich mir wert,
Dein Blick hat mich vor mir verklärt,
Du hebst mich liebend über mich,
Mein guter Geist, mein beßres Ich!
Du meine Seele, du mein Herz,
Du meine Wonn’, O du mein Schmerz,
Du meine Welt, in der ich lebe,
Mein Himmel du, darein ich schwebe,
Mein guter Geist, mein beßres Ich!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730950
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.04.2017
Ти сюди вів мене,
Мій друже стрімкий?
Цим співом, цим дзвоном,
(Ти сюди вів мене?) 2 р.
До мельниківни!
Сюди заманив.
Так! (Щоб я побачив?) 2 р.
(До мельниківни! ) 2 р.
Послала тебе?
Чи мене звабив сам?
Я хочу це знати –
(Послала тебе?) 2 р.
Хай буде все так!
Я знаю, однак:
Що шукав, те знайшов тут.
Хай буде все так!
По праці відчув,
Що досить здобув.
І для рук, і для серця
(Я все здобув!) 2 р.
Franz Schubert, Die schöne Müllerin:
Danksagung an den Bach (Wilhelm Müller)
War es also gemeint,
Mein rauschender Freund?
Dein Singen, dein Klingen,
War es also gemeint?
Zur Müllerin hin!
So lautet der Sinn.
Gelt, hab' ich's verstanden?
Zur Müllerin hin!
Hat sie dich geschickt?
Oder hast mich berückt?
Das möcht ich noch wissen,
Ob sie dich geschickt.
Nun wie's auch mag sein,
Ich gebe mich drein:
Was ich such', hab' ich funden,
Wie's immer mag sein.
Nach Arbeit ich frug,
Nun hab ich genug
Für die Hände, fürs Herze
Vollauf genug!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727202
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.04.2017
Бачу млин я, що мелькає
Між зелених вільшин,
І плин струмка ламає
(Колесами він.) 2 р.
(Ах, вітаю, ах, вітаю,
Милі жорен пісні!) 2 р.
І хатинку затишну!
І сіяння у вікні!
(І блиск сонця яскравий,
Що сяє вогняне!) 2 р.
(Струмочку, мій струмочку,
Ти сюди вів мене?) 2 р.
(Ти сюди вів мене?) 2 р.
Franz Schubert, Die schöne Müllerin:
Halt! (Wilhelm Müller
Eine Mühle seh ich blinken
Aus den Erlen heraus,
Durch Rauschen und Singen
Bricht Rädergebraus.
Ei willkommen, ei willkommen,
Süsser Mühlengesang!
Und das Haus, wie so traulich!
Und die Fenster, wie blank!
Und die Sonne, wie helle
Vom Himmel sie scheint!
Ei, Bächlein, liebes Bächlein,
War es also gemeint?
War es also gemeint?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726680
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.04.2017
Я чув – струмок невпинно
З-під каменя дзюрчав
І з клекотом в долину
Кристально чистий мчав.
Чи зваблений водою,
Чи мав таємний зов –
(Я певною ходою
З ціпком за ним пішов.) 2 р.
Вперед і вперед з узвишшя
Ішов я за кроком крок,
(Робився все чистішим
І жвавішим струмок.) 2 р.
Так це моя дорога?
Струмку, скажи, куди?
Куди? Тож куди?
(Бо ти ж мене привабив
Тим клекотом води.) 2 р.
Що я скажу про клекіт?
Це не співучий плин –
(Це певно спів русалок
З ясних стрімких глибин.) 2 р.
Співай, журчи, мій друже,
Йди радісно в ріку!
(Стоять млинів колеса
На кожному струмку.) 2 р.
Співай, журчи, мій друже,
Йди радісно в ріку!
У ріку! У ріку!
Franz Schubert, Die schöne Müllerin:
Wohin? (Wilhelm Müller)
Ich hört' ein Bächlein rauschen
Wohl aus dem Felsenquell,
Hinab zum Tale rauschen
So frisch und wunderhell.
Ich weiss nicht, wie mir wurde,
Nicht, wer den Rat mir gab,
Ich musste auch hinunter
Mit meinem Wanderstab.
Hinunter und immer weiter
Und immer dem Bache nach,
Und immer frischer rauschte
Und immer heller der Bach.
Ist das denn meine Strasse?
O Bächlein, sprich, wohin?
Wohin? Sprich, wohin?
Du hast mit deinem Rauschen
Mir ganz berauscht den Sinn.
Was sag ich denn vom Rauschen?
Das kann kein Rauschen sein:
Es singen wohl die Nixen
Tief unten ihren Reihn.
Lass singen, Gesell, lass rauschen
Und wandre fröhlich nach!
Es gehn ja Mühlenräder
In jedem klaren Bach.
Lass singen, Gesell, lass rauschen
Und wandre fröhlich nach!
Fröhlich nach! Fröhlich nach!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726589
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.03.2017
Ще няньок лунали співи,
Вже тоді кохав я;
На маленький пальчик лівий
Срібний перстень дав я.
Заміж розійшлись дівчата,
Незрадно кохав я;
Вже чужий прийшов у хату,
Хоч і перстень дав я.
Грала музика без спину,
На святі співав я;
Чиясь ти тепер дружина,
Хоч завжди кохав я.
А дівчата осміяли,
Гірко заридав я:
Марно в вірності був сталий,
Марно перстень дав я!
Fryderyk Chopin, Pieśni:
Pierścień (Stefan Witwicki)
Smutno niańki ci śpiewały,
A ja już kochałem;
A na lewy palec mały
Srebrny pierścień dałem.
Pobrali dziewczęta drudzy,
Ja wiernie kochałem;
Przyszedł młody chłopiec cudzy,
Choć ja pierścień dałem.
Muzykantów zaproszono,
Na godach śpiewałem;
Innego zostałaś żoną,
Ja zawsze kochałem.
Dziś dziewczęta mnie wyśmiały,
Gorzko zapłakałem:
Próżnom wierny był i stały,
Próżno pierścień dałem!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726296
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.03.2017
Лист з дерев злітає,
Що ростуть на волі
Пташка десь співає
З-над могили в полі.
Не мала, не мала
Щастя, Польще мила!
Все те (все те) в снах пропало,
Хлопці ж у могилах.
Села всі згоріли,
А міста в руїнах,
Жінки плач зболілий
Лиш із поля лине.
Всі пішли із дому,
Коси прихопили;
На лану пустому
Гине колос спілий.
Як коло Варшави
Хлопці збір трубили,
То здалось, що в славі
Вийде Польща ціла (ціла).
Зиму воювали,
Бились літо ціле;
Осінь все спинила,
А дітей не стало.
Ці бої жахливі
В марноті скінчились,
Бо на свої ниви
Браття забарились.
Ті землею вкриті,
А інші в неволі,
Ще інші по світі
Без хати і поля.
Ні з небес підмоги,
Ні з руки людини,
Скрізь пусті розлоги,
Марно врода гине.
Лист з дерев злітає,
Знов лист злітає;
О! Польська країно!
А щоб браття сміло,
Що за тебе гинуть,
Узялись до діла
І землі з собою
З Вітчизни набрали,
Власною рукою
Польщу б насипали.
Силою піднятись –
Згинули хоробрі;
Зрадників багато,
Люди ж надто добрі.
(Силою піднятись –
Згинули хоробрі;
Зрадників багато,
Люди ж надто добрі.)
Fryderyk Chopin, Pieśni: Śpiew z mogiły
(Leci liście z drzewa) (Wincenty Pol)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726254
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.03.2017
Вітер гне кущі поривом,
Не в час, не в час, коню!
Не в час, хлопче чорнобривий,
Мчиш по оболоні.
Не в час, хлопче чорнобривий,
Мчиш по оболоні.
Чи ти бачиш там над бором
Воронів є зграя?
Як кружляє, кряче хором
І на бір спадає?
Як кружляє, кряче хором
І на бір спадає?
«Де ж дівча те, де ж те гоже –
Не стрічає нині?»
«Як же, як зустріти може,
Коли в домовині?»
«Як же, як зустріти може,
Коли в домовині?»
«О, пустіть же! Тужно стало,
Лиш побачить хочу:
Чи вона, як помирала,
В мій бік мала очі?
Чи вона, як помирала,
В мій бік мала очі?
Як почує плач невпинний
І печальну мову,
Може встане з домовини
Й буде жити знову!»
Може встане з домовини
Й буде жити знову!»
Fryderyk Chopin,
Pieśni: Narzeczony (Stefan Witwicki)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725701
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.03.2017
Рано-ранесенько сонце вставало,
Мама в віконці скляному сиділа,
«Звідки вертаєшся, доню? – питала –
Де твій віночок у косах змочила?»
«Хто так раненько (раненько) мусить (мусить) воду брати,
Тому не дивно мокрий вінок мати.»
«Ой, моя доню, правду не кажеш!
Ти ж напевно, ти ж напевно з ночі
В полі із хлопцем своїм простояла.»
«Правда, правда, Матусю, правду визнать хочу,
Хлопця я свого у полі впізнала,
Кілька хвилин лиш пройшло у розмові,
Тим часом (тим часом) в косах змок вінок чудовий
(змок вінок чудовий)».
Fryderyk Chopin,
Pieśni: Piosnka litewska (Ludwik Osiński)
Bardzo raniuchno wschodziło słoneczko,
Mama przy szklannym okienku siedziała,
"Skąd że to", pyta, "powracasz córeczko?
Gdzieś twój wianeczek na głowie zmaczała?"
"Kto tak raniuchno (raniuchno) musi (musi) wodę nosić,
Nie dziw, że może swój wianeczek zrosić."
"Ej, zmyślasz, dziecię! Ej, zmyślasz, dziecię!
Tyś zapewne, tyś zapewne w pole,
Z twoim chlopakiem w zaloty pobiegła”
"Prawda, prawda, Matusiu, prawdę wyznać wolę,
Mojegom w polu młodziana spostrzegła,
Kilka chwil tylko zeszło na rozmowie,
Tym czasem (tym czasem) wianek zrosił się na głowie
(zrosił się na głowie) ".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725541
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.03.2017
У вінки сплету я зранку
квіти на честь Ганки,
що з пісень братнього люду
забуття прибрав полуду.
Що з пісень братнього люду
забуття прибрав полуду.
Співи польських лук безмежних
приймеш обережно.
Бо відомо, що віками
Чех із Ляхом є братами.
Бо відомо, що віками
Чех із Ляхом є братами.
І дитя тебе шанує –
їх чужий мордує.
Сяйва слави не здобудеш –
ти Народ байдужий будиш.
Сяйва слави не здобудеш –
ти Народ байдужий будиш.
Тож прийми від нас вітання
і руки стискання.
Шле пошану в чеські землі
надвіслян слов’янське плем’я.
Шле пошану в чеські землі
надвіслян слов’янське плем’я.
Вацлав Ганка (Vaclav Hanka) — чеський філолог,
поет, діяч національного відродження, панславіст.
Fryderyk Chopin, Pieśni:
Jakież kwiaty, jakie wianki (Ignacy Maciejewski)
Jakież kwiaty, jakie wianki
splotę na cześć Hanki,
co bratniego ludu pieśni
zapomnienia wydarł pleśni.
Co bratniego ludu pieśni
zapomnienia wydarł pleśni
Oto śpiewkę polskich błoni
przyjmie z naszych dłoni.
Bo to znane jest przed światem
że Czech z dawna Lecha bratem.
Bo to znane jest przed światem
że Czech z dawna Lecha bratem.
Gdy cię przebóg dziecię wielbi
Gdy ich obcy gnębi.
Blaskiem zysków się nie łudzisz
I zwątpiały Naród budzisz.
Blaskiem zysków się nie łudzisz
I zwątpiały Naród budzisz.
Przyjm więc mężu czułe dzięki
z uściśnieniem ręki.
Niech cię uczci w czeskiej ziemie
Nadwiślańskich Słowian plemię.
Niech cię uczci w czeskiej ziemie
Nadwiślańskich Słowian plemię.
Jest to utwór Chopina do słów
Ignacego Maciejewskiego
podarowany pisarzowi
czeskiemu Wacławowi Hance
w sierpniu roku 1829
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725489
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.03.2017
(Мандрівка – мельника жага,
Мандрівка!) 2 р.
Не може мельником той буть,
Хто не збирається у путь,
(В мандрівку.) 4 р.
(Від річки приклад ми берем,
Від річки!) 2 р.
Не спочиває ніч і день,
Про мандри думає щодень
(Ця річка.) 4 р.
(Колеса не спиняють рух,
Колеса!) 2 р.
Вода нестримно вниз біжить,
Не дасть спинитись ні на мить
(Колесам.) 4 р.
(І жорна з каменя важкі,
І жорна!) 2 р.
У танець парою пішли,
Немов пір’їнками були,
(І жорна.) 4 р.
(Мандрівка – пристрасть це моя,
Мандрівка!) 2 р.
Господарі, мене простіть,
У світ широкий відпустіть,
(В мандрівку.) 4 р.
Franz Schubert, Die schöne Müllerin:
Das Wandern (Wilhelm Müller)
Das Wandern ist des Müllers Lust,
Das Wandern!
Das muss ein schlechter Müller sein,
Dem niemals fiel das Wandern ein,
Das Wandern.
Vom Wasser haben wir's gelernt,
Vom Wasser!
Das hat nicht Rast bei Tag und Nacht,
Ist stets auf Wanderschaft bedacht,
Das Wasser.
Das sehn wir auch den Rädern ab,
Den Rädern!
Die gar nicht gerne stille stehn,
Die sich mein Tag nicht müde drehn,
Die Räder.
Die Steine selbst, so schwer sie sind,
Die Steine!
Sie tanzen mit den muntern Reihn
Und wollen gar noch schneller sein,
Die Steine
O Wandern, Wandern, meine Lust,
O Wandern!
Herr Meister und Frau Meisterin,
Laßt mich in Frieden weiterziehn
Und wandern.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724872
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.03.2017
О, за пісні ці ти не дякуй,
Я повертаю лиш твоє,
Для тебе маю лиш подяку
За спів, що вічно в серці є.
Завжди пісні були з тобою,
Чи ж то в ясних очах твоїх
Читаю дійсно я з журбою:
Не впізнаєш пісень своїх?
Robert Franz,
Widmung (Wolfgang Müller)
O danke nicht für diese Lieder,
Mir ziemt es dankbar dir zu sein;
Du gabst sie mir, ich gebe wieder,
Was jetzt und einst und ewig dein.
Dein sind sie alle ja gewesen;
Aus deiner lieben Augen Licht
Hab ich sie treulich abgelesen:
Kennst du die eignen Lieder nicht?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724222
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2017
Мре лотосова квітка
Від сонця красоти
І мрійливо чекає,
Сумна, нічної темноти.
Коханець-місяць світлом
До себе її зове,
Вона ж до нього підводить
Своє лице квіткове.
Вона цвіте і сяє –
Там в небі бажана ціль;
Вона тремтить і все ридає –
Бо мучить любові біль.
Robert Schumann Myrten: Die Lotosblume
(Heinrich Heine)
Die Lotosblume ängstigt
Sich vor der Sonne Pracht,
Und mit gesenktem Haupte
Erwartet sie träumend die Nacht.
Der Mond, der ist ihr Buhle,
Er weckt sie mit seinem Licht,
Und ihm entschleiert sie freundlich
Ihr frommes Blumengesicht.
Sie blüht und glüht und leuchtet,
Und starret stumm in die Höh;
Sie duftet und weinet und zittert
Vor Liebe und Liebesweh!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723186
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.03.2017
Жвавий струмочку,
Сріблястий, дзвінкий,
Ти моїй любій
Несеш плин тремкий?
Милий струмочку,
Будь мій вістівник,
Щире вітання
Неси їй здалік.
Всім її квітам
В садочку утіх,
Що вона ніжить
На грудях своїх,
Ніжним трояндам
В багрянці краси,
Милий струмочку,
Ти свіжість неси.
Як над тобою
У мрійній імлі
З жалю зігнеться
Аж до землі –
Дай їй, струмочку,
Твій приязний згляд,
Втіш тим, що любий
Прийде назад.
А як у червінь
Блиск сонця впаде,
Милу гойдай ти –
Хай сон іде.
Шерхом солодким
Співай вночі –
Їй про кохання
У сні шепчи.
Franz Schubert, Schwanengesang: Liebesbotschaft (Ludwig Rellstab)
Rauschendes Bächlein,
So silbern und hell,
Eilst zur Geliebten
So munter und schnell?
Ach, trautes Bächlein,
Mein Bote sey Du;
Bringe die Grüße
Des Fernen ihr zu.
All’ ihre Blumen
Im Garten gepflegt,
Die sie so lieblich
Am Busen trägt,
Und ihre Rosen
In purpurner Gluth,
Bächlein, erquicke
Mit kühlender Fluth.
Wenn sie am Ufer,
In Träume versenkt,
Meiner gedenkend
Das Köpfchen hängt;
Tröste die Süße
Mit freundlichem Blick,
Denn der Geliebte
Kehrt bald zurück.
Neigt sich die Sonne
Mit röthlichem Schein,
Wiege das Liebchen
In Schlummer ein.
Rausche sie murmelnd
In süße Ruh,
Flüstre ihr Träume
Der Liebe zu.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722940
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.03.2017
Мла в мої очі котиться з лона,
Справа і зліва темно усюди;
Дума, загравши, в вічності тоне!
Тихо, ох, тихо – сум палить груди.
Дума, загравши, в вічності тоне!
Тихо, ох, тихо – сум палить груди.
Тут не знаходжу я те, що треба!
Тут вже давно так нудно, немило:
Ні мого сонця! Ні мого неба!
Ні мого всього, що серце гріло.
Ні мого сонця! Ні мого неба!
Ні мого всього, що серце гріло.
Пісня й кохання – як було б любо!
В пустці чужинській снив би як вдома:
Вірно кохати – то серця згуба!
Пісню співати – то серця втома!
Вірно кохати – то серця згуба!
Пісню співати – то серця втома!
Часом у небо погляд мій рветься,
Посвистом вітру не нарікаю:
Холод, ох, холод, лиш серце б’ється –
З думою іншим линемо краєм!
Холод, ох, холод, лиш серце б’ється –
З думою іншим линемо краєм!
Fryderyk Chopin, Pieśni: Dumka (Nie ma czego trzeba)(Józef Bohdan Zaleski)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722524
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.03.2017
Зов пісень моїх до тебе
В ніч летить завжди;
В тихий гай під зорне небо,
Любонько (Любий мій), прийди!
Шелестять верхи листками
В місячній імлі (В місячній імлі);
Не простежать тут за нами
Воріженьки злі (Воріженьки злі).
Чуєш співи солов’їні?
Ах, вони тобі,
Це за мене просять нині
Піснею журби.
Знають все про мук глибини
І любові біль (І любові біль),
Співом срібним в серце лине
Ніжний щастя хміль (Ніжний щастя хміль).
Душу хай твою торкають,
Люба (Любий), чуй мене!
Я тремкий (-ка) тебе чекаю!
Йди, утіш мене!
Йди, утіш мене!
Утіш мене!
Franz Schubert, Schwanengesang:
Ständchen (Ludwig Rellstab)
Leise flehen meine Lieder
Durch die Nacht zu dir;
In den stillen Hain hernieder,
Liebchen, komm zu mir!
Flüsternd schlanke Wipfel rauschen
In des Mondes Licht (In des Mondes Licht);
Des Verräters feindlich Lauschen
Fürchte, Holde, nicht (Fürchte, Holde, nicht).
Hörst die Nachtigallen schlagen?
Ach! sie flehen dich,
Mit der Töne süßen Klagen
Flehen sie für mich.
Sie verstehn des Busens Sehnen,
Kennen Liebesschmerz (Kennen Liebesschmerz),
Rühren mit den Silbertönen
Jedes weiche Herz (Jedes weiche Herz).
Laß auch dir die Brust bewegen,
Liebchen, höre mich!
Bebend harr' ich dir entgegen!
Komm, beglücke mich!
Komm, beglücke mich!
Beglücke mich!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722338
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.03.2017
Ти – пан землі, я – пан свого сумління,
і наді мною ти не володар.
То за тобою кривда йтиме тінню,
і буде мстити знищений вівтар.
Тремти – від слуг твоїх надійде лихо,
не знайдеш слів очиститись від зла.
А я піду. І хтось промовить тихо:
Людина он дорогою пішла.
Ларыса Геніюш
Ты – пан зямлі, я – пан свайго сумленьня
Ты – пан зямлі, я – пан свайго сумленьня,
і нада мною ты не валадар.
То за табою крыўда пойдзе ценем,
і будзе мсьціць разбураны алтар.
Дык ты дрыжы паміж уласных стражаў,
каб змыць віну, шукай у сэрцы слоў.
А я пайду. I нехта ціха скажа:
– Вунь чалавек дарогаю пайшоў.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720113
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.02.2017
Чорний узор – на деревах безлистих
воронів зграя вінками лягла.
Каркають, каркають ранком імлистим
пісню тужливу над тишшю села.
Шкода птахам тих листків ніжно-літніх,
зірваних вітром з веселих гілок,
колосів в полі, покинутих, житніх,
що похилились від тужних думок.
Може, провадять?
А може, вітають
хмари зі снігом, з морозом вітри?
Кружать і кружать – та не відлітають...
Графіка чорна сумної пори.
Ларыса Геніюш
Гравюрка
Чорным узорам на дрэвах бязьлістых
воранаў зграя вянкамі лягла.
Гракаюць, гракаюць раньнем імглістым
чорную песьню над цішай сяла.
Птахам лістоты шкада сакавітай,
ветрам сарванай зь вясёлых галін,
коласа ў полі, забытага, жытняга,
што галаву на камень схіліў.
Можа, праводзяць?
А можа, вітаюць
хмары са сьнегам, з марозам вятры?
Кружацца, кружацца – не адлятаюць...
Чорная графіка сумнай пары.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720112
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.02.2017
Все росте безмірно,
Зникли дні зимові;
Ластівочко вірна,
Ти у сінях знову!
Сонце довше світить,
В зелені гіллячки;
Йди до нас з привітом
Радісна співачко!
Не лети десь марно!
Може їсти просиш?
Може пісню гарну
З чужини приносиш?
Око твоє чорне
Всюди поглядає –
Тільки жаль огорне,
Бо її немає!
Вийшла за солдата,
В дальню путь збиралась,
Залишала хату,
З матір’ю прощалась.
Там, де шлях наліво,
Ноги обхопила,
Плакала тужливо,
Йти назад хотіла!
Може ти від неї?
Отже розкажи ти,
Чи там не голодні,
Чи їм добре жити?
Чи мені вділила
Там сердечне слово?
Чи їх доня мила
І синок здорові?
Fryderyk Chopin, Pieśni: Poseł (Stefan Witwicki)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715773
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.02.2017
З гір, де вкладали
Хрест страшний на спину,
Дивились на омріяну країну,
Де видно неба сяюче проміння,
Куди ішло їх плем’я без упину.
Та не ввійде в той край це покоління!
На учту днів щасливих не прибудуть,
І навіть, навіть може всі забуті, всі забуті,
всі забуті будуть.
Fryderyk Chopin, Pieśni: Z gór, gdzie dźwigali (Zygmunt Krasiński)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715772
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.02.2017
Молодий, безбородий,
О, незвичної вроди;
Гарний хлопець – що бажать?
Чорні вуса, ладна стать!
Він пізніш на годину –
В серці сумно, аж гину;
Гарний хлопець – що бажать?
Чорні вуса, ладна стать!
Кінь ще тільки в дорозі –
Вже тремчу у знемозі,
Гарний хлопець – що бажать?
Чорні вуса, ладна стать!
Він у сіни ступає –
Жар лице заливає;
Гарний хлопець – що бажать?
Чорні вуса, ладна стать!
Він з порога очима
Протикає незримо!
Гарний хлопець – що бажать?
Чорні вуса, ладна стать!
Кожне слово, що скаже,
В серці радістю ляже;
Гарний хлопець – що бажать?
Чорні вуса, ладна стать!
А підемо в таночок –
З ним зів’юсь у віночок;
Гарний хлопець – що бажать?
Чорні вуса, ладна стать!
В нього слово удатне,
Мов смола, липнуть здатне;
Гарний хлопець – що бажать?
Чорні вуса, ладна стать!
Що ж то буде? Щоб сталось
І ми двоє побрались!
Гарний хлопець – що бажать?
Чорні вуса, ладна стать!
Fryderyk Chopin, Pieśni: Śliczny chłopiec (Józef Bohdan Zaleski)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715124
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.01.2017