| Сторінки (11/1018): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Тож я щаслива, наче квітка квітну,
В життя промінне сонце заглядаю...
Гарячих уст цілунками торкаю
Тіла троянд пурпурних,оксамитних.
Для мене небо чисте і блакитне,
Душа спливає в сонця блиск казковий
Над сяйним джерелом краси й любові...
Тож я щаслива, наче квітка квітну.
В руках життєві келихи святкові,
Напої золотисті, медоплинні,
Гирлянди квітів, срібні грона винні
І оксамитові троянди пурпурові.
Видіння дивні, серця страж чудовий,
Безтямних прагнень льоти променисті...
Безмірної журби зітхання чисті...
І оксамитові троянди пурпурові.
В душі бринить відлуння перелітне
Пісень таємних чи любові слова...
З троянд спливає хвиля пурпурова –
Тож я щаслива, наче квітка квітну.
Maria Czerkawska
Otom szczęśliwa
Otom szczęśliwa, oto jak kwiat kwitnę,
Wpatrzona w życia promieniste słońce...
Oto całują me usta gorące
Róż purpurowych ciała aksamitne.
Niebo mi dziwnie czyste i błękitne,
Dusza się pławi w słonecznej jasności
U źródła piękna, blasku i miłości...
Otom szczęśliwa, oto jak kwiat kwitnę.
Przede mną stoją pełne życia kruże,
Napoje słodkie, złote, miodopłynne,
Girlandy kwiatów, srebrne kiście winne
I aksamitne, purpurowe róże.
Cudne marzenia, wierne serca stróże,
Namiętnych pragnień loty szybkie, zwinne...
Tęsknot bezmiernych westchnienia niewinne...
I aksamitne, purpurowe róże.
W duszy mi grają echa nieuchwytne
Pieśń tajemniczą czy miłości słowa...
Z róż płynie ciepła fala purpurowa —
Otom szczęśliwa, oto jak kwiat kwitnę.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558992
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.02.2015
Чому мені жити кажеш,
О, Боже!
Коли серце вже любити
Не може!
Коли вогні відгоріли
Даремні!
Залишивши попелища
Так темні!
Коли пташки вже співати
Не гожі!
Коли сни мої вернути
Не можу!
Коли кожний день імлою
Покритий!
Коли надій моїх кубок
Розбитий!
Maria Bartusówna
W jesiennej nocy
Po co jeszcze żyć mi każesz,
O, Boże!
Gdy już serce nic ukochać
Nie może!
Gdy się ognie wypaliły
Na marne!
Zostawiając tylko zgliszcza
Tak czarne!
Gdy ptaszęta już jak dawniej
Nie nucą!
Gdy sny moje obłąkane
Nie wrócą!
Gdy dzień każdy mgłą smutniejszą
Okryty!
Gdy nadziei złoty puchar
Rozbity!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558990
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.02.2015
Колись давно душа, пропаща і розбита,
Була моєю... мороком моїм обвита,
Та я завжди любила сміх її відкритий,
Як і плачу її скривавлений потік.
Душа, що у руках як коси розсипалась,
Як квітка з воску і вогню мені здавалась...
Вона з моїх печалей змучена зламалась,
М’яка і вірна, я їй вкоротила вік...
Delmira Agustini
Los relicarios dulces
Hace tiempo, algún alma ya borrada fue mía.
Se nutrió de mi sombra... Siempre que yo quería
el abanico de oro de su risa se abría,
o su llanto sangraba una corriente más;
alma que yo ondulaba, tal una cabellera
derramada en mis manos... Flor del fuego y la cera,
murió de una tristeza mía... Tan dúctil era,
tan fiel, que a veces dudo si pudo ser jamás...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543796
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2014
Я дивно вмираю... та це не життя убиває,
не смерть убиває мене, не вбиває любов –
від думки німої немовби від рани вмираю...
Колись біль подібний у серце вас люто колов?
І думка безмірна, що корені в душу пускає,
з’їдає і душу і плоть у полоні оков.
Чи знали ви зірку таку, що погасла дрімає,
що вас обнімала без світла, неначе покров?..
Це муки вершина! – у серці носити довічно
безплідне насіння, нестямне, убивче, трагічне,
що зубом жорстоким у серці моєму стримить!
Якби із насіння розкрилася квітка чудова,
була б це для мене подія щаслива, святкова, –
немовби сам Бог біля мене незримо стоїть!..
Delmira Agustini
Lo inefable
Yo muero extrañamente...No me mata la vida
no me mata la muerte, no me mata el amor;
muero de un pensamiento mudo como una herida...
¿No habeis sentido nunca el extraño dolor?
De un pensamiento inmenso que se arraiga en la vida
devorando alma y carne, y no alcanza a dar flor?
¿Nunca llevasteis dentro una estrella dormida
que os abrazaba enteros y no daba un fulgor?...
¡Cumbre de los martirios!...llevar eternamente
desgarradora y árida, la trágica simiente
clavada en las entrañas como un diente feroz!
Pero arrancarla un día en una flor que abriera
milagrosa, inviolable...¡Ah más grande no fuera
tener entre las manos la cabeza de Dios!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543795
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.12.2014
Любов, коли в час пізній страдницької ночі
в моїм замку ти золотим ключем дзвеніла –
відкрились двері в льодяну пітьму охоче
і білим образом мене ти осінила.
Все освітили тут твої алмазні очі,
з моєї чаші прохолоду ти надпила,
поклала голову на подушки дівочі,
своїм безстидством і безумством полонила.
З тобою я в піснях, з тобою я сміюся,
як пес, коли ти спиш, до ніг твоїх тулюся,
весняний запах твій несу в душі глибини,
тремчу коли замок ключем торкаєш знову,
благословляю ніч ту страдницьку й чудову,
бо у моїм житті цвітеш тепер невпинно!
Delmira Agustini
El intruso
Amor, la noche estaba trágica y sollozante
cuando tu llave de oro cantó en mi cerradura;
luego, la puerta abierta sobre la sombra helante,
tu forma fue una mancha de luz y de blancura.
Todo aquí lo alumbraron tus ojos de diamante;
bebieron en mi copa tus labios de frescura;
y descansó en mi almohada tu cabeza fragante;
me encantó tu descaro y adoré tu locura.
¡Y hoy río si tú ríes, y canto si tú cantas;
y si duermes, duermo como un perro a tus plantas!
¡Hoy llevo hasta en mi sombra tu olor de primavera;
y tiemblo si tu mano toca la cerradura;
y bendigo la noche sollozante y oscura
que floreció en mi vida tu boca tempranera!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543351
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.12.2014
Ланцюг незламним був, як доля невмолима,
Священним як життя і як душа вразливим,
Його порвала я і йду непоборима
Зі Смерті холодом – прекрасним і жахливим...
Допитлива душа до себе в глиб загляне –
Там в дзеркалі води дрімотної, хисткої,
Чи бога то, чи монстра туманний сфінкс повстане, –
Здивується душа від дійсності такої.
Delmira Agustini
La ruptura
Érase una cadena fuerte como un destino,
Sacra como una vida, sensible como un alma;
La corté con un lirio y sigo mi camino
Con la frialdad magnífica de la Muerte... Con calma
Curiosidad mi espíritu se asoma a su laguna
Interior, y el cristal de las aguas dormidas,
Refleja un dios o un monstruo, enmascarado en una
Esfinge tenebrosa suspensa de otras vidas.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543350
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.12.2014
Я відчуваю – за годиною година,
Немов кортеж повільний, тихо пропливає...
Ах! Як далеко ти – в мені печаль єдина,
І кроків шум твоїх у снах лиш сповиває.
Я знаю – прийдеш ти, коли мине хмарина
Ту зірку, що хмурний мій обрій осяває,
І мій садок на твій веселий сміх чекає,
Що дасть йому життя, немов ріка неспинна.
Коли зустрілись на дорозі ми в час муки,
Я склала долю у твої прекрасні руки.
Щонайцінніше віддала тобі в тремтінні!
Моя душа й твоя, немовби небо й море:
Між ними пролетять в майбутнє неозоре
Біди, і Часу, і Життя, і Смерті тіні!
Delmira Agustini
Desde lejos
En el silencio siento pasar hora tras hora,
Como un cortejo lento, acompasado y frío...
Ah! Cuando tú estás lejos mi vida toda llora
Y al rumor de tus pasos hasta en sueños sonrío.
Yo sé que volverás, que brillará otra aurora
En mi horizonte grave como un ceño sombrío;
Revivirá en mis bosques tu gran risa sonora
Que los cruzaba alegre como el cristal de un rio.
Un día, al encontrarnos tristes en el camino
Yo puse entre tus manos pálidas mi destino.
¡Y nada de más grande jamás han de ofrecerte!
Mi alma es frente á tu alma como el mar frente al cielo:
Pasarán entre ellas tal la sombra de un vuelo,
La Tormenta y el Tiempo y la Vida y la Muerte!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543134
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.12.2014
Вона приснилася палка, страшна й несміла,
мов водоспад незрозуміло шепотіла,
безумством розлилась умить любов вогненна,
пливла в життя потоках – вічна, нескінченна.
А потім снилася немов захід світила,
коли стає велика голова вогненна,
сміялася – із ніжних уст печаль щоденна,
мов з джерела душі криштальної забила.
І нині сниться тужна, і радісна, й чутлива,
як морок світу весь, і райдуга грайлива,
вона слабка як ідол і вічна наче Бог,
і над життям свою величність піднімає,
і полум’яним вмить цілунком вниз спадає
на квітку ту, що обірвали ми удвох...
Delmira Agustini
Amor
Lo soñé impetuoso, formidable y ardiente;
hablaba el impreciso lenguaje del torrente;
era un amor desbordado de locura y de fuego,
rodando por la vida como en eterno riego.
Luego soñélo triste, como un gran sol poniente
que dobla ante la noche su cabeza de fuego:
despues rió, y en su boca tan tierna como un ruego,
sonaba sus cristales el alma de la fuente.
Y hoy sueño que es vibrante, y suave, y riente y triste,
que todas las tinieblas y todo el iris viste,
que frágil como un ídolo y eterno como un Dios,
sobre la vida toda su majestad levanta:
y el beso cae ardiendo a perfumar su planta
en una flor de fuego deshojada por dos...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543133
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.12.2014
У небі колір світла став багровий,
і сонце мре в агонії поволі,
і диск його жовтаво-пурпуровий,
мов щит із бронзи, змочений у крові,
покинутий лежить на браннім полі ...
А квітка пелюстки свої цнотливо
для поцілунків вечора відкрила,
в кареті срібній місяць їде сивий,
і з тінню ночі бореться сміливо
квадрига дня – ясна, золотокрила.
Блаженства час! Стрілою вмить злітає
над морем птах у простір загадковий,
і кожна пальма листя піднімає,
і тремоло на них легенько грає,
немов на лютні, вітер присмерковий.
... Та враз у вишині, в небес роздоллі,
де Захід повнить амфори вогнисті,
глибокий стогін прокотивсь поволі,
у стогоні тому звучання болю –
вже смерті псалмоспіви шепче листя!
А завтра сонце знов на шлях надземний
підніметься, на висі неозорі,
і спалахами вразить простір темний,
коли в сум’ятті непорочнім, чемно,
повіки золоті прикриють зорі,
Природа, що не переносить ночі,
над вівтарем, де небеса простерті,
де сонця промені горять урочі,
співатиме життю свій гімн пророчий,
а не печальні псалмоспіви смерті.
Amado Nervo
Perlas negras XXXVIII
Se va la luz hacia el confín violado
del cielo, el sol agonizante llega,
y parece su disco naranjado
un escudo de bronce, abandonado
en el campo sangriento, tras la brega...
Mientras abre la flor su casto broche
a las caricias de la tarde umbría,
la luna avanza en nacarado coche,
y brega con los trasgos de la noche
la rutilante cuadriga del día.
¡Hora de bendición! Surcan de prisa
el espacio los pájaros marinos,
y en el palmar qu'enhiesto se divisa,
cada palma es laúd, en que la brisa
ejecuta sus trémolos divinos.
...De pronto, de la cima, de la blonda
llanura en fruto do el Ocaso vierte
sus ánforas de fuego, surge honda
una queja de duelo: ¡cada fronda
suspira la salmodia de la muerte!
Mañana, cuando lleno de decoro
surja el sol otra vez, con sus centellas
asaetando al piélago sonoro,
cuando entornen sus párpados de oro
con pudores de virgen las estrellas,
Naturaleza que la noche odia,
ante el ara del cielo enrojecida,
donde fulgura el sol como custodia,
en vez de su tristísima salmodia
cantará el himno santo de la vida.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542895
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2014
Кохання наше наче пересмішник:
бо там де спокій з’єднаний з красою
заводить пісню; любить ліс розкішний,
коли в гілках від місяця утішний
тріпоче промінь, граючись росою.
Кохання наше – магія поета:
воно лише свої бажання прийме –
балкон ажурний, спокою тенета,
де віддає всі пристрасті Джульєта
в Ромео ніжні люблячі обійми.
Кохання наше – зманливе майбутнє,
і сутінки у той же час прощальні,
тому то в ньому світяться нечутні
і посмішки світанку незабутні,
і вечорові посмішки печальні.
Amado Nervo
Perlas negras: XXXVII
Nuestro amor es zenzontle: en el paraje
do la beldad a la quietud se aduna,
entona su cantar; ama el boscaje
cuando tiembla en el claro del ramaje
el rayo macilento de la luna.
Nuestro amor es un mago y un poeta:
reproduce, conforme a su deseo,
el calado balcón, la estancia quieta
donde agoniza de pasión Julieta
en los brazos amantes de Romeo.
Nuestro amor es mañana seductora,
y crepúsculo al par, que rojo arde;
pues lucen en su faz encantadora
las alegres sonrisas de l'aurora
y las tristes sonrisas de la tarde.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542893
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.12.2014
Стою на скелі гордої вершині,
що шле на море піни полог білий,
і бачу – місяць встав із хвиль пустині:
сумний мандрівник, зблідлий, посивілий.
Так із життя мого, як з океану,
розбивши морок, що у ньому гину,
у дивнім сяйві зірка ясна встане –
про тебе спогад, світлий і єдиний.
Amado Nervo
Perlas negras: XVI
De pie, sobre la roca que, altanera,
cubre la mar con sus espumas blondas,
veo surgir la luna —esa viajera
tan pálida y tan triste— de las ondas.
Así, del océano de mi vida,
disipando la sombra en que me pierdo,
se levanta una estrella, revestida
de fulgores divinos: tu recuerdo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542427
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.12.2014
Я не родивсь сміятися. Даремно
на голову ллє сонце позолоту.
Людського Болю лицар я недремний,
іду до таємниць безмірних, темних,
загорнутий, як в мантію, в скорботу.
Добра не знав. Були зі мною смуток,
самотність і мороз. Моя свідомість,
як ніч, накрила весь життя здобуток.
Лишіть мені печалі – я забутий...
Печалі взяти – що тоді натомість?!
Я знаю – любиш. Боязкість скрутила.
До бід моїх ти сходиш героїчно,
і там, де чорне все, ти завжди біла,
мов сніжна квітка, що в яру вціліла,
і зірка миру ти в безодні вічна.
Я знаю – любиш. Боязкість скрутила
подумати, що так життя похмуре,
і що душа твоя свята і мила
у мороці життя також стемніла,
моєї чорноти ламавши мури.
Нам небо випробовує кохання:
зі співом радість зникла через ґрати,
де сонце розлило своє сіяння,
і ти тепер лише одне ридання,
і я як стогін мушу існувати.
Яке блаженство ми учора мали!
Та Доля нам закрила цю святиню,
і цвяхи так безжально повбивала
у доброту твою, тебе скарала
невинно на голгофі, мов рабиню.
Та що важливо? Біль немов скарбниця –
ділити славу й честь його турбота.
Дай руку, квітко ти моя й зірнице,
і разом ми підемо в Таємницю
загорнуті, як в мантію, в скорботу!
Amado Nervo
Yo no nací para reír
Yo no nací para reír; en vano
el sol baña en sus oros mi cabeza.
Soy gentilhombre del Dolor humano,
y envuelto voy al insondable arcano
en el manto imperial de mi tristeza.
Nunca supe de bien: supe de dolor,
de frío y soledad. Mi ser remeda
la noche pertinaz que cubre al polo.
Dejadme con mi angustia: estoy tan solo…
Si me quitan mi angustia, ¡qué me queda!
Me quieres, bien lo sé; pero me espanta;
desciendes a mi mal con heroísmo,
y donde todo es negro tú eres blanca:
florecita de nieve en la barranca
y estrellita de paz en el abismo.
Me quieres, bien lo sé; pero me espanta
pensar que mi existencia es tan oscura,
que tu almita de luz, tu almita santa,
negra se volverá con sombra tanta
por querer que amanezca en mi negrura.
Y el cielo prueba nuestro amor: el gozo
se alejó, gorjeando, de la reja
donde el sol alumbró tanto alborozo,
y hoy tú ya no eres más que un gran sollozo,
y yo ya no soy más que una queja.
¡Cuántas dichas ayer en nuestra escena!
Pero el ala de Dios cubrió el santuario,
y sin piedad de ti que eres tan buena,
te clavó en el madero de la pena,
te trocó en virgencita del calvario.
Mas ¿qué importa? El dolor es soberano
dispensador de gloria y de nobleza,
¡Mi estrellita, mi flor, dame la mano,
y vayamos envueltos al Arcano,
en el manto imperial de mi tristeza!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542426
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.12.2014
Де вечір розсипається зірками
сидить він на засніженій вершині:
останній погляд дня у далечіні,
і грім стихає в нього під ногами.
Оздобив шию білими шовками;
свій дзьоб як меч тримає у гордині,
і грають блиском золота на згині
могутні кігті з гнутими клинками.
Сидить він на вершині одиноко:
його туман побляклий огортає
і розсіває ореол тремтливо,
а потім вільно лине в даль широку,
у ніч впливаючи, немов душа пірнає,
коли самотня, в роздуми журливо...
José Santos Chocano
El sueño del condor
Al despuntar el estrellado coro,
pósase en una cúspide nevada:
lo envuelve el día en la postrer mirada;
y revienta a sus pies trueno sonoro.
Su blanca gola es imperial decoro;
su ceño varonil, pomo de espada;
sus garfios, siempre en actitud airada,
curvos puñales de marfil con oro.
Solitario en la cúspide se siente:
en las pálidas nieblas se confunde;
desvanece el fulgor de su aureola,
y esfumándose entonces lentamente
se hunde en la noche como el alma se hunde
en la meditación cuando está sola...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541945
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.12.2014
Бурхлива ніч. Вже місяць знемагає
і в озеро сідає неохоче,
личинку дня до ранку зберігає
під чорним і тяжким покровом ночі.
Зникає місяць у нічній тіснині...
Шугає вітер поштовхом порою –
у даль зітхання котить по рівнині,
біжить крізь листя, бавиться корою.
Почався дощ. Посипались краплини
і з квіткою ласкаво цілувались,
колись були це зоряні перлини,
що в озері блискучім відбивались.
Торкає крапля лист і вниз збігає,
на край листка, доріжкою твердою:
на мить одну тремтяча зависає
і, розтягнувшись, падає сльозою...
О, як прекрасний грому спів чудесний!
Під музику невпинну грому й бурі
спадає дощ живий з висот небесних
і грає на листків клавіатурі.
Трясе листки знемога невловима
на гілці, що сховалась таємниче,
там погляд боязливими очима,
там ніч рукою чорною нас кличе!..
José Santos Chocano
Noche de otoño
Noche turbia. La luna en su agonía
hunde entre el lago el último derroche,
guardando la crisálida del día
bajo la urna negra de la noche.
La luna se hunde entre la noche densa…
El viento sopla con extraño empuje.
Rueda un suspiro en la llanura inmensa;
brinca la hoja y la corteza cruje.
Llueve. Los goterones crepitantes,
que humedecen la flor con dulce halago,
lágrimas son de los luceros que antes
se reflejaban en el terso lago.
Cae en la hoja el goterón; y rueda,
y el mismo extremo de los filos toma:
ahí un instante retemblando queda:
y, alargándose luego, se desploma…
¡Oh qué rara es la música del trueno!
y esa también que de los cielos trae
la viva lluvia, que del alto seno
sobre el teclado de las hojas cae.
¡Cada hoja que tiembla en su quebranto,
allá, á lo lejos, sobre oculta rama,
mirada con los ojos del espanto,
es una mano negra que nos llama!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541943
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.12.2014
Ти ходиш білим світом, де я також гуляю;
не мов що не існуєш, існуєш завжди ти;
нам випаде зустрітись – себе ми не впізнаєм
у масках на дорогах, куди зібрались йти.
Себе ми не впізнаєм, та хоч такі далекі –
відчую я зітхання, мої відчуєш ти.
Спитаємо: Уста ті далеко, що зітхають?
Дорога повернулась, щоб нас назад вести.
Одного дня зустрітись нам випаде можливо,
можливо наші маски удасться нам стягти.
І зараз я питаю... як прийде час зустрітись:
Відчую я зітхання, мої відчуєш ти?
Alfonsina Storni
Un día...
Andas por esos mundos como yo; no me digas
que no existes, existes, nos hemos de encontrar;
no nos conoceremos, disfrazados y torpes
por los caminos echaremos a andar.
No nos conoceremos, distantes uno de otro
sentirás mis suspiros y te oiré suspirar.
¿Dónde estará la boca, la boca que suspira?
Diremos, el camino volviendo a desandar.
Quizá nos encontremos frente a frente algún día,
quizá nuestros disfraces nos logremos quitar.
Y ahora me pregunto... cuando ocurra, si ocurre,
¿sabré yo de suspiros, sabrás tú suspirar?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541497
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.12.2014
Мої всі нерви наче показились,
і кров моя у венах закипає,
і з уст моїх негайно витікає
та радість, що ми з нею веселились.
Сміятися бажання появились;
страждання, що гризуть, я заховаю,
не з ними, а з печалями заграю,
що у душі блакиттю засвітились.
Пульсує світ. Усі його мотиви
я відчуваю мов душі пориви
і родиться з них пісня чарівна.
Відкрила я вікно лиш на хвилину,
та вмить на ніжних крилах вітру лине
до мене з сонцем радісна весна!
Alfonsina Storni
Vida
Mis nervios están locos, en las venas
la sangre hierve, líquido de fuego
salta de mis labios donde finge luego
la alegría de todas las verbenas.
Tengo deseos de reír; las penas,
que de domar a voluntad no alego,
hoy conmigo no juegan y yo juego
con la tristeza azul de que están llenas.
El mundo late; toda su armonía
la siento tan vibrante que hago mía
cuanto escancio en su trova de hechicera.
¡Es que abrí la ventana hace un momento
y en las alas finísimas del viento
me ha traído su sol la primavera!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541496
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.12.2014
Як про це сказати, що душа щось хоче?
Хоч мене бажання дивне пожирає,
слово лиш промовлю – рветься все й ридає,
те що в серці маю, що заснуть не хоче.
Слово лиш промовлю – рветься все й ридає,
те що народитись у душі так хоче.
Як про це сказати – біль мене зжирає,
біль мене зжирає і заснуть не хоче?
Дні крізь душу линуть, хоч вона й не хоче,
і вона у ранах змучена ридає.
Як про це сказати – біль мене зжирає,
біль мене зжирає і заснуть не хоче?
Alfonsina Storni
Monotonía
¿Cómo decir este deseo de alma?
Un deseo divino me devora,
pretendo hablar, pero se rompe y llora
esto que llevo adentro y no se calma.
Pretendo hablar, pero se rompe y llora
lo que muere al nacer dentro del alma.
¿Cómo decir el mal que me devora,
el mal que me devora y no se calma?
Y así pasan los días por el alma,
y así en su daño obsesionada, llora:
¿Cómo decir el mal que me devora,
el mal que me devora y no se calma?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541253
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.12.2014
Твоє життя біжить мов річка повноводна.
На берегах твоїх цвіту безперешкодно
я, квітка схована між очерет зелений.
Мене годуєш ти, не знаючи про мене.
Коли піднімешся, я мру в твоїх глибинах,
коли засохнеш – смерть в болоті на мілинах,
та знов вертаюсь я цвісти безперешкодно,
коли в прекрасні дні біжиш ти повноводна.
Я – квітка схована, що квітне над водою,
смиренна й мовчазна, із кожною весною.
Alfonsina Storni
Soy esa flor
Tu vida es un gran río, va caudalosamente.
A su orilla, invisible, yo broto dulcemente.
Soy esa flor perdida entre juncos y achiras
que piadoso alimentas, pero acaso ni miras.
Cuando creces, me arrastras y me muero en tu seno;
cuando secas, me muero poco a poco en el cieno;
pero de nuevo vuelvo a brotar dulcemente
cuando en los días bellos vas caudalosamente.
Soy esa flor perdida que brota en tus riberas
humilde y silenciosa todas las primaveras.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541252
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.12.2014
Без цілі я бродила,
Не знавши як широко
Кущі колючі дроку
Доріжку перекрили.
Зеленими шипами
Вчепилися в спідницю –
Тримали до нестями
Мене як у в’язниці.
Так погляд твій палючий,
Зустрівши випадково,
Немовби шип колючий,
Спинив мене раптово.
Та від шипа кілкого
Я зможу відчепитись,
Від погляду палкого
Коли мені звільнитись?
Alfonsina Storni
La espina
Vagaba yo sin destino
Sin ver que duras retamas
Curioseaban con sus ramas
El placentero camino.
Brazo de mata esmeralda,
De largas puntas armado,
Clavó una espina en mi falda
y me retuvo a su lado.
Así tus ojos un día
En que vagaba al acaso
Como una espina bravia
Me detuvieron el paso.
Diferencias: de la hincada
Espina, pude librarme,
Mas de tu dura mirada
¿Cuándo podré libertarme?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541024
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2014
Катуй мене, печаль! Твоє крило як зброя
мій лоб січе і біла лілія німіє
душі моєї, та, здригаючись, міцніє
душа від злих ударів, завданих тобою.
Розлийся в суть мою, слова гартуй собою,
моєї крові струм у венах хай рідіє,
і поведи мене на кару, без надії, –
на ешафот до себе вічною рабою.
Ти милості не май. Встроми свій спис безжальний!
Я з крові піднімусь, немовби бард печальний –
елегію для твого списа заспіваю.
Моя душа в твоїм співатиме полоні,
а твій удар крилом є зародком у лоні
землі – поезія моя з нього зростає.
Alfonsina Storni
¡Ven dolor!
¡Golpéame, dolor! Tu ala de cuervo
bate sobre mi frente y la azucena
de mi alma estremece, que más buena
me sentiré bajo tu golpe acerbo.
Derrámate en mi ser, ponte en mi verbo,
dilúyete en el cauce de mi vena
y arrástrame impasible a la condena
de atarme a tu cadalso como un siervo.
No tengas compasión. ¡Clava tu dardo!
De la sangre que brote yo haré un bardo
que cantará a tu dardo una elegía.
Mi alma será el cantor y tu aletazo
será el germen caído en el regazo
de la tierra en que brota mi poesía.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541023
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2014
Ні, не була вона так нетривала
любов у нас: між чистими листками
твоєї книги пам’яті сховала
вона віршів моїх святих немало,
мов квіти з голубими пелюстками.
Мене ти не забудеш – прирікаю
тебе на пам’ять довгу і кохання
моє в душі твоїй хай не зникає,
бо тільки серед твані розпускає
цвіт лотос забуття і розставання.
Мене ти будеш бачити повсюдно:
в непевнім мороці, чи під зірками,
в прихожій, хоч і буде там безлюдно,
в твоїм садочку, дощ коли там нудно
тремтітиме сріблястими нитками.
Ти пам’ятай! Тобі цей спадок красний
дає моя печаль невиліковна.
В твоїм житті я буду промінь ясний,
і докір твоїй совісті безгласний,
і стела в серці вічна і жертовна!
Amado Nervo
Inmortalidad
No, no fue tan efímera la historia
de nuestro amor: entre los folios tersos
del libro virginal de tu memoria,
como pétalo azul está la gloria
doliente, noble y casta de mis versos.
No puedes olvidarme: te condeno
a un recuerdo tenaz. Mi amor ha sido
lo más alto en tu vida, lo más bueno;
y sólo entre los légamos y el cieno
surge el pálido loto del olvido.
Me verás dondequiera: en el incierto
anochecer, en la alborada rubia,
y cuando hagas labor en el desierto
corredor, mientras tiemblan en tu huerto
los monótonos hilos de la lluvia.
¡Y habrás de recordar! Esa es la herencia
que te da mi dolor, que nada ensalma.
¡Seré cumbre de luz en tu existencia,
y un reproche inefable en tu conciencia
y una estela inmortal dentro de tu alma!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540816
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2014
Під поглядом твоїм стаю вродлива
Немов трава, що сяє під росою,
І будуть очерети тріпотливі
Здивовані лиця мого красою.
Тепер за рот печальний сором маю,
за голос хриплий, за шорсткі коліна,
коли прийшов ти й глянув, відчуваю –
мізерна, наче гола, в цю хвилину.
Не знайдеш каменя ти на дорозі
більш голого у світлі на світанку,
ніж жінка ця, що ти підняти в змозі
за погляд ніжний, за її співанку.
Я промовчу про щастя, щоб не знали
про нього ті, хто йде полями мимо –
воно з лиця сіянням сум зігнало,
тремтіння рук зродило невмолиме...
Вже ніч – трава покрилася росою;
дивись на мене з ніжними словами,
вже завтра стане пишною красою
те, що цілуєш спраглими устами!
Gabriela Mistral
Vergüenza
Si tú me miras, yo me vuelvo hermosa
como la hierba a que bajó el rocío,
y desconocerán mi faz gloriosa
las altas cañas cuando baje al río.
Tengo vergüenza de mi boca triste,
de mi voz rota y mis rodillas rudas;
ahora que me miraste y que viniste,
me encontré pobre y me palpé desnuda.
Ninguna piedra en el camino hallaste
más desnuda de luz en la alborada
que esta mujer a la que levantaste,
porque oíste su canto, la mirada.
Yo callaré para que no conozcan
mi dicha los que pasan por el llano,
en el fulgor que da a mi frente tosca
en la tremolación que hay en mi mano...
Es noche y baja a la hierba el rocío;
mírame largo y habla con ternura,
¡que ya mañana al descender al río
lo que besaste llevará hermosura!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540815
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.12.2014
Якби ненависть я до тебе мала –
тобі б послала звучними словами,
та я люблю – тож вірити не стала
словам чужим, що ранять до нестями.
Чекав, що йде любов моя в покуті,
та йде вона з таких глибин несили,
що крики й плач лишились непочуті,
застрягли в грудях і в устах безсилих.
Я – річка переповнена водою,
ти ж думаєш, що я фонтан заснулий.
Моє мовчання, з горем і журбою,
жорстокіше, ніж смерті хід нечулий!
Gabriela Mistral
El amor que calla
Si yo te odiara, mi odio te daría
en las palabras, rotundo y seguro;
pero te amo y mi amor no se confía
a este hablar de los hombres, tan oscuro.
Tú lo quisieras vuelto en alarido,
y viene de tan hondo que ha deshecho
su quemante raudal, desfallecido,
antes de la garganta, antes del pecho.
Estoy lo mismo que estanque colmado
y te parezco un surtidor inerte.
¡Todo por mi callar atribulado
que es más atroz que el entrar en la muerte!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539282
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2014
Дай мені руку і затанцюєм,
Дай мені руку – це кохання знак.
Бо ми як квітка разом існуєм,
Разом як квітка, і тільки так...
Спільні мотиви ми заспіваєм,
І затанцюємо разом у такт.
Бо ми як колос хвилями граєм,
Разом як колос, і тільки так...
Звешся Троянда, я звусь Надія,
Та ім’я власне забудеш, однак,
Бо одним цілим в танці повіє
Нас по узгір’ю, і тільки так...
Gabriela Mistral
Dame la mano
Dame la mano y danzaremos;
dame la mano y me amarás.
Como una sola flor seremos,
como una flor, y nada más...
El mismo verso cantaremos,
al mismo paso bailarás.
Como una espiga ondularemos,
como una espiga, y nada más.
Te llamas Rosa y yo Esperanza;
pero tu nombre olvidarás,
porque seremos una danza
en la colina y nada más...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539280
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.11.2014
Гей! Коли у тінях темноти тужливих
чую пісню ночі в тишині глибокій,
пісню про кохання, що моя можливо,
що писав з плачем я, загубивши спокій –
пам’ять моя знову набирає силу,
почуття знов сіють всю печаль забуту
на обличчя ниву, бідну і змертвілу,
щоб плачу старого дотик зміг відчути.
Це тому що спогад жадібний тримає
руки твої ніжні, погляд твій печальний,
поцілунок спраглий, що в устах дрімає.
Білу шию, тіло – посуд цей криштальний,
вже рука незрадна більше не торкає...
Все нічної пісні оживив зов дальній!
Julio Flórez (Colombia)
Canción nocturna
Oye: cuando en las sombras del vacío,
en la noche, a lo lejos, oigo un canto;
algún canto de amor, a veces mío,
de esos que ha tiempos escribí con llanto,
mi memoria despiértase y se aclara;
y al sentir que resurge mi tristeza,
por los áridos surcos de mi cara
el viejo lloro a resbalar empieza.
Y es porque mi recuerdo ávido evoca
tus manos, tu mirada taciturna,
los ósculos quemantes de tu boca.
Tu garganta, tu cuerpo frágil urna
de marfil que mi mano ya no toca…
¡Todo lo aviva la canción nocturna!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538366
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.11.2014
Блакить... Блакить... Блакиттю небо вкрило.
Гаряче дихання палкого літа
прилуки бархат ніжний золотило,
де річка простягається розлита.
Далекий дим з житла почав біліти,
немов фату десь вітром підхопило,
піднявся і пропав в глибинах світу –
німотна хвиля в небо полетіла.
Ти мовила: «Любов моя відкрита
і чиста, мов ріка оця розлита,
що води у далекість покотила».
Закінчивши, ти глянула спокійно,
душа твоя з очей дивилась мрійно.
Блакить, як небо, душу ніжну вкрила.
Julio Flórez (Colombia)
Candor
Azul... azul... azul estaba el cielo.
El hálito quemaste del estío
comenzaba a dorar el terciopelo
del prado, en donde se remansa el río.
A lo lejos, el humo de un bohío,
tal de una novia el intocado velo,
se alza hasta perderse en el vacío
con un ondulante y silencioso vuelo.
De pronto me dijiste: -El amor mío
es puro y blando, así como ese río
que rueda allá sobre el lejano suelo-
y me miraste al terminar, tranquila,
con el alma asomada a tu pupila.
Y estaba azul tu alma como el cielo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538365
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.11.2014
Губи, губи пурпурові,
Що за чар мені?
Ви суворі і бідові,
І натхненні, і казкові –
Губи, губи пурпурові,
Чом ви лиш у сні?
Цвіт троянди звівсь бордовий,
Рій бджолиний в нім
Хоче пить нектар медовий
В літні червня дні чудові –
Губи милі, пурпурові,
Чом ви лиш у сні?
Там де Ганг тече бурхливий,
Дивних квітів рать:
Лиш торкнувши цвіт жахливий,
Гине муха нещаслива.
Губи! Біля вас пестливих
Хочу помирать!
Губи, вид ваш в шал кидає!
Ви для всіх чудні;
Той Тантала муки знає,
Чиї груди жар терзає,
Віддаля він поглядає –
Знав вас лиш у сні.
Zofia Trzeszczkowska
Przebrzmiałe akordy: Usta
Usta, usta purpurowe
Co za czar z was tchnie?
Wy, łagodne i surowe,
I natchnione i zmysłowe —
Usta, usta purpurowe,
Czemu o was śnię?
Róża wznosi krasną głowę,
Rój pszczół ku niej mknie.
Chcą nektary pić miodowe
W krótkie, letnie dni czerwcowe —
Usta drogie, purpurowe,
Czemu o was śnię?
Tam, gdzie Ganges wre spieniony,
Rośnie dziwny kwiat:
Ledwo dotknie mu korony,
Ginie owad pochwycony.
Usta! do was przytulony,
Konałbym tak rad!
Usta, widok wasz oszala!
Błogi, kto was tknie;
Lecz ten męki czuł Tantala,
Komu żądza pierś przepala,
A on, patrząc wiecznie z dala,
Znał was tylko w śnie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538106
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2014
Прийшла весна, бузок зацвів;
Тебе я не діждалась,
З очей струмочок сліз тремтів
І серце розривалось!
Та час всьому межу знайшов –
Весна вже відлетіла...
Бузок відцвів, ти не прийшов,
Душа в мені зболіла.
Приснилось знов: троянди цвіт –
Нездолана принада,
І ти – для мене цілий світ,
В тобі моя розрада;
Жасмин відцвів, стає блідим
Троянди цвіт рум’яний...
Хоч не прийшов ти з цвітом тим,
Люблю тебе, коханий.
І прийде осінь, зжовкне лист,
Цвіт зробиться маною,
Чи ж маєш ти прийти колись,
Раз не прийшов весною?
На землю ляже сніг грузький
І слід життя накриє,
Та серце, хоч кінець близький,
Завжди про тебе мріє.
Zofia Trzeszczkowska
Przebrzmiałe akordy: Tęskna
Z nastaniem wiosny zakwitł bez;
Czekałam cię stęskniona,
W oczach mi drżały krople łez,
Serce się rwało z łona!
Lecz czas wszystkiemu znaczy kres,
I wiosna uleciała...
Nie było cię, przekwitnął bez,
Tęsknota pozostała.
Ja śniłam znów, że róży woń
Przynęty ma niezłomne,
Że o twą pierś mą oprę skroń
I tęsknic mych zapomnę;
Lecz przekwitł jaśmin — bledną już
Szkarłaty róż jaskrawsze...
Nie było cię w godzinę róż,
Ja kocham, tęsknię zawsze.
I przyjdzie jesień, zżółknie liść,
Wiatr jęknie, kwiaty posną
Czyliżbyś wówczas ty miał przyjść,
Jeśliś nie przyszedł wiosną?
Na ziemię zimny padnie szron
I resztki życia zwarzy;
Lecz serce me, choć bliski skon,
O tobie zawsze marzy.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538105
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2014
Гори заснули, гомін стих тремтячий,
Ніч на грудях землю ніжно приспала,
Пізня година... гавкіт лиш собачий,
Сонної зірниці мерехтливий спалах.
Північ спустилась... лине щось неясне
Хвилею чудною в ночі глибини,
Спить все навколо, тільки щось не гасне –
То пливе в зажурі час неупинний.
Милета Јакшић
Врeмe
Лeглe су дaвнo гoрe, нигдe глaсa,
Зeмљу прихвaћa нoћ нa груди мeкe,
Глухo je дoбa... ћути лaвeж пaсa,
Сaњивo трeптe звeздицe дaлeкe.
Пoнoћ je... хуjи нejaснo и чуднo
К’о тajни вaл пo грудмa нoћи нeмe,
Свe спaвa, aли имa нeштo буднo:
Тo нeумoрнo жури, тeчe врeмe.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537725
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.11.2014
В моїй дружині успіх мій:
В красі очей, в красі манер!
Лиш їй завдячую одній,
Що друг поважний є тепер.
В той день, повірте, без відмов
Сенатор в дім до нас зайшов!
Пошани час!
Блаженства час!
Ах! Мій сенаторе, для вас
Слуга покірний я всякчас!
Він між великими людьми
Не має рівних – без похвал.
Дружину певної зими
Аж до міністра взяв на бал.
Для мене теж пошану склав –
Мою він руку поплескав.
Пошани час!
Блаженства час!
Ах! Мій сенаторе, для вас
Слуга покірний я всякчас!
Він біля Рози кожну мить,
Приносить квітів їй букет,
Коли ж у неї щось болить –
Зі мною грає у пікет.
На Новий рік мене обняв,
На іменини привітав.
Пошани час!
Блаженства час!
Ах! Мій сенаторе, для вас
Слуга покірний я всякчас!
В години присмерків нудні,
Коли закінчиться обід,
З приємним виглядом мені
Говорить: «Вам гуляти слід:
Прекрасна мить, чудний пейзаж –
Он там стоїть мій екіпаж».
Пошани час!
Блаженства час!
Ах! Мій сенаторе, для вас
Слуга покірний я всякчас!
Нам свій маєток відчинив
Без умислу в вечірній час,
Мене шампанським оп’янив,
Для Рози постелив атлас.
Повірте, знаю я одне –
Найкраще ліжко для мене.
Пошани час!
Блаженства час!
Ах! Мій сенаторе, для вас
Слуга покірний я всякчас!
Коли нам сина Бог послав,
Його він з радістю хрестив,
І сліз щасливих не ховав,
Коли дитятко те носив.
І відтепер мій син завжди
За ним закритий від біди.
Пошани час!
Блаженства час!
Ах! Мій сенаторе, для вас
Слуга покірний я всякчас!
Він полюбляє добрий стіл;
Колись я, будучи хмільним,
Йому, із жартами навпіл,
Промовив тоном запальним:
«Гуляють тут слова нікчем,
Що став від вас я рогачем!»
Пошани час!
Блаженства час!
Ах! Мій сенаторе, для вас
Слуга покірний я всякчас!
Pierre-Jean de Béranger
Le sénateur
Mon épouse fait ma gloire :
Rose a de si jolis yeux !
Je lui dois, l'on peut m'en croire,
Un ami bien précieux.
Le jour où j'obtins sa foi,
Un sénateur vint chez moi !
Quel honneur !
Quel bonheur !
Ah ! monsieur le sénateur,
Je suis votre humble serviteur.
De ses faits je tiens registre :
C'est un homme sans égal.
L'autre hiver, chez un ministre,
Il mena ma femme au bal.
S'il me trouve en son chemin,
Il me frappe dans la main.
Quel honneur !
Quel bonheur !
Ah ! monsieur le sénateur,
Je suis votre humble serviteur.
Près de Rose il n'est point fade,
Et n'a rien d'un freluquet.
Lorsque ma femme est malade,
Il fait mon cent de piquet.
Il m'embrasse au jour de l'an ;
Il me fête à la Saint-Jean.
Quel honneur !
Quel bonheur !
Ah ! monsieur le sénateur,
Je suis votre humble serviteur.
Chez moi qu'un temps effroyable
Me retienne après dîner,
Il me dit, d'un air aimable :
« Allez donc vous promener ;
Mon cher, ne vous gênez pas,
Mon équipage est là-bas. »
Quel honneur !
Quel bonheur !
Ah ! monsieur le sénateur,
Je suis votre humble serviteur.
Certain soir, à sa campagne
Il nous mena par hasard.
Il m'enivra de Champagne ;
Et Rose fit lit à part.
Mais de la maison, ma foi,
Le plus Beau lit fut pour moi.
Quel honneur !
Quel bonheur !
Ah ! monsieur le sénateur,
Je suis votre humble serviteur.
A l'enfant que Dieu m'envoie,
Pour parrain je l'ai donné.
C'est presqu'en pleurant de joie
Qu'il baise le nouveau-né ;
Et mon fils, dès ce moment,
Est mis sur son testament.
Quel honneur !
Quel bonheur !
Ah ! monsieur le sénateur,
Je suis votre humble serviteur.
A table il aime qu'on rie ;
Mais parfois j'y suis trop vert.
J'ai poussé la raillerie
Jusqu'à lui dire au dessert :
On croit, j'en suis convaincu,
Que vous me faites cocu !
Quel honneur !
Quel bonheur !
Ah ! monsieur le sénateur,
Je suis votre humble serviteur.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537623
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.11.2014
Чи бачили ми образ Амурів-пустунів,
Що мало так лишався у нас в сумних очах?
А може всі Амури, мов перелітний птах,
До кращих полетіли омріяних країв?
А нам лишили втрати оплакати цих днів,
Палаци марно кличуть, що сяють у зірках.
Так місяці минають у жалях і сльозах:
Безжальний біль піднявся і перейшов у гнів.
А небо-позичайло, в час насолод земний
Із благ тих що послало, назад усе бере:
Вся радість миттю лине за виднокрай сумний.
Печаль ще більшу силу від цього набере:
Чим час у днів коротший, тим довший час нічний;
Чим радості коротші, тим довший сум страшний.
Jean Passerat
Sonnet
N’avons- nous des Amours aperçu que l’image,
Qui si peu apparut à nos yeux désolés ?
Ou les Amours, hélas ! se sont-ils envolés
En un meilleur pays, comme oiseaux de passage ?
Ils nous laissent ici pleurer notre dommage,
Les rappellans en vains des palais étoilés.
En plaints & en cris jà dix mois sont coulés:
Douleur qui croist toujours, à la fin deviant rage.
Le ciel, dur créancier, quand un mortel jouit
Du bien qu’il a presté, soudain le redemande:
La joie, en un moment, de nous s’évanouit.
La tristesse en son lieu acquiert force plus grande:
Comme des jours plus courts, plus longues sont les nuits;
Des plaisirs les plus courts, plus longs sont les ennuis.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537427
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.11.2014
[i]Мотив маленької Попелюшки[/i]
У мурашнику тривога!
Всі збираються, кричать;
Військо рушило в дорогу,
Сам король очолив рать.
А промовець іменитий
Аж втопився у словах:
– Ми захопим решту світу.
Слава вічна для мурах!
Військо вже дійшло ходою
В попелиць відважних стан,
Де стебло росте дугою,
Де камінчиків курган.
– Ми – кричить король – берлогу
Рознесемо їхню в прах!
Бог пошле нам перемогу.
Слава вічна для мурах!
Є Геракли-попелиці,
Псевдобог для молитов:
Всюди битви блискавиці.
Ах! Тут смерть кругом і кров!
Попелиці не відбились,
Для їх війська повний крах,
Дні для варварів скінчились.
Слава вічна для мурах!
Тут же швидко написали
Мурашиний бюлетень –
«Битва велетнів» назвали
В бюлетені битви день.
Все грабують без утоми,
Все тепер у їх руках.
Скільки сіна і соломи!
Слава вічна для мурах!
Ось під аркою з соломи
Перемоги славна мить
І голодний тлум сіроми
Хором радісно кричить.
А місцевий Піндар браво
В оді б’є по ворогах,
Бо мурахи люблять славу.
Слава вічна для мурах!
Весь хмільний від того граю
Бард добавив словеса:
–Над безоднею літаю –
Мурашині небеса!
Не потрібні застороги,
Буде світ нам для розваг,
В небо зробимо дорогу.
Слава вічна для мурах!
Та хвалько не скінчив слова –
Грандіозних мрій політ,
Бо уриною корова
Затопила цілий світ.
Лиш один, що не втопився,
Каже: Бог наслав цей страх –
Руйнівний потоп розлився.
Вічна слава для мурах!
Pierre-Jean de Béranger
Les Fourmis
[i]Air de la petite Cendrillon[/i]
Quel bruit dans la fourmilière !
On s’assemble, on parle, on court ;
Suivi d’une armée entière,
Le roi part avec sa cour.
Un avocat les inonde
De mots qui me sont transmis.
— Conquérons, dit-il, le monde.
Gloire immortelle aux fourmis !
L’armée atteint dans sa marche
De fiers pucerons campés
Près d’un fétu qui fait arche
Sur deux cailloux escarpés.
Le roi dit : — De leurs tanières
Chassons-les, braves amis.
Dieu combat sous nos bannières.
Gloire immortelle aux fourmis !
L’autre peuple a son Hercule,
Faux dieu qu’il invoque alors :
On va, vient, pousse, recule.
Ah ! que de sang et de morts !
Les pucerons et leurs lares
En déroute enfin sont mis.
Exterminons les barbares.
Gloire immortelle aux fourmis !
Vite un bulletin détaille
Tous les exploits faits céans,
Proclamant cette bataille
La bataille des géants.
Reste à piller le royaume
Des vaincus in extremis.
Que de brins d’herbe et de chaume !
Gloire immortelle aux fourmis !
Un arc de triomphe en paille
Voit rentrer le roi vainqueur ;
Et la foule qui travaille,
À jeun, le salue en chœur.
Puis un Pindare en extase
Lance une ode aux ennemis.
Les fourmis aiment l’emphase.
Gloire immortelle aux fourmis !
Tout enivré de sublime,
Le barde ajoute ces vers :
— Des temps je franchis l’abîme ;
Fourmis, à nous l’univers !
Nous saurons, que nul n’en doute,
Ce globe une fois soumis,
Des cieux nous ouvrir la route.
Gloire immortelle, aux fourmis !
Tandis que l’auteur bravache
Vole aux Titans leurs projets,
Dans son urine une vache
Noie auteur, prince et sujets.
Le seul qui trouve un refuge
Veut qu’à sec Dieu se soit mis
Pour suffire à ce déluge.
Gloire immortelle aux fourmis !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537189
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.11.2014
«Де ти є?» – гукала з берега води,
Де купають верби трепетні листки;
І спливали сльози срібні їй з руки –
Нею закривалась наче від біди.
Він також, як привид, по піску бродив,
Де плач очеретів лине від ріки.
Де криваве сонце багрянить струмки;
«Де ти є?» – гукавши, в пристрасті ходив.
І сумні відлуння тужних голосів,
Що зійшлися разом, вітер переплів
У єдину скаргу, гостру і смутну;
Марно намагались спільну путь знайти –
Не змогли між ними згірок перейти,
Не змогли зустрітись хоч на мить одну.
Auguste Angellier
Sonnet
" Où es-tu ? ", disait-elle, errant sur le rivage
Où des saules trempaient leurs feuillages tremblants ;
Et des larmes d'argent coulaient dans ses doigts blancs
Quand elle s'arrêtait, les mains sur son visage.
Et lui, errant aussi sur un sable sauvage
Où des joncs exhalaient de longs soupirs dolents,
Sous la mort du soleil, au bord des flots sanglants,
S'écriait : " Où es-tu ? ", tordant ses mains de rage.
Les échos qui portaient leurs appels douloureux
Se rencontraient en l'air, et les mêlaient entre eux
En une plainte unique à la fois grave et tendre ;
Mais eux, que séparait un seul pli de terrain,
Plus désespérément se cherchèrent en vain,
Sans jamais s'entrevoir et sans jamais s'entendre.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536983
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2014
Я завжди мріяв щоб сімейне щастя мати,
Щоб в тиху гавань серце збурене я вів,
І після мандрів довгих мав де спочивати –
Щоб був останній день моїх безжурних днів.
Щоб скромну жінку мого віку міг кохати,
І двоє діточок – маленьких пустунів,
І коло друзів невеличке там приймати,
Де плин розмов легкий у літніх вечорів.
Любов для юності лишив, не дорожив я нею,
Лиш подругу хотів я з вірною душею,
Щоб там мої печалі читані лежали;
Послало небо більш ніж я просити смів,
Ім’я для дружби надійшло з ніжніших слів,
І так прийшла любов, коли вже й не чекали.
Félix Arvers
Sonnet à mon ami R…
J’avais toujours rêvé le bonheur en ménage,
Comme un port où le cœur, trop longtemps agité,
Vient trouver, à la fin d’un long pèlerinage,
Un dernier jour de calme et de sérénité.
Une femme modeste, à peu près de mon âge
Et deux petits enfants jouant à son côté ;
Un cercle peu nombreux d’amis du voisinage,
Et de joyeux propos dans les beaux soirs d’été.
J’abandonnais l’amour à la jeunesse ardente
Je voulais une amie, une âme confidente,
Où cacher mes chagrins, qu’elle seule aurait lus ;
Le ciel m’a donné plus que je n’osais prétendre ;
L’amitié, par le temps, a pris un nom plus tendre,
Et l’amour arriva qu’on ne l’attendait plus.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536982
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2014
Я дійсно майже що боюсь –
Настільки вплетене життя
У думки світлої буття,
Що там душею я гублюсь.
Бо образ ваш, святий навік,
У серці щирому живе,
І серце жадібне, живе,
Я на любов до вас прирік.
Тремчу. Пробачте ви мені –
Відверто це я говорю:
Ваш усміх, слово, – повторю –
Закон для мене на всі дні.
Вам досить жестів неясних,
Чи слів, чи погляду очей,
Щоб в траур кинути ночей
Весь чар ілюзій неземних.
Та краще б я був вас не знав,
Майбутнє матиму сумне,
Страждань безмірність не мине,
Хоч крізь надію, що я мав,
Що в щасті вищому топлю,
Я говоритиму завжди,
Досад зігрівши холоди:
Я вас люблю, тебе люблю!
Paul Verlaine
J'ai presque peur, en vérité
J'ai presque peur, en vérité,
Tant je sens ma vie enlacée
A la radieuse pensée
Qui m'a pris l'âme l'autre été,
Tant votre image, à jamais chère,
Habite en ce coeur tout à vous,
Mon coeur uniquement jaloux
De vous aimer et de vous plaire ;
Et je tremble, pardonnez-moi
D'aussi franchement vous le dire,
A penser qu'un mot, un sourire
De vous est désormais ma loi,
Et qu'il vous suffirait d'un geste.
D'une parole ou d'un clin d'oeil,
Pour mettre tout mon être en deuil
De son illusion céleste.
Mais plutôt je ne veux vous voir,
L'avenir dût-il m'être sombre
Et fécond en peines sans nombre,
Qu'à travers un immense espoir,
Plongé dans ce bonheur suprême
De me dire encore et toujours,
En dépit des mornes retours,
Que je vous aime, que je t'aime !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536761
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.11.2014
Мій Спогад впав у Сутінків туман,
Лиш вдалині ще жеврів і тремтів
Надій моїх згасаючий вулкан;
Мені містичну перепону звів
Гурт квітів, що у злагоді розцвів,
–Жовтець, жоржина, лілія, тюльпан –
Пробивши огорожу, їх дурман
Отрутний випар навкруги стелив –
Тяжких і теплих запахів розлив;
–Жовтець, жоржина, лілія, тюльпан –
Втопили розум, душу, жар чуттів,
Сплели в знемогу вічну вічних снів –
Мій Спогад впав у Сутінків туман.
Paul Verlaine
Crépuscule du soir mystique
Le Souvenir avec le Crépuscule
Rougeoie et tremble à l’ardent horizon
De l’Espérance en flamme qui recule
Et s’agrandit ainsi qu’une cloison
Mystérieuse où mainte floraison
— Dahlia, lys, tulipe et renoncule —
S’élance autour d’un treillis, et circule
Parmi la maladive exhalaison
De parfums lourds et chauds, dont le poison
— Dahlia, lys, tulipe et renoncule —
Noyant mes sens, mon âme et ma raison,
Mêle, dans une immense pâmoison,
Le Souvenir avec le Crépuscule.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536521
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2014
Місяць блищить
В гущі лісів,
Де кожна віть –
Пай голосів
В пісні лісній...
О, друже мій.
Зблискує став
Склом глибини,
Обрис повстав
Верб вишини,
Де вітру плач...
Час мрійний, бач.
Спокій м’який
Світлом палав,
На шир земний
З неба упав
Вниз водночас...
Чудесний час.
Paul Verlaine
La lune blanche
La lune blanche
Luit dans les bois;
De chaque branche
Part une voix
Sous la ramée...
Ô bien-aimée.
L’étang reflète,
Profond miroir,
La silhouette
Du saule noir
Où le vent pleure...
Rêvons, c’est l’heure.
Un vaste et tendre
Apaisement
Semble descendre
Du firmament
Que l’astre irise...
C’est l’heure exquise.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536320
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.11.2014
Печаль, печаль в душі моїй,
Причина в жінці тут одній.
Немає спокою мені,
Хоч моє серце вдалині.
Хоч мої серце і душа
Від неї утекти спішать.
Немає спокою мені,
Хоч моє серце вдалині.
І серце, серце робить знак
Душі: Можливо це, щоб так,
Можливо це, щоб так тривать –
І втеча горда, і страждать?
Душа для серця: Знаю це –
Стягнулось пастки нам кільце,
Нам бути вічно тут, всі дні.
Як жити там удалині?
Paul Verlaine
Ô triste, triste était mon âme
Ô triste, triste était mon âme
À cause, à cause d’une femme.
Je ne me suis pas consolé
Bien que mon cœur s’en soit allé.
Bien que mon cœur, bien que mon âme
Eussent fui loin de cette femme.
Je ne me suis pas consolé,
Bien que mon cœur s’en soit allé.
Et mon cœur, mon cœur trop sensible
Dit à mon âme : Est-il possible,
Est-il possible, — le fût-il, —
Ce fier exil, ce triste exil ?
Mon âme dit à mon cœur : Sais-je
Moi-même, que nous veut ce piège
D’être présents bien qu’exilés,
Encore que loin en allés ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536319
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.11.2014
В безмірі рівнин,
Де зажура спить,
Мов пісок блищить
Тільки сніг один.
Темні небеса
Стали наче мідь,
Місяця краса
Вмерла щоб ожить.
Наче гори хмар
Зводяться дуби
В лісовій журбі,
Де імли тягар.
Темні небеса
Стали наче мідь,
Місяця краса
Вмерла щоб ожить.
Вороне хрипкий,
Ви, вовки худі,
В зимовій біді
Йдете жить тяжкій?
В безмірі рівнин,
Де зажура спить,
Мов пісок блищить
Тільки сніг один.
Paul Verlaine
Dans l’interminable
Dans l’interminable
Ennui de la plaine
La neige incertaine
Luit comme du sable.
Le ciel est de cuivre
Sans lueur aucune
On croirait voir vivre
Et mourir la lune.
Comme des nuées
Flottent gris les chênes
Des forêts prochaines
Parmi les buées.
Le ciel est de cuivre
Sans lueur aucune
On croirait voir vivre
Et mourir la lune.
Corneille poussive
Et vous, les loups maigres,
Par ces bises aigres
Quoi donc vous arrive ?
Dans l’interminable
Ennui de la plaine
La neige incertaine
Luit comme du sable.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535981
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.11.2014
Високі підбори і довгі спідниці,
Змагаючись з вітром, метуть по двору,
І ніжки в панчохах так любу нам гру
Затіявши, звабно сяйнуть як зірниці.
І часом буває – комахи скажені
Тривожать закритий красунь комірець,
І ший білих блисне тоді острівець,
І наші у захваті очі шалені.
І осені вечір упав підозрілий:
Красуні повисли у нас на руках,
У душах тремтіння і подив в думках
Від слів їхніх мрійних, що правду прикрили.
Paul Verlaine
Les ingénus
Les hauts talons luttaient avec les longues jupes,
En sorte que, selon le terrain et le vent,
Parfois luisaient des bas de jambes, trop souvent
Interceptés ! — et nous aimions ce jeu de dupes.
Parfois aussi le dard d’un insecte jaloux
Inquiétait le col des belles, sous les branches,
Et c’étaient des éclairs soudains de nuques blanches
Et ce régal comblait nos jeunes yeux de fous.
Le soir tombait, un soir équivoque d’automne :
Les belles, se pendant rêveuses à nos bras,
Dirent alors des mots si spécieux, tout bas,
Que notre âme depuis ce temps tremble et s’étonne.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535980
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.11.2014
[i]Le vent dans la plaine
Suspend son haleine.
(Favart)*[/i]
Це екстаз запальний,
Це кохання стан хмільний,
Це тремтіння всіх лісів
У обіймах вітрових,
Це у вітах лісових
Хор маленьких голосів.
О, цей шелест легкий!
То співучий і дзвінкий,
То плачу на ньому тінь –
Трави плачуть у біді...
Чи в розбурханій воді
В крутовир’ї б’ється рінь.
Ця душа, що кричить,
В скарзі сонній тремтить,
Чи не наша вона?
Це твоя чи моя,
Як покірне голуб’я,
Плаче ввечері одна?
* Вітер на рівнині стримує свій подих
(Фавар) (фр.)
Paul Verlaine
C’est l’extase langoureuse
[i]Le vent dans la plaine
Suspend son haleine.
(Favart)[/i]
C’est l’extase langoureuse,
C’est la fatigue amoureuse,
C’est tous les frissons des bois
Parmi l’étreinte des brises,
C’est, vers les ramures grises,
Le chœur des petites voix.
Ô le frêle et frais murmure !
Cela gazouille et susurre,
Cela ressemble au cri doux
Que l’herbe agitée expire…
Tu dirais, sous l’eau qui vire,
Le roulis sourd des cailloux.
Cette âme qui se lamente
En cette plainte dormante,
C’est la nôtre, n’est-ce pas ?
La mienne, dis, et la tienne,
Dont s’exhale l’humble antienne
Par ce tiède soir, tout bas ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535436
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.11.2014
Поки в зорянім вінці
Вранці промінь не збліднів, –
В чебреці
Лине перепілок спів.
До поета повернись,
Де в очах любов з вогнем, –
Піднялись
Жайворонки разом з днем.
Глянь, як зірки красота
В небі сповнює блакить, –
Доброта
Хлібне поле золотить!
У далекі небеса
Мчать думки мої живі, –
Вже роса
Заіскрилась на траві.
В ніжнім сні моїм завжди
Образ милої цвіте, –
Швидше йди –
Встало сонце золоте.
Paul Verlaine
Avant que tu ne t'en ailles
Avant que tu ne t'en ailles,
Pâle étoile du matin,
- Mille cailles
Chantent, chantent dans le thym. -
Tourne devers le poète,
Dont les yeux sont pleins d'amour;
- L'alouette
Monte au ciel avec le jour. -
Tourne ton regard que noie
L'aurore dans son azur;
- Quelle joie
Parmi les champs de blé mûr ! -
Puis fais luire ma pensée
Là-bas - bien loin, oh, bien loin !
- La rosée
Gaîment brille sur le foin. -
Dans le doux rêve où s'agite
Ma mie endormie encor...
- Vite, vite,
Car voici le soleil d'or. -
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535435
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.11.2014
Я часто бачу сон, тривожний і хисткий, –
Незнана жінка в нім і я її люблю,
Вона мене також, тож образ той ловлю –
Незмінний він завжди і завжди не такий.
І серце втаєне відкрите їй одній,
І їй одній, це так!, розлив мого жалю,
І тільки їй близькі ті муки, що терплю,
І лоба жар плачем своїм тамує мій.
Волосся біле, русе, риже – чи яке?
Не знаю я, ім’я ж приємне і дзвінке,
Як любі імена, що зникли із Життя.
Спокійні очі наче в статуї були,
Величний ніжний голос мов із забуття,
Як рідні голоси, що в вічність відійшли.
Paul Verlaine
Mon rêve familier
Je fais souvent ce rêve étrange et pénétrant
D'une femme inconnue, et que j'aime, et qui m'aime
Et qui n'est, chaque fois, ni tout à fait la même
Ni tout à fait une autre, et m'aime et me comprend.
Car elle me comprend, et mon coeur, transparent
Pour elle seule, hélas ! cesse d'être un problème
Pour elle seule, et les moiteurs de mon front blême,
Elle seule les sait rafraîchir, en pleurant.
Est-elle brune, blonde ou rousse ? - Je l'ignore.
Son nom ? Je me souviens qu'il est doux et sonore
Comme ceux des aimés que la Vie exila.
Son regard est pareil au regard des statues,
Et, pour sa voix, lointaine, et calme, et grave, elle a
L'inflexion des voix chères qui se sont tues.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535195
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.11.2014
Досвіток слабкий
Ллє на обшир нив
Присмуток тремкий
Пізніх вечорів.
Присмуток тремкий
У піснях гасив
Серця біль терпкий
Пізніх вечорів.
Мрії неясні,
Наче той захід
Сонця вдалині.
Привидів похід
Мариться мені –
Йдуть собі услід,
Де померк захід
Сонця вдалині.
Paul Verlaine
Soleils couchants
Une aube affaiblie
Verse par les champs
La mélancolie
Des soleils couchants.
La mélancolie
Berce de doux chants
Mon cœur qui s’oublie
Aux soleils couchants.
Et d’étranges rêves,
Comme des soleils
Couchants, sur les grèves,
Fantômes vermeils,
Défilent sans trêves,
Défilent, pareils
À des grands soleils
Couchants, sur les grèves.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535194
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.11.2014
Захід променів жаром в вишині
І лілеї бриз ніжив водяні –
В очереті грав квітів хоровод,
Мерехтів журний в тиші сонних вод.
Я бродив один, у полоні сліз,
Берегом ставка, там де верболіз,
Де туман розливсь клубом сірих хмар –
Відчаєм сумним безнадійних мар.
Плакали вони із надривом сил
Голосом качок з тріпотінням крил.
Верболозом тим я бродив один
У полоні сліз і туману плин
Затопив умить променистий жар
У морях блідих водяних примар.
В очереті спить квітів хоровод –
Білий цвіт лілей в тиші сонних вод.
Paul Verlaine
Promenade sentimentale
Le couchant dardait ses rayons suprêmes
Et le vent berçait les nénuphars blêmes ;
Les grands nénuphars entre les roseaux,
Tristement luisaient sur les calmes eaux.
Moi j’errais tout seul, promenant ma plaie
Au long de l’étang, parmi la saulaie
Où la brume vague évoquait un grand
Fantôme laiteux se désespérant
Et pleurant avec la voix des sarcelles
Qui se rappelaient en battant des ailes
Parmi la saulaie où j’errais tout seul
Promenant ma plaie ; et l’épais linceul
Des ténèbres vint noyer les suprêmes
Rayons du couchant dans ses ondes blêmes
Et des nénuphars, parmi les roseaux,
Des grands nénuphars sur les calmes eaux.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534713
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.11.2014
Оскільки день веде Венери сяйний зов,
Оскільки знов спішить до мене цвіт надій
На поклики благань моїх і молитов,
Оскільки щастя знов йде жить в душі моїй –
Кінець тепер усім сумним моїм думкам,
Кінець для снів страшних, безумних, ах! кінець
Насмішкам болісним і стисненим губам
І всім словам пустим, бездушним наче мрець.
Позаду стиск долонь і гніву відчуття
На стрічних брехунів і їх дурні слова;
Позаду злоби шал, позаду забуття,
Яке шукаємо в огидності питва!
Тому бажаю я, щоб Образ не погас –
В глибоку ніч мою ніс промені святі
Кохання вічного й простого водночас,
В приємних посмішках і в щирій доброті.
Бажаю я іти з цим світочем в очах
І вами веденим – рука тремтить в руці,
Ступати прямо, хоч стежини у мохах
Чи путь покрили нам дошкульні камінці.
Так, хочу прямо йти, спокійно, по Житті,
Туди, куди веде нас доля без журби,
Залишу заздрість я і жаль у забутті –
Щасливим буде труд і світло боротьби.
Я довгу путь собі полегшити посмів
Піснями щирими й сказав собі: «Співай!»,
Якщо ж вона без зла підхопить цей мотив,
Не хочу я тоді для себе інший Рай.
Paul Verlaine
Puisque l’aube grandit, puisque voici l’aurore
Puisque l’aube grandit, puisque voici l’aurore,
Puisque, après m’avoir fui longtemps, l’espoir veut bien
Revoler devers moi qui l’appelle et l’implore,
Puisque tout ce bonheur veut bien être le mien,
C’en est fait à présent des funestes pensées,
C’en est fait des mauvais rêves, ah ! c’en est fait
Surtout de l’ironie et des lèvres pincées
Et des mots où l’esprit sans l’âme triomphait.
Arrière aussi les poings crispés et la colère
A propos des méchants et des sots rencontrés ;
Arrière la rancune abominable ! arrière
L’oubli qu’on cherche en des breuvages exécrés !
Car je veux, maintenant qu’un Être de lumière
A dans ma nuit profonde émis cette clarté
D’une amour à la fois immortelle et première,
De par la grâce, le sourire et la bonté,
Je veux, guidé par vous, beaux yeux aux flammes douces,
Par toi conduit, ô main où tremblera ma main,
Marcher droit, que ce soit par des sentiers de mousses
Ou que rocs et cailloux encombrent le chemin ;
Oui, je veux marcher droit et calme dans la Vie,
Vers le but où le sort dirigera mes pas,
Sans violence, sans remords et sans envie.
Ce sera le devoir heureux aux gais combats.
Et comme, pour bercer les lenteurs de la route,
Je chanterai des airs ingénus, je me dis
Qu’elle m’écoutera sans déplaisir sans doute ;
Et vraiment je ne veux pas d’autre Paradis.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534512
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2014
Пісне, линь назустріч їй
І скажи в спіткання мить,
Що проміння сяйний рій
В серці вірному горить,
Що жене промінний змах
Від кохання гніт нічний:
Недовіру, сумнів, страх,
І що йде вже день ясний!
Здавна тиха,мовчазна,
Чуєш? Радісний мій спів, –
Пісня жайвора чудна, –
В небо сонячне злетів.
Тож скажи їй вдалині,
Пісне щира і проста, –
Ждуть її тут щастя дні
І кохання повнота.
Paul Verlaine
Va, chanson, à tire-d’aile
Va, chanson, à tire-d’aile
Au-devant d’elle, et dis-lui
Bien que dans mon cœur fidèle
Un rayon joyeux a lui,
Dissipant, lumière sainte,
Ces ténèbres de l’amour :
Méfiance, doute, crainte,
Et que voici le grand jour !
Longtemps craintive et muette,
Entendez-vous ? la gaîté,
Comme une vive alouette
Dans le ciel clair a chanté.
Va donc, chanson ingénue,
Et que, sans nul regret vain,
Elle soit la bienvenue
Celle qui revient enfin.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534511
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2014
Червоним став троянди цвіт
і плющ розкинув чорноту.
Кохана, ваш від’їзд у світ
Несе лиш відчаю сльоту.
У небі лагідна блакить,
Зелене море, вітер стих.
Боюсь завжди, що прийде мить
І втрачу вас я в днях страшних.
Набридло падуба гілля,
Самшиту полиски живі,
Безмежні стомлюють поля,
Усе набридло – та не ви!
*Нудьга (англ.)
Paul Verlaine
Spleen
Les roses étaient toutes rouges
Et les lierres étaient tout noirs.
Chère, pour peu que tu te bouges
Renaissent tous mes désespoirs.
Le ciel était trop bleu, trop tendre,
La mer trop verte et l’air trop doux.
Je crains toujours, — ce qu’est d’attendre
Quelque fuite atroce de vous.
Du houx à la feuille vernie
Et du luisant buis je suis las,
Et de la campagne infinie
Et de tout, fors de vous, hélas !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534292
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.11.2014
Отже це буде літній день ясний,
Там буде сонце – щастя мого брат,
Серед атласних і шовкових шат
Ви розцвітете у красі своїй.
Високе небо голубий навіс
Розгорне складками у вишині
Щасливій вам, щасливому мені,
Блідим від щастя, радості і сліз.
Настане вечір, вітру благодать
Заграє, розгортаючи вуаль,
Зірки привітні, сховані у даль,
Подружжю будуть усміх посилать.
Paul Verlaine
Donc, ce sera par un clair jour d'été
Donc, ce sera par un clair jour d'été ;
Le grand soleil, complice de ma joie,
Fera, parmi le satin et la soie,
Plus belle encor votre chère beauté ;
Le ciel tout bleu, comme une haute tente,
Frissonnera somptueux à longs plis
Sur nos deux fronts heureux qu'auront pâlis
L'émotion du bonheur et l'attente ;
Et quand le soir viendra, l'air sera doux
Qui se jouera, caressant, dans vos voiles,
Et les regards paisibles des étoiles
Bienveillamment souriront aux époux.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534040
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.11.2014
[i]Веселі докучливі звуки дзвінкого клавесина.
(Петрюс Борель)[/i]
Рукою ніжною ціловане блищить
У вечорі рожево-сірім піаніно,
І трель легка наспівно крилами шумить
В мелодїї прекрасній давній неупинно,
Блукаючи незримо, скромно, наче винна,
У будуарі тім, де аромат п’янить.
І що ж мене колише так негадано дбайливо,
Що ніжить так в душі моїй думки сумні?
Що хочеш з мене ти, мелодіє грайлива?
Що хочеш ти, приспів, вимовний і мінливий,
Що мчиш загинути негайно у вікні,
Відкритому в садок, маленький і красивий?
Paul Verlaine
Le piano que baise une main frêle
[i]Son joyeux, importun d’un clavecin sonore.
(Pétrus Borel)[/i]
Le piano que baise une main frêle
Luit dans le soir rose et gris vaguement,
Tandis qu’avec un très léger bruit d’aile
Un air bien vieux, bien faible et bien charmant
Rôde discret, épeuré quasiment,
Par le boudoir, longtemps parfumé d’Elle.
Qu’est-ce que c’est que ce berceau soudain
Qui lentement dorlote mon pauvre être ?
Que voudrais-tu de moi, doux chant badin ?
Qu’as-tu voulu, fin refrain incertain
Qui vas tantôt mourir vers la fenêtre
Ouverte un peu sur le petit jardin ?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534006
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.11.2014
Літо безбарвне, свавільне, тяжке,
Наче король, що радіє від страт –
Жар йому небо шле, злочинів брат.
Все позіхає. Сопіння важке.
Жайвора стихло співання дзвінке,
Хмари всі зникли, пропав аромат,
Зморшки небесних розгладились шат,
Там де вмліває мовчання в’язке.
Повна німотність звалила цикад,
І на струмку пересох водоспад,
Що на нерівнім камінні скакав.
В’ється невпинно хвилястий муар,
Світла прибій напливав, відпливав,
Оси смугасті втікають до шпар.
Paul Verlaine
Allégorie
Despotique, pesant, incolore, l'Eté,
Comme un roi fainéant présidant un supplice,
S'étire par l'ardeur blanche du ciel complice
Et bâille. L'homme dort loin du travail quitté.
L'alouette au matin, lasse, n'a pas chanté,
Pas un nuage, pas un souffle, rien qui plisse
Ou ride cet azur implacablement lisse
Où le silence bout dans l'immobilité.
L'âpre engourdissement a gagné les cigales
Et sur leur lit étroit de pierres inégales
Les ruisseaux à moitié taris ne sautent plus.
Une rotation incessante de moires
Lumineuses étend ses flux et ses reflux...
Des guêpes, çà et là, volent, jaunes et noires.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533833
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.10.2014
День затишок знайшов
Під листом віт рясним,
Наповнимо ж любов
Цим спокоєм лісним.
З’єднаєм почуття –
І в серці, і в душі,
Між млосного биття
Хвиль сосен і кущів.
Прикрий твій блиск очей
І руки пригорни,
Бажання всі ночей
Від серця віджени.
Щоб подих вітру зміг
Нас гладить наяву,
Торкнутись твоїх ніг,
Згорнуть суху траву.
Коли ж велична ніч
Впаде з журних дубів,
Печалей наших клич –
Це солов’їний спів.
Paul Verlaine
En sourdine
Calmes dans le demi-jour
Que les branches hautes font,
Pénétrons bien notre amour
De ce silence profond.
Fondons nos âmes, nos cœurs
Et nos sens extasiés,
Parmi les vagues langueurs
Des pins et des arbousiers.
Ferme tes yeux à demi,
Croise tes bras sur ton sein,
Et de ton cœur endormi
Chasse à jamais tout dessein.
Laissons-nous persuader
Au souffle berceur et doux
Qui vient à tes pieds rider
Les ondes de gazon roux.
Et quand, solennel, le soir
Des chênes noirs tombera,
Voix de notre désespoir,
Le rossignol chantera.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533832
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.10.2014
Ось фрукти вам, квіти, листки на гілках,
І серце моє, що пульсує лиш вам,
Його не терзайте у білих руках,
Очам вашим милим даю його сам.
Прийшов я в росі на ваш любий поріг,
Бо вітром ранковим обличчя вмивав.
Дозвольте ж лягти моїй втомі до ніг,
Щоб сон нетривалий її вгамував.
І хай вам на груди впаде голова,
Що ще від цілунків останніх дзвенить,
Щоб буря від неї пішла життьова,
Щоб поруч із вами я міг відпочить.
*Зелень (англ.)
Paul Verlaine
Green
Voici des fruits, des fleurs, des feuilles et des branches,
Et puis voici mon cœur, qui ne bat que pour vous.
Ne le déchirez pas avec vos deux mains blanches
Et qu’à vos yeux si beaux l’humble présent soit doux.
J’arrive tout couvert encore de rosée
Que le vent du matin vient glacer à mon front.
Souffrez que ma fatigue, à vos pieds reposée,
Rêve des chers instants qui la délasseront.
Sur votre jeune sein laissez rouler ma tête
Toute sonore encore de vos derniers baisers ;
Laissez-la s’apaiser de la bonne tempête,
Et que je dorme un peu puisque vous reposez.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533430
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.10.2014
Вона йти хотіла по хвилі морській,
Коли ж вітер небо очистив від хмар
Підтримали теж ми безумства той жар
І разом пішли по воді голубій.
Нам сонце світило в небес висоті –
Їй золотом промінь у косах сіяв,
З нас кожний за нею все далі ступав
І радісно йшов по хвилястій путі.
Птахи білі вільно ширяли навкруг,
Схилились вітрила в своїй білизні,
І трави підводні гойдались на дні,
Легким і стрімким був по морю наш рух.
Вона озирнулась – тривога в очах,
Не вірячи в те, що за нею ми йшли,
Та вірні ми друзі для неї були,
Тож знов вона гордо продовжила шлях.
* Промені (англ.)
Paul Verlaine
Beams
Elle voulut aller sur les flots de la mer,
Et comme un vent bénin soufflait une embellie,
Nous nous prêtâmes tous à sa belle folie,
Et nous voilà marchant par le chemin amer.
Le soleil luisait haut dans le ciel calme et lisse,
Et dans ses cheveux blonds c’étaient des rayons d’or,
Si bien que nous suivions son pas plus calme encor
Que le déroulement des vagues, ô délice !
Des oiseaux blancs volaient alentour mollement
Et des voiles au loin s’inclinaient toutes blanches.
Parfois de grands varechs filaient en longues branches,
Nos pieds glissaient d’un pur et large mouvement.
Elle se retourna, doucement inquiète
De ne nous croire pas pleinement rassurés ;
Mais nous voyant joyeux d’être ses préférés,
Elle reprit sa route et portait haut sa tête.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533417
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.10.2014
Ах! Молодість! Кохання перший спів!
Волосся золоте, лазур ясних очей,
Міцні обійми, ніжні запахи ночей,
Несмілі перші пестощі без слів!
Тепер далеко радість юних днів,
Немає щирості, немає вже страстей,
Втікли всі весни в чорний зимовий борей
Моїх зажур, зневіри і жалів!
Тепер самотній я, самотній і хмурний,
Холодний, в розпачі, немовби пращур мій,
Мов бідний сирота без старшої сестри.
О жінко, для кохань гарячі почуття,
Спокійна, мрійна, дивних радощів дари,
Що в лоб цілує вас порою як дитя!
Paul Verlaine
Voeu
Ah ! les oaristys ! les premières maîtresses !
L'or des cheveux, l'azur des yeux, la fleur des chairs,
Et puis, parmi l'odeur des corps jeunes et chers,
La spontanéité craintive des caresses !
Sont-elles assez loin toutes ces allégresses
Et toutes ces candeurs ! Hélas ! toutes devers
Le printemps des regrets ont fui les noirs hivers
De mes ennuis, de mes dégoûts, de mes détresses !
Si que me voilà seul voilà à présent, morne et seul,
Morne et désespéré, plus glacé qu'un aïeul,
Et tel qu'un orphelin pauvre sans soeur aînée.
Ô la femme à l'amour câlin et réchauffant,
Douce, pensive et brune, et jamais étonnée,
Et qui parfois vous baise au front, comme un enfant !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533194
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.10.2014
Для вас мої вірші, як ласки дар
Очам, де сміх і плач солодких мрій,
Душі – сердечній, чистій і святій,
Вам ці вірші – моїх страждань тягар.
Як жаль! Мене страшний жене кошмар,
Без відпочинку в лютості своїй,
Росте немов вовків голодних стрій,
Над долею висить грозою мар!
О! Я страждаю, я терзаюсь так,
Що скарга з раю вигнаних людей
Всього лиш пісня на моїх устах!
Тривоги ваші, любі, й сум ночей –
Лиш ластівки в небесній вишині
У ці прекрасні вересневі дні.
Paul Verlaine
A une femme
A vous ces vers de par la grâce consolante
De vos grands yeux où rit et pleure un rêve doux,
De par votre âme pure et toute bonne, à vous
Ces vers du fond de ma détresse violente.
C'est qu'hélas ! le hideux cauchemar qui me hante
N'a pas de trêve et va furieux, fou, jaloux,
Se multipliant comme un cortège de loups
Et se pendant après mon sort qu'il ensanglante !
Oh ! je souffre, je souffre affreusement, si bien
Que le gémissement premier du premier homme
Chassé d'Eden n'est qu'une églogue au prix du mien !
Et les soucis que vous pouvez avoir sont comme
Des hirondelles sur un ciel d'après-midi,
- Chère, - par un beau jour de septembre attiédi.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533193
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.10.2014
Останній хвиль лазурних плач
На білих скелях гине...
Ти сум мій сонячний побач –
Візьми немов дитину!
Між кипарисів плющ в журбі,
Троянди вкрили стіни...
Я серце віддаю тобі –
В блакитні кинь глибини.
Bronisława Ostrowska
Ostatni modrej fali płacz...
Ostatni modrej fali płacz
Na białych skałach kona...
Słoneczną mą tęsknotę racz
Ty przyjąć w twe ramiona!
Pośród cyprysów bluszcz się pnie,
Róże na muru zrębie...
Serce me składam w dłonie twe -
W błękitną rzuć je głębię.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532945
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.10.2014
Не руште, не тримайте,
Мене ви не в’яжіть!
Догнати щастя дайте,
Що навесні біжить.
Так швидко, швидко лине,
Весь час втікає з рук!
Схоплю лиш – за хвилину
Вже інший квітне пук...
Цвіт сон-трави потужний
Ще схований у сніг –
А вже вінок калюжниць
На просинь ставу ліг...
Ще вчора сад вишневий,
Весь білий, розцвітав –
А нині пух рожевий
З бузку на очі впав...
Не руште! Не тримайте!
Мене ви не в’яжіть!
Впіймати щастя дайте,
Що в тім бузку лежить.
Bronisława Ostrowska
Szczęście
Nie więźcie mnie, nie więźcie,
Nie powstrzymujcie mnie!
Ja muszę gonić szczęście,
Co szlakiem wiosny mknie.
Tak szybko, szybko pierzcha,
Tak wciąż ucieka z rąk!
Gdzie chwycę — tam już zmierzcha,
Już w nowy skwita pąk...
Nie przekwitł mi sasanek
Ukryty jeszcze w śnieg —
A już kaczeńców wianek
Na modrym stawie legł...
Wczoraj mi błysł rozkwitły
Biały wiśniowy sad —
A dziś puch bzu błękitny
Na moje oczy padł...
Nie więźcie mnię! Nie więźcie!
Nie powstrzymujcie mnie!
Może dogonię — szczęście —
Co kwitnie — w białym bzie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532944
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.10.2014
У Вас душа – прекрасний краєвид,
Де маски у бергамський йдуть танок,
На лютні грають, в них веселий вид,
Та під костюмом рій сумних думок.
Про все співають на мінорний лад –
Яке життя, яка любов була,
Не мають віри в щастя, ні відрад,
Їх пісня в світло місяця ввійшла,
І в світлі тім, спокійному завжди,
Птахів з дерев зганяє в море мрій
І в плач приводить струмені води,
Що крутяться на гладі кам’яній.
Paul Verlaine
Clair de lune
Votre âme est un paysage choisi
Que vont charmant masques et bergamasques
Jouant du luth et dansant et quasi
Tristes sous leurs déguisements fantasques.
Tout en chantant sur le mode mineur
L’amour vainqueur et la vie opportune,
Ils n’ont pas l’air de croire à leur bonheur
Et leur chanson se mêle au clair de lune,
Au calme clair de lune triste et beau,
Qui fait rêver les oiseaux dans les arbres
Et sangloter d’extase les jets d’eau,
Les grands jets d’eau sveltes parmi les marbres.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532648
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.10.2014
Червоний місяць обрій золотить;
В рухливому тумані димний луг
Заснув, лиш крики жаб’ячі навкруг
В зеленім очереті, що тремтить.
Згорнули водні квіти пелюстки,
Видніються тополі вдалині –
Прямі й густі, як привиди нічні;
В кущах блищать, блукають світляки.
З’явились сови – тихо увсебіч
Повітря чорне рвуть крилом тяжким,
В зеніті небо з проблиском слабким.
Венера біла виринає. Ніч.
*Назва першотвору «L'heure du berger – Година (пора, час) пастуха»
пов’язана з грецьким міфом про кохання богині Місяця Селени до пастуха Ендіміона.
Це вечірній час зустрічей закоханих.
Paul Verlaine
L’heure du berger
La lune est rouge au brumeux horizon ;
Dans un brouillard qui danse, la prairie
S’endort fumeuse, et la grenouille crie
Par les joncs verts où circule un frisson ;
Les fleurs des eaux referment leurs corolles,
Des peupliers profilent aux lointains,
Droits et serrés, leurs spectres incertains ;
Vers les buissons errent les lucioles ;
Les chats-huants s’éveillent, et sans bruit
Rament l’air noir avec leurs ailes lourdes,
Et le zénith s’emplit de lueurs sourdes.
Blanche, Vénus émerge, et c’est la Nuit.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532646
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.10.2014
Жоржеві Ролу
В душі співає самота,
А пам’ять вигасла в мені,
Послухай! Крові це пісні...
О, дальня музико проста!
Послухай! Тихо плаче кров,
Коли душа тікає вдаль
Від голосу, в котрім печаль,
Та все тихіший в нього зов.
І виноградній крові брат,
І брат вина із чорних жил,
Вино і кров, для вас «віват»!
Співай і плач! Що маєш сил
Ти душу й пам’ять проганяй
І бідне тіло укріпляй.
Paul Verlaine
Vendanges
À Georges Rall
Les choses qui chantent dans la tête
Alors que la mémoire est absente,
Écoutez ! c’est notre sang qui chante…
Ô musique lointaine et discrète !
Écoutez ! c’est notre sang qui pleure
Alors que notre âme s’est enfuie,
D’une voix jusqu’alors inouïe
Et qui va se taire tout à l’heure.
Frère du sang de la vigne rose,
Frère du vin de la veine noire,
Ô vin, ô sang, c’est l’apothéose !
Chantez, pleurez ! Chassez la mémoire
Et chassez l’âme, et jusqu’aux ténèbres
Magnétisez nos pauvres vertèbres.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532265
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.10.2014
Океан бурлить
В світлі неживім
Місяця над ним
І ще більш кипить,
В час, коли в громах,
Мов страшна коса,
Крає небеса
Блискавки зигзаг,
І потуга хвиль
В нападах своїх
Розбиває риф
З гуркотом зусиль,
Рине в небозвід,
Де в бурані злім
Страхітливий грім
Залишає слід.
Paul Verlaine
Marine
L’Océan sonore
Palpite sous l’œil
De la lune en deuil
Et palpite encore,
Tandis qu’un éclair
Brutal et sinistre
Fend le ciel de bistre
D’un long zigzag clair,
Et que chaque lame,
En bonds convulsifs,
Le long des récifs,
Va, vient, luit et clame,
Et qu’au firmament,
Où l’ouragan erre,
Rugit le tonnerre
Formidablement.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532261
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.10.2014
Дощ тихо падає на місто
(Артюр Рембо)
Плач в серці моїм,
Мов над містом дощ;
Звідки ж став таким
Сум в серці моїм?
О, тихий шум дощу,
Що на землі й дахах!
Для серця я прошу
Цю пісеньку дощу!
Плач мій без причин
У серці сумнім.
Як! І без провин?
Сум цей без причин.
Це є найбільший біль –
Не знати звідки плач,
І без кохання хвиль
У мене в серці біль!
Paul Verlaine
Il pleure dans mon cœur
Il pleut doucement sur la ville
(Arthur Rimbaud)
Il pleure dans mon cœur
Comme il pleut sur la ville,
Quelle est cette langueur
Qui pénètre mon cœur ?
Ô bruit doux de la pluie
Par terre et sur les toits !
Pour un cœur qui s'ennuie,
Ô le chant de la pluie !
Il pleure sans raison
Dans ce cœur qui s'écœure.
Quoi ! nulle trahison ?
Ce deuil est sans raison.
C’est bien la pire peine
De ne savoir pourquoi,
Sans amour et sans haine,
Mon cœur a tant de peine !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532038
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.10.2014
Коли небо лазурове
Кришталевим дном іскриться,
Там, де цвіт бузків лілових
Ніби синя мла клубиться,
Я б хотіла йти...
Йшла б я сонця світлим шляхом,
В золотистій заметілі,
Зваблена бузковим пахом,
Де гіллячки обважнілі
В гронах красоти...
І тоді б мені здалося,
Що тій сонячній завії
Закрутить мене вдалося!
Що безмірно я хмелію
В золотій імлі,
Що кручусь золотим пилом,
Що топлюся в паху й світлі,
Гину в запахах зомліла,
Як метелики відквітлі
Гинуть на землі...
Bronisława Ostrowska
Aleją bzów
Kiedy niebo lazurowe
Kryształową świeci głębią,
Tam, gdzie bujne bzy liliowe
Niby sina mgła się kłębią,
Chciałabym ja iść...
Szłabym w słońca złotej toni,
W złotych pyłów zawierusze,
Słuchająca bzowej woni,
W bzów patrząca pióropusze,
W ich skłębioną kiść...
Wtedy mnie by się wydało,
Że słonecznych skier zawieje
Pochłonęły mnie już całą!
Że ja w bezmiar olbrzymieję
Pozłocistą mgłą,
Że już krążę w złotym pyle,
Że się wtapiam w woń i słońce,
Ginąc w woni jak motyle
Oszalałe i mdlejące,
Co z rozkoszy mrą...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531773
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.10.2014
З буків осінню вогненних
Падає, падає листя –
Як в краплях кров.
Сон всіх тих ночей стражденних
В душі, бо жду твої вісті,
Мариться знов.
В затоці білі вітрила,
Мов птахів весняних зграя,
До суші мчать.
Серце, що груди розбило,
На вітрилах розставляє
Надій печать.
Прийди! Ще буде світити
Жар буків в небі вогняний
І вітрил рій!
Прийди! Що нам вмерти чи жити:
Люблю тебе – прийди, коханий!
Єдиний мій...
Bronisława Ostrowska
Z buków jesienią płomiennych
Z buków jesienią płomiennych
Padają, padają liście
Jak krople krwi.
Sen swoich nocy bezsennych,
Najmiłościwsze twe przyjście
Dusza ma śni.
Rybacze żagle w zatoce
Jak ptaków powrotnych rzesza
Do brzegu mkną.
Serce, co pierś mi druzgoce,
Na każdym żaglu zawiesza
Nadzieję swą.
O przyjdź, nim zgaśnie w błękicie
Żar buków krwawych na niebie
I żagli rój!
O przyjdź! Co nam śmierć, co nam życie:
Kocham ciebie — przyjdź! Kocham ciebie,
Jedyny mój...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531580
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.10.2014
Великий чорний сон
Накрив все життя:
Засни надій бутон,
Засніть почуття!
Стемніло зору тло,
Забув я до дна
Про добре і зло...
О, повість сумна!
Колиска в житті
В чужих я руках
І в склепі пустім–
Лиш тиша у снах!
Paul Verlaine
Un grand sommeil noir…
Un grand sommeil noir
Tombe sur ma vie:
Dormez, tout espoir,
Dormez, toute envie!
Je ne vois plus rien,
Je perds la mémoire
Du mal et du bien…
Ô la triste histoire!
Je suis un berceau
Qu'une main balance
Au creux d'un caveau:
Silence, silence!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530179
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.10.2014
[i]Місцева історія[/i]
Тут п’ють, теревенять, лиш ти в цій забаві
Неначе той бранець в неволі;
Візьми чарку, люльку, сідай тут на лаві
Й зізнайся які маєш болі.
Ні ріг твій, ні дзвоник, ні гарні дівчата
Не можуть прогнать твою смуту,
Два роки ти тут, та не можу згадати
Веселість твою, вже забуту.
– О! так мені гірко, так смутно усюди,
Немило на світі, немило!
Дай чарку! При чарці відважнішим буду –
Послухай, що доля зробила:
На пошту прийшов я, коли був ще юний,
Та дух мав до праці охочий –
Не знав там я волі чи ласки фортуни,
Не бачив ні свята, ні ночі.
Від ранку до смерку, від смерку до ранку
Я віз то пакети, то пана;
Візьмеш золотого – тоді вже гулянка,
Веселий, і ситий, і п’яний!
Дівчат спокушав я, гнав з друзями скуку,
Із писарем пив оковиту;
І коні вже знали – лиш віжки у руки,
Як рвуть мої сиві з копита.
Весела дорога, трублю на світанку:
Когось дожену чи спіткаю,
Везу панича або юну панянку,
О! Два золотих тоді маю!
Та серцем усім покохав я дівчину –
Жила у будинку сільському,
До неї заходив я хоч на хвилину,
Коли повертався додому.
Раз писар гукає в опівнічну пору,
Підходжу й стаю на порозі;
Було то зимою, морози надворі,
Завії, сніги на дорозі.
– Вези естафету! От лихо, як завше! –
Собі я бурчав про цей клопіт.
Пакет взяв, ріжок і, коня осідлавши,
Негайно пустився в галопі.
А вітер сніг крутить, і свище, і виє,
Дорогу ховає вороже.
Стовпи верстові два мигнули в завії,
Під’їхав під третій – о Боже!
Крізь вихору посвисти голос пробився,
Хтось плакав, просив допомогу;
Подумав тоді: – Поможу! Хтось зблудився,
Не знайде в заметах дорогу.
Коня повернув, та щось стало тримати:
До того яке тобі діло?
Ти лишню годинку собі можеш мати –
Вернувшись, провідаєш милу.
Страх серце стиснув, що не міг і дихнути,
І поту замерзли краплини,
В ріжок я заграв, щоб ті зойки не чути,
І сивий рвонувсь в хуртовину.
Вертавсь на світанку – версти три від дому.
Знов страх обгорнув моє тіло:
Завмерла душа, серце в смутку страшному
Розбитим дзвінком стукотіло.
Кінь пирхнув, спинився, йому грива встала,
Де стовп замела хуртовина –
Під застругом мертва дівчина лежала,
Затвердла немов деревина.
Я сніг на одежі почав обчищати
І труп положив на дорозі,
Обтер сніг з лиця... – то була... Ах! Мій брате,
Дай чарку, закінчить не в змозі.
Władysław Syrokomla
Pocztylion
[i]Gawęda gminna[/i]
Tu piją i gwarzą, ty jeden w tej wrzawie
Wyglądasz jak jeniec w niewoli; —
Weź czarkę, weź lulkę, siądź tutaj na ławie,
I powiedz, co ciebie tak boli?
Ni dzwonek, ni trąbka, ni krasne dziewczęta
Nie mogą rozerwać twej nudy;
Dwa lata tu żyjesz, a nikt nie pamięta,
Ażebyś był wesół jak wprzódy.
— O! bo też mi gorzko, bo smutno mi wszędzie,
Niemiło na świecie, niemiło!
Daj czarkę! przy czarce odważniej mi będzie, —
Posłuchaj, co mi się zdarzyło:
Gdym przystał na pocztę, zbyt jeszczem był młody,
Lecz dusza dość miała swej mocy;
Nie znało się wprawdzie wygody, swobody,
Nie było ni święta, ni nocy.
Od ranka do zmroku, od zmroku do ranka
Woziłem pakiety i pany; —
Dostałem złotówkę, — o! wtedy hulanka,
Wesoły, i syt, i pijany!
Zwodziłem dziewczęta, skarbiłem przyjaciół,
Z pisarzem jak z równym i kwita;
I konie mię znały — jak gwizdnął, jak zaciął,
Rwą moje siwaki z kopyta.
Wesoło wieźć pocztę! zatrąbię na moście:
Tu kogoś się spędzi, tam spotka,
Tu wiozę panicza, tu młode jejmoście,
O ! wtedy pewniutka dwuzłotka!
Lecz serce me jednej oddałem dziewczynie, —
Mieszkała w wioseczce o milę;
Bywało, wracając, nigdy się nie minie,
Choć krótką przepędzę z nią chwilę.
Raz woła mię pisarz w północnej coś porze,
Natychmiast się budzę, przychodzę, —
A była to zima, mróz tęgi na dworze.
Zawieja, sumioty na drodze.
— Powieziesz sztafetę! — Oj, licho przywiodło! —
Tak sobie odchodząc mruczałem.
Za pakiet, za trąbkę, za konia, za siodło,
I w moment puściłem się cwałem.
A tutaj wiatr świszczę, śnieg kręci i ciemno,
A przytem okrutne bezdroże.
Dwa słupy wiorstowe mignęły przede mną.
Podjeżdżam pod trzeci — o Boże!
Wśród wichru poświstów, głos z płaczem zmieszany
W bok drogi gdzieś woła pomocy;
Myśl pierwsza: — Pomogę! ktoś pewno zbłąkany
Brnie w śniegu i zginie wśród nocy.
Zwróciłem już konia — wtem jakby mi zda się
Ktoś szepnął: A tobież co po tem?
Ej lepiej godzinkę zyskawszy na czasie.
Odwiedzić swą dziewę z powrotem.
Strach serce ogarnął, zaledwiem mógł dyszeć,
Pot zamarzł kroplami nad czołem.
Jam w trąbkę uderzył, by jęków nie słyszeć,
I dalej siwego zaciąłem.
Wracałem o świcie — trzy wiorsty od domu.
Strach znowu ogarnął mię skryty:
Duch zamarł, a serce, szepcąc pokryjomu,
Stukało jak dzwonek rozbity.
Przy słupie koń parsknął — zjeżyła się grzywa —
Na drodze, pod płachtą powiewną,
Pod warstwą zamieci — kobieta nieżywa,
Skostniała, bezwładna jak drewno.
Strząsnąłem płat śniegu na białej jej szacie
I trupa wywlokłem na drogę;
Otarłem śnieg z lica... — To była... Ach ! bracie,
Daj czarkę, dokończyć nie mogę.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526953
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.09.2014
І
Його Гераклом грецькі міфи звали,
Хоч так його всі люди називають.
На вічний труд з небес його скарали,
Тож в нього руки не відпочивають.
Він працьовитий, сильний, витривалий,
Левина шкура плечі накриває;
Лише для свого пана не зухвалий –
Кує ланцюг, на себе одягає,
Найтяжчі всі виконує веління.
Страшний тоді, коли в руках дубина!
Але ступає тихо, по-простому,
Наповнений поривом і терпінням.
Сміються з нього, що проста людина
Працює в стайнях Авгія без втоми.
ІІ
Цнотлива Муза в сорому полоні,
Побачивши його в лихій сваволі,
Як оргіями гасить жар у лоні,
Бажаючи забути муки й болі;
Або, коли розлючений з недолі,
Хапає зброю і в страшній погоні
Біжить на світ у знищувача ролі,
В крові невинних багрянить долоні!
Та все ж помимо тих поривів шалу,
Коли в руїнах труд віків зникає
І дій великих погасає слава, –
З шаленства прокидаючись помалу,
Покірно стан звичайний свій приймає
І далі вершить богатирську справу.
ІІІ
Він мало цінить всі свої стремління
І ще не знає, ким він є, ким буде,
Не знає, що, з’явившись із горіння,
Для себе місце між богів здобуде;
Боги це знають, будучи в тремтінні,
Бо падає з його очей полуда,
Тож весь Олімп у лютому кіпінні
Ганяється за ним завжди і всюди.
Зміїлись ще в колисці люті гади,
Щоб задушити у смертельнім стиску,
І безліч велетнів на нього насідає.
Безсильні гнів, і засідки, і зради!
Він переможе... і в буремнім блиску
Окови з Прометея позриває!
Adam Asnyk
Herakles
I
Greckie go mity Heraklesem zwały,
Chociaż właściwie ludem się nazywa.
Na wieczną pracę nieba go skazały,
Więc jego ramię nigdy nie spoczywa.
Jest pracowity, silny i wytrwały,
Lwia skóra nagie barki mu pokrywa;
Lecz wobec pana swojego nieśmiały,
Łańcuchów swoich sam kuje ogniwa
I spełnia wszystkie najcięższe zlecenia.
Kiedy podniesie maczugę - to straszny!
A jednak stąpa cicho, najzwyczajniej,
Pełen zaparcia i upokorzenia.
Śmieją się z niego, że jest za rubaszny,
Kiedy go widzą w augiaszowej stajni.
II
Dziewicza Muza nieraz wstydem spłonie,
Widząc jak, grubej oddany swawoli,
Pijaną orgią gasi ogień w łonie,
Pragnąc zapomnieć o tem, co go boli;
Lub gdy, rozżarty nadmiarem niedoli,
Chwyta w szaleństwie za trujące bronie
I na świat biegnie w niszczyciela roli,
I krwią niewinnych plami swoje dłonie!
Jednak pomimo tych wybuchów szału,
Przez które w niwecz idzie wieków praca,
I wielkich czynów szereg się zaciera —
Z obłędu swego budząc się pomału,
Kornie na dawne stanowisko wraca
I spełnia dalej dzieło bohatera.
III
On bohaterstwo swoje mało ceni
I nie wie jeszcze, czym jest i czym będzie,
Nie wie, że cało wyszedłszy z płomieni
Miejsce dla siebie wśród bogów zdobędzie;
Lecz wiedzą o tym bogowie strapieni,
Co w nim mieć chcieli posłuszne narzędzie,
Więc cały Olimp z wściekłości się pieni
I prześladuje go zawsze i wszędzie.
Jeszcze w kolebce posyłał mu gady,
Aby go zgniotły w duszącym uścisku,
I wciąż tysiącem olbrzymów nań godzi.
Bezsilne gniewy, zasadzki i zdrady!
Będzie zwycięzcą... i przy gromów błysku
Prometeusza z więzów wyswobodzi!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526310
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.09.2014
І
Коли велика думка заясніє
І забере з собою людську лаву,
Потоком буйним несучи крізь дії
До щастя, правди, перемог і слави –
То кожні людські груди вмить зміцніють,
І кожний над тривогами яскраво,
Немов Титан, зросте в міцну поставу,
Безсмертну прагнучи знайти надію.
Тоді з вогню таємного спливає
Над світом оживляюче проміння;
Життя, що в силі молодій буяє,
Росте з своєї вартості й уміння;
І навіть смерть у цій красі сіяє,
Закінчивши достойні устремління.
ІІ
Але коли погаснуть світлі зорі
Й оживча думка вже серця не гріє,
То людський дух вагається у зморі
І знічений в нікчемності марніє.
Тоді лиш страх табун людський накриє,
В котрім панує зіпсуття і горе...
І тлуми люду, сірі, без надії,
Безцільно йдуть розпуттями в покорі;
Тоді той світ, старий, інакший, сірий,
Лиш гіркоту для чад своїх тримає;
Життя без прагнень, без жаги, без віри,
Красу свою і ясність всю втрачає;
А смерть в огидній постаті зростає,
Як привид кари й ницості, – без міри!
Adam Asnyk
Dwie fazy
I
Kiedy myśl wielka nagle zajaśnieje
I porwie z sobą mętną ludzi falę,
Burzliwym prądem niosąc ją przez dzieje
Ku szczęściu, prawdzie, zwycięstwu i chwale —
Wtenczas pierś każda ludzka olbrzymieje
I po nad trwogi powszednie i żale
Każdy, jak Tytan, wyrasta zuchwale,
Po nieśmiertelną sięgając nadzieję;
Wtedy z owego tajnego ogniska,
Na świat ożywcze spływają promienie;
Życie, co siłą i młodością tryska,
Zyskuje na swej wartości i cenie;
A i śmierć sama pięknością połyska,
Jak godne męzkiej pracy zakończenie.
II
Lecz gdy zagaśnie blask promiennej zorzy,
Gdy myśl ożywcza sercami nie włada, —
Zaraz duch ludzki waha się i trwoży
I nikczemnieje znowu i upada.
Wówczas — strach tylko pędzi ludzkie stada,
W których zepsucie i rozpacz się mnoży...
I rzesza ludów, przerażeniem blada,
Błądzi bez celu wśród ciemnych rozdroży;
Wówczas — świat, dziwnie zmieniony i stary,
Samą goryczą swoim dzieciom płaci;
Życie bez pragnień, bez natchnień, bez wiary,
Cały swój urok, całą jasność traci;
A śmierć w ohydnej zjawia się postaci,
Jak straszne widmo nicości i kary!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526224
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.09.2014
Колись терпів я спраги вічні муки,
Пронизаний ножами вогняними,
Даремно простягав вперед я руки
По плід, котрий відходив перед ними,
І марно я уста тягнув до хвилі –
Були то лживі привиди безсилі.
В мені та поруч пекло клекотіло,
Мене віддавши мукам безупинним;
І груди, болем змучені, і тіло
Еринії бичем сікли зміїним, –
Глумились наді мною мстиві духи,
Сміялись з люті вибухів і скрухи.
А я в той час був ненастанно рваний
Бажаннями, що в безмір виростали,
Я був немовби вогняні вулкани,
На зло для долі грізний і зухвалий –
Якась велика титанічна сила
В моїм нутрі вгамована спочила.
Тож хоч просив богів я милість дати,
Були прохання мов підземні громи,
Я був готовий проти волі стати
Богів величних, без страху і втоми:
Бо відчував, що в гніві, лютий,
І світ я в змозі розтрощити й пута.
Тепер боги послухали прохання
І вічних мук тягар з мене забрали.
Вогонь більш не несе мені страждання,
Бажань даремних у мені не стало,
Нічого більш не прагну, не шукаю,
Лиш в глиб віків байдуже поглядаю...
Тепер мені не сняться пекла муки,
З моїх страждань насмішок більш немає;
І Евменід не чути грізних гуків,
І бич зміїний серце не кусає:
Затихли зойки, полум’я згасилось...
І лиш мовчання мертве встановилось.
Тож у змертвінні кволому, глухому,
Коли вже жоден біль мені не шкодить,
Враз із бажань утрачених розломом
Від мене сила вся моя відходить:
І ось тепер минулих мук жалію,
Бо я, слабкіший ніж колись, марнію.
Ви поверніть мені, боги великі!
Пекельні муки і страждань безмежжя;
Ви поверніть Ериній вигляд дикий
І прагнень незгасаючі пожежі!
Нехай Титан ланцюг свій розриває,
Хай прагне, терпить – але дух здіймає.
Adam Asnyk
Tantal
Niegdyś w pragnienia wieczystego męce,
Na wskróś palony żary piekielnemi,
Napróżno swoje wyciągałem ręce
Po owoc, który uciekał przed niemi,
I próżno usta swe na fali kładłem,
Goniąc za wiecznie kłamliwem widziadłem.
We mnie i za mną wrzało całe piekło,
Na pastwę mękom wydając mnie nowym;
Pierś moją, bólem strawioną i spiekłą,
Erynnye biczem krwawiły wężowym, —
I urągały mi te mściwe duchy,
Patrząc na mojej wściekłości wybuchy.
A ja naówczas, ciągle pożerany
Żądzami, które w nieskończoność rosły,
Byłem jak ogniem ziejące wulkany,
Na przekór losom groźny i wyniosły —
I jakaś wielka tytaniczna siła
W wnętrznościach moich skrępowana tkwiła.
Więc, choć bóstw łaski wzywałem w mej kaźni,
To prośba moja do podziemnych grzmotów
Była podobną — i sam bez bojaźni,
Przeciw ich woli stanąć byłem gotów:
Bom czuł, że w gniewnej ducha zawierusze
I więzy moje i świat cały skruszę.
Teraz bogowie próśb mych wysłuchali
I mąk wieczystych zdjęli ciężar ze mnie.
Pierś się już moja płomieniem nie pali
I nie pożądam niczego daremnie,
I nic nie pragnę, za niczem nie gonię,
Lecz obojętnie patrzę w wieków tonie...
Dzisiaj piekielne mnie się nie śnią rzeczy,
Z moich udręczeń nikt się nie natrząsa;
Głos Eumenid już mi nie złorzeczy
I bicz wężowy serca mi nie kąsa:
Ucichły jęki, zagasły płomienie...
I martwe tylko nastało milczenie.
A oto w takiem odrętwieniu głuchem,
W którem mnie żadna boleść nie dosięga,
Wraz z żądz straconych burzą i rozruchem
Cała się moja rozpierzchła potęga:
I dziś minionych męczarni żałuję,
Gdyż się nędzniejszym niźli przedtem czuję.
Wróćcie mi zatem, nieśmiertelne bogi!
Grozy mych piekieł i straszliwe kary;
Wróćcie mi widok Erynnyi złowrogi
I niezgaszone pragnienia pożary!
Niech się rwie Tytan ze swego łańcucha,
Niech pragnie, cierpi, — lecz niechaj wybucha.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523291
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.09.2014
Ф.В. Квапілю
Від колиски йшла за мною
Казка райдужна чудова
І на вухо все шептала
Заклинань магічне слово.
Народилася під вечір
З тихих повістей пестунки,
Спали разом й прикладала
Уві сні до уст цілунки.
Прокидалася зі мною,
І зі мною підростала,
І з колиски в світ предивний
Мене крилами забрала...
Понад море пурпурове
Понесла, над срібні ріки,
По мосту дуги-веселки
У химерний світ великий...
І закляттями відкрила
В скелях дно алмазне яру –
І вступив я раз назавжди
В край гігантів, мар і чару;
І за мною вхід замкнули
Чи то феї, чи богині:
Тож на все життя подальше
Йшов блукати в тій країні –
В тій країні, де довкілля
В образі живім зринає,
В котрій камінь має душу –
Стати постаттю бажає...
Гаєм йшов золотолистим,
Де все в блиску й позолоті,
Де цвіте таємним цвітом
Папороть в нічній дрімоті.
Йшов я гаєм, де дерева
Водять шумні хороводи,
Вічні юності джерела
Розливають чисті води.
І вітали по дорозі
Добротливі очі квіту,
Що дивились так вимовно
У незмірний простір світу.
І вітали в людській мові
Різнобарвні птаства хори,
Дальшу путь мені вказавши
Над безодні край суворий.
Слухав співні віщування,
Хвиль оживчих пив кришталі,
В глиб дикішої все пущі
Прямував спокійно далі.
Марно привиди лякають,
Марно гади сиком кличуть:
Біг вперед я, задивившись
В ясність дивну таємничу.
І пробіг я чорні пущі,
І пінистих вод глибини,
Й зупинивсь перед горою,
Що звела стрімчасті стіни.
На вершині замок сяяв,
Дім гіганта кришталевий, –
Дівчина заклята в замку,
Гарна мовби королева.
Перед замком стрій драконів...
Їхні пащі зяють жаром
І вогонь червоно-жовтий
Видихають вверх під хмари.
Бронзову луску піднявши,
Скарб заклятий захищають;
Найпрекраснішу з прекрасних
В замку тім охороняють.
Втім, хоч там стояла варта,
Зміг її я привітати
Й догадався, що за неї
Я прийшов життя віддати...
На чолі у неї зірка,
Під ногами місяць ясний,
У очах блакить небесна
І лик ангела прекрасний;
Своїм поглядом відразу ж
Принесла любов у душу:
Я відчув, що доконечно
Вверх до неї лізти мушу.
Та на тій стіні гладенькій
Лиш на неї я вдивлявся, –
На витких повою стеблах
Над безоднею гойдався.
Щораз вище ліз я гордо,
Її бачив вже з собою...
І в жазі до королеви
Потягнувся я рукою.
Мав схопити у обійми...
Та порвав тонку стеблину –
І упав я в глиб безодні,
Де від ран і туги гину.
Хоч із серця кров спливає,
Хоч в безодні пропадаю,
Та кричу: «Вперед, за нею! –
Лицарі, я вас благаю!»
«Піднімайтесь вгору, вгору!
Понад скелі край туманний:
Може прийде хтось щасливий,
Що її собі дістане.
Хоч не дійде – хоч і згине,
Та життя не помарнує,
Бо життя найкращу частку
У такій борні відчує.
Варто хоч здаля поглянуть
На заклятий дім криштальний
Й, заплативши кров’ю й болем,
Увійти в край ідеальний.
І якби прийшлося знову
Мати ті роки прожиті,
Біг би наново я вдруге
По красу ту на блакиті!»
Adam Asnyk
Baśń tęczowa
F. V. Kvapilovi
Od kolebki biegła za mną
Czarodziejska baśń tęczowa
I szeptała wciąż do ucha
Melodyjne zaklęć słowa.
Urodzona nad wieczorem
Z cichych gawęd mych piastunek,
Spała ze mną, na mych ustach
Kładąc we śnie pocałunek.
I budziła się wraz ze mną,
I wraz ze mną ciągle rosła,
I z kołyski na swych skrzydłach
W jakiś dziwny świat mnie niosła...
Po nad morza purpurowe,
Po nad srebrne niosła rzeki,
Po zwodzonym moście tęczy
W cudowności świat daleki...
Otworzyła mi zaklęciem
Brylantowy w skałach parów —
I wkroczyłem raz na zawsze
W kraj olbrzymów, widm i czarów;
I zamknęły za mną wrote
Jakieś wróżki, czy boginie:
Więc na całą życia kolej
Szedłem błądzić w tej krainie —
W tej krainie, w której wszystko
Ożywioną bierze postać,
W której każdy głaz ma duszę
I człowiekiem pragnie zostać...
Złotolistnym szedłem gajem,
Gdzie się wszystko skrzy i złoci,
Gdzie zakwita, skryty w cieniu,
Tajemniczy kwiat paproci.
Szedłem gajem, gdzie dokoła
Śpiewające szumią drzewa,
Gdzie młodości wiecznej źródło
Czyste wody swe rozlewa.
I witały mnie po drodze
Rozmarzone oczy kwiatów,
Co patrzyły tak wymownie
W niezmierzoną przestrzeń światów.
I witały ludzkim głosem
Różnobarwnych ptasząt chóry,
Ukazując dalszą drogę
Nad przepaści brzeg ponury.
Ja słuchałem śpiewnej wróżby
I z ożywczej piłem fali,
I w głąb dzikszej coraz puszczy
Niestrwożony — szedłem daléj.
Próżno groźne widma straszą,
Próżno kłęby gadzin syczą:
Biegłem naprzód, zapatrzony
W jakąś jasność tajemniczą.
I przebyłem czarne puszcze
I spienionych wód odmęty,
I stanąłem u stóp góry
Prostopadle na dół ściętéj.
Na jej szczycie błyszczał zamek,
Kryształowy gmach olbrzyma,
Co zaklęciem w swojej mocy
Najpiękniejszą z dziewic trzyma.
Przed zamczyskiem stoją smoki...
I te paszczą swą czerwoną
Ogień złoty i różowy
Pod obłoki w górę zioną.
Swe śpiżowe jeżąc łuski,
Bronią skarbu zaklętego;
Najpiękniejszej z wszystkich dziewic
W kryształowym zamku strzegą.
Jednak, mimo czujnej straży,
Jam ją ujrzał na skał szczycie
I odgadłem, żem tu przybył,
Aby dla niej oddać życie...
Miała gwiazdę na swem czole,
Pod nogami sierp księżyca,
Błękit niebios w swoich oczach
I aniołów cudne lica;
I od razu swem spojrzeniem
Zaszczepiła miłość w duszę:
I poznałem, że koniecznie
Do niej w górę dążyć muszę.
Więc po nagiej, gładkiej ścianie,
Zapatrzony tylko na nią,
Na powojów wiotkich splotach
Zawisnąłem nad otchłanią.
Coraz wyżej pnąc się hardo,
Już widziałem ją przy sobie...
I w zachwycie do królewny
Wyciągnąłem ręce obie.
Miałem schwycić ją w objęcia...
Gdy powojów pękły sploty —
I upadłem w głąb otchłani,
Gdzie z ran ginę i tęsknoty.
Lecz choć z serca krew upływa,
Choć w przepaści ciemnej leżę,
Jeszcze wołam: „Za nią! za nią!
Idźcie gonić, — o, rycerze!”
„Idźcie piąć się w górę, w górę!
Po nad ciemnych skał krawędzie:
Może przyjdzie kto szczęśliwy,
Co ją weźmie i posiędzie.
„Choć nie dojdzie — chociaż padnie,
Przecież życia nie roztrwoni,
Bo najlepsza cząstka życia
W takiej walce i pogoni.
„Warto choćby widzieć zdala
Ów zaklęty gmach z kryształu;
Warto, płacąc krwią i bólem,
Wejść w krainę ideału.
„Gdyby przyszło mi na nowo
Od początku zacząć życie,
Biegłbym jeszcze po raz drugi,
Za tą piękną na błękicie!”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523290
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.09.2014
Керують нами дві пори
І втіху нам дають вони:
Весною це троянд дари,
Сік для вина є восени.
У серці шал, бо довгі дні;
Коротші дні – вина йде зов.
Прощай же, пляшко! – навесні,
А восени – Прощай любов!
Вином й любов’ю я уп’юсь –
Була б ця суміш чарівна,
Та для здоров’я, – я боюсь,
Любові надмір і вина.
Тож мудрість вказує мені,
Щоб дні мої ділив я знов:
Прощай же, пляшко! – навесні,
А восени – Прощай любов!
Зустрівши в травні й дотепер,
Розеті серце я віддав,
Тому то від її химер
Усі шість місяців страждав!
Щоб їй віддячити чудній,
Я кличу жовтень – він мій схов.
Прощай же, пляшко! – навесні,
А восени – Прощай любов!
Адель стрічав я й проводжав,
Все без манер, без каяття.
«Прощай» – почув, та добре знав,
Що знов з’єднає нас життя.
З альтанки чуть мої пісні:
Ах! Рік на круг новий пішов.
Прощай же, пляшко! – навесні,
А восени – Прощай любов!
Та чародійство все одно
Міняє мого щастя хід –
Мій хміль підсилює вином
І пристрасть тут же гасить вслід.
І можуть сили чарівні
Зламати лад цей до основ –
Вручити пляшку навесні
І дати восени любов.
Pierre-Jean de Béranger
Le printemps et l'automne
Deux saisons règlent toutes choses,
Pour qui sait vivre en s'amusant :
Au printemps nous avons les roses,
A l'automne un jus bienfaisant.
Les jours croissent, le cœur s'éveille ;
On fait le vin quand ils sont courts.
Au printemps, adieu la bouteille !
En automne, adieu les amours !
Mieux il vaudrait unir sans doute
Ces deux penchants faits pour charmer
Mais pour ma santé je redoute
De trop boire et de trop aimer.
Or, la sagesse me conseille
De partager ainsi mes jours :
Au printemps, adieu la bouteille !
En automne, adieu les amours !
Au mois de mai, j'ai vu Rosette,
Et mon cœur a subi ses lois.
Que de caprices la coquette
M'a fait essuyer en six mois !
Pour lui rendre enfin la pareille,
J'appelle octobre à mon secours.
Au printemps, adieu la bouteille !
En automne, adieu les amours !
Je prends, quitte et reprends Adèle,
Sans façons comme sans regrets.
Au revoir, un jour me dit-elle ;
Elle revient longtemps après.
J'étais à chanter sous la treille :
Ah ! dis-je l'année a son cours.
Au printemps, adieu la bouteille !
En automne, adieu les amours !
Mais il est une enchanteresse
Qui change à son gré mes plaisirs.
Du vin elle excite l'ivresse,
Et maîtrise jusqu'aux désirs.
Pour elle ce n'est pas merveille
De troubler l'ordre de mes jours,
Au printemps avec la bouteille,
En automne avec les amours.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521232
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.09.2014
Назавжди він,
Плач віолін
Восени,
В моїй душі
Сум залишив
Неземний.
Блідий, смутний
У час нічний
Весь тремчу,
Зійшлись в мені
Минулі дні –
Я в плачу;
І злий жене
У даль мене
Вітровій –
Туди-сюди,
Мов лист рудий
Неживий.
Paul Verlaine
Chanson d’automne
Les sanglots longs
Des violons
De l’automne
Blessent mon cœur
D’une langueur
Monotone.
Tout suffocant
Et blême, quand
Sonne l’heure,
Je me souviens
Des jours anciens
Et je pleure;
Et je m’en vais
Au vent mauvais
Qui m’emporte
Deçà, delà,
Pareil à la
Feuille morte.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521070
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.09.2014
Над головою – тьма, хаос в глибинах,
За громом грім, за нуртом нурт зникає;
Клекоче океан і гонить піну –
Вперед, назад – і знову набігає.
Гіганти вод підводять гнуті шиї,
На зруб землі підносять глиб підземний;
Їх лютий рик до неба шаленіє,
Де зір немає; й темно, темно, темно.
Підносять вал, на берег піднімають –
Аж рине вниз – в Аїда ніч покутну...
І знов їх шум у груди скель вдаряє, –
Де серць немає... й смутно, смутно, смутно.
Bogusław Adamowicz
Syzyfy
Nad głową - mrok, odmęty przed oczyma,
Za gromem grom, za nurtem nurt się zrywa;
Ocean wre i pieni się i wzdyma –
Przypływa wciąż, odpływa i przypływa.
Olbrzymy wód podnoszą zgięte szyje,
Na lądów zrąb wtaczają głąb podziemną;
I wściekły ryk ich w stropy niebios bije, -
Gdzie nie ma gwiazd; i ciemno, ciemno, ciemno.
Wtaczają wał, wtaczają na wybrzeża –
Aż runą w dół - w Hadesu noc okrutną...
I znów ich szum o piersi skał uderza, -
Gdzie nie ma serc...i smutno, smutno, smutno.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518572
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.08.2014
На той спомин, що хвиль кілька
Жив в чарівних марень колі,
Що одна, одна лиш хвилька
Спогадів дала доволі.
Що ж залишиться на спомин?
На той спомин, що крізь хащі
Шлях життя пройшов найкраще,
І без скарг, немов крізь квіти,
Що чоло не нахилили
Жодні вихри й бурі світу,
Що ж залишиться на спомин?
На той спомин прагнень дивних,
Що в душі буяли цвітом,
І тих кілька звуків співних,
Що забрав й розвіяв вітер,
На той спомин сліз забутих,
Ідеалів нездобутих.
Що ж залишиться на спомин?
Adam Asnyk
Na pamiątkę
Na pamiątkę, żem chwil kilka
Żył w czarownych marzeń kole,
Że z nich jedna, jedna chwilka -
Zostawiła wspomnień pole,
Na pamiątkę cóż zostanie?
Na pamiątkę, żem przez ciernie
Drogi życia przeszedł wiernie
I bez skargi, jak przez róże,
Że nie zgięły mego czoła
Żadne wichry, żadne burze,
Na pamiątkę cóż zostanie?
Na pamiątkę natchnień rzewnych,
Com piastował w swojej duszy,
I tych kilku dźwięk6w śpiewnych,
Co wiatr uniósł i przygłuszy,
Na pamiątkę łez ukrytych,
Ideałów niezdobytych.
Na pamiątkę cóż zostanie?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518571
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 20.08.2014
Там, під небом південним пекучим,
Йшло по миртів алеї їх двоє,
Їм розлука була неминуча –
Слів надії не мали з собою.
Те останнє навіки прощання
Затягнулось... Встав місяць тремтливий;
Повторяв їх печальне зітхання
Шум каскадів журливих.
Покидав зайшлий хлопець дівчину,
Що берізкою серце обвила,
І лишав він цю сонця країну,
Мчав на смерть, де розпука гонила.
Та чіпаючи серця тятиви,
Чув, що серце з грудей вилітає
І що молодість ясна, щаслива,
Їм в обіймах вмирає.
Бідна дівчина знати не може
Силу ту, що й кохання здолає,
Що крик смутний, смертельний, ворожий,
Їй з обіймів його вириває.
То ж і скаржиться наче дитина:
«О, недобрий, ти сум мені чиниш!
Бо слова твої ранять неспинно –
Не кажи, що покинеш!
Що дорожче на світі ти маєш
Від любові? Вона ж незборима.
Йди...» Їй голос тремтіння зриває,
Й поглядає сумними очима:
«Глянь як серцю у грудях нелегко,
Як стемніло в очах під сльозою...
Якщо маєш десь гинуть далеко,
То умри тут зі мною!
Буде добре! Всі сльози безсилі,
Всі страждання і жалощі згинуть,
Бо ми разом спочинем в могилі
І не зможеш мене ти покинуть;
Будем разом з тобою без краю,
І пробачить нам Бог милостивий!..
Я крім тебе нікого не маю,
Ти ж відходиш, зрадливий!?
Разом жити і вмерти незмога?
Йди щасливий! А я, нещаслива,
Тобі щастя благатиму в Бога
Перед образом світлої Діви.
А тепер поможи мені в муках,
Бо терплю я великі страждання,
Коли думаю, що у розлуках
Ти забудеш кохання.
Ти любив так цей запах жасмину, –
Я відтоді на серці тримаю...»
Знявши хустку тоненьку з мусліну,
Дала гілку: «Візьми, я благаю,
А ту другу на серці залишу;
Мовить буде про тебе, єдиний!
Як на прийдеш, коли я покличу –
Сльози зросять жасмини...»
І оперта на плечі широкі,
Ледь жива, квіти тихо цілує;
І стоять вони вдвох одинокі,
І уст двоє ті квіти милують.
Аж нарешті з обіймів став вільний:
«Прощавай, мого серця тривога!
Якщо мене закляття не звільнить,
То зустрінемось в Бога!
Я не можу більш бути з тобою,
Хоч навіки я твій, о, дівчино!
Бо мене дух вже кличе до бою,
Йти за тими, хто має загинуть.
Чую крики зі смерті загону,
Чую мати вигукує: Сину!
То ж сховаю, сховаю до скону
Ту гіллячку жасмину...»
Adam Asnyk
Gałązka jaśminu
Tam, pod niebem południa palącem,
Szło ich dwoje po mirtów alei,
Słów namiętnych rzucając tysiącem;
Lecz nie było tam słowa nadziei.
Pożegnanie ostatnie na wieki...
To trwa długo... I wstał księżyc blady,
A westchnienia powtarzał daleki
Szum płaczącej kaskady.
Obcy młodzian opuszczał dziewczynę,
Co jak powój w jego serce wrosła,
I porzucał słoneczną krainę,
Lecąc na śmierć, gdzie rozpacz go niosła.
Więc targając serdeczne ogniwa,
Czuł, że serce z swej piersi wydziera
I że młodość ta jasna, szczęśliwa,
W jej uścisku umiera.
Biedne dziewczę zrozumieć nie zdoła,
Że jest wyższa nad miłość potęga,
Że głos smutny, głos grobów anioła,
W jej objęciach go jeszcze dosięga -
Więc się skarży jak dziecię pieszczone:
- "O niedobry, jak mnie możesz smucić!
Twoje słowa mnie ranią szalone,
Nie mów, że chcesz mnie rzucić!
Cóż mieć możesz na ziemi droższego
Nad mą miłość?... Gdy ta cię nie wstrzyma
Idź..." Tu głosu zabrakło drżącego,
I spojrzała smutnymi oczyma:
- "Patrz, me serce omdlewa mi w łonie,
Łez mi braknie i w oczach mi ciemno...
Masz tam ginąć gdzie w dalekiej stronie,
To umrzyj razem ze mną!
Tak, o dobrze! Nie będę po tobie
Więcej płakać ni gorzko się smucić,
Ale razem w jednym spoczniem grobie,
I nie będziesz już mnie mógł porzucić;
Wieczność całą prześnimy tak błogo,
I przebaczy nam Bóg miłosierny!...
Ja prócz ciebie nie mam tu nikogo,
A ty idziesz, niewierny!?
Nie chcesz umrzeć i nie chcesz żyć razem?.
Idź szczęśliwy! Twa kochanka biedna
Przed cudownej Madonny obrazem
Szczęście tobie u Boga wyjedna.
Teraz jeszcze mej prośbie serdecznej
Uczyń zadość, bo cierpię ogromnie,
Gdy pomyślę, że w rozłące wiecznej
Możesz zapomnieć o mnie.
Tyś tak lubił wonny kwiat jaśminu,
Ja go odtąd na mym sercu noszę..."
I odpięła chusteczkę z muślinu,
Mówiąc dalej: "Weź gałązkę, proszę,
A ta druga na sercu zostanie;
Mówić będzie o tobie, jedyny!
Gdy nie przyjdziesz na moje wołanie -
Łzą się zroszą jaśminy..."
I oparta na jego ramieniu,
Wpółzemdlona, kwiaty do ust ciśnie;
I tak stoją oboje w płomieniu,
I ust dwoje na kwiatach zawiśnie -
Aż nareszcie wydarł się z objęcia
I rzekł do niej: - "O żegnaj mi droga!
Gdy mię twoje nie zbawią zaklęcia -
Spotkamy się u Boga!
Ja nie mogę pozostać przy tobie,
Choć twój jestem na wieki, dziewczyno!
Bo mnie duchy wzywają w żałobie,
Bym szedł z tymi, co mamie dziś giną.
Słyszę okrzyk z krwawego zagonu,
Słyszę matkę wołającą: Synu!
Lecz zachowam, zachowam do zgonu
Tę gałązkę jaśminu..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517933
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.08.2014
Серед ночі на дорогу
Світло місяця лилось.
Повне сили і знемоги
Світло місяця лилось.
Безіменні й недолугі
Йдуть до мене з хмар потуги:
Тьма по-перше, блиск по-друге,
А по-третє – ще там хтось.
Раптом чую я тремтливо –
Хтось постукав: раз і раз.
У ворота так сміливо
Хтось постукав: раз і раз.
Хто там стукає в ворота?
То –ми: Вихор і Скорбота,
І я – Морок з-попід плота,
Відчини, бо спати час!
Я відкрив заради Бога –
Усі троє вбігли вмить!
Грають стеля і підлога:
Усі троє вбігли вмить!
І пробравшись поза мною
В ліжко явою нічною,
Усі троє, усі троє
Вклались поруч відпочить.
Ми з тобою будем спати
В ліжку наче панібрат.
Хай присняться нам дукати
В ліжку наче панібрат!
Вихор в бік у сні молотить,
Плаче Морок з-попід плота
Й потягається Скорбота,
Позіхаючи стократ!
Bolesław Leśmian
Noc bezsenna
Świeci woda o północy,
Księżyc okna przewiał wskroś.
Pełen mocy i niemocy
Księżyc okna przewiał wskroś.
Bezimienne i ponure
Idą ku mnie poprzez chmurę:
Mrok - po pierwsze, blask - po wtóre,
A po trzecie - jeszcze ktoś.
Gdy tak słucham przyczajony,
Ktoś zapukał raz i raz,
W moje wrota z tamtej strony
Ktoś zapukał raz i raz,
Kto tam puka w moje wrota?
To - my: Wicher i Tęsknota,
I ja - Ciemność spopod płota,
Otwórz prędzej, bo już czas!
Otworzyłem w imię Boga -
Wszystko troje wbiegło snadź!
Tętni pułap i podłoga:
Wszystko troje wbiegło snadź!
I zdobywszy łoże moje,
Co zna nocne niepokoje,
Wszystko troje, wszystko troje
Legło rzędem, aby spać.
Razem z tobą będziem spali
W jednym łożu za pan brat.
Niech się przyśni sznur korali
W jednym łożu za pan brat!
Wicher prze sen w bok się miota,
Jęczy Ciemność spopod płota
I przeciąga się Tęsknota,
Ziewająca w cały świat!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517932
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.08.2014
Понад царством сніжниці, де борвій шаленіє,
Дух мій лине до тебе в світлі кола і смуги.
А чийсь розпач у білу постать там кам’яніє,
В білу постать над краєм зимової яруги.
Коли зникла в обіймах незакритої брами,
З того часу тьмянієш, згадки млою повиті,
Ми з тих пір незнайомі, все забулось між нами,
Мов ніде і ніколи не було нас на світі.
Тож знайдімо себе ми знов між вихром і тінню,
Закохаймося ще раз у вечірній безодні
Тим коханням повторним, що не хоче спасіння,
Тим бажанням останнім, що безмірне сьогодні!
Закохаймося знову серця жалем кривавим,
За тим щастям, котре ми не покажем нікому,
Закохаймося знову, бо йде смерті розправа –
Двох смертей, що бажають у однім бути домі.
Рветься в клапті завія, мов її грізна грива
Об сучки в нетрях лісу розтріпалась без спасу.
А життя, що у ранах, з жил щезає журливо,
Щораз більше на усміх брак відваги і часу!
Понад царством сніжниці, де борвій шаленіє,
Дух мій лине до тебе в світлі кола і смуги.
А чийсь розпач у білу постать там кам’яніє,
В білу постать над краєм зимової яруги.
Bolesław Leśmian
Ponad zakres śnieżycy...
Ponad zakres śnieżycy, ponad wicher i zamieć
Duch mój leci ku tobie w świateł kręgi i smugi.
Czyjaś rozpacz się sili w biały posąg okamieć,
W biały posąg nad brzegiem ociemniałej jarugi.
Odkąd znikłaś w objęciach nie domkniętej w świat bramy,
Odkąd zbladłaś, schorzała moich wspomnień bezsiłą,
Tak się dziwnie nie znamy, tak się strasznie nie znamy,
Jakby nigdy i nigdzie nas na świecie nie było.
Znajdźmy siebie raz jeszcze wśród wichury i cienia,
Zakochajmy się w sobie nad otchłanią wieczoru
Tą miłością powtórną, co już nie chce zbawienia,
Tym pragnieniem ostatnim, co już nie zna oporu!
Zakochajmy się w sobie krwawym serca wyzuciem,
Z tego szczęścia, o którym nie mówimy nikomu,
Zakochajmy się w sobie naszych śmierci przeczuciem,
Dwojga śmierci, co w jednym pragną spełnić się domu.
Rwie się w strzępy wichura, jakby szumna jej grzywa
Rozszarpała się nagle o sękatą głąb lasu.
Życie, niegdyś zranione, z żył we trwodze upływa,
Coraz bardziej na uśmiech brak odwagi i czasu!
Ponad zakres śnieżycy, ponad wicher i zamieć
Duch mój leci ku tobie w świateł kręgi i smugi.
Czyjaś rozpacz się sili w biały posąg okamieć,
W biały posąg nad brzegiem ociemniałej jarugi.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517529
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.08.2014
Заржавіли замки на воротах,
Дим не в’ється над хатою в небо –
Я не там! Я є тут і без тебе,
Тут, де йдуть вечори у скорботах!
Хоч змінивсь, та мене ти впізнаєш
По сльозах тих моєї провини!..
Ти чекай і мене приласкаєш:
Буду завтра – не знаю години...
Ти винось мені світло в присінці,
І чоло хай в чебрець чепуриться,
Розкажи все про мене дитинці,
За столом збережи моє місце!
На той шлях, що веде з твого двору,
Синя тінь від долонь твоїх лине...
Ти березу зрости білокору:
Буду завтра – не знаю години...
Дух мій – вкритий волошками колос,
Прагне бур, що розпалять в морозі!
Я не знаю майбутній мій голос,
І лице уявити не в змозі –
Лиш одна ти впізнаєш, кохана,
Як тобі заспіваю з долини,
Сильно змінений, груди у ранах,
Буду завтра – не знаю години...
Bolesław Leśmian
Przyjdę jutro, choć nie znam godziny
Pordzewiały twej wrótni zawory,
Dym z twej chaty nie buja po niebie -
Mnie tam nie ma! Tu jestem - bez ciebie,
Tu, gdzie w próżni mijają wieczory!
Zmienionego nim przywrzesz do łona,
Wiem, że poznasz po łkaniu przewiny!...
Czekaj na mnie, w cień własny wpatrzona,
Przyjdę jutro, choć nie znam godziny...
Zapal światło u progów przedsienia,
Z macierzanek spleć wieniec nad czołem,
Naucz dzieci mojego imienia
I zachowaj mi miejsce za stołem!
Ku tej drodze, gdzie idą pątnicy,
Dłonie twoje rzucają cień siny...
Zasadź brzozę pod oknem świetlicy,
Przyjdę jutro, choć nie znam godziny...
Duch mój, chabrem porosły i wrzosem,
Burz zapragnął, co chłodem go zwarzą!
Nie znam głosu, co będzie mym głosem,
Nie znam twarzy, co będzie mą twarzą -
Lecz ty jedna mnie poznasz niezłomnie,
Gdy twe imię śpiewając w doliny,
Z raną w piersi, zmieniony ogromnie,
Przyjdę jutro, choć nie znam godziny...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517528
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.08.2014
В моїм саду я чув прокльони і ридання,
в моїм саду впізнав я смерті крил розмах –
у горі безутішнім, у холоді й стражданнях,
там плакала береза по втрачених листках.
У грудях я почув ридання і прокльони,
у грудях я відчув безмежну пустоту –
на цвинтарній пустелі, що в тьмянім світлі тоне,
душа сховала мрію останню золоту.
Димчо Дебелянов
Видения
В градината аз чух риданья и проклятья,
в градината видях крилата на смъртта -
на горест безотрадна в студените обятья
там плачеше брезата за своите листа.
В гърдите си аз чух проклятья и риданья,
в гърдите си сетих безкрайна пустота -
сред гробища пустиня, от бледний лъч огряна,
там плачеше душата над сетната мечта.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515972
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.08.2014
Мовчу, тому що квіточка говорить,
мовчу, тому що чую пташки спів:
бо, залетівши крізь вікно прозоре,
в моїй кімнаті чар осінніх днів.
А небо у пахкім смарагді бору
гойдає осінь наче уві сні,
і в лоні золотих її просторів
останню радість бачу вдалині.
Берези їй назустріч тягнуть віти,
їй трави найтихіші шлють привіти,
і папороть у бронзових листках.
В останній передсмертній насолоді
мовчить душа, закохана в природі
і в лебединих осені піснях.
Мара Белчева
Мълча, защото цветето говори
Мълча, защото цветето говори,
мълча, защото птичето ми пей:
промъкната през тихите прозори
във стаята ми есента се смей.
Небото й в смарагдените бори
във ароматна люлка се люлей -
и в лоното на нейните простори
последната ми радост ще узрей.
Брезите я посрещат със букети,
тревиците с най-тихите привети
и папратите с бронзови листа.
Заслушана в предсмъртната наслада,
мълчи душата ми от изненада
във лебедовий химн на есента.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515971
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.08.2014
Іду смиренний, йду один,
у душу віє свіжий ранок,
там простір голубих глибин
лишає світлий свій серпанок.
Зітре слід кроків вогняних
в країні мрійній, без тривоги,
і хоровод зірок ясних
у даль показує дорогу.
Йду – голос тайний тріпотить:
– Які квітки, які звучання,
яких химерних марень мить
перекладеш в пісні незнані?
Николай Лилиев
Вървя смирен, вървя самин
Вървя смирен, вървя самин,
в душата лъха утрин свежа,
и там просторът странносин
разстила свойта светла мрежа.
Избиват огнени следи
в страна мечтана, непозната,
и хороводи от звезди
бележат път в далечината.
Вървя, а таен глас трепти:
— Какви цветя, какви съзвучия,
какви несбъднати мечти
в незнайна песен ще заключиш?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515560
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.08.2014
Над озером тінь заходу тремтить,
і хвилі розгойдалися як гриви,
і легкоступні, вільні і щасливі,
мов мрії, прагнуть шепотом зманить.
І гомонять тих хвиль бурхливі ниви,
що сонце перестало пломеніть,
що в забуття збігає кожна мить, –
і знов біжать, як діточки грайливі.
Над ними час уже безслідно плавить
снопи свого незміряного літа
і золото оманливої слави.
Печаллю береги взялись темніти
і у своїй невинності яскрава
Офелія стоїть у водних квітах.
Николай Лилиев
Над езерото заника трепти
Над езерото заника трепти,
вълните се люлеят като гриви,
и лекостъпни, волни и щастливи
те шепнат и зоват като мечти.
Мълвят талазни вретенили ниви,
че слънцето завеки не пламти,
че всеки миг в забравата лети,
и бягат пак като деца игриви.
Над тях безследно времето стопява
на вечното си лято сноповете
и златото на мигновена слава.
Като печал тъмнеят бреговете
и в своята невинност засиява
Офелия, среди вълните цвете.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515559
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.08.2014
Безплідний шумний день змовкає.
Я жду, – скрізь темінь нерухома, –
бо даль в пітьмі тебе ховає,
моя сестрице незнайома.
Хоч стільки раз весна мре тихо –
чи квітка десь жива повстане?
Мені дай віру і утіху,
моя сестрице довгождана!
Що в страх безумний зледенію
від перших холодів узиму –
о, дай вогонь, мене хай гріє,
моя сестрице так любима!
Димчо Дебелянов
Безплодний шумен ден замлъкна
Безплодний шумен ден замлъкна.
Самин аз чаках в тъмнината -
че ти далеч от мен замръкна,
сестрице моя непозната.
Че толкоз пролети умреха -
едничък цвят ли не остана?
Донес ми вяра и утеха,
сестрице моя възжелана!
Че в страх безумно леденея
пред първий студ на люта зима -
о, пламък дай ми да се сгрея,
сестрице моя най-любима!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515318
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.08.2014
Я хочу – пам’яталась щоб така:
бездомна, безнадійна і зболіла,
щоб руку повила палка рука
й лице сумне до серця прихилила.
Далеке місто в димці мерехтить,
а поряд, на горбі, тремтять дерева;
любов у нас свята і кришталева,
та нам її прийдеться знапастить.
«Я на зорі у путь зібравсь – прийди,
свій погляд принеси мені прощальний,
щоб він згадався вірний і печальний,
коли Вона здолає назавжди!»
О, Втомо, Втомо, в бурю збитий злак,
сховай благання, вір – весна утішить,
про сни незбутні згадки не залишить,
і знов вернешся ти до мене. Так!
А ніч спадає страхотою нам,
мережку кажани в пітьмі сплітають,
останню втіху муки ще чекають,
а в свою віру я не вірю сам.
Розкрилася палка твоя рука,
ти йдеш, свій погляд в темноті згасила,
пішла твоя уся зі слізьми сила. –
Я хочу – пам’яталась щоб така...
Димчо Дебелянов
Аз искам да те помня все така
Аз искам да те помня все така:
бездомна, безнадеждна и унила,
в ръка ми вплела пламнала ръка
и до сърце ми скръбен лик склонила.
Градът далече тръпне в мътен дим,
край нас, на хълма, тръпнат дървесата
и любовта ни сякаш по е свята,
защото трябва да се разделим.
"В зори ще тръгна, ти в зори дойди
и донеси ми своя взор прощален -
да го припомня верен и печален
в часа, когато Тя ще победи!"
О, Морна, Морна, в буря скършен злак,
укрий молбите, вярвай - пролетта ни
недосънуван сън не ще остане
и ти при мене ще се върнеш пак!
А все по-страшно пада нощ над нас,
чертаят мрежи прилепите в мрака,
утеха сетна твойта немощ чака,
а в свойта вяра сам не вярвам аз.
И ти отпущаш пламнала ръка
и тръгваш, поглед в тъмнината впила,
изгубила дори за сълзи сила. -
Аз искам да те помня все така...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515317
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.08.2014
Я знаю – якщо вона раптом проснеться,
душа моя, в мандрах змарніла, безлика,
то час для великого смутку почнеться
за радістю тою, що вмерла навіки.
Я знаю, що жах передсмертний повстане
в очах її, гірко вона заридає –
криниця криштальна забруднена стане,
в руїнах чертог свій вона відшукає.
І квіти зів’ялі покриються прахом,
на місці троянд бур’яни забуяють.
Даремно тоді сльози литиме з жахом –
лиш тьма і безмовність її привітають.
Я знаю, тому й проживаю самотній,
що страх мій від шуму до спокою рветься,
тож душу гойдаю в солодкій дрімоті –
нехай же ніколи вона не проснеться!
Димчо Дебелянов
Аз знам, че когато се нявга пробуди
Аз знам, че когато се нявга пробуди
душата ми, пътница морна заспала,
часът на великата горест ще бъде
по радост завинаги вече умряла.
Аз знам, че в очите й ужас предсмъртен
ще пламне и горко тогаз ще трепери -
ще види кристалния извор размътен,
в руини чертога свой тя ще намери.
Цветята увехнали прах ще покрива
и бурен навред вместо рози ще никне.
Напразно тогава сълзи ще пролива -
безмълвие, мрак ще се неи откликне.
Аз знам и самин във самотност живея,
че страх от шума в тишината ме куди -
душата си в сладостна дрямка люлея;
дано се тя никога веч не пробуди!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514478
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.07.2014
Старого світу йдуть останні дні,
одна по другій тріскають окови –
і на його руїнах у борні
встає святий жертовник правди знову.
Зникає непроглядна темнота
і сонце осяває небосхили.
Там корогва тріпоче золота,
де рать без ліку, де без ліку сили.
В очах ранкові промені горять,
їх не тривожить страх спіткань жахливих,
бо перед дружним натиском біжать
від них страждання померків злосливих.
Знайшли вони той брід у майбуття,
де берег пурпур-золотом стрічає...
О, світла віро у нове життя,
як грієш ти серця і звеличаєш!
Димчо Дебелянов
Светла вяра
За старий свят настават сетни дни;
разкъсват се верига след верига -
и над самите му развалини
на правдата олтарът се въздига.
Отлита непрогледна тъмнина,
огрява слънце сънни небосклони.
И гордо вее свойте знамена
безбройна рат, безбройни легиони.
В очите утренни лъчи горят,
не ги смущава страх от тъмни срещи,
че пред сдружената им сила мрат
нагнет и мъка сенките зловещи.
Намериха те търсения брод
и виждат бряг във пурпурна позлата...
О, светла вяра в новия живот,
как сгряваш и повдигаш ти сърцата!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514477
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.07.2014
Давно вже чужа мені сонця свобода,
у темнім вертепі я тлію від мук.
Життя-красота, о, життя-насолода,
з тобою довік я в полоні розлук!
Чи в мороці вічно молитві вмирати,
чи в грудях довічно скорботі цвісти,
там погляд побачить лиш тлінності страти,
де бачив раніше цвіт мрій золотих.
Димчо Дебелянов
Отдавна е слънцето чуждо за мене
Отдавна е слънцето чуждо за мене,
аз тлея на мъките в тъмен вертеп.
Живот-красота, о, живот-наслажденье,
докрай ли ще бъда разлъчен от теб!
Докрай ли молитвите в мрак ще замират,
докрай ли в гърдите ми скръб ще цъфти
и моите погледи прах ще намират
там, дето са търсили златни мечти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513776
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.07.2014
Люблю я дивитись крізь темне сплетіння
гілок тих дерев, що вклонились мені,
як мовчки нічні розстилаються тіні
на небі, що тоне в вогні...
Й заслуханим трепетно в мову таємну
несміливих перших вечірніх зірок,
чекати на відповідь тайн тих недремних,
що душу мою обгорнули у змрок.
І в лоні нічному ронити забутим
сльозу по красі помарнілій моїй,
сльозу молитов всіх моїх непочутих
і рано схоронених мрій.
Димчо Дебелянов
Обичам да гледам през тъмните гранки
Обичам да гледам през тъмните гранки
на кротко склонени под мен дървеса
как мълком разстилат се нощните сянки
по плувнали в жар небеса...
И трепетно вслушан в мълвата потайна
на рано-ранилите плахи звезди
да чакам ответ на великата тайна,
която душата ми в мрак обгради.
И дълго да роня във нощните скути
сълзи за отминали в път красоти,
сълзи за молитвите свои нечути
и рано умрели мечти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513775
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.07.2014
Скривавлена рана роз’ятрює груди,
у немочі я знемагав...
А в цілому світі одна лиш ти будеш
для серця найбільш дорога...
Прийди, дай полегкість для мого страждання,
бо путь безвідрадний зламав;
ім’я твоє – денного світла сіяння,
моє ж – непроглядна пітьма...
Бездушне життя мене люто дурило,
недуг мені крила скував,
і гордо, з прокляттям, над прірву могили
схилилась моя голова.
Колись же я в сонячне світло влюблявся,
колись боротьбою я снив,
і там я в безумство палке поривався,
де голос труб ратних гримів.
Та рано зігнули скорбот злодіяння,
і путь безвідрадний зламав;
прийди, дай полегкість для мого страждання,
дай день там де чорна пітьма.
Скривавлена рана розтулює груди,
у немочі я знемагав,
а в цілому світі одна лиш ти будеш
для серця найбільш дорога.
Димчо Дебелянов
Разяжда гърдите ми кървава рана
Разяжда гърдите ми кървава рана,
отпущат се в немощ ръце...
А в целия свят ти едничка остана
най-скъпа за мойто сърце...
Дойди, успокой ме, дойди - утеши ме,
нерадостен път ме сломи;
сияние дневно е твоето име,
а моето - нощни тъми...
Живота бездушен ме люто измами,
крилата ми светли скова
и с клетви и вопли сред пропастни ями
наведох аз горда глава.
А някога слънчевий блясък обичах,
сънувах победни борби
и в страстно безумье се страстно увличах
сред екнали бойни тръби.
Но рано сподвиха ме скърби без име,
нерадостен път ме сломи;
дойди - успокой ме, дойди - утеши ме,
ден дай ми в среднощни тъми.
Че зее в гърдите ми кървава рана,
отпущат се в немощ ръце,
а в целия свят ти едничка остана
най-скъпа за мойто сърце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513736
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2014
Уста мої закрий щосили,
коли, знеможена блукати,
душа моя опустить крила
і стане гірко нарікати;
уста закрий у час нестями!
Щоб не осилив сум безмірний –
ім’я твоє образ словами
щоб не зганьбив я маловірний!
Димчо Дебелянов
Молитва
Сложи ръка на мойте устни,
когато, морна да блуждае,
крила душата ми отпусне
и безутешна възроптае;
сложи ръка и запази ме!
Да не надвие скръб безмерна,
и в гняв, и в горест твойто име
с похулни думи да зачерна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513734
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2014
Під сяйвом зір весільну учту знадну,
як хвилю, вечір зморений згасив,
і над серцями бог жаги всевладний
широкі крила владно нахилив.
Ми мовчки увійшли в покої сонні,
де учту іншу мала темнота,
і, від вінців своїх звільнивши скроні,
бентежні стали – шал і нагота!
І той, що був би звабою й весталці,
припав – і не відчула я коли
вогонь солодкий влив до самих пальців,
і обручі вогненні плоть стягли.
Відчула я як він уста впинає
у білизну живу моїх колін,
й мене жагливим криком заливає,
мов хвиля вогняна йде навздогін.
І зір в бажаннях буйних погасила,
в крові звучали гімни і хвала,
я впала ніжна і вкінець безсила –
закрила очі й губи подала.
________
Коли повіки зморені відкрились,
розлився на устах моїх нектар,
і наді мною святощі курились,
мов я новоосвячений вівтар.
Димчо Дебелянов
Жъртвоприношение
В зори разискрен, брачний пир угасна
на морна вечер в тихите вълни,
и над сърца ни бог на жажда властна
крила широки властно наклони.
И мълком влезли в сънните покои,
де други пир ни готвеше нощта,
сами свалихме ний венците свои
и смутно спряхме - жад и нагота!
Той, властен и весталка да прелъсти,
пристъпи - и не сетих аз кога
вля сладък пламък в самите ми пръсти,
впил в огнен обръч моята снага.
Аз чух възтожни устни да се впиват
по мойте бели свежи колена,
и вопли пламенни да ме заливат
като вълната - пламенна вълна.
И в буйно пожеланье взор извила,
в кръвта си чула химна да звучи,
аз паднах нежна - и със сетна сила
протегнах устни и закрих очи.
________
Когато сепнах клепки уморени,
по устните ми лепнеше нектар,
и бледен дим се виеше над мене,
като над новоосветен олтар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513268
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.07.2014
Щезають тяжкі чорні хмари,
останній скрізь топиться лід,
і радість весняна осяйна
повсюдно збудилась в похід.
Грій нас чарівничко-весно,
з неба радість принеси!
Миру в тебе серце просить,
як трояндочка – роси.
Вона йде – вінком ароматним
своє уквітчала чоло,
й на наші поля і долини
несе благодатне крило.
Дай після сліз без угаву
дні нові і мирну славу,
дні нові і мирну славу,
сповіщай це в рідний край!
Буремних метелиць зимових
останній відлунок завмер –
встають в краї рабської муки
свобода і радість тепер.
Димчо Дебелянов
Пролет
Разнасят се облаци черни,
топи се последният лед
и светлата пролетна радост
прониква, пробужда навред.
Грей над нас, вълшебна пролет
с прояснени небеса!
Мир от теб сърцата молят,
както розите - роса.
Тя иде, с венец ароматен
окичила свойто чело,
и в наште поля и долини
лъхти с благодатно крило.
Дай след сълзите забрава,
нови дни за мирна слава,
нови дни за мирна слава,
възвести на родний край!
На бурни виелици зимни
последният отглас замря
и в края на робската мъка
свобода и радост изгря.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512922
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.07.2014
Весна!.. Весна!..
У цвіті ниви,
Цвітуть стуманені сади;
Кипучі радості приливи
Хвилюють серце переливом
У грудях яро-молодих!..
І п’ю я в молодості милій
Чарки наповнені – до дна,
Що у дитинстві наділила
Чарівно-сяюча весна.
Вона мене зустріла рано,
З дарами ніжної зорі,
Як сонце плавало в туманах,
Та сосен плач журив бори.
Вона мене зустріла в полі
З вінками чарів і надій,
Де із грудей лились на волі
Пісні у буйності своїй...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Весна в цвіту!
Цвітуть порічки,
Цвіте жасмин в душі на дні!..
Гаї вільхові біля річки
Сміються й плачуть в тишині.
А там, у балках при долині,
У вишнях тонуть хутори,
Де співи ніжні в білій піні
Колишуть тьму – вечірній іній,
Пливуть спокійно з-під гори.
І ловить серце в завмиранні
Життя акорди через край:
«Гора високая в тумані,
Зелений під горою гай»...
І зійде місяць над курганом
В вінках чарівності й краси,
Тонким узором домотканим
Застеле всю небесну синь.
Намисто висипле з подолу,
Мережку зв’яже на росі,
Де верби хиляться додолу
У чарівній своїй красі.
А пісня котиться в долину
В акордах, повних почуття,
І в серці спогади нахлинуть
Минулих повістей життя!..
Мов з казки світлого дитинства
Живі подоби устають...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Село у вишнях...На гостинці
Пісні нічліжників лиш чуть...
А там, в тумані за горою,
Дзвінок далеко продзвенить.
І тихо знов... А над рікою,
Як вільний табір при вогні,
Сидять у свитках самотканих
Малі хлопчата. У ті дні
Фантазій цвіт – мов цвіт півоній.
Було святково край ріки,
Тому так милі ви сьогодні
Моїх дитячих мрій роки!..
Так милі
Серцю заповітні
Дитячих снів
Минулі дні.
Як свідки
Образи привітні
В нічній
Прекрасній тишині,
Встаєте ви переді мною
На стежці
Світлої весни, –
Шумлять де в полі
Три сосни, –
Щоб міг душі
Дать супокою.
І там, де плакав я немало
І випив біль душі до дна,
Я хочу – вічно щоб стояла
Прекрасно-сяюча весна.
Весна!.. Весна!..
У цвіті ниви,
Цвітуть над озером сади,
Широкі радості приливи
Хвилюють серце переливом
У грудях яро-молодих!..
Паўлюк Трус
Вясна
Вясна!.. Вясна!..
У цвеце нівы,
Цвітуць асмуглыя сады;
Кіпучай радасці прылівы
Хвалююць сэрца пералівам
Ў грудзях вяснова-маладых!..
I п'ю я ў моладасці мілай
Кілішкі поўныя да дна,
Што мне ў маленстве падарыла
Чароўна-светлая вясна.
Яна сустрэла мяне рана,
3 дарамі ласкавай зары,
Як сонца плавала ў тумане
Ды сосны плакалі ў бары.
Яна сустрэла мяне ў полі
3 вянкамі чараў і надзей,
Дзе песні буйныя на волі
Свабодна веялі з грудзей...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Вясна у цвяту!
Цвітуць парэчкі,
Цвіце язмін на дне душы!..
Гаі альховыя над рэчкай
Смяюцца й журацца ў цішы.
А там, у ярах пры даліне,
У вішнях тонуць хутары,
Дзе спевы кволаю вятрынню
Калышуць змрок - вячэрні іней, -
Плывуць спакойна з-пад гары.
I ловіць сэрца ў заміранні
Акорды жыцця цераз край:
"Гара высокая ў тумане,
А пад гарой зялёны гай"...
Узыйдзе месяц над курганам
У вянках прыгожасці і чар,
I ўзорам тонкім, даматканым
Засцеле ў просіні абшар.
Рассыпле пацеркі з прыполу,
Заўе карункі на расе, -
Дзе вербы хіляцца дадолу
У сваёй чаруючай красе.
А песня коціцца далінай
Ў акордах, поўных пачуцця,
I ў сэрцы родзіць успаміны
Былых аповесцей жыцця!..
Бы ў казках светлага дзяцінства,
Жывыя вобразы ўстаюць...
. . . . . . . . . . . . . . . .
У вішнях вёска... На гасцінцы,
Чуваць, начлежнікі пяюць...
А там, ў тумане за гарою,
Званок далёка празвініць,
I ціха зноў... Па-над ракою,
Як вольны табар пры агні,
Сядзяць у світках саматканых
Малыя хлопцы. Ў тыя дні
Цвіла фантазія півоняй,
Было так весела ўсягды, -
Таму вы й мілы мне сягоння,
Мае дзіцячыя гады!..
Так мілы
Сэрцу дарагія
Дзіцячых сноў
Былыя дні.
Як сведкі,
Вобразы жывыя,
Ў красе
Паўночнай цішыні
Вы ўстаеце перада мною
На сцежках
Светлае вясны, -
Шумяць дзе ў полі
Тры сасны, -
Каб адпачыць
Я мог душою.
I там, дзе плакаў я ці мала
I выпіў боль душы да дна, -
Хачу, каб вечна красавала
Прыгожа-светлая вясна.
Вясна!.. Вясна!..
У цвеце нівы,
Цвітуць над возерам сады;
Шырокай радасці прылівы
Хвалююць сэрца пералівам
У грудзях вяснова-маладых!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512921
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.07.2014
Кохання міраж
погуляв і зі мною:
з’явився як сонечка лик –
та, ввівши у раж,
обнадіяв маною:
завів у пустиню і зник.
І кинув мене –
недолюбу-зневіру –
у пеклі земнім назавжди –
на лихо земне –
без надії і віри,
без хліба і краплі води,
без милих очей –
невичерпних, як море,
і посмішки – світла зорі...
Мене все пече:
і пісок, й неозорість,
і в серці уламки жури...
Страждать для спокут?
Чи не краще на плаху,
ніж смерть цю жорстоку терпіть?
Навіщо я тут –
недобита як птаха?
Без крил хіба можна злетіть?
У горі пливу.
В безнадії страждаю.
І раптом все разом в’яжу:
так я й не живу –
я всього лиш чекаю...
вертання
свого
міражу...
Таццяна Дзям'янава
Міраж
Кахання міраж
пагуляў і са мною:
з’явіўся як сонейка лік –
ды, ўвёўшы у раж,
абнядоліў маною:
завёў у пустыню і знік.
І кінуў мяне –
недалюбу-зняверу –
у пекле зямным назаўжды –
нібыта ў труне –
без надзеі і веры,
без хлеба і кроплі вады,
без мілых вачэй –
невычэрпных, як нетры,
І ўсмешкі – світальнай зары...
Усё гарачэй
і пясок, і паветра,
і сэрца асклепкі ўнутры…
Канаць ад пакут?
Ці не лепей на плаху,
чым гэткая жорсткая смерць?
Навошта я тут –
недабітая птаха?
Без крылаў ці можна ўзляцець?
Схілю галаву.
Задыхнуся адчаем.
І раптам выснову звяжу:
ды я й не жыву –
я дагэтуль чакаю…
вяртання
свайго
міражу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499234
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2014
Аеропорт. Дівчина рейс чекає.
А щоб корисно стратить вільний час,
пакетик печива і книжечку тримає –
журнал якийсь тонесенький – на раз.
У зал чекання з купленим заходить,
сідає в крісло – трохи відпочить –
і бачить: чоловік якийсь там модний
від неї через місце вже сидить.
Між їх – пакет, що з печивом придбала.
Читаючи, дівчина ... там бере,
та бачить що сусіда теж недбало
собі бере там і ...ой-ой! – жере!
Вона – іще. І він час не марнує.
Вона – ізнов. І він не відстає.
Ну і нахаба – світ не бачив. Ну і...
Все печиво із пачки дістає!
Коли ж одне у пачці зосталося,
дівча ворожий нагострило згляд:
Що зробить він? І аж горить від злосці:
Ну і сусід дістався, ну і гад!
А він те печиво розполовинив
і щиро з усмішкою дамі подає...
Дівчина в жар. Схопилась в ту ж хвилину.
Іще й сміється – злості додає!
А тут і рейс її вже об’явили...
Коли ж літак піднявся в вишину,
дівчини руки сумочку відкрили...
І вмить немовби хтось її проткнув:
Там з печивом пакет, що не дістала,
коли сідала в крісло почитать!
Вона його – сусіда – об’їдала!
І вже «Пробач!» для нього не сказать!
Мораль така: до того як жахатись
і серце в кривді марно запікать,
можливо краще в справі розібратись
і на когось собак не напускать.
Таццяна Дзям'янава
Прытча пра пячэнне
Аэрапорт. Дзяўчына рэйс чакае.
Каб скаратаць карысна гэты час,
пячэння пачак, кніжачку купляе –
часопіс нейкі тоненькі – на раз.
У зал чакання з купленым заходзіць,
сядае ў крэсла – трохі адпачыць.
А там – мужчына, прыбраны па модзе,
праз месца з кніжкай нейкаю сядзіць.
Між іх – пакет. Яе. З яе пячэннем.
Дзяўчо чытае і... адно бярэ.
Ды бачыць што сусед вокаімгненна
бярэ адтуль жа і ... а-ёй! – жарэ!
Яна – яшчэ. І ён услед шчыруе.
Яна – ізноў. І ён не адстае.
Ну і нахабнік – свет не бачыў. Ну і...
Усе пячэнькі выцягнуў яе!
Калі ж адно ў пачочку засталося,
дзяўчо варожы кінула пагляд:
што зробіць ён? І успыхнула ад злосці:
ну і сусед дастаўся, ну і гад!
А ён пячэньку лоўка распаловіў,
з усмешкай шчырай даме падае...
Дзяўчына – скок. І ў чырвань! І ні слова.
Яшчэ й смяецца, гэтакі, з яе!
А тут і рэйс чаканы абвясцілі...
Калі ж узняўся ў неба самалёт,
дзяўчыны рукі сумачку адкрылі...
І раптам штось працяла навылёт:
Кулёк з пячэннем, тым, што не дастала,
калі сядала ў крэсла пачытаць!
Яна яго – суседа – аб’ядала!
І нат "Прабач!" яму ўжо не сказаць!
Мараль такая: перш, чым абурацца
і сэрца крыўдай марна апякаць,
магчыма лепш у справе разабрацца
і на кагось сабак не выпускаць.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499233
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2014
Я не заздрю, що співаєш,
соловейку, в тихім гаю,
що з тобою рядом в небі
зорі цілу нічку сяють.
Я не заздрю, що – небесний –
все прекрасне осяваєш,
чи що, Місяцю сяйливий,
від поетів славу маєш.
Та я зазадрю, що ти можеш
ночі літні бути з тою –
за котрою, Місяченьку,
шаленію самотою.
Иван Йончев
Не завиждам, че ти пее
Не завиждам, че ти пее
всяка вечер славей песни,
редом с тебе че сияят
цяла нощ звезди небесни.
Не завиждам, че - неземен -
земна хубост не остави,
нито, Месечко, че тебе
не един поет те слави.
Но завиждам ти, че всяка
лятна нощ ти милваш нея -
мойта дружка - по която,
Месечко, аз луд лудея.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497515
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.05.2014
Люблю тебе як промінь росянистий,
що на росі моїх полів блищить!
Неначе мужній яструб в небо чисте,
моя душа до тебе в світ летить.
Тебе я жду, як річка – супокою,
налий же спокій в бурю, що в мені.
Тебе шукаю в спеку, і зимою,
в безоднях, і в призірній вишині.
Димчо Дебелянов
Лъч
Обичам те кат първи лъч - росата,
роса на мойте злачни широти! -
Кат ястреб смел, изгубен в небесата,
душата ми към твоя свят лети.
Желая те кат ручей лих - покоя,
покой да влееш в бурите ми ти.
И търся те и в тъмний мраз, и в зноя,
и в бездни, и в призвездни висоти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497514
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.05.2014
Блиск місяця сяйним розливом
печально безлюдну освітлює путь.
За днем, що в ганьбі і сльозах – нещасливим,
в солодкому сні всі страждання підуть.
Простори полів безшелесних
не знають серпа, ні дзвінкої коси –
немовби сонм ангелів з амфор небесних,
над ними летівши, лив бризки роси.
Зоря вниз зірвалась неспинно;
і небо глибоке безмовне повік,
і чути як хвиля за хвилею лине
в прикритий травою глибокий потік.
Тремчу я, і тану, й прямую
у море спокійне, де промінь згасав –
так тихий, смиренний, мов знову цілую
ті очі в сльозах, що колись цілував.
Димчо Дебелянов
Нощем
На лунния трепет вълните
заливат скръбта на безлюдния път.
След ден на позор и на сълзи прикрити
как тихо, как сладостно жалбите спят.
Низ ширните плодни простори
не трепва ни сърп, ни звънтяща коса -
то сякаш сонм ангели с бели амфори
прелитат над тях и разръсват роса.
Далечна звезда се отронва;
пустинно мълчи небосводът дълбок
и чут е вълна как вълната догонва
в прикрития в тревните пазви поток.
Аз тръпна, аз тая, аз плувам
в море от покой и безсилни лъчи
и тъй съм смирен - сякаш повтор целувам
през сълзи целунати нявга очи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497278
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.05.2014
О, неволя – марніє
в ній знедолений раб,
наче пломінь в надії
то міцнішав, то слаб.
Тут жара обпалила,
там замерз у льодах,
і своя надломила,
і чужа ворожда.
І за сонцями жалі,
що погасли вкінець,
і у серці печалі
на мільйони сердець.
Наче воїн в темниці
поневолений ти
розв’язати десницю
в гнів безумно-святий.
Димчо Дебелянов
В тъмница
О, неволя - да крееш
на неволите раб,
да възпламеняваш и тлееш –
ту всесилен, ту слаб.
Тук обжегнат от зноя,
там помръзнал в студа,
надломяван от своя
и от чужда вражда.
Да тъгуваш по скрити,
неизгрели слънца,
сам понесъл тъгите
на мильони сърца.
Като воин в тъмница
да не можеш - пленен,
да развържеш десница
в гняв безумно-свещен.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497276
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.05.2014