Валерій Яковчук

Сторінки (11/1073):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Джордж Ґордон Байрон, Шийонський в’язень

І
Я  сивий  весь  –  не  по  літах,
Бо  сивину
За  ніч  одну
Дать  може  тільки  наглий  страх.
Кістки  криві,  та  не  з  труда,
Закляклі  від  безділь  пустих,
Бо  підземелля  –  то  біда.
А  в  мене  доля  –  доля  тих,
Кому  повітря  свіжий  пах
Є  недоступний  в  ланцюгах.
За  віру  батька  я  стою,
Чекаю  в  узах  смерть  свою.
Мій  батько  в  полум’ї  згорів
За  віри  праведний  порив.
За  це  ж  його  стражденний  рід
У  підземеллі  зносить  гніт.
Було  нас  сім  –  тепер  один,
Шість  юних,  я  один  в  літах,
Скінчили  ми  святий  почин,
Здолавши  від  Гоніння  страх.
Один  в  вогні,  а  два  в  бою
Скріпили  кров’ю  честь  свою,
Померли  так,  як  батько  вмер,
За  Бога,  що  зреклись  тепер
Злі  вороги.  В  темниці  три,
Лишивсь  один  з  них  до  пори.
II
У  стилі  готики  Шийон,
В  темниці  сім  цвілих  колон,
Масивних,  сірих  і  шорстких,
У  світлі  проблисків  скупих.
А  промінь  сонця  з  сил  усіх
Проник  в  розколину  в  стіні
І,  гинучи  в  пітьмі  на  дні,
Долівку  мокру  освітив,
Мов  блиск  болотяних  вогнів.
Там  кільця  на  колонах  всіх
Тримають  ланцюги  міцні,
Страждаю  в  ланцюгах  я  тих,
Сліди  лишають  на  мені,  –
На  тілі  незнищенний  знак.
А  день  новий  скінчився  так,
Що  біль  лишивсь  в  моїх  очах,  –
Не  бачу  сонця  світлий  шлях
Роками  –  не  злічити  їх;
Згубив  рахунок  літ  тяжких,
Як  згинув  брат  останній  мій.
Я  ж  біля  нього  ще  живий.
III
Нас  прикували  до  колон,
І  трьох  нас  розлучив  полон.
Тож  так  було  –  ми  день  і  ніч
Не  бачили  близьких  облич,
А  морок  мертвенно-блідий
Зробив  чужими  назавжди.
Хоч  разом  ми,  та  кожен  сам,
І  лиш  серця  єднались  нам.
Тож  втіха  нам  одна  була
У  цім  притулку  горя  й  зла,  –
Ми  чули  рідні  голоси,
Любові  сповнені  й  краси.
В  новій  надії,  чи  в  старій,
В  піснях  шукали  радість  мрій.
Та  з  часом  тон  пісень  сумний
У  підземеллі  майже  стих
Й  луна  від  мурів  кам’яних
Несла  вже  ослабілий  звук,
Що  вільним  був  колись  від  мук.
Можливо  сон  це,  та  мені
Чужими  стали  ці  пісні.
IV
Із  трьох  –  найстарший  був  я  брат,
І  щоб  підтримати  усіх
Робив  найкраще  все,  що  міг,
І  разом  діяли  ми  влад.
Найменший  –  батькова  любов:
У  нього  мамина  краса,
Блакить  очей  –  як  небеса,
З-за  нього  душу  рвав  з  оков,
Бо  дійсно,  що  була  в  біді
Ця  пташка,  у  такім  гнізді.
Він  був  прекрасний,  наче  день,
(Якщо  був  гарним  день  мені,
Як  для  орла,  що  в  вишині)  –
Без  заходу  полярні  дні,
Аж  поки  літо  скінчить  біг
Було  безсонне  літо  з  ним.
Син  сонця,  вдягнутий  у  сніг,
Він  був  безгрішним  і  ясним
І  вдачу  променисту  мав,
А  сльози  лив  лиш  з  бід  людських,  –
Текли  як  із  струмків  гірських,
Аж  поки  не  стихав  той  біль,
Що  йшов  до  нього  звідусіль.
V
Був  третій  чистим  у  душі,
Та  завжди  в  сутички  спішив;
Міцний  був  тілом,  вдачу  мав,  –
На  бій  би  з  цілим  світом  став,
Щоб  в  перших  згинути  рядах
Охочіше,  ніж  в  путах  гнить.
Душа  від  пут  тих  молода,
Я  бачив,  гине,  та  мовчить,
Подібно,  як  моя  в  цю  мить.
Душі  розраду  я  давав,  –
Про  дім  наш  пам’ять  зберігав.
Він  був  стрільцем  узгір’їв,  лук,
Стріляв  там  оленів,  вовків.
Йому  тюрма  –  провалля  зів,
А  скуті  ноги  –  мука  з  мук.
VI
На  водах  Лемана*  Шийон,  –
Там  футів  з  тисячу  до  дна
Сягає  водна  глибина.
Спускали  лот  в  пітьму  глибин
З  Шийона  сніжнобілих  стін,
Що  над  водою  височать.
Подвійний  мур  зі  стін  і  хвиль
Живим  дав  схов,  де  смерть  і  гниль.
А  під  поверхнею  води
Похмурий  склеп  у  глибині,
Де  плюскіт  чувся  ночі  й  дні.
Над  нами  не  стихав  цей  шум.
Я  чув  краплини  льодяні,  –
Крізь  ґрати  вітер  їх  жбурляв,
Що  в  небі  радісно  гуляв.
Тоді  і  скеля  кам’яна,
Я  чув,  здригалась  аж  до  дна.
А  я  б  зі  сміхом  смерть  зустрів,  –
Бо  з  нею  б  вільним  полетів.
VII
Як  мовив  я:  мій  брат  марнів,
Могутній  дух  його  збіднів,
З  огидою  він  їжу  брав,
Та  не  тому,  що  не  сприймав,  –
Ми  звикли  до  харчів  простих
І  не  шукали  страв  смачних.
Нам  часто  замість  молока
Була  вода  із  рівчака.
А  хліб,  мов  у  сльозах  рабів
Вже  мокнув  тисячі  років,
Відколи  першим  хтось  на  страх
Закрив  людей,  як  скот,  в  клітках.
Та  що  йому  це,  а  чи  нам?
Не  це  зсушило  душу  там.
Мій  брат  таку  натуру  мав,
Що  і  в  палаці  би  страждав,
Це  мов  йому  закрили  б  вдих
На  вільних  схилах  гір  крутих.
Де  ж  правди  суть?  –  Він  мертвим  ліг.
Не  міг  я  руку  дать  йому,
Не  міг  рознести  цю  тюрму,
Хоч  рвався  там  з  останніх  сил,
Щоб  пута  розірвать  навпіл.
Він  вмер  –  зняли  кайдани  з  крил
Й  могилу  вирили  мілку
В  печері  темній  у  кутку,
Хоч  там  його  сховать  благав,
Де  б  промінь  сонця  досягав.
Безглузда  думка  це  була,
Бо  інша  з  голови  не  йшла,
Що  навіть  смерть  у  цій  глуші
Не  дасть  спочин  його  душі.
Даремним  був  мій  плач  до  них,
Я  чув  лише  холодний  сміх.
Там,  під  долівкою  тюрми,
Ліг  той,  кого  любили  ми.
Його  пустий  ланцюг  звисав
І  Вбивству  пам’ятником  став!
VIII
А  цей,  улюбленець,  наш  цвіт,
Був  пещений  з  дитячих  літ,
Ніс  образ  матері  лицем,
Був  рідним  радості  вінцем,
Для  батька-страдника  –  снага,
Мені  утіха  дорога,  –
Кріпився  я,  щоб  разом  з  ним
На  волю  вибратись  живим.
Він  теж  носив  свободи  дух,
Що  поки  в  серці  ще  не  стух.
Та  все  ж  він  в’янув  день  за  днем,
Мов  квітка  спалена  вогнем.
О  Боже!  Тяжко  це  збагнуть,
Що  йде  душа  в  останню  путь,
Забравши  образи  живих;
Я  бачив  –  крові  нурт  затих,
Я  бачив  –  хвилі  руйнівні
Ламають  прагнення  земні,
Я  бачив  ложе  там  страшне
Гріха,  що  мучило  мене,  –
Були  там  муки,  горе  й  жах,
Незмішані  в  моїх  думках.
Він  гаснув  лагідний  такий,
Весь  змучений,  худий,  слабкий,
Хоч  і  без  сліз,  але  ридав
По  тих,  кого  він  покидав.
Рум’янець  на  щоках  блідих
Був  наче  над  труною  сміх.
Та  гасли  кольори  ясні,
Мов  райдуга  удалині.
Прозора  яснота  очей
Зменшала  темноту  ночей.
І  жодних  нарікання  слів,
Ні  скарг  на  долі  злий  засів,
Розмовами  ж  про  кращі  дні
Хотів  надію  дать  мені.
Пірнув  я  в  тиші  глибину,
Бо  знав,  що  втрати  не  мину.
Зітхання  він  свої  спиняв,
Природну  слабкість  укріпляв,
Поволі  стогін  той  стихав,  –
Хоч  прислухавсь  я,  та  не  чув.
Гукнув,  бо  страхом  скутий  був,
Я  знав  –  надії  вже  нема,
А  страх  той  додала  тюрма.
Гукнув  –  здалось,  почув  там  звук,
Зірвав  ланцюг  зусиллям  рук,
До  нього  кинувсь  –  та  не  стрів,
Лиш  чорну  тьму  розворушив,
У  котрій  жив  і  дихав  тим
Повітрям  камери  бридким.
Остання  найдорожча  нить,
Що  мене  з  вічністю  кріпить,
Що  в’яже  в  ціле  весь  наш  рід,
Порвалась  в  цьому  місці  бід.
Один  в  землі,  а  інший  ні,
Брати  без  дихання,  одні,
Я  руку  неживу  стиснув,
На  жаль  і  я  холодним  був.
Я  був  безсилий  і  німий,
Та  відчував,  що  ще  живий,
І  якось  страшно  так  було,
Що  все  улюблене  пройшло.
Чому  й  тепер
Я  ще  не  вмер?
Не  мав  надії,  віру  мав,
Тим  смерть  чванливу  я  долав.
ІX
Що  трапилось  зі  мною  там,
Того  не  знаю  я  й  не  знав:
Не  стало  посвіту  очам,
А  потім  морок  теж  пропав.
Думок  не  мав,  тривог  не  чув,  –
Камінним  між  камінням  був,
Стояв,  забутий  тут  людьми,
Мов  гола  скеля  у  пітьмі.
Було  все  сірим,  в  тім-то  й  річ,
Що  це  були  ні  день,  ні  ніч.
В  темниці  промені  ясні
Були  ненависні  мені.
Вбирала  простір  пустота,
А  нерухомість  –  суєта.
Там  не  було  земних  страждань,
Ні  перепон,  ні  злодіянь,
Лиш  тиша,  подих  забуття,  –
Ні  смерть  була  це,  ні  життя.
І  море  лінощів  тупих,
Німих,  застиглих  і  сліпих!
X
В  мій  мозок  світла  зблиск  попав,  –
Це  був  веселий  пташки  спів,
Він  то  стихав,  то  знов  звучав,  –
Не  чув  я  кращих  співаків;
Я  вдячним  був,  та  у  очах
Промінчик  подиву  зачах,
Тож  мить  цю  бачить  не  могли,  –
Я  був  товаришем  імли.
І  це  примусило  вернуть
Мої  чуття  на  звичну  путь;
Знов  бачив  стіни  й  діл  тюрми,
Що  облягли  мене  німі,
Знов  бачив  я  там  сонця  міць,
Що  кралося  в  пітьму  темниць,
І  там,  де  тріснула  стіна,
Сиділа  пташечка  ручна
Й  співала  лагідні  пісні;
Блакитні  крила  розвела,
В  одне  події  всі  сплела,
Здалось,  співала  лиш  мені!
На  все  я  з  подивом  дививсь,
Чи  ще  побачу  це  колись.
Шукала  пару  тут  мала,
Хоч  так  самітна  й  не  була;
Прийшла,  щоб  дать  мені  любов,
Яку  вже  не  чекав  я  знов,
Мене  вітала  залюбки,
Чуття  вернула  і  думки.
Не  знаю:  вільною  була,
Чи  клітку  кинула  свою,
Та  знаю  я  неволю  зла,
Тож  долю  обійди  мою!
А  може  був  цей  мій  співець
Крилатий  Раю  посланець.
О  небо,  час  ти  цей  пробач,
Що  викликав  то  сміх,  то  плач
Здавалось,  що  в  годину  скрут
Душа  братерська  ходить  тут.
Та  врешті  відлетіла  геть,
Я  знав:  була  це  дійсно  смерть,
Життя  б  він  не  лишив  земне,
Щоб  двічі  кинути  мене
Самотнім,  як  кістяк  в  труні,
Чи  то  як  хмара  вдалині,
Що  йде  самотня  у  політ,
Коли  скрізь  чисті  небеса,
І  квітів  вранішня  роса,
Землі  чаруюча  краса,
Коли  радіє  цілий  світ.
XI
Та  долю  час  мою  змінив,
Знущання  варти  припинив,
І  я  не  знав,  чому  це  так,
Бо  кожний  з  них  був  як  хижак.
Та  так  було,  і  мій  ланцюг
Лишився  вільним,  тож  навкруг
Ходити  міг  я  години
Там  від  стіни  і  до  стіни,
Туди-сюди  і  навпаки,
Стоптав  дощенту  ті  стежки;
Я  всі  стовпи  там  огинав,
Вертаючись  де  починав;
Лиш  в  тім  ходінні  не  хотів
Торкнутися  могил  братів,  –
Боявся,  що  недбальством  ніг
Їх  ложе  осквернити  міг;
Зробився  подих  мій  важким,
Розбите  серце  –  нечутким.
XII
Зробив  я  східці  на  стіні,
Та  не  для  того,  щоб  втекти,
Не  мав  близької  вже  рідні,
Тож  не  було  куди  іти.
Був  світ  широким  і  тому
Зробив  би  ширшою  й  тюрму:
Не  мав  рідні,  дітей,  батьків,
Ні  друга,  щоб  біду  ділив.
Від  цих  думок  я  втіху  мав,  –
Ніхто  зі  мною  не  страждав.
По  східцях  пнувся  до  вікна,
Була  потреба  в  тім  одна,  –
Хотів  я  знов  на  шпилях  гір
Спинити  люблячий  мій  зір.
XIII
Я  їх  побачив  і  вони,
Були  все  тої  ж  вишини.
Я  бачив  їхній  вічний  сніг,
Озерний  виблиск  вод  гірських,
І  Рони  голубої  біг.
Я  чув  потоків  бурних  спів
Поміж  каміння  і  кущів.
Біліло  місто  вдалині,
Пливли  вітрила  мандрівні.
І  був  там  острівець  малий,
Мій  усміх  викликав  слабкий,
Самотнім  в  полі  зору  був.
Він  зеленів,  як  зілля  жмут,
Чуть  ширший  за  долівку  тут,
Три  дерева  росли  на  нім,
Обдуті  вітерцем  гірським,
І  води  мимо  них  текли,
І  квіти  молоді  росли
Прекрасних  запахів  і  барв.
Гуляли  рибки  край  стіни,
Здалось,  що  радісні  вони.
Орел  на  вітру  впав  порив,
Здалось,  що  так  ще  не  летів,
Потужним  був  у  нього  змах.
Знов  сльози  блиснули  в  очах,
Відчув  неспокій  –  я  б  хотів
Не  покидати  ланцюгів.
Коли  донизу  я  ступив,
То  темрява  мого  житла
На  мене  тяжко  знов  лягла.
Мов  це  була  могила  знов,
Що  берегла  братів  любов.
Так  погляд  помарнілий  мій
Шукав  для  себе  супокій.
XIV
Пройшли  роки,  чи  місяці,
А  може  дні  –  не  рахував,
Невтішні  очі  –  два  сліпці,
Із  них  лиш  сльози  я  стирав.
Зайшли  раз  люди  мовчазні.
Я  не  питав  їх:  Хто?  Чому?
Було  однаково  мені,  –
Носити  ланцюги,  чи  ні;
Навчивсь  любити  я  тюрму.
Отож  коли  вони  зайшли,
Кайдани  скинуті  були;
Потужних  стін  убивчий  гніт,
Для  мене  був  як  власний  скит!
І  я  відчув  –  прийшли  за  тим,
Щоб  я  лишив  цей  другий  дім.
Дружив  я  з  павуками  тут,
Дививсь  на  їх  постійний  труд,
На  мишу  в  мороці  нічнім,
Хіба  ж  мені  є  гірш,  ніж  їм?
Були  ми  в'язні  без  вини,
Хоч  я,  володар  живини,
Міг  вбити  їх,та  дивна  річ,  –
Ми  прожили  без  протиріч;
І  другом  став  ланцюг  мені,
Так  довго  ми  були  одні;
Ми  там  зробились  ким  хто  був;
Зустрівши  волю,  я  зітхнув.
[b]George  Gordon  Byron,  The  Prisoner  of  Chillon[i][/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2026


Джордж Ґордон Байрон, Сонет до Шийона

О  вічний  Духу  вільного  ума!
В  тюрмі,  Свободо,  факел  ти  живий,
Бо  тільки  серце  є  притулок  твій,  –
Любов  скріпляє  серце  недарма.

Коли  синів  твоїх  скує  тюрма
Кайданами  у  склепу  темноті,
Зміцнять  країну  муки  їхні  ті,
Свободи  ж  слава  полетить  сама.

Шийон!  Зробилось  місце  це  святим,
Твій  діл  печальний,  мов  вівтар,  зберіг
Сліди  ходіння  кроком  нетвердим,  –

Стер  Бонівар  долівку,  як  моріг.
Та  хай  не  зникне  вічний  шлях,  що  ним  
До  Бога  лине  зов  страждань  людських.

George  Gordon  Byron,  Sonnet  On  Chillon

Eternal  Spirit  of  the  chainless  Mind!
Brightest  in  dungeons,  Liberty!  thou  art:
For  there  thy  habitation  is  the  heart  -
The  heart  which  love  of  thee  alone  can  bind;

And  when  thy  sons  to  fetters  are  consigned  -
To  fetters,  and  the  damp  vault's  dayless  gloom,
Their  country  conquers  with  their  martyrdom,
And  Freedom's  fame  finds  wings  on  every  wind.

Chillon!  thy  prison  is  a  holy  place,
And  thy  sad  floor  an  altar  -  for  'twas  trod,
Until  his  very  steps  have  left  a  trace

Worn,  as  if  thy  cold  pavement  were  a  sod,
By  Bonnivard!  -  May  none  those  marks  efface!
For  they  appeal  from  tyranny  to  God.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1069792
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2026


Теодор Траянов, Берег смерті

У  темноті  біліють  усипальні,
поникли  кипариси  в  темні  сни,
хлюпочуть  хвилі    ледве-ледь  печальні
й  кістяк  скорботи  тягнуть  з  глибини.

Звідтіль  плачу  чи  стогону  не  чути,
кругом  байдужі  обрії  нічні;
А  хмара  мчить  в  примарний  край  забутий,
Загублена  в  зірковій  далині.

Теодор  Траянов,  Брегът  на  смъртта

Из  тъмнината  гробници  белеят
и  кипариси  в  тъмен  сън  мълчат,
вълни  притихнали  едвам  се  леят
и  скелета  на  мъртва  скръб  влекат.
 
Из  тях  ни  стон,  ни  въпъл  се  не  чува,
безстрастно  гледа  нощен  кръгозор;
към  призрачна  родина  облак  плува,
унесен  тъне  в  звездния  простор.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068853
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2026


Теодор Траянов, Місячна вуаль

Осінній  ліс  чоло  своє  схиляє
на  плечі  у  нічної  самоти,
блискучим  танцем  місяць  кружеляє
в  листках  заснулих    в  лоні  темноти.

Летить,  свою  вуаль  розкривши  білу,
та  вмить  затихла  божевільна  гра,
себе  у  світла  звивинах  явила
травнева  переливчаста  зоря.

Німий  докір  вуста  скував  змертвілі,
поставу  царську  набула  печаль,
і  на  гілках,  на  темному  довкіллі,
повільно  гасне  сріберна  вуаль.

Теодор  Траянов,  Лунен  воал

Склонява  есенния  лес  главата  си
над  рамото  на  нощна  самота,
луната  в  лъстен  танец  се  понася
на  сенчести  задремали  листа.
 
Лети,  безкраен  бял  воал  развява,
но  в  миг  притихва  шеметна  игра,
в  светливите  извиви  се  явява
отсянката  на  майската  зора:
 
скръбта  говори  в  царствена  осанка,
ням  укор  мъртви  устни  е  сковал,
в  леса  по  тъмни  върхове  и  гранки
загасва  бавно  сребърен  воал.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2026


Теодор Траянов, Безутішність

З  тобою  де  шукатимем  утіху,
в  нещирім  сні  чи  в  спогаді  яснім?
Страждаєм  ми,  серця  згоріли  тихо,
без  полум'я  –  ми  бачили  лиш  дим.

Життя  без  тіні  нас  уже  чекає,
Гроза  здалась,  пішла  без  боротьби!
І  хто  ж  тепер  таку  відвагу  має  –
оплакати  стражденний  путь  судьби?

Надхмарні  замки    двері  відчинили,
відкривши  там  брехню  і  пустоту,
а  подихом  своїм  колись  п'янили
життя  безглузде,  глупу  марноту!

Теодор  Траянов,  Безутешност

В  какво  ще  търсим  с  тебе  пак  утеха,
в  присторен  сън  и  в  спомен  ли  любим?
А  страдаме  -  сърца  ни  изгореха
без  пламък.  -  Ний  видяхме  само  дим.
 
Живот  без  сянка  вече  ни  очаква,
възпрян  порой  отстъпи  без  борба!
И  кой  ще  има  смелост  да  оплаква
горчивий  път  на  своята  съдба?
 
Въздушни  кули  своя  вход  откриха,
лъжа  царува  там  и  пустота,
а  те  с  дъха  си  нявга  упоиха
нелеп  живот,  нелепа  суета!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068796
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2026


Теодор Траянов, Земний шлях

Останній  спогад  тихо  зник  сьогодні,
мільйони  сонць  палають  у  серцях,  
чудесний  день  жене  пітьму  в  безодні,
і  сяє  вільний  наш  наземний  шлях.

Смиренний  грішник,  став  я  на  коліна,
прощення  тут  почулося  мені,
далеко  десь  опівнічні  видіння
і  ласки,  й  їхні  шепоти  нічні.

В  тобі  я  бачу  подругу  спокути,
благословляю  берег  осяйний,
і  човен  прославлянь  моїх  забутий
спускається  у  морок  крижаний!

Теодор  Траянов,  Земен  път

И  сетний  спомен  тихо  днес  изчезна,
в  сърцата  хиляди  слънца  блестят,
вълшебен  ден  притваря  тъмна  бездна,
свободен  свети  наший  земен  път.
 
И  грешник  слаб,  аз  падам  на  колене,
за  всичко  тук  прощение  дочух,
далеко  са  среднощните  видения
и  ласките,  и  техний  шепот  глух.
 
Днес  виждам  в  теб  изкупена  другарка
и  благославям  лъчезарний  бряг,
потъва  там  с  оставената  варка
на  моя  химн  смразяващия  мрак!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1068795
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2026


Луїш де Камойнш, Сонет 8

Амур,  що  почуття  у  душах  криє,
Для  мене  іскри  показав  сяйливі
З    вогню,  де  плавить  кришталі  правдиві,
Де  між  троянд  барвистих  сніг  біліє.

Мій  зір,  що  з  переляку  не  посміє
Повірити  у  речі  неможливі,
Перетворився  в  джерела  розливи,
Де  серце  у  солодкім  болю  мліє.

Амур  клянеться,  що  тепло  бажання
Щасливих  перших  наслідків  причина;
Шаліє  думка  від  того  визнання.

Погляньте,  як  Амур  в  одну  хвилину
Печальні  сльози  жалю  й  співчування
В  довічного  блаженства  сльози  змінить.

Luis  de  Camões,  Soneto  8

Amor,  que  o  gesto  humano  na  alma  escreve,
Vivas  faiscas  me  mostrou  hum  dia,
Donde  hum  puro  crystal  se  derretia
Por  entre  vivas  rosas  e  alva  neve.

A  vista,  que  em  si  mesma  não  se  atreve,
Por  se  certificar  do  que  alli  via,
Foi  convertida  em  fonte,  que  fazia
A  dor  ao  soffrimento  doce  e  leve.

Jura  Amor,  que  brandura  de  vontade
Causa  o  primeiro  effeito;  o  pensamento
Endoudece,  se  cuida  que  he  verdade.

Olhai  como  Amor  gera,  em  hum  momento,
De  lagrimas  de  honesta  piedade
Lagrimas  de  immortal  contentamento.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2026


Луїш де Камойнш, Сонет 7

У  ті  часи,  коли  я  жив  коханням,
То  не  завжди  до  весел  був  прикутий,  –
Був  вільним  часом,  часом  був  у  путах,
Палав  у  різних  вогнищах  жадання.

Та  щоб  таких  вогнів  було  єднання,
Не  захотіло  Небо,  мав  здобути
Я  досвід,  що  і  зміна  серця  смути
Не  зменшить  взагалі  мої  страждання.

Якщо  ж  коли  я  залишався  вільний
І  мав  спочинок  від  тяжкого  гніту,
То  втому  знов  стрічав  душею  сильний.

Хвала  Амуру  в  пристрасті  суцільній,
Що,  як  забаву,  згарбав  цілковито
Мої  страждання  й  муки  непосильні!

Luis  de  Camões,  Soneto  7

No  tempo  que  de  amor  viver  sohia,
Nem  sempre  andava  ao  remo  ferrolhado;
Antes  agora  livre,  agora  atado,
Em  várias  flammas  variamente  ardia.
     
Que  ardesse  n'hum  só  fogo  não  queria
O  Ceo  porque  tivesse  exprimentado
Que  nem  mudar  as  causas  ao  cuidado
Mudança  na  ventura  me  faria.
     
E  se  algum  pouco  tempo  andava  isento,
Foi  como  quem  co'o  pêzo  descansou
Por  tornar  a  cansar  com  mais  alento.
     
Louvado  seja  Amor  em  meu  tormento,
Pois  para  passatempo  seu  tomou
Este  meu  tão  cansado  soffrimento!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2026


Луїш де Камойнш, Сонет 9

Я  в  стані  нестійкім  перебуваю,  –
Холодний  у  вогні,  немов  крижина,
Сміюсь  і  плачу  разом  без  причини,
Обнявши  світ,  нічого  не  тримаю,

Сум’яття  і  непевність  відчуваю,
Вогонь  в  душі,  з  очей  мов  річка  плине,
Вмить  то  надій,  то  розпачу  лавина,
То  марю  я,  то  в  дійсності  блукаю.

На  небо  рвусь,  хоч  до  землі  прикутий;
Як  тисяча  років  ішла  година,
Хоч  не  було  й  години  в  тій  омані.

Спитає  хтось:  таке  як  може  бути,
Я  відповім:  в  тім  головна  причина,
Що  я  побачив  Вас,  шановна  Пані.

Luis  de  Camões,  Soneto  9

Tanto  de  meu  estado  me  acho  incerto,
Que  em  vivo  ardor  tremendo  estou  de  frio;
Sem  causa  juntamente  chóro  e  rio;
O  mundo  todo  abarco,  e  nada  apérto.

He  tudo  quanto  sinto  hum  desconcêrto:
Da  alma  hum  fogo  me  sahe,  da  vista  hum  rio;
Agora  espero,  agora  desconfio;
Agora  desvarío,  agora  acérto.

Estando  em  terra,  chego  ao  ceo  voando;
N'hum'hora  acho  mil  annos,  e  he  de  geito
Que  em  mil  annos  não  posso  achar  hum'hora.

Se  me  pergunta  alguem,  porque  assi  ando,
Respondo,  que  não  sei:  porém  suspeito
Que  só  porque  vos  vi,  minha  Senhora.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1066000
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2026


Луїш де Камойнш, Сонет 3

Співав  колись  я  у  такій  надії,
Що  і  богів  з  Олімпу  збавив  гніву,
А  потім  плакав  я  від  того  співу,
Тепер  же  від  плачу  мого  марнію.

Коли  згадаю  я  життя  події,
Мені  цей  спогад  завжди  особливий,
Бо  пережив  там  муки  й  біль  жахливий,
Забути  ті  страждання  я  не  смію.

Тож  очевидно,  що  сердечна  мука
Приносить  іншу,  що  тривожить  душу,
Я  не  знайду  там  щастя  запоруку.

Чи  марення  оті  мій  мозок  зсушать?
О,  думко  марна,  ти  моя  принуко!
Невже  щасливим  я  здаватись  мушу?

Luis  de  Camões,  Soneto  3

Com  grandes  esperanças  ja  cantei,
Com  que  os  deoses  no  Olympo  conquistára;
Depois  vim  a  chorar  porque  cantára,
E  agora  chóro  ja  porque  chorei.
     
Se  cuido  nas  passadas  que  ja  dei,
Custa-me  esta  lembrança  só  tão  cara,
Que  a  dor  de  ver  as  mágoas  que  passára,
Tenho  por  a  mór  mágoa  que  passei.
     
Pois  logo,  se  está  claro  que  hum  tormento
Dá  causa  que  outro  na  alma  se  accrescente,
Ja  nunca  posso  ter  contentamento.
     
Mas  esta  phantasia  se  me  mente?
Oh  ocioso  e  cego  pensamento!
Ainda  eu  imagino  em  ser  contente?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2026


Уільям Генрі Дейвіс, Дозвілля

Чи  ж  це  життя,  якщо  від  діл
Нам  глянуть  ніколи  довкіл!

Нам  ніколи  в  імлі  гаїв    
Розгледіти  овець,  корів.

Нам  ніколи  спостерігать,
Як  білка  корм  несе  ховать.

Нам  ніколи  у  день  ясний
В  струмку  помітить  зорний  рій.

Нам  ніколи  простежить  крок,
Яким  Краса  іде  в  танок,

Й  чекати,  щоб  у  неї  сміх
З  очей  в  уста  пролитись  зміг.

Пусте  життя,  якщо  від  діл
Нам  глянуть  ніколи  довкіл.

William  Henry  Davies,  Leisure      

What  is  life  if,  full  of  care,
We  have  no  time  to  stand  and  stare!

No  time  to  stand  beneath  the  boughs,
And  stare  as  long  as  sheep  and  cows.

No  time  to  see,  when  woods  we  pass,
Where  squirrels  hide  their  nuts  in  grass.

No  time  to  see,  in  broad  daylight,
Streams  full  of  stars,  like  skies  at  night.

No  time  to  turn  at  Beauty's  glance,
And  watch  her  feet,  how  they  can  dance.

No  time  to  wait  till  her  mouth  can
Enrich  that  smile  her  eyes  began.

A  poor  life  this  if,  full  of  care,
We  have  no  time  to  stand  and  stare.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2026


Луїш де Камойнш, Сонет 2

Я  про  любов  співатиму  так  мило,
Такими  благозвучними  словами,
Щоб  пристрасті  палкі,  немов  вогнями,
Чутливе  серце  знову  запалили;    

Амура  змушу  я  відчути  силу,    
Його  секрети  будуть  знову  з  нами,  –
Незлобний  гнів,  зітхання  зі  сльозами,
Зухвалість  боязка  і  біль  ожилий.

Тож,  Пані,  навіть  Вашої  погорди
І  погляду  суворого  й  м'якого
Мені  й  мала  частина  буде  благом.

Проте,  щоб  оспівать  Ваш  образ  гордий,
Красу  й  доладність  витвору  такого,
Мені  забракне  хисту  і  наснаги.

Luis  de  Camões,  Soneto  2

Eu  cantarei  de  amor  tão  docemente,
Por  huns  termos  em  si  tão  concertados,
Que  dous  mil  accidentes  namorados
Faça  sentir  ao  peito  que  não  sente.

 Farei  que  Amor  a  todos  avivente,
 Pintando  mil  segredos  delicados,
 Brandas  iras,  suspiros  magoados,
 Temerosa  ousadia,  e  pena,  ausente.

 Tambem,  Senhora,  do  desprêzo  honesto
 De  vossa  vista  branda  e  rigorosa,
 Contentar-me-hei  dizendo  a  menor  parte.
     
Porém  para  cantar  de  vosso  gesto
A  composição  alta  e  milagrosa,
Aqui  falta  saber,  engenho,  e  arte.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1064029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2026


Луїш де Камойнш, Сонет 5

В  низьких    в'язницях  був  колись  я  скутий,  –  
Ганебна  кара  за  мої  провини,
Ще  й  досі  волочу  оков  тернини,  
Хоч  смерть,  на  жаль,  уже  порвала  пута.

Життя  своє  зложив  я  у  спокуту,
Бо  в  жертву  не  бере  Амур  скотину.
Я  бачив  горе,  злидні,  мук  глибини,  –
Здається,  що  призначено  так  бути.

В  малій  відраді  я  плекав  надію,
Хоч  знав  –  була    ганебною  відрада;
Пізнати  щастя  мить  шукав  нагоди.

Моя  Зоря,  як  нині  розумію,
Це  Смерть  сліпа  і  Випадок  злорадий,
Що  змусили  боятись  насолоди.

Luis  de  Camões,  Soneto  5

Em  prisões  baixas  fui  hum  tempo  atado;
Vergonhoso  castigo  de  meus  erros:
Inda  agora  arrojando  levo  os  ferros,
Que  a  morte,  a  meu  pezar,  t~ee  ja  quebrado.
     
Sacrifiquei  a  vida  a  meu  cuidado,
Que  Amor  não  quer  cordeiros  nem  bezerros;
Vi  mágoas,  vi  miserias,  vi  desterros:
Parece-me  que  estava  assi  ordenado.
   
Contentei-me  com  pouco,  conhecendo
Que  era  o  contentamento  vergonhoso,
Só  por  ver  que  cousa  era  viver  ledo.
     
Mas  minha  Estrella,  que  eu  ja  agora  entendo,
A  Morte  cega,  e  o  Caso  duvidoso
Me  fizerão  de  gostos  haver  medo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2026


Алек Дервент Хоуп, Ворота

Спів  серця  в  тисячах  мотивів  линув,
Із  кожної  клітини  пісня  йшла.
Дерев  коріння  пронизало  глину
Й  живильного  дісталось  джерела.

І  ця  вода  солодка  безустанно
Біжить  уверх  до  зелені  вершин;
Пізнали  груди  благодать  незнану,
Вуста  відчули  насолоди  чин.

Я  йду  додому,  в  бажаній  країні
Моє  ім’я  відоме,  чим  горджусь.
Я  –  сон,  а  ти  –  вхідні  ворота  нині,
Що  я  крізь  них  до  світла  пробуджусь.

Alec  Derwent  Hope,  The  Gateway

Now  the  heart  sings  with  all  its  thousand  voices
To  hear  this  city  of  cells,  my  body,  sing.
The  tree  through  the  stiff  clay  at  long  last  forces
Its  thin  strong  roots  and  taps  the  secret  spring.

And  the  sweet  waters  without  intermission
Climb  to  the  tips  of  its  green  tenement;
The  breasts  have  borne  the  grace  of  their  possession,
The  lips  have  felt  the  pressure  of  content.

Here  I  come  home:  in  this  expected  country
They  know  my  name  and  speak  it  with  delight.
I  am  the  dream  and  you  my  gates  of  entry,
The  means  by  which  I  waken  into  light.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063493
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2026


Людміл Стоянов, Обручення

У  надії  й  печалі
Шлях  веде  мене  в  далі
До  пустої  пісної  землі:
Там,  де  вихри  блукають,
Там,  де  тіні    ридають
І  душа  сама  марить  в  імлі!

Я  в  ту  даль  пильно  гляну
І  постане  незнане
Скам'яніле  питання  моє:
Там  є  кров'ю  облиті
Дні  мої  вже  прожиті,
Чи  ж  небажаний  гість  я  там  є?

Я  стою  при  багатті,
мов  безумець,  в  ошматті,
Глухо  десь  похоронний  б’є  дзвін.
Верби  сплять  над  водою,
Льодяною,  німою,
Не  лунає  ні  шум,  ні  проклін.

У  тих  нетрях  заснулих
Зникло  наше  минуле!
О  душа  –  в  тій  студеній  біді
Ми  із  ним  неминуче
Зійдемось  і  обручим
Наші  чола  печальні,  бліді!

Людмил  Стоянов,  Обручение

Между  скръб  и  надежда
Моя  друм  ме  извежда
Към  безродна,  безбродна  земя  :
Дето  вихри  блуждаят,
Дето  сенки  ридаят
И  душата  бленува  сама!

Но  нататък  аз  гледам,
И  се  взирам  с  неведом
Вкаменен  и  тъжовен  въпрос:
Там  са  в  кърви  облени
Мойте  дни  неживени,
И  аз  пак  ли  ненужен  съм  гост?

Аз  стоя  при  огнище
На  безумни  и  нищи,
Глухо  бий  погребалния  звон;
И  върби  се  навели
Над  води  онемели,
Не  полъхва  ни  шепот,  ни  стон.

В  тия  дебри  враждебни
Нашто  минало  дебне!
О  душа  -  в  тая  ледна  мъгла:
Него  ний  ще  отключим.
С  него  ний  ще  обручим
свойте  бледни,  тъжовни  чела!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2026


Алєсь Звонак, Безкрилій пісні не злетіть високо

Безкрилій  пісні  не  злетіть  високо.
Загайно  їй  збирати  зерна  слів
На  ґрунті  тім,  що  від  гнізда  два  кроки,
Де  істини  перлини  пил  покрив.
Безкрила  пісня  не  несе  жарину,
Що  палом  думки  серце  опече,
Що  в  далечінь  задимлену  порине,
Що  джерелом  прозорим  протече.
Нехай  ненависть  душу  не  спустошить.
І  поки  в  грудях  ще  любові  спів,
Хай  стане  знов  легкою  прикра  ноша  –
Гарячий  сплав  дзвінких  співучих  слів.
Ти  кажеш:  ряд  вулканів  не  відкрито
Під  грізним  спудом  твердої  кори
Іще  земля  пожежами  сповита
І  дим  смердючий  стелиться  вгорі...
Що  ж,  час  великих  змін  на  злеті  віку
Не  тільки  щастя  цвіт  дарує  нам,
Є  гіркість  втрат,  що  їх  не  згоять  ліки,
Ховає  пам'ять  їх  глибокий  шрам...
Тож  хай  твоє  обличчя  не  старіє,
Нехай  в  очах  не  гасне  яснота,
Допоки  у  рядках  живе  ще  мрія
І  думки  тріпотлива  простота.
Вір  в  час  –  глупота  мудрих  не  скосила,
З  ясної  стежки  заздрість  не  звела...  
Бо  є  таланту  рятівнича  сила,
«Є  за  плечима  пісні  два  крила!»

Алесь  Звонак,  Без  крылаў  песні  не  ўзляцець  высока

Без  крылаў  песні  не  ўзляцець  высока.
Рупліва  ёй  збіраць  зярняткі  слоў
На  глебе  той,  што  ад  гнязда  два  крокі,
Дзе  перлы  ісцін  пылам  занясло.
Бяскрылай  песняй  іскры  не  запаліш,
Што  палкай  думкай  сэрца  апячэ,
Што  шугане  ў  задымленыя  далі,
Што  чысцінёй  крынічкі  працячэ.
Няхай  душу  нянавісць  не  спустошыць.
Пакуль  жыве  ў  грудзях  твая  любоў,
Хай  лёгкай  стане  зноў  цяжкая  ноша  —
Гарачы  сплаў  пявучых  звонкіх  слоў.
Ты  кажаш:  шмат  вулканаў  не  адкрыта
Пад  важкім  спудам  цвёрдае  кары,
Яшчэ  зямля  пажарамі  спавіта
І  дым  смуродны  сцелецца  ўгары...
Што  ж?  Час  вялікіх  змен  на  строме  веку
Не  толькі  ружы  шчасця  дорыць  нам,
Ёсць  горкасць  страт,  што  не  загояць  лекі,
Хавае  памяць  іх  глыбокі  шрам...
Тваё  ж  аблічча  хай  гады  не  стараць,
Няхай  не  гасне  ў  зрэнках  ясната,
Пакуль  жыве  ў  радках  жывая  мара
І  думкі  трапяткая  прастата.
Вер  часу:  глупства  мудрых  не  скасіла,
Са  сцежкі  яснай  зайздрасць  не  звяла...
Ёсць  таленту  збавіцельная  сіла,
«Есть  за  плечами  песни  два  крыла!».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1063139
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2026


Наталія Арсеньєва, Пісня

По  смугах  вузеньких,  по  нивах
Летить  вона  сумно  у  даль
І  чути  в  її  переливах
Постійно  –  то  смуток,  то  жаль.
Не  шепчуть  берези  в  задумі,
Не  плаче  комиш  в  тиші  вод  –
Ні,  це  вічні  сльози  і  думи
Свої  виливає  народ.
Не  хилиться  в  полі  калина,
Вітаючи  зірку  ясну  –        
Ні,  це  нарікає  дівчина
На  долю  свою  навісну.
І  це  не  вітри  в  голім  полі
Похмуро  і  глухо  гудуть  –
Ні,  жниці  це  в  горі  і  болі
Свій  спів  безконечний  ведуть.    
Тож  видно,  що  доля  в  них  люта,
В  житті  мають  досить  турбот,
Ніколи  в  піснях  тих  не  чути
Веселих  чи  радісних  нот...

Натальля  Арсеньнева,  Песьня

Па  вузкіх  палосках,  па  нівах
Ляціць  яна  ў  сумную  даль,
I  чутны  ў  яе  пералівах
Заўсёды  —  ці  смутак,  ці  жаль.
Ня  шэпчуць  ў  задуме  бярозы,
Ня  жаліцца  рэчцы  чарот  —
Не,  гэта  адвечныя  сьлёзы
Свае  вылівае  народ.
Ня  хіліцца  ў  полі  каліна,
Вітаючысь  зь  яснай  зарой  —
Не,  гэта  гаруе  дзяўчына
Над  доляй  гаротнай  сваёй.
Ня  ветры  у  полі  шырокім
Панура  і  глуха  шумяць  —
Не,  жней  гэта  горам  глыбокім
Цягучыя  песьні  зьвіняць.
Відаць,  што  гаротна  іх  доля,
Што  шмат  у  іх  жыцьці  клапот,
Бо  ў  песьнях  нячутна  ніколі
Вясёлых  ці  радасных  нот…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2026


Володимир Жилка, Віковічний хмурий бір

Віковічний  хмурий  бір
Гордо  пнеться  недалеко,
Пахне  хвоя  звідусіль
Від  палкої  липня  спеки.
Чебрецю  засохлий  вбір
І  густі  зів’ялі  трави,
Спекотою  з  близьких  піль
Тхне  повітря  неласкаве.
В  небі  ясність,  в  небі  шир,
Даль    безхмарна  і  прозора,
Млявість,  духота  і  пріль,
Думка  від  спекоти  хвора...
Ах,  під  кронами  між  гір
Біг  струмка  знайти  б  розлогий,
Зупинити  спраги  біль,
На  моху  спочить  вологім.

Уладзімір  Жылка,  Векавечны  хмуры  бор

Векавечны  хмуры  бор
Горда  ўзносіцца  высокі,
Моцна  пахне  хвояў  смоль
Ад  пякучай  ліпня  спёкі.
Сонцам  спалены  чабор,
І  густыя  смягнуць  травы,
Гарачынню  з  блізкіх  поль
Тхне  ў  паветры  нерухавым.
Ў  небе  яснасць  і  прастор,
Даль  празрыста  і  бясхмарна;
Мляўкасць,  парнасць  і  бязволь,
Думкі  вялыя  ад  жару...
Ах,  знайсці  б  між  дрэў  ля  гор
Ручаінкі  бег  самотны,
Супыніць  бы  смагі  боль
І  спачыць  на  ймху  вільготным.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2026


Володимир Жилка, Осінь (По темній стежці нишком…)

По  темній  стежці  нишком
Підкралася  за  літом,
Усілась  на  обніжку
І  занудила  світом.

Невтішно  і  тривало,
Неначе  мак,  дрібними
Сльозами  заридала
Печальними  своїми.

І  з  нею  разом  хмари
Заплакали  дощами,
Нависли,  як  примари,
Над  селами,  полями.

І  тож-бо,  неласкаве
Пустельне  поле  голе,
В  стіжках  стоїть  отава,
І  пуща  жовта,  квола.

Метеликом  злітає
Весни  рясне  убрання,
Кружляючи,  лягає
Безшумно  лист  останній.

Червона  горобина,
Не  чуть  пташок  співання,
В  блідих  тонів  глибинах
Готовність  лиш  конання.

І  на  кущах,  на  руні,
На  стернях,  павутині,
І  на  току,  на  клуні
Тремтять  все  довші  тіні.

І  сонце  шле  усмішку
Ослаблу,  неборачу,
Бо  осінь  на  обніжку,
Бо  осінь  плаче,  плаче...

Уладзімір  Жылка,  Восень  (Глухой,  таёмнай  сьцежкай…)

Глухой,  таемнай  сьцежкай
Падкралася  за  летам,
Уселася  на  ўзьмежку
І  занудзіла  сьветам.

Няўпынна,  безнадзейна,
Сьлязьмі,  як  мак,  драбнютка
Заплакала  нявейна,
Маркотна  і  няхутка.

І  з  ёю  разам  хмары
Заплакалі  дажджамі,
Навісьлі  шопай  хмарай
Над  вёскамі,  палямі.

І  то-ж  бо:  —  неласкава,
Пустэльна  поле  гола.
Ў  стагох  стаіць  атава,
І  пушча  жоўта-квола.

Ў  паветры  мятульжыцца
Убор  вясны  раскошні,
Кружляючы,  лажыцца
Бясшумны  ліст  апошні.

Рабіна  ўжо  чырвона,
Ня  чуць  птушых  сьпяваньняў,  —
І  ў  мяккіх  шэрых  тонах
Настрой  ціхі  кананьня.

І  на  кустох,  на  руні,
На  йржоньні  павуценьні:
І  за  гумном,  за  пуняй
Дрыжаць  даўжэй  суцені.

І  сонца  слаба  ўсьмешка,  —
Як  мара,  небарача,
Бо  восень,  вось,  на  ўзьмежку,
Бо  восень  плача,  плача…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062752
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2026


Володимир Жилка, Туман

Навис  кулагою  туман,
Із  мряки  тканий  часто-густо,  
Обкутав  ліс,  поля,  курган,
Повзе  до  хат,  як  равлик  тлустий.
І  ліг,  мов  гріх  тяжкий  життя,
На  серце  сірою  журбою,
І  ясність  дум,  і  почуття
Прикрив,  холодний  він,  собою.

Уладзімір  Жылка,  Туман

Навіс  пасцілкаю  туман,
З  імглы  сатканы  часта-густа,
Заслаў  лес,  поле  і  курган,
Паўзе  да  хат,  як  смоўж  той  тлусты.
І  быццам  цяжкі  грэх  жыцця,
На  сэрца  шэрай  лёг  жудою,
І  яснасць  дум  і  пачуцця
Прыкрыў,  халодны  ён,  сабою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1062751
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2026


Владислав Сирокомля, Шум берізки

[i]Пастораль[/i]

Під  вікном  моєї  хати
Розрослась  берізка  біла,
Поскидавши  літні  шати,
Кучер  звісила  кудлатий.
Щось  так  жалібно  шуміла,  –
Спів  тягнула  про  недолю,
Аж  душа  тремтіла  з  болю.
       Зимний  вітре,  строга  зимо!
Чистий  льоде,  снігу  білий!
Ви  ж  пройшли  заледве  мимо,
А  мій  вбір  зняли  незримо,
З  мене  листя  обтрусили,
Розстелили  піді  мною,
Сік  став  кров’ю  льодяною!
       На  гілках  холодні  брили,  –
Лід  скував  дощі  краплисті.
Тож  навіщо,  снігу  білий,
Ліг  на  голову  похилу,
Завалив  гілки  безлисті,
Так,  що  верх,  під  снігом,  голий,
Мусить  гнутися    додолу?
       Ненадовго  вихор  глушить,
Вітерець  весну  віщає.
Йде  весна  і  лід  порушить,
Кучер  мій  вона  обсушить,
Сніг  в  болото  позчищає.
Знов  у  грудях  десь  глибоко
Закружляє  сила  соку.

       Ніжні  бруньки  стануть  листом,
Повним  запахів  магічних;
Хоч  іде  весна  цвітиста,  –
Не  підніме  урочисто
Голову  мою  калічну!
Бо  тяжкі  ті  льоду  брили
Верх  навічно  похилили.

Władysław  Syrokomla,  Shum  brzozki
[i]Sielanka[/i]
     
 Pod  oknami  mojej  chaty
Biała  brzózka  smukło  rośnie,
A  odarta  z  letniej  szaty,
Chwiejąc  warkocz  swój  kudłaty.
Pomrukuje  coś  żałośnie,
Wyśpiewywa  pieśń  niedoli,
Że,  słuchając,  dusza  boli.
       Chłodny  wietrze!  sroga  zimo!
Szklany  lodzie!  śniegu  biały!
Wyście  ledwo  przeszły  mimo,
Już  ozdobę  mą  rodzimą,
Moje  liście  oberwały,
Rozrzuciły  po  przestrzeni,
Zamroziły  sok  w  mej  rdzeni!
       Na  gałązkach  ciężką  bryłą
Lód  kropliste  zakuł  deszcze.
Biały  śniegu!  poco  było
Wiać  na  głowę,  na  pochyłą,
I  obciążać  bardziej  jeszcze,
Że  wierzchołki  wysokiemi
Giąć  się  muszę  aż  do  ziemi?
       Nie  na  długo  wicher  głuszy,
Ciepły  wietrzyk  wiosnę  szepce,
Wiosna  idzie,  lód  pokruszy,
Ona  warkocz  mój  osuszy,
Ciężkie  śniegi  w  błoto  wdepce;
W  mojej  piersi  znów  widocznie
Siła  soków  krążyć  pocznie.

       Z  młodych  pączków  trysną  liście,
Liście  wonne  i  majowe;
Ale  nawet  wiosny  przyjście
Nie  podniesie  uroczyście
Skaleczoną  moją  głowę!
Dzięki  ludów  ciężkiej  bryle,
Już  wierzchołka  nie  odchylę.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1061580
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2026


Амадо Нерво (Мексика) , Чорні перлини: II

Вперед  же,  темне  Божество,
з  при́четом  твоїм  зірковим,
з  пеклом  в  тінях  непроглядних,
з  місяцем  твоїм  печальним!

Вперед  же!  Я,  опустившись
на  траву  суху  жовтаву,
що  вкриває  двір  забутий
мешкання  мого  пустого,
там  на  Тобе  споглядаю,
а  в  той  час  мене  тримають
всі  жінки  мої  колишні
і  питають:  «Пам’ятаєш?»  

Безкінечності  зіниці,
завжди  мовчазні  й  відкриті,
дивляться  байдужим  зором
на  земні  людські  печалі.
Місяць  тужний  і  самотній,
наче  нежива  надія.
Ви  є  подруги  поета,
таємничі  й  загадкові!
З  сяєвом  своїм  зіходять,
сходять  і  мене  тримають
всі  жінки  мої  колишні
і  питають:  «Пам’ятаєш?»

Amado  Nervo,  Perlas  negras:  II

¡Avanza,  negra  Deidad,
con  tu  séquito  d'estrellas,
con  tu  báratro  de  sombras,
con  tu  luna  macilenta!

¡Avanza...!  Yo,  recostado
sobre  la  pajiza  yerba
que  alfombra  el  patio  ruinoso
de  mi  morada  desierta,
Te  contemplo,  y  entretanto,
descienden  y  me  rodean
las  mujeres  de  mi  vida
diciendo  todas:  ¿Te  acuerdas?

Pupilas  del  infinito,
siempre  mudas,  siempre  abiertas,
que  miráis  indiferentes
los  dolores  de  la  tierra;
Luna,  tan  sola,  tan  triste
como  una  esperanza  muerta,
¡vosotras  sois  las  amigas
misteriosas  del  poeta!
Con  vuestro  fulgor  descienden,
descienden  y  me  rodean,
las  mujeres  de  mi  vida,
diciendo  todas:  ¿Te  acuerdas?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2026


Амадо Нерво (Мексика) , Чорні перлини: Присвята, І

Присвята
Ця  книга  –  книга  юності  моєї.
Багато  має  вад,  але  також  і  щирості  багато.
Якщо  в  мистецтві  щирість  ця  щось  важить,
нехай  вона  щитом  для  мене  служить.
І
Неправда!  Не  шукаю  я  величчя  –
засліплений  отим  апофеозом,
волію  йти  крізь  гущаву  узбіччя
з  блідим  гуртком  печалей  на  обличчі,
з  богемним  спільником  моїм  –  Неврозом.
Лишіть  мене.  Живу  я  нині  в  мирі
і  не  прошу  ні  схвалення,  ні  слави,
бо  досить  є  моїм  жазі  і  вірі,
щоб  совість  повнили  блакиті  щирі
і  промінь  сонця  душу  уяскравив.

Amado  Nervo,  Perlas  negras:  Dedicatoria,  I

Dedicatoria
Este  libro  es  el  libro  de  mi  adolescencia.
Tiene  muchos  defectos,  pero  también  muchas  sinceridades.
 Si  algo  vale  la  sinceridad  en  el  arte,  que  ella  me  escude.
I
¡Mentira!  Yo  no  busco  las  grandezas;
me  deslumbra  la  luz  del  apoteosis,
y  prefiero  seguir  entre  malezas
con  mi  pálida  corte  de  tristezas
y  mi  novia  bohemia:  la  Neurosis.
Dejadme.  Voy  muy  bien  por  la  existencia
sin  mendigar  un  vítor  ni  una  palma,
pues  bastan  a  mi  anhelo  y  mi  creencia,
un  pedazo  de  azul  en  la  conciencia
y  un  rayito  de  sol  dentro  del  alma.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2026


Едмунд Бідер, Ми були там разом

Ми  були  там  разом  в  райдужній  країні,
По  рожевих  луках  йшли  ми  розімлілі,    
Вірячи,  що  сплине  нам  життя  в  промінні
В  золотому  човні  на  сріблястій  хвилі.

Ми  були  там  разом,  наче  дві  пташини,
З  квітів,  що  у  душах,  ми  пили  відраду,
Ми  про  те  не  дбали,  що  ясні  хвилини  
Зв’януть,  як  ті  квіти,  винесені  з  саду.

Ми  були  там  разом  –  сонця  нам  світили,
Золотою  ниттю  нам  серця  єднало,
Там  ми  мали  щастя,  золоті  сни  снили,
А  тепер  лиш  смуток,  решта  все  пропало.

Edmund  Bieder,  Byliśmy  razem

Byliśmy  razem  w  tęczowej  krainie
I  po  różowej  łąceśmy  stąpali,
Wierząc,  że  życie  całe  nam  upłynie
W  złocistej  łodzi,  na  srebrzystej  fali...

Byliśmy  razem  i  jak  dwa  motyle
Z  kwiatów  dusz  naszych  piliśmy  rozkosze,
Nie  myśląc  o  tem,  że  te  jasne  chwile
Zwiędną,  jak  kwiaty  wsadzone  pod  klosze...

Byliśmy  razem  -  słońca  nam  świeciły
I  serca  nasze  nić  łączyła  złota,
Było  tam  szczęście,  sny  złote  tam  były,
A  dziś  jedynie  została  -  tęsknota..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2026


Едмунд Бідер, Зорі плачуть

Лист  в  гаях  любові  вітер  отрясає,
Йду  в  якусь  країну  темну,  незбагненну.
Знаю  –  сон  про  щастя  мій  я  не  пізнаю...
Сплакані  зір  очі  сльози  ллють  на  мене.

Знаю  ...  є  криниці  і  джерела  чисті,
Квіти  луки  вкрили  плахтою  ясною...
Не  мені  джерела...  і  квіти  барвисті...
Сплакані  зір  очі  плачуть  над  весною.

Полюбив  в  ніч  зорну  твою  чисту  душу,
Шалом  буйним  крові,  снів  блакитних  раєм,
Та  втікла  душа  та,  йти  у  даль  сам  мушу...
Сплакані  зір  очі  сльози  вниз  роняють.

Знаю,  гай  десь  буде,  гай,  що  пахне  свіжо,
Там  по  смерті  наші  душі  разом  будуть,
Коли  Парка  нитку  життєву  відріже...
Сплакані  зір  очі  наді  мною  всюди.

Edmund  Bieder,  Gwiazdy  płaczą

Święte  gaje  miłości  wiatr  otrząsa  z  liści,
Idę  w  jakąś  krainę  nieznaną  i  ciemną,
Wiem,  że  sen  mój  o  szczęściu  nigdy  się  nie  ziści...
Rozpłakane  gwiazd  oczy  łzy  ronią  nademną...

Wiem...  są  jasne  krynice,  brylantowe  zdroje,
I  łąkowe  gdzieś  kwiaty  w  blaskach  słońca  rosną...
Lecz  te  źródła  nie  dla  mnie...  te  kwiaty  nie  moje...
Rozpłakane  gwiazd  oczy  płaczą  nad  mą  wiosną..

Ukochałem  w  noc  gwiezdną  białą  Twoją  duszę
Krwi  gorącej  obłędem  —  snów  błękitnych  tonią...
I  odbiegła  Twa  dusza...  i  sam  w  dal  iść  muszę...
Rozpłakane  gwiazd  oczy  łzy  nademną  ronią..

Wiem...  jest  kędyś  gaj  święty...  gaj  pachnący  kwietnie...
W  którym  dusze  się  nasze  po  śmierci  zobaczą,
Gdy  nam  Parka  nić  życia  jasnozłotą  przetnie...
Rozpłakane  gwiazd  oczy  dziś  nademną  płaczą...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2026


Казімєж Пшерва-Тетмаєр, Тінь Шопена

В  садах  квітучих,  в  гаях  зелених,
на  далях  нив,
бліда  тінь  ходить  вночі  смиренно,
тихіша  снів.

Вона  там  чує,  як  ліс  шурхоче
в  нічній  імлі;
як  скрипка  грає  і  бас  гуркоче
десь  у  селі.

Шептання  чує  тремке  осини,
бузковий  пах;
і  чує  скарги  гіркі  дівчини,
що  у  сльозах.

У  лозах  водних,  де  місяць  сяє
Із  вишини,
бліда  русалка  її  вітає
з  вод  глибини.

І  чує  дзвонів  звук  похоронний,
де  плач  не  тих,
і  в  небі  бачить  блиск  монотонний
зірок  блідих.  

Серця  теж  чує,  що  біль  зазнали,
вмирали  з  ним,  –
все  чує  те,  що  душа  ховала,  
як  був  живим...

Kazimierz  Przerwa-Tetmajer,  Cień  Chopina
 
Na  wiejskie  gaje,  na  kwietne  sady,
na  pola  hen,
idzie  nocami  cień  blady,
cichy  jak  sen.
 
Słucha,  jak  szumią  nad  rzeką  lasy
owite  w  mgły;
jak  brzęczą  skrzypce,  jak  huczą  basy
z  odległej  wsi.
 
Słucha,  jak  szepcą  drżące  osiny,
malwy  i  bez;
i  rozpłakanej  słucha  dziewczyny,
jej  skarg,  jej  łez.
 
W  wodnych  wiklinach,  w  blasku  księżyca,
w  północny  chłód,
rusałka  patrzy  nań  bladolica
z  przepastnych  wód.
 
Słucha  jęczących  dzwonów  pogrzebnych
i  wielkich  łkań,
i  rozpłyniętych  kędyś,  podniebnych,
gwiazd  błędnych  drgań...
 
Słucha,  jak  serca  w  bólu  się  kruszy
i  rwą  bez  sił  -  -
słucha  wszystkiego,  co  jego  duszą
było,  gdy  żył...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059167
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2026


Казімєж Пшерва-Тетмаєр, Про сонет

Я  люблю  сонета  чарівну  будову,  –
він  немов  уламок  з  мармуру  відбитий,
із  котрого  може  мій  скарпель  різьбити
в  розмірах  незмінних  нові  форми  слова.

Я  люблю  ці  звуки,  повні,  загадкові,
що  довічно  будуть  співзвучно  бриніти
вічним  розмаїттям  мелодій  розлитих,
як  в  єдинім  небі  мла  в  різних  обновах.

Храм  малий  люблю  цей,  у  котрому  може
Бог  великий  стати,  наче  у  соборі;
я  люблю  це  в  скелях  вузьке  стежки  ложе,

де  спіткнеться  кожний,  ставши  без  опори;
я  люблю  цю  зірку,  що  на  сонце  схожа,
дзвін  цей,  що  не  глухне  і  в  бурях  суворих.

Kazimierz  Przerwa-Tetmajer,  O  sonecie  
 
Lubię  sonetu  trudną,  misterną  budowę:
zda  mi  się,  że  mi  kawał  marmuru  odkuto,
w  którym  swobodnie  rzeźbić  może  moje  dłuto
w  rozmiarach  wiecznie  jednych  kształty  coraz  nowe.
 
Lubię  te  dźwięki  pełne,  szerokie,  brązowe,
brzmiące  wiecznie  tą  samą  melodyjną  nutą,
a  w  nieskończoną  różność  motywów  rozsnutą,
jak  mgły  na  jednym  niebie  w  przeróżną  posnowę.
 
Lubię  ten  mały  kościół,  w  którym  jednak  może
olbrzymi  Bóg  się  zmieścić,  jak  w  potężnym  tumie;
lubię  to  górne,  wąskie,  naskalne  wydroże,
 
skąd  runie,  kto  stóp  pewnie  położyć  nie  umie;
lubię  tę  gwiazdę  małą,  co  świeci  jak  zorze,
dźwięk  dzwonu,  co  nie  głuchnie  w  huraganów  szumie.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1059032
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2026


Альбер Мера, Підлісся

Прозора  синя  тінь  поміж  стежками,
Немов  завіса  краплена  зірками,
Приховуючи  землю,  лагідно  пливе.
А  сонце,  світло  розкидаючи    живе,
Плете  мережки  золоті  зі  снами.
А  ясени  з  кривавими  бруньками
Тряслись.  Берези,  що  дрімали  в  білизні,
Зловивши  вітер,  зашептали  уві  сні
Про  те,  що  кущ  траві  в'юнкій  хвалився.
Мов  пальці  перед  лампою  звелися,
Так  проти  сонця  стали  лагідні  гілки,
Щоб  ніжне  сяйво  дня  лилося  напрямки.
Повітря  млосне  від  тяжкого  пилу.
А  яблуню,  красу  зіркову  білу,
Весна  приладила  на  свій  зелений  стан.
Крізь  просвіт  сяючий,  немов  крізь  параван,
За  стовбурами,  за  гілля  покровом,
Блищать  рожево  хатоньки  чудові.
Спокійне  ніжне  поле  для  картин,
А  далі  небеса,  земля  і  водний  плин,  –
Петляє  в  лісі  річка  під  гілками,
Між  островів  блискучими  витками,
І  здалеку  здається  змієм  золотим.
Біліють  за  туманом  срібним  разом  з  тим
Мальовані  учора,  в'ялі  квіти,
Що  їх  торкав  веселим  пензлем  квітень.
Здається:  здовжила  дорога  схил  крутий,
І  віриться:  небавом  можна  досягти
До  пруга,  що  за  згірком  ліг  дугою,
Торкнуть  велюр  із  зелені  густої.

Albert  Mérat,  Dessous  de  bois

L’ombre  bleuâtre  &  claire  au  milieu  des  allées,
Comme  un  long  voile  plein  de  taches  étoilées,
Cache  à  peine  la  terre  &  flotte  avec  douceur  ;
Le  soleil,  en  rayant  la  légère  épaisseur,
Forme  des  réseaux  d’or  où  palpitent  mes  rêves.  
Les  frênes  aux  bourgeons  rouges  du  sang  des  séves
Frissonnent.  Les  bouleaux,  à  leur  feuillage  blanc
Prenant  la  brise,  en  font  un  murmure  tremblant
Que  le  buisson  répète  au  brin  d’herbe  qui  rampe.
Comme  des  doigts  levés  au  devant  d’une  lampe,
Les  rameaux  délicats  au  devant  du  soleil
Laissent  filtrer  l’éclat  du  jour  tendre  &  vermeil.
L’air  lascif  est  chargé  de  poussières  errantes.
Les  pommiers,  bouquets  blancs  d’étoiles  odorantes,
Que  le  printemps  attache  à  son  corsage  vert,
À  travers  l’éclaircie  ardente  du  couvert,
Derrière  les  troncs  fins  &  les  branches  mal  closes,
Luisent,  dans  les  vergers,  auprès  des  maisons  roses.
Calmes,  faisant  un  fond  délicat  au  tableau,
Transparaissent  plus  loin  le  ciel,  la  terre,  l’eau  :
Car  le  fleuve  déroule  au  pied  des  bois  tranquilles
Ses  anneaux  lumineux  &  longs  entre  les  îles,
Et  semble,  au  dernier  plan,  un  mince  serpent  d’or.
Une  vapeur  de  nacre,  où  blanchissent  encor
Les  fleurs  peintes  d’hier,  presque  déjà  séchées,
Qu’avril  de  ses  pinceaux  riants  avait  touchées,
Semble  continuer  la  pente  du  chemin  ;
Et,  d’une  lieue,  on  croit  toucher  avec  la  main,
Modelant  l’horizon  sur  les  collines  blondes,
Le  velours  ondoyant  des  verdures  profondes.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058300
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2026


Хосе Ернандес (Аргентина) , Ґаучо Мартін Ф'єрро. Пісня І

Тут  починаю  я  свій  спів.
Нехай  у  ритм  гітара  грає,
Хай  серце  співом  виливає
Усю  печаль  мою  глибоку,  –
Я  мов  та  пташка  одинока,
Що  піснею  себе  втішає.

Прошу  я  всіх  Святих  на  небі,  –
Нехай  ідуть  думки  без  спину,
Прошу  я  їх  у  цю  хвилину,
Як  буду  про  життя  співати,
Мою  лиш  пам’ять  оживляти,  –
Відкрить  минулого  глибини.

Ідіть  Святі,  йдіть  чудотворні,
Ідіть  мені  на  допомогу  –
Я  говорити  втратив  змогу,
Мій  погляд  морок  обіймає.
Прошу,  хай  Бог  мене  тримає
В  цей  час  жорстокий,  в  час  тривоги.

Багато  співаків  я  бачив,
Що  мали  славу  небувалу,
Але  про  славу  ту  не  дбали,
Коли  її  вже  досягли  –
Немовби  стомлені  були,
Хоч  гонки  ще  й  не  починали.

Там,  де  чужий  креол  проходить,
То  Мартін  Ф’єрро  й  поготів,
І  зробить  все,  що  він  хотів  –
Його  й  примари  не  злякають;
І  раз  тепер  усі  співають  –
Я  хочу  теж  почати  спів.

Зі  співом  жив  й  помру  із  ним,
Зі  співом    смерть  свою  знайду,
Зі  співом  зморений  впаду
Отцю  Небесному  у  ноги  –
Від  лона  матері-небоги
По  світі  з  піснею  іду.

І  щоб  язик  мій  не  заплівся,
Щоб  я  не  пропустив  ні  слова,  –
І  щоб  ця  слава  співакова
Піснями  почала  рости,
Завжди  зі  співом  буду  йти,
Хоч  би  й  земля  розпалась  знову.

Я  сяду  на  краю  роздолу,
Щоб  заспівати  про  пригоду
І,  наче  вітер  в  непогоду,
Заставлю  трави  тріпотати,  –
Думки  почну  я  в  лад  складати,
Неначе  масті  в    карт  колоду.

Я  не  співак,  що  співу  вчений,
Та  заспіваю  без  труда,
Не  спиниться  пісень  хода,
І  я  у  тих  піснях  старію,
Куплети  з  мене  струменіють,  
Немов  із  джерела  вода.

Коли  в  моїх  руках  гітара,
Дзижчати  й  муха  втратить  змогу,
Ніхто  не  спре  на  мене  ногу,
Так  серце  зрушено  співає,
Що  плаче  прима  від  тривоги,
І  бас  нестримано  ридає.

Я  наче  бик  той  на  родео,
Що  від  усіх  биків  грізніший,  
Не  поступавсь  ніколи  іншим,  
Якщо  ж  хтось  мірятись  схотів,  –
Хай  вийде  на  змагальний  спів
І  ми  побачим,  хто  вправніший.

Я  не  зійду  з  путі  своєї,
Хоч  би  і  ніж  там  йшов  за  мною,
Платив  я  добрим  добротою,
Але  до  злих  завжди  суворий,
Ніхто,  хоч  часто  був  я  в  горі,
В  мені  не  бачив  непокою.

У  небезпеці,  без  святих
Відвага  серце  наповняє,
Арену  поле  заміняє.
Хай  не  дивуються  злоріки,
Бо  той,  хто  зветься  чоловіком,
Скрізь  твердо  по  землі  ступає.

Я  ґаучо,  тож  зрозумійте
Про  що  моєї  мови  звуки,
Тісні  земля  мені  і  луки,
Були  би  більші  до  вподоби:
Мене  б  не  жалили  гадюки
І  не  палило  б  сонце  лоба.

Родився  я,  неначе  риба
У  темній  глибині  морській;
Ніхто  не  візьме  статок  мій,
Все  те,  що  Бог  вділив  мені,
Мої  надбання  всі  земні
Візьму  з  собою  в  день  сумний.

Живе  моя  тут  слава  вільно,
Мов  пташка  в  небі  гордовита,
І  тут  гніздо  не  треба  вити,
Де  все  так  сповнене  бідою.
Ніхто  не  полетить  за  мною,
Коли  зберусь  я  знов  злетіти.

Не  маю  тих,  хто  у  любові
До  мене  ніс  би  біди  власні,
Як  ті  птахи,  такі  прекрасні,
Що  по  гілках  стрибають  нині,  –  
Стелю  я  постіль  в  конюшині,
Мене  вкривають  зорі  ясні.

Я  знаю  –  слухачів  багато,
Щоб  слухать  про  мою  недолю,
Та  не  даю  рукам  я  волю,
Лише  для  захисту  хіба,
І  ця  зі  світом  боротьба
Навік  мою  карбує  долю.

Тож  повість  слухайте  мою,
Як  ґаучо  був  всюди  гнаний,
Чий  батько,  чоловік  старанний,
Трудився  тяжко  без  огуди,
Та  все  ж  людьми  завжди  й  усюди
Лише  розбійником  був  званий.

José  Hernández,  El  Gaucho  Martín  Fierro.  Canto  I

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1058111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2026


Жан Мореас, Станси XI, XII

XI
Ти  не  кажи:  «Життя  –  це  превеселий  бал»,
Слова  ці  йдуть  із  голови  тупої.
Також  не  говори:  «Це  мук  безмірних  вал»,  –
Це  вияв  втоми  й  мужності  скупої.

Тож  смійся,  як  гілки  сміються  навесні,
Плач  як  борей,  як  хвиля  на  лужині,
Утіхи  май  і  май  страждання  навісні,
Й  промов:  «Вже  досить,  це  лиш  марень  тіні».
XII  
Мене  лиш  мертві  чують,  я  в  пітьмі  гробниць,
Тож  буду  ворогом  собі  до  краю.
Невдячним  славу  я  віддам,  зерно  для  птиць,  
Посіявши,  я  не  зберу  врожаю.

Я  не  поскаржусь,  що  сердитий  Аквілон*,
Що  сором  і  ганьба,  що  скрізь  образи!
Тебе  торкну  лиш,  ліро,  і  чудесний  тон
Звучатиме  більш  лагідно  щоразу?

*  Аквілон  (лат.  Aquilo)  —  холодний  північний  вітер.  
Латинська  назва  грецького  бога  північного  вітру  Борея.  
У  переносному  значенні  (як  лиха  доля,  фатум)  
Аквілон  вживався  в  римській  і  європейській  поезії.  

Jean  Moréas,  Les  Stances  XI,  XII
XI
Ne  dites  pas  :  la  vie  est  un  joyeux  festin  ;
Ou  c’est  d’un  esprit  sot  ou  c’est  d’une  âme  basse.
Surtout  ne  dites  point  :  elle  est  malheur  sans  fin  ;
C’est  d’un  mauvais  courage  et  qui  trop  tôt  se  lasse.

Riez  comme  au  printemps  s’agitent  les  rameaux,
Pleurez  comme  la  bise  ou  le  flot  sur  la  grève,
Goûtez  tous  les  plaisirs  et  souffrez  tous  les  maux  ;
Et  dites  :  c’est  beaucoup  et  c’est  l’ombre  d’un  rêve.
XII
Les  morts  m’écoutent  seuls,  j’habite  les  tombeaux  ;
Jusqu’au  bout  je  serai  l’ennemi  de  moi-même.
Ma  gloire  est  aux  ingrats,  mon  grain  est  aux  corbeaux  ;
Sans  récolter  jamais  je  laboure  et  je  sème.

Je  ne  me  plaindrai  pas  :  qu’importe  l’Aquilon,
L’opprobre  et  le  mépris,  la  face  de  l’injure  !
Puisque  quand  je  te  touche,  ô  lyre  d’Apollon,
Tu  sonnes  chaque  fois  plus  savante  et  plus  pure  ?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057441
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2026


Жан Мореас, Станси I, II

I  
Зерно  пшеничне  –  корм  і  людям,  і  крукам,
Білясте  дерево  дає  оливу,
А  скорбний  кипарис  стоїть  над  гробом  там,
Даремно  крону  звісивши  журливу.

Хіба  не  бачиш  ти,  як  прагнення  дружить
Тобі  лице  буденності  являє?  
Не  знаєш,  як  напівстраждать,  напівтужить,
Вертаєш  серце  –  вже  його  немає.

Якщо  ти  в  місті,  а  чи  поміж  хвиль  гірких,
Глибоко  в  лісі,  в  відхланях  гористих,
Йди,  вмри  один,  віршів  читаючи  рядки,
Вони  як  зграї,  лебеді  з  Каістро*.

*Малий  Мендерес  –  річка  в  західній  частині  Туреччини.  
В  античності  була  відома  як  Каістро  (Κάυστρος).  
Відома  своїми  лебединими  зграями.  
II
Меланхолійне  море,  потайне  завжди,
Мене  туманом  вкрило  ти  імлистим,
На  мокрому  піску  залишу  я  сліди,
Забуду  вмить  і  землю  там,  і  місто.

О  море,  о  вали,  що  сум  несете  вдаль,
На  дикому  піску  у  супокої    
Ви  серце  стишите  на  смерть,  його  печаль
Утішиться  в  красі  біди  морської?

Jean  Moréas,  Les  Stances  I,  II
I
Le  grain  de  blé  nourrit  et  l’homme  et  les  corbeaux,
L’arbre  palladien  produit  la  douce  olive,  
Et  le  triste  cyprès,  debout  sur  les  tombeaux,
Balance  vainement  une  cime  plaintive.

Hélas  !  n’as-tu  point  vu  ta  plus  chère  amitié
Étaler  à  tes  yeux  la  face  du  vulgaire  ?
Tu  ne  sais  pas  languir  et  souffrir  à  moitié  :
Quand  tu  reprends  ton  cœur,  c’est  qu’il  n’en  reste  guère.

Que  ce  soit  dans  la  ville  ou  près  des  flots  amers,
Au  fond  de  la  forêt  ou  sur  le  mont  sinistre,
Va,  pars  et  meurs  tout  seul  en  récitant  des  vers  :
Ce  sont  troupeaux  encor  les  cygnes  du  Caystre.
II
Mélancolique  mer  que  je  ne  connais  pas,
Tu  vas  m’envelopper  dans  ta  brume  légère  ;
Sur  ton  sable  mouillé  je  marquerai  mes  pas,
Et  j’oublierai  soudain  et  la  ville  et  la  terre.

Ô  mer,  ô  tristes  flots,  saurez-vous,  dans  vos  bruits,
Qui  viendront  expirer  sur  les  sables  sauvages,
Bercer  jusqu’à  la  mort  mon  cœur,  et  ses  ennuis
Qui  ne  se  plaisent  plus  qu’aux  beautés  des  naufrages  ?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057440
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2026


Франце Прешерен, Куди?

Коли  броджу  туди-сюди,
питають  друзі:  «Ти  куди?»

Спитайте  хмару  в  вишині,
спитайте  хвиль  вали  страшні,  

коли  могутній  буревій
жене  в  потузі  їх  своїй.

Не  знають  хмара  і  вода,
куди  мене  несе  біда.

Та  знаю  певно  лиш  одне,  –
таємно  нівечить  мене

і  в  світі  місця  не  знайду,
де  б  міг  лишити  цю  біду!

France  Prešeren,  Kam?

Ko  brez  miru  okrog  divjam,
prijatl'i  prašajo  me,  kam?

Prašájte  raj'  oblak  nebá,
prašájte  raji  val  morjá,

kadàr  mogočni  gospodar
drvi  jih  semtertje,  vihar.

Oblak  ne  ve,  in  val  ne  kam,
kam  nese  me  obup,  ne  znam.

Samo  to  znam,  samo  to  vem,
da  pred  obličje  nje  ne  smem

in  da  ni  mesta  vrh  zemljé,
kjer  bi  pozabil  to  gorje!.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2026


Алек Дервент Хоуп, Повернення Персефони

Ковзнувши  в  тихому  повітрі  мовчазливо,
Крилатий  і  прудкий,  впав  майже  їй  до  ніг
І,  розглядаючи  примар  ряди  тужливі,
Живих  очей  знайшов  там  блиск  і  крові  біг
У  підземеллі  безтілеснім  і  жахливім.

Вона  зняла  свою  величності  корону,
Відклала  жахів  жезл  у  померках  страшних
І  стала,  повернувшись  спиною  до  трону,
Де,  добре  знала,  Повелитель  неживих,
Владар  її  буття,  і  тіла,  і  полону,

Дивився  на  її  тремтіння  хижим  оком,
Із  кіс  розпущених  її  спливала  ніч,
Сповнялось  знов  її  життя  безсмертним  соком,  
Рум'янець  на  лиці  знов  сяяв  увсебіч,
Розцвівши  з  квітами  над  озером  глибоким.

Там  літні  квіти  всюди  радо  розцвітали,
А  чорна  грива  в  чорній  ямі  залягла  –
Чи  спогад  це,  чи  мрія?  З  сумнівом  стояла,
Тоді  за  руку  Бога-вісника  взяла,  –
Холодний  погляд  мав,  дзвінкі  слова  звучали:

«Царице  Мертвих,  наша  Володарко  Року!»
Той  голос  був,  мов  розсип  спілого  зерна,
Як  блиск  роси,  повітря  раннього  потоки:
«Згадай  тепер,  де  заповітна  сторона,
Бо  для  повернення  твого  прийшли  вже  строки».

Промовчавши,  до  трону  повернулась  знову,
Там  відповідь  шукала,  чи  наказ,  чи  гнів,
На  біль  той  Діт*  заплющив  очі,  зсунув  брови,
Спокійний,  наче  мармур,  руки  положив
Поверх  колін.  Він  у  погорді  загадковій,

Вже  знавши  наперед  про  пристрастей  навалу,
Не  міг  ховати  більш  глибокий  відчай  свій.
І  в  мить,  коли  з  Гермесом  спішно  відлітала,
Востаннє  глянувши  на  образ  той  сумний,
Відчула  вперше,  що  вона  його  кохала.

*Діт,  Діс  -  Аїд,  Плутон

Alec  Derwent  Hope,  The  Return  of  Persephone

Gliding  through  the  still  air,  he  made  no  sound;
Wing-shod  and  deft,  dropped  almost  at  her  feet,
And  searched  the  ghostly  regiments  and  found
The  living  eyes,  the  tremor  of  breath,  the  beat
Of  blood  in  all  that  bodiless  underground.

She  left  her  majesty;  she  loosed  the  zone
Of  darkness  and  put  by  the  rod  of  dread.
Standing,  she  turned  her  back  upon  the  throne
Where,  well  she  knew,  the  Ruler  of  the  Dead,
Lord  of  her  body  and  being,  sat  like  stone;

Stared  with  his  ravenous  eyes  to  see  her  shake
The  midnight  drifting  from  her  loosened  hair,
The  girl  once  more  in  all  her  actions  wake,
The  blush  of  colour  in  her  cheeks  appear
Lost  with  her  flowers  that  day  beside  the  lake.

The  summer  flowers  scattering,  the  shout,
The  black  manes  plunging  down  to  the  black  pit  --
Memory  or  dream?  She  stood  awhile  in  doubt,
Then  touched  the  Traveller  God's  brown  arm  and  met
His  cool,  bright  glance  and  heard  his  words  ring  out:

"Queen  of  the  Dead  and  Mistress  of  the  Year!"
--  His  voice  was  the  ripe  ripple  of  the  corn;
The  touch  of  dew,  the  rush  of  morning  air  --
"Remember  now  the  world  where  you  were  born;
The  month  of  your  return  at  last  is  here."

And  still  she  did  not  speak,  but  turned  again
Looking  for  answer,  for  anger,  for  command:
The  eyes  of  Dis  were  shut  upon  their  pain;
Calm  as  his  marble  brow,  the  marble  hand
Slept  on  his  knee.  Insuperable  disdain

Foreknowing  all  bounds  of  passion,  of  power,  of  art,
Mastered  but  could  not  mask  his  deep  despair.
Even  as  she  turned  with  Hermes  to  depart,
Looking  her  last  on  her  grim  ravisher
For  the  first  time  she  loved  him  from  her  heart.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2026


Альбер Самен, Сирени

Скрізь  чувся  спів  сирен…  Десь  там  на  островах
Зітхала  арфа  закохання  неспокійно,
Навкруг  текли  чуттєві  хвилі  гармонійно  
І  сльози  в  моряків  блищали  на  очах.

Скрізь  чувся  спів  сирен…  Там  де  бескид  стоїть
Духмяний  подих  квітів  розслабляв  вітрила,
І  небо  зоряне  поверхня  хвиль  відбила,
І  в  душі  моряків  влилась  його  блакить.

Скрізь  чувся  спів  сирен…  Лишали  ніжний  слід
З  вечірнім  бризом,  у  сльозах,  кохання  звуки,
Це  був  екстаз,  де  серце  рвалось  від  розпуки,
Немов  надвечір  розкривався  стиглий  плід!  

В  незнану  даль,  що  садом  маревним  цвіла,
Відплинув  корабель,  весь  мріями  сповитий,
А  там  –    видіння  –  берег  золотом  покритий,
Де  хистко  маяли  закохані  тіла.

Збирала  тіні  ніч,  прозорі  і  хисткі,
Сирени  там  хвостами  гралися  своїми,
Під  місяцем,  гнучкі,  над  хвилями  морськими
Згортали  й  розгортали  срібні  завитки.

Тіла  в  емалі  перламутровій  були,
Мигтіли,  перлами  криштальними  спливали,
А  голі  груди,  наче  випуклі  опали,
Соски  коралові  вабливо  підняли.

Розкрились  голі  руки,  звабним  був  той  змах,
Морська  трава  вплітала  зелень  в  коси  білі,
Відкинувшись  назад,  вдихали  буйство  хвилі
І  небо  дарували  в  зоряних  очах!

Завмерли  ліри  у  гармонії  вітрів.
Був  апогей!  Із  чаш  здіймалася  знемога,
І  моряки  впадали  в  забуття  від  того,
Що  поцілунок  ніжний  очі  їм  закрив.

І  смертних,  бранців  долі,  до  кінця  путі
Провадив  хор  сирен,  фатально  й  величаво,
Й  руками  сніжними  полонений  ласкаво
Зник  сяйний  корабель  у  смерті  забутті!

Духмяна  тепла  ніч…  Десь  там  на  островах
Зітхала  арфа  закохання  неспокійно,
І  море,  хвилі  розгорнувши  гармонійно,
Прослало  саван  голубий  на  моряках.

Скрізь  чувся  спів  сирен…  Та  час  вже  пролетів
Смертей  прекрасних  над  рухливими  пісками,
Де,  згублені  сирен  зрадливими  вустами,
Безжурно  спатимуть  в  обіймах  вічних  снів.

Albert  Samain,  Les  sirènes

Les  Sirènes  chantaient…  Là-bas,  vers  les  îlots,
Une  harpe  d’amour  soupirait,  infinie  ;
Les  flots  voluptueux  ruisselaient  d’harmonie
Et  des  larmes  montaient  aux  yeux  des  matelots.

Les  Sirènes  chantaient…  Là-bas,  vers  les  rochers,
Une  haleine  de  fleurs  alanguissait  les  voiles  ;
Et  le  ciel  reflété  dans  les  flots  pleins  d’étoiles
Versait  tout  son  azur  en  l’âme  des  nochers,

Les  Sirènes  chantaient…  Plus  tendres  à  présent,
Leurs  voix  d’amour  pleuraient  des  larmes  dans  la  brise,
Et  c’était  une  extase  où  le  coeur  plein  se  brise,
Comme  un  fruit  mûr  qui  s’ouvre  au  soir  d’un  jour  pesant  !

Vers  les  lointains,  fleuris  de  jardins  vaporeux,
Le  vaisseau  s’en  allait,  enveloppé  de  rêves  ;
Et  là-bas  –  visions  –  sur  l’or  pâle  des  grèves
Ondulaient  vaguement  des  torses  amoureux.

Diaphanes  blancheurs  dans  la  nuit  émergeant,
Les  Sirènes  venaient,  lentes,  tordant  leurs  queues
Souples,  et  sous  la  lune,  au  long  des  vagues  bleues,
Roulaient  et  déroulaient  leurs  volutes  d’argent.

Les  nacres  de  leurs  chairs  sous  un  liquide  émail
Chatoyaient,  ruisselant  de  perles  cristallines,
Et  leurs  seins  nus,  cambrant  leurs  rondeurs  opalines,
Tendaient  lascivement  des  pointes  de  corail.

Leurs  bras  nus  suppliants  s’ouvraient,  immaculés  ;
Leurs  cheveux  blonds  flottaient,  emmêlés  d’algues  vertes,
Et,  le  col  renversé,  les  narines  ouvertes,
Elles  offraient  le  ciel  dans  leurs  yeux  étoilés  !…

Des  lyres  se  mouraient  dans  l’air  harmonieux  ;
Suprême,  une  langueur  s’exhalait  des  calices,
Et  les  marins  pâmés  sentaient,  lentes  délices,
Des  velours  de  baisers  se  poser  sur  leurs  yeux…

Jusqu’au  bout,  aux  mortels  condamnés  par  le  sort,
Choeur  fatal  et  divin,  elles  faisaient  cortège  ;
Et,  doucement  captif  entre  leurs  bras  de  neige,
Le  vaisseau  descendait,  radieux,  dans  la  mort  !

La  nuit  tiède  embaumait…Là-bas,  vers  les  îlots,
Une  harpe  d’amour  soupirait,  infinie  ;
Et  la  mer,  déroulant  ses  vagues  d’harmonie,
Étendait  son  linceul  bleu  sur  les  matelots.

Les  Sirènes  chantaient…  Mais  le  temps  est  passé
Des  beaux  trépas  cueillis  en  les  Syrtes  sereines,
Où  l’on  pouvait  mourir  aux  lèvres  des  Sirènes,
Et  pour  jamais  dormir  sur  son  rêve  enlacé.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2025


Максим Богданович, Де ви, лісів, полів квітки

Де  ви,  лісів,  полів  квітки?
Вас  холод  погубив!
Чому  ж  він  сріберні  квітки
На  цьому  склі  створив?

Блідим  їм,  мертвим,  не  збудить
Минулі  почуття,
Як  їх  не  зможу  розбудить
Холодним  віршем  я.

Максім  Багдановіч
Дзе  вы,  лясоў,  палёў  цвяты?

Дзе  вы,  лясоў,  палёў  цвяты?
Вас  холад  загубіў!
Чаму  ж  ён  срэбныя  цвяты
На  гэтым  шкле  ўзрасціў?

Ім,  бледным,  мёртвым,  не  збудзіць
Былога  пачуцця,
Як  не  змагу  яго  збудзіць
Халодным  вершам  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2025


Максим Богданович, Коли звалив міцний Геракл у пил Антея

Коли  звалив  міцний  Геракл  у  пил  Антея,
Як  вітер  валить  повний  колос  до  ріллі,  –
Вдихнула  міць  у  груди  сина  мати  Гея,
І  ось  твердий,  як  дуб,  стійкіший  ніж  верея,  
Напружившись,  він  враз  піднявся  із  землі.

Життям  поламаний,  чекаючи  могили,
До  тебе,  рідна  земле,  я  звернув  мій  зір,
Бадьорість  улила  ти  в  ослабілі  жили,
Порушила  душі  моєї  сонні  сили,  
В  ній  скаргам  місця  більш  нема  уже  з  тих  пір.

Максім  Багдановіч
Калі  зваліў  дужы  Геракл  у  пыл  Антэя

Калі  зваліў  дужы  Геракл  у  пыл  Антэя,
Як  вецер  валіць  поўны  колас  да  раллі,—
Ўдыхнула  моц  у  грудзі  сына  мацер  Гея,
I  вось,  цвярды,  як  дуб,  яшчэ,  чым  перш,  сільнее,
Ен,  напружыўшыся,  падняўся  ўраз  з  зямлі.

Паломаны  жыццём,  чакаючы  магілы,
Радзімая  зямля,  прынікнуў  я  к  табе,
I  бодрасць  ты  ўліла  ў  слабеючыя  жылы,
Зварушыла  маёй  душы  драмаўшай  сілы,
 I  месца  ў  ёй  з  тых  пор  няма  ўжо  больш  жальбе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047018
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2025


Максим Богданович, Краю мій рідний! Мов проклятий Богом

Краю  мій  рідний!  Мов  проклятий  Богом  –
Стільки  ж  ти  зносиш  недолі.
Хмари,  багнища…  над  збіжжям  убогім
Вітер  гуляє  на  волі.
Поруч  лежать  мовчазні  рідні  села.
Жалем  стискаються  груди!  –
Бідні  хати,  далина  невесела,
Всюди  понурені  люди…
Досить  зробили  потріскані  руки,
Винесли  змучені  спини;
Скількі  ж  їх  змусили  витерпіть  муки
Пущі,  розлоги,  низини.
Кинь  тільки  оком,  де  загнані  люди  –
Стиснеться  серце  від  болю:
Скільки  ж  то  горя  побачиш  усюди,
Скільки  печалі  в  бездоллю.
В  пісні  звучить,  як  вдовиного  сина,
Янку,  кохання  згубило,
Там,  де  понуро  схилилась  калина,
Бідного  хлопця  могила.
В  байках-казках  все  про  щастя,  про  згоду,
Серце  новин  не  почує.
Дихання  горем  стиснуло  в  народу,
Горе  усюди  панує,  –
Хвилею  скрізь  розлилося,  як  море,
Рідний  наш  край  затопило…
Браття!  Чи  здужаєм    втяжливе  горе?!
Браття!  Чи  стане  нам  сили?!

Максім  Багдановіч
Краю  мой  родны!  Як  выкляты  Богам

Краю  мой  родны!  Як  выкляты  Богам  —
Столькі  ты  зносіш  нядолі.
Хмары,  балоты...  Над  збожжам  убогім
Вецер  гуляе  на  волі.
Поруч  раскідалісь  родныя  вёскі.
Жалем  сціскаюцца  грудзі!  —
Бедныя  хаткі,  таполі,  бярозкі,
Ўсюды  панурыя  людзі...
Шмат  што  зрабілі  іх  чорныя  рукі,
Вынеслі  моцныя  спіны;
Шмат  іх  прымусілі  выцерпець  мукі
Пушчы,  разлогі,  нізіны.
Кінь  толькі  вокам  да  гэтага  люду  —
Сціснецца  сэрца  ад  болю:
Столькі  пабачыш  ты  гора  усюды,
Столькі  нуды  без  патолі.
Песня  пяе,  як  удовіна  сына,
Янку.каханне  згубіла;
Там,  дзе  панура  схілілась  каліна,
20  Беднага  хлопца  магіла.
Ў  гутарках-казках  аб  шчасці,  аб  згодзе
Сэрца  навін  не  пачуе.
Сціснула  гора  дыханне  ў  народзе,
Гора  усюды  пануе.
Хваляй  шырокай  разлілась,  як  мора,
Родны  наш  край  затапіла...
Брацця!  Ці  зможам  грамадскае  гора?!
Брацця!  Ці  хваце  нам  сілы?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046971
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2025


Максим Богданович, Свіча блискуча палахкоче

Свіча  блискуча  палахкоче,
Щоб  розійшлась  пітьма  сумна;
В  її  вогні  –  краса  уроча,
Вона  пригожа  й  осяйна.

Тремтить  метелик  там  від  болю,
Приваблений  вогнем  з  пітьми.
Він  ринув  в  той  вогонь  без  волі
І  в  ньому  смерть  спіткав  крильми.  

Свіча  горить.  Донизу  ллється  
По  краплі  крапля,  як  роса,
Метелик  бідний  вже  не  б'ється:
Так  жертву  вибрала  краса!

Максім  Багдановіч,  Свяча  бліскучая  зіяе

Свяча  бліскучая  зіяе,
Каб  расступілася  імгла;
Ў  яе  агні  —  краса  жывая,
Яна  прыгожа  і  святла.

Ўблізі  матыль  дрыжыць  ад  болю,
Прываблены  з  імглы  агнём.
Ен  рынуўся  туды  без  волі
I  смерць  сваю  спаткаў  у  ём.

Свяча  гарыць.  3  яе  ліецца
За  кропляй  кропля,  як  раса,
А  матылёк  ужо  не  б’ецца:
Табе  ахвяра  ён,  краса!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2025


Максим Богданович, Підійми догори свої очі

Підійми  догори  свої  очі
І  знов  будеш  ти,  наче  дитя,
І  відійдуть  –  відлинуть  в  глиб  ночі
Всі  тривоги  земного  життя.

Тихо  хмару  блакить  заколише,
У  душі  відросте  пара  крил,  –
Полетить  вона  в  сині  узвишшя
І  там  в  струменях  змиє  свій  пил.

Там  не  треба  ні  щастя,  ні  ласки,  
Там  не  мучить  ні  клопіт,  ні  гніт.
Ти  –  царевич  чудової  казки,
Хмарка  ця  –  килимок-самоліт!

Максім  Багдановіч,  Падыймі  у  гару  сваё  вока

Падыймі  у  гару  сваё  вока
І  ты  будзешь  ізноў,  як  дзіця,
І  адыйдуць-адлынуць  далёка
Ўсе  трывогі  зямнога  жыцьця.

Ціха  тучу  блакіт  закалышэ,
У  душы  адрасьце  пара  крыл,—
Узляціць  яна  ў  сінюю  вышу
І  ў  струях  яе  змые  свой  пыл.

Там  ня  трэба  ні  шчасьця,  ні  ласкі,
Там  німа  ні  нуды,  ні  клапот.
Ты  —  царэвіч  цудоўнае  казкі,
Гэта  хмара  —  дыван  самалёт!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046908
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2025


Максим Богданович, Перед розливом

Проясняється  погода,
Зустрічає  все  весну
У  чеканні,  що  природа
Знов  пробудиться  зі  сну.

І  під  гомін,  крик  пташиний,
Давши  хвилям  вільний  хід,
Батько  Німан  грізно  скине
Зі  своєї  спини  лід.

Затріщить  жалобно  крига
І  стрімкий  потік  води
Снігу,  мокрого  в  відлигу,
Змиє  з  лугу  всі  сліди.

Тож  розлийся  скрізь  привільно,
В  чистім  полі  і  гаю,
Хай  краса  розливу  вільна
Душу  випрямить  мою!

Максім  Багдановіч,  Перад  паводкай

Праясьняецца  пагода,
Бо  вярнулася  весна.
Ўсё  чакаеш,  што  прырода,
Ўстрэпянецца  ада  сна.

І  пад  птушчы  крык  і  гоман,
Даўшы  хвалям  вольны  ход,
Прыпадыйме  бацька  Нёман
На  хрыбце  магутным  лёд.

Зазьвіняць  жалобна  крыгі,
І  бурлівая  вада
Сьнег,  размоклы  ў  час  адлігі,
Змые  з  луга  без  сьледа.

Дык  разлійся-жэ  раздольна
Ў  чыстым  полі  і  гаю,
І  красой  паводкі  вольнай
Душу  выпрастай  маю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046907
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2025


Максим Богданович, Досить вже праці

Гей,  порушайтеся  коні  понурі,
Досить  вже  праці,  бо  сонце  зайшло!
Світло-червоні,  і  жовті,  і  бурі
Борозни  в  небі  воно  провело.
Скоро  зірки  заблищать  синювато,
Місяць  покриє  поля  полотном…
Досить  вже!  З  вами  вернусь  я  до  хати
І  там  забудуся  сном.

Максім  Багдановіч,  Досі  ўжо  працы  

Гэй,  варушыцеся  коні  панурые,
Досі  ўжо  працы,  бо  сонцэ  зайшло!
Ярка-чырвоные,  жоўтые,  бурые
Боразны  ў  небі  яно  правяло.
Хутка  ўжо  зоркі  зірнуць  сіневатые,
Месяц  пакрые  паля  палатном…
Досі  ўжо!  З  вамі  вярнуся  да  хаты  я
І  пазабудуся  сном.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2025


Максим Богданович, Озеро

В  чарці  темній  і  глибокій
Плеще,  піниться  вино;
Хмелем  світлим  і  холодним  
Колихається  воно.

Осока  тремтить  неспинно
І  шумить  високий  бір,
А  в  душі  не  замовкає
Струн  веселих  перебір.

Максім  Багдановіч,  Возера

У  чарцы  цёмнай  і  глыбокай
Плешчэ,  пеніцца  віно;
Хмелем  сьветлым  і  халодным
Калыхаецца  яно.

І  хістаецца  асока,
І  шуміць  высокі  бор,
А  ў  душы  не  замаўкае,
Струн  вясёлых  перабор.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2025


Максим Богданович, Ніч. Світильник горить, червоніє

Ніч.  Світильник  горить,  червоніє
І,  схолонувши,  чайник  стоїть.
За  стіною  співає  завія,
Сумно  дзвонами  в  полі  дзвенить.
З  краю  в  край  її  гул  віддається,
І  чогось  усе  думаю  я,
Що  з  неволі  зимової  рветься
Міцно  скована  снігом  земля:
Груди  велетня  тяжко  здіймає,
Вітром  віє,  як  тільки  дихне,
Сніг  холодний  в  полях  колихає
І  ось-ось  свої  пута  стряхне.

Максім  Багдановіч
Ноч.  Газьніца  гарыць,  чырванее

Ноч.  Газьніца  гарыць,  чырванее,
І  гарбата,  астыўшы,  стаіць.
За  сьцяной  запевае  завея,
Сумна  бомамі  ў  полі  зьвініць.
С  краю  ў  край  яе  гул  аддаецца,
І  чагось  усё  думаю  я,
Што  з  няволі  зімовай  там  рвецца
Крэпка  скутая  сьнегам  земля:
Грудзі  моцные  цяжка  ўздымае,
Ветрам  вее,  як  дыхаць  пачне,
Сьнег  халодны  ў  палёх  калыхае,
І  вось-вось  свае  путы  страхне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2025


Максим Богданович, Водяник

Сивоусий,  згорблений,  ліг  я  в  жабуринні,
І  роками  гріюся  –  сплю  на  дні  ріки.
У  траві  заплутався,  мов  у  павутині,
Груди  мої  здушують  золоті  піски.

У  воді  край  берега  осока  спить  чутко,
Та  лоза  листочками  жалісно  шумить,
Хвилі  тихо  котяться  і  біжать  вдаль  хутко,  –
І  усе  наоколо  сном  правічним  спить.

Максім  Багдановіч,  Вадзянік

Сівавусы,  згорблены,  я  залег  між  цінай,
І  гадамі  грэюся  —  сплю  на  дне  рэкі.
Твар  травой  аблутана,  бытцым  павучынай,
Засыпаюць  грудзі  мне  жоўтые  пяскі.

Над  вадой  ля  берэга,  ціха  сьпіць  асока,
Ды  лаза  зялёная  жаліцца-шуміць,
Хвалі  ціха  коцяцца  і  бягуць  далёка,  —
І  усё  навокала  сном  адвечным  сьпіць.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2025


Максим Богданович, На добраніч, ясна зорянице!

На  добраніч,  ясна  зорянице!
Вже  імла  над  землею  клубиться,
Чорним  пологом  все  покриває,  
Пилом  зір  небосхил  засіває.
І  мені  тиша  вкутує  душу!
Вітерець  над  дорогою  грушу
Ледве  чутно  ворушить  –  колише,
Мило  дзвони  сміються  у  тиші,
Тихо  сріблом  гуркоче  криниця.
На  добраніч,  ясна  зорянице!

Максім  Багдановіч
Добрай  ночы,  зара-зараніца!

Добрай  ночы,  зара-зараніца!
Ўжо  імгла  над  зямлёю  лажыцца,
Чорнай  рызай  усё  пакрывае,
Пылам  зор  небасхіл  абсевае.
Цішыня  агартае  мне  душу!
Вецярок  прыдарожную  грушу
Ледзьве  чутна  варушэ  —  калышэ,
Міла  бомы  сьмяюцца  у  цішы,
Ціха  срэбрам  грукае  крыніца.
Добрай  ночы,  зара-зараніца!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2025


Максим Богданович, Блищить у небі зір посів

Блищить  у  небі  зір  посів;
У  полі  –  рунь,  і  в  небі  –  рунь.
До  річки,  знявшись,  полетів
Між  ними  тінню  білий  лунь.

Кажан  пронісся,  наче  птах;
Спів  коників  заповнив  луг,
Снуються  миші  по  полях,
Здається  –  все  живе  навкруг.

Відчутний  скрізь  життєвий  тон,
Життям  наповнився  весь  змрок.
Чи  не  згубив  примарний  сон
З  червоних  маків  свій  вінок?

Максім  Багдановіч
Блішчыць  у  небі  зор  пасеў

Блішчыць  у  небі  зор  пасеў;
У  полі  —  рунь,  і  ў  небі  —  рунь.
Да  рэчкі  лецючы,  ўзляцеў
Між  імі  марай  белы  лунь.

Кажан  пранёсся  на  крылах;
Стракочуць  конікі  ў  траве,
Снуюцца  мышы  па  палях,
Здаецца  —  ўсё  вакол  жыве.

Жыцьцё  чуваць  з  усіх  старон
Жыцьцём  напоўнены  ўвесь  мрок.
Ці  ж  загубіў  плывучы  сон
С  чырвоных  макоў  свой  вянок?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2025


Дора Ґабе, Жива вода

Якби  в  мене  жива  вода  була,  –
до  крапельки  б  у  світ  я  розділила
і,  мов  дитя,  я  б  знову  обідніла,
бо  слід  згубила  я  до  джерела.

Хай  буде  з  неба,  Господи,  розлитий  
на  мене  юності  вогненний  чар
і  серце  ти  моє  навчи  горіти.

І  хай  теж  буде  твій  прекрасний  дар
мені  у  серці  схований  вівтар,
котрий  для  тебе  буде  знов  відкритий.

Дора  Габе,  Жива  вода

Да  бе  в  сърце  ми  живата  вода,
до  капчица  в  света  я  бих  раздала
и  пак  като  дете  бих  обедняла,
от  извора  загубила  следа.

Излей  връз  мене,  Господи,  отгоре
на  вечна  младост  огнения  чар
и  научи  сърце  ми  да  се  бори.

И  нека  бъде  твоят  хубав  дар
в  сърцето  ми  усамотен  олтар,
пред  тебе,  който  пак  ще  се  разтвори.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044879
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2025


Дора Ґабе, Бабусині казки

Полум'я  жарке  в  каміні  сяє,  
стіни  тонко  золотом  вкриває.
А  бабуся  поруч  з  дітворою
сіла,  голова  із  головою,
плічми  один  одного  підперли  –
їхні  тіні  на  стіні  завмерли.

Всі  казки  бабуся  пам'ятає,
діткам  повідає,  повідає,
як  в  палаці  Мара  Попелюшка  
в  золотім  з'явилась  капелюшку,
як  на  ногу  туфельку  вдягала,
як  тоді  царицею  там  стала.
Слухають  те  діти  в  онімінні  
і  стають  для  них  все  більші  тіні.

Всі  казки  бабуся  пам'ятає,
діткам  повідає,  повідає
про  морозну,  довгу,  довгу  зиму,
про  вовків,  що  стали  злими  злими,
і  про  Вовка,  здуреного  Лисом
так,  що  подив  прокотився  лісом!
Всі  уважні!  Північ  вже  настала  –
аж  до  стелі  тіні  там  дістали.

Всі  казки  бабуся  пам'ятає,
діткам  повідає,  повідає
про  оте  невідане  страшило,
що  крізь  комин  на  м'ячі  влетіло.
Діти  стільки  слухать  притомились,
тіні  їм  уже  давно  стопились.  

Тільки  місяць  зовні  тихо  сяє,
за  порогом  гілочки  гойдає,
тільки  липам  шепітним  не  спиться
і  казки  розказують  зірниці…

Дора  Габе,  Бабините  приказки
 
Буен  огън  във  огнище  грее,
тънко  злато  по  стените  лее.
Седна  баба,  до  нея  дечица,
наредени  глава  до  главица,
едно  в  друго  раменцата  сврели  –
сенките  им  на  стената  спрели.
 
Приказките  баба  не  забравя,
все  разправя,  разправя,  разправя
как  отишла  Мара  Пепеляшка
във  двореца  с  златната  си  дрешка,
как  се  тъкмо  на  крачето  хвана
чехълчето  –  как  царица  стана.
А  децата  слушат  като  неми  –
сенките  им  стават  по-големи.
 
Приказките  баба  не  забравя,
все  разправя,  разправя,  разправя
за  оная  дълга,  дълга  зима,
дето  толкоз  много,  много  вълци  има,
и  за  Вълчо,  що  го  лъга  Лиса,
та  гората  цялата  се  слиса!
А  децата  слушат!  Среднощ  стана  –
сенките  им  стигнаха  тавана.
 
Приказките  баба  не  забравя,
все  разправя,  разправя,  разправя
за  онова  страшно,  дето  мина
и  на  топка  влезе  през  комина,
а  децата  слушат  уморени-
сенките  им  вече  са  стопени.

Само  вънка  тихо  месец  грее
и  на  прага  клоните  люлее,
само  тихо  шумолят  липите
и  разказват  приказки  звездите...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2025


Дора Ґабе, Запаморочення

Темний  погляд,  темний  погляд,
на  мені  спинив  свій  чар.
Сяйні  зорні  хороводи,
чорна  прірва  і  кошмар.

Темний  погляд,  темний  погляд,
нурт  нічний  і  зов  чудний.
Надить  він  мене  і  зводить,
і  вже  знаний,  і  новий.

Дора  Габе,  Шемет

Тъмен  поглед,  тъмен  поглед,
спрял  над  мене  своя  чар.
Светли  звездни  хороводи,
черна  бездна  и  кошмар.

Тъмен  поглед,  тъмен  поглед,
нощен  вихър,  странен  зов.
И  ме  мами,  и  ме  води,
и  познат  е,  и  е  нов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2025


Асен Калоянов, Танець сніжинок

Ці  сніжинки  вертушинки,
пелюсточки  білі,
той,  хто  шле  їх  вниз  на  землю
мабуть  в  божевіллі?

Глянь,  у  танець  завихрились,
з  неба  ринуть  долі,
а  внизу,  згубивши  силу,
стеляться  на  полі.

Покривають,  завивають
землю  в  саван  з  неба,
бо  від  холоду  насіння
захистити  треба.

Асен  Калоянов,  Танцът  на  снежинките  

Тез  снежинки  въртушинки,
пеперудки  бели,
кой  ги  праща  на  земята,
луди  залудели?

Гледай,  вихрен  танц  извили,
слизат  от  небето,
ала  щом  изгубят  сили,
пръскат  се  в  полето.

И  покриват,  и  завиват
с  бел  повой  земята,
че  ще  трябва  да  запазят
от  студ  семената.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2025


Асен Калоянов, Пробудження

Я  жив  пустими  міражами-снами
в  пустелі  –  й  більш  нікого  не  стрічав!
Де  часто  навіть  звук  до  мене  прямо
в  пустельній  спекоті  не  досягав!

Та  раб  безсилий,  в  себе  у  полоні,
замучився  я  бути  сам  один!
Лишив  пустельну  спеку,  те  осоння,
й  вернувся  у  життя,  як  блудний  син.

Спинивсь  я  біля  прірви  на  хвилину  –
нове  життя  побачив  погляд  мій,
що  стукнуло,  покинувши  глибини,
мені  у  душу  й  закричало:  стій!

Звелись  в  моїй  душі  пожеж  заграви,
прийшов  неспокій  з  голосом  отим,
збудив  зі  сну  той  голос  і  заставив
зробитися  таким  як  він  –  твердим!

Асен  Калоянов,  Пробуждане

Живях  с  пустинни  сънища-миражи,  -
в  пустинята!  -  и  с  мене  никой  друг!,
където  често  до  слуха  ми  даже
в  пустинний  зной  не  стигаше  и  звук!

Но  роб  безсилен,  сам  на  себе  пленник,
додея  ми  да  бъда  все  самин!  -
Напуснах  аз  пустинний  зной  без  сенник
и  върнах  се  в  живота  блуден  син!

Но  ето,  че  видях  се  сам,  пред  пропаст!  -
Пред  мен  стоеше  друг  живот  и  той
разтърси  се  издъно  -  и  похлопа
в  душата  ми  и  ми  извика:  стой!

И  пламнаха  в  душата  ми  пожари,
че  тоя  груб  глас  вся  във  мене  смут,
пробуди  ме  от  сън  и  ме  накара
и  аз  да  бъда  като  него  -  твърд!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2025


Асен Калоянов, Морський пейзаж

На  морі  хвилі…  В  заході  вечірнім
скелястий  берег  і  маяк  узбіч.
Шумують  хвилі,  плавні  і  розмірні,
а  з  ними  йде  червнева  тиха  ніч.

Маяк  зі  скелі  берега  то  блисне,  
то  згасне  вмить:  він  в  море  шле  свій  клич.
Шумують  хвилі;  замовкає  пісня,  
рибальська  пісня  в  тиху  літню  ніч.

Асен  Калоянов,  Морски  пейзаж

Море  -  вълни…  Сред  залеза  вечерен:
брегът  скалист  и  фарът  там  на  пост.
Шумят  вълните,  с  плясъка  отмерен
пристъпва  тиха,  тиха  юнска  нощ.

А  фарът  от  брега  скалист  ту  блесне,
ту  в  миг  угасне:  верен  страж  на  пост.
Шумят  вълните;  глъхнат  сетни  песни,
рибарски  песни  в  тиха  лятна  нощ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2025


Асен Калоянов, Весняна пісня

Як  же  ясно,  як  же  чисто
на  розлогах  нив,  лісів,
свіжість  дише  кожним  листом
у  смарагдовій  росі.

Ластівочки  тонкокрилі,
глянь,  чимдуж  летять  у  світ;
веселить  у  свіжій  силі
кожна  гілка,  кожний  цвіт.

І  земля  тремтить  усюди
в  благодатному  теплі,
мов  то  мати  сім'я  будить
незліченне  в  тій  землі.

Асен  Калоянов,  Пролетна  песен

Колко  светло,  колко  чисто
е  в  полето  и  в  леса;
свежест  диша  всяко  листо
в  изумрудната  роса.

Ластовички  тънкокрили,
гледай,  стрелкат  се  навред;
бликат  свежи,  нови  сили
всеки  клон  и  всеки  цвят.

И  земята  тръпне  цяла
в  благодатна  топлина,
като  майка,  дъх  запряла
над  безбройни  семена.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2025


Дора Ґабе, Очі

Хай  неправду  не  речуть  твої  вуста,
і  твій  сміх  хай  не  відволікає,
дивне  щось  в  тім  погляді  палає,
то  в  твоїх  очах  на  дні  в  цю  мить
тиха,  світла  істина  мовчить.

Десь  твої  слова  йдуть  крізь  запону,
і  горять,  і  гаснуть,  і  холонуть…

Дора  Габе,  Очите

Нека  не  излъгва  твоята  уста
и  смехът  ти  нека  не  измамва,
нещо  чудно  в  погледа  ти  пламва:
в  дъното  на  твоите  очи
тиха,  светла  истина  мълчи.

Думите  ти  другаде  отиват,
пламват  и  угасват  и  изстиват…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2025


Дора Ґабе, Птахи

Як  заблукалий  дзвін  йду,  світе,  по  тобі,
немов  у  сні  іду  в  життя  чудного  тиші,
себе  роздам,  як  скришені  хліби,
і  заспіваю  пісню  найчистішу.

Ти  наче  казка  та,  де  тисячі  очей,
порожніми  завжди  мої  лишаєш  руки,
а  доля  мовчки  погляда  з  пітьми  ночей
і  так  страшні  оті  мовчання  муки.

Птахам,  небесним  сестрам,  заздрю  я  завжди,
серця  їм  радість  і  турбота  наповняють,  –
на  небі  ясному  позначені  сліди,
що  їх  в  шеренгу  срібну  направляють…

Дора  Габе,  Птици  

Като  залутан  звън  през  теб  минавам,  свят,
като  насън  вървя  през  теб,  живот  чудесен,
раздавам  се  като  трошици  хляб,
изпявам  се  като  най-чиста  песен.

Ти  като  приказка  със  хиляди  очи,
оставяш  ми  ръцете  вечно  с  празни  длани,
а  някаква  съдба  ме  гледа  и  мълчи
и  тъй  е  страшно  нейното  мълчание.

Завиждам  им  на  птиците,  небесните  сестри,
за  пълните  сърца  със  радости  и  грижи  –
по  пътя,  начертан  връх  ясното  небе,
редицата  им  сребърна  се  ниже…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2025


Едвард Слоньський (син) , Мла

Ах,  як  же  жаль  мені!  Ах,  як  же  жаль
тих  посмішок,  що  втрачені  вустами!
Ах,  як  же  жаль,  що  так  пішла  ти  в  даль,
в  ту  сиву  млу,  що  залягла  між  нами.

Не  б’ється  вже,  немов  крилатий  птах,
В  мені  твій  серця  стук,  мене  не  тішить…
Та  хоч  ти  тут,  та  все  ж  тебе  тут  брак,
тож  з  кожним  днем  мій  чуб  стає  білішим.

Дивлюся  в  ніч  і  мислю:  то  не  він,
солодкий  сон  мій  з  сонцем  і  квітками!
І  сльози  йдуть,  гіркі  немов  полин,
у  сиву  млу,  що  залягла  між  нами.

Edward  Słoński  (syn),  Mgły

Ach,  jak  mi  ciebie  żal!  Ach,  jak  mi  żal
uśmiechów,  co  z  twych  ust  na  zawsze  zbiegły!
Ach,  jak  mi  żal,  żeś  tak  odeszła  w  dal,
w  te  siwe  mgły,  co  między  nami  legły.

Nie  bije  już,  niby  skrzydłami  ptak
pod  sercem  mem  twe  serce  i  nie  woła...
I  jesteś  tu  i  wciąż  mi  ciebie  brak,
więc  z  każdym  dniem  włos  bielszy  zgarniam  z  czoła.

I  patrzę  w  noc  i  myślę:  —  To  nie  ty,
mój  słodki  śnie  pod  słońcem  i  kwiatami!  —
I  płyną  łzy,  jak  piołun  gorzkie  łzy
na  siwe  mgły,  co  legły  między  nami.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2025


Едвард Слоньський (син) , Зима

1
Зима  спустилася  між  нами…
І  на  бори  та  ріки  ліг
неперехідними  горбами
так  непорочно  білий  сніг.

Морозна  даль  нас  двох  манила,
мов  жадібних  могил  роти…
І  серце  там  моє  спочило
під  снігом,  де  стояла  ти.

Хотіла  сніг  розрить  руками?
Твоїх  насправді  шкода  рук!
Зима  спустилася  між  нами,
послала  саван  свій  навкруг.
2
Ще  на  моїх  вустах  палають
твоїх  пурпурних  вуст  горнила,
хоч  вже  зима  кладе  на  мене
свій  смертоносний  подих  білий.

Ще  на  моїх  вустах  палають
твої  вуста  гріхом  принадним,
хоч  вже  зима  лягла  між  нами
й  лякає  подихом  нещадним.

Дивись  –  сніги  розтали  білі,
на  ріках  лід  почав  скресати
і  сонце  із  висот  небесних
вже  кличе  на  весільне  свято.

Edward  Słoński  (syn),  Zima
1
Stanęła  zima  między  nami...
Na  ścianach  borów,  wstęgach  rzek,
nieprzebytemi  legł  zaspami
niepokalanie  biały  śnieg.

Patrzymy  w  mroźną  dal  oboje,
co  jak  rozwarty  stoi  grób...
W  rozwartym  grobie  serce  moje
pod  śniegiem  leży  u  twych  stóp.

Chciałaś  rozkopać  śnieg  rękami?
Doprawdy  szkoda  twoich  rąk!
Stanęła  zima  między  nami
zasłała  biały  całun  wkrąg.
2
Palą  się  na  mych  ustach  jeszcze
twych  purpurowych  ust  płomienie,
choć  zima  kładzie  mi  na  twarzy
swoje  śmiertelnie  białe  tchnienie.

Palą  się  na  mych  ustach  jeszcze
twe  wonne  usta  słodkim  grzechem,
choć  zima  stoi  między  nami
i  straszy  mroźnym  swym  oddechem.

I  patrz  —  stopniały  białe  śniegi,
wezbrały  rzeki,  pękły  lody
i  z  wysokiego  nieba  słońce
już  na  weselne  woła  gody.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2025


Едвард Слоньський (син) , Ми пливли так довго

Ми  пливли  так  довго,  гнані
відчуттям  близького  світу,
і  шукали  у  поранні
пристань  в  розливах  блакиту.

Знали  ми,  що  десь  в  політті
день  є  сонячний  і  білий,
а  нас  вихор  гнав  по  світі
й  сивина  нас  там  сріблила.

Edward  Słoński  (syn),  Płynęliśmy  długo

Płynęliśmy  długo  gnani
przeczuciem  blizkiego  świtu,
szukaliśmy  wciąż  przystani
w  zatoce  pełnej  błękitu.

Wiedzieliśmy,  że  jest  przecie
gdzieś  dzień  słoneczny  i  biały,
a  wicher  gnał  nas  po  świecie
i  szrony  na  nas  padały.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2025


Едвард Слоньський (син) , Над великим морем

1
Якщо  комусь  сутужно  жить  у  злі,
в  опіку  хай  віддасться  хвилям  синім  
і  згине  в  моря  лазуровій  млі
з  лицем,  що  повернув  до  далечіні.

І  перш  ніж  в  морі  згине  його  слід,
бо  слід  цей  змиють  хвилі  та  борвії,
в  очах  його  погасне  цілий  світ
під  шумну  піни  дощову  завію.

Життя  впаде  в  якусь  ясну  імлу
і  срібним  десь  розвіється  туманом,
все  те,  що  дарувало  втіху  злу,
розсиплеться  піском,  в  воді  розтане.
2
Тож  я  несу  тягар  і  смуток  мій,
той  горб  страшний,  що  вниз  мене  зігнув,
і  все,  чим  жив  і  те,  що  я  відчув,
йдучи  у  світ  із  голодом  на  бій.

Устань  же,  море,  стрінь  напливи  рік
нуртовищем  твоїх  бездонних  хвиль,
несу  під  шум  твій  холод,  голод,  біль,
а  з  ними  теж  мій  чоловічий  вік.
3    
В  пісок  цей  золотистий
спливли  з  плечей  літа,
втішались  очі  сонцем,
я  шию  розпростав.

В  пісок  цей  золотистий,
обмитий  сріблом  хвиль,  
спав  серця  жаль  сердечний,
спав  серця  ревний  біль.

І  з  радістю  дитини
сміється  все  навкруг…
Поглянь  –    велике  море
приходить  аж  до  рук!

Пісок  увесь  залитий,
залитий  цілий  світ…
я  по  піску  ступаю
без  тих  сутужних  літ.
4
Накрився  я  блакитом,
веселки  звів  з  землі,
і  згинув  в  ясній  зірці,
в  якійсь  ранковій  млі.

Я  згинув  в  ясній  зірці,
та  все  ж  мені  так  жаль
тих  літ,  що  з  пліч  упали,
щоб  міг  піти  я  в  даль…
5
Звернувся  я  до  моря:
–  Сховай  мене  у  піну!
Щораз  до  бога  ближче
я  від  землі  полину.

Звернувся  я  до  моря:
–  Сховай  мене  в  тумані,
щоб  наче  сон  мій  дивний
зробивсь  я  на  прощання.

Вихривсь  я  над  тобою,
із  шумом  мав  розмову,
і  на  кипуче  лоно
спадав,  як  мла  лілова.

Звернувся  я  до  моря,
що  все  ж  мені  так  жаль
тих  літ,  що  з  пліч  упали,
щоб  міг  піти  я  в  даль…

Edward  Słoński  (syn),  Nad  wielkiem  morzem
1
A  jeśli  komu  ciężko  żyć  i  źle,
niech  się  w  opiekę  odda  modrym  falom
i  zginie  w  morza  lazurowej  mgle
z  twarzą  zwróconą  ku  nieznanym  dalom.

Za  nim  na  morzu  nie  zostanie  ślad  —
wichry  zawieją  go,  fale  zaleją,
zginie  mu  z  oczu  cały  wielki  świat
pod  pian  szumiących  deszczową  zawieją.

Życie  odejdzie  w  jakąś  jasną  mgłę
i  gdzieś,  jak  tuman  srebrzysty,  rozwieje  się,
wszystko,  co  było  i  ciężkie,  i  złe
piaskiem  rozsypie  się,  wodą  rozleje  się.
2
Niosę  więc  smutek  swój,  ciężar  swój,
straszny  garb,  co  mnie  gniótł  wiecznie  w  dół,
wszystko  to,  czemem  żył  i  com  czuł,
idąc  w  świat  z  chłodnym  głodem  na  bój.

Wstań  ty,  morze,  i  wypłyń  na  brzeg
całą  grozą  bezdennych  swych  wód  —
pod  twój  szum  niosę  głód  swój  i  chłód,
pod  twój  szum  niosę  męzki  swój  wiek.
3
Na  piasek,  złoty  piasek
spadły  mi  lata  z  bark,
oczy  nabrały  słońca,
odgiął  się  zgięty  kark.

Na  piasek,  złoty  piasek,
omyty  srebrem  fal,
spadł  z  serca  ból  serdeczny,
spadł  z  serca  gorzki  żal.

Dziecinną  wesołością
śmieje  się  wszystko  wkrąg...
—  Patrz  —  morze,  wielkie  morze
przychodzi  aż  do  rąk!

—  Zalewa  złoty  piasek,
zalewa  cały  świat...
Po  złotym  piasku  chodzę
bez  moich  ciężkich  lat.
4
Nakryłem  się  błękitem,
z  tęcz  zbudowałem  gmach,
zginąłem  w  jasnej  zorzy,
w  przedrannych  jakichś  mgłach.

Zginąłem  w  jasnej  zorzy,
a  wciąż  mi  żal,  tak  żal
lat,  które  z  bark  mi  spadły
po  to,  bym  odszedł  w  dal.
5
Mówię  wielkiemu  morzu:
—  Szumem  mnie  swoim  zalej!
Wciąż  mi  do  Boga  bliżej
i  wciąż  od  ziemi  dalej.  —

Mówię  wielkiemu  morzu:
—  Mgłami  mnie  swemi  spowij,
żebym  się  stał,  odchodząc,
podobny  swemu  snowi.

—  Wichrem  nad  tobą  leciał,
z  szumami  twymi  gadał,
na  twoje  żywe  łono
liliową  mgłą  opadał.  —

Mówię  wielkiemu  morzu  —
i  tak  mi  żal,  tak  żal
lat,  które  z  bark  mi  spadły
po  to,  bym  odszedł  w  dal..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2025


Король і блазень (Jan Brzechwa, Król i błazen)

Був  король,  що  із  болота
Йшов  в  палацові  ворота
І  не  витер  своїх  ніг,
Хоч  зробити  це  він  міг.

Все  робила  служба  строга,
Щоб  почистити  підлогу,
Та  король  приносив  бруд
З  лук,  із  поля,  звідусюд.

Бідкались  придворні  пані,
Що  палац  в  такому  стані,
Бо  ніхто  не  мав    вже  сил
Витирати  бруд  і  пил.

Хоч  підлога  там  зі  злота,
Та  на  ній  стоїть  болото,
Всюди  нечисть  і  земля…
Хто  ж  зупинить  короля?

Стали  дами  міркувати,
Як  же  королю  сказати:
«Наш  королю,  так  і  так»…
Та  на  те  відваги  брак.

А  за  ними  і  вельможі:
«Королю  сказать  хто  зможе?»
Бо  боявся  кожний  з  них
Короля  погроз  жорстких.

Блазня  мав  король  в  палатах.
Раз  мав  настрій  бридкуватий,
Тож  гінцю  він  повелів,
Щоб  той  блазня  вмить  привів.

І  король  звернувсь  до  нього:
«Я  сердитий  до  знемоги,  –
Щоб  спочила  голова,
Хочу  чуть  твої  слова!»

Подивився  блазень  хитро:
«Хай  король  перш  ноги  витре,
Бо  не  можу  я  той  бруд
Залишити  без  огуд».

Тут  король  підносить  палець:
«Ну  а  що  тут  за  зухвалець!»
Та  розслабив  вмить  лице:
«Знаєш,  блазню,  правда  це!

Все  оте,  що  на  дорозі,
Залишаю  на  підлозі  –
Пил,  і  бруд,  і  нечисть  з  ним.
Треба  покінчити  з  цим!

Гей,  служниці!  У  палати
Швидкома  приносьте    шмати!
Ну  а  хто  не  витре  ніг,
Не  пускати  й  на  поріг!

Витирати  треба  ноги,
Бо  забруднюють  підлогу,
Пил  підноситься  до  хмар,  –
Треба  бити  нечупар!»

І  король  відтоді  строго  
Піклувався  про  підлогу,
І,  як  на  поріг  ступав,
Кожний  чобіт  витирав.

Хоч  ця  байка  вигад  має,
Та  вона  всіх  спонукає,
Це  підтвердити  всяк  міг,
До  стирання  бруду  з  ніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040110
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2025


Адам Міцкевич, Сон

І  хоч  мене  ти  мусиш  покидати,
Якщо  не  зміниш  серця  у  коханні,
Прощаючись,  не  заставляй  страждати,
Розстаючись,  не  мов  про  розставання!

Хай  з  вечора  по  смутний  ранок  сплине
Остання  наших  ласк  сердечних  хвилька;
Коли  ж  розлуки  зблизиться  година,
Налий  мені  отрути  крапель  кілька.    

Твої  й  мої  вуста  стулю,  повіки
Змикати  перед  смертю  я  не  хочу,
Нехай  засну  я  солодко  навіки,
Цілуючи  лице,  зирнувши  в  очі.

Коли  минеться  днів,  років  потуга,
Коли  звелять  мені  з  могили  встати,
Згадаєш  сонного  свого  ти  друга,
Зійдеш  з  небес,  щоб  до  життя  підняти.

Знов  ляжу  на  твоєму  білім  лоні,
І  знов  мене  твоя  рука  оточить,
Здалось,  що  мить  я  був  у  сну  полоні,
Цілуючи  лице,  зирнувши  в  очі.

Adam  Mickiewicz,  Sen  

 Chociaż  zmuszona  będziesz  mnie  porzucić,
Jeżeli  serca  nie  zmienisz  w  kochaniu,
Rzucając  nawet,  nie  chciej  mnie  zasmucić,
I  rozstając  się,  nie  mów  o  rozstaniu!

 Przed  smutnem  jutrem,  niech  jeszcze  z  wieczora
Ostatnia  spłynie  na  pieszczotach  chwilka;
A  kiedy  przyjdzie  rozstania  się  pora,
Wtenczas  trucizny  daj  mi  kropel  kilka.

 Do  ust  twych  usta  przycisnę;  powieki
Zamykać  nie  chcę,  gdy  mię  śmierć  zamroczy;
Niechaj  rozkosznie  usypiam  na  wieki,
Całując  lica,  patrząc  w  twoje  oczy.

 A  po  dniach  wielu,  czy  po  latach  wielu,
Kiedy  mi  każą  mogiłę  porzucić,
Wspomnisz  o  twoim  sennym  przyjacielu,
I  zstąpisz  z  niebios,  aby  go  ocucić.

 Znowu  mię  złożysz  na  twem  łonie  białem,
Znowu  mię  ramię  kochane  otoczy;
Zbudzę  się,  myśląc,  że  chwilkę  drzemałem,
Całując  lica,  patrząc  w  twoje  oczy.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2025


Едвард Слоньський (син) , Я йшов до тебе

Я  йшов  до  тебе,  я  йшов  до  тебе
крізь  вихри  зимні  і  спеку  дику,
і  гасли  зорі  вгорі  на  небі,
в  борах  шуміли  розлиті  ріки.

Я  йшов  борами,  йшов  через  ріки
з  весни  цвітінням,  в  осінній  стумі,
приблуда  вічний,  бурлак  безликий,
спішив  до  тебе  від  мого  суму.

Гадав:  згублюся  на  тій  дорозі  –
чи  то  за  лісом,  чи  за  горою,
гадав:  на  дальнім,  чужім  порозі
нарешті  будем  самі  обоє.

Та  не  самі  ми,  ах,  не  самі  ми  –
глянь  –  на  дорогу  ведуть  ворота
і  там  тихенько  стоїть  за  ними
моя  скорбота…  моя  скорбота.

Edward  Słoński  (syn),  Szedłem  do  ciebie

Szedłem  do  ciebie,  szedłem  do  ciebie
przez  mroźne  wichry  i  znojne  spieki  —
gasły  nade  mną  gwiazdy  na  niebie,
szumiały  w  borach  wezbrane  rzeki.

Szedłem  przez  bory,  szedłem  przez  rzeki
z  wiosną  kwitnącą,  z  jesienią  złotą,
ja,  tułacz  wieczny,  pielgrzym  daleki,
biegiem  do  ciebie  przed  swą  tęsknotą.

Myślałem:  zgubię  ją  na  tych  drogach
gdzieś  za  górami  i  za  lasami,
myślałem:  w  obcych,  dalekich  progach
wreszcie  będziemy  zupełnie  sami.

Lecz  my  nie  sami,  ach!  my  nie  sami  —
patrz  —  na  gościniec  otwarte  wrota
i  stoi  cicha  pomiędzy  nami
moja  tęsknota...  moja  tęsknota.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2025


Адам Асник, Та сльоза

Сльоза,  що  із  очей  спливає,
Вогнем  мою  катує  душу;
Жахлива  думка  все  терзає,  –
Тебе  в  нещасті  кинуть  мушу;

Тебе  лишаю  безталанну,
Вину  спокутати  не  в  силі,
І  думка  та,  то  серця  рана,
Мене  настигне  і  в  могилі.

Я  думав,  перш  ніж  землю  кину,
Що  шальку  ваг  нахилить  лихо
Й  тягар  спаде  з  моєї  спини,
І  я  твою  побачу  втіху.

Якщо  ж  на  те  не  згодна  доля,
Крізь  терни  вверх  дерися  знову,  –
Хоч  я  вина  твого  бездолля,
Не  проклинай  же  ти  любові!

Adam  Asnyk,  Ta  łza

Ta  łza,  co  z  oczu  twoich  spływa,
Jak  ogień  pali  moją  duszę;
I  wciąż  mnie  dręczy  myśl  straszliwa,
Że  cię  w  nieszczęściu  rzucić  muszę,

Że  cię  zostawię  tak  znękaną,
I  nic  z  win  przeszłych  nie  odrobię  —
Ta  myśl  jest  wieczną  serca  raną
I  ścigać  będzie  jeszcze  w  grobie.

Myślałem,  że,  nim  rzucę  ziemię,
Twoich  nieszczęść  szala  się  przeważy,
Że  z  ramion  ciężkie  spadnie  brzemię,
I  ujrzę  radość  na  twej  twarzy.

Lecz  gdy  los  na  to  nie  dozwoli,
Po  cierniach  w  górę  wciąż  się  wspinaj:
A  choć  winienem  twej  niedoli,
Miłości  mojej  nie  przeklinaj!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039957
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2025


Леопольд Стафф, Далека близькість

Тебе  не  бачу,  зникла  цілковито,
Лиш  згадую  тебе  зі  здивуванням,
Сном  ясним  темних  коренів  є  квіти,
А  спів  є  лиш  пробудженим  мовчанням.

Осінній  блиск  ліг  на  дерев  вершини,
Західне  сонце,  літ  пташок  привільний
Вістять  про  інші  небеса  й  країни,
Котрі  в  той  самий  час  радіють  спільно.

Й  оманою  не  є  відлуння  чару,
Що  сторожить  до  сну  довічну  браму,
Твоя  далека  близькість,  як  примара,
Усім  журним  повірює  те  ж  саме.

Leopold  Staff,  Bliskość  daleka

Nie  widzę  ciebie,  tylko  twoje  szaty,
I  ślepym  ciebie  zgaduję  zdumieniem,
Snem  jasnym  ciemnych  korzeni  są  kwiaty,
Jak  śpiew  jest  jeno  zbudzonym  milczeniem.

Ostatnie  blaski  jesieni  na  drzewach,
Zachodnie  słońce,  lot  dzikiego  ptaka
Wieszczą  o  innych  krainach  i  niebach,
Które  zachwyca  godzina  jednaka.

I  że  nie  złudą  jedynie  są  echa
Czaru,  co  włada  wiecznie  za  snu  bramą,
Mówi  o  zmierzchu  twa  bliskość  daleka,
Co  zwierza  wszystkim  tęskniącym  to  samo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2025


Леопольд Стафф, Одіссей

Нехай  тебе  не  зрушать
Твої  терпіння  й  блуди.
Кругом  прості  дороги,
Та  манівці  теж  всюди.

А  справа  лиш  єдина,  –
Іти  вперед  сміливо,
Бо  завжди  ти  доходиш
Десь  інше,  ніж  правдиво.

Складуть  на  камінь  напис:
«Лежить  ось  тут  бурлака».
Є  Одіссеєм  кожний,
Що  йде  в  свою  Ітаку.

Leopold  Staff,  Odys  

Niech  cię  nie  niepokoją
Cierpienia  twe  i  błędy.
Wszędy  są  drogi  proste
Lecz  i  manowce  wszędy.

O  to  chodzi  jedynie,
By  naprzód  wciąż  iść  śmiało,
Bo  zawsze  się  dochodzi
Gdzie  indziej,  niż  się  chciało.

Zostanie  kamień  z  napisem:
Tu  leży  taki  i  taki.
Każdy  z  nas  jest  Odysem,
Co  wraca  do  swej  Itaki.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2025


Леопольд Стафф, Ars poetica*

Луна  з  дна  серця  непохитна
Кричить:  «Лови  мене  без  ляку,
Перш  ніж  зроблюсь  бліда,  блакитна,
Прозора,  срібна  і  ніяка!»

Ловлю  поквапно,  без  упину,
Не  те,  щоб  світ  подивувати,  –                        
Щоб  стала  формою  хвилина
І  щоб  мене  збагнув  ти,  брате.

І  хай  той  вірш,  що  струни  точать,
Постане,  взявши  ритм  і  звуки,
Ясним,  як  погляд  просто  в  очі,
Простим,  як  у  стисканні  руки.
*  Поетичне  мистецтво  (лат.)

Leopold  Staff,  Ars  poetica

Echo  z  dna  serca,  nieuchwytne,
Woła  mi:  "Schwyć  mnie,  nim  przepadnę,
Nim  zblednę,  stanę  się  błękitne,
Srebrzyste,  przezroczyste,  żadne!"

Łowię  je  spiesznie  jak  motyla,
Nie,  abym  świat  dziwnością  zdumiał,
Lecz  by  się  kształtem  stała  chwila
I  abyś,  bracie,  mnie  zrozumiał.

I  niech  wiersz,  co  ze  strun  się  toczy,
Będzie,  przybrawszy  rytm  i  dźwięki,
Tak  jasny  jak  spojrzenie  w  oczy
I  prosty  jak  podanie  ręki.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2025


Леопольд Стафф, Глянь на ті хмари

Глянь  на  ті  хмари,  що  клубляться  в  небі,
По́сестри  бур,  непогоди!
Скільки  ж  в  них  вихру,  битви,  мук,  шалу,
Руху,  привілля,  свободи!    

Не  мов  про  щастя,  давня  облудо!...  Щастя
Спогади  будить  неспинні,
Хвильки  одної  радості  доволі
На  довгі  роки  терпіння.

Leopold  Staff,  Patrz  na  te  chmury

Patrz  na  te  chmury,  co  się  kłębią  w  niebie,
Siostrzyce  burz,  niepogody!
Ileż  w  nich  wichru,  walki,  męk,  szału,
Pędu,  wolności,  swobody!

Nie  mów  o  szczęściu,  stara  złudo!...  Szczęście
Nie  stwarza  nic  prócz  wspomnienia,
A  jedna  chwila  radości  wystarczy
Na  długie  lata  cierpienia.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039826
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2025


Леопольд Стафф, Останній з мого покоління

Останній  з  мого  покоління
Навік  я  з  друзями  прощався.
Шляхи  життя  я  бачив  змінні,
І  сам,  як  те  життя,  мінявся.

Любив  людей  я  і  природу,
Дививсь  в  майбутнє  ясним  оком,
Любив  привілля  і  свободу,
Братався  з  вітру  й  хмар  потоком.

Та  з  бронзи  пам’ятник  не  втішить,
Оглушні  труби,  звучне  «браво».
Пусту  одрину  я  залишу
І  маломовну  тиху  славу.

Leopold  Staff,  Ostatni  z  mego  pokolenia

Ostatni  z  mego  pokolenia,
Drogich  przyjaciół  pogrzebałem.
Widziałem,  jak  się  życie  zmienia,
I  sam  jak  życie  się  zmieniałem.

Człowiekiam  kochał  i  przyrodę,
W  przyszłość  patrzyłem  jasnym  okiem,
Wielbiłem  wolność  i  swobodę
Zbratany  z  wiatrem  i  obłokiem.

Nie  wabił  mnie  spiżowy  pomnik,
Rozgłośne  trąby,  huczne  brawa.
Zostanie  po  mnie  pusty  pokój
I  małomówna,  cicha  sława.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039686
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025


Леопольд Стафф, Доля

Нас  доля  двох  собі  створила,
Та  хід  життя  привів  до  згуби,  –  
Вже  не  моя  солодкість  мила,
Вже  не  мені  обійми  любі.

Живемо  тільки  в  снах,  пропалі
Десь  у  вишинах  понад  світом,
Де  навіть  посмішка  в  печалі,
Де  холодно  весною  й  літом.

Не  до  троянд,  де  кущ  червоний,
Сягають  прагнення  сердешні,
А  в  небо,  до  зірок  корони,
Серця  мчать  наші  нетутешні.

Там  ми  кохаємось  безмовні,
Нас  тиша  пустки  зчарувала,
Так  на  землі  ніколи  вповні
Людські  душі  дві  не  кохали.

Хай  вічної  печалі  сила
Єство  просочить  наше  вволю,
Щоб  болем  нам  любов  сплатила
За  те,  що  не  вділила  доля.

Доля  вже  такою  буде,
І  таке  моє  кохання:
Привітання,  розпрощання,
Розпрощання,  споминання…
Очі  милі  бачу  всюди,
І  мене  вони  цілують
З  далі,  з  далечі  милують,
З  далі,  з  далечі  шкодують,  
Не  ідуть  на  викликання,
Лиш  блищать,  неначе  чудо,  
В  далі,  в  далечі  усюди.
 –  Доля  вже  такою  буде,
І  таке  моє  кохання:
Привітання…  розпрощання…

Leopold  Staff,  Los

Dla  siebie  los  nas  stworzył  dwoje,
Lecz  nas  rozdzielił  traf  żywota
I  twe  słodycze  nie  są  moje,
Nie  mój  twój  uścisk  i  pieszczota.

Żyjemy  jeno  w  snach  o  sobie,
Gdzieś  na  wyżynach  ponad  światem,
Gdzie  nawet  uśmiech  jest  w  żałobie,
Gdzie  zimno  wiosną  jest  i  latem.

Róż  szczęsnym  kwieciem  nie  wieńczone,
Lecz  nad  łzy  wyższe  i  dumniejsze,
Sięgają  w  niebo  po  koronę
Gwiazd  serca  nasze  nietutejsze.

Tam  się  kochamy  bladzi,  niemi,
Oczarowani  przez  cisz  głusze,
Jak  jeszcze  nigdy  się  na  ziemi
Dwie  ludzkie  nie  kochały  dusze.

Niechaj  tęsknoty  wiecznej  siła
Przepoi  istność  naszą  całą,
By  miłość  bólem  nagrodziła
To,  czego  szczęście  nam  nie  dało.

Taki  to  już  los  mój  będzie,
Takie  to  już  miłowanie:
Przywitanie,  pożegnanie,
Pożegnania,  wspominanie....
Oczy  twoje  widzę  wszędzie,
Oczy  twoje  mnie  całują
Z  dali,  z  dali  mnie  miłują,
Z  dali,  z  dali  mnie  żałują,
Nie  przychodzą  na  wyzwanie,
Jeno  błyszczą,  jak  w  legendzie,
W  dali,  w  dali,  zewsząd,  wszędzie,
-  Takie  to  już  los  mój  będzie,
takie  to  już  miłowanie:
Przywitane....  pożegnanie....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025


Леопольд Стафф, Де ділася любов

Де  ділася  любов  колишня  наша?
Проходить  все,  час  все  веде  в  могилу.  
Як  кваситься  вина  солодка  чаша,
Так  теж  серця  змінились  наші  й  тіло.

Ах,  камінь  той,  що  топчуть  наші  ноги,
Трава,  котрою  рвем  ми  одежину,
Той  вітер,  що  на  вухо  шепче  строго,  –
Усе  бере  від  нас  свою  частину!..

Leopold  Staff,  Gdzie  się  podziała  

Gdzie  się  podziała  dawna  miłość  nasza?
Wszystko  przemija,  czas  wszystko  uśmierca
Jako  kwaśnieje  słodka  wina  czasza
Tak  też  i  nasze  zmieniły  się  serca.

Ach,  kamień,  który  stopa  nasza  depce,
Trawa,  o  którą  szata  się  ociera,
Wiatr,  co  nam  muska  włos,  gdy  w  ucho  szepce,
Wszystko  nam  cząstkę  nas  samych  odbiera!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2025


Леопольд Стафф, Curriculum vitae*

Блідий  безпомічний  мого  дитинства  цвіт            
Охороняли  скрізь  пестливі  теплі  тіні.
Були  несміливими  погляди  невинні;
Тримавсь  чужих,  коли  лишав  свій  перший  слід.

І  молодість  послала  перші  крила  в  світ;
Дні  весняні  здавались  гірші,  ніж  осінні.
Тому  любив  мовчання,  спогади  сумлінні,  
І  плів  для  хмар  вінки  з  моїх  квітневих  літ.

Допіру  від  фігур,  дерев  і  трав  погідних,
З  якими  довго  жив  між  сходжених  доріг,
Навчивсь  поставу  мати  радісну  і  гідну.

Й  коли  я  зруйнував  старий  дім  смутку  в  грузи,
То  з  себе  сходом  сонця  сотворив  поріг,  –
Мене  шанує  серце  і  кохають  Музи.
*Перебіг  життя  (лат.)

Leopold  Staff,  Curriculum  vitae

Dzieciństwa  mego  blady,  niezaradny  kwiat
Osłaniały  pieszczące,  cieplarniane  cienie.
Nieśmiałe  i  lękliwe  było  me  spojrzenie
I  stawiając  krok  cudzych  czepiałem  się  szat.

Młodość  ma  pierwsze  skrzydła  swe  wysłała  w  świat,
Kiedy  nad  wiosnę  milsze  zdały  się  jesienie.
Więc  kochałem  milczenie,  wspomnienie,  westchnienie
I  plotłem  chmurom  wieńce  z  swych  kwietniowych  lat.

Dopiero  od  posągów,  od  drzew  i  od  trawy,
Z  którymi  żyłem  długo  wśród  dalekich  dróg,
Nauczyłem  się  prostej,  pogodnej  postawy.

I  kiedym,  stary  smutku  dom  zburzywszy  w  gruzy,
Uczynił  z  siebie  jeno  wschodom  słońca  próg,
Rozumie  mnie  me  serce  i  kochają  Muzy.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2025


Леопольд Стафф, Осінній дощ

У  шибки  дощ  дзвонить,  дзвонить  дощ  осінній,
Бризки  всі  однакі,  мірні,  безупинні,
Дощові  краплини  на  вікно  злітають…
Жаль  скляний…  плач  скляний…  шибки  намокають.
Сірий  смерк  струмиться  в  соннім  безгомінні…
У  шибки  дощ  дзвонить,  дзвонить  дощ  осінній…

Снів  вечірніх  мари,  мрійні,  таємничі,  
Марно  дожидали  сонячне  обличчя…
В  даль  пішли,  в  пустелю,  спечну  і  піщану,
В  даль  безмірну,  темну,  в  сіру  даль  туманну…
Чорні  лахманини  трауру  оділи
І  шукають  місце  на  свої  могили,
А  печаль  кладе  тінь  медом  на  їх  лиця…
Під  дощем  поволі,  як  журна  вервиця,
В  даль  ідуть  на  смуток  і  життя  жебраче,
А  з  очей  йдуть  сльози…  Так  розпука  плаче…  

То  в  шибки  дощ  дзвонить,  дзвонить  дощ  осінній,
Бризки  всі  однакі,  мірні,  безупинні,
Дощові  краплини  на  вікно  злітають…
Жаль  скляний…  плач  скляний…  шибки  намокають.
Сірий  смерк  струмиться  в  соннім  безгомінні…
У  шибки  дощ  дзвонить,  дзвонить  дощ  осінній…

Хтось  мене  покинув  в  день  той  непривітний…
Хто?  Не  знаю…  Зник  хтось  –  я  лишивсь  самітний…
Хтось  помер…  Хто?  Пам’ять  мучити  не  треба…
Любий  хтось…  бо  був  я  на  чиїмсь  погребі…
Так…  Хотіло  щастя  підійти  –  злякалось…
Хтось  хотів  кохати  –  серце  розірвалось,
Як  дізнавсь,  що  іскру  в  грудях  не  розпалить…
Вмер  бідняк  і  люди  його  поховали…
Спопелив  вогонь  десь  хату  неборачу…
Діти  погоріли…  Люд  навколо  плаче…

То  в  шибки  дощ  дзвонить,  дзвонить  дощ  осінній,
Бризки  всі  однакі,  мірні,  безупинні,
Дощові  краплини  на  вікно  злітають…
Жаль  скляний…  плач  скляний…  шибки  намокають.
Сірий  смерк  струмиться  в  соннім  безгомінні…
У  шибки  дощ  дзвонить,  дзвонить  дощ  осінній…

Сатана  йшов  садом  ревний  і  журливий,
І  зробив  садок  мій  пустищем  жахливим…
Голову  схиливши,  йшов  він  сумовито,
Попелом  присипав  розбуялі  квіти,
На  траві  розкидав  каменисті  брили  
І  посіяв  смерті  неземне  страшило…
Аж,  бентежний  ділом  –  олова  вагою,  
Ліг  в  камінній  пущі,  змучений  жагою,
Щоб  у  грудях  стлумить  збудження  гаряче
І  в  жахливім  смутку  лити  сльози  плачу…

То  в  шибки  дощ  дзвонить,  дзвонить  дощ  осінній,
Бризки  всі  однакі,  мірні,  безупинні,
Дощові  краплини  на  вікно  злітають…
Жаль  скляний…  плач  скляний…  шибки  намокають.
Сірий  смерк  струмиться  в  соннім  безгомінні…
У  шибки  дощ  дзвонить,  дзвонить  дощ  осінній…

Leopold  Staff,  Deszcz  jesienny
 
O  szyby  deszcz  dzwoni,  deszcz  dzwoni  jesienny
I  pluszcze  jednaki,  miarowy,  niezmienny,
Dżdżu  krople  padają  i  tłuką  w  me  okno...
Jęk  szklany...  płacz  szklany...  a  szyby  w  mgle  mokną
I  światła  szarego  blask  sączy  się  senny...
O  szyby  deszcz  dzwoni,  deszcz  dzwoni  jesienny...

Wieczornych  snów  mary  powiewne,  dziewicze
Na  próżno  czekały  na  słońca  oblicze...
W  dal  poszły  przez  chmurną  pustynię  piaszczystą,
W  dal  ciemną,  bezkresną,  w  dal  szarą  i  mglistą...
Odziane  w  łachmany  szat  czarnej  żałoby
Szukają  ustronia  na  ciche  swe  groby,
A  smutek  cień  kładzie  na  licu  ich  miodem...
Powolnym  i  długim  wśród  dżdżu  korowodem
W  dal  idą  na  smutek  i  życie  tułacze,
A  z  oczu  im  lecą  łzy...  Rozpacz  tak  płacze...

To  w  szyby  deszcz  dzwoni,  deszcz  dzwoni  jesienny
I  pluszcze  jednaki,  miarowy,  niezmienny,
Dżdżu  krople  padają  i  tłuką  w  me  okno...
Jęk  szklany...  płacz  szklany...  a  szyby  w  mgle  mokną
I  światła  szarego  blask  sączy  się  senny...
O  szyby  deszcz  dzwoni,  deszcz  dzwoni  jesienny...

Ktoś  dziś  mnie  opuścił  w  ten  chmurny  dzień  słotny...
Kto?  Nie  wiem...  Ktoś  odszedł  i  jestem  samotny...
Ktoś  umarł...  Kto?  Próżno  w  pamięci  swej  grzebię...
Ktoś  drogi...  wszak  byłem  na  jakimś  pogrzebie...
Tak...  Szczęście  przyjść  chciało,  lecz  mroków  się  zlękło.
Ktoś  chciał  mnie  ukochać,  lecz  serce  mu  pękło,
Gdy  poznał,  że  we  mnie  skrę  roztlić  chce  próżno...
Zmarł  nędzarz,  nim  ludzie  go  wsparli  jałmużną...
Gdzieś  pożar  spopielił  zagrodę  wieśniaczą...
Spaliły  się  dzieci...  Jak  ludzie  w  krąg  płaczą...

To  w  szyby  deszcz  dzwoni,  deszcz  dzwoni  jesienny
I  pluszcze  jednaki,  miarowy,  niezmienny,
Dżdżu  krople  padają  i  tłuką  w  me  okno...
Jęk  szklany...  płacz  szklany...  a  szyby  w  mgle  mokną
I  światła  szarego  blask  sączy  się  senny...
O  szyby  deszcz  dzwoni,  deszcz  dzwoni  jesienny...

Przez  ogród  mój  szatan  szedł  smutny  śmiertelnie
I  zmienił  go  w  straszną,  okropną  pustelnię...
Z  ponurym,  na  piersi  zwieszonym  szedł  czołem
I  kwiaty  kwitnące  przysypał  popiołem,
Trawniki  zarzucił  bryłami  kamienia
I  posiał  szał  trwogi  i  śmierć  przerażenia...
Aż,  strwożon  swym  dziełem,  brzemieniem  ołowiu
Położył  się  na  tym  kamiennym  pustkowiu,
By  w  piersi  łkające  przytłumić  rozpacze,
I  smutków  potwornych  płomienne  łzy  płacze...

To  w  szyby  deszcz  dzwoni,  deszcz  dzwoni  jesienny
I  pluszcze  jednaki,  miarowy,  niezmienny,
Dżdżu  krople  padają  i  tłuką  w  me  okno...
Jęk  szklany...  płacz  szklany...  a  szyby  w  mgle  mokną
I  światła  szarego  blask  sączy  się  senny...
O  szyby  deszcz  dzwoni,  deszcz  dzwoni  jesienny...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2025


Леопольд Стафф, Хто є той дивний незнайомий

Хто  є  той  дивний  незнайомий,
Що  чарами  мене    звабляє?
Мене  трясе,  як  куль  соломи,
І  перевеслом  знов  збирає.

Мов  шашіль  в  мене  душу  точить,
Вогнем  моє  мордує  тіло
І  сни  ламає  цілі  ночі,
Та  все  ж  буджуся  відпочилий.

Приємним  смерком  звеселяє,
Коли  день  радості  відходить,
Як  розстань,  шлях  мій  розділяє,
Як  міст,  мій  берег  з  іншим  зводить.

Leopold  Staff,  Kto  jest  ten  dziwny  nieznajomy

Kto  jest  ten  dziwny  nieznajomy,
Co  mnie  urzeka  swoim  gusłem?
Rozrzuca  mnie  jak  wiązkę  słomy
I  znów  związuje  mnie  powrósłem.

Ogniem  przepala  moje  ciało,
Duszę  mi  toczy,  jak  czerw  sprzęty,
Spać  mi  nie  daje  przez  noc  całą,
A  jednak  wstaję  wypoczęty.

Łagodnym  zmierzchem  mnie  weseli,
Gdy  radość  mego  dnia  się  kończy,
Jak  rozstaj  drogi  moje  dzieli
I  jak  most  brzegi  moje  łączy.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2025


Леопольд Стафф, Над берегом

Я  ішов  над  річкою  по  ріні,
Та  спинився  раптом  без  причини.
Вмерле  щастя  блиснуло,  як  спогад,
І  жило  частиночку  хвилини.

Гасло  небо  в  золотій  зірниці
І  мертвило  лагідно  погоду.
В  тихім  смерку  я  сидів  там  довго,  –
Кидав  без  кінця  каміння  в  воду.

Leopold  Staff,  Nad  brzegiem

Żwirem  brzegu  idąc  ponad  rzeką,
Przystanąłem  nagle  jak  przykuty.
Zmarłe  szczęście  błysnęło  wspomnieniem
I  przez  setną  część  żyło  minuty.

Niebo  złotą  dogasało  zorzą
Konającej  spokojnie  pogody.
W  niemym  mroku  siedziałem  tam  długo
I  rzucałem  kamienie  do  wody.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2025


Леопольд Стафф, Різьбяр

Відчув  у  грудях  майстер  подих  широчіні,
Потужний,  наче  океан  від  піни  білий.
Хотів  піднять  з  глибин  своїх  життєві  сили,
Чий  ураган  розбурхав  заздрощі  неспинні.  

І  з  брили  руки  майстра  юнака  створили,
Що  мав  людей  учити  гордості  і  слави!
Набухли  силою  всі  статуї  сустави
І  шалом  м’язи  від  надмірності  горіли.

А  той,  хто  першим  божество  відчув  у  творі,
Впав  ниць  тривожний,  шепчучи  молитви  тихо:
«Хай  першими  впадуть  до  тебе  можні  люди!»

Митець  схмурнів,  пихнув  зігнутого  в  покорі,
І,  бачачи,  як  сила  сіє  рабства  лихо,
Розбив  фігурі  молотком  гранітні  груди!..

Leopold  Staff,  Rzeźbiarz
 
Mistrz  uczuł  w  swojej  piersi  dech  nieskończoności
Potężny  jak  ocean,  gdy  się  pianą  zwełni.
Chciał  wyrzucić  z  swej  głębi  moc  życiowej  pełni,
Której  orkan  wezbranej  potęgi  zazdrości.

I  w  głazie  dłonie  jego  młodzieńca  wykuły,
Który  łudzi  miał  uczyć  zwycięstw,  dumy,  chwały!
Posągu  człon  drgał  każdy  siłą  napęczniały,
Szałem  nadmiaru  grały  w  nim  wszystkie  muskuły.

A  ten,  co  pierwszy  ujrzał  boskość  w  mistrza  tworze,
Padł  na  twarz,  zatrwożony,  szepcąc  ciche  modły:
"W  proch  przed  tobą  mocarze  niech  padną  najpierwsi!"

Mistrz  zmarszczył  brwi,  odtrącił  zgiętego  w  pokorze
I  widząc,  jak  moc  rzuca  siew  słabości  podłej,
Młotem  strzaskał  posągu  granitowe  piersi!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039280
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2025


Богуслав Адамович, Дрімота

Сплять  суходоли  в  млі  густій,  що  світ  сповила,
І  небеса  в  тій  млі  розкинулись  похмурі;
Сплять  теж  моря,  неясна  магнетична  сила
Скорила  океани,  вгамувала  бурі.

Сплять  на  безпуттях  тихі  кораблі  безчинно.
Над  ними  в  небі  сплять  дороговказні  зорі;  
Сплять  десь  орли,  підхмарні  кинувши  вершини,  
Над  скелями  затихли  крики  їх  суворі…  

Сплять  квіти,  а  між  них  дрімають  сонні  змії…
І  тільки  лебідь  на  озерах  плачем  будить…
А  тут,  при  хатах  наших,  пес  на  місяць  виє…
Крізь  сон  вістує  глупий  півень,  що…день  буде…

Boguslaw  Adamowicz,  Senność

Śpią  lądy  we  mgle  gęstej,  która  świat  spowiła,
Pod  gęstą  mgłą,  co  niebo  zaciągnęła  w  górze;
Śpią  morza,  niepojęta  magnetyczna  siła
Ujęła  oceany,  ugłaskała  burze.

Śpią  cicho  na  bezdrożach  statki  rozproszone,
W  niebiosach  przewodnicze  śpią  nad  nimi  gwiazdy;
Śpią  orły,  śpią  podchmurną  opuściwszy  stronę,
Umilknął  nad  skałami  grzmot  ich  górnej  jazdy...

Śpią  kwiaty,  pośród  kwiatów  senne  drzemią  żmije...
I  tylko  na  jeziorach  płaczą  gdzieś  łabędzie...
A  tu,  przy  chatach  naszych,  pies  na  księżyc  wyje...
I  przez  sen  głupi  kur  obwieszcza,  że...dzień  będzie...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2025


Богуслав Адамович, Якісь дві квітки

Якісь  дві  квітки  у  гаю  незнанім
Зманили  разом  нас  у  спільні  схови…

Якісь  дві  зірки  в  спільному  єднанні
Звели  на  тихі  луки  світанкові…

Якісь  дві  пісні,  згублені  в  тумані,
На  арфі  золотій  ридати  стали…

Зірниці  дві  збудили  нас  зарання
І  блиском  в  день  один  сумний  позвали…

Зайшли  за  темний  шлях  два  сонця  схожі,
Кровить,  повзе  погасле  щастя  плазом.

Два  метеори  блиснули  вороже
І  в  прірву  нас  одну  спихнули  разом!..

Boguslaw  Adamowicz,  Dwa  jakieś  kwiaty

Dwa  jakieś  kwiaty  na  nieznanej  łące
Znęciły  razem  w  jedno  nas  ustronie...

Dwie  jakieś  gwiazdy,  ku  sobie  ciążące,
Na  jedno  ciche  nas  zwiodły  błonie...

Dwie  jakieś  piosnki,  zbłąkane  w  tumanie
Na  jednej  harfie  gdzieś  załkały  złotej...

Dwie  zorze  budzić  przyszły  nas  w  zaranie  -
Rozlśnione  w  jeden  smętny  dzień  tęsknoty...

Dwa  słońca  zaszły  ponad  ciemną  drogą,
Gasnącym  szczęścia  krwawiąc  się  obrazem.

Dwa  meteory  błysły  nam  złowrogo  -
I  w  jedną  otchłań  nas  uniosły  razem!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2025


Богуслав Адамович, Краєвид

Хай  змалює  майстер  дівчині  коханій
Краєвид  казковий,  у  зачаруванні…

Хай  там  буде  небо  у  ясній  блакиті,
Наче  очі  в  неї…  Луки  в  оксамиті…

І  ясні  доріжки  в  закутках  імлистих,
Золоті  узгір’я…  Гай  в  піснях  сріблистих…

Блиски  дня,  як  погляд    дівчини  палючий,
І  роси  краплини  –  сяйво  сліз  блискучих…

Хай  ще  будуть  гроти,  дикі  і  таємні,
Мов  душі  притулки…  і  безодні  темні…

Хай  до  хмар  сягає  скеля  недоступна,
Наче  груди  в  неї…  Скеля  та  підступна  

Хай  спиняє  море,  буйне,  незбагненне,
Як  моє  кохання  –  тайне  і  шалене!

Bogusław  Adamowicz,  Krajobraz

Niech  mistrz  wymaluje  dla  mej  ukochanej
Krajobraz  fantastyczny  i  zaczarowany...

Niech  tam  będą  niebiosa  jasne  i  błękitne,
Jak  jej  oczy...doliny,  łąki  aksamitne...

I  świecąca  się  dróżki  śród  ustroni  mglistych,
Złote  wzgórza...Gaj,  pełen  piosenek  jej  srebrzystych...

I  niech  będą  dnia  blaski,  jak  jej  wzrok  palące,
Krople  rosy  jak  łzy  jej...tęcze  w  łzach  błyszczące...

Lecz  niech  będą  groty,  głuche  i  tajemne,
Jak  tajniki  jej  duszy...i  przepaści  ciemne...

I  niech  do  chmur  się  skała  skronią  pnie  lodową,
Niedostępna,  jak  pierś  jej...I  o  skałę  ową

Niech  się  rozbija  morze,  wrzące,  niezgłebione,
jako  miłość  ma  -  wielkie  -  ciemne  -  i  szalone!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039063
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2025


Катюль Мендес, Літня нудьга

Буремний  смерк  вкриває  море  вдалині,
І  темні  сосни  теж.  Ах!  Смерк  приходить  знов.  
Ненавиджу  жагу,  надію  і  любов,
Як  ад  ненавидять  всі  грішники  земні.

Бо  я  родивсь  не  для  життя  –  родивсь  лишень
Для  животіння,  наче  мох  чи  плазуни,
Щоб  сонцем  грітись,  вилізши  на  валуни,  
В  цей  безкінечний  обгорілий  літній  день.

Прилеглій  зелені  і  звірині  нараз
Я  ситий  без  жалю  й  голодний  без  страху.
Не  знав  був  я,  що  тут  побачив  смерть  лиху,
Та  я  живу  і  знаю  –  мій  це  згубний  час.

А  вечір  безвідрадний  застеріг  мене,
Що  час  від  сонця,  що  згасає,  старшим  є.
Безмірно  повнить  серце  знічене  моє
Відраза  до  утіхи,  що  також  мине.

О  сосни,  як  же  ніч  темнить  печаль  сумну!      
Цикада  почала  нудний  скрипучий  спів,  –
Рипить,  неначе  пилка  з  безліччю  зубів  
По  дереву  бридкому,  роблячи  труну.

Catulle  Mendès,  Spleen  d'été

L'orageux  crépuscule  oppresse  au  loin  la  mer
Et  les  noirs  sapins.  L'ombre,  hélas  !  revient  toujours.
Ah  !  je  hais  les  désirs,  les  espoirs,  les  amours,
Autant  que  les  damnés  peuvent  haïr  l'enfer.

Car  je  n'étais  point  né  pour  vivre  :  j'étais  né
Pour  végéter,  pareil  à  la  mousse  ou  pareil
Aux  reptiles,  et  pour  me  gorger  de  soleil
Sur  un  roc  d'un  midi  sans  trêve  calciné.

Aux  plantes  contigu,  voisin  de  l'animal,
Famélique  sans  crainte  et  repu  sans  remord,
Je  n'aurais  pas  connu  ce  que  c'est  que  la  mort  ;
Mais,  je  vis  !  et  je  sais  qu'il  est  un  jour  fatal.

Le  soir  qui  m'avertit,  lugubre  et  solennel,
Que  d'un  soleil  éteint  le  temps  est  plus  âgé,
Accable  abondamment  mon  coeur  découragé
Du  dégoût  d'un  bonheur  qui  n'est  pas  éternel.

Ô  pins  !  comme  la  nuit  fonce  vos  mornes  deuils  !
La  cigale  avec  ses  grêles  cris  obsédants
Fait  le  bruit  d'une  scie  aux  innombrables  dents
Dans  l'arbre  détesté  dont  on  fait  les  cercueils.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038349
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2025


Катюль Мендес, Мати

Коли  створить  людину  вирішив  Господь,  –
В  одному  місці  глину  Він  не  брав  на  плоть,
А  брав  із  чотирьох  куточків  світу:
Із  півдня,  де  пече  гарячий  вітер,
Зі  сходу,  де  листки,  із  півночі,  де  сніг,
Із  заходу,  де  ліс  дубів  і  щогл  струнких.
Із  хмари  чавить  дощ  гроза  свавільна.
Щоб  в  ні  однім  краю  земля  могильна
Мандрівцю,  що  лишає  небо  голубе,
Не  мовила:  «Ти  хто?  Не  знаю  я  тебе!»
А  в  будь-якім  краю  землиця-мати
Для  того,  хто  там  прагне  спочивати,
Схиливши  голову,  закінчити  життя,
Сказать  могла:  «На  груди  ляж,  моє  дитя!»

Catulle  Mendès,  La  Mère

Quand  le  Seigneur  forma  l’homme,  le  Seigneur  Dieu
Ne  prit  pas  le  limon  terrestre  en  un  seul  lieu  ;
Mais  il  prit  de  la  terre  aux  quatre  coins  du  monde  :
Au  sud  où  l’air  brûlant  sèche  la  lande  blonde,
A  l’est  vert  de  feuillée,  au  nord  blanc  de  frimas,
A  l’ouest  où  ce  briseur  de  chênes  et  de  mâts,
L’ouragan,  tord  la  pluie  et  la  nuée  en  trombe  ;
Afin  qu’en  nul  pays,  la  terre  de  la  tombe,
A  l’homme  qui  s’incline  et  meurt,  voyageur  las,
Ne  dît  :  «  Qui  donc  es-tu  ?  je  ne  te  connais  pas  ;  »
Mais  pour  qu’en  tout  pays,  la  terre  maternelle,
A  l’homme  heureux  enfin  de  reposer  en  elle
Sa  tête  qui  se  courbe  et  son  cœur  qui  se  fend,
Pût  dire  :  «  Couche-toi  dans  mon  sein,  mon  enfant  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2025


Катюль Мендес, Лев

Оскільки  щиро  християнкою  була,
То  глиняних  богів  вона  не  прийняла,
Їм  ладан  не  курила,  не  кріпила  віру,  –
Тож  претор  присудив  її  віддати  звіру.
Її  цнотливий  юний  лик  почервонів,
Коли  суддя  сласний  на  неї  очі  звів;
Він  уточнив,  що  вирок  суду  містить  згола  
Наказ,  що  ведена  на  кару  буде  гола.

Нага,  на  грудях  вкривши  косами  горбки,
Вона  ступила  на  арену.

Чотири  жилаві  стрибки
І  лев  голодний,  з  ревом  радості  неспинним,
Із  клітки  вирвавсь,  запах  чуючи  людини.
Дивився  натовп,  втіху  маючи  лиху,
Як  біле  тіло  тріпотіло  від  страху,
Показував,  безумний  з  хтивого  бажання,
Гримаси  поцілунків,  а  також  кусання.
Вона  ж,  цнотлива,  груди  стала  прикривать.

Тим  часом  лев,  з  природи  зроджений  вбивать,
Уже  напіввідкрив  пащеку  здоровенну.

«Стій,  леве!»  –  наказала  християнка.

І  миттю  на  піску  арени
Лев  грізний  ліг,  вспокоєний  і  мовчазний.
Оголена  була,  тож  зір  примружив  свій.

Catulle  Mendès,  Le  Lion

Comme  elle  était  chrétienne  et  n’avait  pas  voulu,
Pour  de  vains  dieux  d’argile  ou  de  bois  vermoulu,
Allumer  de  l’encens  ni  célébrer  des  fêtes,
Le  préteur  ordonna  de  la  livrer  aux  bêtes  ;
Et  comme  elle  était  jeune  et  vierge,  et  rougissait
Quand  l’œil  du  juge  impur  sur  elle  se  fixait,
Une  clause  formelle  en  l’édit  contenue
Précisa  qu’au  supplice  on  la  livrerait  nue.

Nue,  et  le  sein  voilé  de  ses  chastes  cheveux,
Elle  entra  dans  le  cirque.

En  quatre  bonds  nerveux
Un  lion  famélique  et  rugissant  de  joie
Jaillit  de  la  carcère  et  vint  flairer  la  proie.
Le  peuple  regardait,  étrangement  jaloux,
Palpiter  ce  corps  blanc  près  de  ce  muffle  roux.
Et  montrait,  allumé  d’une  affreuse  luxure,
Des  rictus  de  baiser,  peut-être  de  morsure.
Elle,  chaste,  tirait  ses  cheveux  sur  son  sein.

Cependant  le  lion,  instinctif  assassin,
Entrebâillait  déjà  sa  gueule  carnassière.

«  Lion  !  »  dit  la  chrétienne.

Alors,  dans  la  poussière
On  le  vit  se  coucher,  doux  et  silencieux  ;
Et  comme  elle  était  nue,  il  ferma  les  deux  yeux.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2025


Альфред де Мюссе, Пісня: Коли кокетлива Надія

Коли  кокетлива  Надія
Торкнеться  нас  усіх  підряд
І  крила  в  просторі  розвіє,
Зі  сміхом  глянувши  назад,  –

Куди  ж  то  йти?  Де  серце  кличе?
За  вітром  ластівка  летить,
Та  все  ж  вона  менш  таємнича,
Ніж  той,  що  до  бажань  спішить.

Ах,  утікачко,  запитаю:
А  ти  хоч  знаєш,  де  твій  шлях?
Бо  там  старий  Талан  тримає
Коханку  юну  на  руках!

Alfred  de  Musset
Chanson:  Lorsque  la  coquette  Espérance

Lorsque  la  coquette  Espérance
Nous  pousse  le  coude  en  passant,
Puis  à  tire-d'aile  s'élance,
Et  se  retourne  en  souriant  ;

Où  va  l'homme  ?  Où  son  coeur  l'appelle.
L'hirondelle  suit  le  zéphyr,
Et  moins  légère  est  l'hirondelle
Que  l'homme  qui  suit  son  désir.

Ah  !  fugitive  enchanteresse,
Sais-tu  seulement  ton  chemin  ?
Faut-il  donc  que  le  vieux  Destin
Ait  une  si  jeune  maîtresse  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2025


Альфред де Мюссе, Ти пам’ятай

(VERGISS  MEIN  NICHT)*
СЛОВА  НА  МУЗИКУ  МОЦАРТА

Ти  пам’ятай,  коли  зоря  Аврора
Палац  відчинить  Сонцю  чарівний.
Ти  пам’ятай,  що  Ніч  думлива  скоро
Спливе  у  срібних  ризах  в  морок  мрій.
Коли  від  плину  насолод  тріпочуть  груди,
І  вечір  ніжні  сни  навіювати  буде,
Чуй  голос,  що  журчить
Із  лісових  укрить:
Ти  пам’ятай!

Ти  пам’ятай,  коли  жорстока  доля
Нас  буде  розлучати  назавжди,
Коли  роки  вигнання,  горе,  болі
Замучать  серце  натиском  біди.
Подумай  про  любов,  про  наше  розставання  –
Розлука  й  час  ніщо  тим,  хто  пізнав  кохання.
До  тебе  знов  і  знов
Летить  мій  серця  зов:
Ти  пам’ятай!

Ти  пам’ятай,  коли  в  землі  глибоко
З  розбитим  серцем  ляжу  на  віки.
Ти  пам’ятай,  як  квітка  одинока
На  гробику  розкриє  пелюстки.
Тебе  більш  не  побачу,  та  душа  із  неба
Вернеться,  мов  сестра  незрадна,  знов  до  тебе.
Почуй  в  пітьмі  нічній
Стражденний  голос  мій:
Ти  пам’ятай!

*Не  забувай  мене  (нім.)

Alfred  de  Musset,    Rappelle-toi
(VERGISS  MEIN  NICHT)
PAROLES  FAITES  SUR  LA  MUSIQUE  DE  MOZART

Rappelle-toi  quand  l’Aurore  craintive
Ouvre  au  Soleil  son  palais  enchanté  ;
Rappelle-toi  lorsque  la  Nuit  pensive
Passe  en  rêvant  sous  son  voile  argenté  ;
À  l’appel  du  plaisir  lorsque  ton  sein  palpite,
Aux  doux  songes  du  soir  lorsque  l’ombre  t’invite,
Écoute  au  fond  des  bois
Murmurer  une  voix  —
Rappelle-toi.

Rappelle-toi,  lorsque  les  destinées
M’auront  de  toi  pour  jamais  séparé,
Quand  le  chagrin,  l’exil  et  les  années
Auront  flétri  ce  cœur  désespéré  ;
Songe  à  mon  triste  amour,  songe  à  l’adieu  suprême  !
L’absence  ni  le  temps  ne  sont  rien  quand  on  aime.
Tant  que  mon  cœur  battra,
Toujours  il  te  dira  :
Rappelle-toi.

Rappelle-toi,  quand  sous  la  froide  terre
Mon  cœur  brisé  pour  toujours  dormira  ;
Rappelle-toi,  quand  la  fleur  solitaire
Sur  mon  tombeau  doucement  s’ouvrira  :
Je  ne  te  verrai  plus  ;  mais  mon  âme  immortelle
Reviendra  près  de  toi  comme  une  sœur  fidèle.
Écoute,  dans  la  nuit,
Une  voix  qui  gémit  —
Rappelle-toi.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2025


Жан Рішпен, Я, мов тварина, часто був пустоголовим

Я,  мов  тварина,  часто  був  пустоголовим,
Та  раптом  в  голові  моїй  з’явилось  слово,
Знайоме  вже  мені.
Одне  з  порожніх  слів,  та  в  ньому  ти  бувала,
І  днів  минулих  вмить  відлуння  зазвучало
В  загубленій  луні.

Я  пам’ятаю  рік,  і  місяць,  день,  годину,
Закривши  очі,  тихо  плачу  без  упину.
У  відгуку  тих  слів    
Я  чую  голоси  юнацтва,  що  забуте,
Як  в  мушлі  порожнистій  можна  завжди  чути
Невпинний  моря  спів.

Jean  Richepin
Bien  souvent  je  ne  pense  à  rien,  comme  une  bête

Bien  souvent  je  ne  pense  à  rien,  comme  une  bête.
Soudain  un  mot  bourdonne  et  passe  dans  ma  tête,
Mot  jadis  entendu,
Un  de  ces  mots  de  rien  où  vivait  tout  ton  être  ;
Et  je  sens  mille  échos  de  mon  passé  renaître
Dans  cet  écho  perdu.

Je  me  souviens  de  l’an,  du  mois,  du  jour,  de  l’heure,
Et  je  ferme  les  yeux  sans  rien  dire,  et  je  pleure.
Car  dans  ce  mot  en  l’air
J’entends  toutes  les  voix  de  ma  jeunesse  heureuse,
Comme  on  entend  au  fond  d’une  coquille  creuse
Chanter  toute  la  mer.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2025


Жан Рішпен, Сопілка

Була  нічим  –  всього  лиш  скромний  очерет.
Росла  тендітною  –  хирлявий  силует,
Що  й  пташка,  сівши  на  стебло,  мене  ламала,  –
Тепер  на  заздрість  всім  сопілкою  я  стала.
Бо  якось  рано-вранці,  бачивши  мій  плач,
Мене  з  драговини  дістав  старий  блукач.
Він  вийняв  серцевину,  а  трубу  готову
Аж  цілий  рік  сушив,  тоді  почистив  знову
Й  прорізав  вісім  дір,  створивши  звукоряд.  
Лиш  губи  в  нього  починають  дути  в  лад,
Як  спів  піде  з  глибин  безмовності  моєї,
І  я  тремчу,  вібрую  з  музики  цієї.
Дзвенить  в  повітрі  звуків  щільна  череда,
Дзюрчить,  мов  з  джерела  прозора  йде  вода.
І  в  цьому  плині  співу,  у  відлуння  вирі,
Я  знаю,  як  втопить  серця  людей  і  звірів.

Jean  Richepin  
La  flute

Je  n'etais  qu'une  plante  inutile,  un  roseau.
Aussi  je  vegetais,  si  frele,  qu'un  oiseau
En  se  posant  sur  moi  pouvait  briser  ma  vie.
Maintenant  je  suis  flute  et  l'on  me  porte  envie.
Car  un  vieux  vagabond,  voyant  que  je  pleurais,
Un  matin  en  passant  m'arracha  du  marais,
De  mon  coeur,  qu'il  vida,  fit  un  tuyau  sonore,
Le  mit  secher  un  an,  puis,  le  percant  encore,
II  y  fixa  la  gamme  avec  huit  trous  egaux;
Et  depuis,  quand  sa  levre  aux  souffles  musicaux
Eveille  les  chansons  au  creux  de  mon  silence,
Je  tressaille,  je  vibre,  et  la  note  s'elance;
Le  chapelet  des  sons  va  s'egrenant  dans  l'air;
On  dirait  le  babil  d'une  source  au  flot  clair;
Et  dans  ce  flot  chantant  qu'un  vague  echo  repete
Je  sais  noyer  le  coeur  de  l'homme  et  de  la  bete.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037832
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2025


Жан Рішпен, Осінній сонет

Йде  осінь  до  кохання,  як  до  року!
Не  вірите,  не  ждете  –  йде  без  змін,
Зв’язавши  сніп  з  назбираних  годин,
Сумна  пора  підходить  крок  за  кроком.

Іде  в  плахітті  вицвілім  широкім
З  червоних  і  бурштинових  тканин.
Плоди  смачні  ще.  Пахне  лиш  паслін
Із  вуст  її  –  зів’ялий,  чорноокий.

У  неї  очі  –  небо  грозове.
Бундючна,  злобна  іграми  живе:
Птахів  вбивати  і  зривати  листя.

Лиха  пора  і  наслідки  лихі.
Тож  ти  вже  тут!  Тепер  на  цьому  місці
Ліси  спустіють  і  помруть  птахи.

Jean  Richepin
Sonnet  d’automne

Ah  !  l’automne  vient  aux  amours  comme  aux  années  !
On  a  beau  n’y  pas  croire  et  ne  l’attendre  pas,
La  navrante  saison  arrive  pas  à  pas
Et  se  fait  un  bouquet  de  nos  heures  glanées.

Dans  sa  robe  flottante  aux  nuances  fanées,
Faite  de  velours  jaune  et  de  rouge  lampas,
Sa  chair  de  fruit  trop  mûr  garde  encor  des  appas  ;
Mais  sa  bouche  a  l’odeur  des  pâles  solanées.

Ses  grands  yeux  sont  brouillés  comme  un  ciel  orageux.
Orgueilleuse,  méchante  et  folle,  elle  a  pour  jeux
De  tuer  les  oiseaux  et  d’arracher  les  feuilles.

Mauvaise  saison,  semeuse  de  remords,
Te  voilà  donc  !  Bientôt,  pour  peu  que  tu  le  veuilles,
Tous  mes  bois  seront  nus  et  tous  mes  oiseaux  morts.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2025


Жан Рішпен, Де жить? В яких туманах

Де  жить?  В  яких  туманах  
Сховати  слізні  очі?
Моя  печаль  незвана
Чорніша  ночі.

Де  вмерти?  Де  втопити
Усю  нестерпність  горя?  
Мій  біль  несамовитий
Став  глибшим  моря.

Куди  втікать?  Картання
Мої  де  будуть  стерті?
Бо  всі  мої  страждання
Сильніші  смерті.

Jean  Richepin
Où  vivre  ?  Dans  quelle  ombre

Où  vivre  ?  Dans  quelle  ombre
Étouffer  mon  ennui  ?
Ma  tristesse  est  plus  sombre
Que  la  nuit.

Où  mourir  ?  Sous  quelle  onde
Noyer  mon  deuil  amer  ?
Ma  peine  est  plus  profonde
Que  la  mer.

Où  fuir  ?  De  quelle  sorte
Égorger  mon  remord  ?
Ma  douleur  est  plus  forte
Que  la  mort.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037678
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2025


Жан Рішпен, Небеса без меж

Небеса  без  меж.
На  твердій  землі
Сніг  лежить  в  імлі,  –
В  мене  в  серці  теж.

Лист  останній,  стеж,
Із  гілок  упав,
В  колії  пропав,  –
А  з  ним  щастя  теж.

Холодно  тут  все  ж.
Зник  дроздовий  спів
З  наших  берегів,  –
І  кохана  теж.

Jean  Richepin  
Le  ciel  est  transi

Le  ciel  est  transi.
Sur  la  terre  nue
La  neige  est  venue.
Sur  mon  cœur  aussi.

Dans  l’air  obscurci
Les  feuilles  dernières
Roulent  aux  ornières.
Mon  bonheur  aussi.

Il  fait  froid  ici.
Les  cailles,  les  grives,
Ont  quitté  nos  rives.
Ma  maîtresse  aussi.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2025


Жан Рішпен, Епітафія для будь-кого

[i]Він  шиєю  поклявся  в  тім,
Коли  схотів  лишить  цей  світ.
(Франсуа  Війон)[/i]

Не  знаємо,  для  чого  він  родився,
Чому  помер  –  теж  не  відомо  нам.
На  світ  з’явився  голим  й  лиш  добився,
         Що  голим  знов  лишився  сам.

Надія,  смуток,  острах  і  утіха
По  черзі  серце  мучили  йому.
Вуста  зазнали  і  плачу,  і  сміху,  –
         Мав  вдачу  щиру  і  пряму.

Він  їв,  він  пив,  він  спав  й  по  тому  прямо
Знов  спати,  пити,  їсти  починав;
І  кожен  день  усе  було  так  само,
         І  він  нічого  не  міняв.

Добро  робив,  та  все  було  намарно,
Робив  лихе  –  не  відчував  нудьги,
Мав  друзів  –  дружба  та  була  примарна,
         Й  давно  пропали  вороги.

Любив  –  до  інших  та  любов  майнула,
Й  пересит  теж  вимотував  украй.
І  він  минув,  як  і  життя  минуло:
         Зайшов  і  вийшов  –  і  прощай!..

Jean  Richepin  
Épitaphe  pour  n’importe  qui

Ce  jura-t-il  sur  son  coullon
Quand  de  ce  monde  voult  partir.
(François  Villon)

On  ne  sait  pourquoi  cet  homme  prit  naissance.
Et  pourquoi  mourut-il  ?  On  ne  l’a  pas  connu.
Il  vint  nu  dans  ce  monde,  et,  pour  comble  de  chance,
               Partit  comme  il  était  venu.

La  gaîté,  le  chagrin,  l’espérance,  la  crainte,
Ensemble  ou  tour  à  tour  ont  fait  battre  son  cœur.
Ses  lèvres  n’ignoraient  le  rire  ni  la  plainte.
               Son  œil  fut  sincère  et  moqueur.

Il  mangeait,  il  buvait,  il  dormait  ;  puis,  morose,
Recommençait  encor  dormir,  boire  et  manger  ;
Et  chaque  jour  c’était  toujours  la  même  chose,
               La  même  chose  pour  changer.

Il  fit  le  bien,  et  vit  que  c’était  des  chimères.
Il  fit  le  mal  ;  le  mal  le  laissa  sans  remords.
Il  avait  des  amis  ;  amitiés  éphémères  !
               Des  ennemis  ;  mais  ils  sont  morts.

Il  aima.  Son  amour  d’une  autre  fut  suivie,
Et  de  plusieurs.  Sur  tout  le  dégoût  vint  s’asseoir.
Et  cet  homme  a  passé  comme  passe  la  vie  :
               Entrez,  sortez,  et  puis  bonsoir  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2025


Едмунд Бідер, Восени

На  луках  сонце  млу  спинило,
Сипнувши  іскри  золоті.
Як  нить  павуча  вита  біла,
Як  тіні  звивисті  густі,
Із  косами  у  блиску  злота,
Як  сни  недоспані,  пусті,
Полями  мається  скорбота,
А  сонце  сяє  в  висоті.

Горять  блідим  рум’янцем  квіти,
Зів’ялий  лист  летить  з  дерев.
З  обличчям  тихим,  сумовитим,
Як  смерті  ледве  чутний  рев,
Із  косами  у  блиску  злота,
Як  рій  вночі  заблудлих  мев,
Полями  мається  скорбота,
А  в’ялий  лист  летить  з  дерев…

Edmund  Bieder
Jesienią

Słońce  na  łąkach  mgłę  otęcza
I  blado-złote  sypie  skry,
Jak  zwiewna  biała  nić  pajęcza,
Jak  biało-runne  zwiewne  mgły,
Z  rozwianym  włosem  w  pyle  złota,
Jak  niewyśnione  nigdy  sny,
Polami  błąka  się  tęsknota,
A  słońce  białe  sypie  skry.

Kwiaty  rumieńcem  bladym  płoną,
Powiędłe  liście  lecą  z  drzew,
Po  cichu,  z  twarzą  osmęconą,
Jak  białej  śmierci  cichy  wiew,
Z  rozwianym  włosem  w  pyle  złota,
Jak  rój  zbłąkanych  nocą  mew,
Polami  błąka  się  tęsknota,
A  zwiędłe  liście  lecą  z  drzew...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2025


Богуслав Адамович, Настрій

На  квітах  –  блиск  роси…
Печаль  у  дзвоні,
Таємний  арфи  звук,  що  серце  мучить…
І  сняться  голоси…
І  сад  квітучий
У  білих  пелюсток  полоні…    

І  сниться  сон  чудний:
Долоні
Твої  голублять  так  жагуче…
І  усміх  твій  трудний  …  
Блиск  місяця  сліпучий  …
І  сонні  полиски  хисткої  тоні…

І  сниться  ясний  плин…
І  пахом  повні
Медові  квіти  щастя,  навкруги  квітучі…
Цілунок  твій  один…
Роса  тремтюча
З  троянд  на  Гесперийській  оболоні…

Bogusław  Adamowicz
Nastrój

Na  kwiatach  -  połysk  ros...
Tęsknotą  dzwoni
Tajemnej  harfy  dźwięk,  co  w  serce  trąca...
Śni  mi  się  drżący  głos...
Śni  gąszcz  kwitnąca
Śniegiem  wisien  i  jabłoni...

Śni  mi  się  złoty  sen:
W  ustroni  -
Pieszczota  dłoni  Twej  mdlejąca...
I  blady  uśmiech  ten...
I  brzask  miesiąca...
I  senny  połysk  migotliwej  toni...

Śni  mi  się  jasny  zdrój...
Śni  pełen  woni
Miód  kwiatu  szczęścia,  co  aż  w  otchłani  strąca...
I  pocałunek  twój  -
Ta  rosa  drżąca
Najświętszej  róży  Hesperyjskich  błoni...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036038
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2025


Болєслав Лєсьмян, Пісня про птаха і тінь

У  воді  ставка  відбитий,
Птах  ширяє  в  небесах,  –  
Дивним  льотом,  вихром  мітить
Він  туди-сюди  свій  шлях.
І  задивленому  в  воду
Крізь  тростинну  загороду
Бачиться  мені  –  над  краєм
Він  за  мене  так  літає
В  небі,  як  у  сні,  безстрасно,  –
Тут  і  всюди  –  одночасно!..  
Так,  за  мене,  бо  вріс  духом
Я  у  землю,  серцем  в  скруху
Сліз,  що  з  зір  ідуть  в  зіниці
Тим,  хто  тут  в  моїй  світлиці
Невідомо  звідки  є,  –
Кожний  миттю  в  стрій  стає!..

І  коли  тінь  крила  сірі
В  млі  тягає  там  і  сям,
Для  дерев  себе  в  офіру
Віддає  –  дерева  ж  нам;
Перед  лісом  я  в  задумі,
Де  шум  –  часом,  а  час  –  шумом;
З  небажанням  уявляю,
Що  за  мене  сни  міняє;
Від  сосни,  від  дуба  тіні
У  весняній  далечіні!
Так,  за  мене,  бо  не  в  змозі
Тінню  впасти  на  дорозі,
Щоб  дух  ніс  в  імлу  чужинну
Подобизну  квітів  тінну
Й  кидать  в  пору  вітрову
Кшталт  дерев  на  мураву!..

Птах  –  у  небо,  тінь  –  в  тумани,
Похоронний  хід  так  рано
Йде  по  вулиці  тепер!..
Так  не  так  –  в  чужі  країни,
А  я  бачу  в  тім  провину,  –
Мов  за  мене  хтось  помер!..
Хтось  чужий  на  тому  місці,
У  труні,  як  у  колисці,
Духом  піднятий  над  світом,
Наче  з  хати  димом  витим,
Йде  із  чорних  кіл  розкотом,
Власне  мовби  з  поворотом;
Так,  за  мене,  що  заклятий
В  сад  троянди  йду  зривати,
Не  спішу  до  тисяч  входів,
До  імли,  що  місяць  родить.
Не  спішу,  в  собі  закритий,
Загубившись  цілковито,
І  так  прагну  снів  без  цілі,
Що  мені  у  тім  привіллі
І  не  жаль  чомусь,  і  жаль  –  
Тих,  хто  йде  за  мною  в  даль!

Boleslaw  Lesmian
Pieśń  o  ptaku  i  o  cieniu  

Gdy  -  pod  brzeg  odbity  stawem  -
Po  niebiosach  płynie  ptak,
Tajnią  lotu,  wichru  zjawem
Kołysany  w  przód  i  wspak  –
Wpatrzonemu  w  staw  pod  brzegi
Przez  ruchliwe  trzcin  szeregi
Zdaje  mi  się  wobec  świata,
Że  on  za  mnie  tak  odlata,
W  niebie,  w  trzcinie  mknąc,  jak  we  śnie,
Tu  i  ówdzie  -  jednocześnie!...
Za  mnie,  za  mnie,  com  wrośnięty
Duchem  -  w  ziemię,  sercem  -  w  męty
Łez,  wyciekłych  z  gwiazd  w  źrenice
Tym,  co  weszli  w  mą  świetlicę
Nie  wiadomo  -  jak  i  skąd  -
I  stanęli  nagle  w  rząd!...

I  gdy  cień  swe  skrzydła  szare
Włóczy  we  mgle  tam  i  sam,
Oddający  na  ofiarę
Siebie  -  drzewom,  drzewa  -  nam  -
Stojącemu  popod  lasem,
Gdzie  czas  -  szumem,  a  szum  -  czasem,
Zdaje  mi  się  od  niechcenia,
Że  on  za  mnie  sny  odmienia,
To  od  dęba,  to  od  sosny
Wydłużony  w  bezmiar  wiosny!
Za  mnie,  za  mnie,  co  nie  mogę
Nikłym  cieniem  paść  na  drogę,
By  nieść  duchem  w  mgieł  obczyznę
Dziwną  kwiatów  podobiznę
I  pod  wiatru  miotać  wiew
Na  murawę  -  kształty  drzew!...

Ptak  -  w  niebiosy,  cień  -  w  mgławicę,
Pogrzeb  sunie  przez  ulice,
Przez  ulice  -  wzdłuż  i  wskroś!...
Tak  i  nie  tak  -  w  inne  kraje,
A  mnie  z  dala  się  wydaje,
Ze  to  za  mnie  umarł  ktoś!...
Ktoś  mi  obcy,  a  już  -  bliski
W  trumnie,  cichszej  od  kołyski,
Duchem  wzbity  ponad  światy
Na  kształt  dymu  z  mojej  chaty,
Idzie  z  czarnych  kół  turkotem,
Jakby  właśnie  szedł  z  powrotem
Za  mnie,  za  mnie,  co  -  zaklęty  -
Róż  zrywaniem  pochłonięty,
Zwlekam  wciąż  u  wnijść  tysiąca
Do  tych  mgieł  za  mgłą  miesiąca,
Zwlekam,  w  sobie  zapodziany,
Zapatrzony,  zasłuchany
I  tak  żądny  snów  bez  celu,
Ze  mi  oto  w  mym  weselu
Ani  nie  żal,  ani  żal
Tych,  co  za  mnie  idą  w  dal!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2025


Болєслав Лєсьмян, Ввечері

Це  ввечері  було  –  надворі
Вже  зірка  гасла  понад  бором,
Охолодився  денний  жар.
Роса  на  нас  упала  знову
І  смерком  вже  димився  яр  –  
Яр  калиновий.

Здаля,  здаля  вже  наступає
Та  тьма,  що  квіти  укриває,
Лякаючи  сонливий  пах.
Окутав  холод  ниви  й  луки,
Ти  гріла  на  моїх  висках
Замерзлі  руки.

Не  вільно  глянути,  не  вільно
Без  ласки  у  пітьму  довкільну!
Заблуканих  в  розлогах  піль
Не  злучить  сон,  ані  опаска,
Ні  ляк,  ні  боязкість,  ні  біль,
Ніщо,  –  лиш  ласка!

Bolesław  Leśmian
Wieczorem

Wieczorem  było,  wieczorem,
Gdy  zorza  gasła  nad  borem.
Dzienny  ulatniał  się  skwar,
Rosa  nam  spadła  na  głowy
I  zmierzchem  dymił  się  jar,
Jar  kalinowy.

Z  daleka  idzie,  z  daleka
Ten  mrok,  co  kwiatów  się  zrzeka.
Gdy  płosząc  ospałą  woń,
Chłód  powiał  nad  pola  zżęte,
O  moją  zagrzałaś  skroń
Dłonie  zziębnięte.

Nie  wolno  patrzeć,  nie  wolno
Bez  pieszczot  w  ciemność  dokolną!
Zbłąkanych  w  obszarach  pól
Nie  złączy  żaden  sen  złoty,
Ni  lęk,  ni  zgroza,  ni  ból,
Nic  -  prócz  pieszczoty!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035682
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2025


Болєслав Лєсьмян, Шерх весел

Двох  весел  шерхіт  верх  хвиль  летів,  –
І  шерх,  і  сонце,  і  даль,  і  спів!

Так  власне  треба,  –  пливти  завжди
Землею  й  небом  туди-сюди!

Корали,  перли,  належні  дну,
Жбурлять  в  глибини  власного  сну,

І  чуйно  слухать  в  облуді  слід,
Чи  стукнуть  з  ремством  вони  об  спід?

Човен  на  хвилі  лишає  знак,  –
Так  власне  треба  і  тільки  так!

Човном  подвійним  і  тут  і  там
Плинь  одночасно  двократно  сам!

Човном  подвійним  у  безмір  плинь,
Кохай  подвійно,  подвійно  гинь!

Четверо  весел  і  два  стерна,
Хоч  два  обличчя  –  та  суть  одна,

Начебто  виплив  з  двох  різних  снів,
Щоб  у  одному  все  знов  зустрів!..

Мов  заприсяг  я  ночі  і  дні
Тому  одному!  Мій  сон  в  мені!..

Bolesław  Leśmian  
Szmer  wioseł  

Szmer  wioseł  dwojga  w  gęstwinie  fal,  —
I  szmer  —  i  słońce  —  i  śpiew  —  i  dal!

Tak  właśnie  trzeba  i  tylko  tak:
Płynąć  wbrew  ziemi  —  niebu  na  wspak!

Perły,  korale  skradzione  dnu
Rzucać  w  głębinę  własnego  snu  —

I  nasłuchiwać  —  o,  złudo  złud!  —
Czyli  uderzą  z  jękiem  o  spód?...

Łódź  się  odbija  w  fali  na  wznak,  —
Tak  właśnie  trzeba  i  tylko  tak!

Dwoistą  łodzią  i  tu  i  tam
Płyń  jednocześnie,  podwakroć  sam!

Dwoistą  łodzią  w  bezmiary  płyń,
Podwójnie  kochaj,  podwójnie  giń!

Czworo  masz  wioseł,  dwa  stery  masz,
Ku  własnej  twarzy  schyloną  twarz  —

Jakbyś  wypłynął  z  dwu  różnych  snów,
Aby  w  tym  jednym  spotkać  się  znów!...

Jakbyś  zaprzysiągł  noce  i  dnie
Temu  jednemu!  Mój  śnie,  mój  śnie!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2025


Болєслав Лєсьмян, Тінь

Не  дививсь  я  на  сонце  крізь  льон,
Не  ходив  я  до  бору  по  сон,
Тільки  бачив  –  забута  в  імлі
Тінь  моя  піднялася  з  землі.

Витер  очі  і  витрусив  пил,
Що  з  відвіку  лежав  доокіл,
В  днях  минулих  поглянув  назад,
Меч  прип'яв,  зброї  виладнав  ряд.

На  буланого  сівши  коня,
По  лугах  почвалав  навмання,
Копитами  топтавши  в  траві
Сонця  блиски  ясні  кругові!

Де  біжиш  тіні  конику  мій?
Чи  на  смертний  з  трояндами  бій?
Чи  у  казку,  заховану  в  змрок?
Чи  в  небесне  блукання  зірок?

«Не  спішу  я  до  зорних  вершин,
Ні  до  квітів  з  наземних  долин,
Я  лиш  прагну  вернутись  в  той  край,
Де  ти  був,  де  весна  і  розмай!

Де  ти  був,  де  над  яром  ріс  дуб,
Де  чув  поклики  ангельських  труб,
Я  ж  подалі  від  сонця  жарінь
Був  я  дуба  в  яру  твоя  тінь!

Де  ти  був,  де  за  стінами  хат
В  сон  запалий,  запущений  сад,  –
Я  ж  упав  горілиць  до  воріт,
Дум  твоїх  бляклий  миршавий  цвіт!..»

Тож  вернись  кінна  тіне  моя,
Через  квіти,  де  в  спеці  був  я,
Через  білий  на  яблуні  пух,
В  смерк  дубовий,  де  плавав  мій  дух!

Не  дививсь  я  на  сонце  крізь  льон,
Не  ходив  я  до  бору  по  сон,
Тільки  бачив,  як  в  сонячний  час
Бог  із  тінню  моєю  йшов  раз…

Bolesław  Leśmian  
Cień

Anim  patrzał  na  słońce  przez  lny,
Anim  chodził  do  boru  po  sny  -
Jenom  widział,  jak  rzucony  wzdłuż
Cień  mój  powstał,  by  nie  upaść  już.

Przetarł  oczy  i  otrąsnął  pył,
Co  był  złoty  i  wiekowy  był,
W  dniach  zamierzchłych  rozejrzał  się  wstecz.
Przywdział  zbroję  i  przypasał  miecz.

Siadł  na  rączy,  na  bułany  koń,
Uśmiechnięty  cwałował  przez  błoń,
Kopytami  tratując  na  płask
Kół  słonecznych  po  murawie  brzask!

Dokąd  zbiegłeś,  konny  cieniu  mój?
Czy  z  różami  na  śmiertelny  bój?
Czy  do  baśni  niewidzialnej  stąd?
Czy  w  umyślny  gwiazd  po  niebie  zbłąd?

"Ni  do  gwiezdnych  wyżej  ziemi  burz,
Ni  do  białych  niżej  słońca  róż,
Jeno  pragnę  powrócić  w  ten  kraj,
Gdzie  ty  byłeś  -  drzewom  dany  Maj!

Gdzie  ty  byłeś  -  ponad  jarem  dąb  -
Zasłuchany  w  zew  anielkich  trąb,
A  ja  -  w  pobok  od  słonecznych  wrzeń.  -
W  głębi  jaru  -  twój  dębowy  cień!

Gdzie  ty  byłeś  z  tamtej  strony  chat
W  snach  zapadły,  nieprzebyty  sad,
A  ja  -  na  wznak  poległy  u  wrót  -
Twej  zadumy  wzór  nikły  i  skrót!..."

Wracaj,  cieniu,  konny  cieniu  mój,
Poprzez  kwiaty  -  w  ten  za  nimi  znój.
Poprzez  biały  na  jabłoni  puch  -
W  zmierzch  dębowy,  gdzie  bywał  mój  duch!

Anim  patrzał  na  słońce  przez  lny,
Anim  chodził  do  boru  po  sny  -
Jenom  widział,  jak  w  wiosenny  czas
Z  cieniem  moim  Bóg  spotkał  się  raz...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035058
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2025


Северин Краєвський (Польща) , Не впадемо (Аґнєшка Осєцка)

Не  вгамувати  в  грудях  жаль,
бо  за  даллю  голубою  –  інша  даль…
Не  впадемо,  ніж  дійдемо,  
ніж  зайдемо  в  сьомий  гай,
тож  в  дорозі,  тож  в  дорозі  
ще  раз  з  нами  заспівай!

Не  вгамувати  в  серці  біль,
бо  за  бурею  нічною  –  заметіль…
Не  впадемо,  ніж  дійдемо,  
ніж  зайдемо    в  сьомий  гай,
тож  в  дорозі,  тож  в  дорозі  
ще  раз  з  нами  заспівай!

Без  танців  затихає  баль,
бо  за  даллю  голубою  –  інша  даль…
Затихне  біль  від  випроб  доль,
вслід  за  королем  виновим  –  знов  король…

Йде  час,  невтішний  від  обуз,
бо  за  першим  чорним  тузом  –  другий  туз…
Не  впадемо,  ніж  дійдемо,  
ніж  зайдемо    в  сьомий  гай,
тож  в  дорозі,  тож  в  дорозі  
ще  раз  з  нами  заспівай!

Без  танців  затихає  баль,
бо  за  даллю  голубою  –  інша  даль…
Затихне  біль  від  випроб  доль,
вслід  за  королем  виновим  –  знов  король…

Чи  варт  було  кохати  нас?
Може  й  варт,  та  грав  облудно  в  карти  час…
Не  впадемо,  ніж  дійдемо,  
ніж  зайдемо    в  сьомий  гай,
тож  в  дорозі,  тож  в  дорозі  
ще  раз  з  нами  заспівай!

Seweryn  Krajewski  Nie  spoczniemy
(Agnieszka  Osiecka)

Nie  utulony  w  piersi  żal,  
bo  za  jedną  siną  dalą  -  druga  dal...  
Nie  spoczniemy,  nim  dojdziemy,  
nim  zajdziemy  w  siódmy  las,
więc  po  drodze,  więc  po  drodze  
zaśpiewajmy  chociaż  raz!  

Nie  nasycony  w  sercu  głód,  
bo  za  jednym  nocnym  chłodem  -  drugi  chłód...
Nie  spoczniemy,  nim  dojdziemy,  
nim  zajdziemy  w  siódmy  las,  
więc  po  drodze,  więc  po  drodze  
zaśpiewajmy  jeszcze  raz!  

Nie  wytańczony  wybrzmi  bal,  
bo  za  jedną  siną  dalą  -  druga  dal...  
Nie  uleczony  uśnie  ból,  
za  pikowym  czarnym  królem  -  drugi  król...

Nie  pocieszony  mija  czas,  
bo  za  jednym  czarnym  asem  -  drugi  as...
Nie  spoczniemy,  nim  dojdziemy,  
nim  zajdziemy  w  siódmy  las,  
więc  po  drodze,  więc  po  drodze  
zaśpiewajmy  jeszcze  raz!  

Nie  wytańczony  wybrzmi  bal,  
bo  za  jedną  siną  dalą  -  druga  dal...  
Nie  uleczony  uśnie  ból,  
za  pikowym  czarnym  królem  -  drugi  król...

Czy  warto  było  kochać  nas?  
Może  warto,  lecz  tą  kartą  źle  grał  czas...
Nie  spoczniemy,nim  dojdziemy,  
nim  zajdziemy  w  siódmy  las,  
więc  po  drodze,  więc  po  drodze  
zaśpiewajmy  jeszcze  raz!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035057
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2025


Болєслав Лєсьмян, Самотність

Дме  вітер  невгамовний,  лютий…
А  за  вікном  –  імла  нуртує.
Не  видно  світу  і  не  чути,
Лиш  я  щось  бачу  там  і  чую…

З  плачем  до  мене  хтось  з  дна  долі
Безрадну  простягає  руку!
Чужий  не  знаю  голос  болю,
Та  добре  знаю  ту  я  муку!

Кричить,  благає  і  голосить,
Тож  в  ніч  спішу  я  на  дорогу
Й,  не  бачачи  нічого  досить,
Себе  збагнуть  не  маю  змоги!

В  березі  мла  поволі  гине;
Безплідний  сон!..  Іду  додому…
Ніхто  нікого  не  зустріне!
Ніхто  не  пособить  нікому!

Bolesław  Leśmian  
Samotność

Wiatr  wie,  jak  trzeba  nacichać...
Za  oknem  —  mrok  się  kołysze.
Nie  widać  świata,  nie  słychać.
Lecz  ja  coś  widzę  i  słyszę...

Ktoś  z  płaczem  ku  mnie  z  dna  losu
Bezradną  wyciąga  rękę!
Nie  znam  obcego  mi  głosu.
Ale  znam  dobrze  tę  mękę!

Zaklina,  błaga  i  woła,
Więc  w  mrok  wybiegam  na  drogę.
I,  nic  nie  widząc  dokoła,
Zrozumieć  siebie  nie  mogę!

W  brzozie  mgła  sępi  się  wiotka.
Sen  pusty!...  Wracam  do  domu...
Nie!  Nikt  się  z  nikim  nie  spotka!
Nikt  nie  pomoże  nikomu!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2025


Болєслав Лєсьмян, Степ

Степ  навколо  вільно  пив  темряви  мовчання;
Вихор  з  місяця  мов  збіг,  крутячись  неспинно,
І  здається,    я  земне  втратив  існування,
Степ  той  спить,  для  степу  я  –  сон  лиш  швидкоплинний…

Лячно  стало,  що  зі  сну  встане  потороча  
І  з  очей  її  шугну,  я  –  миттєва  мрія!
Спить  же  міцно,  сон  навкруг  бродить,  даленіє,
Теж  блукаю,  мов  небес  досягнути  хочу!

Тінь  за  світлом  вслід  іде,  світло  йде  за  тінню
По  землі,  де  у  пітьмі  зелень  мов  блакитна,
Там  мовчанням  навіки  скутий  з  височінню
Й  ніччю  витягнутий  вшир  безмір  непохитний.

Boleslaw  Lesmian  
Step

Wkoło  mnie  step  chłonący  własne  uciszenie.
Wicher  -  rzekłbyś  -  z  księżyca  wybiega  z  szelestem
Zdaje  mi  się,  żem  ziemskie  zatracił  istnienie,
Że  step  śni,  a  ja  -  stepu  snem  przelotnym  jestem...

Lęk  mię  chwyta,  że  ocknie  się  mój  dziw  uśpiony
I  pierzchnę  z  jego  oczu,  ja  -  chwilowa  mrzonka!
Lecz  śpi  mocno  -  a  jego  sen  po  nim  się  błąka  -
Błąkam  się,  jakbym  wpłynąć  pragnął  w  nieboskłony!

Cień  za  światłęm,  a  światło  sunie  się  za  cieniem
Po  ziemi,  gdzie  się  w  mroku  zbłękitnia  zieloność,
A  tam  do  widnokręgów  przykuta  milczeniem
Czai  się  rozszerzona  nocą  nieskończoność.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2025


Болєслав Лєсьмян, Парк в снігу

Обвитий  місяцем  і  снігом,
Парк  срібно  квітне  у  покорі,
Алей  просвітлені  розбіги,
Як  мармурові  коридори.
Стежки  у  білому  убранні
Блукають  в  вічному  розстанні!

Мов  дно  магічної  ріки,
Парк  відкриває  глибину!
І  блиски  пнуться  на  гілки,
Росу  морозять  срібляну!
Стобарвні  тіні  тут  земні,
На  місяці  –  сяйливі  дні!

Поміж  дерев  притулки  в  тиші,
Мов  острови,  а  вітер  лине
І  гнізда  без  птахів  колише,
Роняючи  сніжисту  піну.
Пустих  лавок  ряд  сумовитий  
Стоїть,  весь  блисками  повитий!

Здається:  світ  умить  розквітне
І  сад  порожній  сповнять  люди,
І  гнізда  зватимуть  привітно,
І  кожний  шлях  гриміти  буде;
Влетить,  зі  сміхом,  галасливо  
Чортів  збіговисько  рухливе!

Та  глухо  скрізь  –  пітьма  і  лід,
Безмовний  блиск,  німотний  чар,
Не  заскрипить  іржа  воріт,
Не  гримне  сміх  веселих  мар!
Стобарвні  тіні  тут  земні,
На  місяці  –  сяйливі  дні!

Bolesław  Leśmian  
Park  w  śniegu

Przytłoczon  śniegiem  i  miesiąncem,
Park  srebrno  kwitnie  na  obszarze,
Aleje  idą  w  śvietle  drżącem,
Jak  marmurowe  korytarze,
Szlaki,  na  białem  śniąc  posłaniu,
W  wiecznem  błąkąją  sie  rozstaniu!

Jak  czarodziejskiej    rzeki  dno,
Park  głębin  swych  rozwiera  świat!
Po  drzewach  błyski  pną  się  pną,
Srebrząc  zmarzniętej  rosy  grad!
Na  ziemi  cień  –  stubarwny  cień,
A  na  księżycu  –  biały  dzień!

Śród  drzew  ustronia  puste  wiszą,
Jak  jakiej  wyspy  powietrzniane,
Gniazda  bez  ptaków  się  kołyszą,
Zsypując  bladą  sniegów  piane.
A  pustych  ławek  szereg  długi
Stoi,  wiąnzany  w  blasków  smugi!

Zda  się  za  chwilę  świt  rozpłonie
I  pusty  ogród  się  zaludni,
Zaszumią  gniazda  i  ustronie,
A  każdy  szlak,  jak  most,  zadudni,
Z  gałasem,  śmiechiem,  po  przez  wrota
Szatanów  ciżba  wpadnie  złota!      

Lecz  głucho  w  krąg  –  i  mrok  i  chłód,
Milczący  blask  i  niemy  czar,
Nie  skrzypnie  rdza    odwiecznych  wrót,
Nie  zagrzmi  śmiech  wesołych  mar!
Na  ziemi  cień  –  stubarwny  cień,
A  na  księżycu  –  biały  dzień!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034850
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.03.2025


Антоній Ланґе, Зимові відлуння IX

IX
Село  маленьке  у  долині
Над  склистим  ставом  спочиває,
Хати  зчорнілі  сплять  в  перині,
Над  ними  місяць  випливає.

Здаля  вогні  у  вікнах  сяють,
Село  у  тиші  спить  глибокій,
Лиш  часом  гавкіт  пси  здіймають,
Чи  сторожів  нічних  чуть  кроки.

І  раптом  тишу  сонну  будить
Згорьований  спів  стоголосий,  –  
Співають  в  жалю  божі  люди
І  пісня  в  небо  жаль  той  зносить.

Antoni  Lange  
Echa  zimowe  IX

Maleńka  wioska  na  dolinie,
Nad  szklanym  stawem  odpoczywa;
A  czarne  chaty  śpią  w  pierzynie,
Nad  którą  blady  księżyc  spływa.

Światełka  w  oknach  lśnią  zdaleka,
Wieś,  zda  się  w  ciszy  śni  głębokiej,
I  tylko  czasem  pies  zaszczeka,
Lub  stróżów  nocnych  słychać  kroki.

I  naraz  ciszy  senną  falę
Przerywa  jakiś  śpiew  stugłosy:
Lud  boży  śpiewa  gorzkie  żale,
A  pieśń  ulata  pod  niebiosy.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2025