ковтали подихи_ до щастя ненаситні,
пірнали в краплю миті, страх бороли,
клялися в тому, що тепер ніколи
не вийти за периметри залиті…
від дотиків згорали та звіріли,
впускали в спільні сни медовий протяг,
забули де покрився пилом одяг
зламавши вередким амурам стріли…
ошкірились, побачивши в дзеркалах,
напівпрозорі, в дивному сплетінні,
тіла, що вже не відкидали тіні,
і проковтнув обох прозріння спалах…
