звиваючись на снів мілкому дні
тримаєш вперше світ на волосині,
і тануть у четвертій площині
вічно далекі крики журавлині
весни тієї, трапився де рай…
сміх за дверима прірви неба край,
холодні барви з присмаком солоним,
ключі_ затиснуті намертво у долоні_
в полоні незворотності не треба
себе карати батогом «якби…»…
душа тікала далі від ганьби
за щільні стіни вічного мовчання,
були важкими місяці навчання
де гострокрилі вчителі зухвалі
садили чорні зерна вглиб ріллі…
тепер, най хоч здуріють журавлі,
не вчути крику їх в проваллях сивих,
в гірких димах лінивих днів осінніх
і серця тіні льодяні не вгріють
на жовтих килимах в густій імлі…
