і піде́, як весня́ний дощ,
і вгамує себе сама,
наче цвіт з-під свинцевих товщ_
страх бродив, та вже щез_ нема…
поміж лез і голок навгад,
до образи твереза й зла,
чи для неї цей зорепад_
як докучливий хрускіт скла…
вже не ве́рне_ тепер – одній,
щастя пити гіркий нектар_
балансуючи на струні
серед пір’я рожевих хмар…
