Там звуть у рай. – У нас свій рай!
У нас свій тлум! Як жаль,
що я не птах, а біль, я – сум.
Чув храм той дзвін. Як дід бив міць.
А з вуст, а з вух грав звук.
А з мук йшов струм в той світ –
у даль, де рай для всіх.
Чи я твій “ох”? А чи ми вдвох?
Бач, відь, ми втрьох!
Та я не птах, бо злет – це шлях
до тих, хто жде ще нас.
Ллє дощ над край, жде сад свій рай,
А ліс жде злив всю ніч. І я не встиг.
Так, час я мав. А хто встиг жити?
А хто міг жити? – Ні, я не міг!
Бо схим – це з мук до мук у звук.
А спів – то зваб до чар у біль.
Як жаль, що я не птах, а віль.
Хто зна, я чий? Я – міць, я – рід.
Бач, відь, все зніс, що зміг?
Але, я – птах, а ти – мій злет у путь
повз гір, що на свій зріст між глиб і меж.
А мо, я – страх, я сам не свій! Та все ж.
Як жаль, що я – не птах, а віль...
ID:
40633
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 26.09.2007 22:47:29
© дата внесення змiн: 26.09.2007 22:47:29
автор: Vinnizkiy
Вкажіть причину вашої скарги
|
