Мені до вподоби ті люди, що бачать!
Не зиркають сліпо. Впусту не судачать.
Цінують слова свої й справи, як скарб!
І фарбу кохання, найкращу із фарб.
Мені личать люди, які без вагання
Прийдуть з допомогою без запитання,
Тебе на усмішку уміють куплять,
Але не посміють ніколи продать!
Мені до вподоби ті люди, що чують.
На гроші та славу собі не полюють.
Ґаньбу, що по стінці без страху розмажуть,
І зовсім докори ніколи не кажуть.
Радію, як бачу я сяючі очі!
Все щастям осяють у темряві ночі.
Останнім, що є в них тебе нагадують,
Які без вагання себе подарують.
Коли в тебе радість - радіють з тобою,
За правду та Волю готові до бою.
Коли тобі сумно - у трубку мовчать,
І прикладом власним безслівно повчать.
Мені до вподоби ті люди, що вірять,
Мету подолати - це краще, ніж мріять.
Ганьбою пишатись яким не пристало.
Мені личать люди, яких дуже мало.
Я в захваті завжди, коли люди знають,
Що Землю тримають оті, хто кохають.
Які із долоней годують удачу,
Й тебе випадково не спустять на здачу.
Мені личать люди, які наче діти
Всім успіхам нашим уміють радіти!
Які не питають, що було і буде.
Оті, самі справжнії люди, ...що люди!
Козак =GrafBorisfen= /Домінікана/
P.S. Правда у Олени Василенко вірші такі бомбові, до яких мені важко дотягнутися...
Це така експромт-спроба...
