Згубить час свою реальність,
розум розжене думки,
тільки слух вбере всю дальність:
ревуть у небі злі круки...
В злу добу пташок залізних,
падає з металу дощ,
колискова ночей грізних,
життів людських разючих трощ...
"Вмирати я не хочу, мамо,
бо ж я іще така мала..."
Світи зазнали свого зламу:
в очах дитячих- дика мла...
А мама б всі світи закрила,
вона теж птаха, та без сил,
дитя сховали руки- крила,
від тягаря цементних брил...
Колись минуться дні трагічні,
травою заросте війна,
птахів її оплаче вічність-
це світу нелюдська вина...
