|
Грудневий день… надвечір’я. Легкий серпанок спускався донизу, несе вологість, прохолоду. Земля деінде під ковдрою білого снігу. Біля маркету від снігу розчищена невелика площа, все ж де-не-де залишилися, короткі, вузькі клапті від ковзанок.
Містечко за кілька сотень кілометрів від воєнних подій, живе тихим життям. Хоча часто виють сирени та люди звичні, копошаться, як мурахи, поспішають у щоденних справах.
Про прибуття електрички, з вокзалу чути слова диктора. За декілька хвилин, з тунелі, що виходить зі сторони вокзалу до площі, в тисняві поспішають люди. Більшість жінок старшого віку із сумками, а чоловіки частіше з рюкзаками в руці, чи за плечима. Ну, а молодь майже завжди з пакетами чи з невеличкими сумочками, чи з портмоне.
В очікуванні покупців, Світлана хитро позирає в сторону тунелі. Чи всміхнеться їй вдача, чи продасть пахучі, смажені пиріжки з капустою. Це сьогодні, з такою начинкою, іншим разом бувають з картоплею і зеленим кропом, чи зі смаженою цибулею. Вдома з мамою, рідше готують із сиром та з лівером.
- Таке життя - не солод, доводиться виживати, - так часто казала мати. Звичайно, щодня в аптеці по дві години займається прибиранням, заробляє невеликі гроші, тому й доводиться займатися такою справою. Батько давно живе за кордоном, а вдома, ще є молодша сестра, яка в цьому році закінчить школу. Але зростом вже й догнала її.
Після закінчила ПТУ на перукаря, Світлані на роботу не вдалося влаштуватися. Пообіцяли після Нового року передзвонити, хтось має піти в декретну відпустку. Знайомим вдома, інколи робить зачіски, підстригає. Мати вирішила, що це її особисті гроші, тому в сімейний бюджет віддавала гроші за продані пиріжки. Ще місяць назад, хоч мама і стояла поруч, вона соромилась їх продавати. Але поступово звикла. Не раз бувало, юрба молоді, в гарному настрої, жартує, їй так добре на серці. Покупці інколи відмовляються від здачі. Принесе додому виручку, всміхається, а мама відразу,
- Що мабуть більше грошей принесла, ніж пиріжки коштують? Потім вже веселіше,
- Це мабуть за твої красиві оченятка, як сині волошки в полі. Коли веселишся, в них сонячний відблиск і тепло. Личком до батька вдалася, маєш бути щаслива.
В тунелі залишалися тільки декілька чоловік, інші пасажири розходилися хто куди. Біля Світлани молодь, ледве встигала подавати пиріжки. Веселі розмови, усміхнені обличчя, від цього, їй хотілося на весь голос крикнути, - Дякую вам! Та від таких думок тільки червоніла на обличчі, у очах раз-у-раз миготіли маленькі блискавки.
На площі безлюдно, лише один молодий чоловік, ніби загубився в тунелі. Раз-по-раз озирався, вкотре вивертав кишені, на плечі поправляє ремінь від рюкзака. Врешті вийшовши з тунелі, комусь дзвонив по телефону. Напевно не відповідали, сердито махнув рукою. Окинувши поглядом всю площу та спустошену зупинку автобуса, повільно підійшов.
Побачивши його близько, злегка почервоніла - та він зовсім молодий. Тільки тепер вона помітила, що за плечима в нього у чохлі, якийсь музичний інструмент. Озираючись він запитав,
- Ви часом не знаєте коли буде автобус на Бар?
Дівчина сміливо дивилася в його зелено-сині очі,
- Ой, та він недавно від’їхав. Пасажирів нема, можливо наступної ходки і не буде. На жаль, так часто буває, заради двох-трьох пасажирів їхати не буде. А вам далеко? Можна на таксі добратися.
- Та ні… недалеко, по трасі десять кілометрів, але мені таксі не підходить.
У долоні тримав мілкі монети,
- А з чим пиріжки, скільки коштують?
- З капустою по десять гривень.
Хлопець нахилив голову, рахував гроші, Подавши їх, ледь чутно бубонів,
- На два не вистачить, от халепа.
За мить звернувся до неї,
- Мені один дайте.
- Що вам одного, беріть два.
- Мені незручно, але останні шістнадцять гривень залишилося. Хтось поцупив гаманець. Тут маю друга, але по телефону не відповідає. Написав СМС, мовчить. Мабуть прийдеться на автовокзал йти, почекати, може пізніше відповість.
Дівчина, наполегливо дала два пиріжки,
- Ви напевно голодні, їжте на здоров’я.
В його телефоні звук - прийшла СМС. Злегка усміхнувшись,
- Вибачте, ось дружок, як палочка-помагалочка, щось написав.
Та обличчя, вмить стає серйозним, заховав телефон.
- На жаль, він сьогодні не ночуватиме вдома, то ж дуже дякую.
Саме в цей час, на автобусну зупинку приїхало таксі. Помітивши, як в нього сідало двоє чоловіків, дівчина крикнула,
- Зачекайте,- махнула рукою і продовжила,
- Ось вам сто гривень, наступного разу мені віддасте.
Він зразу не зміг второпати до кого вона кричить. Від здивування, його очі, здавалося ось-ось із орбіт повилазять.
- Мені так незручно. Ви такі гроші довіряєте?
Миттєво озирнувшись, що більше ніде нікого, вона тягнула його за руку,
- Та йдемо ж! Мене звати Світлана. Правда, твого імені не знаю, але хочу довіряти, тобі ж якось треба добратися додому.
Спантеличений її поведінкою, сідаючи в машину, нахилився,
- Я Максим, дуже дякую. Не хвилюйся, обов’язково поверну гроші.
За кілька хвилин… дівчина поверталася додому. З кіоску з напоями, знайома продавчиня, ледь не вилізла з віконця,
- Чого так довго? Я така голодна, як вовк. Виглядаю, чекаю на тебе, може хоч один пиріжок залишився? Від води толку замало, в шлунку шкварчить.
Із емальованої каструлі, дістала два пиріжка, подала їй. Та жадно кусаючи,
- Я би і три зараз вклала, тормозок вдома забула.
Лице Світлани розпливається в посмішку, голосно сміється,
- Ну-ну, а якби я не мала пиріжків, щоб робила?
- Напевно б на якийсь час зачинила, тоді б мала догану від шефа. Він у цьому домі живе, на третьому поверсі. Кожен мій крок бачить, як навіть когось довго відпускаю, дзвонить, нагадує про виручку.
- Тобі в цьому відношенні краще, сама собі господарка.
- Ой, не скажи і дозвіл є на торгівлю, але іншим разом поліцейський причепиться, як смола, покажи мед картку.
- Та він гроші хоче, чи залицяється.
- Та ну тебе, ти, як завжди, все про хлопців, чи познайомилася, чи когось маю. Все я йду, па-па.
По дорозі дівчина вирішила нічого нікому не розповідати. Вдома непомітно доклала свої гроші, віддала матері.
Тьмяне світло нічної лампи, спонукало до роздумів. Світлані не спалося, розмірковувала, поверне гроші чи ні, хто знає? Ну, як ні, то так і буде, зроблю дві стрижки, поверну ту сотню. Шкода того хлопця, симпатичний та насправді не знати, яка в нього душа.
Минуло два тижні… вечоріло, літав пухкий сніг. Сьогодні дівчині пощастило, вдалося швидко продати пиріжки, збиралася додому. Раптом, хтось ззаду, торкнувся плеча,
- Світлано, добрий вечір!
Перед нею усміхнений Максим,
- Того разу, мені здається, ми перейшли на ти.
Нині він був без в’язаної шапки, під капюшоном куртки помітила світло русяве волосся. А й справді славний і такий колір волосся, за прикметами має бути добрим, подумки зробила висновки.
Він подав їй гроші,
- Дуже дякую. Я був… трохи прихворів, тільки сьогодні вибрався, як кажуть, до людей.
- Приніс борг, ти мене справді дуже виручила. Замість процентів, запрошую в кав’ярню. Може не відмовиш?
Вона не чекала такої пропозиції, трохи задумавшись,
- Я справді не проти, але оце все треба додому відвезти.
- То скільки того діла?!
Не соромлячись, взявся за ручку кравчучки,
- Поїхали!
Дівчині сподобався його такий жест, але запитала
- І що до самого дому мене проведеш?
- А чого ні? Я іще зранку поспілкувався з другом, сьогодні в нього зупинюся. Правда, він нас двох запрошував у гості та я подумав, нам краще поспілкуватися в кав’ярні.
Від почутого, трохи зніяковіла. І чого ти такий прудкий, ледь не вирвалося з її вуст. Позираючи з-під лоба, сказала,
- Отак відразу в гості, я тебе зовсім не знаю, А може б навіть у кав’ярню не погодилася сходити….
- Ні, на тебе не схоже. Ти добра!- перебив її.
На кілька хвилин затягнулася мовчанка. Згодом вона запитала,
- А скільки тобі років?
Мені двадцять три роки. Не одружений, я загалом у Вінниці мешкаю, з дядьком Миколою, маминим братом. Працюю в театрі. Граю на скрипці, на гітарі, якщо треба, то зіграю й на піаніно. Дядька відправили на пенсію, тепер я замість нього. З дитинства він мені привив любов до музики. Знаєш коли йде вистава, без музичної композиції ніяк. Хоча зараз є можливість знайти любу музику, записати її, але це ж не завжди підходить. Інколи доводиться готувати декорації… отакі справи. А тобі є вісімнадцять?
- Ото пожартував, мені скоро двадцять стукне. Живу з мамою і сестрою. Маємо свій будинок. Так склалося, батько поїхав у Росію до родичів, там і залишився. Зрозуміло… йде третій рік війни. мабуть вже й не повернеться. Мама каже, що відбувається, то на краще.
В її руках кравчучка,
- Он… обійстя, бачиш, отой білий будинок наш. Ти мене тут зачекай, я швидко зберуся.
Він залишився чекати. Вона з думками не може дати ради - ой,щось не так з ним. Такий відвертий, привітний, не занадто? Так зразу, все виклав, ніби дивись, я позитивний.
В кав’ярні мало відвідувачів. Вже на столі паруюча кава, солодощі. Ніби і все добре та, все ж її переслідує сумнів. Двадцять три роки і не мати дівчини, якась же є причина. Чому ж не пішов країну не захищати?
Максим весь час з неї не зводив очей. Їй навіть ставало незручно. В нього рот не закривався, розповідав про місто, роботу. Вона, то слухала його, то знову роздумувала, ото вже балакучий, видно не одній дівчині може голову затуркати.
Провівши зо дві години в кав’ярні, він проводжав її додому.
- Я десь скоро з’явлюся. Бачу ти вільна, як пташка. Я з другом домовляюся, він як треба, мені ключі від квартири залишить, побудемо наодинці.
- Ні-ні, ніяких наодинці. Я тебе зовсім мало знаю, - різко заперечила.
- Ти… ти, що мені не довіряєш? Я ж тобі борг віддав.
Її вираз обличчя різко змінився, ніби з’їла кислицю, у волошкових очах спалахнула блискавка. Знервовано розвернулася, йшла в сторону будинку,
- Я пішла, на добраніч!
- То я тобі через декілька днів передзвоню?
- Добре… па-па!
В душі з’явився незрозумілий, дивний осад. Думка за думкою, як рій бджіл, ну-ну, повернути гроші, це ніби трохи совісті мати. Та довіра ж не тільки на грошах базується. Сьогодні є гроші, а завтра їх нема.
Минуло кілька днів… Світлана продає пиріжки. Поруч з нею сестра,
- Я замерзла, покупців немає, пішли додому!
- Валю, зараз будуть покупці з електрички. В каструлі, іще є з десяток, треба продати. Може не чекай, сама йди додому.
- О! Пів години біля тебе стирчу, чекаю, а тепер йди сама!Та раптом всміхнулася, продовжила,
- Он чуєш, диктор кричить, електричка прибуває.
За кілька хвилин, пиріжки були продані. Аж тут і з’явився Максим,
- Ой, які дві чарівні красуні! Світлано, ти познайомиш мене зі своєю подругою.
Вона підморгнула сестрі,
- Звичайно… знайомся, це Валя!
- Ви навіть трохи схожі, гарну подругу маєш. А давайте в кав’ярню сходимо! В трьох веселіше… що скажете?
Валя зрозуміла хитрість сестри, запропонувала,
- Дай мені кравчучку, я відвезу в ларьок з напоями. По повній відірвемося, нарешті зігріюся, бо вже холодна, як бурулька.
- Ну, що ж, тоді ловимо шанс! Йдемо! – весело погодилася Світлана.
В кав’ярні досить людно, галасливо. Їм трохи повезло, хоча далеко від бармена та вільний столик знайшли.
Максим відразу попрямував за напоями та солодощами. Світлана шепотіла сестрі,
- Це добре, що ти прийшла. Я його майже не знаю, бачиш який занадто говіркий. До таких людей моє ставлення ти знаєш. Ніби порядний, бо давала гроші в борг, то віддав. Але після спілкування, мене підстерігає думка, може просто шукає пригод, хоче розважитися.
- То давай і далі удавати, що ми подруги..Ти згодна?
- Так, подружко,- озирнувшись, сміялися.
Розмови, анекдоти, сміх… вечір видався веселим.
Вже кілька раз Світлана нагадала, що пора йти додому. Валентина, встала з-за столу, на ходу,
- Так, я до вбиральні зайду, почекайте, підемо разом.
Тільки відійшла, Максим до Світлани,
- Виручай, я знову в скрутному становищі, замовляв напої, небагато,але заліз у борг. Може й цього разу мене виручиш? Ти ж мені довіряєш, знаєш я відповідальний.
Від почутого її брови піднялися,
- І скільки недостатньо?
- Та небагато…
- Гаразд, думаю сто гривень досить?- дістає з кишені куртки.
- Так…- озираючись, взяв гроші, продовжив,
- Тільки Валі не кажи, мені незручно.
Він саме встав з-за столика, побачив, як дівчина поверталася, йшов до бармена.
Світлана йшла їй назустріч. Всміхаючись, підморгнула, взяла за руку, шепотіла на вухо,
- В мене є план. Давай продовжимо цю театральну виставу. Здається, він на тебе око поклав. Якщо пропонуватиме провести додому, погоджуйся. Разом заберемо кравчучку, дійдемо до розвилки. Ти скажеш, що далі тобі в провулок. Далі по стежці, через городи йтимеш. А я піду по прямій, він мене вже проводжав, то ж знає де мій будинок.
- Хух, дівчата, ви так швидко пішли, я думав, що вже й не наздожену вас, - до них прибіг захеканий Максим.
Дорога від площі освітлена ліхтарями… пролітав сніг.
Хлопець поступив по - чоловічому - віз кравчучку. Дівчата йшли поруч, інколи переглядалися, слухали його розповіді про театр, акторів. При нагоді, обіцяв у друга влаштувати вечірку та зіграти на гітарі. Він так захоплено все розповідав, що весь час підкреслював, хвалив себе, як дуже потрібен театру. Дівчата всміхалися, зазирали одна на одну.
Непомітно пролетів час, прийшли до розвилки. Валя зупинилася,
- Так, мені в цей провулок, стояти не буду, бо вже трохи змерзла.
Максим поставив кравчучку,
- А там темно, але нічого ми вдвох, а далеко йти?
- Та ні, біля садка пройти метрів сто, може трохи більше,- поспішила відповісти Валя.
Світлана позаду себе везла кравчучку,
- Ну, а я зникаю… па - па!
Максим на втрачав удачі, обійняв Валю, злегка нахилившись,
- Ти така красуня, збентежила моє серце. Я у друга візьму ключі від квартири, може ми тільки удвох з тобою розважимося. Вип’ємо вина, музику послухаємо. Якось же треба нам ближче познайомитися. Ну, а згодом, уже якось можна буде і твою подругу запросити. Загалом, сама знаєш, де троє, то один зайвий.
Дівчина мовчала ледь стримувала усмішку, дивилася на нього з задумливим виразом обличчя.
Після паузи, він продовжив улесливо, ніби заохочуючи,
- То що скажеш, моя душа холоне від бажання побути наодинці,
- Мені треба подумати.
- Гаразд, я цією електричкою в суботу буду, зустрінемося біля тунелі, що виходить на площу.
Хотів її поцілувати, але дівчині вдалося вирватися з обіймів,
- Ой, який же ти швидкий! Бувай!
Її постать зникає в темряві, він, розчаровано дивився вслід. Відчув, як холод проникає до спини, здригнувся. Повертаючись, тихо,
- Щось не везе мені з цими дівками, одна другої краща, але ж незговірливі. Скоро Новий рік, що знову буду один? Чортівня… чого не спитав номер телефону? Бамбула, був би подзвонив, знав би наперед чи погодиться. Хоча молодша, як цукерка солодша, ще рожеві окуляри носить, то ж здається, її простіше умовити.
Світлана хвилювалася за сестру, почувши в коридорі шарудіння, заспокоїлася. Значить все гаразд, але ж в цьому відношенні прихвостень, до того ж здається, він ще й ловелас.
В спальні дівчата довго гомоніли, обговорювали події. Виключаючи настільну лампу, Світлана трохи замислившись,
- Все спимо! До суботи є час. Ти вже цього разу не відмов своєму однокласнику в побаченні, як його там, Віталій звати. Нехай прийде на площу зустрінетеся. а що далі буде, побачимо. Не хвилюйся, я вчасно приєднаюся.
Субота… надвечір’я, на площі трохи людно. Світлана і Валя чекали на електричку. В каструлі залишилося кілька пиріжків, Декілька пиріжків але дівчат це не турбувало, вони чекали на Максима.
Людей з електрички було небагато. Побачивши Максима, Валя вирішила загубитися на автобусній зупинці, слідкувати, що буде далі.
Він кілька раз пройшов вздовж тунелі. До нього, видно хтось подзвонив, кілька слів сказав по телефону, знервовано махнув рукою. Його ноги ніби путалися, не поспішаючи, підійшов до Світлани.
- Добрий вечір! Ось візьми мій борг, ти мене знову виручила, дякую!- віддав гроші і кілька раз озирнувся. В цей час Валя помітила, як до них йшов Віталій, намагалася непомітно підійти ближче, щоб з’явитися за їх спинами.
- Світланко, а де ти свою сестричку поділа? Вона ж мала з тобою бути,- зненацька голосно запитав Віталій.
- Та я вже тут, - веселий голос привернув увагу.
Повернувши голову в її сторону, його обличчя помітно почервоніло, різко шарпнув гітару назад. Від злоби стиснув кулак. Вмить думка стрілою - отакої! Як я не помітив лукавства, дозволив себе круг пальця обкрутити?! Розвернутися і піти? То чого тоді я тут стою?
Лише на мить, холодний погляд до Світлани, тут же тупо дивився на пиріжки. Невеличка пауза. Хриплим голосом, відчуваючи посуху в роті, видавив із себе,
- У вас ще є пиріжки? Якщо можна мені два штуки.
Розрахувавшись, подякував і не озираючись, швидкою ходою зник за будівлею маркета.
Світлана з сестрою усміхнені, переглянулися. Кожна з них розуміла, що жаль, таких мисливців є немало. Щоб впізнати людину, її характер, відношення до інших, при різних обставинах, треба приділити багато уваги і часу. Довіряти можна лише тоді, коли є впевненість порядності і доброзичливості.
Грудень 2024
ID:
1028925
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.12.2024 09:06:43
© дата внесення змiн: 06.07.2025 17:20:41
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую, пані Ніно 
