Йшов дощ.
Серед міської вулиці,
Стояль Рояль,
Немов старий жебрак.
За що, мій друже ,
Тебе тут забулися? -
Спитав в Рояля
Голуб, білий птах.
Невже покинули оті
Невдячні люди
Мелодії, прості і чарівні?
А я їх пам'ятати, брате, буду -
Вони ж бо душу гріли так мені!
Ізнов згадаю, як в ту зиму, тужну,
Дивився зачаровано в вікно:
Там дівчинка сиділа за роялем
Мені на серці тепло так було!
Немов усі минули завірюхи,
Лише дівча і музики дива!
Тепер та дівчина забула ніжні звуки
Її душі торкнулася зима.
Доросла і бездушна вона стала
Ти непотрібен їй,
Ти став чужий!
Дощем , немов сльозами ,
Омивало , душі співучої
Дзвінкий, веселий стрій,
І в спалахах грози зявилось диво
Безодню ночі пробудив від сну ,
Заграв Рояль так чисто і красиво
Згадай же дівчино, себе, свою Весну!
