Ледь втратило силу заморене сонце,
Вже осінь вмирає в обіймах дощу,
У ранах лежить переоране поле,
І міряють кроком ворони межу.
Крокують безпечно, мов чорні солдати,
Так, ніби за спинами війни весь час,
Ідуть по межі, не звертають уваги
На наші проблеми, турботи…На нас.
Що їм чорнокрилим до горя людського,
Нашої радості, кохання і дій,
Що дітям цим неба, байдужим до всього,
До наших амбіцій, надії та мрій?
Вони не вдягають на себе ті маски,
Що носимо ми на обличчі весь день,
Їх щастя земне не в хоромах й багатстві…
То ми лиш для себе співаєм пісень.
Будуємо замки, в яких нам не жити,
Надумали свят, поділили життя,
На дні коли варто гуляти і пити,
На мить коли можна піти в забуття.
Ми всі в ярликах, в нагородах, посадах,
У статусі, групах, з дипломом і без,
У золоті, в кріслах, у сріблі, в помадах,
Й кінця цьому фарсу не видно вже меж.
Общипані брови, шприци в груди й губи,
Про владу і гроші одні лиш думки…
І ти вже не знаєш, ляльки це чи люди…
Розумні німіють, кричать дураки…
Чудово воронам тим, день за днем свято,
Мабуть не хворіють, такі які є…
Людині ж потрібно, відразу й багато,
Допоки зненацька, вона не помре.
ID:
891852
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.10.2020 13:38:55
© дата внесення змiн: 16.04.2021 13:58:26
автор: Ярослав Ланьо
Вкажіть причину вашої скарги
|
