|
Яскраве сонце і неба синь передвіщали гарний день. Ще й тихий, теплий вітер, як супутник її поїздки, проникає в салон машини. На дозволеній швидкості, машина рухається по трасі. Інколи ніби на плаву, а іншим разом неначе злегка підлітає. Наталя задивляється вдалину, попереду дорога, мов потрапляє в минулий час.
Той день, що змінив її життя не можна викреслити з пам`яті. Не змогла пробачити, тому й не приїжджала сюди, в рідне село, де босонога по стежках. Де з мамою в шовкових травах була щаслива, з квітів і трав плела віночки. Та з хлопцями грала у волейбол і разом з ними бродила по калюжах.
Дитинство… то, як солодкий сон. На обійсті грав магнітофон і пісня Водограй, лунала по долині. Гуси купалися в брудному рівчаку, який тягнувся здалеку. І на долині все дітлашня, грала чи в квач, чи в волейбол. Ті дні гріли сердечко молоденьке, ніхто не знав, що станеться біда.
Одного разу прийшла зі школи, в хаті тихо. Та було кілька сусідів і тітка Зоя, чомусь у чорній хустці, дивиться у вікно. Про щось тихо шепоче, почула шурхіт, уздрівши Наталку зціпила зуби. Раптово, з грудей вирвався дикий крик, аж різонув по вухах, здалося, стіни затрусились,
- Ой сирітко, що ж це, тепер без мами й тата.
На минулому тижні, Наталці виповнилося дванадцять років, то ж без батьків їй жити буде занадто важко.
Озирнувшись довкола, кліпає здивованими очима, присіла на стілець, склала руки на пелені,
- Я не дожену, що трапилося? Скажіть…
Тітка взяла її руки, зазирає в сині оченята,
- Розумієш, на трасі аварія. Ось такі заробітки, свиню здали, а поверталися назад, машина в кювет злетіла, водій і батьки, всі… троє загинули.
По хаті метушня. Єдина донька в чорній хустці, під очима набряки. У склянку з водою, щось капали, давали пити. Перед очима немов туман, люди з вінками, тихий плач.
На похорон, з Москви приїхала тітка Оля, це рідна сестра її мами. Ні на мить не покидає дівчинку, втішає, підтримує словами. Вмовляла, як могла, що все буде добре.
Дитячий крик душі, як пережити, як сприйняти все що сталося. Звичайно, думала Наталка, їм добре говорити, їх три сестри, веселіше жилося, як мені тепер без мами? Якби ж тітка Оля забрала в Москву, але ж тут школа та й тітка Зоя не відпустить. Скаже будемо разом жити, бо вона давно без чоловіка й дітей немає. В голові перевертаються думки, хотілося кинутися в яму за батьками, бо їй здалося це вже кінець світу, кінець життя. Хіба можна так жити без мами й тата? В очах розчарування, всі сльози виплакала. Наче стала німа, лише слухає й робить те, що їй підказують люди
Коли поверталися з цвинтаря, жовтнева погода сприяла настрою. Ні звідки взялася темно-сіра хмара. Великі краплини дощу, ніби підганяли йти швидше. Тітка Оля, під руку тримає Наталку, всю дорогу умовляє, щоб не плакала й слухала тітку Зою. Адже виходу немає, має змиритися, доведеться з нею жити.
На другий день вона повернулася в Москву, адже там двоє дітей і вже є маленький онучок. Через рік обіцяла приїхати.
В стражданні, в журбі минуло два тижні, позаду поминки. Життя змінилося, жодного разу не ночувала сама. Тітка Зоя була старшою в сім`ї, їй минуло п`ятдесят, любить керувати. Занадто часто бурчить, майже завжди дуже сердита, наче для неї не милий світ.
Дівчині рано довелося дорослішати, важко без батьків. Хоча й часто на неї сварилися, що ледачкувата та з кожним днем порозумнішала, що нарікання правдиві. Тітка працює в колгоспі, в її обов’язки входило доглядати за садом. Керує людьми, щоб вчасно зробити обрізку дерев, покропити хімікатами, побілити, ну і звичайно ж зібрати урожай. Садок великий, тягнеться вздовж всього села. З усіх сторін по краю вишні, як охоронці, а в середині яблуні та де-не-де абрикоси. Різноманіття сортів яблук дивує дівчинку, із задоволенням пробує яблука, що приносить тітка. Насолоджується ними й посміхаючись, кожного разу оцінює їх смак. Про свою звичку, лежати в ліжку, поніжитися, мала забути. Господарство, як тримали раніше, так і зараз тримають. Тітка рано будить її, дає вказівки, що треба зробити. Гуси, качки, кури, індики й корова, було біля чого побігати, як кажуть, зранку замість зарядки. Добре що тітка свою корову продала, то вже легше. Коли корову забирали на забій, Наталка саме прийшла зі школи. Тітка тримала в руці гроші, всміхалася, хитро повела очима.
- Ну ось покладу в скриню, будеш виходити заміж, як знайдуться.
Ці слова звичайно не сподобалися дівчині. Який заміж? Ото вже, наче в голові переклинило. Все добре, заспокоює себе та не до вподоби їй була дружба тітки з бабою Яриною, що жила через кілька хат. Ну баба Ярина, ще нічого, не така сердита, як тітка та їй здається, вони щось замислили, бабця часто хвалить онука Василя. Він на два роки старший за неї. Трохи дивакуватий, виділяється серед хлопців, неохайний, часто пустує, інколи поводився, як задерикуватий півень.
А час летить, минає рік за роком. Наталка в школі останній рік. Вчилася добре, надіялася поїхати в Москву до тітки Олі, адже та обіцяла її забрати до себе. Правда тітка Зоя зразу була дуже проти, але після вмовлянь, відпустити на навчання погодилася. В дівчини було бажання вчитися на лікаря, чи в крайньому разі на медсестру. Добре, якби дали кімнату в гуртожитку, щоб нікому не заважати, розмірковувала вона. А там би можливо й залишилася, адже молоді в селі значно поменшало, всі десь їдуть навчатися, чи працювати в обласне місто.
Думки-думки та не так все склалося, як гадалося. Як грім серед ясного неба, прилетіла звістка, розпався Радянський Союз. Пусті прилавки в магазині лякали людей, добре, що було господарство, то вже не були голодні. Тітка Зоя дуже зраділа, коли від сестри отримала лист. Ольга писала, що справи кепські, погано з продуктами, що друга донька вийшла заміж, тепер всі живуть у двокімнатній квартирі. Написала, що Наталці, поки що краще залишатися вдома, перечекати, якийсь рік-два, пізніше час покаже, що далі робити.
В дівчини опустилися руки, куди ж податися? В селі не хотіла залишатися, не мала бажання на очі бачити бабу Ярину, яка при зустрічах тішилася нею, хвалила, що гарна й красива, до того ж і рукодільниця. Вона зачастила до них в гості, особливо вечорами, коли дівчина вишивала рушники. Так, вона любить вишивати, в клуб ходить рідко, бо тітка дозволяє гуляти тільки до двадцять третьої години. Та й відданої подружки не було, лише знайомі й однокласники. А Василь, то правда, був настирним, як муха, чатував її щовечора. Ніби трохи пришелепуватий, одягне кашкет, збоку вчепить квітку, з посмішкою на обличчі хизується перед нею. Хоча вона намагається на нього не звертати уваги та все ж його поведінка визиває ненависть, огиду.
Весна … все зеленіє, квітне, чути пташиний спів. В чистій блакиті сонце дарує світло, тепло огортає тіло, охоплює радість, немов би пташкою десь полетіла. Наталка, із хвилюванням закінчила школу, треба поговорити з тіткою, нехай би відпустила в містечко вчитися на повара, чи на перукаря в училище, то ж вдома не сидітиму. Добре, що вже сімнадцять років минуло, можливо б на роботу десь влаштувалася, на худий кінець прибиральницею.
Вечоріло… з долини легенький вітерець приніс прохолоду. З колодязя, дівчина тягнула воду, зненацька із-за квітучої калини, як біс, вискочив Василь, в руці тримає суцвіття калини. Одягнений в майку і якісь обшарпані, старі, чорні штани, босоніж, стає на одне коліно, посміхається,
- Що хочеш заміж? То ось тобі квітка.
Ніби з переляку пополотніла, худенька рука не втримала ручки ворота, повне відро води летіло донизу,
- Ти що зовсім здурів?!
Він швидко піднявся, став розчепіривши ноги,
- А, що після Зелених свят відгуляємо весілля. Так бабця казали.
Колючий погляд, його на пів божевільних очей, її змірює з ніг до голови.
Опанувавши себе, вона намагається приховати злість, впевнено, не поспішаючи,
- Напевно тобі наснилося, що я піду за тебе.
- Підеш! Твоя тітка дала згоду, не втечеш синичко. Хоч худенька і маленька люблю твоє личко.
Його руки, як граблі потягнулися до неї, зробив крок.
З-під лоба, сердито дивиться на нього,
- Ану, не смій торкатися мене! Згинь з моїх очей!
Вмить,неначе п’яний, хитає головою, єхидно посміхається, в сторону кинув суцвіття, пішов по стежці, на ходу гучно,
- А я тітці вірю, підеш за мене. Вона тобі щастя бажає. А кому ти ще будеш потрібна в нашому селі….
Її тіло ніби хто ошпарив окропом, труситься. Намагається глибоко дихати, гучно б’ється серце, їй здавалося, що воно розірветься на шматки й вирветься з грудей.
Спішить додому, з відра, прохолодна вода хлюпається на ноги та вона не звертає уваги. Їй би зараз, терміново поговорити з тіткою, але ж вона на роботі, хотілося кричати, вити від такого приниження. Цікаво, які розмови з бабою Яриною веде тітка? Чому його таке нахабне поводження?
За пранням навіть не помітила, як швидко пролетів час. Думки плутаються, не дають спокою, час від часу по щоках, горошинами котяться сльози.
Надворі темно… тітка прийшла з роботи. Наталка вже нагодувала господарство. За цей час вгамувала свою злість, нині вирішила, цієї теми не торкатися. Адже завтра екзамен, треба готуватися, нехай вже після нього. В її кімнаті довго світилося, про що читала, ніяк не вкладалося в голові, думки повертають до розмови з Василем.
Лише після останнього екзамену дівчина наважилася поговорити з тіткою. Готувалася до вечора, що мав відбутися в школі. Одягнувши плаття блакитного кольору, стоїть перед дзеркалом, поправляє зібране докупи біляве, ледь кучеряве волосся. А, що хіба й така погана? Ну не обов`язково ж всім бути високими тополями. Нічого, в селі не збираюся залишатися, якось треба закрити пельку Василеві, щоб не розносив плітки по селі.
Коли вийшла з кімнати, за столом сиділа тітка, чистила зерна соняха, побачивши її, посміхнулася,
- Ну можна й під вінець, гарненька ти в мене, хоч худенька, то нічого. Всі з роками збираємося в силу, згодом набираємо вагу.
Вона витримала паузу, не перебила її, щоки вкрилися рум’янцем
- Тьотю, що це той дурень, Василь плеще язиком? По селі чутки розносить, що маю за нього заміж йти. Ви часом не знаєте від кого йдуть ці брехливі плітки?
Тітка кивнула головою, незадоволений погляд,
- Ти хочеш сказати Василь поганий хлопець? Бідний хлопець, на пів сирота, матері немає, батько в місті. Звичайно, бабця не може йому замінити батьків, але ж виховала, зверни увагу який роботящий. Що веселий, це не завада, в сім’ї буде веселіше.
Вона ледь зблідла, більше не хотіла слухати її. Тремтячим голосом перебила,
- В якій сім’ї, тітко?! Він же бездарний, дурнуватий! За восьмий клас ледве здав екзамени, бабця бігала та й бігала в школу, щоб хоч у щоденнику трійки поставили. З нього всі сміються, глузують. Вдягнеться, як опудало, пустий, незграбний, вічно замурзаний, матюки за матюками, грубий.
Тітка перед нею наставила руку, заперечуючи,
- Помовчи! Слухай, що скажу тобі, ти життя не знаєш! Дурник би на тракторі не працював! Ти знаєш, які гарні гроші він заробляє! Це основне для сім`ї, як у колгоспі проблеми з виплатою грошей, то по людях, ще більше заробить. Ні в яке місто ти не поїдеш і крапка! В садку будеш мені правою рукою, сама знаєш, як мені важко з усім впоратися, на одну роботи забагато! І вічно працювати не можу, ходити ноги болять, піду на пенсію, треба ж комусь передати справи. Дітей ваших бавитиму.
Наталка не озираючись, пулею вискочила з хати. Хапала свіже повітря, вгамовувала хвилювання, рукою змахнула сльози.
Біля школи веселі розмови, сміх, звучить музика. Вона не знала, що робити, настрій був зіпсований.
Розпочався вечір, промови, побажання, обійми, поцілунки. Вона на все дивилася не усвідомлюючи. Після розмови з тіткою, на душі неспокійно, копошились думки. Не минуло й години, покинула однокласників. Щоб нікому не потрапити на очі, знявши туфлі, босоніж через городи, гайнула додому.
Йде швидкою ходою, в роздумах, треба з дому тікати, паспорт є, просто іншого виходу немає. Як би ж тітка Оля була ближче, вона б цьому завадила та де на квиток взяти гроші? В одній хаті, поміж них наче чорна кішка пробігла. З того дня, Наталка до тітки не мовила й слова. До болю стискає кулаки, в собі таїла образу. Жінка інколи поглядала на неї, хитає головою,
- Подумай! Подумай добре, я ж тобі не ворог.
Пройшло кілька тижнів. Тітці набридло гратися в мовчанку, в її кімнату, різко відчинила двері,
- Ну, чого уникаєш мене? Мовчиш, як в рот води набрала. Я домовилася, на наступну неділю, після Зелених свят, в клубі відбудеться реєстрація шлюбу. Відгуляємо невелике весілля та й живіть собі, я в твоє життя, більше втручатися не буду, слово даю. Хочу спокійно закрити очі, знати, що живеш з надійною людиною.
Терпець урвався, дівчина вмить зірвалася зі стільця, руками схопилася за голову, в істериці закричала,
- Яке весілля тіточко?! Він мені огидний, смердючий.
Махнувши рукою, йшла до дверей, крикнула,
- Я з ним в ліжко не ляжу, хоч ріж мене, сказала, не ляжу!
Вона так гримнула вхідними дверима, що ті ледь не злетіли разом з завісами. Бігла під грушу, під ту саму грушу, що колись, відпочивала з мамою. На траву впала ниць, душило в горлі, довго плакала, сльози текли рікою.
Час летів…. Наталя хотіла втекти, на жаль, документів не знайшла. Розчарування доводило до сказу, примруживши очі, глибоко дихає, щоб до тітки вгамувати злобу. Думки, як оси, ну нічого побачимо, як воно, нехай знає мій характер.
Напередодні свята тітка занесла в кімнату валізу, з неї дістала весільну сукню, махнувши рукою,
- Ходи сюди! Ось міряй, це сукня твоєї мами. Вона думала, що ми її продали, а я для тебе зберігала, знала, що буде мати дівчинку, а чому й сама не знаю.
Присівши на стілець продовжила,
- Курінь в них зробимо, хтось допоможе прикрасити. Шкода Оля не приїде, онук після операції, апендицит вирізали. В дитсадок не піде, хто ж залишиться з ним вдома, будуть змінами мінятися, щоб не йти на лікарняний.
Обличчя Наталі зблідло, щеміло під серцем. Весільна сукня білого кольору, на вид була, як нова, зверху лежало біле кольє. На якусь мить завмерла, стиснуло у грудях, ледь стримала сльози. А в душі кричала, ой, мамо, щоб ти стала та й подивилася, що робить твоя сестра, як їй завадити не знаю. Від хвилювання її голос тремтів
- Що ви робите тітонько? Що робите, одумайтеся! Не зривайте квітку, яка тільки розквітла. Не псуйте моє життя. Я вам сказала, я з ним у ліжко ніколи не ляжу. Зрозумійте це нарешті, це ж весілля буде на сміх людям, а мені на біду.
Запала тиша. Тітка декілька раз пройшла вздовж кімнати, стала ззаду, обома руками легко торкається плечей,
- Це в тебе мандраж, готуйся й більше ніяких розмов, подумай. Подорослішай нарешті, давай не будемо сперечатися.
Хотіла погладити її по голові та вона різко нагнулася, тітка, зітхнувши, різко махнула руками, вийшла з кімнати.
Цілий день, прискіпливі думки свердлили мозок, ну нічого, якби там не було, підкорюся, стерплю весілля, а там тільки мене й побачить, тільки потрібно знайти документи.
Біля будинку Василя людно, гучно грає магнітофон. Молоді щойно прийшли з клубу, бабця Ярина й тітка зустріли їх з хлібом - сіллю. А потім самі цілувалися, обнімалися, раділи, що зробили те, чого так давно чекали. Звичайно Василь ходив, як півень, посміхався, правда, як тільки Наталка на нього погляне, відводить очі. Нині напрочуд мало говорив, за нього майже все говорила його бабуся. Наталка задоволена, що таки встигла забрати паспорти й посвідчення про шлюб.
Гуляли до пів ночі, коли кричали «гірко» вона наче кам`яніла та все ж підставляла щоку. Хвилювалася, як втекти, щоб не відразу помітили, треба ж якісь речі зібрати, то ж у одній сукні не побіжить. Час від часу криво посміхалася до Василя, щоб нічого не запідозрив. Навіть дозволила обіймати, хоча в душі картала, де ти взявся на мою голову. Коли з неї зняли фату, покривали білою хустиною, тітка задоволено дивилася, витирала сльози. А баба Ярина, як квочка ходила кругом Наталки, щось приспівуючи говорила. Та вона не слухала, тримає в умі, чекайте-чекайте, доспіваєтесь, не прощу вам, ніколи цього не прощу.
Після веселого застілля, танців та пісень, відбулося розрізання короваю. Його середину, велику квітку, тітка вручила Василеві,
- Ось, забирайте, за звичаєм це ваше, а ми завтра, раненько, десь о дев’ятій годині, до вас прийдемо.
За столом Наталка старалася добре напоїти Василя. І коли люди розходилися люди, йому теж налила « на коня ». Посміхалася, задоволено зирила на свого нареченого.
В хаті тихо…. лише чути цокання годинника. Наталя включила приймач, знайшла ліричну музику. Василь, ледь втримався на ногах, зняв жакет, кинув на підлогу, поцілував у щоку,
- Роздягайся, я зараз прийду.
О, як ти мені остогид, подумала, та зраділа, що кудись пішов. Не гаючи ні секунди, в одній кишені жакета забрала всі подаровані гроші, шепотіла,
- Не знаю чи порівну, але це моя частка.
Заховала в сумку до документів. В шухляді серванту забрала атестат, шукала фото батьків. Раптом помітила маленьку книжечку « Молитовник», з неї випала записка. Цікаво, що це? Сам Бог мені допомагає, це ж напевно телефон тітки Олі. Знайшовши фото, метушиться, які речі покласти в рюкзак.
За цілий день виснажилась, як же це не заснути до світання? Як його вмовити, що зробити, щоби заснув швидше? Раптом, за склом серванту побачила пляшку вина. Стрілою думка, саме вчасно, хитрий погляд, посміхнулася.
Василь, як чахлик невмирущий, в кімнату зайшов в одних трусах, волохаті груди їй нагадали мавпу. Ой, яка бридота й не соромиться. А труси, як спідниця, до колін приховують худющі, як патики ноги. Від побаченого її пройняв холод, морозило. Від нього тхнуло перегаром й блювотинням, аж здригнулася, рукою прикрила носа,
- Гаразд Василю, як сталося, так сталося. Давай вип’ємо! Тобі покращає. Це щоб було нам веселіше. Гайда, давай за нас вип’ємо!
Його ніби хтось штовхнув, гучно впав на ліжко, за голову поклав руки, спостерігає, як вона переодягається. Від хвилювання вся тремтіла, якби це його швидше приспати й до нього,
- А хочеш я перед тобою потанцюю, як у кіно? Тільки, давай іще вип’ємо! Я наберуся сміливості, це ж у мене перша ніч.
Вже лежачи на боку, задоволено погладив себе по грудях, зненацька схопився за пляшку, ледь-ледь ворочає язиком,
- Ага я теж маю набратися сміливості, то я доп’ю.
Як теля до корови, жадно присмоктався до пляшки.
- Ой, почекай, я зараз! Почекай, я на одну хвилинку, чайник закипів, зараз принесу, ще почаюємо.
Допивши все вино, він кинув пляшку на підлогу й повернувся на бік, щось тихо бурчав, згодом сопів.
Наче бджілка в пастці, вона носиться по хаті, збирає речі, заглядає до вікна, на годиннику минула третя.
- Ну от і добре - перехрестилася, - Можна йти, гадаю тітка не слідкує, Господи допоможи!
Крадькома відчинила двері, за мить зникла за хатою.
Свіже повітря придало сили, бігла через городи, в сторону садка. З думками пришвидшила ходу, навпростець ближче до траси. Але ж погано видно, ні зірок, ні місяця на небі, чи дощ буде? Та, що буде, то буде, цей день змінить моє життя.
Раптово, краплі дощу впали на обличчя. Спішила потрапити в садок, щоби від дощу заховатися під навіс, де зберігаються ящики. Неподалік, гавкіт сторожових собак. Заспокоїлася, дощ тільки налякав, собаки почули знайомий запах, лащаться. Прощалася з ними, пригостила короваєм, дала команду повертатися на місце.
Немовби пташка, здавалося летить. На сході вже ясніло, на заході виднілися скупчені темні хмари, миготіла блискавиця. Несподівано почула гул машин, то ж траса близько, зраділа.
Здіймається вітер, доносить вологу, йшла швидше, в душі надія, до дощу зупинити якусь машину.
За садком переорана земля, далі пагорб. Рукою подати до траси, полегшено зітхнула, витерла змокріле чоло. Нехай Бог простить мені та іншого виходу я не бачу, заспокоїла себе.
На трасі, в старому маминому балоновому плащі, думала зупинити якусь машину.
Темні хмари підповзали ближче. Блискавка раз-у-раз, на шматки розрізала небо, гриміло, почався дощ.
Опустивши голову, в розчаруванні, до траси стоїть спиною. Ледь стримує сльози, ой, що ж це, одні женуться, як скажені, а інших зовсім немає, здається вже й змерзла. На якусь мить охопив розпач, сумління, можливо треба було піти на перший автобус. Та, який там автобус, через годину міг прокинутися Василь, хіба тоді б втекла, втішає себе.
Від думок відволікає сильний гул. Біля неї зупиняється бортова машина, заповнена ящиками з болгарським перцем. Відразу відчинилися двері, веселий чоловічий голос,
- Тіточко! Сідайте! Такий сильний дощ, а ви стоїте. Я їду в Могилів-Подільський, як хочете, до консервного заводу підвезу.
Наталка, трохи соромлячись, підняла голову. З кабіни виглядає засмаглий чоловік. Раптово почервоніла, вагалася, але ж такий молодий. На його обличчі розпливлася привітна усмішка,
- Не бійся, думав жінка, а ти така молоденька, як пролісок на узбіччі дороги. Ось дивися, документи маю, захочеш перевіриш, звідки я і хто.
Сміливо подав руку, Наталка вагалася та все ж залізла в кабіну.
Відразу, подав їй подорожній лист водія,
- Ось подивися,
На відстані прочитала прізвище та ім`я, їй вдалося вгамувати хвилювання, мовчала.
-То може познайомимося, я Віктор, з-під Могилів-Подільського, оце везу перець на консервний завод. А ти… ой вибач, я простий хлопець, гадаю, не такий вік, щоб викав до тебе. А ти їдеш до міста в гості? Чи в справах?
Крадькома зирить у його сторону, тільки тепер помітила, що він не засмаглий, а просто шкіра трохи темніша. Напевно молдаван, симпатичний, волосся чорняве, світло карі очі, здається порядний. Сорочка блакитного кольору йому пасувала, злегка всміхнулася,
- А я Наталка. А куди їду, ще сама не знаю. Скажу прямо, я втекла з весілля. Мабуть поїду до Москви, тільки треба передзвонити, в мене там тітка Оля живе.
Він, відкопиливши губи, здивовано до неї,
- А що, щоб попасти в Москву треба тікати з весілля, інакше ніяк? Сміявся.
- Це довго розповідати, не варто час витрачати.
- А ти, так коротко, розкажи про себе і зрозуміло, як колись у школі писали перекази. Нам буде веселіше їхати, давно школу закінчила.
За вікном накрапає дощ. Наталка замислилася… мені з ним дітей не хрестити, чому й не розповісти. Всю дорогу дивилася вперед, спогади принесли душевний біль. Часом тиснуло в горлі, підступали сльози, намагалася їх приховати.
Вже ніби все розповіла про себе, намагалась всміхнутися,
- Отакі справи. Це так коротко, хочу на переговорний пункт. Спочатку до тітки подзвоню, щоб знала, на що я зважилася, що жива й здорова. Думаю, можливо поїду до неї, а як ні, то десь в містечку, на худий кінець, на якийсь час, прибиральницею влаштуюся. Правда, це не найкращий варіант, гадаю треба тікати подалі, щоб не знайшли. Своїм життям хочу сама розпоряджатися. Планувала поїхати вчитися та тітка не пустила. Все ж надіюся в медичне училище поступити й одночасно десь підробляти, треба ж за щось жити.
Віктор мовчав, наче переварював все почуте. Оце так справи, закінчується двадцяте століття. Дивно, невже люди не розуміють, що людина сама має вирішити, як поступити в такій делікатній справі. Одружитися без кохання? Напевно це не вірно. Чим би їй допомогти? Шкода дівчини, гарненька, тендітна квіточка та чи правду розповіла. Але не мені судити.
Під’їхали до містечка… перед тим, як зупинитись тихо заговорив,- Я тобі запропоную допомогу, обдумай добре. Я зараз відвезу тебе до пошти, потім поїду перець здавати, це займе години дві, не більше. Гадаю, за цей час з тіткою поговориш, почекаєш мене. Я хочу знати, що вирішиш, можливо буде потрібна якась допомога. Наталка навіть зраділа, повезло, хоч є з ким поділитися, то вже краще, легше на душі.
Поговоривши з тіткою, просила передати тітці Зої, що з нею все добре. Коли все владнає, напише адресу. В розмові, тітка Оля не схвалювала вчинку та все ж обіцяла передати. Запитала про плани на майбутнє. Дуже засмутилася, що не змогла приїхати, гадала, що цього б не сталося. Та все ж наче не дуже розсердилася, дала надію дівчині, якщо ніде не влаштується, тоді може приїхати до неї.
Звичайно, розмірковувала Наталка, в двокімнатній квартирі три сім`ї, куди, ще мене туди? Нагадала, що Віктор з-під Могилів-Подільського, в містечку є фельдшерське училище, може це мій шанс? Присівши на лавку під будівлею пошти, чекає на нього, думала, що робити далі, можливо він щось порадить? Видно чоловік серйозний. А може не одружений, на вид молодий та в армії напевно був, відчувається стриманість, коли про себе розповідала, ні разу не перебив.
Вони їхали по трасі, Наталка в роздумах дивиться у вікно. Мабуть він правий, поїду в Могилів - Подільський, ще приймають документи, можливо все задумане збудеться. Але зараз вони їхали в його село, Віктор пообіцяв влаштували на квартиру до бабусі.
Від траси, кілометра три їхали по вапняній дорозі. Вздовж дороги посадка, з обох боків старі, листяні дерева наче вистроїлись вряд. Наталка здивовано запитала,
- А, що у вас дощу не було? Бачу зовсім сухо.
Віктор уважно дивиться на дорогу,
- Та не знаю, вчора не було, я ж не з села їхав, це ж з Молдови перець везу.
Село потопає в зелені, вздовж дороги добротні будинки. Машина зупинилася біля не високого паркану з штахетів , відразу загавкав пес. Він допоміг їй злізти по сходах машини, ледь посміхався,
- Не хвилюйся, тебе тут ніхто не скривдить.
На обійсті стояв смуглявий, літній чоловік, відчинивши хвіртку, махнув рукою,
- О, дивися Маріє, онук приїхав і не сам, напевно з нареченою.
Наталка почервоніла, от тютя, чому не спитала про сім`ю. То значить не одружений.
За столом, пишна жінка, в квітчатому халаті, різала кропиву. Час від часу до них повертала голову.
Віктор несміливо, все ж усмішка розпливлася на обличчі,
- Знайомтеся це моя знайома Наталка, приїхала поступати в училище. В містечку важко квартиру знайти, а ви ж недалеко, хочу, щоб взяли її на квартиру, що скажет
Ось так взяв і все відразу видав. Переминається з ноги на ногу, видно трохи хвилюється, зніяковів.
З ніг до голови, жінка поглядом зміряла її,
- Ну, я Марія, а це дід Антонаш, ну Антон, так тепер звуть. Проходь до хати, то хороше діло вчитися.
Хитро повела очима, продовжила,
- Ти, Вікторе, сам їй покажи ту, більшу кімнату, а паспорт нехай на стіл покладе. Я потім подивлюся, що то за пташка до нашого гнізда прилетіла. А речей немає чи, що?
Хлопець задоволено позирнув на бабцю,
- Гаразд, тільки ми з тобою тет-а-тет поговоримо, добре?
Жінка звела чорні брови,
- Що прямо такий секрет?
Він кивнув головою, чорна чуприна спала на чоло,
- Пішли Наталю, покажу твою кімнату.
Життя продовжується, як кажуть, «Життя йде, як по маслу». Люди, хоч і молдавани, гостинні, привітні. В душу не лізли, не дуже запитували про життя. Це напевно після розмови з Віктором, вирішила вона, не знати, що він їй розповів та жінка особистого життя не торкалася.
Вже на другий день, з Віктором подали документи в училище. Мала надію, поступити навчатися по спеціальності - » акушерська справа», адже в атестаті було лише три четвірки. В той же день, мала телефонну розмову з тіткою Олею, але в якому місті навчатися буде не сказала, не дала й адреси де мешкає, пообіцяла інколи дзвонити.
Марія вже на пенсії, а дід працює в колгоспі. З ним і пішла Наталка, щоб заробити якусь копійку. За квартиру розплачувалася грішми з весілля, планувала, коли буде навчатися в училищі, переїде в гуртожиток.
Раз на тиждень, Віктор приїжджає машиною, то привезе цукерок, то морозиво. Він дещо розповів про себе, виявилося, що живе в цьому ж селі, через дві вулиці, минув рік як прийшов з армії. Наталка помітила, що коли дивився на неї, ясніли очі, посміхався. Вечорами, вона чомусь думала про нього, гарно мати такого друга. А якщо є дівчина? Одружиться й мене забуде. А чи варто втрачати? Правда молдаван, не українець, видно й серед них є непогані люди і такі ж працьовиті, як і ми.
Одного разу, коли Наталя була на роботі, Марія зайшла в її кімнату. Відразу, на столі помітила на книжки й паспорт.
Ну тепер вже уважно подивлюся документ, варто глянути де прописана. Жінка, аж зблідла, коли побачила в паспорті штамп реєстрації шлюбу. Оце так-так, що ж це виходить, заміжня?!
Про тіток розповідала, а про чоловіка ні слова, дивно. Але ж здається Віктор в захваті від неї. От, як молоде хлопчисько, хіба може не зізналась йому. Ой Боже-Боже, це ж треба такого.
Та все ж, трохи заспокоївшись, роздумувала, за тиждень вересень місяць. Тож нехай їде вчитися, ще й наче гуртожиток їй пообіцяли. Все буде добре, нехай минеться, як сон. Менше бачитимуться, то на краще. Здається вона на нього не запала, має за друга. Та це я собі, щось придумала, своїх дівчат достатньо. Краще мовчатиму, навіть дочці нічого не скажу, спокійніше спатиме. А дідові тим паче, бо відразу своїм язиком розголосить на роботі.
Минають дні, Наталя навчається в училищі. Хоча й отримує стипендію, все ж вечорами вишиває рушники, а Віктор їх здає в магазин, була якась копійка. В селі з Віктором більше ні разу не була. Коли ж він приїжджав до бабусі та зацікавлено дивилася на нього, а може, щось скаже, чи проговориться за неї, як влаштувалася дівчина? Але він мовчав, значить менше клопоту.
Ніхто й не підозрював, що в них дружба переросла в кохання.
Частіше зустрічалися, похід в кіно, поцілунки, обійми, веселі розмови. Вона так звикла до нього, вже й не замислювалась, що він молдаван. Раз у три місяці дзвонила тітці в Москву, розповідала про навчання, але адресу не назвала. Хоча тітка Оля вже й знала, що навчається в Могилів-Подільському та сестрі не говорила, вирішила, так всім буде краще, спокійніше.
Змінюються пори року. Осінь… вересень видався напрочуд теплим. Вони зустрічалися в парку, неподалік від училища. Наталці залишилось вчитися пів року. В цей день вони не мали зустрітися, але після занять на сходах училища, з великим букетом квітів, стояв Віктор. По святковому одягнений, мило всміхався, не звертаючи уваги на сторонніх, сміливо, ніжно торкнувся її губ, подарував квіти,
- Ну, думаю нам пора вирішити коли одружимося. Підеш за мене? Я кохаю тебе, неодноразово вже говорив, те, що мала чоловіка для мене пусте. Краще нехай в селі цього не знають, щоб не плескали язиками, а мені байдуже.
Розгублено зиркнула, ледь-ледь почервоніла, опустила голову, наче ховала свої красиві, волошкові очі. Глибоко вдихнула, рукою ніжно торкнулася його обличчя, трохи здивовано,
- А, що вже час?
Ледь нахилившись, взяв під руку,
- Сонечко, пішли в кафе, морозива посмакуємо, там і поговоримо.
В маленькому кафе не людно… грає лірична музика. Віктор замовив морозиво й вони присіли за круглий стіл,
- Наталочко, я більше ніколи й слова тобі не скажу про заміжжя. Давай в листопаді одружимося, зимою холодно, тобі зовсім мало залишилося навчатися, чого нам час тягнути?
Розпашіла, схвильований погляд тонув в його очах, взяла за руку,
- А, що батьки тобі скажуть? Вони ж мене навіть не бачили. І в паспорті штамп, я ж не розірвала шлюб.
Погляд очі в очі, милувався нею,
- Та то пусте, я за два тижні вирішу це питання. Просто паспорт загубиш, так дехто робить, посвідчення про народження в тебе?
В очах блиск, кивнула головою. Він вкотре посміхнувся,
- Ну тоді не переймайся, в новому паспорті штампу не буде, ніхто нічого не знатиме.
Минуло три тижні. Одного вечора, білого кольору Нива зупинилася біля гуртожитку. Віктор вже помітив її біля дверей. Від здивування округлилися очі, засипала запитаннями,
- Що не хотів своєю їхати? Чи на ремонті? А може в когось на прокат взяв?
- Та ні, це наша з батьком, обіцяв, як одружуся мені віддасть.
Дорога здавалася довгою…. Наталка хоча й одягнена у вишиванку й в чорну, не коротку спідницю, все ж хвилюється. Це ж мов оглядини, як її сприймуть, що чекає на неї?
А він примруживши очі, ледь посміхається, помічає її стурбованість,
- Та не хвилюйся ти так! Там дід так щебетав, так хвалив тебе, за мене такого ніколи не говорив.
Машина зупинилося біля паркану з білої цегли. Відразу ж відчинилися металеві ворота, усміхнений дід Антон киває рукою,
- Давай, заганяй зразу, навіщо під парканом залишати.
Наталка з тортом у руці, Віктор підморгнув, взяв її за руку,
- Ану усміхнися, засяй весняним сонечком, пішли.
Вона перевела подих, в душі просила Бога, щоб все було добре.
Переступивши поріг веранди, їм назустріч вийшли чоловік і жінка. Наталя відразу зрозуміла, що це мама Віктора, бо він дуже схожий на неї. Жінка усміхнувшись подала руку,
- Ну от, нарешті будемо знайомі, я мама Каміла, ми в гості тебе давно чекали. А це батько Роман. Напевно тобі син говорив, у нас є дві доньки, вони одружені, живуть в Атаках.
В хаті, у просторій кімнаті, за столом, сиділа бабуся Марія. Вона побачивши молодих, привітно всміхнулася, відповіла на привітання. На якусь мить зупинила погляд на Наталі, наче намагалася заглянути в очі. Її, аж холод пройняв. Ой напевно мені влаштують допит. Пригадала, ще тоді, як їхала від них, радо прощалася, бажала щастя та знайти гарного кавалера. Мабуть не чекала, що все так складеться.
Вона не знала, що Марія мала розмову з Віктором про своє заміжжя та він відразу їй нагадав, що мама його теж мала перше невдале заміжжя. Колись бабця його просила, нікому не розповідати, тепер можна сказати підписали угоду, все тримати в таємниці.
За столом наче в рідній сім’ї. Як сказав дід, на тверезу голову треба про все говорити, я потім вже випити. Старші шепочуться між собою, дід керує, весело пропонує страви, хвалить домашнє вино. Підморгнувши Вікторові, встав з-за столу, почав говорити,
- Ну тепер, всіх запрошую випити. Весілля не буде гучним, не той час, на жаль, але через місяць станете на рушник. Так, що завтра подавайте заяву, а за все інше не хвилюйтеся. Наталко, в нас родина величенька, вміємо добре працювати, ніякої роботи ні діти, ні онуки не бояться. І вміємо гарно повеселитися, побачиш наше молдавське весілля. Ну, а де житимете, вам вирішувати. Хочу одне сказати, що двері нашого дому для вас завжди відчинені. Тож давайте за це й вип`ємо!
Задоволений промовою батька, Віктор обіймає Наталку, легенько рукою притискає до себе, шепоче,
- А ти боялася, бачиш, все добре.
Каміла привітна, чорнява жінка, в основному мовчала, зацікавлено поглядає на майбутню невістку.
Добре закусили, погомоніли. Всі дивилися на Марію, чекали її слова. В руці келих наповнений вином, дивиться на Наталку,
- Так, а тепер я хочу сказати слово та щось запитати.
Наталя ледь зблідла, опустивши голову, під столом взяла руку Віктора. Він відчуває легке тремтіння, зрозумів, що дуже хвилюється, поклав руку на плече, ледь-ледь притиснув до себе.
Марія посміхається, вже келих тримає двома руками,
- А, що Наталко, що онук мій молдаван, то нічого?
Дивиться прямим поглядом, наче чекає відповідь.
Віктор не розгубився, щоб підтримати її, чмокнув у щоку, голосно,
- Сміливіше, не бійся, не соромся.
Стара продовжила,
- Що любиш його?
Наталя почервоніла, тихо промовила,
- Та він же хороший, то, як не любити, кохаю його, обіцяю шанувати. А, що молдаван, яке це має значення, ми всі рівні.
Вона тільки закінчує говорити, на поміч втручається Віктор,
- А я тішуся, що буду мати жінку українку. Он сестра Марина, чоловік в неї українець, хіба в них погана сім`я? І в нас все буде добре!
Марія задоволено дивиться на молодих,
- Ну тоді за вас! Нехай збудеться все задумане!! В добрий час!
По черзі мати й батько Віктора, наливали вино, говорили тости й запрошували випити за все сказане.
Минув місяць… Наталка, тітці Ользі про весілля нічого не говорила. З тіткою Зоєю так і не спілкується. На весілля були запрошені тільки дві дівчини, з якими навчалася
Весілля пройшло без ніяких пригод. За молдавським звичаєм. В основному гості, це не маленька родина Віктора. Дівчина почувалася щасливою, всі хвилювання відійшли, в неї все добре. Якби ж то ближче, то поїхала б на цвинтар до батьків і попросила в них благословення. Розповіла б їм, що пізнала справжнє кохання, що зустріла справжнього друга, який їй є опорою в житті. Що збулася мрія, вивчилася і тепер працює в лікарні. Та несла камінь на душі, згадає, інколи нишком витирає непрохану сльозу, коли ж поїду в рідне село? А треба поїхати, як важко роками нести цю ношу-образу та треба переступити гордість. Пробачити тітці за все, що було, поки вона жива. На жаль, час швидко летить, не знати, коли побачить садок дитинства, свою хату і зелений спориш на обійсті.
Закінчилося весілля, на машинах роз`їжджалися гості.
Задоволений Віктор, ніби літав на крилах, на руках до самого ліжка приніс дружину.Дивувався її поведінкою. Цілував у шию, роздягав, вона соромилася, ховала очі, прикривала своє оголене тіло. Тонула в його обіймах й водночас її проймав страх та це ж мало колись статися. Віктор не міг зрозуміти, чому така поведінка? Не наважився спитати, в такий момент хіба до розмови. Гучно билося серце. Чому від ніжних дотиків здригається? Боїться інтимних стосунків? Чому? Коли тіла сплелися в одне ціле зрозумів і здивувався. Невже так буває? Йому не вкладалося в голові, як це мати чоловіка і залишитися недоторканою.
Червневий день видався ясним і теплим. У небо сині пливуть хвилясті, білі, невеликі хмаринки. То зовсім близько, то вдалині здіймаються птахи в політ і знову припадають до землі. Сонячні промені, на деревах і кущах пестять листя. Водночас з вітром заграють, мерехтять, листя знову виблискує на сонці. А деякі промені припадають до трав, квітів, даруючи тепло і ніжність, все довкола наче в позолоті.
Машина звернула з центральної траси, їхала вздовж великого садка. По краю вишні, а далі старі, крислаті яблуні, майже всі відцвіли, лиш деінде поміж них ще можна побачити цвіт. А попід ними зелені трави, присипані пожовклими пелюстками цвіту.
В машині, два похоронні вінки, великий букет квітів. Поруч, у красивій плетінці, бутель з вином, торт і пакет солодощів. Наталка дивиться у вікно, пригадує дитинство і той день, як тікала.
Саме той день, змінив її життя. Ледь стримує сльози, так швидко пролетів час. Вісім років не була в рідному селі. Під серцем щеміло, холод по тілу. Рукою притиснула до себе п`ятирічного, смуглявого синочка. Щоб не розплакатися навзрид, в ньому знаходить розраду. Її коханий і любов, її надія і щастя, це Андрійко і Віктор. Вона рада, що доля зробила такий подарунок.
Час від часу, Віктор позирав у дзеркало, бачить тремтячі вії. Намагається спіймати її погляд, щоб посміхнутися, вкотре підтримати. Розуміє, що вона поринає в спогади, відчуває, як їй боляче згадати минуле, як важко пробачити.
Вже проїхали садок, далі дорога роздвоюється. Віктор зменшив швидкість,
- Наталочко, зараз куди наліво, чи направо?
Немов проснулася, кивнула рукою,
- Наліво село, направо цвинтар. Можливо вони вже там, я тітці Олі говорила о котрій годині приблизно приїдемо, здається встигаємо.
- А вона вчора мала приїхати?
Наталка погладила сина по голові, відповіла,
- Так вчора
Відразу серйозно до сина, який спритно виставив обличчя у вікно, від вітру кліпає повіками.
- Ще трішечки й приїдемо, посидь тихенько.
Андрійко зазирає в її сумні очі,
-А в мене тут теж є бабуся й дідусь?
Ніжно обняла своє чадо, поцілувала в чоло,
- В тебе тут є дві бабусі. Такі ж старенькі, як бабуся Марія. Посидь, як на шилі крутишся, скоро їх побачиш.
Її погляд губиться поміж трав.
Напевно ми усі маємо гріхи, гадаю з роками усвідомлюємо помилки. Не варто мстити, це лиш відкриє болісну рану, згадуючи, наче потрапить на неї сіль. Чи варто часто озиратися назад? Хто знає? Як згадати краще, можливо й варто. А все болюче, геть розвіяти з вітрами і простити, як Бог прощає. Якби важко не було та це потрібно зробити.
2018р
ID:
822034
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.01.2019 11:32:07
© дата внесення змiн: 08.09.2025 15:44:19
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже хвилююче цікаве оповідання!Неперевершенно сказано про життеві незгоди і радощі!Читав,переживаючи за Наталку.Гарно,що її життя влаштувалося добре- в гарній сім’ї і з коханим чоловіком!
....МАЙСТЕРНО написали!