Світ розгойдують двоє.
У крихтах, що сипляться з даху,
Все здається лиш грою,
Лишень як притулок від страху.
Руки.Пальці. Повіки.
Молочні від світла ключиці
У хвилинах без ліку,
Бо хто рахувати їх вчиться?
У розгойданих світом,
У пастках засніжених вікон
Світлом ледь обігріті
Не сплять жінка із чоловіком.
