|
Весна буяє…земля увібралася в зелень й різнобарвні квіти. За вікном сонячний, теплий день. Та все це на який час кудись відійшло. Серед людей, йому б пізнати смаки тиші, а тут всюди гамір, ніби звук скрипки полонив його.
Весняний подих, і її вразливий погляд його зненацька вибили із колії повсякденного життя. Він наливав у бокали вино «Ігристе» і чомусь не міг кліпнути очима, мов зачарований, дивився прямо в її світлі, волошкові очі. В них заглядає в них, шукаючи дна, хто вона, хто загубив цей скарб? Його бажання чисте, без інтрижок, забрати зараз її з собою. Вона ж, як квітка літа, рожеві щічки, пухкенькі, мов пелюстки троянди зібрані докупи, круглолиця.
То дзвін у голові, чи мелодійний звук здаля підкрався вилився в слова - ти ще не зустрічав такої.
Ні, він точно знав, ніде на світі кращої не зустрічав, хоч побував і в інших країнах. Це ж треба зустріти тут, на вокзалі. Йому здається всі люди, як паперові, метляють туди-сюди. Чому і сам не розумів, припало таке в голову, коли проходив біля неї. Немов вітер пройняв і тільки подив від своєї ж думки.
Це невеличке кафе, вщент забите молодими людьми. Хтось часом, на них затримував свій погляд. А він неначе голову втратив, чи то так вогонь палав по тілу. Йому напевно, не один хтось позаздрить, дивлячись на її красиві коліна. Та сукня, щільно облягає тіло. Звичайно травень місяць, тепло, навіщо вбиратися в штани. Йому наче й не до того б, бо свіжа рана на серці. Та, як не помітити, коли сам дивився на неї, як кіт на сметану. В душі, якесь дивне відчуття. Хотілося поділитися з нею, розповісти про себе. Дивно… вона немов магніт притягувала до себе. Очі вкотре хотіли спіймати її погляд, щоб зрозуміти, що в них, як прийме все, що розповість? Йому кортіло, вилити всю душу, розказати про свою біду. А чи зрозуміє вона, яке серце має?
Напередодні… за квитками стояли в одній черзі. Вона так мило посміхнулася до літньої жінки, що стояла поруч,
- Бувай матусю. Я повернуся, ось тільки грошенят зароблю.
Жінка змахнула рукою собі по обличчю, він зрозумів, напевно просльозилася…
- Бувай донечко. Будеш на місці, передзвони!
І ніжно в обійми взяла своє чадо. А та посміхнулась, весело подивилася й на грудях поправила волан сукні.
Ось тоді й звернув на неї увагу. Струнка, як берізка, витончена талія, округлі перси, красиві ноги. Звичайно навіщо їй одягати штани, чи довгу сукню, тут є, що показати! Стільки ж їй? Дивився прямим поглядом, наче хотів на це запитання почути відповідь. Мати пішла, на мить поглянув вслід і знову вся увага до неї. Трохи поміркувавши, все ж наважився підійти та чомусь так нерішуче, мов заворожений, тихо запитав,
- Ви часом не до Польщі їдете?
Сонячна усмішка, в очах тепло, ніжність, але трохи здивовано,
- Що ви запитуєте, адже перед вами брала квиток.
Уже про себе - ох ці чоловіки, їм би тільки знайти якусь причину, щоб познайомитися з котрою, так сказати з черговою лялькою. І мати на деякий час знайомство, щоб швидше пройшов час.
А він, оцінюючи дивився, на густе, біляве волосся, на її стрижку. Ледь-ледь посміхнувся,
- Вибачте, вам зачіску хтось спаплюжив, ви помітили це, ні?
Миттєво почервоніла, пухкенькі губи, кольором вишні, ледь здригнулися, до нього тихо,
- А ви знаєте, я б ніколи не посміла, ось так сказати, прямо незнайомій людині, тим паче дівчині. Вибачте, на мій погляд це неповага, нахабство з вашої сторони.
Побачив, як вона, ще сильніше почервоніла, від цього стала, ще красивішою. Сам же відчув, як прилинула кров до обличчя, ну і ну, відводив погляд, що це я, як хлопчисько. Сміливо її взяв за руку, ледь нахилившись, тихо на вухо,
- Та, я ж це так, як зараз, по-модному. Хіба молодь не так робить? Я відчуваю, ви мене вважаєте старим. Ну, я до того, що по зрівнянню з вами. Ви, як троянда, що тільки-тільки розквітла.
На диво, вона не сперечалася,
- Ага, тільки не забувайте, що троянди завжди з шипами.
Гордовито поглянула на нього й відвела погляд в сторону, чекала, що буде далі. Почуття взяли верх, немов дамбу прорвало, він сміливо випалив,
- У нас, ще є час до відправлення поїзда, давайте зайдемо в кафе.
Здивовано повела очима, тепла усмішка на обличчі подала йому надію. З ніг до голови його змірявши, на знак згоди кивнула головою. Роман задоволено взяв її валізу, свій рюкзак закинув на плече,
- То можливо скажете яке ваше ім`я? Мене звати Роман.
- Я сам українець, живу тут, у Києві, це працюю в Польщі.
Вона на декілька секунд зупинила на ньому погляд,
- А мене звати Ліна. Як вам таке ім`я?
Він посміхнувся, показав їй рукою, щоб йшла вперед,
- Прошу! Гарне ім`я, як на мене, ви йдіть вперед, я вже за вами, як годиться.
Люди, як мурахи, всі поспішали, то в одну сторону, то в іншу. Добре, що кафе близько, поміж них не прийшлося штовхатись.
І ось вони удвох… він не знав, що буде далі. Та до неї відчуває потяг, ні, такий шанс не можна втрачати. Це ж треба, так недоречно в цей час зустріти. Плани порушити не може, поїхати за нею не зможе. Бо ж приїздив з Польщі на похорон до мами. Сам два роки поспіль їздить туди. Працює на фірмі за контрактом, це дали відпустку, можна сказати, лише на п’ять днів. А до кінця контракту, ще пів року.
Від неї важко відвести очі, дивується собі. Аж раптом пригадав, як часом люди кажуть, - Куди серце летить, туди й око глядить. Не поспішаючи, вона пригублює вино, їй ставало трохи моторошно від його погляду, час від часу донизу опускала очі, наче приховувала сором`язливість. Молоденька квітка, скільки ж їй? Це питання мучило його, дратувало. Невже в роках різниця завелика? Що це, закономірність життя? Втратити близьку людину й відразу знайти свою долю? Цікаво… все можливо, дивлячись на неї, в голові думки, як рій біля вулика.
Він не пам`ятає батька.... Йому було всього три роки, коли той розбився на автомобілі. Є старша сестра, різниця між ними десять років, давно живе окремо, має сім`ю. Вже пора й йому мати сім`ю та мабуть, ще не настав той час, ще ж тридцяти немає. Весь час так з мамою жартував -« Ще встигну хомут на шию одягти, ще можна погуляти». Раптово пригадалося, як вперше їхав до Польщі, як вона давала поради і ті слова,
- Їдь сину, можливо там знайдеш свою половинку, тільки запам`ятай, повертайся сюди, бо лише тут будеш щасливий, на рідній землі. І одружуйся на українці, щоб не зганьбити наш козацький рід, бо іншої я не прийму, так і знай! Та хіба ж я доживу до цього дня…. хіба доживу.
Так, вона напевно чомусь знала, що маю зустріти цю красуню. Можливо передчувала, як складеться моя доля. А може їй щось наснилося, при розмові, ще сказала,
- Як не там, то в дорозі зустрінеш свою долю.
А думки знову десь мандрували і з часом поверталися, настигали. Від спогадів тиснуло в грудях, кліпав очима, намагаючись відігнати непрохані сльози.
Ліна зазирнула в телефон, трохи задумуючись ,
- Романе вибачте, напевно нам пора, зараз подадуть наш поїзд і ми з вами розійдемося по різних вагонах.
- Але ж ми зустрінемося? Вам до Перемишля? - відразу запитав він.
- Так! Пішли!- поспішали до виходу.
Ледь-ледь сутеніло. Свіже повітря холодило їх почуття та серця гучно стукають, що далі?
Вона вперед йшла, інколи озиралась. Він, як покірний слуга, віз її валізу, збентежено дивився на неї, наче хотів взяти на руки і сказати »Давай нікуди не поїдемо! Давай залишимося! Можливо б і наважився це, якби не контракт. Адже жити одним днем не можна, гроші треба, то ж на похорон влетів у копійку та й далі треба якось жити. Добре, хоч квартира є, але ж за комунальні послуги потрібно платити. Зараз без заощаджень не можна жити, що я їй запропоную? Треба зачекати, вже після закінчення контракту зможу їй запропонувати серце й душу. Та як не втратити це миле сотворіння, не втратити, ой боюсь, хтось вкраде. Тільки скільки ж їй років? Його це мучило, то ніби пута тиснули на серце. Запитати, ні, це не коректно. Якби ж зазирнути в документи.
Вона підійшла до п`ятого вагону,
- Ось , це мій вагон!
Біля вагону, привітно зустріла провідниця, років п`ятдесяти, а можливо й більше. Оцінюючи дивилася на пасажирів. Ліна, озираючись на Романа, подала їй квиток. Та взяла й відразу протягнула руку,
- Давайте паспорт, покажіть, щоб я на митниці знала, що є. Ви вибачте та, на жаль, так буває, білет на одне прізвище, а паспорт на інше. Можуть поїзд затримати, краще відразу перевірити, чим потім знервуватись, виясняти.
Роман не втратив нагоди, поспіхом забрав у провідниці її паспорт, Ліна не встигла навіть відкрити рота, щоб щось сказати.
Миттєво відреагувала провідниця, заклопотано,
- А то ви разом! Чому не даєте все відразу? Швидше давайте, за вами ж люди стоять.
Дівчина навіть не могла уявити, що вони будуть їхати в одному вагоні. Збентежено дивилася на свій паспорт, який тримав Роман. І миттєва усмішка на обличчі, вже поспіхом, легенько витягнула з його рук свій паспорт.
От халепа, не вдалося, перевів подих хлопець. Провідниця роздивлялася його білет і паспорт,
- Так місця двадцять два і двадцять три, проходьте.
Роман, подавши руку, допоміг їй зайти на сходи, а сам немовби летів на крилах. Розчервонілий, задоволений, поспішив за нею. Це ж просто класно, що в одному вагоні, ще й місця в одному купе.
В купе, вже середнього віку чоловік із жінкою, клопоталися про щось та дещо витягували з валізи.
Хлопець у піднесеному настрої, ніби був на сьомому небі. Коли дивився на Ліну, в очах мерехтіло сонячне світло. О Боже, який випадковий збіг обставин, це ж треба, все йде, як по маслу! Трохи заспокоював своє серце, від хвилювання відчував, як воно гупає, озирався, йому здавалося, що це всі чують.
Поїзд набирає хід… вони стоять біля вікна, в проході вагону. Роман дещо розповів із свого життя. Коли сказав, що йому двадцять вісім років, дівчина мило посміхнулася,
- А мені двадцять один минув, що на вигляд старша?
Лише одна мить, від задоволення закрив очі, підставив обличчя до відкритого вікна. О, чарівнице, королево, будеш моя, сім років різниця, це ж зовсім небагато. Гадаю в тебе на даний момент немає нікого із залицяльників. Думаю, якби був, то прийшов би провести на поїзд. Ні! Немає сумніву, вона буде моя, - подумки запевняв себе, з полегшенням переводив подихи.
Ліна зацікавлено подивилась на нього, але нічого не запитала. Її в полон брав трепіт, як там в Польщі? Що за люди? Чи впорається з роботою, з тією, що їй запропонували? Адже є вища освіта, можливо це має значення.
Кілька хвилин мовчанки… зосереджено задивлялися у вікно. У весняній зелені, здаля мерехтіли дерева, поля, квітучі луки й пагорби. Останні сонячні промені вигравали по обрію, при ньому небо потопало в рожевих та темно-фіолетових кольорах, а вже вище змінювалося на темно-синій колір.
Мовчанку порушив Роман,
- Ви довіряєте мені? Я давненько в Польщі, треба переглянути ваші документи від роботодавця, можливо це недалеко від моєї фірми.
- А чому й ні, то добре, що хтось знайомий буде в місті, буду знати, що в разі чого, за допомогою є до кого звернутися,- говорила не поспішаючи, дивлячись, то у вікно, то на нього. З купе першим вийшов чоловік, за ним поспішала жінка, усміхнувшись, звернулася до них,
- Ми до ресторану на якусь годину, приглянете за речами?
Звісно,- відразу відповів Роман. І до Ліни,
- Ви напевно переодягтися бажаєте, то йдіть. А я нам чай замовлю, щось перекусимо.
- Гаразд,- задоволено відповіла, посміхнулася й метеликом пурхнула в купе.
Ну, той добре, в нього думка за думкою, треба йти в наступ, чого тягнули кота за хвоста.
Уздовж купе пройшла провідниця, озирнувшись,
- Все добре, чоловіче! Бачу задоволені, посміхаєтеся. Всі позакривалися, чи так зарано спати лягають. Може чай, чи каву з печивом, чи з вафлями?
- Дякую, я саме хотів замовити, нам два чаю і солодощі - на ваш вибір.
Задоволений погляд, на згоду кивнула головою, прямувала до свого купе.
Надворі вже зовсім темно. Від чаю, що парував, по купе розвіялися пахощі.
- Ну, що вип`ємо за нас! І перейдемо на » ти» шановна Ліно. Ви не проти?
Злегка почервоніла, в очах веселі вогники,
- А чому й ні?!
Ледь не засміявся, адже вона тоді теж так сказала, напевно звичка така. Вони весело цокнули склянками з чаєм, не поспішаючи, насолоджувались.
Важко відвести очі, коли здається, то його скарб, який щойно знайшов. Її щоки зарум`янилися, ловила його ніжний погляд, на якийсь час завмирала. От, це ж треба, такий гарний та напевно одружений. Щось нічого про дружину не розповідає, напевно гульнути хоче, зробила висновки. Хитрий, здалеку заходить, не зрозуміти чому себе відразу вважав старим, не модним. Та так і буде, покажу йому документи, можливо краще розбирається.. Не втрачу шанс, як підтримаю інтрижку, корона з мене не впаде.
Він уважно роздивлявся папери , не вірив своїм очам, вона їхала на ту фірму, де працює він. О! До біса сумніви, все в порядку. Від хвилювання спотіло чоло, почервонів, як варений рак, заговорив,
- Ми з тобою мов в полі,
Як ті квіти на волі,
Ти волошка небесна,
Поруч наче воскресла.
А я схожий на мак,
Нехай буде все так,
Певно доля звела,
В казку ти привела.
Казка та про кохання,
Скажеш… може зарання,
Та для мене ти квітка,
Яка щойно розквітла.
Тебе тільки любити,
Все життя лиш кохати,
Та чи згідна, не знати..
Моїм другом ти стати?
Плавний стук коліс, наче стук двох сердець. Він дивився їй у вічі, вони сяяли. Так, він готовий в них втопитися, бачити їх все життя..
Вона сиділа, як зачарована. Оце видав! Її очі округлилися, світилися щастям. Ледь опанувала себе, що за дива? Не фіга собі! Оце його понесло, ото вже вміє, а може він ловелас? Але ж красивий, видно культурний, не нахаба.
Роман ніжно взяв за руку,
- Знаєш, а я щасливий, не знаю, як ти. Це ж треба такий збіг обставин. Тебе запросив на роботу мій роботодавець. Ти розумієш, що це? Ми будемо разом, зовсім поруч.
Знизала плечима, здивовано,
- Що справді? Та я ж тільки на пів року їду, а далі не знати, що і як буде? Чи сподобається? Життя покаже.
- Так сонечко, життя покаже, за нас з тобою доля вирішить. Головне, що ми разом. Я тобі не говорив, я щойно втратив найближчу людину, маму. Всього в житті не передбачиш. Вона не була проти, щоб я поїхав на заробітки. Мені за контрактом залишилося пів року. Гадаю повернемося разом і влаштуємо своє життя. А там, через рік можна буде й одружитися.
Її ніби кропом облили, від почутих слів розпашіла, зніяковіла. Не чекала такої розмови, тому й мовчала. Дивилася на його сяючі очі, мала бажання, все почуте переварити в собі.
Не хлопчисько, розумівся на жінка, побачив її реакцію,
- Ти зараз не поспішай, краще нічого не кажи. Згодом ми краще пізнаємо один одного, тоді й даси відповідь. Головне, що ми зараз, будемо йти однією дорогою. Хто знає, можливо це збіг обставин та напевно, вирішуємо не ми.
Ніжно поцілував їй руку. Раптово зніяковіла, зашарілася, їй ще ніколи й ніхто не цілував руки. Але ж так приємно, забравши руку, подарувала йому ніжний погляд, наче дала надію.
Зненацька постукали в двері. Чоловік з жінкою зайшли в купе. Ліна ледь всміхнулася,
- Гаразд. Життя покаже… А тепер на добраніч!
Вже на верхній полиці, Роман полегшено переводив подихи. Ну от, все з’ясувалося, заспокоював себе, все буде добре. Сон не йшов, пригадав мамині настанови, не втрачати голову, бути відповідальним. Ой, мамо-мамо, напевно ти все наперед знала. Задоволений, прислухався до стуку коліс, почав дрімати.
Ліна все ще не спала, емоції, переживання й невеликий шматочок задоволення, це все треба було сприйняти. Всьому, що відбувалося сьогодні, дивувалася. А можливо все це має так бути, хто знає? А, як і справді не ловелас, чому це собі вбила в голову? Неначе відчула ніжний дотик, дотик його губ до руки, на душі стало тепло, провалилась у сон.
За вікном час від часу мерехтіли ліхтарі. Поїзд мчав на великій швидкості, заколисував пасажирів. Він віз молодих людей в майбутнє, ще не пізнане життя. Ніхто з них не знає, чи складуться пазли в житті чи ні? Та кожен, має надію на краще.
1.08.2018 р
ID:
801549
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 01.08.2018 13:39:51
© дата внесення змiн: 30.08.2025 04:41:11
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудово, Ніно! 
