Починало сіріти. Колишній районний центр, а тепер просто велике селище, яке поступово прийшло в занепад, і люди в ньому займалися в основному натуральним господарством, неквапливо прокидався. Проспівали вже поодинці останні півні. Десь мукали корови, очевидно, їх збиралися виганяти в череду, зрідка гавкали собаки та проїжджала якась підвода. Якщо можна було бачити прохожих з сумками, то це вони поспішали до автобусної зупинки. Вона була розташована в центрі села на майдані. Майдан ще до війни вимостили бруківкою, і слава богу, тепер під час дощу хоч в центрі села грязюки не було. Ось-ось на майдан мав підійти автобус, який ночував у селі, щоб рано-вранці відправитися до великого обласного центру. Квитки на автобус брали завчасно у водія десь за тиждень наперед, інакше сісти у автобус в день від’їзду часто бувало неможливо.
До зупинки під’їжджали підводи, вивантажуючи великі господарчі сумки, каструлі, відра. Всі вони доверху були закладені сиром, овечою і козячою бринзою, селянським свіжим маслом. На землі вже стояли бідони зі сметаною, молоком та запашним травневим медом. Два дебелі дядьки, брати Грименюки, згрузили важку тушу кабана. Поступово автобусна зупинка заповнилася людьми. До приходу автобуса залишалося декілька хвилин. Люди на зупинці сиділи де хто міг, на дерев’яних лавках, на сумках, на каміннях, підмощуючи під себе якусь одежину. Вони стиха розмовляли між собою та лускали насіння.
Все більше почало розвиднятися. Підійшов автобус. Це був великий червоний, ще давнього чеського виробництва, лайнер. Селяни між собою називали його «Арендою», бо раніше цей автобус орендували у якогось автопідприємства для поїздок на базар. Водій відкрив багажники, і люди почали вкладати свої сумки та іншу поклажу. Місця в автобусі миттєво позаймалися. Сівши на свої місця, люди накінець полегшено зітхнули, бо позаду залишилися турботи, напівбезсонна ніч і можна було тут спокійно відпочити. Пасажири повеселішали, загомоніли, подекуди навіть почувся сміх. Вони повитягали пакети з їжею і традиційно, як заведено в цьому селі, почали снідати. По всьому салону рознісся дратуючий запах домашньої смаженої ковбаси, вареної курки, плачинд і ще всякої іншої смачної пече́ні. Поглинаючи досить таки велику кількість їжі, люди одночасно обговорювали сільські і політичні події минулого дня.
В останню хвилину до автобусу, поспішаючи, важко дихаючи, підійшли, вірніше, майже підбігли, дві дівчини. Руки їх заніміли від важких сумок. «Слава богу, встигли», відсапуючись, сказала старша з них. Вона допомогла молодшій внести сумки в салон. «Ну, далі вже сама, щасти тобі», поцілувала старша свою супутницю в щоку і швидко вийшла з автобуса. Автобус рушив.
Волочачи по салону важкі сумки, дівчина ледве додибала до свого місця, і тільки-но хотіла плюхнутися на сидіння, бо руки і ноги гули від перевтоми, як раптом побачила, що на її законному місці, сидить якийсь чоловік, вірніше то був юнак, який, схиливши голову на попередню спинку сидіння, міцно спав.
В автобусі було напівтемно, і тому дівчина, йдучи до свого місця, не бачила здаля, що там хтось сидить. Деяку мить вона спантеличено дивилася на юнака, потім всередині неї почала збиратися лють. Дівчина була з характером, бойова, та ще й стомлена і роздратована, тому затермосала юнака і зі злістю вигукнула: «А ну, вставай! Дивися, розлігся на чужому місці! Що, ліньки було завчасно собі взяти квиток?» Але, не дивлячись на термосіння та оклик, молода людина не проснулася. Юнак тільки переклав голову на інший бік, щось прошептав і знову упав у забуття. Тоді дівчина вкінець розізлилася. « Ти, що прикидаєшся? Вставай нечемо, я кому сказала!», закричала дівчина на весь автобус. На цей раз дівчачий репет привернув увагу всього автобуса. Пасажири з цікавістю стали спостерігати за подіями. Для сільського торгового люду це була звичайнісінька сцена безкоштовного спектаклю. Дуже часто хтось займав чуже місце, і тоді довгий час йшли розбірки, і діло доходило навіть до матюків. Винуватий нехотя під осудою пасажирів звільняв місце. Водій не втручався в ці суперечки, йому було ніколи, і правило було в цьому автобусі таке, пасажири самі наводять порядок. Так було і цього разу. Тітка Валя - повна жінка, яка сиділа рядом з юнаком, але біля вікна, жуючи чергову котлету, прорекла: «Я бачила, як він сідав. Просто хитався. Даю сто відсотків, це алкаш, вилитий алкаш. І де це він зрання так набрався? Ач, проснутися не може! Я розумію, випити чарочку можна на дорогу, я і сама це люблю, але тільки одну, та щоб так напиватися! Добром це не закінчується. Я по своєму чоловіку знаю, до чого це приводить. Кобель проклятий! Заллє баньки, і вже не може розрізнити свою дружину від сусідки.» Вона з ненавистю подивилася на сплячого. «Ох, як би я зараз його віддубасила!»
Як завжди, пасажири в автобусі розділилися на певні групи. Одна група байдуже віднеслася до того, що відбувається в автобусі, інша з цікавістю спостерігала за розвитком подій, а третя, радикально і вороже налаштована до юнака, не замовкаючи, голосно відпускала ядовиті репліки. Одна жінка не витримала, і, підбігши до юнака, гучно втягнула у себе повітря носом біля його голови. «Ні, запаху самогонки я не чую. Я її, оковиту, чую за дві милі. Це не алкаш. Це, людоньки мої милі, наркоман. Беззаперечно наркоман. Їх зараз кругом багато розвелося. Кольне себе, і цілу добу ловить кайф, не їсть і не п’є, то ж він і худий такий. Вилитий наркоман, точно!» Весь автобус ще більше зашумів, згадуючи різні історії з наркоманами.
«З усіх людей - це самі страшні люди!», - авторитетно заявила гостроноса жіночка, що сиділа попереду хлопця. «Вони із-за наркоти все з дому виносять, а якщо не мають що виносити, то крадуть у інших людей. Вони і вбити можуть, коли їх ломка дістає.»
Із задніх місць, ще чіпкенька і жвава бабка Степанида, затріскотіла противним голосом, схожим на скрип незмазаного дерев’яного коловороту біля криниці. Вона ще в молодості зіпсувала свій голос, кричачи постійно на свого чоловіка та сварячись кожен день з сусідами із-за межі або із-за курки, що забредала на город. «Я вже до нього придивилася. Це - він! Це точно він украв у мене на тижні зозулясту курку. Я його бачила вечором, коли він тікав. Такий же тонкий і зігнутий.»
«Що там з ним панькатися!», - заволала худа, висока, схожа на жердину, молодиця: «Скільки я від них натерпілася, від цих алкоголіків і наркоманів. Поживе в мене, поживе, а потім знову сама. Обклалася дітьми! Нехай Грименюки викинуть його геть з автобуса, хай ловить кайф в канаві.»
Один з Грименюків забасів: «Будь ласка, ми з задоволенням, нам не вперше викидати свиней з Аренди». Але сердобольна жінка, що сиділа на одному з перших місць, тихенько заперечила: « Це ж чиясь дитина все – таки, жаль»
«Нехай віддасть спочатку зозулясту!, несамовито заскрипіла бабка Степанида. Вона прошаркотіла до юнака, не випускаючи з рук кошика зі свіжими курячими яйцями, ткнула сухеньким зморщеним кулачком в його потилицю і швиденько втекла назад.
Від стусану і крику юнак нарешті прокинувся. Він підняв голову, і довго спросоння не міг нічого второпати. Біля його сидіння стояла і обурено дивилася на нього вродлива дівчина, а весь автобус гнівно шумів.
«Вибачте», промовив юнак. «Але поясніть, що трапилося? Я щось не так зробив?»
«Авжеж, зробив!», ледве стримуючись, щоб не перейти в крик, процідила дівчина. «Ти - наглий тип! Сів на моє місце і прикинувся сплячим дурнем. А ну, вимітайся!», - і помахала перед його носом квитком.
До юнака, нарешті, дійшло. Мабуть люди подумали, що він сів на чуже місце. Він витягнув з нагрудної кишені квиток і протягнув його дівчині.
Вона здивовано взяла квиток і мимоволі вголос, запинаючись, повільно прочитала номер місця і дату відправлення автобуса. Все в точності співпало з її квитком. Очевидно, водій помилився, виписуючи квитки. Дівчина почервоніла і не знала, що сказати, їй стало ніяково. Скільки бруду вилили на хлопця за ніщо!
Але пасажирам в автобусі анітрохи не було соромно. Це було для них звичним явищем. Вони навіть не вибачилися перед хлопцем. Бабка Степанида принишкла, нахилилася до кошика, який тримала на колінах, і її зовсім не стало видно за спинками крісел. До неї дійшло, що вона обізналася і тепер боялася, щоб юнак не пред’явив їй претензії за стусана. «Буває ж таке,» - протягнула тітка Валя і з байдужим виглядом відвернулася до вікна. В якісь мірі деякі навіть були розчаровані, що спектакль, який так цікаво починався, так швидко припинився. Пасажири відразу почали пригадувати і обговорювати подібні випадки з квитками, а потім перекинулися на інші події, і миттєво забули про хлопця з дівчиною, залишивши їх на самоті вирішувати цю ситуацію.
На диво дівчині, хлопець виявився необразливим і чемним. Він встав і запропонував їй місце. Дівчина з задоволенням сіла і, відчуваючи велике полегшення, випростала натруджені ноги.
Поступово хлопець з дівчиною розговорилися. Виявилося, що хлопця звати Миколою, і він приїхав буквально на кілька днів до дідуся та бабусі, щоб поправити розвалений сарайчик, намагався до від’їзду виконати всі інші роботи і не встигав, працював до пізньої ночі, переморився. Тому, коли добрався до автобуса, то просто звалився від втоми і заснув. А в місто їде поступати на електромеханічний факультет.
Дівчина у свою чергу розповіла, що звати її Оксаною, що вона живе зі старшою сестрою. Сестрин чоловік поїхав на заробітки в іншу країну, і всі клопоти по господарству звалилися на сестер, до того ж Оксана ще допомагала сестрі бавити її маленьку дитину. Вона, як і Микола, теж їде поступати, але до педагогічного інституту, бо любить возитися з дітьми, а жити буде у тітки, їй сестра передала продукти.
«А в мене нікого немає в місті», - відповідав хлопець, - «буду жити в гуртожитку».
І тільки тепер, Оксана, дивлячись уважно на Миколу знизу вгору, розгледіла, що хлопець високий, стрункий, має приємні риси лиця, хоча і худорлявий. Вже по розмові можна було відразу відчути, що він має м’який лагідний характер. У Миколи розумні сірі очі, він чорнявий, і його темне волосся мало рідкісний фіолетовий відблиск.
А Миколі Оксана відразу сподобалася. Вона кругловида, рум’яна, зі строгою зачіскою, серйозна. У неї гарні брови і зеленуваті-блакитні очі, витончений носик. І ще йому дуже сподобалося, що вона, на відміну від нього, має рішучий характер, вміє постояти за себе.
Так в розмовах промайнули три години. І хоча Оксана кілька разів поривалася встати , щоб Микола трішки присів, та Микола щоразу відмовлявся, жартуючи, говорив, що він легкий і стояти йому не важко, до того ж короткочасний сон відновив його сили.
Оксана поглянула у вікно. Сонце вже піднялося над горизонтом. Починалася спека. Мимо, наче в мареві, пропливали жовті поля, зелені гаї, голубі ставки, від яких дихало прохолодою. Дорога була обсаджена зеленими крислатими липами, що незабаром мали розцвітати. На коротких зупинках Оксана з Миколою виходили з автобусу. Микола рвав букетики скромних польових квітів і вручав їх Оксані. Дівчина притуляла їх до обличчя, мило усміхалася і говорила, що це найкращі для неї дарунки.
Нарешті автобус в’їхав у велике місто. Відразу почав відчуватися напружений ритм міського життя. На вулицях всі кругом заклопотано спішили, проносилися мимо швидко автомашини. Все кругом ревло, двигтіло, диміло, рухалось. Проїхавши кілька довгих і прямих, як натягнута нитка, вулиць, автобус зупинився на автовокзалі, який був розташований прямо біля Привозу, так називали великий базар в центрі міста. Селяни відразу заметушилися, погрузили свої речі на кравчучки і поспішили до прилавків Привозу.
Микола допоміг Оксані винести з автобусу сумки. В самого нього був лише невеликий целофановий пакет, в якому містилося те, що встигла йому зібрати і всунути силоміць в дорогу бабуся, бо він взагалі відмовлявся що-небудь брати.
«Ну, будемо прощатися», - усміхаючись сказала Оксана, «На жаль, дім моєї тітки і твій гуртожиток знаходяться в зовсім протилежних частинах міста.»
«Ні», - промовив Микола. «Я тебе з цим важким вантажем не залишу. Допоможу добратися до твоєї тітки». Дівчина нічого не відповіла, але глянула на Миколу таким особливим сяючим дівочим поглядом, що в Миколи забилося раптом серце і солодко защеміло в грудях. Хлопець підхопив її дві великі сумки, дівчина його невеличку торбиночку, і вони попрямували до тролейбуса.
Біля тітчиного будинку, а він був майже на околиці міста, Оксана твердо проказала: «Миколо! Я хочу загладити свою вину перед тобою, і тому запрошую тебе на завтра в кафе», - вона показала рукою на кав’ярню, що виднілася неподалік. «І навіть не подумай відмовлятися!», - знову владно, але з якимсь ніжним притиском мовила Оксана.
Усміхаючись, Микола тільки розвів руками. Невже можна відмовити такій незрівнянній дівчині?
Пройшло багато років, але з тих пір Микола з Оксаною завжди разом. А квитки свої, ті, що їх випадково звели в житті, вони помістили у великому весільному фото під склом внизу у лівому куточку і назвали їх щасливими.
Микола з Оксаною люблять розповідати гостям про цю дорожню пригоду, показуючи пожовклі квиточки. Цю історію напам’ять знають і їх діти, і внуки.
Маленька восьмирічна внучка Софійка, розглядаючи квитки, сказала: «А в моєму підручнику з математики написано, що щасливий квиток, це той, у номері якого сума трьох цифр зліва дорівнює сумі трьох цифр справа, а в цих квитках це не виконується», на що бабуся відповіла: «Той щасливий квиток на гроші, а наші - на долю. Дивися, по-перше, всі числа на обох квитках співпали, по-друге, вони знакові, магічні. Номер місця на квитку - десять, це день народження дідуся, номер рейсу - чотирнадцять, це мій день народження, квиток виписаний на друге липня, і саме в цей день ми одружилися.
ID:
609864
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 28.09.2015 09:11:27
© дата внесення змiн: 28.09.2015 09:11:27
автор: Володимир Бабієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
