|
- вони кажуть, що тебе не існує, - повертаюсь до нього і пригладжую пучечками пальців неслухняне волосся,
схоже на осінню траву, вибілену холодним туманним ранком.
- ну, а ще що вони кажуть? - посміхається він і примружує очі, запалюючи сигару.
- що ти зникаєш рівно о п'ятій, як розчиняються сни попід стелею,
як тільки небесний пастух скликає отару сузір'їв легким дзвіночком,
що все, що в мені лишилось - порожнеча
і серце, закинуте в дзбанок тіла монетою жебракові..
- але ж ти знаєш, що це неправда, - він закриває книгу і піднімає важкий, наче камінь, погляд, -
вся справа у тому, мила, що ніхто з нас не досконала антична скульптура,
кожен ховає за прапором шкіри запилені антресолі,
на яких акуратно і строго за алфавітним покажчиком
складені томики енциклопедії втрат, -
і торкається вказівним затертої палітурки, -
тому, якщо вчитись - то вчитись на власному досвіді,
а коли помилятись - то власноруч виправляти помилки,
це ніби вливання чужої крові до власних судин -
прислухатись до чужих порад, не вартих і голки надломленої, -
і замовкає, задумавшись.
- а ти що відповідаєш?
- я натомість міцно стуляю губи, ніби мені заклеїли рота скотчем,
хоча ім'я твоє кричить ізсередини, як народжене немовля,
бо це те, чого в них немає. я охороняю тебе, не називаючи твоє ім'я.
- а воно охороняє тебе, - посміхається знову і підморгує, -
людей міцніше цементу склеює спільна на двох таємниця,
це залізний ланцюг, що не обтяжує тонкі зап'ястя.
розкажи їм наступного разу, що щастя
не співає голосно, тільки - пошепки.
але найчастіше мовчить.
мовчимо.
ID:
507074
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 24.06.2014 14:45:54
© дата внесення змiн: 24.06.2014 14:45:54
автор: Майя Грозова
Вкажіть причину вашої скарги
|
