В селі на в'їзді, край дороги,
Старезний велетень стоїть.
І найстаріші не згадають,
Відколи листям шелестить.
Стоїть віки могутній, сильний,
Немов на варті, край села.
Дуб-велетень кремезний
Моє село охороня.
Уже й села того немає,
Лиш залишилось кілька хат.
А він величний знову кличе
Людей, щоб землі заселять.
Яка в нім сила, міць і мудрість!
Якась невичерпність століть!
І в прохолоді свіжо-ніжній
Немов би просить відпочить.
Лише присядь - і в сон схиляє,
Чарують шелестом листки.
Закриєш очі і почуєш
Старі бабусині казки.
Бо є про що розповідати.
А скільки бачив за віки?
Я чую в шелесті: кохати,
Любити, вірити, знайти.
Хитає він гілки старезні.
Усе, що бачив, не згадать.
Я підійду. Як жити далі?
Що б в того дуба запитать?
Бо жаль мені, що заростає
Стежина густо споришем.
А він стоїть і все чекає.
Помиє листячко дощем.
Прийде весна, черпає сили,
Бо він же довго хоче жить.
А потім сум туманом вкриє,
І листям знов зашелестить.
Він хоче знов пісень почути
І сміх, і пісню солов'я,
Щоб знов в гілках своїх сховати
Чиєсь таємне почуття.
