Не звик просити я собі пробачень,
Та коли совість мене душить уночі,
Відкриюсь я, немов іконам завше,
І хоч не вмію я – в короткому вірші.
Вже місяці відколи ми не разом,
Напевно, час для тебе стер вже образ мій,
Та краще я скажу так твердо і відразу,
Час не змінив моїх колишніх почуттів.
І ти, напевно посміхаючись читаєш,
Мої дитячі, що писав тобі, рядки,
Не ймеш їм віри, і як тепер не бачиш,
Що я не звик без тебе в світ іти…
Не обіцяю я тобі нічого,
Бо твій лиш сміх стирає чіткість слів,
Я попрошу частиночку від Бога,
Щоб була ти щаслива навесні…
І що ж…Нехай мене ніколи не пробачиш,
Назад не приймеш в тендітний мікросвіт,
Ти знай, що я набрав у серце гарту,
Щоби чекать тебе, де вічності бракує слів…
