Образ загадковий мов з скла й марципани
Б’ються в мої стіни крилами й лобами
Птахи однакові , а між них одненька
В росянім покрові замерза бідненька
Легка і тернова та птаходівиця
Чиста мов ікона , хоч бери й молися
Моє ж споглядання уквітчалось лихом
Впала птахів зграя під чужинським стріхом
Загинули без крику жителі небесні
Помовчу хвилину , як гріхи тілесні
Стіни свої вміло розберу миттєво
Щоб хоч їхнє тіло скресло не даремно
Дзвінким метрономом залунає мова
Ледве живим тоном й розпочнеться нова
Надто тиха й рівна постатева зустріч
Зазирне до мене птаходівча у свіч
- Дім твій повний пензлів й образів безликих
Що черпав ти з нетрів днів тобі не звиклих
Ми ж бажали тільки сон твій розпізнати
Птахи мої скресли , я ж буду літати
Лепотіла тихо , дивлячись у очі
Мабуть не на лихо , бо ж посеред ночі
Чим допомогти їй і чи варт втішати ?
Загубивсь я в собі й вирішив спитати
- То ж чого ти хочеш , моя вірна птахо ?
Що степам белькочеш , всесвіту комахо ?
В мене безліч злата у серці шухлядах
То хай буде плата , що згорю на ватрах
Бо ж мусив прийняти вас у хижі своїй
Що тепер казати , тінь болі сухої
Хоч тобі зараджу , будь чого прохай
Я вини не згладжу і не прагну в рай
- Памятай політ наш , а мене забудь
Мов душа героя – джангази
В зливі прогримить марш , в ньому моя суть
І пернатих доля , не зрони сльози
Мовила птаходівиця й зникла враз
Аж довкола світ змінився , грянув дощів вальс
Сон мій дивний перервали краплі й все
Вже не повернусь , весняний дощ це забере
