А вона заплітала промені в коси,
Ховала під віями зорі вечірні,
Вмивалася вранці кришталевими росами,
Мала стан тополиний та плечі покірні.
А вона йшла по світу без компромісів,
Не визнавала поразок і кольорів пастельних,
Слова її важили тисячі гострих списів,
Не раз мандрувала по шляхах пекельних.
А навколо сади в вінки хати вбирали,
Зацвітали поля волошками в житі,
В вирій прожиті роки лелеки забрали,
А душі ще хотілось поніжитись в літі.
Ще не всі були пройдені тракти-дороги,
Ще не всі посадила й посіяла квіти,
Та вже пишуться долі її епілоги,
Авторами яких є онуки і діти.
І коли у воротах весна солов’їна,
І коли у річках пробудилась вода,
Сяде бабця поважно скраєчку поліна,
А з очей виглядає душа молода.
