(за С. Скляренком, «Святослав»)
Виднівся ліс прадавній, віковий,
Що починався далеченько звідси
У верхніх землях й пасмугою вивсь,
Як полоз, вигиналася завіса
Уздовж над лівим берегом Дніпра,
Мов прикриваючи його від поля,
Аж до пониззя, і немов мара,
Найвищими стояли сосни голі
Зі стовбурами жовтими, як віск,
І пишними, зеленими, рясними
Вершинами, що прикрашають ліс
То густо, а то рідко, в самотині.
Дозорцями над лісом височать
Ті сосни і, зухвало збивши шапку
Й свою приклавши руку до чола,
У вічність дивляться безперестанку.
Під ними ж, наче воїни, що ждуть
Наказу, й тільки заклик пролунає,
Відразу сміло уперед підуть, –
Дерева смирно листяні зростають.
Вростають в землю коренем дуби,
Берези, ясені і осокори,
Де болота – вільшаників чуби,
Сплітаючись гіллям, ростуть в покорі.
Бувало, легіт пробігав вгорі
Вершинами, – й дерева озивались,
Із шумом-скрипом рвалися з землі,
Розгойдуватись дужче починали.
Тоді над лісом, як морські вали,
Котилися масивні чорні хмари,
Чіплялись за соснових крон верхи,
Й дерева темнотою огортали.
У непроглядній млі із темних хмар
Мигтіли блискавки, в дерева били.
Вони ж, немов прощаючись з життям,
На землю з гуком громовим валились.
03.01.2013
ID:
729070
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.04.2017 19:12:04
© дата внесення змiн: 16.04.2017 19:12:04
автор: Martsin Slavo
Вкажіть причину вашої скарги
|
