А я стояла в небі на межі,
Летіти?Долечу чи розіб'юся?
Душа була у старій паранджі,
В лахмітті.Ось,напевно я здаюся
В полон думок,що згризли до кісток
Всю мою душу,довго розпинали.
Вхопитись за малесенький листок,
Де вірші інші душі написали?
Зостатись там?І знову лиш межа.
Чи я встою,чи з голоду вмирати?
Та Янгол спік маленького коржа,
І сік із мрій приніс,щоб запивати.
Тримаючись,я плакала:
-Лети!
Я встою тут,ні,я не розіб'юся.
Колись хотіла йти лиш до мети,
Та я слабка.Та я завжди здаюся.
Нічого не зробила я,повір.
Так марно дні я тратила,щоночі
Писала непотрібний знову твір.
Лиш до нестями цілувала очі,
Що так люблю.
-А він?
-Він любить теж.
-То варто ради цього полетіти.
І зір ясних збентежений кортеж
Летів услід...Щоби нас вдвох зустріти...
