Вже грімких блискавиць
вогнеликі пригасли багнети,
На серпневих дощах
остудивши яріння своє.
А моїх ластівок,
поміж веж голубих мінаретів,
Спогляда муедзин,
що Аллаху хвалу воздає.
Між калинових ґрон
розрум"янилось "бабине літо",
І на тихій воді
човникує золочений лист.
А на злеті душі,
над її полум"яним зенітом
Осінь барви кладе,
як найкращий у світі флорист.
Диха смутком ясним
до глибин опечалене небо,
В понадтисячний раз
журавлями згори плачучи.
А на долю мою
того смутку й на йоту не треба,
Ні терпкого жалю,
ані щемної туги вночі.
Я тамую печаль
і шепчу молитовно вустами,
Щоб пора золота
не згубилась у безвісті літ.
Понад плаєм життя,
понад вічністю й понад хрестами,
Мої думи знялись,
наче птахи, в далекий політ.
Там, в далеких світах,
не знайти ні тепла, ні спокою,
Не зігріти душі
на холодних сонцях чужини.
Тож сумним журавлям
я прощально махаю рукою
І чекатиму їх,
пілігримів небес, до весни...
співається... просто чудесно...
...І на тихій воді
човникує золочений лист...
...В понадтисячний раз
журавлями згори плачучи... --
от через такі неперевершені рулади я тоді, в самому початку, переплутала вас з Одуванчиком -- геніально вмієте обидвоє поветати картинку якось виключно по своєму....
прекрасний вірш...
Дощ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Приємно читати гарні відгуки, дякую Вам пані Валю!
осінь - найбажаніша пора, на мою думку... Дякую Вам!
Чудово вплелася східна тематика у Вашу золоту осінь. 
Майстерно,що тут іще скажеш!.. 
