Знов думками я за небокраєм,
Де юності примарлива луна
Відбива, що він мене кохає,
Хоч на часі стала сивина.
Не наважився в свій час невдаха
Залучити мене у любов свою,
Щастя пурхнуло із рук, неначе птаха,
А на то місць – лише спогади в жалю.
Примусовий шлюб мій на останнє
Вкоротив щасливого життя,
Як розп’яття над моїм коханням
Не дає від болю забуття.́
