1.
Море
вже знає мене. Коли глупої ночі
я з’являюся на березі,
воно, невсипуще,
здригається
і щодуху тікає від мене, лишаючи чорних рибок
на чорному піску.
Ви, звичайно, скажете,
що то не
море, а океан.
Чи мені турбуватися такими дрібницями?
Хоча, і правда непогано, що будинки
купчаться так далеко
від
місця сутички землі й води.
Іншими словами, то дійсно є добре,
що купи ся громадять
так неблизько до
місця двобою піску та сльози.
Інакше чесних міщан
щоночі будило б моє виття,
коли в небі,
загидженому рожевими міськими хмарами,
знову не можу
добачити
Гелли.
Моєї Гелли не
бачу я знову,
ніяк не знайду, і відчуваю
від того деяку незручність.
Не подумайте, що я істерик.
Що рівноцінно мовити: вважайте мене не істериком.
Це зовсім
не те, що сказать:
прошу вважати мене комуністом.
Зараз вам од мене стане гидко.
Але від мене й так гидко усім аборигенам,
тож це не страшно.
Я все таки скажу:
нехай би вважали мене
й комунякою.
Але заочно.
Нехай би вважали
тільки б
Гелла моя відгукнулась
хоч раз до
вигнанця, через сухі та чорні
прірви Чумацького шляху...
2.
По коліна
зайшов я до сльози.
Сльоза колотила хвилями,
і рвала останні промені
зірок, що лягали на збурену воду.
Ні, сьогодні мені
не добачити в мапі солоній,
мов серце, на мапі хисткій зодіаку
Геллу чарівну мою.
Не добачити, видно, й сьогодні.
Яким же чужим почуває себе моє тіло
на цім камені,
ім’я котрому
Земля...
Будь хто вказав би, як шелестять саргасси
в потоках підводних,
як риби скрегочуть зубами
ні, мабуть, то все таки я
як гордо зростають коралі й перлини у мушлях...
Будь хто сердито тицьнув би
пальцем: осьде життя,
його стільки багацько,
що ложка у ньому стирчить.
І дельфіни свистять вдалині,
і носами у теплих квартирах пенсійники...
Потяг звично гримить,
і машини летять Окружною...
А я ж, як став по коліна
в сльозі так і завмер, тримаючи на руках
тіло атланта потопельника,
все в золотих ковтках та латах
з оріхалку.
Тіло, яке
сльозою
викинуло на берег,
і яке запізно пустити назад...
3.
Як байдужо лежить
цей воїн
із золотої триреми атлантів...
І який він чужий тобі, друже.
Во сто крат я
мертвіший за мертвого тут
серед вас.
Я смішний і безглуздий зі своїми молитвами до невідомої Гелли,
наче той, хто у день всенародного свята
змушений так само
працювати, бо
інакше
не підіпре своє хистке тіло
й воно розвалиться,
як вітер та море валяють
рибацькі халупи,
ганяючи сіті,
змотані в клубки гачастих перекотиполів,
ганяючи сіті по пустельному берегу.
Як байдужо спиваю
ваші радощі й ваше кохання,
ненаситний, мов атлант
із прохромленими грудями, якого вода
носила неоплаканого
стільки віків,
що з нього стала
тараня...
ID:
1057057
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Верлібр
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.02.2026 06:15:57
© дата внесення змiн: 10.02.2026 06:15:57
автор: anesstezia
Вкажіть причину вашої скарги
|
