Павло ТИЧИНА. «ПОХОРОН ДРУГА» (художньо відредаговане)

Вже  сумно  вечір  колір  свій  міняв
з  багряного  на  сизо-фіалковий.
Я  синій  сніг  од  хати  відкидав
і  зупинився...  Синій,  оркестровий
долинув  плач  до  мене.  Плакав  він,
аж  захлинався  на  сухім  морозі:
то  припадав  зеленим  до  ялин,
що  зверху  червоніли  при  дорозі,
то  глухо  десь  одлунював  в  саду.
І  від  луни  в  повітрі  оддавало,
немов,  на  тон  не  строючись  в  ладу,
там  тисячі  оркестрів  разом  грало,
мішаючи  мотиви...

[i]Усе  міняється,  оновлюється,  рветься,
у  ранах  кров'ю  сходить,  з  туги  в  груди  б'є,
замулюється  мулом,  порохом  береться,
землі  сирій  всього  себе  передає.[/i]

[i]Над  ким  ті  сурми  плакали?
Чого  тарілки  дзвякали?
І  барабан  як  в  груди  бив  —
хто  вік  свій  одробив?[/i]
...Потухав  багряний  колір.
Водяно-зелена
світилась  хмара.  Мутно  світ  стояв  —
немов  він  був  просвічений  з  рентгена...
І  я  зірвався  і  побіг!

Такий,
такий  же  вечір  був  тому  й  два  роки,
як  з  другом  я  прощався.  Кінь  баский
подаленів  тоді  і  зник...  І  друг
подав  про  себе  вістку:  кров  зміїна
круг  нього  по  коліна  піднялась...
Мене  ця  смерть  навчає!  Вранці  я
про  тебе,  тебе,  о  мій  друже,
почув  —  і  враз  в  очах  моїх  твоя
труна  заколихалась...  Дуже,  дуже
хотів  би  я  тебе  —  хоча  б  в  труні,
хоч  мертвого  побачить!..
[i]
Усе  міняється,  оновлюється,  рветься...[/i]

...І  хитався
передо  мною  катафалк,  немов  у  сні.
Процесію  догнавши,  я  вглядався
у  гроб  закритий,  хоч  і  добре  знав,
що  Ярослав  не  тут:  його  ховають
без  мене...  там...  далеко!  Й  заридав
оркестр  ізнов.

[i]Усе  міняється,  оновлюється,  рветься,
усе  в  нові  на  світі  форми  переходить.[/i]

І  дивно!  Сурми  грають,
йдуть  у  процесії,  а  я
дивлюсь,  як  бурякова  течія
зника  на  заході...  І  не  цікавлюсь  —

[i]Над  ким  ці  сурми  плакали?
Чого  тарілки  дзвякали?
І  барабан  як  в  груди  бив  —
хто  вік  свій  одробив?[/i]

Та  хто  ж  —  хіба  потрібно  тут  питать?
Шарпнуло  кігтями  —  і  без  остач
усіх  нас  зачепило...  Сумно  грають
в  оркестрі,—  а  мені  здається:  плач
це  з  України...  Сурми  хай  ридають!
Хай  розговорять  горе  удови
і  матері,  що  йдуть  за  гробом,  тужать
і  плачуть…

...Мов  на  лапах  вовк  —
на  заході  ощирилася  туча.
Упали  сумерки.  Оркестр  замовк,
і  стало  тихо...  Повезли  он
білизну  в  госпіталь  на  санях.  Діти
з  собакою  пробігли.  В  хриплий  тон
завод  загув  і  стих.  Взяло  темніти.
І  місто  на  очах  мінилось.

Сніг
на  вулиці  одсвічував  фосфором.
Від  ліхтаря  процесії  все  біг
вперед  промінчик...  Сум  мене  наліг  —
і  реквієм  душа  співала  хором.

[i]Усе  міняється,  оновлюється,  рветься,
у  ранах  кров'ю  сходить,  з  туги  в  груди  б'є,
замулюється  мулом,  порохом  береться,
землі  сирій  всього  себе  передає.

Усе  в  нові  на  світі  форми  переходить,
перебуває  в  тьмі  —  й  на  сонці,  як  в  раю.
Із  краю  в  край  людина  світ  весь  перебродить,
щоб  цілу  вічність  знов  одлежувать  свою.

І  кожен  день,  і  кожную  ясну  годину
розторгується  й  закривається  земля.
І  перемелює  вона  в  зубах  людину,
як  випадковая  із  хаосу  змія.

Та  ні,  життя  тримає  строгу  послідовність,
і  що  здається  хаосом  —  є  тонкий  лад.
В  історію  поглянь:  до  боротьби  готовність
одсвічує  тобі  од  всіх  її  свічад.

Готовий  стать  на  битву  за  свободу,
В  безсмертя  не  увійдеш  ти  без  броду.

Й  сама  земля  —  не  є  змія,  а  рідна  мати,
яка  тебе  всякчас  і  носить,  і  глядить...
Законів  боротьби  нікому  не  зламати,
закони  материнства  не  перемінить.

І  те,  що  в  світі  рух  іде  не  плавко,
говорить  нам:  Іди!  то  вірна  путь!

Усе  міняється,  оновлюється,  рветься.
Усе  міняється,  виліплюється,  мнеться,
Усе  підводиться,  встає,  росте  й  сміється,
і  мертвому  тобі  —  живих  нас  не  убить.[/i]

...Оркестр  заграв.  В  заулочок  якийсь
процесія  вся  наша  повернула  —
і  блиснули  огні  зелені...  Ввись
зробилось  якось  вище:  світлі  дула
прожекторів  урізались  аж  ген
у  вишину  —  й  пересуватись  стали...

Обапол,  наче  китиці  знамен,
з  засніжених  ялин  униз  звисали
обривки  глиці...

[i]Усе  міняється,  оновлюється,  рветься,
у  ранах  кров'ю  сходить,  з  туги  в  груди  б'є,
замулюється  мулом,  порохом  береться,
а  потім  знов  зеленим  з-під  землі  встає.[/i]

А!  Та  ось  уже
й  кладовище.  Спинили  коней.  Ніжно
взяли  труну  на  руки.  (Мов  драже  —
посипалась  крупа  з  дерев  і  сніжно
скотилася  із  віка).  Взяв  і  я
труну  піддержувать  плечем.  Несли  ми,
а  нас  все  обганяли  (бо  ж  життя
спішило)  —  хто  з  вірьовками  важкими,
хто  з  заступом.  І  кожен  угрузав
в  снігу,—  як  грузли  й  ми.  Все  ж  темнотою
дійшли  ми  якось  між  хрестами.  Брав
мороз  на  ніч.  Ми  з  ношею  святою
добралися  до  ями  й,  знявши  з  плеч
труну,  поставили  її  на  глину,
що  од  країв  була.
Упала  з  криком  жінка:
—  Труну  одкрийте!..  Синку,  ручку  дай!
О,  що  зробила  вам  моя  дитинка?
...І  друга  вслід  зайшлась  —  та  не  плачем,
а  реготом  ридання:  —  Ой  проснися,
Степаночку,  проснись!)  —
дружина  й  мати.  В  мороці  нічному
стояли  ми  як  тіні.  Мовчазний
мороз  нам  душу  пропікав!)

...мов  буря  всіх  крилом  своїм  торкнула.
І  плач,  і  крик,  і  стогін!..  І  важке
щось  попливло  у  землю...  І  ковтнула
його  могила.  Й  сипать  почали
на  нього  груддя.  И  глухо  стугоніла
труна.  І  крики  змішані  були
з  риданнями  оркестру.  Лиш  ясніла
у  небі  зірка...
[i]
А  сурми  сумно  плакали.
Тарілки  дзвінко  дзвякали.
І  барабан  як  в  груди  бив:
ти  славно  вік  свій  одробив.[/i]

…Не  знаю:  як  і  з  ким  я  повертався.
Фосфором  блискотіла  вся  земля...
І  реквієм  в  душі  моїй  співався:

[i]Усе  міняється,  оновлюється,  рветься,
у  ранах  кров'ю  сходить,  з  туги  в  груди  б'є,
замулюється  мулом,  порохом  береться,
а  потім  знов  зеленим  з-під  землі  встає.[/i]

І  як  вернувсь  додому  я:  в  дворі
в  снігу  стирчала  ще  моя  лопата.
І  прегірка
була  темнотна  тиша.  Лиш  вгорі
зеленкувата
блищала  зірка...

[i]Усе  підводиться,  встає,  росте  й  сміється.[/i]

Я  ні  до  кого  в  хаті  не  озвавсь:
на  тверду  постіль  кинувсь,  щоб  заснути.
...І  катафалк  ув  очах  колихавсь,—
і  було  чути  —
[i]Усе  підводиться,  встає,  росте  й  сміється.[/i]

І  було  чути  —
Усе  в  нові  на  світі  форми  переходить.
[i]і  мертвому  тобі  —  живих  нас  не  убить.[/i]

І  наче  вже  Степан  устав  і  ходить,
і  Ярослав  із  ним.  Весна!  Блакить!
І  в'ється
співучий  жайворон.  І  молоде
із-за  гори  на  конях  покоління
летить  сюди.  І  той,  хто  їх  веде,
говорить:  —  Вашого  уміння
од  вас  ми  позичаємо  тепер  —
І  наче  всі,  напившися  води,
що  винесла  їм  мати  Ярослава
й  Степана  мати,  знов  свої  ряди
зімкнули  й  полетіли  в  бій.  І  слава
їх  супроводила  —  вгорі,  вгорі...

Та  тут  зненацька
збудився  я.  Ой  темно  ж!  Ніч.  В  старі,
в  тонкії  стіни  стукала  хижацька
рука  сухого  сніговія.  Сніг
по  шибці  шарудів...  О  що  це?  Де  я?
І  раптом  все  згадав.  І  вже  не  міг
склепити  вій.

І  стало  видно  все,  мов  на  долоні.
Чого  ти  став,  проклятий,  на  путі?
До  чого  сатанинськая  арена
знущань  твоїх?  Ти  ж  мертвий  у  житті!
Ти  ж  мертвий!
І  моторошно  в  темноті,
буран  завив,  як  та  сирена...
Послухавши  хвилину,  знов  я  ліг.
І  так  схотілось  до  Дніпра-Славути!
Зашарудів  по  шибці  сніг...

І  було  чути  —
[i]як  сурми  там  десь  плакали,
тарілки  тихо  дзвякали,
і  барабан  все  глухо  бив:
—  Ти  славно  —
вік  —
одробив...[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1057891
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.02.2026
автор: anesstezia