Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор, то дроблений в порох вчорашній фасад.
Я щодня і щоночі в тривозі, та глянь, не висять
Наді мною дозволені світом тряпки триколорні.
Ніби хвилі під вітром: знамена, знамена, знамена:
Я тобі покажу мій залитий сльозами окіл.
Там зібрались нащадки незламних дідів-козаків.
Мені кожен із рівних рядів іх болить поіменно.
А розітнуте небо моє так від тебе далеко.
Важиш, міряєш поки - для мене готують кинджал.
Він коли прилетить, я укотре здригнуся, на жаль...
А в твоєму далекому небі мій крикне лелека.
