Дві вербички нероздільно росли із земли́ці
Однако́ві, тоненькі, наче ті сестриці.
Від одного кореня вони проростали
І до сонця, що у небі, листя підставляли.
Разом краще, веселіше й узимку тепліше,
Під дощами та снігами стояти міцніше
Дуже добре у житті сестру рідну мати.
Й довгі коси навесні разом розплітати.
Якось влітку завітав вітерець до гаю,
Одній вербі прошептав-«Я тебе кохаю!»
І сміялися вони з вечора й до рання,
А у іншої сестри не було кохання.
В однієї було все:сонечко, цілунки,
Світлі ранки із росою- вітра подарунки,
А в сестриці тільки смуток, сльози накрапають,
Листя сиплеться додолу коли так страждають.
Якби мала тільки змогу, пішла б за край світу
І упала б ридаючи на землю зігріту.
Ніби й корені одні обох напували,
Але є в житті шляхи, що їх роз’єднали.
Прийшла осінь, листя зжовкло і вітер шепоче
«Я з зеленою сосною кохатися хочу.
Прощавай, мене не згадуй!» Та й зник на світанку,
Залишив на сердечці рану - зраду у коханні.
Заплакала покинута, про сестру згадала,
А та всохла в самоті, бо довго страждала.
Буйні коси обломились, кора облітає…
Чути сміх посеред гаю - то вітер кохає.
18.09.24р. Олександр Степан.
