| Сторінки (22/2118): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Ти не дивись на мене строго,
Зів’яну я, зранена квітка,
В п’янких цілунках, прямий погляд,
Запал вразливий, потік світла.
Не будь палючим наче сонце,
Мов через скло, неначе в призмі,
В обіймах знов та серце хоче,
Торкнись рішуче, в фанатизмі.
Нехай пізнаю насолоду,
Єства твого, в котлі бажання,
Від долі маєм нагороду,
Спокуси смак таїть до рання.
Прислухайсь, чуєш? Соловейко,
Своїй коханій дарить пісню,
Для тебе мрія, не погасну,
Як зірка в небі, я воскресну.
Та й потону в очах до зваби,
Дотики ніжності, в любові,
Жіночі пестощі, забави,
Почуй в судинах прилив крові…
Візьми, згорю в протистоянні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2025
Сумні думки, най зникають у горах,
Стають скляними, наче обеліски,
Страхи війни, принісши стільки горя,
У пам’яті чи й згубляться навіки?
Благає мати, на руках дитина,
Шукає захисту, летять шахеди,
Спинити як? Вона ж у чому винна?
Цей світ лякає, до смерті лиш метри.
За що? Крик відчаю впав по долинах,
Не квітнуть маки, як і світлі мрії,
Краплини крові по різних стежинах,
Ущент розбиті батьківські надії.
А він не знає, в боротьбі щоденно,
Під кулями, виснажений до болю,
Та в перемогу вірить сокровенно,
Сім’я, родина, пізна кращу долю.
Лиш вітер свідок тих подій кривавих,
Земля мовчить, враз вперіщила злива,
Край неба, померкли світлі заграви,
Здаля звучала музика тужлива…
Упав мов птах, куля влучила в крила.
Чи біль сховають величаві гори?
По скелях шрихи, червоні розводи,
Вершини бачили, небесне море,
Й потік річок, як нескінченні сльози…
Хто відповість за всі зламані долі?
15.07.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2025
Надвечір’я… останні сонячні промені виграють по листві, квітах жасмину, ніби прощаються до завтрашньої зустрічі. Біля нього в кріслі-качалці відпочиває Людмила Вікторівна. Позаду клопітлива праця в школі, вже два роки на пенсії. У школі викладала українську мову та літературу. Своє бачення до творів доносила дітям, дуже любить читати. Нині ж спокійніше життя, тепер у Інтернеті знаходить сучасні твори, залюбки читає їх. І ніби із сучасною молоддю йде поруч. Звичайно її щось дивує, насторожує, але в усьому звинувачує швидкість часу. Не зрівняти з її молодістю, себе пригадуючи, лиш усміхнеться, роки-роки. В будинку одна та на тумбочці весільне фото. Яке нагадує про щасливі дні, миті з коханим чоловіком, на жаль, який вже три роки, як пішов у інший світ.
Зненацька дзвонить телефон… вмить думка, напевно дочка. Від здивування брови звелися докупи, онука? Вона з нею дуже рідко спілкується. Оксана гонориста дівка, минуло лише двадцять років, але себе вважає надто розумною. Навчання в медінституті імені Пирогова, тільки підвищує її особистість. Принаймні так вона вважає, тому й весь час з бабусею коротка розмова. У мене все добре, як ти? Яка погода та іще кілька фраз, дещо про батьків розкаже. Інколи, ще з дитинства, коли онука приїжджала в гості, називала ясним сонечком. На личку славна, красивий виріз волошкових очей, пухкі щічки, а уста, як стиглі вишні. Їх яскравість відразу приваблюють погляд. Нині ж, як квітка та мабуть троянда, думала про неї, характер пальця в рот не клади. Та Людмила Вікторівна про особисте не наважується запитати, не раз онука обривала на першому ж слові.
З телефону кілька слів,
- Бабусю привіт! Я завтра приїду. Ніяких пиріжків, сиджу на дієті.
- О котрій годині?
- Приїду електричкою, що приходить о дев’ятій тридцять.
Короткі гудки, під звуки вітерцю розносилися по окрузі.
Дивина, розмірковує жінка, якби щось сталося, то подзвонив би хтось із батьків, а це отак, як сніг серед літа.
Оксана, із сумкою через плече, тільки відчинила хвіртку,
- Привіт, бабусю! Я є, мені з тобою треба терміново поговорити. Настільки пам’ятаю, ти сни умієш розгадувати, тому й приїхала.
- Я рада тебе бачити. То добре, що відразу все виклала, бо я подумала щось сталося. Проходь, на кухні дещо перекусимо, вип’ємо чаю, поділишся, що тебе бентежить.
- Я привезла шоколадних цукерок «Бабусині байки». Ти ж їх любиш.
- Дякую! Саме вчасно, хоч я за тиждень одну чи дві посмакую та вже закінчилися. Приємно, що не забуваєш.
В кімнаті пахне м’ятою… Оксана дмухає в чашку з паруючим чаєм. Це вже третя чашка… в її очах сонячні зайчики, злегка почервонілі щоки, як вираз хвилювання. Це в неї так іще з дитинства. Тому бабуся не запитувала, чекала, коли ж сама онука зможе наважитисьна розмову. Мабуть, щось надто серйозне, тільки й знаходила в цьому причину тривалого мовчання.
Оксана, ніби зібралася з думками,
- Я зараз все розкажу, тільки ти мене не перебивай. Розумієш, я по Інтернету познайомилася з чудовим хлопцем з цього містечка, тому й приїхала. У нас побачення. Бабусю це перше побачення. По відео ми майже щодня бачимося. Я з ним поділилася, що ти тут мешкаєш. От він і запропонував приїхати. Каже так зручніше, мені буде де зупинитися, можна довше погуляти. Тільки сьогодні він на роботі, а завтра о тринадцятій годині ми зустрінемося.
- Ну, якщо приїхала, то напевно закохалася.
Ніби трохи соромлячись, відвела погляд,
- Ми вже вісім місяців спілкуємося, хоче зустрітися, планує трохи пізніше одружитися. Мене запитував чи піду за нього…
- І ти вже все вирішила? По телефону, це одне, а на живого подивитися, поспілкуватися, побачити його відношення до людей. А особливо до тебе. Чекай, а хто він за фахом?
Очі Оксани забігали по стінах кімнати, напевно цього питання боялася понад усе.
- Я розумію, за мене нижче рангом. Але ж красивий. А на гітарі, як грає, ще й співає, ти б тільки послухала…
- Я все зрозуміла. Тож дасть Бог завтрашній день, побачитесь, думаю зробиш висновок. Що той соловейко тобі заспіває, почуєш.
- Ото сказала!
- Ну не соловейко, але співає гарно.
- Ох, Оксанко, співати це одне, а життя це зовсім інакше. Так, я все зрозуміла. Ти в кімнаті відпочинь, а я в кріслі почитаю та кілька хвилин подрімаю. Втомилася, для мене ночі довгі, прокидаюся разом із світанком.
Ввечері Оксана з бабусею грала в шахи. Їй здавалося, що надто довго тягнеться час, часто зазирає в телефон, жде дзвінка.
Бабуся помічає, що вона відчуває незручність, озирається, важко переводить подих.
- Оксанко, не хвилюйся, навіщо кота тягнути за хвіст, давай, розповідай мені свій сон. Кольоровий був, чи чорно-білий?
- Та сонце в небі звичайно ж золотисте і небо наді мною чисте. Правда здалеку чорна хмара, схожа на якогось велетня з товстими руками.
- От вигадала!
- Та ні, себе бачу, йду по зеленій траві, в любимій сукні. Назустріч він, але чомусь під ногами стежка в багнюці. Між нами невелика відстань, він на долоні протягує три обручки, одна зникає, ніби впала. Та раптом бачу його в товстому, металевому ланцюгові. Він до мене протягує дві руки, за мить його огортає сіра імла. Очима шукаю, а його немає, кричала, звала до себе. Я й прокинулася, коли відчула тремтіння уст, вимовила його ім’я.
Запала тиша… Людмила Вікторівна зазирнула до вікна. Ніби там шукала відповідь, як сказати, щоби, не зранити молоде серце.
- Ну, що пораджу? Думаю для тебе краще, на побачення не йти. Якщо підеш, то згодом пошкодуєш.
- Ти хочеш сказати, що моє кохання до нього, то іграшка?
- Ні-ні! Мова не про тебе, бачу ти сяєш, як зірка в небі, яка знайшла свого супутника. Та він…
- Ні, далі не говори, краще помовчи. Одна обручка впала, чи десь зникла. Але ж на долоні залишалося дві.
- Гаразд, вже майже ніч, вгамуй емоції, навіщо пусті розмови. От завтра… з ним зустрінешся, тоді, якщо захочеш, мені розповіси.
За вікном ніч… Людмилі Вікторівні не спиться. Вже ладна й слоників порахувати та думка за онуку не покидає. Таке воно…. життя. Хтось закохався, надіється на продовження стосунків, а хтось безчесний наносить сердечну рану. І хто вигадав знайомство через Інтернет? Можливо якась пара знайде своє кохання. Та на її погляд, достатньо зблизька побачити очі, торкнутися руки, тільки тоді можна відчути, які наміри в цього хлопця. Така молодість, не усім щастя, але ж розчарування буде важко пережити.
Перед дзеркалом крутиться Оксана, в сукні із синього шифону. Від сонячного проміння, воно переливається то золотом, то сріблом,
- Ну, як я? Бабусю, що скажеш?
- Як волошка серед поля… нехай щаслива буде доля!- на її плечах поправила локони. Та я тебе застерегла…
- Бабусю, не зараз, ми зустрічаємося на зупинці біля парку. Це вчора пізно ввечері Олексій запропонував. Думаю весело час проведемо. Не хвилюйся, мабуть повертатимуся з ним, тобі передзвоню.
Усміхнена, махнула рукою,
- Я пішла!
- Ой швидко повернешся, - тихо прошепотіла жінка.
Синя сукня піддавалася вітру, злегка здіймалася й знову прилягала до тіла. Красива молодість, подумала, жінка та, якби ж то щастя.
На зупинці нікого… Оксана кілька раз відходила на невелику відстань й поверталась. На телефоні тринадцята година, десять хвилин. Нарешті зупинився міський автобус, кілька пасажирів йшли в парк. Тільки тепер, вона здалеку побачила Олексія, який йшов по тротуару. Помітив, що вона дивиться в його сторону, махнув рукою. Її ж настрій набагато покращився, ну от нарешті ми разом. Та вмить, навпроти нього різко загальмувала машина. З неї вийшло двоє кремезних чоловіків і в широкій спідниці вагітна жінка. За мить, вона вже стояла перед ним, розмахувала руками, щось кричала. Олексій щось відповідав, то нахиляє голову, то позирав у сторону Оксани. Вагітна жінка, ніби дала наказ, гучно,
- Беріть його! Чого чекаєте?! Я з ним вдома розберуся.
- Це серіал, чи що? – зненацька вирвалося з уст Оксани.
Позаду вже стояло дві жінки. Вона й не помітила коли вони підійшли. Одна з них хіхікнула,
- Отаке полювання на чоловіка. Це ж Вадим з автосервісу. Його все містечко знає, має доньку, бачиш і дружина вагітна, а він все пригод шукає. Такого тільки ловеласом можна назвати.
Друга підтримує розмову,
- Як красень так і дивися, норовить вскочити в гречку.
Оксана не вірила почутому. Їй хотілося крикнути, який Вадим? Це ж Олексій! Та в горлі ком, нестерпно, тиснув до болю, по щоках сльози, не в змозі зупинити.
На лавці біля входу в парк, трохи оговтавшись, Оксана їла морозиво. В неї часто так буває, коли спантеличить від хвилювання, задобрить душу і все проходить. За кілька хвилин до цього, все ж згадала сон. То моя обручка впала, зникла, нам не судилося бути разом. Чому в мережі новин не поцікавилася про нього? Щось підштовхнуло пригадати, що після школи мріяла поступити вчитися на детектива, посміхнулася. Якби й справді пішла тією стежкою, то не попала би в таку халепу. Чи мабуть була би поганим детективом.
Її підстерігає приховане почуття провини, що не прислухалася до бабусиних слів. з таким настроєм, не змогла повертатися до бабусі. Вона ж мене попереджала, а я? Як дурне довірливе дівчисько. Ні-ні, по телефону ніяких знайомств. Досить ілюзій, пора дорослішати.
Мабуть все ж таки багато значить вища освіта. Вона, як майбутній лікар, змогла себе взяти в руки. В глибині душі зуміла притупити біль, розчарування.
Літній, тихенький вітерець пестить обличчя, злегка здіймає волосся. Окана підійшла до жасмину… в кріслі-качалці, трохи схиливши голову, дрімає бабуся.
Йдучи в будинок, тихо в словах, ніби собі шукає підтримки,
- Нехай подрімає, я потім… все їй розповім. Та, що й розповідати? Що мало бути, вона ж напевно розгадала сон, тому й не радила йти на це побачення.
Як кажуть, якби ж то знала де впаду, то соломки підстелила би. Але ж завдяки обставинам не впала, значить все добре, життя продовжується.
2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2025
(вірш до картини)
Ти мій тихий океан,
Я ж весняна злива,
Раптом вітер, ураган,
Чи й буду щаслива.
Тож прийми мене вночі,
Най тебе зігрію,
Вразив вихор у борні,
Хтось зламає мрію?
Я розтану у воді
Росами веселки,
Та лиш зрадити не смій,
І не розбий серце.
Ми з тобою вдалині,
Сповнені у штилі,
Станеш сонечком мені,
Блиск у кожній хвилі.
Вже й всміхнулись небеса,
В хмарах діаманти,
Зглянься, тут всюди краса,
Вдвох діждались щастя.
2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2025
Свята водиця із криниці,
Два джерела подвійна сила,
Нарешті вдвох могли напитись,
Щоб була доленька щаслива.
Нехай дощить і буревії,
Та блиск від сонця в піднебессі,
Хоча тремтить сльоза на вії,
Печаль загубиться у часі.
Чарівний світ, кличе в політ,
І чорні хмари не завада,
Проживемо немало літ,
Цьому коханню буду рада.
По два крила - життя магічне,
Всі перепони пройшли разом,
Навіть війна нині ж не вічна,
Насолодімось рідним краєм.
По зелен - травах веселі ми,
У змозі знов, води напившись,
В борні за волю, настане мир,
Нам перестануть війни сниться…
Набравшись сили із криниці,
Думками з мріями сповиті,
Пліч-о-пліч вкотре, пройдемо шлях,.
Настане мир! Клич волі час!
14.05.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2025
Мовний … шурхіт листя,
Роси мов намисто,
Птах завів сопрано,
Це ж прокинувсь ранок…
Колір веселковий,
В небі світанковім,
Зник, час відпочити,
Сном серце зігріти.
Ввись, тополі в драйві,
Ні, розмови зайві,
Вітер, ще дрімає,
Хоч й сонце стрічає.
В літа теплі очі,
Певно й серед ночі,
Зорі - пелюсточки,
Все ж мерехтять мовчки,
Злети, їх далекі,
Чи й хтозна секрети,
Там сузір’ям сяють,
Тож й вони все знають,
Ранку.. .змога бути,
Час не повернути.
Клен, мліє під сяйвом,
Мов, під простирадлом,
Перли… злато в блисках,
Ніби краплі в плисках.
Подих…. прохолода,
В дар, несе погода,
Літня, хоч примхлива,
В час… ери красива,
Квіти і суцвіття,
Смак різноманіття,
Сприймемо на вдачу,
Їй, гріхи пробачим.
Враз по травах хвилі,
Вмить, вже ніби в штилі,
Гладь - море зелене,
Стук , серця шалений,
Хто тут при дорозі,
Ліз, їжак у змозі,
Стежку протоптати,
Ранок зустрічати.
Промінь, ліг при річці,
Тішиться водичці,
Рух - звабливий колір,
Струм тихенький говір,
Блискітки – ряднинки,
Вплав, як намистинки
Рибкам, то принада,
Річка… цьому рада.
Добре кому втіха,
Мошкам не до сміху,
Знов загрозу чують,
Жаби, злі чатують,
Очі завидющі,
В зелені хитрющі,
Ква, ква - ква, співають,
З раночком вітають.
Берег, трави пишні,
Вітер, ледь колише,
Ви, дрімайте любі,
Тишу кожен любить,
Спокій, сон безхмарний,
Серденько не ранить.
Мирно по окрузі,
Тут й лелеки - друзі,
Дарять щастя миті,
В променях омиті,
У новенькій свиті,
День прийде найліпший.
Лагідне проміння,
Нас, втіша надія,
Ранки і світанки,
Нічки забаганки,
Душ, сердець бажання,
Кращі сподівання.
Мир і віра з нами,
Щоби й вечорами,
Тиха гавань вдома,
Щоб, відійшла втома,
І… над рідним краєм,
Сонце водограєм,
Воїнів стрічали
Втішно з короваєм!
Злети, мов на крилах,
Дітки у обіймах,
Сльози... дощі в полі,
Жити, щоб на волі,
Дякувати долі,
І смілим героям,
Що, день й ніч боронять,
Кожную, хвилину,
Славну Україну.
***
Щоби при світанні,
З ранком у єднанні,
Мрії чисті, світлі,
Люд втішався світом!
01.07.2025 р
Фото / Полтавщина /
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2025
Вона по набережній йшла,
Із парасолею в руці,
Бриніли сльози на очах,
Весь час дивився їй услід.
В кущах ховались горобці,
А дощ мілкий все не вщухав,
Думки шептали в голові,
Про що не знав, щось відчував.
А хмари плинули удаль,
Вже підійти дуже хотів,
Щоби розвіяти печаль,
Та не наваживсь, не посмів.
Край неба сонечко ясне,
Зненацька сміло підійшов,
Торкнулось марення мене
Своє кохання, я знайшов.
Дніпровські хвилі стук сердець,
В душі проснулись почуття,
Обличчя пестить вітерець,
Довіку будеш ти моя.
Удвох по набережній йшли,
Пташиний спів зігрів серця,
Не розлучили нас роки,
В теплих долонях майбуття…
Подяка долі за той дощ,
Що постелив стежку життя.
26.05.2025 р
Покладено на музику за допомогою ШІ
Дякую пані Liza Bird
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2025
Спекотне літо втрачає силу… ранкова прохолода освіжила її обличчя.
- Ну ось і ранок, - в кріслі- качалці Барбара розвернулася в сторону вікна, продовжила,
- Віоло, доню, я ніби задихаюся. Дякую, що відчинила вікно, ці щоденні клопоти, хвилювання забирають всі сили.
- Нічого мамо, це лише на якийсь час.Ти ж знаєш, коли весілля завжди напружені нерви.
- Можливо ти й права. Не кожен доживе, щоби побачити, як онука виходить заміж.
- Так мамо і мені нелегко. Не забувай , що я її в сорок років народила. У кожного своя доля, маємо порадіти, що Єва знайшла свою половинку, то ж нехай буде щаслива.
- Дай Боже. Як кажуть, все у руках Всевишнього. У вас все готово? Нічого не забули?
- Не хвилюйся, все буде так, як ти хочеш. Дві автівки, вже прикрашені стрічками, кульками і квітами, готові до поїздки. Валентин говорив, з їхньої сторони буде три автівки.
- То добре, що католики не змінюють своєї віри і молоді люди знаходять одне одного, для продовження рідного польського роду. Не думаю, щоб у них була змішана кров з православними.
- Ти ж сама розмовляла з його батьком, тому дала згоду на шлюб. Тож не хвилюйся. Після розпису їх обвінчають у нашій церкві. З пів години, як завжди роблять молоді пари, можуть покататься по окрузі, пройдуться по алеях парку. Думаю не наважаться поїхати на трасу, хоча обоє обожнюють покататися там, де просторіше.
- Та це ж можна зробити іншого разу, не обов’язково в день весілля. Оце згадала, як Єва прийшла в забрудненій сукні, обличчя в мазуті. Ну, в той день, коли автівкою заїхала в кювет, божилася, що не на великій швидкості. Але ж правду приховала. Добре, що Валентин допоміг, напевно би, десь у посадці ночувала.
- Всього в житті буває. Дочка не помітила, що телефон розрядився. А може так і мало все статися, в житті багато значить доля. А де б вона з ним познайомилася? Я рада, що згодом поїдуть жити у Варшаву. А де сьогодні їздитимуть, все зніматимуть на відео. Їх супроводжуватиме чоловік з камерою. Тож ми все пізніше побачимо.
- Дай Боже, щоби все було добре. Як Валентин приїде за нею, я їх благословлю, а потім нехай вже роблять , що потрібно. Не в мої дев’яносто років відвідувати ресторани. Я на відстані ними тішитимусь, молитимусь за благополуччя. О! Нагадала, а з Варшави його родина вже приїхала?
-Так, Валентин їх вчора зустрів, вони в готелі. Мамо, діти будуть задоволені. Я квартиру переписала на Єву, як буде скрутно продадуть, матимуть гроші. Вже тепер тебе не покину, з тобою доживатиму свій вік. Зараз усі молоді пари хочуть жити окремо, у них буде така можливість.
Віола підійшла до вікна… на підвіконні воркували голуб з голубкою. Поглянула на них і ніби щось пригадала,
- Мамо, а ти онучці, який подарунок приготувала? Мовчиш, ні пари з уст, мені ж цікаво знати.
- Он там , у серванті, є кілька золотих монет, від прадіда твого батька залишилися. В ті часи родини були заможніші. А ще два кришталеві бокали, то по моїй лінії родинна реліквія, як заповіт від мами.Ти ж знаєш, їх було шість. Вони дуже цінняться, їм уже більше трьох століть. Моя бабуся розповідала, як усі сусіди зібралися подивитися на цю красу. Мамин старший брат, був не скупим чоловіком. Хоча з дружиною і мешкав у Лондані та дітей у них не було. Тож вирішили бабусі віддати.
- Мамо я не хочу тебе образити, але я пам’ятаю тітку Ганнусю. Якось вона одного разу, щось розповідала про цей кришталь. Казала, що на ньому якесь закляття.
- Що ти таке видумуєш та стара карга, пробач, не стрималася. Була жінка не нашого кола, завидюща, язиката, як мітла. Куди треба та й куди не треба пхала свого носа, вигадувала казна - що.
- Але ж їх було шість. Чому всі бабуся не віддала?
- Отакої! Тож нас три сестри було, вона і поділила, щоби ніхто не ображався.
- У твоїх сестер не збереглися. Ото тітка й казала, що приносять невдачу. Як тільки розбиваються, то відразу два. Можливо тому, вони обоє мали другий шлюб? Ти про це не подумала….
- О! Ти мене своїми вигадками вражаєш.
-Та це я так, як кажуть, думки вслух. Я в тебе теж, я від другого шлюбу.
- Але дякувати долі всі живі, а другий шлюб, чи навіть і третій, в багатьох буває і без кришталевих бокалів.
- Ну гаразд, йтиму до Єви, треба готуватися. З хвилини на хвилину має прийти майстриня, зробить зачіску, будемо її одягати.
- Добре. Та ти ж не забудь віддати кришталеві бокали. Їх треба забрати в ресторан, обов’язково поставити для молодих.
- Гаразд, не хвилюйся, я все влаштую,- покидаючи кімнату відповіла тихо.
Та в голові, думок, як гул рій бджіл. І навіщо це зараз робити, хіба не можна віддати пізніше. Чи примхи років, чи вже таку цінність мають, що обов’язково за весільним столом, тільки з них молодята мають пити шампанське. Але нині не до суперечок. Всі сумління треба відігнати, вірити і надіятись на краще.
В просторій кімнаті відчинене вікно. Єва перед дзеркалом. Легкий шелест шовкової білої тканини, приглушені голоси з іншої кімнати створювали атмосферу очікування. Її сукня мерехтіла у сонячних променях. Рухами рук, що вкотре на плечах поправляла локони, видавали занепокоєння. Вона виглядала приголомшливо. Смарагдове кольє прикрашало її доволі красиву шию. Воно пасувало до її зелених очей.
Віола зазирнула на дочку. В очах замиготіли сонячні блиски, здавалося два ясні, теплі ліхтарики зігрівають материнське серце. Ледь стримуючи очі, думки, як вирій – о Боже, дай моїй доні щасливу долю!
-Мамо, ці бокали і шампанське ми маємо забрати в ресторан? Хіба не можна було раніше завести.
- Сонце моє, це так бабуся захотіла. Це ж від неї подарунок. Коли буде вас благословляти, вони мають стояти на столі. Я піду принесу коробку, запакую, щоб безпечно привезти в ресторан.
Єва підійшла до столу, взяла два келихи і пляшку шампанського поставила на підвіконня. Відійшла в сторону. Злегка посміхнулася,
Думка, як тиха течія води - а що, ось після весілля, займуся своєю улюбленою справою. На фоні вікна намалюю, ці красиві, старовинні бокали. Щоби довіку зберегти бабусин подарунок. Бо це ж така річ, хто знає чи збережуться до нашого золотого весілля. Та й при нагоді дітям показати, як родинну реліквію. На якусь мить подумала про сімейне життя. З вікна раптовий звук привернув увагу.
Зазирнувши на телефон, Єва здивувалася. Відстань в тридцять кілометрів не така й велика, адже в цю пору вже мав приїхати Валентин. Спішила до виходу, в спину відчула різкий вітер. І миттєвий гучний звук розбитого кришталю. Здригнулася, різко розвернулася, від побаченого, обличчя миттєво зблідло. Шовкова фіранка, лежала зверху на половині відчиненого вікна. На підлозі лежала відкоркована пляшка з- під шампанського. Вся підлога вкрита вином і дріб’язками кришталю.
Від здивування, очі округлилися, на віях тремтіли сльози. Лиш тільки подумала, це ж бабусин подарунок, що їй скажу?
Як у кімнату зайшла мати, зляканий погляд прикипів до підлоги. На лобі густо звузилися зморшки. Її уста тремтіли, Єва не змогла розібрати, що вона хотіла сказати.
- Мамо не сварися, так вийшло. Як вихор налетів вітер, все сталося за мить, я, аж злякалась. Ти поки що не кажи бабусі.
Мати взяла її за руки,
- Доню присядь, я тобі дещо маю сказати.
- Мамо, це дріб’язки життя, не варто на цьому погоду робити.
- Та я не про це… щойно з лікарні подзвонили. Автівка Валентина потрапила в аварію. Вірніше, їм назустріч виїхав далекобійник. Це сталося ще годину назад. Швидка привезла в лікарню, але вже було запізно. Валентин і його друг вже в морзі. Вся родина з готелю вже в дорозі. Прошу візьми себе в руки, нам треба їхати.
Нею ніби керував робот… Єва різко зірвала з себе одяг. Сльози рікою текли по щоках. Для гучного ридання замала кімната, воно проникло в кожну шпаринку, виривалося у вікно і неслося вдалечінь.
Мати обійняла доньку, тихий шепіт, немов шукала розраду,
- Чи хто і зміг би подумати про те, що станеться в день весілля.
Від болю розривалося серце, підкрався той сумнів, що напередодні збентежив її. От тобі і родинна реліквія, успадкований кришталь. Та хтось же знав про те закляття, невже нічого не можна було змінити.
2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042503
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2025
Вони йшли вдвох, взявшись за руки,
Думок й не мали про розлуку,
Осяйні очі до причастя,
Кохання …. мрії мати щастя.
Так крок за кроком, роси в травах,
Стрічали ранки у загравах,
Пізнала ласку, розплів коси,
Дощі накрили їх покоси.
Завада, хмари- лиходії,
Судачать люди про події,
Ото, так сталось, не судилось,
Знайшов, він іншу, підкорилось...
Те серце, що її кохало,
Лише хлоп’я в садку гуляло.
Співала птаха голосисто,
Пекучі сльози, як намисто,
В долонях , нібито озерце,
В стражданні, защеміло серце.
Чому все так, як квітка в полі,
Беззахисна, наче й на волі,
Але ж дитя тата чекає,
В душі вогонь, все ж не згасає.
Повернеться? На жаль, сумління,
А може знов весни цвітіння,
Йому принаймні нагадає,
Щоразу жде й досі кохає.
Понурий ліс… блукає осінь,
Похмуре небо, зникла просинь,
Мороз ранковий пече в плечі,
Життя луною - крик лелечий….
У вирії літа і спогад,
Але ж колись, ти тут був, поряд.
Тепер онучок гладить сивину,
Невже та краща? Казав одну,
Мене знайшов. Бракує слів,
Важким думкам, мабуть погляну вслід.
І врешті – решт, напевно відпущу,
Не варто помічати сльозу,
Яка на вії, забринить злегка,
О доле, доленько, чому така?
***
Вінок на згадку зберегла,
Вино причастя палить уста,
Немовби вкотре відчуває,
Пішов! Чому ж вона кохає….
23.06.2025 р
Вірш liza Bird !Вишні на снігу"
надихнув написати цей вірш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2025
Вечір надходить… ближче до нічки,
Щораз думки, штормові, журливі,
Я поспішаю потоком річки,
Згадай коханий, були щасливі.
Із буревієм у морських хвилях,
Ти заблудився, світився маяк,
Я ж ніби пташка, злечу на крилах,
Скажи дістатися, до тебе як.
Сміливо з морем, веду розмову,
Прошу вгамуйся, прояви милість,
Сховай злу ревність, на дні морському,
Потіш наразі, блиском у штилі.
Та зрозумій, зізнався в коханні,
Часто шептав, я для нього зірка,
І нічка зникне, душа в зізнанні,
Ти наймиліша рожева квітка.
Тих слів забути, ніяк не в змозі,
Пристрасть, цілунки, ніжності зваба,
Під плескіт хвиль, вмлівала в гріхові,
Стань же опорою, буду рада.
Він моє щастя, душі натхнення,
Весняна мрія у піднебессі,
Від Бога й долі благословення,
Тож не загубимося, ми в часі.
О море - море, віднеси в далі,
Жорстку самотність, передай привіт,
Зніми із серця тягар, печалі,
Щоби для двох, став наймиліший світ.
19.06.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2025
Серебриться річка, під легким туманом,
Солов’ї майстерно…. виводять сопрано,
Зустрічають ранок, сонця ліг промінчик,
Земля підставляє… з багрянцю ослінчик.
Відійшов світанок, сховав фарб багаття,
Коли мир і світло, Бог дав справжнє щастя,
Тож з теплом й любов’ю до дня надихає,
Всю журбу, тривоги позаду лишає.
І заграли роси, веселково, ніжно,
Лягла тінь рожево, за мить білосніжно,
Від землі красуні - шаль у піднебессі,
Обійняла хмарку - веселись… на часі.
Вітерець легенький, прокинувсь поволі,
Пробудив… травичку й квіточки, ще сонні,
Забриніли звуки, мов спів пелюсточків,
Поспішали бджілки до рясних садочків.
Вже рознесли крильця солоду духмяність,
Відчуває днина, красу, силу, радість,
І пташино стрімко, мрії до сузір’я,
Хай щаслива доля й щоденна надія…
Не втрачаймо віри - квітне Україна!
19.06 2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2025
А в небі знову, щось гуркоче,
То барабанить, мабуть здаля,
Мороз по тілу тепла просить,
Ти пригорни, я навік твоя.
Не спи, прошу, як мале дитя,
Веде годинник, відлік часу,
Не стримуй дотики, почуття,
Подаруй ніжність, солод, ласку.
Вишневий сік, на устах блискіт,
Легенький трепіт, хай відчую,
Візьми в обійми досить ближче,
Най серця стук, гучний почую.
Прийми мене, як пташку нині,
Нехай зігріють твої крила,
Щоби літала в небо сині,
І ти сказав кохаю мила.
Під тонким, зимним, покривалом,
На мить спини, наш час жаданий,
Розбуди пристрасть із запалом,
Веди в спокусу мій коханий.
Твоє чоло вкрите росою,
Бентежно, звабливо пірнати.
Щаслива вмиюся сльозою,
Нас час навчив щиро кохати…
Я божеволію з тобою,
Нині не треба, шанс втрачати,
Вдвох зігріваємося, любий.
2021 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2025
За вікном літо, нічна пора. Думок сплетіння, мов жернова. Як їх спинити, замати спокій? Наче у путах посеред ночі. Та ледве вклалася, холодне ліжко. Одна відрада, погляне ніжно. До сина, що давно вже басить сон. І спогад колискової, звучання в унісон. Все ніби й добре нині, хоча сльози полинні. Знов залишаються на устах. Які й не раз ховала при свічах. Коли не спалося, виключали світло.Тремтять повіки, бажання є, кудись летіти. І от нарешті, сон підкрався….
Вона у ліжку, погляд до вікна. Серце тріпочиться, хвилювання, коли ж закінчиться війна? Відчинена кватирка, повітря свіже, Раптовий скрип, той звук, чомусь слух, надто ріже.
Місяць уповні, лукаво позира. Враз шелест листя…
- Ти одна. Вгамуйся, ще все попереду, та знай! Розслабся, що скажу, при тиші все сприймай.
За мить перед очима рідний сад. В його руках достиглий виноград. Бачить себе в обіймах ніжності, тепла. Ласкавий погляд, поцілунки на щоках,
- Ану цей солод скуштуй, люба, кохана. Мене теж нагодуй, залишимось до рання. Цей сік нехай, мовби вином нас оп’янить. Не поспішаймо. Давай цей час, зупинимо на мить.
Враз ніби серце, вискочити хоче, Слова почула, листя шепоче,
-Кривава війна - розлука, біда, журба.Та вже зустрітися, настав час. В душі вогонь кохання не погас. Папери ті, що безвісти пропав. Веління долі, то правдоньки ніхто не знав.
Зненацька вітер, увірвався в кімнату. Миттєво відкрила очі, А він все ще гойдав, шовкову фіранку. Бентежить думка, чому такі задовгі ночі? Холодний піт, мокре чоло, в мить почуття, гарячим попілом лягло. Чому наснилося, що було? Навіщо душу ятрить і до чого цей сон?
Де знайти відповідь? Погляд до вікна. На підвіконні, маленька пташка на неї погляда. Наразі світло в телефоні, легенький звук від СМС. Цікаво яку звістку принесе? Ця пташка і хто так рано щось нам пише, синку. На стіл поклала мокру хустинку.
Повідомлення, із чужого телефона, читає без зупинки.
- Привіт! Я живий, люба не хвилюйся. З полону нині повернувся. Передзвони, як ти, як син? Скину локацію, чекаю на зустріч. Моя кохана, я так за вами скучив.
11.06.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2025
Поміж Карпатських гір, я вкотре йду
Схилились низько гілки смереки,
То не завада стежечку знайду,
До тебе любий, хоч так далеко.
Назустріч вітер, ніби чекає,
На мить притихне, повіє ніжно,
Згадати важко, душа страждає,
Тут поцілунки, обіймав міцно.
Слова відлунням – Я тебе люблю!
Зненацька чую із гірських вершин,
Яке блаженство, потайки ловлю,
Та раптом сльози, як гіркий полин.
Я відчуваю, що живий, вірю,
До серця стежку тобі збережу,
Давно війна, плекаю надію,
Кохаєш, знаю, лиш мене одну.
Веселка в травах - ранкові роси,
А ясне сонце пестить лаванди,
Колись рожеві, мені приносив,
У сподіванні, разом наза́вжди….
Щире кохання подарить крила,
Ми подолаєм відгуки війни,
Кожна хвилинка для нас щаслива,
Я потону в квітучості весни .
28.05 2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2025
Сонливий вітер злегка гойдає трави,
Немов з думками, які в душі плекаю,
Відчула вкотре невпевнені октави,
Можливо й ні! Чомусь сумлінно вважаю,
Напевно по́милка, але цей світ люблю.
Помітно зваблюють пелюстки суничок,
В жаданні сонця, зранку випити росу,
Босоніж я, поспішаю до позичок,
Вдихати хочу свіжість саду. Всю красу,
Вбирати й кроки, ледь чутні цього літа.
Шурхоче листя, в глянцевій оболочці,
Відбитки золота - сонця подарунки,
В черешні ягоди, в червоній сорочці,
Ловлю їх запах, солодкі п’янкі трунки,
Блаженне літечко, до тебе радо йду.
Уздовж стежини рясніють полуниці,
Промінням пестяться, захоплюють тепло,
По них зненацька переллються зірниці,
Частково в росах, веселкове джерело,
Тона забарвленості приємні серцю.
Під дійством вітру тішить колоритність гам,
Здається сік уже замала на устах,
Кислинку, солод, сприймає моя душа,
Мигтіння блиску не сховаю у очах,
Тієї радості, що полонить єство.
Ці перші кроки вже з літом відчуваю,
Жага сприйняти без порушення тиші,
Я світлі мрії про мир щоденно маю,
Нехай війна скінчиться, достигнуть вишні,
Якби ж почув мої бажання Всевишній.
Тихенький вітер висушив ранні роси,
Й полинні сльози, що стікали по щоках,
О літо - літечко, не принось нам грози,
Журбу і біль. Нехай достигнуть у садах,
Всі фрукти й ягоди, не меркне надія….
Що Україна, знов вип’є келих вина,
З духмяним літом зустрічатиме осінь,
За щастя, віру, що так бентежать серця,
Треба лиш вистояти, щоб чиста просинь,
І шлях нам сонце освітило в майбуття.
07.06.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2025
А хто вона, як всі?
Безгрішна, чи свята,
Та йде сміливо в бій,
Хоч темні небеса.
Звук хмари гучно рве,
Здаля шахід летить,
Війна, комусь вже зле,
У жилах кров кипить.
Та хто ж вона така,
У берцях, штанах вже,
Худенька. У очах,
Все ж мрію береже,
Тут вистоїть, як всі?
Не дасть впасти другу,
У темряві нічній,
Втече від наруги.
В окопі задріма,
Та сон лиш на мить,
А думи жернова,
Вже серденько болить.
За тих, хто вдома жде,
Туди б хоча на мить,
Дитина маму зве,
Від дум душа тремтить.
Та хто вона така?
В очах світло несе,
Красива, молода,
В руках зерно святе.
В надії сіяти,
Збирати урожай,
Щоденно мріяти,
Плекати рідний край.
О жінко, мов дівча,
Як бій за плечима,
Горить вкотре свіча,
Немає побратима.
В душі пала вогонь,
Готова все знести,
Проллється вража кров,
Спроможна захистить.
Землицю, всю красу,
Хіба це буде гріх,
Готова масть черству,
За мить стопить на сніг.
Нехай ніхто не зна,
Як важко пережить,
Рашистська рать - пітьма,
Завадить мирно жить.
Тому погляд вперед,
Не зронить і сльози,
Плекає свій секрет,
Позбутися біди.
Та хто ж вона така?
В ній гордість і краса,
Жаль доля нелегка,
Та чисті ж небеса,
Ознака краще жить,
То хто ж вона така?
Квітуча і проста,
Та це ж твоя дочка,
В ній віра не згора,
Тож завжди має честь,
Незламні почуття,
Її не спинить й смерть,
Заради майбуття,
Сім’ї берегиня,
Славетно вознесе,
Свій стяг України,
Бо в ній щастя живе,
Як сонце, все земне,
В досягненні миру.
05.06.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2025
Снить нічна тиша накрапає дощ,
Легко музично, мов шепче щось,
Листя торкається, душі, єства,
Все омиває свята вода.
Тонким струмком стікає з дахів,
Хтось і не спинить, якби й хотів,
Змиє весь пил, що припав за день,
Ніби, по трубах звуки пісень.
В тихім звучанні, розпач, жура,
Слід залиша безжальна жара,
Вто́му ледь змиє в тиші нічній,
Дощик легенький, не буревій.
Стиха останні краплі мовчать,
Хоч, хитаючись хочуть заграть,
Все ж звуками нічного дощу,
Може спокій, я з ними знайду.
Ніч у сні чує кроки чиїсь,
Краплі хиткі, як думи мої,
Все, це на благо, най би було,
Сонячний ранок збудить село….
То... є надія нічки й моя,
Вкотре почути спів солов’я,
Щебет про мир по всій планеті,
Щоби щораз мрії на злеті...
Світлі і теплі зігріли серця,
В тиші щасливій все майбуття.
04.06.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040905
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2025
Життя - випробування сили духу,
Знайти дорогу, сприймати дивосвіт,
Не зрадити стремління, свою душу,
У ній відчути натхнення, краси цвіт.
Життя, це ранки, днини, надвечір’я,
Під сонцем стежка, поряд з плесом річки,
Неначе змійкою уздовж Міжгір’я,
Зненацька, в полоні пітьми нічки.
Здаля… та височінь манить до волі,
Ясне світило, у мріях сподівань,
Торкнеться злегка, скоришся поволі,
Сприймаєш ніжність, тепло без нарікань.
Життя- колиска мами, серця співочість,
Щоб мову рідну, славити на шляху,
В добро повірю, життєздатну творчість,
Її по стежці в долонях понесу.
12.05.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2025
Знов вітер гойдає фіранки шовкові,
А ранок дарує духмяність і світло,
Із свіжим повітрям, думки пелюсткові,
Душа в насолоді, дивлюся привітно.
Дощить за вікном, а край неба багряність,
Мабуть хлюпотітиме, як три дні поспіль,
Навіює смуток, навіщо вкрав радість,
Щоднини коханого, чекаю в гості.
Невже дні завадять, весняні, холодні,
Здолати, між нами небажану відстань,
Не вірю, що мрії здійснить не спроможні,
Ми юні та сильні, відкинь протиріччя.
Та справді, здається, що осінь настала,
І грози травневі, розлук тьмяні очі
Сердечко тріпоче, про тебе згадала,
Коли сильний дощ завітав серед ночі.
Мої сподівання, всі краплі не змиють,
І навіть із снігом, нав’язливі нині,
Коханий, мій милий, щомиті чекаю,
Нам сонячний промінь і співи пташині,
Засвідчать, що скоро війна закінчиться,
Розсіються хмари, із вітром у далі,
Гармати затихнуть, душа звеселиться,
З тобою в обіймах розвієм печалі.
27.05 2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2025
Яку ноту вибереш сьогодні
Голосну чи тиху. В сподіванні,
Цю прийнятну ДО, душі холодну,
Як і РЕ в буревії, стражданні.
А вже МІ - для серця дуже мила,
Наче тіло в обіймах любові,
Лиш достатньо сприйняти щаслива,
Тут і ФА, не загубиться в слові.
Чи потішитись, як факел збудження,
Та раптово СОЛЬ, як приємний сон,
Огорта, не викличе збурення,
Її звук пролине в унісон.
І на часі СІ – возвеличить всі,
Ніби мрія до неба несеться,
Ноти разом подарують пісні,
Найчуттєві для душі і серця!
26.05.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2025
Політ думок - злети пташині,
Скажи чому не разом нині,
Коли я в тебе закохався,
Конвалій цвіт вже осипався.
Кажуть для нас була прикмета,
Не розірвалися тенета,
Бутону цвіт, ще не відкрила,
Від серця ключ не подарила
Моя трояндо смак любові,
Згадай розмови вечорові,
Давай потрапимо у казку,
Не пошкодуй ніжності й ласки.
Із пелюсточків зніму роси,
Вустами зацілую коси,
Моя душа блаженно просить,
Нехай зустрінемо, вдвох осінь,
Думки летять у дальні далі,
Іскрить шампанське у бокалі,
Весільний вальс і крики гірко,
В небі сіяє наша зірка…
Не треба вірити в прикмети.
23.05 2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040405
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2025
Два берега... поміж них річка, вже давно,
Ті води, часом немов гірке вино,
Які щоденно роз’єднують, на жаль,
Ще дощ добавить кислий присмак. Печаль.
Проникне в душу, охолодить серце,
Нараз не вправі, зібрати в озерце,
Весняні почуття. Тьмяна заграва,
Від річки, ця розлучниця так рада.
У ніч погожу, їх з’єднають зорі,
Прийматимуть прикраси кольорові,
Від квітів, як цілунки, привітання,
Допоки не погасне зірка рання.
Медові роси - посланці кохання,
Хоча на миті відчують єднання,
Та сонце вкотре, із річкою в змові,
Мабуть втішають зради випадкові.
Але ж віками спаплюжені води,
Природні явища, не знайдуть згоди,
Кохання, все ж міцнішає з роками,
Завади зникнуть межи берегами.
22.05. 2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2025
Чому це небо плаче знов і знов,
Не яснить сонце поміж хмарин,
У жилах вкотре закипає кров,
На полі бою, знаєш, тут не один.
Відстань до болю, серденько крає.
Війна навіщо, душевні крики,
Тут побратим, ранений страждає,
Певен не можна, все це простити.
Тож не покину, не пророню сліз,
Та й не погоджуюсь із весною,
У СМС, зазвичай мало слів,
Хоча б на мить зустрітись з тобою.
Бо ти є сонцем. Мета досягти,
Нам перемоги, щоби була поряд,
Щоб не тікали діти у світи,
Бо там не наш, не вкраїнський погляд.
Це випадковість, весна плаксива,
Журавлів зграї у піднебессі,
Від смутку матінка, зовсім сива,
На жаль зненацька губиться в часі.
Важко сприйняти - божевільний світ,
Заради чого, хтось йде вбивати,
Чи хоче вибратися із боліт,
Свою багнюку, скрізь розкидати?
Нехай нам важко та маю віру,
На право жити, вистоїмо ми,
Яскаве сонце вернить надію,
На святу землю, врешті прийде мир!
У СМС думки не напишу,
Та ти відчуєш, вітерець війне,
Прошепотить, що я тебе люблю,
Адже в цей час, теж згадуєш мене…
Чекай кохана, вірю, повернусь.
20.05.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040128
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2025
А що думки, як вітер свище,
Зникають десь, у морських хвилях,
Вмить піднялись, до сонця ближче.
Зненацька губляться у штилях.
То сумні роздуми, про нас,
Коли коханий, так далеко,
Вода сердито б’є об баркас,
Йому змиритися нелегко.
Штормить мов кличе, в незнану даль,
Реве пантерою раптово,
Наразі вкриє, як чорна шаль,
Біду накличе. Пурпурово…
Містичне море. У вигна́нні,
Пізнає землі зовсім інші,
А, як же я, у сподіванні,
Думки вже зранку, чомусь гірші.
Була би чайкою, сміливо,
У вирі стежку, все б віднайшла,
Хоч місяць світить, знов мінливо,
Поміж хмарин, сяйвом ллє зоря.
Поглянь, це ж я, ночами не сплю,
Тобі віддам частину сили,
Додому шлях, сріблом простелю,
Довіку будемо щасливі.
16.05.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2025
Вишиті хрестики на скатертині,
Будьте щасливі в нічний час й при днині.
У подарунок, щоби світлі мрії,
Стальна підтримка. Й душевні надії
Не покидали, в час потрясінь і бід,
Уберегли… від горя, страждань і війн.
Сльоза скотилась, відчуття загрози,
Сприйняття раптом, на фоні мімози.
Та колір жовтий для серця розрада,
Мов промінь сонячний, йому так рада.
А небо ж чисте, то ознака життя,
Міцність не втратила землиця свята.
Ніхто не зрадить, бо на скатертині,
Весь світ у квітах - оберіг родини.
Тож віра й воля, навічно незламні,
Серця материнські... стихли, в мовчанні.
У молитва́х думи, ти зглянься весна,
Нехай закінчиться кривава війна…
Щоб коровай на святковому столі,
І оберіг, зібрав дружню родину…
Вже й мир настав, розквітла Україна!
10.05.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2025
Ти почекай, постій, хай охолону,
Немов згораю в пекельному вогні,
На жаль, не вирвуся з твого полону,
Хоча й посміла сказати "Се ля ві".
Але навіщо розігріти сміла,
Наче із сонця украла увесь жар,
Сама ж, як попіл, піді мною мліла,
Не розумію, чому кажеш " Прощай !"
Торкнусь востаннє, медових уст, пахких,
Тільки тоді, вирішиш, як нам жити,
Дивлячись вдаль, не зруйнувати мости,
Та хіба ж ми, не навчилися любити...
Прошу, благаю не руйнуй, не спіши,
Бо ти ж для мене найсолодша в світі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025
Ой зрадливо, світить місяць,
Дід не знайде собі місця,
Де ж причалити, щоб вдало,
На дурняк, поїсти сала.
*
Давня баба, як холера,
Знову має кавалера,
Не сліпого, не глухого,
Живе весело, хіпово.
Дідок схожий на мужчину,
Мав будинок і машину,
Каптур модний, нові джинси,
Не біда, що зовсім лисий.
Обібрала, геть до нитки,
Дід позбувся, уже й нирки,
Забажала ікру "Красну",
Щоб життя було прекрасним.
На столі зранку, печінка,
Правда добра, в тебе жінка,?
Зготувати не ледача,
Скажи людям, за всіх краща.
Ми. як місяць і Землиця,
В душі й досі молодиця,
Не дізнаюсь, про що мрієш,
Чи про те, що не умієш,
Зігрівати, мене в ліжку,
Хоч погладив би, як кішку.
Пригадав дід, як напився.
Біля хвіртки зачепився,
У кишені грошенята,
Не обійдеться без свята.
Шепотіла,обіймала,
Вже, як пташка заспівала.
Час минав, хваливсь сусідці,
Опинився ніби в сітці,
Що робить, не знаю нині,
Аж печуть сльози полинні,
Може іншу йти шукати,
Бо ж не маю свої хати.
Вона ж баба, теж не промах,
Тож заходь, нарубай дрова,
Є нагода вік дожити,
Щоб медуху ,зранку пити,
Її треба заробити.
Є олія, бараболя,
А ще зварена квасоля.
Це ж дієта тепер в моді,
Огірочки на городі,
Помідори уродили,
Дід лип - лип, обличчя кривить.
Мов прозрів, тікав додому,
Ото вийшло по - дурному.
Своя баба, як холера,
Й часом наче, як пантера,
Все ж не скнара, як сусідка,
Та й гризе, зізнаюсь, рідко.
Зайшов радо, у хатину.
Приголубив, як дитину,
Ти пробач, мене рідненька,
Почастуєш, солоденька,
А я ж люба, заспіваю,
Як тебе, одну кохаю.
***
Дідам хочу сказати,
Зазвичай таке життя,
Ой, не пийте горілки,
Не зрікайтеся житла,
Хоч й не маєте жінки.
Це ж я раджу, щиро вам,
Час минулий згадаєш,
Лиш тоді, вже справжній пан,
Як приватний, дім маєш.
2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2025
Я ходила бережком,
Підганяла батіжком,
Гайда гуси, до води,
Й гусенятка, всі сюди.
У озерці, хлюп - хлюп – хлюп,
Навкруги, луною звук,
Як чудово в літні дні,
Мов веселка по воді.
Миють лапки, животик,
Зразу труситься хостик,
Ой, які ж, вони милі,
Відчуваю, щасливі.
А гусак - воєвода,
Йому люба свобода,
Здійняв крила, ґелґоче,
Тягне шию, шепоче.
Мов рахує гусенят,
Я ж чатую, всього п’ять.
Хвилька ряску колише,
Га - га - га гуска кличе.
Гайда їсти та пити,
І гарненько спочити.
.
Павучок сітку плете,
Втішить й сонечко ясне,
Босонога по траві,
На душі, тепло й мені,
Очі радістю горять,
Тут пасу, я гусенят….
Дуже - дуже, їх люблю.
2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039529
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2025
( с.Козача Лопань )
Рідне селище далеко,
Загубилась моя мрія,
Не гніздяться вже й лелеки,
Ятрить душу безнадія.
Земля зранена війною,
Під руїнами, плач, стогін,
Умивається, знов кров’ю,
Із землі квітковий пагін.
Всюди ями, страшні вирви,
Залишались тіла, смута,
Гомінкі лунали крики,
Де ж ти ненько, моя люба?!
Ти людей спаси Вкраїно!
Зупини цей час жорстокий,
Збережи цвіт і родину,
І поля щедрі, широкі.
Мені б птахою злетіти,
Щоби болі вгомонити,
Та настигли вертоліти,
Під завами снять діти.
Рідне селище далеко,
Крає навпіл моє серце,
В бою воїнам нелегко,
Як спасти життя, озерця?
Де ж той спокій загубився,
Тож диявол ненаситний,
На жаль, вкотре, мов сказився,
Хоч з тайги та дуже спритний.
Йде війна - йому за радість,
Каже мало, є (движухи),
У очах ярість, лукавість,
Бажав нової розрухи.
Сам згниєш, скоро в болоті!
Прийде час, ворог сконає,
Не спасуть й рублі св * лоту,.
Україна силу має.
Непохитні сини й дочки,
Ранній цвіт непереможний,
Збережуть літні садочки,
Де гуляли босоногі.
Час настане, вірю щиро,
Річка Лопань заіскриться,
Посміхнеться дитя мило,
Із волошками в пшениці.
*
Віднайду, стежину в полі,
До долини, до криниці,
У воді святій, смак волі.
Відчуваю, знадобиться….
Дай же Боже лиш дожити.
30.04.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2025
Який, був справжній чи в уяві?
Спроможний щиро покохати?
Напевно світлі мрії марні,
Мабуть лиш вмію малювати.
У помислах з душевним болем,
Твій образ звабливий красивий,
Але ж далеко в дружбі з морем,
Із хвилями досить щасливий?
Коли здаля линуть розкати,
І блискавки лякають душу,
Чи ти посмієш не кохати,
Ачей повернешся на сушу?
Нехай я вкотре намалюю,
Причал журливі крики чайок,
Твій подих знов поряд відчую,
Настане наш чудовий ранок.
Малюнок десь у піднебессі,
Де місяць зорі мир ілюзій,
Під сонцем зустріч нам на часі,
Уява? Ні! Веселі, юні.
Ті дні розлуки не отрута,
Стежину... бачу через милі,
Вже плескіт чую кроки рухи,
Тож нині мене ощасливив.
Слова душевні про кохання,
Не в маренні рада почути,
Як весен ніжне процвітання,
Тобі повік зорею бути…
Удвох життя здатні цінити
Й цей шлях дарований Всевишнім.
2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2025
Я до тебе по стежині,
Як до сонечка йду знову,
Білі хмари мов перлини,
Всі край неба розпорошу.
Ти почуй музику вітру,
На секунду прикрий очі,
Вже й сльозину вкотре витру,
Тож не спала до пів ночі.
Он здаля лелеків двоє,
Ну як ми колись з тобою,
Серця билися невтомно,
Окрилив наш час весною.
Чистий обрій думки світлі,
І душа теплом зігріта,
Почуття… весняні квіти,
Дочекалась щастя й літа.
Я до тебе по стежині,
Сонцесяйно спішу знову,
Всі думки мої перлинні,
Злети мрій саме в цю пору.
Йдеш назустріч пломенію,
Хоч вітрець холодить душу,
Зберегла в душі надію,
Сльозу шастя з вії струшу…
Ти коханий уже поруч,
Ми віднині навік разом.
літо 2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2025
Політ птахів, у піднебессі,
Із вітром наче в суперечці,
Мої думки на перехресті,
В бою ж не зрадні, гідні честі.
Одні летять у світлі далі,
Немов під музику з роялю,
Сховати в змозі всі печалі?
Хмарки сльозливі в небокраї.
Від інших крик, ждуть допомоги,
Навряд почують, біль, страждання,
Згоріли вщент земні дороги,
В пітьмі застрягло сподівання.
У горлі тисне, мов там кістка,
Так важко свій, подих відчути,
Коли ж отримаю, я звістку,
Де ж ти, соколик, мій онучку.
29.04.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038961
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2025
Щодня присяду, край віконця,
Та й лист тобі, напишу знову,
Ти так далеко… моє сонце,
День подарує нам обнову.
Квітучий сад, прийму блаженно,
Як промінь пестить пелюсточки,
Душею вірю достеменно,
Тож прочитаєш всі рядочки.
У них слова… та більш мовчання,
Частіш крапки, думки ти знаєш,
Не втрачу мрію, сподівання,
Сховав таїну, що кохаєш.
Враз з листя котяться росинки,
В заграві різних фарб веселки,
Все ж вії втримують сльозинки,
Цілунки з пам’яті не стерти.
Блакить небесна втихомирить,
Всі злети любощів і смутку,
Блукає місяць між хмаринок,
Із рук не випущу, я ручку.
Слова всі зайві, коли погляд,
Твій вкотре з місяцем зникає,
Скажи чому, тепер не поряд,
Моє ж сердечко так чекає.
29.04.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038850
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2025
Материнська душа,
Від весняних дощів,
Напилася з ковша,
Море горя і сліз.
Коли ж клята війна,
Відлетить навіки́,
Чому ненька одна,
В руках сина рушник…
Не зберіг оберіг,
І молитви вночі,
Загубився твій слід,
У морозній імлі.
Чи в полоні? Скажи,
Бога просить вона,
Вузол дум розв’яжи,
Чи спали, геть до тла.
Кажуть безвісти, десь,
Не один він пропав,
Чом не чує сердець,
Гучних стуків пора?
Аж горить все нутро,
Ллють холодні дощі,
Чи тобі все одно,
Тож солоні й гіркі.
Як вербичка одна,
Гілочки у воді,
Весь час погляд до дна.
Хай би бачить у сні.
Його личко ясне,
У роки золоті,
Де дитинство просте…
Але миле, в теплі,
У очах доброта,
Поклонявся землі,
Усміхались уста,
Оченята ясні.
Їй би поруч лягти,
Бо ж душа так болить,
Та нарешті знайти,
Той загублений слід.
28.04.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2025
Плава сонечко в криниці,
Джерелянка пестить стінку,
Охолоджує водицю,
Провокує нову хвильку.
Чи й пійма вона промінчик,
Вгомонить його нагоду,
Мох немовбито ослінчик,
Що вкривав стару колоду.
Її блиск, то років стійкість,
Зберіга святу водоньку,
Я подякую за щирість,
Наберу в свою долоньку.
Тож придасть і мені сили,
Поклонюся дарам Бога,
Не одна, мабуть щаслива,
По житті зника тривога…
Хай водички знов нап'юся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2025
Похмурий весняний ранок…. Темно -сірі, снігові хмари, то здалеку, то зблизька, схожі на гори й кораблі швидко плинуть в далечину. Вітер, немов грається з ними, підносить, зненацька тріпає, вже стають схожі на ряднини й човники. На якусь мить затихає, а то знову стрімголов летить вперед, розпорошує хмаринки і вже маленькими, відносить ближче до заходу.
Земля давно дощу чекає…
А дід Іван чекав на тепло, щоб часом вітер, не охолодив спину, як вийде на город землю копати. Підкрутить, густі білі вуса літає у просторі думок . Он мураха й та не вилазить, холодні ночі, а вдень вітри, де візьметься той настрій. Добре, що під грядки, на зиму скопав землю, буде менше замороки Пройдуся ручним тризубом, зрихлю святу землю. А от під бараболю треба свіженької землі, з вологою. Їй треба дати сили, щоб зійшла добре, всупереч холодним суховіям, нехай би теплий дощик скропив землю, змив зимові сліди. Тоді б напевно й сонце сміливіше вирячилося до землі, ласкаві, теплі промені пригріли не тільки б мені плечі, а й все навкруги. Ой, забуяє скоро зелень, співатимуть пташечки, тоді би з гарним настроєм йти на город. Може жінка стане лагіднішою, не пожалкує сто грам самогону, чи вина. Тоді би і я їй заспівав, як в молоді роки, біля нашої яблуньки. Проснеться все довкола і наш садочок розквітне,зігріє наші серця. Та миттєво посміхнувся, то думка, мов стріла настигла. Хоча би не забути, треба в малину забратися, щоби тільки вона не помітила. Бо зовсім без вина чи горілки захляю, де вже в мої роки сили взяти до того копання. Раптово нагадав, як колись, одного березневого дня посварилися. Як сорока трискотіла, читала натацію.
-Пора весняна прийшла, час працювати, а ти ледаще, все хочеш лежати, телевізор дивитися, а там якісь кліпи, напівоголені жінки.
-Ага,- ой і розсердився ж я тоді, - Як сто грам зігрітися то катма,
жалкуєш для мене, мякенької з кропом.
До кого б не пішов, біжить, мене чатує, щоб якась не пригостила. Як партизан маю від тебе ховатися, навіть до сестри, щось допомогти їй і то не відпускаєш.Чи то боїшся, що мене хтось поцупить, сама кажеш - таке добро нікому не потрібне.
То напевно ще й злилась, бо вилетіло з голови, оте свято, восьме березня.І чого забув, навіть словом не привітав.
А воно й справді Поліна, ще з молодих років ревнива. Бо він же красень був на все село. Любив горілочки випити та тільки ж до якоїсь справи, то славний господар. Чи для хати меблі змайструвати, чи якісь капці, чоботи зремонтувати, »золоті руки» - називали сільські жінки. Він у відповідь залюбки жартував, а часом і підморгне, то де ж тут, не будеш ревнувати. Два сини - соколи виховали, вивчили, відпустили в своє життя, військові звання мають. Обоє на службі, раз на рік приїжджають, то ж далеченько, певно кілометрів вісімсот до Києва.
Поліна вкотре поглядає до вікна, по городі стежка, як стрічка. По ній деінде старий, рудий спориш, який приваблює до себе горобців. Вони теж у турботі, один за одним, ніби по черзі, цвірінькаючи підлітають і щось у ньому шукають.
- Іване, нема нам дощику, час грядки садити. Іди займися ними, а я піч розпалю та на сніданок приготую яйця, так, я ти любиш.
Він, погладжуючи рукою останні сиві волосинки на голові, зморщив ніс, неначе боявся сказати, несміливо,
- Ти б мені кальсони зашила, холодно, вітром підвіє, ще захворію.
Жінка сердито сплеснула долонями,
- Ой та вони ж новенькі, вчора вперше одягнув, коли встиг розірвати. Ну, як мала дитина, казала ж присідай та не розставляй ноги дуже широко. Спочатку поснідаємо, ті штани залиш, я подивлюся, що там треба зробити.
Хитрий погляд до дружини, в очах бісики, усмішка вкрила обличчя,
-О, ти що, може хочеш мене бачити без штанів, по п’ять грам та й у ліжко?
-Ах ти ж бісова душа! В наші роки,не сором таке казати! Що молодість згадав… весна співає та вже ж тіло під твою дудку не грає.
Сама ж ледь приховуючи сміх,
-Зараз дам тобі новенькі, тоді й сядеш за стіл. Та жуй не довго і не базікай, надворі роботи вдосталь.
Трохи задумавшись, вона мимохідь поправила білу хустку на голові, хитро зазирнула в його очі, поцілувала в щоку,
- Та ти не ображайся, бережи свою гордість, бо буде біда, лікуватися, то занадто дороге задоволення.
Дід, від сміху, аж приснув слиною,
-Ох ти ж грішниця моя, бачу сяєш, посміхаєшся, напевно теж молодість згадала. То може для підняття духу, хоч грам п`ятдесят, вина наллєш.
Стара кивнула рукою, ледь стримувала сміх,
-Ох і хитрющий же ти! Ну, як рудий лис. Правда в мене вже сивий. От попрацюєш, я засію грядочки, тоді й поворкуємо, як голуби. Я не забула, як ти казав, - Ми з тобою, не так, як квочка з півнем, а як пара голубів, то ж маємо жити мирно.
Сонячні промені прилягли до скла вікна, підвіконня, мерехтять, ніби вітають з ранком. Старенька жваво зірвалася з-за столу,
- О, бачиш діду?! Сонечко пробилося поміж хмари. Подивися, їх вітер розігнав, тепер небо голубеньке, привітне. От і добре, я сяду за швейну машинку, а ти йди підпуши грядочки.
Дід, простягає руку до пательні, вмочив хліб у яйцем з олією, прицмокуючи тонкими губами, плямкає, як мала дитина. По закінченню сніданку, рушником повільно витирає вуса і бороду, перехрестився. Та враз, ніби щось згадав, заклопотано до дружини,
-О! Там, ще не обрізана малина є, я спочатку нею займуся, а потім піду до грядок.
Почесав голову, продовжив,
-А ти не поспішай, на обід борщику звари та дерунів насмаж, натри часничку. Пообідаємо, тоді й тепліше стане, засіємо, куди спішити.
Вона не заперечила, в душі тішилася, що про горілку, більше немає мови. Їй не шкода самогону, боялася за його здоров`я, напевно забув, як восени нагідки парила, виходила його, лежав, стогнав, бідкався на болі в області печінки. А застерігати, капати на мізки, як він часом каже, не завжди хочеться. Знову почне сорокою називати, хоча й посміхається при цьому, але все одно ж неприємно слухати.
Дід на подвір`ї зазирає до вікна, наче й потепліло, чи то від хвилювання, чи й справді сонечко прогріває повітря. Швидкою ходою, перед собою несе лопату, щоб дружина не вздріла. Засіче, ото буде колупати, для чого взяв лопату, то ж малину з осені перекопали.
Ага перекопали, то перекопали. Він бачив, як одного разу жінка в міжрядді вирила яму, казала для лушпайок, столових відходів, а сама заховала трьохлітрову банку з самогоном. То мабуть до смертного вироку прикопала та я ж вмирати не збираюся. Ще можна не раз і не два заквасити, вигнати. Я ж не п’яниця, не жадібний до неї, а так, як кажуть, для апетиту, дивись та й сила до роботи з’явиться.
Дружина на кухні, обід готує, часто зазирає до вікна, діда чатує. А зір вже підводить, весь час здається ближче дід руками махає, чи малини попереду, чи позаду вже й бачить. Думки веселі, все гаразд - ой моя ти душа! Порадіємо прийшла весна, дожили дякувати Богу, що скажеш коли все добре. Дід працює за вікном, пригощу його вином.
Час минає… до вікна стоїть спиною, на пательні млинці смажить. А дід, як шпигун, все помічає, серед кущів малин, втретє риє яму.
-Ох пристав, де ж заховала, хоч би чарочку вина, як горілки нема. Що ж ти душенька - весна, скажи, теж скупа і хитра, як моя стара.
Під лопатою, враз скрегіт,
- Бач, почула ти мене, ох моя хороша.
За мить, у очах, то немов пороша, тече піт з чола по щоках та по носі. Зникла сила, аж кряхтить, а в ямі сажа і шматками руде вапно.
Від несподіванки закляк та зненацька ніби біс вселився, потягнув лопату, яму засипає, важко зітхає. Думки гризуть, як їдучі оси. Заглядає до вікна, дружини не бачить, сонце світить у очі. За, що ж весно, душу краєш, чи ти у змові із старою. Краще б лагідною була, як вона молодою. Цілувала, милувала у всьому догоджала, нині ж ви обоє надто скупі стали.
Здійняв голову до неба, у очах мов зарябило, під дійством вітру, не сперечаючись, невеликі, білі хмарки пливли одна за одною. Тихо про себе,
-О! Який же цей світ милий, де поглянь всюди краса! Беру гріх на душу, сварюся на весну. Цей язик, як віник, пробач мені Боже!
Зморщене, мокре чоло витер хустинкою, пару хвилин відпочив та й вже густо тупцювався, відділяв грядку від грядки.
-Що ж треба змиритись,- вже сам себе умовляє, треба ж якось жити.
Сонце піднялося вище, потепліло. Дід сопів, мовчки скородив грядки. Задоволена дружина сонячно всміхалась, посіяла буряк, моркву, петрушку та й гучно до нього,
-Молодці з тобою вдвох, на славу попрацювали. Пішли, на стіл страв поставлю, як на свято, тоді й можна відпочивати.
Лиш кілька кроків, враз спинилася, повернулася до діда. Її брови помітно звелися докупи, обличчя скривилося, наче з’їла кислицю,
-Тю, не зрозуміла, чи це чиясь свиня у малині рилась?
За мить дід почервонів, вуса смикаються, ніби хотів щось сказати. Зразу закотив очі до верху, двигнув худими плечима, потім довкола поглянув,
-О! Дивися… а й справді! Це напевно сусідський хряк, щось собі нанюхав.
- Що там було нюхати? - перервала дружина, взяла діда під руку і вже лагідніше продовжила,
-Це ж два роки назад, я там ховала горілку. Тепер лише старий, гнилий буряк та глина від хати й сажа. Та ти ж сам туди зарив, хіба не пам’ятаєш?
Аж здригнулися дідові вуса, злоба ятрить серце,
-Ото вже роки такі, це ти все пам’ятаєш.
Перевів подих, відійшла напруга,
- Ну пішли сонце, пішли… на обід, що маєш?
Стара мило посміхнулася,
-Пішли любцю, працьовитий, наллю келишок вина, щоб відпочив трішечки й не боліла твоя голівонька.
-Що… а потім знову до праці?
-Ну, а як же треба під цибулю й помідори скопати, то напевно завтра.
-Ой ти ж добра, як ця весна нині, така лагідна і мила. Ми з тобою, як пара закоханих лелек на долині.
Жінка зупинилася,
-Ну я ще трохи схожа на лелеку, бо пишна. А от ти мені чи й вже пара?! Дивлюся на тебе, став схожий на нашого старого, безхвостого, гандрабатого півня. Правда він ходить рівно, а ти вже згорбився.
Після обміну словесними люб’язностями, обоє сміялися.
Дід, однією рукою обійняв її,
-Ну досить жартів, вже досить!
Вона відвела його руку, в цей час, біля сараю побачила лопату, а на ній свіжу землю. Взяла руки в боки, стоїть перед ним, як чорна хмара, мовить гучно, сердито,
-Ох, ти мій лелека, хіба ж я була далеко, не міг запитати, де я могла заховати, ту кляту горілку? Аж тепер зрозуміла, чий там хряк рився!
Руки в сторони розставила, ніби пташка крила, попереду нього, вона, не поспішаючи, йшла до хати. В собі усмішку сховала, думки, як перини, як же добре, маємо щастя, що удвох на старості років.
А дід слідом йшов, ледь волочив ноги, ніби молився,
-Ох, твоя душа весняна, то сонцем пригріває, то немов у змові з вітром, холодом проймає. Та хай про себе трохи побурчить, знаю стане легше на душі і все відійде, як літній, ранковий туман.
Озирнувшись довкола, тихо, про себе,
-Ти ж моє сонце, молодша на три роки, а мені ж наступного року сімдесят стукне. Це й так добре, хоч дещо пам’ятаю, голова не зовсім пуста. Ось гарно попрацювали, навіть молодість згадали. Тож Богу дякуємо за подаровані сонячні, весняні дні.
2021р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038378
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2025
Він часом приндиться, коли за п’ятдесят,
Ну наче павич, хвіст розпускає й крила,
Невже в очах, почуття не сяють, гнітять,
Чому зненацька, мов вкрила води хвиля.
В солодкій пристрасті, знов би вогонь палав,
Не мав подруги, розійшлися дороги,
Не гріх згадати, у ліжку ніжно ласкав,
Чоло змокріле… не позбутись тривоги.
Парфуми зваблять, чи слова душевні?
Надію має у полум’ї горіти,
В цілунках мліти та відчуття щемне,
Мабуть не варто, так багато хотіти.
Наче за гратами, приховане тіло,
В душі бажання, то лиш чудовий сон,
Його єство, від відчаю заболіло,
Осінній вітер…втіха, звуки в унісон.
На все свій час, блаженство зникло,
Чому так швидко пролітають роки,
Навіщо серденько тріпоче навмисно,
В протистоянні з тілом, як потік ріки….
В поемах, творах, віршах віднайде ліки.
У тиші спокій відчує й смак доброти.
16.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038256
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.04.2025
Яскравий, світлий травневий день… вітряно. Земля під сонцем пломеніє, грайливі промені ніжно торкаються квітучих садів, різнобарвних квітів, молодих, зелених трав. З шовковими, ледь вищими, травами, забавляється вітер. Інколи лагідний та за секунди, проявляє норовливий характер, сміливо, різко нахиляє донизу.
Від траси, дрібним вапняком всипана дорога. Вздовж неї, з обох сторін, квітнуть кульбаби. Поміж них, деінде тонких стовбурів, ще не розквітлого полину, широкого, світло - зеленого кольору листя чорнобилю. Далі кущі шипшини, глоду, за ними, то світліше, то темніше хвилями переливаються поля молодої пшениці.
Гул автівки зненацька лякає пташок, що принишкли по гніздах, за мить ніби по черзі, здіймаються ввись.З вікна таксі, Тамара їх тільки бачить, все ж уявляє, як вони цвірінькають, попереджають своїх друзів, про можливу небезпеку.
На задньому сидінні авто, вона з донькою Оксаною, і на руках тримає сина. Руслану недавно виповнилося два рочки, Як тільки виїхали з дому, він схилився до неї, солодко спить.
Сьогодні річниця смерті матері. Вона їде на цвинтар, вшанувати пам’ять найдорожчої людини, у вазу поставить квіти та солодощами пригостить односельчан. Ніби все нормально, але бентежать думки, нині вночі місяць уповні. Хоча й минуло шість років та він щомісяця, їй нагадує про пізній вечір, помилку, яка змінила її життя.
*
Який же був, тоді чудовий час… закінчення школи. Під час випускного балу, на перший танець її запросив Сергій. Він на два роки старший за неї, в місті навчався на зоотехніка. Хлопці – однокласники, помітивши, лише переглянулися, тихо поміж собою,
-Та це ж наш… свояк, все нормально!
Два роки назад, він закінчив школу та, як не намагалася вона його згадати, все даремно. Чи в такому віці хтось би й звертав увагу. Лише по прізвищу, від мами чула, є така сім’я, мешкає на околиці села.
Сергій білокурий хлопець, симпатичний, привабливий, з балухатими синіми очима, високий на зріст. Мабуть не одна з дівчат заздрила їй.
Вони зустрічалися два роки. Хоча й по селі ходили розмови, що міг знайти кращу й багатшу. Щоби повна сім’я, а не мати одиначка виховала його дівчину. До того ж в селі всі знали, що її мати вже три роки лікується від онкохвороби. Та по приїзду, хлопець кожного разу спішив до неї. Після смерті матері стали жити разом. Чи це було справжнє кохання, чи пожалів дівчину та вирішили пожити без розпису. Після закінчення технікума, він працює у ветеринарній аптеці. Його батьки і вона наполягали, щоб працював у селі. Але вранці, на своїй автівці, він їхав у містечко, а повертався пізно ввечері. Запевняв, що йому так комфортно і змінювати роботу, не має бажання.
Тамара ж, щоби якось прикрасити свою одинокість, працює в дитячому садочку. Не раз мріяла мати донечку, але ж і досі не оформили шлюб, Сергій про це мовчав. Лише іноді, при розмові, про дітей в садочку, прослизали слова,
-Куди спішити, поживемо для себе, а там буде видно.
*
Минає час… Тамарі не спиться. На годиннику майже північ, вона чатує біля вікна. Місяць уповні зрадливо переливається. Чомусь раптово згадує маму, саме в такий час, вона відійшла у інший світ. Від раптового дзвінка Сергія, здригається, вже тихо спитала,
-Ти де? Чому затримався? Коли приїдеш?
Гучний голос, неначе грім, приголомшив її,
-Я їду за кордон.Ти маєш зрозуміти, цей мій єдиний шанс. Я про це давно мріяв, якщо втрачу нагоду, шкодуватиму все життя. Знай, тебе ні до чого не зобов’язую. Відтепер ти вільна пташка. Пробач, щастя тобі!
Ті слова, неначе стріла в серце, В голові відлунням відбиваються часті гудки. Ну от і все! З ненавистю задивляється на місяць. Чому, від найдорожчих людей, саме в такий період мені так боляче? Це, що закляття? Чи така доля? Навіщо стільки випробувань?
Важкі дні… ночі виплачених сліз. Звичайно їй двадцять чотири роки, вона не пропаде, основне є робота, це вже добре. Тепер, за земельний пай отримає гроші, нарешті сама вирішить з питанням про пам’ятник, щоб поставити на могилі матері. Мабуть знав, що поїде, тому відмовляв її, відтягував час. Чому не помітила, що щось приховує? Я вільна пташка… але ж чому так боляче?
На душі важко та з часом змирилася, вирішила його не турбувати.
Одна розрада, відволікав сусід - дід Микола.Часто навідується до неї, де в чому допомагає, втішав словом, радить радіти кожному дню.
В осінню пору завжди фізично важче. Гарно вродила городина, а їй же треба дати лад. Дід тішиться спілкуванню, допомагає копати картоплю. Вона ж вміє добре готувати страви, пригощає обідами, на якийсь час за розмовами, забуває про самотність, знаходив віддушину.
Одного разу, за столом дід помітив, як вона подає на стіл справу, морщить носа, кривиться. Не в його характері мовчати,
-Тамаро, тебе на кисленьке, ще не потягнуло?
-Це ти про що діду?
-А хіба сама не знаєш? В мене око соколине, все помічаю.
Через два тижні, вона в руках тримала висновок лікаря –« вагітність три – чотири тижні під питанням». Це, як? Не вкладалося в голові, це ж треба, виходить саме в останню ніч, трапилося те, чого так боялася. Слова -» мати одиночка» лякають та зважитись на аборт, не вистачило сили волі.
За кілька днів, під кінець робочого дня, прийшов дід Микола,
-Томочко, дитятко, із сусіднього села приїхав Руслан, купує картоплю, помідори, цибулю.
-А це що за один?
-Тю на тебе, так це ж син фермера, якому на п’ять років, по довіреності, ти віддала земельний пай. Це син Петра Павловича, тільки тепер пригадав ім’я, чомусь вилетіло з голови. Я подумав, в тебе урожай нівроку, навіщо добру пропадати. Може піду до завідуючої, попрошу, хай тебе відпустить.
-Та ні, її немає. Вона вже пішла додому. В мене п’ятеро дітей залишилося, зараз я передам їх у молодшу групу та й підемо.
Чоловік на обійсті, помітив діда, який розмахував руками, щось розповідає. За мить усміхнено звернувся до нього,
-Ну де тут твоя онучка!?
Зміряв її з ніг до голови, продовжив,
-О-о-о та вона справжня красуня. Може ти мене за онука захочеш? Чи, як там кажуть - за зятя?
Тамара зніяковіла, її обличчя миттєво почервоніло. Дід відразу забелькотів,
-Як тебе там, Руслан?! За таку паняночку маєш дати гарний викуп.
Вона не стрималася, різко до нього,
-Ну діду, досить! Пішли мішки носити.
-Я цього разу все не заберу, то ж днями, ще приїду. Он помідори й перець бачу, гарний урожай, зберіть у ящики, як треба і на олію обміняю.
Носити мішки їй не довелося. Руслан керує дідом, скоса зиркає на неї. Напевно ж солодка… ті думки, давно не дають спокою. Мабуть вже час подумати про особисте, за батьківським навантаженням й про себе не подумаю. Фермерська робота нелегка та поповнення статків зігрівають душу, впевнений у своєму житті. Скоро тридцятник, а в ліжку й досі без жіночої ласки. Як місяць уповні, то хоч вовком вий, в судинах кипить кров, різкий біль, немов струм пронизує голову. Інколи, як було в дитинстві, доводиться рахувати слоників, щоби хоч під ранок, міцно заснути.
Кілька днів дощило…Тамара, все частіше з думками зазирає до вікна. Вже й намагається зателефонувати Сергію, на жаль, вкотре від оператора чує, що такого номера не існує.
Вечоріло… біля обійстя зупинився Бус. Руслан приїхав за городиною. Через пару хвилин з’явився дід, кліпає очима, трохи хвилюючись, тихо звертається до Тамари,
-Ти тяжкого не бери, ми самі впораємося. Краще приготуй нам вечерю. Він чоловік непоганий, не одружений. Я свій рот замкну на замок, а ти добре подумай, дитині потрібен батько.
Погляд сполоханої пташки… раптово зблідла та враз, вже все обличчя стало червоним. Її рука торкається чола, схиляє голову,
-Ну добре, я вечерю приготую та…
-Все! Досить розмов, ніяких «Та…»
Руслан завадив розмові, приніс ящик з перцем,
-Давай діду не барися… туди - сюди повернися, хай всміхнеться молодиця!
-Ото бравий чоловік! Кров з молоком, шото молодість. Молодець! - старий моргає до нього,
- Тамара нам стіл накриє, не задарма працюємо.
Майже зовсім стемніло… Руслан намагався виїхати з городу та колеса Буса глибоко занурилися в землю. Майже півтори години марних зусиль.
Всі троє, замурзані зайшли на веранду. Дід хоч і зморений, все ж хитро зазирає до Руслана,
-Зараз чоботи знімемо, вип’ємо домашнього вина, повечеряємо.
За столом, дід щось шепоче до Руслана, Той у відповідь тільки усміхається. Повечерявши, дід встає із -за столу, перехрестився,
-Дякую Богу і тобі Томочко! Ти ж гостя не образиш, в тебе у ванній кімнаті є душ, нехай помиється, виспиться. Завтрашній день буде важким. З Буса кілька ящиків прийдеться забрати, як виїдеш, завантажимо.
В кімнаті на дивані… застелена постіль, у ванній кімнаті миється Руслан. Тамара на кухні, трохи хвилюючись, миє посуд. Слова діда, її просто переслідують. Дитина повинна мати батька - так вона цього не заперечує, десь далеко в глибині душі жевріла думка - а можливо Сергій все ж приїде. За кілька хвилин, Руслан напів оголений, стоїть перед нею,
-Дав я тобі замороки… дякую, освіжився, ніби фізично і не працював. Не заважатиму, піду ляжу, в телефоні подивлюся новини.
Його тіло так приємно пахло, її злегка морозить, гучно б’ється серце. На якусь секунду, так хотілося потрапити в його обійми, зігрітися. Та тут же взяла себе в руки, зникла в кухні.
До неї довго лунали голоси з його телефона. Коли стало тихо, помітила, що спить, пішла у ванну кімнату.
То лише, на кілька секунд, він провалився в сон, вже почув звук зачинених дверей. Сон, як рукою зняло, роздумував. Мабуть треба поговорити? Чому б не жити разом, то ж не діти. Дід сказав, що вона вільна пташка.
Зненацька, двері ванної кімнати відчинилися, вона потерла очі від води, руками прикрила груди. При поцілунку, плескіт води подвоївся.
Світає… край неба місяць уповні. Тамара проснулася в його обіймах.
О, Боже, що я накоїла? Кілька раз подумки запитала себе. Зі щоки скотилася сльоза, впала на його оголені груди. Він відкрив очі,
побачивши її очі повні сліз, заспокоїв,
-Все буде добре… не плач, не треба протистояти долі.
І вже жартуючи,
-Мій Бус потрапив у халепу, а я потрапив у храм любові і спокуси, де так тепло і приємно. Знаєш, відколи тебе побачив, втратив сон, ніби захворів. Тож тепер лікуй, дай поцілую, вип’ю вишневого солоду.
Вона поправляє ночну сорочку, присіла біля нього,
-Знаєш, я тобі хочу дещо сказати…
-Не варто… я помітив та ми народимо, ще не одне дитя. Я їх однаково буду любити.
Через місяць, в ресторані відгуляли весілля. Переїзд у містечко її збудоражив, милувалася новим будинком Руслана.
Згодом Тамара народила донечку, назвали Оксаною, в честь його матері. Її життя інколи видавалося за сон. В сім’ї порозуміння, гарні статки. Його батьки не втручалися в їхнє сімейне життя. Руслан став правою рукою батька, вів бухгалтерські справи, а інколи й сідав за кермо трактора та комбайна. Через чотири роки вона народила сина Руслана. Давно мріяла про це, чоловік від щастя був на сьомому небі.
*
Вчора, збираючись поїхати на цвинтар, дзвінок діда розхвилював її. В село приїхав Сергій, напередодні завітав до нього, цікавився по неї.
В небі місяць уповні, в душу підкрадається тривога, Невже знову все йтиме наперекосяк? Ні, я не віддам йому Оксанку! І чому, це ж треба було трапитися, коли вона одна, чоловік поїхав у Київ на збори фермерів.
Гризло сумління, чи справлюся сама? Хоча б був дід Микола, може він допоможе мені дати відсіч. А може ці думки пусті? Та, що вже Бог дасть. Але ж знову місяць уповні, невже Сергій порушить моє щасливе життя?
Водій автівки зменшив швидкість, під’їхали до її будинку. На обійсті на неї чекав дід, Відчинив ворота, витирає сльози,
-Яке це щастя вас бачити, пів року ні слуху, ні духу. Оксанко, сонечко, ти так підросла, я ж тебе майже цілий рік не бачив.
Тамара на руках тримала сина, той кліпав оченятами, вертів головою, руками товк в плече, дригав ногами.
Дід помітив, до нього протягнув руки, весело до неї,
-Та пусти його на землю, нехай топає. Бачиш сміливий, нікого і нічого не боїться. Напевно до татуся вдався. Ти не хвилюйся, батюшка вчасно приїде, уже в дорозі.
-Діду, солодощі, напої в багажнику, водій тобі допоможе.
Після поминок, розходилися люди… за низьким парканом, на обійсті діда Миколи стоїть Сергій. Тільки тепер, його побачила Тамара. Він не наважився зайти, лише спостерігав та підслуховував розмови. Коли ж помітив, що її погляд в його сторону, схиливши голову, повільно пішов по межі. Вслід, лише злегка схилялися гілки кущів смородини, що росли вздовж неї.
Це, як прощання, подумала вона, від задоволення закрила очі. В душі кричала - Цього разу ти правильно вчинив, як добре, що не потурбував. Напевно й знаєш, що Оксанка твоя донька та я тобі давно пробачила і вдячна, що змирився. І нехай, цей місяць уповні буде свідком, що ти пішов назавжди і до нас забудеш дорогу.
2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2025
Поміж горбів, вдалині мов змія,
Покрита димчатим пологом річка,
Його життя - неспокійна течія,
Що інколи утихомирить нічка.
Потік весняний – вишивка юності,
Стремління встигнути, досягти мети,
Прийняти іспити незалежності,
Межи людей, здатність гідність зберегти.
У літню пору, потрапити в казку,
Знайти в лісі, папороті квітку,
Щоб щастя мати, жити в достатку,
Під чистим небом, тішитися світу.
То Божа ласка - зізнання в коханні,
Чарівну квітку вручити подрузі,
Як сяють веселкові роси ранні,
Здаля лелеки... паруються на лузі.
Його життя - наче осіння повінь.
Без вихорів і русло без порогів,
Вже перед причастям, спішить на сповідь,
За дійства та за пройдені дороги.
На жаль, не ладен, ще рано до зими,
Сховав емоції у мушлі думок,
Лише б діждатись закінчення війни,
Пізніше згоден, злетіти до зірок.
В надії -ти - він, щоб у спадок дітям,
Блакить без хмар лишити й щасливі дні,
У полі колос і в садах суцвіття,
Серця потішать солов’їні пісні…
Проживши, за все дякуй Богу й долі.
26.10.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2025
Ти духмяна, моя квітко,
Матіола - солодкий мед,
Хоч я джміль, приляжу ніжно,
І зігрію, мов сонця плед.
Не відмов нині в коханні,
Як один, вмліваю ущент,
Полум'яний у бажанні,
Ти ж не любиш, надмірних жертв.
Зацілую, хай сп'янію,
Хтось осудить та й нехай,
Навіть зранку, все ж посмію,
Поєднатись, серце не край.
Збережімо...ми кохання,
Йдемо вдвох, у любовний рай,
Матіоло ти прекрасна,
Хай для нас, буяє розмай.
14. 07. 2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037795
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2025
Холодний вітер стрімкий, уїдливий,
Що не сподобались, весняні миті?
Чому ти квітню, надто піддатливий,
Хіба зарано, радісно зустріти.
Поля безмежні знову білосніжні,
Хоч травам, чічкам захистом паркани,
Нічні морози підповзли страхітні,
Хто допоможе вигоїти рани.
Пливуть по небу, хмари сіро - чорні,
Безжальний дощ із снігом гнітить землю,
Вітрисько жвавий, розгулявсь сьогодні,
Чи щось завадить, нестерпному болю,
Обіднє сонце вельможно погляне,
Та лиш на мить, зненацька падає сніг,
Остання квітка, знівечена в’яне,
Її лишає теплий, весінній слід.
Будь квітню впевненішим. Сміливіше,
Кермо тримай в натхненні і надії,
Щоби суцвіттю дерев, стало ліпше,
Прокласти стежечку сонячній мрії…
І зберегти майбутні урожаї.
06.04.2025р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2025
Життя – зерно, яке тягнеться до світла.
Кілька днів…
Кілька днів холодні стіни,
Не приносять мені втіхи,
Та пташина веде співи,
Підбадьорить й сонце світить.
Стук сердечний, мов тікає,
Та куди, не знає мабуть,
А душа весну стрічає,
З нею серденько, мо’’ зладить?
Й дасть натхнення далі жити....
Доленосний момент життя,
Бачить квітень, зустріти літо,
Перенести важке буття,
Світлим мріям, знов радіти…
І пізнати справжнє щастя.
09.04.2025 р.
Бажання писати
Як нині добре, є бажання писати,
Слова сприймати, що лягають на папір.
Душа щаслива, це натхнення вітати,
Щоразу вчасно викладати новий твір.
Пройти з героями, даний шлях сміливо,
На злеті вдачі, пізнавати їх життя,
Колись у радості, інколи й журливо,
Приймати втіху, біль, сердечне почуття.
То ніби сонечко в ранковій блакиті,
Зустріну я й проміння в долоні ловлю,
Тепло і ніжність ласкає. Щойно миті,
Єством повітря, свіжого вдихну. Люблю….
Цей час, омріяний. Війну ж й сьогодення,
Відчую легше, вже в подіях загублюсь,
Це ж є життя. Найдорожче сокровення,
Подяка Богу, за цей дар щодня молюсь.
В куточку потай, з Музою спілкування,
Надихне вкотре, цвітом весняним, пахким,
Знов сил придасть, І ясна зіронька рання,
Мій шлях осяє, благословенний до рим…
За все, що маю вклонюся світу й землі.
11. 04. 2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037507
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.04.2025
Вересневий день приймав яскравість райдужного, західного сонця. Посеред району «старого міста», чудовий маєток, тонув у золотому цвіті. За двометровим парканом із сітки, в садку, довгі тіні лягають на дерева і на виноградну лозу зі стиглими гронами. Біля жовто - зелених ягід, у намаганні присісти, літають оси та раптовий, поривчастий вітер завадить їм це зробити. Шелест розкуйовдженого листя, їх ніби захища, відштовхує від нав’язливих, непроханих гостей.
Кілька днів поспіль, Карим ходить вздовж паркану, слідить, в який час додому повертається Софія. Навчання в інституті закінчується о шістнадцятій годині, трамваєм їхати з півгодини, то ж треба почекати кілька хвилин і вона має з’явитися, роздумував він.
*
Від своїх батьків, часто чув розмови, що він хлопець - « не промах», вибере дівчину розумну, славну та заможну. Йому минуло двадцять чотири роки, можливо на інтрижках вже пора зупинитися. Достатньо нагулявся.Час приглядатися до якоїсь дівчини, а щодо кохання, то воно, звичайно прийде пізніше.
Одного разу в трамваї, він помітив її з тубусом і ноутбуком. Вертілась думка - побачити б обличчя, очі, на зріст трохи замала, але мені підійде. Роздумував, ніби якусь річ вибирав на базарі. Не втративши нагоди, зробив кілька кроків, вже стояв спиною до неї, озирнувся. На щастя вона дивилася у вікно, на нього не звернула уваги. Бо якби помітила, мабуть би почервоніла, к троянда. Його чорні очі впилися в її миле личко, доволі вражений її красою, кліпав очима. Яка ж гарненька, очі - волошки, на ній дорогі, модні джинси, синій светр , ідеально укладено біляве волосся стрижки. Він ледь не крикнув – О, і я білявий, маємо схожість, це вже добре. Його будинок на околиці, але в цей день йшов за нею, дізнався, де живе вона. У намаганні, щоби ще щось про неї дізнатися, весь вихідний день, чатував під високою залізною брамою воріт. Пошкодував, що має зріст сто вісімдесят сантиметрів, не видно що за ворітьми, треба було побільше їсти, іще б трохи підріс, тоді б менше витратив часу. Дізнавшись, що є мати і напевно біля автівки, займався ремонтом батько. Чув брязкіт залізяччя та бурчання, що треба придбати нові запчастини. Мабуть одна в батьків, зробив висновок - мені таку і треба. Матимуть єдиного зятя, значить будуть поважати, годити, а прийде час, стану заможним господарем.
У батьків Карима, на базарі є приватний невеликий, м’ясний магазин. За три кілометра від міста є дача. Вони по селах купують підсвинків, бичків, підгодовують їх, через кілька місяців ріжуть на продаж. Хлопець закінчив бухгалтерські курси, займався лише паперами. Найманим робітникам, які працюють на дачі та в магазині видає зарплату. Єдиного, люблячого сина іншою роботою не обтяжують, бідкаються про майбутнє, щоби не перевтомлювався і завжди жив у достатку.
*
По стежці вздовж парканів, швидкою ходою йшла дівчина. Вона не вперше, здаля бачить чоловіка з довгими ногами. Він їх так закидає, чомусь їй нагадує ходу страусів. Всупереч бажанню, від побаченого усміхається.Та цього разу він не зник, як було раніше, чекав на неї,
- Софіє! Тебе можна на пару хвилин?
Його дзьобата форма носа і розріз вузьких карих очей, миттєво погіршує настрій. Одна втіха, до своїх воріт, залишилося пройти два обійстя, не варто чогось боятися, відразу заспокоїла себе.
- А ми що знайомі?
- Ну, скажімо майже. Твоє ім’я, я почув від твоїх батьків. До речі, невже ти мене в трамваї не помітила? Я ж був кілька раз поряд, спостерігав за тобою, любувався оченятами, милим личком, витонченим станом.
- Чекай - чекай…ти улесливий до слів, я так здивована відразу перейшов на «ти», хіба наші дороги десь та колись перепліталися?
- Та ну… про що мова? В якому віці ти живеш?! Оці старі звички мене шокують. Запам’ятай, я вважаю їх не прийнятними.
Вона ж миттєво насмілилась заперечити,
- Але ж це ти так вважаєш. А ти звернувся до мене. Принаймні хоча б перший раз уважив, звернувся так, як годиться, не зганьбився. Тож я подивилася на тебе, як кажуть взяла приклад, теж так звертаюсь.
- О! А ти міцний горішок. Дай мені час, пізнаєш краще, побачиш, як я вмію поважати. Та і загалом, про це досить, не варто витрачати час. Переключись на інше. Краще давай прогуляємося по набережній, річка, Південний Буг, ввечері особливо красива.
При такому, емоційному спілкуванні, вони непомітно дійшли до її обійстя. Зненацька, вона різко розвернулася до нього, її щоки покрилися рум’янцем, випалила,
- Гадаю, я й так тобі багато часу уділила, тобто так званому знайомству. Мене не чекай, я нікуди не йду.
На якусь мить вн зашарівся, тільки й встиг сказати,
- Мене звати Каримом.
Вона зникла…із - за брами, він почув жіночий голос,
- О, ти вже є доню, пішли в літню кухню, я котлет посмажила.
Він важко переводить подих, йдучи до зупинки трамваю, тихо,
- Я би теж скуштував котлет, задобрив душу, жаль, навіть у побаченні відмовила. Та нічого, ще побачимо чия візьме.
*
Весь робочий тиждень, неподалік від обійстя, Карим чекав її після навчання. Вибачився за настирливість, запропонував зустрічатися.
Дівоче серце не камінь, інколи й вибачить, а інколи й пошкодує.
Від річки віє прохолодою… сяйво нічних ліхтарів освітлює течію. Вода По воді помітно блиск, вона переливається, то синіми, то зеленими відтінками. Карим розповідає деякі моменти із свого дитинства, про сімейне життя. Вона ж чує лише якісь фрази, думками літає десь далеко, про свої проекти. Бажала дізнатися про світову архітектуру.
Це ж її останній рік навчання, сподівається працювати над новобудовами рідного міста. Його намагання частіше зустрічатися інколи дратує та іншим разом їй ввечері хочеться пройтися, подихати свіжим повітрям, слухати його веселі історії. Ніби й звикла до його зовнішності і очі вже не такі колючі та вкотре задумується - цікаво, а як він поводиться в оточенні людей, як спілкується? Адже вражало, що майже місяць зустрічей, а ні разу не запропонував зайти в кав’ярню випити кави. Вже не кажучи, щодо квітів, чи пригостив би якоюсь дешевою цукеркою, але ж цього не було. Якось при прогулянці, він запропонував знайти момент, щоб познайомила з батьками. А згодом, мав намір її запросити на сімейну вечерю.
- Ні - ні, ще зарано,- категорично заперечила вона.
Думок осиний рій - куди поспішати? Знайомство? Ото вже швидкий, як помело. Попереду кар’єра, а вже потім заміжжя. Та й треба краще пізнати людину. Йому не терпиться? Мене це зовсім не бентежить, ще поряд пройтися, прогулятися, поспілкуватися, це можна допустити та для всього іншого потрібно багато часу.
Щоб нарешті вирішити, як поводитися далі, вона проговорилася, що їх машина на ремонті, а їй завтра треба поїхати на базар, купити продукти.
На базарі досить людно… Софія підійшла купити домашнього сиру та сметани. Карим сміливо, взяв шматок сиру, кинув собі в рот,
- На смак нічого, але сухуватий, не вартий таких грошей.
Вона поспішила сказати,
- Іще ж сметани треба взяти….
Та він, не озираючись вже пішов. За мить, стояв біля іншої продавчині, смакував сир. Їй було трохи ніяково, вибачилася, пішла за ним.
- Ну от, оцей підійде, - кидає на неї роздратований погляд,
- Я розбираюся в смакові, в жирності. Та тут все дешевше, скуштуй і розраховуйся. А я йду до риби, гляну який вибір та в яку ціну.
Продавчиня в брезентовому фартусі, по якому стікає вода, з пластмасової ємності, двома руками ловить і показує йому, то одного, то іншого товстолоба. У відпровідь він крутить головою,
- Ні - ні і цей ні. Ану поверніть мені брюхом. Так, нам підійце оцей, то ми в ціні зійшлися?
Вона криво посміхнулася, двигнула плечима,
- Та нехай вже буде по - вашому, давайте триста гривень.
Софія, злегка почервонівши від його поведінки, подала гроші,
- Дуже дякуємо.
Вони йшли посеред рядів, він у пакеті ніс рибу,
- Ну, що скажеш? Я вмію торгуватися?
- Скажу відверто, ти надто прискіпливий. Скільки часу та продавчиня тримала руки в холодній воді, варто було пожаліти і…
Його очі звузилися, блиски, ніби вогняні стріли на якусь мить заставили її завмерти, не дав договорить, сказав зухвало,
- Хоче гроші, нехай терпить. Щодо грошей, знай, я не марнотрат.
Софію пройняв холод, напевно з ним сперечатися марно, подумала вона і все ж запропонувала,
- Мені ще треба… в оцей, м’ясний магазин, давай зайдемо.
Карим при відчинив двері, за прилавком помітив батька,зупинився,
- Ти вже краще, тут сама вибери, я почекаю.
Щоб не помітив батько, він відійшов від вікна. Вирішив, якщо ж така примхлива, не погодилася на знайомство, то не варто поспішати.
По дорозі до зупинки трамваю, відчувається приємний запах кави. Усміхнувшись, вона повернула голову, де продавали напій. Запропонувала випити. Кариму. У відповідь, він знервовано розгойдав пакет з рибою,
- Ти, що проголодалась, чи може не снідала? Що в животику шкварчить? В кіосках вона дорожче коштує. Може вдома вип’єш, я не любитель кави.
Їй хотілося крикнути - Ти ж скнара! Але озирнувшись, помітила, що багато людей, змовчала.За кілька хвилин, насолоджувалася кавою, утихомирила свою емоційність.
Її збісила його поведінка. Він навіть не запропонував розрахуватися за каву. Від розчарованості, по дорозі додому весь час мовчала. Від думок, здавалося трісне голова - і він хоче знайомства з батьками? Нахабне, жадібне створіння, ото комусь попадуться сльози.
Біля обійстя, мати про щось розмовляла із сусідкою, помітивши доньку, поспішила,
- Добре - добре, я йому скажу. І зникає за хвірткою.
Софія забрала в Карима пакет з рибою, сухо звернулася,
- Я тебе трохи завантажила, дякую, що допоміг, приділив мені час.
- То я завтра зателефоную, прогуляємося…
Її бажання, якби найшвидше зникнув з очей, дивлячись у сторону, тихо,
- Я сама тобі зателефоную, маю закінчити новий проект, для креслення потрібно багато часу.
Він усміхнувшись, нахилився до неї,
- Може хоч сьогодні, я заробив поцілунок в щічку.?
Вона відразу відхилилась.
- Ну все, гаразд, я терплячий, бувай!
*
Ввечері за столом, батько кілька раз зазирає в очі дружини, вказуює на доньку. Зрозумівши його мати запитала,
- Доню, бачимо ти ходиш на побачення. І хто цей хлопець, з інституту?
- Та ви цим не переймайтеся, я помітила ваші погляди.Сьогодні він іще був зі мною та завтра, сюди дорогу забуде.
Батькове обличчя стало помітно серйозним,
- Ох, жінки, я вас не розумію. Ходите на побачення, хочете щоб приділяли увагу, час. Навіть у чомусь допомогали, а потім ні з того ні з сього – сюди дорогу забуде.
Обличчя Софії миттєво почервоніло,
- Тату! Він скнара!
Мати втягнула голову у плечі, як той слимак у власну мушлю, відчувала, що без суперечки не обійдеться.
- Доню такі звинувачення?! Ти мене дивуєш, можливо ти його мало знаєш, а може він просто економний? А для сім’ї, це просто прекрасно.
- Тату, ти мене хоч раз бачив з квітами? Чи окрім прогулянок десь була? Чи додому принесла якусь цукерку, чи навіть дешеву шоколадку, пригостила вас, чи похвалилась, що це він приніс?
Батькові було дивно чути, все ж хитнув головою,
- Я всього не знаю, мабуть для цього є якісь причини.
- Ось тут і є вся причина, бо він просто скнара.
Мати зазирнула на дочку,
- О! Ти доню, мені нагадала, про цукерки барбарис, якими твій тато щоразу пригощав при побаченні.
Батько схилив голову, весело,
- А про шоколадні на свято, що забула?
- Та то ж було рідко, але все пам’ятаю. Одного разу, з побачення прийшла додому, край уст в шоколаді, а мама каже, чи з розуму зійшла? Чи годиться дівці помадою користуватися та ще такою темною.
Батько засміявся,
- Бачиш, а мені не розказала.
Мати обійняла доньку,
- Та тобі видніше. Хоча подумай, може просто ти з ним проводиш мало часу, зарано зробила висновки….
- Мамо, я що схожа на бабу ягу, боюся залишитися в дівках? Знаєте, коли я побачила його вперше, в мене відразу було відчуття - зректися, Та мабуть, його наполегливість змінила мою думку. На даний момент маю мрію досягти задуманого. А вже згодом мати серйозні відносини. То тільки з тим, якого варта я сама. Думаю моя доля не примхлива і на весілля прийде час.
На ранок, за вікном хлюпотів дощ, як вчасно, роздумує Софія. На кілька днів він заспокоїться, не буде турбувати, запрошувати на побачення. Їй би хотілося все сказати в очі, але ж це буде жорстко. Зненацька, його дзвінок перервав роздуми.
- Привіт! Ти бачиш яка погода, може я просто прийду, вип’ємо чаю, нарешті познайомлюся з твоїми батьками?
- Ні - ні, що ти….у мене завал, маю нову ідею. Треба дещо переробити, то ж зо три дні навіть і не дзвони.
- Як жалко, але я поступливий, як скажеш так і буде.
*
Суботній ранок… Софія на базарі, в магазині купила м’яса. Із підсобки почула голос Карима. Приказним тоном,
- Олеже, це сьогодні продай. Все те, що в кориті поклади в холодильник, на продаж пустиш завтра, нові цінники я написав. Все дорожчає, то чого ми маємо продавати по старим цінам. Ну все, я пішов, папа!
Вона, немов миша, вишмигнула з магазину, здаля, все ж озирнулася. Біля магазину, Карим спілкувався з двома чоловіками середнього віку.
Думки подібні бурі – То це і є його магазин! Бач, ото скнара, тому й послав мене саму м’ясо придбати! Копійчана душа - що ще можна сказати про такого. Чим багатша людина, тим скупіша й скритніша.
Невдовзі, її потурбував його дзвінок. Сердито натиснула на червону кнопку, тихо,
- О, яке ж це лицемірство! Таких терпіть не можу! Лізе в душу безболісно, наче п’явка та після спілкування, пізнання, так неприємно, аж гидко.
Стежка злегка вкрита барвистим листям. Яке час від часу здригається від помірного вітру. Хоч і сонячний день та осіння прохолода пестить обличчя, нагадує про приближення зими. Софія примружує очі, втихомирює свої емоції, вже задоволена побаченим, усміхається.
На порозі зустрічає мати. Сонячна усмішка Софії, теплий погляд привертає увагу, мати весело,
- Ну все купила !? Якби не моє день народження, я б тебе по м’ясо не послала. Думаю, наразі може захочеш зробити нам сюрприз, познайомиш з Каримом.
- Ні мамо, я як ніколи, сьогодні впевнена у своєму рішенні. На базарі бачила Карима. Подробиці не важливі, основне, що я про нього думала, тільки підтвердилося. Таким, як він тільки й підходить слово скнара. Сьогодні сама до нього передзвоню і попрошу, щоб більше мене ніколи не турбував. Мамо, не журися, ми з ним зовсім різні. Не до душі він мені, тому й не варто витрачати час. У свої двадцять два, я пізнала хто такий скнара. Життя продовжується і це основне. Попереду, ще довгий шлях, думаю моя доля буде щаслива і ви з батьком маєте це прийняти.
2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2025
Ти… не покинеш своє життя
Бо, ще крокуєш по дорозі,
Хоч, знов палає рідна земля,
Жаль, смерть спинити, теж не в змозі.
Все ж, зазирає, ніч у вікно,
Думка, яким, ждеш завтрашній день,
Промінь світила, ніби вино,
Пити на часі, зникла мігрень.
Може й той розпач, душевний біль,
Що не спроможний, бути сильним,
Не досягнувши, щоб квітла ціль,
Там де любов, бути щасливим.
Ти у промінні і в блакиті,
Мир і тепло, без зрад, сумління,
День, без розлук, радіють діти,
Всесвіт, знайшов порозуміння.
Ні, не покинеш своє життя,
Тож, хочеш кращим бачити світ,
Мрія, надія на майбуття,
Не піддаватись злобі, пітьмі….
Просто радій, що маєш ціни,
Щоб діточки, не знали війни!
28.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036747
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2025
Ясні світанки… дарунки долі,
Чарівні днини, життя на волі.
Бажає квітка, народивши цвіт,
Немов дитя. Плека продовжить рід.
В заграві сонця розкритись вволю,
Із часом сім’я, зросте по полю.
Немов у спадок, війну пройшовши,
Життя опише, сховавши в зошит.
Минуть роки, папір пожовкне,
А може трохи, навіть й змокне.
Тож пращур знатиме, як у борні,
Родини впали на святій землі.
Та смерть, страждання не підкосили,
Вони боролись замавши сили.
Від неньки рідної, мали наказ,
Нема віками, дороги назад!
Хоча біда, й вересневі грози,
В ярмо рашистське лягти не в змозі.
Ми мужні, гріх, впасти на коліна.
Бо в нас єдиний дім - Україна!
Ясні світанки, злет мрій до вершин,
Знай любий друже в строю не один,
Матуся молиться вдень і вночі,
Додому стежка, повертайсь хутшій!
Яскраве сонце освітить твій шлях,
Жадане свято, буде для всіх нас!
30.03.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2025
Останні кроки… березень вмліває,
Співає пташка, дякує нагоді.
Вербичка вітами злегка гойдає,
Прощай козаче, тішимся погоді.
Смиренний, добрий, хоч трохи й плаксивий,
Дружив із сонцем, з хмарами у змові,
І навіть з вітром, той досить вередливий,
Знаходив спокій, при скритній розмові.
Вночі із зорями у водевілі,
Ховавсь від місяця в тумані сивім,
Край неба межі креслив сніжно - білі,
Завада ревнощам, були щасливі.
Посеред ночі квітень завітає,
Годинник знає, родинні секрети,
Їх темноока радо привітає,
Про них звичайно напишуть поети….
Молодики подарують натхнення.
30 03.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2025
Залиш минуле, відкинь через плече,
Сльозина котиться, стрімко по щоці,
Хоча й нестерпно під серденьком пече,
На мить спинися, усміхнись ранній зорі.
Минулий день і розчарування всі,
Переживеш, на жаль, відчуваєш біль,
Хай ніч ховає поміж хмар у пітьмі,
І ти не втратиш надію, свою ціль.
Укотре місяць тонув у небуття,
Забравши друзів у молочну імлу,
Зірниці тьмяні слухали каяття,
Навіщо люди придумали війну?
Не зрадиш віру, пройти життєвий шлях,
Подібно в мороці, в протистоянні йдеш,
Повір, будь сильним, здатен побороти страх,
Мабуть сюрпризів, щоденно вже й не ждеш.
Не звик, звичайно, проживши півжиття,
Війну побачив, тебе огортав жах,
Але в душі завжди плекав майбуття,
Тож промінь сонця миготів у очах.
Світанок з ранком, веселяться в росі,
Несуть прикраси, знівеченій землі,
Тобі і квітам. Будь певен у собі!
Залиш минуле у пекельній війні!
Вода на ранок тепліша у річках,
До тебе хтось і проявить співчуття,
Достатньо вперто віриш, знаєш свій шлях,
Подякуй Богу, що продовжив життя.
Під мирним небом у блакиті ясній,
Ти з часом й долі подякуєш за все,
Відчуєш волю - знак впровадження мрій,
Це найцінніше для душі і святе….
Залиш минуле, а вітер нехай вдаль,
Змете сумління і розвіє печаль.
23.03.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2025
Яскраве, ранкове сонце, блакитне небо, віщали гарний день. Напередодні, два дні поспіль, пройшов теплий дощ. В кімнату, з кватирки віє прохолодою. В ліжку, Світлана відчуває подих свіжого повітря, потягується. Класно - думка втішає - гарна погода. Знає, що в цю пору бабуся завжди на кухні, голосно,
- Я вже прокинулася!
Старенька всміхаючись,
- Та чую! Чула, як скрипіло ліжко. То, який настрій, як навчання?
- Там таке навчання, установча сесія, лафа, зробили начитку, задали завдання та і все.Тепер зроблю курсові роботи, екзамени, а там стану писати дипломну роботу.
Дівчина вгору підняла руки, задоволено закрила очі,
- Бабусю, а згодом захист і вже стану вільною пташкою.
- Та це, як кажуть, ще треба дожити. Я весь час думаю, залізниця велика, треба добре знати, значить потрібно багато читати, вчити. Мабуть нелегко все второпати.
Дівчина, вже одягнена в халат, стоїть біля неї,
- Саме так, бабусю. Треба сили набратися, ось тому, спочатку вирішила відпочити. Хочу в село, в гості поїхати. Думаю, краще доберуся електричкою, хоча до села шлях довший та через ліс йтиму, назбираю груздів, опеньок. У нас з грошима тугувато, замість гостинців, грибочків принесу. А далі через поле, на пряму, кілометр, не більше. Думаю, саме на обід прийду. Тож не хвилюйся, попереджаю, що там інколи мережі немає, перезвоню від мами. Кажуть гості - гарні три дні, то ж довго не буду.
Старенька плеснула в долоні,
- Ой та чи на тебе чекає? В неї інша сім’я, ти їй, як більмо на оці.
- Бабусю, заради Бога, не починай. Ти про неї так кажеш, бо свекруха. Якось у журналі читала, що вісімдесят процентів свекрух, не люблять невісток. Кажуть є прислів’я « Кум не родина, зять - не дитина, а невістка - чужа кістка.» А хіба не так?
- Ти не дитина, а дівка, біля мене живеш, то ж іще не втратила совість, хоч трохи, маєш поважати.
- Бабуню та хіба, я тебе не поважаю І поважаю, і люблю. От тільки скажи де дівся мій батько?! Як заєць, сховав короткого хвоста і п’ятами накивав. Та ще куди - у росію, ганьба!
- Якби не працював провідником, тоді й не зустрів, оту, ну, як її, свою любов, не покинув вас.
- О… та я добре пам’ятаю, як ти його весь час підбурювала. І те мама робить не так і інше, теж не так. Якби в мене була така свекруха, а чоловік гуляв, з таким і дня би не жила.
- О, дитинко, в молоді роки, усі часто дивляться через рожеві окуляри. Все красивим здається, привітним. Закохуємося, а потім раді лікті кусати та запізно. Хто знає… в кого яка доля.
- Нехай буде так, тут я не сперечаюсь. Одягнуся, поснідаємо і вже йтиму.
Багато пасажирів у вагоні, в основному люди похилого віку. За вікнами електрички миготять, злегка барвисті дерева, нагадують про осінь. Лише дві зупинки, вона на безлюдній платформі. Невелике тристороннє укриття з шифером тільки й вказувало, що тут є зупинка електрички. По одну сторону залізничного полотна стежка, щоб дійти до села треба здолати більше кілометра. По другу сторону, пагорб, далі, немов до неба, старий, густий ліс тягнеться.
Вслід електрички веселий погляд, кілька секунд і її поглинає туман. Озираючись, перейшла колію. Озирнулася довкола, ніде нікого. Приближення потяга чує здалеку. За мить, зі свистом, він мов пролетів і вже зник з поля зору. Дивиться йому вслід, помічає чиюсь постать, усміхається. Думки, як шурхіт листя. Електричок до вечора, ніби й немає, хто б це міг бути? Та згадала, про путеобхідників, ніби з плечей тягар зняла. Шкода, що немає грибників, мабуть пізно приїхала.
***
Михайло здалеку, помітив постать у червоній курточці, яка раптово зникла поміж дерев. Йшов не поспішаючи, думки, як оси - я мабуть не один «сова», ще є такі, що люблять поспати. Хтось пізно по гриби приїхав. А деж Микола? От друг, обіцяв приїхати, а може вчора не встиг перевірити свій відрізок шляху, сьогодні долатиме п’ять кілометрів. Зазирає в телефон, підняв догори,
- Чорт забирай, знову мережі немає. Голова тріщить, час похмелитися, а я маю сидіти, чекати від моря погоди.
Сердитий, розлігся на траву. Ніби перед очима, в небі білі хмари, згадує співробітників. Робота путеобхідника не з легких, чи сонце пече, чи дощ, чи зима, двадцять градусів мороз, треба виконати обов’язки. Хлопці з роботи, інколи всміхалися, коли казав, що мандрувати по шпалах вже немає сили, його збадьорювали.
- Ти з нами не жартуй, тобі не дарма дали кличку ведмідь. Подивися на себе, ти ж здоровань, обличчя тарілкою, високий ростом, широкоплечий чоловік. Не знаючи тебе, здаля побачити, як ідеш, то справжній ведмідь.
Відпрацював п’ять років, а потім прикрий випадок, який змінив його життя. Він йшов по стежці вздовж колії, їхав швидкісний пасажирський потяг. Зненацька, не знати звідки, в праве око, влучив камінь щебню. Той жахливий день - рана на все життя Розпрач і зневіра, і досі ятрять серце й душу.
Коли навчався в технікумі, була схожа ситуація. Тоді мешкав у гуртожитку, а мама й бабуся жили в селі. Батька не пам’ятав, ніколи не цікавився де він і хто. В сім’ї недостатки, бабуся займалася « бізнесом »- принаймні вона так називала, гадала на картах та інколи напродаж варила самогон. Одного вечора, мати приймала своїх щирих друзів, добре випили, погуляли. А вранці прийшов сусід купити пляшку самогону, відчинив двері, звідти почув запах чаду. Так він залишився з бабусею, життя стало зовсім нестерпним, рахував кожну копійчину.
По закінченні навчання в технікумі, його направляють на роботу . Дві кімнати в будинку, від ПЧ, виділяють, які предназначені для путеобхідників. Старий, цегляний будинок на дві сім’ї. Такі будинки знаходяться на перегоні між двома станціями, відстань від двох, чи двох з половиною кілометрів. Забути про бабусю не посмів, жити забрав із собою.
Має травму ока, групу інвалідності. За станом здоров’я, працювати на залізниці, пов’язане з рухом поїздів, не має права. Одне втішало, що його не виселили з будинку. Але життя кардинально змінилося. Вже пів року, його вид лякає кожного перехожого. Непоголений, непострижений, засмальцьований одяг, його вид нагадує безхатька. Одна втіха, що інколи на колії зустріне знайомих хлопців, поспілкується з ними та перехилить чарку самогону, чи вина.
Михайло й не помітив, як частіше став вживати спиртні напої. По кімнатах, бабуся ледве ходить. Тож самому доводиться палити пічку, місити тісто. Навчився пекти хліб та готує страви. Друга частина будинку роками пустувала. Вже два роки, як у ньому тримають курей, дві кози та в клітці кілька кроликів. За хозяйствов сам доглядав.
Гуркіт багажного потяга розбудив Михайла. З незадоволеною усмішкою зазирнув у телефон,
- Оце так закимарив! Більш години і чого я чекаю?
На ходу, з пляшки, випив кілька ковтків самогону та закушував салом з хлібом. Присвистуючи, по стежці до лісу, прямував широкими кроками.
***
Долаючи пагорб, лише за пару хвилин, Світлана занурюється в ліс. Придивляючись, де - не - де знаходить одиночні опеньки.
- Щось не дуже густо - собі тихо.
Вкотре озираючись, зрізавши їх, відправляє в кошик. Що не в тому напрямку йшла, не помітила. Стіною, перед нею високі зарослі, внизу, злегка присипані листям пеньки, по них опеньки. Зрадівши, дівчина спішить, робить впевнений крок та звідки не візьмись на кросівці помітила змію. Злякано крикнула,
- Ой!
Махнула ногою, в намірі скинути її та втрачає рівновагу, падає. В голові різкий біль, у очах темінь.
Михайло дійшов до знайомого зрубу, обійшов густі зарослі дерев та кущі шипшини. Присівши біля пенька, зрізані опеньки складає у пакет. Роздивляючись довкола, трохи далі, за кущами, помічає щось червоне.
- О, мої місця, теж хтось знав, напевно щось загубили.
Мужніми руками роздвигає старі гілки шипшини, оторопів від побаченого. Перед ним лежить красуня, в крові висок, злякався,
- Гей, скажи щось.
Зла думка пронизала мізки - чи вона жива, чого доброго, ще мені вбивство пришиють. Оце так попався, але ж не покину її.
-Агов! Тут є хтось ,- скільки було сили, крикнув він.
Та той крик втопився в хащах. Лише здалеку чув перегук птахів. Кілька раз ще крикнув, але ніхто не відгукнувся.
Дуже збуджений, тремтячою рукою взяв пляшку, за мить, вже самогон тече по бороді. В паніці трусить головою. Та все ж помічає, її тіло лежить на пенькові. Він поступово, легенько, перетягнув її на землю. Стоячи на колінах, розстебнув замочок куртки. Хвилюючись, злегка спітнілий, оголив груди, слухає серцебиття,
- Слава Богу, здається жива.
Рукою торкається її обличчя, рук, у сподіванні, що вона почнеться, відчує, все марно.
- О Господи, а руки, як лід, ніби холоне. Як привести до тями?
Від перенапруження, його мозок несподівано втрачає мислення. Пробуджується інстинг голодного звіра, моторошно зняв нижню білизну. Наче молодий ведмідь, який ніколи не мав статевого зближення, глибоко дихаючи, навалився на її молоде тіло. У очах блиск громовиці, шепотів,
- Блаженство, тебе, ще ніхто не торкався. Не відпущу, довіку моя.
Її тіло злегка здригнулося, тільки тепер почув її тихе дихання. За мить узнемаганні впав поряд. Вона відкрила очі, подібне стогону прозвучало з уст.
-У – у - у…
- Ну, от і добре ти жива. І руки потепліли. Тебе не скривджу, не покину, довіку будеш лишень моя. Я зараз, так буду певен, що житимеш.
До її уст підніс пляшку з самогоном, вона в недоумінні робить кілька маленьких глотків, у бік відхиляє голову, закрила очі.
За кілька хвилин, розчервонілий вийшов з лісу. Пригорнувши до себе, як щось дорогоцінне, на руках тримав її. Думки придають впевненості - ти ж така тендітна, легенька, як пір’їнка. І тут вже злий на себе, каявся - що я накоїв, чи пробачить, невже і справді, як той ведмідь. По щоках котяться сльози. Одне прошу в Бога, нехай вона виживе і простить мене. А там, як каже бабця, нехай вирішить доля. Та чи собі, я можу простити?
***
Світлана лежала в ліжку. Біля неї, на старому топчані, Михайло два дні і дві ноч, з неї не зводив очей. Дівчина кілька раз відкривала очі й відразу закривала. На спині, в районі лопаток мала два забої, бабуся прикладала лікувальні трави. Весь час молиться, поїть звареними травами.
На третю ніч, перед його очима, ніби просиналася квітка. Кілька раз вії здригнулися, відкрила очі. Помітивши, він цілує її руку,
- Дякую Богу! Бабусю прокидайся, бабусю, вона відкрила очі.
Час лікує… наступні ночі дівчина спала, як новонароджене дитя. Бліде обличчя поступово приймає звичайний вигляд.
Без подробиць, він розповів бабусі, як знайшов її в лісі. З кишені курточки дістав телефон Світлани, помітив,
- Можливо, хтось їй дзвонив та ми не чули. Ти напій зробила?
-Так хлопче, все роблю, як треба, не хвилюйся. На голові рана не глибока, достатньо йодом обробляти, швидше за все це був струс мозку, із часом все минеться. На спині невеликі синці, думаю за день - два й сліду не залишиться. Он проснеться, курячий бульон вже готовий, не журися, витягнемо з цієї ями. На личку така славна, як квіточка сунички. І хто це міг її саму по гриби відпустити, не розумію.
- Ти подивися за нею, я телефон, поки що заберу із собою. Може вставати захоче, не дозволяй. Мені в містечко треба, можливо на пару днів затримаюсь, не хвилюйся.
Через два дні, він повертається з містечка. На порозі, побачивши онука, бабуся від здивування не могла й слова сказати, лише кліпала очима. Мовчки метушиться біля пічки, раз – по - раз зиркає на онука - але ж славний, пострижений, поголений, любо подивитися. Якби ж те око, якось полагодити, перестав пити, став би на людину схожий. Може б і якусь молодичку собі знайшов. Охо - хо воно то знайшов, але ж молодесенька та чи й полюбить такого одноокого – думки в голові, як метелики, не дають їй спокою.
Старенька невдало знімає кришку з каструлі, пускає на підлогу. Цей звук розбудив Світлану. Побачивши Михайла, на її щоках помітно з’явився рум’янець, запитала,
- Мене ти знайшов?
Він й досі гриз себе із середини, що так поступив з нею. Йому соромно дивитися їй у очі, опустивши голову,
- Ти що не пам’ятаєш?
- Пам’ятаю… з капця хотіла змію скинути, впала. Вона мене вкусила?
- Та не думаю, як тебе в ті хащі занесло?
Відразу звернувся до бабусі,
- Ба… вона щось розповідала, може вже з ліжка вставала?
- Та хотіла встати, але каже, голова крутиться,
- Треба зо два тижні лежати. Я в аптеці купив ліки, нехай після прийому їжі, по пігулці приймає зранку і на ніч.
- Онуче, все зробимо, як скажеш. Вона дівчина слухняна.
-Та напевно слухняна, бо просто, ще почувається недобре.
Взявши гроші, в особистих справах, він їде у обласне місто. Наказав нікому, нікуди не рипатись. Якщо хоче подзвонити батькам, то нехай, сама придумує що сказати. Він їхав на операцію ока, боявся, що око матиме гірший вигляд, тому все тримав у таємності.
Минуло кілька днів. Дівчина біля вікна, коли побачила постать Михайла. Він стоїть спиною до неї, на курточці поправляє комір, ганчіркою витирає капці. В її очах промінці сонця, добре, що приїхав, тепер хай проведе мене до електрички, далі сама повернуся додому. Ой, ото вже бабуся буде сваритися, скаже загуляла в подружки. А може, хоч на день зайти в село, з мамою більше року не бачилися. Ні їй, ані бабусі нічого не стану розповідати. Нехай може колись.
Успішно зроблена операція на оці, тішила Михайла. Хоч не виразно ним бачить, але навряд, це хтось помітить.
Сонячний осінній день … за столом обідають. Свіже копчене м’ясо, він пропонує Світлані.
- Ти їж, набирайся сили. Саму додому не відпущу, разом поїдемо.
- Та, я це, в нормі… здається.
- Кажуть коли здається, треба хреститися. Чи ти мене боїшся, чи боїшся зізнатися де так довго була.
-Та ні… просто незручно, з’явлюся не сама. Я до мами в село збиралася, але зараз таку відстань пішком не здолаю.
Старенька хитро зазирнула в її очі,
- Ти моїм онуком не брезгуй, він влюбився в тебе та й я тобі…
Михайло різко встав з-за столу, голосно перебив її,
- Ти ніби й не п’єш горілки та мелиш, як з гарячки.
Визирнув на Світлану,
-Завтра поїдемо!
***
Ранок… надворі мжичить дощ. Світлана проснувшись, помітила, що в кімнаті одна. На столі лежить кілька шоколадних цукерок. Швидко хапнула одну, за мить, розгорнуту кинула в рот, повернулася до ліжка. Яка насолода, давно не їла, молодець, а він здається не скупий. Одне цікаво, скільки йому років, мабуть не менше тридцяти. Вражає міцна статура. Мій хоробрий богатир, якби ж ніжно обійняв, мабуть би розтала, як сніг на сонці.
У малому коридорі, біля зачинених вхідних дверей, на Михайла чекала бабуся. Він заносив дрова, її слова його зупинили,
- Почекай, поки, ще не повіз її додому, нам треба поговорити.
- Палитиму пічку та й поговоримо.
- Кажу стій, тихо, слухай і мовчи, не перебивай.
- Ну давай, говори вже, тільки швидко.
- Не знаю, чи у вас з нею щось було. Та мабуть ні, бо це б коли, я би помітила, але вона вагітна.
Його обличчя блідло, струснув головою, здригнулася рука,
- Невже…- тільки й міг сказати.
На підлогу, з рук впала товста дровина.
Почувши за дверима шурхіт, дівчина під дверима, прислухається.
Знервовано, бабця кілька раз пальцев товкла онука в голову. Сама того не помічаючи, стала говорити голосно,
-Та я по картах бачу, біля тебе випадає хлоп’я, ніяк не второпаю чого це. То це твоя робота, негідник! Ах ти ж ведмідь нерозумний, що ж ти накоїв?! То це ти посмів її торкнутися, а потім вона втікала від тебе і таке сталося. А про змію, то що, вона вже сама вигадала? Ану зізнавайся, бо зараз цією дровиною так і влуплю по дурній голові.
- Досить, я не буду слухати твоїх фантазій. Я з нею одружуся.
У відчаї, стара руками схопилася за голову,
- Ой! Та чи вона погодиться?! Хіба що в поліцію не заявить на тебе, то ти їй все життя маєш ноги мити, шанувати.
- Досить балачок, краще відчини двері, вже рука заніміла ці дрова тримати.
Почувши слова, дівчина відчула прилив крові до обличчя, вмить опиняється на ліжку Відвертається до стіни, зробила вигляд, що спить.
Їй потрібен час, щоб все почути переварити і вирішити, що робити далі.
Позаду сніданок… вона поводиться стримано, майже весь час мовчить. Та прощаючись з бабусею, все ж зі щоки змахує сльозину. Старенька, поцілувавши її,
- Вибач дитино, що могла, все зробила. Дасть Бог зустрінемося. Бережи себе. Думаю все буде добре!
За кермом автівки друг Микола, привітно всміхаючись,
- Ну от, нарешті познайомлюся з цією дівчиною. Давно пора одружитися, досить байдики бити.
За ті, пів години, що їхали до села, вона вирішує, як поводитиметься при зустрічі з матір’ю, але задумане тримає в таємниці. На душі тепло від думки, що він навіть потурбувався про автівку. Нарешті зрозуміла, всьому, що з нею скоїлось і. відбувається, треба зробити висновки.
Мати з вітчимом, їх зустрічають біля воріт. Сюрприз за сюрпризом, дівчина дивується, коли Михайло з багажника дістав торт і пляшку вина,
- Світланко, візьми свої гостинці, з пустими руками йти незручно.
Її очі округлились. Він моргнув,
- А про гостинці забула чи що?
- Мамо знайомтеся, це мій хлопець Михайло.
Його обличчя миттєво почервоніло, серце вибиває в бубон. Йому радісно чути такі слова, але мовчав. Цікаво, що за ігру вона придумала.
Гостювали недовго, Світлана щебетала, як пташка. Тільки інколи зирила на Михайла, усміхається, моргає. Його шокує її поведінка, про минуле ні слова та вирішив, нехай робить так, як вважає за потрібне.
Вечоріє… на зупинці електрички попрощалися з Миколою.
У вагоні, в купе тільки вдвох. Він притиснув її до вікна,
- Послухай, я мовчав, але ти маєш знати всю правду.
Дуже схвильований, все ж в нього, достатньо сили духу розповісти правду. По завершенню, поцілував її руку, благаючи зирив у її теплі очі.
- Я боявся тебе втратити, зігрів, як міг, повернув твоє дихання. А тепер суди, як хочеш, чи пробач мене, чи посади за грати. Тільки знай, я кохаю тебе і кохатиму довіку.
Безлюдна вулиця…. тиша. Його кожне слово, ніби щире та вона обдумує. Ніби потрапила в напів темну кімнату, з неї намагається вийти, прислухатися до свого серця. Засуджує його поведінку і в той же час заперечує собі - але ж не покинув, а міг би це запросто зробити.
Вже біля будинку взяла його за руку,
- Якщо все підтвердиться, що чула від бабусі, я тебе знайду.
Зненацька, її тендітні руки торкнулися його обличчя, прилягли на мужні груди,
- Поцілуй мене, може й справді більше не побачимося.
Через місяць дівчина все вирішила - в двадцять два роки стати матір’ю не гріх і дитину виховувати потрібно з рідним батьком. Тим паче, час від часу відчувала, як спалахує вогонь кохання. Бажання знову опинитися в його ніжних обіймах. На миті торкнутися його душі, почути сердечний стук і потонути в теплих очах.
Покрова…, в кав’ярні гучно грає музика. Родина і знайомі вітають молодят. Гучні вигуки “гірко”, Світлана схиляється, усміхаючись шепоче,
- Ану мій ведмедику, поцілуй мене. Та так поцілуй, щоб я від щастя злетіла пташкою. Тільки у танці дуже не кружляй, не забувай, що нас у тебе двоє.
2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2025
Ніби в шовкопряді, вигляне підсніжник,
Іній, сизокрилий сховав йому очі,
Світить місяченько - уповні грабіжник,
Ніжність і тепло, украв посеред ночі.
Сам довкола в сяйві, розсунув всі хмари,
Хтось порушить спокій, стане на заваді?
З нічкою чаклує, ранком впадуть чари,
Сонцю вступить трон, вже злато в шовкопряді.
І вітрисько тайно поглядом овіє,
Так, злегка в обіймах, підсніжник проснеться,
Сни, смуток розвіє, про кохання мріє,
Жити- справді доля, мило усміхнеться.
День і ніч у змові, все сприймав підсніжник,
Всіх довкола любить, жде коханок білих,
Щоб погомоніти, без цілунків ніжних,
Дуже важко вижити, в заметах сніжних…
Зранку, бачить поряд зелені листочки.
Це ж його красуня…відкриває очки.
13.03.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2025
Варто сказати - дякую цьому дню,
Тож сонце сходить возвеличить весну,
Що обнадіює, дарить яскравість,
Серця втішає, нам приносить радість,
Нехай би хмари, темні в піднебессі,
У танці пухом розбрелись у часі,
Ясне світило озорить шлях життю,
Наразі й пташка, теж подякує дню.
Блаженним співом, всім зігрієє душу,
Де мир і спокій, тишу не порушить,
Уміння мати веселість, доброту,
І разом з Богом відчули теплоту.
Завжди в єднанні, з любов’ю до світу,
Надію й мрію лелеїть до світла,
Щоб сльози щастя стікали по щоках,
Як ранні роси у безмежних полях.
Чиста блакить, хай розкаже про життя,
Зелень озимих - омріяне буття,
Що на столі буде хліб і до хліба,
Якби ж на часі відійти всім бідам.
Я помолюсь, подякую цьому дню,
Та й попрошу зупинити війну!
Почуй Всевишній, освіти неба синь,
Щоб повернулись додому донька й син.
***
Подякуй друже, цьому кожному дню,
Здолати ладен, брехню і маячню,
Прийшла весна, не мре у серцях віра,
Розквітне рідна, славна Україна!
21.03.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025
( від чоловіка)
Ти украла в незабудки,
Сині очі, душі милі,
Але знаю нам не бути,
На жаль, разом, нещасливі.
Все ж чому? Як розібратись?
Ніби прірва поміж нами,
Чи даремно й сподіватись?
Б’є струмок між берегами.
Ич хлюпоче, ще й вразливо,
Знов до нього… ти смієшся,
Зустрічатись неможливо,
У обійми, не верне́шся.
Біль душевний, серце крає,
Незабудки край дороги,
Тобі вірю, він кохає,
Як позбутися тривоги?
Сміло вкрала в незабудки,
Очі щастя, мені любі,
Мир фантазій - халабудки,
Почуттям вінець до згуби.
Ти украла сон і спокій,
Ніч задовга умовляє.
Вдалині морській глибокій,
Приховай, життя триває.
Я однак, йшов би й наосліп,
Та тепер чогось не маниш,
Суперечиш, зайвий клопіт,
Жаль задарма, лиш час гаєш.
Нащо вкрала в незабудки,
Очі світла. Ще зі школи,
Не змогла ніяк почути,
Серця стук, як зблизька грози.
Тож завдячував цій долі,
Не чекав від юні зради,
Так благав, твоєї волі,
Покохати, щоб назавжди…
Рясні сльози на повіках,
Між зірок... тління, мигтіння,
Загубились у надіях,
Не дося́гши розуміння.
***
Мрія… радість - все на друзки,
Щоб не втратити майбуття,
Як стежиночку квітучу,
Вже побачить, щоби життя,
Освітила нова зоря.
03.03.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2025
(від чоловіка)
День котився до обрію,
В сподіванні красу,
Донести, як мелодію,
Миті щастя, весну.
Не ховатись у холоді,
А в надії тепло,
Те, як згадка про молодість,
Де кохання – вино.
Із долонь випивав його,
Мов торкався душі,
Та зненацька п’яніли вдвох,
Вже читав, всі вірші.
Хоча б раз повернути все,
Ти зникала щораз,
Ніч зрадлива не принесе,
Той зірковий, наш час…
Бо ми в хмарах заплутані…
Не пробачимо зрад.
10.02.2025р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2025
Весна блукає за вікном,
У надвечір’ї під дощем,
Їй краще вкритися вінком,
Квітучо-сонячним плащем.
Біленькі проліски. Весні,
Вітання шлють, немов дзвенять,
В небесній темній синяві,
Такі ж хмариночки летять.
Та й синій пролісок вже тут,
Веде розмову з вітерцем,
Немов торкавсь скрипочки струн,
Веселий звук…нема проблем.
Нехай шурхоче дощик цей,
Он крокус пне із-під землі,
Златаву квіточку для фей,
Прикрасять променям політ.
Наразі сяйво до хмарин,
З рум’яним відблиском лягло,
Ясне світило між чуприн,
Цілунком дарить їм тепло.
Тікає вечір, з ним і дощ
Весна в барвінковій листві,
Хай відпочине серед площ,
На ранок сонце збудить всіх,
Доброго ранку – скаже хтось….
До вікон гляне залюбки,
Ну от й до нас прийшла весна,
Природа жде кінця війни,
Також й моя мрійна душа.
16.03.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035574
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2025
Рясний дощик, хоч міленький,
Привітав з весною,
Та чомусь, знов холодненький,
То немов зимою.
Краплі вкупі, течією,
Веселиться земля,
Вже не снить, вдиха душею,
Освіжилась сповна.
Хтось у снах шукає спокій,
А вона ж бодриться,
Шепне нічці темноокій,
Дай насолодиться.
Зимна скупість й суха осінь,
Умлівало серце,
Вся природа пити просить,
Поляй дощ, як вперше,
Щоби гарно та й довкола,
Розквітали квіти,
І трава, швидко шовкова,
Полоскоче ніжки,
Дітлахам, що босоногі,
Так весну стрічали
Знають сонечко в дорозі,
Тож тепла жадали.
Рясний дощик, може досить,
Нагулявся вволю,
Хай світанок сипне роси,
На озимі в полі.
Щоби серденько втішалось,
Світлим небом, мирним,
Щодень сонце усміхалось,
Й кожен був щасливим!
15.03.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2025
Темна ніч, березневе страждання,
Чи розділить хто з ним і не знати,
Не осяє.. світ зіронька рання,
Кожен в змозі біду відчувати.
На вазі день і ніч у прокльонах,
Ріжуть простір шахіди, снаряди,
Серед ночі родина в поклонах,
Ворог знову готує паради.
По землі розпускається пагін,
Молодого життя в первоцвітах,
По підвалах засуджених магій,
Смерть з життям у двобої страхіття.
.
Чи дитя на руках у матусі,
Що тікає по полечку босо,
Не злякає в постійному русі,
Злющий вовк зирить вогняно, косо.
Мов зомліла, не втратити б цінне,
Чолом піт. По щоках мов рікою,
Сльози жаху, за життя безцінне,
Я навіки, любенький з тобою.
У руїнах сирітка в сум’ятті,
Не знайти нікого, нині в степу,
Здаля бачить лиш каски закляті,
Що квітневу, знівечили весну.
Як сприймає народ, що за морем,
Березневе страждання і клопіт,
Україна повінчана з горем,
Враз почує - хай ждуть, глянем потім.
Вже й підсніжник від крові втомився,
Що ж ти березень, дай нам ознаку,
Від страждання він з нами втомився,
Під затемненням губить окрасу…
Як же людоньки, далі нам жити?
13.03.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2025
Не сплять луки, бо джерельце,
Розважа молодим серцем,
Розлилося вже й озерце,
Вража сяйвом, ніби скельце.
Ця вода... цілюща,чиста,
ДЗюркотить краплин намисто,
Заворожить- глянеш зблизька,
Золотиться, враз сріблиться.
Лиш за мить мов завмирає,
По дорозі поглинає,
Сніг пухкенький, білосніжний,
Та зненацька бурлить спішно.
Що раз квапиться водонька,
Веселить землицю потай,
Березневою порою,
Запахтить п'янко весною.
Потік річки при долині,
Здаля звуки лебедині,
Пара ніжиться...водиця,
Веселково, скрізь іскриться.
Їх втішає краса, спокій,
У блакиті синьоокій,
Віща мир небесна гладінь,
Вдаль відносить зимову тінь.
03.03.2025р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2025
Він дуже часто згадує про неї,
Красуня, то ж подібна орхідеї,
Рум’янцем вкриті, ледь - ледь пишні щічки,
А очі – зорі, немов серед річки.
В яких втопитися, ладен щоднини,
Та й не знаходив для розлук причини,
Але ж війна… свої правила має,
Хоч серцю боляче й душа страждає.
В борні окремо йшли стежками долі,
Вона чатує…з лісу, він у полі,
Уста шепочуть, за Вкраїну, волю,
Прийти рашистам, всякчас не дозволю.
Важка гвинтівка, патрони холодні,
Мороз пекучий та сльози солоні,
Тремтять від вітру, все ж придають сили,
Думок сплетіння, будемо щасливі.
А руки вмілі, ніжні, бо ж жіночі,
Шахед пускають,завдячують ночі,
Що врешті ворога, вдасться провчити,
Щоб дав спокійно українцям жити.
Війна це ж пекло, у вогняній зливі,
Клятуще плем’я, їм жахи важливі,
Життя над прірвою, куля досягла,
Її красуню, враз, здійнятися змогла.
Неначе пташка, крила в піднебессі,
Вже крик гучний, відлетіти на часі,
Напевно зграя ждала, тихий гомін,
Земля ж відчула жалісливий стогін.
В цей час раптово, він здаля побачив,
Журливий образ, то ж кохана плаче,
До нього тягне, кроваві долоні,
За мить зникає в хмарному полоні.
Два роки поспіль, згадує про неї,
Вербичка, цвинтар. Завжди орхідеї,
Приносить він, ронить гірку сльозину,
Таїну носить, покохав єдину.
Шкода і досі, не спиться ночами,
Цю нечисть гнійну, що гнобить віками,
Вбивати піде, не в змозі прощати.
Щоб мир і щастя мала кожна мати.
Й любов не зникла, віра в сьогодення,
Притупить біль, світлий день, як натхнення,
Розквітне диво - чічка орхідея,
Той цвіт покличе, знов його до неї.
02.03. 2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034974
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2025
Недавно створена та чомусь забута,
Вузенька річка вночі морозом скута.
Уповні місяць всміхався перламутром,
Накрити мріяв тонким, біленьким хутром.
Дзерка́ла вкрили вроду, вона в сум’ятті,
Криста́ли золота…увінчані в часі.
Нема веселощів, течія сльотлива,
На дні, між водоростей трохи сонлива.
Неначе змійка, дрімає в кучугурі,
Під сонцем раптом, іскриться у лазурі.
Щодень чекає, ніжності, тепла більше,
Весною ж повінь, вже струмінь веселіше.
Пробудить землю, подарить квітам красу,
Умілість, вдача, посріблить трави в росу.
А місяць згодом, одягнеться у шати,
Такий зрадливий, не вміє вік кохати.
Йому ж у мандрах, сперечатись із часом,
Мабуть то доля, лиш бути ловеласом.
27.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034735
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2025
Осіння пора… вечірнє місто дихало прохолодою. За привідчининими, скляними дверима балкона, шурхіт дощу. Природа поступово втрачає блиск, барвистість, злегка навіює смуток.
Та в Надії і Віктора, сьогодні ніби святковий день. Дочка Марія та сестра Віола з сім’єю мають прилетіти з Великобританії. Це відбувається п’ять років поспіль. Та кожного разу, при зустрічі, з тривогою в душі, зазирає в очі дочки, В них, хоче побачити настрій і ставлення до себе. Обіймаючись із сестрою шепотом,
- Я думаю, не розповіла, про нашу таємницю?
У відповідь, кивне головою, повільно прикриє повіки, прошепоче,
- Все гаразд, не хвилюйся. Я обіцянку не порушила.
Їй щоразу все важче стримувати хвилювання. боїться, щоб Віктор не дізнався про змову з сестрою. Два роки назад, він на роботі потрапив під скорочення, переніс інфаркт. Для нього, це був дуже великий удар. Другий удар може обірвати його життя, це лякало її.
По кімнаті легкі сутінки, по стіні світло від нічного ліхтаря, тишу порушує Ноктюрн Шопена. Навпроти вікна, за роялем Надія уміло торкається клавіш. І так майже щовечора, біля неї в інвалідному візку чоловік. Слухаючи музику, інколи він задрімає, вона ж знаходить віддушину. Згадує своє життя, картає долю, чому випало таке випробування. Та в той же час, цінує, все що має. Ось і зараз, її заполонив спогад…
Їй було років щість… машиною їхали по трасі. За кермом тато, на задньому сидінні вона, мама і сестричка. Віола дівчинка непосидюча, кожного разу хотіла вставати, мама тримала руками, вмовляла,
-Віоло, донечко, он подивися, Надійка слухняна, а ти вертишся, як дзиґа.
Батьків Надія пам’ятає, завжди урівноважені, здатні один одного вислухати. Веселі розмови, милі усмішки, ніжні погляди, закарбувалися на все життя. Настільки не зраджує пам’ять, пам’ятає аеропорт, літак. Мали приїхати в новий будинок, який придбали батьки.
Літнє сонце скотилося до заходу, після нічної зливи, траса, ще мокра. Автівки двигались у різні сторони, на невеликій швидкості тато вів авто, їх часто оминали автівки. Та несподівано сильний поштовх, затьмарив сприйняття реальності. В голові гуділо, шуміло…
В цей час, Михайло, працівник ферми коневодства, машиною повертався додому. Стареньке авто двигається повільно, по обіч дороги він помітив перевернуте авто. В його судинах тече циганська кров, то ж має таку хватку, проблеми вирішує швидко. Від побаченого тиснуло серце
- Що ж робити? За вмить біля них зупинилося авто, водій по телефону повідомив про аварію, викликав швидку допомогу. Раптом менша дівчинка, відкрила оченята, заплакала, Михайло взяв її на руки.
В лікарні Надійка відкрила очі, біля неї стоїть медсестра, в палату зайшов лікар. Він зазирнув у її очі, злегка тиснув на руки й ноги, запитав,
- Тут не болить?
- Ні тут не болить, голова болить. А де мої? Що, це сталася аварія?
- А ти молодчина, от бачиш, майже все гаразд, навіть пам’ятаєш дещо. Ми трішки підлікуємо і підеш додому.
Дні в лікарні, як кошмарний сон. Її провідував дядько Михайло, якого вона ніколи не бачила і про нього нічого не чула. Він про неї піклується, приносив фрукти, солодощі, соки, розпитував про батьків. Та на її запитання - де мама, тато та сестричка, дивлячись у очі, відповідав,
- Буде все добре! Ти трішки зачекай, згодом все дізнаєшся, тільки не забувай, що я твій дядько і даю слово, я вас не покину.
Коли її привезли в будинок сиріт, вона все зрозуміла. Здавалося, що за цей час, вона подорослішала. Через кілька днів, під час прогулянки, на дитячому майданчику, побачила сестричку. Обіймаючи її, заплакала, притискала, гладила по голові,
- Ми маємо бути разом. Підростеш, все зрозумієш.
Чомусь відразу згадала за дядька.
- А знаєш, у неділю до нас прийде наш дядько Михайло.
Вихователька стояла поруч, спостерігала за дітьми, Віолу взяла за руку,
- Пішли зі мною, нам пора повертатися в групу. Надійко, а ти молодчина,
не забувай, що в тебе є сестричка.
Михайло часу гаяв, все дізнався про батьків дівчаток. Виявилося, що подружжя родом з цього міста. В родині була бабуся, яка померла п’ять років назад. На її обійсті і був побудований будинок. По знайдених документах, за кордоном, подружжя мало великий будинок. Тепер, ця нерухомість перейшла у спадок дівчаткам.
Хоча люди кажуть, що цигани липкі на руку та до таких Михайло не відноситься. Його життя з присмаком полину. З чотирнадцяти років працював на конефермі, одночасно на залізничній станції розвантажував вагони. Завдяки наполегливості, важкій праці, в двадцять років придбав квартиру. Згодом одружився, п’ятнадцять років з дружиною мріяли мати дитину. Коли нарешті, мала з’явитися донечка, при пологах, він втратив обох. Вже десять років веде самотній образ життя. Праця конюха, ніколи не вважалася престижною. але Михайла поважали. Завжди веселий, клопітливий, знайде тему для розмови, при спілкуванні пригостить кавою чи чаєм. Керівник ферми, дізнався про аварію, що він допомагає дітям, проявив чуйність. Допоміг зібрати документи на встановлення опіки. Згодом нерухомість дівчаток здав у оренду, їх же, з дитбудинку забрав у свою, двокімнатну квартиру.
В більшій за розміром кімнаті, біля вікна стоїть рояль. Діти крутилися біля нього, натискали на клавіші. Надійчині очі сяяли щастям. Вона намагалася підібрати ноти, скласти музичну композицію.
Поступово діти звикли до нового життя. Михайло прикладає зусилля, щоб їм було комфортно. Відразу найняв доглядальницю. Років п’ятидесяти, одинока жінка, займається вихованням дітей і готує їжу. Питання щодо грошей не стоїть, адже він має частку доходу за оренду будинка.
Минали роки. Надійці дуже сподобалися коні. Вона старанно навчається в середній школі і одночасно в музичній. Відвідує гурток гімнастики, мріє виступати в цирку. По закінченню школи, і училища, перші виступи. На арені номери з конем та одночасно виконувала гімнастичні трюки, її це виснажувало, але після кожного виступу почувається щасливою. Після закінчення школи, Віола на програміста навчається в університеті. Дівчата вже стали повноправні господарі нерухомості та продовжують мешкати з Михайлом.
Надійка, душею поринула у весну. В цирку зустріла кохання. З Віктором, вже й вирішили одружитися та захворів Михайло, відійшов у інший мир. Нові випробування лягли на плечі Надійки. Хоча, Віктор і став її чоловіком, і працюють разом та з нею поводиться занадто строго. Вимагає більшої гнучкості, швидкості. Одного разу при тренуванні впала з коня. Швидка забрала її з кровотечею. Лікарі виявили вагітність десять тижнів і велику пухлину, були змушені зберегти її життя, видалили матку.
Що вагітна, Віктор не знав. Вона мовчала, бо боялася, що він не буде радий. Та ця помилка - на все життя - невиліковна рана.
У палаті тиша. Від наркозу в голові гуділо, шуміло, за мить перед нею лікар. Ці слова, як вирок,
- У вас з вагітністю була пухлина, ми мусили видалити матку.
Її охопив страх, спалах очей, як вогні блискавиці, схопила його за руку, сльози котилися по щоках,
- Тільки чоловікові, будь ласка, не кажіть… я вас прошу. Я потім сама…
Прикриваючись рушником, розридалася.
За втрату дитини, лікар співчував Віктору, про подробиці не розповів. Чоловік тримав себе в руках, надіявся, що через якийсь час, чекатимуть на радісну звістку.
В лікарні два тижні – час постійного хвилювання, недоспані ночі.
Тільки вдома, Надія розповіла сестрі про все, що сталося. До болей краялися серця, обійнявшись, плакали. Віола пообіцяла мовчати, відчувала, як буде важко сестрі, якщо раптом Віктор дізнається, захоче розлучитися.
Минуло два роки. Продовжуються тренування, вони виступають в цирку. Сестри навідалися у свій будинок за кордоном. Закінчилася аренда будинку, тепер, мають можливість, сюди часто приїжджати, зупинятися відпочити.
Та не все так просто в їхньому житті. У вихідні дні вечорами в ліжку, Надя часто засинає з книжкою в руках. Віктор до ночі проводить час із сестрою. То на кухні разом вечеряють, то гучні розмови, вже сміх, це все відволікає її від читання. Вона занурюється у роздуми,
- Їм весело, а я в душі несу тягар, таїну і ніяк не наважуся зізнатися, що ніколи не подарую йому дитину. Сина чи доньку, він каже не важливо хто буде, майже щоночі, ласкаючи, просить про це. А я, ніяк не наважуся, що я без нього? Тоді й роботу втрачу, був би дядько Михайло живий, було б легше зізнатися, щось би порадив.
Одного разу, вона повернулася додому раніше чим він.
Віола на кухні, саме заварила чорний чай, за столом, завела розмову,
- Моя рідненька. І довго, ти, ще збираєшся мовчати? При кожній розмові він нагадає, що любить тебе і хоче дитину. Знаєш, інколи випадково до мене доторкнеться, бачу червоний, відразу відходить. Подумай, чи варто йому відмовляти в близькості. Він же живий, мабуть часто хоче уваги, ласки.
Надя миттєво спалахнула, як сірник,
- О, яка ти добрячка! То пожалій! Може ти сексу хочеш, що кров заграла?
І тут же розплакалася, крізь сльози, схлипуючи,
- Якби ж мені хтось народив дитину, була б довіку вдячна.
- Ну заспокойся, може поговориш з ним, в притулку візьмете, он можна й сурогатну матір знайти.
- Сестричко, я його так кохаю, боюся втратити. Знаю, наважитися взяти з притулку не погодиться і про сурогатність теж. І для цього, треба немалі гроші.
- Ти заперечувати не спіши, подумай.
Надворі сипле перший сніг. Віктор, з хорошим настроєм, повертається з роботи. Зненацька, Віола підхоплює під руку,
- Привіт! Як добре, що я тебе побачила, тут така справа.. У нас в інституті є путівка в Карпати, давай Надю відправимо відпочити. Я знаю, ти вічно зайнятий на роботі, а їй варто відпочити, нехай трохи полікується, ну пройде якісь процедури. Відпочинок завжди йде на пользу.
- Гарна ідея. Я бачу, як вона хвилюється. І розумію, каже все нормально і я здоровий, як бик та чомусь не виходить.
Дівчина всміхнулася, зробила паузу, щоб він міг трохи подумати. Та відчиняючи вхідні двері будинку, він зазирнув і весело,
- А справді, давай зробимо сюрприз, нехай відпочине. Я на картку переведу гроші, візьми путівку. Ти ж мені готуватимеш вечері, не відмовиш?
-Та де б ти бачив, хіба ж я зможу. Мій бойфренд, на два місяці поїхав в Європу. З музеєм на виставку повіз картини, то ж я зараз вільна пташка.
Минали дні, Надія відпочиває в Карпатах. Віктор і Віола, весело проводять час, то на кухні, то ходили в кіно, навіть побували в музеї мистецтва. Одного вечора, Віола принесла пляшку коньяку, по кімнаті рознісся неприємний запах, здивовано запитав,
- А у нас що, якесь свято?
- Ех ти, зятьок, сьогодні в мене день народження. В інституті друзів пригостила, а ти, хіба не хочеш випити за моє здоров’я? Чекай, я тільки чоботи зніму,- нахилилася, потягнула замочок.
- Бачиш яка трясця! Чуть не впала. Тьфу - ти, знов замочок застряг!
Він вчасно підсунув стілець, посадив її. Не поспішаючи, двома руками взявся за ногу, миттєво почервонів. Намагався не піднімати голови, йому таки вдалося не пошкодити замок, зняв чоботи. Віола зірвалася з місця, за мить, вже була у ванній кімнаті. Дивилася у дзеркало, напружилася,
- І чого червоніти, ніби все нормально!
Ранок… на підлозі лежало три пусті пляшки з під спиртного. На дивані, Віктор солодко спав. Віола, спросоння не могла зрозуміти, чому вона опинилась біля нього і роздягнена, тільки в нижньому біл’ї.
Ото напилися - майнула думка – не думаю, що поміж нас щось відбулося. Та нехай, я випила трохи зайвого, він же мужик, мав бути тверезим.
Вже повернувшись, пусті пляшки зачепила ногою, почухала лоб,
- Ох, не фіга собі. Це ми все випили?
Віктор, так і не почув слова, не проснувся. Вона запізнювалася на роботу.
Два тижні пролетіли швидко. У поведінці Віктора, Віола не помічає ні яких змін. Вирішує, той вечір,як відгуляли її день народження, він теж не пам’ятає.
З відпочинку повертається Надія, життя продовжилося, без сварок і нарікань. Та через місяць, Віола розплакалася перед нею,
- Сестричко, люба, мій хлопець, ну Вадим, вже більше місяця за кордоном, а в мене ж було день народження. Ти зранку привітала, а ми ввечері добряче випили і….
Вона зразу не зрозуміла, до чого ця розмова, перебила її,
- Та вже кажи, що і…-, здивовано дивиться на неї, продовжила,
- Чорт забирай, кажи, що сталося? Тебе поперли з інституту?! Знайшла біду, чого журитись?! В іншому інституті собі знайдеш роботу.
-Та… я про це…. я від твого чоловіка вагітна.
Раптове клацання замка, як грім серед ясного неба. Віктор відчинив двері. Зблідла Надя, тихо шепотіла,
- Мовчи, потім поговоримо.
Цього ж вечора, щоб зняти стрес, Надія запропонувала відкоркувати пляшку вина та із сумки дістала коробку цукерок,
- Ми ж не обмили мій приїзд.
Сидячи на дивані, Віктор наповних келихи, обійняв її, поцілував в щоку,
- Ти вмієш робити сюрпризи…. давай кохана, за твоє здоров’я!
Біля телевізора, невдовзі заснув Віктор. Сестри обговорили план, як вийти з цього положення, основне, щоб ніхто нічого не знав.
Минуло кілька днів. Віола повідомила, що їде за кордон, буде жити в їхньому будинку. Похвалилася, що зустріла знайомого, він запропонував роботу перекладача. У відповідь, сестра привітно зазирнула в її очі,
- Молодець, моя люба! Давно пора бути самостійною!
Після її від’їзд, буквально через пару днів, Надія повідомила чоловікові, що вагітна. Від звістки, він був на сьомому небі, відразу ж категорично сказав,
- Завтра ж звільняйся з роботи. Ми цього так чекали!
Через три місяця, вона змушено йшла на обман, поскаржилася на болі в спині. Не гаючи часу, вирішили, що краще за кордоном народжувати. І він, повернувшись додому, з гімнаткою готувався до вступу.
Летіли дні за днями… минуло два місяці. Віктор на пару днів збирався полетіти до дружини, але змушений був відкласти. Кінь, з яким він працював, підвернув ногу. До виступу залишалося мало часу, інший кінь був норовистим. Для тренування, Віктор змушений був приділити багато часу. Тепер з дружиною спілкувався по скайпу. Віола запевняла, що із сестрою і дитям все нормально, на світ мала з’явитися дівчинка.
Одного разу при розмові, Віктор, усміхаючись сказав,
- Ой, я за вами так скучив. Бачу красуні, ви обоє на обличчі поправилися. Надійко, а собі Віола, там нікого не знайшла?
У відповідь, вже її побачив,
- Народиться дитинка, тоді повернуся, заберу Вадима, якщо він погодиться. Правда, ми посварилися, але по телефону спілкуємося. А що далі вже мабуть вирішить доля, бути нам разом чи ні.
Час пологів, припав саме з виступами Віктор. Надя по скайпу прийняла вітання, дуже задоволена, до себе пригортала дівчинку. Віола привітала Віктора, ніби, помилково промовила, що сестра в грудях має мало молока. І тут же заспокоїла його,
- Не хвилюйся, ваша Марійка, дівчинка славна, пухкенька, виросте! Зараз в магазинах багато дитячих сумішей, що замінюють молоко матері, то ж все буде добре!
Не минуло й двох тижнів, не попереджаючи, дві сестри з дівчинкою повернулися додому. Віола лише два дні допомогла сестрі бавити Марійку, повернулася за кордон. Прощаючись у обіймах, вволю наплакались, одна одній поклялись, цю таємницю приховати на все життя.
Подружжя ж немов діти, гралися з донькою, їх лиця завжди усміхнені, щасливі очі, повні надій і сподівання, що все буде гаразд.
Через два роки, вони гуляли на весіллі Віоли з Вадимом. Ніхто не знав, як їй було важко залишити свою доньку сестрі та вона витримала переживання, недоспані ночі. Через рік, народивши сина ( назвали Артуром), відчула душевне полегшення, тепер і в неї є справжня сім’я.
Минав час, на роботу в цирк Надя не повернулася. Часто їздять на конеферму, просто провести час та щоб на коні покаталась донька. Вона виросла красунею, люблячою дочкою, дуже схожою на батька. Вже позаду випуск у школі, закінчення музичного училища, згодом, при театрі музицирує на фортепіано. Майже щороку буває за кордоном, гостює у тітки.
По кімнаті плинули останні звуки Ноктюрна. Так непомітно пролетів час…ніби підкреслила свій спогад Надія.
Дзвінок у двері відволікає від думок, зазирнула на чоловіка,
- Це вже наші приїхали. Я відчиню!
Переступивши поріг, перед нею стояла Марія, біля неї, з букетом червоних троянд, доволі симпатичний молодий хлопець. За ним Віола з сином і чоловіком. Теплі обійми з матір’ю, поцілунки. Марія запитала,
- А де тато?
- Я тут, - відізвався батько, на інвалідному візку під’їхав до них.
Рум’яність щік дочки виказували хвилювання,
- Знайомтеся, це мій наречений Макс!
Хлопець, трохи соромлячись схилився, вручив квіти Надії. Вона від щастя, ледь стримує сльози,
- Заходьте мої любі! О, Артуре, хлопче, ти так виріс, мабуть теж скоро нас знайометимеш із своєю дівчиною?!
Він переступив з ноги на ногу, весело сказав,
- Та це… мабуть треба, ще трохи повчитися, а вже потім.
За вікном пролітає сніг… в кімнаті біля фортепіано, за круглим столом вечеряє дружня сім’я. Сестри сидять поряд, про щось тихо спілкуються. Ніхто так і не дізнався про їхню таємницю. Та мабуть все на краще, правильно. Адже вони разом, а це основне в житті. Тільки з родиною можна вирішити всі питання і завжди мати безцінну підтримку.
2021 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2025
Не послизни́сь, як йдеш до аптеки,
В душі давне́нько маєш секрети,
Купив би кра́ще вже чебуреки,
Бо задовба́ли, щодня дієти.
Не послизни́сь, то ж під ногами лід,
Тремтиш від хо́лоду, не лишив слід,
Зима капри́зна, мов твоя душа,
Розчарува́вся, бо прийшов дарма.
Пігулки, ма́зі - дорогі надто,
Лічиш грошву́ і не однократно,
Ті копійки́, що заробив за вік,
Зі смутком стру́сиш все ж сльози з повік.
Раптом впаде́ш, гарних новин не жди,
Тобі ніхто й ніщо не підстелив,
Та й не той віќ зробити шпагат,
Зваживсь піти́, пошкодуєш сто крат.
Лікар, ліка́рня, порад цілий віз,
Себе карта́єш - І чого поліз?
Сиди вже вдома, почекай нагоди,
Чатуй з вікна, сюрприз від погоди.
Бажання жи́ти – це провокатор,
Включай же га́льма, не екскаватор,
Побережи́, врешті серце, нерви,
Ти ж все життя́́, мчався через терни.
Але ж приє́мно, що таки дожив,
І цього ро́ку до зернових жнив,
Посмакува́в, святий кусень хліба,
Подякуй Бо́гу, що земля плідна.
Зустрінеш ра́нок… хочеться жити,
Знов у Творця́ посмієш просити,
Сили й терпі́ння до щасливих днів,
Не загуби́тись у зимній порі.
Йди сміливі́ше, лиш не послизнись,
Твоє життя́, це ж довічний сюрприз,
Душевний во́гник, ще палахкотить,
Побережи́сь! Цінуй прекрасну мить.
24.01.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2025
Думок фортеця, як навести лад,
Розкласти зможеш, всі по полицях?
Про війни, смерть, сльози, щоденний жах,
Щоб сум зникав на темних обличчях.
Думок хазяйка, чи здатна вчитись,
Щоби життя, як ромашковий цвіт,
Де сонце й небо, до них молися,
Щодня з надією на кращий світ.
Весни барвистість сердечко втішить,
А тепле літо, вип’є всі роси,
Холодним надто, не стане місця,
Не густо вкриють, хлібні покоси.
Укриє осінь всю красу землі,
Й жнива багаті засипле в скрині,
Ще срібла, золота, скарби земні,
Укупі завжди, при зимній днині.
Думки – метелики… про кохання,
Під погляд місяця в перламутрі,
Хай ніч осяйна, зіронька рання,
Приносить щастя, в щоденній суті.
Думок фортеця, поверхи увись,
Ти сама пройдеш у тиші сонній,
Навести лад спроможна, усміхнись,
Тепер сприймаєш душевний спокій….
Лиш завжди впевнена будь у собі!
12.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034335
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2025
Ледь іскрить, річкове плесо,
Чиста водна гладінь,
Попід берег, хвилька плеще,
Погляда вдалечінь.
Досягнути, їй би сонця,
Злет думок втішає,
Де хмарини - волоконця,
Вітерець ласкає.
Якби ніжність сонця, тепло,
Хоч на мить прийняти,
Білим снігом, скрізь занесло,
Почав став дрімати.
Морозець... нині в загравах,
Бахромою іній,
По сухих, руденьких травах,
Краплі льоду сиві.
Сон приємний, хвильку долав,
Чи й здобуде мрію?
Задзеркалення…час настав,
При зимовій днині.
Сновидіння, все ж чудове,
Плескіт вод, снять човни,
Тихий шепіт, всі розмови,
Дочекайся весни.
21.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2025
З Днем народження!
Мабуть вкрала, в неба очі,
Щоб втішався друг щоночі.
По житті, щоби барвінок,
Розквітав та й без сльозинок,
Тих гірких, у ранках світлих,
І тепленьких днях привітних.
Усміхнися ти принцеса,
Нехай дружба гріє серце,
А душа, як зірка рання,
Не згаса, цінить кохання.
Я тобі зичу любові,
Миру, щастя і здоров’я.
Для коханого принцеса,
Для нас добра поетеса ,
Тож натхнення і удачі,
Хай настане життя кращим!
20.02.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2025
Літо… надвечір’я, зранку надто вітряно. За вікном авто, уздовж траси, квіти й трави припорошені пилом. За кілька метрів, з обох сторін поля зі стиглою пшеницею. Від пориву вітру, доволі повні колоски схиляються, наче морські хвилі із позолотою сонця. Ні птахів, ні метеликів, ані комах, всі заховалися від буревію. Час від часу по трасі, вітер ривками здіймає пил в перемішку із шматками сухої трави, понівечених пелюстків квітів та зірваного, ледь помітно, жовто - зеленого листя. Автівки не зупиняються, їх рух тільки підсилює вітер, все зібране докупи, стовпом підносить увись. За мить, щось полетить шкереберть, довкола трохи розсіється, а щось покрутиться й падає донизу.
Марина напружено придивляється на трасу. Зазирнувши у зеркало, поправляє каштанове волосся, трохи знервовано, вголос,
-Коли вже вщухне цей вітер, щоб нарешті можна було розслабитися.
Вона повертається із - за кордону. Дев’яносто днів присвячено постійній праці… важкі заробітки. Умілість і наснага, виконувати щодня зразу три роботи, придають впевненості в собі. Зранку в одній оселі, обходить жінку похилого віку, з десятої години, готує обід, для багатої родини, а ввечері допізна в кав’ярні, вона вже офіціантка. Виснажена, серед ночі поверталась в невелику найману кімнату. Три роки поспіль, два рази на рік покидає сина з бабусею, їде на заробітки. Хоч і стрункіша стала та цим тішиться, адже минуло тільки тридцять два роки. Має сина, якому саме сьогодні день народження, він чекає її.
***
Коли повертається додому, чомусь завжди згадає той вечір, ніч, коли підкорилася спокусі. П’яніла від палких солодких поцілунків. Вже пізніше дивувалася, як я могла?! А він же, ще такий молодий та настільки досвідчений, що спромігся спровокувати до близькості.
Нині… її думки, як цей вітруган, навіює спогад про помилку в житті. Якби зараз, у зрілі роки, зустріти такого, щоб повів у храм любові, Напевно б відчула себе справжньою жінкою, а можливо і закохалася.
У Олега є харизма. Він її перший хлопець, у любовній звабі й до цього часу останній. Тепер її душа була до ран зболена одинокістю. На жаль, немає того, хто б її реанімував. Лише подушка являлась свідком виплаканих сліз. Часто туманні думки - чому досі одна? Тож ніби славна жінка, витончена фігура - можна позаздрити. Та навряд чи хтось би подумав, що має сина підлітка. Але доля мовчить, де ж те щастя…
***
Не стерти з пам’яті, як у вихідні дні біля старих тополів та криниці, збирарася сільська молодь. До них приєднались хлопці з бригади, яка займалась прокладкою газових труб. Хлопці мешкали в сільському клубі. Через тиждень їх бригада перебралася в сусіднє село. Та ті кілька днів, вечорів, при нагоді, Олег залицявся до неї. Одного суботнього вечора, він постукав у двері.
В цей день батьки з меншою сестрою, поїхали в містечко, на день народження до батькового брата. Обіцяли повернутися завтра, Марина залишилася вдома сама. Дівчина не пішла до молоді, планувала обійти хазяйство, виспатися. За плечима шкільні роки та про навчання в містечку тільки мріяла. Батько клопотався, що вдома багато роботи, коли ж вона наполягала, сердився,
-Нікуди твоя кулінарія не втече, он поки що біля матері навчися, як смачно готувати, а далі час покаже, як воно буде.
Прихід Олега, до неї додому, трохи здивував, але ввічливо запросила до хати. Хлопець, не соромлячись, допоміг обійти господарство, залицявся, обіймав, чмокав у щоку. Хитро зазирнувши на нього, її дзвінкий голос, мов спів молодої пташки,
-Ти почекай мене, я швидко перескочу на горище, для кроликів дістану сіна.
Незчулася, як він пройшов повз неї, улігся на соломі. Його обличчя злегка червоніло, усміхався, поглядом манив до себе,
-Та розслабся ти, трохи відпочинь, не крутись, як білка в колесі.
Нині ж тільки й пам’ятає, як взяв її за руку, затягнув до себе. Що трапилося далі, пам’ятає смутно, ніби сп’яніла від пестощів, поцілунків. Згодом, в душі зізналася, ті миті були приємними. Його карі очі, наче загіпнозували, запах свіжого сіна задурманив голову, весело бурюкаючись, вона не спромоглася відмовити в близькості.
Минув місяць. Одного вечора, мати помітили, як дочка насолоджується квашеними огірками. Не минуло й години, як дізнався батько. Його крик немов виверження вулкану, здавалося дрижали стіни. Мати плакала, вмовляла його, щоб не почули сусіди. Він вимагав, щоб негайно поїхала жити в село до бабусі. Мати плакала, що це ж не близько та його рішення було остаточним. Після цього її життя дуже змінилося.
Хоча характер батька жорсткий та його мати добра жінка. Вона сама мешкає у досить просторій хаті. Привітно зустріла онуку, заспокоїла,
-Я з батьком по телефону розмовляла і мама дещо сказала. Не впадай у відчай, мине час, все стане на свої місця.Така наша, жіноча доля, треба навчитися терпіння. Поки житиму, чим зможу буду тобі допомагати. Подивитися з іншої сторони, не одна в хаті, удвох веселіше. А народиться дитя, то буде, як промінчик сонця, зігріє наші серця.
Ось і зараз, Марина поспішає, на неї чекають бабуся і син. При розмові по телефону, як і щоразу, запитала, чи приїде сама, чи можливо з другом. Вона її розуміє, старій людині потрібен спокій, відпочинок.Так, як і кожна бабуся, хоче онуку бачити щасливою.
***
Автівка уповільнила рух, зупинилася обіч дороги. Вона виходить з неї. Сильний вітер, миттєво здіймає волосся, розвіює, крутить ним, прикриває обличчя. Злегка зіщулившись, догори піднімає руки, кричить,
-А - а - а - а. А - а - а - а. А - а - а - а - а...
Вітром миттю далеко розносить звук та враз, здається повертає назад і б’є їй у обличчя, вже чути ридання навзрид. Та інакшого виходу, з душі зняти тягар не знайшла. Звичайно, їй було чого плакати, після тієї ночі, він просто десь зник.
Ледь заспокоївшись…вже за кермом автівки, різко натискає на педаль. До її села, залишилося проїхати, кілометрів десять. На спідометрі, стрілка тремтить на помітці сто сорок. Не помічаючи нічого, ніби відірвалась від світу, на щоках й досі відчуваються сльози.
За кілька хвилин, обіч дороги, помічає дві автівки. Майже на дорозі, перед нею, працівник ДАІ розмахує короткою палицею, запрошує зупинитися.
Марина трохи розгублена, але змушена зупинитись. Молодий даішник усміхнено поглянув на неї,
-І куди це ми… з такою швидкістю поспішаємо?
Від хвилювання відчуває, як палають щоки,
-Та я це… не помітила…
Даішник представився, показав посвідчення. Вона сміливо до нього,
-А може без паперів обійдемося, скажи стільки треба та й по всьому.
Його хитрий погляд, сонячна усмішка дуже дратує її. Він же кілька раз крутить палицею, сміється. Неподалік, біля іншого авто, з телефоном у руці даішник, щось читає, почувши сміх, крикнув,
-Що там у тебе такого смішного, я зараз підійду.
Терпіння!Тільки терпіння, Марина хвилюючись, подумки зупиняє себе. Хоч хвилювання, наче шторм у морі. Підкралась осина думка - У таку пору, то ж вечоріє і чого тут стовбичити, ніби вдома справ немає.
Даішник, пристально дивиться, помічає її знервованість,
-Ви що не бачите знаків, скоро поворот на Тернопіль, то ж яка має бути швидкість?
Тупий погляд до його ніг, їй хотілося крикнути - я тобі що, учениця? Помітивши, що до них наближається інший даішник, завмерла.Перед нею стоїть Олег. Зненацька, в душі роздратування, смикається око, до болю стискає руки. Мовчання… здивовані погляди один на одного.
-Шеф, я так зрозумів, ви знайомі. Я піду, думаю сам з нею розберешся, - сказав співробітник, поспішив до своєї автівки.
Обличчя Олега помітно блідло,
-Очам не вірю! Марино, я такий радий тебе бачити, просто не уявляєш.
-То мені додому їхати? - несподівано почув голос помічника.
-Так - так, їдь додому, Тут я сам розберуся.
Той трохи здивувався, але розвертаючись у сторону авто,
-Ну, як скажеш шеф, це твоє право.
Вони вдвох дивилися вслід автівки…Олег торкнувся її руки,
-Я думаю, зараз ні ти, ні я не в змозі сісти за кермо, може в машині поговоримо.
-Та вже вітер тихіший, можна й тут,- запропонувала вона.
-Але ж у затишку краще, пішли.
Сідаючи в авто, на задньому сидінні, він побачив велику сумку, біля вікна, в прозорому пакеті лежали нові хлопчачі кросівки.
Ніби рій бджіл пролетів біля вуха - все ж вийшла заміж.
Легкий рум’янець на щоках, блиск у очах, гучне серцебиття, він міг помітити її ставлення до нього. Вона намагалася дивитися у вікно, на душі потепліло, невже це така доля, ось так, позаду роки надій і сподівання, не пройшли дарма.
Він намагався зазирнути в очі, почав говорити,
-Три роки назад, я був у тебе вдома, спілкувався з батьком. Він сказав, що ти вийшла заміж, давно в Тернополі мешкаєш. Я наполегливо просив адресу, але він категорично відмовив. На жаль, тих дівчат, що були поруч з тобою, нікого не знайшов, всі кудись поїхали. А сусід, сказав, що твій батько хвалився, ти виїхала за кордон.
-А де ж ти всі роки був?- тільки й наважилась запитати?
-Та ти хіба не чула, що в той час коїлося в Києві. Наша бригада поїхала на Майдан, хотіли підтримати своїх хлопців. Після розгону, мене в тунелі знайшла одна жінка. Добре, що ті коновали, не знайшли, напевно був би за гратами. В записній книжці, жінка знайшла номер телефона батьків, вони мене забрали. Короче, не буду багато розповідати. Мій батько очолює міський автопарк, то ж ми не бідували. Весь час зі мною була мама. За кордоном, мені зробили операцію, мав проблеми з хребтом. Потім довгий час реабілітації, повернулися додому.
Несподівано взяв її за руки, намагався зазирнути в очі,
-Ось таке моє життя. А, як твоє склалося? Знаєш, молодість, як весна. Перше кохання запам’яталося назавжди. Я засуджував себе за те, що сталося між нами. Воно б треба було, як кажуть по - нормальному. Освідчитися, послати сватів, думаю ти б мені не відмовила. Але сталося, як сталося. Тільки тепер, я в тебе можу попросити пробачення.
На віях бриніли сльози, котилися по щоках, важко перевела подих,
-То ти одружився, маєш сім’ю?
-Ні - ні, яка сім’я…ще зараз у такий час, війна. Мене то не заберуть, не пригодний. Якби ж, ту стежку, що вела до тебе та той час, можна було повернути назад.
Вона нахилилася до нього, поклала голову на плече.
-Олеже, я навіть не помітила, що летіла з такою швидкістю, спішу додому. Знаєш, ти до мене стежки не знайшов, але бачиш, а я на цій дорозі тебе знайшла, щоби ми знову були разом.
-То ти незаміжня?
-Ні, не склалося. Та й за кордон я їздила на заробітки. Поїхали, вже недалеко. За знаком повертай вправо, далі дорога до мого села.
-Ти справді пробачила?
- О, якби ти знав, за ці роки, мати терпіння, мене навчила бабуся. Часто говорить, - Все в руках долі. Я давно тобі пробачила. Думаю зрадіє, коли не одна приїду.
Він не знав хто ще, на нього чекає та дуже зрадів зустрічі. Очі світяться щастям, розумів, доля дає випробування і згодом дала їм шанс виправити помилку. Тепер, тільки треба впевнено тримати кермо і все буде добре!
2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2025
Чи вона винна, що завжди холодна?
Волю Всевишнього здійснити здатна,
Інколи кажуть, панянка немодна,
Часом скупа й досить не делікатна.
Та має місію, втілити свою,
Пуховим снігом зігріти землицю,
Піднявшись ввись, між хмар здійняти бурю,
Не прихова душевну таємницю.
Ліса, сади - фортеці білосніжні,
Поля, луги, під срібним простирадлом,
Любов відчують у снах, тепло й ніжність,
Немов у хованці, все ж іскрять златом.
Завжди весела, хурделиця поряд,
Її не зрадить, керувати в змозі,
У ніч казкову, місяченька погляд,
Подих закляк у морозній облозі.
Та й по річках, враз розложе пелюшки,
Скляні мережива в обіймах води,
І скрізь по вікнах розмалює шибки,
Зима ж оцінить, погляне залюбки.
Ніби прикрила, всі осінні рани,
Їх час загоїть, це ж найкращі ліки,
Місія виконана!Ясні ранки…
Зовсім безболісні, принесуть втіху.
17.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2025
Знайоме місто привітно стрічає,
Строкаті клумби під легким туманом,
Та спогад знов, смуток не оминає,
На лавці давній, під квітним каштаном.
Зненацька вітер, колючий підкрався,
Шамотна листя, мов голос знайомий,
Щасливі очі, цілував, всміхався,
Слова, як кремінь - Стій, наш день чудовий!
Воно б дитям закутатись у шалі,
Душа тремтіла, тішилась світанку,
Торкнувся холод навіяв печалі,
Тоді прощались, останнього ранку.
Та милу усмішку, майже щоночі,
Все бачить й досі, підкрадавсь неспокій,
Нехай хоч раз, ще зазирнути в очі,
Ті світло сині, не завадить й осінь.
Не спромоглися відкрити почуття,
Незнане завтра… десь, чомусь сховалось,
Не поєдналися жагучі серця,
Життя в розлуці таїнством лишалось.
У парку музика для призовників,
Душі так терпко, а він дивився вслід,
Коли пішла, все ж щось сказати хотів,
Не озиралась, не знайшла теплих слів.
Якби ж не чула - Не твоя дівиця,
Слова пророчі, виказала мати,
Тобі не рівня, хай навіть не сниться,
Знай синку, іншу, маєш покохати.
Чому так щемно, нащо серце ятрить,
Хоча колись і мали світлі мрії,
Та відчуття, неначе море штормить,
Три роки служби, вкрадені надії.
На жаль, й час винен, всі зруйнував мости,
Мов пташка вільна, зустріла кохання,
Вона тепер, з ним по різні береги,
Дніпро могучій, втопив сподівання.
Красива юнь відійшла у небуття,
Та серед вулиці неначе шукає,
До нього стежку, не бачить і здаля,
Журбу осінню з вітром відпускає.
Роки… роки, волосинки в сивині,
Знайоме місто, нині здалось рідним,
Кохання перше, таким згадалось їй,
Гірка сльоза, кудись злетіла з вітром….
Чому ж так боляче, гірко на душі?
16.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2025
О мої ангели - боже світіння,
Я вже блаженство відчула. Цвітіння,
Краса землі…для людства нагорода,
В житті й мені дана сяйна дорога.
О мої ангели, чи діждусь весни,
Почую звістку – стихли бої війни,
Благаю любі, то ж придайте сили,
Прожити дні, печальні, нещасливі.
Хоч зимні дні сльозливі і тривожні,
Сини і доньки повернутись в змозі,
Нехай настане Мир і світла мрія,
Зігріє душу щоденна надія.
О мої ангели, в поміч при скруті,
На плечах здатна тепло відчути,
Немовби шепіт - ти не втрачай віру,
Прийми душею і серцем довіру…
Той час настане, жадана година,
Героїв радісно, прийме родина,
Повір у себе, знай ми завжди поруч!
О мої ангели послані Богом,
Від вас я завжди вітаю підмогу.
Схилюся низько, подякую за все,
Й за благодать, що не ки́дає мене.
Піду і далі по стежці привітній,
Життя земне, прославлю у молитві.
!4.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2025
Весняний подих, молодий цвіт,
Нас вчить Всевишній любити світ.
Повітря свіже повнить груди,
В протистоянні до Іуди.
Приніс нам темінь, біль від війни,
Чи здатні ми, позбутись чуми?
Душа бажає сонця, тепла,
Вода в криниці, щоби свята.
Придала сил, божого вміння,
Відчути радість і терпіння.
Уклін землі,Отчому слову,
Навік прославить рідну мову.
Благословення міг сприйняти,
Тепер біду, здатен здолати…
Живи, втішайся, знайшов свій шлях!
12.05.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033055
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2025
Три хатини край села, по стежинах, ледь трава. А по клумбах, скрізь троянди, настрій піднімають завжди. Господині дружать здавна, кожна спілкуванню рада. Та подібні мають долі, від думок, гірчить у горлі, може від сліз, чи то від солі. За плечима соловейко відспівав по сорок п’ять, зустрічали дощі й сонце, в надвечір’ї гомонять.
Три подружки – говорушки, як підтримка до життя, Бог у дар, дав умілі руки, мали хист до в’язання та шиття. Тиждень - два та й до містечка, на базарі фартухи, капелюшки, шкарпетки- продавали залюбки.
Вихідний день, у суботу вже управили худобу, то чому ж не відпочити? Щоб самотність, вгамувати, як хворобу та й життя своє змінити. Готувалися завзято, стіл накритий мов на свято. На тарілці курка, аж золотиста шкурка. Поряд закопчене сало, рум’яне м’ясо печене, лежало. Помідори, огірочки, під петрушкою рядочком. Сир, ковбаса, буженина. Як глянути, мати рідна! Невже з’їсти усе можна? Та жінка ж не травоїдна, то ж закуска тішить кожну. можна. Жінки добрі, мають вроду, п’ють горілочку, як воду. Грам по двісті улупили, ковбасою закусили.
Ольга огірок кусає, цмокне й знов когось згадає.
У руці держить хустину, витерла сліпу сльозину.
-Я ж тоді була щаслива, його в ліжку так кохала, павуки в кутки тікали, усі стіни, аж дрижали.
Знов на вії бринить сльозина, хай би хоч один мужчина, Мене справді покохав і собі би славу мав.
У Ганни уста, як стиглі вишні і груди достатньо пишні, весь час гладить, промовляє,
-Не скажи мені подруга, якби ж я, теж мала друга, певно з ним би поділилась.
Щурить носа, нахилилась. Її стала обіймати, щоб самотність відігнати. -От би нам десь погуляти!
-Та що толку,- Зіна мовить, устами сосиску ловить. За мить усміхнене лице, чистить варене яйце.
-Ох біда, нема мужчини, ми знаємо ті. причини. Ой, вони ж скупі на ласку, це згадалось, як на Паску. Ну… в гості, зайшов Микита, хоч губа в нього розбита.То так любо цілувався, скажу правду залицявся. Думала покладу в ліжко, торкавсь тіла, гладив ніжно. Та за мить, мелькали п’яти, по-під вікна, поза хату. Бачила… біг по городу. Із рук вислизнула втіха, хвилювалась, розпашіла, довелося, у захлеб із ковша пити воду. Але, злюща, як пантера, грюк дверима, аж фанера із середини злетіла й гучно впала за плечима. Жаль догнати не посміла, під вікном, ледь не зомліла.
Веселенько зирить Ольга, повела свою мову,
-Я маю гарну обнову.. Вчора, купила намисто, краса, червоне із сонячним блиском. Може в місто завітати, десь по площі погуляти.
-То дурне,- шепоче Ганна,- Та надія мабуть марна, що ти там зустрінеш друга, -Для душі справжня наруга. Хтось цілується на лавці, що ж тобі робити, мавці? Хоч й зелені, маєш очі та одна в ліжку щоночі. Наші друзі по окрузі, до розмов лише пригодні, навіть і у дні холодні. Зайде в хату, вип’є чаю й зразу каже, - Поспішаю.
Зіна, хитро зазирнула,у руці пляшку крутнула,
-Що ви хочете дівчата, певно нам не буде свята.В мене нерви вже на взводі, жукам заздрю на городі, за сезон шість раз приплоду. Я все мрію, хоча б раз, я мала таку нагоду. Ой, мене так мучать сни….
Її Ольга перебила,
-Ой подружко, розсмішила. Мужики всі сіли вдома, за планшетом бере втома, ну а ще - рубають дрова. А жукам, як нагорода, не образила природа, ні планшета, ані смартфона, жоден же немає, от тому, всім подругам, у коханні догоджає.
Сміх по хаті луною,
-Ну тоді слава герою, каже Зіна, очі п’яні.
-Може сходим до кав’ярні?
Ганька пирснула від сміху,
--Може ми заради сміху, лист відправимо в Колорадо. Мужиків, нехай нам радо, у відрядження пошлють, ми на них зіллємо лють. Як не зможуть нас любити, навчимо жуків кропити.
Наче грім по хаті сміх, у куток забився кіт. Очі наче ліхтарі- чи здуріли ці старі? На них з острахом дивився, згодом, просто сидів мився.
Досить жартів ,- каже Ольга,
- Перед ним я стану гола.Уявляєте дівчата, Яка я буду багата. До ніг діаманти ляжуть і не важно яка мова, нам обом серця підкажуть, ризикнути я готова. Темнокожий, світлокожа і не важно яка рожа, в нього міць була б і сила, хоч на мить буду щаслива.
Зі стільця злетіла Зіна, реготала безупинно,
-Ох і Ольга, хочеш короля, зустріти іще й так гостинно.
Пані Ганна по кімнаті, рушником стала махати, брови в гору підняла та й лізгінку почала. Ходить наче справжня пава, наспівує звуки. Лише за мить взяла за руки. Ольгу потягнула, хитро підморгнула,
-Гайда, Зіно, йди до нас, погуляти прийшов час. Хоч на ласку ми голодні та відірвемось по повній. В танці спалимо бажання, веселімося до рання!
І такий в душах запал, скачуть бісики в очах, вже над ними ніби маг, проводить свій ритуал. З телефона плине музика весела. «Сім сорок».У жінок на головах волосся, то розсиплеться,то ворох. Ні очей не видно, ні обличчя,
Та раптово кричить Ольга,
-Може нам пора спиниться!
Хто почує…Зіна плаття підняла, ну справжня циганка, і в обхід жінок пішла, в танці мов тачанка. За мить руки на плечах, рух веселості не згас, є ще сила у ногах. Танцювали, тупотіли, аж гуділи стіни, на столі чарки дзвеніли.Ото жару додали, розбудили півня. Він горланить раз - по - раз, гавкають собаки, кури збилися докупи,почали кричати.
Та зненацька згасло світло,
-Ну це вже зовсім не смішно- зупинилась Оля.
-Ой дівчата, ой подружки, така наша доля. Оце ж треба, так невчасно, світло відключати, то ж напевно пора баби, нам лягати спати.
В небі місяць засріблився, кіт на дворі опинився.
Хоч на якийсь час жінки, самотність прогнали, добре погуляли.
На сафі розкладеній, трохи п’яні, три подружки, як пампушки, у обіймах спали. Який завтра буде день, про те не гадали. Тільки б сни хороші снились та мрії збувались.
2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032883
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2025
( вірш до картини)
Ти мій витвір мистецтва,
Щодень пензлем малюю,
Вічне сяйво блаженства,
Кожну мить, я ціную.
Полотна, ледь торкаюсь,
Відблиск фарб ліг на губи,
Почуттів не зрікаюсь,
Не засмучуй до згуби.
Хай назавжди лишиться,
Світло злата в зіницях,
Знову тайна насниться,
Солод уст, та криниця…
Ласки й ніжності,чуєш!
Не забути твій образ,
Ти мій голос почуєш!
Стук сердечний, твій погляд…,
Дочекаюсь, я вірю.
10.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2025
( вірш до картини)
Ти наче… хочеш сказати відпусти,
Його ж, той погляд - місячне сяйво,
Не здатні, нові збудувати мости?
Кохання, мрії, невже були марні!
Чи можеш, утихомирить почуття?
Коли сердечко, б’ється, як у пташки,
І душу, проймають теплі відчуття,
Життя ж… не іграшка і не гра в шашки.
Ти наче… хочеш сказати відпусти,
Але не в змозі, у полоні казки,
Любові, ніжності, квітної весни,
Відчути… дотик вуст, бажання ласки…
Відпустиш? Ні! Мабуть керує доля
.
08.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2025
Часто трапляється у житті,
Ніби зненацька над прірвою,
Злісно штовхав, сильний буревій,
Вже губиш сльози за рідною,
Землею, краєм, бо ж на чужині.
Зникає ласка, віра в життя,
Та неповага чоловіка,
Гнітить надію, за майбуття,
Ти ще чекаєш - буде втіха,
Але і час, його не змінить.
Керівник цеха, вмів навчати,
Давно й на пенсії, не спинить,
Жаль, не спромігся цінувати,
Того хто поряд, день-ніч не спить,
Уколи робить, дає ліки.
Ніщо не миле, темні днини,
Сповивав смуток вечорами,
Коли ще й дощ, хмари- гардини,
Мов світ закрили й нема мами,
Очі без сліз, виплакані вже.
« Віддам за тебе… все» - о, слова,
Але з роками, немов будяк,
Старий колючий, а голова,
Жагуче вістря, що жалить так,
Красу забудеш і все земне.
Шукаєш вихід, як спасіння,
Мов те зерно, між бур’янів,
Сердечний біль, тіла тремтіння,
Важко позбутись, якби й хотів,
Але ж на ранок сонце ясне.
Часто трапляється у житті,
Терпець урвався, пишеш вірші,
Це ж, як пігулки, смак для душі,
Гіркі із солодом і терпкі,
Переживеш безнадії мить…
Папір і ручка, в творах секрет,
Тож вихід знайдеш, бо ти поет.
01.02. 2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2025
Початок літа… чиста блакить. Яскраві, теплі сонячні промені злегка пестять, гріють землю. Довкола зелено, квітучо, дивовижно красиво.
Вдалині ліс…Ольга йшла з маленьким бідоном у руці. Кажуть вже є малина, то чому й не сходити?! Піднятий настрій, під ніс гундосить, то одну, то іншу мелодію з популярних пісень. За плечима село, розбита дорога, деінде з калюжами зеленої води. По обіч неї густо розстелений спориш, подорожник, полин, де - не –де пекуча кропива, жовтець. Ближче до лісу височать стебла, ще не розквітлих лопухів, ховаючись за ними, квітнуть дзвіночки, медунка, фіалки. А далі дорога, немов під охороною листкових дерев, в’ється вглиб лісу. Від неї по різні боки стежини. Видно, що тут уже хтось проходив, але по траві все ж лишилися роси. Де падав промінь сонця, роси помітно виграють, іскрять, переливаються веселкою. А там, де падає тінь, по рідшій траві та по чорній землі, в різні боки, жваво повзають мурахи.
Біля високої сосни, знайома стежка, далі старий кущ шипшини, ніби попереджав, що за ним хащі. Іще з дитинства, вона сюди приходила з мамою, як йти трохи вправо, вже й малинник. Ото насолода, уста, щічки і навіть лоб, не кажучи про руки, все було в малиновому, смачному соку. Обожнювала його, примружить очі, жменями ягоди пхає в рот, від задоволення, аж прицмокує. Тут, вже відразу кружляють бджоли, оси, вона від них пурхає метеликом і кричить,,
-Мамо, мамо і чого вони на мене напали?!Що їм малини жалко?!
То був не сон, а приємне, солодке, незабутнє дитинство, таке ж, як мамина ніжність, тепло і любов. Нині їй дев’ятнадцять років, це час квітучої молодості, мрій і надій, приємних відчуттів кохання.
Робота в селі важка, як не в полі, то на короварні, але далі вчитися не мала настрою. Можливо,хтось би та й спитав - чому? Напевно їй було достатньо материнської підтримки. Вона її навчила робити викрійки на чоловічий та жіночий одяг, шити на ніжній швейній машинці.
-Мабуть Бог нагородив умілістю, - не раз всміхаючись, казала мати. Батько ж працював на тракторі, робота хоч і важка та завжди свіжа копійка, колись він так казав. Та, на жаль, два роки назад, він ремонтував свого ( коня), той несподівано рушив на нього. Ось так вони залишилися вдвох з мамою.Та підтримкою для них, став хлопець із сусіднього села. Микола працював водієм на бортовій, грузовій машині. На два роки старший за Олю, такий же красень кароокий, чорнявий, як і вона. Одного разу, він зупинився біля криниці їхнього обійстя, заправити машину водою. Так і познайомилися. Хоча в селі завжди робота є та час для побачень знаходився. Їх зустрічі, як теплий весняний подих, як цвіт бузку, сповнений натхненням до життя.
Нарешті здалеку, вона почула чиїсь голоси.
-О, тут вже хтось є- тихо про себе. Перед нею кущі малини, сяючі від сонця ягоди, ніби запрошували - ось візьми, відчуй мій смак. Не гаючи часу, умілі руки робили свою справу. Хоч інколи і відправляла ягоди в рот та п’ятилітровий бідончик, був швидко наповнений. Це їй так здавалося швидко, але ж час не стояв на місці. Поглянула на телефон - тринадцята, саме в цей час мав під’їхати Микола.
Мабуть правду кажуть, що закохані серця і на відстані мають зв’язок. За мить, Оля почула сигнал машини, поспішає до дороги. Усміхнений, щасливий, він чекав її біля сосни,
-Ну, як успіхи, сонце моє?!
-Ти ж приїхав і це основне!- вона в долоні тримала кілька малин,
-Ось пригощайся, посмакуй!
Немов дитя, він устами захоплює по одній малині і кожного разу зазирає в її ніжні з блиском, теплі очі. Миттєвий поцілунок у долоню, потягнув до себе,
-Ходи сюди, твої вуста солодші за ягоди!
Той поцілунок, ніби мед, зібраний з її вуст. Гучні стуки сердець, у судинах закипає кров. Спинитись важко, прошепотів,
-Ти підеш за мене?
Він продовжує цілувати обличчя, шию. Відчуття радості, переповнює серця. Ласка п’янить, мов захмелілі. Вже, підхопив її на руки, йшов до машини,
-Поїхали, почекай тільки повернуся, бідончик заберу.
Згодом сватання… весілля. Час швидко плине, в сім’ї порозуміння, підтримка один одного.
Через три роки, онкологія забрала її маму. Життя, мов течія річки, але ж не повноводна, Бог не дає дитя.
-А хіба ж то сім’я, коли нема дитини - часто говорила його мати, коли він навідувався до своїх батьків.
Минуло п’ять років. В лікарні, вони декілька раз здавали аналізи.
Висновки втішали, але лише мрії та надії зігрівали серця.
Одного літнього дня…ще сонце не випило роси, удвох йшли до лісу.
Ясне сонце, блакитне небо, легкий вітерець, веселий щебет соловейка, політ метеликів, бджіл і комах – все пророчило про гарний день. Його рука лежить на її плечі, час від часу, пальці торкаються шиї. Хитрий погляд, підморгнув,
-Може відпочинемо, я взяв ряднину, послухаємо соловейка.,Можливо тут, цього разу на природі, в нас, щось получиться.
Вона розуміла його настрій, бажання, все ж звільнившись від руки, інтригуюче,
-Любий! Спочатку малиною насолоджуйся, а вже потім мною.
Як миша, шмигнула в сторону стежки. Лише за пару кроків, в стороні, за кущем шипшини, вдвох почули дивні звуки, насторожились. Неподалік пхикала чиясь дитина. Здивовано зазирнули один на одного.
-Чи це в мене від думок, чи й справді я щось чую,чи вже галюцинації?
-Ні-ні,-заперечив він і продовжив, Ніби дитина пхикає, може загубилася?
Поміж двох молоденьких ясенів, на рудому старому простирадлі сиділа темноволоса дівчинка. Її обличчя замурзане малиною та багнюкою, синеньк,і насторожуючі, повні сліз оченята, дивилися на них.
-Мама… мама, - дівчинка тянула руки в іншу сторону.
Обоє у подиві, переглянулися, він взяв її на руки,
-Ми зараз пошукаємо твою маму, не плач маленька!
-Ой, подивись, у руці бубличок тримає,- сказала Ольга.
Вони вдвох довго гукали, намагалися привернути увагу. Але від крику, то зблизька, то десь подалі, лише ввись здіймалися налякані птахи.
Дівчинка, кліпаючи оченятами, а з жадібністю пила напій із сухофруктів, який, на всяк випадок, взяли із собою разом з бутербродами. Але ковбасу та сир не наважилися дати, адже дитина могла бути алергіком. Та й для такої їжі, ще замала. За кілька хвилин, у обіймах Олі, дівчинка міцно спала, а Микола збирав малину. Він відчував незрозуміле хвилювання за дівчинку, думав про відповідальність. При кожному русі руки гризла думка - А може… це нам доля вирішила зробити подарунок.
В будинку дільничного, вже написана заява про знаходження дитини.
-Сьогодні вже пізно їхати, нехай у вас переночує. А завтра, я відвезу її в поліцейський відділок містечка. Подивиться лікар, хоч приблизно скаже рік їй чи два. Дадуть запрос у область, як треба, то й по всій Україні. Думаю ми знайдемо її батьків, - пояснив дільничний.
Спілкуючись з батьками, Микола поділився новиною про дівчинку. Мати ж схвильовано,тремтячим голосом сказала,
-Це напевно циганська дитина. У нас за річкою, три ночі підряд табір гуляв. Гучна музика і запах вогнища, по всій окрузі було відчутно.
Почувши розмову, дружина заперечила,
-Та яка там циганська, очі сині, як волошки, шкіра світла, як у нас.Хіба може вкрали у когось та згодом вирішили залишити.
Після купеля дівчинка, міцно спала на дивані. Сусіди мали двох дошкільнят, почувши таку новину, принесли деякий одяг.
За вікном тиха ніч.. Світило ніби заглядає до н их,, збуджує до думок.
- Яке ж її ім’я, хоча б нам це дізнатися, шепотів Микола..
-Знаєш, коли я її купала, то вже стільки імен назвала, вона більше всього реагувала на ім’я Маринка та Даринка,- позирнула на нього і продовжила,
-Бідне дитя. У мене в голові не вкладається, як це залишити дитину, свою рідну кровинку?
Аж під ранок, обійнявши дружину, Микола запропонував,
-А давай ми її собі заберемо!
-Як це заберемо? А ти розумієш, яка це відповідальність. Їй напевно трохи більше року, як захворіє, не одну ніч прийдеться недоспати. Бачу, в твоїй душі вже немає віри й надії, що ми спроможні мати свою дитину?
-От ми і будемо її виховувати,як свою. Я думаю, від нас Бог не відвернеться. Вона підросте, як всі кажуть, буде нянька, а потім і лялька.
Тож вирішуй, нам з тобою варто поїхати з дільничним, що скажеш?
Ольга мовчить, ледь стримує сльози, долонями закрила обличчя. А що вона скаже, коли серце рветься на частини, як зробити, щоб було краще.
Батьки дівчинки так і не знайшлися. Майже пів року тягнулася паперова волокита на удочеріння. Даринка підростала жвавою, досить сміливою та кмітливою. Її шовкове, злегка кучеряве волосся, було дуже схожим на волосся Миколи, на фото в дитинстві. Не раз вкладаючи її спати, він гладив по голові з думкою, що все ж, їх таки щось поєднує. Хоч оченята й синенькі, але ж чорнява, ми ніби рідні.
Минуло три роки… як і кожного року, сім’я ходила в ліс по малину.
У неділю погода сприяла прогулянці. Микола і Ольга наповнювали кошики малиною. А Даринка, вже досить замурзана, все, ще з кошиків брала малини, всміхалася і клала їх собі в рот.
Ольга, хмуро насупивши брови, не раз її попереджала,
- Вибирай стиглі, не порчені. Та може вже й досить, он щічки, як пашать, дивися не об’їшся,, а то живіт болітиме!
-Мамо, малинка ж вітамінна,того й пашать щічки.Не турбуйся вона чиста чиста і така смачна, солоденька. Ну я іще трішки, ну кілька штучок, ну будь ласка,- хитро позираючи, благаючим тоном, відповідає донька.
Настав час збиратися йти додому… задзвонив телефон Ольги. Їй повідомили, що треба терміново приїхати до свекрухи, помер батько Миколи. Знервовано,долонею підхопила кілька малин, кинула в рот, ніби хотіла задобрити душу, щоб не заплакати. Вмить скривилася, по щоках текли сльози. Даринка кинулася до неї,
-Мамо, що малина не добра попалася? Чого ти плачеш?
-Тихо доню, тихо! Не звертай уваги, так- так - трішки кислувата.
-А в мене, ось у кишені, є м’ятна цукерка, візьми, вона пахне і солодка,
- дістала й подала їй.
Ольга швидко, поправила волосся, стерла сльози, крикнула,
-Колю! Чуєш! Виходь уже, з тієї малини.
І вже тихіше,
Цій малині, ще ж треба лад дати.
Потім знову гучніше,
- Досить, пішли додому! Доганяй нас!
Тільки вдома, Ольга розповіла чоловіку про дзвінок.
Відразу ж почали готуватися до від’їзду, в багажник автівки, яку придбали недавно, складали деякі речі. В них попереду важкі дні.
Минув рік, свекруха продала будинок, переїхала жити до них. А, ще через рік, Микола і Ольга купили будинок у містечку. Він працював водієм на консервному заводі. Даринка пішла в школу. А Ольга влаштувалася в міську лікарню санітаркою. Свекруха ж, не захотіла змінювати свого життя, залишилася в селі. Клопоталася,
-І вам буде легше, тут овочі, он яблука в садку, а в лісі малинник. Я не маю здоров’я йти, то ж будемо на машині, як пани їздити по ягоди ,а восени по гриби.
Після Нового року… лютий місяць багатьом порушив плани, припідніс небажаний подарунок, росія вторглася на територію України. Миколі прийшла повістка з’явитися в ТЦК.
Важкі проводи, на душі смуток, плач, розчарування. Микола обіймав дружину,
-У нас є доня, треба йти захищати землю, зберегти волю.
Дівчинка тулилася до них,
-Мамо, мамо не плач, тато повернеться. От побачиш!
Він присів біля неї,
-Сонце моє, ти в нас така розумниця, бережи маму, бабусю. Війна далеко від нашого містечка. Все буде добре, думаю це ненадовго.
-Тату, ти ж мені подзвониш. Не затримуйся там надовго, ми ж поїдемо в село по малину?
У очах смуток, він намагався стримати непрохані сльози,
-А якже, обов’язково поїдемо по малину, а восени і по опеньки, ти вже знаєш їстівні гриби. Гарно навчайся, слухайся маму.
А час минав…Микола дзвонив все рідше і рідше. Хвилювання ятрило серце й душу.Ольга з донькою, вечорами дивилися телевізор, цікавилися новинами на фронті.
Навесні, кожні вихідні Ольга з донькою, автівкою їздили в село. Їй довелося пройти курси, мала посвідчення водія. Свекруха наполягла, щоб на літніх канікулах Даринка була поруч з нею.
Минали тижні… привітний, сонячний день. Біля обійстя зупинилася автівка…на зустріч вибігла донька,
-Мамо, ти знову приїхала сама? Коли ж тато приїде. Він же,дивився мені в очі і обіцяв, що з нами поїде в ліс. Зателефонуй, хай вже їде, бо малина присохне, осиплеться.
З будинку вийшла свекруха,
-Слава Богу, приїхала. Давно говорила з Миколою?
Запала тиша… обійнявшись, заплакали. Дарина, своє обличчя закрила долонями. В її очах тремтіли сльози, про себе тихо прошепотіла,
-Не поїду по малину, вона вся буде кисла. Я вірю тато приїде і ми всі разом, як колись смакуватимемо солодкі ягоди.
Минув рік… автівка під’їхала до лісу. За кермом сиділа Ольга. Микола, ледь притримуючи, замотану чорною пов’язкою по лікоть руку, намагався вилізти з автівки. Біля відчиненої дверці, вже стояла Дарина,
-Тату, я допоможу, не поспішай! Ти відпочиватимеш на ряднині, а ми з мамою будемо збирати ягоди. Тепер, вона нехай більше їсть малини!
Ледь примруживши очі, косо зиркнула, всміхнулася й продовжила,
- Бабуся казала, для братика, якого вона носить під серцем - це дуже корисно.
-Так донечко, корисно, бабуся все знає. А ти така хитренька, як лисичка, все чуєш, най би щось пропустила, так ні.
Хотів продовжити - Мабуть вже все село знає - та передумав. За мить голосно продовжив,
- Ану, краще принеси мені малинки, хай я з твоїх теплих долоньок відчую її смак. Нехай надалі і наше життя, буде таким же солодким, як ці, пахучі, із сонячним блиском ягоди.
2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032098
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025
Чи день, чи ніч, вона на злеті почуттів….
Присіла й пише, добре з Музою поруч,
Мов подих відчула, дружелюбний погляд,
Ревнивець місяць, враз перламутром сяє,
Всміхнувся молодик, звабливий, моргає.
Немов оглянувся, щось сказати хотів…
Вже біля нього, іскрить зіронька рання,
Зненацька тему, про довічне кохання,
Під впливом ночі, радять описати їй,
Невже, це бачить, все наяву, не у сні.
Душа в полоні дивовижних відчуттів…
Можливо, хист має складати поеми,
У творах рішає життєві проблеми,
Чи й справді під яса*, є натхнення в душі,
Про цвіт, храм любові, написати вірші?
Порив думок…манить досягти світлих мрій…
Вітрець за вікном, колиса голе гілля,
Воно ж, то на краще, як буде весілля,
Барвисті стрічки майорітимуть й квіти,
Чому ж молодятам та й не порадіти.
Розраду в помислах знайти, в купі подій…
Та суть про любов, так вражає, до болю,
Якби ж без війни, кожен відчував волю,
Та й смілий воїн, що захища рідний край,
Надію має - мир повернути в свій рай.
Де спів пташиний, віру вселяє в серце,
У кожній хаті, знов запанує щастя!
***
Вона вночі, блудить у поетичній смузі,
І щиро дякує, за натхнення Музі,
За мудрість, бажання, що розквіта в душі,
Свій шлях продовжує, пише дивні вірші.
( *Яса – під світлом, сяйвом.)
01.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025
Вона його, надихнула на життя,
Бо був неначе в павутинні сумління,
Чи хтось помітить, що хоче майбуття,
Весну побачити, барвисте цвітіння.
Аче́й не раз, спровокувала, мабуть,
Як місяць квітень з травнем у суперечці,
Бо так й не стало вічного роману,
То лиш ілюзія, не кохання, впертість.
Спокуса лист, отримати завчасно,
Зізнання в ньому, як мрії на світанку,
Коли край неба сонце світить ясно,
Її кохати, він клявся до останку.
Та час летів і написані вірші,
Чомусь зненацька, неначе чорні хмари,
Слова, на жаль, вже не до вподоби їй,
Чи може просто набридло, не ті чари.
Похмуре небо, ллють осінні дощі,
Шкода не змиють павутиння омани,
Чому ж так боляче в нього на душі,
Напевно й лист не згоїть сердечні рани....
В душі вогонь... знову буде страждати.
30.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2025
Чарівність звуків, сприймання нот,
Душі натхнення, вищих чеснот,
Рухливість тіла, умілість рук,
Крок вправо, вліво, злет, сердець стук.
І вальс звабливо, злегка п’янить,
Чаклунство ночі - єднання нить,
Немов птахи, торкнулись крила,
Де неба синь…й думка щаслива.
Мене зігрій, в очах втоплюся,
За тебе завжди помолюся,
Про себе тихо, з таїнством мрій,
Удвох досягнем цвіт почуттів.
Вітрець ласкає світлі лиця,
Сердець бажання всолодиться,
На такт зненацька, вдвох співпасти,
Браслет гойдався на зап’ясті.
Блискучість золота миготить,
Якби ж довічно буяла мить,
Де є кохання і відчуття,
Цей вальс з’єднає… на все життя.
19.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2025
Ой тумани… тумани,
Ви немов, ті шамани,
Не сприймаю омани,
Від краси зимних днів.
Не несіть каравани,
Чорні хмари- тюльпани,
Смуток, зрада, злі плани,
Най зника в морськім дні.
Біль сердець, душ страждання,
Від біди до згорання.
Ясних мрій сподівання,
Тільки бачиш у сні.
Колорит піднебесся,
Мов надії торкнешся,
Сум на попіл зітреться,
Вже й кінець би війні!
О тумани… тумани,
Відійдіть без омани,
Сонця промінь всі рани,
Залікує навік!
Нехай прийде удача,
Бійця вмілість козача,
Щоб та погань тхоряча,
Й не торкнулась землі!
26.01.2025р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031581
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2025
А дощ, моросить знову,
Красу, змива зимову
У вікна б’ють краплини,
Чорніють.. всі стежини.
В них смуток жде на вирок,
Мороз проник зі скриньок
Легенький іній білить,
Землі надію зцілить.
Сяйливий місяць світлий,
Зіркам моргне, привітний,
Ану… збудіть хмаринки,
Нехай, вкриють перлинки,
Скрізь золото і срібло,
Зникає… дощ безслідно,
Світило балом править,
Казкову ніч не зрадить….
До неї... любов вічна!
25.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2025
Літня пора… здалеку, чудові краєвиди Капрпатського краю, ніби торкаються безхмарного блакитного неба. Від сонячного проміння вода виграє веселкою. Дністер приваблює, зачаровує, надихає до життя.
Тарас любить своє село, примхливу річку, що навесні поміж гірських порогів, немов летить, все змиваючи на своєму шляху. А коли вже досягає долини, тиха течія наповнює душу спокоєм, радістю.
Він два дні, як приїхав додому. Більше року знаходився під логовом ворога, нанесли глибоку психічну травму, але все ж тримався. В бою під Вугледаром, отримав поранення правої ноги. Так він вирвався із пекла. До рідного краю пройшов довгий шлях, спочатку кілька операцій, згодом реабілітація. І ось, нарешті довгоочікувана відпустка.
Десять днів, йой! - не вірилося йому. Невже я знову зможу пройти знайомими стежками, де пройшло казкове, босоноге дитинство, де квітла юнь. Та усміхнені привабливі дівчата зігрівали серце, а в річці, доволі не маленка ловилася риба. На реабілітації, ні ночі без думок, закарбувалося у пам’яті, як зловлена риба вислизає з рук, за мить зникає у воді. Все хоче волі. Ой якби ж і нам вирватися з кігтів орлиної ненажери.
А нині ранок, за столом смакував пахучі пиріжки з лівером, капустою, то, як солод для душі, а запах, який здавалося п’янить, хотілося знову скуштувати, а може інший ще смачніший?!
Мати з батьком потай дивилися на нього, любувалися своїм легенем. У очах таїться смуток, думки сплітаються, як нитки при вишиванні. Ой, як важко знову відпустити сина, на ту, кляту війну. І в той же час, в очах маленькі блискавки, все буде добре. Хоч серця й краються на двоє та на плаву життя їх втримує віра. Подумки звертаються до Бога - Ти збережи життя доньок і синів, що на полі бою, виборюють волю. Щоб у всьому світі, навіки, було найкращим майбуття.
Повільно встав із-за столу, залпом випив кварту молока, рукою поспіхом зітер краплю із вуст, сказав,
- Я йду, пройдуся до річки. Хочу побути наодинці, відчути подих землі, течію річки, полюбуватися рідними краєвидами.
Кілька хвилин, трохи кульгаючи по стежці до річки, від втоми, тіло злегка тремтить.
- Та це спочатку, - про себе шепоче тихо,- З часом минеться, за кілька днів, я знову наберуся сили. Ось тут, де пахне материнським молоком і її теплі погляди очей прогрівають мене.
Яскраве сонячне проміння пестить воду, вона у тихій течії, все ж виграє, мінливо переливаючись, змішує веселкові кольори. Та за мить, сріблом, золотом так, що, аж мерехтить у очах. Тарас у човні, неподалік від берега, який у траві деінде приховує маленькі білі квіти, мов зірочки. Як оченята, що виглядають, ловлять ласкаве сонячне сяйво і тепло. Він тут один. Лише час від часу, почує крик пташки, як попередження, що хтось порушує їх спокій. То враз почув змах пташиних крил і вже за мить, ввись здійнялася пара лелек, немов вітали його. Кілька раз, подаючи звуки, кружляли і сильніше змахуючи крилами, полетіли далеко, в напрямку лісу.
В його погляді осяйна мрія, - Ой, якби ж, зупинилася ця, кривава війна. Боже – Боже, Та скільки ж людині всього треба? Лиш мирного неба, води святої та щедрості садів і полів, щоби завжди на столі був хліб!
Тихо гойдається човен, від незручності затерпла шия, приліг ниць. Бородою торкається човна, руками гладить воду. А вона ж чиста, як сльоза, мов забирає душевну тривогу. На глибині бачить, як повільно схиляються водорості, топлять її глибше у темні води. За мить зграя маленьких рибок зникає в глибині і вже здіймається сіра імла, а зверху мов туман. Відразу, він порівняв з буденними днями на війні. Перед очима вибух, здіймання землі й пилу. Тут рибки, поласують піщинами з водоростей і повернуться у свою зграю. А там, у боротьбі вижити важко, комусь добра доля, а комусь… і ні.
Раптово скотилася сльоза за побратимами, що навіки злетіли, як журавлі. В грудях запекло, біль, прискорене серцебиття. Привстав, повільно потягнув поранену ногу, сів зручніше, задивляється на пагорби, що здалеку, здається майже цілуються з небом.
- Яка краса!- захоплено зробив подих, продовжив, - Треба вірити в краще, рана загоїться і тілесна, і душевна, адже жити, це вже є шанс мати щастя.
Та вже знову лежачи на спині,задивляється в небо. Захоплюється пташиним переспівом, який доноситься здалеку. Ледь - ледь помітно, плили смугами хмари, ніби товкаючись, злегка здригаються. Ввижається, що танцюють, перед очима все закружляло, заснув. Немов дитина у обіймах матусиної любові, як колись опісля купеля і насиченості грудним молоком, відчув душевний спокій.
Сонце хилилося донизу… його сон порушили лебідь і лебідка. Могутні крила здіймали воду, звук плескіту розноситься по окрузі. Ледь потягнувшись, уже сидячи, очі забігали, де він, що коїться навколо? Здаля помітив лебедів, відчуває ритмічний стук серця, душевне тепло.Усміхнувся, лише тепер побачив, що човен зупинився біля самого берега. Високі водорості злегка гойдалися з переплетеною, ледь - ледь рудою, високою травою, що з берега схилилася в воду. Лиш протягнути руку, перед ним квітка латаття, ледь помітно гойдається на маленьких, прозорих хвилях. Така біленька, мила - майнула думка - можна дістати та тут же, зупинив себе. Та ні… навіщо, цю красу і це життя руйнувати? Нехай квітне красуня, довкола приносить радіст і тій закоханій парі, що плескається у воді.
Краса природи, човен на воді, в черговий раз надихають до життя та вже залишилися позаду. Можливо завтра зранку, як у дитинстві поспішу на рибалку й справді спіймаю великого карпа, чи судака. Зніму на фото, як повернуся, покажу хлопцям – побратимам, чекають же мене. Кивнув рукою до води, думка, як жвава течія води – О нехай би ти річенько мій сумнів і смуток заховала у свої глибини, щоби й мені дихалося так, як вітру, при безхмарній блакиті, в сонячних обіймах.
Вечоріє… за столом вечеря. Батько і мати спостерігали, як син, із захопленням, жадно їв паруючий, пахучий борщ із сметаною. У тарілці, саме доречні, пишні, ледь - ледь жовтенькі з глянцем пампушки, покриті часниковим соусом. В його тарілку з борщем, мати добавляє сметани, усміхнено до нього,
- Може ще хоч трішки набереш ваги, ти ж так схуд, бідолашний.
- Ох, мамо, дякую! Чого ти кажеш - бідолашний? Я майже цілий, рана загоїться, ну буде шрам, не страшно, основне, що я живий!
Батько, злегка поправляє свою сиву чуприну,
- Хай клопочеться, їй на душі легше стане. Ти правий синку, основне, що живий і нехай при нагоді покращиться твій життєвий шлях!
Із - за гір, у вікно, зазирає ріг блідого місяця. Тарас у спальні розстеляє ліжко. Мати та батько, перехрестившись перед іконою, обмінялися поглядами. Чоловік тихо до дружини,
- А помітила, як прогулявся, прийшов ніби трохи інакший, гарні розмови про життя.
- Та дай Боже, щоб час загоїв рани! Щоб жахіття забулося, може цієї ночі, вже не буде кричати і крутитися. Він сильний духом! Згодом уговтається, знайде душевний спокій, основне не втратити надії на краще життя.
Рукою торкнулася його плеча,
- Пора відпочивати. Дасть Бог, завтра настане новий день і ми будемо з ним поруч. Йому зараз конче потрібна наша підтримка.
13.07.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2025
Розбудив вітрець ранковий,
Який день буде чудовий!
Виграє веселка в росах,
Золотиться по покосах.
Тож чому, не погуляти,
Скік- скік козлик- кругом хати,
Вже з думками, він тупцює,
Як втекти, хитро мудрує.
Туп-туп-туп, гучно копитця,
А попереду криниця,
Ой набридла, мучить спека,
Під кущем дрімав лелека.
Он й гайок, густий близенько,
Ніжне сонечко, ясненьке,
Між дерев, розважусь трохи,
Поскакать дуже охота.
А я жвавий, славний козлик,
Хоч і маю малий хвостик,
Сварять, кажуть надто впертий,
Зате шубка м’яка з шерсті.
Не завада, мені холод,
Вабить воля-ніби солод,
Ростуть кущики маленькі,
Всі листочки та й смачненькі.
Пощипаю, вміло трішки,
Щоб скоріше росли ріжки,
Підростали, ще гостріші,
Й кісточки були міцніші.
Та чомусь, раптом стемніло,
Сіра хмара пливла сміло,
Затулила усе небо,
Ой,ой-ой,- кричить- Не треба!
Гучно мекав, сумний козлик,
Затрусився його хвостик.
Враз напружилися вушка,
Поспішив сховавсь під грушку,
-Ти чого, оце пригнався?
-От дощу... нині злякався,
Зовсім тихо, мекав козлик,
Навесні, завжди холодний,
Пам’ятаю, я це добре,
Навкруги волого, мокро.
Шелестять злегка листочки,
-Що ж робить, спочинь тут трошки,
Знай весна, тобі не літо,
В колосочках стигне жито,
Прийде дощик, до нас теплим,
Ляже дотиком приємним.
Вмить вразливі, світлі краплі,
По траві тремтять, атласні,
Ледь бринять, всюди іскряться,
Миготять, жваво срібляться.
І йому крап- крап на шийку,
Вже здалось мокро на писку,
Круть і верть зразу голівка,
Загубилася краплинка.
Радий козлик,вміло скаче,
Хай хмаринка, знову плаче,
Всім помиє спинку, личко,
Втішав дощик, мілкий, спритний.
Поспішив, козлик по стежці,
Квіточки ніби в сережках,
По них блиск, із сонцем грає,
Всіх з дощем літнім вітає.
Під парканом, чути туп-туп,
Посміхнувся, малий лопух,
-Тьфу, хто тут? Це ти? От утнув!
-Чи злякався, цього дощу?
Наче хтось, гнався так швидко,
Не впади, дивись бо ж слизько.
Не журись, бачиш все в нормі,
Ти помітив, вже моторні,
Міцні ніжки, давно маю,
От тому, я тут й гуляю.
Ось втомився, мабуть досить,
Вгомонився й утік дощик,
Нагулявся, що сказати,
Бувай друже, я йду спати.
Літо 2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2025
Ближче до обрію поступово схилилось сонце.Тремтливо спалахують останні промені, все ще ласкаючи смужку білих хмаринок. Проникаючи крізь них, на воду легко лягають золоті відблиски. Широкий Дніпро їх приймає, під дійством вітру і тихої течії, хвилясто виплескує. Вдалині, в напрямку заходу, час від часу, сонце неначе у обіймах води, наразі немов топиться і тут же знову виринає.
Яка краса!- про себе втішилася Марина - Люблю цю річку, набережну, моє чудове, красиве місто Кременчуг!
Весняний настрій природи, вологий подих вітру, ковток свіжого повітря, нікого не залишить байдужим. У вечірній час, по обрію небо зачаровує дивовижними хмарами, інколи й з жовтими та червоними відтінками. Їхня казкова краса привабить кожного, особливо здалеку, коли вони наче купаються у морському піднебессі.
Вздовж річки парк, між оголених дерев, синіли сутінки. Враз нагадали їй - треба поспішати. Від старшої сестри мала завдання, із дитсадка забрати племінника Максима. Це рідко буває, але чому й не допомогти.
Вона йшла без головного убору, то ж весна, минула середина березня.
На плечах, раз - у - раз від вітру, легко здіймається каштанове волосся, розсипається, за мить, знову припадаючи, лоскоче шию. У неї, такий же настрій, як у вітру, піднесений. Хоча нині і ні з ким не зустрічається, але тішиться пробудження природи. Сяючі очі дивляться на Дніпро, який вселяв надію, що все буде добре. А чому й журитись? Робота в магазині по продажу жіночої білизни, не така вже й важка і колектив дружній, хоча одні жінки, за виключенням керівника. То добре, що вже на пенсію збирається - так інколи гомоніли дівчата. В такому разі не буде приставати, як колись, як той реп’ях. Весь час мав намір спокусити працівницю до лестощів та скакнути в гречку. Ох - інколи подумає - Для сім`ї важко знайти порядного чоловіка, один наркоман, інший без пляшки спиртного прожити не хоче. До того ж, ще й не мають роботи. Та всі хочуть потусуватися в кав`ярні, чи частенько відвідати ресторан. А потім пропонують до себе додому, чи в готелі зняти номер.
За плечима роки квітучої весни, себе втішала -Тю, та це ж лише двадцять два, поспішати немає куди! Як розібратися, де ж познайомитися? У магазин за білизною в основному приходять жінки. Ну хіба що на набережній, але ж одній незручно йти. Але коли й наважишся : побачиш лиця щасливих пар, поцілунки, блиском сяючі очі і нарешті привабливий сміх. Тут не гріх самій собі зізнатися - Трохи шкребне, як кажуть, по душі. Та враз подумає – Ні - ні, заздрити не посмію, не той характер, добре, хоч комусь повезло.
Марина поспішала до дитсадка. Зненацька, пустився невеликий сніг. Стрілою настигла думка - Ой, як невчасно, курточка ж без капюшона! Попереду, за брамою, двоповерхова будівля дитсадка, біля парадного входу стояв високий молодий чоловік. Він помітив її, позирнув на вхідні двері, на пару кроків відійшов. Дівчина зробила висновок, напевно когось чекає. Швидкою ходою зникла в під’їзді. Та тільки зайшла в приміщення роздягальні, як цей же чоловік прослизнув перед нею, миттєво відчинив двері в групу. Від несподіванки, звичайно здивувалася та її посмішка - це ознака ввічливості, подякувала. Все ж відчула незручність, адже з групи, нікого з батьків не знає, за племінником приходить дуже рідко. Тут же, зробила висновок - Можливо мене знають. Чомусь стримано позвала Макса, відразу на її телефон подзвонили з магазину. Племінник одягався сам, розмову продовжила на сходовому майданчику. За кілька хвилин відчинилися двері, Племінник сонячно всміхався, тримаючи світлооку дівчинку за руку, весело сказав,
-. Оце моя тітка Марина, а оце Наталка, моя подружка.
- А з ким вона йтиме додому? -здивовано спитала, пристально дивлячись на нього.
Дівчинка випередила його, дзвінким голосом, співочо сказала,
- На мене внизу чекає дядько Ігор, він же зразу за вами вийшов. Сьогодні він мене забирає, тато й мама до двадцятої години на роботі.
Марина вже знала, як звати цього дядька. Хоча на вид, їй здалося, йому років двадцять п`ять, не більше, Тоді подумала-А він так, нічого!
Надворі, вона намагалася взяти за руку племінника, він відмахнувся, здивований її поведінкою, кліпав оченятами,
-Тю, то ж ми разом йдемо додому, ти що не знаєш? Наталка ж з нашого будинку, тільки вона проживає в третьому під`їзді, на другому поверсі.
Ігор почувши розмову, усміхнений, наблизився до них,
- Напевно твоя тітка рідко з тобою водиться. Може ми познайомимося?
Максимко з Наталкою йшли попереду, про щось жваво спілкувалися. Хлопчик розмахував руками і вони вже сміялися. Ігор запропонував,
-Давайте не поспішати, сніг перестав. Ця прогулянка, дітям тільки на користь піде.
Уважно дивився на її реакцію, продовжив,
-Я думаю нам теж не завадить.
Марина трохи засоромилася, але не заперечила. Скоса позирала на нього, думки, як рій бджіл – Цікаво, як він знає, що я тітка?
Та згодом, він несподівано, ледь нахилившись, тихо прошепотів,
-Марино, а може краще дітей заведемо додому, а самі прогуляємося по набережній?
Її думки - вітряки - Оце розмах! Ось так при першій зустрічі?! Від пропозиції розгубилася, не встигла й слова сказати, як він потурбувався ,
- Тільки на голову щось візьміть, прохолодно. Бачите, яка весна та й треба берегтися, у наш час вірусів достатньо, щоб захворіти.
Хоча планів щодо вечора й не було, але йшла, зважувала всі” За” і “Проти”. Тож не буду, як кажуть, у лоб запитувати, чи розвідник, чи можливо одружений. Чи просто є час та бажання пофліртувати. Але ж славний, сині очі, приємний в розмові, невже холостяк?
То була їх перша зустріч… ці зустрічі продовжилися. Минали тижні, він часто зустрічав її з роботи, обом було комфортно, весело.
Невже я зустріла свій діамант? Інколи запитувала себе. Невже й насправді, ще є такі чоловіки? З розмов, таки трохи дізналася про нього. Здивувалася, йому вже цілих двадцять вісім років і не одружений! При спілкуванні помітила його схильність все докладно розповісти. Ось тут, з’явилася нагода, запитати, хто ж він за фахом? Почувши, що викладач у Кременчуцькому льотному коледжі, себе критикувала - І як, я не допетрала, адже так розмовляти можуть тільки фахівці своєї професії. Ось тому, її вражав чистою українською мовою, уважністю, культурною поведінкою.
Напередодні Нового року, Ігор передзвонив, що на свята його в місті не буде, має поїхати з батьками до родичів у Полтаву.
Звичайно, подумала Марина, він же сказав, що їде з батьками. Я з торгівлею, підрахунками, про все на світі забула. Йому добре, ніби має канікули, а мені до відпустки далеко.
І чому так тягнеться час? На балконі, дівчина задивляється в далечінь. Його немає два тижні, а здається ціла вічність. Думки плутаються, як інколи нитки при шитті. А може я закохалася? Що так швидко? Але ж ми надто мало зустрічаємося. Зупинила себе - що за дурня лізе в голову, мені ж не сімнадцять! Цікаво, а що він зараз відчуває? Чи думає про мене? Ой, здається він надто серйозний. Але ж при зустрічах приємно разом смакувати морозиво, насолоджуватися прогулянками, розмовляти про роботу, погоду та згадувати веселі витівки дітвори.
Аж тут мила усмішка прикрасила її обличчя - А він дітей любить, як і я, тільки про майбутнє мовчить, ніби окрім цього всього ніяких планів.
Ігорю дуже подобається Марина та є мрія, придбати авто. Ще зі школи збирав гроші, міняв на долари, ховав у скарбничку. Часто прицінювався, але хотів купити нову модель машини, а для цього, ще потрібно трохи часу. Про це з рнею не ділився, вважав так буде правильно. Думки, мов перелітні птахи, - Скажу коли придбаю .- От тоді, відчуваючи, що впевнено стою на ногах, можна й освідчитися.
Дві тисячі двадцять другий рік… розпочалося вторгнення росії. Війна внесла свої корективи; тривогу, від звісток смуток, хололи душі, тремтіли серця. Ігор багато часу проводив у коледжі з волонтерами. Згуртував молодь, у вільний час, виготовляли свічки, плели сітки.
З Мариною зустрічаються рідко. На її плечі звалилося більше роботи. Деякі продавчині виїхали за кордон, тепер їй довелося обслуговувати, ще й дитячий та жіночий відділки одягу. Більше товару, звичайно треба більше уваги та й відповідальності.
Травневі дні… не принесли втіхи. Ігор поїхав на навчання, куди й на стільки днів, навіть він цього не знав. Тільки й встиг по телефону попередити,
-Привіт! На розмову маю кілька секунд. Їдемо на тренування. Все буде добре, при можливості буду дзвонити. Цілую!
Минало літо.. важкі дні хвилювань, інколи відчаю. Надто рідкі дзвінки, як випробування. Теплий початок вересня для обох став бажаним. Він повернувся, де стільки часу був, не розповідав. Лиш обійняв, застигли в солодкому поцілунку, потім приклав палець до її уст, прошепотів,
-Навіть не запитуй мене, де і що, бо нічого не скажу, не можна. Він мав бронювання та при потребі в любу хвилину могли визвати в ТЦК.
Життя продовжується, як течія річки по старому маршруту.
Одного зимового вечора, він проводжав її додому. Під тиском вітру, злегка падав і часом летів густий, лапатий сніг. Зазираючи в її привітні, теплі очі, поцілував руку, сказав,
-Марино, я тебе кохаю. Як треба, за тебе життя віддам.
Вона іще ніколи його таким серозним не бачила, легке тремтіння пронизало тіло. Та чомусь раптово, їй захотілося його розвеселити,
-Я тобі вірю, але наразі, хоч цей сніг зупини! Он бачиш, як сипле!
-Хай сипле, нам не завада,- він взяв її обличчя в теплі долоні, хотів поцілувати.
Вона миттю, його руки, відвела в сторони, по дитячому усміхалася, прошепотіла,
-Ні-ні, життя не треба! Ось ти зараз, сніг зупини! Що не в змозі?
Різко відвернулася і пішла вперед,
-Ігоре, до завтра!
Він хотів покликати, але передумав - Завтра… хто знає яким буде завтра? Він точно буде нелегким, бо війна.
Йому ліжко здавалося холодним, не спалося. Завтрашній день, а може взяти торт і піти познайомитися з її батьками. Хоча Максимко напевно вже не раз розповідав про наші прогулянки по набережній. Може настав час одружитися? Батьки давно підганяли-”Втрачаєш щасливі хвилини”. Та хто наперед знає, які випробування підготувала доля.
Не встиг закрити повіки, над містом лунала сирена. Але з ліжка не встав, не хотів порушувати сон батьків, вони ніколи не йшли в укриття.
Минали дні. Вітрина магазину прикрашена новорічною ілюмінацією. Ялинка палахкотить, переливається різними кольорами привабливих, яскравих іграшок. Біля неї, Марина викладає новорічні подарунки – чоловічу та жіночу білизну з косметикою.
Робочий день добігав до кінця. Вже з пів години, Ігор біля магазину, чекає на неї. Вона не помічає, тому й не поспішала. Сьогодні у її відділку за прилавком помічниця Оля - дев’ятнадцятирічна учениця торгового коледжу, проходить практику. Про таких дівчат, як Оля, кажуть - дівчина не промах. За скляними дверима, вона давненько помітила молодого, привабливого чоловіка Цікавість гризла з середини душі - кого ж він чекає? Якби ж зайшов - нав’язлива думка, не давала спокою.
Марина, нічого не помічаючи, повернулася за прилавок,
-Олю, я є, через пару хвилин можеш йти додому. Я тільки руки помию.
Саме в цей час Ігор зайшов в магазин, направився до неї. Але Марина, вже поверталася до підсобки. Він все ж підійшов до прилавка, уважно роздивлявся запаковані подарунки.
Серце Олі затрепетало пташино, до обличчя прилинула кров, у очах замиготіли стріли блискавиці. Дівчина, ледь - ледь приховуючи нервозність,
- Вітаю шановний, тобі допомогти вибрати подарунок? Я зараз!
За хвилину, її голос нагадав настирливу осу, дівчина розмахувала руками, пропонувала, то один подарунок, то інший. Кожного разу подаючи пакунок, намагається кілька секунд затримувати прямий погляд, зазирнути у очі. І чомусь, майже після кожного руху, рукою проводила по своїх грудях. Ніби намагалася привабити його погляд до їх пишності. Мабуть деяким чоловікам і подобаються такі дівчата, достатньо вгодовані і швидкі на язик, але він до всього ставиться іронічно, її це збісило,
-І те не таке, і це не таке! Хоч зараз не сезон та зверніть увагу на літній варіант.
В її руках яскраво - барвисті пляжні труси з люрексом. Вони йому нагадали про бабусиного, барвистого з блиском півня. Перед очима, ніби наяву, бачить гонористого, високохвостого, зозулястого, ще й войовничого. Який розправивши крила, високо піднімав лапи і боком наступав на нього. В цей же час прокричавши- Ку-ка-рі-ку, видавав дивні звуки невдоволення. Йому тоді. йшов п’ятий рік, а мабуть пам’ятатиме все життя. Напевно й дітям колись розповість про півня - забіяку.
Він не стримався, опустивши голову, тихо засміявся. Дівчина хитро зазирнула в очі та вже лагідніше до нього,
-Ну, як не маєте бажання собі взяти, то щось дружині виберіть!
Повертаючись на робоче місце, Марина помітила Ігоря, вирішила зачекати. Із-за синьої, ситцевої штори спостерігала, чим закінчиться це обслуговування. Може він при мені соромиться вибирати? То нехай пропонує, можливо в неї щось купить!
Ігор здивовано подивився на Олю, посміхнувся, тикнув пальцем,
-Дружині? Ану оцей комплект можете показати?
Дівчина нахилилася до нього,
-Я для тебе, в іншому місці могла би зробити справжній показ. Подивися, он ті, ще два комплекти, блакитний колір та рожевий.Така білизна тільки для інтиму. Скажи де й коли, як хочеш, зустрінемося.
Марина, почувши її пропозицію, миттєво почервоніла, завмерла, як миша, що ховається від загрози попасти в лапи кота. Здивуванню не було меж - вирячила очі, ледь переводила подих, ждала, що ж буде далі.
Ігор косо глянув на неї, зробив вигляд, що останніх слів не почув.
-Дякую! Скільки пропозицій, очі розбігаються. До Нового року, ще є час, я іншим разом зайду. От тоді, вже точно, щось підберу.
Він різко розвернувся, прямував до виходу.
Марина ніби нічого не чула, вийшла з підсобки, неголосно сказала,
-Олічко, можеш йти додому. Нам час закриватися, на сьогодні все.
Дівчина, помітно знервована, озирнулася довкола, різко підхопила свою сумочку.
-До завтра Марино!
-Па-па!- сухо промовила у відповідь. І тут же її догнала думка - Оце так - так, їй би й справді працювати в торгівлі, але чи не занадто й себе пропонувати. Що значить молодша, ні сорому, ні ввічливості.
За метрів п’ять від магазину, Ігор чекав Марину. Перед нею маленький букет з мімоз і ніжний поцілунок у щоку,
Вона миттєво озирнулася, сказала,
-До восьмого березня далеко, а…
Він перебив її,
-Я ладен щодня, тобі дарувати квіти, лише б бачити твої сяючі очі та милу усмішку.
В цей вечір, вона чекала, можливо щось скаже про Олю, але він мовчав, як риба. Не в його характері було звертати увагу на таких дівиць, які самі вішаються на шию.Тим паче у коледжі мав досвід, контингент молоді іноді, його дуже часто дивував і поведінкою і висловлюванням.
Після прогулянки по набережній, підходячи до будинку, він попередив, що на кілька днів зникне, Пообіцяв, за два - три дні до Нового року повернутися.
Через пару днів Марина отримала СМС- Все йде за планом, думаю вдома буду вчасно. Вони не домовлялися подзвонити один одному. Це її трохи здивувало, але й вона не підкинула такої ідеї. Якщо якийсь секрет, пізніше дізнається. А, якщо й ні, то значить так потрібно, довіряла йому.
Відколи для Олі, Ігор ніби десь зник, не втрачала надії, зустрітися з ним. На роботі, її очі весь час направлені до вхідних дверей. Через чотири дні Марина не витримала,
-Олю! Ти чекаєш на хлопця, чи помиляюся? Бачу, серед присутніх ніби когось шукаєш, час від часу, то зблідла, то червонієш.
-Та… тут один пообіцяв прийти. А сам, зар*за, як у воду впав.
-Ти не хвилюйся, у нас така професія, ще зустрінеш своє кохання. Давай краще подарунків добавимо, торгівля йде на “Ура!”.
-Та ні, він такий симпатичний. Коли білизну вибирав, моє серце шаленіло, його очі збентежили мене, приворожили. Вже, як тільки прийде, я його нізащо не відпущу.
-А може він одружений?- примруживши очі, спитала Марина.
-Ха-ха! Дружина не стіна, посунеться. Треба боротися за своє щастя.
Ось ти бачу весь час сама, а могло бути інакше, якби не була скромниця. Дивися так і у старих дівах залишишся.
Минуло кілька днів…в кінці робочого дня, Марина отримала СМС, - Я тебе чекатиму неподалік від зупинки тролейбуса-.
І чого б не зайти в магазин? - її настигла думка. Незадоволено, поклала телефон у кишеню. У Олі, відразу все під контролем,
-Щось сталося? Бачу обличчя змінилося, набуло серйозного вигляду.
Як би це їй відповісти - подумала. Марина. Невеличка пауза. мило посміхнувшись до неї,
-Та ні, це тобі здалося. Після роботи йду на побачення…такі справи.
Всередині скляного прилавка, Марина поправляє подарунки,
-Олю, давай швидше, будемо зачинятися.
В цей час, дівчина на обличчя наносила макіяж, підморгнувши до дзеркала, тихо,
-І чим я гірша за неї?
За мить голосніше,
- Я готова!
Пролітав невеликий сніг. Марина йшла, радо вдихаючи свіже повітря.- Як добре, може якраз, зима, на Новий рік зробить нам подарунок. Нехай би густий сніжок сипав цілу нічку, всі дерева, кущі прикрасив шовковою, білою шаллю. І вся земля зігрілася б під білосніжним, пухнастим простирадлом, під місячним сяйвом переливалася, сяяла золотом і сріблом. Вона любила сніжні зими, здавалося потрапляла в дивовижну казку.
Від магазину до зупинки тролейбуса метрів двадцять, Марина йшла не поспішаючи, обурено цмокнула - І де ж він?
Озирнулася, неподалік від себе, біля ларька помітила постать Олі. Ого та вона напевно за мною слідить, думка змусила її посміхнутися.- Це ж треба, отакої!
В цей час, не знати звідки, перед нею всміхався Ігор,
-Привіт! Леді, ви мене шукаєте? Обійняв її і чмокнув в щоку.
-Ти що - побоявся в магазин прийти?
Він взяв її за руку, підвів до бордюра,
- Як тобі це авто?
-Не зрозуміла. Це що твоя?!Ти рискнув, їздив за кордон?
-Це буде наша. Мені її у Львів пригнали. Подобається?
-Я в них не дуже розуміюся.
На синю тойоту падає, іскриться сніг.
Сідай, поїхали!-відчинив передню дверку автівки.
Усміхнувшись, двинула плечами, не перечила.
Залишивши автівку, біля річкового вокзалу, прогулянка по набережній.
Ігор дуже хвилювався, як почати розмову, як зробити крок до нового життя. Вона відчуває, що він має сказати щось важливе, бо час від часу важко переводить подих.
Невже знову кудись поїде? А може десь знайде собі таку, як Оля? А, як же я? Від цих думок її тіло проймає легке тремтіння.
-Ти змерзла?- запитав він.
-Та ні, це щось так, раптово вітер війнув, тому й здригнулась.
Вони зупиняються дуже близько до річкового, досить високого бордюра. Ігор взяв її за руку,
-Марино, я розумію, зараз війна і ми не знаємо, скільки ще часу триватиме це жахіття. Але життя продовжується, Поки я тут, у нас є шанс бути щасливими, ти вийдеш за мене заміж?
Вона мовчала…ніби слухала сплеск хвиль, які торкалися берега.
Зненацька, повільно, рідко закружляли сніжинки, вмить вітер підносить їх догори і тут же пускається густий, дрібний сніг.
Вона в його ніжних обіймах,
-Не мовчи! Не втрачаймо надії, що все буде добре!- прошепотів він.
В її очах блискавки кохання, повільно примруживши очі, тулилася до нього,
-Ти казав, що все для мене зробиш. От, як зможеш сніг зупинити, тоді скажу.
Хтось би почув ці слова зі сторони, мабуть мимоволі б посміхнувся.
Та за мить, білий велюровий шарф, що був на його шиї, опинився на її голові. Чолом торкнувся її чола, усміхаючись, притиснув до грудей, тихо прошепотів,
-У нас кохання, а це… це таке легке завдання.
Довгий, солодкий поцілунок, їх заставляє забути про все на світі.
Звук кроків.. хтось проходив мимо, напевно спеціально кашлянув.
Марина, злегка сп’яніло, поклала на його мужні груди голову. Здивувалася…ніби погода відчула її бажання - вже не сипав сніг. За мить сміливо зазирнула в його світлі, теплі очі,
-Ти спромігся зупинити сніг, То ж я вийду за тебе заміж.
За кілька секунд, на її безіменному пальці правої руки, виблискувала золота каблучка з камінчиком цитрину.
-Все їдемо до моїх, вони на нас давно чекають.
-Що, ось так прямо зараз?-тільки й встигла запитати.
Рукою обійняв за талію,
-Не гаймо часу, йдемо до машини!
Надворі… пролітають сніжинки. Автівка рухається по асфальтованій дорозі, в напрямку залізничного вокзалу, де неподалік їх будинки. В ній їдуть молоді люди, веселі, усміхнені сповнені мрій і надій на краще!
2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2025
(вірш до картини)
У серце вістрям вп’ялось сумління,
Ось так зненацька, стомлює душу,
Чому згубилось порозуміння?
Гнітять думки, приводять до блуду.
Як не втрачати щоденну цінність,
Себе самої, то ж зраджуєш ти,
Холоне тіло… десь зникла ніжність,
Хто нам посмів, зруйнувати мости?!
Чи рік такий, кажуть зміїний,
Твій образ мінить хитрість, відраза,
І раптом погляд, досить нещасний,
Мов ятрить душу, якась проказа.
Втаїла ніч, спогади за хмари,
А місяць рогом, визирнув на мить,
Ти розтрощив, полюбовні чари,
Ой, якби ж знав, як серденько болить.
18.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2025
Я подумки, обійму прекрасний світ,
Є в ньому, пречудовий, барвистий цвіт.
Де перлами, зачарував світанок,
Пробудить, враз звук пташиних співанок.
Ти земле, о красуне, втіха ранку,
Вплітаєш… золото у вишиванку.
Промінчик, перший виграє несміло,
Дорогу, кладе дню досить повільно
.
Минає час, небо відкрило очі,
Махрові хмари, як вії дівочі.
Ледь –ледь здригаються, ніби з просоння,
За мить, ясна блакить проб’ється зовні.
Свята землиця переводить подих,
Вщасливить радо, час полудню гордий.
Життя… це так, воно щоденне,
Нехай упевненість у всьому кремнем.
Довічним зігріває серцебиття,
Де мрій політ і надії майбуття.
Тоді душа, осяяна весною,
Повірить у щастя, навіть і зимою.
Шануймо люди, нам Богом даний світ,
Щоб віра в мир, життя - не згасла повік!
Тож злет натхнення, хай лине над світом,
Завжди казковим, ніжним, теплим, світлим…
Тоді й поет відкриє душу, серце,
Напише вірш про життя, сокровенне,
Земне, дорогоцінне, наче вперше.
17.01.2025 р
(Вщасливить -те саме, що ощасливить)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030939
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2025
Всюди ходить, смерть з косою,
По землі, українській,
Людей в плечі, до ізгоїв,
Вкотре б’є, мечем сторічним.
Лід розтрощений снарядом,
Під завалом, крик дитячий,
Вирви, ями, купи згарищ,
Знов летить, ворон проклятий.
Почорнілий, сніг у полі,
Стікав кров’ю в рову воїн,
Бог не дав, кращої долі,
Ніхто рани не загоїть.
Орлів зграя, в очах вістря,
Враз вогонь, пекучий,
Чи зненацька кінець світу,
Пройма тіло, біль жагучий.
Все ж хотів боєць піднятись,
Та неначе, вже й мав крила,
В піднебесся злетів птахом,
Душа стрімко в рай летіла…
Що ж ти доле нещаслива.
05.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2025
Вечоріло… край неба привітне, літнє сонце. Яскраві промені, все ще дарують тепло, злегка миготять при землі. Невеличке містечко, вздовж околиці вулиця. Проїжджа частина дороги виділялася старим потрісканим асфальтом з де – не - де купками пилу та дрібного щебню. Уповздовж залізних парканів та деінде із дерев’яних штахет, ніби рушниками майорять різнокольорові квіти. За ними будинки, хати, збудовані іще в шістдесяті та в сімдесяті роки минулого століття.
Тоня йшла по обіч дороги, здалеку під її парканом видніються білі й рожеві флокси, переплетені глянцевими листками барвінку. Дівчина помітила відчинені ворота, примруживши очі, подумала - О, у нас знову є хтось. Як добре, що батько заробляє гроші, ремонтує машини. Але ж сьогодні неділя, міг би й відпочити. Піднесений настрій, весела хода, зазирнула в білий поліетиленовий пакет, рукою підхопила цукерки, які купила в магазині, по дорозі від подружки. Так - так, де тут м’ятна? І усміхаючись дістала одну, розвернувши, швидко відправила в рот. Смакота, що сказати! Може Вадим прийде, треба пригостити. Вона і цього разу задумалася про нього. Шкода хлопця, більше року назад, батько помер від ковіда, а це вже минуло пів року, як і мами не стало. Як він тепер буде жити далі і де? Бабця в селі, зовсім немічна. Взимку тут була, підтримала онука, та повернулася, як сказала, до рідної оселі. Це поки літо, до нас заходить часто, обідає, а інколи і вечеряє в нас та й сусіди йому продуктами допомагають. А скоро прохолоду принесе вересень і до школи треба. Це якби хоч дев’ятий клас закінчив, пішов би в якусь бурсу, а після восьмого класу куди кинеться?
Тоня і Вадим мешкали на одній вулиці, ще з дитинства гралися з вуличною компанією. З першого классу у школі разом. Хоча й були непорозуміння, але ті сварки на день, чи може на два, не на довше. Хлопець розумний, кмітливий, як кажуть - не балуваний. Він допомагав Тоні з уроками математики. Після четвертого класу, у вільний час, приходив із своїм батьком, вчився ремонтувати автомобілі. Коли ж помер його батько, він майже щодня приходить сюди, із задоволенням допомагає ремонтувати. Загалом хлопець цікавиться технікою, любить автомобілі, з часом в них став добре розбиратися.
Ніби підкрадаючись, Тоня повільно підходила до паркану, чула нерозбірливі слова батька і незнайомий чоловічий голос. Думка, як вістря блискавки - Ага, видно Вадима немає. Та тільки наважилася стати перед ними, виразно почула слова батька,
- А, я що не людина. Розумію, що хлопцю треба допомогти. Прийняв доленосне рішення, подав папери на опікунство. Вчора в село їздив, умовив його бабусю, щоб дала дозвіл виїхати за кордон. Я ж не скажу їй, що це моя рідна кровинка, що це мій син. Мій час настав, за гріхи треба розрахуватися.
Від почутого, Тоня присіла. Знервовано дістала цукерку, розмотала, жадібно схопила вустами, прошепотіла,
- О... це вже мої нерви, як таке в собі переварити? Цмокаючи цукерку, притаїлася, прислухається, що ж буде далі.
Знову почула незнайомий голос ,
- А жінка знає?
- Ой… та хіба ж я собі ворог, щоб залишитися без дружини. У неї проблеми із серцем. не дай Боже дізнається, боюся не витримає. Вона ж не проти, була взяли опікунство, а мені й цього достатньо. Ми ж з його батьком все життя на одній вулиці прожили, разом до дівчат ходили. Покійний мав ваду, то ж догадувався, що не його хлопець. Але радів, що є сім’я, тому й мовчав. Мабуть і не подумав, що це мій гріх.
- А хлопець погодиться поїхати за кордон? Чи, ще нічого не зна?
- Думаю, що захоче, він майже щодня тут, бачу з дочкою ладнає. А що нам робити? Он був у Харкові, їздив по запчастини. Ті хлопці, що були на Майдані, кажуть, як не осінню, то навесні рашка знову полізе. Якби подалі від кордону. А тут, від рашки до Харкова сорок кілометрів, то їм подолати, ще двадцять кілометрів, не завадить багато часу. Я хлопцям вірю, боронитимуть Харків, але ж це війна, жахіття, танки, літаки, ракети, бомби. Боюся і моя Наталія не витрима, треба сім’ю вивозити. Можливо хтось і буде засуджувати, але іншого виходу не бачу. Кошти маємо, в Румунії є родина, теж займається ремонтом автомобілів. Ми з Вадимом гори звернемо, він розумний хлопець.
- Ну, ти ж йому колись розкажеш, що ти батько?
- Та хіба, що коли скаже, що хоче одружитися на Тоні. А, як ні, то цей секрет, із собою в могилу заберу.
- А з хатою що?
-. Он сусідові, діду Миколі довірю, пусте квартирантів. А далі час покаже, мабуть швидше за все продамо.
Запала тиша. Тоня відчула, що затерпли ноги, привстала, топталася на місці. Несподівано, рукою зачепила залізний паркан, різко нахилилася, глухий стук відбився луною по залізу, відразу почула голос батька,
- Чи нас хтось підслуховує, чи якийсь пес треться?
Дівчина випурхнула метеликом, вже стояла перед ними, випалила,
- От чортівня, об траву зашпортнулась, ледь не впала.
- І чого так спішила?- запитав батько.
- Тож спішу, вже моє кіно почалося. Ой, ви мене вибачте, я не привіталася.
Незнайомий, доволі сивий чоловік, із синіми очима, ледь усміхнено,
- Та нічого, головне, щоб на лобі шишку не набила.
Зацікавлено подивилася на батька, хотіла запитати хто це. Та не встигла, він, у його сторону кивнув рукою,
- Доню, це дядько Сергій, ми разом у війську служили. Проїздом у нас, поїде в Кременчуг до батьків. То оце ми пообідали, поспілкувалися, дещо згадали.
- Так, дякую за гостинність, то ж скоро мій потяг, я буду йти – бадьоро промовив чоловік.
- Щасливої вам дороги, - побажала Тоня і поспішила в будинок.
Побачивши, що мати в кухні миє посуд, її серце раптово гучно забилося. Ой, мамочко, якби ж ти знала правду. Але, як тато наважився прийняти таке, доленосне рішення, не розказавши про минуле! Та без його згоди, я не посмію відкрити цю таємницю. Мама ж насправді щодня приймає сердечні ліки. Мені про все почуте, треба просто забути.
За вікноч ніч…Тоні довго не спалося. Тільки закриває повіки, перед очима образ Вадима. Не вкладалося в голові, що він виявляється її брат. Обіймаючи маленьку подушку, що лежала поруч, подумками заспокоювала себе. Він мій брат, але це теж кльово, головне мені не спалитися, не підвести батька. А поїхати за кордон, страшнувато, треба буде вчити іншу мову. Але якось воно буде, батько прийняв правильне рішення. А далі, як він каже, буде видно. Та, якщо навіть пройде років п’ять чи десять, буду старшою, тоді вже й сама в Україну повернутися зможу.
Минали дні, минали ночі, не мали спокою очі дівочі. Погляне на Вадима, аж серце тріпоче, розповісти б йому?! Та ні, я не маю права.
Батько з Вадимом мав серйозну розмову, папери про опікунство були давно готові. На пропозицію поїхати за кордон, хлопець сприйняв з блисками в очах. Його серце наповнилося радістю,
- Що візьмете мене, правда?
Батько кивнув головою,
- Так! Правда хлопче, правда! - поспішив у будинок,
- Тоню, ти чула, я поїду з вами, ти про це знала?
Її хитрий погляд, усмішка та відразу ж звернулася до матері, яка в кріслі, пришивала до сорочки ґудзик,
- Мамо, а можна, я за кордоном, Вадима називатиму братом?
Хлопець засміявся,
- Та хоч цвяхом мене називай, головне, що я з вами поїду.
Мати зазирнула на обох, звернулася до дочки,
- Та чи мені жалко, називай, хто тобі забороняє.
Важко перевела подих, подивилася їм у слід. Діти поспішили вийти на двір.
Минуло два місяці. Тоня і Вадим в багажник автівки складали валізи. Мати, вже сиділа на передньому сидінні, у очах смуток і маленький відблиск надії, що колись, вона повернеться до рідного дому.
З місця повільно зрушила автівка, усміхнені Вадим і Тоня сиділи на задньому сидінні. Озираючись, дівчина рукою помахала дідові Миколі. В її очах прихована тривога, що їх чекає там, на чужині. За мить, опустивши голову, заспокоїла себе Нічого, я витримала два місяці витримала, так і роки витримаю. Не розповім секрет батька, бо тепер це сімейна справа. А такі речі, які багато значать у житті, не обов’язково розповідати.
2022 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2025
Сніжна зима… землю накрила,
Їй, саме час, розправить крила,
Та вдень імла снить, на заваді,
Притихли з вітром, хмари раді.
Спіткнувсь мороз, об промінь сонця,
Слізьми вмиваються віконця,
Шибки ронили диво - іній,
Ховали мрії в небо сині.
Блакить сіріла, у зажурі,
У снігах рихлих брови хмурить,
Відчай зими, знівечена знов,
Нині чому, зрадницька любов?
Ніч підкрадається, шепоче,
Допоможу… тобі охоче,
Я грішна з місяцем у змові,
Скоро ти будеш у обнові….
Він злим ошкіриться котиськом,
І кілька раз яскраво блисне,
Покірно з’явиться морозець,
Сплетеш землиці, білий вінець….
Все буде добре , повір, твій час!
08.01.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2025
Мерехтить по річці золота мережка,
Зазира промінчик, за мить срібна стежка,
Прокладав закохано до глибин душі,
Приласкать бажав, їй присвячує вірші.
Повноводна фея, течія мов коси,
Від світанку вміло забирала роси,
І води краплинки в обіймах проміння,
Іх барвистість диво, веселки цвітіння.
Як не задивитись, доленька керує,
Хай відчує ніжність, весь світ зачарує,
У облозі льоду, не здалась морозу,
Блискотить промінчик, зберігає вроду.
Шанобливість гріє, річенька сміється,
Весни подих зловить, тоді розіллється,
Ну, а поки зимно, ваблять вечорами,
Ті слова таємні, що лягли віршами.
07.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2025
Хтось закликає веселитись,
Бо ж нині свято Водосвя́ття,
Благими краплями скріпившись,
Пізнать Всевишнього сприйня́ття,
Очистить душу й тіло грішне.
Хтось у зажурі, помолитись,
Відкриє серце в сніжну повінь,
Йде до джерел, води напитись,
А по дорозі слова – сповідь,
Як усвідомлення помилок.
Думки тривожні, не весняні,
Жага прозріти в своїй брехні,
Щоб зникла десь, як роси ранні,
Чи загубилась у сірій млі,
І врешті – решт стерлась у мольбі.
Нинішній ранок - мрійний спокій,
Бажання зцілитись водою,
Думки метеликами в простір,
Небес сягнути та й з тобою,
Про мир і щастя попросити.
Щоб світлі сни, кольори райдуг,
Ніби пробудження, від війни,
Позбутись смутку, недуг, жа́ху,
Та й повернулись доньки, сини,
Живі й здорові веселились…
За короваєм, на весіллях,
Ну, як колись, після зимніх свят.
06.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2025
Одна стоїть, серед поля,
Мов квітка снить, зовсім квола.
Погляне вгору, до небес,
Чому не сталося чудес?
Свята минають день за днем,
Поведе мову з вітерцем.
Зло відчиня душі дверцю,
Сховає біль, щем під серцем.
Стискають сльози - гнів повік,
Не відчуваючи потік.
Печуть вогнем, вже по щоках,
На мить змивають з очей страх.
Надію мала… та нема,
Тремтить знесилена німа.
Та все так хоче спитати,
Чи доля їй зустрічати?
Свого синочка із війни,
Чи сльози зронять й ясени,
Які колись вдвох садили?
02.01.2025р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2025
Літня пора… по дорозі, по різних напрямках рух машин. Ранкове сонце визирає із-за білих хмарин, золотом обсипає зелені дерева, кущі і широкі, смугами пшеничні поля.
Свіжий вітерець, залітає в салон Мерседеса і ніби під музику, яка звучить з приймача, чоловікам куйовдить волосся. Вадим з другом, із обласного міста поспішають у містечко. Мають відбутися загальні збори офісу. Батько Вадима, керівник невеликого приватного підприємства, збирається йти на пенсію. Своє керівництво планує передати синові, хоче познайомити з поточними справами та з підлеглими працівниками.
За кермом Вадим уважний, хоча і злегка хитає головою та не відриває погляду від дороги,
- Сергію, ти знаєш, я не уявляю себе на керівній посаді. Правда трохи допомагав батькові, але зізнаюся, я без тебе не обійдуся. Вчилися разом, гуляємо разом, дякувати удачі, ніяка з подруг не спокусила до одруження. Але зізнаюся, ми точно гріхи маємо!- повернувся до нього, підморгнув і продовжив,
- Якщо знайдеш, якусь дівицю,чи кралю, відразу зізнавайся. Я подивлюся, як буває, ото кажуть, оціню. Та якщо надумаєш одружитися, тоді вже й мені закортить, сам розумієш.
Обоє, з піднесеним настроєм, повернувши голови, зиркали один на одного, гучно розсміялися.
Сергій тупцював ногами,
- Ти тут правий, заперечень немає, приймається. » Давно пора розуму набратися» - так мені мама каже,» Скоро тридцять, а й досі вітер у голові, пора сину, досить гуляти!»
Машина проїжджала вздовж автозаправки, Вадим голосно,
- Ми тут не зупиняємось, я заправив повний бак, попереду, ще кілометр з хвостиком і будемо на місці.
На околиці містечка триповерхова будівля, біля неї дошки, дрова. Під високим, довгим навісом із шиферу, акуратно складені готові дерев’яні будівельні матеріали.
Батько вже чекав біля входу, помітивши авто, гукнув до працівників, які стояли осторонь,
- Ну ось, вони їдуть, колеги, прошу всіх до кабінету.
Зробивши кілька кроків від авто, Сергій поплескав по плечі друга,
- І скільки років ми тут не були?
Вадим заперечив,
- Та ні ми, це не те слово, це ти ту,т зо три роки не був. Мені за цей час декілька раз доводилося побувати, ти напевно забув, як батько хворів.
- Та я в тому сенсі, мабуть колектив змінився, є нові люди.
- Напевно є, не цікавився. Та й зараз не до нових знайомств, давай цю тему залишимо на потім. Не шукаймо нових пригод!
- А я що, я нічого. Але чомусь згадав про наші походеньки в містечку.
На нараді, після представлення нового керівника, відбулося обговорення деяких документів. Наостанок, сказав пару прощальних слів, побажав гарного дня. Не зволікаючи часу, звернувся до сина,
- Вадиме, ну, я думаю все зрозумів. В обласний офіс секретарка передасть звіт, згодом ти отримаєш підтвердження на право підпису.
Озирнувшись, рукою кивнув до Сергія,
- А ти куди?Ти ж будеш його правою рукою, пішли в техвідділ, бухгалтерію, це на другому поверсі. Є нові працівники, то ж вас треба познайомити з ними.
В бухгалтерії кипить робота, дві жінки, років сорока, працюють за комп’ютерами. Третя, набагато молодша, біля шафи перекладає папки, ніби щось шукала. За мить, побачивши чоловіків на порозі, різко схилила голову над надписом папки, яку в цей час тримала в руці.
Привітне вітання батька, - Доброго ранку -, на кілька секунд відволікає від роботи. Почувши, такі ж слова у відповідь, він представив Вадима і Сергія. Тут же, не зволікаючи часу, поглянув на всіх присутніх, ледь усміхнений,
- Ну все мої дорогі, ми вас потурбували і нам час поспішати, ще є справи, їх треба владнати. В такому ж темпі працюйте, думаю, ви його не підведете, а він виправдає ваші сподівання.
Позаду перший день роботи… Вадим із Сергієм машиною поспішали додому. Сергій на задньому сидінні, ледь відкинувши назад пишночубу голову, сказав хриплим голосом,
- О Вадиме, знаєш, я такий зморений, ноги,аж гудуть, зараз би з келихом вина та полежать у ванні, згодом впасти у ліжко. Добряче находилися по території. Нам треба тут шукати житло, ці щоденні переїзди нас зовсім виснажують. Прийдеться забути про особисте життя… але я з цим не погоджуюсь. Ти в бухгалтерії помітив ту, молодшу, ноги від плечей, здається так у нас кажуть. Правда вона на нас майже не звернула уваги. А мені сподобалась її фігура, профіль, не фарбоване волосся локонами. Цікаво, які в неї очі, скільки їй років?
Той з відповіддю не забарився.
- У тебе ціла промова. А може вона заміжня, ну ти даєш, з першого дня шукаєш пригод.
- Та хоч думками можу потішитись. а то відчуваю тиск піднімається, - посміхаючись до нього.
Вадим раптово натиснув на гальма,
- Себе заводиш і мене підбурив, краще зупинимось на хвилинку, хай я води нап’юся.
- А може ми в кав’ярню заскочимо?
- Ні - ні, ти подивися на годинник, вже сутеніє, а завтра робочий день.
Минуло два тижні… Вадим із Сергієм влаштувалися на зйомній квартирі, на кухні готували вечерю.
- Ти помідори помив?- запитав Сергій, позирнувши на стіл.
Вадим набирав у тарілку макарони,
- Звичайно помив. А ми масло купили?
- В холодильнику… там кетчуп і вареника, яку ти любиш.
Після вечері, кожен розлігся на своєму дивані, щось читав у телефоні. Часом по кімнаті розносився звук тихого дощу, інколи слухали пісню. Коли знаходили смішне відео, вже сміялися. Такі миті відпочинку придавали сили і віри, що все буде добре.
Сергій уже вкотре позирнув на друга,
- Оце нагадав…хотів тобі сказати, сьогодні був у бухгалтерії. Знаєш відчинив двері, всі троє сиділи за комп’ютерами. А та молода, побачивши мене, ніби ховалася, нахиляючись, рукою намацала окуляри, одягла їх. Цікаво, того разу була без окулярів, а це одягла, ще й таке скло велике і оправа чорна. Сама симпатична, їй би до них світлу оправу, була би схожа на нашу викладачку з англійської мови.
- А не багато ти їй уваги приділяв?!
- Та ні, це я так трохи ніби роздумуючи Тоді глав бух дала папери підписати. А вона ж сиділа неначе та миша. Але парфуми в неї такі запашні, досить приємні. Я оце думаю, тоді була без окулярів, а нині в окулярах, шкода дівчину. Що світлі очі помітив, але якого кольору точно не скажу. Нічого так собі, мабуть років двадцять п’ять, не більше. В кого б це дізнатися чи заміжня?
- Ну досить! Лягаймо спати, завтра важкий день, сам бачив,що треба скрізь навести лад, ще й робочих рук замало.
- Тож завтра мають приїхати дві вантажні машини КамАз, заберуть дрова, буде куди інші скласти. Та й з магазина » Будматеріали» зробили заявку, продамо, ще ж не зима, не хвилюйся.
Останні дні серпня… ранкова прохолода нагадувала про початок осені.
Майже всі дні в роботі, як не на території складу, то вдома за комп’ютером.
В цей вечір, Сергій повернувся з роботи пізніше Вадима. З телефону, на малій звучності линула музика Баха. Хлопець не витримав,
- Це що? Невже нерви вже здають?
- Оце під музику хотів відпочити, думав, задрімаю, а тут думки, як осиний рій. Треба буде поїхати в Івано-Франківська, до жовтня оновити угоду щодо дощок, дров. На зворотному шляху треба заїхати в Рівне. А ті два вагона дров, що ми шукали, по паперах у нас,чомусь стоять у них на станції в тупику, треба розібратися. Я главбуха попередив, щоби всі папери зібрала, Поїде зі мною, вона там декого знає та й з цінами краще мене розбереться, то ж роботи непочатий край.
- Та не сприймай все близько до серця, зараз тебе трохи розважу. Вийшло так, що під час обідньої перерви, я в техвідділ заніс папери. Мені кави запропонували, я й погодився. Там така фіфа, доволі симпатична!
- А ти впевнений, що фіфа, хіба б на такій роботі працювала?
- Я мабуть не так висловився. Напевно краще сказати кралечка, бо до себе дуже привертає увагу, а голос співочий, як у пташки. З її рук кава – то насолода.
- Ой дивися може за кілька хвилин закохався?
- Здається допоки, ще ні. До речі, знаєш якось читав у журналі, що закохатися можна від восьми до сорока восьми секунд. Ти собі це уявляєш, кажуть це науковцями доведено.
- Ну досить про кохання!
- Та зачекай, ти не повіриш, її звати Наталя. От нам обом везе на дівчат з таким ім’ям. А оту в окулярах з бухгалтерії, теж звати Наталя.
- До чого ти ведеш?
- Чи ти забув наші походеньки? Років п’ять ,чи чотири назад, згадай, їхали від твого батька, зайшли в кав’ярню. На фоні музики, досить гучно поводилася компанія молодих дівчат. Всі такі гарненькі, веселенькі, привітні погляди, до того всього, ще й довгоногі.
- А може досить про таке!
- Але ж скільки тебе пам’ятаю, ти в захваті від високих дівчат. Правда, ця з техвідділу мені по плечі, але ж гарна.
- От нахаба, сам голодний, як вовк до злучки і мене провокуєш, Наталі… Наталі.
- Ох ж ми ж тоді погуляли, опинилися в чужій квартирі. Ти пам’ятаєш?
Та дівчина, яку ти пригрів у ліжку під ранок нас поспіхом проводила до дверей, бідкалася, що мати прийде з нічної зміни.
- Ну то й, що? Тобі неначе сімнадцять років, чи не знаєш, що ми теж не безгрішні на цій землі, як і всі люди. Хіба хтось прожив без помилок?!
- Та це я так нічого, просто згадав, що її звали Наталя.
- О біса тобі в ребро, ти знову за своє, скільки можна!- сердито сказав Вадим і відвернувшись, закрив очі. На душі стало досить моторошно, зненацька спітнів. Підстерегла думка – Ох, це вже діють гормони, як тепер заспокоїтися, щоби заснути.
Лише кілька хвилин… Сергій не вгамувався, знову позирає на друга,
- Мабуть треба подумати про одруження. Ця зйомка квартира, макарони, ковбаса, смажені яйця. Я б оце із задоволенням з’їв гарячого домашнього борщу з пампушками. А потім би з коханою зігрівся у ліжку.
Але відповіді, він не дочекався, накрився пледом, зрозумів, треба спати.
Минуло кілька днів. Вересневий ранок… привітне сонце передвіщало гарний день. Вадим тільки переступив поріг офісу, йому назустріч йшла секретарка,
Вадиме Миколайовичу, термінова справа, вам треба їхати в Івано-Франківська, нарада завтра на тринадцяту годину.
- Оце так сюрприз, не могли раніше попередити. Та ми щойно отримали по факсу. Всі документи готові, але главбух подзвонила, лежить вдома з температурою за тридцять дев’ять, викликала лікаря.
Раптом до нього дзвонили на телефон,
- Вибачте, ось вона дзвонить.
Він уважно слухав, ніби на згоду, кивав головою,
- Я все зрозумів дякую. Значить так все і зробимо.
Звернувся до секретарки,
- Світланко, мені на нічний поїзд треба замовити два квитки до Франківська, що ж поробиш, поїдемо з Наталкою.
Секретарка займається справами, він тільки тепер зрозумів,що це мова йшла про ту дівчину в окулярах.
Думка за думкою -І чому я мало цікавлюся підлеглими, от бовдур. Ну нічого в потязі поспілкуюся, ще є час.
В кабінеті при відчинене вікно,… Вадим присів у крісло. Кілька фраз про відрядження, привернули його увагу, він розвернувся до вікна. Відразу подивився на одяг Наталі. Брючний костюм світло - коричневого кольору підкреслював її струнку фігуру. Русяві локони волосся, злегка прикривали тендітні плечі. Вона дивилася на папери, які їй показувала секретарка, ніби погоджуючись, кивнула головою. Від здивування його брови піднялися догори, а де ж окуляри? Дівчина ніби відчула, цей прискіпливий погляд, різко відвернулася, на ходу, сказала досить голосно,,
- Гаразд, я все перевірю!
Думка мов стріла - Треба було зачинити вікно, вийшло незручно, ніби я підслуховував розмову. А може вона просто соромиться їх носити? Чорт забирай та чого я на ній зациклився?
Розвернувся до столу, В двері постукали,зайшла секретарка.
- Що вже є квитки?
- Та тут така справа, літній потяг відмінили. А на цей потяг, є два квитки тільки в двомісне купе.
- Отакої!- вирвалося з його вуст.
Правою рукою почесав чоло, з розчаруванням відвів погляд,
- Але я так зрозумів виходу немає! Ну що ж, вісім годин це не так багато, основне не запізнитися.
Залишившись сам, знову думав про Наталю і вже вголос,
- Це питання треба вирішити. Тож не скажу купи красиві окуляри, нехай би сама додумалась.
Кілька дзвінків до главбуха, дзвінок до касира, поспішав у бухгалтерію.
Жінки сиділи за комп’ютерами, Наталя в окулярах повернулася до дверей, він привітавшись,
- Наталю, підійдіть до каси, отримайте гроші на відрядження. Квиток я вам скину на телефон. Можливо дещо в дорогу треба купити. Владнаєте всі справи, на сьогодні можете бути вільні.
Її щоки злегка зарум’янилися,зняла окуляри і вмить знову одягла,
- А ви мій номер телефону знаєте?
- Звичайно! Дивіться, старайтеся не запізнитися на потяг, може вам таксі заказати?
- Ні - ні, дякую. Я мешкаю недалеко від вокзалу.
Вечоріло… Вадим повертається на квартиру, думки роїлися про Наталю - Зняла окуляри, така симпатична та й справді їй років двадцять п’ять, ну рік туди, рік сюди. Красиві, балухаті очі, нагадують колір волошок, а вуста, як соковиті стиглі вишні. Правда поводиться дивакувата, то в окулярах, то зняла і тут же, ніби злякалася, знов наділа. Без окулярів іще гарніша і голос приємний. Але помітно, що контролює свою поведінку, може й справді заміжня і є дитина. Треба було зазирнути в її особисту справу.
Сергій вже чекав на нього… пахло смаженою ковбасою, яйцями. За вечерею, дізнавшись, що друг їде у відрядження з Наталею, не стримався,
- Ну от, в тебе є нагода поспілкуватися, все про неї дізнатися. Я вчора був у техвідділі, то моя Наталя, розпашіла, як квітка.
- Ого-го! Вже твоя?
- А що? Хіба я не вартий її, в неділю у нас побачення.
- То може й на краще, вже заспокоїшся, припиняться нічні розмови про кохання, про самопочуття.
- В тебе теж є шанс, адже я бачу, Наталя тобі сподобалася,з нею їдеш.
- Це зовсім інше, це робота, так глав бух вирішила. Вона краще знає, кого послати замість себе, видно їй більше довіряє. Так! Все, ми до цього більше не повертаємося. Мені вночі їхати, лягаймо спати.
Потяг під’їжджав до платформи… Вадим здаля помітив Наталю - Все добре, значить їдемо.
Підходячи до вагона, вона поправила окуляри, привіталася.
У вагоні тихо…. за тусклим освітленням не помітно кислий вираз обличчя Вадима. Гризла думка - Не додумалася придбати нові окуляри, шкода. А чому б лінзи не поставити? Але ж це її особисте, відразу заспокоїв себе.
- Купе на двох? Це чому?
Він кладе валізи на полку,
- Що ми могли зробити…не завжди все виходить, як хочемо. Це останні квитки на єдиний потяг, зате на нараді будемо вчасно.
За кілька хвилин…. кожен із своїми думками, засинав під стук коліс.
Ранок, у вагоні метушня, розмови. Наталя спала обличчям до стіни, на столі лежали окуляри. Вадим вже прокинувся, сидячи, намагався дивитись у вікно. Але очі уже вкотре поверталися до окулярів, думка – Плюс чи мінус? Нестримне бажання дізнатися,визвало легке хвилювання і він рішуче, поспіхом, приміряв окуляри.
Це що? На мить тіло пройняв холод. Йому хотілося запитати, що за конспірація? Це ж просте скло! У мене ж відмінний зір. Та вчасно зміг опам’ятатися, скривившись, окуляри поклав на стіл. Саме в цей час Наталя провела рукою по чолі і тут же розвернулася в його сторону, ледь відкривши очі, одягла окуляри, привіталася.
Він сухо відповів, виходячи з купе добавив,
- За годину будемо у Франківську.
Вона ж метеликом піднялася, лише кілька секунд, одягнена в білу сорочку, дивилася на відображення в дзеркалі. Чорний брючний костюм з деінде мілким люрексом виблискував так, як під сонцем її волошкові очі. Злегка усміхнувшись, взяла рушник, зубну щітку, пасту, вийшла з купе. Вадим стояв навпроти дверей, озирнувся на неї. Її очі забігали по коридору вагона, рукою схопилася за ліву щоку. Сердита на себе - Ото біда, забула одягнути окуляри, але ж не повернуся, може все обійдеться.
Коли поверталася з туалету, він все ще стояв у коридорі. Злегка збентежений побаченим, все ж намагався себе тримати в руках. Та весь час підстерігала думка – Ото лиска! Це заради кого, чи заради чого? А може від залицяльників немає спокою.
- Я для нас замовив чай.
- Добре, а я маю бутерброди, поснідаємо.
За мить вона вже одягла окуляри, полегшено перевела подих.
Як важко вгамувати свої думки. І чому знову я про неї думаю? Що так притягує до неї? Ну славна жіночка, але ж таких не раз зустрічав. Та то ж був такий вік, чи може попав у течію, де розум десь, а вирій почуттів підносить далі. Але я, все ж таки виринав та чесно зізнатись - інколи і падав. Були помилки, тоді про це не замислювався. Лише тепер, неначе приземлився, напевно роки все ж таки мають значення. А вона притягує, як той магніт, якщо незаміжня, варто спілкуватися, придивитися. А може просто напряму запитати, для чого носить такі окуляри. Це мабуть буде смішно, якщо збреше, що погано бачить А що далі?
Легкий скрип дверей купе відволікає від думок, вона покликала його,
- Вадиме Миколайовичу, будемо снідати.
Після бутербродів пили чай, Він намагався прямим поглядом дивитися на неї, зазирав у очі. Раптово підкрався сумнів, а можливо я їх уже десь і бачив? Та ні, то мабуть хіба, що у сні - заспокоїв себе. І тут же запитав,
- Наталю, думаю нам на «Ти» краще спілкуватися, у нас вік майже однаковий, чи не згодна?
- Та чого, можна…
Раптовий дзвінок з телефону Наталі, перервав їх розмову.
- Вибач - те.
- Ти поговори, я вийду,
- Та ні, нічого,- сказала поспіхом і відразу ж відповіла,
- Мамо, я слухаю. За пів години буду на місці. Що там у вас? Щось тебе погано чути.
Вмить натиснула на гучномовець.
- Мамо…мамо, а коли ти прийдеш? – лунав дитячий голос.
Достатньо однієї миті - порушився ритм його серця, здавалося кудись не спиняючись біжить, поспішає. Він зразу ж встав, вийшов у коридор.
Пасажири готувалися до виходу, метушня, розмови, все тисне на голову, визвало роздратованість. В цей час йому так хотілося зачинитися в собі, нікого не бачити і не чути. В голові немов здалеку плинуло цехо - у неї є сім’я.
Через пів години, залишивши валізи в камері схову, вони їхали в таксі, до місця призначення. Ніяких запитань і розмов. Занурившись у телефон, Вадим сидів на задньому сидінні, Наталя ж, присівши біля симпатичного водія (років тридцяти),з вікна дивиться на місто. Інколи нахиляється до нього, щось запитувала.
Він посміхався, щось шепотів їй на вухо. Вадим ніби й не дуже звертав на це увагу, але почервонів, це спілкування визвало дратівливість. Приїхавши до офісу, він намагався взяти себе в руки. Поводився чемно, навіть подав руку, щоб вона вийшла з таксі. Він вже зачарований її милою гарною усмішкою, теплий, сонячний погляд зняв всю напругу.
- Затримайся на хвилинку, я зараз.
Із сумочки Наталя дістала футляр з окулярами. Відвернувшись, свої заховала в нього, сама ж одягла окуляри з меншим склом в металево-світлій оправі.
Злегка розгублена, почервонівши, повернулася до нього,
- Це так сказати для солідності, мені так краще?
Від задоволення кліпнув очима,
- Звичайно краще! Мені б хотілося знати навіщо ти їх носиш?Чи від боргів ховаєшся, чи від когось?
Від таких запитань їй хотілося провалитися крізь землю, трохи похитнулася, наставила руку,
- Це роботи не торкається, особисте залишимо при собі. Чого стоїмо, пішли!
По завершенню засідання, узгодивши деякі справи, можна було повертатися додому. Вадим вчасно отримав СМС. Питання з вагонами по Рівному, було вирішене.
- Наталю, у мене гарні новини. Я не їду в Рівне, то ж додому їдемо разом.
Може погуляємо, подивимося місто, чи зайдемо в кав’ярню, а вже потім поїдемо на вокзал?
- Ні-ні, вже майже вісімнадцята година, а наш потяг о двадцять першій. Хіба, що в кав’ярню, то ж вимотались за день, але треба квитки взяти.
- За квитки не хвилюйся, це я сам владнаю.
- Можна й купе, тільки…
- Стоп!- перебив він її і продовжив,- Ти мені не довіряєш?Тобі було не комфортно в одному купе?
- На те були обставини, а зараз думаю з квитками проблем не буде,тому можна їхати окремо.
А я думаю, нам краще поспілкуватися, обговоримо деякі ціни, можливо підготуємо угоди з магазинами.
- Ну гаразд!- Вона погодилася, бо зрозуміла, що всі сперечання марні.
В кав’ярні доволі людно, то ніби рій бджіл у малому вулику.
Замовлення принесли за хвилин двадцять, хоча й мали час для розмови, але в такій обстановці Вадим не наважився, ні щось розповісти, ні про щось запитати.
Потяг набирав швидкість… Наталя розмовляла по телефону,
- Так мамо, я приїду вранці. Ну добре дай йому трубку,
- Синку,бабуся розповість казку і лягай спати, я приїду завтра.
Він щось їй говорив,вона відповіла,
Ні - ні, не чекай. А завтра будемо бачити, можливо й не підеш у садочок.
Прямим поглядом зазирнула на Вадима, продовжила, Може у мене буде вихідний, побачимо. Мій любенький, я тебе цьомкаю. На добраніч!
Дві години в дорозі… робоча обстановка. Закривши планшет, Вадим з дипломата дістав шоколадку,
- Добре попрацювали,тепер вип’ємо чаю, Може ти мені розповіси про своє життя. Вибач, чув із сином говорила. Може й не коректно та цікаво, а батько в сина є?
Вона відвела очі до вікна…він бачив її хвилювання,зняла окуляри.
- Знаєш, в житті бувають моменти, про які важко згадувати, бо були помилки. З часом шкодуєш, але їх важко виправити. Інколи доля дає шанс це зробити. Та я не знаю, чи на це варто піти.
Запала тиша…тільки стук коліс видає звичний звук.
Саме вчасно провідниця принесла чай,
- Я до вас, як замовляли.
Вадим сьорбав чай, роздумував, як так, знову почати розмову, щоби відкрилася. Йому хотілося цього, навіть виникає бажання обійняти. Та розуміє, що ще не настав той час. Все ж наважився дещо сказати,
- В житті все повертається. А може ми з тобою можемо виправити цю помилку. Той хто завдав тобі болю, переживе його теж.
У відповідь мовчання… в руках крутила окуляри, про щось думала. Згодом. позирнула на нього спідлоба глибоким зором волошкових очей,
- Ми народжуємося раз і раз живемо, час швидко летить. Тому не буду мовчати. Скажу те, що мала сказати, як тільки побачила тебе. Окуляри, мабуть сміятимешся, це маскування. Думала ти мене відразу впізнаєш, цього не хотіла. Хотілося про тебе все дізнатися, може одружений та й так дещо. Адже людину на керівній посаді завжди краще розгледіти, більше різних обставин, ліпше видно характер, відношення до інших.
Наше життя небезгрішне… п’ять років назад, пригадай кав’ярню.
Його карі очі ніби заблукали… врешті подивився на неї. Тільки хотів запитати, як вона випалила,
- Вадим твій син!
Помітно почервонів, в роті пересохло,
- Ти його назвала Вадимом?
Так і зареєстрований він. Як Вадим Вадимович, от тільки прізвище моє.
Він помітив по її щоках непрохані сльозини, за мить, пригорнув її в обійми,
- Довірся мені, у нас все буде добре. Звичайно, я спантеличений, але дуже радий, що це мій син. Та й за час проведений з тобою, я зрозумів, щоб закохатися не треба багато часу. Як навіть він був би і не мій син, я би прийняв за свого. Вибач, напевно будеш сміятися, зізнаюся, але закохався, як хлопчисько. А щодо сина звичайно постараюся знайти підхід, будемо разом виховувати.
Листопад 2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029690
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2024
Йшла наліво, вже направо,
Озирнулася навкруги,
Ти красуня, маєш право,
Виграють… сніжні береги.
Крок за кроком так сміливо,
Сипле сніг, вже й підморгнула,
Ніби в казці, справжнє диво,
В дзеркалах, річка заснула.
Поле й степ під блиском срібла,
Всі дерева златом сяють,
Повелася досить гідно,
Ледь іскрять- зорі вітають.
Ліс приборканий, в спідниці,
Десь по пояс, десь по груди,
Зима рада, веселиться,
Розсипає ізумруди.
Височать сухенькі трави
Із морозом у обіймах,
У сапфіри, роси вбрані,
Загубились у снах зимніх.
Серед ночі завітала,
Заясніло все довкола,
Ще й припудрить поспішала,
Велич гори і роздоли…
Вкрилась пухом лебединим,
Снить земля, відпочить в змозі,
Всім здається день щасливим,
Без сирен, відбій тривозі.
Хай відійдуть дні мінливі,
Збереже… зимонька красу,
А синички шанобливі,
Душевний спокій принесуть.
***
З Новим роком, шановні друзі!
Не втрачаймо віри в майбуття!
Я бажаю Вам миру, здоров’я!
Тепла, світла і творчого завзяття!
Хай збуваються ваші плани і мрії!
30.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2024
Заходить днина… що за вікном надворі?
Усе довкола, немов у навівсонні,
Думкам так важко, гуляли, ще від ночі,
Душа і серце, приємних деньків хоче.
Небо затьмарене, примруживши очі,
А ніби нехотя, сльозину вниз скотить,
Чи то здається, бо ж досить навкіс летить,
Думки тривожні, знову розбудить. За мить.
Жага з натхненням, полетіти до хмарин,
Щоби відчути всі досягнення пташин,
Там мати волю та знищити завісу,
Відкрити двері до найкращого світу.
Щоб гарний настрій, до сонця, як зернині,
Що проросте на полях України,
І об’єднались сім’ї, зв’язки родинні,
Земне життя людини - найвища цінність!
Треба позбутись пітьми, припинить вІйни,
Не втратьмо віри, у розквіті країни!
Тож хай колядки, різдвяні линуть всюди!
Рік двадцять п’ятий -подарує МИР людям!
26.12.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2024
Скажи нічко, нащо украла зорі?
Темні хмари… плачуть, журбу тримають,
Материнські душі, мліють від горя,
Сльози відчаю, втрати - серця крають.
Безліч хмар, жалобу відчують. Нині,
Кров’ю скроплений сніг, скрізь вирви, ями,
Їм би сни, бачити райдужні, зимні,
Щоб зірки про Святвечір нагадали.
У руїнах дома… немає куті,
Коли ж сяйво освітить Україну?
Не скуштують, ті солдати на війні,
Що життя, віддали за землю рідну…
Берегли наші сни, дали надію,
Щоб діждалися миру, світла, весни!
23.12.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2024
Всі дивуються мені, що такий високий,
Лиш листва та пташка торкнеться до очок,
Я ж увись, ближче до неба, де хмаринки,
Веселять, мене втішають, як перлинки.
Унікальні плями, красиві на шкірі,
Поміж ними білі смужки,заздрять звірі,
Кажуть славний гордовитий. Ще в цьому суть,
Мене дуже часто доброзичливим звуть.
Зазирну в неба блакить, ото б злетіти,
Та весь час відволікають малі діти,
Хоч не дуже довга шия нагнусь низько,
Вже голівка ніби поряд, зовсім близько.
Хоч і маю, довгий, півметровий язик,
До попкорну, цукерок, ну зовсім не звик,
Воно й справді, смачненьке і солоденьке,
Та я краще посмакую все зелененьке.
Гілочки, тоненькі, з листячком в торбинці,
Принесіть, нині такі, люблю гостинці,
Милі дітки, посміхніться, всім приємно,
Я ж пройдуся величаво, нахилюсь чемно.
Вам подякую за все, мої хороші…
Ви до мене, частіше приходьте в гості!
21.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2024
Грудневий день… надвечір’я. Легкий серпанок спускався донизу, несе вологість, прохолоду. Земля деінде під ковдрою білого снігу. Біля маркету від снігу розчищена невелика площа, все ж де-не-де залишилися, короткі, вузькі клапті від ковзанок.
Містечко за кілька сотень кілометрів від воєнних подій, живе тихим життям. Хоча часто виють сирени та люди звичні, копошаться, як мурахи, поспішають у щоденних справах.
Про прибуття електрички, з вокзалу чути слова диктора. За декілька хвилин, з тунелі, що виходить зі сторони вокзалу до площі, в тисняві поспішають люди. Більшість жінок старшого віку із сумками, а чоловіки частіше з рюкзаками в руці, чи за плечима. Ну, а молодь майже завжди з пакетами чи з невеличкими сумочками, чи з портмоне.
В очікуванні покупців, Світлана хитро позирає в сторону тунелі. Чи всміхнеться їй вдача, чи продасть пахучі, смажені пиріжки з капустою. Це сьогодні, з такою начинкою, іншим разом бувають з картоплею і зеленим кропом, чи зі смаженою цибулею. Вдома з мамою, рідше готують із сиром та з лівером.
- Таке життя - не солод, доводиться виживати, - так часто казала мати. Звичайно, щодня в аптеці по дві години займається прибиранням, заробляє невеликі гроші, тому й доводиться займатися такою справою. Батько давно живе за кордоном, а вдома, ще є молодша сестра, яка в цьому році закінчить школу. Але зростом вже й догнала її.
Після закінчила ПТУ на перукаря, Світлані на роботу не вдалося влаштуватися. Пообіцяли після Нового року передзвонити, хтось має піти в декретну відпустку. Знайомим вдома, інколи робить зачіски, підстригає. Мати вирішила, що це її особисті гроші, тому в сімейний бюджет віддавала гроші за продані пиріжки. Ще місяць назад, хоч мама і стояла поруч, вона соромилась їх продавати. Але поступово звикла. Не раз бувало, юрба молоді, в гарному настрої, жартує, їй так добре на серці. Покупці інколи відмовляються від здачі. Принесе додому виручку, всміхається, а мама відразу,
- Що мабуть більше грошей принесла, ніж пиріжки коштують? Потім вже веселіше,
- Це мабуть за твої красиві оченятка, як сині волошки в полі. Коли веселишся, в них сонячний відблиск і тепло. Личком до батька вдалася, маєш бути щаслива.
В тунелі залишалися тільки декілька чоловік, інші пасажири розходилися хто куди. Біля Світлани молодь, ледве встигала подавати пиріжки. Веселі розмови, усміхнені обличчя, від цього, їй хотілося на весь голос крикнути, - Дякую вам! Та від таких думок тільки червоніла на обличчі, у очах раз-у-раз миготіли маленькі блискавки.
На площі безлюдно, лише один молодий чоловік, ніби загубився в тунелі. Раз-по-раз озирався, вкотре вивертав кишені, на плечі поправляє ремінь від рюкзака. Врешті вийшовши з тунелі, комусь дзвонив по телефону. Напевно не відповідали, сердито махнув рукою. Окинувши поглядом всю площу та спустошену зупинку автобуса, повільно підійшов.
Побачивши його близько, злегка почервоніла - та він зовсім молодий. Тільки тепер вона помітила, що за плечима в нього у чохлі, якийсь музичний інструмент. Озираючись він запитав,
- Ви часом не знаєте коли буде автобус на Бар?
Дівчина сміливо дивилася в його зелено-сині очі,
- Ой, та він недавно від’їхав. Пасажирів нема, можливо наступної ходки і не буде. На жаль, так часто буває, заради двох-трьох пасажирів їхати не буде. А вам далеко? Можна на таксі добратися.
- Та ні… недалеко, по трасі десять кілометрів, але мені таксі не підходить.
У долоні тримав мілкі монети,
- А з чим пиріжки, скільки коштують?
- З капустою по десять гривень.
Хлопець нахилив голову, рахував гроші, Подавши їх, ледь чутно бубонів,
- На два не вистачить, от халепа.
За мить звернувся до неї,
- Мені один дайте.
- Що вам одного, беріть два.
- Мені незручно, але останні шістнадцять гривень залишилося. Хтось поцупив гаманець. Тут маю друга, але по телефону не відповідає. Написав СМС, мовчить. Мабуть прийдеться на автовокзал йти, почекати, може пізніше відповість.
Дівчина, наполегливо дала два пиріжки,
- Ви напевно голодні, їжте на здоров’я.
В його телефоні звук - прийшла СМС. Злегка усміхнувшись,
- Вибачте, ось дружок, як палочка-помагалочка, щось написав.
Та обличчя, вмить стає серйозним, заховав телефон.
- На жаль, він сьогодні не ночуватиме вдома, то ж дуже дякую.
Саме в цей час, на автобусну зупинку приїхало таксі. Помітивши, як в нього сідало двоє чоловіків, дівчина крикнула,
- Зачекайте,- махнула рукою і продовжила,
- Ось вам сто гривень, наступного разу мені віддасте.
Він зразу не зміг второпати до кого вона кричить. Від здивування, його очі, здавалося ось-ось із орбіт повилазять.
- Мені так незручно. Ви такі гроші довіряєте?
Миттєво озирнувшись, що більше ніде нікого, вона тягнула його за руку,
- Та йдемо ж! Мене звати Світлана. Правда, твого імені не знаю, але хочу довіряти, тобі ж якось треба добратися додому.
Спантеличений її поведінкою, сідаючи в машину, нахилився,
- Я Максим, дуже дякую. Не хвилюйся, обов’язково поверну гроші.
За кілька хвилин… дівчина поверталася додому. З кіоску з напоями, знайома продавчиня, ледь не вилізла з віконця,
- Чого так довго? Я така голодна, як вовк. Виглядаю, чекаю на тебе, може хоч один пиріжок залишився? Від води толку замало, в шлунку шкварчить.
Із емальованої каструлі, дістала два пиріжка, подала їй. Та жадно кусаючи,
- Я би і три зараз вклала, тормозок вдома забула.
Лице Світлани розпливається в посмішку, голосно сміється,
- Ну-ну, а якби я не мала пиріжків, щоб робила?
- Напевно б на якийсь час зачинила, тоді б мала догану від шефа. Він у цьому домі живе, на третьому поверсі. Кожен мій крок бачить, як навіть когось довго відпускаю, дзвонить, нагадує про виручку.
- Тобі в цьому відношенні краще, сама собі господарка.
- Ой, не скажи і дозвіл є на торгівлю, але іншим разом поліцейський причепиться, як смола, покажи мед картку.
- Та він гроші хоче, чи залицяється.
- Та ну тебе, ти, як завжди, все про хлопців, чи познайомилася, чи когось маю. Все я йду, па-па.
По дорозі дівчина вирішила нічого нікому не розповідати. Вдома непомітно доклала свої гроші, віддала матері.
Тьмяне світло нічної лампи, спонукало до роздумів. Світлані не спалося, розмірковувала, поверне гроші чи ні, хто знає? Ну, як ні, то так і буде, зроблю дві стрижки, поверну ту сотню. Шкода того хлопця, симпатичний та насправді не знати, яка в нього душа.
Минуло два тижні… вечоріло, літав пухкий сніг. Сьогодні дівчині пощастило, вдалося швидко продати пиріжки, збиралася додому. Раптом, хтось ззаду, торкнувся плеча,
- Світлано, добрий вечір!
Перед нею усміхнений Максим,
- Того разу, мені здається, ми перейшли на ти.
Нині він був без в’язаної шапки, під капюшоном куртки помітила світло русяве волосся. А й справді славний і такий колір волосся, за прикметами має бути добрим, подумки зробила висновки.
Він подав їй гроші,
- Дуже дякую. Я був… трохи прихворів, тільки сьогодні вибрався, як кажуть, до людей.
- Приніс борг, ти мене справді дуже виручила. Замість процентів, запрошую в кав’ярню. Може не відмовиш?
Вона не чекала такої пропозиції, трохи задумавшись,
- Я справді не проти, але оце все треба додому відвезти.
- То скільки того діла?!
Не соромлячись, взявся за ручку кравчучки,
- Поїхали!
Дівчині сподобався його такий жест, але запитала
- І що до самого дому мене проведеш?
- А чого ні? Я іще зранку поспілкувався з другом, сьогодні в нього зупинюся. Правда, він нас двох запрошував у гості та я подумав, нам краще поспілкуватися в кав’ярні.
Від почутого, трохи зніяковіла. І чого ти такий прудкий, ледь не вирвалося з її вуст. Позираючи з-під лоба, сказала,
- Отак відразу в гості, я тебе зовсім не знаю, А може б навіть у кав’ярню не погодилася сходити….
- Ні, на тебе не схоже. Ти добра!- перебив її.
На кілька хвилин затягнулася мовчанка. Згодом вона запитала,
- А скільки тобі років?
Мені двадцять три роки. Не одружений, я загалом у Вінниці мешкаю, з дядьком Миколою, маминим братом. Працюю в театрі. Граю на скрипці, на гітарі, якщо треба, то зіграю й на піаніно. Дядька відправили на пенсію, тепер я замість нього. З дитинства він мені привив любов до музики. Знаєш коли йде вистава, без музичної композиції ніяк. Хоча зараз є можливість знайти любу музику, записати її, але це ж не завжди підходить. Інколи доводиться готувати декорації… отакі справи. А тобі є вісімнадцять?
- Ото пожартував, мені скоро двадцять стукне. Живу з мамою і сестрою. Маємо свій будинок. Так склалося, батько поїхав у Росію до родичів, там і залишився. Зрозуміло… йде третій рік війни. мабуть вже й не повернеться. Мама каже, що відбувається, то на краще.
В її руках кравчучка,
- Он… обійстя, бачиш, отой білий будинок наш. Ти мене тут зачекай, я швидко зберуся.
Він залишився чекати. Вона з думками не може дати ради - ой,щось не так з ним. Такий відвертий, привітний, не занадто? Так зразу, все виклав, ніби дивись, я позитивний.
В кав’ярні мало відвідувачів. Вже на столі паруюча кава, солодощі. Ніби і все добре та, все ж її переслідує сумнів. Двадцять три роки і не мати дівчини, якась же є причина. Чому ж не пішов країну не захищати?
Максим весь час з неї не зводив очей. Їй навіть ставало незручно. В нього рот не закривався, розповідав про місто, роботу. Вона, то слухала його, то знову роздумувала, ото вже балакучий, видно не одній дівчині може голову затуркати.
Провівши зо дві години в кав’ярні, він проводжав її додому.
- Я десь скоро з’явлюся. Бачу ти вільна, як пташка. Я з другом домовляюся, він як треба, мені ключі від квартири залишить, побудемо наодинці.
- Ні-ні, ніяких наодинці. Я тебе зовсім мало знаю, - різко заперечила.
- Ти… ти, що мені не довіряєш? Я ж тобі борг віддав.
Її вираз обличчя різко змінився, ніби з’їла кислицю, у волошкових очах спалахнула блискавка. Знервовано розвернулася, йшла в сторону будинку,
- Я пішла, на добраніч!
- То я тобі через декілька днів передзвоню?
- Добре… па-па!
В душі з’явився незрозумілий, дивний осад. Думка за думкою, як рій бджіл, ну-ну, повернути гроші, це ніби трохи совісті мати. Та довіра ж не тільки на грошах базується. Сьогодні є гроші, а завтра їх нема.
Минуло кілька днів… Світлана продає пиріжки. Поруч з нею сестра,
- Я замерзла, покупців немає, пішли додому!
- Валю, зараз будуть покупці з електрички. В каструлі, іще є з десяток, треба продати. Може не чекай, сама йди додому.
- О! Пів години біля тебе стирчу, чекаю, а тепер йди сама!Та раптом всміхнулася, продовжила,
- Он чуєш, диктор кричить, електричка прибуває.
За кілька хвилин, пиріжки були продані. Аж тут і з’явився Максим,
- Ой, які дві чарівні красуні! Світлано, ти познайомиш мене зі своєю подругою.
Вона підморгнула сестрі,
- Звичайно… знайомся, це Валя!
- Ви навіть трохи схожі, гарну подругу маєш. А давайте в кав’ярню сходимо! В трьох веселіше… що скажете?
Валя зрозуміла хитрість сестри, запропонувала,
- Дай мені кравчучку, я відвезу в ларьок з напоями. По повній відірвемося, нарешті зігріюся, бо вже холодна, як бурулька.
- Ну, що ж, тоді ловимо шанс! Йдемо! – весело погодилася Світлана.
В кав’ярні досить людно, галасливо. Їм трохи повезло, хоча далеко від бармена та вільний столик знайшли.
Максим відразу попрямував за напоями та солодощами. Світлана шепотіла сестрі,
- Це добре, що ти прийшла. Я його майже не знаю, бачиш який занадто говіркий. До таких людей моє ставлення ти знаєш. Ніби порядний, бо давала гроші в борг, то віддав. Але після спілкування, мене підстерігає думка, може просто шукає пригод, хоче розважитися.
- То давай і далі удавати, що ми подруги..Ти згодна?
- Так, подружко,- озирнувшись, сміялися.
Розмови, анекдоти, сміх… вечір видався веселим.
Вже кілька раз Світлана нагадала, що пора йти додому. Валентина, встала з-за столу, на ходу,
- Так, я до вбиральні зайду, почекайте, підемо разом.
Тільки відійшла, Максим до Світлани,
- Виручай, я знову в скрутному становищі, замовляв напої, небагато,але заліз у борг. Може й цього разу мене виручиш? Ти ж мені довіряєш, знаєш я відповідальний.
Від почутого її брови піднялися,
- І скільки недостатньо?
- Та небагато…
- Гаразд, думаю сто гривень досить?- дістає з кишені куртки.
- Так…- озираючись, взяв гроші, продовжив,
- Тільки Валі не кажи, мені незручно.
Він саме встав з-за столика, побачив, як дівчина поверталася, йшов до бармена.
Світлана йшла їй назустріч. Всміхаючись, підморгнула, взяла за руку, шепотіла на вухо,
- В мене є план. Давай продовжимо цю театральну виставу. Здається, він на тебе око поклав. Якщо пропонуватиме провести додому, погоджуйся. Разом заберемо кравчучку, дійдемо до розвилки. Ти скажеш, що далі тобі в провулок. Далі по стежці, через городи йтимеш. А я піду по прямій, він мене вже проводжав, то ж знає де мій будинок.
- Хух, дівчата, ви так швидко пішли, я думав, що вже й не наздожену вас, - до них прибіг захеканий Максим.
Дорога від площі освітлена ліхтарями… пролітав сніг.
Хлопець поступив по - чоловічому - віз кравчучку. Дівчата йшли поруч, інколи переглядалися, слухали його розповіді про театр, акторів. При нагоді, обіцяв у друга влаштувати вечірку та зіграти на гітарі. Він так захоплено все розповідав, що весь час підкреслював, хвалив себе, як дуже потрібен театру. Дівчата всміхалися, зазирали одна на одну.
Непомітно пролетів час, прийшли до розвилки. Валя зупинилася,
- Так, мені в цей провулок, стояти не буду, бо вже трохи змерзла.
Максим поставив кравчучку,
- А там темно, але нічого ми вдвох, а далеко йти?
- Та ні, біля садка пройти метрів сто, може трохи більше,- поспішила відповісти Валя.
Світлана позаду себе везла кравчучку,
- Ну, а я зникаю… па - па!
Максим на втрачав удачі, обійняв Валю, злегка нахилившись,
- Ти така красуня, збентежила моє серце. Я у друга візьму ключі від квартири, може ми тільки удвох з тобою розважимося. Вип’ємо вина, музику послухаємо. Якось же треба нам ближче познайомитися. Ну, а згодом, уже якось можна буде і твою подругу запросити. Загалом, сама знаєш, де троє, то один зайвий.
Дівчина мовчала ледь стримувала усмішку, дивилася на нього з задумливим виразом обличчя.
Після паузи, він продовжив улесливо, ніби заохочуючи,
- То що скажеш, моя душа холоне від бажання побути наодинці,
- Мені треба подумати.
- Гаразд, я цією електричкою в суботу буду, зустрінемося біля тунелі, що виходить на площу.
Хотів її поцілувати, але дівчині вдалося вирватися з обіймів,
- Ой, який же ти швидкий! Бувай!
Її постать зникає в темряві, він, розчаровано дивився вслід. Відчув, як холод проникає до спини, здригнувся. Повертаючись, тихо,
- Щось не везе мені з цими дівками, одна другої краща, але ж незговірливі. Скоро Новий рік, що знову буду один? Чортівня… чого не спитав номер телефону? Бамбула, був би подзвонив, знав би наперед чи погодиться. Хоча молодша, як цукерка солодша, ще рожеві окуляри носить, то ж здається, її простіше умовити.
Світлана хвилювалася за сестру, почувши в коридорі шарудіння, заспокоїлася. Значить все гаразд, але ж в цьому відношенні прихвостень, до того ж здається, він ще й ловелас.
В спальні дівчата довго гомоніли, обговорювали події. Виключаючи настільну лампу, Світлана трохи замислившись,
- Все спимо! До суботи є час. Ти вже цього разу не відмов своєму однокласнику в побаченні, як його там, Віталій звати. Нехай прийде на площу зустрінетеся. а що далі буде, побачимо. Не хвилюйся, я вчасно приєднаюся.
Субота… надвечір’я, на площі трохи людно. Світлана і Валя чекали на електричку. В каструлі залишилося кілька пиріжків, Декілька пиріжків але дівчат це не турбувало, вони чекали на Максима.
Людей з електрички було небагато. Побачивши Максима, Валя вирішила загубитися на автобусній зупинці, слідкувати, що буде далі.
Він кілька раз пройшов вздовж тунелі. До нього, видно хтось подзвонив, кілька слів сказав по телефону, знервовано махнув рукою. Його ноги ніби путалися, не поспішаючи, підійшов до Світлани.
- Добрий вечір! Ось візьми мій борг, ти мене знову виручила, дякую!- віддав гроші і кілька раз озирнувся. В цей час Валя помітила, як до них йшов Віталій, намагалася непомітно підійти ближче, щоб з’явитися за їх спинами.
- Світланко, а де ти свою сестричку поділа? Вона ж мала з тобою бути,- зненацька голосно запитав Віталій.
- Та я вже тут, - веселий голос привернув увагу.
Повернувши голову в її сторону, його обличчя помітно почервоніло, різко шарпнув гітару назад. Від злоби стиснув кулак. Вмить думка стрілою - отакої! Як я не помітив лукавства, дозволив себе круг пальця обкрутити?! Розвернутися і піти? То чого тоді я тут стою?
Лише на мить, холодний погляд до Світлани, тут же тупо дивився на пиріжки. Невеличка пауза. Хриплим голосом, відчуваючи посуху в роті, видавив із себе,
- У вас ще є пиріжки? Якщо можна мені два штуки.
Розрахувавшись, подякував і не озираючись, швидкою ходою зник за будівлею маркета.
Світлана з сестрою усміхнені, переглянулися. Кожна з них розуміла, що жаль, таких мисливців є немало. Щоб впізнати людину, її характер, відношення до інших, при різних обставинах, треба приділити багато уваги і часу. Довіряти можна лише тоді, коли є впевненість порядності і доброзичливості.
Грудень 2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2024
Так далеко до весни,
Кришталеві береги,
Запитай, все ж у води,
Чом, не плавають човни?
Пташка пісню не співа,
Тиха гавань, ледь дріма,
Обійма річку зима,
Скрізь краса, лід, як кайма.
У коне́й… немов крила,
Мчить у санях вродлива,
Ця панянка смілива,
Відчуває щаслива.
Кожух має, парчевий,
В нім відтінок квітневий,
Хоч мороз і грудневий,
При розмові душевний.
Чобітки з перламутра,
Як розсердиться дмуха,
Звуки вітру послуха,
Вже й вихрить завірюха.
Надто ближче, до ночі,
Всі поду́шки розтрощить,
Сипне чари жіночі,
Запорошить їй очі.
Добра по́́вна скарбниця,
Тож на ранок землиця,
З промінцем веселиться,
Сяйвом злата іскриться.
Сухі трави в долині,
Вітерець гойда іній,
Блиск ховавсь, у сніг сині,
І втішавсь цій хвилині.
Мов на скрипці грав лунко,
Пожвавішай чаклунко,
Добросердна співунко,
Підкинь срібла, віщунко!
Ще далеко… до весни,
Бахрома в косах верби,
Біло - біло навкруги,
Подарунки від княжни…
Ти позбудешся нудьги!
17.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2024
Я маленький стрибунець,
Жвавий зелененький,
Вірний друг -теплий вітрець,
Завжди веселенький.
Як співаю, він несе,
По усій окрузі,
Павучок сітку плете,
Під той звук у лузі.
Тоді добре, так йому,
І траві шовковій,
Не веде мову сумну,
Бо ж росинки в змові.
В них веселка виграє
Засія зірками,
Все іскрить, тішать мене,
Різнобарвні гами.
А, як серпень частий спів,
Сюр-сюр –сюр, знайоме,
Долетить і до лісів,
Чарівне, казкове.
Поспішає ніченька,
Прийде час сновидінь,
Задрімає річенька,
Враз сріблиться гладінь.
Тож нехай, всі стрибунці,
Навпаки заваді,
Спів доносять від душі,
В ньому тільки радість.
Я зелений стрибунець,
Так люблю співати,
Та вже казочці кінець!
То ж лягайте спати.
Сюр-сюр-сюр…відлуння спів,
Вам любенькі, світлих снів!
2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2024
Вітерець летить сміливо,
Із крупинками у танці,
В час нежданий, то ж ліниво,
Розсипались при алтанці.
Цей політ, з небес вразливий,
В круговерті, мов сп’яніли,
Зчарували, він ревнивий,
Повести в казку зуміли.
Тихий шурхіт й вітерцю звук,
Поміж них відразу спротив,
Та зненацька, сердечний стук,
Зміг спинить лиш ніжний дотик.
Він, як птах замавши крила,
Пригортав, прикрасив блиском,
Навіть нічка не спинила,
Втішав зоряну колиску.
Розстелилися крупинки,
Білосніжним простирадлом,
Злет увись, за мить сніжинки,
Під казковим зорепадом.
Скрізь іскрить золото, срібло,
Не важлива прохолода,
Легковій знав - ще не пізно,
Тож кружляйте, є нагода.
Молодий, чому ховатись,
Нині вибрати єдину,
Доки в змозі закохатись,
Рознести в пух самотину…
Повести в танок красуню,
Тут пізнати смак любові.
Їй вродливій, дарить зорі!
09.12 2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2024
Козача Лопань моє рідне селище,
Серце тріпоче від мороку і болю...
Хати, долини, дерева - скрізь згарище,
Руїни – привиди, аж пекучо оку.
Люди понівечені, життя в підвалах,
Війною виснажені, в душі тривога,
Давно вже мрії приспані у завалах,
На жаль і втрачена до життя дорога.
Посадка, рів і шлях окроплений кров’ю,
Їхали танки, знищували все святе,
Не посміхнулась доля сину – герою,
Який любив свій рідний край понад усе.
Вас скільки дітки… полягло при землиці…
Вступали в бій, дивлячись смерті у очі,
Між хмар птахами зникли в небесній висі,
Шукали прихисток під покровом ночі.
Вже третій рік блукає смерть по окрузі,
І не потрапити туди й на хвилину,
Навіть на цвинтар, де родина і друзі,
Ущент розбитий і бомблять без упину.
І все ж блукають думки в любов одіті,
Війна закінчиться і розквітне мрія,
Настане мир, благодать божа на світі,
Життя не згасне, як свіча - є надія…
Бо материнське серце вірить ЗСУ.
10.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028322
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2024
Чому так часто, плаче небо,
Вогонь всебічний смажить хмари,
Та хто посмів порушить кредо,
Несуть на землю темінь, чвари.
Вогонь, руїни, оголена,
Осінні сльози?І не тільки,
Зриви шахідів, синь зболена,
Роздерте небо. О, зла стільки!
Знов зграя воронів край неба,
На мить світило рине в пітьму,
А ти стоїш під голінеба,
Знов проклинаєш ката, русню.
Летять снаряди, як примари,
Жаль не сховатися від біди,
Такі у снах, бачив кошмари,
Адже не ждав, нападу, війни.
Чому плаксиве піднебесся?
Щодня хоронять дочок, синів,
Тож ти в зневірі лишаєшся,
Війна поглинула... цвіт всіх мрій.
Не притихав материнський біль,
Полинні сльози, з неба зливи,
Ущент розбите зерно надій,
Лихо тебе, не ощасливить.
На склі вікна чорні краплини,
Ніби у мареві століття,
Коли ж позбудемось ск*тини?
Яка несе смерть і жахіття.
09.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2024