Ніна Незламна

Хто я для нього (рим. проза)

   Доволі  тихо  навкруги  та  все  ж  інколи  через  кватирку,  від  вітру  чутно  легкий  шурхіт  фіранки,  разом  із  тюлем  здіймається  догори.  А  за  вікном  вже  добре  сутеніє.  Небо  неначе  мріє…  а  можливо  у  задумі,  чи  й  з’явиться  місяць,  чи  зоряниці  знову  миготітимуть?  А  може  вночі,  раптово,  як  той  шаман,  на  землю  приляже  небажаний  туман.  І  зорі  зовсім  не  світитимуть.
Після  купеля  у  ванні,  Аліса  зайшла  в  кімнату.  Настільна  лампа,  увімкнена  раптово,  вмить  відігнала  темряву  строкату.
На  душі  спокій.  Махровий  рушник,  блакитного  кольору,  приховує    її  груди  і  все  нижче,  до  самої  підлоги.  Навіть  сховав  стрункі,  красиві  ноги.  Вони  ще  досить  теплі,  разом  з  водою,  що  стекла  з  ванни,  зникли  усі  тривоги.  Та  на  симпатичному  обличчі  блищать  крапельки  води,  неначе  роси.  Зеленим  махровим  рушником  повільно,  розтягуючи  задоволення,  витирає  густі  білі,  довгі  коси.
Чи  розпустити,  подумки  себе  питає.  Ледь  посміхнулася,  знов  думка  підлітає.  А  що,  яку  мене,  він  більше  кохає?  Хто  я  ж  для  нього  день,  чи  ніч?  Ну  якщо  день,  то  більше,  як  кажуть,  до  праці.  Чи  згода  йому  бути  такою,  я  не  знаю.  Як  добре,  що  іще  не  вирішила,  мабуть  й  досі  себе  вільною  пташкою  відчуваю.  Ну  якщо  ніч,  то  яка?  У  розкішному  пеньюарі,  може  доволі  зваблива  та  не  солодка,    а  інколи  терпка.  Ти    скоро  прийдеш,  як  завжди  принесеш  квіти,  устами  доторкнешся  чола.  Між  нами  відстань  зовсім  мала,  відразу  відчую  твій  душевний  промінець  тепла.  Для  нас  обох  ця  ніч  буде  п’янка.  Від  ніжності,  поглядів  поцілунків,  потрапимо  у  чародійство  дивних  звуків.  І  я  почую    ритм  серця  і  слова  »Тебе  кохаю».  Закрию  очі,  потраплю  в  блаженство  раю.
Ми  вип’ємо  по  келиху  вина  і,  як  ясні  зорі  з  миготінням,  погляди  наші.  Зустрінуться,  так,  як  щоразу  мов  чародійства  вип’ємо  із  чаші.  Ти  на  плече  покладеш  руку  і  скажеш,
-  «Лимончик  залиш  на  потім.  Нехай  я  доторкнуся  уст,  зніму  з  них  солод,    краплі».
 А  я  ж  подумаю,  о  мій  красунчик-сокіл.  Все  ж  промовчу,  слова  сховаю  в  скриньку-таємницю,  тріпоче  серденько,  тут  слова  зайві.
Я  знаю,  тебе  знову  звабить  блиск  у  моїх  очах,  раптові  іскри  притягують  магнітом.  Вже  обійнявшись,  будемо  дивитись  до  вікна,  стішатимося  світом.  Цими  хвилинами,  що  наділила  доля.
-  Ого!  Оце  задумалася!
 Озирнулася,  із  шафи  дістала  два  пеньюари.  У  роздумах,  який  сьогодні  одягнути,  до  кольору  очей  зелений?  На  ні!  Тримає  інший  у  руці.  Думки  ніби  по  сходах  знову,  у  цьому  більше  ніжності,  певно  краще  рожевий.  І  він  мене  назве  квіткою,  як  минулий  раз.  Та  це  ж  було  коли  ми  танцювали  джаз.  Ні-ні,  у  мене  десь  був  синій,  він  більш  пасує  до  таємничої  ночі.  Тоді  ясніше  іскринки  світитимуться  у    моїх  очах.  І  я  від  збудження,  в  його  обіймах  сховаю  страх.  Напевно  той,  що  щоразу  гризе  прийдеш,  чи  ні?  Так-так,  ти  присягався  у  коханні  мені.  Та  я  чомусь  боюся.  Неначе  чужа  тінь,  там,  за  вікном  у  пітьмі.
Вже  швидко,  рукою  торкнулася  кватирки,  зачинила.  Тупий  звук  луною,  вмить  закляк  у  кутку,  мов  ненароком  його  тиша,  як  дитя  сповила.  Тож  ніби  легко  доторкнулася  її,  від  хвилювання  відчула  свій  сердечний  стук.
Очі  бігали  по  кімнаті,  зазирнула  на  годинник,  що  стоїть  на  столі,
-  Ану,  там  вже  котра  година?  Шкода  немає  й  поговорити  з  ким,  а  ти  приречений  до  німоти.
І  знов  думки  кружляють  у  голові,  неначе  стрімкий  рій  бджіл  по  стерні.  Можливо  з  тобою,  а  ти  з  миготінням  світла  щоразу  змінюєш  число.  Та  чомусь,  так  здається,  мені  на  зло?  Але  тобі,  настільки  знаю,  все  одно,  чи  день,  чи  ніч.  А  мені  ж  ні,  не  знаю,  хто  я  для  нього.  А  так  приємно,  коли  пліч-о-пліч,    від  щастя  світяться  очі.  В  одному  ритмі  серцебиття,  удвох  зорі  рахувати  і  мріяти  про  майбуття.
Дзвінок  у  двері…  водночас  у  телефоні.  Вона  рукою,  рішуче  поправила  волосся  на  скроні.  Погляд  до  дзеркала,  вмить  підморгнула,  доволі  голосно,
-  Я  йду!  Я  вже  лечу,  почула…
Нарешті  закінчилася  година,  чекання  довге,  з  очей  скотилася  непрохана,  але  щаслива  сльозина.
На  мить  схиляюсь  у  твоїх  обіймах,  ну,  як  та  пташка  на  втомлених  крилах.  Нехай  я  буду  днем  і  ніччю  для  тебе,  якби  ж  тільки  покохав  навік,  у  цей  час,    який  подарувала  нам  доля.

                                                                                                                                                                                       2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053762
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2025

Не лети в чужини

 Не  співай  пташино,  в  чужому  садочку,
Не  лишай  частинку  юного  сердечка,
На  жаль,  там  не  в  змозі  вишити  сорочку,
Не  зів’є  дитятко  теплого  гніздечка.
 
Не  лети  в  чужини,  тут  свої  діброви,
Лани-вишиванки  ясніші  за  зорі,
Хоча  часто  хмари  вкупу  зводять  брови,
Все  ж  під  теплим  вітром  ти  відчуєш  волю.
 
Та  й  яскраве  сонце,  пращурів  відрада,
І  яка  є  доля,  але  Богом  дана,
У  гаях  зелених  душа  завжди  рада,
Здаля  звуки  чути,  їх  лишила  мама.
 
Життя  закордонне  най  тебе  не  манить,
Співати  на  когось,  то  ж  не  вихід,  знаєш,
Не  варто  й  надіятись,  там  лиш  омана,
Задарма  красуне,  тільки    літа  гаєш.
 
За  покликом  серця  земля  найдорожча,
Вишневі  світанки,  чаруючі  співи,
Війни  всі  останки,    зима  заморозить,
Весною  розквітне,  знову  край,  твій  рідний!
 
                                                                          14.12.25р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053632
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2025

Змова ( розповідь)

   Яскраве  сонце  промінням  золотить  білі  хмарини,  вони  ж  осяяні  в  протистоянні  з  вітром.  То  плинуть  швидше,  то  враз,  ніби  у  задумі,  нерухомі.  Та  це  тільки  на  якісь  секунди,  а  потім  знову  в  постійному  русі.  Вже  одна  одну  доганяють,  деякі  поєднуються,  збільшуються  в  розмірах.  А  деякі  штовхаються  і  діляться  на  малі  хмарини  і  випереджаючи  всі,  стрімголов  летять  вперед.
   Зоя  любить  спостерігати  за  небом,  його  змінами  і  вдень,  і  вночі,  їй  здається  вона  звідти  черпає  знання.  Навчання  в  Інституті  біології  та  медицини,  сприяє  такій  поведінці.  Мабуть  за  покликом  душі,  ще  зі  школи  найбільше  приділяє  уваги  зміні  погоди,  новинам  про  екологію.  Не  раз  згадує  з  класу  деяких    дівчат,  які  з  неї  сміялися,  інколи  казали,
-  Ой  ти  кумедна,  он  краще  на  бухгалтера,  чи  на  перукаря  йти  навчатися.  Швидко  грошенят  заробити,  бо  тільки  курси.  Сама  знаєш,  в  бухгалтерії  завжди  всі  собі  нараховують  преміальні,  особливо  коли  начальнику  догодиш.  Ати  думала,  як  кайфово  в  перукарні  до  себе  привабити  якогось  багатенького  клієнта.
Та  такі  розмови  її  не  вабили  до  пропонованих  професій.  Інколи  думала,  чому  мене  так  не  хвилює  де  вони  будуть  навчатися  та  за  якою  професією.  Адже  кожна  людина  має  право  вибрати  ту,  яка  їй  до  вподоби.
 Позаду  роки  навчання,  через  два  дні  захист  дипломної  роботи.  Дізнавшись  по-списку,  на  який  час  їй  бути  в  університеті,  немов  дівчисько,  що  впіймала  вдачу,  йде  усміхнена,  весела.  До  сонця  зазирнувши,  задоволено  мружить  очі,  відчуває  тепло  промінців,  бажання  крикнути  -  це  завдяки  вам,  природі  і  погоді,  я  дійшла  до  того  про  що  мріяла.
 Зненацька,  навпроти  неї,  по  асфальту  різкий  звук  зупинки  машини,  привернув  увагу.  Дві  однокласниці  до  неї  махають  руками.  Їх  посмішки,  схожі  на  гримасу  поступово  змінилися  на  милі,  привітні.
-  Гей  науковиця  ти  наша,  -  крикнула  Ольга    й  товкнувши  плечем  Валентину,  підморгнула  їй.
Валентина,  намагається  краще  бачити,  сяюче  обличчя  майже  вилізло  з  вікна  машини,
-  Сідай  професорко!  На  дурняк  покатаємо.  Скільки  років  не  бачилися.
Її  ніби  окропом  облили,  в  їх  голосі,  вона  помітила  сарказм,  відчуває  незручність.  Але  ж  не  наважилася  йти  далі,
 -  Привіт!  Гуляєте,  це  ж  так  чудово  і  в  мене  гарний  настрій.  Щасливої  дороги.
Але  Валентина  вже  йшла  до  неї,
-  Ні-ні  подруго,  скільки  років  в  школі  бомбили,  скільки  гарного,  веселого  можна  згадати.  Поїхали  в  кафе,  посидимо,  поспілкуємося,    поділися  своїми  новими  досягненнями,  спостереженнями.  А  ми  тобі  про  себе  розкажемо.  Ми  ж  не  чужі  люди.  Дев’ять  років  в  класі  одним  повітрям  дихали,  чи  може  не  рада  нас  зустріти!  Ну  чого  ти,  будь  простіша,  пішли.
 Вже  з  машини  лунає  кілька  коротких  звукових  сигналів,  як  попередження,  що  в  Ольги  увірвався  терпець,
-  Ви  скоро  там?!
За  машиною  Ольги,  раптово  зупиняється  машина.  За  мить  до  них  вже  йде,  на  перший  погляд,  доволі  привабливий  мачо,
-  Агов,  красотки.  У  вас  якісь  розбірки,  можливо  потрібна  допомога.  Якщо  ні,  то  ваша  подруга,  я  так  зрозумів,  має  їхати,  а  не  стовбичити  в  забороненому  місці.  Зараз  даїшник  помітить,  готуйте  грошики,  чи  такі  багаті  й  круті.
Очі  Валентини  округлилися,  в  них  миготять  іскри  блискавиці,  холодним  поглядом  зміряла  його  з  ніг  до  голови,  досить  голосно,
-  Та  пішов  ти!    Хоч  красунчик,  але  ми  таких  бачили.
Й  відразу  до  Зої,
 -  Ну  то  їдемо  в  кафе,  чи  ні?
Щоки  дівчини  залилися  рум’янцем.  Таке  ставлення  до  зовсім  чужої  людини  її  вразило.  Хлопець  мимохіть  це  помітив,  різко  відхилив  голову,  поправивши  русяве  волосся,
 -  А  до  речі,  я  теж  не  проти  пообідати.    Може  разом  проведемо  час,  ближче  познайомимося,  чи  ви  проти?
Він  рукою  злегка  торкається  підборіддя  Зої,
-  То  скажи  своє  ім’я,  білявко.  Мене  звали  Ярославом.
Вона  й  не  встигла  відреагувати,  як  він  відразу  ж  забрав  руку.
І  вже  до  Валентини,
-  Ну  що  чорноброва,  мене  відшиваєш,  чи  візьмете  із  собою?
Зоя  до  Валентини  наставила  руку,
-  Це  будь  ласка  без  мене.
Але  Валентина  вже  не  чула  її,  до  хлопця  посміхнулася  краєм  уст,  очі  забігали  по  його  статурі,
 -  Ну  давай,  чувак,  я  не  проти.  Та  бачиш  наша  подруга,  як  коза  пручається,  умовлянню  не  піддається.
Взяла  її  під  руку,
-  Зою,  три  дівиці  і  мачо,  це  так  прикольно,  поїхали.  Ти  ж  сказала  в  тебе  гарний  настрій,    то  ж  давай,  нехай  це  кіно  продовжиться.
Хлопець  на  неї  дивився  благаючим  поглядом,  її  підстерігає  сумнів,  що  сказати,  але  відповіла,
-  Ну  гаразд,  вмовила,  тільки  батькам  зараз  зателефоную.
Біля  машини,  Валентина  розмахуючи  руками  до  Ольги,
Нехай  біля  тебе  сяде  наша  принцеса,  прямуй  до  нашого  кафе.  А  ми    з  Ярославом,  тепер  вже  з  нашим  знайомим,  поїдемо  слідом  за  вами.
 В  кафе  не  людно,  лине  тиха  монотонна  музика.
Ольга  присідаючи  за  стіл,
-  Ну  що  кажеш  Ярославом  звати,  мабуть  з  наших  країв,  то  знаєш  у  нас  такі  звичаї,  хто  напрошується  в  компанію,  той  пригощає.
Від  подиву  його  брови  й  плечі  підіймалися  догори,  на  обличчі  мелькнула  посмішка,
-  Та  це  без  питань!  Хто  що  бажає,  будь  ласка,  замовляйте.
 За  столом  веселе  спілкування,  сміх.  В  основному  керувала  Ольга.  Ярослав  розповів,  що  працює  в  рекламному  агентстві,  відбув  відпустку,  завтра  має  вийти  на  роботу.  Ольга  з  Валентиною  переглянулися,  Валентина  поклала  руку  на  плече  Ярославу,
І,  що  не  можна  вийти  з  понеділка?  У  нас  два  дні  вихідних,  ми  хотіли  провести  на  острові,  відпочити,  шашлики,  те-се,  сам  розумієш.
-  Ні  дівчата,  можливо  наступного  разу.  А  у  вас  може  катер  є?
-  Та  ні!  Наймемо  якогось  чувака,  завезе,  а  на  другий  день  ввечері  забере,  -поспішила  сказати  Ольга.
 І  уважно  прямим  поглядом  дивиться  в  очі  Зої,
-  А  що  Зою,  відірвемося  по-повній,  згадаємо  шкільні  роки.
-  Ой,  дівчата,  я  не  проти  відпочити,  але  в  мене  в  понеділок  зранку  захист  дипломної  роботи.
-  Та  ти  ж  у  нас  скарб  знань,  думаю  все  вивчила.  Чи  не  будеш  вночі  спати,  зубритимеш,  як  у  школі  перед  екзаменами.
-  Та  ні,  ті  часи  вже  позаду.  Підготувалася,  але  трохи  хвилююся.
Валентина,  підморгнула  до  Ольги,
 -  Ой  Зою,  це  ж  тобі  просто  повезло,  що  нас  зустріла.  Поїдемо,  на  природі  всі  хвилювання  розвіються.
 Офіціант  приніс  замовлення,  позираючи  один  на  одного,  всі  весело  накинулися  на  солодощі  з  кавою.
Ярослав  більше  мовчав,  але  слідкує  за  кожним  рухом,  поглядом  дівчат.  В  нього  склалося  враження,  що  при  спілкуванні,  ніби  в  дівчат  є  щось  приховане.  Він  зрозумів,  що  Зоя,  хоч  і  навчалася  з  ними,  але  її  поведінка  зовсім  інакша.  Напевно  має  не  таке  виховання,  а  можливо  її  змінило  навчання  в  інституті.
 Вдосталь  наговорилися,  дівчатам  все  ж  вдалося  вговорити  Зою.
Валентина  іще  раз  запитала  Ярослава,
-  А  може  подумаєш,  хіба  ми  тобі  погана  компанія?
-  Та  ні  дівчата,  обіцяю,  на  наступні  вихідні,  тільки  ви  мене  попередите.  Ну,  а  поскільки  ми  зараз  всі  по  своїх  норах,  давайте  обміняємося  номерами  телефонів.
Він  нахилився  до  Зої  й  дуже  тихо,
-  Тобі  в  яку  сторону  додому,  я  підвезу,  ну  звичайно,  якщо  довіряєш.
Дівчина  зненацька  почервоніла,  тихо  назвала  адресу.
Помітивши  їх  спілкування,  Ольга  відразу  встала,
-  Так!  Народ,  мабуть  мені  пора.  Батя  просив  на  пару  годин  йому  машину  дати,  хоче  за  продуктами  в  село  поїхати.
Ольга  з  Валентиною,  аж  зблідли,  коли  побачили,  що  Зоя  направилася  в  машину  Ярослава.
-  Оце  так  розклад,-  Валентина,  як  змія  прошипіла  на  вухо  подрузі.
Та  вже  сідаючи  за  кермо,
-  Нічого,  не  журися,  все  під  контролем.  Зараз  все  вирішимо.
 Зранку  яскраве  сонце  й  чисте  небо  віщували  гарний  день.  Моторний  човен  на  якому  дівчата,  вже  причалив  до  острова.
 Дослідивши  все  навкруги,  Зої  стало  трохи  моторошно,  присіла  на  траву,  спустила  ноги  у  воду
-  Слухайте  ми  тут  зовсім  одні,  ніби  й  вихідний  день,  а  більше  жодної  душі.
-  Тут  так  буває,  -  поспішила  сказати  Ольга.
Її  холодний  погляд,  як  лезо  ножа  ковзнув  до  неї.
Валентина  ж  з-під  лоба  підморгнула,
-  Так,  врубаємо  музику,  поснідаємо,  а  потім  саме  час  позасмагати,  випити  пива  та  поспілкуватися.
 Дівчата  розповідали,  про  своїх  клієнтів  в  перукарні,  про  деякі  інтрижки.  Жалілися,  що  нині  скупі  клієнти,  малий  дохід  та  й  вже  господарка  перукарні  досить  уважно  слідкує  за  кожним  клієнтом.
Зоя  поділилася  своїми  враженнями  про  навчання.  Дуже  тішиться,  що  за  два  дні  матиме  диплом,  планує  поїхати  до  родичів  в  Миколаїв,  а  потім  йди  на  роботу.  Їй  тут,  де  вона  навчається  запропонували  студентам  читати  лекції.
Під  вечір  дівчата  смажили  шашлики,  жартували,  розповідали  анекдоти.
 На  воду  поступово  опускаються  сутінки,  декілька  раз  тишу  порушують  моторні  човни.  Вода  злегка  плескається,  згодом  заспокоюється,  піддається  чаклунству  тиші.
Над  палаткою,  дівчата  повісили  ліхтар  і  занурившись  у  спальні  мішки,  намагалися  заснути.
   Гучний  звук  мотору  човна  розбудив  Зою.  Їй  здалося,  що  біля  них  хтось  зупинився.  Але  то  була  хибна  тривога,  тільки  здаля  в  тумані  побачила  хвилі  від  човна,  які  поступово  зникли  з  поля  зору.
 По  прогнозам  погоди  мав  бути  сонячний  день.  Але  зранку,  побачивши  хмарне  небо,  Зоя  запанікувала,
 -  Дівчата,  а  на  котру  годину  ви  домовилися,  щоби  за  нами  приїхали?
Вони  переглянулися.  Ольга  відвівши  погляд,  не  приховуючи  роздратування,
-  Чого  ти  ниєш  із  самого  ранку?  Всі  дивилися,  погода  має  бути  сонячна.  Наберись  терпіння.  Той  чувак  надійний,  обіцяв  після  вісімнадцятої  години  бути,  значить  буде.
Валентина  її  підтримала,
-  Ти  ж  не  цукрова,  не  розтанеш  під  дощем  та  й  на  всяк  випадок  у  нас  є  палатка.
Я  просто  хвилююся,  якщо  буде  дощ,  то  чи  не  передумає  за  нами  приїхати.  Ану,  я  зараз  ще  раз  подивлюся  погоду,  де  це  я  телефон  поділа?
Ольга  їй  відразу  подала  свій,
-  Не  поспішай,  заспокойся.  Подивись,  дощ  показує  на  двадцять  нуль-нуль,  я    думаю,  ми  в  цю  пору  вже  всі  вдома  будемо.
-  Гаразд,  чомусь  себе  накручую….
-  Воно  й  не  дивно,  попереду  захист  дипломної  роботи,  -  з  усмішкою  в  голосі  сказала  Валентина.
Край  неба  вже  скупчилися  темно-сірі  хмари,  літній  вітер  все  частіше  зривається,  ніби  намагається  ними  керувати.  Здалеку  помітно  насувається  темно-синя  хмара,  по  ній  деінде  стріли  блискавиці  її  освічують,  тихий,  лінивий  гуркіт  вже  чують  дівчата.
-  Ну  що,  поки  не  крапає  пропоную  поплавати,  а  потім  перекусимо,  під  дощик,  можна  й  подрімати,-  сказала  Ольга  і  шубовснула  у  воду.
Валентина  з  розгону  вскочила  у  воду,  доганяє  її,
-  Зачекай!  Може  нашу  професорку    почекаємо?
-Та  ні,  на  мене  не  чекайте,  я  не  хочу  далеко  пливти.  Краще  піду  знайду  свій  телефон,  а  потім  побуду  біля  берега,  тут  безпечніше.
Після  веселощів  на  воді,  подруги  повернулися  до  берега.  Почувши  про  прихід  дівчат,  Зоя  мовчки  вийшла  з  палатки.
Дівчата,  помітивши    її  червоні,  від  плачу  очі,  зробили  вигляд  здивованих,  турботливих  подруг.  Ольга  взяла  за  плечі,
 -  Що  сталося?  Ти,  як  принцеса  несміяна.  Ану  покажи  свої  оченята  Тобі  зовсім  не  личить  плакати.  Поділися,  що  трапилося?
Валентина,  рушником  витираючи  шию,  з  посмішкою,
 -  Може  тобі  досить  цього  рушника,  щоб  витерти  сльози,  чи  буде  дуже  мокрий.  Про  що  плачемо,  може  якогось  кавалера  пригадала?
 Зоя,  помітивши    їх  поведінку,  досить  гучно  запитала,
-  Ви  мій  телефон  брали?
Дівчата  одночасно  відповіли,
 -  Я  що  свого  не  маю.
 Валентина  зайшлася  сміхом,
-  Ми,    як  двоє  із  скриньки,  однакові  з  обличчя.  Пам’ятаєш  мультик,  правда  в  нас  різні  личка,  зате  думки,  як  під  копірку.
-  Я  все  перерила,  кожну  травинку  до  рук  брала,  ніде  немає.
-  Ми  зараз  дружно  пошукаємо,  не  журись.  Як  треба  візьми  мій,
запропонувала  Валентина.
Саме  в  цей  час,  неподалік  від  них,  блискавка  влучила  у  високу  сосну.  Раптовий  гучний  грім  і  сильний  дощ,  заставив  дівчат  сховатися  в  палатці.
Ольга  схопила  два  телефона,
-  Валю,  я  наші  вимкну,  а  то  іще  й  сюди  влучить.
 -  А  мій  же  десь  є,  як  тепер  я  його  буду  шукати.
-  Ти  що  з  глузду  з’їхала?Посидимо,  як  квочки,  не  рипайся.
Зою  непокоїть  блискавиця,  адже  вогонь  може  перекинутися  на  інші  дерева,  тому  рішуче  вийшла  з  палатки,
 -  Я  на  хвилинку!
Вона  полегшено  перевела  подих,  адже  сосна  вже,  як  чорний  привид.  Мабуть,  так  дощ  постарався,  добре,  що  вчасно  загасив  вогнище,  з  такою  думкою  повернулася  до  дівчат.
 -  Я  подивилася  чи  до  нас  вогонь  не  підкрадається.  Дякувати  Богу  злива  зробила  свою  справу.  Це  нам  просто  повезло,  що  в  цей  час,  ніхто  з  нас  не  спілкувався  по  телефону.
Майже  годину  йшов  безперервний  дощ.  Вже  Зоя  трохи  заспокоївшись,
-  Олю,  гроза  пройшла,  дай  свій  телефон,  може  додому  передзвоню,  я  номер  пам’ятаю.
Зоя  знервовано  ходить  уздовж  води,  догори  підіймає  руку,
Дівчата,  а  тут  мережі  немає.  Я  туди  й  сюди,  глухий  варіант.  Може  підемо  та  знайдемо  якесь  високе  дерево.
-  Ми  що  верхолази?-  сказала  Ольга,  ледь  стримуючи  сміх.
-  Зою,  а  ти  може  людина-павук!  Ти  уявляєш,  яке  після  дощу  все  вологе,-  підтримала  розмову  Валентина.
Ольга  на  себе  натягнула  куртку,
 -  Досить  скиглити,  думаю  час  обіду.  А  де  гірчиця  до  шашлика,  може  дощем  змило,  вона  ж  здається  на  траві  лежала.
Валентина,  аж  присвиснула,  всміхнулась  і  випалила,
-  Ой,  Зою,  то  може  з  нею    і  твій  телефон  зник.
 -  Але  ж  я  всю  траву  перемацала  і  край  берега  дивилася.  Та  й  чому  йому  тут  бути,  як  я  його  з  палатці  залишила.
 -  Ну  там  і  пошукаєш,  а  зараз  обід  і  після  такого  дощу  можна  відпочити.  А  потім  зберемо  речі,  будемо  човен  чекати.
   Після  обіду,  Зоя  все  винесла  з  палатки,  але  телефона  не  знайшла.  Вона  ледь  вгамовувала  свої  емоції,  думки,  як  оси,  щось  тут  не  так,  якісь  вони  дуже  спокійні,  ще  й  мережі  немає.  Босоніж  блукає  по  острову,  все  скрізь  розглядає,  але  безрезультатно.  Присівши  край  берега,  вона  довго  дивиться  на  воду,  ніби  в  ній  шукає  відповідь.  В  чому  я  помилилася?  Мабуть  не  потрібно  було  погоджуватися  на  цю  поїздку.  А,  що  ж  тепер,  вже  скоро  вісімнадцята  година,  дівчата  сплять,  але  ж  вже  потрібно  речі  зібрати.  Здаля  чує  гул  мотору,  ну  це  напевно  за  нами,  але  ж  не  з  тієї  сторони,  цікаво.    Вона  вже  йде  край  берега,  хотіла  махнути  рукою,  але  з  човна  троє  чоловіків,  років  п’ятдесяти,  на  перебій  крикнули,
-  Гарного  відпочинку!
Від  здивування  підкосилися  ноги,  ніби  на  душу  впав  тягар,
-  Мені  ж  додому  треба,  тихо  прошепотіла.  
І  вже  думки,  як  темні  хмари,  де  ж  той  перевізник,  в  мене  вже  зібрані  речі.  Он  знову  хмариться,  мабуть  буде  дощ.  Ой,  я  ж  обіцяла  ввечері  зателефонувати  Ярославу.  Напевно  в  дівчат  є  його  телефон.
 В  цей  час  у  палатці  дівчата  грають  у  морський  бій.
-  Дівчата,  вже  скоро  дев’ятнадцята  і  де  ваш  обіцяний  човен.  Знову  темні  хмари  пливуть.  Треба  швидше  звідси  тікати.  Слухайте,  може  давайте  Ярославу  зателефонуємо.
Валентина  повела  очима,
-  Давай,  вперед,  хіба  ми  проти.  Що  вже  є  мережа?
 -  Зараз  подивлюся,-  поспішила  Ольга.
-  Не  парся,  ми  в  прольоті,  я  теж  до  своїх  хотіла  подзвонити,-  сказала  Валентина.
   Вони  продовжують  гру,  а  Зоя  знову  пішла  до  води.  У  дівчини  пригнічений  настрій,  ніби  весь  світ  звалився  на  неї,  а  вона  від  нього  не  спроможна  звільнитися.  Завтра  захист  дипломної  роботи,  що  робити,  кинутися  в  плав,  це  ж  дурість,  не  достатньо  сили.  Раптово,  неподалік  гучний  звук  подала  якась  пташка.  Стривожилась,  зненацька  підкралася  думка,  а  може  це  спеціально  дівчата  задумали,  щоб  я  не  потрапила  на  захист.  Вона  дивилася  на  воду,  по  ній  мерехтить  сонячне  проміння.  Сонце  край  неба,  червоні  смужки  з  рожевими  мов  переплетені  з  хмарами.  А  в  її  душі  відчай,  зневіра,  як  вгамувати  збентеження,  почати  сварку,  щоби  зізналися?  Та  ні,  це  смішно.  Сама  винна,  повірила  їх  щирості.  А  вона  в  них  мабуть  не  коштує  й  копійки.  Чому  такі  думки  мене  підстерігають?  А  можливо  мої  домисли  вірні?
   Нехай  би  хоч  один  човен,  тоді  б  кричала,  щоб  забрали.  Та  раптом  осінила  думка,  не  сказавши  ні  слова,  почала  збирати    патички,  розпалити  багаття.  Вони  ж  майже  всі  вологі,  лиш  деінде  під  деревом  знайшла  більш-менш  сухіших  кілька  штук.
   Помітивши  вогонь,  дівчата  присіли  поруч  і  вже  тушкованим  м’ясом  змащують  хліб.
-  Ти  молодець!  Зрозуміла,  що  слізьми,  як  кажуть,  горю  не  поможеш.  Не  журися,  як  сьогодні  нас  не  заберуть,  то  завтра  вже  точно.  Напевно  дощу  злякався,-  не  поспішаючи  говорила  Оля,  ніби  читала  доклад.
 -  Але  ж  я  маю  о  дев’ятій  годині  бути  в  інституті.  Ви  уявляєте,  в  такому  вигляді  з’явитися  перед  аудиторією?  Що  про  мене  подумають?  Я  зранку  ще  мала  з  хімчистки  забрати  сукню,  зробити  зачіску,-  ледь  стримуючи  сльози,  Зоя  сказала  глухим  голосом.
Валентина  зробила  дружній  жест,  поклала  руку  на  її  плече,
 -  Треба  змиритися.  Все  буде  добре.  В  крайньому  разі  післязавтра    перед  ними  викладеш  свої  знання.  Досягнеш  своєї  вершини,  про  яку  ще  зі  школи  мріяла.  А  ми  тебе,  чесно  скажу,  професором  й  не  уявляємо.
 -  Який  післязавтра,  я  ж  вам  казала,  що  завтра  останній  день.  Крім  мене,  ще  двоє  дівчат  має  бути.  Після  дванадцятої  години    в  колегії  засідання.  Боже,  що  має  бути?  Що  має  бути?
Бадьорим  голосом  Ольга  намагається  заспокоїти,
 -  Та  не  ний  ти,  як  голодна  вовчиця  на  повний  місяць.  Цим  нічого  не  допоможеш.  Що  має  бути,  те  й  буде.  Викинь  з  голови,  для  відпочинку  теж  треба  мати  час.  Поки  ще  видно,  давайте  в  карти  зіграємо.
-  Яке  в  карти?!  Ой  дівчата-дівчата!-  вставши,  Зоя  зникла  в  палатці.
В  голову  лізуть  нав’язливі  думки.  Невже  ними  керує  така  заздрість,  щоби  на  таке  наважитися.  Невже  це  і  справді  домовленість.
 Після  грози,  за  вікном  ледь-  ледь  розвиднілося.  Та  пізній  вечір,  нічній  темряві  не  в  змозі  протистояти.  На  ліжку,  в  літній  куртці  і  джинсах,  Ярослав  вкотре  набирає  номер  телефона  Зої.
-  Ні,  тут,  щось  не  так.  На  неї  не  схоже  щоб  відключила.
І  вже  в  думках,  ті  очі  не  можуть  брехати,  мала  зателефонувати.  В  крайньому  разі  написати  СМС.  Ой  не  до  вподоби  мені  її  подруги.  Та  й  не  схоже  щоб  дружили,  адже  розмови  весь  час  йшли  тільки  про  школу.
 Він  тупо  дивиться  на  екран  телефону,  номера  Ольги  й  Валентини  теж  є.  Та  його  ніби  щось  затримує  набрати  їх  номери.  За  ідеєю  вже  мають  бути  вдома.
   Ярослав  залишив  машину  під  самим  під’їздом.  За  кілька  хвилин  він  натискає  кнопку  дзвінка  її  квартири.  Важкі  думки,  що  може  статися?  Її  і  вдома  немає.    По  дорозі  дзвінок  до  співробітника.    В  Миколи  є  моторний  човен,  вирішив,  хоч  і  темно,  але  треба  знайти  той  острів.  Він  намагається  пригадати  місцевість,  в  якому  місці  річка  вужча,  в  якому  широка.  Вже  для  самого  себе  здивовано,
 -  Ой  та  я  ж  у  тих  краях  був.  В  неї  ж  завтра  зранку  захист  дипломної  роботи.  Чому  не  повернулися,  що  там  у  них?
 Тим  часом  дівчата,  як  дві  сороки,  весь  час  умовляли  Зою,  щоб  не  брала  дурного  в  голову.  Що  можливо  зранку  з’явиться  мережа  і  тоді  все  піде,  як  по-маслу.  Вони  в  палатці  вкладаються  спати,  а  Зоя,  накрившись  курткою,  дивиться  на  вогнище,  від  якого  відчувається  тепло.  Полум’я,  то  здіймається  вище,  то  злегка  згасає  і  вже  з  новою  силою  виривається  ввись.  Чомусь  пригадала  гойдалку  в  бабусиному  садку.  Здіймалася  вверх,  опускалася  вниз,  відштовхуючи  всім  тілом,  досягала  бажаної  висоти,  вже  сміялася.  Цей  спогад  трохи  зняв  напругу.  Та  раптовий  гул  човна  різко  врізався  в  слух  і  тут  же  ніби  захлинувся.  З  човна  на  неї  хтось  наводить  світло  з  ліхтаря.  Вона  хотіла  крикнути,  ми  тут.  Але  раптовий  голос  Ярослава  її  спинив,
-  Зою!  Зою!  Це  я,  що  тут  у  вас?
Від  радості  по  віях  ніби  водоспад,  по  щоках  течуть  сльози.  Вона  хоче,  щось  сказати,  але  тільки  тремтіння  уст  і  погляд  вдячності.
В  ніжних  обіймах  його  теплих  рук,  розплакалася  мов  дитина.
 -  Ну  добре-добре,  все  ж  добре,  заспокойся.  Я  тебе  розумію,  завтра  важливий  день.  Але  чому  не  повернулися  до  грози.  Вона  ховає  заплакані  очі,
-  Ти  розумієш,  мій  телефон  десь  пропав.  І  той  хто  мав  нас  забрати  чомусь  не  приїхав.  Правда  мав  приїхати  о  вісімнадцятій,  але  гроза,      дощ,  мабуть  тому    й  не  приїхав.  А  мені  ж  конче  потрібно  додому.
 Дівчата  міцно  спали,  Ярослав  зайшов  у  палатку,  світло  ліхтаря  розбудило  Ольгу.  Вона  намагається  вилізти  із  спального  мішка,  з  плечей  падає  куртка,  з  рукава  падає  телефон.
Від  побаченого  в  Зоя  очі  округлилися,  сказала  сухо,
-  Це  ж  мій  телефон.  Я  ж  його  скрізь  шукала.
Від  несподіванки,  Ольга  на  мить  зніяковіла  та  все  ж  взяла  себе  в  руки,
-  О!  Бачиш,  я  тобі  вчора  забула  сказати,  що  його  знайшла.
-  Забула  сказати,  -  тихо  повторила  Зоя.  А  я…
Ярослав  взяв  її  за  руку,
 -  Ти  мабуть  свої  речі  давно  приготувала.  Пішли,  я  все  зрозумів,  думаю  вони  завтра  самі  додому  доберуться.
Дівчата  переглянулися,  але  жодна  не  наважилася  щось  сказати.
Човен  відчалив  від  острова.  Зоя    ледь  стримує  емоції,
 -  Як  добре,  що  ти  про  мене  згадав.  Ти  розумієш,  я  мабуть  іще  поводжусь,  як  дитина.  Те  що  скажу  будеш  сміятися.  Але  на  мій  погляд,  принаймні  в  мене  така  підозра,  що  вони  домовилися,  щоб  я    не  потрапила  на  захист  дипломної  роботи.  Напевно  досить  наївна,  все  щиро  розповіла.  Вони  ж  знають,  що  це  останній  день  захисту.
-  А  які  вони  були  в  школі?
-  Ой,  не  мені  судити.  Я  тільки  тепер  зрозуміла,  що  такі  люди  не  змінюються.  Але  скажи,  чому  такий  жорстокий  світ?
 -  Ну  це  напевно  довга  розмова,  ми  з  тобою  завтра  про  це  поговоримо.
     Вдома  для  неї  на  столі    лежить  записка;
“Доню,  ми  поїхали  в  село,  завтра  в  обідню  пору  будемо  вдома.”
   Як  добре,  що  не  знають  про  мої  пригоди.  Та  напевно  й  не  варто  розповідати,  лягаючи  спати,  вирішила  вона.
     Біля  інституту,    Ярослав  біля  машини,  з  букетом  червоних  троянд  чекає  Зою.
Спускаючись  по  сходах,  її  очі  сяють  щастям.  Рум’яні  щоки,  як  ознака  хвилювання,  радості,
 -  Ярославе!  Я  матиму  червоний  диплом!
Він  приставив  квіти  до  обличчя,  заманив  до  поцілунку.    За  кілька  секунд,  вона  почула  його  стук  серця.  Ледь  нахилившись,
-  Я  тобі  дякую!  З  все-все  дякую!  Якби  не  ти…
Він  знову  хотів  її  поцілувати,  але  вона  наставила  руку,
 -  А  може  для  першого  побачення  досить?!
 Машина  рушила  з  місця,  їх  настрою  сприяє  сонячний  червневий  день.  Теплий  вітер  потрапляє  в  салон  машини,  пестить  усміхнені,  розпашілі  обличчя.  Попереду  пряма  дорога,  по  ній  сонячні  промені,  ніби  вказують    на  подальший  шлях  у  світле  майбутнє  життя.
                                                                                                                                             22.10.25р                                                                                              

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053527
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2025

Годинник тікає, не зупинити

                         (Написано  колись)
*
Годинник  тікає,  а  що  ж  ти?
Чому  лежиш,  мов  напівсонний,
Цей  час  благаю  не  зупини,
Не  будь  же  айсбергом  холодним.
 
Легеньким  дотиком  до  стегна,
Торкнися  ніжно,  запалала,
Вогнем  яскравим,  доля  звела,
До  зваби  пристрасті,  кохана.
 
Спішить  годинник  на  удачу,
Сплетіння  тіл  у  водевілі,
Цілунком  збуджена  заплачу,
Це  відчуття,  як  подих  свіжий.
 
Звуки  годинника  і  стогін,
Вулканом  станеш,  знов  на  часі,
Здіймайся  магмою,  уповні,
З  місячним  сяйвом  у  пасьянсі.
 
На  якісь  миті  тихим  плесо,
Під  блиском  сонячних  очей,
І  ніби  гроз  невпинний  клекіт,
Кількох  недоспаних  ночей.
 
Досягши  цілі,  шлях  блаженства,
Єства  знесилені  п’ють  солод,
Годинник  тікає,  як  жертва,
Наших  бажань,    адже  ти  поряд.


                                                                                   2020  р
                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053335
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2025

Вечір відвертості ( розповідь)

   Яскравість    ранкового  сонця    поступово  збільшується.    Велике  село  вже  потопає  в  золотому  кольорі.  Сонячне  проміння  злегка  мерехтить,  придає  краси  цегляному  будинку,  паркану,  доглянутому  саду,  винограднику.  Завдяки    врожайності    фруктів  та  винограду,  ще  у  восьмидесятих  роках  минулого  століття,  люди  будували  добротні  будинки.  Які  й  дісталися  дітям  у  спадок.  На  початку  села,  широка  вулиця  з  асфальтною  дорогою,  ніби  продовження  траси,  яка  тягнеться  до  містечка.  Залізні  паркани,  з    різнобарвними  квітами  на  клумбах,  ковані  мідні  ворота,  підкреслюють  заможність  родини.
 В  одному  будинку,  в  просторій  кімнаті,  прониклі  перші    сонячні  промені  мерехтять  по  меблях,  дубовій  підлозі,  на  покритому  білою  скатертиною,  круглому    столі.  
 Сьогодні  перед  останній  день  тижня,  а  далі  знову  вихідні.  Так  у  Надії  і  спливає  час.  За  плечима  шістдесят  два  роки  життя.  В  ньому  всього  було  і  радості  й  печалі,  а  також  виснаженої  роботи  вчительки  з  фізики.  Та  настрій,  так  собі,  як  вона  каже,  якби  ж  це  п’ятдесят.  Тоді    би    можливо  у  кав’ярні,  зі  своїми  учнями  випила  кави  та  пригостила  солодощами.  А  тепер,  лише  по  телефону  привітають  діти,  але  і  це  приємно  отримати.
   Інколи  згадує  життя,  останню  розмову  з  чоловіком.  Коли  він  звинуватив  її  в  надмірному  контролі  над  його  любими  справами,  спілкуванні  з  друзями.  Витратами  кожної  копійки,  яку  він  залишав  при  собі,  навіть  по  дорозі  з  роботи  випити  кави  чи  чаю.  Командний,  професійний  голос,  постійно  принижував  його  гідність,  просто  грюкнув  дверима  і  пішов.  Не  дивлячись  на  двох  дітей,  які  забилися  в  куток  у  своїй  кімнаті,  з  осторогою  слідили  за  сваркою.  Потім  розлучення,    по  досяжності    дітей  до  вісімнадцяти  років,  він  сплачував  аліменти.  Шкодує?  Можливо  десь  там,  далеко  в  глибині  душі,  але  дітям  про  це  ніколи  не  зізнається.  Вся  біда  в  гордості,  зухвалості,  завищеної  самооцінки.
 Сьогодні  діти  надто  рано  встали,  вона  чула  їх  кроки,  шепіт.  Потім  запах  смаженої  яєчні.  Через  кілька  хвилин  гул  машини,  який    віддалявся,  губився  вдалині.
   Біля  ніг,  на  простирадлі  спав  кіт.  Йому,  як  і  їй  теж  не  хотілося  вставати.  Адже  попереду  цілий  день  у  самотності.  Хіба  що  потрібно  накрутити  голубців,  то  ж  завтра  в  неї  день  народження.
Під    музику  для  душі  (шансон),  крутилася  на  кухні.  А  згодом  у  кріслі,  обіймаючи  кота,  дрімала.  Чомусь  раніше  справами  дітей  не  дуже  переймалася.  Все  добре  та  й  нехай.  А  нещодавно  наснився  сон.  Що  на  чужому  городі  висадила    троянду    і  клена,  то  ніби  восени,  бо  на  ньому  різнобарвне  листя,  яке  виблискувало  на  сонці.  Хоча  сон  не  покидав  та  все  ж  себе  заспокоїла,  адже  сонце  це  добре.  І  чого  хвилююся,  все  що  має  статися,  закінчиться  добре.
   У  вікно  зазирає  місяць.  Надія  в  своїй  кімнаті.  Ну  от,  знову  приїдуть    пізно,  марно  чекати.  На  руки  взяла  кота,  погладив,  зібралася  з  ним  спати.
   Ясний  ранок,  за  вікном  безвітряно.  Через  відчинену  кватирку  долинає  цвірінькання  горобців.  Ніби  й  засинала  безтурботно,  але  ця  ніч    була  задовга.  Прокинулася  коли  вже  діти  спали,  але  сама    то  дрімала,  то  знову  прокидалася.  Гладить  кота,  він  неохоче  відкривав  очі  і  знову  їх  закриває,  але  цим  її  заспокоював,  провалилася  в  сон.  Це  лише  на  декілька  хвилин.  Але  ж  треба  вставати,  сьогодні  мій  день,  треба  виглядати  відповідно.
В  новому,  квітчастому  халаті,  кілька  раз  зазирнула  в  зеркало.  Під  сонячним  промінням,  відображення  каштанового  волосся  з  блиском  придало  гарного  настрою.  Ось  тепер,  можна  йти  до  дітей.
 Дочка  тільки  прокинулася,  протираючи  очі,  підійшла  до  мами,  вручила  букет  квітів  і  парфуми.  Кількома  словами  привітала  з  днем  народження,  поцілувала  в  щоку.  За  мить  зайшов  Дмитро,  на  плечі  поклав    шерстяний  плед,
-  Матусю,  наші  вітання!  Ти  часто  мерзнеш,  нехай  він  тебе  зігріє,  будь  нам  здорова  і  частіше  посміхайся,  життя  прекрасне.
З  щоки  змахнула  сльози,
-  Дякую  діти,  це  так  приємно.  Я  вас  чекатиму  з  роботи,  ввечері  відсвяткуємо.
Світлана,  мов  хитра  лиска,    зиркнула  на  брата,
 -    Поспішаєш?  Я  то  знаю  куди  їдеш  та    краще  помовчу,  в    твоє  життя  не  лізу.  
Тут  же  підморгнула,  ледь  приховує  усмішку,  продовжила,
-  Я  це…мабуть  поснідаю  смаженою  яєчнею.
Дмитро  підхопив  ідею,
-  То  я    йду  на  кухню,  приготую  сніданок.
 З  кухні  доноситься  запах,  Світлана  з  Дмитром  смакують    смажену  яєчнею  з  помідорами,  про  щось  тихо  розмовляють.  Час  від  часу    Світлана  заходиться  сміхом.  Мати  знає,  що  при  розмові  буде  зайвою,  адже  не  раз  на  собі  відчувала  холодний  погляд,  коли  втрутиться  в  розмову.  
   За  лічені  хвилини,  Дмитро  був  за  кермом  машини,  виїхав  з  обійстя.  Світлана  зачинила  ворота,    махнула  рукою,  поспішила  до  Дмитра.
Вона  дивилася  вслід,  добре  що  мають  роботу.  Пригадала,  як  дочка  закінчила  школу.  І  коли    в  містечку  навчалася  на  перукаря,    Дмитро  вранці  її  возив  на  машині  і  після  робочого  дня  привозив  додому.  Були  дружніші,  а  нині,  вона  вдома  з’являється  пізно.  Дмитро,  хоча  і  був  небагатослівним,  але  тепер,  здається  став  задумливим,  зовсім  замкнутим.  Подорослішали  діти,  в  кожного  свої  секрети.  Різні  погляди  на  життя,  які  не  співпадають  з  її  поглядами.  Вона  обвинувачує  час,  який  змінив  і  її  життя,  стала  частіше  себе  відчувати  одинокою.
 Звичайно,  особистим  життям  діти  не  ділилися,  бо  мати  завжди  знаходила  якийсь,  негативний  привід,  щоби  завадити  спілкуванню,  відмовитися  від  дружби.  Шкодує,  що  діти  віддаляються  від  неї.  А  їй  же  так,  як  і  раніше,    хотілося  їх  тримати  в  єжових  рукавицях,  але  тепер  все  в  минулому.
 Стрілки  годинника,  то  ніби  стоять  на  місці,  то  знову  впевнено  вибивають  свій  такт.  День  минав  у  звичайному  ритмі,  чекала  дітей.
 Надія  підійшла  до  вікна  з  відчиненою  кватиркою.  Відчула  прохолоду  та  тішилася  чистій  блакиті,  сонячному  промінню.  Воно  мерехтить  по  підвіконню,  по  горщику  з  розквітлою  синьою  фіалкою.  Легка  усмішка  прикрасила  обличчя,
-  Моя  красуне,  ми    з  тобою  обидві  синьоокі.  Ти  бачиш  що  коїться.  Скажи  мені  люба,  де  ті  двоє?  Скільки  часу  можуть  десь  пропадати?  Та  ще  в  такий  день.  А  кажуть  не  хочуть  ображати.  Я  ж  для  них,  як  оберіг,  чи  колись  зрозуміють,  як    мені  одній,    їх  було  надто  важко  виховувати.
Як  тут  не  стану  знервованою,  думки,  як  буревії,    тому  й  до  пів  вночі  не  спиться.
 Чолом  торкалась  скла  вікна,  від  фар  машини  помічає  світло.  Полегшено  переводить  подих,  є  син,  на  душі  потепліло,  значить  все  гаразд.
 За  мить,  Дмитро  на  столі  поклав  хліб,  ковбасу  та  шоколадні  цукерки,  вона  зиркнула  задоволено,
-  Ой  синку,  дай  цьом  в  лобик.
Суворо  поглянув,
-  Мамо  облиш,  це  зайве,  мені  ж  не  дванадцять  років!
-  Ну  чому  знову  сердитий,  як  похмура  осінь.
-  І  я  вже  є,-  на  порозі  з’явилася  Світлана,  продовжила,
-  Ми  сьогодні  трохи  раніше  повечеряємо.  Гайда,  давайте  веселіше  рухаємося,  дружно    приготуємо  салат  та  поставимо  страви.
   Надія    на  руках  тримає  кота.  Дмитро  нарізає  овочі.  Світлана  готує  бутерброди,
-  Бачиш  мамо,  сьогодні  вчасно  і  Дмитро  вдома.  Звернула  би  увагу,  чому  додому  приїжджає  опівночі.  Нехай  би  одружився,  висипався  би  щодня.  Он  останнім  часом  схуд  та  й    усмішка  на  обличчі  з’являється  дуже  рідко.
   Почувши,  Дмитро  відразу  відреагував,    залишив  ніж,  вийшов  з  хати.  
Під  навісом  вхідних  дверей  палить  цигарку,  дивлячись  до  неба,  задумався.  Ох,  як  дістали  ці  розмови,  вривається  терпець.  Ось  так  взяти  й  у  всьому  зізнатися.  В  такий  день  чи  варто?  Та  ні,  якось  треба  нерви    вгамувати,  дай  Боже  терпіння!
 В  кімнаті  кілька  секунд  тиші,  мати    знервовано,  по  столі  товче  пальцями,  зирить  на  дочку.
-  Ох,  доню-доню.Чи    твої  думки  свідомі?!  Чи  я  в  тебе  прошу  поради?  Для  нього  дружину  треба  в  місті  пошукати,  щоби  з  личка  гарненька.  Але  вміла  в  хаті  прибирати    і  до  того  ж,  щоб  була  багатенька.
Дмитро  пускає  кільця  диму,  чує  розмову.  В  голосі  сестри,  відчувається  наполегливість,
-  Он  є    Ліда,  як  ромашка,  ніжна,  мила,  роботяща.
-  Може  й  мила,  шкура  біла,  чула  я  одного  разу,  ото  вже  розкриває  пащу.  Горлопанить  на  батька,  то  неначе  на  безхатька.
-  Так  він    вчора  п’яний,  ледь  приліз.    Ти  ж  знаєш    у  неї  мати  хвора.  От  і  мала    приструнити,  щоби  менше  пити  став.
Світлана  важко  перевела  подих,
-  Ой,  не  нервуй!
Одночасно  зазирає  до  вікна,  продовжує,
-  Мам,  нехай    я  собі  куплю  гарненьку  блузку.
-  А  їх  що,  в  шафі  стало  менше?
-  Ті  з  моди  вийшли,  тепер    є  кращі.  А  брату    білу    сорочку,
-  Ну  доню,-  по  плечі  гладить,  продовжила,  -  Я  з  вами  зомлію.  Не  можу  зрозуміти,    ніхто  не  одружується,  навіщо  купувати.
-  Мамо!-  знову  дочка  за  своє,  в  очі  зирить,    кліпає  очима.
-  Мамо,  то  нехай  он,  Світлану  посватає.  Вона  славна  і  багатенька.
-  Тьху-тьху-тьху!-  із-за  столу  зірвалась  мати,
 -  Та  вона  ж  така,  пихата.  Не  йде,  а  пливе,  мов  качка.  Не  знаю,  хто  вона  за  фахом.  Та  й  стан  якийсь  такий,  боюсь  народить,  буде,  як  шафа.  А  в  мене  ж  гарний,  стрункий  син.
-  Матусю,  він  у  нас  найкращий  та  боюся,  що  весь  вік  буде    один.
 Йому  сорок,  мені  двадцять  п’ять.  У  нас  погляди  різняться.  Він  тебе  все  життя  слухає,  вже  й  сивина  на  скронях.  Іще  трохи  й  дідом  стане,  мабуть  все  ж  когось  кохає,  тому  й  мовчить,  чи  ти  не  бачиш.
-  І  до  чого  це  ти  гнеш,  -  гнівно  каже  мати.
-  Вгомонися  мамо,  досить  сердито  дивитися,  блискавки  пускати.  В  тебе  очі  червоні,  ще  тиск  підніметься.
-  Ні-ні  доню,  кажи  далі,  на  цьому  не  залишай  розмову.
-  Ой  матусю,  моя  люба,  може  я  вже  когось  люблю.  Тож  не  стану  Дмитра  чекати.  А  чого  чекати,    може  зразу,  одним  махом,  зіграємо  два  весілля.
-  Ой  Боженько,  доню,  це  ти  що  замість  зеленого  чаю,  собі  якусь  траву  заварила,  що  таке  лепечеш.
Дочка    вирішила  зробити    паузу,  мовчала.
Скрип  дверей,  до  хати  зайшов  Дмитро.  До  нього  сестра  корчить  рожу,  примружує  очі.
Він  до  них,
-  Може  досить  гомоніти,  я  теж  маю  дещо  сказати.  Помили  кості?  Наговорилися?!  Чудово!  Тобі  мамо,  всі  не  такі,  то    товсті,  то  худорляві.  Ті  одягаються  не  так,  а  в  тієї  батько,  як  гамак.  Чи  то  брат  є,  чи  сестра,  не  угодить  будь  яка.  Та  висока,  та  низька  та  не  варта  такого.  Скажи,  якої  вартий  я!?  Я  ж  не  свиня,  щоби  її  покинути.
Тут  сестра  не  стрималася,  ніби  з  ковша  дьогтю    піднесла,
-  Знаю  братик,  маму  любиш  та  можливо  цього  разу  наважишся  їй  про  свої  походеньки    розповісти.    
-  Помовчи,  -    він  до  неї  голосно,  -  Не  варто  у  розмову  лізти!
Дівчина  встала  з-за  столу,  пересіла  в  крісло.  Ніби  пава,  гордовито  підняла  голову,
-  Ану  мамцю,  знову  свою  частівку,  ніби  записану  на  плівку.  Відпусти  нарешті  сина,  нехай  сім’ю  замає,  чи  не  бачиш  з’являється  надто  пізно,  ночами  ворочається,  не  спить,  у  ліжку  страждає.
На  щоках  матері  рум’янець,  сердито  до  дочки,
-  Закрий  пельку!  Яйця  курей  не  вчать!  От  біда  мені  з  тобою!  Прошу  мовчи,  не  ятри  душу!
Вже  спокійніше  до  сина,
-  Котру  Дмитре?  Думаю  я  її  знаю.
Це  добре,  що  якийсь  час  ти  її  не  знала.  Мене  діти  люблять  і  я  їх.  І  нехай  вона  тобі  буде  не  до  вподоби  та  це  мій  вибір,  мусиш  змиритися.
 Зненацька  скрипнуло  крісло,  це  так  у  ньому  крутнулася  Світлана,  думки,  як  оси.  О!  Це  мені  вже  починає  подобатися.    Мабуть  саме  час  і  про  себе  сказати  пару  слів.
-  Свєтко!  Не  напружуй  обстановку,  краще  не  завадь  розмові.  Посидь  спокійно!-  злегка  торкнувся  її  плеча.  Дивлячись  матері  в  очі,
-  Ми  зараз  за  твоє  здоров’я  вип’ємо  коньяку,  щоби  в  тебе  тиск  не  піднявся,  повечеряємо,  тоді  й  поговоримо.
По  кімнаті  звуки  від  виделок  та  ложок  з  тарілками.  Їли  мовчки,  але  швидко,  ніби    їх  хтось  мав  вигнати  із-за  столу.
В  чашки,  вже  Дмитро  налив  чай,
 -  Мамо  з’їж  цукерку,  посолоди  душу.  Я  продовжу  розмову.  В  такий  день  самі  мене  спровокували  повідомити.  Я  маю  двох  синів  близнюків,    Сашкові  і  Дані    вже  третій  рік.  Марину  обожнюю,  вона    на  околиці  містечка  живе.  Їй  одній  важко  виховувати  дітей.  А  я  рвуся  на  дві  сім’ї,  все  хочу  тобі  догодити.  Та  мабуть  прийшов  час  все  поставити  на  своє  місце.  Якщо  ти  не  проти,  завтра  їх  привезу,  познайомишся.  Після  цього,  зберу  речі,  поїду  до  неї,  до  тебе  будемо  приїжджати  в  гості.  Це  моє  рішення,  обговоренню  не  підлягає.
 Надія  на  якусь  мить  заклякла,  не  рухаючись  дивилася  на  сина,  не  впізнала  його.  Всі  сказані  ним  слова,  до  неї  долітали  ніби  здалеку,  з  помітною  луною.  В  роті  пересохло,  спонтанно,  жадібно  з  пляшки  випила  води,
-  Сину,  гарний  подарунок!  Не  розумію,  чому  скільки  часу  мовчав?
-  Так  ти  ж  весь  час  скаржишся  на  самотність.  Бачив,  не  в  змозі  розділити  материнську  любов.  Але  ж  я  живий  і  теж  хочу  сімейного  щастя.
-  Ну  нарешті  -  Світлана  плескає  в  долоні.
Мати  хотіла  встати  із-за  столу  та  слова  доньки  змусили  її  присісти.
-  Ну,  що  ж  пішов  такий  розклад,  то  добре.
-  Молодець  доню,  що  ти  кухню  побілила  і  штори  випрала.
-  Мамо,    не  сміши,  ти  думаєш,  що  це  зробила  заради  Дмитра?  Я  знала,  що  в  нього  є  жінка  в  містечку  та  більше  нічого.  Оскільки  в  нас  вечір  одкровень,    значить  завтра  зробимо  заручини.
-  Які  заручини?  Їм  вже  потрібно  шлюб  оформити.
-  До  чого  тут  вони,  я  про  себе.  У  нас  з  Миколою…
Мати  перебила  її,
-  Стій-стій,  з  яким  Миколою,  той,  в  якого  довга  шия?  Так  він  же,  як  гусак,  ще  й  високий.  Ти  ж  для  нього  досить  низька  зростом.
-  Дай  скажу.  То  нічого  зате    матиму  мужнього  захисника.  Та  й  у  ліжку,  цього  непомітно.
-  Свєтко!  Ти,  що  таке  мелеш,  як  з  гарячки!  Випробовуєш  моє  терпіння?
Обличчя  дочки,  як  захід  сонця  на  вітряну  погоду,    розчервонілась,  емоційно,
-  Ні  мамо,  хочу  сказати  завтра  мене  прийдуть  сватати.    Нам  неможливо  час  тягнути.  Вже  вісім  неділь  вагітності,  щоби  було  менше  розмов,  Микола  наполягає  на  одруженні.
 Запала  така  густа  тиша,  що  її  можна  було  різати  ножем.  Та  все  ж  зненацька  з  кватирки  її  порушив  вітер,  чутно  зашаруділи  фіранки.
Ледь  помітно,  Дмитро    рукою  кивнув  сестрі,  щоби  ближче  присіла  до  мами.  Обоє,  як  у  дитинстві,  на  її  плечі  схилили  голови.
Мабуть  чекали  вироку,  крику,  дорікання.  Але  цього  не  сталося.    Думка  стрілою  пробудила  почуття,  в  мене  є  онуки!  В  очах  іскринки  світла.  Раптово,  ніби  в  душі  розтав  айсберг,  по  тілу  озноб  і  відразу  ж  відчула  тепло.  На  віях  бринять  сльози,  вона  намагається  їх  стримати,  не  показати  слабкості.  Повільний,  тихий  голос  ніби  сховався  по  кутках  кімнати,
-  Добре  діти,  добре!  Настав  ваш  час  відлетіти  з  рідного  гнізда.  Я  не  проти.  Ви  тільки  погодьте  години,  щоби  знайомство  і  сватання  відбулося    разом.  Як  і  годиться  одружитися.  А  вже  потім,  завжди  радо,  вас  чекатиму  в  гості.  Що  поробиш,    світ  змінився,  я  приймаю  все,  як  є.  Ви  ж  мої  діти,  я  вас  дуже  люблю,  то  ж  чим  зможу  допоможу,  підтримую  вас.  Життя  прожити,  не  поле  перейти  та  знайте  я  з  вами  завжди  поруч.
                                                                                                                                                                   2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053198
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2025

Поет і сьогодення

Тріпоче  вітер  аркуш  чистий,
Не  торкнувсь  сонячний  промінчик,
На  ньому,  не  прилягли  рядки,
Поет,  нині  не  досяг  мети.
 
В  чому  причина?  Мабуть  розпач,
Душа  щоранку  сяйва  просить,
Щоби  тепло  зігріло  тіло,
Мізки  сприйняли  ніжність,  світло.
 
Ледь  миготить,  дбайливий  ліхтар,
Ні,  ненадійний  старий  поштар,
Він  щосекунди  мов  тьмяніє,
Серце  творця  неначе  мліє.
 
Скажіть  чому,  повсюди  пітьма?
Агов!  Давно  й  сонечка  нема,
Почуйте!  Вищі  сили  в  небі!
Кому  й  коли  випаде  жребій?!
 
Щоб  радість  зустріти,  мир,  весну,
Нарешті  закінчити  війну…
 Щоби  поет  знову  зміг  писати.
 
                             11.12.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2025

В саду так тихо

В  саду  так  тихо  та  один  листок,
Ніс  чутний  трепет,  на  тонкій  гілці,
 Йому  б  напевно  летіть  до  зірок,
Закохано  посміхнутись  нічці.
 
Бо  тут  не  чує,  що  їй  гомонить,
В  словах  тремтіння,  як  серцебиття,
Він  точно  знає,  це  остання  мить,
 Можливо  прийме  його  почуття.
 
 Пізно  народжений  на  світ,  на  жаль,
Молода  гілка,  душевно  дбала,
Як  про  дитя.  Відводила  печаль,
Тож  колискову,    в  сон  заспівала.
 
Осіння  злива  з  градом  у  змові,
Виконувала  міссію  свою,
Все  оголила  в  сонній  діброві,
Й  непрохано  сміялася  в  саду.
 
Один  лиш  він  лишився  у  борні,
Бажав  утриматись,  на  останок,
Хтів  дивній  ночі  читати  вірші,
Все  про  любов,  а  там  най  ранок…
 
Мабуть  вже  вирішить  і  його  долю.
 
                                                         02.12.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052964
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2025

Ранковий сюрприз (вірш розп. з гум)

Рано  вранці,  без  зупинки,
Дід  до  баби,  -  Рівняй  спинку,
Ось  дивись,  я  ледь  волочу,
Бідні  ніжки  ходить  хочуть.
 
Жінка  справна,  розумненька,
-  Ну  давай,  лягай  швиденько,
По  хребту  пальця  втикає,
Де  ті  точки  добре  знає.  
Бо  ж  колись  придбала  книгу,
-  Розіб’ю  ущент  ту  кригу,
 Що  поміж  хребцеві  диски,
Верну  гнучкість,  то  ж  не  скигли!
Ану  раз,  ногами  дригни!

 Дід  скрививсь,  вже  й  посміхнувся,
Мов  про  біль  зовсім  забувся,
В  телефон  погляд,  моргає,
У  Фейсбуці  щось  шукає,
-  О,  знайшов,  такі  є  точки,
Що  на  лоб  вилазять  очки,
Пишуть  можна  кайф  піймати,
Вже  зненацька  й  покохатись.
 
Знов  сюрприз,  майже  щоранку,
Якусь  має  забаганку,
Щоб  до  чогось  причепитись,
А  в  обід  знову  миритись.

Уста  в  баби,  наче  шнурок,
-Та  закрий,  пельку  на  замок,
-  І  спокійно  полеж  нині,
Ще  горілки  втру  на  спину.

В  діда  вуса  затрусились,
Горлопанить,  що  мав  сили,
-То  ти  десь  ідеш  по  людях,
Когось  маєш,  мене  дуриш.
-  Де  навчилась,  у  сусідки?
О,  згадав,  ходиш  до  Вітьки,
Мабуть  ти  його  рівняєш,
Не  дарма,  пісні  співаєш,
Звідти  йдеш  завжди  весела,
Ходиш  ніби  королева.
 
Тут  пихтиш,  немовби  трактор,
Це  хіба,  робити  важко?
Певно  треба  розібратись,
Чим  ти  з  ним  могла  займатись?
 
Піт  з  чола,  в  баби  на  носі,
Ах  ти  бовдур,  сказати    в  очі,
Не  насмілилась,  ледь  зблідла,
-  Ой,  душа  ж  твоя  та  й  підла,
Я  стараюсь,  наче  бджілка,
Від  тих  слів  так  млосно,  гірко,
Гоже  дякувати  нині,
От,  як  дам  зараз  по  спині!

Стала  злісно  розтирати,
Дід  не  в  змозі  вже  й  кричати,
Так  трясеться,  як  підвода,
По  камінні  й  по  городах.

На  підлозі  очутився,
На  колінах,  вже  просився.
-Досить  –досить,  моя  люба,
Ну  чого  ти  така  (груба),
Я  ж  хотів  пожартувати,
 Просто  молодість  згадати.

 Баба  взяла  руки  в  боки,
Вже  до  кухні  чути  кроки,
 -  Що  то  старість,  справді  дива́,
 Чом  не  варить  та  голова,
Коли  краще,  як  сказати,
Щоб  мене  не  ображати.
Як  позбутися  емоцій,
Бубонить  собі  під  носа,
-А  щоб  тобі  було  пусто,
Відварю  рис  і  капусту,
Діду-діду,  мій  Омельку,
Голубцем  закрию  пельку.

   ***
Така  старість,  треба  жити,
Тож  не  станем  ворожити,
Як  колись,  вдвох  спати    в  ліжку.
Чи  окремо  читать  книжку.
 
                              01.12.25  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052777
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2025

Зустрічаймо Миколая! ( дит)

По  стежинці  скаче  зайчик,
-  Скоро  прийде    на  майданчик,
Вночі  вчасно,  дід  Миколай,
Тож  звіринко,  не  продрімай!
 
 Міх  червоний  за  плечима,
От  у  ньому  вся  причина,
Подарунки  для  нас  усіх,
Несе  білці  смачний  горіх,
А  для  мене  є  морквина,
І  напевно  капустина,
Для  ведмедя,  мед  солодкий,
Кабан  дикий  теж  голодний,
Бульби,  жолуді,  горіхи,
От  сім’я  матиме  втіху.
В’язку  бубликів  пташині,
Є  окремо  у  торбині,
 Хоч  вже  досить  холодненько,
Най  співає  веселенько!
 
Вовк    і  лиска  на  помості,
Завітають  теж  у  гості,
Та  для  злих  і  неслухняних,
Замість  м’яса  кине  пряник,
Хоч  звір  хижий  має  заздрість,
Поважає  статус,  старість,
Дід  зведе  брови  докупи,
Зможуть  зразу  дременути,
Бо  водночас  приймуть  мізки,
Щоб  позбавитися  різки,
В  лісі  стане  тихо  -  тихо,
Поміж  гір  спатиме  лихо.

Як  всі  дружні,  буде  радість,
Де  й  візьметься  щирість,  жвавість.
Вмить  засяють  всі  сніжинки,
У  танок  навкруг  ялинки,
Вся  родина  звеселиться,
Бо  щороку  так  годиться,
Відзначати  справжнє  свято.

 ***
 І  для  вас  любенькі  дітки,
Прийде  дід  посеред  нічки,
Тож  влягайтесь,  милі  спати,
Ранком  встигнете,  ви  взяти,
Свій  від  діда  подарунок.
 
 Я  ж  бажаю  миру  й  щастя!
Ясне  сонце  мов  причастя,
Най  сипне  срібла  і  злата,
Щоб  земля  свята,  багата,
Теж  відчула  з  нами  свято!
 
 Ген  здаля  лунають  дзвони,
Нині  й  пташечка  співає,
Миколая  прославляє!

                             05.12.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052716
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2025

За покликом серця (розповідь)

 Третій  день  поспіль,  мрячить  осінній  дощ.  За  вікном  другого  поверху  багатоповерхового  будинку,  злегка  схилився  молодий  клен.  Він  майже  голий,  але  кілька  червоних    і  жовтих  листочків,  ще  тримають  на  собі  дрібні  краплі  дощу.  Продовжують  чинити  опір  поривам  холодного  вітру.  Віконне  скло  в  дрібних  краплинах,  але  це  лише  на  якусь  мить.  Вони  швидко  поєднуються,  збільшуються  і  стікають  по  склу.
Валя  дивиться  на  них,  вони  ніби  намагаються  наздогнати  її  думки.  Одна  за  іншою,  вмить  освіжали  пам’ять,  а  деякі,  наче  подали  знак  затриматися,  згадати  про  прожите.
 У  невеликій  квартирі  тихо.  Меблі  сімдесятих  років  минулого  століття  зберігали  в  собі  її  таємницю  життя.  Біля  скляної  цукерниці  на  ніжці,  на  столі  стоїть  фото.  Фото  коханого  чоловіка,  який  змінив  її  життя.
-  Льоня,-  вона  прошепотіла  тихим  голосом.  І  помахом  руки  витерла  щоки,  від  застиглих  сліз.  Несподіваною  хвилею  на  неї  наринули  спогади.
*
 По  коридору  інституту  метушня,  потік  людей,  то  в  одну  сторону,  то  в  іншу.  Вона  стояла  біля  великого  вікна.  Дивилася  на  будинки,  що  за  вікном,  на  своє  відображення.  Раптом  її  увагу  привернув  високий  хлопець,  він  у  цей  час  підійшов  до  вікна.  Його  погляд  ковзнув  по  її  обличчю,  їй  здалося,  що  він  усміхнувся.  Густе  чорне  волосся  і  колір  волошкових  очей  на  якусь  мить  зачарували  її.  О!  Та  він  же  в  нашій  аудиторії  був,  значить    будемо  разом  навчатись.  Але,  на  жаль,  він  здається  молодшим.
 Валя,  дівчина  середнього  зросту,  красива  форма  блакитних  очей  помічається  відразу.  Біла  шкіра  і  розсип  злегка  помітного  ластовиння  на  курносому  носі  привертає  увагу.  Хвилясте  волосся  пшеничного  кольору  спадало  на  плечі  -  воно  захоплювало  багатьох.  Вона  родом  з  невеликого  містечка  Свердловської  області.  Її  мрія  вчитися  та  працювати  на  залізниці.  Хоч  і  закінчила  школу  з  відзнакою,  але  мама  не  відразу  відпустила  з  домашнього  гніздечка.  Вони  вже  кілька  років  жили  вдвох,  батько  пішов  до  іншої.  Їй  було  боляче  перенести  з  ним  розлуку,  але  вона  собі  дала  слово,  що  й  без  нього  в  житті  доб’ється  успіхів.  Настирливість,  упевненість  у  собі,  в  своїх  здібностях,  дали  в  житті  зелений  вогник,  вперед  і  тільки  вперед!
Одного  разу,  в  інститутській  бібліотеці,  вона    все-таки,  з  ним  познайомилася.  В  бібліотекарки  спитала  про  книгу  »  Проектування  та  будівництво  залізниць».  Їй  у  відповідь,  кивнула  рукою,  сказала,  що  останню  книжку  взяв  той  хлопець.  Схилившись  над  книжкою,  він  сидів  за  столом  у  самому  кутку  читального  залу.  Підійшовши  до  нього  не  встигла  й  слова    сказати,  піднявши  голову,  він  посміхаючись  запитав,
-  Що  теж  за  цією  книжкою?
Трохи  соромлячись,  у  відповідь  кивнула  головою.
Він,  вказавши  на  стілець,  одразу  представився,
-  Мене  звати  Леонідом,  присідай  поряд.
 Після  декількох  з  ним  розмов,  зробила  висновок,  йому  це  ім’я  підходить.  Він  високо  оцінює  моральні  принципи,  дипломатичний,  гнучкий  у  спілкуванні.  Такий  хлопець  не  дозволить  себе  обманювати  –  брехню  відразу  відчує.  Досить  розумний,  ввічливий,  водночас  помітила,  що  велику  увагу  звертає  на  інтелектуальні  здібності.
 При  підготовці  курсових  робіт  їх  погляди  у  чомусь  співпадали.  Але  це  були  суто  робочі  моменти.  За  ним  таємно  спостерігала,  але  запросити  на  чай  не  вистачало  сміливості.  Якби  мешкали  в  одному  гуртожитку,  інша  річ,  було  б  простіше.  Дізнавшись,  що  він  на  чотири  роки  молодший,  її  надії  продовжити  дружбу,  розвіялися.  З  легким  хвилюванням  міркувала  та  й  навіть  після  закінчення  інституту  чи  й  зможуть  десь  зустрітися.  Адже  він  з  Красноярського  краю  і  хто  знає,  як  далі  складеться  життя.
 Час…  він,  як  річка,  не  стоїть  на  місці.  Думки  про  нього  не  залишили  її  головоньку.  Легкість  спілкування  притягувало  одне  до  одного.  Але  то  були  дружні  стосунки  студентських  днів.  Думки  про  розлуку,  їй  часто  не  давали  спати.  Але  час  минав  і  вже  останній  вечір  у  галасливому  залі  хвилював  кожного.  Вручення  дипломів,  теплі  слова  викладачам  та  останні  обговорення,  хто  і  куди  отримав  направлення  на  роботу.  Леонід,  посміхаючись  повідомив,  що  їде  в  Україну,  але  куди  конкретно,  не  сказав.  Сам  шокований,  що  буде  далеко  від  батьків.  Щоправда  вдома  ще  був  брат,  його  це  трохи  заспокоїло.
Валя  ж,  мала  явитися  в  Київ,  в  Управління  Південно-Західної  залізниці,  для  подальшого  розподілу.  Приїхавши  додому,  мамі  повідомила,  що  має  направленні  в  Київ.  Та,  від  хвилювання  розплакалася,  обійняла,  притиснула  до  себе,
-  А,  як  же  я  дочко?  Ти  мене  одну  залишиш?
Це  питання  довго  не  обговорювалося,  адже  для  влаштування,  їм  дали  лише  один  місяць.
 Велике,  красиве  місто,  привітно  зустріло  Валентину.  Вона  залишилася  працювати  в  Києві,  в  Управлінні  Південно-Західної  залізниці.  В  одному  з  техвідділів,  займалася  схемами  по  будівництву  нових  залізничних  гілок  з  автоматичними  стрілками.  Незабаром  познайомилася  з  хлопцем  з  цього  ж  відділу  і  в  них  закрутився  роман.  Довго  час  не  тягнули,  адже  їй,  як  молодому  спеціалісту  дали  квартиру.
До  невеликої  вечірки  з  приводу  взяття  шлюбу,  на  постійне  проживання  до  себе  забрала  маму.  Через  рік,  народила  донечку  Людмилу.  Здавалося,  удача  їй  посміхнулася,  але  не  все  було  гладко.  Через  шість  років  вони    розірвали  шлюб.  Вона  змушена  була  піти  з  техвідділу.  Не  змогла  чоловікові  пробачити  зраду.  Кожна  з  ним  зустріч  викликала  огиду.  Перевелася  до  планового  відділу  руху  поїздів,  роботу  поєднувала  з  навичками  диспетчерської  служби.
 *
 Життя  Леоніда  склалося  настільки  несподіваною,  незвичною  для  нього.  Після  приїзду  на  велику  вузлову  станцію,  його  направили  працювати  електромеханіком  з  обслуговування  автоматичних  стрілок  із  розподілу  вагонів.  Життя  в  невеликому  гуртожитку,  не  віщувало  нічого  хорошого.  Та  через  два  роки  він  був  направлений  у  Київ  до  школи  з  обміну  досвідом.  Де  вносив  свої  пропозиції  щодо  роботи  СЦБ.  Його  помітили  у  службі  зв’язку  залізниці  і  було  призначено  заступником  начальника.  Тут,  у  невеликому  містечку  він  і  зустрів  своє  кохання.
Світлана  славна,  струнка,  розпустивши  темне,  з  каштановим  відтінком  волосся,  нагадувала  гарну  пишну  квітку  півонії.  Вони  познайомилися  в  бухгалтерії,  дівчина  вела  справи  по  технічній  документації.
 Йому  надали  службову  квартиру  і  він  не  став  відкладати  весілля.  Жили  у  злагоді.  Раділи  сімейному  життю  та  черговим  успіхам  на  роботі.  Через  рік  у  них  народився  син  Віктор.  Вони  були  дуже  щасливі.  Незважаючи  на  те,  що  він  багато  часу  проводив  на  роботі,  вона  завжди  була  йому  підтримкою.  Він  милувався  її  красою  і  іноді  не  зміг  утриматися,  хотів  її  любити.  Зачарований  її  карими  очима,  хотів  випити  насолоду  вуст,  пізнавши  глибше  таємниці  єства.
Час  летів,  через  сім  років  після  народження  Віктора,  народився  син,  його  назвали  Сергійком.
 У  Валентини  сімейне  життя  не  складалось.  Здавалося  і  характер  мала  не  складний.  Але  їй  не  вдавалося  зустріти  такого  чоловіка,  щоб  підкорив  її  серце.  Щоб  відчувала  до  нього    те,  що  відчувала  до  Леоніда.  Вже  минуло  стільки  років,  вона  вже  й  упокориться  з  тим,  що  їй  чоловік  не  потрібен.  Дивилася  на  дочку  і  тішиться,  що  вже  закінчила  технікум.  А  там  дивися  і  скоро  заміж  захоче,  адже  зустрічається  з  Павлом.  Хоча  він  трохи  старший,  але  видно  надійний  хлопець.  Ще  й    у  цирку    працює  акробатом,  а  Людмила  у  школі  займалася  акробатикою.  У  перспективі    думала  потрапити  до  цирку,  працювати  разом  з  ним.  
 *
Минув  час.  Одного  разу  Леонід  біля  дверей  великої  зали  побачив  Валентину.  Вони  зустрілися  на  урочистих  зборах  присвячених  Дню  залізничника.  Погляд  віч-на-віч,  на  душі  радісно,  на  обличчі  посмішка.  Він  злегка  обійняв  її  за  плечі,
-  Я  так  радий  тебе  побачити.  Валюша  скільки  років…  скільки  років.  А  ти  майже  не  змінилася.
І  тут  же  нахилившись  до  неї,  прошепотів  на  вухо,
-  Ти  так  погарнішала.  Я  тебе  ледве  впізнав.
Вона  намагалася  дивитися  в  сторону,  на  віях  мерехтіли  сльози  радості.  Яке  щастя  побачити  його  знову.  Від  несподіванки,  почутих  приємних  слів,  вмить  затремтіло  серце,  до  лиця  ринула  кров.  Почервонівши,  ніжно  взяла  за  лікоть,  відвела  вбік,
 -  На  нас  дивляться.  Льоню  ти  так  змужнів.  Ну  давай,  розповідай,  як  життя,  де  ти  зараз,  ким  працюєш?
Раптом  заграла  музика,  він  прошепотів,
-  Після  зборів,  я  чекатиму  біля  входу.  Давай  на  концерт  не  залишимось.
   В  кафе  грала  спокійна  музика  з  елементами  джазу  та  блюзу.  Вона  коротко  розповіла  про  своє  життя,  роботу.  Про  дочку,  якій  учора  хлопець  зробив  пропозицію  вийти  заміж.  Не  замислюючись  сказала,
-  Ось  бачиш,  я  напевно  вже  старою  стала,  а  ти  говориш  покращала.  Дочку  віддам  заміж,  а  там  і  онуки  підуть.  Час  летить  і  його  не  наздогнати.  Ну  тепер  поділись,  розкажи  про  себе.
Він  також  був  красивий,  то  ж  пощастило  комусь,  проникливо  дивилася  на  нього.  Почувши  її  прохання,  його  завжди  сяючим  живим  блиском  очі  потьмяніли.  Раптово  похнюпився.  Це  надає  обличчю  серйозного  і  задумливого  вигляду.  У  руці  смикає  серветку,  злегка  нахиливши  голову,  не  поспішаючи  заговорив,
-  Знаєш,  я  не  знаю  що  мене  чекає.  Я  був  такий  щасливий,  зустрів  кохану  жінку,  вона  мені  народила  двох  синів.  І  на  роботі  все  чудово,  зараз  працюю  на  вузловій  станції,  обіймаю  посаду  зам.  ШЧ  по  СЦБ.  Мої  мрії  справдилися,  адже  ти  ж  знаєш,  я  любив  розробляти  раціональні  пропозиції  у  цьому  напрямі.
Вона  дивилася  на  нього,  уважно  слухала,  хотіла  побачити  його  очі.  Але  він,  не  підводячи  голови,  трохи  хвилюючись  говорив  все  тихіше  і  тихіше.  Вона  нахилилася  до  столу,  взяла  його  за  руку,
Льоню,  якщо  дуже  боляче,  може  не  треба  згадувати.
Він  злегка  стрепенувся,  стиснув  її  руку,
-  Знаєш,  у  моєї  Світлани  онкологія.  Ось,  вже  майже  рік  ми  з  цим  боремося.  Але,  на  жаль,  результату  немає.  А  у  нас  хлопчики,  одному  тринадцять,  а  другому  шість  років.  Як  вони  без  неї,  не  уявляю.  Вже  про  себе  нічого  не  говорю.  Але  ж  їм,  у  цьому  віці  так  потрібна  мати,  їм  треба  дати  дорогу  в  життя,  треба  вивчити.
Вона  дві  його  руки  взяла  в  свої.  Він  ніби  не  помітив,  знову  опустив  голову,  продовжив  розповідати.
 Близько  двох  годин  вони  провели  в  кафе.  Піддавав  час,  йому  потрібно  було  йти  на  поїзд.  Вона  з  ніжністю  дивилася  на  нього,  тихо  сказала,
-  Льоню!  А  знаєш,  адже  я  зараз  працюю  диспетчером.  Ти  не  соромся,  дзвони.  Може  потрібна  допомога.  Я  завжди  готова  тобі  допомагати,  звичайно  чим  зможу.  Може  гроші  потрібні?
Піднявши  голову,  не  відриваючись,  дивився  в  її  очі,
 -  Ні-ні!  Гроші  є,  дякую!
   Вони  розійшлися  на  зупинці  метро.  Через  його  невдачу,  їй  було  боляче.  Це  ж  треба  таке  горе.  Як  шкода,  ще  така  молода,  а  діти?  Тяжко  йому  буде  з  ними.
В  цей  вечір,  прийшовши  додому,  ніяк  не  могла  заспокоїтися.  Весь  час  у  роздумах,  ходила  по  кімнаті,  немовби  вимірювала  відстань  від  кутка  до  кутка.
 Мати  не  могла  не  помітити,  що  дочка  чимось  стривожена.  Валя  вийшла  на  балкон,  хотіла  подумки  загубитися  в  міському  шумі  машин,  до  неї  підійшла  мама,
-  Дочко,  чим  стривожена,  поділися.
Двері  на  балкон  не  були  зачинені.  Від  легкого  вітру,  час  від  часу  колихалася  красива  біла  тюль.  В  цей  час  Люда,  з  пакетом  зернят  у  руці,  вийшла  із  своєї  кімнати.  Побачивши,  що  мама  і  бабуся  на  балконі,  в  серванті  взяла  тарілку    і  закинувши  ногу  на  ногу,  сіла  у  крісло.  Вона  ніби  розтягувала  задоволення,  рукою  брала  кожне  зерно  і  не  поспішаючи,  відправляла  його  в  рот.  Зовсім  випадково  стала  свідком  цієї  розмови.
Валя,    ліктем  опершись  на  перило  балкона,  дивилась  в  нікуди,
-  Думаю  не  варто,  навіщо  тебе  навантажувати      своїми  проблемами.
Мати  ніжно  обійняла  за  плечі,
 -  Ти  не  дивися,  що  я  вже  старою  стала,  поділися,  як  у  дитинстві.  Адже  знаєш,  поділишся,  з  душі  зникне  вантаж,  дивись  та  й  полегшає.
Близько  години  Людмила  боялася  поворухнутися,  глибоко  дихати,  ловила  кожне  материнське  слово.  Зрозумівши,  що  розмова  підходить  до  завершення,  подумки  здивувалася.  Ну  це  ж  треба,  скільки  років  мовчала,  тримала    в  таємниці  свої  почуття.  Цікаво,  навіть  бабуся  про  це  нічого  не  знає.  Треба  буде  подивитися  фото,  здається  там  вся  група  є.  І  хто  це  той,  такий  красивий,  якого  вона  описує  бабусі?  Раптом  знову  почула  голос  бабусі,
   -  Так,  невідомо  скільки  часу  вона  протягне.  На  жаль,  важка  хвороба,  вона  всім  приносить  страждання,  горе.
Голос  матері  ледь  чутний,  здавалося,  що  вона  плаче,
-  Не  знаю,  як  його  підтримати.
-  Так  Валю,  йому  буде  дуже  важко,  але  я  тобі  тут  не  порадниця,-  бабуся  заговорила  гучніше,
-  Та  ти    і  не  слухай  нічиїх  порад,  дій  за  покликом  серця.  Прислухайся  до  нього,  прислухайся  до  своєї  душі.  Поспішати    нікуди,  ще  є  час.  Хто  знає,  а  може  в  нього  на  прикметі  вже  хтось  є.
Упевнений,  але  тихий  голос  Валентини,
-  Ну  що  ти  таке  кажеш.  Він  чистий,  настільки  я  його  знаю,  не  потерпить  ні  кривлянь,  ні  підлості,  ані  омани.  Любить,  щоб  ні  смітинки,  ані  жодної  фальші.  Такі  люди  в  житті  рідко  трапляються.
Люда  почула  шурхіт,  миттєво  повернулася  у  свою  кімнату.  Вона  довго  не  могла  заснути.  Але  подивившись  на  фото  Павла,  посміхнулася.  Ну  й  нехай  їде  до  нього.  Нехай  нарешті    влаштує    своє  життя,  звичайно  якщо  захоче.  А  ми  з  бабусею  якось  порозуміємося.
Минуло  пів  року,  Леонід  у  справах  приїжджав  у  Київ,  відвідав  її  на  роботі.  Був  дуже  задоволений,  що  потрапив  саме  в  її  зміну.  Десь  би  двом  піти  поговорити,  але  робота,  є  робота.  Декілька  слів  при  розлуці,  лише  задумливі  погляди.
Надворі  рання  весна.  Пахне  талим  снігом,  легкий  вітерець  підбадьорював,  ніс  запах  свіжості.  В  цей  день,  як  завжди,  Валя  на  роботу  прийшла  рано.  Начальник  служби  проводив  селекторну  нараду.  Почувши  про  співчуття  Леоніду,  вона  несподівано  для  себе  ойкнула,  присіла  на  стілець.  Це  ж  треба.  Від  неприємної  несподіванки,  все  тіло  покрилося  гусячою  шкірою.
 Від  Управління  дороги,  декілька  чоловік  їхало  на  похорон.  Валя  не  змогла  не  поїхати.  Одна  думка,  зараз  його  потрібно  підтримати.  Родина  далеко,  навряд  чи  хто  з    Красноярська  в  цей  час  приїде.
 Леонід  приголомшений  тим,  що  сталося.  Хоча  і  знав,  що  це  трапиться,  ніби  й  старався  бути  підготовлений  до  цього,  але  йому  це  не  вдалося.  В  його  очах  таївся  біль.  Побачивши  його,  їй  здалося,  що  за  цей  час,  що  не  бачились,  він  дуже  постарів.  Де  поділась  його  стрункість?  Опущені  плечі,  густе  чорне  волосся  з  проблисками  сивини  звисали  на  лоб.  По  обох  щоках,  одна  за  іншою  котились  сльози,  він  не  в  змозі  був  їх  стримати.  Стиснувши  кулаки,  не  ворухнувшись    стояв  біля  узголів’я  труни.  Біля  нього  стояли  родичі  Світлани  і  хлопчик,  вона  зрозуміла,  це  був  старший  син.  Молодшого  сина  на  похоронах  не  було.  Колона  людей  йшла  пішком  до  самого  цвинтаря.  Останній  шлях,  шлях  болю  і  печалі.  Шлях,  з  якого  не  повертаються,  але  залишають  про  себе  спогади.
 Після  поминок,  коли  всі  дякували  за  обід  і  прощалися  з  ним,  тільки  тепер  він  помітив  її.  Не  зміг  утриматися,  затрусилися  плечі,  поклавши  голову  на  її  плечі,  тихо  розплакався.  В  подиві  хтось  запитав,
 -  Це  що  хтось  з  родини?
 -  Ні-ні!-  у  відповідь  чиїсь  слова,-  Вони  разом  вчилися,  це  з  Києва.
*
   Час  надто  довго  тягнувся.  Щоранку,  молодший  син  запитував  про  маму.  З  болем  у  душі,  вже  скільки  раз  говорив  сину,  що  вона  вже  ніколи  не  повернеться.
Життя  Леоніда  змінилося.  На  сон,  за  добу  доводилося  виділяти  лише  три  години,  розривається  на  частини;  домашній  клопіт,  робота,  дитсадок.  Інколи  і  вночі  доводилося  бути  на  роботі.  Добре,  що  старший  син  все  зрозумів,  добре  поводився,  його  підтримував.  Але  якось  ввечері  запитав,
-  Що  так  і  будемо  утрьох  жити?  Мені  ввечері  потрібно  на  волейбол,  а  ти  з  роботи  пізно  приходиш.  Мені  набридає  Сергія  із  собою  таскати.  Та  й  йому  ж  скоро  йти  в  перший  клас.
-  Почекай,  сину!  Я  вас  обох  відвезу  в  Красноярськ,-  він  відповів  замислюючись.
-  Ну  добре,  тобі  вирішувати.  Але  врахуй,  після  закінчення  школи  я  назовсім  переїду  в  Красноярськ.  Там  є  технікум,  думаю  старики  тільки  зрадіють.
Леонід  здивувався,  але  на  слова  сина  нічого  не  відповів.  Досить  важко  розлучатися  з  дітьми.  Йому  навіть  було  страшно  уявити,  що    в  квартирі  він  залишиться  один.  Але  іншого  виходу  просто  не  було.  І  після  закінчення  учбового  року,  він  відвіз  дітей  до  батьків.
 Літо    у  самому  розпалі.  Він  з  головою  занурився  в  роботу.  На  якісь  чотири  години,  не  більше  приходив  додому.  Та  й  що  його  тримало  в  пустій  квартирі?  Спогади  про  кохану  дружину  забирали  сон,  інколи,  в  області  грудної  клітки    біль.  Заспокоював  себе,  це  нерви,  це  все  нерви.  Тиша  в  квартирі  тиснула,  дратувала.  Але  кожної  неділі,  як  завжди  з  квітами,  він  ходив  на  цвинтар.  По  дорозі  звідти,  заходив  на  дачу.  Хоча  цього  року,  він  нічого  не  встиг  посадити,  але  суниці  і  смородина  вродили.  Кожну  хвилину  згадував  дружину.  Ягоди  перетер  з  цукром,  як  це  вона  робила,  поставив  у  холодильник.  Останні  дні,  тільки  прокинувшись,  зазирав  на  настінний  календар,  запланував  поїздку  до  батьків.
Минуло  трохи  часу.  Леонід  їхав  з  пересадкою  по  Києву,  хотів  побачитися  з  Валентиною.  Вона  була  дуже  рада,  що  зателефонував  за  день  до  приїзду.  Готувалась  до  зустрічі,  ніби  йшла  на  побачення.  Навіть  придбала  красиву  сукню  блакитного  кольору.  Вона  підкреслювала  її  фігуру  і  дуже  пасувала  до  кольору  очей.  Хвилюючись  відправилася  в  перукарню,  добре  б,  щоб  великої  черги  не  було.
 З  усмішкою  на  обличчі  зазирає  у  дзеркало,  милувалася  зачіскою.  Ну  ось,    її  доганяли  думки,  вже  тепер  можна  йти  на  побачення.  І  зазирнувши  на  годинник,  поспішає  на  залізничний  вокзал.
 Помітивши  його  здалеку,  вона  мимоволі  посміхнулася.  В  одній  руці  тримав  три  білі  троянди,  у  другій  дипломат.  Побачивши  її,  їй  здалося  він  розгубився,  але  тут  же  йшов  назустріч,
 -  Я  дуже  вдячний,  що  ти  прийшла.
 І,  як  хлопчисько,  злегка  почервонівши,  вручив  їй  квіти,
-  Це  тобі.  Мій  поїзд  через  дві  години,  давай  зайдемо  в  кафе.
 Подякувавши,  її  щоки  ледь  вкрилися  рум’янцем.  Зненацька  на  неї  напало  дивне  відчуття,  відчула  прискорене  серцебиття.  Так,  вона  розхвилювалася,  він  розбудив  у  ній  жінку.  Але  намагалася  сховати  хвилювання,  в  сторону  махнувши  рукою,  голосно  сказала,
-  Давай  перейдемо  на  ту  сторону,  в  метрах  сто  звідси,  є  кафе.
Він  підтримав  розмову,
-  Так  помітно,  що  вже  друга  половина  серпня.  Багато  людей,  шум,  гамір,  розмови.  Майже  всі  похапцем  поспішають,  кудись  тягнуть  валізи.
В  кафе  надто  людно,  шумно.  Тому  вони  там  довго  не  були.  Адже  поспілкуватися,  практично  було  не  можливо.  Випивши  по  чашці  кави,  вирушили  побродити  біля  вокзалу.
 Він  дуже  емоційно  розповідав  про  успіхи  на  роботі.  Уважно  слухаючи  його,  вона  інколи  повертається  до  нього,  зазирає  на  обличчя.  Так,  а  здається  на  скронях  сивини  не  було,  що  горе  робить  з  людьми.  І,  як  швидко  летить  час.
 Він  будував  плани  забрати  дітей,  розповідав  про  старшого  сина,  що  той  після  школи  хоче  поїхати  до  його  батьків.  Раптом  зупинився  і  взяв  її  за  руку.  
Його  погляд  утонув  у  глибині  її  очей.  Тепло  і  ніжність  проникли  до  серця.  О,  скільки  років  вона  чекала  цього  погляду.  Вони  на  декілька  секунд  ніби  завмерли.  Зненацька  здригнулися  від  звуку  різкого  гальмування  машини,  він  розгублено  заговорив,
Валю,  ти  здається  збиралася  у  відпустку.  Хочу  тебе  запросити  в  гості.  Скоро  перше  вересня,  Сергійко  піде  в  перший  клас.  Може  ти  допоможеш  мені  його  зібрати?
 Вона  посміхнулася.  Так,  адже  вона  чекала  цього  моменту,  до  нього  давно  була  готова.  В  душі  переживала,  чи  почує  колись  ці  слова?  Так,  вже  не  ті  роки,  щоб  не  розуміти  один  одного  з  півслова.
Він  посміхнувся,  миттєво  повеселішав,  однією  рукою  обійняв  за  плечі,  злегка  нахилившись,
 -  Я  по  усмішці  зрозумів.  Ти  не  проти?  Чи  я  не  правий?
 *
 Рано  вранці,  за  три  дні  до  школи,  Леонід  привіз  її  до  себе  додому.  Діти  ще  спали.  Він  тільки  переступив  поріг,  обійняв  її  і  ніжно  поцілував.  Відчайдушно  забилось  серце,  хвилювання  переповнило  її.  Вона  тихо  прошепотіла,
-  Льоню,  нам  не  по  двадцять  років.  Хоча  час  летить,  але  не  квап  події.    Я  поки  що  не  готова  до  таких  відношень.
Вона  в  шафу  складає  свої  речі,  він  готує  сніданок.  Не  дивлячись  на  його  умовляння,  що  все  буде  добре,  вона  все  ж  дуже  хвилюється.
 Той,  перший  поцілунок,  ніби  стріла  пронизує  все  тіло.  Так,  скільки  років  вона  не  відчувала  чоловіка.  Але  не  зараз,  не  час,  твердила  собі.  Що  скажуть  люди?  Розпочнуться  розмови,  адже  після  похорон  минуло  тільки  пів  року.  Якби  він  не  хотів,  але  я  поки  на  довго  тут  не  залишуся.  Адже  він  так  кохав  свою  дружину.  З  його  боку,  це  не  порядно,  якось  потрібно  протягнути  час.
 Вже  декілька  хвилин,  Леонід  знаходився  в  дитячій  кімнаті.  У  неї  навіть  і  в  думках  не  було,  щоб  підслухати,  що  там  відбувається.  Розуміла,  за  дверима    серйозна  розмова.  Вона  на  кухні,  не  поспішаючи,    впоперек  розрізала  батон  і  для  кожного  намазала  його  маслом.  До  неї  доходили  звуки  вже  з  ванної  кімнати.  За  декілька  хвилин,  Леонід  взяв  її  за  руку,
-  Пішли!
 Так,  вона  дуже  хвилювалася.  Діти  зустріли  її  привітно,  але    з  побоюванням.  І  розпочалися  домашні  клопоти.  Похід  у  магазини,  спільні  покупки,    у  дітей  злегка  знімали  напруженість.
Віктор  називав  її  по  імені  й  по-батькові,  а  Сергійко  був  більш  ніжнішим,  більше  посміхався.  Його  очі  з  цікавістю  бігали  по  її  обличчі.  Коли  вона  це  помічала,  він  просто  посміхався  і  зникав  у  дитячій  кімнаті.
 Скільки  радості  потрібно  дитині?  Адже  кожен    з  нас  знає.  Коли  таке  велике  свято  в  школі.  Коли  дитина  переступить  поріг  до  знань  і  відчує,  що  в  нього  є  підтримка,  йому  це  набагато  легше  сприйняти.  Адже  з  однієї  сторони  це  стрес  для  дитини.  Піти  у  невідоме,  познайомитися  з  іншими  дітьми  і  замість  мами,  поряд  вчителька.
 Пробувши  з  дітьми  цілий  місяць,  Валя    зі  спокійною  душею  повернулася  в  Київ.  Діти  прийняли  її  і  це  дало  надію,  що  вони  скоро  будуть  разом.  Адже  разом  ходили  на  цвинтар,  напевно  це  й  дало  такий  результат.  Сергійко  звертався  до  неї  на  «ви»,  дізнавшись,  що  вона  має  поїхати,  навіть  заплакав.
*
 Леонід  готував  папери,  щоб  з  Нового  року  вона  тут  працювала  диспетчером.  Але  всі  папери  були  готові  тільки  в  березні  місяці.
 Вони  не  поспішали  оформити  шлюб,  адже  не  діти.  Але  вона  прийняла  його,  як  чоловіка.  Все  ж  ласка,  вмовляння,  ніжні  слова  і  трепет  душі  дозволили  поринути  у  пристрасть  кохання.  Їм  обом  здавалося,  що  вони  ще  зовсім  молоді.  Вона  палала  червоною  квіткою  і  він  милувався  нею.  Вдихав  її  аромат  ніжних  обіймів-пелюсток.  Відчував,  що  був  коханим,  у  душі  палає  вогнище  кохання.  Навіть  трохи  намагався  пристрасть  вгамувати,  адже  так  давно  не  хмелів  від  спокуси.  І,  як  вином  насолоджувався  її  поцілунками,  які  зводили  з  розуму.
     Сонце  сходить  і  заходить,  так  минали  дні.  Вона  часто  приїжджає  на  вихідні  дні,  діти  тішилися,  адже  в  домі  завжди  потрібна  жінка.  І  попрати,  і  прибрати,  інколи  допомогти  зробити  уроки.    Особливо  діти  любили,  коли  вона  готувала  торт.  Загалом  Сергій  обожнював  любу  домашню  випічку,  але  особливо  з  масляним  кремом.  Леонід  багато  часу  проводив  на  роботі,  вона  розуміла,  що  потрібна  йому  і  дуже  потрібна  дітям.
Перед  Новим  роком  захворів  Сергійко,  їй  довелося  взяти  позачергову  відпустку.  Добре,  чуттєве  серце  не  могло  до  хлопчика  залишатися  байдужим.  Температура  підіймалася  до  тридцяти  дев’яти  градусів,  здавалося  він  інколи  марив.  Ледве  розплющував  очі  і  просив  пити.  Чи  зненацька,  чи  за  покликом  серця,  став    її  називати  мамою.
 Пройшов  час…  Валентина  переїхала  на  постійне  місце  проживання,  вийшла  на  роботу.  Звичайно  працювати  в  одній  організації  з  чоловіком  не  просто,  їй  здавалося  відповідальність    подвійно  лягала  на  її  тендітні  плечі.  Робота  диспетчера,  це  в  першу  чергу  відповідальність  за  безпеку  руху  поїздів,  за  життя  людей.  Новий  колектив,  де  більшість  жінок,  зацікавлено  зазирали  в  її  сторону.  Адже  не  кожна  вирішить  піти  на  двоє  дітей.  Але  в  той  же  час  всі  розуміли,  займати  таку  посаду  і  одному  виховувати  дітей,  нелегко.  Її  терпіння,  урівноваженість  і  мудрість  багато  значить  у  вихованні  дітей.  Леонід  був  щасливий.  Він  бачив,  як  вона  всім  серцем  намагалась  завжди  приділити  увагу  і  йому,  і  дітям.  Дві  родини  поріднилися.  Вони  їздили  в  Київ  до  її  мами  і  до  дочки.  Сімейне  життя  Людмили  склалося  добре.  Вони    з  часом  придбали  квартиру  і    незабаром    народилася  онучка.  Валі  було  приємно,  що  в  Леоніда  не  відбувалося  ділення  дітей.  Він  сам  запропонував  у  банку,  на  кожного  відкрити  рахунок.  І  вони  щомісячно  перераховували  туди  гроші.  Про  це  діти  навіть  не  знали.
А  час  летів.  Після  закінчення  школи,  Леонід  відвіз  Віктора  до  батьків.  Хлопець  був  тямущим,  грамотним,  він  в  цьому  ж  році  вступив  до  технікуму.
Минуло  три  роки.  Вихідні,  будні,  життя  продовжується.  Валя  почувалася  господаркою,  хранителькою  сімейного  вогнища.  Сергій  підростав,  її  втішав  допитливістю.  Він  зовні  дуже  схожий  на  батька.  Знання  хлопчику  давалися  не  складно.  Все-таки  є  фундамент.  Вона  інколи  була    у  захваті  від  його  уміння  самому  розібратись  у  фізиці,  електроніці.  Так,  адже  і  дивуватися  не  варто,  напевно  гени  в  житті  дуже  багато    значать.
Після  закінчення  технікуму,  Віктор  відслужив  в  армії  і  незабаром  запросив  на  весілля.  Звичайно,  замислюючись  міркувала  Валя,  потрібно  їхати.  Вже  кілька  раз  вони  збиралися  поїхати  разом  та  якось  все  не  виходило.  І  взявши  відпустки,  вони  втрьох  поїхали  в  гості.
 Їх  дуже  тепло  зустріли.  Особливо  свекруха,  все  обіймала  і  дякувала  за  онуків.  Вона  розуміла,  що  таке  виховувати  дітей.
І  весілля  вдалося,  і  ще  два  тижні  гостювали.  А  погуляти    і  відпочити  було  де.  Красноярський  край  славився  лісами.  Вони  збирали  гриби,  ягоди  і  навіть  горіхи.
 *
Дні  текли  чергою,    змінювались  пори  року.  За  ці  роки  з  життя  пішла  її  мама.  В  дочки  все  було  добре.  За  цей  час  вже  підріс  і  онук.  І  теж  мріяв  виступати  в  цирку.  Як  добре,  що  була  мама,  заспокоювала  себе,  якби  я  змогла  допомогти  дочці  у  вихованні  онуків.  І  у  Віктора,  на  батьківщині  Леоніда,  було  вже  двоє  синів.  Вони  їздили  туди  через  кожні  три  роки.
 Валентині  до  пенсії  залишилося  трохи  менше  року.  Вона  дивилася  на  Сергія,  ну  ось  і  він  вже  закінчив  школу.  Врівноважений,  симпатичний  хлопець,  напевно  теж  не  одній  дівчині  закружляє  голову.  Але  останнім  часом,  вона  помітила  напругу  у  відношеннях  з  Леонідом.  Ніби  поміж  них  пробігла  чорна  кішка.  В  душі  виправдовувала  чоловіка,  що  все  пов’язано  з  роботою.  Адже  недавно  він  пішов  на  підвищення.  Останнім  часом  і  навіть  у  вихідні  дні,  вже  зовсім  мало  часу  проводив  вдома.  Вона  ж  працювала  в  зміні,  частіше  їздила  на  дачу,  тут  помічником  їй  був  Сергій.  Вона  в  ньому  помітила  якусь  незрозумілу    скутість,  але  вирішила,  що  це  вікове,  над  цим  не  варто  ламати  голову.
 Ранок…  яскраві  сонячні  промені  проникли  до  спальні.  Валя  прокинулася,  кинувши  погляд  на  чоловіка,  посміхнулася.  У  нас  все  буде  добре,  адже  прийшла  весна,  а  вона  завжди  приносить  радість  і  мудрість.  І  його  злегка  торкнулася  рукою,
-  Вставай,  дорогенький.  Час  збиратися  на  роботу.
Накинувши  на  себе  халат,  пішла    в  прихожу  кімнату,  включила  праску.
Вона  для  чоловіка  прасує  сорочку,  в  цей  час,  з  ванної  кімнати  вийшов  Сергій,  привітався  і  якби  мимохідь  сказав,
-  Ну  мамо,  ти  його  так  розбалувала.  Ви  з  батьком  мене  навчили  речі  прасувати,  а  йому  самому,  що  слабо?  Тобі  і  так  роботи  достатньо.  Леонід,  вже  поснідавши,  вийшов  з  кухні,  він  чув  слова  сина,  грубо  відповів,
-  Не  тобі  мене  повчати…
Від  сина  не  довелося  довго  чекати  відповіді,
-  Чуєш  батьку,  я  не  збираюся  тебе  вчити.  Але  думаю  тобі  варто  прислухатися  до  деяких  моїх  порад  і  не  тільки  в  цьому.
Це  сказавши,  він  відразу  пішов  у  свою  кімнату.  Коли  в  сім’ї  трапляються  такі  моменти,  вже  краще  піти.  Валя  завжди  так  робила.  Злегка  почервонівши,  пішла  на  кухню.  Але  тут  же  повернулася,  в  руках  тримала  чорну  шкіряну  папку,
-  Льоню,  ось  ти  забув.
Вона  протягнула  папку  і  злегка  затримала  його  руку,  запитала,
 -  У  нас  з  тобою  все  в  порядку?
 Його  погляд  забігав  по  її  обличчю,  трохи  розгублено  відповів,
-  Тебе  щось  не  влаштовує?    Мені  здається  ти  просто  втомилася.  А  якщо  ти  про  нього,  не  звертай  уваги.  Я  з  ним  поговорю,  про  що  це  він.  І  вже  біля  дверей  сказав  голосно,
-  О!  Дякую  за  сніданок.  І  за  сорочку  теж.
Двері  зачинилися,  немов  обірвалася  струна  на  музичному  інструменті.  Їй  стало  себе  шкода.  Адже  раніше,  коли  йшов,  завжди  посміхався  і  часто  навіть  при  синові  дозволяв  собі  поцілувати  її  в  щоку.
 Сергій  чув  їх  розмову,  посміхнувся,  оце  дає!  А  все  життя  мене  вчив  бути  чесним.  Таємницю  про  батька,  в  собі  тримав,  йому  було  боляче  за  маму.  Два  дні  назад,  він  з  хлопцями  гуляв  по  місту.  Вже  було  пізно,  додому  йти  не  хотілося.  Валентина  була  в  нічну  зміну,  а  батько,  як  завжди  приходив  ближче  до  ночі.
Ішов  по  алеї,  біля  під’їзду  багатоповерхового  будинку  привернув  увагу  жіночий  сміх.  Біля  входу  під’їзду,  світло  з  вікна  падало  на  біляву  жінку,  поряд  з  нею  стояв  його  батько.  Він  зупинився,  витріщив  очі,  а  час  то  який,  от  дає!  І  відразу  попрощався    з  хлопцями,  але  додому  не  пішов.    А  став  з-за  рогу  стежити  за  батьком.  Здавалося  що  тут  такого,  але  його  це  дуже  насторожило.  При  одній  думці  стало  неприємно,  невже  в  нього  інша  жінка?  Та  ні,  якась  нісенітниця  лізе  в  голову.  Почекаю  його  тут,  разом  підемо  додому.
Але  раптом  він  побачив,  як  батько  наблизився  до  неї,  вона  засміялася  і  різко  зайшла  в  під’їзд.  Батько  кинувся  за  нею.  Сергій,  нічого  не  подумавши,  як  миша  проник  за  ними.  Він  зрадів,  що  тут  була  напівтемрява,  світло  горіло  десь  вище.  На  другому  поверсі,  звук  замка  привернув  його  увагу.  Зробивши  кілька  кроків  вгору,  він  побачив,  як  вона  закинула  руки  на  плечі  батька  і  припала  до  його  вуст.  Двері  повільно  зачинилися,  клацнув  замок.
Сергій  був  готовий  рвати  й  метати.  Як  він  посмів?  Він  що  перетворився  на  бабника?  Боже  мій,  мати  таку  дбайливу  дружину  і  творити  чорт  знає  що.  В  під’їзді  чатував  до  півночі,  так  батька  і  не  дочекався.  Прийшовши  додому,  прийняв  холодний  душ  і  випив  молока  з  медом.  Від  роздумів,  волосся  стало  дибом.  Ні,  я  маму  не  дам  в  образу.  Він  ледве  заснув,  здавалося  вся  ніч  чула  той  заразливий  сміх.
 Рано  вранці  збирався  в  школу,  але  настрою  зовсім  не  було.  Всі  думки  про  батька,  цікаво,  давно  він  з  нею?  І  ночувати  не  прийшов.  Він  тільки  зараз  звернув  увагу,  адже  вдома  він  часто  не  ночував,  коли  мати  працювала  в  нічну  зміну.  Недавно  казав,  що  їздив  у  Київ.  Мабуть  інколи  потрібно  більше  уваги  приділяти  батькам.  Зробивши  такі  висновки,  він  пішов  у  школу.
Ледве  відсидів  два  уроки,  нервувався.  Напевно  мама  вдома,  можливо  він  у  себе?  І  він  все  ж  таки  вирішив  сходити  до  нього  на  роботу.  Спіймав  себе  на  думці,  добре,  що  від  школи  йти  хвилини  три,  не  більше.
 На  робочому  місці  секретарки  не  було  і  він    злегка  нахилившись,  тихо  ледь  відчинив  двері,  батько  читав  якісь  папери.  В  кабінеті    крім  нього  більше  нікого  не  було.  Стиснув  кулаки,  це,  як  підтримка  для  себе,  зайшов  у  кабінет  і  різко  зачинив  двері.  Тільки    тепер  Леонід  почув,  що  хтось  зайшов.  Він  здивувався  його  появі,
-  Що,  на  щось  гроші  потрібні?
Сергій  миттєво  відсунув  стілець    від  довгого  столу,
-  Можна  я  присяду?  Хочу  с  тобою  поговорити.
-  А  вдома  цього  зробити  не  можна?-  позираючи  через  окуляри,  запитав  його.
-  Ти  мені  скажи,    в  тебе,  як  давно  та  жінка?
-  Сину,  ти  про  що?
-  Та  білявка,    з  якою  ти  вчора  сміявся  біля  під’їзду.
-  Що  за  нісенітниця,  це  ми  просто  разом  йшли  з  роботи.  Вона  пішла  додому,  а  я  повернувся  на  роботу.  На  маневровій  гірці  було  пошкодження,  мені  довелося  туди  поїхати.  До  речі  та  жінка  голова  нашого  місцевого  комітету,  вже  три    роки,  якщо  ти  цього  не  знаєш.  І  нам  іноді  доводиться  вирішувати  деякі  питання.
-  Так  вирішувати,  як  вчора?  Я  не  малий  хлопчик,  батьку.  Я  виріс,  а  ти  просто  не  помітив.  Ти  вічно  на  роботі,  а  ми  з  мамою  і  на  дачі,  і  на  цвинтар  без  тебе  їздимо,  вона,  як  бджілка  працює.  Напевно  скажеш,  це  з  моєї  сторони  низько,  що  я  вислідив  і  все  побачив,  на  що  здібна  та  жінка.  Думай,  що  хочеш,  але  я  маму  в  образу  не  дам.  Тому  я  прийшов  до  тебе  на  роботу,  добре,  що  в  приймальні  немає  нікого.  Я  боюсь,  не  хочу  щоб  вона  про  це  дізналась.  Так  що  припиняй  це  безумство.  Інакше  на  випускному  вечері,  я  тебе  бачити  не  хочу!
 -  Припини!-  зненацька    голосно  зупинив  його.
Син  виходячи,
-  Запам’ятай,  я  маму  в  образу  не  дам.
Так,  він  пережив  все  це,  тому  став  трохи  задумливим.  Тому  вранці,  так  розмовляв  з  батьком.
У  вихідний  день  Валентина  займалася  генеральним  прибиранням.  Не  помітила,  як  минув  час.  Сергій  прийшов  зі  школи,  поївши,  зачинився  у  своїй  кімнаті.  Так,  у  сина  важкий  час,  адже  скоро  екзамени.
 Леонід  прийшов  додому  близько  десятої  години  вечора,  вона  не  дочекалася  його,  заснула.
Сергій,  помітивши  батька  в  прихожій,  тихо  вийшов  до  нього,
-  Я  прошу  тебе,  поки  вона  нічого  не  помічає,  припини  це  марення.
Батьку,  мені  за  тебе  соромно.
І  різко  розвернувся,  пішов  у  свою  кімнату,  відразу  виключив  світло.
 Після  вихідного  дня,  Валентина  на  роботі  готувала  звіт  робіт  за  квартал,  креслила  графік  чергування  на  наступний  місяць.  Це  була  п’ятниця,  перед  вихідними  днями,  завжди  менше  людей  в  дистанції.
Вже  в  обідню  пору,  зачинивши  двері  в  диспетчерську  кімнату,  зайшла  в  підсобку,  в  чайник  набрати  води.  По  сходах  чула  чиїсь  кроки,  за  собою  щільно  зачинила  двері.  Набравши  води,  раптом  почула  жіночий  голос,
-  Так,  вже  скільки  років,  як  він  її  привіз  з  Києва.  Вона  добра  душа,  кажуть  за  нього  пішла  заради  дітей.  І  така,  завжди  в  гарному  настрої,    до  всіх  привітна,  грамотна.  А  він  невдячний,  на  старості  років    сходить  з  розуму.  З  цією  роман  крутить.  Ось  тільки  вийшла  з  бухгалтерії,  не  пішла,  а  поплила  до  нього  в  кабінет.  А  секретарки  то  зараз  там  немає.
 Інший  голос  грубий,  ніби  шепотом,
-  Та  я  її  знаю,  це  Оксана,  в  неї  двоє  синів,  давно  одружені.
В  неї  вже  троє  чоловіків  було,  ніяк  не  зупиниться.  Їй  сорок  п’ять,  а  із  себе  корчить  молоду.  Її,  як  жінку  шкода,  а  він  при  такій  посаді,  фу…  ні  сорому,  ні  совісті.  Якби  хоча  не  разом  працювали,  а  тут  же  все,  як  на  долоні.
-  Кажуть  пару  днів  назад,  з  його  кабінету  вийшов  Сергій,  червоний,  як  рак.  В  цей  час  хтось  у  приймальній  був.  Розповідають  в  кабінеті    голосно  говорили,  сварилися.  Тільки  коли  двері  відчинилися,  виходив,  слова  почули,»  Я  маму  в  образу  не  дам."  Після  розмови  нікого  не  приймав.  Пам'ятаю  його  дружина,  гарна  була,  а,  як  він  її  любив,  як  любив,  прямо  плекав.
 Валентині  здавалося  вона  завмерла,  слухала  розмову  і  не  вірила.  Хіба  можливо,  щоб  її  Леонід  зраджував  та  ще  в  такі  роки.  Намагалася  цю  думку  відігнати,  ні-ні,  це  плітки.  Бажання  вибігти  з  підсобки,  ніби  пташкою  з  клітки,  не  вистачає  повітря.  Боячись,  взялася  за  дверну  ручку,  але  слова  її  зупинили.
-  Та  все-таки  Сергій  молодець,    таку  жінку  потрібно  цінувати.  Видно,  що  вона  добре  виховувала  його  дітей.    Ну  та  гаразд,  побігла,  мені  іще  в  доставку  йти.  Бувай!
Часте  серцебиття  їй  не  давало  зробити  подих.  Останні  слова  шокували.    Струмком    текли  сльози,  Хотіла  чайник  поставити  на  підлогу,  не  розрахувала,  його  майже  пустила.  Вмившись  холодною  водою,  все  ж  знайшла  сили  заспокоїтися.  Різко  відчинила  двері.  В  коридорі  вже  нікого  не  було.
 Від  тиску  випивши  ліки,  вона  взяла  в  руки  графік  чергування,  стала  рахувати  години.  В  голові  гудіння,  ледве  вдалося  зосередитися.
 Робочий  день  підходив  до  кінця,  дзвінки,  записи  про  роботу  відволікли  від  усіх  думок.  Зазирнувши  на  годинник,  вона  вирішила  для  підпису,  занести  йому  місячний  графік  робіт.  Перед  тим,  як  йти,  зазирнула  у  дзеркало.  Ну  що  ж  треба  триматися.  І  злегка  припудривши  ніс  і  поправивши  сиве  волосся  попрямувала  в  кабінет.  В  приймальній  нікого  не  було.  Подумавши,  а  можливо  він  пішов,  все  ж  різко  відчинила  двері.  Він  сидів  за  столом,  від  не  очікування  витріщив  очі.  За  півметра  від  нього  на  столі  сиділа  Оксана.  Побачивши  її,  примруживши  очі,  єхидно  посміхнулась  і  зіскочила  зі  столу.  Відійшла  до  вікна,  ніби  там  щось  побачила.
Валя  впевнено  направилася  до  нього,
-  Пробачте,  я  без  стуку,  думала  тут  нікого  немає.
І  поклавши  графік  на  стіл,  зразу  вийшла.  Гучно  стукало  серце,  ніби  молотом,  в  голові  немовби  щось  клацає,  вона  зрозуміла,  це  тиск.  Зайшовши  в  диспетчерську,  знову  випила  пігулку.  Заспокоювала  себе,  треба  триматися,  ану  Валюшо,  візьми  себе  в  руки,  адже  ти  сильна.  Їй  ніби  хтось  шепотів  на  вухо,  подумай  про  Сергія,  адже  ти  йому  потрібна,  хоча  б  у  інститут  поступив,  а  вже  потім.  Вона  знала,    у  будь-якому  випадку,  якщо  щось  не  так  піде,  в  неї  в  Києві  є  квартира.  Там  друзі,  які  завжди  підтримають,  допоможуть.
*
Відкривши  дверний  замок  ключем,  Валентина  зрозуміла,  що  вдома  нікого  немає.  На  кухні  все  валиться  з  рук.  Бажання  від  болю  завити  вовчицею.  На  очах  з’явилися  сльози,  але  вона  заспокоювала  себе.  Ні-ні,  я  сильна,  вже  краще.  Бажання,  як  миша  забитися  в  куток  і  нікого  не  слухати,  не  бачити.  Вже  скільки  раз  спогади  тривожили  душу.  Тоді  була  йому  потрібна,  попросив  допомогти  підняти  синів  на  ноги.  Ну  ось  і  дочекалася  вдячності.
 Десь  ближче  до  одинадцятої  години  ночі,  в  квартиру  зайшов  син.  Він  бачив  ,  що  в  спальні  світло  від  світильника,  зрозумів,  що  вдома  батька  немає.  Декілька  рухів  по  кухні  і  пішов  у  свою  кімнату.
 Їй  чомусь  згадалася  «Казка  про  золоту  рибку»,  про  стару  біля  розбитого  корита.  І  тут  же  себе  заспокоїла.  Та  хіба  мені  так  багато  потрібно  було,  ні-ні.
Звук  клацання  замка  перервав  думки.    Ну  ось  прийшов,  нехай  краще  думає,  що  я  сплю.
 Дні  в  напруженні.  На  роботі  помічала  погляди  співробітників  в  свою  сторону,  але  вона  трималася.  Не  в  її  характері  сваритися,  щось  з’ясовувати,  доказувати.
 Весна  завжди  приносить  гарний  настрій.  Теплий  вітер  ніби  пестив,  підбадьорював  її.  А  яскраве  сонце  дарувало  тепло  і  надію.  Все  буде  добре,  себе  заспокоювала  вона,  адже  в  житті  так  буває.  Потрібен  час  і  тільки  час  розставить  все  на  свої  місця.  Весняні  клопоти,  підготовка  до  випускного,  поїздки  на  дачу,  в  сім’ї  знизився  градус  напруги.
 Навстіж  відчинене  вікно.  Сонячні  промені  пробиваються  крізь  блакитні  штори,  надворі  гарна  погода.  Вона  сприяє  гарному  настрою.  Адже  сьогодні  вручення  атестатів,  випускний  бал.
Леонід  із  сином,  один  одному  зав’язували  краватки.  Ну  ось,  вона  зазирнула  зі  сторони,  здалося  відношення  наладились.  Її  заспокоїло  те,  що  він  не  дуже  надовго  затримувався  на  роботі,  у  вихідні  дні,  частіше  був  вдома.  Став,  як  і  раніше,  відноситися  до  неї.
 Але  вона  не  знала  того,  що  три  тижні  назад,  син  з  батьком  мав    дуже  серйозну  розмову.  Це  сталося  у  вихідний  день.  Валя  була  на  роботі.  Сергій,  випадково  по  телефону,  почув  розмову.  Слова  батька  вразили,
 -  Добре  моя  кішечко,  я  скоро  буду.
 Відчув,  як  гнів  запалив  розум,  лють  задушливими  хвилями  накотилася  на  нього.  Невже  піде?  Мати  на  роботі,  ну  почекай…  але  ж  я  тебе  попереджав.
 Леонід  ніби  хлопчисько  поспішав,  підходив  до  її  будинку.  Сергій,  стиснувши  кулаки,  йшов  за  ним.  Дивно,  хоча  би  раз  озирнувся  по  сторонах.  Невже  в  них  така  любов?  Чи  затьмарення  розуму  на  старості  років?
 Біля  під’їзду  він  пробув    близько  з  пів  години.  Знервовано  палив  сигарету,  хоча  дуже  рідко  собі  це  дозволяв.  Але  молода  кров  кипіла  у  жилах.  Схвильований,  трохи  розгублений  та  все  ж  піднявся  на  поверх,  натиснув  кнопку  дзвінка.  Нервово  зазирав  на  годинник,  п’ять  хвилин  здаються  вічністю.
 В  кінці-кінців,  двері  відчинилися.  Оксана  стояла  перед  ним  з  розпущеним  волоссям  нижче  плечей,  у  шикарному  рожевому  пеньюарі.  Побачивши  його  презирливий  погляд,  зблідла,  тільки  й  змогла  видавити  слова,
-  Ти  заспокойся,  заспокойся.
Він  різко  вдихнув,  злегка  тремтячою  рукою  відвів  її  в  сторону,  стрімко  попрямував  у  іншу  кімнату.
Здавалося  від  крику  та  лайки  здригалися  стіни.  Коротка  мить  тиші.  Леонід  від  хвилювання,  від  сорому  підскочив,  весь  червоний  мов  варений  рак.  Він  зразу  поспішив,  відчинив  вхідні  двері  квартири.  З  ним  вийшов,  від  гніву  блідий  син,  миттєво  зачинив  двері.
Легкий  рум’янець  покрив  красиве  обличчя  хлопця.  Він  зірвався  вулканом,  наговорив  багато  поганих  слів  у  її  бік  і  біля  виходу,  дивлячись  у  очі  сказав,
   -  Де  твоя  совість?  Я  тебе  попередив!  Якщо  це  не  припиниш,  він  назавжди  загубить  сина.  І  тобі  пораду  дам,  пошукай  собі  молодшого.
 По  дорозі  додому  Сергій  переживав,  невже  не  зрозуміє?  Так,  нехай  я    жорстко  говорив  з  ним,  але  ж  це  так  підло  з  його  сторони.  Таку  дружину,  яку  він  має,  потрібно  цінувати,  плекати.  А  тим  паче  на  старості  років.  Адже  для  мене  вона  мама,  мама  з  великої  букви.  Я  щасливий,  що  вона  є  в  моєму  житті.  Нехай  тільки  посміє,  знову  переступити  її  поріг!
 Пройшов  час.  Сергій  після  першого  курсу  в  інституті  одружився.  Спочатку  молоді  жили  з  батьками  дружини.  Через  два  роки,  з  допомогою  батьків,  придбали  двокімнатну  квартиру.  Згодом  народилася  донечка  Руслана,  дуже  схожа  на  Сергія.  Леонід  вже  був  на  пенсії  втішався  життю.  онучці.  Але  багато  приділяти  уваги  не  міг,  його  здоров’я  похитнулося.  Валентина  дні  і  ночі  біля  нього,  як  біля  маленької  дитини.  Непокоїв    високий  тиск,  турбувало  серце.  Він  декілька  раз  лежав  у  лікарні,  але  лікування  результату  не  давало.
Якось  вночі,  дзвінок  телефону  розбудив  Сергія.  Побачивши,  хто  телефонує,  він  все  зрозумів.  В  дім  прийшла  біда  і  тут  вже  нічого  не  зробиш.  Він  відразу  зателефонував  братові  і  на  всякий  випадок  дав  телеграму.  Але  в  Красноярську  на  три  дні  повідомили  про  штормове  попередження.  Так,  розпочалася  осінь,  а  це,  час  дощів.
 Після  поховання  минуло  сім  днів.  Тільки  тепер  Віктор  добрався  в  Київ.  Вже  звідти  приїхав  електричкою.  У  квартирі  господарювала  Людмила.  Вона  із  сім’єю  приїхала  іще  вчора  ввечері.  Вони  з  Валентиною  спланували  завтра  в  кафе  провести  поминальний  день  (  дев’ять  днів)  після  смерті.
 На  другий  день  після  поминок,  всі  з’їздили  на  цвинтар.  Після  повернення,  Валентина  попросила  зайти  в  квартиру.  Коли  всі  дружно  розсілися  за  столом,  вона  зі  своєї  спальні  винесла  папку.  Злегка  тремтіли  руки,  упустивши  сльозу,  її  відкрила,
 -  Ось  діти,  всім  порівну.  Це  ми  вам  з  батьком  приготували.  Та  скільки  змогли,  не  засуджуйте.
Вона  на  стіл  викладала  пачки  грошей.  Від  несподіванки  настала  тиша.  Злегка  опустивши  голову  до  стільця,  хотіла  присісти,  похитнулася,  до  неї  зразу  кинувся  Сергій,
-  Мамо,  не  хвилюйся,  присядь.  Може  ліки  дати?
Він  поспішаючи  приніс  стакан  з  водою  і    барсетку,  в  якій  вона  завжди  тримала  всі  ліки.  Людмила  накрапала  сердечні  краплі,    поклала  руку  на  плече,
-  Мамо,  а  може  все  ж  поїдеш  з  нами?
-  Та  ні,  я  тобі  сказала,  не  умовляй,  все  буде  добре.
 Вона  перед  цим  мала  розмову  з  дочкою.  Сказала,  що  вона  ще  тут  потрібна  сину.  Руслана  піде  в  перший  клас,  вже  можливо  тоді  повернеться  в  Київ,  у  свою  квартиру.
Так  вона  і  справді  втомилася  не  ті  роки,  не  ті.  Ніколи  й  не  думала,  що  він  піде  першим.  Боліло  серце  й  душа,  але  її  таки  щось  кличе  в  Київ.  Вже  на  вокзалі,  прощавшись  з  дочкою,  тихо  прошепотіла,
Я  давненько  не  була  на  цвинтарі  у  мами.  Але  не  маю  здоров’я    їздити  туди-сюди.  Ти  сходи  на  могилу,  поклади  квіти  від  мене.  Поїзд  відправився,  вона  із  сином  поверталася  додому.
*
І  ось,  вже  минуло  майже  три  роки  після  смерті  чоловіка.  Вчора  Валентина  із  сином  їздила  на  цвинтар.  Поправляючи  на  могилі  квіти,  до  землі  по  щоках  стікали  сльози.  Дякувала  Богу,  що  він  був  у  її  житті.  Дякувала  за  любов,  за  щасливі  дні  і  ночі,  за  всі  радості  і  печалі,  що  пережили  разом.
 В  квартирі  навстіж  відчинене  вікно.  Різкий  сигнал  машини  перервав  її  спогади.  Вона  вкотре  подивилася  на  фото  чоловіка,
 -  Ну  ось,  Льоню,  я  їду.  Я  виконала  свій  обов’язок,  обов’язок  дружини,  матері,  скільки  змогла,  допомогла  сину.  Ти  мене  вже  пробач,  адже  я  не  знаю,    чи  зможу  ще  приїхати  до  тебе  на  могилу.
 У  квартиру  зайшов  Сергій  з  донечкою.  Ніжний,  теплий  погляд  ковзнув  по  її  обличчю.  Онука,  розставивши  руки  підбігла  до  неї,  обіймала  і  пестилася.  У  напівпорожній  квартирі  роздався,  дзвінкий,  сріблястий  голосочок,
-  Бабусю,  а  ми  на  таксі  приїхали.  На  такому…  жовтому.
-  Ну  от  і  добре,-  відповіла,  поцілувавши  її  в  лоб.
Схиливши  голову,  онука  зразу  заперечила,
-  І  зовсім  нічого  доброго  в  цьому  немає,  адже  ти  їдеш.  А  я  за  тобою  буду  дужу-дуже  сумувати.
-  Пішли  вже,  час  їхати,  поїзд  нас  чекати  не  буде.  Швидше,  -  дбайливо  квапив  Сергій.                 .
 Взявши  валізи,  звернувся  до  дочки,
-  Ти  бабусю  не  засмучуй,  адже  ми  до  неї  в  гості  будемо  приїжджати.  Час  скоро  пролетить,  навіть  не  помітиш.  Адже  в  неї  через  місяць  день  народження  і  ми  обов’язково  до  неї  поїдемо.
 
                                                                                                                                     2020р.
                                                                                                       переклад  з  рос.  м.  2025  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2025

Ти зглянься Боженьку, спаси

Ти  зглянься  Боженьку,  нас  спаси,
Подай  ковток  святої  води,
Щоб  навіки  позбутися  війни,
Най  знову  скрізь  розквітнуть  лани.
 
Скажи  нам  Боже,  усім  скажи!
 
Чому  вбивають  нашу  мрію,
За  що  розпинають  надію,
Мов  тіло  змучене  на  хресті,
Як  прах,  хочуть  віддати  землі.
 
Знов  хмари  темною  стіною,
Скажи,  як  справитись  з  ордою,
За  що  край  стогне  у  руїнах?
Чому  тримаєш  у  таїнах,
Ти  свою  силу,  не  на  часі,
Допомогти  тому  дитяті?
Що  під  завалом  маму  кличе…

Отче  Небесний,  прошу  спаси!
 
Почуй,  що  говорить  дурилюд,
Народ  щоразу  вводиться  в  блуд,
О,  Боже  милостивий,  прости,
Та    ті  ж  слова  мов  від  сатани!
 
Терпець  вривається,  не  знати,
Як  сивій  ненці  вже  сказати,
З  війни  не  діждеться  синочка,
Й  дівчи́на  не  плете  віночка,
Бо  вже  давно  на  полі  бою,
Життя  поклали  за  мир,  волю,
За  ту  жадану,  у  суцвітті,
Найкраща  є  на  цьому  світі.
 
Скажи  Володарю,  розкажи…
 
 За  що  дідусь  без  ніг  лишився,
Він  же  просив,  щодня  молився,
Щоби  звернув  на  всіх  увагу,
Та  й  зупинив  страшну  навалу.

Кружляють  ворони,  хоч  ситі.
Чому  летять  у  небо  синє,
 Сирени  звук,  страшна  хвилина,
У  очах  блиск,  виє  тварина.

Боже,  он  бач,  летять  шахіди,
Щораз  страждання,  смерть  і  біди.
Що  за  сусід,  що  за  створіння?
Дай  йому  розуму,  прозріння,
Нині    тут  й  кроку,  щоб  не  пройшов,
Не  зганьбив  стежку  серед  дібров.
 
Поля,  степи,  гори  і  ріки,
Давно  не  мають  сонця,  втіхи,
Озимі  в  урвищах  і  ямах,
Кровавий  сніг  у  чорних  шрамах.
 
Скажи  Всевишній,  як  нам  жити?
Щоб  колоски,  дозріле  жито,
І  паляниця  в  кожній  хаті,
Як  зберегти  країну  в  часі?
 
 Народ  відвертий,  працьовитий,
Вірою  й  правдою  сповитий,
Ми  ж  на  чуже  не  зазіхали,
І  ясне  сонце  зустрічали,
У  молитвах  зранку  до  тебе,
Надія  в  душах  не  померкне,
Благаю  зглянься,  святий  Боже!
Спаси  рідненьку  Україну!
 
                                         29.11.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052494
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2025

Бачити гарний сон

При  світлих  мріях,  у  затишку  ночі,
Та  й  з  миготінням  привабливих  зірок,
Зімкнеш  повіки.  Так  зморені  очі,
Хоча  б  на  миті  бачити  гарний  сон.
 
Як  у    дитинстві,  в  маминих  обіймах,
Чи  в  густих  травах,  що  вкрали  твій  погляд,
Під  хвилі  вітру,  мов  злетиш  на  крилах,
Тобі  осяйно,  в  полі  всміхнувсь  сонях.
 
Щасливі  миті,  вже  й  торкаються  серця,
Тепло  відчувши,  неначе  в  колисці,
Роси  краплини,  виграють  озерця,
 Золотий  промінь,  враз  придає  блиску.
 
Нині  не  хочеться  прокидатися,
Тіло  у  спокої,  як  море  в  штилі,
Знов  є    надія,    з  ранком  вітатися,  
Війну  забути,  віднести  ген-ген  за  милі….

Щоби  зустріти,  під  мирним  небом  новий  день.
 
                                                                           21.11.25    р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052336
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2025

Нехай розвіється туман

 Нехай  розвіється,  весь  туман,
Хоч  ранок  сонний  при  долині,
Не  втрачу  віри  і  сподівань,
Радію  кожній  цій  хвилині.
 
Коли  у  хащиках  лісових,
Опале  листя  не  шурхоче,
Але  в  забарвленнях  золотих,
Частку  себе  лишає  осінь.
 
Насолодитись  хочу  дійством,
Немов  від  сонця  прийму  тепло,
В  уяві  тихим  падолистом,
Не  втратить  мрію  допомогло.
 
 Тумани  сірі  -  душі  млісно,
Як  настрій  осені  буває,
І  від  журби  сердечку  тісно,
Частіш,  як  бубон  вибиває.
 
А  на  поляні  туман  білий,
 По  ньому  сонячне  проміння,
Я  ніби  бачу  йде  мій  милий,
Та  чи  це  правда  чи  ведіння?
 
Так  кожна  з  нас,  як    і  вся  листва,
Щоразу  спокою  бажає,
Най  в  небуття  відійде  війна,
Кохана  любого  стрічає!
 
Нехай  розвіються  тумани…
Щоб  поєдналися  дві  долі.

                                                 21.11.25р      
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2025

Осінній день

Все  надбане  забрав  осінній  день,
Й  несе    в    промінні,  золото  за  обрій
Здаля  ледь  чути,  тихий  гомін  пісень,
Мов  намагається  принести  спокій.
 
Червоні  хмари  зболені  у  тиші,
В  себе  поглинули  смуток,  страждання,
Душа  вже  й  тішиться    неначе  крихті,
Щоб  без  тривог  заснути  до  світання.
 
О,  а  чи  вдасться,  підповза  зневіра,
Немов  змія  хоче  лишить  отруту,
Вже  від  жахіть  уражена  довіра,
Сусід  плекає  ненависть  набуту.
 
Роки,  століття,  немов  зубожілий,
Позбутись  нації,  бажає  щодня,
Та  люди  добрі,  чому  ж  такий  злісний,
Хоче  движухи,  як  виживе  земля?

 Зранена  стогне,  як  вся  Україна,
Дома-руїни,  тіла,  дитячий  плач,
Скільки  життів,  за  що  нечисть  накрила,
Досить  безжально  поводиться  палач.
 
Главарь  людина?  Чи  склеєний  робот?
Душа-болото,  а  мізки  сірий  пил,
На  жаль,  від  цього  лиш  біда,  не  користь,
Коли  недопалок  випускає  дим.
 
З  ним  газ  довкола,  отруйний  наркотик,
Йде  зомбування,  чи  витримає  люд,
Невже  для  нього,  ще  мало  двохсотих?
Чи  колись  буде,  все  ж  справедливий  суд?
 
За  всі  безвинні  життя,  згвалтування,
Всевишній  зглянься,  що  коїть  цей  народ,
Жаль  на  розплату,  нема  сподівання,
Шкода  з  війни,  підраховують  доход.
 
Все  набране  приховав  осінній  день,
Та  біль  сердечний  й  ніч  не  втихомирить,
Хоч  сльози  материнські  злив  дощем,
Вона  в  розплату  за  кожного  вірить.
 
Ти  ж  не  пробачиш,  як  Володар  світу,
Бо  ж  віра  в  справедливість  іще  жива,
За  злодіяння  не  можна  простити,
За  нерозквітнувше  молоде  життя.
 
Біля  ікони,  зазирнувши  з  вікна,
 Плека  надію,  що  здаля  в  небесах,
Мольбу  почує,  закінчиться  війна,
У  потойбіччя  віднесе  журбу,  страх.
 
Хай  мрії  сонячні,  радість  у  очах,
Щоб  настав  мир  на  українській  землі,
По  травах  босоніж,  у  мандрах  дитя,
Най  відчуває  солод  не  лиш  у  сні…
 
На  цій  планеті,  під  назвою  Земля!
                                                                                     22.11.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052005
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2025

Як передбачення (проза)

     Початок  літа…  за  вікном  вже  ясно.  Сонячні  промені  проникають  крізь  тонкі  блакитні  фіранки,  досягають  ліжка.  Деякі  з  них  торкаються  милого  личка  із  задерикуваним  курносим  носиком,  пестять  світле  кучеряве  волосся.  Проміння  торкається  її  повік,  змушували  розплющити  очі.  Вона  ледве  відкрила  їх  і  потягнувшись,  повернулася  на  бік.
 Ось  уже  й  ранок,  напевно  буде  гарний  день.  Літо,  яскраве  сонечко,  блакитне  небо  і  багато-багато  квітів,  ось  що  тепер  буду  малювати.  Цікаво,  мама  спить,  чи  вже  прокинулася?  Напевно  прокинулася,  але  швидше  за  все,  ще  ніжиться  в  ліжку.  А  так  хочеться  до  неї,  залізти  в  теплу  постіль  і  її  обійняти.
Вона  згадавши,  посміхнулася.  О!  І  мені  так  хочеться,  мабуть,  як  маленькому  пташеняті  під  матусине  крило.  Вчора  з  мамою  ходили  в  парк,  випадково  біля  куща  почули  цвірінькання  пташеня  цікавості  зазирнули  в  кущ,  а  там,  у  гніздечку  цвірінькав  маленький  горобчик.  Він  ледве  відкривав  оченята,  цвірінькав,  кликав  на  допомогу.  Потім,  ми  швидко  відійшли,  як  подалі.  Присівши  на  лавку,  стежили,  чи  скоро  прилетить  його  мама.  Але  нам  не  довелося  довго  чекати.  Як  ми  тільки  відійшли,  вона  відразу  злетіла  з  дерева,  пострибала  біля  куща  і  зникла  серед  гілок.  Він  більше  не  цвірінькав.  І  я  так  хочу,  але  звати    ж  на  допомогу  не  буду.
 Її  блакитні  очі  засвітилися  радісним  блиском.  Вставши  з  ліжка  і  підтягнувши  штанці  піжами,  злегка  погойдуючись,  попрямувала  до  спальної    кімнати  батьків.
 В  цей  час  Світлана  вже  не  спала,  переглядала  журнал  »Мама  і  малюк».  Адже  їй  до  пологів  залишилося  два  місяця.  Коли  народилася  Віка,  вони  мешкали  в  селі,  їй  допомагала  мама.  Як  же  нині  все  буде?  В  душу  підкрадається  занепокоєння,  чи  зможе  одна  справитися.  На  чоловіка  мала  надія,  щодня  з  ранку  й  до  ночі  на  своїй  фірмі  по  технічному  обслуговуванні  машин.  Щоразу  додому  приходить  зморений,  голодний,  як  вовк.  З  однієї  сторони  добре,  що  вдома  з  донечкою,  має  час  приготувати  їсти.  З  іншої  сторони,  все  дуже  погано,  адже  доня  не  ходить  у  дитячий  садочок,  а  їй  восени  йти  в  школу.  Ляжу  в  лікарню,  знову  доведеться  навантажити  маму.  Якби  ж  молодша,  а  то  ж  роки  беруть  своє.  Та  ще  ця  гіпертонія  її  мучить.
Під  дверима,  віка  прислухаючись,  зробила  декілька  кроків,  трохи  відхилила  двері,
-  Мамо,  до  тебе  можна?
Донька  перервала  її  думки.  Відклавши  в  сторону  журнал,  посміхнулася,
-Ти  вже  прокинулася?  Ну  добре,  йди  приляж  біля  мене.
Доня  рукою  поправляє  своє  волосся,  підійшла  до  ліжка.
 -  Ти  тільки  обережно,-  подвинувшись,  попередила  Світлана.
І  гладячи  її  по  голові,  продовжила,
 -  Будь  обачна.  Дивись  не  штовхни  мене.
 І  все  ж,  ще  трохи  повернулася.  Доня  мило  посміхнулася,  лягла  поруч,  зазирає  в  очі,
-  А  що  тобі  братик  не  дає  спати?  Знову  товкається.  Мам,  дай  я  послухаю  який  він  вередливий.
 -  Ну  що  ти,  донечко,  він  зовсім  не  вередливий.  Це  так  повинно  бути.  Це  він  дає  зрозуміти,  що  з  ним  все  гаразд.
 -  Ось  бачиш,  я  недарма  намалювала  лелеку.  Ти  мені  тоді  розповіла,  що  є  така  прикмета,  якщо  до  кого-небудь  прилетить  лелека,  значить  народиться  дитина.  А  я  знала,  що  в  мене  буде  братик,
 -  Звідки,  сонечко  моє?-  уважно,  трохи  з  подивом,  зазирнула  в  її  очі.
-  Ось  знаю  і  все,-  поцілувала  в  щоку,  обійняла,  хитро  подивившись,
 -  О!  Мам,  дай  я  послухаю,  як  він  стукає.
Злегка  посміхаючись,  взяла  руку  доні,  легенько  приклала  до  себе.  Затамувавши  подих,  хлопала  оченятами,  прислухалася.  За  декілька  секунд  від  неї  відсунулась,
-  Ні!  Нічого  не  чую.  Він  не  хоче,  щоб  я  його  почула.
-  Напевно  заснув,  ось  ти  його  й  не  чуєш,  -  відразу  вразила,  хотіла  обійняти  її.
Але  вона,  надувши  губи,  злізла  з  ліжка,
-  Піду  до  себе.Ти  все  одно  його  будеш  більше  любити,  чим  мене.  Я  знаю.  О!  Ти  сьогодні  зможеш  мені  олівці  заточити?  Майже  зовсім  стерлися.
 -  Ну  звичайно,  моя  маленька  художниця.  Тільки  спочатку  поснідаємо.
Проводжаючи  її  поглядом,  цікаво,  чому  так  часто  каже,  я  знаю.  І  цей  її  малюнок  з  лелекою,  ще  до  зачаття  дитини.  Твердила,  що  буде  братик.  Раптом  згадала,  як  недавно  стояла  за    її  спиною,  побачила  малюнок.  Дівчинка  з  жовтими  кучерями  стоїть  на  кладці  біля  річки  і  підписано  –  «це  я».  Дивно,  адже  одну  до  річки  ніколи  не  пускали  і  звідки  взялася  кладка?  Фантазії.  А  може  скучила  за  річкою,  хоче  в  село  до  бабусі.  Так,  там  красиво  і  мені  б  туди  поїхати,  свіже  повітря  та  й  спокійніше,  чим  у  місті.  Але  одного  Руслана  залишити  не  можна,    йому  відразу,  про  себе    дасть  знати  гастрит.
 На  кухні  свистить  чайник…  Віка,  вже  одягнена  в  сині  шорти  і  жовту  футболоку,  їсть  вівсяну  кашу  на  молоці.  Трохи  замислюючись,  звернулася  до  неї.
 -  А  ти  мені  казку  прочитаєш?
Мати  виключила  чайник,  здивовано,
-  Що  зараз?
 -  Угу!  А  що  не  можна.  Мені  так  хочеться  малювати,  але  тиша  мене  лякає.  А  мультики  набридли.  І  взагалі,  хіба  казки  можна  читати  тільки  на  ніч?
У  відповідь,  зсунувши  брови,  заперечила,
 -  Але  чому?  Я  просто  повинна  приготувати  їжу,  а  вже  потім…
Віка  встала  із-за  стола,  злегка  заплющила  очі  і  тут  же  їх  відкрила,
-  Дякую.  Все  було  дуже  смачно.  Мамо,  я  тебе  чекаю.
І  злегка  нахилилась,    вона  розвела  руки  в  сторони,
 -  Я,  як  літак  полечу  і  з  висоти  горобчикам  кину  зернят.
 -  Добре,  тільки  обережно  на  балконі!
 -  Не  хвилюйся,  там  мені  нічого  не  загрожує.  Я  їм  у  коробочку  насиплю,  а  сама  за  дверима  сховаюся.  Буду  милуватися,  як  вони  один  за  одним  будуть  прилітати,  цвірінькати  і  клювати  зерна.  Потім,  я  їх  намалюю.
 Минув  місяць,  дні  проходили  без  пригод.  В  гарну  погоду,  після  обіду  ходили  в  парк.  Дівчинка  майже  щодня  малювала  квіти,  сонце,  безхмарне  небо  і  навіть  намагалася  красиво  намалювати  птахів.
 А  час  поспішав.  Світлана  не  дуже  добре  себе  почувала,  набрякали  ноги,  тому  останнім  часом  у  парк  не  ходили.  Більшу  частину  часу,  на  балконі  Віка  займається  малюванням.
Одного  разу  в  обід,  Світлана  насипавши  для  доньки  гречаний  суп,  погладила  по  голові,
-  Я  їсти  не  хочу,  піду  приляжу.  А  ти  моя  молодчинка,  сама  поїж  і  може  мультики  подивишся?
В  очах  доньки  смуток,  похмуре  обличчя,  важко  зітхнувши,
-  Йди  мамочко!  За  мене  не  хвилюйся.  Я  вже  велика.  А  в  тебе  ноги  набрякають  з-за  братика?  Це  що  назавжди?
 -  Ну  що  ти,  сонечко,  це  інколи  так  буває,  з  часом  все  минеться.
Вона  пішла,  але  не  в  спальну  кімнату,  а  на  балкон.  Похмуре  обличчя  доньки,  її  схвилювало.  Адже  пару  днів  назад,  ше  весела  була,  посміхалася,  сміялася,  а  це  ходить,  як  у  воду  опущена.  Цікаво,  що  сьогодні  вона  малювала?
На  маленькому  столику  лежить  два  малюнки.  На  одному  з  них,  зображена  висока  зелена  трава  і  блакитне  небо  з  оранжевим  сонцем.  І  три  фігури,  підписано;  тато,  мама,  братик.  Цікаво,  а  чому  себе  не  намалювала?  Другий  малюнок,  іще  більше  здивував.  Річка  розмальована  в  сірий  і  темно-синій  колір.  А  небо  майже  все  затягнуте  чорними  хмарами,  здалеку,  в  куточку  червона  стріла.  Такою  грозу  уявила?  Дивно,  буквально  три  дні  минуло,  як  була  гроза.  Але  ж  небо  не  було  таким.
З  балкона  дивилася  вдалину.  Бажання  відпочити,  зовсім  відпало,  хоча  почуваюся  не  дуже  добре.
В  цей  час  почула,  як  донька  включила  телевізор.  Дивиться  мультик,  «Губка  Боб  квадратні  штани».
Зайшовши  в  кімнату,  побачила,  як  вона  на  дивані,  напівлежачи,  простим  олівцем  в  альбомі,  намагається  щось  накреслити.  Вона  злегка  торкнулася  волосся,  зробила  зауваження,
 -  Віка,  ти  ж  знаєш,  я  тобі  забороняю  малювати  в  такому  положенні.  Ну  трохи  відпочинь,  адже  в  тебе  й  так  багато  малюнків.
Не  заперечила,  вона  відразу  зручно  всілася,  посміхнулася,
 -  Нічого,  зате  це  буде  пам'ять  про  моє  дитинство.  Хіба  не  так?  Ти  ж  їх  не  викинеш?
-  Ну  що  ти!  Вони  завжди  будуть  у  твоїй  кімнаті.  Розставимо  по  поличках.  Скоро  підеш  у  школу,  для  малювання  матимеш  менше  часу.  Підростеш,  станеш  дорослою,  будеш  сама  дивуватися  своєму  таланту.  Ось  тільки  до  тебе  запитання.  Чому  на  малюнку  така  темна  річка?  І  на  другому  малюнку  нас  підписала,  а  себе  що,  забула  намалювати?
Раптом  змінилася  на  обличчі,  її  погляд  здався  задумливим,  дивиться  у  вікно,
-  А  мене  там  немає.  Я  в  бабусі  буду,  що  тут  незрозумілого?  Мам,    а,  як  ви  братика  назвете?
-  Ну,  коли  народиться,  тоді  всі  троє  й  виберемо  йому  ім’я,-  погладивши  по  голові,  поцілувала  в  чоло,  продовжила,
-  Ну  я  піду,  щось  втомилася.
Минуло  близько  тижня,  Світлана  зазирає  на  доню,  дивується.  Все  ж  сім  років,  не  п’ять.  Можливо  так  дорослішає?  Стала  замкненою  і  вже  дуже  слухняною.  А  може  це  на  краще.
Вона  в  який  раз  хотіла  додзвонитися  до  мами,  але  телефон  знаходиться  поза  зоною.  Так,  зв’язок  звичайно  не  кращої  якості.  Дивиться  на  календар,  а  ще  день-два  і  малюк  з’явиться  на  світ.
   Буквально  на  другий  день,  Віку  розбудив  тато,
 -  Донечко,  розплющ  очі,  прокидайся.  Я  вже  готовий  тебе  відвезти  до  бабусі.
-  А  що  мама  вже  в  лікарні?-  різко  зірвалася  з  ліжка.
Обома  руками  протерла  очі.  Виправивши  волосся,  дивиться  на  нього.
-  Ні,  вона  вдома.  В  рюкзакові  твої  речі.  Ми  так  вирішили,  вона  завтра  поїде  в  лікарню,  а  я  тебе  сьогодні  відвезу.
Вона  раптово  часто  закліпала  очима,  трохи  жмурячись,  ніби  згадуючи,
 -  А  альбом  і  олівці  поклала?
-  Ну  звичайно,  не  хвилюйся!  І  казки  поклала,  там  тобі  бабуся  буде  читати.  Та  й  сама  більше  вчися  читати.  Нічого  не  забули,  не  турбуйся.
Одягнувшись,  вона  побігла  в  спальню  батьків.  Світлана  лежить  у  ліжку,
 -  Я  себе  не  дуже  добре  почуваю,  проводжати  не  буду.  Ти  ж  знаєш,  як  важко  підніматися  на  п’ятий  поверх.
Донька,  розставивши  руки,  в  бажанні  обійняти,  потягнулася  до  неї.  Вона  нахиляючись,  шепотіла  на  вухо,
-  Ти  моя  молодчинка,  все  розумієш.  Я  думаю  ти  і  бабусю  не  будеш  засмучувати.  Будеш  слухняною,  акуратною  дівчинкою  і  одна  від  будинку  далеко  не  ходи.
Вони  обіймаючись,  поцілувалися.  Віка  відійшовши  в  сторону,
 -  Мамо,  ти  така    красива,  я  тебе  дуже  люблю.  В  мене  до  тебе  є  прохання,  коли  народиться  братик,  ти  відразу  назви  його  Дімою.
Світлана  ніжно  подивилася,  посміхнулася,
 -  Приїдеш  від  бабусі,  от  тобі  і  виберемо  ім’я,  я  ж  вже  тобі  про  це  говорила.
Вона,  забравши  рукою  красиві  кудрі,    в  сторону  нахилила  голову,
-  Якщо  чесно,  мені  не  дуже  хочеться  самій  їхати  до  бабусі,  от  якби  з  тобою.  Але  якщо  треба,  значить  треба,  потерплю.  Справді,  чи  довго  пробудеш  у  лікарні,  це  ж  невідомо.  Я  тебе  дуже  прошу,  назови    Дімою.
 Погладивши  доню  по  голові,  уважно  подивилася  в  очі,
 -  І  чому  ці  очі  стали  сумні?  Я  обіцяю,  ти  там  довго  не  будеш.
-  Ну  все  мам,  бувай!-  махнула  рукою,  трохи  нагнувши  голову,  пішла  до  батька.
 І  чому  така  сумна?  Дивлячись  їй  вслід,  думала  Світлана.  Адже  раніше  тільки  й  розмов,  поїду  до  бабусі,  адже  там  так  добре,  так  красиво.
І  по  дорозі  в  село,  Віка  з  машини  зазирає  у  вікно.  Все  більше  задивляється  до  неба,  раптом  запитала,
 -  Тату,  а  до  бабусі  додзвонилися?
-  Ні,  це  буде  сюрпризом.  Навіть  не  не  знаємо,  як  вона  там,  чим  займається,  як  її  здоров’я.
-  Ну,  якщо  б  я  була  пташкою,  полетіла  в  піднебесся,  точно  б  бабусю  бачила.  Нехай  навіть  крихітною,  зате  б  ми  знали,  чим  вона  займається.  Або  качок  годує,  або  в  городі  бур’ян  вириває.
-  Ох,  ти  в  нас  і  вигадниця,-  він  злегка,    в  сторону  повернув  кермо,  продовжив,
 -  Ось  і  селище.  Подивися  в  садку  яблуні  всі  в  яблуках,  оце  так  врожай!
Тільки  ти  не  дуже  налягай  на  яблука,  особливо,  якщо  будеш  пити  свіже  молоко.  Знай,  тоді  яблука  не  можна  їсти.
Вона  замислюючись,  зазирає  у  вікно,  не  поспішаючи  заговорила,
 -  Мені  мама  цілу  лекцію  прочитала,  як  я  маю  поводитися.  Так  ми  з  бабусею,  якби  й  не  сварилися.  Нарешті  мене  дочекається.  Раніше,  коли  розмовляли  по  телефону,  говорила,  що  скучає.  Радітиме  моєму  приїзду.
Машина  злегка  погойдувалася.  Донька,  сидячи  на  задньому  сидінні,  теж  інколи  схилялася,  то  в  одну  сторону,  то  в  іншу,  дивилася  вперед,
   -  Оце  так  гойдає.  Жах,  які  ями  по  дорозі,  як  тут  машини  їздять?  І  чого  так  далеко  наша  бабуся  забралася.
Він  засміявся,
-  Ми  в  дорозі  рівно  одну  годину.  Не  так  вже  й  далеко,  зате  ліс  і  річка  майже  поруч.  Мама  дуже  сумує  по  селу,  все  згадує,  як  з  дідусем  по  гриби  ходила  та  в  річці  купалася.
   Марія  Петрівна  не  здивувалася  приїзду  гостей,  адже  знала,  що  дочка  має  скоро  народжувати.  Обіймаючи  і  цілуючи  онуку,  сказала,
 -  Вже  п’ять  днів,  як  щось  із  зв’язком,  ніхто  із  селища  ні  до  кого  не  може  додзвонитися.  Кажуть  йдуть  роботи.  З  дня  на  день  обіцяють  зробити,  але  вже  побачимо.
Вона  в  сумку  склала  гостинці,  піднесла  до  машини,
 -  Руслан,  ти  там  дивися,    їдь  обережно,  не  гони  машину.  Коли  народить,  постарайся  нам  зателефонувати.  Та  я  й  сама  буду  пробувати  вас  набрати.
До  нього  підійшла  Віка,
 -    Татусю,  я  тебе  дуже  люблю.  Нахилися,  я  тебе  поцілую.
Посміхаючись,    взяв  її  на  руки,
 -  Ну  що  моя  принцесо,  придумала  чим  будеш  бабусю  розважати?
Вона  поцілувала  його  в  щоку  і  одночасно  моргнула  двома  очима.  Чолом  торкнулася  його  чола  і  тихо  маже  шепотом,
 -  Чим-чим,  ти  ніби  не  знаєш,  вона  любить  мої  малюнки.  Послухай,  я  мамі  казала,  хочу  щоб  братика  назвали  Дмитриком.  Це  красиве  ім’я,  нехай  знає,  що  це  ім’я,  я  запропонувала.
Він,  погладивши  по  голові,  поставив  на  землю,
 -  Ти  сама  йому  скажеш.  То  я  поїхав,  думаю  через  днів  п’ять  ти  будеш  вдома.
 Ввечері,  вони  з  бабусею  пішли  до  річки,  нагадали  качкам,  що  час  повертатися  додому.  А  ті,  подавали  звуки,  махаючи  крилами,  один  за  другим,  виходили  з  води.  Вони  пропустили  їх  вперед,  Віка  весело  махаючи  обома  руками,  їх  підбадьорює,
 -  Ой,  які  ви  гарні,  травички  наїлися,  вдосталь  накупалися,  Пора  вже  й  спатоньки.
 Марія  Петрівна,  йшла  недалеко  позаду,  любувалася  онукою.  Яка  мила  дитина,  скоро  в  школу,    розпочнуться  муки.  Цей  час  так  швидко  летить.  Чи  дочекаюся  її  щасливою  побачити,  чи  доживу  я  із  своїм  тиском  до  її  весілля,  а  так  би  хотілося.
 На  обійсті,  біля  буди  лежить  старий  пес.  Сірий  уважно  за  всім  спостерігає,  що  діється  на  подвір’ї.  Віку  він  любить,  але  йому  піднятися,  напевно  було  ліньки.  Хоча  дуже  любить,  щоб  його  погладила  по  оголові,  дала  шматок  хліба.  Онуці  не  потрібно  було  нагадувати,  вона  знала,  що  кожного  вечора  його  потрібно  погодувати  хлібчиком.  І  нині,  перед  тим,  як    йому  дати,  шматочок  відрізала  собі.  Хитро  зазирнувши,  підійшла  до  нього,
 -  Ну  що,  на  мене  не  сердишся?  Ну  ти  ж  не  жадібний,  бабуся  й  мама  кажуть  потрібно  ділитися.
Марія  Петрівна  засміялася,
 -  Ото  вже  хитренька!  Ану,  на  ще  цей  шматочок,  йому  дай.  Я  теж  поділюся  і  я  не  жадібна.
На  столі  альбом  і  олівці.  Присівши  на  стілець,  олівці  складає  в  коробочку,
-  Бабусю,  а  пішли  завтра  до  річки,  я  хочу  качок  намалювати  у  воді.
-  А  чому  не  підемо?  Підемо.  У  нас  трохи  далі,  за  очеретом  є  кладка,  є,  рибалки  зробили.  Я  ноги  митиму,  а  ти  будеш  купатися.  Якщо  вода  не  буде  холодна.  Тільки  без  мене,  ні  в  якому  разі  не  заходь.  Пісок  тільки  скраю,  а  далі  глибоко.
 -  Ну  все,  час  пити  молоко,  зуби  чистити  та  будемо  спати  лягати.  Я  тобі  маленьку  казку  прочитаю.  Бачу  вже  очі  втомлені,  втомилася  за  цілий  день.
Ранком,  Віка  прокинулася  від  співу  півня.  Посміхаючись,  хихикнула  і  встала,  як  Ванька-встанька.  Відразу  залізла  на  стілець  біля  відчиненого  вікна.  Ледве  не  висунулась  з  нього,
 -  Ей!  Що  співаєш,  спати  не  даєш!  Ти  напевно  пшенички  хочеш?
 Знявши  нічну  сорочку,  одягла    літню  сукню  рожевого  кольору.  В  цей  час,  Марія  Петрівна  готує  вівсяну  кашу  на  молоці,  почувши  онуку  голосно  кличе,
-  Віко,  я  тут,  на  кухні.
Підстрибуючи,  вона  підбігла  до  неї.  
Побачивши  онуку,  привітно  посміхнулася,
-  Ну,  ти  в  цій  сукні  немов  принцеса,  а  кучері  заплуталися,  потрібно  в  порядок  себе  привезти.
 Вона  відразу  повернулися  піти,
 -  Це  я  знаю,  піду  все  зроблю.
буквально  через  п’ять  хвилин,  вже  вмита  й  причесана  сидить  за  столом.  Набираючи  в  рот  повітря,  дує  в  кашу,  облизує  ложку,
А  курочкам  і  півникам  ти  дала  пшенички?
 -  Звичайно  дала.  І  Сірого  без  тебе  нагодувала.  Ти  так  солодко  спала.  А  твої    шовкові  кудрі  на  подушці,  ну  точно,  як  у  принцеси.
У  відповідь,  на  неї  тільки  задоволено  зазирає.  Примруживши  очі,  морщить  ніс,
-  Ну  прямо  таки  принцеса…
І  відразу  замовкла.  Доїла  кашу,  вставши  із-за  столу,
 -  А  де  телефон?  Я  наберу  тата,  скажу,  що  в  мене  все  нормально.
 Марія  Петрівна  здивувалася,
 -  А  чому  не  маму?
Онука  знизала  плечима,
   -  Ти  що  не  розумієш,  зараз  маму  турбувати  не  можна.  Тато  сказав,  якщо  щось  потрібно,  щоб  дзвонила  до  нього.
 Вона  декілька  раз  набрала  номер,  але  так  і  не  додзвонилася.  Показавши  телефон,  сказала  бабусі,  що  немає  мережі.
І  відразу  до  неї,  розчарованим  голосом,
-  Я  піду,  горобцям  дам  зернят.  Я  вдома  завжди  їх  годую.
Бабуся  заперечила,
 -  Та  вони  вже  біля  курей  наїлися,  подивися  на  дах  сараю,  бач,  як  весело  цвірінькають  та  своє  пір’ячко  чистять.  Краще  сходи  в  садок,  з’їж  чорної  смородини,  вона  з  куща  смачніша.
 Після  обіду  вони  пішли  до  річки.  Йти  по  стежці  через  городи,  не  більше  п’яти  хвилин.  Альбом  і  олівці,  вона  віддала  бабусі,  вирвалася  вперед.  Стоячи  на  кладці,  догори  підняла  руки,  сказала,
-  Ой,  яка  краса!  Мені  здається,  я  руками  дістаю  блакитне  небо!
Опустивши  руки  й  трохи  голову,  задивилася  на  воду,
Подивися,  як  в  річці  блистить  вода!  Сонячні  промені  так  глибоко  світять  і  навіть  рибок  видно.
 Цей  день  був  прекрасний,  сонячний  і  теплий.  Віка  два  раза  купалася  в  річці.  Недалеко  від  неї,  по  коліна  у  воді  стояла  бабуся,  примружившись  від  сонця,  кожен  раз  нагадувала,
 -  Далеко  не  йди,  там  глибоко.
 Після  купання,  з  насолодою  їли  варені  яйця  і  пили  молоко.  Потім,  сидячи  на  кладці,  Віка  щось  малювала  в  альбомі.  Під  вечір,  збиралися  додому.  Марія  Петрівна,  зайшла  на  кладку,  вгору  підняла  телефон,
 -  Віка,  здається  зараз  додзвонимося.
 Вона  поговорила  із  зятем,  дала  телефон  онуці.  Та  солов’їним  голосом,  розповіла,  як  у  неї  минув  день.  
Руслан  їм  повідомив,  що  дружину  завіз  у  лікарню.
 Минуло  три  дні…  вони  були  на  кладці,  вже  збиралися  йти  додому,  раптово  пролунав  дзвінок.  Посміхнувшись,  Марія  Петрівна  натиснула  зелену  кнопку.  В  цей  час,  Віка  в  коробку  збирала  олівці,  зазирає  на  бабусю.  Здивувалася,  що  спочатку,  вона  розмовляла  весело,  а  потім  раптом  змінилася  на  обличчі.
 -  Я  все  зрозуміла.  Ну,  як  вона?  Ну  добре  дзвони,  може  якраз  буде  зв’язок.  Ні.  Добре.  Бувай.
Віка,  в  недоумінні  дивиться  на  неї,  запитала,
 -  А  що,  зі  мною  говорити  не  буде?
-  Я  тебе  вітаю,  в  тебе  є  братик,  а  в    мене  онучок.
Вона  поспішила  до  неї,  обійняла  за  талію,
-  Ура,  бабусю!  А  я  йому,  вже  ім’я  придумала,  назвемо  Дмитриком.
Вона,  обійнявши  обома  руками  плечі  онучки,  намагається  приховати  сльози.  Чи  жарт  кесарів  розтин.  Хоча  б  все  було  нормально.  Звичайно,  хлопчик  чотири  кілограма  вісімсот  грам,  богатир!  Як  вона  бідненька,  тепер  на  руки  його  зможе  взяти,  коли  так  порізана.  Господи,  допоможи  їй  в  цю  важку  хвилину.  Ховаючи  очі,  подивилася  в  сторону.  Раптом  біля  очерету  помітила  човен,  відволікла  онуку,
 -  Дивися,  он  там,-  показує  рукою,-  Подивися,  а  ми  не  помітили  рибалок  і  вони  мовчать,  не  визнаються.  
Вона  голосно  запитала,
 -  Ей,  дід  Федір.Ти,  чи  що?
-  Чому  мовчите,  хоча  б  привіталися.
Дід  крутив  спінінг,  до  неї  голосно,
 -  Вже  додому  збираємося.  Боялися  рибу  налякати.  А  я  дивлюся,  це  що  онука  приїхала?
Вона,  злегка  почервонівши  на  обличчі,  майже  кричить,
 -  Так!  А  що  не  пізнав?
У  відповідь,  він  кивнув  рукою,
-  Не  пізнав,  підросла  за  рік.
Віка,  задравши  голову  запитала,
 -  Дід  Федір,  це  той,  який  в  тому  році  мене  черешнею  пригощав.  А  з  ним,  що  за  чоловік  такий  високий?
Вона  погладила    її  по  голові,
-  Цей  чоловік,  його  син  Андрій.  Вони  тут  недалеко  мешкають,  третій  будинок  від  дороги.
-  Ого!  Дід  такий  низенький,  а  син  такий  високий!
Марія  Петрівна  взяла  її  за  руку,
-  Так  буває,  старенькі  ростуть  вниз,  а  молоді  вгору.
Онука  хихикнула,
 -  Ну  бабушка,  скажеш  таке…
 Минула  кілька  днів.  Віка  разом  з  бабусею  обходить  господарство.  Марія  вдень,  хоч  трохи,  але  приляже  відпочити.  Просила  її,  щоб  тихо  малювала,  скаржилась,  що  погано  почувається,  хоча  від  дітей  це  приховувала.  Але  в  дівчинки  зникло  бажання  малювати.  Швидкими  впевненими  штрихами  накидає  ескіз,  але  красиво  прикрасити  не  вдається.  Все  здається  похмурим,  хмари  майже  торкаються  води,  ніяк  не  могла  підібрати  колір,  щоб  вода  була  світліша.  Хоча  по  ній  і  малювала  біле  латаття,  але  пелюстки  виходили  досить  темні.  Вкотре  зазирає  в  телефон.  Їй  так  хотілося  почути  голоси  мами    й  тата.  Але  бабуся  попередила,  що  мама  в  лікарні  затримується,  тож  ще  треба  трохи  почекати.  Що  можливо  і  мама  з  братом,  відразу  після  лікарні  приїдуть  сюди.
Із  зв’язком  знову  проблеми,  це  дратувало  Світлану  з  Русланом,  адже  вони  чекали  дзвінка.  І  Марія  намагалася  набрати,  але  нічого  не  вийшло.
Зранку  чудова  літня  погода.  Хоч  місяць  серпень,  але  вдень  і  вночі  було  досить  тепло.  Але  ближче  до  полудня,  по  небу  зібралися  чорні  хмари.  Марія  Петрівна,  ще    зранку  капала  сердечні  краплі,
 -  Знаєш,  це  напевно  на  мене  так  погода  діє.  Мабуть  знову  тиск,    я  піду  приляжу.
Наляканими  очима,  на  неї  дивиться  Віка,
 -  Бабусю,  а  може  швидку  допомогу  викликати?  Тут  теж  набирають  сто  три?
 -  Та  ні,  я  полежу,  все  минеться.  Тим  паче  мережі  знову  немає,  хіба  що  спробувати  піти  на  кладку,  подалі  від  лісу,  там  з’явиться.
 Віка  сиділа  біля  неї  на  маленькому  стільчику,  взявши  за  руку,
-  Ну  трохи  полеж,  може  й  правда  минеться.
   В  цей  час,  з  пологового  будинку  Руслан  забрав  дружину  й  сина.  Вони  вирішили,  що  її  відразу  повезе  до  мами.  Хоча  б  на  пару  тижнів,  щоб  після  лікарні  трохи  зміцніла.  Та  й  доня  буде  поряд,  при  нагоді  допомагатиме,  всім  буде  спокійніше.
Віка  роздивляється  книжку  з  казками,  вже  вкотре    з  тривогою  подивилася  на  бабусю.  Вона  лежала  із  заплющеними  очима
Її  очі  забігали  по  обличчю,  здалося,  що  вона  не  дихає.  Рукою  доторкнулася  до  щоки,  до  неї  тихо,
 -  Бабусю…  бабусю!
Але  вона  не  реагувала  ні  на  її  руку,  ні  на  слова.  Вже  крикнула,
-    Ти  мене  чуєш?
Маленька  рука  потягнулася    до  телефону.  В  голові  гуділо,  по  тілу  розходився  холод.  Подзвоню  татові,  ні  напевно  визву  швидку  допомогу.  Вона  кілька  раз  намагалася  визвати  швидку  допомогу,  але  зв’язку  не  було.  Ніби  пташка  з  клітки,  вискочила  на  вулицю,  декілька  крапель  дощу  потрапило  на  обличчя.  Хвилюючись,  зазирає  на  небо,  з  усіх  сторін  насунулися  чорні  хмари.  Її  опанував  страх  невідомості.
-  Треба  йти  на  кладку,  може  там  є  зв’язок,  умовляє  себе  по  дорозі,  шепоче,
 -  Почекай  бабусю,  почекай  рідненька,  я  швидко,  я  встигну.
Великі,  холодні  краплі  падають  на  обличчя,  на  шию,  стікають  на  тендітні,  маленькі  плечі,  мочили  сукню.  Захекавшись,  вона  підбігла  до  кладки,  назустріч  їй,    йшли,  ті  ж  рибалки.  Дід  здивувався,
 -  Ти  що,  під  грозу  купатися  прийшла?  А  де  бабуся?
Стримуючи  сльози,  на  ходу  відповіла
 -  Бабусі  треба  швидку  визвати,  їй  дуже  погано,  лежить  і  мовчить.
Швидко  рухалась  по  змоклій  кладці,  підійшла  до  середини  і  з  телефоном  підняла  руку  вгору.  Але  на  телефоні  було  лише  дві  смужки.
Дід  Федір  зупинився  й  до  сина,  Здається  дощ  вщух.  Трохи  зачекай,  їй  потрібно  допомогти.  Он  гроза  буде,  а  вона  з  телефоном,  це  ж  небезпечно.  Йди  до  неї,  ти  ж  вищий  за  мене,  я  почекаю  і  вже  разом  підемо.  Потім  ти  додому,  а  я  з  нею  піду,  подивлюся,  що  там  з  Марією.
 В  цей  час,  Віка  подалася  вперед,  не  помітивши,  стала  на  краю  кладки  і  раптом  послизнулася,  випустила  телефон.
 -  Ой,-  вирвалося  з  грудей.
 Намагалася  піймати,  але  похитнулася,  вмить  послизнулася,  впала  в  річку.
   На  кладці  лежить  телефон.  Андрій  на  руках  ніс  дівчинку,  поклав  на  траву.  Федір  швидко  підбіг,  але  жахнувся,  на  скроні  сочилася  кров,  тіло  декілька  раз  здригнулося  і  витягнулося.
 Андрій  вже  був  на  кладці,  визвав  швидку  допомогу  і  відразу  виключив  телефон,  повернувся  до  них.
 Небо  почервоніло,  сліпуча  блискавка  розпорола  його  навпіл.  Миттєвий  вибух  полум’я  з  іншого  боку  річки,  блискавка  потрапила  в  дерево.  Перед  дівчинкою,  Федір  впав  на  коліна,  не  міг  стриматися,  плакав,  ридма  ридав.  На  руці  дівчинки,  Андрій  перевірив  пульс,  -  сказав  удушливым  голосом,
-    Ні,  вже    пізно,  вона  мертва.
Гроза  знову,  небо  перерізала  навпіл,  сильний  гуркіт  раскотився    і  помчав  вдалину.
 Вони  обоє  плакали.  І  плакало  небо,  пустився  сильний  дощ.  Нізвідки  з’явився    сильний  вітер,  дощу  придав  сили.  Їм  здавалося,  що  йому  не  буде  закінчення,  промоклі  наскрізь,  собою  закривали  її  тіло.
 Хвилин  двадцять,  лило  неначе  з  відра.  Коли  дощ  вщух  і  одночасно  притих  вітер.  З-під  перевернутого  відра,  Андрій  дістав  ганчірку,  з  неї  витягнув  телефон,
 -  Потрібно  поліцію  визвати.  Ой,  та  по  такій  дорозі  спробуй  добратися.  А  швидка  в  сусідньому  селі,  так  що  має  скоро  бути.  Я  сказав  адресу  Марії.
 Дід,  з  опухлими  очима,  хриплим  голосом  ледве  заговорив,
 -  Ти  тут  порсидь,  а  я  піду  до  Марії,  на  хвилину  заскочу  додому,  штани,  сорочку,  переодягнусь,  ато  кепсько  мені  буде,  не  молодий  же.
   Коли  від  грози  засяяло  все  небо,  раптово  заплакав  малюк.
Батьки  Віки  встигли  доїхати  до  села.  Біля  саду,  Руслан  зупинив  машину,
 -  Трохи  почекаємо,  нехай  гроза  та  дощ  пройде,  майже  нічого  не  видно,  ще  в  яму  потрапимо.
-  От  негода,  а  грім  можна  оглухнути,-  підтримала  розмову  Світлана  і  продовжила,
-  Він  їсти  хоче.  Якраз  погодую.
Після  дощу,  Руслан  завів  машину,  не  поспішаючи  рушив  з  місця.  Хоч  колеса  ковзали,  але  все  ж  тихо  під’їхали  до  будинку  Марії.  Малюк  вже  спав  у  автолюльці.
Сірий  не  сидів  у  буді,  махаючи  хвостом,  мотається  по  дворі.
 Руслан  вже  біля  машини,  відчинив  ворота.
 Саме  в  цей  момент  момент,  з  будинку  вийшов  дід  Федір,
-  А  вам  хто  зателефонував?
Світлана,  в  недоумінні  дивилася  то  на  чоловіка,  то  на  діда.    Чому  він  тут?  Що  з  мамою?  Де  Віка?  Вона  за  мить,  нічого  не  запитуючи,  вже  вбігла  в  будинок.
Відразу  кинулася  в  кімнату,  де  спала  Віка.  По  дивану,  на  очі  потрапили  малюнки,  такі  ж,  як  вдома.  Небо  в  хмарах,  гроза,  над  річкою  чорні  птахи.  А  на  підлозі  лежить  малюнок,  на  якому  вона  з  чоловіком  і  хлопчик,  внизу  напис,  братик  Діма.  Швидко  схопила  малюнки,  влетіла  в  спальну  кімнату  мами.  Мати  лежала  бліда,  як  стіна.  Побачивши  дочку,  в  її  очах  з’явилися  сльози.
Світлана  лише  встигла  запитати,
-  Що  з  тобою?
Та  в  цю  ж  секунду  до  неї  підійшов  Руслан.  Позаду  нього  зайшло  два  чоловіка  в  білих  халатах.
 Руслан  вивів    її  у  двір,
-    Йди  до  сина.  У  мами  напевно  інсульт.  Я  піду  до  лікарів.
 Адже  дід  Федір  вже  встиг  йому  розповісти,  що  трапилося  на  річці.  До  болю  стиснувши  кулаки,  він  не  знав,  як  краще  вчинити.  Ледве  стримуючи  хвилювання,  вирішив  про  доньку,  дружині  поки  що  нічого  не  говорити.  Поліція  приїде,  нехай  вже  потім.Один  за  другим  удар,  як  це  можна  пережити.  Йому  хотілося  кричати,  бажання  вити,  як  заблукавшому  вовку,  серед    палаючого  лісу.
 Лікарі  увійшли  в  становище  молодих,  Марію  забрали  в  лікарню.  Вона  так  і  не  знала  про  те  що  сталося.  
 Минуло  два  дні.  В  будинку  тихо-тихо.  Запах  свічки  відчувався  по  всій  кімнаті.  Біля  входу,  на  лавці,  сидить  декілька  стареньких.
 Дзеркало  трюмо  завішене  білим  простирадлом.  На  тумбочці  олівці  і  альбом.  В  чорній  хустці,  Світлана  сидить    на  стільці,  дивиться  на  донечку.  В  білій  сукні,  вона  лежала  немов  принцеса.  Над  головою,    з  великих  білих  ромашок,  лежить  вінок.  Ручки  і  ніжки  вкриті  польовими  ромашками.
Убита  горем,  вона  ніби  п’яна,  напічкана  медикаментами,  в  руках  тримає  малюнки.  Вже  немає  сліз.  Уста  не  переставали  шепотіти,
 -  Якби  я  знала.  Якби  я  знала,  ці  ж  малюнки  були,  як  передбачення  мені,  чому  я  недогледіла…
                                                                                                                                                     19.05.2020р.
                                                                                                               (Как  предсказание  рус  яз.  )-  переклад  -25  р

                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051876
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2025

Про що шепоче ніч

Про  що  мені,  знов  шепоче  ніч,
Коли  яскраво  сяють  зорі,
І  поряд  спати  уклався  кіт,
В  цей  час  тихенький,  то  ж  не  в  злобі.


Може  поглине  всі  тривоги,
 Нічна  таємність,  напівсонна,
Лив  дощ  густий,  змиті  дороги,
Упала  з  місяця  корона.

 На  якийсь  час  десь  заблукає,
Щоби  пізнати  звук  тишини,
 Поміж  сузірь,  спокій  замає,
Якби  ж  позбутись  страху  війни.

 Щоб  відійшов  смуток  навіки,
І  ніч    та  й  з  вітром  ніби  в  змові,
Навіють  свіжого  повітря,
Як  на  світанку  хвилі  в  морі.

 Про  що  мені,  знов  шепоче  ніч,
Раптово  чую,  колискову,
Спромоглась  зняти,  весь  тягар  з  пліч,
Сум’яття  стерла  на  полову…


Себе  відчую  дитям  у  сні,
Здаля  відлуння…  добре  мені.


                                 04.08.2025  р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051728
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2025

Її погляд вдалину (проза)

         Холодна  ніч,  вікна  без  скла.  Натомість  трухляві  дошки  і  пінопласт.    Кімнату  огорнула  темінь,  але  її  немов  лезо  розрізає,  занадто  вперто  крізь  щілини  до  підлоги,  проникає  світло.  Завдяки  місяцю  уповні,  так  далеко  проникло.
 Старий  диван,  для  неї  це  відрада,  нехай  навіть  не  дуже  м’який.  Та  коли  приляже,  зігріється,  тікає  образа,  на  весь  світ,  чому    цей  мир  такий  хиткий?  Але  ж  не  в  змозі  її  завжди  притупити,  коли  води  немає,  а  хоче  пити.  А  ще  й  так  морозно,  надто  часто,  аж  сироти  по  тілу.  Душі  не  солодко,  згасає  мрія,  втрачає  надію.  Що  проживе,  іще  хоч  кілька  днів.
О  нічко-нічко!  Та  вже  кудись  тікає  пітьма.  Тож  нехай  з  нею  навік  пропаде  ця  війна.  Душа  у  спокої  давно  хоче  жити.  О,  Боже-Боже,  допоможи  того  ворога  зупинити.
 А  нічка,  вже  синю  вуаль  знімає.  Й  зненацька    кожна  зірка,  то  зблизька,  то  вдалині  зникає.  Сяйво  світанку  земля  зустрічає.  Місяць  уповні,  що  так  яскраво  світить,  його  край  обручем  здаля,  окривавлений  сповна,  тривожить,  збуджує,  стискає  серце  до  болю,  мабуть  його  цим  нарікла  вражда.  З  думками  в  шпарину  погляд,  а  в  нього  теж,  як  і  в  мене  сивина.  Бо  ж  бачить,  що  коїться  на  цьому  світі.  Тож,  як  руді  пелюстки  в  бузковому  суцвітті.  Отак  й  серед  людей,  спаплюжили  все  довкола  на  руїни  і  не  сприймають  біль,  страждання  навіть  маленької  дитини.  То  що  вже  казати  їй  старій.  Он,  після  взривів,  стовпами  пил,  вже  й  вітер    суховій,  розносить  і  кудись  удаль  несе,  при  цьому  ж  комусь  наносить  рану  на  серце,  ще  молоде.  Бо  дихати  вже  немає  чим,  від  згару  й  диму,  тьмяніють  очі,  від  безсилля  і  вже  мов  падає  у  прірву.  А  я  ж  іще  живу,  свою  стежину  ще  топчу.
 Чи  спала,  чи  не  спала,  але  ніби  зігрілась  трохи.  Та  в  ногах  надто    вогко,  старі  шкарпетки,  як  і  вона,  поверх  них  лише  боти.  Їм  мабуть,  як  їй  під  вісімдесят,  точно.  До  щілин  погляд,  неясний,  туманний.  Ой,  який  сьогодні  нам  Бог  дасть  день,  сонячний  чи  хмарний?  Як  цього  разу  розум  не  втратити  від  жаху.  На  жаль,  немає  куди  втекти  від  страху.  Коли  знову  летить  шахід,  здаля  дерчить  немов  старий  мопед.  І  враз  вразливий,  гучний  вибух,  здригається  земля.  Вже  ніби  в  п’яти  ховається  душа.  А  серце  гупає  мов  барабан  надто  гомінкий.  О  вороже  клятущий,  ненависний,  жадібний,  чому  прийшов  на  мою  землю,  ще  й  такий  злий?
 Вже  чує  шурхіт,  у  кутку,  де  є  діра,  напевно  кіт  прийшов  з  полювання.  Здійнявши  догори  хвоста,  на  руки  плигнув,  мабуть  має  сподівання.  Що  щось  дадуть,  муркоче,  все  ж  доволі  стримно.
   Пальто  геть  сіре,  від  попелу  згорілої  стіни  веранди.  Вона  б  тікала  звідси  та  куди?  У  які  мандри?  Хіба  в  такі  роки,  далеко  втекти  від  війни?  Худа  рука  жилиста,  розпухлі  криві  пальці,  ковзали  по  зовсім  пустій  чашці.  Води  немає,  де  ж  її  взяти?  В  погляді  смуток  до  кота,  тобі  б  оце  молочка  дати.  А  тут,  ось  бачиш,  потрібно  йти,  хоча  б  водиці  десь  відшукати.
Ой  ви,  світаночки,  щораз  пізніші  світанки,  віднині  не  одягну  вишиванки,  бо  все  згоріло,  геть  до  тла.  Ох,  ця  війна  та  й  що  ти  доленько  моя,  чому  така,  щодня  сумніша,  як  і  я.  
 Зі  скрипом,  ледве  відчинила,  важкі,  перекошені  двері.  Раптовий  гул  стривожив  серце.  Бач,  тільки-но  світає,  а  він,  впертий  чортяка  на  кавовій  гущі  гадає.  Думає,  що  переможе,  навіщо  смерть  людям  несе,  за  що  душі  тривожить?  Тремтіння  повік,  погляд  до  неба,  на  жаль,  немає,  смужок  сонячних  ласкавих,  веселкових.  Там  бачить  хмари,  як  чорні  ворони,  важко  перевела  подих.  Перехрестилася,  сльоза  скотилася,  гірко  на  устах.  О,  як  же  важко  побороти  страх.  Якби  ж  воно  та  й  світлий  світанок,  то  зустрічала  б  і  пташина  ранок.
І,  як  колись  би  весело  щебетала  так,  як  у  мирні  дні,  все  довкола    пробудила,  рідний  край  прославляла.
 Вже  кіт  голову  ховає,  де  хусткою  накриті  груди,  боїться  бідний,  в  його  очах  вогнище,  блиск,  розпач,  не  скриває.  Зненацька,  пес  завив  на  всю  округу.  Щоразу  так,  мов  відпускає  свою  тугу.  Те  завивання  визиває  насторогу,  вже  під  ногами  не  дає  пройти.  Сльози  в  очах,  вистражданий  погляд.  Неначе  просить,  ти  мене  захисти.  Присіла,  кіт  на  пса  не  дивиться  басом,  хіба  що  з  пальто  визирне  часом.  І  знов  зануриться,  шукаючи  тепло.  А  пес  довірливо  приліг,  йому  напевно  вже  це,  так  вже  допекло.  Таке  життя,  що  здалеку  сирени  і  щось  летить,  зазирає  в  очі,  притулився,  мабуть  згадав  ту  мить.  Коли  та  й  весело  жило  село,  тепер  від  жахіття  часто  трясло.
Вразливі  звуки,  то  хлопки,  здригання  тіл,  за  мить  тихо.  Вже  й  відлітають  страшні  думки.  Ну  дяка  Богу  й  цього  разу  оминуло  лихо.  І  в  її  погляді  миттєвий  блиск  веселки,  обох  до  себе  тулить,
-  Ой  ви  ж  мої  маленькі!  Живі  і  слава  Богу,  оминула  біда.  Та  хай  навіки  зникнуть  страхи  і  ця  війна!
 І  вкотре  її  погляд  вдалину,  стовпи  похилені,  ще  тліють.  У  очах  смуток,  руки  мліють.  Але  знов  бачить,  ту  зловмисну,  небажану  пітьму.  До  болю  втомлена  душа,  нічого  не  мовить.  Та  все  ж  є  віра,  думка  зігріва,  діждуся  перемоги.
 
                                                                                                                                                                                   09.11.2025  р


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051552
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2025

Так яро в небі

Так  яро  в  небі  сяють  зорі,
Мабуть  подякую  я  долі.
Та  й  мерехтять  щойно  на  вдачу,
Даремно  часу  не  потрачу,
Від  них,  як  морзе,  крапки,  коми,
Для  серденька  не  маю  втоми.

Мені  ж  лиш  аркуш,  без  названня,
Душа  плекає  сподівання,    
Слова  в    рядочки,  як  росинки,
Неначе  райдуг  веселинки,
Прийму  в  надії,  я  натхнення,
Зірками  в  дар  дано  знамення.

Не  спиться  нічці,  шовк  вуалі,  
Казкова  синь,  зникнуть  печалі,
Відчую  радість,  насолоду,
Сприйму  від  осені  погоду,
Як  струмінь  ніжності  і  тепла,
Відчую  все,  що  доля  дала.

Нехай  вітриська    невгамовні,
Приляжуть  десь,  тільки  не  в  слові,
Жага  красу,  любов  плекати,
В  цьому  тріумфу  частку  мати,
Вклонятись  неньці  -  Україні,
Що  пісні  чую  солов’їні.

Най  оминуть  землицю  зливи,
Щоби  й  усміхнені,  щасливі,
Як  ранки  сонячні  і  днини,
Най  би  не  чути  плач  дитини,
Навік  забути  жахи  війни,
Нам  дочекатись  світла  весни.

Так  яро  в  небі  сяють  зорі,
А  на  посту  боєць  в  дозорі,
Моє  ж  перо  невпинно  пише,
Щоб  не  порушив  ніхто  тиші,
Вже  погляд  враз,  літає  всюди,
Тож  дочекаймось  миру  люди...

Щоб  врешті-решт  сприйняла  спокій,
Душа  землі  і  України.

                                                           15.11.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2025

Нам не подорозі

Ти  наливаєш,  мені  каву,
Не  запитав,  чи  я,  її  п’ю,
Примружу  очі  та  й  гітару,
Ледь  посміхнувшись,  радо  візьму.
 
Чом  не  спитав,  чи  хочу  пити,
Хіба  вже  блиск  бачиш  у  очах?
Підкрався  сумнів,  ти  любити,
Все  життя  зможеш?  Чи  один  шлях?
 
З  тобою  знайдем.  Може  доля,
Накреслить  нам  чітку  дорогу,
Враз  заблукаєм  серед  поля,
Кожен  в  собі  схова  тривогу.

Краще  послухай  звук  гітари,
І  мелодійність,  як  кохання,
Навряд  відчуєш  мої  чари,
Мабуть  все  фальш,  аж  до  світання.
 
Здригнулись  струни,  вмить  морозить,
По  тілу  холод,  не  зігрітись,
Чомусь  невчасно  гіркі  сльози,
Навіщо  нам  було  зустрітись.
 
Та  випий  сам,  пахучу  каву,
Насолодися,  якщо  в  змозі,
Тож  знов  у  мріях  під  гітару,
Скажу,  нам  двом,  не  подорозі.
 
Почуєш  звуки  і  смак  кави,
Певно  надії,  як  решето,
Я  не  спроможна  тут  злукавить,
Життя,  на  жаль,  не  цирк  шапіто.
 
До  цього  ставлюся  серйозно,
Давно  та  кава  охолола….
Не  до  снаги  твої  почуття.
 
                                          29.10.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051384
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2025

Кроха

       За  вікном    осінній  ранок.  Я  прокинувся,  від  гучної  розмови  батьків.  Лежачи  в  ліжку,  злегка  потягуючись,  зазирнув  у  вікно.  Ну  ось,  знову  дощ  мряче.  Ух,  напевно  холодний,  як  і  в  понеділок.  Не  люблю  осінь,  набридла.  Бажання  немає,  але  доведеться  на  себе  натягувати  черевики  і  цілу  купу  одягу.
 На  жаль,  це  літо  вже  пішло,  втекло.  Ох,  як  сумно,  але  потрібно  вставати  і  збиратися  в  садочок.  Та  раптом  посміхнувшись,
-  От  добре  що  згадав,  потрібно  поспішати.
 Вчора,  до  нас  у  групу  прийшла  новенька  дівчинка,  звуть  її  Світланою.  Ви  знаєте,  це  ім’я  їй  підходить.  Адже  такі  чудові  очі,  ніби  квіти  фіалки,  сині-сині,  а  вії  довгі-довгі.  Мені  здається,  я  б  на  неї  дивився  і  дивився,  зачаровує.  Та  хіба  я  не  міг  на  неї  не  звернути  уваги?  Радісний  погляд,  як  сонячне  проміння,  у  очах  блиск  і  така  мила  усмішка.  А  світле  кучеряве  волосся,  ледве  торкаються  плечей.  Ну  просто  ангел,  так,  подібна  тому,  якого  я  бачив  у  храмі.  Ми  з  мамою  туди  заходили,  на  якесь  свято,  а  на  яке  я  вже  не  пам’ятаю.
 Вона  одягнена  в  красиву  сукню,  в  білу  і  в  синю  клітинку.  Воно  їй  дуже  підходить  до  кольору  очей,  ніби  маленька  принцеса.  Світланка  стояла  біля  виховательки,  то  заплющила  очі,  то  знову  розплющила,  мабуть  чекала,  що  їй  скажуть.  Мені  здавалося,  що  ніхто  не  помітив,  що  в  групу  зайшла  нова  дівчинка.  
З  дерев’яних  кубиків  хлопчики  складають  палац,  а  дівчата,  сидячи  за  столиками,  щось  малюють.  А  я  сидів  біля  столу,  тут,  у  нас  на  столику  лежать  книги  та  розмальовки.  Вихователька  Любов  Іванівна,  побачивши  мене  сказала,
 -  Ось,  у  нас  нова  дівчинка,  її  звати  Світланка,  а  ти  Альоша,  її  познайом  з  дітьми,  мені  потрібно  на  хвилинку  відійти.
І  вона  пішла  в  спальню  кімнату.  Я  взяв  дівчину  за  руку,  думав  вона  хоче  вирватись,  але  ні,  вона  кліпала  очима  і  посміхалася.  Я  не  гаючи  часу,  покликав  усіх  хлопців,
 -  Ось,  вихователька  сказала,  що  в  нас  нова  дівчинка,  знайомтеся,  її  звати  Світланою.  Звичайно,  всі  хлопці  її  оточили  і  кожен  почав  називати  своє  ім’я.  В  цей  час  зайшла  Любов  Іванівна,  з  посмішкою  на  обличчі,  плескала  в  долоні,
-  Я  все  чула,  молодець  Альоша,  із    завданням  справився.  А  тепер  діти,  йдемо  мити  руки  і  будемо  снідати.  
 Я,  чесно  зізнатися,  навіть  не  помітив,  як  минув  день.  За  сніданком,  Любов  Іванівна  посадила  Світланку  поблизу  себе.  Напевно  думала,  що  не  буде  їсти,  захоче  капризувати,  як  у  нас  деякі  новенькі,  на  здивування  все  обійшлося.  Потім  ми  із  Світланою  складали  пазли  і  в  книжках  розглядали  малюнки.  Час  так  швидко  пролетів  і  вже  всі  сідали  обідати.  Я  звичайно  спочатку  здивувався,  Що  вихователька  її  посадила  за  наш  столик.Ну  а  потім  подумав,  вирішив,  може  й  правильно  зробила.  Адже  Сергійка,  який  раніше  з  нами  сидів  за  столиком,  вже  два  дні  немає,  напевно  захворів.  На  жаль,  у  нас  так  буває,  можна  сказати  всі  по  черзі  хворіємо,  але  я  поки  що  тримаюся.
 Після  обіду,  всі  лягали  спати,  а  я  вже  лежав  у  своєму  ліжку,  коли  із  Світланою  зайшла  Любов  Іванівна,  розмахуючи  рукою,  про  щось  їй  розповідала.  Мої  очі  заплющилися,  крізь  дрімоту,  чув  голос,
 -  Всі  закрили  очі  і  спати!
     Я  прокинувся,  коли  майже  всі  діти  були  одягнені,  біля  мого  ліжка  стояла  Світлана.  Побачивши,  що  я  прокинувся,  мило  усміхнулася  і  сказала,
 -  Ну  ти  соня.  Що  вдома  не  виспався?  А  я  на  трохи  очі  закрила,  ось  на  стільки.  Вона  великий  і  вказівний  палець  з’єднала,  а  потім  зробила  поміж  них  невеликий  проміжок  і  сказала,
-  Ось  настільки  заснула,  бачиш?
Посміхаючись,  я  одягався,  було  приємно,  що  вона  поряд  зі  мною.
Після  полудника  Світлану  забрала  мама,  а  я  залишився  гратися  з  хлопцями.  В  четвер,  мене  весь  час  після  роботи  забирає  тато.  Він  зазвичай  затримується,  тому  із  садочка  я  йду  останнім,  іноді  передостаннім.  І  він  мені  кожного  разу  говорить,
-  Пробач  сину,  на  роботі  заговорився.
Я  сідаю  в  машину,  де  вічно  на  сидінні  валяється  його  креслення  на  будівництво  нових  будинків  і  він  завжди  нагадує,
-  Дивися,  не  кинь  під  ноги,  акуратно  будь  ласка.
 Наступного  ранку…
 -  Альоша,  підйом,-  покликав  тато,-  Бігом  у  ванну  чистити  зуби  і  одягатися.
Ну  ось,  подумав  я,  тепер  швидко,  не  можна  було  раніше  покликати.  Зараз  мама  буде  квапити  і  так  щодня.  Тато  на  ходу  жував  бутерброд,  майже  незрозуміло  щось  пробурчав  і  маму  чмокнув  в  щоку,  помахавши  рукою  зник  за  дверима.  Було  чути,  як  він  біжить  по  сходах.  Мама  прикривши  двері  сказала,
-  Кроха!  Давай  синку,  швидше  одягайся,  бо  я  запізнююся.  Перший  урок  математика,  мені  треба  було  б  прийти  раніше.
Я  обурився,
-  Мамо,  який  Кроха?  Кажеш,  я  дорослий,  а  називаєш  мене  так,  як  маленьким  називала.
Вона  тільки  посміхнулася  і  зазираючи  до  дзеркала,  фарбувала  губи,  продовжила,
-  Так  Кроха,  добре  не  буду.  О,  це  ж  сьогодні  п’ятниця,  із  садочка  я  тебе  заберу,  як  завжди  відразу  після  полудня.
Я  одягався,  сорочку  не  міг  заправити  в  штани,  вона  помітивши,  обурено  сказала,
-  Ой  сину,  пора  дорослішати.  Вже  повинен  бути  самостійним,  а  ти  все  возишся.
Мама  щось  шукає  в  сумці,  а  потім  побігла  в  спальню.
Вже  в  руці  тримає  телефон,
-  Ось,  ледве  не  забула.  І  поклала  його  в  сумочку.
Я  взув  черевики,  підтягнув  шнурки,  став  їх  зав’язувати,  як  на  зло  в  мене  не  виходило.  Я  вже  інколи,  їх  сам  зав’язував,  але  нині  не  виходило.
Вона  нервувала  і  до  мене  сердито,
-  Потрібно  дорослішати,  сину!  Чому  не  навчився  швидко  зав’язувати?
Зітхаючи,  мені  на  черевиках  зав’язала  шнурки  і  ми  поспішили  в  садочок.
Через  двори  йти  ближче,  тому  мама  вирішила  йти  цією  дорогою.  Мені  здалося,  ми  не  йшли,  а  летіли.  Тому  що  її  парасолька  весь  час  схилялася  то  в  одну  сторону,  то  в  іншу.  І  дрібний,  неприємний  дощ  попадав  мені  на  обличчя.
 В  садочку  вона  привіталася  з  усіма,  хто  був  у  груповій  кімнаті.  Мене  залишила  в  роздягальній  кімнаті,  сама,  як  метелик,  поспішила  в  школу.
Біля  дверей  мене  чекала  Любов  Іванівна,  я  тихо  привітався  і  поглядом  шукав  Світлану.  Вона,  в  тій  же  красивій  сукні,  сиділа  біля  вікна.
-  Привіт  Світлано,-  я  торкнувся  її  плеча.
Вона  посміхнулася,
-  О!  Привіт.  А  я  ось,  сиджу,  тебе  чекаю,  Давай  складемо  ті  пазли,  що  вчора  не  встигли.
 Ми  весь  день  були  разом.  Я  помітив,  що  вона  зі  мною  у  всьому  погоджується  і  мені  це  сподобалося.  Дівчата  з  групи,  косо  зазирали  то  на  мене,  то  на  неї,  шепотіли.  Деякі  хлопці,  її  звали  у  свою  компанію,  але  вона  мило  усміхалася,  крутила  головою  і  ми  продовжували  грати.  Я  у  відповідь  їй  посміхався.  Адже  приємно,  що  з  усієї  групи,  щоб  гратися,  вона  вибрала  мене,  а  не  з  іншими  хлопцями.  Хоча  вони  теж  непогані,  але  інколи  бувають  задирісті.
Після  сну,  вже  подали  полдник,  я  зазирав  на  двері,  за  мною  повинна  прийти  мама.
Тільки  встиг  випити  какао  з  печивом,  як  почув  голос  мами.
-  Кроха!  Кроха!  Пішли  додому!
Я  здвинув  плечима.  От  іще,  обурився  про  себе.  Світлана  допила  какао,  поставивши  чашку,  посміхнулася,
-  Ну  бувай,  до  понеділка!  Я  буду  чекати!
Я  злегка  опустив  голову,  у  відповідь  махнув  рукою,
-  Бувай!
Мені  так  неприємно  було.  Що  мама  при  всіх,  знову  мене  назвала  Крохою.  На  моє  щастя,  до  неї  хтось  зателефонував,  розмовляючи,    вона  вийшла  на  сходовий  майданчик,  я  не  поспішаючи  одягався.
За  вікном  вже  темніло,  дощу  не  було,  але  огидно  було  на  душі.
Ми  вийшли  з  парадного  входу,  освітленого  ліхтарями,  мама  весело  сказала,
-  Ну  ось,  молодець  синку,  на  очах  дорослішаєш.
Я  підняв  голову,  несподівано  для  себе,  від  світла  ліхтарів  закрив  очі,
-  Мамо,  я  думаю…  знаєш,  твій  час  дорослішати  вже  давно  минув.  Але  ти  й  досі,  як  дитина,  адже  стільки  раз,  я  тебе  просив,  не  називати  мене  Кроха.
                                                                                                                                                       

   
                                                                             В  листопаді  19  р  на  рос.  мові,
                                                                                   переклад  на  укр  мову  25  р.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051304
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2025

Над річкою

Якщо  над  річкою,  місяць  уповні,
Що  відчуває  в  нічний,  чаклунський  час?
В  глибинах  сизо,  все  ж  яскраво  зовні,
Вода  неждано  зачаровує  нас.

Щораз  напевно,  ніжність,  стрімке  сяйво,
Рожевий  колір,  що  пробуджує  сплеск,
Тихий  вітрець,  нині  не  буде  зайвим,
Пробудить  берег,  помітно  чутний  плеск.

А  зорі-зорі,    немовби  у  обіймах  річки,
Магнітом  збуджують,  ведуть  обряди,
Не  дарма  ж  місяць,  всміхається  до  нічки,
Не  втратить  віри  зверхності,  як  завжди.

Керує  балом,  сповнений  почуттям,
На  якусь  мить,  ніби  замре  у  плесі,
Тож  тому  й  діє,  як  чародійник-маг,
Тут  всі  сумління  зовсім  недоречні.

Коли  над  річкою,  нічне  світило,
Притихли  трави,  най  в  короткому  сні,
Природний  шурхів  вод,  потік  бурхливо,
Продовжить  шлях,  сприйнявши  тепло  землі.

                                                                                       09.11.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051261
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2025

Ой, капризна осінь (дит)

Ой,  капризна  осінь,
Знову  пройшов  дощик,
Я  ж  хитренький  хлопчик.

Та  й  чого  боятись,  
Чобітки  взувати.

 Треба  хутко-хутко,
Щоб  не  було  смутно.

Падають  листочки,
Мов  малі  місточки.

Є  рівчак,  водиця
Буду  веселиться.

Най  течуть  струмочки,
Плавають  листочки.

Багряні,  жовтенькі,
Руді  і  сивенькі.

Різні,  кольорові,
Човники  чудові!

Ось,  коли  підросту,
Сам  проекти  зроблю,
Справжній  міст  збудую!

                       09.11  2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2025

В листопаді місяць…

І  знову  ніч,  уповні  місяць,
Вони  свою  сторінку  пишуть,
На  полотні  з  казковим  сяйвом,
Доречно  тут,  не  буде  зайвим.

А  зорі  справжні  полонянки,
Підвладні  ночі,  щоб  світанки,
 Щоразу  сяючі  з  мигтінням,
Ведуть  чаклунство  із  світінням.

Місяць  уповні  в  листопаді,
Ніщо  не  стане  на  заваді,
Листву  збадьорить  злегка  вітер,
Розсипле  чари  білим  світом.

Та  за  вікном  свої  розваги,
 Сюжет  не  тронуть  навіть  хмари,
Лиш  тихий  шурхіт  рушить  тишу,
Таїна  в  кожному  і  хитрість.

На  ранок  в  росах,  заіскриться,
Земля  красою  звеселиться,
Мабуть  це  сон,  бачила  гарний,
Світила  погляд,  той,  янтарний….

Сприйняла  радо,  мов  Божий  дар.

                                                   06.11.25р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1051021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2025

Повернення грішника ( проза)

 Зимовий  день  дмухав  холодним,  вологим  повітрям.
Ось  поворот  і  знову  поворот,  швидше  б  доїхати,  вривається  терпець.  Ой,  ця  дорога  суцільний  лід,  хоча  б  піском  посипав,  цієї  справи  знавець.  Від  постійного  напруження  й  руху,  аж  голова  заболіла.  Він  другу  добу  мчить  на  Мерседесі,  зима  йому  достатньо  набридла.  Вже  давно  смоктало  в  шлунку  і  тіло  хотіло  відпочити.
Минуло  десять  років,  як  виїхав,  батрачив  у  Москві  на  будівництві.
А  час  так  швидко  пролетів  та  вже  не  витримав  цієї  зимівлі.  У  тому  вагончику  було  страшно  холодно  і  іноді  дошкуляв  голод.  Та  коли  хочеш  гроші,  то  тільки  так  потрібно  заробляти.  Того,  як  ніяк  цього  не  уникнути.  Сказати  відверто,  від  душі,  вже  надто  все  осточортіло.  Ну  от  нарешті  крутій  трасі  кінець,  обіч  дороги  знак,  до  села  двадцять  кілометрів.
Уздовж  дороги  посадка,  біля  зовсім  голих  дерев  на  перший  погляд  дівчина,  немов  танцює,  чобітки  на  підборах.  На  ній  шапка  з  лебединого  пуху,  але  веселощів  видно  немає,  тупцює  ногами,  мороз  діймає.    Шкода  дівчину,  натиснув  на  гальма.  А  може  жінка,  раптово  підкралася  думка.  Вона  рукою  махнула  і  не  соромлячись  посміхнулась.
Напевно  взяти  та  й  підвести.  А  якщо  сподобається  можна  й  роман  завести?  Іншого  виходу  немає,  протистояти  своєму  бажанню  замало  сил.  Хто  знає,  чорт  забирай,  то  ж  вже  більше  тридцяти  років,  але  було  не  більше  п’яти.  На  жаль,  не  спромігся  знайти  ту,  яку  шукав.  Враз  сам  собі    зізнався,  правда  не  раз  був  скандал,  хотіли  собі  підкорити.  Та  кожного  разу  вчасно  тікав  і  неприємностей  вдавалося  уникнути.    А  що  росія,  то  не  для  нього,  він  там  був  лише  заради  грошей.  Весь  час  мав  бажання,  швидше  б  додому,  де  рідний  ліс  і  крутий  берег  річки.  Де  виріс,  із  задоволенням  рибу  ловив  і  сільських  красунь  любив.
Так-так!  Та  це  ж  просто  сюрприз,  мабуть  з  нею  попрощатися  буде  не  просто.  Вона  красиво,  ніби  навесні  молода  берізка.  Сяюча  посмішка,  чаруюча  крихітка.  А  уста  без  помади,  колір  стиглої  вишні.  Та  раптово  подумав,  а  можливо  я  вже  їх  одного  разу  десь  зустрічав.  Ой  напевно  не  здивуюся,  якщо  поїде  в  моє  село,  тоді  вже  факт,  мені  не  буде  все  одно.  О,  а  очі!
 Її  очі  терзають  душу,  їх  колір  його  зводить  з  розуму.  Він  злегка  почервонів,  невже  її  ім’я  запитати  побоюся,  дізнатися  б,  чи  заміжня  вона.  Зелений  блиск  очей,  як  смарагди,  ледь-ледь  іскряться  з  темним  відтінком.  Від  несподіванки,  чомусь  розгубився,  мабуть  швидше  за  все,  від  ніжної,  теплої  посмішки.
Вона  поправила  пальто,
-  А  що  ви  їдете  далеко?  До  Матвіївки,  чи  ще  дальше?
Цей  голос  чистий,  без  ніякої  фальші.  Та  враз  вже  думка,  дзвінкоголоса  така.
В  кишені  чутно  звуки-брязкіт  ключів.
Він  посміхнувся,  поправив  своє  пальто,
-  Вважаю  вам  дуже  повезло.  Туди  і  я,  правда  мешкаю  на  початку  села.  А  ви  що  звідти,  чи  доля  до  когось  у  гості  занесла?
Вона  мовчала,  пізнавши  його.  В  думках  крутилося,  але  нічого,  що  грішник  повернувся,  на  рідну  землю  потягнуло?  Взяла  неквапливо  розстебнула  гудзики  на  пальто,
-  А  в  тебе  тут  тепло.  Хоч  я  бачу  ти  одягнений  нелегко,  напевно  здалеку  тримаєш  путь.  Вирішив  мене  взяти,  щоби  розвіяти  смуток?
Чи  справді  вирішив  мене  пожаліти,  щоб  не  змерзла,  бо  надворі  градусів  п’ятнадцять  морозу?
Він  зменшив  швидкість,  навіщо  поспішати?  Чи  їй  щось  відповісти,  чи  запитати?  Цікаво,  дивно,  на  «ти»  перейшла  відразу,  не  знаючи  мене.  Не  поспішаючи,  кинув  погляд  на  розстебнуте  пальто.  О,  а  груди  повненькі,  адже  це  добре.  Бачу  красуня,  на  мій  смак.  Напевно  потрібно  відповісти.  А  то  подумає,  що  злякався,  треба  з  чогось  починати,
-  Так!  Мчуся  з-за  кордону,  скучив,  додому  хочу,  там  набридла  робота.  Мабуть  час  якір  кидати,  достатньо  по  чужій  землі  шастати.  Вже  років  зо  три  пустий  будинок,  від  мене  рідні  пішли  в  інший  світ.  Тепер  життя  стало  зовсім  іншим.  Війна  на  Донбасі,  одна  розруха!  Нам  не  вдалося,  така  житуха,  щоб  мирно,  як  у  ті  часи.  А  жити  кожен  бажає,  то  ж  життя  одне.
Вона  позирає  в  сторону.  А  за  вікном,  всі  посадки  в  снігу  і  білі  поля,  вже  здалеку  видніється  водонапірна  вежа.
-  Ну  ось,  нам  зовсім  мало  залишилося  до  села.  А  я  думала,  грішник,  ти  знову  поїдеш,  не  залишивши  адреси,  як  тоді.
Раптово  зупинив  машину,  розхвилювався,  легкий  мороз,
   -  Чогось  не  розумію,  хто  ти  і  який  мій  гріх?  Бачу  ти  мене  знаєш,  а  я  ні.  То  хто  ж  ти?  Будь  ласка,  відкрий  свій  секрет  мені.
-  А  що  Вадиме,  так  змінилася?  Стала  красивішою,  чи  постаріла?Ти  знаєш,  а  мені  сьогодні  снилося,  що  я  в  дзеркало  дивилася.  А  це  говорить  про  те,  що  буде  побачення  і  думаю  не  спіткає  мене  розчарування.  Так!  Скільки  років  тебе  не  було,  зізнайся,  чому  мовчав,  ховався?  Мабуть  твої  батьки  померли  тоді,  коли  я  в  Москві  на  заробітках  була.  Ти  вибач,  на  жаль,  у  кожного  своє  життя.  Час  пролетів,  дуже  шкода,  що  ми  живемо  не  так,  якби  нам  хотілося.  Чесно  зізнаюся,  тобі  співчуваю,  то  ж  говориш,  про  мене  зовсім  забув?
Йому  стало  надто  жарко,  не  по  собі,
Давай  вийдемо  з  машини,  поговоримо.
Вона  не  в  поспіх  відчинила  двері  машини,  він,  як  джентльмен  подав  їй  руку.  Миттєвий  погляд  очі  в  очі.  Її  обличчя  почервоніло,  по  його  плечі  легко  провела  рукою,
-  Ти  справді,  став  славним,  можна  сказати  чарівним  чоловіком.  Що,  значить  не  одружився,    я  тебе  так  зрозуміла.
І  вмить  зненацька,  його  за  плечі  обійняла,
-  Он  вдалині,  бачиш  вежу,  садок.  Адже  ти  там  колись  був  і  був  мені  радий.  Ти  в  густій  траві  цілував,  під  вишнею.  Ти  пригадай,  тоді  я  дівчиною  була  пишною.  Наполегливо  умовляв  і  клявся  в  коханні,  тоді  з  тобою  ми  гуляли  до  зорі.  Під  ранок  нам  соловей  співав,  а  ти  благав,  будь  назавжди  моя.  Не  пам’ятаєш?  Чи  може  скажеш,  що  ти  женеш.
Трохи  невиразно,  але  згадав  ромашки.  Так!  Тоді  нарвав  їх  у  сусідки,  для  Наташки.  В  той  час  їм  було  по  сімнадцять.  І  враз  так  різко  розвернувся,  немов  від  чогось  жахнувся.  Однією  рукою  закрив  своє  обличчя,  пригадав  її  блакитну  сукню,  як  ховала  пружні  груди.  А  він  її  цілував,    ніжно  погладжуючи  молоде  тіло,  знайшов  до  потаємного  шлях.
І  раптом,  розставивши  догори  підняв  руки,  закричав,
-  А  я  ж,  після  того  тебе  цілих  п’ять  років  шукав.  Пробач,  що  нині  не  пізнав.
Потім  тихіше,  вже  підійшовши  ближче,
-  Я  з  думками  про  тебе  жив  стільки  років!  Поїхала,  нічого  не  сказавши,  навіть  не  передала,  хоча  б  мені  привіт.  Послухай,  пробач,  Наталю!  Що  так  склалося  наше  життя.  Давай  все  розпочнемо  з  початку.  Я  гріх  той  відмолю.  Адже  лише  тебе  я  до  цих  пір  кохаю.  Ти  змінилася,  так,  я  це  бачу,  адже  скільки  років  минуло,  це  не  є  секретом.  Але  до  мене  твої  погляди  ніжні  і  повір,  дуже  важливі.
Вона  стояла  чарівно  красивою,  на  обличчі  з’явився  рум’янець.  Йому  здалося,  що  щаслива,  її  усмішка  подібна  сонцю.  І  вже  сміливо  зробила  крок  назад,  тихо  прошепотіла,
-  Я  бачу  дуже  радий,  а  я  ж  знала.  Одного  разу  мені  циганка  наворожила.  Щоб  не  поспішала,  я  виходити  заміж,  що  буду  мати  короля,  який  близький,  став  рідним.  І  я  повірила,  о  Боже  мій!
Він  вже  за  руки  її  взяв,  його  голос  тремтів,
-  Скажи,  що  справді  ти  мене  чекала?  Не  одружилася,  мені  вірна  була.  Ой  та  гаразд,  то  все  не  важливо.  Скажи,  ти  вільна,  як  і  я?
Так  міцно  обійняв,  що  вирватись  не  спромоглася,  адже  цього  вона  чекала.  А  потім  ніжно  взяв  за  підборіддя,  глянув  у  блискучі  очі,  топився  в  них,  тихо  прошепотів,  Ми  ж  молоді  ще,  то  ж  нам  не  по  сорок  років,  ми  з  тобою  можемо  віднайти  свій  причал.
І  ніжний,  солодкий  поцілунок,    стук  сердець  пробудив  хвилювання.  Кожен  із  них    в  душі    таїв  захоплення.  Адже  розлука  була  не  марною,  все  чудово  складається.
Він  цілував,  крутиться  голова,  а  вітерець  їх  злегка  охолоджував,  до  чого  тут  якісь  слова.
Але  раптово,  звук  машини  зупинив    їхній  запал,  він  трепетно  запитав,
 -  То  що,  ти  їдеш  додому,  чи  в  гості  до  своїх.  Де  мешкаєш  насправді?  Йдемо  в  машину,  поговоримо.
 Наталя,  усміхаючись,  сідала  в  машину  не  поспішаючи,  так-так,  думала.  Це  ж  треба  такого,  напевно  все  бачити  неспроста.  Її  в  село  давно  тягнуло  до  батьків,  але  чомусь  все  не  виходило.  Весь  час  щось  заважало,  то  на  грип  захворіла,  то  робота.
В  машині  вже  рівно,  без  зайвого  шуму  працює  двигун.  Він  раптово  сказав,
-  Ти  подивися,  як  красиво.  Хоча  й  зима,  поля  іскряться  ніби  під  шовковим  простирадлом.  Оце  наш    рідний  край,  тут  легше  дихати.
Вона  дивиться  на  нього  зі  сторони,  ні  на  ній  немає  ніякої  вини,  що  так  сталося,  що  тоді  була  змушена  поїхати.  Адже  потрібно  було  навчатися  і  якось  жити.  В  Дніпрі    помер  дідусь,  вона  інакше  вчинити    не  змогла.  Адже  для  бабусі  в  такий  час  невідкладно  була  потрібна  підтримка.  Вирішила,  йому  пізніше  розповім,  поки  напевно  краще  промовчу.  Він  помітив,  що  замислилася,  достатньо  довго  боявся  відволікти.  А  згодом  знову  пригальмував,  здалося,  ніби  щось  шукав  у  її  очах,  не  поспішаючи  ніжно  запитав,
 -  Так,  що  ти  ангел,  мені  скажи,  у  нас  з  тобою  всі  життєві  міражі.  Я  думаю  їдемо  до  тебе,  як  на  мене,  час  іти  назустріч  нашій  долі.  Думаю  гарбуза  ти  мені  вже  не  вручиш,  будь-які  нісенітниці  викинеш  з  голови.  Що  скажеш?  Чому  мовчиш?
Усмішка  на  обличчі,  уста  злегка  торкнулися  його  щоки,
-  Та  думаю,  більше  не  варто  йти  всупереч  нашим  бажанням.  Не  думаю,  що  життя  нарізно  буде  кращим.  Хто  знає,  що  на  нас  чекає  там,  попереду,  бери  мене  і  хоч  на  край  світу  завези.
 Серед  дороги  зупинилася  машина,    на  це  мабуть  є  якась  причина.  Вони  у  пристрастних  поцілунках  завмирали,  адже  колись,  про  це  тільки  мріяли.  Роками  в  серцях  таїну  тримали,  зустрітись  сподівались.
   Мчить  машина,  вже  до  села  під’їжджала.  Від  хвилювання,  Наталя  ледь  тремтіла.  Але  знала,  тепер  тільки  удвох  і  нехай  їх  життя  вирує,  б’є  ключем.  А  життєвий  шлях  нехай  триватиме  світлим,  чистим  струмком,  зігрітий  теплим  сонячним  промінням.
 
                                                   Возвращение  грешника  на  рус.  яз.  -02.02.18г
                                                                                                       переклад  2025  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2025

Як сказати ( проза)

   Яскраве  сонячне  проміння  злегка  миготіло  на  підвіконні,  ніби  підкрадається  проникнути  на    бірюзові  фіранки    відчиненого  вікна.    Надя  встаючи  із-за  столу,    звернулася  до  сестри-близнючки,
-  Любо,  я  краще  вікно  зачиню,  здається  протяг,  ще  голова  болітиме.
-  Добре  та  так  і  краще  на  маніторівсе  видно,-  погодилася  сестра,  не  відриваючись  від  ігри.
-  А  може  вже  досить,  награлися,  йдемо  на  кухню,  смажимо  кабачки  з  яйцями,-  запропонувала  Надя.
-  Ну  гаразд¸  ти  йди  наріж  кабачки,  посоли,  а  я  все  виключаю,  прийду  зроблю  майонез.
-  А  не  краще  з  кетчупом,  без  мороки?-  запитала  на  ходу  до  дверей.
 -  Та  мама  ж  більше  з  майонезом  любить,  -  нагадала  Люба.
   За  кілька  секунд  екран  монітора  потемнів.  Неподалік,  тут  же  на  столі  лежало  кілька  книг,  журналів,  зверху  них  папери.  Неочікувано    для  себе,  Люба  ліктем  зачепила  їх,  намагалася  підхопити,  але  одна  з  книг  і  папери  впали  на  підлогу.
-  От  незграба!
 Вона  знала,  що  папери,  належать  мамі.  Бачила,  як  вона  в  них  щось  записувала,  потім  закреслила.  Це  стосувалося  роботи  на  фірмі,  щодо  озеленення  міста.  Батько  теж  працював  на  цій  фірмі,  останнім  часом    в  них    надто  часто  виникали  суперечки.  Її  із  сестрою,  це  засмучувало.  І  вони  одночасно  вдвох  запитували,
-  Мамо,  а  що  ви  цього  разу  не  поділили,  мова  за  гроші,  чи  за  його  відрядження?
Але  Мирослава,  від  них  приховувала  свої  підозри,  що  чоловік  має  коханку.  Запевняє,  що  в  них  все  добре.  А  по-роботі  є  маленькі  розбіжності,  тому  й  суперечки.
   Ставши  на  коліна,  Люба  відчула  легкий  дотик  до  прохолоди,  дотягнулася  до  книги.
-  І  чого  це  так  далеко  падати,-  очі  довкола  пробігли  по  підлозі.
Під  диваном  побачила    телефон,  від  здивування,
-  Цікаво  і  чий  це!  Невже  тато  забув!  Мабуть  тому  і  не  телефонує.
І  тут  же  думка,  а  може  подивитися?  Але  ж  напевно  є  код.
На  столі  поклала  папери  й  книгу,  з  телефоном    зайшла  на  кухню.
-  Надю!  Подивися,  ми  з  тобою  журимося,  що  тато  не  дзвонить,  а  він  телефон  забув.  Я  під  диваном  знайшла.
 Надя  здивовано,
-  А  хіба  він  має  два  телефони?  Коли  з  валізою  в  руках  виходив  з  квартири,  я  сама  бачила,  як  поклав  у  кишеню  штанів.
Слухаючи  її,  обличчя  Люби  помітно  змінилося,
-  Поглянь,  я  натиснула    кнопку  і  тут  все  є,  як  на  долоні.
-  Без  коду?  То  напевно  мамин.
-  Ні-ні,  ти  подивися,  тут  і  мамин  телефон  і  наші.  А  ще  якийсь  Петро  Павлович.  Потім  телефон  ресторану.  А  іще  якась  дивна  назва  Фіалка.
Надя  ледь  посміхнулася,
-  Значить  у  тата  два  телефони.  Це  напевно  робочий.  Може  мамі  покажемо?
-  Та  ні,  не  варто.  Нехай  це  буде  наша  таємниця.    Вона  й  так  приходить  додому  зморена,  знервована.
-  Ти  права,  з  ними  щось  коїться.  Але  що?
Люба  задумано  сказала,
-  А  може  цей  телефон  нам  і  допоможе  в  чомусь  розібратися?
Вона  віднесла  телефон  у  спальню,  повернувшись,
-  Давай  швидко  готуємо  кабачки,  бо  вже  скоро  й  мама  прийде.  Про  телефон  ні  слова!
-  Звичайно,  я  могила.
 Дівчаткам  йшов  тринадцятий  рік,  вони  більш  -  менш  дружні.  Хоча  переломний  вік,  але  мабуть  велику  роль  відіграють  відносини  батьків.
 Вони  з  дитинства  інколи  згадують  щасливі  дні.  Ходили  в  зоопарк,  в  парк  на  каруселі.  З  човна  милувалися  заходом  сонця  над  Дніпром.  Останні  спогади  про  їх  день  народження.  В  кав’ярні  відбувалося  справжнє  свято.  Великі,  синього  кольору  кулі  із  золотим  числом  десять,    солодощі,  напої,  морозиво.  Тепер  же  це  тільки  засмучує,  від  тоді  все  змінилося,  ні  сімейної  вечері,  ніяких  прогулянок.  
Їм  зразу  здавалося,  що  це  із-за  школи.  Батьки  наполягали,  щоби  краще  навчалися,  більше  читали.  Але  відчували,  що  тут,  якась  інша  причина.  Та    батько  останнім  часом  навіть  не  цікавився  уроками.  Бурчав,  що  багато  справ  на  роботі,  приходить  виснажений.
Телефонний  дзвінок  до  Люби  від  Мирослави  порушив  їх  плани,
 -  Любо,  думаю  Надя  біля  тебе,  буде  мене  чути.  Я  сьогодні  повернуся  пізно,  до  нас  налогова  з  перевіркою  приїхала.  Вечеряйте,  лягайте  спати  і  будь  ласка,  небагато  часу  проводьте  за  монітором.  Ви  вже  не  маленькі,  маєте  розуміти,  що    це  шкодить  очам.
Надя  голосно,
-  Мамо  ми  все  зрозуміли,  не  хвилюйся,  все  буде  добре.
Люба  добавила,
Тільки  ти,  як  повернешся  обов’язково  повечеряй,  знаємо  десь-то  цілий  день  тільки  чай  та  кава.
-  Гаразд,  я  вас  почула.  Будьте  розумничками,  не  сваріться.  Бувайте!
Дівчата  вечеряли,  обмірковували,  що  далі  робити?  Може  подзвонити  до  тата  і  просто  запитати  коли  він  приїде,  чи  де  зараз?
   За  вікном  темно.  Дівчата,  сидячи    вдвох  на  одному  ліжку,  хитро  позирали  одна  на  одну.  Люба,  поправила  на  собі  ковдру,  взяла  в  руки  свій  телефон,
-  Так,  досить  емоцій,  зараз  дізнаємося,    хто  під  назвою  Фіалка.
Минуло  шість  гудків,    ніхто  не  відповідав.  Обоє  скривилися,  ніби  з’їли  кислицю.  Аж  раптом  почули  веселий  жіночий  голос,
 -  Я  слухаю!  Ви  хто?
Надя,  важко  перевівши  подих,
-  Добрий  вечір!  А  Вадима  Павловича  можна  на  хвилинку.
-  Ой,  він  щойно  пішов  у  ванну  кімнату.
Люба  миттєво  натиснула  червону  кнопку.  Обличчя  Наді  вмить  почервоніло,  кліпала  очима.    Сказала  трохи  напружено,
-  Ти  зрозуміла?  Ти  зрозуміла,  що  відбувається?
На  віках  забриніли  сльози…  Люба  встала  з  ліжка,
-  От  тобі  і  відрядження!  От  і  випрасувані  сорочки!  Про  які  щоразу  нагадує  мамі,  щоб  виглядав  на  найвищому  рівні.
Надя  з  ліжка  опустила  ноги,  нервово  гойдає  ними,
-  Тепер  зрозуміло  де  він  пропадає.  Як  тільки  вихідні  дні,  то  поїхав  на  рибалку,  то  ніби  в  басейні  до  самого  вечора.
Дівчатка  здригнулися  від  дзвінка  на  Любин  телефон.  Це  їх  їще  більше  заінтригувало.  Склавши  перед  собою  дві  долоні,  ніби  молячись,  Надя  повільно  сказала,
-  Це  той  номер,  відповідай,  зразу  натисни  на  гучномовець.
 Доволі  стримний,  не  такий  вже  веселий,  голос  напружив  дівчат,
-  Доброго  вечора!  Ви  мене  пробачте,  думаю  не  буде  секретом,  якщо  я  запитаю,  хто  дзвонить  до  Вадимчика.    Він  вийде  з  ванни  скажу  дзвонили.  Як  спитає    хто,  що  йому  сказати?
Надя  вихопила  телефон,  тремтячим,  писклявим  голосом,
-  Передайте,  телефонували    дочки-близнючки!  І  нам  не  зрозуміло,  чому  він  для  когось  Вадимка  і  чому  там  у  ванній  кімнаті?!
-  Не  зрозуміла,  це  такі  жарти?
Витягуючи  шию,  Люба  сердито,
-  А  ти  подивися  в  його  паспорт,  поцікався,  чому  він  з  тобою  не  одружився!
Зв’язок  обірвався.  Дівчата  перезирнулися,    поспішили  на  кухню.  Від  стресу  пересохло  в  горлі,  жадібно  пили  воду,    ніби    в  ній    хотіли  розчинити  своє  незадоволення.
Їх  дії  були  цілеспрямовані,  мабуть  все  ж  таки  щось  значить  бути  близнючками.  Однакові    думки,  схожі  рухи,  подібна  рішучість.
Люба,  поклала  руку  на  плече  сестри,
-  Надю,  я  думаю,  що  мама  здогадується  за  походеньки  нашого  батька.  Мовчить,  напевно  не  знає,  як  нам    сказати.
-  Але  ж    це  треба  таке  нахабство  мати!  В  нього  в  понеділок  день  народження,  а  він  зник,  «Вибачте  у  мене  відрядження!»-  сказала  Надя  із  сердитим  виразом  обличчя.
Натянула  на  себе  ковдру,  продовжила,
-  Якби  мій  чоловік  так  вчинив,  я  би  відразу  зібрала  речі  і  викинула  з  балкона.  А  вона  йому  годить,  за  нього  роботу  виконує,  торби  таскає.  Щоби  не  дай  Боже  не  був  голодний.  Дорогі  парфуми  купує….
-  Досить,  вгомонися!  У  мене  теж  таке  на  душі  коїться.  Але  нам  треба  терпіння.  Нехай  забирає  свого  Вадимку.  Та  тільки  давай  почекаємо  його,  з  того,  так  сказати    відрядження.  А  мамі  ні  слова!  Думаю  так  буде  краще.
Ледве  справившись  з  емоціями,  їм  все  ж  вдалося  заснути.
Ранок  здивував  дівчат,    у  квартирі  тихо.  Надя,  кліпаючи  сонними  очима,
-  А  мама  що  вже  пішла  на  роботу  і  нам  нічого  не  сказала?
Люба  зірвалася  з  ліжка,  приклала  вказівний  палець  до  уст,  кивнула  головою  в  сторону  дверей.
Мирослава  вже  не  спала,  але  ще  лежала  в  ліжку.  Думки  про  Вадима  не  давали  спокою,  тому  й  вирішила  зробити  вихідний  день.  Може,  цього  разу,  як  всі  люди,  в  суботу  буду  вихідна.  А  він  з’явиться,  нехай  сам  готує  всі  папери,  з  мене  досить.  Знайшов  цапа-  відбувала,  йому  те  допоможи,  йому  інше  допоможи,  бо  він  бачите    втомився.  І  після  кожного  відрядження  одна  й  та  сама  картина,    це  ж  вже  три  роки  поспіль.  Чому  нічого  не  підозрюю,  можливо  із-за  того,  що  вся  в  роботі.  По  пів  року,  без  близькості,  чому  раніше  не  задумувалась?  Я  вже  й  не  пам’ятаю  коли  ми  останній  раз  гуляли    з  дітьми  в  парку.  Та  якщо  має  коханку,  нехай  іде  під  три  чорти.  Але  ж,  як  я  скажу  дівчаткам?    
Саме  в  цей  час,  за  дверима  почула  шепіт,
-  Заходьте-заходьте,  я  вже  прокинулася.
 Привітавшись,  дочки,  як  два  метелика,  за  мить  лежали  біля  неї.
Люба  з  очей  забрала  волосся,
-  Мам,  ти  захворіла?  Зазвичай  ти  в  суботу  працюєш.
-  Мої  любі,  я  сьогодні  вирішила  зробити  вихідний  день.  Підемо  в  парк  на  каруселі,  посмакуємо  солодкої  вати,  морозива.
Дівчата  переглянулися,    обидві  обійняли  її,  Надя  писклявим  голосом,
-  Мамо,  ти  нам  такий  сюрприз  підготувала.
-  Матусю,  а  в  тебе  на  роботі  все  нормально?-  встаючи  з  ліжка,  запитала  Люба.
 -  Так  доню,  все  нормально.  Я  думаю  ми  з  вами  заслужили  на  гарний  відпочинок.
 В  парку,  вони  гуляли  більше  шести  годин.  Каруселі,  солодощі,  прогулянки  по  алеях.  Годували  голубів,  горобців,  з  ними  знімалися  на  селфі.
 Надя,  на  плече  матері  поклала  руку,  Люба  зробила  теж  саме  й  сказала,
-  Матусю,  дякуємо  тобі  за  прекрасний  день!  Мабуть  нам  пора  додому,  бачимо  ти  вже  пристала.
Раптовий  дзвінок  на  телефон  Мирослави.  Вона  посміхнулася,
-  Дівчатка,  це  тітка  Алла  телефонує.
І  вже  відповідала,
-  Привіт  подружко!  І,  як  там  Одеса,  як  море?  Гарно  провели  час?
Вона  уважно  слухала,  потім  сказала,
-  Я  з  дівчатами  в  парку,  вирішили  відпочити.  Прийдемо  додому,  я  тобі  передзвоню.  Гаразд,  бувай.
При  розмові  обличчя  Мирослави  злегка  зблідло,  це  дочки  помітили.  Переглянулися,  але  без  ніяких  запитань,    пішли  по  алеї  в  напрямку  до  виходу  з  парку.
 Відпочинок  пішов  на  користь,  дівчатка  притомилися,  кожна  лежала    в  ліжку,  щось  читала  в  телефоні.
Мирослава  теж  у  своїй  кімнаті,  намагалася  заснути.  Але  нагадавши,  про  подругу,  набрала  її  номер  телефона.
Діти  ніби  щось  відчули,  обоє  тихо  пробралися  під  двері  її  кімнати,  нагострили  слух.
-  Привіт  іще  раз!  Ми  вже  вдома.Дівчатка  мабуть  заснули,  то  ж  я  маю  час  поспілкуватися.  Розповідай  кого  ти  там  бачила?
Алла  розповіла,  що  бачила  її  чоловіка  з    брюнеткою,  років  тридцяти.  Доволі  симпатична  жінка,  навіть  на  пляжі,  шия  в  золотих  ланцюжках,  на  обох  руках  золоті  каблучки.    
-  Що,  мого  Вадима?А  ти  впевнена?
-  Звичайно  впевнена,  він  мене  помітив,  намагався  за  ким-небудь  заховатися.  А  в  ресторані,  вони  сиділи  обіймалися  й  цілувались.  Мені  незручно  було  зняти  на  телефон.  Сама  розумієш,  мій  Олег  не  поважає  зрадників,  він  за  міцні  сім’ї.
-  Ти  розумієш,  я  оце  цього  разу  вже  замислилася.    Вже  майже  три  роки,  як  він  віддалився  від  сім’ї.    То  басейн,  то  рибалка,  то    в  когось  грає  у  шахи.  Діти  не  пам’ятають,  коли  він  їм  приділяв  увагу.  У  нього    в  понеділок  день  народження,  а  він  і  цього  року  поїхав  у  відрядження.  Тепер  зрозуміло,  що  за  відрядження.  Знаєш  мене  особисто  не  хвилює    розлучення,  але,  як  це  сказати  дітям,  як  пояснити?
     Раптово  дівчата  почули    брязкіт  ключів.  Вхідні  двері  відчинилися,  перед  ними  з’явився  батько,
-  Що  сороки  відчули,  що  я  швидко  приїду,  зустрічаєте  мене?
Широко  відкривши  очі,  дівчата  затамували  подих.  Мирослава  почула  голос  чоловіка,  відразу  відчинила  двері,
-  О!    Ти  ж  обіцяв    приїхати  у  вівторок,  так  швидко  все  владнав?
Його  очі  ніби  свердлили  дочок,  сердито  й  голосно,
-  Ану  марш  у  свою  кімнату,  нам  з  мамою  треба  поговорити.
Люба  зробила  крок  до  мами,
-  Тату,  ми  вже  не  малі  діти,  що  маєш  сказати,  скажи.
Тут  же  втрутилася  Надя,  стала    поруч  із  сестрою,
-  Ти  не  подумай  маму  ображати.  Вона  нічого  не  знає  про  наш  дзвінок.  Що  проколовся  із  своєю  коханкою?
Мирослава  наставила  руки,  в  недоумінні,
-  Що  за  дзвінок  та  ще  якась  коханка?-  злегка  торкнулася  худеньких  плечей  дівчаток,
 -  Діти,    я    вас  прошу,  залиште  нас  на  одинці.
 Вадим    йшов  на  кухню,
-  Чому  ти  не  дивишся  за  дівчатами?  Вони  казна  що  собі  дозволяють.  І  де  мій    другий  телефон,  це  ти  його  з  валізи  забрала?
-  Почекай,  цього  разу  я  лише  подала  сорочки,  ти  сам  збирав  речі.  Це  мабуть  вони  знайшли  його  і  вирішили  до  тебе  подзвонити,  спитати,  як  справи?
-  Якби  ж  до  мене  телефонували.  Тепер  всі  знають,  що  в  мене  є  дві  дочки.
-  І  що?  Ти  соромишся  своїх  дітей?
-  Так,  мабуть  досить  розмов,  ви  вже  мене  дістали.Так  я  маю  коханку  і  вона  на  мене  чекає.  Хіба  не  бачиш,  що  я  приїхав  без  валізи.
-  Та  ти  ж,  як  вітер  увірвався.  Не  краще  було  би  нам  раніше  поговорити?
Щоби  діти  такої  ганьби  не  знали.  Я  підозрювала,  що  ти  когось  маєш,  думала,  як  це  дітям  пояснити.  Чому  це  сталося?
Несподівано  чути  кроки,  за  мить,  до  них  підійшли  дочки,  в  один  голос,
-  Мамо,  нам  минуло  дванадцять  років  і  нам  нічого  не  треба  пояснювати.  .  Пробач,  ми  все  знаємо.
Надя,  прискіпливо  зазирає  в  очі  батька,    
-  Ганьба  тобі!  Невдячний!    Не  соромно?  Ти  ж  зрадник!
Люба  взяла    сестру  за  руку,
-  Ми  не  знаємо,  чи  пробачить  тобі  мама,  але  ми  тобі  цього  ніколи  не  пробачимо.
Мирослава  відчула  прилив  крові  до  обличчя,  хвилюючись,
-  Вадиме,  ти  вільний.  Затям,  йдеш  один  раз,  назад  дороги  не  буде.
Він  різко  розвернувся,
-  Папери  на  розлучення  одержиш  поштою.
Мирослава  присіла  за  стіл,  дивлячись  на  дітей,  тихо,
-  Не  думала,    що    воно  все  так  несподівано  вирішиться.  А  я  журилася,  як    сказати,  щоби  не  зранити  молоденькі  серця.  А  ви  в  мене,  вже,  як  дорослі,  все  розумієте.

                                                                                                                                         19.08.2025  р
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2025

Опале листя про кохання. .

Опале  листя  про  кохання  не  шепоче,
Краса  понура  прилягла  в  довічному  сні,
О,  що  ти  знову  робиш  гордовита  осінь,
Наносиш  біль,  образу  нагадуєш  мені.
 
А  я  весь  час  сподівалась,  можу  терпіти,
Хитрі  розмови,  зваби,  як  наше  дитинство,
Над  полонинами  чули  звуки  трембіти,
Підігрівали  в  іграх  не  навмисно.
 
Поміж  вершин  карпатських  гір  зникали  зорі,
По  рудих  травах,  ледь-ледь  здригалися  роси,
Я  помічала  твої  щирі,  світлі  очі,
Після  нічних  забав,  ти  розчісував  коси.
 
Лише  ялини,  сосни  і  смереки,
Все  пам’ятатимуть  про  ті  щасливі  миті,
Та  мрії  разом  бути,    віднесли  лелеки,
На  згадку  краплі  сліз  умлівають  намистом.
 
Бабине  літо  з  вітром    відспівало  нині,
І  тихий  дощ,  злегка    ніжно  листя  пригорне,
Мов  приховає  стомлені  сльози  полинні,
Все  ж  нам  нагадує,  про  побачення  кожне.
 
Втрачає  зовсім  золотава  осінь  вроду,
А  я  в  ту  саму  річку  два  рази  не  піду,
Адже  вдихнула  полегшення  і  свободу,
Неперевершений  смак  відчула,  тому  йду.
 
 Ще  той  колишній,  який  не  раз  долав  журбу,
Мов  підсолоджувач,  дав  натхнення  до  життя,
Серед  дерев  зчорнілих  віддушину  знайду,
Молоде  серденько  прийме  нові  почуття…

 Лиш  дочекається  медоносної  весни.

                                                                           31.10.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2025

Бабине літо - частка тепла.

Сизий  туман  стелиться  низом.
Сонячний  промінь,  пестить  росу,
 Десь  прилягла  ніби  намистом,
Як  не  сприйняти  диво-красу.
 
Бабине  літо  -  частка  тепла.
Нині  ввідчуєш,  втіха  душі,
Дав  би  Бог  миру,  щастя,  добра,
В  протистоянні  журбі,  пітьмі.
 
Золота  частку  осінь  дає,
Мило  всміхнеться,  так  привітно,
Квітам  яскравості  придає,
Кольору,  тону,  блиску,  світла.
 
У  піднебессі  польоти  мрій,
Ворони  чорні,  згиньте  дотла,
Не  руште  спокій,  радість  надій,
Най  закінчиться,  цей  жах,  війна.
 
Сизий  туман  обійми  сприйма,
Випивши  краплі,  сонцем  у  хмарах,
Пісня  пташина  з  лісу  луна,
Бабине  літо  плине  в  чарах…
 
Хай  всім  на  вдачу,  буде  життя.


                                             28.10.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2025

По долині дощик ( дит)

Затягнули  хмари  просинь,
Ой  чому  прийшла  ти  осінь,
 По  долині,  крап-крап  дощик,
Скік-скік  козлик,  за  ним  хлопчик.

Всі  краплинки-  намистинки,
По  листві  немов  крижинки,
Дощик  з  осінню  здружився,
Друг  -  вітрець  не  зупинився.

На  заваді  чорним  хмарам,
Запобіг  холодним  чарам,
Дмухав  й  дмухав,  веселився,
Й  до  землиці  опустився.

Тихий  шелест  по  листочках,
По  прихованих  струмочках,
Погуляти,  гайда  трішки,
Не  болять,  нехай  лиш  ніжки,

Козлик  хитро  в  небо  зирить,
Дивина,  в  цей  час  вже  вірить,
Погуляти  є  нагода,
Знову  сонячна  погода.

Вмить  копитця  туп-туп,  туп-туп,
По  стежині  тихенький  звук,
Нехай  ця  красуня  осінь,
Золоті  розпушить  коси.

Козлик  й  хлопчик  на  роздоллі,
В  іграх  жваві,  раді  волі,
Промені  сонця  пестливі,
Щоб  та  й  всі  були  щасливі!

                                                     25.10.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2025

Не обійти ту річку

 Не  обійти  ту  річку  що  тече,
Як  й  не  забути  перший  цілунок,
Коли  до  раю  мрія  віднесе,
І  до  сп’яніння  духмяний  трунок,
Ти  покладеш  голову  на  плече.

Він  наймиліший  в  той  час,  хіба  ні?
Хай  хтось  й  щось  скаже,  все  ж  не  повіриш,
 У  повноводній  річці,  без  брехні,
Віра  в  кохання,  бо  ти  ним  мариш,
Душевний  спокій,  сповнений  надій.

Потік  весняний,  надто  бурхливий,  
Поміж  гірських  хребтів    до  долини,
Най  би  відчути,  нині  щасливий,
Не  перешкода    й  дощі  щоднини,
Кохання  витримає  і  зливи.

Роки  упевненості,  як  квіти,
Що  розквітають  у  кожній  сім’ї,
Сяючі  очі,  радіють  діти,
Як  скарб  любові,  в  легкій  течії,
Щораз  зуміють  серця  зігріти.

Літня  пора  минає,  йде  осінь,
Мов  журавлі,  діти  знайшли  свій  шлях,
Мольба  на  вдачу,  щоби  ясна  просинь,
Хай  перешкоди  не  приносять  страх,
Мирного  неба  родина  просить.

А  що  ж  їм  двом,  залишились  одні,
Десь  загубилося  тепло  й  ласка,
Щодня  вже  ліки,  погляди  сумні,
Чи  закінчилась  життєва  казка?
Часом  здається,  що  стали  чужі.

Мов  річка  розділилась,  озерця,
А  поміж  них  крутезні  береги,
Вони  не  чують  рідний  стук  серця,
Чому  це  з  ними  зробили  роки,
Підкралась  старість,  жаль  з  нею  й  впертість.

В  потоці  річки  вирує  буття,
Для  них  обох  думки-метелики,
Було  кохання,  чи  лиш  метушня?
Жага  спокуси,  вино  в  келихах,
До  оп’яніння,  ти  навік  моя.

 А  де  ж  тепер,  втопились  почуття?
 В  очах  зник  блиск,  немов  би  пелена,
Років  завіса,  зникло  відчуття,
Доброти,  ніжності.Тиша  земна,
В  собі  сховала  парадокс  життя.

Не  обійти  ту  річку,  що  тече,
На  жаль,  не  завжди  довічне  щастя,
Та  кожен  з  них  в  небеса  понесе,
На  згадку  лишить  весни  причастя.

                               26.10.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050255
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2025

Ти зустрічаєш осінь

Ти  зустрічаєш  осінь  нині,
І  я  з  тобою  наче  поруч,
Земля  сприймає  роси  сині,
Яскраво  світить  місяць  вповні.
 
О  осінь,  осінь  сизокрила,
Пізні  світанки,  а  вечори,
Мені  даруєш  в  поміч  крила,
Думки  на  злеті,  немов  птахи.
 
Твій  шлях  під  кулями,  йде  війна,
Знай  біль  сердечний  відчуваю,
Та  все  ж  надіюсь  прийде  весна,
Скажу  при  зустрічі  кохаю.
 
О,  осінь,  осінь  сизокрила,
Встели  стежину  жовтим  листям,
Нехай  відійде  імла  сиза,
Та  й  сонце  знов,  осяє  лиця….
 
О  осінь,  мила,  ти  красуня,
Нам  подаруй  шматочок  щастя.
 
                     15.09.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2025

Ода осені

Ой,  не  дивись  скоса,
Ти  золотокоса,  
 Танці  по  травичці,
На  підборах  звичка.
Ой,  ті  черевики,
Зовсім  невеликі,
Та  ступне  сміливо,
Вже  й  усмішка  мила.
Тупи…  та  й  туп  ніжки,
Встелені  доріжки,
Золото  і  срібло,
Сонце  пестить  ніжно.
А,  вітрець  хлопчисько,
Ич,  літав  занизько,
Лист  підніс  корали,
Скрізь  розсипав  чари.
 
І,  партнер  щасливий,
Хоч  бува  й  зрадливий,
Вмить  під  ручку  часом,
Круг,  бадьорить  вальсом.
Тупи…  та  й  туп  ніжки,
Тож  танцюй  ще  трішки,
Далі  по  горбочках,
Скік  та  й  по  лісочках.
Най  всюди  багряність,
Світу  несе  радість,
Зранку,  все  в  намисті,
Росам  золотистим,
Промінь  придасть  блиску.
 
Там,  по  річці  хвилі,
Вже  прокиньтесь  милі,
Досить  мліти  в  штилі.
Осінь,  чорні  брови,
Хмурить  до  діброви,
Що  замало  часу,
Щоб  взяти  прикраси?
Стук,  підбором  дзвінко,
Враз,  заграй  сопілко,
Як  весною  й  літом,
У  руках  майстрині,
Ген  та  й  по  долині,
Злата  сипну  нині.
 
Гей,  вітре,  коханцю,
Знов  йдемо  до  танцю,
По  полях,  землиці,
Під  дудку  цариці,
Будь  покірним,  друже,
Сяйво  по  калюжах,
Швидко  розплескати!

Краплі  у  глазурі,
Барви  темно-бурі,
Дощик  скропить  вчасно,
Все  ж  нехай  не  часто,
Хоч  і  веселково,
Скрасить  все  довкола,
А  вроду  не  рушить,
Лиш,  злегка  присушить,
 Щоб  бабине  літо,
Й  сонце  через  сито,
Та  й  всюди  сіяло,
Небо  у  блакиті,
Хай  придасть  ті  миті,
Щоб  невтомні  ніжки,
Завжди  мали  міцність,
Землю  прикрасити,
Всюди  розстелити,
Рядна  та  й  парчеві,
Здатні  королевій,
Вдень,  вночі  вгодити,
Ніжки  не  втомити.
Зорі  метушаться,
Це  ж  шматочок  щастя,
 Гра  сяйвом  іскриться,  
Місяць  веселиться,
Зирить  не  лукаво,
Браво,    пані  браво!

Світло  пурпурове,
Край  неба  шовковий,
Смужки,  ледь  червоні,
В  сині,  у  полоні,  
Дивні  сни,  казкові,
Тут,  табу  розмовам,
Настрій  теж  святковий.  
Тупи…  та  й  туп  хутко,
Звук  довкола  чутно,
Це  ж  майстриня  осінь,
Всіх  до  танцю  просить!


                                             21.10.25  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2025

В руденьких чобітках

В  чобітках  руденьких,  в  пору  вечорову,
Золотиста  осінь  забрела    в  діброву.

 Розплескала  фарби,  по  листві  жовтенькій,
Веселиться  вітер  її  походенькам.

То  війне  поривчасто,  червоні  краплі,
Розіллю́ться  плямами,  то  ж  на  часі.

Кольори,  як  брови  її  чорня́венькі,
 З  оксамитом  вставить,  смужки  смагля́венькі.

А  то  ніби  в  морі,  як  хвилі  піни́сті,
Вже  дзеркалять  веселку,  роси  в  нами́сті.

В  небі  хмари  тануть  мерехтить  світанок,
Вже  й  бадьора  осінь,  зустрічає  ранок.

Притомився,  погуляв  вітер  на  славу,  
Ніжно  осені  пестить  коси,  лукавий.

Засміялась  гучно,  опадає  листя,
Опустила  віти  берізка  плямиста.

Не  спіши,  в  обнові,  дай  насолодитись,
Хай  не  плачуть  хмари,  дай  час  надивитись.

Не  втомилась  мабуть,  з  вітром  у  таночку,
Подивись  порвала,  кленові  сорочку.

Похилився,  в  смутку,  соромиться  певно,
Всі  донизу  мрії,  злітають  плачевно.

У  заграві  ранком,  тріпочуть  листочки,  
Будь  душею  добра,  почекай  ще  трошки.

Хоч  літав  сонячний  зайчик  й  чиста  просинь,
Та  змарнілі  трави,  вже  спокою  просять.

Чом  летиш,  так  швидко,  емоцій  проява?
Чобітки  ж  промочиш,  осінь  золотава.

Не  приборкай  дощик  та  й  до  себе  старість.
Посміхнись  до  сонця,  нам  подаруй  радість.


                                                                               19.10  25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2025

Чаша терпіння

     Останні  штрихи  весняних  днів,  наповнені  зеленню,  пишними  травами,  пахощами  квітучих  садів,  різнобарвними  квітами.  Сергій  обходить  клумбу,  краєм  уст  посміхнувся,  на  злеті  думка,  так    красиво!  Напевно  в  селі  ромашки  теж  розквітли.  Якби  ж  то  бабуся  мешкала  ближче,  не  раз  би  до  неї  в  гості  завітав.  Але,  ще  рік  маю  витримати  їхні  забаганки.  Нині  екзамени,  літні  канікули,  згодом  дев’ятий  клас  й  буду  вільний,  як  весняний  вітер.
 Крок  за  кроком,  третій  поверх,  в  під’їзді  тихо.  В  руці  ключ  від  квартири.  Тільки  наважився  в  замок  вставити  ключ,  як  почув  голос  вітчима,
 -  Олено!  Ти  обіцяла,  що  твій  виродок  буде  поступливим,  слухняним.  А  він  зануриться  в  книги,  навіть  слова  не  промовить.
   Вже  чує  тихий  голос  мами,
-  Та  ти  ж  ніби  зайнятий,  кажеш  в  Інтернеті  реклами  крутиш,  маєш  гроші.
-  А  я  що  в  тебе  на  пиво  маю  просити,  не  жебрак,  годен  заробити.
-  Ну  пиво,  це  алкогольний  напій,  щодо  вживання  твоя  особиста  примха.  Та  щоб  для  всіх  щось  смачне  приготувала,  то  потрібні  відповідні  продукти,  а  це  немалі  гроші.  Моя  зарплата  не  безмірна.  Синові  потрібен  новий  одяг,  бачиш,  як  виріс.
-  Про  це  вже  ти  сама  подбай.  Хочеш,  щоби  тебе  в  ліжку  приласкав.  Знаю  хочеш,  ану,  підійди  до  мене,  притулися.
Хлопець  почервонів,  не  маленький  все  розуміє,  йому  не  варто  заходити,  заважати.  Знервований,  в  кулак  затиснув  ключ,  за  мить  поклав  у  кишеню.
За  кілька  хвилин,  неподалік  від  під’їзду,  на  лавці  занурився  в  книгу.  На  віях  бринять  сльози,  не  в  змозі  їх  зупинити,  вже  течуть  по  щоках,  капають  на  синю  сорочку.
Зненацька,  на  невеликій  відстані,  голос    діда  Андрія,  який  мешкає  поверхом  нижче.
-  Привіт  Сергійку,  що  це  ти  на  лавці  серед  білого  дня.  Тобі  до  пенсії  далеко.
 Хлопець    швидко,  рукою  протер  сльози,  криво  усміхнувся,
-  Ой,  а  ви  діду,  як  завжди  жартуєте.
-  А  чого  сумувати,  сонце  світить,  через  пару  днів  літо.  Доречі,  ти  коли  був  меншим,  я  тебе  брав  на  рибалку.  Мені  відремонтували  човен,  завтра  вихідний  день,  може  на  озерце  сходимо,  полякаємо  рибку.
-  То  колись  було,  -  обличчя  хлопця  повеселішало,
-  Дивина,  а  що  зараз  заважає?  Молодий,  красивий,  бравий  хлопчисько  насолоджуйся  життям.
 -  Та  я  не  знаю,  треба  маму  запитати  чи  дозволить.
-  Знаєш  хлопче,  мені  сімдесят  років,  ще  немає.  Як  кажуть,  при  розумі,  мама  мене  знає,  довірить.
Він  намагається  хлопцеві  зазирнути  в  очі,  до  нього  тихо,
-  Щось  мені  твій  вигляд  не  подобається.  Що  знову  вдома  суперечки.  Ти  мене  пробач,  стіни  тонкі,  тому  інколи  чую,  що  у  вас  відбувається.
 -  Та  ні,  у  нас  все  нормально.
-  Ага,  комусь  іншому  лапшу  на  вуха  вішати.  Що,  той  ледар  так  на  роботу  і  не  влаштувався?
 У  відповідь  мовчанка.  Що  йому  сказати,  сміття  з  дому  виносити  не  можна.
Та  мовчанка  діда  дратує,
Поклав  руку  на  його  плече,  стиснув,  стільки  сили  мав.  Сергій  здивовано  позирнув  на  нього.
-  Та  я  терплячий.
-  Я  бачу,  молодець.  Але  інколи  чаша  терпіння  може  лопнути,  як  бульбашка.  Це  добре,  що  в  тебе  такий  характер.
-  Це  ви  так  кажете,  а  мій  вітчим  іншої  думки.  Я  мовчу,  він  злий,  як  лев,  чи  тигр.
 Ти  ба  до  дитини  лев,  чи  тигр,  а  чого  ж  він  вдома  сидить.  Хоче  спілкування,  розваг,  то  нехай  йде  на  роботу.  Шкода  твою  маму.
 -  Але  вона  його  любить,  їм  разом  добре.
 -    Ну  це  справа  делікатна,  хто  кого  та  за  що  любить.  Залишимо  цю  тему.  Підростеш,  все  зрозумієш.  Хоча  бачу  в  тебе  під  носом  вуса  пробиваються,  ранній  хлопець.  Але  не  кидайся  у  вир  головою,  як  твоя  мама.  Правда  тут  є  одна  причина,  якби  вона  в  перукарні  працювала  в  жіночому  залі,  не  мала  б  стільки  залицяльників.  Тобі    б  не  довелося  їх  бачити  в  квартирі.  Нарешті  зупинилася,  але  це  її  життя,  то  ж  її  вибір.  Тобі  потрібно  змиритися,  постарайся  мати  терпіння.  Біля  мами  весь  вік  жити  не  будеш.  Знаю,  ти  хлопець  розумний,    не  поспішай  робити  висновки,  час  все  розставить  на  свої  місця.
 Сергій  відчуває  незручність.  Так  відверто  з  ним  ніхто  ніколи  не  говорив.  Він  розуміє  свій  вік,  адже  багато  читає,  має  інформацію.
-  Мені  пора,  мабуть  мама  зачекалася.
-  Ой,  злукавив  ти  хлопче.  По  тобі  бачу,  як  би  чекала,  не  грів  би  лавку,  не  підставляв  би  обличчя  до  вітру.  Ну  гаразд,  пішли  мені  теж  пора  в  клітку,  час  відпочити.
 Він  встаючи  з  лавки,
 -  А  чому  в  клітку?
   -  О,  якби  моя  воля,  я  десь  би  в  селі,  на  природі,  біля  гусей,  курей,  кізочок  час  проводив.  А  знаєш,  яке  козяче  молоко  смачне.  Я  би  його  літрами  пив.
 -  А  в  моєї  бабусі  є  дві  кози,  недавно  мені    фотографії  на  телефон  скинула.  Хочете,  я  вам  їх  покажу.
 -  Давай,  ти  ввечері  прийдеш  до  мене,  разом  чаю  поп’ємо,  тоді  й  покажеш.
-  Добре,  я  скажу  мамі,  думаю  дозволить.
Хлопець  пішов,  не  поспішаючи  слідом  за  ним,  йшов  дід.  Цікава  дитина,  все  він  у  мами  запитає.  Я  в  такі  роки  в  селі  був    організатором  всіх  заходів.  Чи  на  річку  купатися,  чи  рибалити.  Та  й  з  хлопцями  грішили,  по  садках  нишпорили,  ми  перші  на  все  село  смакували  ранні  яблука.  Було  таке,  що  й  навіть  хтось  з  рушниці    стріляв.  Ото  тікали,  а  потім  вдома  мама  прочуханки  давала.  Правда  батько  тільки  з-під  лоба  дивився,  посміхався.  Мабуть  теж,  в  юні  роки  мав  такий  гріх.
   Сергій  зайшов  у  квартиру,  мама  приймала  ванну,  вітчим  на  кухні  жадно  їв  курячу  гомілку.
 -  О!  Привіт!  А  я  бачу  тебе  довго  немає,  оце  пообідав.  Ти  мабуть  з  друзями  в  кафе  перекусив,  то  я  з’їв  останню  гомілку,  подумав  прийдеш  ситий.
 Сергій  важко  перевів  подих,  у  відповідь  кивнув  головою,
 -  Привіт!  То  нічого,  я  звик.  Це  ж  майже  щодня  так  відбувається,  на  здоров’я.
Досить  кругле,  широке  обличчя  вітчима,  здалося,  стало  ще  більшим,  почервоніло,
-  Що  ти  цим  хочеш  сказати?  Яке  щодня?  За  кого  ти  мене  маєш?
Раптовий  голос  матері  з  ванної  кімнати  примусив  замовчати,
-  Гей,  що  там  у  вас  відбувається?  Знову  щось  не  поділили.
Сергій  підійшов  ближче  до  неї,  під  дверима  голосно,
 -  Все  нормально!  Мамо  все  в  порядку.
-  Виходячи  з  кухні,  вітчим  похлопав  його  по  спині,
-  Молодець!  От  за  це  я  тебе  терплю.
*
   В  кімнаті  тихо.  Перед  дзеркалом  мати  поправляє  волосся,
 -  Здається  висушила.  Сину,  як  справи?
 -  Все  нормально.  Мамо,  мене  в  гості  запросив  дід  Андрій,  що  мешкає  під  нами.  Можна  я  до  нього  ввечері,  на  пів  години  зайду?
Вітчим  відразу  втрутився  в  розмову,
Можеш  провалювати,  тільки  телефон  залиш.
-  Не  залишу,  бо  я  там  йому  дещо  маю  показати.
Це  твої  проблеми,  а  в  мене  на  телефоні  гроші  закінчилися,  як  маю  працювати.  І  що  тобі  з  тим  дідом  возитися,  краще  би  ми  в  гру  з  тобою  пограли,  позмагались.
Сергій  здвигнув  плечима,
-  Мамо…
Вітчим  голосно,
-  Не  мамкай,  як  дитина,  я  все  сказав.
Олена  чула  розмову,  вирішила  все  залагодити,
 -  Так,  коли  я  від  вас  почую  лагідну  розмову,  завжди  суперечки.  Добре,  цього  разу  я  тебе  сину  виручу.  Можеш  йти  до  діда,  а  Олег  попрацює  з  мого  телефону.  Хоча  я  теж  хотіла  щось  цікавого  подивитися  та  вже  так  і  буде.
   Андрій  позирає  на  годинник,  на  його  погляд,  він  надто  повільно  переставляє  стрілки.  До  вікна  задумливий  погляд,  напевно  не  прийде.  Прислухається,  можливо  якраз  щось  почує  та  все  марно.  Нарешті    почув  кроки,  не  встиг  Сергій  натиснути    на  кнопку  дзвінка,  як  він  відчинив  двері,
 -  От  молодець,  а  я  вже  й  подумав,  що  не  пустили.  Проходь,  у    мене  вже  й  чайник  закипів,  зараз  солодощі  принесу,  тут,  у  кімнаті  посидимо.  Не  люблю  пити  чай  на  кухні,  то  ж  заходь  сміливіше.  Я  оце,  як  був  у  гостях  у  сина  в  Германії.  Там  будинок  невеликий,  але  комфортний,  з  видом  до  озера.  Після  цього  так  захотів  у  село.  Але    в  моєму  селі  три  хати  залишилося.  За  тридцять  років  люди  всі    в  місто  подалися.  Ото  й  мене  син  сюди  заманив.  Ще,  як  зразу  після  пенсії,  ніби  й  нічого,  було  сяду  в  човен,  відведу  душу,  люблю  рибу  ловити.  Ти  маєш  пам’ятати,  як  я  тебе  брав  із  собою.  Для  тебе  важкий  час  був.  Коли  шахта  завалилася,  похорон,  чи  не  пам’ятаєш?    -  Я  батька  зовсім  не  пам’ятаю,  тільки  на  фото  дивлюся,  бачу  на  нього  схожий.
-  Ти  на  маму  не  сердься,  вона  молода  красива,  в  наш  час  порядного  чоловіка  знайти  важко.
 -  Я  згадав  дядька  Віктора,  він  казав  мені,  що  буде  за  батька,  але  десь  пропав.
У  них  щось  не  склалося,  ти  вже  майже  дорослий,  повинен  розуміти,  що  так    в  житті  буває.
 Вони  пили  чай,  Сергій  показав  фотографії  села,  в  якому  мешкає  бабуся  Марина.  Її  господарство,  город,  садок.  Побачивши  річку  дід  заметушився,  потирає  руки
-  А  природа,  от  би  туди  поїхати,  риби  наловити,  приготувати  юшки.  Уявляю  яке  там  повітря,  пахощі  річки,  лісу,  грибів,  аж  серце  жвавіше  б’ється.  Тільки  подумав,  а  на  душі  вже  так  тепло.
-  Я  після  екзаменів,  маю  туди  поїхати.  Моя  бабуся  добра,  думаю  не  буде  проти,  якщо  ви  зі  мною  приїдете.  Правда  не  знаю    на  скільки  часу  мене  мама  відпустить,  в  квартирі    ремонт  хоче  робити.
 Чоловік  зробив  кілька  кроків  по  кімнаті,
 -  А  ти  дай  мені  її  номер  телефону,  я  зателефоную,  тоді  й  вирішу.
-  То  я  вже  піду,  дякую.  Думаю  проти  ночі,  про  це  мамі  не  потрібно  знати.  Скаже  вітчиму,  а  той…
Він  його  перебив,
-  О!  То  ти  дай  мені  й  мамин  номер  телефону.  Я  за  завтрашній  день  з  нею  домовлюсь.  Про  вітчима  менше  думай,  все  буде  добре.
*
Легкі  сумерки  охопили  місто.  Сергій  і  дід  повертаються  з  рибалки.  Хлопець  зіває,  з-під  лоба  позирає  довкола,
 -  Я  такий  задоволений,  дуже  дякую  за  чудову  рибалку.  Думаю  вітчим  буде  в  захваті,  він  любить  рибу.
-  Ой!  Та  він  все  любить,  я  інколи  його  бачу  біля  шашличної.  Так  уплітає  те  м’ясо,  ніби  його  зроду  не  їв.  А  ти  зараз  на  хвилинку  зайди  до  мене.  Я  для  тебе  дещо  маю.
 Дід  за  ним  зачиняє  двері,
-Проходь,  присядь,  тут  нема  кого  боятися.  Ти  мені,  як  онук.  Бачиш  яка  доля,  в  сина  дві  дочки,  на  сина  не  наважився,  каже  фінанси  не  дозволяють.
Сергій  залишив  рибу  біля  дверей.  В  кімнаті  біля  вікна  присів  на  крісло.
-  Ось  зараз,  руки  помию,  зачекай.
Зненацька  зверху  на  стелю  ніби  щось  впало,  потім  ледь  чує  слова,
-  Ти  не  думай,  що  я  проти  бути  з  тобою.  Оце  допоможе  людям  зробити  ремонт  і  відправляй  до  баби.  Батька  не  знає,  то  нехай    хлопця  хоч  його  мати  погодує.  І  не  на  два  тижні,  а  до  навчального  року.  І  нам    буде  краще,  менші  витрати,  на  його  ж  одяг  будеш  мати  гроші.
 В  кімнаті  з’явився  дід,
 -  Що  прислухаєшся?  От  я  тобі  й  кажу,  знаю,  чим  живе  ваша  сім’я.
Я  тобі  дещо  з  речей  сина  подарую,  одяг  не  модний,  але  бачу  молодь  таке  носить.  Не  подумай  чогось  лихого,  але  шкода  лежать,  а  кому  віддати  не  знаю.  Мабуть  і  взуття  підійде,  давай  я  все  в  пакет  складу.  Вдома  розберешся,  що  не  підійде  віддаси.  Домовилися?
В  очах  Сергія  маленькі  блискавки,  його  облич  посвітліло.  Йому  настільки  було  приємно,  що  він  встав,  обійняв  діда,
-  Дякую,  дуже  дякую.
Емоційно,  як  малий  хлопчисько,задер  ногу,
 -  А  в  мене  це  останні  кросівки  і  то  вже  підошва  дірява.  Мамі  не  хотів  сказати,  знову  зажуриться  де  гроші  взяти.
 Дід  просльозився,  до  вікна  відводить  очі.  Згадав,  як  колись,  у  скрутні  часи  сімейного  життя,  йому  батько  приніс  черевики  і  він  теж  був  такий  же  радий,  як  цей  юнак.
-  Здається  все  гаразд.  Маєш  йти,  не  забувай  про  мої  слова,  май  терпіння,  все  буде  добре.  Здавай  заліки,  екзамени,  здзвонимося.
   Тільки  Сергій  відчинив  двері,  почув  голос  вітчима,
-  О,  твоє  чадо  з’явилося.  Ну,  що  вигулявся,  як  дитятко.  Свободою  насолодився?
-  Мамо,  я  тут  трохи  риби  приніс.
Олег  відразу  зірвався  з  дивану,
 -  Ану-ану,  хоч  штук  п’ять  краснопірок,  чи  бичків?
Олена  взяла  пакет,  висипала  рибу  в  миску.  За  плечима  вже  стоїть  Олег,
-  Ну  оце  да!  Ну  молодець!  Тут  не  менше,  як  півтора  кілограма  та  й  ще  карасики,  навіть    є  два  карпа.  Хвалю!Можеш  через  кілька  днів  захомутати  діда,  нехай  знову  тебе  бере  на  рибалку.
В  цей  час  хлопець  вже  був  у  ванній  кімнаті.  Від  почутого  сіпається  око,  від  нервово  напруження,  вмивається,  на  голову  ллє  холодну  воду,  під  потік  води,
-  Ото  нахаба,  ніяк  своє  пузо  не  наб’є.  Але  треба  все  витримати.
*
   Минуло  пару  днів,  після  заліку  Сергій  прийшов  додому.  Помітив,  що  вітчим  взутий  в  шкіряні  шльопанці,  які  подарував  дід  Андрій.
-  О!  Олеже,  ти  мене  дивуєш.  Раніше  в  моїх  речах  не  рився,  а  це  бачу  знайшов.
А  чого  вона  мені  такі  не  купила.  Ось  прийде  з  роботи  я  в  неї  запитаю.  Каже  грошей  нема,  а  тут  на  тобі,  ще  й  шкіряні.
-  Це  мені  дід  Андрій  подарував.
-  Ти  ба,  спонсора  знайшов.  Так  він  для  матері  старий.
 Обличчя  хлопця  різко  вкрилося  червоними  плямами.  Стиснувши  кулаки,  миттєво  зник  за  дверима.
 Мабуть  так  мало  бути,  спускаючись  вниз,  відчинилися  двері  діда  Андрія.
Він  пригостив  його  чаєм.  Зайшов  у  ванну  кімнату,  передзвонив  до  Олени,  сказав,  що  він  із  Сергієм  пограє  в  шахи.  Розмова  затягнулася  до  пізнього  вечора.  Хлопець  поділився,  чому  різко  вибіг  з  квартири.  Слухав  поради  діда,  погодився.  Іншого  виходу  не  було,  потрібно,  ще  якийсь  час  потерпіти.
Марина,  ніби  серцем  відчувала,  що  в  онука  якісь  проблеми.  З  кошиком  гостинців,  несподівано  стояла  перед  дверима  невістки.  Аж  тут  почула  голос,
 -  Сергію,  зачекай  тікати,  здаси  екзамен  зразу  додому.  Зараз    робітники  прийдуть,  будеш  їм  допомагати.  Мати  пішла  на  базар,  сьогодні  буде  вдома.  Але  жінка  не  чоловік,  маєш  їм  допомагати,  а  я  піду,  дещо  треба  владнати.  Тим  паче  в  ремонтах  зовсім  не  шарю.
 За  мить  відчинилися  двері.  Сергій  побачивши  бабусю,  обійняв,
Ти  сама  приїхала,  я  так  за  тобою  скучив.  Але  спішу  на  екзамен,  вибач.  Проходь,  зараз  мама  прийде.  Мене  дочекайся,  швидко  не  зникай.  Я  з  тобою  хочу    поговорити.
Олег  почувши  слова,  вже  стояв  біля  дверей,  привітався  й  продовжив.
 -  Проходьте  на  кухню!  Вибачайте  у  нас  ремонт  має  бути,  все  догори  ногами.
 Сергій  по  сходах  не  йшов,  а  ніби  летів  на  крилах.  Він  такий  радий,  побачивши  бабусю,  надворі  по  дорозі  задоволено  підставляє  обличчя  до  сонячного  проміння,  посміхається.
*
   Минуло  кілька  годин.  Сергій  відчинив  двері  в  квартиру.    Два  чоловіки  розводили  клей.  Олена  в  кухні  смажить  котлети.  Вітчима  вдома  не  було.
-  А  де  бабуся?  Вона    мене  не  дочекалася?
-  Ти  краще  скажи  екзамен  здав?
-  Звичайно  здав.  А  вона  давно  на  автостанцію  пішла?
 -  Яка  автостанція,  он  з’їж  пару  котлет  та  спустися  до  діда  Андрія.  Вони  вже  три  рази  телефонували,  запитували,  чи  ти  вже  прийшов.
-  Мамо,  я  це….  кілька  штук  візьму  із  собою.  Бабуся  з  дороги  та  й  дід  Андрій  мене  пригощає,  коли  я  в  нього.
В  тарілці  шість  котлет,  вона  подала  йому  тарілку,
 -  Думаю  там  хліб  знайдеться.
   В  квартирі  діда,  напевно  відбувалась  весела  розмова.  Коли  він  відчинив  двері,  Сергій  помітив  його  світлі  очі,  сонячну  усмішку.
-  Знаєш,я  побачив  твою  бабусю  у  вікно.  Подумав  вона  чи  ні,  зателефонував.  Вона  вибачилась,  сказала,  що  зайнята,  саме  йде  в  гості  до  невістки.  Через  кілька  хвилин,  я  з  нею  знову  спілкувався,  а  потім  пішов  до  вас.  Олени  вдома  не  було,  то  я  насмілився  її  запросити  до  себе.  А  Олег,  мені  здається,  аж  полегшено  перевів  подих,  вслід  нам  усмішка.  От  і  чекаємо  на  тебе.
Марина  на  стіл  ставить  посуд.
 -  О,  я  саме  вчасно,-  хлопець  поставив  тарілку  з  котлетами,
 -  Це  мама  передала.
Андрій,  з  кухні  приніс  овочевий  салат,  бутерброди  з  маслом  і  ковбасою,  зі  шпротами.  Та  смажені  яйця  з  цибулею.
   -  Вибачайте,  що  маю,  пригощайтеся.  Солодощі  закінчилися,  чай  можна  буде  випити  з  варенням.
 Марина  мило  позирає  на  онука,  з  кишені  кофти  дістає  шоколадку,
Не  хвилюйтеся,  я  знаю  мій  онук  любить    шоколад.  Думаю  він  з  нами  поділиться.
Сергію  обійняв  бабусю,
-  Ти  моя  радість,  ти  стільки  мені  тепла  даруєш.
Андрій  розвів  руками,
 -  Отакої,  дивіться,  бо  я  зараз  згадаю  своїх  онуків-щебетушок  та  ще  розплачуся.
Після  обіду  відбулася  серйозна  розмова.  Сергій  зрозумів,  що    старі  вже  все  вирішили.  Тому  від  нього  тільки  треба  здати  екзамени  і  чекатимуть  дзвінка,  коли  його  зустріти.  Йому  було  ніяково  запитувати,  чому    вдвох  чекатимуть,  але  промовчав.
Вже  Марина  заходить  у  автобус,
 -  Андрію,  то  тебе  через  пару  днів  чекатиму.  Чи  може  передумаєш?    -  Ні-ні!  Я  вже  за  машину  домовився,  ти  приготуй  місце  для  човна.  Більше  ні  за  що  не  хвилюйся.
Тільки  тепер  хлопець  зрозумів,  що  дід  вирішив  рибалити  в  тій  річці,  де  він  в  дитинстві  часто  купався.
 Сергій  поступово  здавав  екзамени  і  допомагав  робочим.  Тільки  мати  йшла  на  роботу,  Олег  відразу  кудись  зникав.  Коли  робітники  йшли  додому,  хлопець  ішов  на  лавку,  де  майже  щодня  готувався  до  чергового  екзамену.
Кілька  раз  до  нього  телефонувала  бабуся,  розповідала,  як  з  дідом  рибу  ловили  та  вдвох  справляються  на  городі.
*
Літній  привітний  ранок  заглядає  у  вікно.  Позаду  екзамени  в  школі,  ремонт  у  квартирі.  Олена  зайшла  в  кімнату  до  сина,
 -  Що  далі  плануєш?  Може  кілька  днів  поїдеш  на  збір  полуниць?  Ти  так  виріс,  треба  придбати  новий  одяг.
Звичайно  це  прохання  його  насторожило.  Мабуть  ідея  Олега,  подумав,
   -  На  зо  три-чотири  дні,  ти  ж  обіцяла  бабусі,  що  мене  в  село  відправиш,  щоб  город  допоміг  обійти.  А  щодо  речей,  то  мені  дід  Андрій  знову  дав  цілий  пакет,  в  ньому  є  новий  одяг,  кросівки.  Там  є  курточка  і  такі  джинси,  каже  на  виріст.  Я  подивився,  в  поясі    трохи  вшию,  матиму  в  чому  в  школу  ходити.
 -  Гаразд,  на  три  дні,  все  ж  якусь  копійку  заробиш.
-  Мамо,  а  тобі  Олег,    хоч  якісь  гроші  дає?
-  Я  думаю  тобі  це  не  обов’язково  знати.  Ти  нічим  не  обділений,  є  діти  набагато  гірше  забезпечені    чим  ти  і  нічого.  Це  моя  справа.
   Наступні  три  дні    він  провів  у  полі,  вдома  спокій  ніби  перед  бурею.  Воно  все  так  і  сталося.
 Один  день  Сергій  присвятив  прибиранню  в  своїй  кімнаті.  В  рюкзак  склав  речі,  які  мав  взяти  в  село.  Із  зароблених  ним  грошей,  мама  виділила  500  гривень,  на  білет  та  на  якусь  пляшку  води,  як  вона  сказала,  що  цього  досить.  Ввечері  пару  годин  провів  на  лавці,  в  телефоні  дещо  читав  та  спілкувався  з  бабусею  та  дідом  Андрієм.
 Вранці,  Олена  по  дорозі  на  роботу,  мала  дещо  купити  на  базарі.  Біля  його  кімнати  голосно  запитала,
-  Сергію,  ти  не  спиш?
 Ці  слова  розбудили  його,  зірвався  з  ліжка,  кліпаючи  очима  запитав,
-  Я  що  проспав?
Та  ні,  я  йду,  хотіла  тебе  бачити.  Ти  там  з  бабусею  мирися,  прислухайся  до  неї.  Вона  ніби  добра  та  може  їй  набриднеш.  Постарайся,  щоб  там  пробув  до  навчального  року.  У  нас  з  Олегом  є  плани  на    тиждень  гайнути  в  Карпати.  Що  тут  сам  будеш  робити?  Розраховуй  на  ці  гроші,  що  я  тобі  дала.
Він  слухав  її,  лише  кивав  головою.  В  голові  гупало,  ніби  попав  під  великі  краплі  дощу.  Вже  думки  холодною  зливою.  А  що  мені  залишається?  Терплю  діду,  терплю.  В  них  свої  плани,  я  їм,  як  більмо  на  оці.
Тільки  почув,  як  зачинилися  двері,  відразу  пішов  у  ванну  кімнату.
Через  кілька  хвилин,  виходить,  його  ледь  не  збив  з  ніг  Олег,
-  Що  ти  метляєшся  під  ногами,  чи  не  бачиш,  що  я  поспішаю.
За  собою  різко  зачинив  двері,  гучний  тупіт  по  східцях  поступово  віддаляється.
 Сергій  тримає  в  руках  ключі  від  квартири,  але  вирішив  з  виділених  грошей  взяти  частку  на  білет.  Коли  до  куртки  в  нагрудну  кишеню,  там  пусто.  Його  очі  ледь  не  вилізли  з  орбіт,  бурчить,
 -  Та  я  ж  їх  сюди  ввечері  поклав.
 Роздратований,  всі  речі  витягнув  з  рюкзака,  вивертає  всі  кишені,  не  знаходить.  Від  думок,аж  голова  крутиться,
Невже  це  він  зробити?  От  погань!  Це  тільки  його  робота.
Вмившись  у  ванні  холодною  водою,  подзвонив  до  Мами.  Та  здивувалася,  пообіцяла  передзвонить  через  кілька  хвилин.  Але  ж  автобус  через  сорок  хвилин,  до  автостанції  добратися    майже  пів  години.
Він  вже  зібрав  всі  речі,  біля  дверей  чекає  дзвінка.  За  мить    дзвінок  ,  чує  голос    мами,
 -  Синку,  це  негайно  були  потрібні  гроші  Олегові,  він  не  хотів  мене  турбувати.
В  його  голові  гул,  дзвін,  вже  чув  її  слова  ніби  здалеку.  Вона  пояснила,  де  лежать  покладні  гроші,  що  там  може  взяти  таку  ж  суму,  яку  йому  виділила.
В  останню  хвилину  він  вскочив  у  автобус.  Спітніле  чоло,  рум’янець  на  щоках    свідчили  про  знервованість,  звернувся  до  водія,
-  Вибачте,  тут  можна  квиток  придбати?
 -  Та  вже,  як  встиг,  звичайно  можна.  Через  хвилин  двадцять  жінка  виходить,  звільниться  сьоме  місце,  присядеш.
   Підійшовши  до  обійстя  бабусі,  Сергій  не  пізнає  її  веранди,  На  сонці    яскраво  виблискує  зелена  фарба.  Нові  двері,  від  хвіртки  стежка  вистелена  бруківкою.  Неподалік  під  грушею  новий  стіл  і  два  стільці-качалки.  В  хаті  тихо,  він  зазирнув  у  вікно,  що  виходить  на  город,    бабуся  з  дідом  рвуть  бур’ян,  складають  на  купу,  про  щось  розмовляють.
Легка  усмішка    куточками  уст,  молодець  дід  Андрій,  видно  надовго  тут  затримується.
*
     Минали    літні  погожі  дні.  В  городі  всі  троє,  на  рибалку  з  дідом,  за  сніданками,  обідами  і  вечерями  всі  разом.  Одного  вечора  біля  річки  дід  залишився  з  чоловіками  зіграти  в  шахи.  Сергія  відправив  додому.  Хлопець  йшов  стежкою,  що  веде  до  села,  на  траві  помітив  шовковий  шарф  рожевого  кольору.  Цікаво  зовсім  новий,  чи  хтось  загубив,  он  неподалік    на  пагорбку    молодий  дуб,  можливо  хтось  його  шукатиме,  так  швидше  помітить.  Він  підійшов  до  нього,  намагався  зачепити  за  гілку  та  шарф  вкотре  сповзає  донизу.  Вже  про  себе  тихо,
 -  Ану  давай,  хто  кого,  невже  тебе  не  зачеплю.
Він  саме  вдало,  шарф  зачепив  за  гілку,  зненацька  ззаду  дівочий  голос  відволік,
 -  Навіщо  вішати,    я  тут!
 Хотів  побачити  хто  до  нього  говорить,  обертаючись  послизнувся,  за  мить  лежить  на  землі.
На  нього  прямим  поглядом  дивиться  дівчина.  На  фоні  сонця  її  волосся  по  плечі,  відбивається  золотом.  Він  примружується,  щоб  добре  розгледіти.  Вона  голосно  сміється,  рукою  тримається  за  кермо  велосипеда.  Та  помітивши,  що  не  встає,  за  мить  присіла  біля  нього,
 -  Забився?  Щось  болить?  А  ти  чий?
 Його  розібрав  сміх,
 -  Відразу  скільки  запитань.  Я  тобі  не  стану  відповідати,    зараз  дістану  шарф    і  не  віддам  поки  не  познайомимося.
 За  кілька  хвилин,  вони  йшли  вздовж  річки.  Сергій  однією  рукою  веде  велосипед.  А  Оля  тішиться  букетом  квітів,  які  він  щойно  для  неї    зібрав  на  пагорбку.
Після  вечері  він  почував  себе  щасливим.  Це  ж  класно,  така  гарна  дівчина,  всього  на  рік  молодша.  А  тут  виявляється  і  школа  є.
Андрій  з  Мариною  сиділи  під  грушею,  дід  розповідав  про  сьогоднішній  відпочинок,  який  провів  з  хлопцем.  І  так  ніби  ненароком  проговорився,
 -  Я  в  шахи  недовго  грав.  Бачив  Олю  із  Сергієм,  як  вони  познайомилися  не  знаю.  Але  помітив,  що  хлопець  прийшов  веселий.  Бачиш  і  спати  ліг  раніше.  Село,  нове  знайомство  йому  на  користь.  Та  я  б  забрала  його  до  себе,  але  ж  село  не  місто.  Та  чи  й  він  захоче.
І  він  захоче  і  я  захочу,  -  ніби  жартома  сказав  їй,
А  потім  поправив  на  її  плечах  плед,  посерйознішав,
 -  Про  це  ми  пізніше  поговоримо.  Щодо  твого  онука,  то  скажу,  в  нього  життя  не  солод.  Не  знаю  чи  в  хлопця  не  лопне  терпіння.  Як  на  мене,  я  би  звідти  тікав  світ  за  очі.  А  він  все  терпить,  щоб  тільки  матері  було  комфортно.
-  Знаєш,  я  втручатися  не  маю  права.  Хлопець  подорослішає,  сам  вирішить  як  краще.  Давай  ми  на  якийсь  час  цю  тему  закриємо.  Думаю  на  все  свій  час.
Збігає  літо,  коротшають  дні.  Сергій  і  Оля  майже  щовечора  зустрічалися  біля  молодого  дуба.  Дівчина  дуже  сподобалася  йому  в  останній  вечір  перед  від’їздом,  поцілував  її  в  щоку,
-  Я  думав  після  дев’ятого  класу  йти  навчатися  та  тепер    вирішив  закінчити    одинадцять  класів.  Ти  підростеш,  може  в  одному  місті  виберемо  технікум  чи  інститут.
Її  очі  округлилися,  хитро  позирнула,
Що  дружба  продовжується?  Ти  не  зникнеш,  як  слід  на  воді.
Обіцяю,  не  зникну!
*
Дід  і  Сергій  повернулися  в  місто.  Та  хлопець  так  зрозумів,  що  через  кілька  днів  він  повернеться  в  село.  Допоможе  викопати  моркву,  буряки,  зібрати  кукурудзу.  Хоча  наміри  в  діда  були    залишитися    і  на  зимовий  період,  принаймні,  так  зрозумів  Сергій.
Вдома,  як  завжди  мама  на  роботі,  на  кухні.  Олег  за  планшетом,  за  телефоном.  Сергій  помітив  обоє  засмаглі,  значить  десь  таки  відпочивали,  але  напевно  купалися  в  морських  хвилях.
 Він  перебрав  книжки,  купив  зошити,  канцелярські  предмети.  Через  два  дні  в  школу,  одяг  вирішив  приготувати  завтра.
 Цю  ніч  спав  неспокійно,  наснилася  річка,  чорна  вода,  сильна  течія  і  ніби  він  з  неї  не  може  вибратися.  Десь  здалеку  голос  Олі,  а  потім  сміх.  Зірвався  з  ліжка,  відчинив  вікно.  Місяць  уповні  ніби  зазирає  до  нього,  підморгує.  На  кухні  випив  води,  на  годиннику  друга  ночі.  Важко  перевів  подих,  повернувся  в  ліжко.  Довго  крутився,  але  все  таки  вдалося  заснути.
Вранці  чує  голоси,  Олег  щось  розповідає,  мати  сміється.  Потім  її  голос,
 -  Все  нормально,  ну  трохи,  як  сова  надується,  відійде.  Він  мене  любить,  все  пробачить.
 Після  ванної  кімнати,  Сергій  зайшов  на  кухню.  Побачивши  Олега,  який  стояв  біля  вікна,  зблід.  Стиснувши  два  кулака,  став  ними  стукати,
 -  Ти  в  що  вбрався?  Як  ти  посмів  торкатися  моїх  речей?!
 Поміж  них  вже  стоїть  Олена,
 -  Сину,  ці  джинси  ж  на  тебе  трохи  в  поясі  більші,  не  варто  так  реагувати.  Підемо  тобі  нові  купимо!  Я  сьогодні  вихідна.
Він  ніби  трохи  охолов.  Та  на  бильці  стільця,  помітивши  куртку,  ту  що  має  носити  в  школу,  різко  по  підлозі  відвинув  стілець,  так  що  скрізь  рознісся  гул.
 -  Мамо,  а  це  що?  Що  коїться  в  нашому  домі?  За  кого  він  тебе  має?  А  ти  мене?  Під  його  дудку  граєш.
Олег  в  з  холодильника  витягнув  пляшку  пива,  крутнувся,
Сама    з  ним  розбирайся,  обіцяла  все  владнати.  Ось  бачиш  яке  твоє  зіллячко.
Сергію  вогнем  запекло  в  очах,  обома  руками  взявся  за  голову,    зник  у  своїй  кімнаті.
Олена    трохи  задумавшись  направилась  за  ним.
 Він  лежить  ниць  на  ліжку,  його  плечі  помітно  трусяться.  Вона  це  помічає  та  все  ж  присіла  на  стілець,
 -  Сину  заспокойся,  піднімайся.  Пройдемося  по  магазинах.  У  нас  вчора  відкрився  новий  магазин  секонд-хенд.  Я  вчора  прикинула  оком,  там  на  тебе  є  гарні  речі,  вибереш  які  хочеш.
Він  піднявся,  кліпає  очима,  щоб  позбутися  сліз.  Мовчки  взяв  рюкзак,  поклав  у  нього  кілька  речей    з  одягу,  в  клітчасту  сумку  поклав  книги,  зошити,  канцтовари.  Олена  в  подиві  дивиться  на  нього,
 -  Сину,  ти  куди?  Незрозуміла?
Сумнів  гриз    її  душу,  невже  піде?  Плечі  напружені  мов  струни,
Різко  рукою,  взявши  його  за  плече,  повернула  до  себе,
-  Що  ти  коїш?  -  гучний  крик  рознісся  по  квартирі,  луною  відбився  по  кутках.
-  Мамо!  Моя  чаша  терпіння  лопнула!  Лопнула,  як  бульбашки  в  газованій  воді.
Стрімко  обійшов  її,  йшов  до  виходу.  Вона    кинулася  за  ним.  Двері  чомусь  не  зачинилися,  повітря  під’їзду  зі  своїм  затхлим  запахом  вдарило  в  її  обличчя.
 Сергій  вийшов  з  під’їзду,  нічого  не  помічаючи,  повернув  на  стежку  вздовж  будинку.  Раптово  гучний  голос  діда  Андрія  зупинив  його,
-  Ти,  чого  не  вітаєшся?
 Помітивши  на  лавці  рюкзак,  біля  нього  діда,  що  зробив  крок  до  нього,  продовжив,
   -  Але  вибач  за  дурне  запитання.  Я  все  чув!  Думав  у  вас  вже    почалося  рукоприкладство.  Та  потім  зрозумів,  що  це  ти  так  спілкуєшся  з  мамою.
Схилившись,  ховаючи  заплакані  очі,  він  стоїть  перед  ним,  як  учень  перед  вчителем,
 -  Діду,  я  прошу…  я  ситий  по  горло,  не  можу  дихати.  В  мене  скоро  дах  поїде.  Я  не  можу  зрозуміти  чому  до  мене  таке  ставлення.
 Андрій  теплим  поглядом  намагається  зазирнути  в  очі,
 -  То  ти  куди  намірився?
 -  В  село.  І  не  відмовляй  мене.  Мені  з  бабусею  Мариною  тепло,  комфортно.  Вона    мене  розуміє,  завжди  щось  порадить.
-  Ну,  як  кажуть,  з  Богом!  Тільки  ти  не  дуже  поспішай,  я  не  такий  спритний,  не  той  вік.  Але  нам  з  тобою  по  дорозі.  Вона  чекає  на  нас.
Дві  постаті,  зникли  за  будинком,  в  надії  до  нового,  кращого  життя.
 
                                                                                                                                                                           01.10.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2025

Надвечір сутінки

Надвечір  сутінки  лягають,
Несуть    нежадану  вологу,
Щораз  бажання  досягають,
Росу  встеляють,  прохолоду.
 
Густа  імла,  з  білим  відтінком,
Довкола  із  сердечним  сумом,
Веде  розмову  із  барвінком,
Мене  ж  пронизує,  мов  струмом.
 
Горю  в  сум’ятті,  я  не  хочу,
Вуалі  сірі,  не  до  душі,
Вважаю  рано,  не  на  часі,
До  того  ж  раптом  й  рясні  дощі.
 
Отямся  осене,  сивина,
Не  прикрашає  мої  коси,
Для  тебе  мабуть    не  дивина,
Що  серце  молодості  просить.

Най  місяць  краще  заворожить,
З  мигтінням  щедрих,  ясних  зірок,
Красу  осінню  не  тривожить,
 І  я  упевнено  зроблю  крок.

Ревнивець,  сяє  перламутром,
Хоч  він  зігріє  до  забуття,
Немовби  теплим,  ніжним  хутром,
Спроможний  прийняти  почуття,
 
Тож  дні  бентежать  у  зневір’ї,
Хоч  він  порушить  одинокість.
 І  ніби  пісні  солов’їні,
Вітрець  навіє  й  нічний  спокій...

Дитям  сповиє  в  казковий  сон.

                                                               07.10.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049478
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2025

Говіє осінь

 Говіє  осінь  із  дощем  у  парі,
А  що  їй  нині,  адже  закохалась,
Під  звуки  вітру,  що  грав  на  гітарі,
Лише  так  мило  йому  посміхалась.

О  це  кохання,  солод  поцілунків,
Край  неба  ніби  виграє  заграва
Він  шанобливо,  аж  п’янів  від  трунків,
Коли  красу,  вона  під  ним  втрачала.

 Барвистість  одягу  полонить  серце,
Дотик  краплин,  як  срібне  намисто,
Попід  ногами  дзеркальне  озерце,
Обросив  ніжки,  але  ж  не  навмисно.

Ховались  хмари  вдалечінь,  не  зрада,
Місяць  у  змові  з  вітром,  той  ревнивець,
Мабуть  навічно  то  його  проказа,
Бо  не  байдужий,  на  жаль,  до  вродливих.

На  ранок  осінь  себе  не  пізнає,
 У  відзеркаленні  води  плаксива,
Навіщо  Боженько,  мені  придаєш,
Чарівність,  вроду,  то  ж  досить  мінлива…

Вже  вітер  тихо  грає  на  гітарі,
Йому  на  часі,  вдаль  розносить  печалі.

11.10.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2025

Спогад про школу

Шкода  що  з  часом  коси  посивіли,
Душа  нуртує,  школа  за  плечима.
Дитячі  очі,  погляди  не  смілі,
В  надії  маму  віднайти  очима.
 
О  спогади,  наче  шум  води  в  річках,
Потоки  з  ямами  і  сонні  в  плесі,  
Чомусь  зненацька  сльозини  на  очах,
Про  ті  книжки,  що  вчилися,  потерті.
 
Навчання  з  трепетом,  напевно,  як  сіль,
 А  може  й  солодом  комусь  здавалось,
Лякали  стіни  по  них  ховалась  цвіль,
Всього  прожитого  від  війн  лишалось.
 
Новітня  школа,  сонячне  проміння,
В  життя    дарунком  вже  дітям  й  онукам,
Ковток  повітря  свіжого,  стремління,
До  знань,  щоб  хист  мати,  не  знати  скрути.
 
Роки  минають,  ми  мудріємо,
Хотіли,  щоб  дітям  жилося  краще,
Лиш  тілом,  не  душею  старіємо,
Бажання  весен  відчувати  завше....

Втішаймось  кожному  сонячному  дню.

                                                                 03.10.  25р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049197
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2025

По стежках барвистих ( пісня )

Ми  по  стежках  йдемо  барвистих,
По  рудих  травах  зайчик  скаче,
Сонце  засіяло  намисто,
Тепла  шматочки  двом  на  щастя.
 
Навіщо  осінь,  хмуриш  брови,
Хоч  вітер  з  росами  у  звабі,
Дарують  зорі  вечорові,
Надії  й  мрії,  завжди  раді.
 
До  буревію  теж  готові,
Зрадливий  дощ,  цей  не  розлучить,
Нас  поєднали  дні  суворі,
У  снах  війна  рулетку  крутить.

Коли  буваємо  у  скруті,
Допомагають,  сили  вищі,
 Не  піддамося  зливам,  смуті,
Хай  мир  і  сонце  у  блакиті.

Війни  не  треба,  нам  не  треба,
Уздовж  стежин  стеляться  квіти,
На  кольори  ця  осінь  щедра,
Тож  спромоглась  серця  зігріти.
 
Най  гірких  сліз  не  бачать  ночі,
 Ранимі  душі  не  страждають,
Щодня  щасливі,  добрі  очі,
Синів  і  дочок  зустрічають.
 
Нехай  стежки  та  й  рушниками,
Де  вже  розквітлі  чорнобривці,
Й  сердечна  усмішка  до  мами,
Всім  осінь  стелить  шлях  барвистий,
На  щастя  й  долю  в  оксамиті…

Хай  осінь  стелить  шлях  барвистий,
На  щастя  й  долю  в  оксамиті.

                                             04.10.25  р

Дякую  liza  Bird  за  музичну  композицію  в  ШІ
-

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2025

Золотокоса осінь ( рим. проза)

   Ранок  чує  спів  пташиний,  завмирає  серце,  най  на  тебе  подивлюся,  мов  крізь  чисте  скельце.  Ти  така  казкова,  мила  із  сонцем  у  змові,  тобі  заздрять  у  окрузі  дуби  чорноброві.  Не  спіши  золотокоса,  колір  розсипати.  Чорні  хмари  зирять  скоса,  дощем  хочуть  лляти.  Не  боїшся?  О  красуне,  достатньо  смілива,  А  якщо  ревнивець-вітер,  з  ним  холодна  злива?  Синь  небесна  в  сум’ятті,
-  Промінь  сонця,  не  дрімай?
Листви  шурхіт  з  діброви,
-  Не  на  часі,  почекай!  Вона  вміє  чарувати,  ніби  на  картині,  дай  малині  та  й  дозріти,  потішитись  днині.  І  навіщо  поспішати,  он  клен  молоденький,  у  барвистому  жупані,  одяг  і  раденький.
Лине  шепотом  розмова,  з  вітром  до  край  неба.  Вдалину  плине  відлуння,
-  Нам  тепла,  ще  треба.
Гомонять  хмари-  пір’їни,  з  мріями  щасливі,
-  Землю  в  сяйві  краще  бачить,  не  радіймо  зливі.
 Похилилися  жоржини  й  айстри  під  парканом,  ще  від  ночі  в  протиріччі  з  імлистим  туманом.
 -  Ой  так  рано  навіщо,  нам  холодні  роси,  он  пощади  й  молоденька  вербиченька  просить.  Посріблилися  листочки,  з  них  стікають  сльози.
Зазирни  в  очі  осені,  колір  теплий  сірий,  це  дарунок  від  природи  й  щоб  характер  смілий.  Та  й  не  втратила  поваги,  ця  майстриня  справи.  Хоч  зізнатися,  буває  інколи  й  злукавить.
Злегка  всміхнена,  йде  осінь,  має  фарби  в  скринці,  на  городі  вбралися,  в  червоні  сукні  суниці.  Виноград  пахтить  медово,  рій  бджілок  літає,  вже  й  вітрець  тепліший  нині  сади  обіймає.  Листя  вишні,  блиск  не  тьмяний,  то  ж  є  чим  гордитись,  а  під  нею  цвіт  барвінку,  як  ранній  світанок.  При  землі  в  зморених  травах,  яблука  і  грушки́,  тут  зухвалі  оси,  весь  солод  вип’ють  залюбки.
Мабуть  трохи  пристала,  від  сонця  мружить  очі,  осінь,  дивиться  на  небо,  скрізь  яскрава  просинь.  Тож  вдалося  догодити,  з  вітром,  з  часом  разом.  Задоволенні  напевно  й  журавлі  над  садом.  Вже  збираються  в  дорогу,  очі  край  вітають.  А  в  них  смуток  і  тривога,  але  ж  вірять,  знають.  Що  повернуться  весною,  задзвенять  струмочки,  поки  ж  поглядом  ласкавим  оглянуть  горбочки.  І  на  вдачу  до  осені,
-  Кру,-  лине  гукливе,
-  Ти  малюй  свої  мотиви,  цей  наш  край  красивий!
 
                                                                                                               26.09.2025  р


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048861
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2025

Свіженький колобок ( дит)

В  баби  й  діда  свіженький  колобок,
До  віконця  погляд,  скік,  за  мить    втік,
Озирнувся,  поспішив  під  горбок,
Я  сміливий,  веселий    мандрівник.
Не  тремчу,  то  ж  гуляю  де  хочу,
Не  завада  ні  вітер,  ні  дощик,
Покочуся,  то  трішки  підскочу,
Бабця  каже,  що  я  славний  пончик.

Враз  їжак,  на  дорозі  спинився,
Мружить  очі,  оце  так  дивина,
Я  росою,  неначе  був  вмився,
Чи  на  мене  подіяла  весна.

Привіт  брате,  це  ти  колобочку,
Стережись,  щоб  не  сталася  біда,
Заховаймося  ми  в  холодочку,
Щоб  не  трапилась  подія  сумна,  
Маю  я,  тобі  дещо  сказати,
Що  читав  колись  казочку  одну,
Мою  щирість  маєш  відчувати,
Не  втікай!  Тебе  ж  не  наздожину́.

А  він  котиться,  як  м’ячик  малий,
Не  на  краще  такий  повороткий,
Ніби  й  добре,  що  відчутно  пахкий,
Але  ж  задум  у  всіх  звірів  лихий.

Певно  знаєте  казку  малята,
Йому  варто  до  всіх  прислухатись,
Ті  поради,  від  старших,  щоб  вдача,
Цим  моментом  треба  скористатись,
Щоб  щасливий  кінець  мала  казка.

03.10.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048828
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2025

Під ручку з бабиним літом

Ой  ти  осінь,  золотиста,  з  барвінком  у  змові,
Зберегла,  кольори    й  блискіт    в  часи  вечорові,
Нині  й  вдень  землю  чаруєш  із  сонцем    у  парі,
А  листва  бриньчить  під  вітром,  немов  на  гітарі.

Звуки  гучно  розносяться  вдалину  де  трави,
Та  й  вже  квіти  напівсонні,  бо  чубляться  хмари,
Блискавиця  має  гонор,  час  не  марнувати,
Гайда  чорні  у  таночку  світлом  чарувати.

Морга  осінь  мов  на  згоду,  покропіть  землицю,
Із  ковша  полийте  щедро,  пробудіть  травицю,
Зустрічайте  шовковисті,  йде  бабине  літо,
Нехай  кожну  душу  й  серце  зігріває  ніжно.

Тож  даруй  яскравість,  радість  панянко  барвиста,
На  шнурок  нехай  одягнуть  з  горобин  намисто.
Щоб  на  згадку,  про  красуню.  В  золотій  оправі,
Її  плащик  різнобарвний  й  черевички  славні.

Йде  під  ручку  вона  з  літом,  сонцем  усміхнеться,
Вже  повсюди  злато  й  срібло  тихо  розіллється.
Тебе  осінь  я  попрошу,  будь  завжди  красива,
Щоби  небо,  мирним  завжди  і  я  з  ним  щаслива.

Проведи  рукою  в  далі,  віджени  негоду,
Не  на  часі  ще  морозу,  неруш  землі  вроду.
Не  тікай  з  бабиним  літом,  нині  не  до  жартів,
Хай  тепло  балує  нас,  то  ж  милі  деньки  кращі.

                                                                                                                 27.09.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048549
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2025

Сприймаю світ

             (вірш  до  картини)

Сприймаю  світ,    сприймаю  осінь,
Ясну  блакить  і  чисту  просинь,
Моя  душа  й  сердечко  просить,
Хоч  хмара  сіра  зирить  скоса.

Ти  зупинись,  кричу  на  весь  світ,
Не  лий  дощем,  лиш  подивися,
Думки  літають,  не  журися,
Нехай  не  меркне  всіх  квітів  цвіт.

Вони  ж  радіють  світлій  днині
Ще  трохи  хочуть,  як  я  єством,
Щоб  ясне  сонце  гріло  теплом,
Осінь  притримай,  деньки  зимні!

Я  до  землі  вклоняюсь  чолом,
За  її  щедрість,  чуття,  милість,
Богу  за  втіху  в  небо  сині,
Де  спів  пташиний,  що  під  сяйвом.

Світила  щастя  і  любові,
Посеред  трав  розплету  коси,
Тут  веселкові  ясні  роси,
В  них  віднайду  значення  в  слові…

І  мабуть  знову  напишу  вірш.


                                       26.09.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2025

Тоді кохання спало

             (вірш  до  картини)

Сьогодні  я,  прокинулась,  тебе  згадала,
 Мабуть  пейзаж  навіяв,  уздріла  уві  сні,
Вода  дніпровська,  відблиск  сонечка  ласкала,
 Край  неба  захід,  палахкотів,  мов  у  вогні.
 
 Скажи  чому,  це  відбувається  зі  мною,
Тривожить  душу  набережна,  змоклий  причал,
На  жаль,  не  стала,  я  жаданою  весною,
Адже  колись,  ти  мріяв,  до  рук  взяти  штурвал.
 
Річкові  води,  а  пізніше  й  морські  хвилі,
 Все  ж  віддалили,  тоді  не  розуміли  ми,
Що  ранні  любощі  з  весною  разом  мліли,
 Кохання  спало  в  глибинних  таїнах  пітьми.
 
 Штормове  море,  украло  пахощі  літа,
І  безпросвітні  ночі  у  змові  з  дощами,
Хоча  на  ранок,  відтворила  звук  трембіта,
Але  мости,  давно  зруйновані  між  нами.
 
Ніби  чекали  барвисту,  золоту  осінь,
Роки  минули,  на  дні  морському  почуття,
Бабине  літо  збудило,  криштальна  просинь,
Навіщо  знову,  увірвався  в  моє  життя.
 
Але  ж  не  казка,  щоб  зустрітися  зненацька,
А  на  яву,    світла  спалах    сприйняти  в  очах.
 Відчула  ніжність,    твоя  вічна  полонянка,
Згорю,  як  зірка,  рішуче  подолаю  страх.
   
Тремтить  все  тіло,  але  ж  чому  лише  нині,
Ми  зрозуміли,  що  втратили  кохання  час,
 Тебе  збудили  шторми,  буруни  і  штилі,
Здолавши  відстань,  чарівність  вод  накрила  нас.
 
Хоч  вгамувати  солодку  пристрасть  заважко,
Для  двох  сердець,  накреслена  долею  межа,
Тож  руйнувати  сімейне  щастя  не  варто,
Та  мить  весни-напій  медовий,  спитий  до  дна.
 
                                                                                     12.08.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048387
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2025

Якби не війна (рим. проза)

   Весняний  вітер  здійме  волосся,  за  мить  сильніше  вже  куйовдить  коротку  зачіску.  У  намаганні  за  перила  взятись,  на  якийсь  час  собі  шукає  захисту.  Щоб  одночасно,  білий  шовковий  шарфик  втримати  на  плечах.  Ледь-ледь  вдається  приховати  сльози,  які  миттєво  з’явились  на  очах.  
 В  один  прекрасний  літній  вечір,  подарував  їй  милий.  Вже  відчувала,  у  стосунках  мав  серйозний  намір,  зазираючи  в  очі,  казав,  що  з  нею  щасливий.  Думок  сплетіння,  як  розплутати  цей  клубок.  Наважитися,  від  відчаю  втекти,  туди  де  він,  до  зірок.  Щоби  навічно,  поруч  бути,  зробити  крок.
   Вже  крок  за  кроком,  кожен  відчутний,  як  кров  пульсує  в  скронях.  Та  якби  її,  Бог  почув,  то  напевно,  не  пізнала    би  горя.  Думки,  як  стріли  пронизують  все  тіло.  Хоч  відчуває  страх  все  ж  далі,  йде  сміло.  Погляне  вдалину,  дома  і  ліхтарі,  місто  готується  до  сну.  А  їй  все  байдуже,  з  усіх  думок,  вибрала  лиш  одну.  При  мені  шарфик,  коли  зустрінемося,  на  тебе  я  його  накину  і  ніжно  обійму.
Здається  східці  завеликі.  Чому  війна,  люди  дволикі.  
Їх  лицемірство,    страх  перед  правдою?  Чому  й  навіщо  завдає  болю.  На  жаль,  у  котре  хочуть  знищити  націю,  забрати  волю.  
Дома  довкола,  на  примари  схожі,  на  міст  піднялася.  Її  зустріли  хмари,  надто  чорні,  думки  наразі,  ніби  попали  в  жорна.  Та  все  ж  присіла  на  останню  із  східців.  До  рук  би  взяти  любимий  інструмент,  заграти  на  сопілці.  Ну,  як  тоді,  коли  з  милим  гуляли  в  гаю.  Кохання  ніжність,  перебували  у  Божественній  любові,  у  раю.  Де  спів  пташиний  і  запах  квітів  спонукав  до  сп’яніння.    І  в  один  такт  бились  серця,  порозуміння.  І  знов  до  неба  мрії,  як  птахи,  в  надіях  досягти  бажаної  висоти.  
Навчання  в  льотному  училищі,  він  втішався.  Було,  немов  дитина,  з  паперовим  літаком  грався.  Вона  кричала,  не  лети,  мене  візьми  із  собою.  Він  посміхався  і  казав,
 -  Тож  почекай,  ще  трохи,  наступною  весною.  Як  вже  літатиму,  тоді  щасливі  будемо  з  тобою.
У  літню  пору  їздили  за  кордон,  тепер  неначе,  то  був  сон.  І  Чорне  море,теплими  водами,  ласкаво  обіймало,  здіймались  пінні  хвилі.  Безхмарне  небо,  до  подорожей  надихало,  раділи  кожній  світлій  днині.
       Війна,  це  слово  страшно  було  прийняти.  Всі  хвилювання  важко  приховати.  Іспити  за  кордоном,  на  два  роки  поспіль.  Страждання  знала,  лише  холодна  постіль.  Навіть  сльозами  не  могла  зігріти,    щодня  в  роботі  та    й  там,  не  знайшла  втіхи.
Мати  при  зустрічі  гладить  плече,
-  Я  розумію,  як  серденько  болить,  безжалісно  пече.  
-  Так  мамо,  люба,  аж  німіють  руки.  Я  так  його  кохаю.  Розлука,  це    страждальні  муки.  Казав  для  нього,  зірка  рання.  Почуй  мене,  не  проживу  і  дня,  без  його  кохання.  Ми  ще  зі  школи  дали  клятву,  молились  Богу,  то  ж  я  не  вправі  порушити  угоду.  Ні-ні,  без  нього  дихати  не  зможу.
-  Молись,  тримайся,  будь  сильною,  доню,  завари  м’яти,  а  мені  пора  додому.
   Минали  дні,  зривається  ночами,  небо  в  пітьмі,  вже  написала  лист  для  мами.  Й  відразу  випила  заспокійливу  пігулку.  Сховала  смуток,  лист  поклала  у  шкатулку.  Там  де  сережки,  які  він  на  свято  весни  подарував.  Тоді,  був  ясний  день,  в  коханні  зізнався,  вперше  поцілував.  В  теплих  обіймах    називав  королевою.  Вже  посміхалась,  казала  ні-ні,    мені  більше  пасує  бути  березневою  феєю.  Адже  в  гаю  поміж  дерев,  пролісків  гуляли.  Що  біда  прийде  не  думали  й  не  гадали.
До  уст  злегка  торкнулася  рукою,  а  по  щоках  сльози  рікою.  За  мить  то  ніби  грім  та  ні,  добрався  ворог  і  сюди.  О,  Господи  та  чи  там,  на  сході,  замало  наробив  біди?!
   Дзвінок  у  двері.  Цікаво,  в  цю  пору  хто  може  бути?  Не  спромоглася  й  капці  взути.  Босоніж,  в  літньому  халаті  на  запах,  мелькнула  усмішка,  сяйво  у  очах.  Можливо  це  коханий  мій?  Та  й  зазирнула  у  дверне  вічко.  Ні  це  не  він,  все  ж  відчинила  двері.  Від  хвилювання  в  голові  дзвін.  Вже  чує  голоси,  немов  у  печері.  Два  чоловіки,  у  військовій  формі,  дали  їй  випити  води.  Сиве  волосся,  у  очах  смуток,  мабуть  від  журби.  Один  з  них,  глухим  голосом,  слова  плинуть  луною,
-  Ви  тримайтеся,  пробачте,  потурбували  такою  порою.  Та  справ  багато,  ця  війна  проклята.  На  жаль,  за  волю  –  дорога  плата.  Прийміть  ви  наші  співчуття.  Загинув,  як  герой,  не  встиг  катапультуватись,  пробачте  нас.  Що  повідомили  ми  вас,  у  цей  вечірній  час.
-  То  не  на  іспитах  він  був,  на  війні?
Військовий  голову  схилив,  
-  Пробачте  ви  мені.  Не  знав,  що  тримав  у  секреті.  Він  майже  тиждень    пробув  у  лазареті.  Сказав  не  турбувати  вас,  всі  намагалися  спасти.  Та  не  змогли,  вночі,  покинув  цей  світ.
Тремтячі  руки  стиснуті  в  кулаки,  з  грудей  вирвався  божевільний  крик.  З  кімнатних  квітів,  враз  упав  весь  цвіт.
     Два  дні  немов  у  темряві,  з  якої  вибратись  не  в  змозі.  Знайомі,  друзі  у  поклоні,  квіти  губились,  по  дорозі.  Не  вгамувати  відчай  і  страждання.  Навіщо,  за  що  зруйнували  життя,  щире  кохання?
     Безсонна  ніч,  задовгий,  похмурий  день,  нині  не  чути  пташиних  пісень.  Лиш  вітер  тихо  пестить  обличчя.  Надвечір  рішення,  хоч  виникало  протиріччя.  Не  миле  місто  і  життя  довкола.  Деінде  руїни  лякають,  вечірнє  сонце  позирає  кволо.  Мабуть  й  природа  відчуває  настрій  буття.
-  Ні-ні,-  шепоче  тихо,  
-  Без  тебе,  не  маю  майбуття.
Вона  дивиться  до  течії  річки,  
-  Скоро  з  тобою,  попадемо  у  лоно  нічки.
Ледь-ледь  вдалося  пролізти  за  перила.  Гроза  зненацька,  з  гуркотом  землю  накрила.  Наперекір  всьому,  не  тиснуло  в  грудях,  війнув  вітер,  відчуває  радість,  ніби  замала  крила.  Зробила  крок,  донизу  падає,  здійнявся  шарфик  над  рікою.  Її  вода  прийняла,  за  мить  виринає,  вмить  підхопила  його  рукою.  Зненацька  жар,  раптовий  холод,  в  обіймах  виру,  вже  течія,  спромоглась  сховати  останню  хвилю.  Схилились  водорості  ніби  у  сні,  спонукаючи  до  пітьми.  Від  вітру  шурхіт  по  воді,  якби  ж  то  не  було  війни.
     
                                                                                                                                 20.09.2025.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2025

Іду назустріч

Відтанцював  світанок  кольорами,
Ледь  пробудив  від  сну  росяні  трави,
 На  зміну  ранок,  край  неба  заграви,
Може  сьогодні  врешті  не  злукавить.
 
Іду  до  тебе    і  назустріч  сонцю,
Най  обігріє  від  мороку  думок,
 В  кольорах  світлих  побачити  хочу,
 Твій  образ  любий,  не  посеред  зірок.
 
Увись  погляну,  з  мріями  літаю,
Тривогу,  біль  відпускаю  на  волю,
То  безтурботні  хмари,  ще  дрімають,
А  я  надіюся  на  кращу  долю.
 
 Здіймайся  вітре,  насолодись  на  мить,
Нехай  для  двох,  буде  ранок  жаданим,
Тож  подаруй  нам  радість,  чисту  блакить,
Дорогу  щастя…із  моїм  коханим…
 
З  війни  повернеться,    я  вірю,  знаю!


24.07.2025  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047945
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2025

Хитра Мурка ( з гум)

 Киця  Мурка,  гризе  курку,
От  біда  не  доварили,
Мабуть  вип’ю  я  пігулку,
Щоб  на  мене  не  сварились,
Що  вночі  не  можу  спати.

Бо  ж  біжу  до  туалету,
Розбуджу  подружжя,  мило,
Скажу  вам,  я  по-секрету,
Кричу  певно,  галасливо,
Заважаю  цілуватись.

То  нехай  готують  смачно,
В  животі,  щоб  не  бурчало,
Та  й  мені  не  було  лячно,
Зготували  б  краще  сало,  
Те  смачненьке,  без  приправи.

Все  ж  зізнаюсь,  я  товстію,
Пожурюсь  та  не  забуду,
Про  струнку  фігуру  мрію,
Нехай  люблять,  свою  Муру,
Бо  їх  часто  виручаю.

На  пательні,  лише  кістка,
Хитро  оком  зирить  Мура,
Я  напевно  егоїстка,
Жаль  така,  моя  натура…

Їх  лишила  без  сніданку,
Хай  пробачать,  сплять  до  ранку.

                                                           09.09.25  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2025

Серце хвилює

Серце  хвилює,  осінь  у  протиріччі,
З  літом  спекотним,  не  в  змозі  попрощатись,
Хоч    й  менше  стало,  пташини  на  узліссі,
Хмари  не  хочуть  дощами  проливатись.

Сонце  в  зеніті,  царює  безсердечно,
Чи  не  занадто  випроба  всій  природі,
Трави  в  сум’ятті,  це  ж  надто  небезпечно,
Змор  у  деревах,  сплять  плоди  по  городі.

Це  ж  так  жорстко,  землиця  в  печалі,
Хто  втрутився,  планету  зрушує  з  осі,
Чом  не  дотримується  людство  моралі,
Статків  замало?  Від  жадоби  у  шоку.

Знов  нові  іспити,  війна  несе    горе,
Голод,  розруху,  наче  час  у  полоні,
Хоч  і  думок,    страждань,  безкрає  море,
Жаль  й  пори  року,  залежать  від  дронів?

Досить  вогню,  адже  скрізь,  все  спопелиться,
Рідна  планета,  мовби  стара  комета?
Годі!  Подумайте,    пора  зупиниться!
Що  ж  на  землі,  цій  святій  залишиться?!

Серце  хвилює,  чи  спроможна  ця  осінь,
В  змові  з  дощами,  в  зернах  пагін  пустити?
Боже,  спини,  жах,  свавілля,  душа  просить,
Тож  кожен  із  нас  іще  мріє  пожити.

                                                                                       07.09.2025  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2025

Нині на болоті ( дит)

Нині  тиша  на  болоті,
Мабуть  жабки  на  охоті

Над  водою  щось  дзизчить,
От  так  радість,  комар  летить.

Саме  вчасно  смалить  сонце,
Зігріва,  втішає  серце.

Як  впіймати,  хто  спритніший,
Хто    з  них  душеньку  потішить.

Та  комарик  відстань  знає,
Злетить  ввись,  гучно  співає.

Роси  в  травах,  він  напився,
Над  водою  веселився.

Один  круг    зробив  сміливо,  
Звук  удаль  плине  щасливий.

Облизня    спіймали  жаби,
Правда,так  бува  не  завжди.

На  болоті,  знову  «  Ква-ква  »
Пливе  хвилька  річкова.

Вже  й  остудить  прохолода,
Злість  утопиться  у  водах…

 Дно,  сховає  їхню  печаль,
Так  і  продовжиться  життя.

07.09.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2025

Спаси нас, Боже

                                                     (вірш  до  картини)

Не  відпускай  мене,  всесильний  Боже,
 Чомусь  знов  болісно  дихати  в  пітьмі,
Адже  ти  вчиш,  так  жити  нам  негоже,
Коли  дитя,    смерть  пізнає  на  війні.

Розрива  серце  й  душу  безнадія,
Як  воїн  зранений,  в  полі  мовчання,
Під  небесами  зліта  світла  мрія,
Йому  б  на  волі  птахом,  сподівання.

Усе  побачити  й  відстань  польоту,
Пізнати  з    радістю,  під  мирним  небом,
Щоби  прогнати    рашистську  гнидоту,
Із  землі  рідної,  в  цьому  потреба.

Тулюсь  до  тебе,  серед  трав  духмяних,
Тож  захисти,  славетну  Україну,
Ми  не  чекаємо  гостей  незваних,
Які  руйнують  щастя  і  родину…

Спаси  нас  Боже,  благаю  уклінно!

                                                           07.09.2025р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047273
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2025

Таїна в зошиті

Шалений  вітер    розгулявся  нині,
Торкнувся  зошита,  аркуш  здіймає,
Мабуть  він  прагне,  щось  викласти  днині,
Зненацька  спогад,  душу  обіймає.

Їй  краще    в  тиші,  а  не  в  буревії,
Як  річка  плесом,  пірне  в  надвечір’я,
Коли  туман,  приліг  травам    на  вії,
І  ніч  із  зорями  спліта  сузір’я.

Здаля  минуле  нагадало  мрії,
Кохання-солод  і  уста  медові,
Було  бажання  не  втратить  надії,
Пізнати  щастя  в  ніжності  й  любові.

Лиш  місяць  бачив,  всі  слова  страждання,
Бліднів  уповні,  сердився  напевно,
Може  втішав,  рожеві  сподівання,
Не  вартий  він,  то  ж  не  ятри  сердечко.

Пожовклий  аркуш,  від  сльозин  пекучих,
Таїна  в  ньому,  під  покровом  ночі,
Та,  як  позбутись  спогадів  болючих,
Коли  і  днина,  про  все  знати  хоче.

Під  ранок  зовсім,  вгомонився  вітер,
Закривши  зошит,  а  з  ним  і  сумління,
Ніч  вкрала  сон  та  веселковий  бісер,
Лишила  вкотре  в  росянім  сплетінні…

Мабуть  хотіла,  заспокоїть  душу.

                                                             05.09.25  р


                                                                                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2025

Мауглі (проза)

     Початок  літа….  сонце  вже  зранку  досягло    багатоповерхівки.  На  балконі,  квіти  ніби  приймають  сонячні  ванни.  Від  проміння,  пелюстки  рожевих  гераній  неначе  просинаються,  колір  становиться  яскравішим.  На  підвіконні    сині  фіалки,  їм  тут  комфортніше,  потребують  м’якого,  розсіяного  світла.  В  теплу  пору  року,  за  квітами  часто  доглядає  Руслана,  це  вже  два  роки,  як  її  обов’язок.  Вона  із  захопленням,  разом  з  мамою  їх  пересаджує.  Сама  слідкує  коли    їх  треба  полити,  чи  покропити  водою  та  при  потребі  заховати  від  спекотного  сонця.  Ця,  дванадцятирічна  дівчинка,  ледь  усміхаючись,  зранку  біля  них.  Від  сонячного  проміння  ховає  волошкові  очі  й  морщить  носика.  Три  дні  поспіль  досить  спекотні,  доводиться  щодня  їх  поливати,  але  вона  від  цього  має  задоволення.  Це  ж  не  так  важко  зробити,  просто  взяти  й  полити.  Але  не  тільки  це  її  втішає.  З  балкона  любить  спостерігати  на  перехожими,  як  по  землі,  скачуть  зовсім    маленькі  горобці.  Це  ж  з  п’ятого  поверху,  подібні  до  картин  з  дитячих  книжок.  Чомусь,  так  в  пам’яті  зарубцювалась,  вони  й  до  цього  часу,  здалеку  їй  здаються  казкові,  хитрі,  весь  час  у  русі.  Інколи,  вона  ніби  ненароком,  кине  їм  зерна  соняха,  чи  дрібної  пшеничної  крупи.    Мама  помітивши,  не  сварить,  тільки  посміхається.
Та  одного  разу,  навіть  похвалила,
-  Ти  молодець.  Треба  дарувати  радість  і  не  тільки    птахам,    та  тваринам.
Але    й  відразу  хитро  зазирнула,  продовжила.
-  І  в  школі  та  й  в  нашому  дворі    потрібно  дружно  жити,  не  обзивати  хлопців.  Дорослішай  доню!
Звичайно  мама  мала  рацію,  вона  чула,  як  дочка,  дивлячись  з  балкона,  примруживши  очі,  досить  голосно  сказала,
-  О,  он  той  Мауглі  пішов.
Чому,  дочка  так  назвала  хлопця  не  розуміла  та  сприймаючи  її  вік,  вирішила  промовчати.
     Це  сталося  зовсім  недавно,  ранньою  весною.  Руслана,  вийшла  на  балкон  подихати  свіжим  повітрям.  Неподалік  від  під’їзду  зупинилася    вантажна  машина,  вона  знала,  в  квартиру,  на  другому  поверсі,  приїхала  нова  сім’я.  Дівчина  бачила,  досить  модно  одягнену  жінку  і  поруч  хлопця.
-  Ого,  мабуть  у  наш  клас  потрапить,  зненацька  вирвалося  з  уст.
Він  їй  ходою  й  кольором  волосся  та  шкіри,  чомусь  нагадав  Мауглі.  
Згодом,  цей  хлопець  на  ім’я  Богдан,  з’явився  в  класі.  Він  напевно  відпочивав  на  морі,  має  гарну  сонячну  засмагу.  Але  своєї  думки  не  змінила,  чомусь  їй    хотілося,  йому  дати  таке  прізвисько.  Серед  учнів  класу,    зростом  найвищий.  Досить  довгі  руки,    робить  широкі  кроки,  принаймні  їй  так  здається.  У  фізкультурі  по  тренуванню,  був  найкращим  учнем.  Згодом  від  батьків  почула  розмову,  що  вони    приїхали  з-за  кордону.  Його  батько  був  льотчик-випробувач,  на  одному  з  тренувань  загинув.  А  мама  колись  мешкала  в  цьому  місті,  тому  й  повернулася  на  Батьківщину.
Тож  дещо  дізнавшись,  Руслана  вже  не  так  прискіпливо  дивилася  на  нього,  але  ненадовго.
   Приблизно  через  місяць,  в  п’ятницю,  в  школі  між  останніми  уроками  закінчилася  перерва,  в  коридорі  метушня.  Ледь  не  збиваючи  один  одного  з  ніг,  діти  поспішали  в  класи.  Руслана,  в  свій  клас  ніби  й  не  дуже  поспішала  та  кілька  хлопців,  пліч-о-пліч,  швидкою  ходою  йшли  напролом.  Не  встигла  відійти  в  сторону,  хтось  її  товкнув.  Раптово,  вона  боком  гепнулася  об  стінку,
-  Ох!  Йой!  Що  творите,  зупиніться!
В  правому  плечі  відчула  біль,  лівою  рукою,  намагалася  розтерти,  скривилася.
Тільки  тепер,  вона  перед  собою  помітила  Богдана.  Її  очі,  зненацька  так  засвітилися,  здавалося  в  них  горить  вогнище,
-  Це  ти,  противний,  довгорукий  Мауглі,  це  ти  винен,  де  ти  взявся  на  мою  голову.  Із-за  тебе  потрапила  в  цю  метушню!  Згинь  з  моїх  очей!
 В  цій,  непередбачуваній  метушні  він  не  розумів,  чому  раптово  опинився  біля  неї.  Її  слова  дуже  вразили  його.  У  подиві    озирнувся.
Хтось  із  дівчат,  мимохідь  сказав,
-  От  видала,  назвала  його  Мауглі,  нічого  собі!
Він  все  ж  подав  їй  руку,
-  Я  тут  ні  при  чому,  давай  допоможу.  В  тебе  голова  не  крутиться?
 -  Відчепися,  не  крутиться!
На  них  більше  ніхто  не  звертає  уваги.  В  клас,  вона  йшла  першою.  Він  йшов  слідом,  ніби  застерігав,  щоб  часом  їй  не  стало  зле,  можливо  потрібна  буде  допомога.
   Про  це,  що  сталося  в  школі,  вдома  ні  слова.  Плече  трохи  ниє,  але  в  понеділок  вже  почувалася  добре.  Тож  вирішила,  на  Богдана  більше  уваги  не  звертати.  Довго  розмірковувала,  що  він  міг  і  не  бути  винним.  Але  мавши  гордість,  навіть  не  подумала  перед  ним  вибачитись.
 А  час  летів.  Через  три  роки,  бабуся  Богдана  дуже  захворіла.  Вона  мешкає  на  околиці  міста,  теж  у  багатоповерхівці.  Щодня  не  наїздишся.  Тож  змушені  були  продати  квартиру.  Богдан  став  навчатися  в  іншій  школі,  їх  шляхи  розійшлися.
 Коли  він  виїхав,  пізніше  вона  шкодувала,  що  не  вибачилася,  але  вже  було  пізно.  Місто  велике,  ніхто  з  них  не  знав,  чи  й  доведеться  іще  колись  зустрітися.
   Минали  роки…    Руслана  вже  закінчила  педагогічний  університет.  В  цій  школі,  що  навчалася,  викладає      фізику  й  математику.
   Весняний  день  почався  з  неприємностей.  Виходячи  з  будинку,  зачиняє  двері,  неочікувано  її  хтось  збив  з  ніг.  Вона  впала  на  коліна,  озирнулась,  побачила  постать  незнайомого  чоловіка.  За  мить,  зник  за  дверима.  Відчула  в  плечі  біль,  мусила  повернутися  в  квартиру.  Нині  одягнений  новий,  синього  кольору  брючний  костюм,  довелося  зняти,  адже  забруднила  штани.  Переодягнувшись  у  сукню,  в  плечі  відчуває  легкий  біль,  згадала  той  випадок  у  школі,  Богдана.  Чомусь  тільки  тепер  їй  стало  трохи  соромно,  що  налетіла  на  нього  з  образами.  Пошкодувала,  що  не  вибачилася.
 Раптово,  з  телефона  прийшло  нагадування,  що  через    пів  години    у  восьмому  класі  має  розпочатися  урок.  Вона  розуміє,  що  запізнюється,    хвилюється,  щоби  на  дорозі  не  було  заторів,  спішила  до  машини.
 Інколи,  вона  шкодувала,  що    мешкає  далеченько  від  батьків,  тепер  до  школи  треба  проїхати  немалу  відстань.  А  все  ж  частіше  тішилася,  що  батьки  придбали  для  неї  квартиру.  Їй  так  набагато  комфортніше.  Хоча  й  досі  не  мала  серйозних  стосунків  з  чоловіками  та  це  її  не  бентежило.  В  школі  досить  дружній  колектив,  сумувати  не  доводиться.  Та  й  зазвичай,  багато  часу    приділяє    учням,  любить  доглядати  за  квітами  та  читати  художню  літературу.
   Руслана,  за  кермом  своєї  машини,  знервовано  зазирає  на  годинник,  вона    розуміє,  що  запізнюється.  На  перехресті  доріг,  зібралося  чимало  машин.  Попереду  сигналили,  адже  на    світлофорі  вже  кілька  секунд  світився  зелений  колір  та  чомусь  машини  стояли.  Це  напевно  вперше  в  житті  вона  запізнюється,  до  роботи    й  до  навчання  завжди  досить  відповідальна.
Нарешті  помітила,  відновився  рух  машин.  Та  зовсім  неочікувано,  відчула  сильний  удар,  потемніло  в  очах
 З  мигалкаю  та  сиреною,  швидка  допомога  в  лікарню  привезла  постраждалих  в  ДТП.
 По  дорозі  не  вдалося  спасти  чоловіка,  років  п’ятидесяти,  його  відвезли  в  морг.  Пізніше  виявилося,  що  він  і  став  винуватцем  аварії.
Руслану  ж  після  приймального  відділення  перевезли  в  реанімацію.
   В  цей  день  в  лікарні  чергував  травматолог  Богдан,  саме  той,  її  однокласник,  якого  називала  Мауглі.  При  навчанні  в  медінституті,  він  тут  проходив  практику,  згодом  залишився  працювати.  Побачивши  її,  зблід.  Поцікавився,  які  мала  при  собі  документи,  дані  пацієнта,  зрозумів,    що  це  Руслана.  Його  охопила  паніка,чому  раніше  не  зустрів,  цього  б  точно  не  сталося.  В  душі  сумління,  чи  виживе?  Травма  голови,  можливо  внутрішня  кровотеча,  він  не  знаходить  собі  місця.
Три  дні  вона  не  приходить  до  тями,  він  весь  час  був  поруч  з  нею.  Батькам  досить  больно  було  дивитися  на    єдину  дочку,  яка  ніби  спала.  Батько  дівчини  мовчав,  обличчя  ніби  почорніло,  мати  ж  весь  час  плакала,  зверталася  до  Бога,  щоб  допоміг  подолати  недугу.
 Та  час  минає…  лікує  рани.  На  п’яту  добу,  Богдан  помітив  тремтіння  вій.  Нормалізувався  пульс,  гучніше  відчув  її  дихання.  Не  зводячи  з  обличчя  погляду,  взяв  її  за  руку,  вона  відкрила  очі.  В  його  очах  бриніли  сльози,  він  відвернувся,  думав,  що  помітить,  може  щось  скаже.  Вона  все  сприймала  ніби  в  тумані,  знову  закрила  очі.
   За  кілька  годин  зібрався  консиліум,  лікарі  радилися,  які  нові  препарати  назначити  потерпілій.  Богдан  не  втручався,  тільки  спостерігав,  в  душі  надіявся,  що  з  нею  все  буде  добре.  Адже  помітив,  що  обличчя  приймає  звичайний  вигляд,  зникають  набряки.  Перед  її  батьками  намагався  вгамувати  емоції,  ховати    хвилювання,  розумів,  в  якому  стані  вони  зараз.
Минуло,  ще  дві  доби,  після  побачених  знімків,  які  їй  зробили  вчора,  можна  було  полегшено  перевести  подих.
   Сонячні  промені  торкалися  обличчя,  Руслана  відчула  тепло,  відкрила  очі.  Вона  розуміла,  що  в  палаті.  Цю  ніч  біля  неї  була  мама,  саме  вийшла  в  коридор,  поговорити  по  телефону.  До  неї  підійшов  Богдан,
-  Доброго  ранку.  Ну,  як  вона?
 -  Майже  весь  час  спить,  інколи  відкриє  очі,  ніби    когось  шукає.
Я  її  запитую,  може  щось  хоче,  а  вона  мовчить.  Уста  ніби  й  намагаються  щось  сказати  та  ніяких  звуків  не  чую.
-  Ви  наберіться  терпіння,  все  буде  добре,  вона  йде  на  поправку.  Я  в  неї  вірю,  вона  сильна.
-  Та  я  боюся,  чи  пам’ятає  хто  вона?  Чи  всіх  пригадає  та,  як  це  все  сталося?
-  Нам  потрібен  час  і  терпіння.  Ви  мабуть  йдіть  додому,  я    сам  біля  неї  побуду.  Сьогодні  для  неї  можете  приготувати  легкий  суп,  лікарі  вже  дозволили  погодувати.
 Її  самопочуття  помітно  покращилося,  в  ліжку  вже  сиділа,  але  мовчала.  Та  одного  вечора  біля  неї  був  Богдан,  коли  в  палату  зайшла  мама,  тихо  запитала,
-  Ну,  що  вона  хоч  розуміє  хто  біля  неї?  Може  щось  сказала?
 -  Сьогодні  знову  був  огляд  інших  лікарів,  сказали,  що  лікування  проходить  нормально.
Зненацька  Руслана    закашлялася.  Рушником  витерла  уста,  тихим  голосом,
-  Мамо,  не  хвилюйся,  я  почуваюся  набагато  краще.  Я  всіх  пам’ятаю,    думаю  це  Богдан,  колись,  я  його  називала  Мауглі.
Сльози,  як  горошини  покотилися    по  щоках,  до  нього  протягнула  руку,
-  Пробач!  Я  з  часом  шкодувала,  що  між  нами  відбулося    непорозуміння.  Але  ти  вже  був  десь  далеко,  в  іншій  школі.
Він  взяв  її  руки  в  свої,
-  Тепер,  я  весь  час  буду  поряд  з  тобою.  І  нехай  для  тебе  буду  Мауглі.  Можливо  колись  про  це  розповімо  нашим  дітям.  Не  проганяй,  через  стільки  років,  я  зрозумів,  яка  ти  для  мене  дорога,  так  потрібна  мені.
На  її  обличчі  з’явився  легкий  рум’янець,  повільно  закрила  і  відкрила  очі,  трохи  веселішим  голосом,
-  Я  думає  наші  образи  відійдуть  у  минуле.  Тільки  з  тобою,  я  буду  рада  пройти  життєвий  шлях.
                                                                                                               05.09.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047128
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2025

Прощання з літом ( проза)

   Яскраве,  ранкове  сонце  скрізь  розсипає  своє  проміння.  Біля  будівлі  залізничного  вокзалу,  круглої  форми  клумби,  нагадують  про  останні  теплі  дні.  Різнокольорові  айстри,  троянди,  чорнобривці,  нагідки  привітно  зустрічають  і  проводжать  пасажирів.  Нічна  прохолода…  по  квітах  залишила  роси,  нагадує,  що  минає  літо.  Тихий  вітерець  злегка  гойдає  пелюсточки  квітів.    Роси,  під  сонячним  промінням,  напрочуд  веселково  виграють,  переливаються  золотом,  сріблом,  їм  придають  чарівності.  
 Руслан  теж  відчуває  вітерець,  але  йому,  він  здається  ледь  морозним.  Звичайно,  зійшовши  з  вагона  електрички  на  платформу,    не  мала  різниця  в  температурі  повітря.  Довкола  доволі  людно,  напевно  на  базар  поспішають,  помітно  кошики    з  овочами  й  фруктами.  А  він  з  пакетом  у  руці,  в  якому  кілька  штук  яблук  й  курячі  яйця  в  лотку,  це  гостинці.    І  за  плечима  малий  рюкзак,  в  якому  особисті  речі  для  щоденної  потреби.  
   В  селі  два  тижні  гостював,  потішив  бабусю  з  дідом,  хоча  вони    пращури  двоюрідного  брата.  Та  все  ж  родина.  Розповідав  про  плани  на  майбутнє,  в  надії,  що  закінчиться  війна.  Попереду  одинадцятий  клас,    але  в  цій  школі  він  нікого  не  знає.  Прийдеться  важкувато,  про  це  інколи  задумувався,  а  що  поробиш,  іншого  виходу  немає.  Переселенцем  стати  нелегко,  хоча  й  родина  є.  Та  за  рідним  містечком  сумує.  На  жаль,  ущент  розбите,  нині  знаходиться  під  окупацією  росії.
   В  гуртожитку  є  дві  кімнати,  це  тимчасове  житло,  яке  їм  виділила  міська  влада.  На  нього,  там  чекає  мама  і  шестирічна  сестричка,  а  ще,  на  столі    фото  батька,  де  він  у  військовій  формі.  Вже  минув  рік,  як  він  загинув  під  Вугледаром.
   Від  вокзалу  до  гуртожитку  потрібно  пройти  майже  два  кілометра.  Одне  втішало,  що  не  спекотно  й  дорога  через  парк,  де  запах  трав,  дерев  і  кущів  придають  сили.  Його  сестричка,  часто  просила  прогулятись  по  парку,  інколи  вмовить  та  більше  часу    він  проводив  за  монітором.  Читає  новини  та  слухає  уроки  української  мови.  В  надії,  після  школи  поїхати  в  Київ,  вступити  в  університет  на  факультет  права.
З  хорошим  настроєм  долав  метр  за  метром…  вже  вдихає  вологий  запах  знайомих  дерев.  Після  входу  в  парк,  дорога  ділиться  на  кілька  алей,  уздовж  них,  деінде  квіти  нагідків  і  чорнобривців.  Зазвичай  в  цю  пору  тут  майже  нікого  немає.Та  на  здивування,  здаля  йому  впала  в  око  дівчина,  одягнена  в  нині  популярні  рвані  джинси  і    в  тьмяно-жовтого  кольору  туніку.  Вона  стояла  перед  мольбертом,  боком  до  нього.
На  полотно,  рухом  правої  руки,  пензлем  наносить  фарби.  Вони  в  коробці  лежать  на  дитячому  пластмасовому  стільчик-табуреті.
   Йому  на  лавках  доводилося  бачити  в’їдливих  гравців  у  шахи,  а  щодо  художників,  побачив  вперше,  сповільнив  ходу.
-  Дивина,  із  самого  ранку?!  Та  ще  й  мабуть  школярка.-  сказав  тихо,  посміхнувся.
 Зацікавлено  зазирнув  на  неї,  вже  й  думка,  напевно  мого  віку.  А  що,  як  ближче  підійду?  Але  ж  вона  на  іншій  алеї.  Та  я  ж  не  схожий  на  безхатька,  може  не  злякається.
   Його  зріст,  умілість  стрибків  у  довжину,  подібні  цвіркуна.  Розмах  руками,  за  мить  на  алеї,  неподалік  від  неї.  Звичайно,    дівчина  його  помітила,  відразу  повернулася  в  сторону,  до  будівлі  клубу,  махнула  рукою.  Тільки  тепер,  на  лавці  біля  клуба,  він  помітив  сивого  чоловіка.  Який  їй  у  відповідь  махнув  рукою.  Але  ж  назад  дороги  немає,  вирішив  собі  і  сміливо  підійшов  до  неї,
 -  Доброго  ранку!
-  Привіт!  
Ого!  Ледь  не  вирвалося  з  уст.  Його  так  вразила  її  відповідь,  що  до  обличчя  раптово  відчув  прилив  крові.
-  Ти  що  так  зранку,  бачу  з  рюкзаком.  Чи  раптом  не  на  базарі  був,  
-  сказала,  не  відволікаючись  від  картини,  пензлем  наносить  зелену  фарбу.
 -  А  ми  хіба  знайомі?  Я  саме  підійшов,  хотів  це  зробити.
Вмит  повернулася  до  нього,  її  очі  світилися  щирістю,  рум’янцем  налилися  щічки,
-  Ти  в  гуртожитку  живеш,  я  тут  часто  тебе  з  дівчинкою    бачила.  То  твоя  сестричка?  Ви  переселенці?
Зніяковіло  кивнув  головою,  
-  Саме  так.
-  Та  не  губися  ти,  я  тут  неподалік  живу,  в  нас  приватний  будинок.  В    ту  сторону,  за  каруселями.  На  лавці  дідусь,  тобто  мій  охоронець,-  її  обличчя  розпливлося  в  усмішці.
Він  раптово,  не  роздумуючи  запитав,
 -  Ти  в  якій  школі  навчаєшся?  Можливо  і  я  там  навчатимусь,  хоч  когось  буду  знати.  Ти  ж  знаєш,  коли  потрапляєш  у  іншу  школу,  важкувато  притертися.  
-  А  ти  документи  в  яку  школу  здав?
-  Мамі  в  другу  порадили,  я  погодився.  Мені  ж  залишився  один  рік,  а  потім  я  вільний,  як  вітер.
-  Ну,  я  би  так  не  сказала,  попереду  вибір  свого  шляху  в  нове  життя.  Ти  бачиш,  я  трохи  малюю,  але  маю  мрію  бути  лікарем.  Це  так  сказати  хобі.
Він  витягнув  шию,  щоби  краще  побачити  картину,
-  В  тебе  класно  виходить.  Мені  теж  подобаються  пейзажі.  І  як  картину  назвеш?
-  А  що  тут  думати,  «Прощання  з  літом».  Бачиш  різницю  кольорів?  Листя  в  повітрі,  внизу  кілька  ледь-ледь  барвистих  листочків,  чорнобривці.
 -  Ну  ти  молодець!  Але  я  так  зрозумів  ти  навчаєшся  в  одинадцятому  класі?
 -  Так!  В  одинадцятому  Б,  а  ти  ще  не  знаєш  в  який  клас  потрапив?
 -  Ні!  Зараз  прийду,  маму  запитаю,  вона    казала,  але  я  в  цей  час  сидів  за  монітором,  мимо  вух  пролетіло.  
 -  Щось  ти  довго  мене  відволікаєш.  Мабуть  вдома  чекають.
Він  похапцем,  рукою  торкнувся  русявої  чуприни,
-  А  й  справді  мені  пора.  До  школи  залишилося  два  дні,  маю  дещо  зробити.
Він  іще  раз  уважно  дивився  на  картину,  веселим  голосом,
-  Кажеш  «  Прощання  з  літом»,  підходить.  Ти  довго  тут  будеш?
 -  Мабуть  години  три,    не  менше.
 -  В  такому  разі  я  пішов,  думаю  ми  ще  побачимося.
У  фарбу  опустила  пензлик,  хитро  зазирнула  в  його  очі,
-  Ти  хоч  ім’я  своє  скажи.  Чого  так  розгубився?  Я  Віка.
От  бовдур,  майнула  думка,  зганьбився,  що  сказати.  Але  тут  же  взяв  себе  в  руки,  сказав  весело,
-  Мабуть  твої    карі  очі  подіяли,    я  ніби  під  гіпноз  попав.  Моє  ім’я  Руслан,  нині  не  дуже  модне,  але  яке  є.
-  Гаразд,  Бувай.  Ти,  як  хлопчисько,  вже  давно  пора  навчитися  знайомитися,-  відвернулася,  ховає  посмішку.
     Руслан,  загалом  спокійний  хлопець,  урівноважений,  характером  більше  схожий  до  мами  Але  сам  інколи  помічає,  що  часом,  ніби    в  душі  вулкан  емоцій,  який  відразу  виплесне  рішучість.  Він  розумів,  це  вже  від  батька.  Сміливості,  мужності  в  нього  не  можна  було  не  помітити.  Йшовши,  Руслан  радів,    що  спромігся  змінити  настрій,    чемно  відповісти.  
   Вдома,  віддав  мамі  гостинці,  випив  чаю,перекинувся  кількома  словами,  поспішив  у  перукарню.  Попередив,  що  повернеться  не  скоро,  має  намір  провести  час  з  однокласницею.
     Після  того,  як  пішов  Руслан,  дідусь    усміхнено  до  онучки,
-    Ну  щебетушко,  може  поділишся,  щось  розповіси?
 -  А  що  тут  розповідати,  він  переселенець,  в  нашій  школі  буде  навчатися.  Хлопця  треба  підтримати,  не  від  добра  ж  сюди  приїхали.
   Дідусь  з  пакета  дістав  термос  і  бутерброди,
-  Нам  пора  перекусити.  
Згодом,  Віка  продовжила  малювати  картину,  а  він  повернувся  на  лавку,  щось  читав  у  телефоні.  
       В  парку  з’явилися  парочки  літніх  людей,  прогулювалися  по  алеях.  Привітне  сонце  підбадьорило  дівчину,  вміло  поправила  деякі  штрихи  і  вже  почала  збиратися  додому.  Коли  помітила,  до  неї  йшов  Руслан.  Здивувалася  його  вигляду,
 -  Що  вирішив  зачіску  змінити?
 -  До  школи  залишається  два  дня,  треба  мати  пристойний  вигляд.  З  літом  прощається  природа,  а  я  попрощався  з  чуприною,  яку  відростив  за  літо.
   З  нею  склав  мольберт  і  в  клітчасту  сумку  ложив  розібраний  стільчик  і  коробку  з  пензлями  та  фарбами.  
-  Я…  оце,    хотів  тебе  запросити  в  кафе,  може  відсвяткуємо  знайомство,
-  сказав  ледь  червоніючи.
-  Але  я  міцні  коктейлі,  алкогольні  напої  не  вживаю.
-  В  цьому  ми  з  тобою  ніби  брат  і  сестра.  Я  запрошую  випити  кави,  чи  чаю  та  солодощі  на  твій  смак.
-  А  що…  от  візьму    й  погоджусь.  Дідусь  забере  речі,  думаю  він  не  буде  заперечувати,  -  сказала  й  дивилася  на  його  реакцію.
В  очах  миготіння  блиску,  задоволений,  сказав  ніжним  голосом,
 -  Мені  приємно,  ти  здаєшся  щирою,  доброю  людиною.  У  тебе  й  очі    такі  кругленькі,  красиві,  правда  мене  вибивають  з  колії.
-  Та  в  тебе  ж  такий  самий  колір  очей,  який  гіпноз,  не  сміши!  
В  її  очах,  він  помітив  сонячні  блиски,  вона  радісно,  емоційно  продовжила,
 -  А  знаєш,    я  з  напоїв  дуже  люблю  фанту.  Її  колір  нагадує  приближення  осені.  Я  люблю  літо,  але  осінь  мене  більше  вражає  своєю  барвистістю,  різноманіттям  кольорів.  Давай  візьмемо  пляшку,  вип’ємо  за  минуле  літо,  тобто  попрощаємося  з  ним.  
Він  помітив  її  дитячість,  посміхнувшись.
 -  Нині  і  картину  так  назвала.  Ну,  як  хочеш.  Може  ми  наш  вечір  назвемо  -прощання  з  літом.
-  Так!  Це  ж  просто  чудово.  Я  подарую  тобі  цю  картину.  Дивлячись  на  неї,  може  пригадаєш  наше  знайомство.  Чи  забудеш?-  хихикнула  тихо.
 Зненацька  замовкли,  до  них  підійшов  дідусь.
 Вадим  Степанович,  познайомившись  з  хлопцем,  побажав  гарно  провести  час,  забрав  речі,  поспішав  додому.
       Сонце  відміряло  добру    половину  сяйної  днини.  По  алеях  парку,  в  нагоді  знайти  щось  смачненьке,  скакали  горобці.  Почувши  кроки,  дружно  здіймалися,  розлетілися  в  різні  сторони.  
   Удвох,  взявшись    за  руки  вони  йшли  в  напрямку    до  виходу  парка.  Кожен  при  своїх  мріях.  Але  їх  поєднували  думки,    в  надії,  щоби  нарешті  закінчилася  війна.  І  після  останнього  дзвоника  в  школі,  мали  вибрати  свій  шлях  у  нове  життя.

                                                                                                                                               29.08.  25р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046696
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2025

Молитва в поклоні

Надвечір  матуся  розплітає  коси,
Сумління  за  дочку,  що  її  чекає,
Течуть  по  щоках,  знов  непрохані  сльози,
Жура  душу  травить,  серце  обпікає.

Ой  доню  любенька,  не  збутись  тривоги,
Про  час  страхітливий,  йде  війна  кривава,
Чи  доля  лиха,    як  не  збитись  з  дороги,
Де  цвіт  у  полях  й  водограю  заграва.  

Ніч  зорі  збирає,  хоче  приховати,
Сум,  біль  материнський,  вже  й  зблідло  обличчя,
В  надії  повернеться  доня  до  хати,
Душевне  страждання…  чекає  затишшя.
 
Най  день  приголубить,  ховає  в  лісочку,
Від  кулі  ворожої,    під  сонячним  сяйвом,
Чекаю  дитинко,  молюсь  у  куточку,
У  мирі  і  щасті  стрічать  з  короваєм.
 
Молитва  в  поклоні,  спаси  і  помилуй,
Від  мук  і  смертей  в  боротьбі  за  країну...
Творець,  наш  Спаситель,  спини  божевілля!

                                                                                 28.08.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2025

Де квітучий день, стежина…

Де  квітучий  день,  де  нічка,
І  стежина  наче  стрічка?
Щоби  йти,  пізнати  далі,
Вщент  розвіяти  печалі.
 
Чому  холод  пече  в  плечі?
Немов  чую  крик  лелечий,
Ніби  здалеку,  чи  зблизька,
Вже  в  думках  пряма  доріжка.
 
Все  згадати,  чи  спроможна?
Тож  промінням  сонця  кожну,
Пригріває  і  освітить,
Та  чи  біль,  спинило  літо?
 
Порадій,  коли  тривозі,
Відпір  дати  ти  у  змозі,
Як  пшениця  в  чистім  полі,
Зрости  здатна    при  морозі.
 
Де  квітучий  день  і  нічка,
Струмок  дум,  як  бистра  річка,
Не  позбутися    надії,
Заснувати  світлі  мрії,
 
Щоб    під  мирним,  чистим  небом,
Знайти  знов  свою  стежину,
Й  подаровану  нам  Богом…
Рідну  неньку  –Україну…

Незалежну  і  щасливу,
Найдорожчу  на  всім  світі.


                           23..08.  2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046321
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2025

Нав'язливі думки

       За  вікном  ніч…  немовби  вітер  торкнувся  її  обличчя.  Чи  холод,  чи  тепло,  відразу  не  змогла  зрозуміти.  Може  прокинулася,  можливо  все  це  сниться?  
   Чомусь  так  важко  здійняти  повіки,  то  ж  намагалась,  хоча  би  щось  уздріти.  Чому  так  темно,  де  ж  віднайти  хоча  б  промінчик  світла?  Наразі  й  місяць,  не  світить  привітно.
   Її  повіки,  раз-у-раз  тремтіли,  неначе  знову  спокою  хотіли.  Ятрить  запитання,  чому  прокинулася  знову?  Лукава  ніч,  скажи  навіщо,  на  небо  накинула  тюль  шовкову.  Але  ж  тривожиш,  страшиш,  що  ранить  серце,  зовсім  чорну?  Ну  там  нехай,  прийшла  пора  місяцю  блукати,  це  ж  не  уповні,  щоб  заважав  спати.
   Враз  ніби  образ  перед  очима,  це  вкотре  він?  У  голові,  здаля  ,    мов  тихий  дзвін.  Думка-оса,  так  ось  у  чому  причина.  Невже  на  відстані  вона  його  відчула.  Тремтіння  тіла…чому  й  досі  не  забула?  Парфумів  запах,  п’янкі  поцілунки,  ласкавий  погляд,  подарунків  пакунки.  Порушення  ритму  серця,  дотики  до  тіла,  ніби  під  плескіт  морських  хвиль,  його  хотіла.  Але  ж  чому  й  сама  не  розуміла,  негадано  сказала,  
-  Ні!  Адже  тоді,  як  та  пір’їна  від  вогню  горіла.  
Та    що  це?  Ніби  кроки  тихі  чує.  Чому  збентежена,  чому  душа  лютує?
   Злегка  торкався  шиї,  згадка  на  часі,  разом  були  щасливі,  ніби  кружляли  в  безкінечному  вальсі.  Троянд  букети,  шоколадні  цукерки,  каблучки  з  діамантами  й  сережки.  І  біла  шаль  пухнаста,  якою  її  ніжно  накривав,  одного  вечора  зізнався,  що  покохав.
За  мить  непрохана  сльоза,  щоку  зненацька  обпекла.  Раптова  думка,  як  стріла,  на  серце  рану  нанесла.  Наразі,  вогнем  по  всьому  тілу,  здається  вся  змокріла,  ніби  попала  під  гарячу  зливу.
   Вже  ковдра  на  підлозі,  різко  встала…це  ж  все  колись  було,  тоді  весна  буяла.  Давно  і  літо  відлетіло  з  журавлями.  Тихо  шептала,  немов  молилась,  
-  Чому  в    ту  осінь,  як  чорна  кішка,  пробігла  поміж  нами.
   Включила  світло,  давно  немає  квітів  на  столі.  Шалений  спогад,  лише  краплинами,    залишивсь  на  вікні.
   Таємна  ніч,  навіщо  будиш  її  знову,  напевно  щоб  пригадала  останню  розмову?  На  гойдалці,  тоді  неначе  мали  по  два  крила.  Під  сплеск  емоцій  линув  гучний  сміх,  приємні  почуття,  ніби  води  святої  напились  сповна.  На  жаль,  саме  тоді  прийшла  вона.  Ота  з  косою,  його  сердечко  навпіл  розірвала,    двом  зруйнувала  життя.
 Він  у  небесах,  мабуть  за  нею  позирає,  її  ж  в  неспокої  душа,  все  ще  блукає.  По  рідних  стежках,  що  босоніж  ходили,  збивали  роси.  Де  його  теплі  руки  розплітали  коси.  І  в  цій  кімнаті  удвох,  чули  годинника  звуки.  А,  що  ж  тепер?  Земні  страждання,    нестерпні  муки.  Коли  ж  позбудеться  нав’язливих  думок?  Чи  віднайде    його  зірку,  посеред  зірок?  А  може  нехай  раптом  уві  сні,  порушить  тишу  його  дзвінок.
       Та  враз  ніби  прийшла  до  тями,  у  вікно,  зазирнув  місяць,  переливається,    на  стіл,  ніби  поклав  сріблясте  полотно  і  золотисті  плями.  Неспокій  зник…адже  це  було  так  давно.
З  часом,  пізня  осінь  відкриє  двері  для  зими.  Доволі  важко,  їй  позбутися  терпких  думок,  як  пітьми.  Є  сила  духу,  хоч  долю  інколи  й  проклинає.  Але  ж  чому  сама,  його  вкотре  згадає.  Щасливі  миті  не  викарбуються  із  серця,  не  загубляться  в  душі  одинокій…  знов  по  кімнаті  тихий  плач,  порушив  тиші  спокій.
   Здаля  зненацька,    гучний  гул  розрізав  слух,  можливо  вітер  за  вікном,  ніби  десь  відкинув,  свій  останній  дух.  Кватирка  різко  скрипнула,  земля  здригнулась.  Охопив  страх,  від  вибуху  в  ковдру  завернулась.  Неначе  в  мушлі,  чекає  вироку  від  долі.  Це  знову...  відгук    війни,  вибух,  здається  на  Подолі.  Хто  захистить?  Коханий,  давно  тебе  нема.  Та  знай,  без  тебе  не  зігріє  і  весна.  З  небес,    ти  зглянься,  захисти.  І  мене  любий,  що  не  змогла  тебе  зберегти,    прости.  Та  мине,  визначений  відлік  часу  мені,  зустрінемося  ми.
                                                                                                                                                                                                     21.08.  2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2025

Не втрачаю надії

                             (вірш  до  картини)

Коли  пройшов  повз  мене  поряд,
Відчула  серденько  тріпоче,
Вслід  дарувала  теплий  погляд,
Я  розум  втратила,  дівочий,
 
Скажи  чому  у    буревії,
Та  не  в  глибинах  же  озерця
Де  омивають  води  вії,
Безперестанний  стукіт  серця.
 
Здійняти  крила,  як  лелека,
Тож  не  пірнати,  мати  мрії,
Не  йди,  благаю,  так  далеко,
В  душі  плекаю,  ще  надію…
 
Що  все  ж  мене  колись  помітиш.


                                                 18.08.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2025

Все пам'ятаю

Я  загубилась  у  гаю,
Серед  берізок  і  вільхи,
Все  ж  рідну  стежечку  знайду,
Колись  удвох  по  ній  ми  йшли.
 
Надвечір  щебет  солов’я,
Торкнувся  серця  і  душі,
Почула  я  –ти  лиш  моя,
Це  ж  наяву,  а  не  у  сні.
 
В  обіймах  ніжності,  тепла.
Торкавсь  моїх  вишневих  уст,
Я  ж  виривалась,  от  чудна,
Тепер  згадаю  морить    сум.
 
У  вихорі  весняних  мрій,
Із  блиском  вогняних  очей,
Просила,    більше  не  посмій,
Торкнутись  шиї  і  грудей.
 
Ти  шаленів,  кричав  -  люблю,
Слово  проникло,  поміж  гір,
Полинні  сльози  знов  гублю,
Все  пам’ятаю  до  цих  пір.
 
А  в  небі  зіронька  мигтить,
Тут,  вже  одна,  на  долині,
Мені  б  вернуть  щасливу  мить
Чую  звуки  журавлині.
 
Птахи  летять  туди  де  ти,
Сердечко  навпіл  крається,
Не  дочекалися  весни,
Душенька  й  досі  мається…
 
Все  позабути…  не  велить.


                                       25.05.  2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2025

Я стану охоронцем

Ти  принципова,  мабуть  ні,
Горю  в  любовному  вогні,
Лише  цілуй,  мене  жадай,
Тебе  прошу,  не  відпускай,
 
О  орхідея,  ніжний  цвіт,
Пестить  красу  безмежний  світ,
Та  охоронцем  стану  я,
Знаю  повік  тільки  моя.
 
Весни  пробудження…  для  нас,
Не  втратимо  зірковий  час,
Всі  почуття,  єднання  мрій,
Пізнаєш    радість  не  у  сні.
 
 Із  твоїх  уст,  я  солод  п’ю,
Місяцем  ясним  простелю,
Шлях  до  сердечка,  що  тремтить,
Зловимо  мила…  щастя  мить.
 
Тож  запилю  ранковий  цвіт,
Любові  нашої  всю  міць,
Збережемо  в  книжці  життя,
Під  мирним  небом  на  віка.

                        23.05.  2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045537
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2025

Секретна домовленість ( проза)

Тихий  ранок…  сонце  вже  випило  росу.  А  поміж    молодих  трав  ніби  прокинувся  вітер.  Досить  ліниво,  наче  потягуючись.  Поривчасто  війне,  на  мить  ніби  замре,  принаймні  так,    про  себе  дає  знати.  Та  не  завада  горобцям,  які    зграєю,  вилетіли  із  старого  розлогого  куща  шипшини.  Він  майже  голий,  хоча  по  верхніх    частинах  гілочок  уже  помітні  зелені  листочки.  По  стежці  з  виїмками,  деінде  помітно  зеленіє  спориш.  Особливо  біля  малих  калюж,  які  здаються  озерцями,  вже  з  блиском  сонячного  проміння.
 Євгенія  йшла  по  стежці,  уважно  дивилася  під  ноги,  щоби  часом  не  потрапити  в  калюжу.  Зійти  зі  стежки,  не  наважилася,  старі,  чубаті  голови  лопухів  викликали  не  кращі  почуття.  На  кросівки  та  штани  не  було  найменшого  бажання  набратися  пуху,  чи  іще  й  старих  голок    череди.  Адже  звідси  має    їхати  на  роботу.
 Позаду    цвинтар,  трамвай  набирає  швидкість.  Сьогодні  річниця  по  мамі,  минуло  три  роки,  як  вона  померла  від  раку.  На  плечі  Євгенії  лягла  відповідальність  за  п’ятирічного  брата.    Батько  ж,  коли  дізнався,  що  дружина  хвора,  потай  забрав  речі,  кудись  подався,  не  залишивши  й  записки.В  двадцять  два  роки  нелегко  нести  таку  ношу,  але  Макса  віддати  в    дитбудинок  не  наважилася.    Хлопчик  ходить  у  дитсадок,  на  жаль,  часто  хворіє.    А  для  лікування  потрібні  немалі  гроші,  ледь-ледь  зводить  кінці  з  кінцями.  Закінчивши  коледж,  Євгенія  в  аптеці  працює  фармацевтом.  Робота  в  дві  зміни  по  шість  годин,  зарплата  невелика.    Сьогодні  на  роботу  вийде  в  другу  зміну.  Має  намір  зайти  в  кав’ярню,  дізнатися,  про  роботу  офіціантки.  Після  школи,  Макс  приходить  додому,  за  ним  наглядає  сусідка  пенсійного  віку.  Тітка  Зоя  дружила  з  покійною  мамою,  вони  родом  з  одного  села.    Тепер  для  Євгенії  стала  помічницею,  опорою,  порадницею.
 В  кав’ярні  «  Домашня  вечеря»,  нелюдно.  Бармен,  чоловік  років  тридцяти,    її  відразу  помітив,  запитав,
-  Ви  щодо  роботи?
-Так!  Мені  до  вас,  чи  ку…
Він  обірвав  її  на  півслові,  в  сторону  кивнув  рукою,
 -  До  шефа  в  ту  сторону.
 Після  її    стуку  в  двері,  пролунав  басистий  чоловічий  голос,
-  Заходьте!
 За  столом  сидів  чоловік  середньої  статури,  чорнявий,  з  помітною  сивиною  на  висках.  Привітно  посміхнувся,  поглядом  зміряв  її  з  ніг  до  голови,
-  Приємно  бачити…    молодість,  яка  вона  прекрасна.  З  клієнтами  буде  важко  спілкуватися.  Ввечері  наплив  немалий,  молодь  шукає  пригод,  можливо  й  наречених.  Ви  готові  за  себе  постояти.  Дати  відпір,  тому  хто  в  друзі  нав’язуватиметься.  Думаю  ви  мене  зрозуміли.  Тут  дисципліна,  не  потерплю,  коли  на  роботі  побачу  залицяння.  Так,  про  це  я  вас  попередив.  Подумайте,  робота  не  з  легких,  тим  паче  з  п’ятнадцятої  до  двадцять  другої  години,  через  день.  Це  вас  влаштує?
-  Цілком.
   -  В  такому  разі  папери  залиште  на  столі.  Завтра  буде  секретарка,  вам  зателефонує.
 Наступного  дня,  отримавши  дзвінок,  в  супроводі  секретарки,  вона    зайшла  на  кухню,  двоє  молодиків  чистили  карпів.
-  Хлопці,  це  наша  нова  офіціантка  Євгенія,  знайомтеся.  Попереджаю,  незаміжня,  не  ображайте,  розкажіть  наші  правила.  У  нас  колектив  дружній,  думаю  суперечок  не  буде.
Несподівано    до  них  приєднується  чоловік,    років  п’ятдесяти,  на  голові  поправляє  ковпак,
-  О!  У  нас  поповнення!  Це  добре.
Секретарка  відреагувала,
-  А  це  наш  головний  кухар  Іван  Петрович,  що  порадить,  маєш  виконати.
   Додому  Євгенія  прийшла  задоволена.  В  аптеці  узгодила  новий  графік  роботи.  Тітка  Зоя  в  цьому  рішенні  її  підтримала,  пообіцяла  доглядати  Макса.  Жінка  не  мала  ні  дітей,  ні  онуків,  сподівалася,  що  при  скруті,  чи,  як  захворіє  їй  допоможе  Євгенія.  А  дівчина  ж  від  народження  знає  її,  завжди  до  неї  ставиться,  як  до  рідної.
     У  кав’ярні,  в  перший  же  робочий  день,  постійні  клієнти  звернули  увагу  на  Євгенію.  Пшеничний  колір  волосся,    блакитні  очі,  витончена  фігура,  тут  не  можна  не  поцікавитися  такою  особою.  В  міру  коротка  спідниця,  тільки  підкреслює  красиві  ніжки.  Біла  блузка  з  воланом,  злегка  прикриває  пишні  груди.  Шеф  помітивши  її  за  роботою,  мило  посміхнувся-  треба  із  сином  познайомити.  Красива  пташка,  що  за  одна,  потрібно  дізнається.  До  кінця  зміни,  в  кишені  фартуха,  лежало  кілька  купюр  чайових.  Хоча  вона  не  раз  відмовилася  та  дехто  з  чоловіків,    все  ж  спромігся  покласти.
Бармен    Вадим  зачиняє  вікна,  вона    в  руках  тримає  гроші,
-  Це  твої  кровні,  хіба  що  шефові  сама  занесеш.
Здивовано,
-  Але  ж  самій  напевно  незручно.
-  Все  зручно.  Незручно  спати  на  стелі,  бо  не  ляжеш.  Запам’ятай,  що  скажу.  Якщо  не  візьме  гроші,  запросить  переспати.  Там  уже  твій  вибір.  Погодишся,  будеш  працювати,  якщо  ж  ні,  тоді  шукай  інше  місце  роботи.  Тому    в  нас  ніхто    надовго  не  затримується.
Миттєво  відчуває  приплив  крові  до  обличчя.  Очі  ледь  не  вилізли    на  лоба.
-Та  ну!  -  вирвалося  з  її  уст.
-  От  тобі    й  ну  баранки  гну.  Пішли  перекусимо,  вже  пізно.    Мене  не  бійся,  є  дружина,  сину  два  роки.  Сьогодні  я  тебе  сам  додому  відвезу.  Настільки  пам’ятаю,  після  першого  ж  чергування,  шеф  завжди  чекав  дівчат.  Не  знаю  куди  возив  своєю  тачкою.  Хтось  на  другий  день  виходив  на  роботу,  а  хтось  забирає  трудову  книжку,  навіть  не  оформившись.
 Їй  довелося  погодитися  на  пропозицію.  Вадим  сидів  за  кермом,  вона    поруч,  зазирає  на  всі  боки,
-  Ти  ж  мені  не  збрехав.  Тут  зовсім  нікого  і  ніяких  машин  немає.
-  А  це  вже  цікаво  й  мені,  які  в  нього  на  тебе  плани.  Може    пізніше  в  ресторан  запросить  й  таке  від  дівчат  чув.
 Останнім  часом  Віктор  Степанович  мав  проблеми  з  почками.  Тепер  мусив  тільки  зі  сторони  любуватися  молодими  дівчатами,  покінчити  з  розпусним  життям.  Знав,  що  грішний,  два  роки  назад,  дружина    залишила  його  із  сином.  Хворіла  на  цукровий  діабет,  не  спромоглася  подолати  ковід.  А  синові  вже  двадцять  сім  років,  пора  одружити.  Тож  напевно  соромно  буде,  коли  невістка  дізнається  про  походеньки.  Він  перебирав  знайомих,  для  сина  шукав  відповідну  партію.  А  перед  очима  Євгенія.  Треба  перевірити,  якщо  не  займана  та  сподобається  сину,  то  так  і  буде.  Якщо  ж  ні,  треба  знайти  багатеньку.
 Цього  ж  вечора,  він  із  сином  дивився  телевізор  і  ніби  щось  пригадав,  запитав,
-  Ну  що  синку,  як  твої  дівчатка?  Голодний  ходиш,  ні?
-    Костя  закинув  ногу  за  ногу,  всміхаючись,
-  Які  дівчата  тату?  Це  ти  про  що?  Якби  був  голодним,  вдома  би  не  сидів.  Щодо  дівчат  не  сміши,  це  зараз  не  модно  і  не  важливо.  Взагалі  порядну  важко  знайти,  якась  колеться,  та  смалить,  та  нюхає  чортзна-що.  Хіба,  що  в  селі  серед  биків  та  корів  знайдеться.  Я  сільську  не  хочу,  а  тут  незайману  знайти,  це  все  одно,  що  шукати  голку  в  копиці  сіна.
Батько,  аж  встав,    злегка  ромахуючи  руками,  ходив  по  кімнаті,
-  А  давай    я  тобі  знайду.  В  мене  на  прикметі  є  одне  дівчисько.  Здається,    я  не  помиляюсь,  через  пару  днів  тобі  скажу.
-  Та  ти  що?!  Думаю,  ти  ж  з  нею  не  ляжеш  спати?!
-  Ей,  не  опускай  свого  батька  так  низько.  Мати  пішла,  якийсь  час  грішив,  але  тепер  ні-ні.  А  давай,  якщо  таку  приведу,  ти  мені  за  це    поставиш  ящик  коньяку  Жан-Жак  чотири  зірочки.  Ти  ж  знаєш,  я  його  обожнюю.
 -  Тобі  вже  пора  зав’язувати,  я  в  шухляді  бачив  ліки.  Досить  харахолитися,  якщо  забув  про  свої  роки,  подивися  в  паспорт.
-  Ти  став  зовсім  дорослим,  знаєш  що  сказати,  це  добре.  Але  вдень  по  тридцять  грам  коньяку,  як  ліки  від  тиску,  сам  лікар  сказав.
-  Батьку,  я  відчуваю,  пора  гніздо  звити,  але  з  ким?  Може  й  справді,  ще  не  відчув,  яке  воно  оте  кохання  і  з  чим  його  їдять,  -  сказав  весело,  
 Наступного  дня,  батько    мимохідь  всунув  синові  рецепт,
-  Ти  мав  йод  купити,  заодно  візьми  мені  ці  ліки.
Навпроти  аптеки,  Константин  різко  зупинив  машину.  За  мить,  дуже  поспішаючи,  зробив  крок  через  сходинку,  втратив  рівновагу,  опустився  на  бік,  тримався  за  бордюр.  З  аптеки  у  вікно,  Євгенія  помітила,  швидко  зреагувала,  за  мить  була    біля  нього,  подала  руку,
-  Ви  напевно  оступились,  я  допоможу  стати.
Побачивши  її  обличчя,  забракло  слів,  подав  їй  дві  руки.  Вже  двома  руками,  вона  ледь  потягнула  до  себе,  як  він  відразу  став  на  ноги  й  різко  притиснув  до  себе.
В  її  очах    вогні  блискавиці,
-  Це  що?-  відсахнулася,    заліпила  ляпаса.  Різко  розвернулася,  поверталася    в  аптеку.
-  Що  ж  робити?  Видно  міцний  горішок.  Чорт  забирай,  ще  й  камери  скрізь.  Якщо  заміжня,  можуть  виникнути  проблеми.
Опустивши  голову,  дещо  придумав,  то  ж  наважився  зайти  за  ліками.
 Той  вулкан  обурення,  що  виник  при  спілкуванні  з  ним,  трохи  втихомирився,  мовчала.  Він,  помітно  хвилюючись,  сиплим  голосом,
 -  Ви  мене  пробачте,  але  так  схожі  на  мою  однокласницю  Лану.  Я  з  нею  за  однією  партою  просидів    цілих  три  роки.  Правда  років  п’ять,  як  її  не  бачив,  мабуть  тому  й  помилився.
Їй  не  дуже  вдалося  приховати  емоції,  на  щоках  помітний  рум’янець,
-  То  наступного  разу  будьте  уважніші.
-  Наступного  разу…-  сказав  сміливіше,  дивився  на  неї  прямим  поглядом,  продовжив,
 -  В  такому  разі  може  погодитися  зі  мною  ввечері  прогулятися  по  набережній?  Побачите,  я  вже  й  не  такий  поганий.
На  її  обличчі  з’явилася  доброзичлива  усмішка,  взяла  рецепт,
-  Сьогодні…
Він  переступає  з  ноги  на  ногу,  здається  надто  довго  тягнеться  час,
-Так,  давайте  о  вісімнадцятій  біля  містка.  Дайте  можливість  загладити  провину,  пригостити  кавою,  солодощами.
Вона  подала  ліки,
-  Ну…  гаразд.  Може  я  вас  заведу  до  знайомого  лікаря,  щоби  перевірити  зір.
-  Я  на  все  погоджуюсь,  тільки  давайте  зустрінемося.
-  Хіба  я  не  відповіла?  Чи  не  здається  вам,  що  надто  розсіяний?
-  Дякую,  до  зустрічі!-  розвернувся,  на  ходу  під  носа  тихо,
-  Побачив  личко,  очі,  втратив  розум.  Тепер  не  знаю,  що  й  робити.
Кілька  хвилин  у  машині…  вгамувався,
-  Ти  ба,  себе  не  впізнаю.  Тож  погодилася,  значить  незаміжня.  А  от    ім’я  забув  спитати  і  на  бейджик  не  звернув  уваги!  От  бовдур!
 Константин  вдома  поклав  на  столі  ліки.  кілька  раз  пройшов  по  кімнаті,  терпець  урвався.  Емоції  потрібно  кудись  подіти,  вирішив    поїхати  в  магазин,  придбати  деякий  одяг.
 Минуло  пару  годин,  на  задньому  сидінні  машини  пакунки  з  одягом.  Виникло  бажання  проїхати  біля  аптеки.  Саме  в  цей  час,  Євгенія  за  руку  з  братом,  вийшла  з  аптеки.  Направилась  в  дитячу  стоматологічну  поліклініку.  Макс    у  садочку  пожалівся  на  біль  у  зубі.  Тому  тітка  забрала  його,  привела  до  Євгенії.
 Зненацька,  мотор  машини  заглух.  Втративши  над  собою  контроль,  це  він  сам  його  виключив.  Коли  побачив  її  з  хлопчиком,    про  таке  навіть  і  в  думках  не  припускав.  Оце  так  номер,  має  сина.  На  обличчі  вираз  незадоволеності.  Намагався  все  зважити,  сварив  себе  -  і  навіщо  було  новий  одяг  купувати?  Куди  спішив?  Думками  ніби  шукав  шпаринку,  щоби  в  ній  віднайти  те,  що  так  поманило.  І  тут  ніби  сонячне  світло  підкралося,  але  ж  у  очах  ніжність  і  така  гарна,  вирішив  зустрітися.  Його  роз’їдала  цікавість,  чи  зізнається,  що  має  сина,  чи  приховає…
 Віктор    Степанович  тільки  переступив  поріг  кав’ярні,  відразу  до  себе  запросив  Вадима.
 -  Ти  мені  розкажи  про  Євгенію.  Бачив  папери,  там  все  нормально.  А,  як  з  клієнтами,  не  заводить  інтрижки,  не  моргає,  не  приваблює  хлопців?
-  Та  ні,  я  такого  не  помічав.  Ніби  нормальна,  строга.  А  хіба  вона  вам    чайові  не  принесла?
-  Ти  про  гроші  забудь.  Це  в  минулому.  Знаєш,  роки  так  швидко  летять,  на  висках  сивина,  пора  й  зупинитися.  Мені  треба  сина  одружити,  онуків  бавити.  Знаєш,  я  тут  дещо  придумав.  Вона  завтра  працює…  а  давай  зберемо  корпоративчик.  Настільки  я  пам’ятаю,  за  три  дні    у  нас  свято,  п’ять  років,  як  ми  відкрили  свою  кав’ярню.  Кухарі.  пару  доставщиків,  ти,  дві  офіціантки,  попередь  щоби  всі  були  з  дружинами,  чоловіками.  Ну  можеш  іще  привести  пару  незаміжніх  дівчат,  чи  молодих  жінок,  нехай  мій  син  розважиться.
Вадим  випалив,
-    І  вам  підібрати  когось?
Шеф  від  ярості  почервонів,  голосно,
-Так!  Геть  з  моїх  очей!  Йди  виконуй  те,  що  я  тобі  сказав,  -  рукою  потер  чоло,  вже  продовжив  тихіше,
-  Давай  на  післязавтра,  перед  вихідними  буде  краще.  Та  й  для  підготовки  більше  часу.
 Вадим  відразу  подзвонив  Євгенії,  сказав,  щоби    в  п’ятницю  на  роботу  прийшла  в  найкращій  сукні.  Розповів,  як  буде  відбуватися  підготовка  до  корпоративу.
 Константин  збирався  на  побачення.  Щось  наспівуючи  під  носа,  батько  поклав  ключ  в  кишеню.
-  Ти  вдома?  О,  нові  речі  придбав,  приміряєш?
-  Що  скажеш,  як  я  тобі?
-  Цікаво…  цікаво,  тебе  ж  це  ніколи  не  хвилювало.
-  Так  ти  ж  обіцяв  мені  дружину  знайти.
-  До  речі…  сину  хотів  тебе  попросити,  два  дні  це  мало.  Мені  ж  все  про  людину  треба  дізнатися,  щоб  не  дорікав.  Я  вирішив  у  п’ятницю  влаштувати  корпоратив.  Це  ж  минає  п’ять  років,  як  ми  розпочали  бізнес.  Кожен  з  працівників  приведе  свою  половинку,  або    наречену.
-  Цікава  пропозиція,  погуляти  це  добре.    Ну  в  мене  поки  що…
-  Тобі  не  обов’язково  когось  приводити,  думаю    до  цього  часу  я  виконаю  свою  обіцянку.
-  Ну-ну…  побачу,  яку  панянку  приведеш.  А  зараз  у  мене  інші  плани,  повернуся  пізно.
 Євгенія  не  дуже  переймалася  цим  побаченням.  За  робочий    день  було  немало  пропозицій,  прогулятися  після  роботи.  Ну  раз  пообіцяла,  то  треба  йти.
   Вечірня  прохолода,  Константину  злегка  остудила  хвилювання.  Неподалік  від  зупинки    залишив  машину,  підійшов  до  зупинки.  Саме  в  цей  час  зупинився  трамвай.
   Він  подав  руку  Євгенії.
-  Добрий  вечір!  Я  радий,  що  ви  погодилися  на  зустріч.
 Вона  відразу  попередила,
-  Я  не  надовго,  є  невідкладні  справи.
 Вечір  видався  не  насичений  новинами,  на  які  чекав  Константин.  Прогулянка  вздовж  річки,  розмови  про  роботу,  в  кав’ярні  випили  кави.  Від  солодощів  вона  відмовилася,  позначивши    що  на  ніч  такі  речі  шкодять  здоров’ю.  Він  кілька  раз  намагався  завести  розмову  про  її  плани  на  життя,  вона  для  розмови,  знаходила  іншу  тему.
Збігає  час,  вони  їхали  в  машині,  Константин    запропонував  зустрітися  в  п’ятницю.  Але  її  різка  відмова  здивувала  його.
-  Ні-  ні.  У  мене  в  п’ятницю  насичений  день,  хіба  може  в  неділю,  після  роботи  буду  вільна.
Йому  нічого  не  залишалося,  тільки  погодитися  з  її  рішенням.  Вже  біля  будинку,  допоміг  їй  відчинити  двері,  намірився  поцілувати  в  щоку.Та  її  погляд,  як  навала  вогняних  стріл,  що  він  на  мить,  аж  заціпенів.
Тихе  «Вибач»  пролунало  в  салоні  машини.  У  відповідь    мила  усмішка,
-  Пока,  буду  чекати  дзвінка.
-  Це  ж  так  кльово!  Швидкість  машини  відчувала  настрій  водія.  Навряд  батько  знайде  для  мене  кращу  партію,  тим  паче  у  своєму  осередку  така  йому  і  не  снилася.  Він  все  ж  щось  відчув,  невже  її  хлопчик?  Щось  тут  не  так,  а  що,  думаю  розберуся.  Різко  зупинив  машину,
-  А,  як  ні?!  Кинутися    у  вир  з  головою,  віддатися  почуттям.  Та  виставлю  батькові  два  ящика    Жан-  Жак,  нехай  прийме  її,  радіє,  що  я  знайшов  ту,  яка  мені  до  серця.
 Євгенія  задоволена  подіями  і  що  вдома  все  впорядку,  то  ж  тітка  Зоя  з  усім  справляється.    Нині  допомогла  одягнути  сукню  бірюзового  кольору.  Євгенія  задоволено  крутилася  біля  дзеркала,
-  Може  на  шию  одягнути  мамине  кольє,  зелена  позолота?
-  Ну  звичайно  люба,  воно  ж  дуже  красиве,  пасує  до  сукні.
 Дівчина  не  любить  взуття  на  підборах,  але  в  цьому  випадку,  без  сумніву  треба  взутися  і  кілька  годин  потерпіти.
       Над  приміщенням  кав’ярні,  назва  «  Домашня  вечеря»  миготіла  різними  кольорами.  На  цей  день,  шефом  було  найнято  кілька  знайомих  працівників  з  ресторану,  які  й  приготували  страви,  накрили  фуршетний  стіл.  Він  часто  зазирає  до  дверей,  як  ніколи,  чекає  Євгенію.  Найняті  пару  агентів,    доповіли,  що  ця  дівчина,  скарб  для  сина.  Чомусь  хвилювався,  згадував,  я  сам  знайомився  з  батьками  дружини.  Сьогодні  ж,  їх  треба  познайомити,  за  місяць-два  відгуляти  весілля.  Нехай  син  знає,  чого  варте  слово  батька.
 Біля  вхідних  дверей  на  Євгенію  чекав  Вадим  з  дружиною.  Хотів  їх  познайомити,  щоб  часом  дівчина  не  була  замкнута  при  спілкуванні,  в  якійсь  мірі  підтримала  її.
   В  приміщенні  линула  тиха  музика,  декілька  пар  весело  спілкувалися.  Вадим  познайомив  дружину  з  Євгенією,  щось  весело  розповідав.  На  порозі  з’явився  Константин,  лише  два  кроки,  на  мить  закам’янів,
-  З  ким  вона  тут?  Як  опинилася?  Це  сон,  чи  ні?
Він  помітив  на  собі  її  чародійний  погляд,  за  мить  стояв  навпроти  неї,
-  Вадиме,  Євгенія    твоя  родичка,  чи  сестра?  Чому  мовчав  про  сокровище?
Чоловік  взяв  його  за  лікоть,
-  Ми  зараз  прийдемо,  зачекайте.
Вони  проникли  в  підсобку,
-  Костю!  Ти  де  з  нею  познайомився?  Батько  ж  тобі  сюрприз  готував,  хоче  тебе  познайомити.  І  я  так  зрозумів,  хоче  за  невістку.
Хлопець  розсміявся,
-  Ну  все  більше  ні  слова!  Мовчи.  Тепер,  не  я  йому    поставлю  ящик  коньяку,  а  він  мені  на  весілля.
Який  коньяк,  про  себе  здивувався  Вадим,  але  вийшов  за  ним.
   Константин  не  втравив  ні  секунди.  Сонячна  усмішка  трохи  здивувала  Євгенію.  Він  сміливо  взяв  її  за  руку,
-  Я  дуже  радий,  що  ти  з  нами.  Як  сюди  потрапила,  тоді  розкажеш.  Прошу  не  зіпсуй  нам  свято.
Зненацька    їй  подзвонили,  Костя  майже  притулився  до  неї,  почув  дитячий  голос,
-  Женю,  в  холодильнику  є  торт,  можна  я  шматочок  з’їм?
Вона  наставила  перед  ним  руку,
-  Почекай,  це  брат  телефонує.    І  вже    до  телефона,
-  Тільки  обов’язково  маєш  почистити    зуби.  Все,  я  зникаю.
 Від  почутого  на  сьомому  небі,  так  от  хто  той  хлопчик!  Все,  йду  напролом!
 Тим  часом  Віктор  Степанович  вийшов  з  кабінету,  з  келиха  пригубив  вина,  направився  до  колективу.    Помітивши  його,  Константин  взяв  її  за  руки,
-  Знаю  здивуєшся.  Прошу  помовчи,  наберися  терпіння.  Лише  усміхнися,  виручи,  для  мене  й  цього  буде  достатньо.
 Вона  відчула,  як  міцно  він  стиснув  її  руку,  тягнув  за  собою,
-  Тату!  Я  хочу  тебе  познайомити  з  моєю  дівчиною!
Бірюзове  плаття,  як  ледь  помітна  зелень  для  квітучої  рожевої  троянди.  Її  щоки  запалали,  в  очах  недоуміння.  Але  на  мить  закам’яніла,  у  відповідь  все  ж  таки  посміхнулася.
Віктор  Степанович  не  розгубився,
-  Вітаю  синку.  Я  радий,  ти  зробив  вірний  вибір.  І  я  не  проти,  під  Покрову  відгуляємо  весілля.
Раптово,  весь  колектив  аплодував,  він  шепотів  їй  на  вухо,
-  Все  буде  добре,  я  поруч!  Потерпи  трішки.  думаю  з  часом  ти  мені  не  відмовиш.
 
                                                                                                                                           2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045290
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2025

*** Написано колись

Циганська  пристрасть

В  степу  кибитка,    квіток  мов  море,
Важка  дорога,  колесам  горе,
Одне  скотилось,  упало  в  полі,
Всміхнувся  вершник,  дівча  на  волі.

Іржання  коней,  гарячі  гриви,
Води  напившись,  спітнілі  спини,
Шептала  нічка,  кохатись  грішно,
Зірки  мигтіли,  змирись  лебідко.

О  чорні  очі,  циганська  пристрасть,
На  пальцях  кольца,  сукні  в  намистах,
Лице  заграва,  то  сонця  частка,
Любові  втіха,  шматочок  щастя.

Най  доторкнуся  очима  стану,
 Рабом    довічним,  я  стати  прагну,
В  браслетах  нових  теплі  зап’ястя,
Горять  долоні  в  жаданій  страсті.

Волієш  Злато,  шикарну  сукню?
Я  знов  п’янію,  голеньку  люблю,
У  травах  сонних,  цвіркун  дрімає,
А  моє  серце  вогнем  палає.

Цнотлива  нічка  в  зорях  магічних,
Сяючі  очі,  циганська  пристрасть,
Мій  дотик  ніжний,  до  уст  торкнуся,
З  палких  цілунків,  меду  нап’юся.

Моя  трояндо,  в  цю  мить,  назавжди,
Сховай  шипи,  щойно  цвіт  зірвавши,
До  ніг  впадаю,  одну  кохаю,
Пізнаєм  ласку,  поклич  до  раю.

           Дераговано  07.08.2025р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1045202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2025

Мої стежки… стежини

Стежки…  стежини,    по  них  впевнено  іду,
Щоранку  сонце  зустрічаю,  цим  живу,
Хоч  за  плечима  страх  й  болі  пережиті,
Але  ж  на  радість,  сині  волошки  в  житі.
 
Зростають  діти,  достигають  колоски,
Блакитні  ранки  і  казкові  вечори,
Всевишній  бачить,  життя,  як  на  долоні,
Думки  сердечні,  немовби  у  полоні.
 
Про  світ  безмежний,  що  дізнався  про  війну,
За  що  спаплюжили,  уквітчану  весну?
Душа  спроможна  тривоги  пережити,
Пізнати  щастя  і  просто  дружно  жити.
 
Сумління,  смутки  при  беззоряній  ночі,
Місяць  уповні,  неначе  сверлить  очі,
Забракло  спокою,  чому  нема  пуття,
О,  люди-люди  яким  буде  майбуття?
 
Стежки,  стежини,  ще  зарано  до  небес,
Жага  в  пізнанні  семи  світових  чудес,
Що  надихають,  сприймати  дивний  світ,
І  залишити,  свій  якийсь  маленький  слід.---
 
Чи  написати  й  кричати  серед  поля,
Що  на  землі,  найдорожче  свята  воля,
Й  земні  щедроти,  я  сприймаю  залюбки,
Тому  й  топчу,  Богом  даровані  стежки.
 
Нехай  під  зливами,  в  буревіях  живу,
Та  свіжий  подих,  щораз  від  долі  прийму,
До  життя  мати  натхнення,  це  блаженство,
У  своїх  творах  відчувати  шаленство…
Тож  мабуть  варто  йти  своїми  стежками,
Життю  втішатися,  ринути  думками…


 В  надії  з  мріями  вершить  новий  політ.


                                                                           02.08.2025  р                                                                                                                                      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2025

По ранкових росах

У  загравах    казкових
 Просинались  світанки,
Там  по  росах  ранкових,
Зустрічали  фіалки.
 
По  траві  шовковистій,
Ти  цариця  весняна,
У  сріблястім  намисті,
Моя  квіточка  рання.
 
О  цей  стан  граціозний,
Зваба  близькості  вдача,
Я  ж  достатньо  серйозний,
Знай,  не  можу  інакше.
 
Заворожить  твій  запах,
Ледь  п’янію  на  миті,
Вдвох    під  сонцем  у  іграх,
Думки  сплетені  в  нитях.
 
Підкорись,  не  боюся,
Відчини  шлях  блаженства,
В  твоїх  чарах  втоплюся,
Ти  душа  мого  серця….
 
Не  забудьмо  стежину,
 Де  знайшли  своє  щастя,
Та  й  у  спомин  поринем,
Ти  на  світі  найкраща…

Тож  повік  будем  разом.

                                     10.05.2025  р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044840
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2025

Надмірна любов

За  вікном  темінь,  поглянь  навкруги,
В  городі  саджанці,  як  береги,
Грядки  городини,  мов  на  плаву,
Як  зупинить,  навалу  дощову

Хто  розбив  горщика,  нерозумно,
По  серцю  холод,  на  душі  сумно,
Тож  може  вибить  з  колії  життя,
Все,  як  непотріб,  згребе,  мов  сміття.

Так  і  в  людей,  частенько  буває,
Даєш  сповна,  а  серце  страждає,
Прийде  любов,  безмірна  на  біду,
Коли  в  сім’ї,  наче  все  до  ладу.

Втручання  інших,  сонцем  ясним,
Але  зашкодить,  вже  стане  зайвим…
Потік  надмірності  ранить  щастя.

                                                                     29.07.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2025

Пробач… (проза)

   До  обрію  котилось  сонце…  останні    золоті  промені  ледь-ледь  торкаються    верхівок  сосни.  Струнка    й  досить  висока,  неподалік  від  триповерхового  будинку,    ніби  захищає  від  потужних  вітрів.  За  нею  степ,  а  далі  поле,  це  ж  околиця  невеликого  містечка.Для  Софії,  сосна  здавалася  порадницею,  чи  можна  сказати  й  подружкою.  Правда,    яка  завжди  мовчала,    слухала  її.  Інколи  Софія  стояла  на  балконі,  за  звичкою,  їй  тихо  розповідала  про  свої  проблеми.  Та  ж  у  відповідь,    найтоншими  вітами  верхівки  неначе  злегка  гойдала.  Чи  то  їй  так  здавалося,  чи  подумала,  що  це  насправді  відбувається.  Але  ж  це  все  тому,  що  крім  двох  синів  -  близнюків  в  неї  майже  нікого  немає.  Артур  і  Артем  пішли  в  перший  клас,  для  неї  основне    виховати.  Для  дорослих  розмов  іще  малі,  тому  й  виливає  свій  біль  і  тривоги,  на  балконі  перед  сосною.
 Сьогоднішня  подія  її  вразила,  несподівано  подзвонила  сестра.  Сім  років  мовчання,  без  сварок  розбіглися.  Кожен  по-своєму  планував  розпочати  життєвий  шлях.  Про  щоб  не  йшла  розмова,  завжди  різні  погляди,  суперечки,  ніби  чужі.  Звичайно  в  десять  років  залишитися  без  батьків,  зростати  в  дитбудинку,  наклало  свій  відпечаток.  Різниця  два  роки  не  така  й  велика,  але  навіть  самі  погляди  на  життя  надто  різнилися.  Після  дитбудинку  їм  виділили    кошти  на  придбання  житла,  чи  на  якийсь  час  його  винаймати.  Але  Надія  поїхала  в  обласне  місто,  закінчила  бухгалтерські    курси,  працювала    на  базі  будівельних  матеріалів.  Після  закінчення  курсів  шиття,  Софія  все  ж  вирішила,    хоч  когось  знайти  з  родини.  Мама    й  тато    родом  з  Полтавської  області.  Для  цього,  їй  довелося  в  електричках  проїхати  кілька  сотень  кілометрів.  Молодій  дівчині    не  завада,  що  недоспить  кілька  ночей,  хвилювалася,  що  в  дорозі  одна  та  іще  й  в  нічний  час.  В  тому  селі  де  народився  батько,  нікого  не  знайшла.  Маючи  наполегливий  характер,  не  зупинилася.  Автобусами  з  пересадкою,    довелося  подолати  шістдесят  кілометрів,  щоби  добратися    до  маминого  села.  Якби  ж  то  було  більше  інформації,  тоді  би  й  легшим  виявилося  це  мандрування.  З  родинами  батьки  чомусь  не  зналися.  Софія  смутно  пам’ятає  той  день,  коли  мати  й  батько    потрапили  в  ДТП.  В  місто  на  базар  повезли  продати  городину,    не  повернулися.  Вони  винаймали  дім,    після  похорону    дітей  забрали  в  дитбудинок.
   В  селі,  куди  приїхала  Софія  залишилося  лише  декілька  хатин.  Бабусю  Ліду,  вона  застала  прикуту  до  ліжка.  Жінка  давно  хворіла  на    бронхіальну  астму,    потребувала  догляду.  Мабуть  доля  випробовує  її,  вирішила  Софія.  
 В  кутку  кімнати,  неподалік  від  вікна,  стояла  стара  ножна  швейна  машинка,  це  трохи  підбадьорює  дівчину.  Та  й  іншого  вибору  немає,  треба  жити,  заробляти  гроші.Сусідка  швидко  по  селу  познесла  звістку  про  швачку  -  майстриню,  люди  із  задоволенням  робили  замовлення.  Майже  рік  безупинної  праці  за  машинкою  та  стільки  ж  недоспаних  ночей  біля  бабусі.  Напередодні    дня  смерті,  старенька  ніби  відчувала,  що  покине  цей  світ,  цілувала  їй  руки,  дякувала,  що  хоч    на  якийсь  час  вона  відчула  підтримку.  Що  тепер  може  спокійно  закрити  очі,  знає,  що  її  онука  поховає  по-людськи.  Софія  намагалася  додзвонитися  до  сестри,  але  марно.  Її  співробітники  сказали,  що  поїхала  за  кордон.  Дивувала  байдужість,
обурено,  боязно  прошепотіла,-    Ось  так,  не  попрощавшись,  хоча  б  одне  слово  сказала.  
   Після  похорону  Софія  повернулася  в  містечко.  Вона  винайняла  квартиру  з  правом  викупу.  Продавши    бабусину  хату  та  деякі  гроші,  що  залишила  старенька,    ще  й  сама  склала  якусь  копійку,  через  рік  стала  повноправною  господаркою.  На  роботу  влаштувалася  в  ательє,  займалася  любимою  справою.
 Одного  разу,  в  ательє  завітала    клієнтка,  в  журналах  вибирала    вечірню  сукню.    Жінка  (  бальзаківського  віку),  симпатична,  доволі  пишна,  на  столик    відкинула  журнал,
-  Гей!  Хто  не-будь  з  майстринь,    підійдіть  будь  ласка.
Сьогодні  замовлення  приймала  Софія.  В  журналі,    дівчина  показала  пару  суконь,  запропонувала  в  них  дещо  змінити  та  підібрала  тканину.  На  здивування,  жінка  відразу  погодилася,
-  Мене  звати  Клавдія  Петрівна.  Буду  вдячна,  якщо    через  тиждень  сукня  буде  готова.
Софія  навіть  трохи  потішилася,  що  все  так  швидко  вирішилося.  Вона  бездоганно  виконувала  кожне  замовлення,  тому  й  цього  разу  їй  все  вдалося  зробити  вчасно.  Забирати  сукню,  жінка  прийшла  не  одна.  Побачивши  Софію,  кивнула  рукою,  відразу  повернулася  в  бік,
-  Синку,  потримай  сумку,  почекай  мене.  Я  зараз  в  примірочну,    швидко  повернуся.  Побачиш  мою  сукню,  оціниш.
Йому  було  достатньо  одного  погляду,  щоби  зрозуміти,  не  втратити  шансу,  познайомитися  з  майстринею.  Очі  Софії,  як  блакитне  небо,  уста  ,  як    стиглі,  наливні  вишні,  а  погляд,  то  ніжність  і  тепло.  Хоча  русяве  волосся,  незграбно  зібране  в  пучок  та  це  лише  підкреслює  красу  її  шиї.
 Клавдії  Петрівні  сукня  пасувала,  придала  їй  елегантності,  на  вигляд  зробила  трохи  стрункішою,  син  всміхаючись,
-  Мамо,  ти  виглядаєш  просто  шикарно.  Дивися,  ще  за  кордоном  собі    кавалера  підхопиш.
       Ввечері  він  чекав  її  біля  ательє.  Помітивши,    як    до  неї  зробив  кілька  кроків,запитала,
-  Вибачте…  щось  не  так?  
Саме  не  так,  я  хочу  познайомитися  з  вами.  Чи  може  з  тобою,  так  ніби  простіше.  Я    Олег,  мені  двадцять  п’ять  років,  не  одружений,    працюю  водієм  на    продуктовому  складі.  Це  я  все  зразу  виклав,  щоб  не  злякалася.  Хоча  й  бачила  мою  маму,  але  ж  вона  не  я.  Як  кажуть,  щоб  не  тягнути  кота  за  хвіст,    про  мене  швидше  все  дізналася.  
   І  закрутилося,  і  завертілося,    ніби  під  музику  вальсу.  Так  ніжно  і  лагідно  запрошував  у  рай  закоханих.  Олег  умів  підійти,  підібрати  ключ  до  серця.  Закрутив  голову,  зумів    у  себе  закохати.  Спритний  до  розмов,  веселощів.  Через  три  місяці  він  приїхав  з  валізою,
-  Мені  самому    надто  сумно,  мама  за  кордоном.  Думаю  не  проженеш,    будемо  разом  жити,  краще  пізнаємо  один  одного.
   Не  відмовила,  бо  цього  вже  й  сама  хотіла.  Про  одруження  мови  не  заводили,  адже  нині  так  багато  молоді    поступово  створюють  сім’ю.
Через  чотири  місяці,  ввечері  Софія  повідомила,  що  вагітна.  Він  трохи  здивувався,  але  не  подав  ознак,    що  цього  не  планував.  Тільки  сказав,  
-  Не  хвилюйся,  все  буде  добре.
 За  чаєм,  як  завжди,  весело  провели  час.  Та  вночі,  як  зазвичай  він  це  робив,  не  наважився  обійняти,  заманити  до  інтиму.  
   Вранці,  Олег  ще  спав,  Софія  ж  поспішила  в  магазин  за  тканинами.
Та  коли  вона  повернулася  з  роботи  ні  його,  ні  речей,  ні  валізи    не  побачила.  Шукала,  хоч  якусь  записку,  але    марно.  В  телефоні  постійно  короткі  гудки.  
Кілька  днів  і  ночей,  ніби  боролася  з  буревієм,  що  робити?  Народжувати?  Чи  взяти  на  себе  гріх,  перервати  вагітність?
 Та  мабуть  доля    допомогла  вирішити  це  питання.    На  УЗД,  лікарі  попередили,  що  буде  мати  двійню.  Це  її  дуже  вразило.  На  світ  мали  народитися  дві  душі.  Важко  зважитися  на  виховання  відразу  двох  дітей,  але  вирішила  народжувати.
   Перед  пологами,  до  останнього  тижня  працювала.  Інколи  в  ательє  та  вже  частіше  вдома.  Намагалася  додзвонитися  до  Олега,  але  тепер  номер  був  недійсний.  А  сестра,  то  ніби  крізь  землю  провалилася.  Ні  додзвонитися,  ні  від  неї  ніякої  звістки.
Минуло  три  роки…  мабуть  самі  найважчі  в  її  житті.  Коли  діти  пішли  в  садочок,здавалося  народилася  на  світ.  Тепер  не  потрібно  було  ночами  сидіти  за  швейною  машинкою,  повернулася  в  ательє.
Одного  разу  в  ательє  завітала  подружка  Надії.  При  розмові  Софія  дізналася,  що  Надія  за  кордоном  познайомилася  з  чудовим  хлопцем.  Поки  що  не  планують  оформити  шлюб.  Обіцяла  повернутися,  тут  відгуляти  весілля.  Коли  ж  Софія  попросила  телефон,чи  хоча  б  якийсь  зв’язок  поновити  з  нею.  Та  лише  всміхнулася,
-  Але  вона  просила  нікому  про  це  не  говорити.  Ти  вже  пробач,  не  посмію  свиню  підсунути.  Просто  знай,  що  в  неї  все  гаразд.  
Софія  не  наважилася  розповісти,  що  має  двох  синів.  Згодом  навіть  раділа  цьому,  нехай  для  неї  буде  сюрпризом.
       Збігли  роки,  як  води  стрімкої  ріки.  Щось  згадати,  щось  можливо  й  треба  забути  та  радо  чекала  на  зустріч  із  сестрою.
Кілька  днів  …  тиша.  Нарешті  знову  дзвінок,
   -  Привіт!  Ти  пробач  сестричко,  щоби  тобі  не  надокучати,  ми    зупинилися  в  готелі.  Приходь  завтра  до  приміщення  реєстрації  шлюбу,  побачиш  мене  щасливу.  Я  чого  хотіла  в  житті,  того  досягла.  Познайомлю  тебе  з  моїм  обранцем.  Після  оформлення  шлюбу  відгуляємо  весілля.  Ти  тільки  одягнися  в  щось  пристойніше,  щоб  мені  свекруха  нічого  не  сказала.  Думаю  не  підведеш…  о,  ледь  не  забула,  подія  відбудеться  о  дванадцятій  годині.
   Біля    вихідних  дверей    квартири,  Артур  і  Артем,  одягнені  у    весільні  костюми  -  трійки  сірого  кольору  з  оксамитовим  коміром  (  власноруч  пошиті  Софією),  в  білих  сорочках  з  чорними  метеликами,  вже  чекали  на  неї.  Вона  одягнена  в  красиву,  по  фігурі  пошиту  сукню,  рожевого  кольору.  Перед  дзеркалом,  на  плечах  поправила  локони,    останні  штрихи    макіяжу,  покропилася  парфумами,  задоволена  йшла  до  синів,
-  Ну  що  мої  орли,  як  я  вам?
Артур  їй  часто  нагадував  Олега,  спритний,    веселий.  Такий  хлопчик,  що    за  словом  у  кишеню  не  полізе,
-  Якби  я  був,  як  Геракл,    скажу  точно,  тільки  б  на  тобі  одружився!
В  очах  Артема  блискавки  грози,  відразу    в  лоб    дав  щигля,
 -  Ти  про  що?  От  Балда!  Я  маму  нікому  не  довірю.  Хіба  їй  хтось  потрібен.
Її  очі    округлилися,  зайшлася  сміхом.  Хлопчики  теж    сміялися,  товкли  один  одного  в  плечі.  
Біля  приміщення  реєстрації  шлюбів  досить  людно.  Артур  з  Артемом,  як  горобчики,  вискочили  з  таксі.  Софія  ж,  не  поспішаючи,  впевненим  рухом,  за  собою  легко  відштовхнула  двері,
-  Ну  пішли  мої  майбутні  «Геракли»",  можливо  ви  колись  ними  станете,  дочекаюся  вашого  весілля.
 Біля  входу  в  урочистий  зал,  у  красивій  весільній  сукні  стояла  Надія.  Навпроти    неї    високий  русявий  чоловік,  стояв  спиною  до  входу.  Софія  тільки  й  встигла  для  себе  помітити  -  о,  ми  хоч  тут  з  нею  в  чомусь  схожі,  до  вподоби  високі  чоловіки.  Надія  відразу  ж  її    з  хлопчиками  помітила,  на  якусь  мить  оторопіла.  На  ходу  щось  сказала  чоловікові,  який  напевно  і  був  її  обранцем,  за  мить,  розставивши  руки  наблизилася  до  Софії,  досить  голосно,
-  Сестричко!  Люба!  Я  дуже  рада  тебе  бачити.  
Всі  розвернулися  в  їх  сторону,  дивилися  на    щасливу  зустріч.  Обійнявшись,  поцілувала  в  щоку,  продовжила  таким  же  тоном,
-  О,  це  твої?  А  мовчала.  А  де  ж  їх  татко?
   Її  обранцем  виявився  Олег,  який  покинув    Софію.  Побачивши  Софію,  ледь  не  впав.  Його  обличчя  помітно  зблідло  та  несподівано  покрилося  червоними  плямами.  Нізвідки  біля  нього  опинилася    Клавдія  Петрівна,
-  Синку,  що  з  тобою?
Артур  з  Артемом  зацікавлено  спостерігали.  Та    Артур  все  ж  не  витримав,  тикав  пальцем,  крикнув,
-  Диви-диви,    оце  так    кавалер.  Мабуть  передумав,  не  хоче  женитись.  
Надія  кинулася  до  Олега,  не  могла  зрозуміти  в  чому  справа.  Побачивши  Олега,  Софія  відчула,  як  під  серцем  запекло.  Ніби  в  нього  влучила    вогняна  стріла.  В  душі  безпорадність,  наче  втрачає  щось  безцінне.  Їй  хотілося  крикнути  -  Невже  це  все  відбувається  зі  мною?  Аякже  мої  мрії,  що  він  колись  повернеться?!  
Та  в  неї  виявилося  достатньо  сили  взяти  себе  в  руки.  Різко  взяла  синів  за  руки,  важко  перевела  подих,
-  Ми  йдемо,  нам  тут  не  місце.
Мамине  слово  закон,  не  раз  казав  Артем.    Тому,    здвигнувши  плечима,    опустивши  голови,  хлопчики  підкорилися.
 Біля  входу  в  приміщення  метушня.  Йдучи  надвір,  Софія,  ледь  стримувала  сльози.  Присівши  на  лавку,  обняла  синів,  
-  Орлики  ви  мої.  Той  жених,  це  ж  ваш  тато.  
-  Не  фіга  собі,-    аж  підскочив,  крикнув  Артур.  Жалібно  дивився  на  маму.  Рукою  втер  сльозу,  що  котилася  по  її  щоці,  продовжив,
-  Без  нашого  дозволу?  А  хіба  так  можна?
-  Мабуть  можна.  Нехай  вони  одружаться,  привітаємо  їх  і  поїдемо  додому.
-  Аякже  торт,  здивувався  Артем.  І  чому  він  до  нас  не  підійшов?
-  Ми  придбаємо  в    магазині,  відсвяткуємо  вдома,  не  засмучуйтеся.
Артем  притулився  до  неї,
-  Але  це  ж  не  чесно.  Принаймні  мав  підійти,  в  тебе  попросити  пробачення.  Якби  я  знав  раніше,  надав  би  йому  стусанів.
Артур  озирався  на  всі  сторони,  підтримав  брата,
-  Я  би  допоміг.  Сама  ж  казала,    що  одній  важко  нас  виховувати.
-  Нічого,  мої  любі,  але  ж  здається  я  з  цим  непогано  справляюся.
За  хвилин  п’ятнадцять  –  двадцять,  біля  них  стояла  Клавдія  Петрівна,  Надія  і  Олег.  Вона  не  відала,  що  відбувалося  в  холі  приміщення,  але  від  Олега  несло  запах  валер’янки.
-  Ну  що  сину,  вирішуй,  з  котрою  підеш  під  вінець.  Чи  залишишся  біля  розбитого  корита,  -  хвилюючись  запитала  мати.  Потираючи  руки,  відійшла  в  сторону.
Він  намагався  не  дивитися  в  очі  Софії,  сиплим  голосом,
-  Пробач!
Повернувся  до    Надії,  хвилюючись,
-    Я  не  знав,  що  так  станеться.  Чому  ти  жодного  разу  не  показала  фото  сестри?  Я  ж  тобі  про  минулі  стосунки  все  розповів,  був  чесним.
 Надія  сухо  відповіла,
-  Ми  дуже  рідко  спілкувалися.  Ти  ж  навіть  ім’я  не  сказав  тієї  дівчини,  з  якою  мав  стосунки.  Ми  ж  удвох  з  тобою  думали,  що  позбудеться  дитини.
На  мить  обняла  Софію,
-  Пробач!  Все  ж  після  церемонії  залишіться,  нехай  я  поспілкуюся  з  племінниками,  думаю  дітям  торт  сподобається.
Діти,  як  мишенята,  сиділи  тихо,  тільки  блимають  оченятами,  не  насмілилися  завадити  розмові.
 Олег  ніби  відійшов  від  кошмарної  події.  Прямим  поглядом  дивився  на  хлопчиків.  Вони,  ці  двоє,  мої  сини!  Я  ж  колись  мріяв  про  це!  Чому  злякався?  Я  ж  не  покидьок,  щоби  покинути  дітей!  А  вона…  на  нього  нахлинув  спогад    про  першу  зустріч.  Як  удвох  готували  вечері.  Яку  насолоду,  тепло  відчував    при  її  ніжних  поцілунках,  обіймах,  
     Клавдія  Петрівна    хустинкою  втерла  спітніле  чоло  сина.  Присіла  поруч  із  Софією,
-  Не  думала,  що  ми  іще  раз  зустрінемося.
Раптом  Олег,  повернувся  до  Надії,
-  Надю,    я  в  усьому  винен.  Пробач!  Я  не  в  силах  залишити  синів.  Зрозумій  мене,  я  не  зможу  бути  з  тобою.  Думаю,  з  часом  Софія  пробачить  мені,  ми  будемо  разом  їх  виховувати.

                                                                                                                                   26.07.2025  р.                                                                                                      
                   


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2025

Удвох за руки

                                       Вірш  до  картини

Удвох    за  руки,  лишить    сприйняття,
Сумління,  зради  на  дні  морському,
Втопити  разом  гнівне  відчуття,
Навік  забути  здолану  втому.
 
Це  іспит  долі  у  круговерті,
Подій    життєвих,  стремління  вдачі,
Цінуймо  шлях,  душевну  відвертість,
Любовних  ігр,  почуття  гарячі.
 
Удвох  за  руки,  босі  по  траві,
Дитинства  звук,  сонце  у  заграві,
Почути  клич  молодих  журавлів,
Омріяні,  скоритись  бажанню.
 
За  руки  вдвох,  до  нового  життя,
Сім’ю  створити  попри  спіткання,
На  злеті  вміло,  відчути  буття,
Цвітіння,  радість,  щирість  кохання.

                                                                           12.07.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2025

У затишку ночі

Все  надбання  забирає  літній  день,
Й  несе  з  промінням  золотим  за  обрій,
Здаля  ледь  чути  тихий  гомін  пісень,
У  намаганні  подарити  спокій.

Червоні  хмари,  зболені  в  тиші,
В  собі  сховали  смуток  і  страждання,
Душа  потішиться,  жаданій  крихті,
Щоб  без  тривог  заснути  до  світання.

При  світлих  мріях  у  затишку  ночі,
Із  миготінням,  привабливих  зірок,
Зімкнеш  повіки,  най  зморені  очі,
Хоча  б  на  мить  побачать  красивий  сон.

Нехай  з  дитинства,  у  маминих  обіймах,
Чи  в  густих  травах,  що  ховають  погляд,
Під  хвилі  вітру,  злетиш  мов  на  крилах,
Тобі  здається  посміхнувся  сонях.

Щасливі  миті  торкнуться  до  серця,
Тепло  відчуєш,  вже  ніби  в  колисці,
 Краплини  рос,  веселкові  озерця,
Лагідне  сонце,  їм  придає  блиску.

Мабуть  тобі  не  хочеться  проснутись,
Тіло  у  спокої,  як  море  в  штилі,
Та  все  ж  надія  ранку  посміхнутись,
Війну  забути,  віднести  за  милі…

Щоб  знов  зустріти,  під  мирним  небом  день.

                                                                     22.07.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2025

Яскравий день

По  долині  трави  в  росах,
Павучок  сплітає  стрічку,
Є  й  рядами  у  покосах,
Вкотре  вміло,  тче  доріжку.
 
День  яскравий,  сонце  пестить,
Вип’є  роси,  творить  хмари,
В  травах  сховку  йому  креслить,
Най  дощик  посипить  чари.

Щоби  знов,  все  забуяло,
У  барвистому  суцвітті,
Це  цвітіння  не  зів’яло,
Сприйняттям  кращого  світу,
 
Та  й  життя  всім  звеселяло,
 З  мирним  небом  у  блакиті!

                                           12.05.2025  р    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2025

Пахтить холодна кава

Він  запросив  мене  в  кав’ярню,
І  вже  замовив  пахку  каву,
Уста  вишневі  доторкнулись,
Чом  зразу  гіркоту  відчули.
 
Та  все  ж  відмовитись  не  сміла,
Від  твого  погляду  я  мліла,
Немов  під  сонцем  роса  рання,
Образа  зникла,  сподівання,
 
Думки  найкращі  вечорові,
З  тобою  в  ліжку  смак  любові,
Чи  насміхаєшся  і  рану,
Відчую...  в  нічному    тумані?
 
Світанок  пестив  піднебесся,
Палахкотіло  моє  серце,
Як  квітка  мріяла  кохати,
І  душі  щирість  розпізнати.
 
Похмурий  ранок,  терпка  кава,
На  жаль,    враз  посмішка  лукава,
Забудь  інтрижку  вечорову,
Тобі  вже  час  іти  додому.
 
Та  стежка  з  каменю,  в  колючках,
Душевний  біль,  сльози  на  очах,
Навіщо  голову  морочив,
Тож  присягався  серед  ночі….
 
Що  я  найкраща  в  цілім  світі,
Як  зіронька  в  місячнім  світлі.
Жаль  доля  нас  не  поєднала,
Як  вранішня  холодна  кава.

                                   ***
 
Чому  думки  все  ж  досить  п’яні,
Не  йдіть  дівчата  у  кав’ярні,
Бо  там  загубите  ви  вроду,
Тож  краще  пити  чисту  воду…
 
Та  й  знайте  з  ким  піти  до  нічки,
Не  взнавши  броду,  серед  річки.
 
                                               23.05.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043942
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2025

***написано колись

Ти  не  дивись    на  мене  строго,
Зів’яну  я,  зранена  квітка,
В  п’янких  цілунках,  прямий  погляд,
Запал  вразливий,  потік  світла.
 
Не  будь  палючим  наче  сонце,
Мов  через  скло,  неначе  в  призмі,
В  обіймах  знов  та  серце  хоче,
Торкнись  рішуче,    в  фанатизмі.
 
Нехай  пізнаю  насолоду,
Єства  твого,  в  котлі  бажання,
Від  долі  маєм  нагороду,
Спокуси  смак  таїть  до  рання.
 
Прислухайсь,  чуєш?  Соловейко,
Своїй  коханій  дарить  пісню,
Для  тебе    мрія,  не  погасну,
Як  зірка  в  небі,  я  воскресну.
 
Та  й  потону  в  очах  до  зваби,
Дотики  ніжності,  в  любові,
Жіночі  пестощі,  забави,
Почуй  в  судинах  прилив  крові…


Візьми,  згорю  в  протистоянні.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2025

Зламані долі

Сумні    думки,  най  зникають  у    горах,
Стають  скляними,  наче  обеліски,
Страхи  війни,  принісши  стільки  горя,
У  пам’яті    чи  й  згубляться  навіки?
 
Благає  мати,    на  руках  дитина,
Шукає  захисту,    летять  шахеди,
Спинити  як?  Вона  ж  у  чому  винна?
Цей  світ  лякає,  до  смерті  лиш  метри.
 
За  що?    Крик  відчаю  впав  по  долинах,
Не  квітнуть  маки,  як  і  світлі  мрії,
Краплини  крові  по  різних  стежинах,
Ущент  розбиті  батьківські  надії.
 
   А  він  не  знає,  в  боротьбі  щоденно,
 Під  кулями,  виснажений  до  болю,
Та  в  перемогу  вірить  сокровенно,
Сім’я,  родина,  пізна  кращу  долю.
 
Лиш  вітер  свідок  тих    подій  кривавих,
Земля  мовчить,  враз  вперіщила  злива,
Край  неба,  померкли  світлі  заграви,
Здаля  звучала  музика  тужлива…
Упав  мов  птах,  куля  влучила  в  крила.
 
Чи  біль  сховають  величаві  гори?
По  скелях  шрихи,  червоні  розводи,
Вершини  бачили,  небесне  море,
Й  потік  річок,  як  нескінченні  сльози…


Хто  відповість  за  всі  зламані  долі?

                                                                 15.07.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2025

Дивний сон ( проза)

       Надвечір’я…  останні  сонячні  промені  виграють  по  листві,  квітах  жасмину,  ніби  прощаються  до  завтрашньої  зустрічі.  Біля  нього  в  кріслі-качалці  відпочиває    Людмила  Вікторівна.    Позаду  клопітлива  праця  в  школі,  вже  два  роки  на  пенсії.  У  школі  викладала    українську  мову  та  літературу.  Своє  бачення  до  творів  доносила  дітям,  дуже  любить  читати.  Нині  ж  спокійніше  життя,  тепер  у  Інтернеті  знаходить  сучасні  твори,  залюбки  читає  їх.  І  ніби    із  сучасною  молоддю  йде  поруч.  Звичайно  її  щось  дивує,  насторожує,  але    в  усьому  звинувачує  швидкість  часу.  Не  зрівняти  з    її  молодістю,    себе  пригадуючи,  лиш  усміхнеться,    роки-роки.  В  будинку  одна  та  на  тумбочці      весільне    фото.    Яке  нагадує  про  щасливі  дні,  миті  з  коханим  чоловіком,    на  жаль,    який  вже  три  роки,  як  пішов  у  інший  світ.
   Зненацька  дзвонить  телефон…  вмить  думка,  напевно  дочка.  Від  здивування  брови  звелися  докупи,  онука?    Вона  з  нею  дуже  рідко  спілкується.  Оксана  гонориста  дівка,  минуло  лише  двадцять  років,  але  себе  вважає  надто  розумною.  Навчання  в  медінституті  імені  Пирогова,  тільки  підвищує  її  особистість.  Принаймні  так  вона  вважає,  тому  й  весь  час    з  бабусею  коротка  розмова.  У  мене  все  добре,  як  ти?  Яка  погода  та  іще  кілька  фраз,      дещо  про  батьків  розкаже.  Інколи,  ще  з  дитинства,  коли  онука  приїжджала  в  гості,  називала  ясним  сонечком.    На  личку  славна,  красивий  виріз    волошкових  очей,  пухкі  щічки,    а  уста,  як  стиглі  вишні.  Їх  яскравість  відразу  приваблюють  погляд.  Нині    ж,  як  квітка  та  мабуть  троянда,  думала    про  неї,  характер  пальця  в  рот  не  клади.  Та    Людмила  Вікторівна  про  особисте    не  наважується  запитати,  не  раз  онука  обривала  на  першому  ж    слові.
 З  телефону    кілька  слів,
 -  Бабусю  привіт!  Я  завтра  приїду.  Ніяких  пиріжків,  сиджу  на  дієті.
-  О  котрій  годині?
-  Приїду  електричкою,  що  приходить  о  дев’ятій  тридцять.
Короткі  гудки,    під  звуки    вітерцю  розносилися  по  окрузі.
Дивина,  розмірковує  жінка,  якби  щось  сталося,  то  подзвонив  би  хтось  із  батьків,  а  це  отак,  як  сніг  серед  літа.
       Оксана,  із  сумкою  через  плече,  тільки  відчинила  хвіртку,
 -  Привіт,  бабусю!  Я  є,  мені  з  тобою  треба  терміново  поговорити.  Настільки  пам’ятаю,  ти    сни  умієш  розгадувати,  тому  й  приїхала.
-  Я  рада  тебе  бачити.  То  добре,  що  відразу  все  виклала,  бо  я  подумала  щось  сталося.  Проходь,  на  кухні  дещо  перекусимо,    вип’ємо  чаю,  поділишся,  що    тебе  бентежить.
 -  Я  привезла  шоколадних  цукерок  «Бабусині  байки».  Ти  ж  їх  любиш.
-  Дякую!  Саме  вчасно,  хоч  я  за  тиждень  одну  чи  дві  посмакую  та  вже  закінчилися.  Приємно,  що  не  забуваєш.
 В  кімнаті  пахне  м’ятою…  Оксана  дмухає  в  чашку  з  паруючим  чаєм.  Це  вже  третя  чашка…    в  її  очах    сонячні  зайчики,  злегка  почервонілі  щоки,  як  вираз  хвилювання.  Це  в  неї  так  іще  з  дитинства.  Тому    бабуся  не  запитувала,  чекала,  коли  ж  сама  онука  зможе  наважитисьна  розмову.  Мабуть,  щось  надто  серйозне,  тільки  й  знаходила  в    цьому    причину  тривалого  мовчання.
Оксана,  ніби  зібралася    з  думками,
 -  Я  зараз  все  розкажу,  тільки  ти  мене  не  перебивай.  Розумієш,  я  по  Інтернету  познайомилася  з  чудовим  хлопцем  з  цього  містечка,  тому  й  приїхала.  У  нас  побачення.  Бабусю  це  перше  побачення.  По  відео  ми  майже  щодня  бачимося.  Я  з  ним  поділилася,  що  ти  тут  мешкаєш.  От  він  і  запропонував  приїхати.  Каже  так  зручніше,    мені  буде  де  зупинитися,  можна  довше  погуляти.  Тільки  сьогодні  він  на  роботі,  а  завтра  о  тринадцятій  годині  ми  зустрінемося.
-  Ну,  якщо  приїхала,  то  напевно  закохалася.
 Ніби  трохи  соромлячись,  відвела  погляд,
-  Ми  вже  вісім  місяців  спілкуємося,    хоче  зустрітися,  планує  трохи  пізніше  одружитися.  Мене  запитував  чи  піду  за  нього…
-  І  ти  вже  все  вирішила?  По  телефону,  це  одне,  а  на  живого  подивитися,  поспілкуватися,  побачити  його  відношення  до  людей.  А  особливо  до  тебе.  Чекай,  а  хто  він  за  фахом?
   Очі  Оксани  забігали  по  стінах  кімнати,  напевно  цього  питання  боялася  понад  усе.
-  Я  розумію,  за  мене  нижче  рангом.  Але  ж  красивий.  А  на  гітарі,  як    грає,  ще  й  співає,  ти  б  тільки  послухала…
-  Я  все  зрозуміла.  Тож  дасть  Бог  завтрашній  день,  побачитесь,  думаю  зробиш  висновок.  Що  той  соловейко  тобі  заспіває,  почуєш.
-  Ото  сказала!
-  Ну  не  соловейко,  але  співає  гарно.
-  Ох,  Оксанко,  співати  це  одне,  а  життя  це  зовсім  інакше.  Так,  я  все  зрозуміла.  Ти  в  кімнаті  відпочинь,  а  я    в  кріслі    почитаю  та  кілька  хвилин  подрімаю.  Втомилася,    для  мене  ночі  довгі,  прокидаюся  разом  із  світанком.
   Ввечері  Оксана  з  бабусею  грала  в  шахи.  Їй  здавалося,  що  надто  довго  тягнеться  час,  часто  зазирає  в  телефон,  жде  дзвінка.
Бабуся  помічає,  що  вона  відчуває  незручність,  озирається,  важко  переводить  подих.
-  Оксанко,  не  хвилюйся,  навіщо  кота  тягнути  за  хвіст,    давай,    розповідай  мені  свій  сон.  Кольоровий  був,  чи  чорно-білий?
-  Та  сонце  в  небі  звичайно  ж  золотисте  і  небо    наді  мною  чисте.  Правда  здалеку    чорна  хмара,  схожа  на  якогось  велетня  з  товстими  руками.
-  От  вигадала!
-  Та  ні,  себе  бачу,  йду  по  зеленій  траві,  в    любимій  сукні.  Назустріч  він,  але  чомусь  під  ногами  стежка  в  багнюці.  Між  нами  невелика  відстань,    він  на  долоні  протягує  три  обручки,  одна    зникає,  ніби  впала.  Та  раптом  бачу  його  в  товстому,  металевому  ланцюгові.  Він  до  мене  протягує  дві  руки,    за  мить  його  огортає  сіра  імла.  Очима  шукаю,  а  його  немає,  кричала,  звала  до  себе.  Я    й  прокинулася,    коли  відчула  тремтіння  уст,  вимовила  його  ім’я.
Запала  тиша…  Людмила  Вікторівна  зазирнула  до  вікна.  Ніби  там  шукала  відповідь,  як  сказати,  щоби,  не  зранити  молоде  серце.
-  Ну,  що  пораджу?    Думаю  для  тебе  краще,  на  побачення  не  йти.  Якщо  підеш,  то  згодом  пошкодуєш.
-  Ти  хочеш  сказати,  що  моє  кохання  до  нього,  то  іграшка?
-  Ні-ні!  Мова  не  про  тебе,  бачу  ти  сяєш,  як  зірка  в  небі,  яка  знайшла  свого  супутника.  Та  він…
-  Ні,  далі  не  говори,  краще  помовчи.  Одна  обручка  впала,  чи  десь  зникла.  Але  ж  на  долоні  залишалося  дві.
-  Гаразд,  вже  майже  ніч,  вгамуй  емоції,  навіщо  пусті  розмови.  От  завтра…  з  ним  зустрінешся,  тоді,  якщо  захочеш,  мені  розповіси.
За  вікном  ніч…    Людмилі  Вікторівні  не  спиться.  Вже  ладна  й  слоників  порахувати  та  думка  за  онуку      не  покидає.  Таке  воно….  життя.  Хтось  закохався,  надіється  на  продовження  стосунків,  а  хтось  безчесний  наносить  сердечну  рану.  І  хто  вигадав  знайомство  через  Інтернет?  Можливо    якась  пара  знайде  своє  кохання.  Та  на  її  погляд,  достатньо  зблизька  побачити  очі,  торкнутися  руки,  тільки  тоді  можна  відчути,  які  наміри  в  цього  хлопця.  Така  молодість,  не  усім  щастя,  але  ж  розчарування  буде  важко  пережити.
 Перед  дзеркалом    крутиться  Оксана,  в  сукні  із  синього  шифону.  Від  сонячного  проміння,  воно  переливається  то  золотом,  то  сріблом,
-  Ну,  як  я?    Бабусю,  що  скажеш?
 -  Як  волошка  серед  поля…  нехай    щаслива  буде  доля!-    на  її  плечах  поправила  локони.  Та  я  тебе  застерегла…
-  Бабусю,  не  зараз,  ми  зустрічаємося  на  зупинці  біля  парку.  Це  вчора  пізно  ввечері  Олексій  запропонував.    Думаю  весело  час  проведемо.  Не  хвилюйся,  мабуть  повертатимуся  з  ним,  тобі  передзвоню.
   Усміхнена,  махнула  рукою,
-  Я  пішла!
-  Ой  швидко  повернешся,  -  тихо  прошепотіла  жінка.
Синя  сукня  піддавалася  вітру,  злегка  здіймалася  й  знову  прилягала  до  тіла.  Красива  молодість,  подумала,  жінка  та,  якби  ж  то  щастя.
На  зупинці  нікого…  Оксана  кілька  раз  відходила  на  невелику  відстань  й  поверталась.  На  телефоні  тринадцята  година,  десять  хвилин.  Нарешті  зупинився  міський  автобус,  кілька  пасажирів  йшли  в  парк.  Тільки  тепер,  вона  здалеку  побачила  Олексія,  який    йшов  по  тротуару.  Помітив,  що  вона  дивиться  в  його  сторону,    махнув  рукою.  Її  ж  настрій  набагато  покращився,  ну  от  нарешті  ми  разом.  Та  вмить,  навпроти  нього  різко  загальмувала  машина.  З  неї  вийшло  двоє  кремезних  чоловіків  і  в  широкій  спідниці  вагітна  жінка.  За  мить,  вона  вже  стояла  перед  ним,  розмахувала  руками,  щось  кричала.  Олексій  щось  відповідав,  то  нахиляє  голову,  то  позирав  у  сторону  Оксани.  Вагітна  жінка,  ніби  дала  наказ,  гучно,
-  Беріть  його!  Чого  чекаєте?!  Я  з  ним  вдома  розберуся.
-  Це  серіал,  чи  що?  –  зненацька  вирвалося  з  уст  Оксани.
Позаду  вже  стояло  дві  жінки.  Вона  й  не  помітила  коли  вони  підійшли.  Одна  з  них  хіхікнула,
-  Отаке  полювання  на  чоловіка.  Це  ж  Вадим  з  автосервісу.  Його  все  містечко  знає,  має  доньку,  бачиш  і  дружина  вагітна,  а  він  все    пригод  шукає.  Такого  тільки  ловеласом  можна  назвати.
Друга  підтримує  розмову,
-  Як  красень  так  і  дивися,  норовить  вскочити  в  гречку.
Оксана  не  вірила  почутому.  Їй  хотілося  крикнути,  який  Вадим?  Це  ж  Олексій!  Та  в  горлі  ком,  нестерпно,  тиснув  до  болю,  по  щоках  сльози,  не  в  змозі  зупинити.
       На  лавці  біля  входу  в  парк,  трохи  оговтавшись,  Оксана  їла  морозиво.  В  неї  часто  так  буває,  коли  спантеличить  від    хвилювання,  задобрить  душу  і  все  проходить.  За  кілька  хвилин  до  цього,    все  ж  згадала  сон.    То  моя  обручка  впала,  зникла,  нам  не  судилося  бути  разом.  Чому  в  мережі  новин  не  поцікавилася  про  нього?  Щось  підштовхнуло  пригадати,  що  після  школи  мріяла  поступити  вчитися  на  детектива,  посміхнулася.  Якби  й  справді  пішла  тією  стежкою,  то  не  попала  би  в  таку  халепу.  Чи  мабуть    була  би  поганим  детективом.
   Її  підстерігає  приховане  почуття  провини,  що  не  прислухалася  до  бабусиних  слів.  з  таким  настроєм,  не  змогла  повертатися  до  бабусі.  Вона  ж  мене  попереджала,  а  я?  Як  дурне    довірливе  дівчисько.  Ні-ні,  по  телефону  ніяких  знайомств.  Досить  ілюзій,  пора  дорослішати.
 Мабуть  все  ж  таки    багато  значить  вища  освіта.  Вона,  як  майбутній  лікар,  змогла  себе  взяти  в  руки.  В  глибині  душі  зуміла    притупити    біль,  розчарування.
 Літній,  тихенький  вітерець  пестить  обличчя,  злегка  здіймає  волосся.  Окана  підійшла  до  жасмину…  в  кріслі-качалці,  трохи  схиливши  голову,    дрімає  бабуся.
Йдучи    в  будинок,    тихо  в  словах,  ніби  собі  шукає  підтримки,
-  Нехай  подрімає,  я  потім…  все  їй  розповім.  Та,  що  й  розповідати?  Що  мало  бути,  вона    ж  напевно  розгадала  сон,  тому  й  не  радила  йти  на  це  побачення.  
Як  кажуть,  якби  ж  то  знала  де  впаду,  то  соломки  підстелила  би.  Але  ж  завдяки  обставинам  не  впала,  значить  все  добре,  життя  продовжується.
 
                                                                                                                                                                                                           2025  р
 


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2025

Ти мій океан

                     (вірш  до  картини)

Ти  мій  тихий  океан,
Я  ж  весняна  злива,
Раптом    вітер,  ураган,
Чи  й  буду  щаслива.
 
Тож  прийми  мене  вночі,
Най  тебе  зігрію,
Вразив  вихор  у  борні,
Хтось  зламає  мрію?
 
Я  розтану  у  воді
Росами    веселки,
 Та  лиш  зрадити  не  смій,
І  не  розбий  серце.
 
Ми  з  тобою  вдалині,
Сповнені  у  штилі,
 Станеш  сонечком  мені,
 Блиск  у  кожній  хвилі.
 
             Вже  й  всміхнулись  небеса,
 В  хмарах    діаманти,
                   Зглянься,  тут  всюди  краса,
             Вдвох  діждались  щастя.

                                                                       2024  р

 
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043466
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2025

Настане мир!

Свята  водиця  із  криниці,
Два  джерела  подвійна  сила,
Нарешті  вдвох  могли  напитись,
Щоб  була  доленька  щаслива.
 
Нехай  дощить  і  буревії,
 Та  блиск  від  сонця  в  піднебессі,
Хоча  тремтить  сльоза  на  вії,
Печаль  загубиться  у  часі.
 
Чарівний  світ,  нас  кличе  в  політ,
І  чорні  хмари  не  завада,
Тож  проживемо  немало  літ,
Цьому  коханню  буду  рада.
 
По  два  крила  -  життя  магічне,
Всі  перепони    пройшли  разом,
Навіть  війна  нині  ж  не  вічна,
Насолодімось    рідним  краєм.
 
                                       По  зелен  -  травах  веселі  ми,                      
У  змозі  знов,  води  напившись,
В  борні  за  волю,  настане  мир,
Нам  перестануть  війни  сниться…
 
Набравшись  сили  із  криниці,
Пліч-о-пліч  вкотре  пройдемо  шлях,
Думками  з  мріями  сповиті,
Настане  мир!  Це  ж  клич  волі  час!
 
14.05.2025  р

                                                                                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2025

Ода літньому ранку

Мовний  шурхіт    листя,
Роси  мов  намисто,
Птах  завів  сопрано,
Це  ж  прокинувсь  ранок…
Колір  веселковий,
В  небі  світанковім,
Зник,  час  відпочити,
Сном  серце  зігріти.

Ввись,  тополі  в  драйві,
Ні,  розмови  зайві,
Вітер,  ще  дрімає,
Хоч  й  сонце  стрічає.
В  літа  теплі  очі,
Певно  й  серед  ночі,
Зорі-пелюсточки,
Все  ж  мерехтять  мовчки,
Злети,  їх  далекі,  
Там,  якісь  секрети,
Тож  сузір'ям  сяють,
А  вони  все  знають,
Ранку,  змога  бути,
Час  не  повернути.

Клен,    мліє  під  сяйвом,
Мов,  під  простирадлом,
 Перли,  злато  в  блисках,
Ніби  краплі  в  плисках.
 Подих  -  прохолода,  
В  дар,  несе  погода,
Літня,  хоч  примхлива,
В  час,  ери  красива,
 Квіти  і  суцвіття,
Смак  різноманіття,
Сприймемо  на  вдачу,
Їй,  гріхи  пробачим.

Враз  по  травах  хвилі,
Та  вже  ніби  в  штилі,
Гладь…  море  зелене,
Серця  стук  шалений,
Хто  тут  при  дорозі,
Ліз,  їжак  у  змозі,
Стежку  протоптати,
Ранок  зустрічати.

Промінь,  ліг  при  річці,
Тішиться  водичці,
Рух,  звабливий  колір,
Струм    тихенький  говір,
Блискітки  –  ряднинки,
Вплав,    як  намистинки
Рибкам,  то    принада,
Річка,  цьому  рада.

Добре  кому  втіха,
Гнусам  не  до  сміху,
Знов  загрозу  чують,
Жаби,  злі  чатують,
Очі  завидющі,
В  зелені  хитрющі,
Ква,  ква-ква,  співають,
З  ранком  всіх  вітають.

Берег,  трави  пишні,
Вітер,  ледь  колише,
Ви,  дрімайте  любі,
Тишу  кожен  любить,
Спокій,  сон  безхмарний,  
Серденько  не  ранить.

Мирно  по  окрузі,
Тут    й    лелеки  -  друзі,
Ловлять    щастя    миті,
В  променях  омиті,
У  новенькій  свиті,
День  прийде  найліпший.

Лагідне  проміння,
 Нас,  втіша  надія,
Ранки  і  світанки,
Нічки  забаганки,
Душ,  сердець  бажання,
Кращі  сподівання.

Мир  і  віра  з  нами,
Щоби  й  вечорами,
Тиха  гавань  вдома,
Щоб,  відійшла  втома,
І  над  рідним  краєм,
Сонце  водограєм,
Воїнів  стрічали
Втішно  з  короваєм!

Злети,  мов  на  крилах,
Дітки  у  обіймах,
Сльози  -.  дощі  в  полі,
Жити,    щоб  на  волі,
Дякувати  долі,
І  смілим    героям,
Що,  день,  ніч  боронять,
Кожную,  хвилину,
Славну  Україну.
***
Щоби    при  світанні,
З  ранком  у  єднанні,
Мрії  чисті,  світлі,
Люд  втішався  світом!  

                 01.07.2025  р

             Фото  /  Полтавщина  /

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2025

На набережній

Вона  по  набережній  йшла,
Із  парасолею  в  руці,
Бриніли  сльози  на  очах,
Весь  час  дивився  їй  услід.
 
В  кущах  ховались  горобці,
А  дощ  мілкий    все  не  вщухав,
Думки  шептали  в  голові,
Про  що  не  знав,  щось  відчував.
 
А  хмари  плинули  удаль,
Вже  підійти  дуже  хотів,
Щоби  розвіяти  печаль,
Та  не  наваживсь,  не  посмів.
 
Край  неба  сонечко  ясне,
Зненацька  сміло  підійшов,
Торкнулось  марення  мене
Своє  кохання,  я  знайшов.
 
Дніпровські  хвилі  стук  сердець,
В  душі  проснулись  почуття,
Обличчя  пестить  вітерець,
Довіку  будеш  ти  моя.
 
Удвох  по  набережній  йшли,
Пташиний  спів    зігрів  серця,
Не  розлучили  нас  роки,
В  теплих  долонях  майбуття…
 
Подяка  долі  за  той    дощ,
Що  постелив  стежку  життя.
 
                       26.05.2025  р


Покладено  на  музику  за  допомогою  ШІ
Дякую  пані  Liza  Bird

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2025

Родинна реліквія ( проза)

         Спекотне  літо  втрачає  силу…    ранкова  прохолода    освіжила  її  обличчя.
-  Ну  ось  і  ранок,  -  в  кріслі-  качалці  Барбара  розвернулася  в  сторону  вікна,  продовжила,
-  Віоло,  доню,  я  ніби  задихаюся.  Дякую,  що  відчинила  вікно,  ці  щоденні  клопоти,  хвилювання  забирають  всі  сили.
-  Нічого  мамо,    це  лише  на  якийсь  час.Ти  ж  знаєш,  коли  весілля    завжди  напружені  нерви.
-  Можливо  ти  й  права.  Не  кожен  доживе,  щоби  побачити,  як  онука  виходить  заміж.
-  Так  мамо  і  мені  нелегко.  Не  забувай  ,  що  я  її    в  сорок  років  народила.  У  кожного  своя  доля,  маємо  порадіти,  що  Єва  знайшла  свою  половинку,  то  ж  нехай  буде  щаслива.
 -  Дай  Боже.  Як  кажуть,  все  у  руках  Всевишнього.  У  вас  все  готово?  Нічого  не  забули?
-  Не  хвилюйся,  все  буде  так,  як  ти  хочеш.  Дві  автівки,    вже  прикрашені    стрічками,  кульками  і  квітами,  готові  до  поїздки.    Валентин  говорив,  з  їхньої  сторони  буде  три  автівки.
-  То  добре,  що  католики  не  змінюють  своєї  віри  і  молоді  люди  знаходять  одне  одного,  для  продовження    рідного  польського  роду.  Не  думаю,  щоб  у  них  була  змішана  кров  з  православними.
   -  Ти  ж  сама  розмовляла  з  його  батьком,  тому  дала  згоду  на  шлюб.  Тож  не  хвилюйся.  Після  розпису  їх  обвінчають  у  нашій  церкві.    З  пів  години,    як  завжди  роблять  молоді  пари,  можуть  покататься  по  окрузі,  пройдуться  по  алеях  парку.  Думаю  не  наважаться  поїхати  на  трасу,  хоча  обоє  обожнюють  покататися  там,    де  просторіше.
-  Та  це  ж  можна  зробити  іншого  разу,  не  обов’язково  в  день  весілля.  Оце  згадала,  як  Єва  прийшла  в  забрудненій  сукні,  обличчя  в  мазуті.  Ну,  в  той  день,    коли  автівкою    заїхала  в    кювет,  божилася,  що  не  на  великій  швидкості.  Але  ж  правду  приховала.  Добре,  що  Валентин  допоміг,  напевно  би,  десь  у  посадці  ночувала.
-  Всього  в  житті  буває.  Дочка  не  помітила,  що  телефон  розрядився.  А  може  так  і  мало  все  статися,  в  житті  багато  значить  доля.  А  де  б  вона  з  ним  познайомилася?  Я  рада,  що  згодом  поїдуть  жити  у  Варшаву.  А  де    сьогодні  їздитимуть,  все  зніматимуть  на  відео.    Їх  супроводжуватиме  чоловік  з  камерою.  Тож  ми  все  пізніше  побачимо.
-  Дай  Боже,  щоби  все  було  добре.  Як  Валентин  приїде  за  нею,  я  їх  благословлю,  а  потім  нехай  вже  роблять  ,  що  потрібно.  Не  в  мої  дев’яносто  років  відвідувати  ресторани.  Я  на  відстані  ними  тішитимусь,  молитимусь  за  благополуччя.  О!  Нагадала,  а  з  Варшави  його    родина  вже  приїхала?
-Так,  Валентин  їх  вчора  зустрів,  вони  в  готелі.  Мамо,    діти  будуть  задоволені.  Я  квартиру  переписала  на  Єву,  як  буде  скрутно  продадуть,  матимуть  гроші.  Вже  тепер  тебе  не  покину,  з  тобою  доживатиму  свій  вік.  Зараз  усі  молоді  пари  хочуть  жити  окремо,  у  них  буде  така  можливість.
Віола  підійшла  до  вікна…  на  підвіконні  воркували  голуб  з  голубкою.    Поглянула  на  них  і  ніби  щось  пригадала,
-  Мамо,  а  ти  онучці,  який  подарунок  приготувала?  Мовчиш,  ні  пари  з  уст,  мені  ж  цікаво  знати.
 -  Он  там  ,  у  серванті,  є  кілька  золотих  монет,  від  прадіда  твого  батька  залишилися.  В  ті  часи  родини  були  заможніші.  А  ще  два  кришталеві    бокали,  то  по  моїй  лінії  родинна  реліквія,  як  заповіт    від  мами.Ти  ж  знаєш,  їх  було  шість.  Вони  дуже  цінняться,  їм    уже  більше  трьох  століть.  Моя  бабуся  розповідала,  як    усі  сусіди  зібралися  подивитися  на  цю  красу.  Мамин    старший  брат,  був  не  скупим  чоловіком.  Хоча  з  дружиною  і  мешкав    у  Лондані  та  дітей  у  них  не  було.  Тож  вирішили  бабусі  віддати.
-  Мамо  я  не  хочу  тебе  образити,  але  я  пам’ятаю  тітку    Ганнусю.  Якось  вона  одного  разу,  щось  розповідала  про  цей  кришталь.  Казала,  що  на  ньому  якесь  закляття.
-  Що  ти  таке  видумуєш  та  стара    карга,  пробач,  не  стрималася.  Була  жінка  не  нашого  кола,    завидюща,  язиката,  як  мітла.  Куди  треба  та  й  куди  не  треба  пхала  свого  носа,  вигадувала  казна  -  що.
-  Але  ж  їх  було  шість.  Чому  всі  бабуся  не  віддала?
-  Отакої!  Тож  нас  три    сестри  було,  вона  і  поділила,  щоби  ніхто  не  ображався.
-  У  твоїх  сестер  не  збереглися.  Ото  тітка  й  казала,  що  приносять  невдачу.  Як  тільки  розбиваються,    то  відразу  два.  Можливо  тому,  вони  обоє  мали  другий  шлюб?  Ти  про  це  не  подумала….
-  О!  Ти  мене  своїми  вигадками  вражаєш.
-Та  це  я  так,  як  кажуть,  думки  вслух.    Я  в  тебе  теж,  я  від  другого  шлюбу.
-    Але  дякувати    долі  всі  живі,  а  другий  шлюб,  чи  навіть  і  третій,    в  багатьох  буває  і  без  кришталевих  бокалів.
-  Ну  гаразд,    йтиму    до  Єви,  треба  готуватися.  З  хвилини  на  хвилину  має  прийти  майстриня,  зробить  зачіску,  будемо  її  одягати.
-  Добре.  Та  ти  ж  не  забудь  віддати  кришталеві  бокали.  Їх  треба  забрати  в  ресторан,  обов’язково  поставити  для  молодих.
-  Гаразд,  не  хвилюйся,  я  все  влаштую,-  покидаючи  кімнату  відповіла  тихо.
 Та  в  голові,  думок,  як  гул  рій  бджіл.  І  навіщо  це  зараз  робити,  хіба  не  можна  віддати  пізніше.  Чи    примхи  років,  чи  вже  таку  цінність  мають,  що  обов’язково  за  весільним  столом,    тільки  з  них  молодята  мають  пити  шампанське.  Але  нині  не  до  суперечок.  Всі  сумління  треба  відігнати,  вірити  і  надіятись  на  краще.
   В  просторій  кімнаті  відчинене  вікно.    Єва  перед  дзеркалом.  Легкий  шелест  шовкової  білої  тканини,  приглушені  голоси  з  іншої  кімнати    створювали    атмосферу  очікування.  Її  сукня  мерехтіла  у  сонячних  променях.  Рухами  рук,  що  вкотре  на  плечах  поправляла  локони,  видавали  занепокоєння.  Вона  виглядала  приголомшливо.  Смарагдове  кольє  прикрашало  її  доволі  красиву  шию.  Воно  пасувало  до  її  зелених  очей.
       Віола  зазирнула  на  дочку.  В  очах  замиготіли  сонячні  блиски,  здавалося  два  ясні,  теплі  ліхтарики  зігрівають  материнське  серце.  Ледь  стримуючи  очі,  думки,  як  вирій  –  о  Боже,  дай  моїй  доні  щасливу  долю!
 -Мамо,  ці  бокали  і  шампанське  ми  маємо  забрати  в  ресторан?  Хіба  не  можна  було  раніше  завести.
   -  Сонце  моє,  це  так  бабуся  захотіла.  Це    ж  від  неї  подарунок.  Коли  буде  вас  благословляти,  вони  мають  стояти    на  столі.  Я  піду  принесу  коробку,  запакую,  щоб  безпечно  привезти  в  ресторан.    
         Єва  підійшла  до  столу,  взяла  два  келихи  і    пляшку  шампанського  поставила  на  підвіконня.  Відійшла  в  сторону.  Злегка  посміхнулася,
Думка,  як  тиха  течія  води  -    а  що,  ось  після  весілля,  займуся  своєю  улюбленою  справою.  На  фоні  вікна  намалюю,      ці  красиві,  старовинні  бокали.  Щоби  довіку  зберегти  бабусин  подарунок.  Бо  це  ж  така  річ,  хто  знає  чи  збережуться  до  нашого  золотого  весілля.  Та  й  при  нагоді  дітям  показати,  як  родинну  реліквію.  На  якусь  мить  подумала  про  сімейне  життя.  З  вікна  раптовий  звук  привернув  увагу.
     Зазирнувши  на  телефон,  Єва  здивувалася.  Відстань  в  тридцять  кілометрів  не  така  й  велика,  адже  в  цю  пору  вже  мав  приїхати  Валентин.  Спішила  до  виходу,  в  спину  відчула  різкий  вітер.  І  миттєвий    гучний  звук  розбитого  кришталю.  Здригнулася,    різко  розвернулася,  від  побаченого,  обличчя  миттєво  зблідло.  Шовкова  фіранка,  лежала  зверху  на  половині  відчиненого  вікна.  На  підлозі  лежала  відкоркована  пляшка  з-  під  шампанського.  Вся  підлога  вкрита    вином  і  дріб’язками  кришталю.
Від  здивування,  очі  округлилися,  на  віях  тремтіли  сльози.  Лиш  тільки  подумала,  це  ж  бабусин  подарунок,  що  їй  скажу?
 Як    у  кімнату  зайшла  мати,  зляканий  погляд  прикипів  до  підлоги.  На  лобі  густо  звузилися  зморшки.  Її  уста  тремтіли,  Єва  не  змогла  розібрати,  що  вона  хотіла  сказати.
-  Мамо  не  сварися,  так  вийшло.  Як  вихор  налетів  вітер,  все  сталося  за  мить,  я,  аж  злякалась.  Ти  поки  що    не  кажи  бабусі.
 Мати  взяла  її  за  руки,
-  Доню  присядь,  я  тобі  дещо  маю  сказати.
-  Мамо,  це  дріб’язки  життя,  не  варто  на  цьому    погоду  робити.
-  Та  я  не  про  це…  щойно  з  лікарні  подзвонили.  Автівка    Валентина  потрапила  в  аварію.  Вірніше,  їм  назустріч  виїхав  далекобійник.  Це  сталося  ще  годину  назад.  Швидка  привезла    в  лікарню,  але  вже  було  запізно.  Валентин  і  його  друг  вже  в  морзі.  Вся  родина    з  готелю  вже  в  дорозі.    Прошу  візьми  себе  в  руки,  нам  треба  їхати.
       Нею  ніби    керував  робот…  Єва  різко  зірвала  з  себе  одяг.  Сльози  рікою  текли  по  щоках.    Для  гучного  ридання    замала  кімната,  воно    проникло  в  кожну  шпаринку,    виривалося  у  вікно  і    неслося  вдалечінь.
   Мати    обійняла  доньку,  тихий  шепіт,  немов  шукала  розраду,
-  Чи  хто    і  зміг  би  подумати  про  те,  що  станеться  в  день  весілля.
 Від  болю  розривалося  серце,  підкрався  той  сумнів,  що  напередодні  збентежив  її.  От  тобі  і  родинна  реліквія,  успадкований  кришталь.  Та  хтось    же  знав      про  те  закляття,  невже  нічого  не  можна  було  змінити.


                                                                                                                                                   2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042503
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2025

Вона й досі кохає

 Вони  йшли  вдвох,  взявшись  за  руки,
Думок  й  не  мали  про  розлуку,
Осяйні    очі  до  причастя,
Кохання  ….  мрії  мати  щастя.

Так  крок  за  кроком,    роси  в  травах,
Стрічали  ранки  у  загравах,
Пізнала  ласку,  розплів  коси,
Дощі  накрили  їх  покоси.

 Завада,  хмари-  лиходії,
Судачать  люди  про  події,
Ото,  так  сталось,  не  судилось,
Знайшов,  він  іншу,  підкорилось...
Те  серце,  що  її  кохало,
Лише  хлоп’я  в  садку  гуляло.

Співала  птаха  голосисто,
Пекучі  сльози,  як  намисто,  
В  долонях  ,  нібито  озерце,
В  стражданні,  защеміло  серце.

Чому  все  так,  як  квітка  в  полі,
Беззахисна,  наче  й  на  волі,
Але  ж  дитя  тата  чекає,
В  душі  вогонь,  все  ж  не  згасає.

Повернеться?  На  жаль,  сумління,
А  може    знов    весни  цвітіння,
Йому  принаймні  нагадає,
Щоразу    жде  й  досі  кохає.

Понурий  ліс…  блукає  осінь,
Похмуре  небо,  зникла  просинь,
Мороз  ранковий  пече  в  плечі,
Життя  луною  -  крик  лелечий….
У  вирії  літа  і  спогад,
Але  ж  колись,  ти  тут  був,  поряд.

Тепер  онучок  гладить  сивину,
Невже  та  краща?  Казав  одну,
Мене  знайшов.  Бракує  слів,
Важким  думкам,  мабуть  погляну  вслід.

І  врешті  –  решт,    напевно  відпущу,
Не  варто  помічати  сльозу,
Яка  на  вії,  забринить  злегка,
О  доле,  доленько,  чому  така?

***
Вінок  на  згадку  зберегла,
Вино  причастя  палить  уста,
Немовби  вкотре  відчуває,
Пішов!  Чому  ж  вона  кохає….

                                                     23.06.2025  р

Вірш  liza  Bird  !Вишні  на  снігу"
надихнув    написати  цей  вірш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2025

Заблудився

Вечір  надходить…  ближче  до  нічки,
Щораз  думки,  штормові,    журливі,
Я  поспішаю  потоком  річки,
Згадай  коханий,  були  щасливі.
 
Із  буревієм  у  морських  хвилях,
Ти  заблудився,  світився  маяк,
Я  ж  ніби  пташка,  злечу  на  крилах,
Скажи  дістатися,    до  тебе  як.
 
Сміливо  з    морем,  веду  розмову,
Прошу  вгамуйся,  прояви  милість,
Сховай  злу  ревність,  на  дні  морському,
Потіш  наразі,    блиском  у  штилі.
 
Та  зрозумій,  зізнався  в  коханні,
Часто  шептав,  я  для  нього  зірка,
 І  нічка  зникне,  душа  в  зізнанні,
 Ти  наймиліша  рожева  квітка.
 
Тих  слів  забути,  ніяк  не  в  змозі,
Пристрасть,  цілунки,  ніжності  зваба,
Під  плескіт  хвиль,  вмлівала  в  гріхові,
Стань  же  опорою,  буду  рада.

Він  моє  щастя,  душі  натхнення,
Весняна    мрія  у  піднебессі,
Від  Бога  й  долі  благословення,
Тож  не  загубимося,  ми  в  часі.
 
О  море    -  море,  віднеси  в  далі,
 Жорстку  самотність,  передай  привіт,
Зніми  із  серця  тягар,  печалі,
Щоби  для  двох,  став  наймиліший  світ.
 
                                                                                                                                 19.06.2025  р.                                                                                                                                                                                                                                                              

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2025

Літній ранок

Серебриться  річка,  під  легким  туманом,
Солов’ї  майстерно….    виводять  сопрано,
Зустрічають  ранок,    сонця  ліг    промінчик,
Земля  підставляє…  з  багрянцю  ослінчик.

Відійшов  світанок,  сховав  фарб  багаття,
Коли  мир    і  світло,    Бог  дав  справжнє  щастя,
Тож  з  теплом  й  любов’ю  до  дня  надихає,
Всю  журбу,    тривоги  позаду  лишає.
 
І  заграли  роси,  веселково,  ніжно,
Лягла  тінь  рожево,  за  мить    білосніжно,
Від  землі  красуні  -  шаль  у  піднебессі,
Обійняла  хмарку  -  веселись…    на  часі.

Вітерець  легенький,  прокинувсь  поволі,
Пробудив…  травичку  й  квіточки,  ще  сонні,
Забриніли  звуки,  мов  спів  пелюсточків,
Поспішали  бджілки  до  рясних  садочків.

Вже  рознесли  крильця    солоду  духмяність,
Відчуває  днина,  красу,  силу,  радість,
І  пташино  стрімко,  мрії  до  сузір’я,
Хай    щаслива  доля  й  щоденна  надія…

Не  втрачаймо  віри  -  квітне  Україна!

                                   19.06  2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2025

Подаруй ніжність

А  в  небі  знову,  щось  гуркоче,
То  барабанить,  мабуть  здаля,
 Мороз  по  тілу  тепла  просить,
Ти  пригорни,  я  навік  твоя.

Не  спи,  прошу,  як  мале  дитя,
Веде  годинник,  відлік  часу,
Не  стримуй  дотики,  почуття,
Подаруй  ніжність,  солод,  ласку.
 
Вишневий  сік,  на  устах  блискіт,
Легенький  трепіт,  хай  відчую,
Візьми  в  обійми  досить  ближче,
Най  серця  стук,  гучний  почую.
 
Прийми  мене,  як  пташку  нині,
Нехай  зігріють  твої  крила,
Щоби  літала  в  небо  сині,
І  ти  сказав  кохаю  мила.
 
Під  тонким,  зимним,    покривалом,
На  мить  спини,  наш  час  жаданий,
Розбуди  пристрасть  із  запалом,
Веди  в  спокусу  мій  коханий.
 
Твоє  чоло  вкрите  росою,
Бентежно,  звабливо  пірнати.
Щаслива  вмиюся  сльозою,
Нас  час  навчив  щиро  кохати…
 
                                   Я  божеволію  з  тобою,                                                        
Нині  не  треба,  шанс  втрачати,
Вдвох  зігріваємося,  любий.

                                                   2021  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2025

Сновидіння ( рим проза)

       За  вікном  літо,  нічна  пора.  Думок  сплетіння,  мов  жернова.  Як  їх  спинити,  замати  спокій?  Наче  у  путах  посеред  ночі.  Та  ледве  вклалася,  холодне  ліжко.  Одна  відрада,  погляне  ніжно.  До  сина,  що  давно  вже  басить  сон.  І  спогад  колискової,  звучання  в  унісон.  Все    ніби  й  добре  нині,  хоча    сльози  полинні.  Знов  залишаються  на  устах.  Які  й  не  раз  ховала  при  свічах.  Коли  не  спалося,  виключали  світло.Тремтять  повіки,  бажання  є,  кудись  летіти.  І  от  нарешті,  сон  підкрався….
     Вона  у  ліжку,  погляд  до  вікна.  Серце  тріпочиться,  хвилювання,  коли  ж  закінчиться  війна?  Відчинена  кватирка,  повітря  свіже,  Раптовий  скрип,  той  звук,  чомусь  слух,  надто  ріже.
   Місяць  уповні,  лукаво  позира.  Враз  шелест  листя…
 -  Ти  одна.  Вгамуйся,  ще  все  попереду,  та  знай!  Розслабся,  що  скажу,  при  тиші    все  сприймай.
     За  мить  перед  очима  рідний  сад.  В  його  руках  достиглий  виноград.  Бачить  себе  в  обіймах  ніжності,  тепла.  Ласкавий  погляд,  поцілунки  на  щоках,
-  Ану  цей  солод  скуштуй,  люба,  кохана.  Мене    теж  нагодуй,  залишимось  до  рання.  Цей  сік  нехай,  мовби  вином  нас  оп’янить.  Не  поспішаймо.  Давай  цей  час,  зупинимо  на  мить.
 Враз  ніби  серце,  вискочити  хоче,  Слова  почула,  листя  шепоче,
-Кривава  війна  -  розлука,  біда,  журба.Та  вже  зустрітися,  настав  час.  В  душі  вогонь  кохання  не  погас.  Папери  ті,  що  безвісти  пропав.  Веління  долі,  то  правдоньки  ніхто  не  знав.
 Зненацька  вітер,  увірвався  в  кімнату.  Миттєво  відкрила  очі,    А  він  все  ще  гойдав,  шовкову  фіранку.  Бентежить  думка,  чому  такі  задовгі  ночі?  Холодний  піт,  мокре  чоло,  в  мить  почуття,  гарячим  попілом  лягло.  Чому  наснилося,  що  було?  Навіщо    душу  ятрить  і  до  чого  цей  сон?
 Де  знайти  відповідь?  Погляд  до  вікна.  На  підвіконні,  маленька  пташка  на  неї  погляда.  Наразі  світло  в  телефоні,  легенький  звук  від  СМС.  Цікаво  яку  звістку  принесе?  Ця  пташка  і  хто  так  рано  щось  нам  пише,  синку.  На  стіл  поклала  мокру  хустинку.
Повідомлення,  із  чужого  телефона,  читає  без  зупинки.
 -  Привіт!  Я  живий,  люба  не  хвилюйся.  З  полону  нині  повернувся.  Передзвони,  як  ти,  як  син?  Скину  локацію,  чекаю  на  зустріч.  Моя  кохана,  я  так  за  вами  скучив.

                                                                                                                                             11.06.2025  р




 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2025

Поміж Карпатських гір

Поміж  Карпатських  гір,    я  вкотре  йду
Схилились  низько  гілки  смереки,
То  не  завада  стежечку  знайду,
До  тебе  любий,  хоч  так  далеко.

Назустріч  вітер,  ніби  чекає,
На  мить  притихне,  повіє  ніжно,
Згадати  важко,    душа  страждає,
Тут  поцілунки,  обіймав  міцно.

Слова  відлунням  –  Я  тебе  люблю!
Зненацька  чую  із  гірських  вершин,
Яке  блаженство,  потайки  ловлю,
Та  раптом  сльози,  як  гіркий  полин.

Я  відчуваю,    що  живий,  вірю,
До  серця  стежку  тобі  збережу,
Давно  війна,  плекаю  надію,
Кохаєш,  знаю,  лиш  мене  одну.

Веселка  в  травах  -  ранкові  роси,
А  ясне  сонце  пестить  лаванди,
Колись  рожеві,  мені  приносив,
У  сподіванні,    разом  наза́вжди….

 Щире  кохання  подарить  крила,
Ми  подолаєм  відгуки  війни,  
Кожна  хвилинка  для  нас  щаслива,
Я  потону  в  квітучості  весни  .
 
                                                 28.05  2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2025

Перші кроки літа

Сонливий  вітер  злегка  гойдає  трави,
Немов  з  думками,  які  в  душі  плекаю,
Відчула  вкотре  невпевнені  октави,
Можливо  й  ні!  Чомусь  сумлінно  вважаю,
Напевно  по́милка,  але  цей  світ  люблю.

Помітно  зваблюють    пелюстки  суничок,
В  жаданні  сонця,  зранку  випити  росу,
Босоніж    я,    поспішаю  до  позичок,
Вдихати  хочу  свіжість  саду.  Всю  красу,  
Вбирати  й  кроки,  ледь  чутні  цього  літа.

Шурхоче  листя,  в  глянцевій  оболочці,
Відбитки  золота  -  сонця  подарунки,
В  черешні  ягоди,  в  червоній  сорочці,
Ловлю  їх  запах,  солодкі  п’янкі  трунки,
Блаженне  літечко,  до  тебе  радо  йду.

Уздовж  стежини  рясніють  полуниці,
Промінням  пестяться,  захоплюють  тепло,
По  них  зненацька  переллються  зірниці,
 Частково  в  росах,  веселкове  джерело,
Тона  забарвленості  приємні  серцю.

 Під  дійством  вітру  тішить  колоритність  гам,
Здається  сік  уже  замала  на  устах,
Кислинку,  солод,  сприймає  моя  душа,
Мигтіння    блиску  не  сховаю  у  очах,
Тієї  радості,  що  полонить  єство.

Ці  перші  кроки  вже  з  літом  відчуваю,  
Жага  сприйняти  без  порушення  тиші,
Я  світлі  мрії  про  мир  щоденно  маю,
Нехай  війна  скінчиться,  достигнуть  вишні,
Якби  ж  почув  мої  бажання  Всевишній.

Тихенький  вітер  висушив  ранні    роси,
Й  полинні  сльози,  що  стікали  по  щоках,
О  літо  -  літечко,  не  принось  нам  грози,
Журбу  і  біль.  Нехай  достигнуть  у  садах,
Всі  фрукти  й  ягоди,  не  меркне  надія….

Що  Україна,  знов  вип’є  келих  вина,
З  духмяним  літом  зустрічатиме  осінь,
За  щастя,  віру,  що  так  бентежать  серця,
Треба  лиш  вистояти,  щоб  чиста  просинь,
І  шлях  нам  сонце  освітило  в  майбуття.

                                                                               07.06.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2025

А хто вона, як всі?

А  хто  вона,  як  всі?
Безгрішна,  чи  свята,
Іде,  сміливо  в  бій,
Хоч  темні  небеса.

Звук  хмари  гучно  рве,
Здаля  шахід  летить,
Війна,  комусь  вже  зле,
У  жилах  кров  кипить.

Та  хто  ж  вона  така,
У  берцях,  штанах  вже,
Худенька.  У  очах,
Все  ж  мрію  береже,

Тут  вистоїть,  як  всі?
Не  дасть  впасти  другу,
У  темряві  нічній,
Втече  від  наруги.

В  окопі  задріма,
Та  сон    лиш  на  мить,
А  думи  жернова,
Так  серденько  болить.

За  тих,  хто  вдома  жде,
Туди  б  хоча  на  мить,
Дитина  маму  зве,
Від  дум  душа  тремтить.

Та  хто    вона  така?
В  очах  світло  несе,
Красива,  молода,
В  руках  зерно  святе.

В  надії  сіяти,
Збирати  урожай,
Щоденно  мріяти,
Плекати  рідний  край.

О  жінко,  мов  дівча,
Як  бій  за  плечима,
Горить  вкотре  свіча,
Немає  побратима.

В  душі  пала  вогонь,
Готова  все  знести,
Проллється  вража  кров,
Спроможна  захистить.

Землицю,  всю  красу,
Хіба  це  буде  гріх,
Готова  масть  черству,
За  мить    стопить  на  сніг.

Нехай  ніхто  не  зна,
Як  важко  пережить,
Рашистська    рать  -  пітьма,
Завадить  мирно  жить.

Тому  погляд  вперед,
Не  зронить  і  сльози,
Плекає  свій  секрет,
Позбутися  біди.

І  хто  ж  вона  така?
В  ній  гордість  і  краса,
Жаль  доля  нелегка,
Та  чисті  ж  небеса,
Ознака  краще  жить,

То  хто  ж  вона  така?
Квітуча  і  проста,
Та  це  ж  твоя  дочка,
В  ній  віра  не  згора,

Тож  завжди  має  честь,
Незламні  почуття,  
Її    не  спинить  й  смерть,
Заради  майбуття,

Сім’ї  берегиня,
Славетно  вознесе,
Свій  стяг  України,
Бо  в  ній  щастя  живе,
Як  сонце,  все  земне,
В  досягненні  миру.

           05.06.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2025

В нічній тиші

Снить  нічна  тиша  накрапає  дощ,
Легко  музично,  мов  шепче  щось,
Листя  торкається,    душі,    єства,
Все  омиває  свята  вода.

Тонким  струмком  стікає  з  дахів,
Хтось  і  не  спинить,  якби  й  хотів,
Змиє  весь  пил,  що  припав  за  день,
Ніби,  по  трубах  звуки  пісень.

В  тихім  звучанні,  розпач,  жура,
Слід  залиша  безжальна  жара,
Вто́му  ледь  змиє  в  тиші  нічній,
Дощик  легенький,  не  буревій.

Стиха  останні  краплі  мовчать,
Хоч,  хитаючись  хочуть  заграть,
Все  ж  звуками  нічного  дощу,
Може  спокій,  я  з  ними  знайду.

Ніч  у  сні  чує  кроки  чиїсь,
Краплі  хиткі,  як  думи  мої,
Все,  це  на  благо,  най  би  було,
Сонячний  ранок  збудить  село….

То...  є  надія  нічки  й  моя,
Вкотре  почути  спів  солов’я,
Щебет  про  мир  по  всій  планеті,
Щоби  щораз  мрії  на  злеті...

Світлі  і  теплі  зігріли  серця,
В  тиші  щасливій  все  майбуття.

                           04.06.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040905
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2025

Життя це…

Життя  -  випробування  сили  духу,
Знайти  дорогу,  сприймати  дивосвіт,
Не  зрадити  стремління,  свою  душу,
У  ній  відчути  натхнення,  краси  цвіт.
 
Життя,  це  ранки,  днини,  надвечір’я,
Під  сонцем  стежка,  поряд  з  плесом  річки,
Неначе  змійкою  уздовж  Міжгір’я,
Зненацька,  в  полоні  пітьми  нічки.
 
Здаля…  та  височінь  манить  до  волі,
Ясне  світило,  у  мріях  сподівань,
Торкнеться  злегка,  скоришся  поволі,
Сприймаєш  ніжність,  тепло  без  нарікань.

Життя-  колиска  мами,  серця  співочість,
Щоб  мову  рідну,  славити  на  шляху,
В  добро  повірю,  життєздатну  творчість,
Її  по  стежці  в  долонях  понесу.

                                                                12.05.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2025

За вікном дощ

Знов  вітер  гойдає  фіранки  шовкові,
А  ранок  дарує  духмяність  і  світло,
Із  свіжим  повітрям,  думки  пелюсткові,
Душа  в  насолоді,  дивлюся  привітно.
 
Дощить  за  вікном,  а  край  неба  багряність,
Мабуть  хлюпотітиме,  як  три  дні  поспіль,
Навіює  смуток,  навіщо  вкрав  радість,
Щоднини  коханого,  чекаю  в  гості.
 
Невже  дні  завадять,  весняні,  холодні,
Здолати,  між  нами  небажану  відстань,
Не  вірю,  що  мрії  здійснить  не  спроможні,
Ми  юні  та  сильні,  відкинь  протиріччя.
 
Та  справді,  здається,  що  осінь  настала,
І  грози  травневі,  розлук  тьмяні  очі
Сердечко  тріпоче,  про  тебе  згадала,
Коли  сильний  дощ  завітав  серед  ночі.
 
Мої  сподівання,  всі  краплі  не  змиють,
І  навіть  із  снігом,  нав’язливі  нині,
Коханий,  мій  милий,  щомиті  чекаю,
Нам    сонячний  промінь    і  співи  пташині,
 
Засвідчать,  що  скоро  війна  закінчиться,
Розсіються  хмари,  із  вітром  у  далі,
Гармати  затихнуть,  душа  звеселиться,
З  тобою  в  обіймах  розвієм  печалі.
 
                                              27.05  2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2025

Прийнятні ноти

Яку  ноту  вибереш  сьогодні
Голосну  чи  тиху.  В  сподіванні,
Цю  прийнятну  ДО,  душі  холодну,
Як  і  РЕ  в  буревії,  стражданні.

А  вже  МІ  -  для  серця  дуже  мила,
Наче  тіло  в  обіймах  любові,
Лиш  достатньо  сприйняти  щаслива,
Тут  і  ФА,  не  загубиться  в  слові.

Чи  потішитись,  як  факел  збудження,
Та  раптово  СОЛЬ,  як  приємний  сон,
Огорта,  не  викличе  збурення,
Її  звук  пролине  в  унісон.

І  на  часі  СІ  –  возвеличить  всі,
Ніби  мрія  до  неба  несеться,
Ноти  разом  подарують  пісні,
Найчуттєві  для  душі  і  серця!

         26.05.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040553
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2025

Прикметам не вірте

Політ  думок  -  злети  пташині,
Скажи  чому  не  разом  нині,
Коли  я  в  тебе  закохався,
Конвалій  цвіт  вже  осипався.

Кажуть  для  нас  була  прикмета,
Не  розірвалися  тенета,
Бутону  цвіт,  ще  не  відкрила,
 Від  серця  ключ  не  подарила

Моя  трояндо  смак  любові,
Згадай  розмови  вечорові,
Давай  потрапимо  у  казку,
Не  пошкодуй  ніжності  й  ласки.

Із  пелюсточків  зніму  роси,
Вустами  зацілую  коси,
Моя  душа    блаженно  просить,
Нехай  зустрінемо,  вдвох  осінь,

Думки  летять  у  дальні  далі,
Іскрить  шампанське  у  бокалі,
Весільний  вальс  і  крики  гірко,
В  небі  сіяє  наша  зірка…

Не  треба  вірити  в  прикмети.

                                             23.05  2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040405
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2025

Два берега

Два  берега...  поміж  них  річка,  вже  давно,
Ті  води,  часом  немов  гірке  вино,
Які  щоденно  роз’єднують,  на  жаль,
Ще  дощ  добавить  кислий  присмак.  Печаль.

Проникне  в  душу,  охолодить  серце,
Нараз  не  вправі,  зібрати  в  озерце,
Весняні  почуття.  Тьмяна  заграва,
Від  річки,  ця  розлучниця  так  рада.

У  ніч  погожу,  їх  з’єднають  зорі,
Прийматимуть  прикраси  кольорові,
Від  квітів,  як  цілунки,  привітання,
Допоки  не  погасне  зірка  рання.

Медові  роси  -    посланці  кохання,
Хоча  на  миті    відчують  єднання,
Та  сонце  вкотре,  із  річкою    в  змові,
Мабуть  втішають  зради  випадкові.

Але  ж  віками  спаплюжені    води,
Природні  явища,  не  знайдуть  згоди,
Кохання,  все  ж  міцнішає  з  роками,
Завади  зникнуть  межи  берегами.

                                                           22.05.  2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2025

У СМС мало слів

Чому    це  небо  плаче  знов  і  знов,
Не  яснить  сонце  поміж  хмарин,
 У  жилах  вкотре  закипає  кров,
На  полі  бою,  знаєш,  тут  не  один.

Відстань  до  болю,  серденько  крає.
Війна  навіщо,  душевні  крики,
Тут  побратим,  ранений  страждає,
Певен  не  можна,  все  це  простити.

Тож  не  покину,  не  пророню  сліз,
Та  й  не  погоджуюсь  із  весною,
У  СМС,  зазвичай  мало  слів,
Хоча  б  на  мить  зустрітись  з  тобою.

Бо  ти  є  сонцем.  Мета  досягти,
Нам  перемоги,  щоби  була  поряд,
Щоб  не  тікали  діти  у  світи,  
Бо  там  не  наш,  не  вкраїнський  погляд.

Це  випадковість,  весна  плаксива,
Журавлів  зграї  у  піднебессі,
Від  смутку  матінка,  зовсім  сива,
На  жаль  зненацька  губиться  в  часі.

 Важко  сприйняти  -  божевільний  світ,
Заради  чого,  хтось  йде  вбивати,
Чи  хоче  вибратися  із  боліт,
Свою  багнюку,  скрізь  розкидати?

Нехай  нам  важко  та  маю  віру,  
На  право  жити,  вистоїмо  ми,
Яскаве  сонце  вернить  надію,
На  святу  землю,  врешті  прийде  мир!

 У  СМС  думки  не  напишу,
Та  ти  відчуєш,    вітерець  війне,
Прошепотить,  що  я  тебе  люблю,
Адже  в  цей  час,  теж  згадуєш  мене…

Чекай  кохана,  вірю,  повернусь.

                   20.05.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040128
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2025

А вітер свище

А  що  думки,  як  вітер  свище,
Зникають  десь,  у  морських  хвилях,
Вмить  піднялись,  до  сонця  ближче.
Зненацька  губляться  у  штилях.

То  сумні  роздуми,  про  нас,
Коли  коханий,  так  далеко,
Вода  сердито  б’є  об  баркас,
Йому  змиритися  нелегко.

Штормить  мов  кличе,  в  незнану  даль,
Реве  пантерою  раптово,
Наразі  вкриє,  як  чорна  шаль,
Біду  накличе.  Пурпурово…

 Містичне  море.  У  вигна́нні,
Пізнає  землі  зовсім  інші,
 А,  як  же  я,  у  сподіванні,
Думки  вже  зранку,  чомусь  гірші.

Була  би  чайкою,  сміливо,
У  вирі  стежку,  все  б  віднайшла,
Хоч  місяць  світить,  знов  мінливо,
Поміж  хмарин,  сяйвом  ллє  зоря.

Поглянь,  це  ж  я,    ночами  не  сплю,
Тобі  віддам  частину  сили,
Додому    шлях,  сріблом  простелю,
 Довіку  будемо  щасливі.

16.05.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2025

До дня вишиванки

Вишиті  хрестики  на  скатертині,  
Будьте  щасливі    в  нічний  час  й  при  днині.

У  подарунок,  щоби  світлі  мрії,
Стальна  підтримка.  Й  душевні  надії

 Не  покидали,    в  час  потрясінь  і  бід,
Уберегли…  від  горя,  страждань  і  війн.

Сльоза  скотилась,  відчуття  загрози,
Сприйняття  раптом,  на  фоні  мімози.

Та  колір  жовтий    для  серця  розрада,
Мов    промінь  сонячний,  йому  так  рада.

А  небо  ж  чисте,  то    ознака  життя,
Міцність  не  втратила  землиця  свята.

Ніхто  не  зрадить,  бо  на  скатертині,
Весь  світ  у  квітах  -  оберіг  родини.

Тож  віра    й  воля,  навічно  незламні,
Серця  материнські...  стихли,  в  мовчанні.

У  молитва́х  думи,  ти  зглянься  весна,
Нехай  закінчиться    кривава  війна…

Щоб  коровай    на  святковому  столі,
І  оберіг,  зібрав  дружню  родину…

Вже  й  мир  настав,  розквітла  Україна!


                               10.05.2025  р

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039711
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2025

Ти почекай…

Ти  почекай,  постій,  хай  охолону,
Немов  згораю  в  пекельному  вогні,
На  жаль,  не  вирвуся  з  твого  полону,
Хоча  й  посміла  сказати  "Се  ля  ві".

Але  навіщо  розігріти  сміла,
Наче  із  сонця  украла  увесь  жар,
Сама  ж,  як  попіл,  піді  мною    мліла,
Не  розумію,  чому    кажеш  "  Прощай  !"

Торкнусь  востаннє,  медових  уст,  пахких,
Тільки  тоді,  вирішиш,  як  нам  жити,
Дивлячись  вдаль,  не  зруйнувати  мости,
Та  хіба  ж  ми,  не  навчилися  любити...

Прошу,  благаю  не  руйнуй,  не  спіши,
Бо  ти  ж  для  мене  найсолодша  в  світі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039669
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025

Ми, як місяць…і ( з гумором)

Ой  зрадливо,  світить  місяць,
Дід  не  знайде  собі  місця,
Де  ж  причалити,  щоб  вдало,
На  дурняк,  поїсти  сала.
*
Давня  баба,  як  холера,
Знову  має  кавалера,
Не  сліпого,  не  глухого,
Живе  весело,  хіпово.  

Дідок  схожий  на  мужчину,
Мав  будинок  і  машину,
Каптур  модний,  нові  джинси,
Не  біда,  що  зовсім  лисий.

Обібрала,  геть  до  нитки,
Дід  позбувся,  уже  й  нирки,
Забажала  ікру  "Красну",
Щоб  життя  було  прекрасним.

На  столі  зранку,  печінка,
Правда  добра,  в  тебе  жінка,?
Зготувати  не  ледача,
Скажи  людям,  за  всіх  краща.

Ми.  як  місяць  і  Землиця,
 В  душі  й  досі  молодиця,
Не  дізнаюсь,  про  що  мрієш,
Чи  про  те,  що  не  умієш,
Зігрівати,  мене    в  ліжку,
Хоч  погладив  би,  як  кішку.

Пригадав  дід,  як  напився.
Біля  хвіртки  зачепився,
У  кишені  грошенята,
Не  обійдеться  без  свята.
Шепотіла,обіймала,
Вже,  як  пташка  заспівала.

Час  минав,  хваливсь  сусідці,
Опинився  ніби  в  сітці,
Що  робить,  не  знаю  нині,
Аж  печуть  сльози  полинні,
Може  іншу  йти  шукати,  
Бо  ж  не  маю  свої  хати.

Вона    ж  баба,  теж  не  промах,
Тож  заходь,  нарубай  дрова,
Є  нагода  вік  дожити,
Щоб  медуху  ,зранку  пити,
Її  треба  заробити.

Є  олія,  бараболя,
А  ще  зварена  квасоля.
Це  ж  дієта  тепер  в  моді,
Огірочки  на  городі,
Помідори  уродили,
Дід  лип  -  лип,  обличчя  кривить.

Мов  прозрів,  тікав  додому,
Ото  вийшло  по  -  дурному.
Своя    баба,  як  холера,
Й  часом  наче,  як  пантера,
Все  ж  не  скнара,  як  сусідка,
Та  й  гризе,  зізнаюсь,  рідко.

Зайшов  радо,  у  хатину.
Приголубив,  як  дитину,
Ти  пробач,  мене  рідненька,
Почастуєш,  солоденька,
А  я  ж  люба,  заспіваю,
Як  тебе,  одну  кохаю.

***
Дідам  хочу  сказати,
Зазвичай  таке  життя,
Ой,  не  пийте  горілки,
Не  зрікайтеся  житла,
     Хоч  й  не  маєте  жінки.

       Це  ж  я  раджу,  щиро  вам,
               Час  минулий  згадаєш,
                 Лиш  тоді,  вже  справжній  пан,
                   Як  приватний,  дім  маєш.

                                                                         2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2025

Гусенята в озерці

Я  ходила  бережком,
Підганяла  батіжком,
Гайда  гуси,  до  води,
Й  гусенятка,  всі  сюди.
 
У  озерці,  хлюп  -  хлюп  –  хлюп,
Навкруги,  луною  звук,
Як  чудово  в  літні  дні,
Мов  веселка  по  воді.

Миють  лапки,  животик,
Зразу  труситься  хостик,
Ой,  які  ж,  вони  милі,
Відчуваю,  щасливі.
 
А  гусак  -  воєвода,
Йому  люба  свобода,
Здійняв  крила,  ґелґоче,
Тягне  шию,  шепоче.
Мов  рахує  гусенят,
Я  ж  чатую,  всього  п’ять.
 
Хвилька  ряску  колише,
Га  -  га  -  га  гуска  кличе.
Гайда  їсти  та    пити,
І  гарненько  спочити.
.
Павучок  сітку  плете,
 Втішить  й    сонечко  ясне,
Босонога  по  траві,
На  душі,  тепло  й  мені,
Очі  радістю  горять,
Тут  пасу,  я  гусенят….

     Дуже  -  дуже,  їх  люблю.


                                                   2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039529
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2025

Моє селище далеко

                                 (  с.Козача  Лопань  )

Рідне  селище  далеко,
Загубилась  моя  мрія,
Не  гніздяться  вже  й  лелеки,
Ятрить  душу  безнадія.

Земля  зранена  війною,
Під  руїнами,  плач,  стогін,
Умивається,  знов  кров’ю,
Із  землі    квітковий  пагін.

Всюди  ями,  страшні  вирви,
Залишались  тіла,  смута,
Гомінкі  лунали  крики,
Де  ж  ти  ненько,  моя  люба?!

Ти  людей  спаси  Вкраїно!
Зупини  цей  час  жорстокий,
Збережи  цвіт  і  родину,
І  поля  щедрі,  широкі.

Мені  б  птахою  злетіти,  
Щоби  болі  вгомонити,
Та  настигли  вертоліти,
Під  завами  снять  діти.

Рідне  селище  далеко,
Крає  навпіл  моє  серце,
В  бою  воїнам  нелегко,
Як  спасти  життя,  озерця?

Де  ж  той  спокій  загубився,
Тож  диявол  ненаситний,
На  жаль,  вкотре,  мов  сказився,
Хоч  з  тайги  та  дуже  спритний.

Йде  війна  -  йому  за  радість,
Каже  мало,  є  (движухи),
У  очах  ярість,  лукавість,
Бажав  нової  розрухи.

Сам  згниєш,  скоро  в  болоті!
Прийде  час,    ворог  сконає,
Не  спасуть  й  рублі  св  *  лоту,.
Україна  силу  має.

Непохитні  сини  й  дочки,
Ранній  цвіт  непереможний,
Збережуть  літні  садочки,
Де  гуляли  босоногі.

Час  настане,  вірю  щиро,
Річка  Лопань  заіскриться,
Посміхнеться  дитя  мило,
Із  волошками  в  пшениці.
*
Віднайду,  стежину  в  полі,
До  долини,  до  криниці,
У  воді  святій,  смак  волі.
Відчуваю,  знадобиться….

Дай  же  Боже  лиш  дожити.

30.04.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2025

Ти справжній чи в уяві

Який,  був  справжній  чи  в  уяві?
Спроможний  щиро  покохати?
Напевно  світлі  мрії  марні,
Мабуть  лиш  вмію  малювати.

У  помислах  з  душевним  болем,
Твій  образ  звабливий  красивий,
Але  ж  далеко  в  дружбі  з  морем,
Із  хвилями  досить  щасливий?

Коли  здаля  линуть  розкати,
І  блискавки  лякають  душу,
Чи  ти  посмієш    не  кохати,
Ачей  повернешся  на  сушу?

Нехай  я  вкотре  намалюю,
Причал  журливі  крики  чайок,
Твій  подих  знов  поряд  відчую,
Настане  наш  чудовий  ранок.

Малюнок  десь  у  піднебессі,
Де  місяць  зорі  мир  ілюзій,
Під  сонцем  зустріч  нам  на  часі,
Уява?  Ні!    Веселі,  юні.

Ті  дні  розлуки  не  отрута,
Стежину...  бачу  через  милі,
Вже    плескіт  чую  кроки  рухи,
Тож  нині  мене  ощасливив.

Слова  душевні  про  кохання,
Не  в  маренні  рада  почути,
Як  весен  ніжне  процвітання,
Тобі  повік  зорею  бути…

Удвох  життя  здатні  цінити
Й  цей  шлях  дарований  Всевишнім.

                                                                 2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2025

До тебе йду знову

Я  до  тебе  по  стежині,
Як  до  сонечка  йду  знову,
Білі  хмари  мов  перлини,
Всі  край  неба  розпорошу.

Ти  почуй  музику  вітру,
На  секунду  прикрий  очі,
Вже    й  сльозину  вкотре  витру,
Тож  не  спала  до  пів  ночі.

Он  здаля  лелеків  двоє,
Ну  як  ми  колись  з  тобою,
Серця  билися  невтомно,
Окрилив  наш  час  весною.

Чистий  обрій    думки  світлі,
І  душа  теплом  зігріта,
Почуття…  весняні  квіти,
Дочекалась  щастя  й  літа.

Я  до  тебе  по  стежині,
Сонцесяйно  спішу  знову,  
Всі  думки  мої  перлинні,
Злети  мрій    саме  в  цю  пору.

Йдеш  назустріч  пломенію,
Хоч  вітрець  холодить  душу,
Зберегла  в  душі  надію,
Сльозу  шастя  з  вії  струшу…

Ти  коханий    уже  поруч,
Ми  віднині  навік  разом.

                 літо  2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2025

Де ж ти, соколик

Політ  птахів,  у  піднебессі,
Із  вітром  наче  в  суперечці,
Мої  думки  на  перехресті,
В  бою  ж  не  зрадні,  гідні  честі.
 
Одні  летять  у  світлі  далі,
Немов  під  музику  з  роялю,
Сховати  в  змозі  всі  печалі?
Хмарки  сльозливі  в  небокраї.
 
Від  інших  крик,  ждуть  допомоги,
Навряд  почують,  біль,  страждання,
Згоріли  вщент  земні  дороги,
В  пітьмі  застрягло  сподівання.
 
У  горлі  тисне,  мов  там  кістка,
Так  важко  свій,  подих  відчути,
Коли  ж  отримаю,  я  звістку,
Де  ж  ти,  соколик,    мій  онучку.

                                         29.04.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038961
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2025

Лист коханому

Щодня  присяду,  край  віконця,
Та  й  лист  тобі,  напишу  знову,
Ти  так  далеко…  моє  сонце,
День  подарує  нам  обнову.
 
Квітучий  сад,  прийму  блаженно,
Як  промінь  пестить  пелюсточки,
Душею  вірю  достеменно,
Тож  прочитаєш  всі  рядочки.
 
У  них  слова…  та  більш  мовчання,
Частіш  крапки,  думки  ти  знаєш,
Не  втрачу  мрію,  сподівання,
Сховав  таїну,  що  кохаєш.
 
Враз  з  листя  котяться  росинки,
В  заграві  різних  фарб  веселки,
Все  ж  вії  втримують  сльозинки,
Цілунки  з  пам’яті  не  стерти.
 
Блакить  небесна  втихомирить,
Всі  злети  любощів  і  смутку,
Блукає  місяць  між  хмаринок,
Із  рук  не  випущу,  я  ручку.
 
Слова  всі  зайві,  коли  погляд,
Твій  вкотре  з  місяцем  зникає,
Скажи  чому,  тепер  не  поряд,
Моє  ж  сердечко  так  чекає.

                                       29.04.2025  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038850
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2025