I.Teрен

ГІМН КИЄВУ

Київ  –    мій  острів  у  центрі  держави,
древня  столиця  у  юній  красі,
вічний  форпост  переможної  слави
на  неозорих  просторах  Русі.

Ноїв  Ковчег  у  буремному  морі,
дітям  колиска  і  отчий  поріг,
наша  твердиня  у  радості  й  горі,
всього  народу  святий  оберіг.

Пульс,  що  вібрує  у  жилах  країни,
сила,  що  зріла  в  козацьких  степах,
мужність  святих  на  щитах  України,
чаша  любові  у  вірних  серцях.

Хай  же  ім’я  твоє  Духом  святиться,
Словом  примножиться  мудрість  пера.
Слався  в  народах  слов’янська  столиця
на  берегах  Борисфена-Дніпра.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430631
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 10.06.2013

МИ ОБИРАЄМО, НАС ОББИРАЮТЬ…

Кожне  літо  ми  мріємо  знову
про  недавнє  у  повній  красі,
про  майбутні  столичні  будови,
що  під  стать  стародавній  Русі.
Лиш  історія  знає  достоту,
як  змагались  віками  щодня
за  столицю  свою  патріоти,
скільки  сили,  і  крові,  і  поту
вартувала  столична  броня.
Та  й  прийшли,
що  і  нікуди  далі...
Рідний  Київ  до  мене  глухий.
Окупантам  карбують  медалі.
У  столиці  –  господар  чужий.
І  тепер  тільки  дурникам  сниться,
ніби  влада  в  достойних  руках.
Що  ми  хочемо,  люди?
Дивіться,
як  у  власній  державній  столиці
можна  жити  не  тільки  у  снах.

Ось  у  Лаврі  проснулися  дзвони.
Трударям  на  роботу  пора.
Школярів  і  студентів  загони
чешуть  гризти  науку  й  закони.
В  дитсадочки  спішить  дітвора.
На  казну  не  скупиться  столиця
для  майбутнього  –  для  вчителів,
і  ім’я  науковця  святиться,
і  забутим  ім’ям,  як  годиться,
Гіппократами  звуть  лікарів.
Справедливі  суди  й  адвокати,
і  корупції  зовсім  нема,
бо  свою  непідкупну  зарплату
проїдають  вони  не  дарма.
Мирно  творять  закон  депутати,
поки  стукне  комусь  п’ятдесят,
щоб  на  решту  лишалось  багато
світлих  буднів  і  радісних  свят.
По  Дніпру  сновигають  ракети
і  під  муркіт  глухих  двигунів
сплять  спокійно  співці  і  поети
на  сторожі  омріяних  днів.
Всім  відкриті  і  вікна,  і  двері
до  дерев,  до  трави,  до  квіток.
Мов  мальовані,  парки  і  сквери
відкривають  в  природу  місток.
Он  де  Либідь  вервечкою  в’ється,
чисті  води  несе  у  Дніпро,
і  пташина  в  гаю  відгукнеться
на  притишені  звуки  метро.
Тихохідні  проходять  трамваї.
Велотраси  ведуть  звідусіль,
під  землею  летять  до  окраїн
електричка  й  електромобіль.
Тиха  ніч  опустилась  над  містом,
де-не-де  мерехтять  ліхтарі
пізнім  парам,  що  хочуть  зустріти
світлий  промінь  нової  зорі.

А  тепер  тільки  дурникам  сниться,
ніби  влада  в  достойних  руках.
Що  ми  хочемо,  люди?
Просніться!
Обираймо  майбутнє  столиці.
Оббирають  трудящих  у  снах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430562
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.06.2013

ТАЄМНИЦЯ НА ДВОХ

Хто  ми  є  на  світі
у  масштабах  літ?
У  неволі  діти,
у  недолі  цвіт.
Що  неначе  треба,
те  немовби  є.
Що  просили  в  неба,
те  воно  й  дає.
Перекотиполю  –
волі  аж  на  крок,
а  таємній  долі  –
серце  на  замок.
Будемо  ріднею,
поки  з  нами  Бог.
Долі  однієї
вистачить  на  двох.
Нам  би  тільки  в  осінь
перейти  рубіж.
Хай  ще  душі  босі,
та  серця  –  навстіж.
Нам  би  тільки  зими
якось  обійти.
У  літа  незримі
пишуться  листи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430423
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.06.2013

В УНІСОН З ПРИРОДОЮ

                 – Де  ти  забарилось,  сонечко  моє?
                     На  світанку  снилось.  Зранку  ніби  є.
                     Вдень  крізь  тло  зелене  стрибнуло  в  зеніт,
                     щоб  мені,  напевне,  кинути  привіт.
                     А  коли  надвечір  плачуть  небеса,
                     бачу,  як  на  плечі  падає  коса.
                     Вітер,  знай,  співає  за  вікном  пісні,
                     дощ  у  такт  змиває  тіні  на  вікні.
                     Марно  шле  привіти  нібито  поет.
                     Обнімає  вітер  синій  силует.
–  Де  ти  пропадаєш,  місяцю  ясний?
Може  забуваєш?  Може  вже  не  мій?
Чом  посеред  ночі  не  прийшов  у  сни
цілувати  очі,  поки  сплять  вони,
поки  я  не  знала  гіркості  сльози,
як  тебе  чекала  в  гуркоті  грози?
Все  що  є  для  тебе,  не  віддам  комусь.
Прилітай  же  з  неба,  поки  не  проснусь,
поки  на  світанку  не  зійде  зоря,
звечора  до  ранку  буду  я  твоя.
А  коли  прокинусь,  стрибну  в  Інтернет.
Що  мені  приснилось,  збереже  поет?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430345
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.06.2013

ПОЕТИЧНІ МІНІАТЮРИ

                                   ***
Ведуть  стежки  життя  вряди-годи
до  наших  слуг  при  владі  й  при  кориті.
І  ніби  є  постукати  куди,
та  тільки  двері  наглухо  закриті.
                                   
                                   ***
Якщо  останнє  коло  вже  пройшов
до  пекла  чи  до  раю  без  зупинки,
то  не  жалій  новеньких  підошов
і  що  стоптав  останні  черевики.

                                   ***
Тримайся  мужа  і  отця.
Не  потурай  на  клич  природи
і  на  іржання  жеребця.
Немає  кращого  самця,
ніж  роботящої  породи.
                             
                                   ***
Земля  і  небо.  Більше  і  не  треба,
щоб  мати  все  і  відійти  ні  з  чим.
Все,  що  віки  належало  усім,
як  неподільна  часточка  для  себе,
було  і  буде  тільки-но  твоїм.
                               
                                       ***
Не  надривайсь  в  нерівній  боротьбі.
Не  чують  люди,  то  почує  небо,
якщо  докажеш  Богу  і  собі,
що  ти  не  те,  що  свідчать  проти  тебе.
                                 
                                       ***
На  безголов’я  не  знайдеться  ради.
Цапів  на  кладці  не  розсудить  Бог,
бо  тільки  з  мудрим  є  шляхи  до  правди,
а  з  дурнем  –  тільки  кривда  для  обох.
                                   
                                       ***
Хоч  стій  і  плач,  хоч  сидячи  реви,
а  все,  що  залишилось  на  останок
із  присмаком  дитячої  пори
вже  не  повернеш  у  старечий  ранок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430283
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 08.06.2013

ПОБУТОВИЙ СОНЕТ

Мені  була  по  плечах  всяка  ноша.
Була  і  в  тебе  власна  ноша  теж.
Два  чоботи  –  до  пари.  Та  в  калоші
до  дальніх  берегів  не  допливеш.

Давай  –  в  похід.  Піднімемо  вітрила!
Залишмо  іншим  човен,  що  загруз.
Прийшла  пора.  По  черзі  залишили.
Тепер  ти  –  дама,  тільки  я  не  туз.

І  все  так  само  соло  під  гітару
зручніше,  ніж  дуетом,  затягти.
Що  не  по  плечах  –  краще  обійти.
Ти  не  могла  терпіти  перегару,
а  я  не  ставлю  виграшу  на  пару,
де  я  здаю,  але  тасуєш  ти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430276
рубрика: Поезія,
дата поступления 08.06.2013

ВЕСЬ СВІТ – У НАШИХ ДУШАХ

Так  повелось  в  людей  з  дитячих  літ,
що  кожен  з  нас  в  цей  світ  прийшов  у  свято.
Ще  тільки  б  –  не  розчарувати  світ,
що  ця  подія  дорогого  варта.

Ми  віримо  в  прогрес  і  в  чудеса
і  молимось,  щоб  обійшли  нас  війни.
Надіємось,  що  неземна  краса
в  кінці  життя  прийме  в  свої  обійми.

І  з  потойбіччя,  всім  –  фізкультпривіт.
Нема  чого  тужити  й  сумувати.
Коли  душа  покине  білий  світ  –
це  вже  не  наші  клопоти  й  витрати.

А  поки  тут,  без  віри  у  Творця,
земна  душа  убога  і  нещасна.
На  цьому  світі  з  Господом  не  страшно.
Не  кожен  удостоїться  вінця,
та  будемо  щасливі  до  кінця,
аби  остання  мить  була  прекрасна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430000
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.06.2013

ВОКЗАЛ

[i]                                                    Борис  Пастернак[/i]
Вокзал  –  переповнений  ящик
Для  знахідок,  злук  і  розлук,
Всіх  послуг  –  і  друг,  і  укажчик.
Незвичний  для  інших  їх  круг.

Бувало,  хоч  вішайсь  на  шарфі,
Аж  поки  вагон  подадуть,
І  гаркнуть  намордники  гарпій,
І  чадом  пахким  обдадуть.

Бувало,  що  марно  старався,
приспати  чергову  біду.
Прощай  же,  недоспане  щастя!
Я  вистрибну  десь  на  ходу.

Бувало,  ввірветься  у  простір
над  прірвою  вихору  шквал.
І  смерть  шаленіє  від  злості
під  буфером  в  гуркоті  шпал.

Далекий  свисток  відлунає,
А  ближчий  –  оглушить  луги,
І  потяг  перон  підмітає
Гнучкою  мітлою  пурги.

Та  перше  ніж  смеркне  навколо,
І  душу  огорне  в  пітьму,
Зривається  вітер  над  полем.
О,  як  же  я  заздрив  йому!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429979
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.06.2013

ЧТО ЕСТЬ ЛЮБОВЬ?

                                                                             [i]В.  Иващенко[/i]
Що  є  любов?  Ніхто  не  знає,
та  всі  знаходять  в  ній  своє.
Одні  любов’ю  легко  грають,
а  інші  платять  все,  що  є.

А  треті  ждуть  і  не  діждуться.
Черствіють  серцем  день  за  днем
і  на  прощання  не  всміхнуться,
коли  вона  їх  промине.

Любов  мені  мене  відкрила,
щоб  відчувати  день  при  дні
все,  що  обом  дарує  крила,
тому  що  любий  ти  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429861
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.06.2013

ЗОНА

                                     І
Полісся.
Край  зайців,  і  білок,
і  мстивих  в  древності  древлян.
Тепер  тут  тихо.
Крім  могилок
і  сіл  пустих  –  лишень  туман,
і  тлін,  і  ржа,  і  більш  нічого,
що  б  нагадало  про  людей.
У  Чорний  ліс
з  притулку  свого
втік  погорілець-Берендей.
Яга  тут  загубила  віник.
І  мов  кікімора,  в  пітьмі
ще  свисне  соловей-розбійник,
що  рано  ще  на  відпочинок
і  не  сидиться  у  тюрмі.
Природа  тихо  спочиває.
Та  могіканин-піонер
про  себе  зрідка  нагадає,
що  й  він  природу  зберігає,
як  незборимий  браконьєр.
                                     ІІ
Зимою  –  сніг,  весною  –  дощик,
і  літо,  й  осінь  –  не  біда.
Лихого  й  доброго  рознощик  –
тече  з  лісів  гірка  вода.
                                     IIІ
Нема  кому  пройтись  по  лісу,
святкуючи  весняний  день,
і  примостившись  десь  на  пень,
у  гамі  вересків  і  свисту
відчути  хор  такого  змісту,
що  остовпієш  від  пісень.
Хоч  ліс,
як  ліс  буває  вранці.
Повиряджались,  як  на  танці,
фігурки  молодих  беріз.
Димар.
Крізь  крокви  –  верболіз.
Всміхаються  бузку  рум’янці.
Фіалки  повні  синіх  сліз.
А  на  галявинах  під  сонцем
полум’яніють  ряст  і  сон.
І  в  кожному  листочку  –  стронцій,
ядро,  і  атом,  і  фотон,
і  древні  лики  охоронців
печально  дивляться  з  ікон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429848
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 06.06.2013

ЯК БРОНЗОВА ЗОЛА ЖАРОВЕНЬ…

                                                       [i]Борис  Пастернак[/i]
Як  бронзова  зола  жаровень,
Жуки  обсіли  сонний  сад.
На  рівні  свічки  серця  мого
Світи  розквітчані  висять.

І,  як  у  неймовірну  віру,
В  цю  ніч  душа  моя  ввійде,
Де  між  тополь  завісу  сіру
Павук  під  місяцем  пряде.

Де  в  водах  –  сутність  таємнича,
Де  яблунь  гілля  запашне,
Де  сад  на  палях  будівничих
Тримає  небо  весняне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429612
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.06.2013

ПО ДОРОЗІ В ЛЮДИ

Ніхто  не  скаже,  де  дорога  в  люди,
а  де  з  людей  виводить,  як  з  пітьми.
Але  ніколи  кращого  не  буде,
якщо  не  залишатися  людьми.
Всі  пережитки  в’їлись  в  нас  ментально
на  перехрестях  й  роздоріжжях  вір.
Дух  рабства  –  як  це  дико  і  печально
терпіти  меншовартість  до  сих  пір.
На  нас  плюють,  а  ми  не  помічаймо,
нас  оскверняють,  –  ми  помовчимо.
Ми  лишні  дома,  і  комусь  негайно
кортить  на  нас  проставити  клеймо.
І  де,  пробачте?  А  в  Верховній  Раді,
де  представник  мій,  чуєте,  –  фашист.
А  ким  же  я  стаю  тепер  насправді?
І  чий  тоді  диявол-комуніст?
Як  жаль,  що  нас  така  маленька  жменька.
Мовчать  поети.  Глухне  мікрофон.
Нехай  літає  в  строфах  Купідон.
За  нас  співає  в  лісі  соловейко,
а  проти  нас  і  України-неньки
все  ближче  чути  каркання  ворон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429599
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.06.2013

ПОКЛИКАННЯ

                                                         [i]  «Мой  стих  трудом  громаду  лет  пробьет...»
                                                                                                                                     В.  Маяковский[/i]
Ростуть  поети,  як  у  дощ  гриби.
Міняють  форми.  Відміняють  рими.
Мовляв,  –  чого  схилятись  перед  ними?
Звичайно,  що  поети  –  не  раби.
На  те  вона  й  Поезія,  аби
не  вмерти  за  канонами  старими.
Та  в  се  ж  повинні  бути  –  чи  сюжет,
чи  думка,  що  розбудить  хоч  сумління.
Подумай,  хто  прийме  твоє  творіння?
Чи  не  для  того  виростав  поет,
аби  й  читач  доріс  до  розуміння.
Не  все  блищить,  що  в  голову  прийшло.
Чекати  манни  з  неба  –  марні  справи.
Слова  красиві  теж,  комусь  на  зло,
у  творчу  ніч  нашіптує  лукавий.
Терновий  лавр  не  кожному  –  вінком,
то  ж  не  радій,  коли  тобою  пишуть.
Творив  лиш  той,  хто  читачу  залишить
слова,  які  втрамбовані  трудом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429430
рубрика: Поезія,
дата поступления 04.06.2013

КАЛОШІ

Колись  були  ми  босі,  та  пригожі
до  всього,  що  тримало  на  землі.
Та  й  заробили  з  братом  гарні  гроші.
Купили  нам  на  них  аж  дві  калоші,
що  саме  стали  модними  в  Кремлі.
         Від  гордості  не  довго  й  до  гордині.
         Хотілось,  щоб  гриміло  все  село.
         І  в  пам’яті  спливають  ще  й  донині
         калоші,  що  червоні  всередині,
         а  зверху  –  наче  ленінське  чоло.
Дарма,  що  все  одно  були  ми  босі,
та  зимної  сльотавої  пори,
мов  на  парад,  взувалися  в  калоші.
Не  пасували,  та  які  ж  хороші!
Тримались  на  ногах,  мов  приросли.
         Було,  що  якось  наступив  на  скалку,
         то  й  досі  зачіпає  за  живе.
         Ноги  не  жалко,  а  калоші  жалко.
         Як  партію,  любили  ми  їх  палко,
         жахаючись,  –  а  раптом  хто  порве.

Була  епоха  слів  пустопорожніх
і  гасел  –  хоч  нудних,  та  голосних.
Вожді  в  народ  ходили  у  калошах.
Сам  ідеолог  партії  безбожних
топтав  Червону  площу  саме  в  них  –
у  гумових  калошах  всесоюзних,
що  певно  додавало  їм  снаги
топтати  українців  волелюбних  –
винищувати  кращих  до  ноги.
         На  всіх  постах  стояли  людолови.
         І  хто  вже  тільки  нас  не  запрягав?
         Ми  ще  не  знали  про  еліту  нову,
         хто  не  калоші,  а  любов  до  мови
         на  валянки  в  Сибірі  поміняв.
І  в  кепський  час  бували  дні  хороші,
коли  діставшись  рідних  берегів,
ми  залишали  суржикову  ношу,
мов  за  порогом  репані  калоші,
і  розмовляли  мовою  батьків.
         Ми  не  цурались  Байрона,  чи  Гете.
         І  Пушкіном  годили  вчителям.
         То  вже  сама  душа  волала  проти
         братерської  ведмежої  турботи
         під  гаслами  набридлих  «одобрям».
Держава  зла  пропагувала  кривду
на  зрозумілій  мові  матюків  –
після  калош,  ҐУЛАҐу  й  геноциду  –
вінець  завоювань  більшовиків.
       
           А  що  ж  тепер?
         Калош  давно  немає,
         та  кожному  «глаголити»  кортить.
         Все  в  ті  ж  калоші  мафія  взуває.
         І  кожен,  хто  своїх  не  поважає,
         то  суржиком  радянським  лопотить.
Це  незалежні  українці  знову
самі  себе  впрягають  в  те  ж  ярмо,
на  людях  презентуючи  обнову  –
чужу  загальнозрозумілу  мову.
         Батьківську  вже  і  дома  не  вчимо.
Я  не  до  всіх.  До  українців,  –  [i]прошу,
не  потурайте  найманцям-совкам[/i].
         Що  не  пробачиш  горе-землякам,
         що  й  пари  слів  зв`язати  не  спроможні
         на  будь-якій?
То  що  тим  байстрюкам,
що  нашу  мову  топчуть,  мов  калоші,
в  догоду  шкарбунам-більшовикам?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429401
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.06.2013

ВСЕ – ПО ВІРІ НАШІЙ

У  віщих  снах  пророчить  людям  щастя
спів  ангелів.  І  сни  колись  здійсня́ться.
Згадається  тоді  небесний  хор,
як  дивне  диво,  що  для  нас  старався
недремний  наш  духовний  еґреґор.

Все  здійснюється!  Віруйте,  моліться!
То  не  біда,  що  в  небо  день  за  днем
летить  все  вище  наших  мрій  жар-птиця,
бо  прийде  час  і  не  одна  синиця
в  долоні  наші  впаде  журавлем.

Але  якщо  і  їлось,  і  кохалось,
і  не  жилось  ні  разу  без  гроша,
то  доля  може  вже  й  перестаралась
і  дасть  колись  забудькам  відкоша.

Остерігайтесь  благ,  щоб  не  дісталось
те,  що  не  втне  ні  тіло,  ні  душа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422939
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 05.05.2013

ДО ЦЕРКВИ

Світ  –  за  порогом.  Дух  наш  направляє
Єдиний  наш  незримий  поводир.
У  світлий  храм  душа  переступає,
де  вже  панує  тиша,  спокій,  мир.

Тут  перед  нами  тільки  Бог  один,
що  кожного  із  нас  в  обличчя  знає,
з  яким  новим  гріхом  прийшли  сюди
і  за  які  старі  гріхи  прощає.

Запалиш  свічку  чи  зіп’єш  води
свяченої.  Стоїш  в  молитві  скраю.
Вдихаєш  ладану  цілющий  дим.
Мелодія  від  скверни  очищає.

Ще  не  пора  великих  потрясінь,
очищення  і  страху  перед  Словом.
Ще  істина  не  в  щирості  молінь,
ще  білий  світ  тебе  покличе  знову,
та  Божий  Дух  вже  зводить  із  колін
у  вірі,  у  надії  і  в  любові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422772
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 04.05.2013

К***

                                                                     [i]Олександр  Пушкін[/i]
Я  пам’ятаю  мить  чарівну,
 Коли  наядою  з  роси
 Явилась  ти  мені  видінням,
 Мій  геній  чистої  краси.

 В  полоні  світлої  печалі
 Я  пережив  полуду  мрій.
 Все  рідше  чув  я  голос  дальній,
 І  снився  милий  образ  твій.

 Минали  дні,  літа  манили
 У  інші  мрії,  у  грозу.
 І  я  забув  і  голос  милий,
 І  ніжні  чари,  і  красу.

 У  глушині  чужого  краю  
 Минали  роки  забуття
 Придуманої  муки  раю
 І  без  любові  до  життя.

 Та  все  минає  і  минуле
 Перетасовує  часи,
 Де  ти  видінням  промайнула,
 Мій  геній  чистої  краси.

 І  п’є  жага  твоє  імення,
 І  знову  закипає  кров.
 Є  божество  і  є  натхнення,
 Життя,  і  сльози,  і  любов.
                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422524
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.05.2013

НА ПРАВАХ, ДАРОВАНИХ ВЕСНОЮ

У  ці  ясні  весняні  дні
терпи  приречено  і  слухай
про  все,  що  визріло  в  мені,
бо  кажуть,  –[i]  тільки  навесні
шляхи  до  серця  –  через  вуха.[/i]
У  ці  весняні  теплі  дні,
що  розквітає,  те  і  славлю,
і  пишний  ліс,  і  милу  кралю
і  в  однині,  і  в  множині,
се  б  то  –  без  мене  й  при  мені,
се  б  то  –  при  щасті  й  без  печалі.
У  ці  весняні  щедрі  дні
відкриймо  душ  своїх  віконця,
дивись,  як  нас  вітає  сонце
у  весняній  височині.
Весна  іде.  А  ти  постій,
постій  зі  мною  і  послухай,
як  лісом  бродить  буревій,
мов  ветхий  лісовик  «під  муху»,
які  хмільні  у  птах  пісні
у  цій  дрімучій  глушині,
як  б’ється  серце,  як  без  звуку
шепочуть  трави:  [i]«Ви  одні»,  [/i]−
і  ти,  мов  квітка  на  весні,
почервоній,  хай  в’януть  вуха
у  ці  весняні  світлі  дні.
В  ці  довгождані  наші  дні
за  все,  що  є,  природу  славлю,
і  Музі  пам’ятник  поставлю,
що  на  обірваній  струні
несе  з  жертовника  мені
не  менше  втіхи,  ніж  печалі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422464
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 03.05.2013

АРІЯ ДОНКІХОТА

                                                                 [i]Парафраз  на  пісню
                                                                         невідомого  автора[/i]
Прошу  слухати  усіх,  кому  охота,
про  нечувану  відвагу  Донкіхота,
в  турнірах  і  в  боях,
на  званих  вечорах
він  був  достойним  слави  у  людських  серцях.

Не  постійна  в  небі  сонця  позолота.
Та  стійка  любов  і  вірність  Донкіхота.
Один  на  цілий  світ
єдиній  слав  привіт
і  для  віків  беріг  її  нетлінний  цвіт.

І  нехай  усі  на  світі  будуть  проти,
нерозлучні  Дульцінея  з  Донкіхотом.
Як  луки  і  поля,
як  сонце  і  земля,
як  в  небі  ясен  місяць  і  ясна  зоря.

І  тому-то,  сеньйорити,  і  того-то
для  жінок  закрите  серце  Донкіхота.
Не  плачте  до  вінця,
та  бережіть  серця,
бо  він  твердий,  як  скеля,  буде  до  кінця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421620
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 29.04.2013

НІКОЛИ НЕ ПІЗНО

Не  гнівіть  же  Господа,  дівчата,
мов  по  вас  не  сохли  козаки,
не  хитруйте,  бувші  парубки,
що  старих  романів  не  багато,
щоб  тепер  гортати  сторінки.

Не  грішіть  нещирістю,  лукаві,
що  не  забігали  за  межу.
Про  невдячну  роль  у  темній  справі
і  при  свічці  людям  не  скажу.

Не  дивуйте  скромністю,  цнотливі,
що  спокуси  жити  не  дають.
Поки  молоденькі  і  вродливі,
вмійте  цінувати,  що  дають.

Не  скупіться  щедрістю,  дурненькі,
все  одно  проґавили  своє.
Поки  не  розтринькалося  всеньке,
все  роздай,  що  спати  не  дає.

Все  було  і  більшого  не  треба,
ніж  колись  у  вечір  випускний,
ніж  тоді,  коли  під  чистим  небом
відкривався  білий  світ  новий.

Ще  не  пізно,  поки  будуть  в  моді
в  стилі  ретро  ритми  тих  років,
коли  ви  ще  юні  і  не  горді
видивлялись  бравих  вояків.

Що  було  −  при  вас!  Чи  й  треба  більше,
як  колись  найкращий  обнімав,
як  і  нині,  певно,  не  найгірший
не  сміється,  що  завжди  кохав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421566
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2013

НОСТАЛЬГІЯ

Найдорожчі  у  житті  події
нагадає  невловиме  щось,
як  охопить  серце  ностальгія
за  життям,  яке  не  відбулось.
         Без  надії  й  віри  відлюбили,
         заблукавши  в  мареві  беріз.
         Босу  стежку  щастя  загубили,
         взуті  ноги  муляють  до  сліз.
Не  впіймали  золотої  днини,
що  буває  тільки  на  весні.
Не  впізнали  рідної  людини,
що  була  б  найближча  і  єдина
і  в  сумні  і  у  безжурні  дні.
         Дуже  важко  на  землі  прожити
         без  розлуки,  втрат,  жалів,  проблем.
         Поки  спогад  не  пече  вогнем,
         треба  вміти  сущим  дорожити,
         дивуватись  кожним  білим  днем.
І  коханим  дарувати  квіти,
повернути  все,  що  не  збулось,
не  розчарувати  хоч  когось,
і  навчившись  ближньому  радіти
в  цьому  ще  не  пізнаному  світі,
може  і  любити  навчимось.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421498
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2013

IЗ ПIСНI СЛОВА НЕ ВИКИНЕШ

Дивлюсь  я  навколо,  та  й  думку  гадаю,  –
чи  я  вже  у  пеклі,  чи  в  раї  гуляю?
Невже  наш  Творець  всі  багатства  надбав,
щоб  кожен  дивився  і  слину  ковтав?

Чи  може  в  цім  світі  під  наглядом  Бога,
відведена  кожному  власна  дорога
до  щастя  i  волі,  якщо  повезло,
чи  в  муки  й  недолю,  лихому  на  зло?

Насунули  хмарами  зло  i  напастi,
як  апокаплiпсису  третiй  удар.
Структурне  суспiльство?  –
Суцiльнi  контрасти:
В  вагонах  –  бiдовi,  у  джипах  –  мордастi,
з  кравчучками  –  «мафiя»  пре  на  базар.

Всi  лiвi  –  з  народом.  Iдуть  бастувати  –
за  рiк  наперед  з’їсти  в  правих  зарплату.
Тягни  одiяло  iз  того,  хто  пан!

Повзе,  ледь  жива,  медицина  безплатна,
Хоч  є  кого  рiзати  –  нi  з  кого  драти.
Латають  бюджет,  наче  «Тришкин  кафтан».

Армада  чиновникiв  –  вправнi  хiрурги,
де  врiжуть,  де  вшиють,  де  пишуть  –  пропав.
Вiщують,  як  авгури,  i  без  потуги
розтягують  посмiшку  злої  наруги
над  тими,  хто  ще  домагається  прав.

Наставникам  легше  своє  вимагати.
Посiяли  вiчне,  то  мають  пожати
прямi  результати  учнiвських  трудiв.

Щоправда,  бракує  нових  Сухомлинських,
щоправда,  ще  гавкають  на  українську
з-за  кафедр,  трибун  i  звичайних  столiв.

У  сферi  духовного  –  секс  та  насилля.
Закон  –  наче  дишло.  Липке  марнослiв'я
з  сусідським  прононсом  палких  авторiв.

I  справи  церковнi  на  свiтськi  подiбнi.
Скубуться  за  паству  отцi  благовiрнi
та  гнiзда  московськi  снують  з  вiвтарiв.

А  в  полi  тепер  iнженерiв  найбiльше.
Великих  учених  зв’язали  б  мiцнiше  –
званнями  прикрились.  Знаннями  –  на  жаль.

Ба,  є  i  розумнi.  Та  тiльки  пiзнiше,
коли  вже  протягнуть  –  [i]чим  гiрше,  тим  лiпше[/i]
та  тихо  сапою  пройдеться  москаль.

У  пресi  –  лякають,  в  ефiрi  –  стрiляють,
у  владних  структурах  –  баблом  промишляють.
Марксист  гегемону  в  кишеню  залiз!
По  мiсту  скелет  з  Маніфесту  блукає...
Безплатний  театр.  Охлократiя  грає
набивший  оскомину  всiм  «К  О  М  У  Н  I  З  М».

I  для  декорацiй  немає  простою  –
об'їдки  прогресу  взялись  перегноєм,
бродячi  собаки  доповнюють  фон.

Он  мчать  –  лiмузини.  Брукiвку  квiтчають.
Стовбурчаться  банки  в  металi  i  склi.
А  поруч  невидимi  тiнi  нiмi
і  ручки,  i  нiжки  уже  простягають.
А  он-де  на  смiтнику  люди  старi
в  ганчiр'ї  i  покидьках  щастя  шукають.

Чому  ж  Ти  їм,  Боже,  те  щастя  не  дав?
А,  може,  i  дав,  та  лукавий  забрав?

За  що?  Чи  в  грiхах  не  погрязли  без  тями?
Чи  брата  не  вбили?  Чи  кров  не  пили?
Чи  мало  народу  накидано  в  ями?
Чи  в  свiтле  майбутнє  вождi  не  вели?

Тепер  зупинились.  Та  чи  схаменулись?
Вже  прiрву  шукають  не  рiк  i  не  два.
Новiтнi  Мойсеї?
Та  ні!  Калiгули
нових  новобранцiв  ведуть  у  минуле,
ослiплих  вiд  злостi  в  борнi  за  права.

Обранцi  все  чубляться  бiля  корита
за  гасла  не  тi  та  не  тi  прапори.
Державнi  засади  свиньми  переритi.
Бреде  економiка,  ринком  побита,
бо  все  перевернуто  дном  догори.

Розтягують  бiдну  то  влiво,  то  вправо.
Розшарпують  куплений  електорат.
А  дiйна  корова  на  ймення  Держава
уперто  на  ратицях  пнеться  назад.

Гартоване  в  чергах  цупке  поколiння
вчепилось  за  ноги,  за  роги,  за  хвiст...
Та  все  ж  демонструє  найкраще  умiння
незламний  у  вiчнiй  борнi  комунiст.

І  знову  шалiє  вiд  радостi  зала.
Майстри  обiцянок  жадають  кровi.
Програму  вождя  всiх  народiв  дiстали:
карнати  й  дiлити,  як  вiн  заповiв.

Готовi  до  бою  стiйкi  демократи.
Фарбоване  пiр’я  в  новi  кольори.
Як  пiвнi,  шикуються  в  чергу  спiвати.
Пiдскочить,  поцвенькає  та  й  –  досипати.
.......................................................
Застрельщики  теж  вилiзають  з  нори.
Вони  б  показали,  де  раки  зимують.
Новi  українцi  −  стара  рекетня.
У  лавах  державних  пiдпiльно  крокують,
здирають,  як  завше,  рубають  до  пня.

Когортi  сексотiв  немає  роботи,
нi  слави,  нi  пенсiй,  нi  лишнiх  пайкiв,
а  їх  хазяям  все  бракує  турботи
про  тiснi  обiйми  народiв  братiв.

У  цих  перспектива  таки  не  погана:
є  iдол,  є  влада.  Настала  пора
за  нiч  переплюнути  славу  Богдана,
а  їх  протеже  −  кровожернiсть  Петра.

Ото  вже  й  громаду  вербують  на  зраду.
А  з  тих  он  i  пiт  вже  перiщить  дощем.
Стоять  за  село,  вернуть  гори  за  правду,
Трибуни  обвитi  все  тим  же  плющем.
А  спiкер  як  висуне  щось  на  нарадi,
то  всi  так  i  ждуть,  чи  не  висуне  ще.

Той  зайцем  стрибає  по  залу,  як  в  лiсi.
А  тi  цвiрiнчать,  як  горобчики  в  стрiсi.
Той  наче  й  мовчун,  але  зопалу  впав.
А  та  каблучком  його  дамським  −  по  писку,
щоб  проти  прогресу  не  галасував.

Бо  є  i  прогрес.  Вже  мiжклановi  сварки
ведуть  на  достойному  рiвнi  мужi.
I  поки  у  сiнях  беруться  за  барки,
з  трибун  –  дiалоги  високої  марки.
На  слух,  красномовство  не  має  межi:

–  Ганьба  демократiї!
         –  Прошу  галантно  ...
–  Ви  телепень!
         –  Дякую.  Знять  микрохвон  ...
–  Фашисти!
           –  Бандери!
–  Кричіть  толєрантно.
А  вобщэм,  пошол  бы  ты    тра-та-та  вон!

Буває  з  промови  й  серйозне  виходить,
Аж  щиро  дивуються  люди  простi,
що  наша  мiлiцiя  яйця  не  носить!?
–  З  яких,  мовляв,  пiр  ?
А,  тим  бiльш,  золотi  !

А  що  вже  стараються  всi  кандидати,
вже  стiльки  передано  меду  кутi:
той  дурнем  вмудрився  себе  називати,
той  божиться  взяток  вже  бiльше  не  брати,
а  той  розпинається.
Не  на  хрестi,
а  он  на  трибунi  вiд  болю  скривився
за  неньку  Вкраїну  ще  ледве  живу.
А  для  достовiрностi  в  дулю  скрутився,
немов  би  за  це  подають  булаву.

Одна  опозицiя  хтива  й  манiрна,
а  iнша  безхмарна,  безлика,  наївна
надiється  мовчки,  як  вдарить  мороз,
то  в  русi  народному  вся  Україна
не  злiзе  з  кравчучки,  не  здасть  кучмовоз.

Що  ж  решту  турбує?
А  що  їм  ще  треба  –
портфеля,  квартиру,  авто  на  прокат?
Аж  смiшно.  Тут  мова  іде  про  мiльярд...
Та  й  зручно  вмостившись  на  сьомому  небi,
плювати  на  нижнiх,  прикривши  свiй  зад.

Поглянеш  на  гору,  а  там  не  нiмiють
і  навiть  вiд  сорому  не  червонiють.
Куняють  спокiйно,  обнявши  столи,
про  новi  податки  на  пiдданих  мрiють.
Була  ще  надiя  −  майданом  пройшли,
Та  всі  залишились,  якими  були.

То  хоч  залишається  з  того  радiти,
що  варимо  сталi  найменше  у  свiтi,
що  не  доганяємо  США  й  еСеСеР,
що  зменшилось  чаду  i  збiльшилось  свiтла,
то  вже  хоч  довкiлля  спочине  тепер.

Що  вже  не  пошлють  нас  за  когось  вмирати,
що  плуг,  а  не  меч  заставляють  кувати,
бо  меч  −  вiддали,  а  орала  −  чортма.
Що  знову  село  почали  рятувати,
згадали  про  користь  граблiв  та  лопати,
що  справи  серйознi  не  йдуть  жартома.

Що  верхнi  щаблi  тільки  дурні  займають,
що  вже  не  цiлунком  Іуди  скрiпляють
[i]Союз  нерушимый[/i]  партiйні  батьки,
що  силою  з  рук  їх  лопат  не  виймають,
якими  самi  собi  яму  копають,
аби,  як  сконають,  то  хай  на  вiки.

Що  менше  дурисвiтiв  буде  дурити
своїх  же,  дурнiших  вiд  себе,  братiв.
Бо  всi  «патрiоти»  рвонули  з  копита
у  рай  зарубiжний,  як  дiм  задимiв.

Що  «маєм,  те  й  маєм»  –  нужду  та  розруху,
що  свiй  споживаємо  ядерний  пил,
що  хоч  в  кабалу  вже  залiзли  по  вуха,
та  власними  силами  пнемось  iз  жил,

що  привченi  бiльш  вiддавати,  нiж  брати,
що  свiт  окаянний  пiдняв  нас  на  смiх,
за  те,  що  не  вмiли  ограбити  брата,
а  потiм  тим  коштом  дурити  чужих.

Що  злиднi  навчать  економити  статки,
що  кислим  дощем  не  полиємо  грядки,
що  все,  що  посіє,  те  й  кожен  пожне,
що  матiр-природу  живу  збереже,
щоб  нас  не  судили  суворi  нащадки
за  те,  що  розтринькали  жито  чуже,

щоб  сонце  свiтило  на  обрiї  синiм,
щоб  чистим  Йорданом  текли  ручаї,
щоб  дихали  вiльно  у  вiльнiй  країнi
цiлющим  повiтрям  онуки  мої.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421333
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.04.2013

ІМУНІТЕТ

І  ні  на  кого  я  не  нарікаю,
і  не  ховаю  камінь  про  запас
на  того,  хто  тепер  не  пригадає,
як  вчора  гнали  і  дурили  нас.

Хвороба  страху  всім  давно  набридла.
Є  плюралізм  і  воля,  та  проте
від  кислого  Москву  ще  й  досі  видно.
Спрацьовує  стійкий  імунітет.

Вже  не  одне  державне  потепління
давало  віру  в  правду  на  словах.
І  не  одне  нещасне  покоління
пекло  не  раків,  роки  в  таборах.

І  парт-вожді  у  нас  такі  ж  залізні
все  вилізають,  як  у  дощ  гриби,
та  й  бідному  народу  вшкварять  пісню,
щоб  вилізти  сухими  із  води.

Згрібаємо  сміття  зі  всього  світу,
щоб  знову  наступити  на  граблі.
Щоб  десь  іммігрували  наші  діти,
в  чергове  відірвавшись  від  гіллі,

Сучасні  Гоголі,  Кибальчичі,  Гребінки
не  подадуть  голоблі  вже  назад.
Все  віддадуть  –  і  душу,  і  печінку,
аби  між  рівних  гідно  стати  в  ряд.

А  тут  все  ті  ж  псарі,  апологети
стають  за  Русь  святу.  Їм  не  в  тямки,
що  де  не  впни  актора  чи  поета,
то  прикорень  –  біля  Росі  ріки.

Химерні,  та  постійні  їхні  мрії,
зібрати  менших  під  своє  крило.
Ні  кількісно,  ні  якісно  Росії
без  меншеньких  нема  і  не  було.

Звичайно,  що  без  їхньої  культури
ми  теж,  виходить,  що  ні  в  сих  ні  в  тих.
Але  для  чого  матюки  й  тортури
братів,  [i]великоросів[/i]  записних?

Не  жаль,  що  їхні  Гоголеві  ночі
не  досягають  від  Москви  за  Буг,
і  що  Гребінка  дав  їм  [i]чорні  очі[/i],
щоб  не  осліп  культурний  Петербург,

що  Грін  вітрильник  гнав  по  їхніх  водах,
що  їхнім  лісом  бродить  Берендей.
Жаль,  що  ціною  нашої  свободи
нас  прилучали  до  чужих  грудей,

щоб  дослухались  «геніїв»  –  Бєлінських,
мов  не  було  ніколи  і  ніде
між  світочів  звичайних  українських,
жаль,  що  в  краю  своїм  лиш  де-не-де

почуєш  рідне  материнське  слово,
та  й  то  істерика  від  Комі  до  Карпат.
Сичить  зі  шпальт  московський  адвокат,
що  вже  комусь  забороняють  мову.

Глагольтє,  бяшьтє.  Тільки  так,  як  я  –
колись  −  не  далі,  ніж  у  власній  хаті.
Не  лізьте  на  трибуни  виступати,
як  байстрюки,  коли  вже  є  сім’я.

Ще  жаль,  що  більше  всього  «патріотів»
серед  своїх  безграмотних  личин,
що  мають  владу,  пишуть  собі  чин
і  шпрехають:  «Нас  нє  навчалі.  Што  ті?»

Багато  чому  злидень  цей  навчить,
щоб  виправдати  глас  чужої  крові,
своєї  несиновньої  любові
до  мачухи,  що  нібито  звучить,
тому  що  чути  на  [i]великій[/i]  мові.

Все  сватають  у  не  свою  сім’ю
заручником  ганебного  полону
в  ординському  квітучому  раю,
все  ставлять  вище  Божого  закону
закони  іномовної  колони
про  вищість  над  молодшими  свою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421273
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2013

СУЧАСНА ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА

                                                                           [i]Мы  все    из  тех,  кто  наступал…[/i]
                                                         Пісня  про  граблі(з  елементами  суржика)

Ми  ні  пани,  ні  козаки  –  пропаща  доля
з  чужої  легкої  руки.  Нащо  нам  воля?

Свою  історію  вчимо  –  аж  дві  сторінки.
Хреститись  вмієм,  б’єм  чолом  і  п’єм  горілку.

Ми  миролюбні,  як  слони,  і  нам  байдуже,
що  поганяють  нас  пани  –  свої  й  не  дуже.

Ми  терпимо  та  й  терпимо,  та  будьте  певні,
з  кишені  здачу  віддамо  у  повній  жмені.

Терпіння  в  нас  пройде  само.  Це  просто  звичка.  
Своєї  мови  не  вчимо,  в  нас  є  сусідська.

І  наші  диво-солов’ї  –  всі  патріоти.
Вже  заселили  всі  гаї  на  схід  Європи.

Драматизуємо  шедеври  в  них  на  сцені.
Бо  Україна  ще  не  вмерла,  будьте  певні.

Ми  вже  і  в  гуморі  вважай  дійшли  до  ручки,
нам  Довгоносиків  давай  та  ще  Сердючку.

Та  й  головаті  ми  мужі  –  у  всьому  перші,
як  розкопають  нас  чужі,  коли  ми  вмерші.

Бо  ми  такі,  де  не  посій,  то  там  і  вродим.
А  як  наріжуть  ковбаси,  то  й  чорту  вгодим.

А  нам  чи  хліб,  чи  ковбаса,  аби  жувати.
Пообіцяють  чудеса  –  підем  стріляти.

Ви  тільки  дайте  нам  вождів,  щоб  їм  служити,
то  ми  багатих  і  бомжів  почнемо  бити.

А  підлих  зрадників  ідей  комуністичних
ми  розіпнемо,  як  людей,  бо  це  нам  звично.

За  обіцянками  підем  –  ясна  холера.
Всіх  отаманів  переб’єм.  Усі  Бандери.

До  комунізму  вперто  йдем,  де  все  безплатне.
Все  по  дорозі  розкрадем,  долой  приватне.

Ні  голоду,  ні  Соловків  не  боїмося.
Союзу  з  чортом  –  поготів.  Переб’ємося.

Ми  ні  пани,  ні  козаки  –  лукава  доля.
Ми  сало  любимо,  таки.  На  те  і  воля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421141
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.04.2013

ПОКАЯННЯ ГРІШНИЦІ

[i]Прости  і  в  пеклі  і  в  раю,
мій  Боже  Милосердний
велику  грішницю  твою
за  кожен  гріх  мізерний,
за  те,  що  рідного  села
не  бачила  роками,
за  те,  що  церкву  обійшла
десятими  шляхами,
що  всім  невірною  була,
знайшовши  лиш  одного,
що  все  спочатку  почала
і  сим  згрішила  знову,
прости,  що  всі  гріхи  старі
спокутати  не  зможу,
що  поклонялася  зорі,
забувши  службу  Божу,
що  ще  люблю  життя  мирське,
далеке  від  обітниць,
що  покарання  не  тяжке
чекаю  для  невільниць.
Прости,  що  грішною  була,
приховуючи  правду,
і  що  простити  не  змогла
найближчого  за  зраду.
За  найдорожче  у  житті
мене  простити  прошу,
за  те,  що  маю  на  меті,
за  те,  що    в  серці  ношу.
Прости  за  все,  що  дарував
і  явне  і  таємне
і  що  за  те  ще  не  карав,
що  збудеться  напевне.
Прости  за  те,  що  ближній  мій
не  став  для  мене  рідний,
прости,  що  став  душі  моїй
лиш  в  судний  час  потрібний.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420043
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 21.04.2013

СПОВІДЬ ГРІШНИКА

[i]Прости,  Всевишній  і  Благий,
раба  одвічно  Твого,
що  вдався  трохи  не  такий,
як  вимагає  Слово.
Прости,  як  всіх  уже  простив,
незнаних  та  забутих.
Прости,  що  культу  не  служив,
а  спину  мусів  гнути,
що  не  роздав  любов  свою
на  братію  безбожну,
що  ближнім  того  визнаю,
кого  простити  можу,
що  був  дурним,  коли  ходив
на  зльоти  та  паради,
що,  як  щедрівки,  полюбив
язичницькі  обряди,
що  вибирав  святкові  дні
залежно  від  погоди,
що  у  найкращі  і  ясні
скородив  огороди.
Прости,  що  я  ще  не  простив
злочинцям  благочинним,
що  свій  насущний  не  просив,
бодай  на  копійчину,
що  заздрісних  від  себе  гнав
усіх  «к  лихій  годині»,
фальшивих  друзів  забував
погрузши  у  гордині,
що  в  дні  житейської  весни
не  виростав  покірним,
не  вірив  догмам  записним
і  власне  був  невірним,
що  храм  живого  відчував,
сильніше  від  розп’яття,
що  те,  що  Ти  мені  давав,
розтринькував  на  щастя.
Прости,  що  все  життя  не  знав,
як  правильно  любити,
що  на  коліна  не  ставав,
аби  поклони  бити,
що  ближнього  не  полюбив,
більш  ніж  себе  самого,
що  доброго  не  осудив
за  покарання  злого
і  що  не  возлюбив  катів
заради  нагороди,
тих,  що  на  розсуд  свій  судив
від  імені  народу
і  що  осуджував  дідів,
що  «крили»  рідну  владу,
що  не  різнив  діянь  від  слів
і  подвигу  від  зради.
Прости  за  ідолів  чужих  −
за  дідьків-прометеїв,
прости,  що  я  любив  не  їх,
а  їх  цвілі  ідеї.
Прости,  що  в  юності  не  вмів
знайти  свою  дорогу,
що  разом  з  іншими  ходив,
коли  ходили  в  ногу,
що  так  і  і́нак  трактував
у  всіх  Твою  присутність,
що  не  у  всіх  я  помічав
сповідувану  мужність,
що  хліб  насущний  полонив
мої  найкращі  роки,
які  за  мене  хтось  прожив
духовно  та  високо,
що  знахабнілих  незлюбив,
яким  мостив  дорогу,
що  у  душі  своїй  судив
невинних  перед  Богом.
Прости,  що  Ти  про  мене  дбав,
щоб  на  голодний  шлунок
я  у  молитвах  не  чекав
на  ласий  подарунок,
що  знаю  лиш  одну  із  них
напам’ять,  без  запинки.
Прости,  що  взяв  на  Себе  гріх
за  ці  та  інші  вчинки.
За  сьомий  день  мене  прости,
коли  душі  потреба
так  відпочити,  як  і  Ти,
не  ждавши  манни  з  неба,
за  тимчасове  забуття,
що  створений  із  глини,
за  те,  що  мав  за  все  життя
щасливих  три  хвилини,
що  мав  найменше  молитов
за  душі  окаянні
і  що  найбільше  −  за  любов
віддав  своїй  коханій,
що  всі  таланти  закопав,
що  в  час  ганьби  і  стиду
за  всім,  що  ти  подарував
відправив  панахиду.
А  ще  прости  мене  у  тім,
що  знав  Тебе  Одного,
а  у  минулому  житті
можливо  звав  Даждьбогом.
Прости,  що  виродком  бував
без  племені  і  роду,
що  рідну  мову  забував
великого  народу,
що  ліз  у  люди  між  дурних,
що  дисципліну  дбали,
що  не  глядів  батьків  старих,
коли  вони  вмирали,
що,  не  покаявшись,  брехав,
щоб  задарма  хвалили
і  що  щоку  не  підставляв,
коли  ні  за  що  били,
що  лишнім  руки  обтягав,
а  власне  проворонив,
не  часто  старцю  подавав,
для  себе  економив,
що  вдів  сердешних  не  жалів
ні  ділом,  ні  словами,
що  вибір  мав  поміж  вогнів
з  холодними  серцями,
і  що  всім  серцем  спокушавсь,
блудив  між  трьох  соснинок,
з  іконами  не  цілувавсь,
не  гнувся  до  могилок,
що  червонів  раніше  всіх,
коли  на  дів  дивився,
що  відцуравсь  «братів»  чужих,
та  на  дурного  злився,
що  при  свічках  не  падав  ниць,
не  знався  з  блудним  сином,
що  не  визбирував  п’яни́ць
із  ближніх  попід  тином,
що  я  –  заблукана  вівця,
хоч  і  Твоя  частина,
не  поспішаю  до  кінця
наслідувати  Сина,
що  вірних  учнів  не  надбав,
щоб  хоч  дивились  в  небо,
що  так,  як  треба,  не  навчав,
що  вчивсь,  не  так,  як  треба,
що  мав  борги  і  разом  з  тим
хотів  добитись  свого,
хоч  знав,  що  як  прийшов  ні  з  чим,
то  й  піду  без  нічого,
що  не  сповідував  пости,
не  знав,  кому  вгодити,
чи  до  католиків  іти,
чи  православним  жити.
Прости  тягар  моїх  боргів
перед  лицем  Живого,
коли  прийдеш  в  покосах  жнив
забрати  з  двох  одного,
що  я  в  Завіті  не  шукав
законів  православ’я,
що  в  суєті  буденних  справ
попів  не  величав  я,
що  сам  себе  не  розпинав
за  всіх,  душею  темних,
що  гріх  смертельний  наближав,
втопаючи  в  щоденних.
Прости,  що  мав  смертельний  гріх,
коли  бував  нечесним,
коли  на  кесаревий  гріш
розмінював  небесне.
Прости,  що  мовчки  бідував,
не  просячи  чужого,
прости,  що  душу  не  віддав,
не  знаючи  за  кого,
що  в  двері  бонз  та  багачів,
бідуючи,  не  стукав,
що  не  кричав,  коли  горів
і  сам  дурних  не  слухав,
що  я  вже,  Господи,  прости,
готовий  до  розплати,
що  був  поганий  ще  і  тим,
що  добрим  був  занадто,
що  Ти  Один  за  всіх  святих
в  моїй  душі  страждаєш
і  що  по  жодній  з  десяти
до  мене  скарг  не  маєш.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420004
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 21.04.2013

ЧОМУ ТАК?

Все,  що  було,  повторюється  знову.
Сковородинська  ложка  рот  дере.
Генетика  в  селекції  бере.
Новітнім  вірам  −  Біблія  основа.
Як  в  яслах  корм  священної  корови,
усе  нове  −  забуте  вже  старе.
         Всі  неліниві  пишуть.  Ми  ось  −  теж:
         одне  й  те  ж  саме  про  одне  і  те  ж...
         А  раптом  щось  нарешті  проясниться.
         В  чеканому  −  нежданого  стариця.
         В  незнаному  −  невидимим  грядеш.
Світ  задзеркалля  в  пустоті  іскриться...
         Ніщо  −  з  нічого.  Що  там  не  візьмеш  −
         мету  чи  засіб,  що  там  не  присниться  −
         нуклон  чи  всесвіт  −  все  не  має  меж,
куди  не  йди,  усе  одно  прийдеш,
туди,  де  свято-місце  вічним  двом,
де  темрява  у  світла  слову  вчиться.
         І  все  живе  −  до  світла  напролом,
         і  кожному  −  незнане  все  ясніше,
         а  недоступне  пізнанню  −  тим  більше…
Все  проситься  утвердитись  над  злом...
           Заморочившись  над  одним  рядком
           усім  −  чужого,  наче  свого  вірша,
           всі  хочуть  теж,  хоч,  може,  трошки  гірше,
           ніж  вміли  інші  гусячим  пером.
І  поки  весь  непотріб  сам  не  згине,
землею  все  гримить  сліпий  протест,
руйнуючи  невдачливе  ущент,
і  найгучніше  в  ледь  живій  країні.
           В  живому  організмі  України
           пробуджується  свій  імунітет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419691
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.04.2013

ВСІМ ВІДДАЮ ВАШЕ

Поезія  пташка  відома.
До  всіх  на  приманку  не  йде,
а  з  вирію  втікши  додому,
не  сяде  в  гніздечко  пусте.

Та,  маючи  крила  пісенні,
до  всіх  завітає  на  мить.
І  навіть  [i]у  ночі  пустельні[/i]
у  душах  спів-звучних  бринить.

Комусь  незнайомкою  Блока,
комусь  –  на  весілля  куми.
Одному  –  до  сліз  одинока,
а  іншому  –  в  хорі  з  людьми.

Та  будь-яку  пісню  згадайте
і  стане  початком  кінець.
Я  прошу,  беріть  і  співайте
мелодії  ваших  сердець.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419632
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2013

ВСЕ, ЩО МОЖЕМО

Якби  я  вмів,  то  зміг  би,  певно,
покликати  рясні  дощі,
аби  росли  для  всіх  від  мене
дерева,  трави  і  кущі.
Але  найперше  -  первоцвіти:
підсніжник,  ряст  і  сон-трава,
барвінок,  пролісок  тендітний,
щоб  знали,  чим  земля  жива.
Все  можна,  поки  є  натхнення
і  поки  бджоли  ще  гудуть  -
перетлумачити  знамення,
шукати  сенс,  відкрити  суть.
Ось  так  і  в  гості  завітаю.
Не  гривні,  душу  віддаси,
коли  Всевишній  запитає:
-  якого  племені  єси?
А  як  настане  мертва  тиша
не  тільки  в  тілі,  а  й  в  душі,
тоді  теперішнє  й  колишнє
ввійде  в  одні  мої  вірші.
Майбутнє  не  піде  за  мною.
Та  що  б  там  потім  не  було,
спливе  без  цього  за  водою
далеке  давнішнє  село.
А  внуки  певно  ж  схочуть  знати
якоїсь  правди  хоч  ковток.
То  ж  треба  літописців  мати  –
не  на  село,  то  на  куток.
А  більше,  може,  і  не  треба.
Масштаби  ближче  до  брехні
аніж  до  правдешнього  неба.
Достатньо  слухати  пісні.
А  з  піснею  й  душа  спочине.
І  поки  голос  той  не  стих,
все  буде  чути  про  своїх
близьких  і  ближніх.  Про  родину.
І  вся  велика  Україна
постане  з  клаптиків  таких.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419630
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2013

ПРИПЕКЛО

Я  –  на  побачення
з  весною.
Чекайте.  Може  ще  зайду.
У  змові  з  довгою  зимою,
вона  не  панькалась  зі  мною.
Це  тільки  я  терпляче  жду.
Ось-ось  та  й  підфарбує  губи.
Ще  мить  –  і  сукню  одягне,
подивиться  в  люстерко  любо
і  теж  на  «здибанку»  майне.
На  те  й  весна.
Вона  –  як  жінка,
якій  до  пізньої  пори
кортить  на  біс  так  само  швидко,
як  Магомету  –  до  гори.
Байдуже  їй,  що  нам  тривожно
і  за  посів,  і  за  врожай...
...і  нетерплячка  –  аж  за  край.
Це  ми  про  що?
Хвилина  кожна
стискає  строки.  Скільки  можна?
Ну,  ну,
                 давай,
                                       давай,
                                                           давай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418444
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 14.04.2013

ПЕРЕХОЖИЙ

                                                                                           [i]Сільвія  Капутикян
                                                                                                               (переклад)[/i]
Ти  не  йдеш  і  тривожно  на  серці  мені.
Я  вслухаюсь  в  дзвінку  порожнечу  провулку.
Пізні  кроки  чиїсь  в  непроглядній  пітьмі
знову  врочать  в  цей  вечір  печальну  розлуку.

Я  надіюсь,  а  раптом  з  цієї  пітьми
саме  ти  наближаєшся  кроком  нестримним
і  ось-ось  біля  ґанку  зустрінемось  ми
і  зупиниться  час  під  моїми  дверима.

Але  час  проминає.  Ти  іншу  зустрів.
Може  просто  пройшов,  так  на  себе  на  схожий?
І  болить  моє  серце  від  тих  почуттів,
що  по  ньому  пройшовся  чужий  перехожий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418369
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.04.2013

ЗАМІСТЬ КОМЕНТАРІВ

Людей  не  приведеш  до  тями
оригінальністю  письма.
Мета  поезії  пряма
і  марно  сипати  словами
про  те,  чого  в  житті  нема.

Та  інша  справа  –  може  бути!
Валяйте,  що  кому  дано
в  новітніх  течіях  утнути.
Приємно  в  звуках  потонути,
та  мало  чути  все  одно.

Сліпе  наслідування  моді
бентежить  мій  душевний  стан.
Не  кожне  слово  –  талісман.  
 
Нудьгує  Муза  в  нас  відтоді,
як  в  осучасненні  мелодій
все  більше  чути  барабан.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418112
рубрика: Поезія,
дата поступления 13.04.2013

НЕПОВТОРНЕ НА УКРАЇНСЬКИЙ ЛАД

                                                       [i]пісня  з  кінофільму  «Дом  Турбиных»
                                                                                                                           (переклад)[/i]
Вітер  весняний  нам  пісню  наспівував.
Плинув  над  містом  наш  зоряний  час.
Запахи  ніжні  акації  білої
з  ночі  до  ранку  бентежили  нас.

Під  весняними  короткими  зливами
разом  бродили  по  темній  воді.
Боже,  якими  були  ми  наївними,
як  ми  ще  вірили  в  щастя  тоді.

Скроні  з  роками  вкриваються  інеєм.
Де  ж  торжество  білих  віток  живих?
Тільки  в  годину  хурделиці  білої
щось  нагадає  сьогодні  про  них.

В  час,  коли  вітер  вже  марші  виспівує,
знову  і  знову  пригадую  я
грона  медові  акації  білої,
що  неповторні,  як  юність  моя.

Кетяги  пишні  акації  білої,
теж  незабутні,  як  юність  моя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418076
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2013

ПОКИ Є НАДІЯ

Коли  переболить  земне
і  відщемить  усе  даремне,
пробачте,  що  нема  мене,
коли  почуєте  про  мене.

Душа  безсмертна  все  одно
проб’ється  зеленню  сумління,
хоч  падало  моє  зерно
не  на  ґрунти,  а  на  каміння.

Де  кожен  з  нас  рівняв,  як  міг,
стежки,  що  стеляться  під  ноги,
в  надії,  що  якась  із  них
одна  на  всіх  пряма  дорога.

По  цій  дорозі  –  без  кінця,
колись  прийдуть  до  мене  в  гості
веселі  люблячі  серця
не  при  житті,  то  на  погості.

І  оживе  душа  моя.
Десь  на  стерні,  зате  на  волі
ще  виростуть,  такі  як  я,
для  кращої  на  світі  долі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417925
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2013

СУЧАСНА АЛЬТЕРНАТИВНА

Здавна  обминаю  я  дороги,
де  мене  ще  д́ідько  не  носив,
щоб  мені  не  наставляли  роги,
поки  я  когось  не  спокусив.
         Від  жінок  ховаючись  подалі,
         я  свій  кльош  останній  приберіг.
         Тут  мене  і  спокусила  краля,
         що  ніяк  відмовитись  не  зміг.
Радісно  зустріла  ще  не  теща,
хоч  придибав  я  не  на  коні,
та  зате  умів  збрехати  дещо,
як  жилось  не  солодко  мені.
         Всім  було  –  ні  холодно,  ні  жарко,
         що  мені  не  весело  в  житті
         і  коли  нема  яєчні  ранком,
         і  коли  не  спиться  в  самоті.
А  тепер  нічого  я  не  прошу,
скільки  можу,  стільки  і  везу,
а  буває,  що  й  потрошку  ношу,
щоб  здавалось  зверху  як  внизу.
           Я  усіх  шаную  й  поважаю,
         хоч  давно  вже  виріс  із  штанів,
         хоч  мене  ще  й  досі  виглядають
         в  хаті  з  очерету  й  бур’янів.
Так  і  не  вернувся  я  додому,
хоч  минають  роки  золоті.
Що  ж  робити  діду  не  старому,
коли  є  ще  кралі  молоді?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417872
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 12.04.2013

ПЕРЕГУКИ СЕРДЕЦЬ

Нічка  тиха.  Десь  тонка  струна
забриніла,  як  колись.

[i]–  Милий  мій,  у  тебе  я  одна
і  на  інших  не  дивись.[/I]

На  недавно  пройдених  стежках
вже  погасли  ліхтарі.

[i]–  Глянь,  для  нас  з  тобою  в  небесах
світять  наших  дві  зорі.

–  Знаю,  мила,  тільки  не  для  нас
сходить  місяць  молодик.
Знаю,  мила,  тільки  кожен  раз
день  без  тебе  –  цілий  рік.
Може  бродиш  Мавкою  в  лісах?

–  А  ще  кажуть  люди  злі,
що  буває,  ніби  по  ночах
я  літаю  на  мітлі.[/i]

Не  потрібно  ні  казок  чужих,
ні  неприязних  розмов.

[i]–  Подивись,  як  у  очах  моїх
квітне  казка  про  любов.
А  у  нас  ще  все  попереду.
Буде  щастя  −  так  і  знай.
Я  до  тебе  кладку  перейду,
тільки  трошки  почекай.

−  Я  чекаю,  ти  прискориш  крок
і  у  найтихішу  з  тиш,
найчарівніша  з  усіх  жінок
ти  до  мене  прилетиш.
А  у  тебе  –  чортики  в  очах,
а  у  тебе  –  ніжний  стан,
а  на  свіжих  весняних  вітрах
розвівається  туман.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417641
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 11.04.2013

ЗА РАДІСТЮ В ОБНІМКУ З ЖУРБОЮ

Ой,  немає  чим  хвалитись,
поки  маєшся  один.
Ні  тобі  з  ким  посваритись,
ні  обнятись  через  тин.
         А  так  хочеться  пожити,
         поки  старості  нема.
         Ще  так  хочеться  любити,
         та  не  хочеться  ярма.
Ти  мандруєш  в  тому  світі,
де  душа  завжди  одна.
Ні  тобі  когось  зустріти,
ні  побачити  з  вікна.
         Світлий  образ  твій  зі  мною
         нерозлучний  стільки  літ.
         Полетів  би  за  тобою,
         та  широкий  білий  світ.
Як  забути  рідну  душу,
що  у  серці  ще  несу?
З  ким  роки  ділити  мушу?
Де  утру  твою  сльозу?
         Щоб  світилась  наді  мною
         твого  погляду  блакить,
         щоб  побути  ще  з  тобою
         хоч  одну  щасливу  мить.
Гірко,  гірко  мати  в  хаті
як  не  лихо,  то  біду,
як  не  будеш  прилітати,
сам  світ-за-очі  піду.
         Та  й  забуду  душу  рідну,
         світле  личко  і  красу.
         Як  нікому  не  потрібний,
         лихо  в  пекло  віднесу,
та  й  обнімусь  із  журбою,
із  якою  стільки  літ,
та  й  полину  за  тобою
за  широкий  білий  світ.
…………………………………
Ой,  нема  чого  журитись,
поки  в  світі  не  один.
Є  до  кого  прихилитись
і  обнятись  через  тин,
         бо  ще  хочеться  пожити,
         поки  старості  нема,
         і  не  пізно  ще  любити,
         поки  ходиш  без  ярма.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417564
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2013

ПРИЗНАЧЕННЯ

Коли  від  скромності  помреш,
ніхто  тебе  не  оправдає.
І  де  загубиш,  де  знайдеш,
ніхто  за  тебе  не  вгадає.

І  згасла  думка  ще  прийде
до  когось  іншими  словами.
Вони  витають  десь  над  нами.
Кому  не  спиться,  той  знайде.

І  поки  сам  ще  не  погас
і  не  доживсь  до  епітафій,
із  повсякденних  фотографій
я  не  дивитимусь  на  вас.

Наш  час  у  нас  не  промине
аж  поки  буде  вічне  слово
і  ви  почуєте  мене,
а  не  мене,  то  рідну  мову.

На  килимі  моїх  думок
впізнаєте  усі  мережки
послівно  із  рядка  в  рядок...
Ніхто  не  зіб’ється  зі  стежки.

Сліпим  потрібне  наяву
все,  що  умію  ще  відкрити.
Щоб  тих  думок  не  пропустити,
я,  може,  тільки  і  живу.

Для  чого  жив?  Пишіть,  –  [i]не  знаю.[/i]
Я  ще  нічого  не  довів
своїм  життям  у  ріднім  краї.
Для  чого  пишу?  Відповів,  –
[i]від  молі  й  бруду  зберігаю
тендітний  килим  рідних  слів.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417406
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2013

ВСЕ ЗБУВАЄТЬСЯ НАВЕСНІ

Ти  довго  снилася  мені
і,  що  збулось  –  нема  де  діти,
мов  знову  сонце  у  вікні,
неначе  в  хаті  тепле  літо.
Дрібненьким  дощиком  прийшла,
дрібненьким  сміхом  чарувала,
все,  що  хотіла,  віддала,
все,  що  посміла,  відібрала.
Все  може  збутися  колись,
та  не  лінуйся  ще  сьогодні.
В  тонкі  одежі  одягнись,
які  в  обіймах  дуже  модні.
Дрібненьким  кроком  прибіжи,
дрібненьким  сміхом  причаровуй,
про  все,  що  знаєш,  розкажи,
переклади  на  нашу  мову.
І  будуть  знову  теплі  дні,
щоб  ми  раділи,  наче  діти,
що  в  лісі  барви  весняні,
що  у  садах  буяють  квіти.
Дрібненьким  дощиком  прилинь,
щоб  не  пропали  дні  найкращі.
Мене  одного  не  покинь
у  дні  сумні  і  в  дні  пропащі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2013

ЗАПІЗНІЛЕ ПОБАЧЕННЯ

[i]За  текстом  пісні
 Юрія  Візбора[/i]
За  вікном  нудьгує  вечір  запечалений,
довгі  тіні  тихо  падають  до  ніг,
дощ  блукає,  мов  музи́ка,  неприкаяний,
переходячи  акордами  у  сніг.

Запізнились  ми  з  тобою  на  побачення,
наче  можна  запізнитись  на  роки.
Ой,  як  дорого  за  втрачене  заплачено
з  того  дня,  як  у  життя  ми  боржники.

Не  катуй  мене  ні  жалістю,  ні  ласкою.
Якщо  можеш,  на-прощання,  посміхнись.
Ти  пробач,  що  не  змирився  я  з  поразкою.
Може  я  тобі  пробачу  теж  колись.

Синій  вечір  десь  ховається  за  хмарами,
і  погаслі  почуття  не  гріють  кров.
За  вікном  безпечне  людство  ходить  парами,
обікрадене  сьогодні  на  любов.

Рідше  й  рідше  бачу  душу  запечалену
у  весняному  промоклому    плащі.
І  мелодію,  як  вітер  –  неприкаяну,
фальш-акордами  виспівують  дощі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417074
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.04.2013

ОСВІДЧЕННЯ НА АСФАЛЬТІ

                                                             [i]Вільний  переклад  тексту  пісні
                                                                                                                   Олега  Мітяєва[/i]
В  провінційному  містечку,
що  від  траси  недалечко,
зранку  бігає  народ  за  просто  так.
І  читають  на  зупинці
послання  місцевій  жінці,
що  всю  ніч  писав  невиправний  дивак:
                   [i]− Добрий  ранок,  кохана  моя,[/i]  –
                         рівними  літерами,
                   [i]–   Добрий  ранок,  кохана  моя,
                         я  для  тебе  зберіг
                         цей  весняний  привіт  тобі
                         фарбами  світлими
                         і  на  небі  помітними
                         прямо  з  вікон  твоїх.[/i]
Всі  закінчили  зарядку,
та  залишиться  загадка,
про  яку  співати  будуть  солов’ї.
Те,  що  видно  птахам  з  гілки
поміж  смугами  розмітки,
не  додасть  сьогодні  настрою  ДАІ.
                   [i]− Добрий  ранок,  кохана  моя,
                               люба  моя,  мила  моя.
                               Хай  моя  каліграфія
                               гляне  в  вікна  твої.
                               Може  світле  мереживо,
                               виткане  березнем,
                               буде  в  серці  збережене.
                               Хай  потерпить  ДАІ.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417017
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 09.04.2013

САТИСФАКЦІЇ ЗА ВИМУШЕНІ ПРОГУЛИ В ЖИТТІ

Курс  життя  ми  всі  пройдемо  учнями.
Мало  тільки  радісного  в  тім.
Про  свої  літа  перекаблучені
тільки  семиструнці  розповім.
Заспівай,  гітара,  невеселої
про  життя,  розвіяне  у  прах,
як  пішли  колись  на  кращі  села  ми
без  тузів  і  козиря  в  руках.
Не  кохай  черствої  та  зрадливої,
не  розтринькуй  молодість  свою.
За  дари  добра  твоєї  милої
всі  борги  прощаються  в  раю.
Молодість  дарує  нам  побачення,
поки  Божу  кару  не  зустрів.
Та  своїй  недолі  не  пробачу  я,
що  не  все  авансом  зрозумів.
Після  покріпачення  законного
водять  нас  наліво  стежечки,
та  для  щастя  ситого  і  повного
треба  не  торбинки,  а  мішки.
Не  врятують  ні  калим,  ні  сесії,
не  подасть  на  милість  мільйонер,
не  знайдеться  на  землі  професії,
щоб  відбувся  справжній  «приженер».
Щастя  можна  міряти  кишенями,
щоб  тримати  марку  мужика,
поки  не  підеш  з  пустими  жменями
і  на  пам’ять  ручкою,  −  [i]«Пока!»[/i].
Та  подякуй  долі,  ще  й  з  поклонами,́
що  не  ставши  мужем  запасним,
все  ж  відщедрувався  за  законами
милої  із  приданим  твоїм.
Як  казав  сліпий,  [i]−  колись  побачимо,
що  я  маю  і  чому  я  рад.[/i]
«Заспівай,  гітара,  вдвох  поплачемо.
Що  було  −  не  вернеться  назад».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416727
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2013

ВАРІАЦІЇ НА БАЛЕТНУ ТЕМУ

[i]Заспіваймо  пісню  веселеньку[/i]
на  блатний  мотив  без  лишніх  слів.
Українців  біля  влади  жменька,
та  зате  багато  москалів.

Так  бувало  і  не  раз  ще  буде,
тільки  от  не  з  нами,  хоч  заплач.
Гондурасці  випендрились  в  люди
і  ніхто  не  каже  нам,  –[i]  пробач.[/i]

Це  є  школа  всім  давно  відома,
у  якій  «розводять  котенят».
В  пацанів  не  всі  сьогодні  дома.
В  залах  Ради  –  танці  у  дівчат.

Дами  вибирають  кавалерів.
Гонорові  пані  пруть  вперед  –
на  фуршети  для  пенсіонерів,
крок  назад  і  в  туалет.

Спікер  каже,  –[i]  не  вертіть  кормою,
ви  ж  не  бригантини  на  ходу.
Хоч  в  Росію  стали  чередою,
я  вас  у  Європу  поведу.[/i]

Тушка  з  брюшком,  не  партачте  танець.
Це  не  –[i]  Будьмо!  Гей![/i]  –на  брудершафт.
Треба  стати  ближче  до  начальниць  –
крок  вперед  і  два  назад.

Кавалери  не  в  своїй  тарілці.
Та  який  упертий  це  народ!
Все  тупцюють  на  одному  місці  –
крок  назад  і  –  поворот.

Комуністів  треба  зрозуміти.
У  офшорах  їм  життя  не  мед.
Можна  тільки  крок  один  зробити  –
крок  наліво  і  вперед.

Треба  обслужити  регіони,
де  нема  джигітів  у  дівчат.
[i]У  буфеті  зробимо  закони,[/i]  –
крок  вперед  і  два  назад.

Яня  й  Сіма,  поможіть  сирітці,
покладіть  бюджетик  у  суму.
Всіх  щенят  не  втопите  у  річці,
бо  народ  голодний  –  не  Муму.

Все  проходить.  Все  колись  минає.
Вже  й  прем’єр  у  гречку  відходив.
Та  коли  «покращень»  все  немає,
він  таки  щасливий,  щоб  я  жив.

Це  є  школа  нациків-ординців
з  почерком  партійних  вчителів.
Невеличка  жменька  українців
тут  екзаменує  москалів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416689
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.04.2013

ПРОБАЧ

Я  жив  із  мрією  простою,
що  доля  щастя  принесе,
та  ми  прощаємось  з  тобою.
Тепер  пробач  мені  за  все.
         Пробач  за  радості  без  тебе,
         за  нерозділені  жалі,
         за  те,  що  був  не  тим,  ким  треба,
         і  за  обіцянки  малі.
Пробач  за  втрачене  минуле,
коли  почнеться  новий  день,
що  я  співав,  а  ти  не  чула
мотиви  завтрашніх  пісень.
         Пробач,  що  ми  синиць  не  мали,
         а  тільки  в  небі  журавлів,
         що  ти  так  високо  літала,
         коли  ходив  я  по  землі.
Пробач  за  те,  що  я  пропащий.
Та  доля  всіх  не  промине.
«За  те,  що  я  не  став  накращий»,
пробач,  ріднесенька,  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2013

ГОРОДСЬКА ЛЮБОВ

Сідали  ми  поближче,
злітали  ми  все  вище,
крутили  на  горищі
ми  любов.
Була  ти  зовсім  боса
та  не  крутив  я  носом
і  кращої  для  форсу
не  знайшов.
Ми  грались  в  мами  й  тата,
і  зовсім  не  по  блату
я  личко  конопате
цілував.
А  ти,  моя  кубіто,
сказала,  –[i]  ми  з  привітом,  –  [/i]
чого  я  навіть  літом
не  чекав.
Трудився  я  до  поту
і  ти  була  не  проти,
і  пішки  на  роботу
я  ходив.
А  ти  мене  забула,
ридань  моїх  не  чула
взяла  і  «бортанула»
назавжди.
Я  слав  тобі  привіти,
я  думав,  будуть  діти,
я  рвав  для  тебе  квіти
на  траві,
а  ти,  голубко  мила,
за  іншим  полетіла.
Для  чого  тільки  в  дурники  пошила?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416379
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 07.04.2013

ПРО ВІЧНЕ РАЗОМ І ПО ЧЕРЗІ

Найдорожче  завжди  –
це  сім’я  і  родина.
– [i]Я  у  тебе  один.
Ти  у  мене  єдина.
Ти  мене  пожалій.
Я  тебе  пожалію.
Я  не  втратив  надій.
Я  про  тебе  ще  мрію.
Гасне  день  у  вікні
серед  мороку  ночі
і  присняться  мені
твої  чари  жіночі.
Наше  щастя  земне
не  мине,  не  загине,
ти  відчуєш  мене,
як  до  тебе  прилину.
Що  дарує  нам  Бог,
те  ніхто  не  вгадає,
але  щастя  на  двох
я  тобі  обіцяю.
– Я  у  тебе  одна,
як  надія  остання,
як  далека  луна
у  хвилини  мовчання.
Ти  мене  не  питай,
чи  без  тебе  страждаю.
Глянь,  який  небокрай
білим  сріблом  палає.
Світить  місяць  вгорі
за  кленовим  серпанком.
Дві  вечірні  зорі
нас  вінчають  до  ранку.
А  як  місяць  зайде,
то  засвітять  Стожари
і  любов  не  пройде.
Ми  з  тобою  до  пари.[/i]
Відкричали  сичі.
Третій  півень  співає.
Та  не  страшно  вночі
заблукати  у  гаї.
Ось  і  місяць  зайшов
за  кленовим  серпанком.
Та  не  згасне  любов,
ще  далеко  до  ранку.
А  як  сонце  зійде,
закружляють  лелеки.
Нас  любов  поведе
десь  далеко-далеко.
Ми  підемо  туди,
де  по  небу  гуляє
тільки  місяць  один,
а  для  двох  –  не  смеркає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415897
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2013

ЄДИНА

Була  ти  на  світі  єдина,
за  ким  сумував  я  роками.
І  доля,  як  згіркла  калина,
і  спогад,  як  сага  родинна,
ще  довго  ятрились  сльозами.

Питав  я  у  долі  бувало,  –
чого  за  пустим  сумувати?
А  доля  мені  відказала,  –
то  певно  душа  сумувала,
що  серцю  нема  що  згадати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2013

ПЕРЕД ПРИШЕСТЯМ

Ще  уповають  люди  на  планеті
з  Пришестям  дочекатися  кінця.
Є  всі  «прикмети».
Як  на  естафеті,
всі  окаянні  душі  вже  на  злеті
до  покаянь  за  пазуху  Отця.
         Авжеж.  
         Лукавим  тісно  без  руїни.
         Чи  так,  чи  сяк  −  усім  один  кінець.
         І  −  ось  вам,  нате!
         Вільна    Україна!
         Невже  це  справді  −  з  волі    Бога-Сина?
         Невже  на  нас  ще  зглянеться  Отець?
Невже  ми  в  ласці  у  Святого  Духа?
         Чи  в  чаші  гніву  пересохло  дно?
Чи  може  в  тому  наша  є  заслуга,
що  впершись  в  лемеші  тяжкого  плуга,
найперші  із  останніх    стоїмо?
         Чи  може  до  Пришестя,  окаянні,
         для  кого    Він,  замучений,  воскрес,
         а  нині,  обездолені  та  гнані,
         вже  не  чекають  манної  з  небес?
Чи,  може,  ми  тому  найперші  в  черзі,
що  маємо  по  парі  всіх  племен,
мов  звірини  на  Ноєвім  Ковчезі?
         Та  пропадемо  вбогі  та  замерзлі,
         якщо  не  добудуємо  чове́н.
Дай,  Боже,  ще  ж  підняти  треба  весла,
щоб  власним  ходом  здивувати  світ,
щоб  до  усіх  кінців  Землі  донесли,
що  сила  предків  наших  в  нас  воскресла,
що  відродився  древній  добрий  рід.
         На  часі  проповідувати  треба  
         не  вічне  царство,  а  життя  земне.
         А  може  під  ногами  наше  небо,
         що  для  спасенних  вже  не  промине?
То  ж    є  ще  час
каміння  позбирати
і  дружно  обробити  всі  поля,
між  рівними  по  зросту  гідно  стати,
щоб  дійсно  не  було  кому  страждати
в  одній  колисці  з  іменем  –  Земля.
         Ми  на  Ковчезі  –  на  одній  планеті.
         Немає  парам  чисел  і  кінця.
         Та  поки  кукурікне  півень  третій,
         не  гребуйте  молитвами  поетів
         до  Бога-Духа,
         Сина
         і  Отця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415664
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.04.2013

ТРИ ПОГЛЯДИ З МИНУВШИНИ В СЬОГОДЕННЯ (5)

                                                 ЗАКЛЮЧНИЙ  ПРОГНОЗ
                                                                                   [i]  Люди  скажуть,  –  ви  моголи...
                                                                                                                           –  Моголи,  моголи.
                                                                 Золотого  Тамерлана  онучата  голі...[/i]
                                                                                                                                           Т.  Шевченко.
Відомо,  що  «найбільший  патріот»
на  плі́тки  часу  тратити  не  буде.
Йому  найперше  треба  йти  в  народ,
що  плескає  і  заглядає  в  рот.
А  рядовий  поет
йому
не  люди.
Бо  в  людях  –  це  поближче  до  панів!
         Аж  в  хатніх  сінях  стоптані  пороги.
«Хиренна  воля»  тягне  до  братів:
пройдисвітам  відкриті  всі  дороги,
а  патріоти  на  широку  ногу
і  досі  не  бідують  в  москалів.
         І  поки  всі  блаженні  десь  постяться,
         в  стовпотворінні  банківських  вождів
         линяють  тушки  «сукиних-синів»
         із  крючкотворців  і  законодавців,
         що  знову  тіні  власної  бояться
         у  маскараді  партій-близнюків.
Дратує  мова  нації  –
                                                         моголів,
що  видерлись  по  трупах  на  Олімп.
Перевертні,  пройдисвіти  і  тролі
собі  на  роги
ліплять  білий  німб.
         А  хто  в  ладах  із  мовою  Шевченка  –
         це  вже  фашист.
А  хто  ж  той  комуніст,
що  роззявляє  ненаситну  пельку
на  все,  що  в  радах  дотекло  під  ніс?
         З  усіх  трибун  уже  оголосили
         гріхом  смертельним  –  націоналізм.
Їм  явно  мало  Авеля  на  вилах.
Фашистам  скрізь  ввижається  фашизм.
         А  ці  рядки?
         Це  теж  наклеп  на  мову?
Їм  треба  інше  –  конкурси  та  шоу,
як  фільтри  вільнодумства  та  ідей,
щоб  нейтралізувати  тимчасово
супроти  влади  вже  на  все  готове
несамовите  юрмище  людей.
         Тому  то  слову  правди  не  пробитись
         крізь  щит  цензури,  критики,  журі,
         байдужості,  вказівок  на  горі...
З  обставинами  можна  примиритись.
Ще  прийде  час  за  всіх  перехреститись,
на  кого  точать  звірі  пазурі.
Прислужників  з  почесними  званнями
на  чисту  виду  виведе  народ,
коли  не  тільки  словом,  а  й  ділами
хвалитись  зможе  справжній  патріот.
         Можливо  строфи  ці  –  не  панацея,
         щоб  лікувати  немічних  на  слух.
Та  варто  ради  цілі  однієї
торкнутись  струн  поезії  цієї
хоч  тим,  хто  поки  зовсім  не  оглух,
аби  катарсис,  викликаний  нею,
як  вогнище  із  іскри  Прометея,
спустошив  душу,
та  звеличив  Дух.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415631
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 04.04.2013

ТРИ ПОГЛЯДИ З МИНУВШИНИ В СЬОГОДЕННЯ (4)

                             3.  ДЕРЖАВНА  СИМВОЛІКА
І  погляд  третій  –  з  глибини  віків
на  історичні  символи  держави.
         Питаннячко
         не  ради  красних  слів:
       [i]«Що  залишилось  нині  у  синів
         із  атрибутів  батьківської  слави?»
[/i]Вступаємо  в  епоху  перемін!
         Є  прапор,  аби  волю  не  проспати
         під  сонцем-небом,  де  родила  мати,
         ще  б  тільки  віче  вдарило  у  дзвін,
         щоб  [color="#ffbf00"]сонцю  у  зеніті[/color]
[color="#0066ff"]                  засіяти;[/color]
є  тризуб,  щоб  на  герць,
[i]а  не  з  колін,[/i]
за  ворогом  помчати  навздогін;
         лишається  про  славу  заспівати,
         для  чого
         ніби  є
         державний  гімн.
Та  чи  не  перевернеться  в  могилах
священний  прах  поетів  і  співців,
що  в  ложах  
славлять
при  гербах  і  гімнах
не  прапор  волі,  хрещений  у  війнах,
а  стяг  нових  нехрещених  вождів?
Чи  ще  аплодуватиме  Вербицький
з  глибин  віків  нащадкам  перемог?
Чи  сталось  так,  як  повелів  нам  Бог,
аби  спокійно  спочивав  Чубинський?
Чи  розуміє  кожен  патріот:
– [i]для  чого  нам  державні  атрибути?
– для  чого  волю  вистраждав  народ,
коли  кругом  не  так,  як  має  бути?
– що  все  повинно  бути  навпаки;
– що  в  центр  держави  вдерлись  регіони;
– чому  нахрапом  пруть  хамелеони,
під  помах  нечестивої  руки,
міняючи,  як  дишло,  всі  закони;
– що  нація  змінила?  Що  взяла,
щоб  освятити  ним  своє  майбутнє?
Чи  може  у  сусід  перейняла
то  кігті  двохголового  орла,
то  кров  небес,
то  зорі  п’ятикутні?[/i]
………………………………….
Пройшло  багато  вже  років
як  ми  неначе  вільні,
коли  прислухатись  до  слів
на  славу  Україні.
         Часи  проходять.  Булава
         нікого  не  лякає.
Що  Україна  ще  жива,
хай  ворог  наш  співає.
         Не  зраджу  заповідь  дідів
         і  Слово  не  порушу,
         коли  спитаю  у  батьків,  –
         чому  наш  гімн  не  має  слів,
         які  лікують  душу?
З  тих  пір  як  [i]ахати[/i]  прийшлось
ми  тільки,    [i]–  Ой!  –[/i]
співали,
що  поки  –    [i]ЩЕ[/i],
то  [i]ВЖЕ  і  ОСЬ[/i]
постійно  забували.
         Для  всіх  давно  вже  не  байки,
         що  є  святе  і  –[b]  віще  [/b]–
         потрібне  людям  на  віки,  –
         тривале
         та  не  вічне...[i][b]
[color="#ffae00"][u]Сяє[/u]  сонцем  Україні
і  слава  і  воля,
вже  навіки  нам  віднині
[u]посміхнулась[/u]  доля.
[u]Пощезали[/u]  вороженьки
як  роса  на  сонці.
[u]Стоїмо[/u]  на  варті  неньки
у  своїй  сторонці.
[u]Бережемо[/u]  людське  право,
гідність  і  свободу!
[u]Не  померкне[/u]  вічна  слава
козацького  роду.[/color][/b][/i]
Нема  пророка  в  рідній  хаті,
та  є  у  кожного  права,
аби  у  Спілки  не  питати,
хто  в  нашій  хаті  голова.
Не  претендую  на  пенати.
Та  точно  знаю,  що  для  всіх
рефреном  мають  прозвучати
слова,  що  за  епіграф  взяті  –
святий  Шевченків  оберіг.
[b][i][color="#001eff"]Наша  дума,  наша  пісня
[u]не  вмре,  не  загине.[/u]
От  де,  люди,  наша  слава,
слава  України.[/color][/i]
[/b]
         Гримлять  століття
         і  минають  строки
         усім  діянням,  що  й  не  почались.
Ми  явно  запізнились  на  уроки,
яких  не  залишають
на  колись.
Не  відніме́ться  й  не  додасться  честі
всім,  хто  шанує  спільний  оберіг
і  зміг  хоч  букву  Слова  в  нього  вплести.
[i]Всі  за  одного  і  один  за  всіх!
[/i]Не  треба  знати,  хто  коли  додав
тієї  титлі,  літери  чи  коми,
аби  первісний  текст  завжди  звучав
так  само  гордо,  свіжо  і  знайомо.
         Не  довіряю  ні  сліпій  юрбі,
         ні  голосам,  що  ніби  чути  з  неба,
         ні  тим,  що  судять  тільки  по  собі,
         чого  мені  і  Україні  треба..
І  в  сукнях  провокують  на  бунти,
в  сутані  вороженько  не  дрімає,
та  поки  гімн  колись  нас  об’єднає,
хай  на  шляхах  до  спільної  мети
хоч  Божий  Дух  на  світі  всіх  тримає.
         Аби,  як  блудним,  нам  не  довелось,
         повторно  повертатись  у  найгірше.
Не  вір  данайцям,
що  кричать  найбільше
любити  те,  що  нібито  збулось.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415259
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 03.04.2013

ТРИ ПОГЛЯДИ З МИНУВШИНИ В СЬОГОДЕННЯ (3)

                                       2. В  АВАНГАРДІ  СВІТОВИХ  ОКОЛИЦЬ
                                                                                     [i]Чути,  –  кру,  кру,  кру,  
                                                                                                           в  чужині  умру...[/i]
                                                                                                                               Б.  Лепкий
         І  другий  погляд  в  сьогодення.
Не  ради  хліба  і  води,
не  тільки  для  копійки  в  жмені
народ  тікає,  хто  куди,
а  в  пошуках,
вряди-годи,
десь  прислужитись  Ойкумені.
         Це  імміграція  в  нікуди.
Та  де  ми  тільки  не  були!
         І  що  було  б,  якби  повсюди
         талановиті,  чесні  люди
         на  Україні  ожили?
Ну  скільки  треба  ще  штормів  і  [i][b]хвиль[/b],[/i]
щоб  викинуло  націю  на  скелі,
під  завивання  бардів-менестрелів,
знекровлену,  знесилену,  без  крил
принадним  посміховиськом  барделів?
         І  скільки  треба  втратити  дітей,
         що  виросли  без  тата  і  без  мами?
         Чого  у  чергах  стоїте  рядами?
         Одне  зі  ста  проб’ється  між  людей,
         а  решта  –
         прибиральниці  з  горшками.
Чи  й  треба  сторінки  криваві?
         Задумайтесь,  «багатії»,
         брати  і  сестроньки  мої,
         орендарі  чужої  слави,
         чом  пнетеся  в  чужі  краї?
Хіба  ж  то  в  нас  немає  права,
без  олігархів-ворогів,
хто  обікрав  нас  і  об’їв,
проснутись  у  своїй  державі,
де  був  Бандера,  Щорс,  Ковпак,
творив  Петлюра  і  Довженко,
де  жив  Булгаков,  Пастернак
і  не  дожив  своє  Шевченко,
де  наш  кумир  –  Миколайчук,
де  знають  Во́рона,  Дарусю,
де  люблять  Матіос  і  Стуса,
де  чують  Ніну…
Де  без  мук
приватним  неукам  на  зміну
народжується  храм  наук,
де  зріє  нове  покоління
на  щастя  й  радість  багатьох,
де  рано  ще  «на  посошок»,
де  криголам  [i]«Святої  Ліни»[/i]
з  болота  виплів  і  обсох,
де  вся  Вітчизна  об’єдналась
в  кулак,  свободу  і  собор,
де  бемське  панство  «повшивалось,
без  апеляцій  за  бугор»,
де  у  героях  не  поплічник
хамла  в  застінках  МВД,
а  мученик  за  волю  –  [i]вічник[/i],
що  з  Колими  ще  й  досі  йде,
де  не  плюють,  не  лихословлять,
де  знають  всі  як  два  по  два,
що  пануватиме  Москва,
коли  не  мовлять,  а  глаголять,
де  править  влада,  а  не  клан,
де  стражі  прав,  а  не  лягаві,
де  спершу  –  зручність  громадян,
а  потім  –  вигода  державі,
де  доблесть  в  Січі  Запорізькій
відома  і  за  рубежем,
де  й  нині  українське  військо
усі  традиції  дідівські
так  само  свято  береже,
де  воїнське  ім’я  святиться,
де  не  зігнути,  наче  крицю,
правічну  силу  козаків,
де  порох  у  порохівницях
знайдеться  проти  ворогів,
де  загорожею  від  брата,
від  несусідських  зазіхань
нам  служить  щит  небесний  –  НАТО,
якби  прийшлося  разом  стати
на  рубежах  завоювань,
де  щезли  ненависть  і  горе,
де  наче  блискавка  і  грім,
любов  до  ближніх  рушить  гори
без  бурі  спротиву,  окрім
[b][i][color="#ff0000"]одної  акції  покори
святим  служителям  своїм.[/color][/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415233
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 03.04.2013

ТРИ ПОГЛЯДИ З МИНУВШИНИ В СЬОГОДЕННЯ (2)

                                       1. СУДИ  І  ПЕРЕСУДИ
Можна  спершу  –  у  матріархат.
         Можна  ближче
         до  гріхів  людини.
         Все  одно  нас  ліплять,  ніби  з  глини.
         Все  одно  –  Феміда  чи  Пілат
         призначали  винними  невинних.
І  за  десять  років,  і  за  сто,
і  за  триста,  і  за  тисяч  десять  –
звідтіля  видніше:  [i]судді  хто?
хто  замовник?
З  ким  пропита  чесність?[/i]
         «Чесний»  суд,  і  вірні  гайдуки
         добре  вміють  в  яму  закопати.
Всі  ми  грішні.
Грішницю,  таки,
підставляли  вчора  мужики,
щоб  тепер  гуртом  каменувати.
         Справді,  на  війні,  як  на  війні.
         Можна  вбити.
         Можна  й  посадити.
         Адже  насолила  всій  рідні,
         що  спішили  красти  і  ділити.
Тільки  дайте  відповідь  мені,
опоненти  під  п’ятою  влади,
хто  тепер  в  історії  на  дні?
Леді  Ю?  Масони  записні?
«Шевальє»  в  мундирі  при  параді?
         Вже  було.
         Опричнина,  колгоспи,
         геноциди,  інквізицій  жах…
Звиродніло  плем’я  малоросів,
не  вгодила  Україні  босій
«конотопська  відьма»  Жанна  Д’Арк.
         І  не  диво.  В  тій  же  Україні
         іммігрує  у  пустельний  край
         ще  жива  в  останньому  коліні
         наша  найсучасніша  Чурай.
В  чорних  душах  не  скресає  крига
від  привілля  західних  вітрів,
поки  ще  піаряться  на  рингах
підголоски  східних  голосів.
Не  знаходить  Україна  вперта
Вашингтона…
         Бо  московська  церква
         вірна  деклараціям  старим,
         проклинає  гетьмана  Мазепу,
         хоч  давно  розпався  «третій  Рим».
Може  досить  судного  блюзнірства,
поки  не  прийшов  Армагедон?
       Може  ,  православні,  схаменіться
         перед  Божим  праведним  судом!
Лицарі  готуються  до  брані
за  добро  для  всіх  на  цій  землі.
Ви  нам  підкотили  пробний  камінь?
Ми  об  нього  точимо  шаблі.
         Підніметься  молоде  козацтво,
         скрутить  гідрі  голови  за  раз.
Ми  за  наше  непідкупне  братство,
проти  кривди,  проти  святотатства.
Ми  за  правду,  значить  –  проти  вас.
Проти  підлих  виродків  неволі,
проти  «карусельних»  голосів  –
за
приблудну  владу  шахраїв,
що  руйнують  українську  долю
на  багато  вирваних  років.
         Схаменіться,  корифеї  знані,
         Хто  закрив  роти  вам  на  замок?
         Може  того  першим  –  на  сучок,
         хто  у  неї  кинув  перший  камінь?
Вдумайтесь,  державці  всіх  країв,
твердолобі  і  високочолі:
–  Хто  із  вас  ще  більше  не  грішив?
Хто  в  її  пекучім  ореолі
сліз,  ганьби  й  тюремної  сваволі
ще  сьогодні
грітись
не  хотів?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414938
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 02.04.2013

ТРИ ПОГЛЯДИ З МИНУВШИНИ В СЬОГОДЕННЯ (1)

                                                                                                 [i]  Наша  дума,  наша  пісня
                                                                                                               не  вмре,  не  загине.
                                                                                             От  де,  люди,  наша  слава,
                                                                                                                                 слава  України.[/i]
                                                                                                                         Тарас  Шевченко
                                           НА  ТЕРЕЗАХ  ІСТОРИЧНОЇ  СВАВОЛІ
                                                                           [i](вступний  екскурс)[/i]
На  сторінках  історії  людської
є  Золота  Орда  в  Русі  святій.
Немає  України  Золотої,
усупереч  історії  своїй.
         Чи  продали,  як  Йосипа,  у  рабство?
         Чи  то  купили  древній  родовід,
         як  Яків  первородство  свого  брата?
         Чи  то  вписали  в  метрику  сусід,
         щоб  тішитись,  що  одурили  світ
         і  марно  ветху  спадщину  шукати,
         якщо  затерто  історичний  слід?
[i]Царі  й  псарі[/i]  трудились  недаремно.
До  скіпетра  кортіло  булави,
в  палату  Грановиту  –  хоругви.
І  Ванька  Грозний,  і  Петро  скажений,
і  Катька  в  розважаннях  навіжена,
і  більшовицька  підла  «грязь  Москви»
висотували  українські  гени.
Все  –  з  ніг  на  голову.
Тепер  –  без  голови.
         ...Колись  минеться.
         Всяк  сьогодні  пан!
         І  Україна  справді:
         [i]–  ще  не  вмерла![/i]
Не  тільки  ж  тої  слави,  що  Богдан?
         І  сталінська  орда  її  не  зжерла,
         і  [i]гидь  фашистська  [/i]з  мап  її  не  стерла
         і  СРСР  не  втримав  за  жупан.
І  як  спартанці  захищали  Крути,
і  відстояли  в  битві  Конотоп,
коли  сказали,  –[i]  тут  Москві  не  бути!
В  бою  полків  козацьких  не  зігнути,
забракне  зброї  –  буде  вам  потоп.[/i]
         Не  змеркне  слава  й  подвиг  патріота.
         Всього  було  в  гіркому  морі  сліз.
         Був  Сагайдачний.  Був  Сірко.  Був  Гонта
         і  Залізняк,  Богун  і  Кривоніс.
На  жаль,  була  й  Мазепина  скорбота.
Батурин...,  зрада...  і  полковник  Ніс...
Пізніше  –  збільшовичена  мерзота
цвіт  нації
скосила
в  тінь  беріз.
         І  все  це  правда,  –  тільки  що  не  всенька,
       [i]  без  брому[/i]  і  тепер  не  обійтись.
         [i]«Є-є  в  нас  воля!»[/i]  –  Тільки  всім  на  злість.
         І  незалежна  Україна  ненька
         оборонятись  мусить,  як  колись.
Мільйонними  смертями  смерть  здолавши,
кріпацтво  й  геноцид  пережили,
пожертвували  цвітом  нашим  кращим,
одним  ударом  в  люди  доросли.
         І  це  ж  хватає  клепки  у  народу
         вклонятись  знову  клану  ворогів,
         та  зрадивши  Вітчизну  і  свободу,
         все  плакатись  на  владу  буржуїв.
Це  ж  треба  мізків  бувших  піонерів,
щоб  тріпатися  на  гачку  приблуд  –
заслужених  сексотів  –  двох  на  пуд,
в  кільватері  дідів-пенсіонерів,
спираючись  на  їх  усохлий  глузд.
         Та  ви  ж  огляньтесь.
         Чи  потрібні  сльози?
           Земля  давно  полита  ними  вщерть.
Ще  не  ведуть  з  налигачем  на  смерть.
         Пішли  з  ганьбою  «плющенки»  й  «морози».
Гальмує
п’яте  колесо
у  возі?
Чому  ж  його  не  викинути  геть?
         Не  вийдемо  з  болота  наодинці.
         Не  буде  правди,  поки  до  керма
         ворожим  кланом  товпляться  ординці.
         І  поки  дух  в  крові  не  освятиться,
         то  може  й  справді  нації  нема?
Просніться,  люди.  Станьмо  всі  за  право,
коли  страждає  з  нас  хоч  би  один,
Вчитаймось  в  те  біблійне  і  яскраве,
що  зважені  всі  наші  підлі  справи:
вже  –[color="#ff0000"][b]  MENE,
                                         TEKEL…[/b][/color],
                                       далі  –  …[color="#ff0000"][b]UPHARSYN![/b][/color]
З  сумою  не  пристало  нам  стояти.
З  тюрмою  попрощалися  давно.
До  влади  вже  не  відділяють  грати.
Вже  досить  з  переляком  заглядати
із  сьогодення
в  історичне  дно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414932
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 02.04.2013

ПРОПОВІДІ ТРОЯНСЬКОЇ КОНЯКИ

Я  вся  така  кругом  суперелітна,
що  можна  вже  вважати  за  круту.
У  мене  –  що  не  день,  то  перше  квітня,
то  щось  віщаю,  то  про  щось  плету.
Бо  я  крім  того  ще  й  технічна  леді
і  літописець  жовтих  сторінок,
а  хто  із  дам  ще  цього  не  угледів,
то  дам  по  телебаченню  урок.
Оригінальна  і  регіональна,
але  не  розраховуйте  на  ту,
що  розуміє  щось  національне.
У  мене  кредо  індивідуальне  –
кусати  в  Ахіллесову  п’яту.
Колись  і  я  була  антисовєцька,
і  мало  не  віщала  з-за  бугра.
Тепер  я  безпардонно  антизецька
під  крилами  босяцького  орла.
Я  теж  розпочинала  дисидентом.
Та  розуміла,  –  [i]брись[/i],  –  і,  навіть,  –  [i]зась[/i].
Тепер  ось  –  процвітаю  в  резидентах.
Байдуже,  що  по  головах  пройшлась.
Зате  тепер  –  палаци,  модні  сукні,
броня  і  бренди,  як  з  дощу  гриби.
А  з  наших  рук  –  всі  неуки  майбутні
то  наших  чад  –  глухонімі  раби.
А  те,  що  вороги  порозсідались
на  кожній  гілці  дерева  добра,
то  це  нічого.  Аби  нас  злякались,
пошлемо  їм  –  ні  пуху,  ні  пера.
Я  вся  достойна  предків  і  нащадків,
яким  байдуже,  хто  їх  осідлав.
Ми  титульні.  А  мова  окупантів  –
це  ж  не  іврит,  що  мало  хто  вивчав.
Ви  з  нами,  з  ворогами,  –  толерантно,
і  не  просіть,  щоб  вивчили  закон,
бо  мови  треба  здихатись  галантно,
аби  не  наполохати  ворон.
Хай  дурманом  наповнить  підлі  душі
московська  православна  благодать.
Бо  їх  же  вчив  не  Лермонтов  чи  Пушкін,
а  убієнний  пресвятий  Ахать.
Хоч  навкарачки,  та  до  нас  не  лізьте.
Ми  й  так  для  вас  повсюдно  на  виду,
аби  повчати  мовою  еліти,
як  вам  жувати  суржик  на  ходу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414606
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 01.04.2013

СМІЮСЬ, ЩОБ НЕ ПЛАКАТИ, ТА ЙДУ, ЩОБ НЕ ВПАСТИ

                                       [i]З  днем  дурнів![/i]
Чому  такий  смішний  буває  світ,
в  якому  людям  треба  виживати,
а  нелюдам  –  вселятись  у  палати
і  славу  пакувати
у  граніт?
Нас  дурять  всі.
А  нам  чомусь  не  смішно,
що  пальцями  показують  на  нас.
Раденькі  ми,  що  у  черговий  раз
останніми  сміятися  не  пізно.
По-філософськи  –  вибору  нема,
хоч  плач,  хоч  скач  у  полум’я  з  окропу.
Ось  навіть  в  перше  квітня  ще  зима
жартує  з  нами  сльозами  потопу.
Потоп  чи  повінь  –  добре,  що  живеш.
Бо  в  холоди  і  гумору  немає.
І  що  на  власну  голову  знайдеш,
регочучи  над  злом  –  ніхто  не  знає.
І  де  Творець,  і  хто  такий  тут  я,
щоб  [i]стати  –  всім[/i],
а  мати  –  на  горіхи?
Широка  і  бурхлива  течія
жонглює  нами,
всім  вітрам
на  втіху.
Всі  відчувають  дотиком  душі
усе  нетлінне,  чисте  і  прозоре.
І  гумору  у  нас,  і  сліз  –
на  ціле  море.
Та  втоптують  ще  нас  «товариші»
в  тюрму,  в  пітьму  і  в  неземні  простори...
Вчимось  любити  рідних  ворогів.
Вже  так  навчались,  що  стікали  кров’ю
від  батога  і  пряника  з  любов’ю.
А  в  літописі  пройдених  років
ані  зернинки  –  від  смішних  трудів.
Нема  кордонів
пакості
людської.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414599
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.04.2013

МРІЇ МОЄЇ УКРАЇНИ (3)

   
           ПРОБУДЖЕННЯ  ВІД  ГРОМУ  З  ЧИСТОГО  НЕБА
Не  вдарить  грім  на  небесах,
аби  прокинутись  в  сльозах,
коли,
омріяне,
приснилось
життя  людей  у  тих  краях,
де  ми  родились  і  хрестились.
         Де  вижили  і  ще  живуть
         творці  і  жертви  комунізму,
         де  справжню  шану  віддають
         борцям  за  волю  і  Вітчизну.
В  церквах  не  проклинають  тих,
хто  ніби  зрадив  –  не  своїх,
і  припинилось  їх  цькування,
і  все  московське  православ’я
Мазепу  числить  у  святих.
         В  судах…
         Не  треба  заглядати,
         де  грім  небесний  слід  чекати
         і  скільки  ще  десятиліть
         чекати  на  щасливу  мить,
         на  Божий  суд  у  нашій  хаті.

Як  легко  вірити  словам,
що  віри  нашої  основа  –
Різдво,  Великдень  і  Покрова,  –
на  радість  людям  і  церквам.
         Чому  ж  не  вірить  кожен,
         сам,
         що  на  сторожі  дієслова
         стоїть  сам  Бог  –
         природна  мова,  –
         душі  людської
         чистий  храм?

                                 КОШМАР  ОСТАННІЙ
                         ДЕГУСТАЦІЯ  ФАНФАРОНІВ
Приснилось  так,  чи  так  здалось,
що  ця  сторінка  явно  лишня.
Та  треба  знати,  де  взялось,
і  з  чого  все  це  почалось,
коли  кінчається  колишнє.
         Насмішникам  не  сняться  лаври,
         та  тільки  мрії  втратять  суть,
         якщо  вони  не  пом’януть
         представників  гучної  слави,
         що  людям  спати  не  дає  –
         дурної  публіки  кумирів,
         в  яких  давно  немає  міри
           блищати  там,  де  кращі  є.
Ніхто  не  відбирає  ложку,
у  діток  праведних  батьків,
у  блудних,  вибачте,  синів,
що  виправляються  потрошку,
ну,  хоч  би  до  таких  зразків.
   
         Один  від  одного  не  кращий,
         рука  в  руці,  мов  близнюки,
         спились  і  «спелись»  на  віки,
         завжди  самодостатні  наші,
         нарциси  наші  –  
           екс-[b]V[/b]ітьки.
Екс-Льоні  мають  досить  справ,
щоб  жити  і  спокійно  спати.
Один  віддав  усе,  що  мав,
а  другий  все,  що  грішно  мати.
Для  чого  капати  на  друга,
що  «Бласко»  –  це  вам  не  «Кольчуга»?
         Кремлівській  братії  на  злість
         екс-Юля,  наче  смерть  з  косою,
         всіх,  Богом  мічених,  мітлою
         повимітала  з  теплих  місць.
Екс-Шевальє  [i]зашевелівся,
за  врєдность  просіть[/i]  молоко,
бо  Монте-Крісто  об’явився.
Хоч  кажуть,  ніби,  то  Юрко
від  суддів  і  від  рук  відбився,
лишившись  у  одних  трико.
         А  відставний  екс-говорунчик,
         що  чесно  взяток  не  бере
         в  місцях  останнього  притулку
         приймає  тільки  подарунки
         і  все,  що  горло  не  дере.
По  Банківській  ударив  грім.
         Ярину  виключили  з  теми
         на  злобу  дня  усіх  країн.
Мороз  підписує  поеми
про  серп  і  молот  без  проблеми
коротким  іменем  своїм.
         Ахметка  викупив  Росію
         і  гонить  нам  дешевий  газ.
Т.Gipko  на  такі  події
в  цей  раз  повіявся  підсказ
в  полон  страшнішого  «месії».
         Без  галіфе,  у  всій  красі
         знайшли  в  татарському  горо́ді
         Міністра  Мусорів  Мавроді.
         Було  шипіло  у  вівсі,
         тепер  не  квакає,  та  й  годі.
Щось  підраховує  Кідала
в  меню  опальних  генералів.
хоч  може  це  і  не  з  руки.
         Кат  Табич  зринув  аж  в  Рязані.
         Його  показують  з  екранів
         як  самостійника  таки!
Десь  заблукала  у  Європі
примара  Симона  без  віз,
не  збудувавши  в  Конотопі
окремо  взятий  комунізм.
         Гадам  і  Швондєр,  без  наганів,
         повикидавши  молотки,
         зате  з  серпами,  на  майдані,
         останні  з  красних  могіканів
         зжували  власні  партквитки.
Нема  на  них  Махна.  Є  гірше  –
сучасний  Нестор  пише  вірші,
і  в  Спілці  має  гонорар
як  літописець  і  гімняр.
         Колега  Че́чет  також  пише,
         що  «має  честь»  лягти  в  бою
         за  срібняки,  ото  ж  не  лише
         за  [i]Мать  радімую  сваю́[/i].
Хворіє  на  якусь  холеру
їх  одномовний  візаві,
та  в  ренті  київському  меру
відмовив  клятий  Тель-Авів.
         Сердючка  потягом  народу
         везе  московську  ковбасу.
         Кацапи  розлюбили  моду
         на  шило,  мило  і  попсу.
Із  вилами  наперекіс
Шляшко  прочісує  Узвіз.
         В  Чилябинську  з’явились  відьми
         на  рекламованій  мітлі
         в  прислужниці,  на  зло  Феміді,
         регіональної  землі:
технічна  леді-дисидентка
міняє  свій  авторитет
на  президентський  туалет,
         сестра  по  духу  леді-тренко
         вивітрюється  помаленьку
         як  неопізнаний  предмет.
На  нарах  ріжуться  у  покер
майор  і  Пука-хуліган.
         Кирюша  зняв  судді  каптан,
         і  як  підпільний  АнтиПоттер,
         подався  в  жовтий  Азкабан.
«Квартал»  Свободу  прославляє.
         Казкова  Русь  –  відпочиває.
Лишається  не  так  багато,
кому  потрібно  совість  мати,
щоб  не  звихнутись  від  чеснот,
коли  «безмолвствует»  народ.
І  поки  влада  ще  не  та,
триває  ера  золота.
Напевно  так  повинно  бути.
Потрібні  мрії  і  пісні,
щоб  не  проспати  і  забути,
що  все  це  снилося  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414369
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 31.03.2013

МРІЇ МОЄЇ УКРАЇНИ (2)

                                                 СОН  4.  МАЛЕНЬКІ  РАДОСТІ
Заснеш  і  не  тривожать  сни,  –
[i]а  чи  не  вражі  ми  сини?
Чи  буде  сон,  коли  в  державі
зникає  український  дух
та  попрані  і  честь,  і  право?
[/i]            Але  нашіптує  лукавий:
           нема  героїв  без  заслуг,
           ні  аферистів,  ні  хапуг,
           ні  крадіїв  казни  і  слави.
           ані  таких,  що  все  ще  є,
           довірливих,  неначе  діток,
           ні  банків,  ні  кредитних  спілок
           під  дахом  діток  шевальє.
Немає  діток  із  капусти
і  одиначок-матерів,
колоній,  тюрем  і  розпусти,
злодіїв,  злиднів  і  бомжів,
ні  кучмовозів,  ні  кравчучок
ні  голодовок,  ні  бунтів,
ні  безпардонних  «нахлобучок»
своїх  братів-зведенюків.
           А  ми  всі  чесні  як  один,
           самодостатні  і  хороші,
           аби  платили  нам  завжди
           за  це  і  інше  гарні  гроші.
Ще  б  тільки  пенсію  та  дім,
коли  пора  відпочивати,
[i]садок  вишневий  коло  хати,[/i]
де  місця  вистачає  всім.
           Не  за  рахунок  трударів,
           годують  сірих  та  нещасних,
           а  за  податки  з  катерів
           у  скороспілих  багачів
           та  рент  підпільних  і  негласних.
Чого  сміятись?
Сон  як  сон,
хоч  нам,  звичайно,  і  не  снилось,
аби  єхидна  чи  грифон
зі  слабшим  здобиччю  ділились.
           Проте  в  глибоких  наших  снах
           виходимо  на  шлях  широкий,
           де  в  самих  вигідних  місцях
           доступні  пляжі  на  морях,
           озера,  ріки  і  протоки,
           гриби  і  ягоди  в  лісах.
Хіба  в  совку  було  нам  краще?
Народ  нам  сниться  не  в  ярмі
і  ми  не  просимось  самі
у  дуже,  дуже  довгий  ящик.
           Над  головою  –  мирне  небо
           оберігають  янголи́  –
           оце  і  все,  що  людям  треба,
           аби  щасливими  були.
Щоб  повно,  широко,  привільно
заструмував  джерел  потік,
щоб  не  було  ідеї-фікс,
а  саме  те,  що  необхідно,
якщо  в  Дніпро  не  впаде  Стікс.
           Хай  буде  свій  шматок  землі
           не  два  на  два,  а  сто  на  двісті
           аби  трудитись  на  селі,
           а  відпочити  десь  у  місті.
Безжурна  старість  в  сотню  літ,
Жада́не  вдячне  материнство,
своя  сім’я  і  добрий  рід,
щасливе  й  радісне  дитинство.
           А  далі  –  фантастичний  вік.
           Весільна  подорож  задаром,
           коли  дружина  й  чоловік
           готові  разом  хоч  за  хмари!
           І  в  космосі  кружляють  пари,
           що  вчора  стали  на  рушник.
І  для  сирі́т  –  по  нитці  з  миру,
щоб  вийшли  в  люди  із  людей,
ключі  від  нової  квартири,
хто  виховав  хоч  двох  дітей.
Як  є  кебета,  хто  не  проти  –
будь  чи  художник,  чи  артист.
Якщо  до  слави  є  охота,
то  знай:  заслуги  –  за  роботу,
звання  –  за  надзвичайний  хист.
           Ніхто  не  трудиться  безплідно,
           хто  жито  сіє,  той  і  жне,
           і  кожен  знає  основне,
           як  будеш  мати,  що  потрібно,
           то  й  непотрібне  промине.

                                                       СОН  5.  ТРІУМФАЛЬНА  ХОДА
[i]Та  й  сон,  же  сон  приснився...[/i],
п’ятий...,
неначе  древні  вояки
з  людьми  зібрались  на  Хрещатик.
           На  визначне  державне  свято
           гуляти  вийшли  козаки.
На  білих  конях  –  отамани,
на  вороному  –  ясна  річ,
сам  гетьман  в  красному  жупані
веде  на  плац  державну  Січ.
           І  дзвонять  православні  дзвони
           усіх  без  винятку  церков.
Ідуть  передові  загони
(без  кішок,  беркутів,  ОМОНу),  
під  оберегом  хоругов.  
Хто  випив  кави  філіжанку,
(без  літаків,  гармат  і  танків)
[i]арканом[/i]  –  всі  у  хоровод.
Показують  уміння  в  танку
міністри,  преса  і  народ.
           Немає  залпів  і  салютів,
           не  п’ють  ні  пива,  ні  вина.
Під  «Реквієм»,  у  тиші,  чути
всі  дорогі  і  не  забуті
славетних  предків  імена.
           Їх  пам’ятати  мають  діти
           усіх  народів  і  племен,
           бо  пантеоном  їх  імен
           давно  прикрашено  півсвіту.
І  нині  ще  серед  живих
імен  достойних  є  немало,
щоб  не  соромитись  за  тих,
кого  громадою  обрали.
           Європа  радо  зустрічає
           передовий  істеблішмент
           і  сам  Баррозо  нас  вітає
           і  президента
           обнімає.
А  хто  ж,  пробачте,  президент?
           Маленька  жінка  симпатична,
           з  косою,  ніби  у  вінку,
           до  всіх  [i]дарунків  долі[/i]  звична,
           та,  жаль  –
           без  шаблі  при  боку.
І  вуса  підкрутивши  хвацько,
крокує  гетьман  козаків,
що  в  нашу  спадщину  козацьку
привніс  традиції  дідів.
           Чужі  нам  звичаї  лакейські.
           За  нами  правда,  віра,  міць
           і  весь  парламент  європейський
           нам  аплодує,  вставши  з  місць.
На  вищих  рівнях  нас  чекає
не  міністерська  мішура.
Ну,  словом,  так  як  бути  має,
коли  прийшла  на  це  пора.
Коли  пора  не  тим  хвалитись,
які  ми  спритні  гендлярі,
а  тим,  що  ломиться  від  житниць,
та  не  бідують  трударі.
Що  продається  по  копійці
батон  і  кримський  виноград,
що  українські  олімпійці
не  програю́ть  чемпіонат.
Що  гонять  вати  електричні
вода  та  сонце  і  вітри,
що  газу  й  нафти  збільшать  втричі
лишень  із  листя  та  кори.
Що  інженери  та  учені
не  підгодовуються  в  США,
а  всі  до  України-нені  
на  власні  хліб  та  сіль  спішать.
           Всі  –  в  ногу  і  –  без  барабанів.
І  в  «Сяйві»  вісті  не  погані,
           і  в  «Галамазі»  є  казки.
На  Бессарабському  майдані
[b]нема[/b]  заочника  з  Казані.
Лишились  [i]з  носом[/i]  козаки.
           Зліквідували  святотатство.
           В  Одесі-мамі  наших  днів
           зняли  кастраторку  козацтва
           і  все  оточення  князів,
           а  всюдисущий  Яворівський
           втулив  на  місці  обелісків
           своїх  героїв  Пацанів.
Який  чудовий  добрий  сон,
аж  не  хотілось  просинатись.
Ще  б  –    в  руку.
Тільки  б  –  не  боятись,
що  Рада  випише  закон
з  дурного  й  злого
не  сміятись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414359
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 31.03.2013

МРІЇ МОЄЇ УКРАЇНИ (1)

                                           ПРЕЛЮД
Знов  державні  вітри-суховії
гасять  кращих  надій  вогні.
[b]Україна  забутої  мрії[/b]
може  тільки  приснитись  мені.
         Та  не  гнівайтесь,  люди  добрі,
         що  мерещиться  всяке  у  снах.
         Ніби  в  п’ятах  є  заячий  страх.
         Ви  ж  не  менше,  ніж  я,  хоробрі
         як  не  в  ділі,  то  на  словах.
Це  ж  не  те,  що  в  Лук’янівці  скніти,
чи  на  розстріл  іти  наповал.  
З  забороною  пити  і  їсти
не  пошлють  нас  кудись  за  Арал.
         Десь  близенько  посадять  нас  разом
         на  своїй  українській  землі,
         де  ніхто  не  злякає  Донбасом
         і  усіх  не  з’їдять  москалі.

                                         ІНТЕРМЕЦО
Тепер  почнемо  трошки  веселіше.
Хоч  про  любов  не  можна  жартома,
але  й  без  неї  буде  значно  гірше,
коли  ні  мрії,  ні  надій  нема.
         Про  мрії  написати  я  не  проти.
         Вони  приходять  часом  уві  сні.
Які  в  нас  люди!  І  які  пісні!
А  die  Geschwistern  –  Russia  and  Europa!
сказати  б  краще,  –  [i]снились  ви  мені![/i]
Ще  краще  можна  –  про  густі  тумани,
про  те,  як  з  гречки  –  у  траву  в  росі.
Та  це  напишуть  інші  графомани,
а  я  не  вмію  мріяти  як  всі.
         А  мрійникам  від  юності,  призна́юсь,
         що  марно  сподіватись.  Та  проте
         я  [i]без  надії[/i],  все  ще  [i]сподіваюсь[/i]:
         аби  всі  мрії  за  життя  збувались,
         то  й  ви  до  лепти  трошки  додасте.

                                           СОН  1.  ЯКБИ  МИ  ПРОСНУЛИСЬ
От  уявімо,  не  спимо.
Вже  всі  кайдани  розірвали.
Сказали  встати,  ми  повстали
і  як  не  дивно,  стоїмо.
         І  спромоглися  всі  до  праці.
         Всім  лихварям  дали  по  шапці!
         Нардепи  стали  у  ярмо.
       І  потягнули!
Де  галопом,
а  де  –  алюром  у  Європу
всі  разом  дружно  біжимо.
Попе́реду  –  народний  спікер,
за  ним  –  вчорашній  комуніст
тепер  –  вузький  спеціаліст
і  за  сумісництвом,  як  лікар
по  зуботичинах  –  дантист.
Аби  усі  були  зубаті
для  захисту  святих  ідей  –
цілком  доступні  депутати
для  недото́рканих  людей.
         Нас  поважають  європейці,
         американці  руку  жмуть,
         індійці  Україні-ненці
         санскритом  шану  віддають.
Нам  помагають  в  Пакистані
прогодувати  всіх  братів,
нас  рекламують  на  екрані,
що  від  Карпат  аж  до  Кубані  –
ми  Русь,  але  без  москалів.
         Ось-ось,  та  й  вийдемо  з  руїни,
         ще  крок  –  та  й  звернемо  на  шлях,
         де  буде  влада  в  Україні
         не  в  пазурах,  що  рвуть  нас  нині,
         а  в  Божих  праведних  руках.
Де  Бог  наш  –  це  дари  природи,
це  віра  в  царство  мудреців,
це  сила  вільного  народу,
це  правда,  совість  і  свобода,
це  клич  пророків  і  вождів,
не  вопіющих  у  пустині,
що  тільки  розтривожать  слух,
не  бронзовіючих  в  гордині,
а  тих,  що  прісно  і  донині
ще  сіють  Слово,  тягнуть  плуг,
творя́ть  добро,  аби  в  людині
проснувся  український  дух.

                               СОН  2.  ОСТАННІ  ЦІННОСТІ
І  сниться  сон  про  те,  чого  ми  варті
на  рубежі  епох-тисячоліть.
Ми  стоїмо  в  майбутнього  на  варті.
Нам  кажуть:  [i]«Мрійте,  жуйте  і  творіть.
Ваяйте!  Хоч  і  віршики  пишіть,
коли  на  інші  ролі  вже  не  здатні.[/i]
         Хай  скреготять  ні  мертві-ні  живі,
         що  в  руки  тяжко  і  на  серці  млосно.
А  як  же  будувати  новий  вік,
коли  за  це  не  братися  серйозно?
         Історія  не  визначає  шлях
         від  плінтуса  до  залишків  карнизу.
Трухляву  владу  зверху  і  донизу
давно  пора  міняти  на  місцях.
Аби  в  герої  нового  сторіччя
прийшли  достойні  часу  діячі
з  душею,  що  сіяє  і  вночі,
з  відкритим,
славним,
людяним  обличчям.

                                                             СОН  3.  В  РУКУ?
А  далі  все  таке,  немов  у  сні,
що  з  москалями  ніби  можна  вжитись,
коли  у  душу  не  плюють  мені,
і  серцю  більше  нічого  журитись,
що  між  своїх,  немов  на  чужині.
         Що  і  в  Європі  –  не  на  сквозняку,
         що  вимете  і  дух,  і  прах  секістів,
         і  в  більшості  вже  рильце  не  в  пушку
         на  злачних  кріслах  у  зручному  місці.
Своє  належне  мають  трударі.
Заткнулись  резиденти  і  агенти.
Колона  п’ята  грузить  якорі.
Не  брешуть  так,  як  треба  на  горі,
і  тло  від  українських  президентів
не  світить  претендентам  у  царі.
         Забуті  канібальські  апетити,
         пішов  на  дно  всеукраїнський  тип
         загарбників  суспільного  корита
         від  злодія  в  законі  до  бандита.
         І  власні  грати  на́вколо  садиб
         не  гарантують  спокій  паразита.
Працюють  декларовані  програми
і  розуму,  і  глузду  завдяки,
і  десять  кроків  від  А-LA-Vітьки
вже  не  ведуть  до  прірви  чи  до  ями
під  помах  нечестивої  руки.
         Не  пхають  фейси  у  дереворити
         творці  смішних  програмок  і  ідей.
         На  глум  півсвіту  краще  не  свистіти.
Дива!
З-за  позолочених  дверей
наказ  Феміди  чують  посполиті:
[i]«Якщо  судити,  то  усіх  судити,
хто  зловживав  довірою  людей».
[/i]          Пішли  на  схід  підпільні  отамани
         і  від  сусід  лунає:  [i]гоп-ура![/i]  –
         де  український  новий  Параджанов
         знімає  фільм  про  Ворона  Шкляра.
Це  не  про  те,  що  спереду  нас  рать.
і  не  про  те,  що  ззаду  теж  не  краще,
коли  говорить  автомат-калашник,
якщо  чужій  історії  навчать
у  нас  Держдума,  а  у  них  Табачник.
Аби  усе,  що  мріялось  як  міф
про  вільну,  сильну,  рівну,  незалежну,
перевелось  на  глум  братів  своїх
з  добра  для  всіх  –  на  зовсім  протилежне.
         Де  ми,  як  оглашенні,  стоїмо
         не  для  молитви  явно,  а  для  страти:
[i]–  Та  не  журіться,  люди,  ми  спимо.
Все  якось  буде  і  прийде  само.
Не  треба,  куме,  сили  витрачати.
[/i]          В  наш  час  єдина  мрія  має  сенс,
         що,  може,  криміналом  нагородять,
         аби  усіх  судив  з  печер  балбес.
 Нехай  триває  судовий  процес,
 щоб  вироком  нащадків
стала  сповідь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414056
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 30.03.2013

ШЕСТИДЕСЯТНИКАМ

Запі́знюсь  я  до  вас  десь  літ  отак  на  тридцять,
а  може  й  на  віки.
                                                   Хіба  не  все  одно,
коли  нема  чого  у  світ  химер  дивитись
через  прорубане  у  всі  світи  вікно?
         Без  віри  і  надій  не  варто  сподіватись
         на  промисел,  який  належить  лиш  Йому.
         Не  маю  перед  ким  і  нині  сповідатись
         і  нести  на  вівтар  не  відаю  кому.
Той  досягне  висот,  а  той,  мамоні  вірний,
піде  у  ремесло  в  догоду  суєті,
а  душі  неземні  уже  почили  з  миром,
аби  тепер  зійти  сонцями  за  Сибіром,
як  палімпсести  дня  в  тюремній  темноті.
         Розвиднилось.
                                   Авжеж.
                                                           І  хтось  би  й  роздивився,
         які  чини  надбав  цей  блудний  людський  син,
         чи  низько  їм  услід  покірно  поклонився,
         як  вимагає  час  і  їх  високий  чин.
Аби  у  дні  яси  напучував  учитель,
як  вижити  в  краю,  де  віє  суховій,
допоки  у  раю  готує  вирок  свій
Єдиний  на  усіх  небесний  покровитель...
         Бо,  як  на  те,  й  росли.
         Не  те,  що  пагін  мій,
         що  у  спекотні  дні  не  в’янув,  а  в  негоду
         без  цілі  манівцем  свій  поступ  торував
         не  там,  де  стали  ви  пророками  народу,
         чий  «вопіющий  глас»  минуле  таврував.
Так  само,  як  тоді,  такі  ж  великодушні,
прощаєте  й  тепер  наругу  ворогам...
У  всі  смутні  часи  ви  не  були  байдужі
і  не  роняли  честь  під  чоботи  совкам.
         Ідеться  не  про  те,  як  різними  шляхами
         веде  життя  від  слів  до  невідкладних  справ.
         Ми  у  однім  краю  колисані  вітрами
         у  диханні  гаїв  і  пахощах  отав.
Та  не  чекає  там  зелена  рута-м’ята,
де  родить  [i]лобода  [/i]й  отрава  [i]бузини..[/i].
У  нас  одна  на  всіх  ділянка  розпочата,
де  вруняться  поля  і  зорані  лани,
де  присудом  життя  послужить  запорука,
що  милує  людей  на  перехресті  доль,
де  вчасно  подають  на  щастя  дружню  руку,
щоб  злились  у  одне  –  зусилля  різних  воль.
         Чи  збудеться,  чи  ні  –  прихилюся  за  вами,
         коли  не  поміщусь  на  лавці  запасній
         спокутати  гріхи  –  
                                                         ділитися  думками.
І  з  далини  тоді  долине  голос  мій,
коли  переступлю  межу  тисячоліття
і,  може,  поміж  нас  не  проведуть  межі,
і  на  сторожі  дня  тих  сівачів  помітять,
що  кожен,  як  один,  чатують  рубежі.
         Де  всім,  не  для  слівця,  болить  за  батьківщину  –
         той  спільний  оберіг  без  меж,  без  берегів,
         бо  там  надія  є,  що  серце  України
         ще  вирветься  живцем  із  хижих  пазурів.
Де  плем’я  молоде  доплямкує  ідеї,
чекаючи  панів,  що  їсти  роздадуть,
аби  припали  всі  до  миски  однієї
і  вчилися,  дурні,  як  мелене  жують.
         Та  тверезіє  кров.
         І  люди  є  трудящі
         на  радощі  землі,  і  дітям...
І  собі
           зарадять  у  біді,  –  
                                     навчаться  жити  краще
ніж  у  минулі  дні,  і  не  підуть  ніз́ащо  –
[i]за  «придане»  своє  у  вічній  боротьбі.
[/i]........................................................................
Запізнюсь  я  до  вас...,
коли  не  буде  проти
ніхто  за  той  майдан,  де  ідол  упаде,
коли  побачу,  –  є
                                       за  ким  іти,
                                                                 а  доти
прямуємо  туди,  куди  життя  веде.
........................................................................
Запізнюсь  я  до  вас...,
бо  соромно  дивитись
у  очі,  що  зорять  із  жовтих  сторінок.
І  певно  рано  ще,  –  [i]давай,  на  посошок[/i].
Бо  ще  від  перемог  прийдеться  похмелитись...,
..хоча  у  бурдюку  ще  булькає  вино,
і  є  кому  з  живих
низенько  поклонитись,
і  є  ще  ті  між  них,
кому  не  все  одно.
                                                                 1993
.............................................................................
P.S.
Я  ще  іду  до  вас.  А  ви  все  далі  й  далі
сузір’ями  плеяд  у  дальніх  небесах...
І  котиться  зоря  солоної  печалі,
що  нікому  щодня  стояти  на  часах.
А,  може  –  на  Майдан?  Бо  ні  з  ким  по  дорозі
за  славу  козаків  супроти  москалів.
Різдво  –  для  барикад.
                                                         Ми  знову  у  облозі.
Осатанілий  хам  чатує  десь  на  розі
за  срібняки  з  корит  заслужених  совків.
                                                         
                                                                                                     2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413990
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 30.03.2013

ПАМ’ЯТІ ВЧИТЕЛЯ

Він  вмів  багато.
Не  переспівати.
Хоч  там  йому  напевно  все  одно.
Але  приснився.  Треба  щось  казати,
бо  випити  ми  встигли  вже  давно.
           Софіївка.
           Погожа  світла  днина.
           Рве  душу  з  танцплощадки  саксофон
           про  дивний  світ  амфібії-людини...
           Кіно...  Учитель...  Спогади,  мов  сон.
                                                     ***
                                                                   [i](Під  ностальгійну  мелодію)[/i]
Проводить  учитель  останній  урок.
його  не  цікавлять  знання.
йому  вже  не  буде  дзвеніти  дзвінок,
як  досі  дзвенів  щодня.
І  він  зрозуміє  останній  раз,
що  вже  не  поверне  сюди,
що  вперше  залишить  сьогодні  він  клас,
щоб  завтра  піти  назавжди.
           І  нібито  десь  вдалині
           і  в  будні,  і  в  тра́пезні  дні,
           і  в  спогадах  не  перестануть
           лунати  веселі  пісні.
           Дорога  у  нас  проста,
           швидко  летять  літа
           і  в  білих  туманах  розтане
           весела  шкільна  суєта.
Хтось  може  заплаче  йому  навздогін,
когось  він  навчити  не  зміг,
що  плакати  марно,  що  вибрав  він
найкращу  з  людських  доріг.
Хай  неуки  мудрі  його  простять.
Шлях  у  нас  всіх  такий  –
звідти  не  можна  вернутись  назад,
де  кінчився  шлях  наш  земний.
           І  ляжемо  всі  на  дні
           у  темній  глибині,
           і  карта  на  небі  ляже
           комусь  доспівати  пісні.
           Дорога  у  нас  проста,
           швидко  летять  літа.
           І  в  класнім  журналі  розкаже
           про  когось  сторінка  пуста.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413715
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 29.03.2013

СОНЕТ ДЛЯ СЕБЕ

Вивчаю  світ.  Записую  доноси
на  гуркіт  грому  в  хмарах  дощових.
Іде  душа  розхристана  і  боса
з  торбинкою  цілющої  трави.

Для  кожної  душі  свої  рецепти,
включаючи  дурман  і  алкоголь.
Від  смогу  в  душах  марний  труд  поета.
В  житті  глухих  мізерна  їхня  роль.

Все,  що  було  написане  донині,
розвіється  пилинками  сміття.
Але  хіба  поети  в  тому  винні,
що  довгій  епітафії  людині,
пропащій  від  інфляції  життя,
немає  ні  початку,  ні  кінця?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413703
рубрика: Поезія, Сонет, канцон, рондо
дата поступления 29.03.2013

ДОДОМУ

Понад  річку,  попід  верхоплути
я  завжди  в  дитинство  повертав.
[i]Мамо-тату![/i]  –  може  й  досі  чути,
як  я  їх,  радіючи,  гукав.
Здалеку,  із  міста  –  попід  клуню,
подумки  відмотуючи  час,
повторяв  я:  [i]«Матінко…  Татуню…,
як  на  світі  холодно  без  вас».[/i]
З-поза  лісу,  через  кладку,  звично  
все  додому  нібито  біжу.
Та  нікого  –  [i]мамо...,[/i]  –  не  покличу,
і  нікому
–[i]  тату...,[/i]  –
не  скажу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413488
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2013

НА ЧЕТВЕРТІЙ ХВИЛІ ІММІГРАЦІЇ

(вільний  переклад)  
                                   [i]  «Над  Канадой,  над  Канадой…»[/i]
                                                                             О.  Городницький
Над  країною  чужою
рідне  сонечко  сідає.
Я  сумую  за  тобою,
та  у  снах  тебе  чекаю.
Над  країною  чужою
хмарки  білі,  небо  синє
і  дощі  такі  ж  осінні,
як  на  рідній  Україні.
Сняться  нам  садки  вишневі,
золоте  дитинство  наше,
тішать  нас  сніги  квітневі,
та  гнітить  тепло  домашнє.
Спраглі  душі  на  прощання
відлітають  до  криниці,
та  не  вернеться  кохання
і  душа  не  освятиться.
Чужина  готує  тризну.
Наше  сонечко  сідає
за  омріяну  вітчизну,
де  ніхто  нас  не  чекає.
Над  країною  чужою
хмарки  білі,  небо  синє
і  косі  дощі  осінні,
як  на  рідній  Україні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413296
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2013

ШТРИХИ ДЕРЖАВНОСТІ

На  всіх  второваних  шляхах
знайдеться  вихід  без  зупинки.
Ми  подолали  рабський  страх,
та  всі  химери,  на  очах,
тепер  вертаються  на  ринку.
Тепер  фільтрують  нам  базар
аж  надто  пересічні  пики.
Але  на  зміну  без’язиким,
продажним  вихрестам  дволиким
вже  прорізається  Удар.
З  болота  пнеться  Батьківщина.
Свобода  руку  подає.
Де  чути  мову  солов’їну,
там  вороженьків  нестає.
Хоч  звісно,  буде  що  ламати.
Чим  далі  в  ліс,  тим  більше  дров.
Та  разом  легше  відстояти
надію,  віру  і  любов.
Хай  нафталінні  демагоги
гугнявлять  сленг  собі  під  ніс.
Тим  часом  нам  сьогодні  –  в  ногу
із  цього  табору  худоби
своїм  шляхом
подалі  в  ліс.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412966
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.03.2013

А ЩО, ЯК ДУША ПАМ’ЯТАЄ?

А  що  як  для  душі
насправді  меж  немає
і  десь  там  на  межі
розіб’ються  серця
на  виході  з  пітьми?
А  що  як  в  тому  краї  
між  ближніми  людьми
тасуються  місця?
Воскреснуть  візаві,
і  в  силу  трансформацій,
зустрінуться  живі
на  перехресті  доль,
де  кожному  із  нас
в  рядах  реінкарнацій  
відводиться  чиясь
невиконана  роль.
У  всіх  давним-давно
є  казка  про  кохання.
Що  перше  –  все  одно.
Тепер  не  тим  живу.
У  серці  десь  на  дні
любов  моя  остання,
що  марилась  вві  сні,
а  бачив  –  наяву.
Між  нами  вже  роки,
яких  не  перескочиш,
у  когось  –  парубки
для  когось  –  дідусі.
Та  всі,  як  журавлі,
чи  хочеш,  чи  не  хочеш,
колись    за  край  землі
зберемося  усі.
І  там  до  нас  дійде,
що  ми  такі  безсмертні!
І  хто  ж  тоді  прийде,
прилине,  прилетить,
і  хто  кого  знайде
на  відстані  до  серця,
як  не  змогли  колись
у  вічності  –  на  мить?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412956
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.03.2013

ПРО БЕЗЗАВІТНУ ЛЮБОВ

Є  любов.  Куди  її  подіти?
Тільки,  поки  серцем  не  згориш,
щоб  любити,  треба  володіти
тим,  що  любиш,  тим,  чим  дорожиш.
Рідним  словом,  милою,  коханим
і  на  рівні  цього  –  всім  святим,
що  дається  першим  і  останнім
одночасно  з  іменем  твоїм.
Щоб  діяння  і  слова  звучали
в  унісон  із  волею  Творця,
щоб  любов  сумління  гартувала,
щоб  земля  тебе  не  відторгала,
стій  за  найдорожче  до  кінця.
Не  журись,  що  Батьківщина  бідна,
не  кляни,  що  стала,  мов  чужа.
Пам’ятай,  що  змалечку  нам  рідне,
зрадивши,  заріжеш  без  ножа.
Все  одно  –  чи  вільно,  чи  невільно.
Ба́йдуже  –  за  совість  чи  за  страх,
В’яне
все  барвисте
на  словах.
Не  потрібно  подаянь  на  бідність.
Не  потрібна  навіть  самостійність,
там,  де  незалежність  –
у  серцях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412723
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.03.2013

КОНЧИНА ДРУГА

     Багато  літ  дививсь  на  фото
в  його  обличчя  молоде
і  все  чекав  -    з-за  повороту,
із-за  коловороту,  гордо
ось-ось  приїде,  чи  прийде.
     І  от  гірке  розчарування.
Зустрівши  друга  ранніх  літ,
я  перекреслюю  останнє,
що  вабило  в  дитячий  світ.
Тепер,  мов  рана  незагойна,
десь  даленіє  у  світах,  –
натура,  кращого  достойна,
душі  розтерзаної  птах.
Не  зрозумів,  не  роздивився,
що  ми  давно  уже  не  ті.
Неначе  з  радості  упився,
неначе  іншим  народився
і...  «меду  передав  куті».
     Колись  вирішувала  совість,
який  поступок  красить  честь.
Тепер  –  уперта  дріб’язковість.
А  в  чужині  –  неждана  смерть.
І  не  розв’язані  питання:
де  був  трамплін,  де  –  западня,
для  чого  зустріч  ця  остання,
а  потім  -  вічне  заслання?
     І  непотрібними  здаються
перлинки  рідкісні  в  смітті.
А  очі  з  фото,  знай,  сміються
в  епізодичному  житті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412680
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 26.03.2013

КОНТРАСТИ

Ще  день,  як  день.  І  ночі  зовсім  тихі.
Ще  сонце  світить.  Зорі  мерехтять.
Ось  горобці  цвірінькають  з-під  стріхи.
Он  сови  десь  до  місяця  летять.
Живи  собі,  молись  і  посміхайся,
що  вписаний  у  простір  цей  стрімкий.
Так  муляє,  аби  весь  світ  дізнався,
який  ти  серед  інших  не  такий.
Ну  й  що  із  того?  Може  хто  заплаче?
Чи  вхопиться  від  сміху  за  живіт?
Вже  й  ближні  до  поезії  ледачі
і  Музі  теж  давно  –  фізкультпривіт.
Але  ж  –  надія,  як  завжди,  остання,
але  ж  –  потрібна  казка  про  любов
і  несказанне  слово  про  кохання...
І  поки  є  поет  хоч  би  й  останній,
то  час  її  останній  не  прийшов.
Поезія  від  того  не  вмирає,
що  хтось  перестарався,  як  на  гріх.
Буває,
смерть  поета  наступає,
коли  стає  однаковим  для  всіх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412312
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.03.2013

НА ВСЕ ЖИТТЯ

На  екскурсії  п’ятого  класу
із  далекого  Чорного  лісу
я  приніс  тобі  білого  рясту
і  очима  з  тобою  зустрівся.
Та  відвівши  допитливі  очі,
ти  у  гурті  дітей  заховалась.
Ну  які  там  ті  примхи  жіночі,
коли  вчительці  квіти  дістались?
Що  там  діти  могли  обіцяти?  –
Кучеряві  не  смикати  кіски,
арифметику  дати  списати,
і  портфелем  не  битись  –  навіки.
Підростали.  Здавалося  часом,
що  лишилося  тільки  три  кроки,
як  із  греблі  –  у  вир,  викрутасом,
мов  до  сьомого  неба  -  високо.
І  здавалось,  вже  й  випало  щастя
перед  Нею  злетіти  до  неба
понад  мур  і  пелюстки  латаття
аж  до  дна,  де  сплітаються  стебла.
Щоб,  зустрівши  Її  за  хвилину,
прочитати  в  очах  здивування:
[i]–    Ну  для  чого  у  жмені  хлопчини
білі  лілії  –  квіти  кохання?[/i]
І  востаннє,  де  міст  над  водою,
де  з’єднали  потоки  дві  річки,
роз’єднали  нас  квіти  з  тобою
на  літа,  на  роки  і  навіки.
У  холодній  воді  по  коліна
я  зривав  тобі  жовті  кувшинки.
Там  написано  –  Вова  і  Ніна,
де  проходили  чаплі  навшпиньки.
Ой,  які  ми  були  ще  зелені.
Я  дивився  в  ті  очі  востаннє:
[i]– Ну  для  чого  взяла  ти  у  жмені
жовті  лілії  нам  на  прощання?[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412294
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 25.03.2013

ДЛЯ ДУЕТУ ХОЛОСТЯКІВ

Не  журися  на  цьому  світі.
Не  постійні  серця  у  дам.
Та  поки  в  небі  ще  місяць  світить,
наливаймо  по  десять  грам.
А  на  долар  візьмемо  бублик,
а  на  здачу  −  стакан  вина.
Гранчаками  сьогодні,  −  [i]будьмо![/i]
Треба  випити  все  до  дна.
Та  не  сумуй  без  причин  багато,
що  невисокий  по  рангу  чин.
А  як  немає  причин  співати,  
тоді  вип’ємо  без  причин.
І  що  навколо  −  суцільні  будні,
аж  не  видно  ясного  дня.
А  що  голови  в  нас  розумні  −
ще  раз  вип’ємо  -  на  коня.
І  не  можна  нам  розкисати,
мов  осінніх  доріг  кисіль.
Рано  голови  опускати,
...поки  в  головах  бродить  хміль.
Не  сумуй  без  причин  багато.
[i]«Що  не  баба  -  то  помело».[/i]
А  ми  з  тобою  на  всю  зарплату
та  й  візьмемо  хамси  півкіло.
Пару  бубликів  –  на  закуску,
і  хоч  ді́дько  нам  буде  рад,
ми  нап’ємось  на  всю  получку,
а  з  жінками  –  на  брудершафт.
Та  не  радій,  що  жінок  багато.
Крім  однакових  є  одна,
із  якою  і  в  будень  –  свято,
і  не  треба  гранчак  вина.
І  нехай  нас  сьогодні  судять,
що  п’яніємо  без  вина.
Гранчаками  сьогодні  –  будьмо!
Треба  випити  все  до  дна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411934
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 24.03.2013

ТРУДОВА ДОВІДКА

                                 [i](РИСУЮЧИСЬ  БЕЗ  ВІДТІНКІВ)[/i]
Колись  я  мріяв  про  кар’єру
і  ледве  трагіком  не  став.
Зіграв  я  раз  в  одній  прем’єрі
і  більш  ніколи  вже  не  грав.
З  гальорки  чув  я  крик  і  свист:
[i]«Поставте  стільчик!  Де  артист?»[/i]
В  житті  частенько  я  страждав,
що  Тарапунькою  не  став.
Хотів  я  бити  всі  рекорди
і  обганяти  всіх  підряд,  
на  всіх  дивився  я  з  бігборду,
обнявши  рідний  свій  верстат.
Але  довідався  партком,
що  я  піду  колись  з  Кличком.
В  житті  я  часто  получав,
аби  стахановцем  не  став.
До  всіх  дівчат  я  залицявся,
та  лиш  одна  відповіла
і  поки  я  не  завагався,
бігом  в  трикутник  повела.
На  руки  я  її  підняв
і  зразу  з  ношею  упав.
В  житті  багато  я  втрачав,
що  Казановою  не  став.
Я  міг  би  дуже  вченим  стати,
але  мені  сказали,  –  брись!
Не  вмієш  ліктями  штовхатись,
то  до  науки  не  берись.
Зате  зробив  я  відкриття,  –
немає  шансів  на  життя.
Я  довгі  формули  вивчав,
та  Менделєєвим  не  став.
Тоді  пішов  я  в  бізнесмени
і  кучмовозом  управляв,
жінки  зглядалися  на  мене,
коли  я  «Хонду»  обганяв.
Я  вмів  ховатись  від  ментів,
а  от  від  рекету  не  вмів.
В  житті  я  часто  получав,
зате  Рокфеллером  не  став.
Я  міг  би  стати  депутатом,
щоб  наплювати  на  закон,
та  Бог  не  дав  мені  таланту
украсти  перший  свій  мільйон.
І  от  прийшла  така  пора,
що  –  ні  кола,  ані  двора.
В  житті  багато  я  втрачав,
що  Білим  Гейцом  я  не  став.
Найкраще  стати  космонавтом.
Немає  щастя  на  землі,
де  гроблять  руки  волосаті
і  правлять  голі  королі.
Біда,  що  я  один  із  вас,
та  вистачає  нам  на  квас.
А  чим  би  я  ризикував,
якби  поетом  раптом  став?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411928
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 24.03.2013

МАНДРІВОЧКИ

Ще  мандрівка  рання
пахне  щовесни.
І  п’янке  кохання
ще  прийде  у  сни.
Ще  в  пляшках  іскриться
світле,  молоде.
Хто  щоночі  сниться,
теж  колись  зайде.
Серцем  пожаліє,
словом  пом’яне,
і  розбудить  мрію,
що  не  промине.
Ще  журитись  рано,
та  радіти  гріх,
поки  не  загляне
доля  за  поріг.
І  в  якусь  неділю
повінчає  знов,
і  цілющим  зіллям
буде  нам  любов.
І  по  душі  наші
зійдуть  дві  зорі,
і  про  долі  кращі
скажуть  кобзарі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411664
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2013

ЛЮТИЙ

(переклад)
                                                           Борис  Пастернак

Ще  лютий.  Десь  чорнил  дістати  б
Та  й  на  папір  зійтись  плачем,
Як  хтозна-де  весна  строката
Бринить  сльозою  і  дощем.

Найняти  б  коней.  За  шість  гривень,
Крізь  благовіст,  під  скрип  коліс
Вмить  опинитись  там,  де  злива
Чорніша  від  чорнил  та  сліз.

Де,  мов  зав’ялі  чорні  груші,
Граків  з  дерев  обтрусить  шум,
Щоб  допили  з  очей  калюжі
Лютневу  сухість  чорних  дум.

Де  зір  проталин  ще  чорніший,
І  вітер  криками  дзвенить,
І  без  обдумувань  все  швидше
Перо  збентежено  скрипить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411318
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.03.2013

11. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ (з водопаду на мілину)

                                                     [i]  Коли  за  правду  б’ється  безталання,
                                                                 таланти,  мені  соромно  за  вас.
                                                     [/i]                                              Є.  Євтушенко
Зважаючи  на  гостроту  сюжетів
при  висвітленні  липових  проблем,
випрошую  пробачення  в  поетів,
що  замість  них,  не  маючи  патентів,
пройшовся  краєм  ліцензійних  тем.
         Я  розумію,  краще  про  лелеку,
         про  журавлів,  що  з  вирію  летять.
Якщо  до  зайця  куцому  далеко,
то  хто  тоді,  коли  мені  так  легко?
Це  й  так  всі  знають?
То  чому  мовчать?
         Мовчать,  бо  гомонять  неандертальці,
         що  мова  –  це  державний  інструмент,
         який  руйнує  націю  ущент,
         доводячи  до  стану  індіанців
         або  маорі  –  між  новозеландців.
Історія  –  не  вивчений  предмет.
         І  тут  не  допоможуть  епіграми
         на  кровососів
         гусячим  пером.
І  гнус,  і  комарі  летять  роями.
         Ще  рано  малювати  нам  словами,
         коли  писати  треба  батогом.
Хіба  не  бачать  пастирі  свободи,
що  «наш  гарант»  від  витоків  не  наш?
То  де  ж  нон-ґрата  зрадникам  народу?
Та  поки  ми  товчемо  в  ступі  воду,
пірати  все  беруть  на  абордаж…
         …На  відстані  ми  бачимо  гостріше,
           що  буде,  що  було  і  все  ще  є.
Як  жаль,
що  місця  подвигам  –  все  більше,
а  місця  жити  –
зовсім  не  стає.
         Не  нарікай  на  вибрики  Пегаса,
         що  не  зривав  з  достойників  корон,
         і  праведних  отців  –  з  іконостаса.
Майдан  прийшов.
         Не  все  пройде  як  сон.
Громовідвід  підключений  на  масу!!!

…Буває  тяжко
змовчати
до  часу,
коли  набат  прорветься  в  мегафон.
 
P.  S.  
Кому  це  треба?  Людям.  Для  розрядки.
Та  й  автор  теж  безмежно  був  би  рад,
якби  за  дифірамби  комунякам
йому  також  прикоськали  коняку*,
як  П.  Тичині  вдячний  Ленінград.

[i]*  –  На  ювілей  П.  Тичини  ленінградці  подарували  йому  величезну  копію  мідного  вершника,  на  що  Павло  Григорович  відреагував:  «…і  за  коняку  теж  дякую!»[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411298
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.03.2013

10. ВІД ЛІРИКИ ДО МЕТАФІЗИКИ (в бухті забуття)

         Ми  все  про  казна-що  по  той  бік  річки,
а  хочеться,
під  шелести  дощів,
про  змоклий  день,  про  марення  берізки
у  хуртовинній  зелені  лісів.
         Про  золоте  руно  пшениці  в  полі,
         про  буйний  цокіт  щастя  з-під  копит
         в  козацьких  сідлах  на  сторожі  волі,
         звитяги  й  слави,  що  в  душі  кипить.
         І  кращої  не  відшукати  долі.
Це  -  про  дочасне.
Можна  і  про  нас.
         Ой,  не  для  всіх  під  шелестіння  гривни
         «танцюють  осінь  з  вітром  білий  вальс»…
         Для  більшості  лишень  вітри  трутизни
         метуть  під  ноги  різнобарв’я  тризни.
         Різьбить  екслібрис  невблаганний  час  
         про  іншу  долю  на  тернах  Вітчизни…
…Не  Геродот  штовхнув  нас  під  укіс.
Нам  би  одна  історія  –  з  історій,
що  водять  досі  кожного  за  ніс
у  світ  метафізичних  алегорій.
         Безпам’ятством  страждає  весь  народ.
[i]Усе  проходить,  та  не  все  минає.[/i]
В  печерах  духу  ще  живе  циклоп
і  від  крові́  не  зменшився  потоп.
Армагедон,  крім  того,  теж  триває.
         Спасе  не  корумпований  майдан.
         Корида  з  бидлом  –  теж  не  Панацея.
         Нам  світить  сонцем  лиш  свята  ідея.
         За  нас  –  Кобзар.  І  Крути.  І  Богдан.  
         І  Каменяр.  І  дочка  Прометея.
Хто  нашу  долю  вирішить  за  нас?
Хіба  в  народу  власних  сил  забракло?
Комусь  дістались  золото  і  газ,
а  нам  конюшні  Авгія  в  той  час,
коли  потрібні  подвиги  Геракла…
         …У  світі  віроломства  та  інтриг
         не  вразить  гідру  слово  Златоуста.
         Не  кожне  ложе  –  для  меча  Прокруста.
Виходять  в  бій  на  політичний  ринг
прямі  нащадки  Кастора  й  Полукса.
         Хай  спрут  орди  відчує  кожен  м’яз
         козацького  гартованого  роду.
         Щоб  змити  струпи  більшовицьких  язв,
         йде  Гіппократ  з  рецептами  свободи.
Державний  три́зуб.
Добрі  козаки.
І  поки  в  ложах  «прінімають  мєри»,
до  наших  лав  ідуть  Кармалюки
під  прапором  Петлюри  і  Бандери*.
         От  не  забути  б  тільки  про  урок:
         за  крок  до  зради  –
         лиш  півкроку  влади.
         Та  ми  ще  переступимо  цей  крок
         і  плутанина  нитки  Аріадни
         колись  таки  змотається  в  клубок.
[i]*–    Нагадування  про  ідеали,  яким  присягають  обранці  під  жовто-синім  державним  прапором.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410958
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.03.2013

9. ВИХІД[i] (З ЄГИПТУ І В НІКУДИ) [/i]

         Нам  –  у  безвихідь?  За  Дунай,  або  –
в    [i]н  е  і  с  х  о  д  и  м  і  [/i]  предками  простори.
Але  по  дну  нам,  бачите,  слабо́
попід  рядняне,  аж  червоне,  море.
         На  жаль,  ми  все  ще  хворі  від  крові
         і  від  такої  немічної  долі.
Діагноз:  перемкнуло  в  голові
від  щастя  жити
з  урками  на  волі.
         Нам  страшно  від  примар  НКВД.
         Ще  діє  ним  запущена  програма,
         хоч  видно  всім,  куди  кого  веде
         дивізіон  хазар  і  чингізханів.
Розтягнуті  і  банки,  і  спілки́.
Ще  є  повітря!
Втрачена  свідомість,
що  є  земля,  вода  і  нерухомість,
яку  додирибанять  їх  синки
та  й  кануть  у  офшорну  невідомість.
         А  ви  тут  розбирайтесь  з  «язиком»
         та  розпинайте  «винних»  на  гілляці,
         у  кого  все  ще  кігті,  а  не  пальці…
         А  «кровосісі»*  щезнуть  «за  бугром»
         десь  за  замком
         у  замку  чи  в  палаці.
Ой,  не  одному  айкнеться  тоді…
         …Поетам  признаватися  не  стидно,
         що    [i]п  и  ш  у  т  ь    н  и  м  и[/i]
         вила  по  воді.
         Поети  відкривають  очевидне.
         А  от  пророки  –  те,  чого  не  видно,
         коли  кермують  іроди-вожді.
Пророк  не  йде  прислугою  до  Музи,
коли  на  ближніх  точаться  ножі,
коли  сліпі  та  люті  боягузи
на  шиях  слабодухих  «любих  друзів»
привласнюють  досягнення  чужі,
коли  жирує  тля  гоноровита,
коли  не  в  моді  співчуття  сердець,
коли  Жінки  готові  хоч  на  герць,
а  сильна  стать  –  Femen  заборонити,
коли  на  крові  зводиться  мечеть,
коли  в  чаду  –  культура  і  освіта,
а  цвіт  науки  шашелем  побитий,
коли  хамлом  знедолені  ущерть,
мігрують  в  рабство  діти  посполитих…
         …Пророки  починають  говорити,
         коли  самі  приречені  на  смерть.
Міняються  століття  і  епохи,
аж  поки  грім  не  вдарить  із  висот.
         Ведуть  людей  поети  і  пророки,
         та  тільки  цього  буде  мало,  поки
         їх  не  очолить  воїн-патріот.

[i]*  –  Лексичне  новоутворення  на  Банковій  від  слова  кровососи.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410941
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.03.2013

8. ПРИТОКАМИ І ПРОТОКАМИ (в народ)

Все  нібито  вирішує  народ.
Як  сказане́,  то  ніби  так  і  буде.
З  народу,  ніби,  всі  виходять  в  люди
і  потім  кожен,  ніби  патріот,
обов’язку  святого  не  забуде.
         Ось  і  прийшли.
І  знову  –  все  не  ті.
         Одним  уже  й  тюрма  не  допоможе,
         у  інших  –  брак  блакитної  кості,
         а  діти  стали
         раптом  –
         сім’я  Боже.
Прийшла  пора  Невронам  записним
не  тільки  нездійсненне  обіцяти,
а  краще  –  повернути  «место  свято»,
що  помилково  віддане  блатним,
для  слуг  народу  –
надто  дорогим,
та  надто  ненаситним,  хоч  багатим.
         О!  Ці  –  з  народу.  Хлопці  хоч  куди,
         пов’язані  і  кров’ю,  і  брехнею,
         сухими  вибираються  з  води
         і  з  ополонки  –  в  дні  перед  кутею.
За  всіх,  звичайно,  відповість  –  вона.
         І  одержимі  бісами  з  бомонду
         святкують,  що  по  їхньому  закону
         на  «свято  место»  вдерся  сатана,
         біблійний  звір  по  кличці  –  легіони.
І  знову:  опозиція  без  рук,
тотальний  страх  від  наслідків  свободи.
Гвалтує  оптом  головний  павук
всю  в  вроздріб  розпорошену  породу.
         І  резюме  розлогих  інтерв’ю:
     [i]–  Всі  починають  ближнього  любити…
         …як  тільки  візьмуть  в  руку  булаву![/i]
Куди  не  кинь,  а  наша  карта  бита.
Вони  собі  гризуться  за  корито,
а  людям  все  підсовують  траву.
         Хамелеони  та  слизькі  вужі
         усі  місця  пригріли  за  прогнозом.
Паруються  пани  й  товариші.
         Біжать  позаду  дурники  за  возом.
         І  правлять  бал  намісники  чужі.
Народ  прозрів,
як  жаба  під  гіпнозом.
         Без  покарань  в  обітований  край
         не  пропускає  Божий  серпентарій*.
Плотами  з  трупів  виплив  «пролетарій»
з-за  териконів
у  столичний  рай.
[i]*    –  Одне  з  Божих  покарань  біблійного  Єгипту  –  нашестя  різноманітної  га́дини[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410702
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.03.2013

7. РЕПОРТАЖІ З ОСТРОВІВ НЕВЕЗІННЯ (без весел і вітрил)

Яке  спокійне  вседержавне  плесо
вкриває  непроглядну  каламуть.
Глаголять  телебачення  і  преса:
           [i]–  На  Україні  справи  без  прогресу.
–  В  Росії  кращі.  Там  на  всіх  плюють.
           – Свобода  всіх  лякає  більше  танків.
–  В  Європу  не  пропустять  все  одно.
   Заклинило  Харибду*,  поки  з  банків
   на  острови  Гаїті  і  Ямайки  
   сплавляють  урки  золоте  руно.
           – Хайль,  Інтернет,  в  якому,  згідно  спаму,
               Донбас  –  це  мінне  поле  без  межі.
-  В  Європі  не  читають  між  рядками.
   В  Європі  констатують  бариші.
           – Полеміка  від  Заходу  до  Сходу,
               куди  ж  це  ми  збираємось  ввійти?
-  Щоб  вивести  себе  на  чисту  воду,
   як  мінімум  потрібно  попливти.
           – Ми  стаєри.  Пливемо  триста  років.
               Імперія  ще  взує  в  постоли.
–  Гребли,  гребли...  Але  за  кілька  кроків,  –
   «буль-буль...»,  –  і  вигулькнути  не  змогли.
           – «Все  для  народу»,  –  пишуть  з  островів,  –
               нарешті  заґратовано  залізно…
–  …не  насушили,  правда,  сухарів.
           – В  минуле  стали.  Та  вертати  пізно,
               аби  утерти  сльози  матерів.
-  Вакханки  веселяться  над  рікою…
             –  …модерну  Музу  чути  з-за  ріки,
-  зате  Феміда  править  над  юрбою
   з  киреєвської  легкої  руки.
           – Освіті  –  Таб…  табу  оголосили  –
               одну  на  двох  кацапів  поділили.
–  Московське  православ’я  ллє  єлей,
   аби  в  безбозбожних  не  усохнув  глей.
           – Пегасу  знову  обкарнали  крила
               і    п  л  а  ч  е      к  о  н  и  к  –  
               любі  друзі  з’їли,
–  і  сушить  ризи  пасічник  Орфей.[/i]
               Все  нижче  старт.
               Все  ближче  горизонти
               та  даленіють  мрії  про  земне.
Прилюдно,  для  підпільної  роботи,
наймаються  манкурти  та  сексоти,
яких  новітнє  плем’я  прокляне.
           Це  все  ознаки  ближнього  сусідства,
           яке  в  погонах  Каїном  стоїть
           і  хижо  жде  агонії  суспільства,
           допоки  совість  нації  мовчить.
Критична  точка  –  на  границі  гніту.
           Народний  гнів  не  знає  перепон.
Колись  же  люди  стомляться  терпіти?...
           …Якраз  коли  по  водах  Геракліта
             в  майбутнє
             відправлятиме  Харон**.
[i]*  –  Харибда  і  Сцилла  –  дві  каменюки  на  границі  в  Європу.
**-  Перевізник  у  царство  тіней.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410683
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.03.2013

6. НЕ ДИВЛЯЧИСЬ НА КАЛЮЖІ (в стилі ретро)

Давайте,  по  калюжах  –  в  ретро-вік.
Без  фанатизму.  Тобто  –  без  простуди.
Що-що,  а  теплий  дощ  колись  та  й  буде.
Можливо  і  не  вступимо  в  потік
німої  кривди  й  мовної  облуди.
         Сенатська  площа  –  перший  наш  майдан
         у  боротьбі  за  волю  проти  звірства
         в  проекції  на  світовий  екран
         стійкої  сили  духу  українства.
Хіба  це  не  нащадки  Богунів,
Рилєєвих,  Раєвських,  Кривоносів
прийшли  на  площі  Невських  берегів,
втрамбованих  на  костях  малоросів?
         Звідтіль  Шевченко  з-під  колючих  брів
         страшить  самовдоволених  нарцисів
         так  само,  як  лякав  колись  панів.
І  знову  закипає  людський  гнів.
Шукають  руки  вил,  шабель  і  списів.
         Сичать  із  блогів  тролі  ГПУ  –
         вгодоване  поріддя  кадебістське
         в’їдається  і  в  душу,  і  в  печінку
         з  тим  самим  ненависним,  [i]–  розіпну,  –[/i]
         змієязичне,  антиукраїнське.
Ті  ж  самі  –  зі  стволами  біля  скронь,
колись  волали,  [i]–  розіпни  Ісуса.[/i]
та  ж  [i]простота  свята[/i]  брудних  долонь,
що  підкидали  дрова  у  вогонь,
де  догорало  тіло  Яна  Гуса.
         Ті  ж  –  відняли  в  Тютюнника  перо.
         Ті  ж  самі  нарікають  на  Петлюру,
         що  не  сприймав  загарбницьке  нутро
         у  звірів,  ласих  на  чуже  добро,
         у  носіїв  ворожої  культури.
І  хоч  держава  в  нас  на  всіх  одна,
все  ті  ж  –  ганьблять  Шухевича  й  Бандеру,
за  те,  що  дав  «братам»  прочухана.
А  на  війні…  На  те  вона  й  війна,
щоб  не  міняли  волю  на  химеру.
         На  те  й  корида.  Жалами  змії
         чорнять  ті  ж  самі  Стуса  й  Симоненка,
         що  відрікались  щастя  і  сім’ї
         заради  щастя  України-неньки
         і  віддали  життя,  як  і  Шевченко,
         за  всі  чужі  гріхи,  мов  за  свої.
А  скільки  безіменних  і  забутих
простих  січовиків  козацьких  чот
пішли  на  герць,  щоб  нам  сьогодні  бути
і  далі  йти  до  вказаних  висот?
         І  так  про  всіх,  по  зернятку,  потроху,
         хто  на  вівтар  поклав  своє  життя
         у  боротьбі  за  краще  майбуття  
         у  цю  страшну  безмозкістю  епоху
         без  вороття…
На  жаль,  без  вороття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410539
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.03.2013

5. КАНАЛИ (з натюрмордами)

Наш  Київ  кращий  від  усіх  столиць,
але  давайте  хоч  би  для  годиться
з-під  крил  сміливих  гоголівських  птиць
поглянемо  на  дзеркало  столиці.
         Багато-що  відомо  про  ріку:
         підземна  Либідь,  пристані,  причали.
         Та  є  стихія  житія,  в  яку
         спрямовані  невидимі  канали.
На  кожній  хвилі  –  пінява  тривог,
що  не  канал  –  то  хитра  пропаганда
гнилих  ідей,  фальшивих  перемог,
з  якими  йде  окупаційна  банда.
         Минає  «європейську  западню»
         і  тиче  п’яте  колесо  загрузле
         у  дишло  й  хвіст  троянському  коню
         на  всіх  кордонах  митного  союзу.
Лиха  біда  –  початок.  Спить  Земля.
А  радіосигнали  з  телевежі
віщують  хибність  істин  із  Кремля
та  казочки  про  послуги  ведмежі.
         Про  поступ  з  рабовласницьких  кайдан
         в  багно  цивілізації  суспільства,
         з  правдивим  змістом,  –  
         як  тугий  аркан
         затягують  на  шиях  журналістам.
...Печерний  почерк  найманців-базік
стає  новим  зразком  дурної  моди  -
очорнювати  на  очах  у  всіх
за  свідченнями  вихрестів  блатних
представників  закону  і  народу.
         Все  рідше  проривається  з  ТіVi
         культура,  що  на  рідній  говорила:
[i]–  Яке  у  них  безглуздя  в  голові!
         –  Які  з  екранів  виглядають  рила!
-  Яке  політбюро  СРСР!
         -  Яка  прислуга  –  неокомуністи!
-  Який  поперек  горла  всім  боксер!
         -  Які  в  серцях  –  борці-баскетболісти![/i]
Оце  і  є  мізерна  наша  суть.
         Та  під  плакатні  гасла  шалапутні
         качанівську  Бастилію  візьмуть
         не  журналісти,  а  бабусі  з  кухні.
То  де  ж  воно  –  письменницьке  перо,
[i]с  т  и  л  е  т    і    с  т  и  л  о  с,[/i]
пензель,  слово  Боже?
         То  де  ж  вони  –  та  мудрість  і  добро,
з  якими  нас  ніхто  не  переможе?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410528
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.03.2013

4. В ЗАПЛАВАХ І ВИРВАХ (понятій)

     Ми  зроду  піднімаємо  мистецтво.
Від  конкурсів  звихнувся  патріот.
От  тільки  в  силу  звичного  плебейства
попсу  і  спам  розжовує  народ.
         Під  дулом  пришибеєвських  інструкцій
         дух  нації  приспали  назавжди.
         У  заводях  абстракцій  і  деструкцій
         все  шмаровидло  фракцій  і  корупцій
         спливає  в  зоні  бруду  і  біди.
Утоплеників  мало:  фіфті-фіфті.
Та  й  ті,  хто  сплив,  кричать,  як  на  пожар:
               [i]  –  Нам  зрушить  весь  бардак  на  цьому  світі
не  Архімед,  а  наш  пацан,  завгар![/i]
         Бо  ми  –  ніщо.  Не  треба  нам  героїв.
         І  геніїв  ніколи  не  було.
         Один  Хмельницький  –  он  чого  накоїв!
         Один  Мазепа  ,  а  усім  –  на  зло.
І  поки  заправлятиме  престольна,
«понятія»  в  нас  будуть  за  закон.
Івана  конвертуємо  в  Лінкольна,
а  Лесю  проінфлює  Вашингтон.
         Не  треба  вже  анексій,  контрибуцій.
         Ми  все  братам  здаємо  без  війни.
         У  нас  під  вишиванкою  вони.
         А  ми  стійкіші,  ніж  Сцевола  Муцій*.
         В  нас  є  значні  здобутки  революцій  –
         у  шароварах  гейкають  пани.
В  нас  бренд  і  кейф  від  чарки  та  цигарки,
балдіємо  від  нецензурних  слів…
         …Заслинившись,  не  перетопчеш  гнів,
         що  за  рахунок  втоптаних  прошарків
         аж  роздуває  туші  упирів.
Невігластво  регоче.  Підле  звірство
Горгоною  чатує  кожну  мить.
Клінічний  розріз  верхотур  суспільства,
як  сіль  на  рану,  кожному  ятрить.
         В  ковбані  жити  –  всім  непереливки.
         Роззявиш  рот,  залишать  без  трусів.
         Само  собою  –  більше  їсть  велике,
         зазвичай,  щуки  –  жирних  карасів.
[i]І    в  с  е    т  о    т  е[/i]  –  за  долари  і  гривни:
червона  піна,  бульбашки  пливуть…
         Понад  водою  дуже  гарно  видно,
         що  хижаки  поняттями  живуть.
І  все  це  без  [i]нарацій  та  конклюзій**[/i].
         Народ  горланить  гімни  ковбасі,
         вдивляючись  в  майбутнє  без  ілюзій,
         де  [i]оптика,  настроєна  в  Союзі[/i],
         всіх  нанизала  на  одній  осі.
Із  круговерті  рокової  долі
є  вихід  –  в  круг,
у  іншу  рокову,
щоб  знову,  обезсилівши  на  волі,
не  смі́ти  опустити  булаву
на  безголов’я  наше
на  престолі.

[i]*    –  Патріот,  який  терпів  муки,  впустивши  собі  за  пазуху  голодну  лисицю.
**  –  Головні  і  обов’язкові  частини  історичної  правди(за  Л.  Костенко).[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410075
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.03.2013

3. ВИТОКИ ПОТОПУ (вододіл чи барикади)

Гей,  мрійники!!!
       Ой  лірники  народні  –
       на  вістрі  тем,  на  гостроті  проблем.
       На  Масляну  і  в  дні  всевелико́дні
       ви  –  скрипалі.  Але  на  що  ми  годні,
       коли  вода  гартується  вогнем?
Там,  де  в  хатах  злиденного  народу
щоденний  піст  на  скатерках  столів,
дві  картоплини  з  клаптика  городу
і  д́уля  з  рук  засух-орендарів,
скрізь,  де  за  центи  продають  свободу
і  зеленню  пакують  байстрюків,
втрамбовують,  здобуті  для  нащадків,
всіх  поколінь
ресурси  і  труди,  –
тут
можна  полюбити  олігархів
і  не  скрутити  рук  в  панів-підпанків
на  краниках  джерельної  води?
       Любити  вражих  ближніх  ми  не  проти  –
       наперсточників,  «меценатів  спорту»…
       Шпані  від  влади  карта  впала  в  масть.
       Пролетарі  ще  дуже  вірять  в  чорта,
       який  паршивцям  золото  роздасть.
…Всі  хочуть  Русь,  і  ділять  Україну
на  Схід  і  Захід,  Київ  і  Донбас.
Та  ж  маємо  єдину  й  неподільну!
Це  мало?
Люди!  На  дурну  і  бідну
частини  плебсу
розділяють  нас.
       Хай  краще  так:  ординців  –  на  Кана́ри,
       а  нам  би  жити  –  над  своїм  Дніпром.
       Якби  ж  то  знали  нелюди  і  скнари,
       що  нам  на  цьому  світі  –  не  до  пари.
       І  все  б  тоді  закінчилось  добром.
Ми  б  навіть  заплатили  їм  податки,
як  данину,  казкова  Русь  –  Орді.
Нехай  би  там  вовтузились  (за  барки),
як  павуки  із  однієї  банки.
Ми  тут  не  заважали  б  їм  тоді.
       Оце  і  був  би  вибір  –
       п  о  в  з      Є  в  р  о  п  у
       у  їх  офшорний  караван-сарай.
       Ми  тільки  –  за,  якби  вони  –  не  проти.
А  як  інакше  рятувати  край?
       На  річці  Геракліта  
       без  потопу
       відтак  ніколи  не  настане  рай.
Ковчег  пливе.
І  поки  мокре  сохне,
все,  що  до  пари,  стулиться  колись.
Та  й  у  сусідів    щ  о  с  ь    без  нас  не  здохне.
       І  щезне  содоморство  допотопне,
       аби  наш  рід
       від  трясця
       не  журивсь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410061
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.03.2013

2. МИ І ВОНИ (у гирлі застояних вод)

Звідсіль  не  видно,  що  там  –  в  жабуринні
і  що,  живе,  долине  на  Парнас,
зате  від  слухів  –  повний  резонанс:
із  безголовим  вершником  на  спині
підняв  копита  загнаний  Пегас.
       –  Чого  б  ото,  –  дивуються  з  барлоги,  –
       ставати  дибки?
Снобам:  все  –  одно.
Гонгадзе…  Юля…    «Будьмо!»…  «  Ні  за  кого!»…
По  пахви  в  мулі  –  «проти  всіх»  –  дорога,
де  все  спливає,  випавши  на  дно.
       …Гребуть  до  влади  Рад  гібридні  клони
       гниленьких  тушок  і  змілілих  душ,
       і  де-не-де  пливуть  на  перегони
       між  царедворців  п’ятої  колони
       корита  недоторканих  чинуш.
Без  них  нам  вистачало  б  і  кринички.
Так  ні.  Їм  треба  бути  серед  нас
з  усіх  сторін  розшарпаної  річки.
Як  овочам  –  від  гудиння  і  гички,
їм  треба  соку,  крові  –  хоч  на  час.
         Опричники*  завжди  напоготові:
         і  прихвосні,  і  віце-,  і  т.  д.  –
         все  те,  що  очманілих  від  любові
         щоденно  до  «покращення»  веде.
Тут  радники  й  ведучі  з-за  границі,
брудна  ідеологія  в  спідниці,
на  цирлі  –  судочинство  й  прокурор…
         Це  ще  не  окупація  столиці.
Це  лиш  імпровізований  терор.
         Це  тільки  –  на  протести  заборона.
Це  тутечки  –  підпільне  КДБ,
а  ондечки  –  спецназ  і  охорона
від  виборців  –  високого  цабе.
       Ось  –  Сам,  он  –  свита,
       ген  –  свята  еліта
       з  Пандориною**  торбою  ідей
       вмиває  руки
       в  річці  Геракліта
       про  людське  око,
       мовби  –  для  людей.
Чи  й  треба  іншу?  З  гущі  [i]пранароду,[/i]
де  потом  предків  зрошені  поля,
де  кров’ю  їх  освячена  земля
в  борні  за  справедливість  і  свободу  –
вона  в  синиці  бачить  журавля.
       І  що  за  диво?  Мріялось,  гадалось,
       що  вже  ось-ось…  і  грішникам  кінець.
       Мабуть  таки  й  святим  за  щось  дісталось,
       що  й  досі  відвертається  Творець?

*  –  Регіональні  здирники  і  охоронці  царственої  особи.
**–  При  відкритті  ящика  Пандори  нічого  не  дочекаєшся,  крім  тисячі  бід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409830
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.03.2013

1. ВСТУП (у воду)

                               [i](Рефлексії  на  «Записки»  Ліни  Костенко)[/i]
                   
Не  перший  раз  –  на  цій  змілілій  річці.
Вода  –  як  скрізь:  то  тиха,  то  стрімка.
А  от  колись  у  енній  п’ятирічці
яка  нам  уявлялася  ріка!
       Така  собі  бездонна  повна  чаша
       від  Піренеїв  аж  до  Кордильєр
       на  всі  віки  одна  вселенська  Раша,
       на  цілий  світ  один  СРСР:
       комуністично  –  без  буржуйських  партій
       та  з  ярликом  для  розстрілу  –  есер;
       футуристично  –  [i]«без  Россий,  без  Латвий»*[/i]–
       без  Україн,  без  націй,  без  Бандер;
       постмодерново  –  в  золотій  параші**
       для  партвождів,  достойних  аж  тепер,
       в  КП_ПР
       @  в  Україні  нашій.
Не  ясновидець,  а  попав  у  точку,
немов  у  воду  заглядав  Ілліч
на  перспективу  непівських  струмочків,
що  дзюркотіли  з  глибини  сторіч.
       Аж,  –  [i]бульк!  [/i]–  і  ось  вам  неуки  безпутні.
       І  поки  десь-не-десь  ріка  текла,
       немов  з  води,  вилуплювались  штучні
       Гориничі.
       Край  річки  та  села,
       на  всіх  струмочках,  ПаРтії  хвала,
       у  всіх  міжгір’ях  мутять  воду  учні,
       що  варті  свого  деміурга  зла.
Все  ширша  Лета  від  брудних  потоків.
Все  вужчі  кришталеві  ручаї.
…В  нас  Одіссея  –  двадцять  з  лишнім  років
одним  Арго  пливемо  в  різні  боки
то  наугад,  то  проти  течії.
       Прожектами  строкатіють  проекти
       без  всякого  уявлення  мети.
Виходять  з  моди  притчі  та  сонети.
То  де  ж  вони  –  пророки  і  поети,
за  ким  повинні  грішники  пливти?
       Зняли  з  регати.
       Ще  веслує  Ліна
       крізь  ядерно-чорнобильську  руїну
       [i]в  болоті  криголамом***[/i]  до  джерел.
[i][b]«Сміється  божевільна  Україна»,[/b][/i]
що  малахольним****  –  море  по  коліна,
та  журиться  опальний  Оруел,
що  матір-чайку  –  Русь  одноєдину  –
кромсає  навпіл  двоєглав-орел.
       Що  на  Нєґлінкє*****  –  нам  шукають  броду.
       Чийсь  Крим  –  від  нас  боронять  кораблі.
       В  Адєссє-мамє  –  Катєнька  народу
       пояснює  з  престолу  на  столі,
       що  стати  ще  раз  у  ту  ж  саму  воду
       те  ж  саме,  що  повторно  –  на  граблі.
І  все  це  нам  на  власне  безголов’я
від  родича  словя’нського  каприз
в  країні  без’язикості
й  безмов’я
на  злеті  з  прірви
у  безодню
вниз.

[i]*  –  Тут  і  далі  ремінісценції  і  пряма  мова  виділені  курсивом.
**      –  Великий  вождь  пролетаріату  палко  мріяв  про  золоті  туалети  при  комунізмі.
***      –  Скрізь,  де  потрібно  пояснювати  очевидне,  краще  не  пояснювати.
****    –  Малахольний  –  остання  стадія  самашедшого,  якому  нічим  платити  данину.
*****  –  Неглинка  –  інша  історична  назва  Москви  ріки.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409813
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.03.2013

ЖУРІМОСЬ ВЕСЕЛО

Ой,  не  сумуй  же,  душе  весела,
і  не  до  сміху  –  а  ти  не  журись.
Доля  недолю  ще  перемеле,
та  не  надійся  тепер  на  колись.
Літа  у  вирій  повідлітали,
даремно  сняться  сімнадцять  літ.
Що  юні  роки  не  об’єднали,
те  роз’єднає  широкий  світ.
Ніби  й  не  нам  сміялись  весни,
наче  й  не  мій  у  полі  слід.
Не  перев’язаний  ще  перевеслом,
все  дожинаю  останній  сніп.
Все  до  стебла  стeбло  складалось,
ніби  своє,  а  ніби  й  чуже.
Порозсівалось,  порозліталось  –
лелека  щастячко  не  встереже.
I  не  повернеш,  не  надолужиш
ані  чуже,  ані  своє.
Чого  ж,  душе  моя,  даремно  тужиш?
Зозуля  доленьку  ще  нам  кує.
То  ж  не  журися,  душе  козача,
і  не  до  сміху  –  а  ти  веселись.
Жити  не  можна  в  світі  інакше,
поки  ще  душі  не  нажились.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409494
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2013

ЕПІТАФІЯ БУЗИНІ

...
                                           «У  городі  бузина,
                                     а  в  Києві  –  ді́дько»
Де  не  посій,  то  там  воно  і  вродить
з  дурних  часів  антихристів-вождів,
на  жаль,  не  «во  саду  лі  в  огородє»,
а  тут  таки,  між  київських  дядьків.
Хоч  забагато  честі  для  писаки,
що  гавкає,  а  караван  іде,
але  ж  коли  це  справді  вурдулака,
то  хто  управу  на  таких  знайде?
У  канібала  все  меню  гаряче.
Між  блюдолизів  щось  таки  вскубе,
бо  всі  суди  він  виграє́,  неначе
джекпот  від  ГПУ  і  КДБ.
Не  пожалію  золотого  часу,
віддам  належне  виродку  «страны»,
вампіру  українського  Парнасу,
щоб  кожен,  хто  до  смаженого  ласий,
утратив  апетит  до  бузини.
Звичайно,  що  з    модерну  пієтету,
не  виключиш  брутальну  бузину,  
то  хай  хоч  я  від  імені  Поета,
за  визбирані  в  смітниках  сюжети,
за  всіх  –  і  з  того  світу  прокляну.
За  те,  що  вміє  в  душу  наплювати,
за  те,  що  пнеться  в  голі  королі,
аби  його  пропхнули  в  депутати
представником  народу  у  Кремлі,
що  він,  на  заздрість  Крезу  і  Мавроді,
дебелу  книжку  видав  не  одну,
про  те,  як  в  українському  городі
збезчестити  невинну  бузину.
За  цей  памфлет  Господь  мені  пробачить.
Це  ж  вам  не  про  диявола  сонет.
На  жаль,  в  просте  незнане  «чотирнадцять»
про  грішне  не  вміщається  сюжет.
Попутав  ді́дько,  та  пробачить  дядько,
що  я  все,  –  бузина...  та  бузина…
Коли  воно  не  варте  так  багацько,
то  і  саме  прилипне  десь  до  дна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409487
рубрика: Поезія, Панегірик
дата поступления 16.03.2013

УКРАЇНСЬКІ АТЛАНТИ

(Вільний  переклад  тексту  відомої  пісні)
Коли  на  серці  тяжко  і  вибору  нема,
виходьмо  на  Хрещатик,  де  холод  і  зима,
де  без  води  та  їжі  на  праведній  межі
стоять  дівчатка  ніжні  і  хлопчики-мужі.
їм  треба  гартувати,  і  душі,  і  тіла.
Найвищу  роль  атлантів  Вітчизна  їм  дала.
їм  світло  дня  не  гасне  і  ночі  не  для  сну.
Стоять  за  долю  власну,  але  на  всіх  одну.
Стоять  за  Україну  і  дочки,  і  сини.
І  встояти  повинні,  мов  винні  без  вини.
Бо  нам  сьогодні  треба,  як  жовто-синій  стяг,
тримати  чисте  небо  на  піднятих  руках.
І  це  уже  не  жарти,  хоч  наша  роль  мала.
Поставлені  на  варті,  а  зміна  не  прийшла.
Та  не  страшать  нас  круки,  і  не  ятрить  сльоза,
бо  хтось  опустить  руки  і  впадуть  небеса.
Тоді  заплачуть  вдови,  і  вигорять  поля,
зупиниться  раптово  і  вибухне  земля.
Бо  небо  рік  за  роком  все  ближче  до  землі.
Дрижить  вона  під  рокіт  ракетних  кораблів.
Коли  на  серці  тяжко  і  вибір  лиш  один  -
виходити  з  упряжки  проклятої  орди
супроти  животіння  в  кайданах  золотих
повстане  покоління  атлантів  молодих.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409195
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.03.2013

НАПРИКІНЦІ СВІТУ

І
Ось  знову  навинулась  пишногруда
княжною  білосніжною  в  ліси
і  певно  більш  казкової  не  буде
в  хоромах  первозданної  краси.
Такого  не  було  вже  літ  стонадцять.
Мороз  і  сніг,  куранти,  календар…
Немає  інків,  але  всі  бояться.
Двадцять  один,  дванадцять  і  дванадцять!
Як  не  гаплик,  то  сонячний  удар.
У  вікна  заглядає  сіре  небо.
Короткий  день  останній  шле  привіт.
Кінець  напевно  теж  зустріти  треба,
щоб  краще  пам’ятати  білий  світ.
Намащуй  лижі.  Нікуди  подітись…
З-за  хмари  посміхається  Творець,
що  треба  бігти  аж  до  краю  світу,
щоб  там  таки  побачити  кінець.
                           ІІ
Біжить  лижня  під  шатрами  негоди,
де  шмаття  хвої  припорошив  сніг,
і  подих  небезпечної  пригоди
примушує  прискорювати  біг.
Сліпить  яскраве  сонячне  проміння.
У  цятках  іскор  –  снігова  блакить.
Під  пеленами  світле  безгоміння,
сповите  білим  саваном,  блищить.
В  ступнях  на  босу  ногу  край  дороги
руде  дубиння  в’язне  у  снігах.
Схилились,  заглядаючи  під  ноги,
зелені  сосни  в  білих  фартухах.
Ще  не  справлялись  танці  диких  віхол
і  затяжні  хрестини  завірюх.
Лиш  зрідка  вихор,  вітрові  на  втіху,
уздовж  галявин  забиває  дух,
потрясши  верховіттями  соснини,
скидає  шум  висячих  кучугур
і  з  нетрів  пелехатої  тіснини
навтікача  пришвидшує  алюр.
За  ним  болотна  чапля  у  блакиті
до  сонця  понад  обрієм  летить,
і,  осягнувши  неповторність  миті,
все  завмирає  в  цю  останню  мить.
                       ІІІ
Біжить  лижня  то  вгору,  то  під  гору
у  білий  світ,  незнаний  до  кінця.
Немає  краще,  як  в  зимову  пору
минає  світ,  мов  казочка  оця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409194
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.03.2013

В КОЛОВОРОТІ ВЕСНИ

Хто  не  вертався  у  весняний  час
за  втраченими  мріями  своїми,
звідкіль  ще  оглядаються  на  нас
ровесниці  очима  молодими?
         Кому  смакує  світанковий  дим,
         той  знає,  пригадає,  зрозуміє,
         як  солодко  журитися  за  тим,
         чого  душа  сказати  вже  не  сміє.
Про  вогники  лукавинок  в  очах
і  про  німе  питання  очі-в-очі,
про  ніжність  рук,  затриманих  в  руках,
про  щастя  заблукати  серед  ночі.
         Вже  й  обрії  туманами  взялись
         і  очі  більше  заслані  сльозами,
         а  наше  невгамоване  колись
         не  поспішає  розлучатись  з  нами.
І  на  останній  станції  життя,
коли  вже  не  потрібні  чемодани
і  гаснуть  невідкриті  почуття,
мордують  душу  нездійсненні  плани.
         І  хтось  приходить  у  бентежні  сни,
         і  у  причільне  стукає  віконце,
         і  дзвонять  дзвони  у  сільській  церковці,
і  йдуть  на  зміну  дочки  і  сини,
і  стрічками  весільної  весни
вдягається  на  захід  наше  сонце.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408948
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2013

ПРОГРАМНИЙ ЕТЮД

                                                       [i]«В  том  краю,  где  жёлтая  крапива…»[/i]
                                                                                                                           С.  Єсенін
З  краю  верболозів  і  калини,
з  берегів  Росі
я  пішов  стежками  України,
як  ходили  всі.

Матінка  мене  благословила,
витерши  сльозу,
щоб  оберігала  Божа  сила
в  стужу  і  в  грозу.

Поки  розвиднялись  дні  за  днями
в  кожному  вікні,
бачив  я,  що  десь  понад  шляхами
світить  і  мені.

Все,  що  в  цьому  світі  мало  бути,
доля  віддала.
Залишилось  тільки  не  забути
стежку  до  села.

Де  не  зкацапівши  під  ордою,
я  одне  зумів  –
чути  голос  пісні  за  рікою
мовою  батьків.

Поки  є  коріння  мого  роду  
по  сільських  кутках,
«не  завіє  віхола  негоди
мій  життєвий  шлях».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408946
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 14.03.2013