| Сторінки (20/1939): | « | 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 | » |
1. СУДИ І ПЕРЕСУДИ
Можна спершу – у матріархат.
Можна ближче
до гріхів людини.
Все одно нас ліплять, ніби з глини.
Все одно – Феміда чи Пілат
призначали винними невинних.
І за десять років, і за сто,
і за триста, і за тисяч десять –
звідтіля видніше: [i]судді хто?
хто замовник?
З ким пропита чесність?[/i]
«Чесний» суд, і вірні гайдуки
добре вміють в яму закопати.
Всі ми грішні.
Грішницю, таки,
підставляли вчора мужики,
щоб тепер гуртом каменувати.
Справді, на війні, як на війні.
Можна вбити.
Можна й посадити.
Адже насолила всій рідні,
що спішили красти і ділити.
Тільки дайте відповідь мені,
опоненти під п’ятою влади,
хто тепер в історії на дні?
Леді Ю? Масони записні?
«Шевальє» в мундирі при параді?
Вже було.
Опричнина, колгоспи,
геноциди, інквізицій жах…
Звиродніло плем’я малоросів,
не вгодила Україні босій
«конотопська відьма» Жанна Д’Арк.
І не диво. В тій же Україні
іммігрує у пустельний край
ще жива в останньому коліні
наша найсучасніша Чурай.
В чорних душах не скресає крига
від привілля західних вітрів,
поки ще піаряться на рингах
підголоски східних голосів.
Не знаходить Україна вперта
Вашингтона…
Бо московська церква
вірна деклараціям старим,
проклинає гетьмана Мазепу,
хоч давно розпався «третій Рим».
Може досить судного блюзнірства,
поки не прийшов Армагедон?
Може , православні, схаменіться
перед Божим праведним судом!
Лицарі готуються до брані
за добро для всіх на цій землі.
Ви нам підкотили пробний камінь?
Ми об нього точимо шаблі.
Підніметься молоде козацтво,
скрутить гідрі голови за раз.
Ми за наше непідкупне братство,
проти кривди, проти святотатства.
Ми за правду, значить – проти вас.
Проти підлих виродків неволі,
проти «карусельних» голосів –
за
приблудну владу шахраїв,
що руйнують українську долю
на багато вирваних років.
Схаменіться, корифеї знані,
Хто закрив роти вам на замок?
Може того першим – на сучок,
хто у неї кинув перший камінь?
Вдумайтесь, державці всіх країв,
твердолобі і високочолі:
– Хто із вас ще більше не грішив?
Хто в її пекучім ореолі
сліз, ганьби й тюремної сваволі
ще сьогодні
грітись
не хотів?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414938
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 02.04.2013
[i] Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
слава України.[/i]
Тарас Шевченко
НА ТЕРЕЗАХ ІСТОРИЧНОЇ СВАВОЛІ
[i](вступний екскурс)[/i]
На сторінках історії людської
є Золота Орда в Русі святій.
Немає України Золотої,
усупереч історії своїй.
Чи продали, як Йосипа, у рабство?
Чи то купили древній родовід,
як Яків первородство свого брата?
Чи то вписали в метрику сусід,
щоб тішитись, що одурили світ
і марно ветху спадщину шукати,
якщо затерто історичний слід?
[i]Царі й псарі[/i] трудились недаремно.
До скіпетра кортіло булави,
в палату Грановиту – хоругви.
І Ванька Грозний, і Петро скажений,
і Катька в розважаннях навіжена,
і більшовицька підла «грязь Москви»
висотували українські гени.
Все – з ніг на голову.
Тепер – без голови.
...Колись минеться.
Всяк сьогодні пан!
І Україна справді:
[i]– ще не вмерла![/i]
Не тільки ж тої слави, що Богдан?
І сталінська орда її не зжерла,
і [i]гидь фашистська [/i]з мап її не стерла
і СРСР не втримав за жупан.
І як спартанці захищали Крути,
і відстояли в битві Конотоп,
коли сказали, –[i] тут Москві не бути!
В бою полків козацьких не зігнути,
забракне зброї – буде вам потоп.[/i]
Не змеркне слава й подвиг патріота.
Всього було в гіркому морі сліз.
Був Сагайдачний. Був Сірко. Був Гонта
і Залізняк, Богун і Кривоніс.
На жаль, була й Мазепина скорбота.
Батурин..., зрада... і полковник Ніс...
Пізніше – збільшовичена мерзота
цвіт нації
скосила
в тінь беріз.
І все це правда, – тільки що не всенька,
[i] без брому[/i] і тепер не обійтись.
[i]«Є-є в нас воля!»[/i] – Тільки всім на злість.
І незалежна Україна ненька
оборонятись мусить, як колись.
Мільйонними смертями смерть здолавши,
кріпацтво й геноцид пережили,
пожертвували цвітом нашим кращим,
одним ударом в люди доросли.
І це ж хватає клепки у народу
вклонятись знову клану ворогів,
та зрадивши Вітчизну і свободу,
все плакатись на владу буржуїв.
Це ж треба мізків бувших піонерів,
щоб тріпатися на гачку приблуд –
заслужених сексотів – двох на пуд,
в кільватері дідів-пенсіонерів,
спираючись на їх усохлий глузд.
Та ви ж огляньтесь.
Чи потрібні сльози?
Земля давно полита ними вщерть.
Ще не ведуть з налигачем на смерть.
Пішли з ганьбою «плющенки» й «морози».
Гальмує
п’яте колесо
у возі?
Чому ж його не викинути геть?
Не вийдемо з болота наодинці.
Не буде правди, поки до керма
ворожим кланом товпляться ординці.
І поки дух в крові не освятиться,
то може й справді нації нема?
Просніться, люди. Станьмо всі за право,
коли страждає з нас хоч би один,
Вчитаймось в те біблійне і яскраве,
що зважені всі наші підлі справи:
вже –[color="#ff0000"][b] MENE,
TEKEL…[/b][/color],
далі – …[color="#ff0000"][b]UPHARSYN![/b][/color]
З сумою не пристало нам стояти.
З тюрмою попрощалися давно.
До влади вже не відділяють грати.
Вже досить з переляком заглядати
із сьогодення
в історичне дно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414932
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 02.04.2013
Я вся така кругом суперелітна,
що можна вже вважати за круту.
У мене – що не день, то перше квітня,
то щось віщаю, то про щось плету.
Бо я крім того ще й технічна леді
і літописець жовтих сторінок,
а хто із дам ще цього не угледів,
то дам по телебаченню урок.
Оригінальна і регіональна,
але не розраховуйте на ту,
що розуміє щось національне.
У мене кредо індивідуальне –
кусати в Ахіллесову п’яту.
Колись і я була антисовєцька,
і мало не віщала з-за бугра.
Тепер я безпардонно антизецька
під крилами босяцького орла.
Я теж розпочинала дисидентом.
Та розуміла, – [i]брись[/i], – і, навіть, – [i]зась[/i].
Тепер ось – процвітаю в резидентах.
Байдуже, що по головах пройшлась.
Зате тепер – палаци, модні сукні,
броня і бренди, як з дощу гриби.
А з наших рук – всі неуки майбутні
то наших чад – глухонімі раби.
А те, що вороги порозсідались
на кожній гілці дерева добра,
то це нічого. Аби нас злякались,
пошлемо їм – ні пуху, ні пера.
Я вся достойна предків і нащадків,
яким байдуже, хто їх осідлав.
Ми титульні. А мова окупантів –
це ж не іврит, що мало хто вивчав.
Ви з нами, з ворогами, – толерантно,
і не просіть, щоб вивчили закон,
бо мови треба здихатись галантно,
аби не наполохати ворон.
Хай дурманом наповнить підлі душі
московська православна благодать.
Бо їх же вчив не Лермонтов чи Пушкін,
а убієнний пресвятий Ахать.
Хоч навкарачки, та до нас не лізьте.
Ми й так для вас повсюдно на виду,
аби повчати мовою еліти,
як вам жувати суржик на ходу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414606
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 01.04.2013
[i]З днем дурнів![/i]
Чому такий смішний буває світ,
в якому людям треба виживати,
а нелюдам – вселятись у палати
і славу пакувати
у граніт?
Нас дурять всі.
А нам чомусь не смішно,
що пальцями показують на нас.
Раденькі ми, що у черговий раз
останніми сміятися не пізно.
По-філософськи – вибору нема,
хоч плач, хоч скач у полум’я з окропу.
Ось навіть в перше квітня ще зима
жартує з нами сльозами потопу.
Потоп чи повінь – добре, що живеш.
Бо в холоди і гумору немає.
І що на власну голову знайдеш,
регочучи над злом – ніхто не знає.
І де Творець, і хто такий тут я,
щоб [i]стати – всім[/i],
а мати – на горіхи?
Широка і бурхлива течія
жонглює нами,
всім вітрам
на втіху.
Всі відчувають дотиком душі
усе нетлінне, чисте і прозоре.
І гумору у нас, і сліз –
на ціле море.
Та втоптують ще нас «товариші»
в тюрму, в пітьму і в неземні простори...
Вчимось любити рідних ворогів.
Вже так навчались, що стікали кров’ю
від батога і пряника з любов’ю.
А в літописі пройдених років
ані зернинки – від смішних трудів.
Нема кордонів
пакості
людської.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414599
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.04.2013
ПРОБУДЖЕННЯ ВІД ГРОМУ З ЧИСТОГО НЕБА
Не вдарить грім на небесах,
аби прокинутись в сльозах,
коли,
омріяне,
приснилось
життя людей у тих краях,
де ми родились і хрестились.
Де вижили і ще живуть
творці і жертви комунізму,
де справжню шану віддають
борцям за волю і Вітчизну.
В церквах не проклинають тих,
хто ніби зрадив – не своїх,
і припинилось їх цькування,
і все московське православ’я
Мазепу числить у святих.
В судах…
Не треба заглядати,
де грім небесний слід чекати
і скільки ще десятиліть
чекати на щасливу мить,
на Божий суд у нашій хаті.
Як легко вірити словам,
що віри нашої основа –
Різдво, Великдень і Покрова, –
на радість людям і церквам.
Чому ж не вірить кожен,
сам,
що на сторожі дієслова
стоїть сам Бог –
природна мова, –
душі людської
чистий храм?
КОШМАР ОСТАННІЙ
ДЕГУСТАЦІЯ ФАНФАРОНІВ
Приснилось так, чи так здалось,
що ця сторінка явно лишня.
Та треба знати, де взялось,
і з чого все це почалось,
коли кінчається колишнє.
Насмішникам не сняться лаври,
та тільки мрії втратять суть,
якщо вони не пом’януть
представників гучної слави,
що людям спати не дає –
дурної публіки кумирів,
в яких давно немає міри
блищати там, де кращі є.
Ніхто не відбирає ложку,
у діток праведних батьків,
у блудних, вибачте, синів,
що виправляються потрошку,
ну, хоч би до таких зразків.
Один від одного не кращий,
рука в руці, мов близнюки,
спились і «спелись» на віки,
завжди самодостатні наші,
нарциси наші –
екс-[b]V[/b]ітьки.
Екс-Льоні мають досить справ,
щоб жити і спокійно спати.
Один віддав усе, що мав,
а другий все, що грішно мати.
Для чого капати на друга,
що «Бласко» – це вам не «Кольчуга»?
Кремлівській братії на злість
екс-Юля, наче смерть з косою,
всіх, Богом мічених, мітлою
повимітала з теплих місць.
Екс-Шевальє [i]зашевелівся,
за врєдность просіть[/i] молоко,
бо Монте-Крісто об’явився.
Хоч кажуть, ніби, то Юрко
від суддів і від рук відбився,
лишившись у одних трико.
А відставний екс-говорунчик,
що чесно взяток не бере
в місцях останнього притулку
приймає тільки подарунки
і все, що горло не дере.
По Банківській ударив грім.
Ярину виключили з теми
на злобу дня усіх країн.
Мороз підписує поеми
про серп і молот без проблеми
коротким іменем своїм.
Ахметка викупив Росію
і гонить нам дешевий газ.
Т.Gipko на такі події
в цей раз повіявся підсказ
в полон страшнішого «месії».
Без галіфе, у всій красі
знайшли в татарському горо́ді
Міністра Мусорів Мавроді.
Було шипіло у вівсі,
тепер не квакає, та й годі.
Щось підраховує Кідала
в меню опальних генералів.
хоч може це і не з руки.
Кат Табич зринув аж в Рязані.
Його показують з екранів
як самостійника таки!
Десь заблукала у Європі
примара Симона без віз,
не збудувавши в Конотопі
окремо взятий комунізм.
Гадам і Швондєр, без наганів,
повикидавши молотки,
зате з серпами, на майдані,
останні з красних могіканів
зжували власні партквитки.
Нема на них Махна. Є гірше –
сучасний Нестор пише вірші,
і в Спілці має гонорар
як літописець і гімняр.
Колега Че́чет також пише,
що «має честь» лягти в бою
за срібняки, ото ж не лише
за [i]Мать радімую сваю́[/i].
Хворіє на якусь холеру
їх одномовний візаві,
та в ренті київському меру
відмовив клятий Тель-Авів.
Сердючка потягом народу
везе московську ковбасу.
Кацапи розлюбили моду
на шило, мило і попсу.
Із вилами наперекіс
Шляшко прочісує Узвіз.
В Чилябинську з’явились відьми
на рекламованій мітлі
в прислужниці, на зло Феміді,
регіональної землі:
технічна леді-дисидентка
міняє свій авторитет
на президентський туалет,
сестра по духу леді-тренко
вивітрюється помаленьку
як неопізнаний предмет.
На нарах ріжуться у покер
майор і Пука-хуліган.
Кирюша зняв судді каптан,
і як підпільний АнтиПоттер,
подався в жовтий Азкабан.
«Квартал» Свободу прославляє.
Казкова Русь – відпочиває.
Лишається не так багато,
кому потрібно совість мати,
щоб не звихнутись від чеснот,
коли «безмолвствует» народ.
І поки влада ще не та,
триває ера золота.
Напевно так повинно бути.
Потрібні мрії і пісні,
щоб не проспати і забути,
що все це снилося мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414369
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 31.03.2013
СОН 4. МАЛЕНЬКІ РАДОСТІ
Заснеш і не тривожать сни, –
[i]а чи не вражі ми сини?
Чи буде сон, коли в державі
зникає український дух
та попрані і честь, і право?
[/i] Але нашіптує лукавий:
нема героїв без заслуг,
ні аферистів, ні хапуг,
ні крадіїв казни і слави.
ані таких, що все ще є,
довірливих, неначе діток,
ні банків, ні кредитних спілок
під дахом діток шевальє.
Немає діток із капусти
і одиначок-матерів,
колоній, тюрем і розпусти,
злодіїв, злиднів і бомжів,
ні кучмовозів, ні кравчучок
ні голодовок, ні бунтів,
ні безпардонних «нахлобучок»
своїх братів-зведенюків.
А ми всі чесні як один,
самодостатні і хороші,
аби платили нам завжди
за це і інше гарні гроші.
Ще б тільки пенсію та дім,
коли пора відпочивати,
[i]садок вишневий коло хати,[/i]
де місця вистачає всім.
Не за рахунок трударів,
годують сірих та нещасних,
а за податки з катерів
у скороспілих багачів
та рент підпільних і негласних.
Чого сміятись?
Сон як сон,
хоч нам, звичайно, і не снилось,
аби єхидна чи грифон
зі слабшим здобиччю ділились.
Проте в глибоких наших снах
виходимо на шлях широкий,
де в самих вигідних місцях
доступні пляжі на морях,
озера, ріки і протоки,
гриби і ягоди в лісах.
Хіба в совку було нам краще?
Народ нам сниться не в ярмі
і ми не просимось самі
у дуже, дуже довгий ящик.
Над головою – мирне небо
оберігають янголи́ –
оце і все, що людям треба,
аби щасливими були.
Щоб повно, широко, привільно
заструмував джерел потік,
щоб не було ідеї-фікс,
а саме те, що необхідно,
якщо в Дніпро не впаде Стікс.
Хай буде свій шматок землі
не два на два, а сто на двісті
аби трудитись на селі,
а відпочити десь у місті.
Безжурна старість в сотню літ,
Жада́не вдячне материнство,
своя сім’я і добрий рід,
щасливе й радісне дитинство.
А далі – фантастичний вік.
Весільна подорож задаром,
коли дружина й чоловік
готові разом хоч за хмари!
І в космосі кружляють пари,
що вчора стали на рушник.
І для сирі́т – по нитці з миру,
щоб вийшли в люди із людей,
ключі від нової квартири,
хто виховав хоч двох дітей.
Як є кебета, хто не проти –
будь чи художник, чи артист.
Якщо до слави є охота,
то знай: заслуги – за роботу,
звання – за надзвичайний хист.
Ніхто не трудиться безплідно,
хто жито сіє, той і жне,
і кожен знає основне,
як будеш мати, що потрібно,
то й непотрібне промине.
СОН 5. ТРІУМФАЛЬНА ХОДА
[i]Та й сон, же сон приснився...[/i],
п’ятий...,
неначе древні вояки
з людьми зібрались на Хрещатик.
На визначне державне свято
гуляти вийшли козаки.
На білих конях – отамани,
на вороному – ясна річ,
сам гетьман в красному жупані
веде на плац державну Січ.
І дзвонять православні дзвони
усіх без винятку церков.
Ідуть передові загони
(без кішок, беркутів, ОМОНу),
під оберегом хоругов.
Хто випив кави філіжанку,
(без літаків, гармат і танків)
[i]арканом[/i] – всі у хоровод.
Показують уміння в танку
міністри, преса і народ.
Немає залпів і салютів,
не п’ють ні пива, ні вина.
Під «Реквієм», у тиші, чути
всі дорогі і не забуті
славетних предків імена.
Їх пам’ятати мають діти
усіх народів і племен,
бо пантеоном їх імен
давно прикрашено півсвіту.
І нині ще серед живих
імен достойних є немало,
щоб не соромитись за тих,
кого громадою обрали.
Європа радо зустрічає
передовий істеблішмент
і сам Баррозо нас вітає
і президента
обнімає.
А хто ж, пробачте, президент?
Маленька жінка симпатична,
з косою, ніби у вінку,
до всіх [i]дарунків долі[/i] звична,
та, жаль –
без шаблі при боку.
І вуса підкрутивши хвацько,
крокує гетьман козаків,
що в нашу спадщину козацьку
привніс традиції дідів.
Чужі нам звичаї лакейські.
За нами правда, віра, міць
і весь парламент європейський
нам аплодує, вставши з місць.
На вищих рівнях нас чекає
не міністерська мішура.
Ну, словом, так як бути має,
коли прийшла на це пора.
Коли пора не тим хвалитись,
які ми спритні гендлярі,
а тим, що ломиться від житниць,
та не бідують трударі.
Що продається по копійці
батон і кримський виноград,
що українські олімпійці
не програю́ть чемпіонат.
Що гонять вати електричні
вода та сонце і вітри,
що газу й нафти збільшать втричі
лишень із листя та кори.
Що інженери та учені
не підгодовуються в США,
а всі до України-нені
на власні хліб та сіль спішать.
Всі – в ногу і – без барабанів.
І в «Сяйві» вісті не погані,
і в «Галамазі» є казки.
На Бессарабському майдані
[b]нема[/b] заочника з Казані.
Лишились [i]з носом[/i] козаки.
Зліквідували святотатство.
В Одесі-мамі наших днів
зняли кастраторку козацтва
і все оточення князів,
а всюдисущий Яворівський
втулив на місці обелісків
своїх героїв Пацанів.
Який чудовий добрий сон,
аж не хотілось просинатись.
Ще б – в руку.
Тільки б – не боятись,
що Рада випише закон
з дурного й злого
не сміятись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414359
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 31.03.2013
ПРЕЛЮД
Знов державні вітри-суховії
гасять кращих надій вогні.
[b]Україна забутої мрії[/b]
може тільки приснитись мені.
Та не гнівайтесь, люди добрі,
що мерещиться всяке у снах.
Ніби в п’ятах є заячий страх.
Ви ж не менше, ніж я, хоробрі
як не в ділі, то на словах.
Це ж не те, що в Лук’янівці скніти,
чи на розстріл іти наповал.
З забороною пити і їсти
не пошлють нас кудись за Арал.
Десь близенько посадять нас разом
на своїй українській землі,
де ніхто не злякає Донбасом
і усіх не з’їдять москалі.
ІНТЕРМЕЦО
Тепер почнемо трошки веселіше.
Хоч про любов не можна жартома,
але й без неї буде значно гірше,
коли ні мрії, ні надій нема.
Про мрії написати я не проти.
Вони приходять часом уві сні.
Які в нас люди! І які пісні!
А die Geschwistern – Russia and Europa!
сказати б краще, – [i]снились ви мені![/i]
Ще краще можна – про густі тумани,
про те, як з гречки – у траву в росі.
Та це напишуть інші графомани,
а я не вмію мріяти як всі.
А мрійникам від юності, призна́юсь,
що марно сподіватись. Та проте
я [i]без надії[/i], все ще [i]сподіваюсь[/i]:
аби всі мрії за життя збувались,
то й ви до лепти трошки додасте.
СОН 1. ЯКБИ МИ ПРОСНУЛИСЬ
От уявімо, не спимо.
Вже всі кайдани розірвали.
Сказали встати, ми повстали
і як не дивно, стоїмо.
І спромоглися всі до праці.
Всім лихварям дали по шапці!
Нардепи стали у ярмо.
І потягнули!
Де галопом,
а де – алюром у Європу
всі разом дружно біжимо.
Попе́реду – народний спікер,
за ним – вчорашній комуніст
тепер – вузький спеціаліст
і за сумісництвом, як лікар
по зуботичинах – дантист.
Аби усі були зубаті
для захисту святих ідей –
цілком доступні депутати
для недото́рканих людей.
Нас поважають європейці,
американці руку жмуть,
індійці Україні-ненці
санскритом шану віддають.
Нам помагають в Пакистані
прогодувати всіх братів,
нас рекламують на екрані,
що від Карпат аж до Кубані –
ми Русь, але без москалів.
Ось-ось, та й вийдемо з руїни,
ще крок – та й звернемо на шлях,
де буде влада в Україні
не в пазурах, що рвуть нас нині,
а в Божих праведних руках.
Де Бог наш – це дари природи,
це віра в царство мудреців,
це сила вільного народу,
це правда, совість і свобода,
це клич пророків і вождів,
не вопіющих у пустині,
що тільки розтривожать слух,
не бронзовіючих в гордині,
а тих, що прісно і донині
ще сіють Слово, тягнуть плуг,
творя́ть добро, аби в людині
проснувся український дух.
СОН 2. ОСТАННІ ЦІННОСТІ
І сниться сон про те, чого ми варті
на рубежі епох-тисячоліть.
Ми стоїмо в майбутнього на варті.
Нам кажуть: [i]«Мрійте, жуйте і творіть.
Ваяйте! Хоч і віршики пишіть,
коли на інші ролі вже не здатні.[/i]
Хай скреготять ні мертві-ні живі,
що в руки тяжко і на серці млосно.
А як же будувати новий вік,
коли за це не братися серйозно?
Історія не визначає шлях
від плінтуса до залишків карнизу.
Трухляву владу зверху і донизу
давно пора міняти на місцях.
Аби в герої нового сторіччя
прийшли достойні часу діячі
з душею, що сіяє і вночі,
з відкритим,
славним,
людяним обличчям.
СОН 3. В РУКУ?
А далі все таке, немов у сні,
що з москалями ніби можна вжитись,
коли у душу не плюють мені,
і серцю більше нічого журитись,
що між своїх, немов на чужині.
Що і в Європі – не на сквозняку,
що вимете і дух, і прах секістів,
і в більшості вже рильце не в пушку
на злачних кріслах у зручному місці.
Своє належне мають трударі.
Заткнулись резиденти і агенти.
Колона п’ята грузить якорі.
Не брешуть так, як треба на горі,
і тло від українських президентів
не світить претендентам у царі.
Забуті канібальські апетити,
пішов на дно всеукраїнський тип
загарбників суспільного корита
від злодія в законі до бандита.
І власні грати на́вколо садиб
не гарантують спокій паразита.
Працюють декларовані програми
і розуму, і глузду завдяки,
і десять кроків від А-LA-Vітьки
вже не ведуть до прірви чи до ями
під помах нечестивої руки.
Не пхають фейси у дереворити
творці смішних програмок і ідей.
На глум півсвіту краще не свистіти.
Дива!
З-за позолочених дверей
наказ Феміди чують посполиті:
[i]«Якщо судити, то усіх судити,
хто зловживав довірою людей».
[/i] Пішли на схід підпільні отамани
і від сусід лунає: [i]гоп-ура![/i] –
де український новий Параджанов
знімає фільм про Ворона Шкляра.
Це не про те, що спереду нас рать.
і не про те, що ззаду теж не краще,
коли говорить автомат-калашник,
якщо чужій історії навчать
у нас Держдума, а у них Табачник.
Аби усе, що мріялось як міф
про вільну, сильну, рівну, незалежну,
перевелось на глум братів своїх
з добра для всіх – на зовсім протилежне.
Де ми, як оглашенні, стоїмо
не для молитви явно, а для страти:
[i]– Та не журіться, люди, ми спимо.
Все якось буде і прийде само.
Не треба, куме, сили витрачати.
[/i] В наш час єдина мрія має сенс,
що, може, криміналом нагородять,
аби усіх судив з печер балбес.
Нехай триває судовий процес,
щоб вироком нащадків
стала сповідь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414056
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 30.03.2013
Запі́знюсь я до вас десь літ отак на тридцять,
а може й на віки.
Хіба не все одно,
коли нема чого у світ химер дивитись
через прорубане у всі світи вікно?
Без віри і надій не варто сподіватись
на промисел, який належить лиш Йому.
Не маю перед ким і нині сповідатись
і нести на вівтар не відаю кому.
Той досягне висот, а той, мамоні вірний,
піде у ремесло в догоду суєті,
а душі неземні уже почили з миром,
аби тепер зійти сонцями за Сибіром,
як палімпсести дня в тюремній темноті.
Розвиднилось.
Авжеж.
І хтось би й роздивився,
які чини надбав цей блудний людський син,
чи низько їм услід покірно поклонився,
як вимагає час і їх високий чин.
Аби у дні яси напучував учитель,
як вижити в краю, де віє суховій,
допоки у раю готує вирок свій
Єдиний на усіх небесний покровитель...
Бо, як на те, й росли.
Не те, що пагін мій,
що у спекотні дні не в’янув, а в негоду
без цілі манівцем свій поступ торував
не там, де стали ви пророками народу,
чий «вопіющий глас» минуле таврував.
Так само, як тоді, такі ж великодушні,
прощаєте й тепер наругу ворогам...
У всі смутні часи ви не були байдужі
і не роняли честь під чоботи совкам.
Ідеться не про те, як різними шляхами
веде життя від слів до невідкладних справ.
Ми у однім краю колисані вітрами
у диханні гаїв і пахощах отав.
Та не чекає там зелена рута-м’ята,
де родить [i]лобода [/i]й отрава [i]бузини..[/i].
У нас одна на всіх ділянка розпочата,
де вруняться поля і зорані лани,
де присудом життя послужить запорука,
що милує людей на перехресті доль,
де вчасно подають на щастя дружню руку,
щоб злились у одне – зусилля різних воль.
Чи збудеться, чи ні – прихилюся за вами,
коли не поміщусь на лавці запасній
спокутати гріхи –
ділитися думками.
І з далини тоді долине голос мій,
коли переступлю межу тисячоліття
і, може, поміж нас не проведуть межі,
і на сторожі дня тих сівачів помітять,
що кожен, як один, чатують рубежі.
Де всім, не для слівця, болить за батьківщину –
той спільний оберіг без меж, без берегів,
бо там надія є, що серце України
ще вирветься живцем із хижих пазурів.
Де плем’я молоде доплямкує ідеї,
чекаючи панів, що їсти роздадуть,
аби припали всі до миски однієї
і вчилися, дурні, як мелене жують.
Та тверезіє кров.
І люди є трудящі
на радощі землі, і дітям...
І собі
зарадять у біді, –
навчаться жити краще
ніж у минулі дні, і не підуть ніз́ащо –
[i]за «придане» своє у вічній боротьбі.
[/i]........................................................................
Запізнюсь я до вас...,
коли не буде проти
ніхто за той майдан, де ідол упаде,
коли побачу, – є
за ким іти,
а доти
прямуємо туди, куди життя веде.
........................................................................
Запізнюсь я до вас...,
бо соромно дивитись
у очі, що зорять із жовтих сторінок.
І певно рано ще, – [i]давай, на посошок[/i].
Бо ще від перемог прийдеться похмелитись...,
..хоча у бурдюку ще булькає вино,
і є кому з живих
низенько поклонитись,
і є ще ті між них,
кому не все одно.
1993
.............................................................................
P.S.
Я ще іду до вас. А ви все далі й далі
сузір’ями плеяд у дальніх небесах...
І котиться зоря солоної печалі,
що нікому щодня стояти на часах.
А, може – на Майдан? Бо ні з ким по дорозі
за славу козаків супроти москалів.
Різдво – для барикад.
Ми знову у облозі.
Осатанілий хам чатує десь на розі
за срібняки з корит заслужених совків.
2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413990
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 30.03.2013
Він вмів багато.
Не переспівати.
Хоч там йому напевно все одно.
Але приснився. Треба щось казати,
бо випити ми встигли вже давно.
Софіївка.
Погожа світла днина.
Рве душу з танцплощадки саксофон
про дивний світ амфібії-людини...
Кіно... Учитель... Спогади, мов сон.
***
[i](Під ностальгійну мелодію)[/i]
Проводить учитель останній урок.
його не цікавлять знання.
йому вже не буде дзвеніти дзвінок,
як досі дзвенів щодня.
І він зрозуміє останній раз,
що вже не поверне сюди,
що вперше залишить сьогодні він клас,
щоб завтра піти назавжди.
І нібито десь вдалині
і в будні, і в тра́пезні дні,
і в спогадах не перестануть
лунати веселі пісні.
Дорога у нас проста,
швидко летять літа
і в білих туманах розтане
весела шкільна суєта.
Хтось може заплаче йому навздогін,
когось він навчити не зміг,
що плакати марно, що вибрав він
найкращу з людських доріг.
Хай неуки мудрі його простять.
Шлях у нас всіх такий –
звідти не можна вернутись назад,
де кінчився шлях наш земний.
І ляжемо всі на дні
у темній глибині,
і карта на небі ляже
комусь доспівати пісні.
Дорога у нас проста,
швидко летять літа.
І в класнім журналі розкаже
про когось сторінка пуста.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413715
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 29.03.2013
Вивчаю світ. Записую доноси
на гуркіт грому в хмарах дощових.
Іде душа розхристана і боса
з торбинкою цілющої трави.
Для кожної душі свої рецепти,
включаючи дурман і алкоголь.
Від смогу в душах марний труд поета.
В житті глухих мізерна їхня роль.
Все, що було написане донині,
розвіється пилинками сміття.
Але хіба поети в тому винні,
що довгій епітафії людині,
пропащій від інфляції життя,
немає ні початку, ні кінця?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413703
рубрика: Поезія, Сонет, канцон, рондо
дата поступления 29.03.2013
Понад річку, попід верхоплути
я завжди в дитинство повертав.
[i]Мамо-тату![/i] – може й досі чути,
як я їх, радіючи, гукав.
Здалеку, із міста – попід клуню,
подумки відмотуючи час,
повторяв я: [i]«Матінко… Татуню…,
як на світі холодно без вас».[/i]
З-поза лісу, через кладку, звично
все додому нібито біжу.
Та нікого – [i]мамо...,[/i] – не покличу,
і нікому
–[i] тату...,[/i] –
не скажу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413488
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2013
(вільний переклад)
[i] «Над Канадой, над Канадой…»[/i]
О. Городницький
Над країною чужою
рідне сонечко сідає.
Я сумую за тобою,
та у снах тебе чекаю.
Над країною чужою
хмарки білі, небо синє
і дощі такі ж осінні,
як на рідній Україні.
Сняться нам садки вишневі,
золоте дитинство наше,
тішать нас сніги квітневі,
та гнітить тепло домашнє.
Спраглі душі на прощання
відлітають до криниці,
та не вернеться кохання
і душа не освятиться.
Чужина готує тризну.
Наше сонечко сідає
за омріяну вітчизну,
де ніхто нас не чекає.
Над країною чужою
хмарки білі, небо синє
і косі дощі осінні,
як на рідній Україні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413296
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2013
На всіх второваних шляхах
знайдеться вихід без зупинки.
Ми подолали рабський страх,
та всі химери, на очах,
тепер вертаються на ринку.
Тепер фільтрують нам базар
аж надто пересічні пики.
Але на зміну без’язиким,
продажним вихрестам дволиким
вже прорізається Удар.
З болота пнеться Батьківщина.
Свобода руку подає.
Де чути мову солов’їну,
там вороженьків нестає.
Хоч звісно, буде що ламати.
Чим далі в ліс, тим більше дров.
Та разом легше відстояти
надію, віру і любов.
Хай нафталінні демагоги
гугнявлять сленг собі під ніс.
Тим часом нам сьогодні – в ногу
із цього табору худоби
своїм шляхом
подалі в ліс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412966
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.03.2013
А що як для душі
насправді меж немає
і десь там на межі
розіб’ються серця
на виході з пітьми?
А що як в тому краї
між ближніми людьми
тасуються місця?
Воскреснуть візаві,
і в силу трансформацій,
зустрінуться живі
на перехресті доль,
де кожному із нас
в рядах реінкарнацій
відводиться чиясь
невиконана роль.
У всіх давним-давно
є казка про кохання.
Що перше – все одно.
Тепер не тим живу.
У серці десь на дні
любов моя остання,
що марилась вві сні,
а бачив – наяву.
Між нами вже роки,
яких не перескочиш,
у когось – парубки
для когось – дідусі.
Та всі, як журавлі,
чи хочеш, чи не хочеш,
колись за край землі
зберемося усі.
І там до нас дійде,
що ми такі безсмертні!
І хто ж тоді прийде,
прилине, прилетить,
і хто кого знайде
на відстані до серця,
як не змогли колись
у вічності – на мить?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412956
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.03.2013
Є любов. Куди її подіти?
Тільки, поки серцем не згориш,
щоб любити, треба володіти
тим, що любиш, тим, чим дорожиш.
Рідним словом, милою, коханим
і на рівні цього – всім святим,
що дається першим і останнім
одночасно з іменем твоїм.
Щоб діяння і слова звучали
в унісон із волею Творця,
щоб любов сумління гартувала,
щоб земля тебе не відторгала,
стій за найдорожче до кінця.
Не журись, що Батьківщина бідна,
не кляни, що стала, мов чужа.
Пам’ятай, що змалечку нам рідне,
зрадивши, заріжеш без ножа.
Все одно – чи вільно, чи невільно.
Ба́йдуже – за совість чи за страх,
В’яне
все барвисте
на словах.
Не потрібно подаянь на бідність.
Не потрібна навіть самостійність,
там, де незалежність –
у серцях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412723
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.03.2013
Багато літ дививсь на фото
в його обличчя молоде
і все чекав - з-за повороту,
із-за коловороту, гордо
ось-ось приїде, чи прийде.
І от гірке розчарування.
Зустрівши друга ранніх літ,
я перекреслюю останнє,
що вабило в дитячий світ.
Тепер, мов рана незагойна,
десь даленіє у світах, –
натура, кращого достойна,
душі розтерзаної птах.
Не зрозумів, не роздивився,
що ми давно уже не ті.
Неначе з радості упився,
неначе іншим народився
і... «меду передав куті».
Колись вирішувала совість,
який поступок красить честь.
Тепер – уперта дріб’язковість.
А в чужині – неждана смерть.
І не розв’язані питання:
де був трамплін, де – западня,
для чого зустріч ця остання,
а потім - вічне заслання?
І непотрібними здаються
перлинки рідкісні в смітті.
А очі з фото, знай, сміються
в епізодичному житті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412680
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 26.03.2013
Ще день, як день. І ночі зовсім тихі.
Ще сонце світить. Зорі мерехтять.
Ось горобці цвірінькають з-під стріхи.
Он сови десь до місяця летять.
Живи собі, молись і посміхайся,
що вписаний у простір цей стрімкий.
Так муляє, аби весь світ дізнався,
який ти серед інших не такий.
Ну й що із того? Може хто заплаче?
Чи вхопиться від сміху за живіт?
Вже й ближні до поезії ледачі
і Музі теж давно – фізкультпривіт.
Але ж – надія, як завжди, остання,
але ж – потрібна казка про любов
і несказанне слово про кохання...
І поки є поет хоч би й останній,
то час її останній не прийшов.
Поезія від того не вмирає,
що хтось перестарався, як на гріх.
Буває,
смерть поета наступає,
коли стає однаковим для всіх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412312
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.03.2013
На екскурсії п’ятого класу
із далекого Чорного лісу
я приніс тобі білого рясту
і очима з тобою зустрівся.
Та відвівши допитливі очі,
ти у гурті дітей заховалась.
Ну які там ті примхи жіночі,
коли вчительці квіти дістались?
Що там діти могли обіцяти? –
Кучеряві не смикати кіски,
арифметику дати списати,
і портфелем не битись – навіки.
Підростали. Здавалося часом,
що лишилося тільки три кроки,
як із греблі – у вир, викрутасом,
мов до сьомого неба - високо.
І здавалось, вже й випало щастя
перед Нею злетіти до неба
понад мур і пелюстки латаття
аж до дна, де сплітаються стебла.
Щоб, зустрівши Її за хвилину,
прочитати в очах здивування:
[i]– Ну для чого у жмені хлопчини
білі лілії – квіти кохання?[/i]
І востаннє, де міст над водою,
де з’єднали потоки дві річки,
роз’єднали нас квіти з тобою
на літа, на роки і навіки.
У холодній воді по коліна
я зривав тобі жовті кувшинки.
Там написано – Вова і Ніна,
де проходили чаплі навшпиньки.
Ой, які ми були ще зелені.
Я дивився в ті очі востаннє:
[i]– Ну для чого взяла ти у жмені
жовті лілії нам на прощання?[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412294
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 25.03.2013
Не журися на цьому світі.
Не постійні серця у дам.
Та поки в небі ще місяць світить,
наливаймо по десять грам.
А на долар візьмемо бублик,
а на здачу − стакан вина.
Гранчаками сьогодні, − [i]будьмо![/i]
Треба випити все до дна.
Та не сумуй без причин багато,
що невисокий по рангу чин.
А як немає причин співати,
тоді вип’ємо без причин.
І що навколо − суцільні будні,
аж не видно ясного дня.
А що голови в нас розумні −
ще раз вип’ємо - на коня.
І не можна нам розкисати,
мов осінніх доріг кисіль.
Рано голови опускати,
...поки в головах бродить хміль.
Не сумуй без причин багато.
[i]«Що не баба - то помело».[/i]
А ми з тобою на всю зарплату
та й візьмемо хамси півкіло.
Пару бубликів – на закуску,
і хоч ді́дько нам буде рад,
ми нап’ємось на всю получку,
а з жінками – на брудершафт.
Та не радій, що жінок багато.
Крім однакових є одна,
із якою і в будень – свято,
і не треба гранчак вина.
І нехай нас сьогодні судять,
що п’яніємо без вина.
Гранчаками сьогодні – будьмо!
Треба випити все до дна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411934
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 24.03.2013
[i](РИСУЮЧИСЬ БЕЗ ВІДТІНКІВ)[/i]
Колись я мріяв про кар’єру
і ледве трагіком не став.
Зіграв я раз в одній прем’єрі
і більш ніколи вже не грав.
З гальорки чув я крик і свист:
[i]«Поставте стільчик! Де артист?»[/i]
В житті частенько я страждав,
що Тарапунькою не став.
Хотів я бити всі рекорди
і обганяти всіх підряд,
на всіх дивився я з бігборду,
обнявши рідний свій верстат.
Але довідався партком,
що я піду колись з Кличком.
В житті я часто получав,
аби стахановцем не став.
До всіх дівчат я залицявся,
та лиш одна відповіла
і поки я не завагався,
бігом в трикутник повела.
На руки я її підняв
і зразу з ношею упав.
В житті багато я втрачав,
що Казановою не став.
Я міг би дуже вченим стати,
але мені сказали, – брись!
Не вмієш ліктями штовхатись,
то до науки не берись.
Зате зробив я відкриття, –
немає шансів на життя.
Я довгі формули вивчав,
та Менделєєвим не став.
Тоді пішов я в бізнесмени
і кучмовозом управляв,
жінки зглядалися на мене,
коли я «Хонду» обганяв.
Я вмів ховатись від ментів,
а от від рекету не вмів.
В житті я часто получав,
зате Рокфеллером не став.
Я міг би стати депутатом,
щоб наплювати на закон,
та Бог не дав мені таланту
украсти перший свій мільйон.
І от прийшла така пора,
що – ні кола, ані двора.
В житті багато я втрачав,
що Білим Гейцом я не став.
Найкраще стати космонавтом.
Немає щастя на землі,
де гроблять руки волосаті
і правлять голі королі.
Біда, що я один із вас,
та вистачає нам на квас.
А чим би я ризикував,
якби поетом раптом став?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411928
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 24.03.2013
Ще мандрівка рання
пахне щовесни.
І п’янке кохання
ще прийде у сни.
Ще в пляшках іскриться
світле, молоде.
Хто щоночі сниться,
теж колись зайде.
Серцем пожаліє,
словом пом’яне,
і розбудить мрію,
що не промине.
Ще журитись рано,
та радіти гріх,
поки не загляне
доля за поріг.
І в якусь неділю
повінчає знов,
і цілющим зіллям
буде нам любов.
І по душі наші
зійдуть дві зорі,
і про долі кращі
скажуть кобзарі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411664
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2013
(переклад)
Борис Пастернак
Ще лютий. Десь чорнил дістати б
Та й на папір зійтись плачем,
Як хтозна-де весна строката
Бринить сльозою і дощем.
Найняти б коней. За шість гривень,
Крізь благовіст, під скрип коліс
Вмить опинитись там, де злива
Чорніша від чорнил та сліз.
Де, мов зав’ялі чорні груші,
Граків з дерев обтрусить шум,
Щоб допили з очей калюжі
Лютневу сухість чорних дум.
Де зір проталин ще чорніший,
І вітер криками дзвенить,
І без обдумувань все швидше
Перо збентежено скрипить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411318
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.03.2013
[i] Коли за правду б’ється безталання,
таланти, мені соромно за вас.
[/i] Є. Євтушенко
Зважаючи на гостроту сюжетів
при висвітленні липових проблем,
випрошую пробачення в поетів,
що замість них, не маючи патентів,
пройшовся краєм ліцензійних тем.
Я розумію, краще про лелеку,
про журавлів, що з вирію летять.
Якщо до зайця куцому далеко,
то хто тоді, коли мені так легко?
Це й так всі знають?
То чому мовчать?
Мовчать, бо гомонять неандертальці,
що мова – це державний інструмент,
який руйнує націю ущент,
доводячи до стану індіанців
або маорі – між новозеландців.
Історія – не вивчений предмет.
І тут не допоможуть епіграми
на кровососів
гусячим пером.
І гнус, і комарі летять роями.
Ще рано малювати нам словами,
коли писати треба батогом.
Хіба не бачать пастирі свободи,
що «наш гарант» від витоків не наш?
То де ж нон-ґрата зрадникам народу?
Та поки ми товчемо в ступі воду,
пірати все беруть на абордаж…
…На відстані ми бачимо гостріше,
що буде, що було і все ще є.
Як жаль,
що місця подвигам – все більше,
а місця жити –
зовсім не стає.
Не нарікай на вибрики Пегаса,
що не зривав з достойників корон,
і праведних отців – з іконостаса.
Майдан прийшов.
Не все пройде як сон.
Громовідвід підключений на масу!!!
…Буває тяжко
змовчати
до часу,
коли набат прорветься в мегафон.
P. S.
Кому це треба? Людям. Для розрядки.
Та й автор теж безмежно був би рад,
якби за дифірамби комунякам
йому також прикоськали коняку*,
як П. Тичині вдячний Ленінград.
[i]* – На ювілей П. Тичини ленінградці подарували йому величезну копію мідного вершника, на що Павло Григорович відреагував: «…і за коняку теж дякую!»[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411298
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.03.2013
Ми все про казна-що по той бік річки,
а хочеться,
під шелести дощів,
про змоклий день, про марення берізки
у хуртовинній зелені лісів.
Про золоте руно пшениці в полі,
про буйний цокіт щастя з-під копит
в козацьких сідлах на сторожі волі,
звитяги й слави, що в душі кипить.
І кращої не відшукати долі.
Це - про дочасне.
Можна і про нас.
Ой, не для всіх під шелестіння гривни
«танцюють осінь з вітром білий вальс»…
Для більшості лишень вітри трутизни
метуть під ноги різнобарв’я тризни.
Різьбить екслібрис невблаганний час
про іншу долю на тернах Вітчизни…
…Не Геродот штовхнув нас під укіс.
Нам би одна історія – з історій,
що водять досі кожного за ніс
у світ метафізичних алегорій.
Безпам’ятством страждає весь народ.
[i]Усе проходить, та не все минає.[/i]
В печерах духу ще живе циклоп
і від крові́ не зменшився потоп.
Армагедон, крім того, теж триває.
Спасе не корумпований майдан.
Корида з бидлом – теж не Панацея.
Нам світить сонцем лиш свята ідея.
За нас – Кобзар. І Крути. І Богдан.
І Каменяр. І дочка Прометея.
Хто нашу долю вирішить за нас?
Хіба в народу власних сил забракло?
Комусь дістались золото і газ,
а нам конюшні Авгія в той час,
коли потрібні подвиги Геракла…
…У світі віроломства та інтриг
не вразить гідру слово Златоуста.
Не кожне ложе – для меча Прокруста.
Виходять в бій на політичний ринг
прямі нащадки Кастора й Полукса.
Хай спрут орди відчує кожен м’яз
козацького гартованого роду.
Щоб змити струпи більшовицьких язв,
йде Гіппократ з рецептами свободи.
Державний три́зуб.
Добрі козаки.
І поки в ложах «прінімають мєри»,
до наших лав ідуть Кармалюки
під прапором Петлюри і Бандери*.
От не забути б тільки про урок:
за крок до зради –
лиш півкроку влади.
Та ми ще переступимо цей крок
і плутанина нитки Аріадни
колись таки змотається в клубок.
[i]*– Нагадування про ідеали, яким присягають обранці під жовто-синім державним прапором.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410958
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.03.2013
Нам – у безвихідь? За Дунай, або –
в [i]н е і с х о д и м і [/i] предками простори.
Але по дну нам, бачите, слабо́
попід рядняне, аж червоне, море.
На жаль, ми все ще хворі від крові
і від такої немічної долі.
Діагноз: перемкнуло в голові
від щастя жити
з урками на волі.
Нам страшно від примар НКВД.
Ще діє ним запущена програма,
хоч видно всім, куди кого веде
дивізіон хазар і чингізханів.
Розтягнуті і банки, і спілки́.
Ще є повітря!
Втрачена свідомість,
що є земля, вода і нерухомість,
яку додирибанять їх синки
та й кануть у офшорну невідомість.
А ви тут розбирайтесь з «язиком»
та розпинайте «винних» на гілляці,
у кого все ще кігті, а не пальці…
А «кровосісі»* щезнуть «за бугром»
десь за замком
у замку чи в палаці.
Ой, не одному айкнеться тоді…
…Поетам признаватися не стидно,
що [i]п и ш у т ь н и м и[/i]
вила по воді.
Поети відкривають очевидне.
А от пророки – те, чого не видно,
коли кермують іроди-вожді.
Пророк не йде прислугою до Музи,
коли на ближніх точаться ножі,
коли сліпі та люті боягузи
на шиях слабодухих «любих друзів»
привласнюють досягнення чужі,
коли жирує тля гоноровита,
коли не в моді співчуття сердець,
коли Жінки готові хоч на герць,
а сильна стать – Femen заборонити,
коли на крові зводиться мечеть,
коли в чаду – культура і освіта,
а цвіт науки шашелем побитий,
коли хамлом знедолені ущерть,
мігрують в рабство діти посполитих…
…Пророки починають говорити,
коли самі приречені на смерть.
Міняються століття і епохи,
аж поки грім не вдарить із висот.
Ведуть людей поети і пророки,
та тільки цього буде мало, поки
їх не очолить воїн-патріот.
[i]* – Лексичне новоутворення на Банковій від слова кровососи.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410941
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.03.2013
Все нібито вирішує народ.
Як сказане́, то ніби так і буде.
З народу, ніби, всі виходять в люди
і потім кожен, ніби патріот,
обов’язку святого не забуде.
Ось і прийшли.
І знову – все не ті.
Одним уже й тюрма не допоможе,
у інших – брак блакитної кості,
а діти стали
раптом –
сім’я Боже.
Прийшла пора Невронам записним
не тільки нездійсненне обіцяти,
а краще – повернути «место свято»,
що помилково віддане блатним,
для слуг народу –
надто дорогим,
та надто ненаситним, хоч багатим.
О! Ці – з народу. Хлопці хоч куди,
пов’язані і кров’ю, і брехнею,
сухими вибираються з води
і з ополонки – в дні перед кутею.
За всіх, звичайно, відповість – вона.
І одержимі бісами з бомонду
святкують, що по їхньому закону
на «свято место» вдерся сатана,
біблійний звір по кличці – легіони.
І знову: опозиція без рук,
тотальний страх від наслідків свободи.
Гвалтує оптом головний павук
всю в вроздріб розпорошену породу.
І резюме розлогих інтерв’ю:
[i]– Всі починають ближнього любити…
…як тільки візьмуть в руку булаву![/i]
Куди не кинь, а наша карта бита.
Вони собі гризуться за корито,
а людям все підсовують траву.
Хамелеони та слизькі вужі
усі місця пригріли за прогнозом.
Паруються пани й товариші.
Біжать позаду дурники за возом.
І правлять бал намісники чужі.
Народ прозрів,
як жаба під гіпнозом.
Без покарань в обітований край
не пропускає Божий серпентарій*.
Плотами з трупів виплив «пролетарій»
з-за териконів
у столичний рай.
[i]* – Одне з Божих покарань біблійного Єгипту – нашестя різноманітної га́дини[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410702
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.03.2013
Яке спокійне вседержавне плесо
вкриває непроглядну каламуть.
Глаголять телебачення і преса:
[i]– На Україні справи без прогресу.
– В Росії кращі. Там на всіх плюють.
– Свобода всіх лякає більше танків.
– В Європу не пропустять все одно.
Заклинило Харибду*, поки з банків
на острови Гаїті і Ямайки
сплавляють урки золоте руно.
– Хайль, Інтернет, в якому, згідно спаму,
Донбас – це мінне поле без межі.
- В Європі не читають між рядками.
В Європі констатують бариші.
– Полеміка від Заходу до Сходу,
куди ж це ми збираємось ввійти?
- Щоб вивести себе на чисту воду,
як мінімум потрібно попливти.
– Ми стаєри. Пливемо триста років.
Імперія ще взує в постоли.
– Гребли, гребли... Але за кілька кроків, –
«буль-буль...», – і вигулькнути не змогли.
– «Все для народу», – пишуть з островів, –
нарешті заґратовано залізно…
– …не насушили, правда, сухарів.
– В минуле стали. Та вертати пізно,
аби утерти сльози матерів.
- Вакханки веселяться над рікою…
– …модерну Музу чути з-за ріки,
- зате Феміда править над юрбою
з киреєвської легкої руки.
– Освіті – Таб… табу оголосили –
одну на двох кацапів поділили.
– Московське православ’я ллє єлей,
аби в безбозбожних не усохнув глей.
– Пегасу знову обкарнали крила
і п л а ч е к о н и к –
любі друзі з’їли,
– і сушить ризи пасічник Орфей.[/i]
Все нижче старт.
Все ближче горизонти
та даленіють мрії про земне.
Прилюдно, для підпільної роботи,
наймаються манкурти та сексоти,
яких новітнє плем’я прокляне.
Це все ознаки ближнього сусідства,
яке в погонах Каїном стоїть
і хижо жде агонії суспільства,
допоки совість нації мовчить.
Критична точка – на границі гніту.
Народний гнів не знає перепон.
Колись же люди стомляться терпіти?...
…Якраз коли по водах Геракліта
в майбутнє
відправлятиме Харон**.
[i]* – Харибда і Сцилла – дві каменюки на границі в Європу.
**- Перевізник у царство тіней.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410683
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.03.2013
Давайте, по калюжах – в ретро-вік.
Без фанатизму. Тобто – без простуди.
Що-що, а теплий дощ колись та й буде.
Можливо і не вступимо в потік
німої кривди й мовної облуди.
Сенатська площа – перший наш майдан
у боротьбі за волю проти звірства
в проекції на світовий екран
стійкої сили духу українства.
Хіба це не нащадки Богунів,
Рилєєвих, Раєвських, Кривоносів
прийшли на площі Невських берегів,
втрамбованих на костях малоросів?
Звідтіль Шевченко з-під колючих брів
страшить самовдоволених нарцисів
так само, як лякав колись панів.
І знову закипає людський гнів.
Шукають руки вил, шабель і списів.
Сичать із блогів тролі ГПУ –
вгодоване поріддя кадебістське
в’їдається і в душу, і в печінку
з тим самим ненависним, [i]– розіпну, –[/i]
змієязичне, антиукраїнське.
Ті ж самі – зі стволами біля скронь,
колись волали, [i]– розіпни Ісуса.[/i]
та ж [i]простота свята[/i] брудних долонь,
що підкидали дрова у вогонь,
де догорало тіло Яна Гуса.
Ті ж – відняли в Тютюнника перо.
Ті ж самі нарікають на Петлюру,
що не сприймав загарбницьке нутро
у звірів, ласих на чуже добро,
у носіїв ворожої культури.
І хоч держава в нас на всіх одна,
все ті ж – ганьблять Шухевича й Бандеру,
за те, що дав «братам» прочухана.
А на війні… На те вона й війна,
щоб не міняли волю на химеру.
На те й корида. Жалами змії
чорнять ті ж самі Стуса й Симоненка,
що відрікались щастя і сім’ї
заради щастя України-неньки
і віддали життя, як і Шевченко,
за всі чужі гріхи, мов за свої.
А скільки безіменних і забутих
простих січовиків козацьких чот
пішли на герць, щоб нам сьогодні бути
і далі йти до вказаних висот?
І так про всіх, по зернятку, потроху,
хто на вівтар поклав своє життя
у боротьбі за краще майбуття
у цю страшну безмозкістю епоху
без вороття…
На жаль, без вороття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410539
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.03.2013
Наш Київ кращий від усіх столиць,
але давайте хоч би для годиться
з-під крил сміливих гоголівських птиць
поглянемо на дзеркало столиці.
Багато-що відомо про ріку:
підземна Либідь, пристані, причали.
Та є стихія житія, в яку
спрямовані невидимі канали.
На кожній хвилі – пінява тривог,
що не канал – то хитра пропаганда
гнилих ідей, фальшивих перемог,
з якими йде окупаційна банда.
Минає «європейську западню»
і тиче п’яте колесо загрузле
у дишло й хвіст троянському коню
на всіх кордонах митного союзу.
Лиха біда – початок. Спить Земля.
А радіосигнали з телевежі
віщують хибність істин із Кремля
та казочки про послуги ведмежі.
Про поступ з рабовласницьких кайдан
в багно цивілізації суспільства,
з правдивим змістом, –
як тугий аркан
затягують на шиях журналістам.
...Печерний почерк найманців-базік
стає новим зразком дурної моди -
очорнювати на очах у всіх
за свідченнями вихрестів блатних
представників закону і народу.
Все рідше проривається з ТіVi
культура, що на рідній говорила:
[i]– Яке у них безглуздя в голові!
– Які з екранів виглядають рила!
- Яке політбюро СРСР!
- Яка прислуга – неокомуністи!
- Який поперек горла всім боксер!
- Які в серцях – борці-баскетболісти![/i]
Оце і є мізерна наша суть.
Та під плакатні гасла шалапутні
качанівську Бастилію візьмуть
не журналісти, а бабусі з кухні.
То де ж воно – письменницьке перо,
[i]с т и л е т і с т и л о с,[/i]
пензель, слово Боже?
То де ж вони – та мудрість і добро,
з якими нас ніхто не переможе?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410528
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.03.2013
Ми зроду піднімаємо мистецтво.
Від конкурсів звихнувся патріот.
От тільки в силу звичного плебейства
попсу і спам розжовує народ.
Під дулом пришибеєвських інструкцій
дух нації приспали назавжди.
У заводях абстракцій і деструкцій
все шмаровидло фракцій і корупцій
спливає в зоні бруду і біди.
Утоплеників мало: фіфті-фіфті.
Та й ті, хто сплив, кричать, як на пожар:
[i] – Нам зрушить весь бардак на цьому світі
не Архімед, а наш пацан, завгар![/i]
Бо ми – ніщо. Не треба нам героїв.
І геніїв ніколи не було.
Один Хмельницький – он чого накоїв!
Один Мазепа , а усім – на зло.
І поки заправлятиме престольна,
«понятія» в нас будуть за закон.
Івана конвертуємо в Лінкольна,
а Лесю проінфлює Вашингтон.
Не треба вже анексій, контрибуцій.
Ми все братам здаємо без війни.
У нас під вишиванкою вони.
А ми стійкіші, ніж Сцевола Муцій*.
В нас є значні здобутки революцій –
у шароварах гейкають пани.
В нас бренд і кейф від чарки та цигарки,
балдіємо від нецензурних слів…
…Заслинившись, не перетопчеш гнів,
що за рахунок втоптаних прошарків
аж роздуває туші упирів.
Невігластво регоче. Підле звірство
Горгоною чатує кожну мить.
Клінічний розріз верхотур суспільства,
як сіль на рану, кожному ятрить.
В ковбані жити – всім непереливки.
Роззявиш рот, залишать без трусів.
Само собою – більше їсть велике,
зазвичай, щуки – жирних карасів.
[i]І в с е т о т е[/i] – за долари і гривни:
червона піна, бульбашки пливуть…
Понад водою дуже гарно видно,
що хижаки поняттями живуть.
І все це без [i]нарацій та конклюзій**[/i].
Народ горланить гімни ковбасі,
вдивляючись в майбутнє без ілюзій,
де [i]оптика, настроєна в Союзі[/i],
всіх нанизала на одній осі.
Із круговерті рокової долі
є вихід – в круг,
у іншу рокову,
щоб знову, обезсилівши на волі,
не смі́ти опустити булаву
на безголов’я наше
на престолі.
[i]* – Патріот, який терпів муки, впустивши собі за пазуху голодну лисицю.
** – Головні і обов’язкові частини історичної правди(за Л. Костенко).[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410075
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.03.2013
Гей, мрійники!!!
Ой лірники народні –
на вістрі тем, на гостроті проблем.
На Масляну і в дні всевелико́дні
ви – скрипалі. Але на що ми годні,
коли вода гартується вогнем?
Там, де в хатах злиденного народу
щоденний піст на скатерках столів,
дві картоплини з клаптика городу
і д́уля з рук засух-орендарів,
скрізь, де за центи продають свободу
і зеленню пакують байстрюків,
втрамбовують, здобуті для нащадків,
всіх поколінь
ресурси і труди, –
тут
можна полюбити олігархів
і не скрутити рук в панів-підпанків
на краниках джерельної води?
Любити вражих ближніх ми не проти –
наперсточників, «меценатів спорту»…
Шпані від влади карта впала в масть.
Пролетарі ще дуже вірять в чорта,
який паршивцям золото роздасть.
…Всі хочуть Русь, і ділять Україну
на Схід і Захід, Київ і Донбас.
Та ж маємо єдину й неподільну!
Це мало?
Люди! На дурну і бідну
частини плебсу
розділяють нас.
Хай краще так: ординців – на Кана́ри,
а нам би жити – над своїм Дніпром.
Якби ж то знали нелюди і скнари,
що нам на цьому світі – не до пари.
І все б тоді закінчилось добром.
Ми б навіть заплатили їм податки,
як данину, казкова Русь – Орді.
Нехай би там вовтузились (за барки),
як павуки із однієї банки.
Ми тут не заважали б їм тоді.
Оце і був би вибір –
п о в з Є в р о п у
у їх офшорний караван-сарай.
Ми тільки – за, якби вони – не проти.
А як інакше рятувати край?
На річці Геракліта
без потопу
відтак ніколи не настане рай.
Ковчег пливе.
І поки мокре сохне,
все, що до пари, стулиться колись.
Та й у сусідів щ о с ь без нас не здохне.
І щезне содоморство допотопне,
аби наш рід
від трясця
не журивсь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410061
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.03.2013
Звідсіль не видно, що там – в жабуринні
і що, живе, долине на Парнас,
зате від слухів – повний резонанс:
із безголовим вершником на спині
підняв копита загнаний Пегас.
– Чого б ото, – дивуються з барлоги, –
ставати дибки?
Снобам: все – одно.
Гонгадзе… Юля… «Будьмо!»… « Ні за кого!»…
По пахви в мулі – «проти всіх» – дорога,
де все спливає, випавши на дно.
…Гребуть до влади Рад гібридні клони
гниленьких тушок і змілілих душ,
і де-не-де пливуть на перегони
між царедворців п’ятої колони
корита недоторканих чинуш.
Без них нам вистачало б і кринички.
Так ні. Їм треба бути серед нас
з усіх сторін розшарпаної річки.
Як овочам – від гудиння і гички,
їм треба соку, крові – хоч на час.
Опричники* завжди напоготові:
і прихвосні, і віце-, і т. д. –
все те, що очманілих від любові
щоденно до «покращення» веде.
Тут радники й ведучі з-за границі,
брудна ідеологія в спідниці,
на цирлі – судочинство й прокурор…
Це ще не окупація столиці.
Це лиш імпровізований терор.
Це тільки – на протести заборона.
Це тутечки – підпільне КДБ,
а ондечки – спецназ і охорона
від виборців – високого цабе.
Ось – Сам, он – свита,
ген – свята еліта
з Пандориною** торбою ідей
вмиває руки
в річці Геракліта
про людське око,
мовби – для людей.
Чи й треба іншу? З гущі [i]пранароду,[/i]
де потом предків зрошені поля,
де кров’ю їх освячена земля
в борні за справедливість і свободу –
вона в синиці бачить журавля.
І що за диво? Мріялось, гадалось,
що вже ось-ось… і грішникам кінець.
Мабуть таки й святим за щось дісталось,
що й досі відвертається Творець?
* – Регіональні здирники і охоронці царственої особи.
**– При відкритті ящика Пандори нічого не дочекаєшся, крім тисячі бід.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409830
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.03.2013
[i](Рефлексії на «Записки» Ліни Костенко)[/i]
Не перший раз – на цій змілілій річці.
Вода – як скрізь: то тиха, то стрімка.
А от колись у енній п’ятирічці
яка нам уявлялася ріка!
Така собі бездонна повна чаша
від Піренеїв аж до Кордильєр
на всі віки одна вселенська Раша,
на цілий світ один СРСР:
комуністично – без буржуйських партій
та з ярликом для розстрілу – есер;
футуристично – [i]«без Россий, без Латвий»*[/i]–
без Україн, без націй, без Бандер;
постмодерново – в золотій параші**
для партвождів, достойних аж тепер,
в КП_ПР
@ в Україні нашій.
Не ясновидець, а попав у точку,
немов у воду заглядав Ілліч
на перспективу непівських струмочків,
що дзюркотіли з глибини сторіч.
Аж, – [i]бульк! [/i]– і ось вам неуки безпутні.
І поки десь-не-десь ріка текла,
немов з води, вилуплювались штучні
Гориничі.
Край річки та села,
на всіх струмочках, ПаРтії хвала,
у всіх міжгір’ях мутять воду учні,
що варті свого деміурга зла.
Все ширша Лета від брудних потоків.
Все вужчі кришталеві ручаї.
…В нас Одіссея – двадцять з лишнім років
одним Арго пливемо в різні боки
то наугад, то проти течії.
Прожектами строкатіють проекти
без всякого уявлення мети.
Виходять з моди притчі та сонети.
То де ж вони – пророки і поети,
за ким повинні грішники пливти?
Зняли з регати.
Ще веслує Ліна
крізь ядерно-чорнобильську руїну
[i]в болоті криголамом***[/i] до джерел.
[i][b]«Сміється божевільна Україна»,[/b][/i]
що малахольним**** – море по коліна,
та журиться опальний Оруел,
що матір-чайку – Русь одноєдину –
кромсає навпіл двоєглав-орел.
Що на Нєґлінкє***** – нам шукають броду.
Чийсь Крим – від нас боронять кораблі.
В Адєссє-мамє – Катєнька народу
пояснює з престолу на столі,
що стати ще раз у ту ж саму воду
те ж саме, що повторно – на граблі.
І все це нам на власне безголов’я
від родича словя’нського каприз
в країні без’язикості
й безмов’я
на злеті з прірви
у безодню
вниз.
[i]* – Тут і далі ремінісценції і пряма мова виділені курсивом.
** – Великий вождь пролетаріату палко мріяв про золоті туалети при комунізмі.
*** – Скрізь, де потрібно пояснювати очевидне, краще не пояснювати.
**** – Малахольний – остання стадія самашедшого, якому нічим платити данину.
***** – Неглинка – інша історична назва Москви ріки.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409813
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.03.2013
Ой, не сумуй же, душе весела,
і не до сміху – а ти не журись.
Доля недолю ще перемеле,
та не надійся тепер на колись.
Літа у вирій повідлітали,
даремно сняться сімнадцять літ.
Що юні роки не об’єднали,
те роз’єднає широкий світ.
Ніби й не нам сміялись весни,
наче й не мій у полі слід.
Не перев’язаний ще перевеслом,
все дожинаю останній сніп.
Все до стебла стeбло складалось,
ніби своє, а ніби й чуже.
Порозсівалось, порозліталось –
лелека щастячко не встереже.
I не повернеш, не надолужиш
ані чуже, ані своє.
Чого ж, душе моя, даремно тужиш?
Зозуля доленьку ще нам кує.
То ж не журися, душе козача,
і не до сміху – а ти веселись.
Жити не можна в світі інакше,
поки ще душі не нажились.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409494
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2013
...
«У городі бузина,
а в Києві – ді́дько»
Де не посій, то там воно і вродить
з дурних часів антихристів-вождів,
на жаль, не «во саду лі в огородє»,
а тут таки, між київських дядьків.
Хоч забагато честі для писаки,
що гавкає, а караван іде,
але ж коли це справді вурдулака,
то хто управу на таких знайде?
У канібала все меню гаряче.
Між блюдолизів щось таки вскубе,
бо всі суди він виграє́, неначе
джекпот від ГПУ і КДБ.
Не пожалію золотого часу,
віддам належне виродку «страны»,
вампіру українського Парнасу,
щоб кожен, хто до смаженого ласий,
утратив апетит до бузини.
Звичайно, що з модерну пієтету,
не виключиш брутальну бузину,
то хай хоч я від імені Поета,
за визбирані в смітниках сюжети,
за всіх – і з того світу прокляну.
За те, що вміє в душу наплювати,
за те, що пнеться в голі королі,
аби його пропхнули в депутати
представником народу у Кремлі,
що він, на заздрість Крезу і Мавроді,
дебелу книжку видав не одну,
про те, як в українському городі
збезчестити невинну бузину.
За цей памфлет Господь мені пробачить.
Це ж вам не про диявола сонет.
На жаль, в просте незнане «чотирнадцять»
про грішне не вміщається сюжет.
Попутав ді́дько, та пробачить дядько,
що я все, – бузина... та бузина…
Коли воно не варте так багацько,
то і саме прилипне десь до дна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409487
рубрика: Поезія, Панегірик
дата поступления 16.03.2013
(Вільний переклад тексту відомої пісні)
Коли на серці тяжко і вибору нема,
виходьмо на Хрещатик, де холод і зима,
де без води та їжі на праведній межі
стоять дівчатка ніжні і хлопчики-мужі.
їм треба гартувати, і душі, і тіла.
Найвищу роль атлантів Вітчизна їм дала.
їм світло дня не гасне і ночі не для сну.
Стоять за долю власну, але на всіх одну.
Стоять за Україну і дочки, і сини.
І встояти повинні, мов винні без вини.
Бо нам сьогодні треба, як жовто-синій стяг,
тримати чисте небо на піднятих руках.
І це уже не жарти, хоч наша роль мала.
Поставлені на варті, а зміна не прийшла.
Та не страшать нас круки, і не ятрить сльоза,
бо хтось опустить руки і впадуть небеса.
Тоді заплачуть вдови, і вигорять поля,
зупиниться раптово і вибухне земля.
Бо небо рік за роком все ближче до землі.
Дрижить вона під рокіт ракетних кораблів.
Коли на серці тяжко і вибір лиш один -
виходити з упряжки проклятої орди
супроти животіння в кайданах золотих
повстане покоління атлантів молодих.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409195
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.03.2013
І
Ось знову навинулась пишногруда
княжною білосніжною в ліси
і певно більш казкової не буде
в хоромах первозданної краси.
Такого не було вже літ стонадцять.
Мороз і сніг, куранти, календар…
Немає інків, але всі бояться.
Двадцять один, дванадцять і дванадцять!
Як не гаплик, то сонячний удар.
У вікна заглядає сіре небо.
Короткий день останній шле привіт.
Кінець напевно теж зустріти треба,
щоб краще пам’ятати білий світ.
Намащуй лижі. Нікуди подітись…
З-за хмари посміхається Творець,
що треба бігти аж до краю світу,
щоб там таки побачити кінець.
ІІ
Біжить лижня під шатрами негоди,
де шмаття хвої припорошив сніг,
і подих небезпечної пригоди
примушує прискорювати біг.
Сліпить яскраве сонячне проміння.
У цятках іскор – снігова блакить.
Під пеленами світле безгоміння,
сповите білим саваном, блищить.
В ступнях на босу ногу край дороги
руде дубиння в’язне у снігах.
Схилились, заглядаючи під ноги,
зелені сосни в білих фартухах.
Ще не справлялись танці диких віхол
і затяжні хрестини завірюх.
Лиш зрідка вихор, вітрові на втіху,
уздовж галявин забиває дух,
потрясши верховіттями соснини,
скидає шум висячих кучугур
і з нетрів пелехатої тіснини
навтікача пришвидшує алюр.
За ним болотна чапля у блакиті
до сонця понад обрієм летить,
і, осягнувши неповторність миті,
все завмирає в цю останню мить.
ІІІ
Біжить лижня то вгору, то під гору
у білий світ, незнаний до кінця.
Немає краще, як в зимову пору
минає світ, мов казочка оця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409194
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.03.2013
Хто не вертався у весняний час
за втраченими мріями своїми,
звідкіль ще оглядаються на нас
ровесниці очима молодими?
Кому смакує світанковий дим,
той знає, пригадає, зрозуміє,
як солодко журитися за тим,
чого душа сказати вже не сміє.
Про вогники лукавинок в очах
і про німе питання очі-в-очі,
про ніжність рук, затриманих в руках,
про щастя заблукати серед ночі.
Вже й обрії туманами взялись
і очі більше заслані сльозами,
а наше невгамоване колись
не поспішає розлучатись з нами.
І на останній станції життя,
коли вже не потрібні чемодани
і гаснуть невідкриті почуття,
мордують душу нездійсненні плани.
І хтось приходить у бентежні сни,
і у причільне стукає віконце,
і дзвонять дзвони у сільській церковці,
і йдуть на зміну дочки і сини,
і стрічками весільної весни
вдягається на захід наше сонце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408948
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2013
[i]«В том краю, где жёлтая крапива…»[/i]
С. Єсенін
З краю верболозів і калини,
з берегів Росі
я пішов стежками України,
як ходили всі.
Матінка мене благословила,
витерши сльозу,
щоб оберігала Божа сила
в стужу і в грозу.
Поки розвиднялись дні за днями
в кожному вікні,
бачив я, що десь понад шляхами
світить і мені.
Все, що в цьому світі мало бути,
доля віддала.
Залишилось тільки не забути
стежку до села.
Де не зкацапівши під ордою,
я одне зумів –
чути голос пісні за рікою
мовою батьків.
Поки є коріння мого роду
по сільських кутках,
«не завіє віхола негоди
мій життєвий шлях».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408946
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 14.03.2013