Промінь – оголений нерв Сонця.
І їх багато – струни із арфи спеки.
Ночі – тяжкі, ніби вилиті з бронзи.
Причина – банальна.
Ти надто далеко.
Дихають – стіни, бо тісно і надто тихо,
згадую – дерево часу розлоге,
стукає – вітром у стишену воду вікон,
спогади – нас захопили в облогу.
Змінюю – тільки координати,
тікаю – просто на вісь абсцис.
Крила – нові,
із цукрової вати.
Небо нових набуває рис.
Ховаюся – в тілі, де темно і тепло,
повітря – ніжно торкає тіла,
звідти – душа визирає завмерло
на світ – захололий і справді білий.
Тіло дівоче – має свою структуру.
Порухи – гуснуть, як мед узимку.
Плавно – модернова архітектура
вилиць і стегон.
Так краще видно?
Так краще – чути про те, що хода легка,
що дихаю – просто і досконало,
плавно й постійно – ніби тече ріка,
сита й оновлена – снігом талим?
Ти бачиш – мені вистачає слів.
Тебе – з великої літери пишу
знову – по сотні разів.
Й до Тебе іду.
Бо самого – не лишу.
