обміняють коли на свічку і долото,
програвай мене тихо-тихо, немов рингтон,
над тесиною прислухайся — в труні зима,
сунуть, сунуть назустріч ворон і бузина.
та спіймаю, мов нитку з неба, й перекушу
пуповину блакитну місячному грошу,
він світ за очі з неба скотиться — скік та скок —
в серце, й серце миттєво скрутиться у клубок,
щоб лежати зі мною поруч на рушнику,
замовляти на воду вигорілу ріку —
хай би нудились бурі, мовчали сніги в печаль,
я заклякну й назавжди схлину під цю печать.
... кажуть, сіно було як море в простім хліву.
лиш зоря над китами зблисне,
ті попливуть
попід твердю — тонким покровом моїх повік,
бо мені довелося лишатися тут навік,
доки свічка горіла, гупало долото
по тесині сосновій...
то хто тепер, хто я, хто?
висхідна течія, невід'ємна чиясь пітьма,
без якої, проте,
світла також нема.
нема.
ID:
1040638
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 27.05.2025 14:05:35
© дата внесення змiн: 27.05.2025 14:05:35
автор: Єлена Дорофієвська
Вкажіть причину вашої скарги
|
