обміняють коли на свічку і долото,
програвай мене тихо-тихо, немов рингтон,
над тесиною прислухайся — в труні зима,
сунуть, сунуть назустріч ворон і бузина.
та спіймаю, мов нитку з неба, й перекушу
пуповину блакитну місячному грошу,
він світ за очі з неба скотиться — скік та скок —
в серце, й серце миттєво скрутиться у клубок,
щоб лежати зі мною поруч на рушнику,
замовляти на воду вигорілу ріку —
хай би нудились бурі, мовчали сніги в печаль,
я заклякну й назавжди схлину під цю печать.
... кажуть, сіно було як море в простім хліву.
лиш зоря над китами зблисне,
ті попливуть
попід твердю — тонким покровом моїх повік,
бо мені довелося лишатися тут навік,
доки свічка горіла, гупало долото
по тесині сосновій...
то хто тепер, хто я, хто?
висхідна течія, невід'ємна чиясь пітьма,
без якої, проте,
світла також нема.
нема.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1040638
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.05.2025
автор: Єлена Дорофієвська