|
Виправлено, змінено і доповнено в травні 2025 р.
Купаючись в сонці й небес синяві,
Бреду по зеленому лузі додому...
Ступаю обачно по стятій траві -
Колюча стерня на покосі сінному...
Спеко́та зморила... Ні вітру, ні хмар...
Розсипало сонечко сяючий жар,
Повітря, безжалісно, день розкалив,
Всю землю гарячим диханням сповив.
Покосу солодкий, п'янки́й, аромат,
Собою неначе весь світ заповня́є,
Нечутно лелека в блакиті ширяє...
Цвіркунчики бризками при́тьма летять !
Метелики, па́рами, в танці кружляють,
Ідилія, спокій, цикади дзвенять !
Злетів, поміж кві́тами, джміль... Загудів,
Здавалося - впало все в ніжну дрімо́ту,
Забулися при́страсті, сум і скорбота...
Втім, жайворон співом мій слух полонив.
Піднявшись до сонця, маленький артист,
Перлинками, трелі навкру́г розсипає.
Маестро... Блискучий, казковий соліст,
Чаруючим звуком весь світ заповняє !
Не квапивсь нікуди. В траву впав на спину,
Свій погляд уту́пив в небес глибочі́нь...
І мріяв злетіти, земне все покинуть,
Між хмарок ширяти, гайнуть в височінь,
Бо соколом, в мріях над світом полинув,
Й не ві́дав - коротка та хвилька покою...
Краєчок небесний, вже морок поглинув
Імлою зловісною, мов пеленою !
Я вмить підхопився та й швидше в дорогу !
Пітьма стрімко суне в небесну лазур,
Тож треба чимдуж налягати на ноги -
Бо зовсім негоже потрапить в грозу !
Легесенький вітер раптово з'явився,
Споквола піднявся, з травою погрався...
Повіяв ліниво, нараз збадьорився,
Сердито подув - і на всю розгулявся !
А хмара давно небокрай весь закрила...
Зненацька все вщухло - повітря як скло,
І ковдрою тиша все раптом накрила,
Та гуркоти грому, здалік, донесло...
Замовкли цвіркунчики, стихли цикади.
Нечутні небеснії співи, рулади -
Десь жайвір затих у небесних глибинах...
Листочок застив, не тремтить на осині.
Заклякли дерева у смутній тривозі...
Вже я не іду - я біжу по дорозі !
Природа застигла, немов край могили...
Та ніженьки легкі і мчусь я щосили !
Повіяла, втім, з-попід хмар прохолода -
Так бажана в спеку таку... Насолода...
Обличчя, немов в літню ніч, освіжає...
Картина ж небесна, не в жарт, вже лякає !
Бо морок, могильний, півнеба відтяв,
Та так, що всю синь пополам розкрая́в !
Над світом сяйнула стрімка́ блискавиця,
Хитнулась земля - гуркотить громовиця !
Вітрисько сказився, став зовсім затятий !
Доріженьку пилом, нараз заклубив !
А вихор, вхопивши жмут листя, завзято,
Аж десь в піднебессі його закружив !
Краплинками дощик упав на траву,
На плечі мої і стерню лугову...
Накинувся ливнем і тут же відстав,
Розси́пався градом, і враз перестав...
Понурим свинцем небеса затягнуло...
Під хмарами морок бурлить і клекоче !
Небес синяви уцілів лиш кусочок,
А сонце, мабу́ть, у пітьмі потонуло...
Хмарища пливуть, громіздкі і холодні.
Все сунуть й клубочать в небесних вітра́х.
Над світом панують, похмурі і злобні,
Віщують жахіття, негоду і страх !
А ще й буревій розшалівсь, як назло -
Осини гілляку, із тріском, зірвало !
Копицю розкидало і розметало.
І мороком, щільним, навкруг облягло...
Берізка за землю корінням вчепилась,
Тремтить вся і стогне, на буйнім вітру́.
Осинонька, аж до землиці схилилась,
Стоїть, надломилася та, не змирилась !
Ніяк не здається лихо́му вихру́ !
В ревучому мороці - жах первозданний...
Розкраяло світ - блискавиця палає !
А вітер, скрутившись униз, як примарний,
Вже хоботом, з хмар, до землі, проростає !
Звивається хобот, немов хижий спрут !
Реве, як скажений, все крутить і нищить
Когось він шукає, все нижче, і ближче !
Ще хвилька, ще мить... І, о Боже - він тут !!!
Поривом зриває з корінням осинку,
Висмикує вітром, немовби травинку !
Неначе билинку, підтяло соснину,
Та так і пожбурило... Прямо в бистри́ну !...
Загу́ркало громом - помилуй мя Біг !
Стрясає всю землю !... Збиває із ніг
Вітрище колючий ! Не можна вдихнуть !
Очей не відкрити, не можна й зирну́ть !
На землю, потрібно би, падати ниць !
Прижатись, обвити і, може, спастись...
Як матір обняти і міцно тримать !
Зубами вчепитись і не відпускать !
Корінням у неї, нараз, прорости,
І бурі не дати у вись піднести...
Та вихор, буремний, як гі́рська вода
Хитнув, підштовхнув і упасти не дав...
На крилах жорстоких, у небо, підняв
І зе́млю, у мене, навіки відняв...
Таке й не примариться - знагла злетіти...
- О, Господи ! Змилуйсь...! Так хочеться жити !
У дикому реві, беззвучно кричу...
Та в ревищі вітру, Госпо́дь не почув
І жити відміряв - допоки лечу...
Мелькають видіння, а може то снить ?
Життя промайнуло в останнюю мить...
Перед очима - життя всі картини !
Ось - я, ще дитина, а ось - молодець !
А ось я - в обі́ймах палко́ї дівчи́ни...
А далі - цей вихор ? І, ма́буть, кінець ?...
Скінчи́лись видіння. Останняя мить -
В ній жайвір прощально під сонцем бринить...
Наразі, вже миті, як краплі сплили...
Лише́нь пустота, та ще - зойкіт землі,
Коли, до її, доторкнулося тіло...
І зникли й хороші, і спогади злі...
Лежу я покійний, уже бездиха́нний...
Закі́нчилось, раптом, буденнеє діло...
І душенька бідна, напевно, востаннє,
На світ цей, буремний, ще раз, погляділа,
Поли́шила землю й страшний буревій,
У вись піднялася, спочатку несміло,
А потім, до суду господнього, змила...
Купаючись в сонці й небес синяві !
12-19.03.2021 р.
05-15.05.2025 р.
Для тих моиїх Читачів, яким фінал цього вірша не до вподоби, бо занадто депресивний, похмурий і песимістичний, пропоную інший фінал - із щасливою розв'язкою. Про́шу :
...
А ось я - в обі́ймах палко́ї дівчи́ни...
А далі - цей вихор ? І, ма́буть, кінець ?...
Скінчи́лись видіння. Останняя мить -
В ній жайвір прощально під сонцем бринить...
Наразі, вже миті, як краплі, сплили́...
Лише́нь пустота... А ще - подих землі́,
Бо вишвиргнув вихор мене з буревію !!!
Лежу я в копиці і встати не смію,
Обнявши берізку... Нараз, розумію -
Живий... Не скінчи́лось буденнеє діло...
І душенька злякана, просится в тіло,
Купаючись в сонці й небес синяві...
Дякую за увагу.
Родвін.
Фото https://stihi.ru/pics/2012/05/05/5943.jpg
ID:
1039801
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.05.2025 18:15:35
© дата внесення змiн: 15.05.2025 18:29:34
автор: Родвін
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую, Катю. Дуже радий Вам.
