[i]Виправлено, змінено і доповнено в травні 2025 р.[/i]
Купаючись в сонці й небес синяві,
Додому бреду, по зеленому лузі.
Чалапаю босий, по стятій траві,
Піснями споло́хую птаство в окрузі !
Спеко́та зморила... Ні вітру, ні хмар...
Розсипало сонечко сяючий жар,
Повітря, безжалісно, день розкалив,
Гарячим диханням всю землю сповив.
Покосу солодкий, п'янки́й, аромат,
Собою неначе весь світ заповня́є,
Нечутно лелека в блакиті ширяє...
Цвіркунчики бризками при́тьма летять !
Метелики, па́рами, в танці кружляють,
Ідилія, спокій, цикади дзвенять !
Злетів, поміж кві́тами, джміль... Загудів,
Здавалося - впало все в ніжну дрімо́ту,
Забулися при́страсті, сум і скорбота...
Втім, жайворон співом мій слух полонив.
Піднявшись до сонця, маленький артист,
Перлинками, трелі навкру́г розсипає.
Маестро... Блискучий, казковий соліст,
Чаруючим звуком весь світ заповняє !
Не квапивсь нікуди. В траву впав на спину,
Свій погляд уту́пив в небес глибочі́нь...
І марив злетіти, земне все покинуть,
Ширяти між хмарок, гайнуть в височінь !
В тих мріях я птахом над світом полинув,
Й не ві́дав - коротка ж та хвилька покою...
Краєчок небесний, вже морок поглинув
Імлою зловісною, мов пеленою !
Я вмить підхопився та й швидше в дорогу !
Пітьма стрімко суне в небесну лазур,
Тож треба мерщій налягати на ноги -
Додому скоріш, щоб не втрапить в грозу !!!
Легесенький вітер раптово з'явився,
Споквола піднявся, з травою погрався...
Повіяв ліниво, нараз збадьорився,
Сердито подув - і чимдуж розгулявся !
А хмара давно небокрай весь закрила...
Зненацька все вщухло - повітря як скло,
І ковдрою тиша все раптом накрила,
Та гуркоти грому, здалік, донесло...
Замовкли цвіркунчики, стихли цикади.
Нечутні небеснії співи, рулади -
Десь жайвір затих у небесних глибинах...
Листочок застив, не тремтить на осині.
Заклякли дерева у смутній тривозі...
Вже я не іду - я біжу по дорозі !
Природа застигла, немов край могили...
Та ніженьки легкі і мчусь я щосили !
Повіяла, втім, з-попід хмар прохолода -
Так бажана в спеку таку... Насолода...
Обличчя, немов в літню ніч, освіжає...
Картина ж небесна, не в жарт, вже лякає !
Бо морок, могильний, півнеба відтяв,
Та так, що всю синь пополам розкрая́в !
Над світом сяйнула стрімка́ блискавиця,
Хитнулась земля - гуркотить громовиця !
Вітрисько сказився, став зовсім затятий !
Доріженьку пилом, нараз заклубив !
А вихор, вхопивши жмут листя, завзято,
Аж десь в піднебессі його закружив !
Краплинками дощик упав на траву,
На плечі мої і стерню лугову...
Накинувся ливнем і тут же відстав,
Розси́пався градом, і враз перестав...
Понурим свинцем небеса затягнуло...
Під хмарами морок бурлить і клекоче !
Небес синяви уцілів лиш кусочок,
А сонце, мабу́ть, у пітьмі потонуло...
Хмарища пливуть, громіздкі і холодні.
Все сунуть й клубочать в небесних вітра́х.
Над світом панують, похмурі і злобні,
Віщують жахіття, негоду і страх !
А ще й буревій розшалівсь, як назло -
Осини гілляку, із тріском, зірвало !
Копицю розкидало і розметало.
І мороком, щільним, навкруг облягло...
Берізка за землю корінням вчепилась,
Тремтить вся і стогне, на буйнім вітру́.
Осинонька, аж до землиці схилилась,
Стоїть, надломилася та, не змирилась !
Ніяк не здається лихо́му вихру́ !
В ревучому мороці - жах первозданний...
Розкраяло світ - блискавиця палає !
А вітер, скрутившись униз, як примарний,
Вже хоботом, з хмар, до землі, проростає !
Звивається хобот, немов хижий спрут !
Реве, як скажений, все крутить і нищить
Когось він шукає, все нижче, і ближче !
Ще хвилька, ще мить... І, о Боже - він тут !!!
Поривом зриває з корінням осинку,
Висмикує вітром, немовби травинку !
Неначе билинку, підтяло соснину,
Та так і пожбурило... Прямо в бистри́ну !...
Загу́ркало громом - помилуй мя Біг !
Стрясає всю землю !... Збиває із ніг
Вітрище колючий ! Не можна вдихнуть !
Очей не відкрити, не можна й зирну́ть !
На землю, потрібно би, падати ниць !
Прижатись, обвити і, може, спастись...
Як матір обняти і міцно тримать !
Зубами вчепитись і не відпускать !
Корінням у неї, нараз, прорости,
І бурі не дати у вись піднести...
Та вихор, буремний, як гі́рська вода
Хитнув, підштовхнув і упасти не дав...
На крилах жорстоких, у небо, підняв
І зе́млю, у мене, навіки відняв...
Таке й не примариться - знагла злетіти...
- О, Господи ! Змилуйсь...! Так хочеться жити !
У дикому реві, беззвучно кричу...
Та в ревищі вітру, Госпо́дь не почув
І жити відміряв - допоки лечу...
Мелькають видіння, а може то снить ?
Життя промайнуло в останнюю мить...
Перед очима - життя всі картини !
Ось - я, ще дитина, а ось - молодець !
А ось я - в обі́ймах палко́ї дівчи́ни...
А далі - цей вихор ? І, ма́буть, кінець ?...
Скінчи́лись видіння. Останняя мить -
В ній жайвір прощально під сонцем бринить...
Наразі, вже миті, як краплі сплили...
Лише́нь пустота, та ще - зойкіт землі,
Коли, до її, доторкнулося тіло...
І зникли й хороші, і спогади злі...
Лежу я покійний, уже бездиха́нний...
Закі́нчилось, раптом, буденнеє діло...
І душенька бідна, напевно, востаннє,
На світ цей, буремний, ще раз, погляділа,
Поли́шила землю й страшний буревій,
У вись піднялася, спочатку несміло,
А потім, до суду господнього, змила...
Купаючись в сонці й небес синяві !
12-19.03.2021 р.
05-27.05.2025 р.
[b][i]Для тих моиїх Читачів, яким фінал цього вірша не до вподоби, бо занадто депресивний, похмурий і песимістичний, пропоную інший фінал - із щасливою розв'язкою. Про́шу :[/i][/b]
[i][/i]
...
А ось я - в обі́ймах палко́ї дівчи́ни...
А далі - цей вихор ? І, ма́буть, кінець ?...
Скінчи́лись видіння. Останняя мить -
В ній жайвір прощально під сонцем бринить...
[b]Наразі, вже миті, як краплі, сплили́...
Лише́нь пустота... А ще - подих землі́,
Бо вишвиргнув вихор мене з буревію !!!
Лежу я в копиці і встати не смію,
Обнявши берізку... Нараз, розумію -
Живий... Не скінчи́лось буденнеє діло...
І душенька злякана, просится в тіло,
Купаючись в сонці й небес синяві...[/b]
[i]Дякую за увагу.
Родвін.[/i]
Фото [i]https://stihi.ru/pics/2012/05/05/5943.jpg[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039801
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.05.2025
автор: Родвін