Безнадія засіяла лан,
А думки, як ті чаєчки, квилять.
Умиває в нім ноги туман
І гуляє до ранку по хвилях.
Сонце й день почали менует…
Чом же музика—туга осіння?..
І пташо́к не закінчив куплет:
Дзвінкоспів переливсь в голосіння.
Ясени-патріархи мовчать
І живицю вбирають у жили.
Дряхлі верби стоїчно клячать,
Молитовно благають у Скви́ли:
-Ти живи, не вмирай—не твій час,
Літописице мудра й правдива.
Глянь, як плинуть віки на човнах,
З ними пам’ять німа й галаслива…
Тихо схлипує, квилить ріка —
Лиш два кроки до мучениць шерег.
Їй терновий вінок підшукав
Із губами пошерхлими берег.
Сквила — річка на Поділлі, права притока Смотрича
Вмирають річки - то горе, агонія землі. Всихають колодязі. Вода щезає.
Коли до мене дійшов смисл вірша, то пробило
морозом по шкірі. На очах помирає Трубіж.
Повсихали озерця, в яких ще в 90-х роках було
2 метри глибини.
Сильний вірш.
Автору респект.
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На жаль Десенка теж вмирає. 
