Засіяла хлібом лани колись наша матуся,
На славу вродили густим урожаєм поля…
Два сини – орли, дві доні – Настуся й Маруся,
Тополину долю до кожного з них простягла.
І кожній дитині хреста одягнула на груди,
З молитвою шлях у життєву дорогу дала,
Сама ж зупинилась, як снігом покрив усе грудень
І зовсім тихенько за межу життєву пішла.
Матусю! Бабусю! - Ридала в скорботі родина,
- Побудьте ще з нами, у дальні шляхи не летіть,
Бо хто ми без Вас? Лишилась одна Україна,
А Ви б на віку ще могли б років трохи прожить.
На свіжій могилі не садять квіток, ні барвінку,
Тим більше що у серці хурделить холодна зима,
Молітеся, діти, не треба чужого дарунку,
Живіть і сприймайте усе на землі жартома…
За Вас помолюся у райськім садку перед Богом,
Щоб правнуки знали, що я тут молюся за них,
Коли помандрують далеко від свого порогу,
Хай хрестики носять, найкращий дарунок святих.
Нагадало *Посіяла людям літа свої, літечка житом...*. 
Чіпляє, брате! 
