Мені в тобі нічого не подобається...
Твої залізні зуби - як гвіздки забиті в отвір рота.
Коли смієшся ти - мене проймає рвота,
І бігти без упину, від тебе далі, моя мила,
щораз хочеться...
Мені здається, що я марю,
Коли з тобою розмовляю.
Твої слова, немов удари молота по голові...
Коли ти мені кажеш, що любитимеш повік,
Я відчуваю, як мене, обплутують товстими ланцюгами,
І на вогонь ведуть: от-от мене він поглине...
Але, це легше, ніж слова, що любиш ти мене...
Я проклинаю день той, рік, і місяць,
Коли тебе зустрів, вірніш, мене зустріла ти.
По спині тоді в мене зашкребли коти,
І всеньку ніч шакали вили, дивлячись на повний місяць...
Але це все не найстрашніше,
Жахливо те, що я ніколи ще раніше,
Тобі всього цього не доповів.
Бо я ходив тоді від тебе очманілий,
А це, як бачиш, я прозрів!
Отож, сьогодні день важкий, все наболіле, грізно,
Я викажу тобі, доки не пізно.
Бо знаю, що така змія, як ти,
Відобразивши ласку на лиці,
Пригрівшись, не забуде і вкусить. Смертельно...
Отже все сказати мушу,
Щоб ти не встигла захопить,
Собі, мою нещасну
душу...
Колян Шевченко (1992 рік.)
ID:
44659
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 01.11.2007 11:15:00
© дата внесення змiн: 01.11.2007 11:15:00
автор: Микола Шевченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
