Знаєш, чесно кажучи, ненавиджу себе за все…
За те, що хотів забути – найбільше,
Мені немає пробачень, довіри і темних веж,
У яких я б міг відбувати своє довічне…
Мені немає просторів, але вільний птах
Ніколи в житті не зможе бути колишнім,
Якби не мовчання…бо, знаєш, мовчання – страх,
Який розриває тебе на думки нетверезі і лишні…
І немає нічого страшнішого тишини,
Коли відчуваєш себе одиноким і просто самотнім,
І ця пам’ять…Ці згадки, пелюстки, і в них листи,
Що ми залишали собі на сьогодні, а залишились на потім…
І ніколи в житті ще так ненавидів життя,
В чотирьох стінах пустих, де раніше твоє волосся
Залишалось коханням на прим’ятих моїх подушках,
Я й досі хочу, щоб воно залишилось назовсім…
І якщо чесно, не знаю навіщо це,
Писати тобі, відправляти один із тисяч,
Я надто сильно ненавиджу себе за все,
І, якщо щиро, то ти мені досі снишся…
ID:
421974
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 30.04.2013 17:37:36
© дата внесення змiн: 30.04.2013 17:37:36
автор: Мирослав Гончарук_Хомин
Вкажіть причину вашої скарги
|
